[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1973. — Т. 7. — С. 2560-2571.]

Попередня     Головна     Наступна

Роман, нар. танок на Київщині. Муз. такт 2/4, спершу повільний, а далі щораз швидший. Танцюють групи по три пари в гурті. Кроки: зірниця, звичайна хода, біг. Танок наче відображує природу перед і під час вітру.

Роман, жанр оповідної літератури, за нових часів перев. в прозі, хоч ще й у 20 в. трапляються поодинокі випадки віршованих Р. Найзагальнішою ознакою його вважається широке охоплення життя з великим ч. персонажів, але іст. поняття Р. зазнавало і зазнає безпарестанних змін. В укр. літературі це заг. визначення не відрізняє чітко Р. від повісти, яка часто буває більша розміром і з більшим ч. персонажів, ніж у P., так що ці обидві назви вживаються дуже довільно. Термін Р. з’явився вперше у франц. літературі (roman) у 12 в. на означення перекладів а латинської на lingua romana, тобто на нар. мову, потім його почали застосовувати й до творів ориґінальних, а в поренесансову добу цей термін набув поширення у світовій літературі. Добою найвищого розвитку Р. був 19 в.

В укр. літературі попередниками Р. були старокиїв. повісті типу «Житія Бориса і Гліба», перекладні повісті і Р. «Варлаам і Йоасаф», «Олександрія», а в ближчі часи життя І. Турчиновського, описане ним самим (18 в.); сам же Р. у новітньому розумінні слова появився щойно в першій пол. 19 в. Хронологічно першим був не друкований Р. П. Білецького-Носенка рос. мовою «Зиновий Богдан Хмельницкий» (1829). І перші друковані Р. укр. авторів були писані теж рос. мовою: «Пан Халявский» (1839) Г. Квітки-Основ’яненка і «Чайковский» (1843) Є. Гребінки. Укр. автори писали й пізніше Р. рос. мовою (М. Вовчок, Д. Мордовець, М. Старицький), які пізніше появилися в укр. перекладах, спочатку в Галичині, а в 1920-их pp. і в УССР. Першим визначним явищем угор. мовою був іст. Р. П. Куліша «Чорна рада» (1857). Розквіт укр. Р. у другій пол. 19 в. завдячується гол. діяльності її. Мирного й І. Нечуя-Левицького. Перший був творцем великого соц.-психологічного Р. («Хіба ревуть воли, як ясла повні» 1880; «Повія» 1883 — 84). Заслугою І. Нечуя-Левицького було поширення тематики P., що доти обмежувалася перев. сел. життям, на ін. верстви суспільства, гол. на інтеліґенцію з наголосам на показі пробудження нац. свідомости («Хмари», 1871). Завдяки названим письм., М. Старицькому («Облога Буші» 1894) та ін. укр. Р. увійшов у 20 в. у такому значенні, як і на Заході, але під важкими утисками царату не набув такого поширення.

На поч. 20 в. до тематичного збагачення укр. Р. і його модернізації найбільше спричинився В. Винниченко. Його Р. «Чесність з собою», «По — свій», «Божки», «Рівновага», «Заповіт батьків», «Хочу!», «Записки Кирпатого Мефістофеля» зажили популярности не лише на Україні, а й були перекладені на ін. мови.

У період між двома світовими війнами, особливо у перше десятиліття по революції, укр. Р. набув значного розквіту, передусім у тематичному збагаченні: «Місто» (1928) В. Підмогильного остаточно утвердило в ньому міську тематику; романтика укр. визвольної війни і перших кроків нац. відродження по ній знайшли свій вияв у Р. Ю. Яновського «Майстер корабля» (1928) і «Чотири шаблі» (1930); традиції іст. Р. успішно продовжили О. Соколовський («Богун» 1931), З. Тулуб («Людолови» 1934 — 37) та ін.; з’явилася мало знана доти екзотична тема: Р. О. Досвітнього «Американці» (1925), «Гюлле» і «Хто?» (1927), «Роман Міжгір’я» (1928) І. Ле, «Чорне озеро» (1929) В. Ґжицького; біографічний P.: «Аліна і Костомаров» (1929) і «Романи Куліша» (1931) В. Петрова; пригодницький P.: «Останній Ейджевуд» (1926), «Господарство доктора Гальванеску» (1929) Ю. Смолича. Але назагал уже й з перших pp. сов. влади література була під утиском, відхід від офіц. лінії був заборонений; P., не відповідні партійній догмі нищено (напр., «Вальдшнепи» М. Хвильового), натомість всіляко підтримувано твори, в яких вихваляється перемога й закріпачення сов. влади: «Бур’ян» (1927) А. Головка, «Ранок» (1933) І. Микитенка та ін. З 1930-их pp., коли посилився сталінський терор і соц. реалізм проголошено обов’язковою методою, Р. якісно занепадає, домінантним стає т. зв. «виробничий P.», у якому розробляється або тема колективізації — «Аванпости» (1933) І. Кириленка, або соц. змагання в пром-сті — «Перешихтовка» (1932) того ж автора, «Інтеґрал» (1931) І. Ле та багато ін. Відтоді аж до війни поява мистецьки вартісного в галузі Р. становить поодинокі винятки типу «Вершників» (1935) Ю. Яновського.

На зах. землях Р. з’являється пізніше, ніж на підрос. Україні, але з кін. 19 в. набирає великого значення в заг.-укр. літературі, зокрема завдяки творчості І. Франка: Р. (називані ним повістями) «Борислав сміється» (1881), «Для домашнього огнища» (1894), «Основи суспільности» (1894), «Перехресні стежки» (1900) та ін.; О. Кобилянської: «Земля» (1902), «У неділю рано зілля копала» (1909); А. Крушельницького: «Буденний хліб» (1900) й ін. І тут помітне значне пожвавлення по першій світовій війні: на поч. 1920-их pp. припадає низка Р. А. Крушельницького («Дужим помахом крил», «Змагання», «Рубають ліс», «У хуртовині»), далі іст. Р. О. Назарука: «Князь Ярослав Осмомисл» (1920) і «Роксоляна» (1930); іст. твори В. Бірчака: «Василько Ростиславич» (1923) і «Володар Ростиславич» (1930); багатотомовий іст. твір Б. Лепкого «Мазепа» (1926 — 29), «Шеломи в сонці» (1925) і «Шестикрилець» (1935) К. Гриневичевої; Р. А. Чайківського й Ю. Опільського. Примітними явищами цієї доби були Р. У. Самчука: «Волинь» (1932 — 37) і «Марія» (1933). Прикметною особливістю гал. Р. цієї доби є перевага іст. тематики з підкресленням героїки минулого для виховання нац. свідомости.

З сталінського терору й другої світової війни укр. література вийшла знекровлена, але вже в перші повоєнні pp. поповнилася новими авторами з молодшого покоління, що пережило війну на фронті. Ці, як і письм. старшого покоління, звернулися передусім до воєнної тематики. Однак війна і перші pp. руїни по ній не знайшли належного висвітлення в укр. P., бо письм. змушені були висвітлювати події в псевдопатріотичному дусі. З успіхом по війні дебютував О. Гончар трилогією «Прапороносці» (1947 — 48); ін. винятки з одноманітної прози становлять лише поодинокі твори: «Жива вода» (1947, спотворений примусовою переробкою Р. вийшов у 1956 п. н. «Мир») Ю. Яновського, «Вир» (1960) Г. Тютюнника і «Дикий мед» (1963) Л. Первомайського. Поруч з воєнною тематикою дедалі більшого значення набирає (відроджений з 1930-их pp.) «виробничий Р.» — з показом успіхів і переборення недоліків у пром-сті і сіль. госп-ві, з незмінними «позитивними» і «неґативними» героями. Поминаючи менш істотне в тематиці, можна зауважити за повоєнного часу значний інтерес до іст. P.: «Данило Галицький» (1951) А. Хижняка, «Переяславська рада» (1948 — 53) Н. Рибака, «Гомоніла Україна» (1954) П. Панча, «Богдан Хмельницький» (1957 — 65) І. Ле і багато ін. Але всі вони ідеологічно узгоджені з концепцією «безкорисної допомоги» рос. народу всім, кого Росія підбивала, і тим фальшують іст. факти. Не вільний від цієї вади і найпопулярніший з іст. Р. «Козак-Мамай» (1958) О. Ільченка. Ще фальшивіша інтерпретація нової історії в Р. Ю. Смолича «Світанок над морем» (1956), «Мир хатам, війна палацам» (1958), у низці Р. М. Стельмаха та ін. Більше за повоєнного часу пощастило пригодницькій і наук.-фантастичній тематиці, представленій творами В. Владка, О. Бердника, гостро критикованого за «Зоряний Корсар» (1971) та ін.

З формально-мист. погляду укр. сов. Р. застиг на поетиці 19 в. Для нього типова статична описовість, розтягнені пейзажі, фальшива патетика і обтяження мови прикрасами з епітетів і порівнянь. Вишукана складність композиції, як у Л. Первомайського становить поодинокі винятки. Не вкладаються в канони соц. реалізму як спроби самостійно трактувати події недавнього минулого (заборонений Р. Р. Андріяшика «Полтва», 1968), так і придушені в 1960-их pp. вельми успішні спроби модернізації укр. Р. у шестидесятників (зовсім нова мовностилістична структура і психологічна багатопляновість у великій прозі В. Шевчука, В. Дрозда). Зокрема В. Шевчук був критикований за Р. «Набережна 12», «Серед охрестя» (1968), а ориґінальний твір В. Дрозда «Катастрофа» (1968) критика цілковито замовчала.

На еміґрації після перемоги сов. ладу на Україні опинився один в найпопулярніших письм. 20 в. В. Винниченко. Його Р.-утопія «Соняшна машина» (1928) був друкований в УССР і користався великою популярністю; у пізніші pp. він написав ще кілька P., з них опублікований лише «Слово за тобою, Сталіне!» (1972). По другій світовій війні на еміґрації опинилося багато укр. письм., і картина Р. цього часу вельми строката. Традиції клясичного Р. знайшли продовження у творах І. Багряного («Сад Гетсиманський» 1950, «Вогненне коло» 1953, «Маруся Богуславка» 1957, «Людина! біжить над прірвою» 1965), Д. Гуменної («Діти Чумацького шляху» 1948 — 51, «Хрещений яр» 1956 та ін.), У. Самчука («Ост» 1948, «Чого не гоїть вогонь» 1959), Галини Журби («Тодір Сокір» 1956) і багатьох ін. Так само традиційні іст. Р. з підкреслено патріотичною настановою М. Лазорського («Гетьман Кирило Розумовський» 1961, «Степова квітка» 1965), Людмили Коваленко трилогія («Наїла, не своя земля» 1964 — 68), Ю. Тиса та ін. Цілком новими явищами в укр. літературі є ориґінальний стилістично-композиційною структурою Р. В. Барки «Жовтий князь» (1962), у стилі фантастичного реалізму «Ротонда душогубців» (1956) Т. Осьмачки і чисто інтелектуалістичний Р. В. Петрова «Доктор Серафікус» (1947). Стилістично ориґінальна низка автобіографічних повістей і Р. О. Ізарського: «Ранок» (1963), «Віктор і Ляля» (1965), «Чудо в Мисловицях» (1967), «Саксонська зима» (1972) і «Київ» (1973). До спроб модернізації укр. Р. належать: написаний під значним впливом Ж.-П. Сартра Р. «Шляхи» Ю. Тарнавського (1956) і «Герострати» (1971) Е. Андієвської й ін. Тема з життя еміґрантів у чужинному оточенні, за малими винятками, належного відображення в Р. не знайшла.

І. Кошелівець

Роман, ромен (Anthemis L.), рід багаторічних або однорічних зіллястих рослин з родини кошичкоцвітих, з глибокозубчастими, перистими або двоякоперистими листками, квітки великі або сер. розміру. На Україні — 15 видів. Найпоширеніші (перев. розповсюджені по всій Україні, за винятком гір, часто як бур’ян): Р. польовий (A. arvensis L.), однорічна рослина (раніше уживали в медицині як засіб проти глистів); Р. укр. (A. ruthenica M. B. = A. arvensis L. B. ruthenica Шмальгаузен), однорічна рослина; Р. красильний або фарбувальний (A. tinctoria L.; тепер об’єднує на Україні 4 види рослин). З жовтоцвітах Р. добувають жовту фарбу, придатну для фарбування тканин. Використовують як декоративну рослину; Р. собачий (A. cotula L. = A. foetida Lam.), однорічна рослина з неприємним запахом; роман рим., рим. ромашка, хамамелюм рим. [Chamaemelum nobile (L.) All. = A. nobilis L. Шмальгаузен], багаторічна рослина, яку культивують як лікарську (пом’якшувальний засіб) та декоративну.

Роман, митр. лит.-гал. у 1354 — 61 pp. По смерті митр. київ. Феогноста (1353), Р. за підтримкою В. кн. лит. Ольґерда намагався зайняти звільнену катедру, але його випередив у царгородського патріярха архиєп. Владимирський Алексій. Патріярх поставив Р. лише у митр. лит., поширивши його владу на укр. епархії: Холмську, Гал., Перемиську і Луцьку. Незадоволені Ольґерд і Р. розпочали затяжну боротьбу за київ. митрополію, в Царгороді і в митрополії. Сприяючи протимоск. плянам Ольґерда, Р. намагався перенести катедру митр. київ. і усієї Руси з Москви (де вона тоді перебувала) назад до Києва. Прибувши до Києва, куди сягала влада кн. Ольґерда, Р. оголосив себе митр., але не зміг виконувати митрополичі функції. У розпалі цих змагань Р. помер.

[Роман, митр. лит.-гал. (? — 1361). — Виправлення. Т. 11.]

Роман, різьбар на дереві 17 в.; виконав іконостас для притвору св. Катерини у Михайлівському соборі в Києві знищений совєтами.

Роман Лев (* 1918), хірург, родом з Ростова над Доном, у 1941 закінчив Ростовський Мед. Ін-т, з 1964 проф., керівник катедри шпитальної хірургії Чернівецького Мед. Ін-ту; автор 93 наук. праць, присвячених питанням хірургії печінки, жовчевих шляхів, сечокам’яної хвороби, гематораксу та ін.

Роман Данилович († 1258), син короля Данила Романовича. По смерті останнього Бабенберґа, Фрідріха Войовничого, одружився з спадкоємицею австр. престолу, племінницею Фрідріха, Ґертрудою, і якийсь час (1252) князював в Австрії. Згодом (бл. 1254) він отримав від В. кн. Лит. Мендовга Чорну Русь як лен.

Роман Ігорович († 1211), син героя «Слова о полку Ігореві», по смерті Романа Мстиславича захопив спершу Звенигород (1207), а потім на короткий час Галич, звідки його прогнали угри. Повернувшись вдруге до Галичини, він намагався закріпити свою владу, стративши бл. 500 бояр. Бояри запросили на допомогу угор. короля Андрія II. Угор. війська здобули Галич і взяли в полон Р. І., але гал. бояри викупили його і разом з братом Святославом повісили.

Роман-Кош (VIII — 15), найвищий верх Крим. гір, розташований в масиві Бабуган-Яйли. Висота — 1 545 м, складений вапняками.

Роман Михайлович, «старий» кн. Чернігова і Брянська, тесть володимирського кн. Володимира Васильковича, якому допомагав відбити напад литовців; учасник походу гал. і волинських кн., організованого кн. Львом Даниловичем у 1275 (при співучасті татар) на Литву.

Роман Мстиславич († 1205), син київ. кн. Мстислава Ізяславича та Аґнеси, дочки поль. кн. Болеслава Кривоустого, одержав від батька спершу новгородське, а згодом волинське князівство (1170). По смерті останнього гал. кн. з династії Ростиславичів Володимира, сина Ярослава Осмомисла, з’єднав Галичину з Волинню (1199), створивши Гал.-Волинську державу. Зручний політик і добрий полководець, приборкавши непокірних бояр, мав підтримку у міщанства. У двох походах 1201 — 02 і 1203 — 04 pp. його війська розбили половців та визволили чимало бранців. Завершенням його успіхів було здобуття Києва та включення його у сферу своїх впливів. Р. М. загинув б. Завихоста, у засідці, організованій поляками. Сучасний Р. М. літописець, оцінюючи його заслуги у справі з’єднання більшости руських земель, називає його «самодержцем усієї Руси».

[Роман Мстиславич (після 1160 — 1205). — Виправлення. Т. 11.]

Романенко Віталій (* 1926), спортсмен-стрілець родом з с. Русанова (Бориспільського р-ну Київ. обл.); на чемпіонатах світу (1954, 1958, 1962) здобув 7 золотих і 2 срібні медалі, на Олімпійських іграх (1956) — золоту медалю (441 пунктів, олімпійський рекорд), на першостях Европи (1955, 1959) 3 золоті; 8 разів чемпіон УССР, першун СССР, 8 золотих медалів міжнар. майстра (1953, 1954, 1957, 1959).

Романенко Ілля (* 1909), фахівець з економіки сіль. госп-ва, зокрема тваринництва, родом з Київщини. Проф., чл.-кор. та завідувач катедри економіки сіль. госп-ва Укр. С.-Г. Академії, дир. Укр. н.-д. ін-ту економіки і орг-ції сіль. госп-ва; 1952 — 56 заступник дир. Ін-ту Економіки АН УРСР. Автор понад 150 друкованих праць, зокрема кн. «Развитие продуктивного животноводства Украинской ССР» (1957), «Экономическая эффективность интенсивных систем земледелия» (1963), «Размещение и специализация социализации сельского хозяйства» (1963), «Экономика социализации сельского хозяйства» (1966); також праці з історії сіль. госп-ва України. У своїх працях критично оцінює стан тваринництва на Україні.

[Романенко Ілля (1909, Майданівка — 1982, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Романенко Олександер (* 1895), драматичний актор і співак. Сценічну кар’єру почав у Театрі ім. І. Франка: (1922), згодом актор у Держ. Драматичному Подільському Театрі (1924 — 25), у «Березолі» (1926 — 33) і знову в Театрі ім. І. Франка на характерних ролях: Петренко і Мирон Горлов («В степах України», «Фронт» О. Корнійчука), Лавро («Остання жертва» О. Островського); співав басові партії у Подільському театрі (батько у «Катерині» М. Аркаса).

[Романенко Олександер (1901, Одеса — 1992, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Романицький Борис (* 1891), визначний режисер і актор школи П. Саксаганського, нар. у с. Чорнобаї (Черкащина). На сцені з 1913. Після закінчення Муз.-Драматичної Школи ім. М. Лисенка грав у Т-ві Акторів під орудою І. Мар’яненка (1916) і Держ. Нар. Театрі (1918 — 22); з 1922 співзасновник і мист. керівник Театру ім. М. Заньковецької, спочатку мандрівного, з 1931 р. стаціонарного у Запоріжжі, з 1944 — у Львові, де Р. працював актором і режисером. Р. підготував бл. 60 вистав. Серед ін.: «Розбійник Кармелюк» (Л. Старицької-Черняхівської), «Чужі люди» (В. Винниченка), драми Я. Мамонтова («Рожеве павутиння», «Княжна Вікторія», «Республіка на колесах», «На камені горить» та ін.), М. Куліша («97»), І. Кочерги («Фея гіркого мигдалю», «Марко в пеклі»), М. Ірчана («Родина щіткарів»), О. Корнійчука («Місія містера Перкінса»), Л. Первомайського («Олекса Довбуш»), В. Собка («Мала перемога»), О. Левади («Камо» та «Остання зустріч»); з світової клясики: «Примари» Г. Ібсена та ін. Кращі ролі P.: Святослав («Сон кн. Святослава» І. Франка), Карл Моор («Розбійники» Ф. Шіллера), Акоста («Урієль Акоста» К. Ґуцкова), Отелло (в одноіменній п’єсі В. Шекспіра) тощо. Р. автор кн. «Укр. театр у минулому і тепер» (1950).

[Романицький Борис (1891 — 1988, Львів). — Виправлення. Т. 11.]

В. Р.

Романишин Михайло (* 1933), маляр родом з Закарпаття; учився в Ужгородській Мист. Школі і Київ. Художньому Ін-ті; «Лісоруб» (1964), «Ранок», «Господарі» (1967), «Вівчар», «Свято», автопортрет з дружиною та ін.

Романів, кол. назва с. м. т. Дзержинського (сх. Волинь).

Романівська Марія (* 1901), дитяча письм. родом з Полтавщини. Кн; для дітей: казка «Мурашина перемога» (1927), повість «Марійка» (1930); наук.-фантастичні і наук.-популярні повісті: «Загнуздані хмари» (1936), «Шахти в небі» (1940), «На верхів’ях холоду» (1960); повісті: «Високий літ» (1950) і «Червоний тюльпан» (1956), роман «Любов і мир» (1966), «Рятівне коло» (1969).

[Романівська Марія (1901, Єрки, Миргородський пов. — 1983, Харків). — Виправлення. Т. 11.]

Романівський Хутір, кол. назва м. Крапоткін.

Романов Олексій, політ. діяч, син письм. Одарки Р. (див.), за гетьманської влади чл. Держ. Сенату і товариш мін., а від серпня до 24. 10. 1918 — мін. юстиції. Належав до групи мін. русофільської орієнтації, не допускав до українізації судівіництва і виступав за збереження рос. мови і культури на Україні.

Романова Одарка (псевд. Одарка, О. Романенко), письм. кін. 19 і поч. 20 в.; жила в Києві, була у близьких взаєминах з родинами Старицьких, Лисенків, Косачів. Друкувалася з 1887 у ж.: «Зоря», «ЛНВ», у альманахах: «З-над хмар і долин», «Розвага», «Нова Рада», «Укр. Муза» та ін. Авторка зб. «Пісні, думки, леґенди» (1896), казок, серед ін. у ж. «Дзвінок» (з 1895).

Романови, династія царів і (з 1721) імператорів, що царювала в Росії 1613 — 1917. Р. були боярського роду, який здобув впливи у 16 в. завдяки одруженню царя Івана IV Грозного з Анастасією P.; небіж останньої — Федір Микитович Р. став моск. патріярхом (під ім’ям Філарета). Після вигаснення династії Рюриковичів (1598) і внутр. заворушень («Смути») 1613 царем обрано сина патріярха Філарета Михайла Федоровича Р. (1613 — 45). Його наслідниками на моск. (рос.) престолі були: син його — Олексій Михайлович (1645 — 76), внуки — Федір Олексійович (1676 — 82), Іван V Олексійович (1682 — 96) і Петро I Олексійович (1682 — 1725), Катерина I, (друга дружина Петра I; 1725 — 27), внук Петра I — Петро II Олексійович (1727 — 30, з яким вимерла династія Р. чоловічої лінії), Анна Іванівна (дочка Івана V; 1730 — 40), правнук Івана V — Іван VI Антонович (1740 — 41), Єлисавета Петрівна (дочка Петра I; 1741 — 61, з якою вигасла династія Р. жін. лінії). Проте офіц. прізвище Р. носили наступники Єлисавети Петрівни (фактично вони були представниками Гольштайн-Ґотторпської династії) Петро III Федорович (син дочки Петра I Анни й герцога Гольштайнського Карла Фрідріха; 1761 — 62), Катерина II, (дружина Петра III, уроджена принцеса Ангальт-Цербетська; 1762 — 96), їх син Павло I (1796 — 1801), сини Павла I — Олександер I (1801 — 25) й Микола I (1825 — 55), син останнього — Олександер II (1855 — 81), його син — Олександер III (1881 — 94) і син Олександра III — Микола II (1894 — 1917), що його з родиною замордували большевики 1918. Багатьох чл. роду Р. большевики знищили у 1918 — 19 pp. Деякі представники роду Р. перебувають на еміґрації в Зах. Европі й Америці.

Романович Василь, київ. маляр 18 в.; розмалював Борисотлібську церкву на Подолі.

Романович (Рожанковська) Марія (1852 — 1930), акторка, родом з Галичини, сестра Теофілі Р. На сцені з 1867 у трупах О. Бачинського, Т. Ґембицького, А. Моленцького і в 1873 — 85 у трупах і театрах («Руської Бесіди» у Львові, Першому Руському Драматичному Т-ві в Чернівцях) під орудою Т. Романович. Померла у Вижниці (Буковина). Амплюа Р. — молоді героїні у трагедіях і комедіях та в опереті.

[Романович (Рожанковська) Марія (1852, Довгополе [тепер Довгопілля] бл. Путилова, Буковина — бл. 1933). — Виправлення. Т. 11.]

Романович Марко (1904 — 58), укр.-кат. свящ., василіянин, іродом а Снятина (Галичина), церк. і гром. діяч у Канаді. Місіонер, проф. філософії і богословія в Мондері, засновник ж. «Світло» (1938) і жін. чернечіого Згромадження Сестер Місіонерок Христ. Любови.

[Романович Марко († Ґрімсбі, Онтаріо). — Виправлення. Т. 11.]

Романович Теофіля, справжнє прізвище Рожанковська, по чоловікові Коралевич (1842 — 1924), драматична акторка і організаторка театру, родом з Галичини. Дебютувала 1867 в трупі О. Бачинського у Тернополі, згодом у Кам’янці Подільському, з 1869 в трупі А. Моленцького, 1873 мала власну трупу і з нею виступала на Сх. Укр. Землях і в Росії. У 1874 — 80 — дир. театру т-ва «Руська Бесіда» у Львові, для якого приєднала кращі акторські сили (зокрема М. Кропивницького, 1875). 1881 — 83 мала знову власну антрепризу, 1883 — 85 виступала на сцені Першого Руського Драматичного Т-ва у Чернівцях, після чого разом з чоловіком (на сцені Душинський) покинула театр. Як акторка відзначалася у ролях старух і цокотух: Сваха («Одруження» М. Гоголя), Стеха («Назар Стодоля» Т. Шевченка), Одарка («Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка), Терпелиха («Наталка Полтавка» Т. Котляревського) та ін. Померла у Чернівцях.

[Романович Теофіля, справжнє прізвище Рожанковська (* Довгополе [тепер Довгопілля] бл. Путилова, Буковина). — Виправлення. Т. 11.]

Романович-Славатинський Олександер (1832 — 1910), історик-правник родом з Переяславщини. З 1856 — проф. держ. права Київ. Ун-ту. Гол. праці: «Дворянство в России от начала 18 в. до отмены крепостного права» (1870), «Жизнь и деятельность Н. Д. Иванишева» (1876), «Система русского государственного права в его историко-догматическом развитии сравнительно с государственным правом Западной Европы» (ч. I, 1886). Автор спогадів «Моя жизнь и академическая деятельность. 1832 — 84. Воспоминания и заметки» («Вестник Европы», 1903, І — VI).

[Романович-Славатинський Олександер (* Войтове, Переяславський пов., Полтавська губ.). — Виправлення. Т. 11.]

Романович-Ткаченко Наталя (1884 — 1933), письм., нар. у Сквирі на Київщині. Живучи в Чигирині, брала участь у діяльності укр. рев. гуртків. У 1903 — 06 жила у Львові, де познайомилася з І. Франком; там таки почала (1905) друкувати оп. в «ЛНВ», у якому були друковані й дальші її твори, зокрема трилогія «Мандрівниця» і подорожні записки з Галичини (1917 — 18). З 1923 Р.-Т. друкувала свої твори в ж. «Червоний Шлях». Зб. оп. «Життя людське» (1918), «Несподіваний землетрус» (1928), «Чебрець-зілля» (1928). «Зінькова Зірка» (1929) і кн. «Нас кличуть гудки. Записки революціонерки 900-их pp.» (1931). Чл. літ. орг-ції «Плуг». Померла у Києві.

Романовичі, галузь Рюриковичів, нащадки кн. Романа Мстиславича, що володіла у 1200 — 1340 pp. Гал.-Волинською державою. Найвизначнішим її представником був кн. Данило Романович (від 1253 король). Див. Рюриковичі. Генеалогічна таблиця.

Романовський Віктор (1890 — 1971), історик, археограф і архівіст, народжений у Глухові, вихованець Київ. Ун-ту. Був викладачем Київ. Ун-ту й Археологічного Ін-ту, дир. Центр. Архіву Давніх Актів у Києві (1921 — 31), наук. співр. ВУАН (1928 — 34) й Харківського Н.-Д. Ін-ту історії укр. культури ім. Д. Багалія. У 1930-их pp. був засланий. З 1947 проф. — Ставропільського Пед. Ін-ту. Автор численних праць з історії України 17 — 18 в., археографії та архівознавства. Головніші праці: «Друкар Іван Федорович...» (1925), «Хто був Самовидець» («Україна», 1925), «Нариси з архівознавства» (1927). За ред. Р. ВУАН видала «Переписні книги 1666 року» (1931). Велика праця Р. «Очерки по истории государственного хозяйства Украины во второй половине XVII в.» (докторська дисертація) залишилася неопублікованою, як і зібраний ним Кодекс грамот на маґдебурзьке право міст України 16 — 18 в.

[Романовський Віктор († Ставропіль, Росія). — Виправлення. Т. 11.]

Романс у музиці — 1. тип лірично-сантиментальної пісні, в якій переважають інтимні (зокрема любовні) мотиви («Дивлюсь я на небо», «Скажи мені правду» та ін.) 2. в інструментальній музиці твір наспівного характеру (напр., З частина симфонії М. Колачевського). 3. в рос. музикознавстві твір для сольового співу з інструментальним, гол. фортепіяновим супроводом; в укр. музиці в цьому розумінні вживається термін «сольоспів».

Романський стиль, стиль раннього евр. середньовіччя кін. 10 — 12 в., що виявився гол. в архітектурі: застосування круглих склепінь та компактної, замкнутої конструкції мурів. Р. мистецтво є результатом великого рел. піднесення 11 — 12 вв. Притаманною рисою Р. будівництва є багата зови, різьба в камені, не тільки святих осіб, а й фантастичних звірів і багатої орнаментики. Як в архітектурі, так і в різьбі домінують круглясті, гармонійні форми, які наближають цей стиль до візант.

На Україні Р. с. відбився в низці будов на всій території, проте найбільше у будовах Чернігова і Галича, в якому збереглася церква св, Пантелеймона (1200), що в ній форми романські значно переважають візаінт. Особливо порталі з колонками та внутр. багаторізьблені фризи з аканту і плетінки, близькі до подібних пам’яток Зах. Також будови Чернігова своєю монументальною простотою і деталями відбивають романські впливи (Успенський собор Єлецького манастиря), хоч вони в своїй основі мають усі типові риси староукр. візантики. Ці романські риси мали й ін. будови України;: у Галичі (княжий собор Богородиці в Крилосі), у Володимирі-Волинському та, особливо, кілька церков-ротонд у Галичині, на Волині й Закарпатті. Ті романські впливи могли прийти на Україну з Польщі, Угорщини й Чехії. Одночасно давня Україна передавала ці впливи далі (церкви. Володимиро-Суздальської Руси перебрали з Чернігова й Галича деякі типові риси саме Р. с).

В іконографії не збереглися твори, які показували б якісь впливи Р. с. на давнє укр. малярство. Тільки в збережених мініятюрах Трірського Псалтиря з другої пол. 11 в. можна помітити деякі романські риси, що й спонукало дослідників мистецтва вважати їх творами зах.-укр. майстрів.

С. Гординський

Романтизм, ідейний рух у літературі, науці й мистецтві, що виник наприкін. 18 в. у Німеччині, Англії й Фракції, поширився з поч. 19 в. в Росії, Польщі й Австрії, а з сер. 19 в. охопив ін. країни Европи та Півн. і Півд. Америки. Виниклий після франц. революції, в умовах утверджуваного на зламі 18 — 19 вв. абсолютизму, Р. був реакцією проти раціоналізму доби просвітництва і застиглих форм, схем і канонів клясицизму та подекуди проти сантименталізму. Визначальними для Р. стали ідеалізм у філософії і культ почуттів, а не розуму, звернення до народности, захоплення фолкльором і нар. мист. творчістю, шукання іст. свідомости й посилене вивчання іст. минулого (історизм), інколи втеча від довколишньої дійсности в ідеалізоване минуле або у вимріяне майбутнє чи й у фантастику. Р. призвів до вироблення романтичного світогляду в духовості та романтичного стилю і постання нових літ. жанрів — баляди, ліричної пісні, романсової лірики, іст. романів і драм.

Своїми ідеями і настановами, зокрема наголошуванням народности і ролі та значення нац. у літ. і мист. творчості, Р. відограв визначну ролю у пробудженні й відродженні слов. народів, між ними й укр. Першими виявами укр. Р. були: видана 1818 у Петербурзі «Грамматика малороссийского наречия» О. Павловського і зб. М. Цертелева «Опыт собрания старинных, малороссийских песней» з висловленими в них думками про глибоку своєрідність і самостійність укр. мови й укр. нар. поезії. До виявів укр. передромантизму зараховують також виданий у Москві 1827 зб. «Малороссийские песни» М. Максимовича і баляди П. Гулака-Артемовського («Твардовський» і «Рибалка», 1827). Укр. Р. виник не так як реакція проти не надто значного в укр. літературі клясицизму, а проти наявних у ній тоді бурлескних і травестійних традицій (див. Бурлеск і Травестія) і (розвинувся у великій мірі під впливом поглиблених студій нар. творчости, з одного боку, та писань рос. і поль. романтиків — з другого. Зокрема чималий вплив на утвердження P. в укр. літературі мали «укр. школи» в рос. і поль. літературах. В рос. літературі провідними представниками «укр. школи» були не тільки захоплені укр. екзотикою (природою, історією, нар. побутом і творчістю) росіяни (К. Рилєєв, О. Пушкін, Ф. Булґарін), але й численні українці, що писали рос. мовою (О. Сомов, М. Маркевич, Є. Гребінка й особливо М. Гоголь). Визначальними були укр. теми й укр. екзотичні сюжети також для творчости поль. «укр. школи» — романтиків А. Мальчевського, Б. Залєського й С. Ґощинського.

Становлення укр. Р. відбувалося паралельно з розвитком таких ділянок науки, як етнографія і історія, виявом чого були зб. етногр. і фолкльорних матеріялів — укр. нар. пісень М. Максимовича (1827, 1834, 1849), іст. пісень і дум І. Срезнєвського (у тому ч. й написаних ним самим) у зб. «Запорожская Старина» (1833 — 38), нар. усної творчости П. Лукашевича (1836), як також публікації іст. праць і пам’яток: Д. Бантиш-Каменського (1822), М. Маркевича (1842 — 43), О. Бодянського (1846 — 48, у тому ч. коз. літописів й «Історії Русов»), А. Скальковського (1846) та ін. Основоположницею для розвитку укр. Р. була харківська школа з її двома гуртками — першим, що створився ще у 1820-их pp. навколо І. Срезневського і що з ним були пов’язані найвидатніші з поетів-романтиків Л. Боровиковський і О. Шпигоцький, та другим, що діяв у сер. 1930-их pp. також під проводом І. Срезневського, до нього були причетні: А. Метлинський (псевд. Амвросій Могила), М. Костомаров (псевд. Ієремія Галка), и. О. Корсун з М. Петренком і С. Писаревським та ін. Програмовими для діяльности цих гуртків були зб. «Украинский Альманах» (1831) та «Запорожская Старина». Поетичну творчість цього гуртка поетів (між ними й І. Срезневського, як автора укр. і рос. віршів) характеризує ідилічно-песимістичне захоплення укр. минулим, культ могил й іст. героїв і особливо співців та бандуристів, слабе й безперспективне у своїх прагненнях слов’янофільство. Одночасно з харківським осередком у Галичині виступила «Руська Трійця» з участю М. Шашкевича, І. Вагилевича і Я. Головацького для яких була програмовою «Русалка Дністровая» (1837) з її елегійним захопленням ідеями народности і слов. братерства. Послідовниками «Руської Трійці» в її романтичних змаганнях за народність укр. мови й літератури стали згодом М. Устиянович і А. Могильницький у Галичині та О. Духнович на Закарпатті.

Другим осередком чи й етапом укр. P., уже з багатшим на мист. засоби і літ. жанри творчим доробком і з виразнішим нац. и політ. обличчям, був Київ другої пол. 1830 — 40-их pp. з М. Максимовичем, П. Кулішем, Т. Шевченком, автором виданого вже 1840 «Кобзаря», і прибулими туди з Харкова А. Метлинським і М. Костомаровим. Філософський Р. чл. цього гуртка і близьких до нього тогочасних київ. учених, проф. Київ. Ун-ту, поєднаний з вивченням укр. нар. творчости і історії та ідеями слов’янофільства вплинув на постання Кирило-Методіївського Братства з його виробленою М. Костомаровим романтично-христ. програмою — «Книгами Битія українського народу» і, з другого боку, дав нову за поетичними засобами і діяпазоном політ. мислення поезію Т. Шевченка з його візією майбутньої України. Літ. трибунами цього етапу укр. Р. були альманахи: «Киевлянин» (1840, 1841, 1850) М. Максимовича, «Ластівка» (1841) Є. Гребінки, «Сніп» (1841) О. Корсуна, «Молодик» (1843, 1844) І. Бецького, «Южно-Русский Сборник» (1848) А. Метлинського. Так само, як харківський осередок романтиків не був обмежений тільки Харковом, причетними до київ. осередку були укр. романтики з ін. м. України й Росії. У «Ластівці» друкувалися поезії чернігівців В. Забіли, в «Молодику» виступив полтавець О. Афанасьєв-Чужбинський, у Москві жив і працював видавець іст. укр. матеріялів і одночасно автор романтичних віршів О. Бодянський.

Третім етапом укр. Р. була діяльність, згуртованих навколо ж. «Основа» (1861 — 62) письм. і діячів, між якими були: кирило-методіївці В. Білозерський, М. Костомаров, автор першого романтичного роману — «Чорна Рада» (1857) й видавець альманаха «Хата» (1860) П. Куліш і Т. Шевченко, автор перейнятих нац.-політ. патосом, але романтичних в основі подражаній пророкам і поем «Юродивий» і «Неофіти». До цього ж етапу пізнього Р. зараховуються: О. Стороженко, автор багатьох повістей і оп. з фантастичними сюжетами й мотивами, ліричні поети Я. Щоголів, Ю. Федькович. Наявні елементи Р. у ранніх поетів другої пол. 19 в.

В загальному у поетичній творчості укр. Р. помітні два струми — нац.-патріотичний у більшості поетів-романтиків і суб’єктивно-ліричний у таких його представників, як М. Петренко, В. Забіла, згодом Я. Щоголів. В порівнянні з рос. Р. укр. Р. вирізняється історичністю в епічних жанрах, ідеалізуванням минулого й мотивами нац., не особистої, печалі в ліриці та нахилом до форм пісенної творчости в стилі. В цьому укр. Р. має більше спільних рис із поль., як з рос. Р.

Відкриваючи значення й вагу нар. поезії і нар. мистецтва для розвитку й зростання літератури та іст. пам’яток і досліджень для нац. самовизначення, укр. Р. спричинився одночасно з цим до вироблення й усамостійнення укр. літ. мови й до удосконалення поетичних засобів. Проте, обмежуючися здебільша жанрами баляди і ліричної поезії, укр. романтики не збагатили своїми творами ін. жанрів: романтичної поеми, іст. роману і драми. Винятком були ранні поеми Т. Шевченка і «Чорна Рада» П. Куліша. Іст. драми М. Костомарова «Сава Чалий» (1838) і «Переяславська Ніч» (1841) залишилися тільки слабими спробами. Позитивним фактором було те, що укр. теми й сюжети у творах рос., поль. й укр. романтиків вплинули деякою мірою на ознайомлення з Україною, укр. історією й культурою в зах. літературі й науці.

Ідеї, теми й сюжети як і мист. засоби Р. мали великий вплив на образотворче мистецтво кін. 18 і поч. 19 в. Зах. Европи і сусідніх з Україною слов. народів, зокрема тих мистців, що були народжені або жили на Україні: з рос. В. Тропінін, з вірмен І., Гайвазовський (Айвазовський), з поль. Ю. Коссак, А. Ґроттґер та ін. Елементи Р. наявні в ранніх творах Т. Шевченка і К. Трутовського, у творчості І. Сошенка, А. Мокрицького, згодом у О. Сластьона, М. Івасюка, С. Васильківського, М. Пимоненка, А. Ждахи та ін.

В укр. музиці вплив Р. позначився слабо. Його елементи помітні щойно у творах укр. композиторів другої пол. 19 в.: С. Гулака-Артемовського, М. Лисенка, В. Матюка, С. Воробкевича, А. Вахнянина й ін., зокрема у їхніх композиціях на слова поетів-романтиків. Тривале місце в історії укр. музики й театру зайняли написані за творами романтиків опери «Запорожець за Дунаєм» (1863) С. Гулака-Артемовського, «Різдвяна ніч» (1874), «Утоплена» (1883 — 84), «Тарас Бульба» (1890) М. Лисенка.

Питання Р. в укр. театрі не досліджене. Іст. п’єси письм.-романтиків не здобули собі тривалого місця в театральному репертуарі. Романтичне забарвлення мала подеколи режисерська діяльність М. Старицького, М. Кропивницького й ін. діячів укр. театру.

Література: Дорошкевич О. 20 — 40-і роки в укр. літературі. І — II. К. 1922 — 24; Шамрай А. До початків романтизму, ж. Україна, X — XI. К. 1929; Харківська школа романтиків. Вступна ст., ред. і примітки А. Шамрая. І — III. X. 1930; Шамрай А. Харківські поети 30 — 40 років XIX ст.; харківська школа романтиків. X. 1930; Чижевський Д. Романтика. ЕУ 1. Мюнхен — Нью-Йорк 1949; Чижевський Д. Іст. укр. літератури від початків до доби реалізму. Нью-Йорк 1956; Čiževski D. On Romanticism in Slavic Literature. s’-Ґравенгаґе 1957; Коцюбинська M. Поетика Шевченка і укр. романтизм. Зб. шостої наук. Шевченківської конференції. К. 1958; Волинський П. Теоретична боротьба в укр. літературі (перша пол. XIX ст.). К. 1959; Нудьга Г. Два поети-романтики. Віктор Забіла — Михайло Петренко. Поезії. К. 1960; Матеріяли до вивчення укр. літератури. Т. II. К. 1961; Приходько П. Шевченко й укр. романтизм 30 — 50 pp. XIX ст. К. 1963; Шевельов Ю. З іст. укр. романтизму. Orbis Scriptus; Dmitrij Tschizevskij zum 70 Geburtstag. Мюнхен 1966; Волинський П. Укр. романтизм у зв’язку з розвитком романтизму в слов. літературах. К. 1963; Письм. Зах. України 30 — 50-их pp. XIX ст. К. 1965; Кирчів Р. Україніка и поль. альманахах доби романтизму. К. 1965; Іст. укр. літератури у восьми тт. Т. II. К. 1967; Крижанівський С. і Ротач П. Визначний представник укр. романтизму. Левко Боровиковський: Повне зібрання творів. К. 1967; Укр. поети-романтики 20 — 40-их pp. XIX в. Із ст. І. Айзенштока, 1968; Вопросы романтизма в советском литературоведении. Библиографический указатель. 1856 — 1968. Ред. Н. Гуляев. Казань 1970; Luckyj G. S. N. Between Gogol' and Ševčenko. Мюнхен 1971; Амвросій Могила — Ієремія Галка: Поезії. Із ст. С. Крижанівського. К. 1972; Олександер Афанасьєв-Чужбинський: поезії. Із ст. М. Гнатюка. К. 1972; Польский романтизм и восточнославянские литературы. М. 1973.

Б. Кравців

Романченко Микола (* 1921), поет родом з Житомирщини. Кілька зб. поезій: «Зоря моя» (1956), «Пісню іду шукати» (1961), «Вітчизну славлю» (1962), «Грім і колос» (1964); повість «Захмарний ґарнізон» (1966).

[Романченко Микола (* Романів, Новоград-Волинський пов., Волинська губ.). Зб. поезій „Добрий знак“ (1980), „Двобій“ (1985), кн. нарисів „Рубежі“ (1977). — Виправлення. Т. 11.]

Романченко Трохим (1880 — 1930), письм. родом з Полтави. Друкуватися Р. почав 1905 в альманасі «Перша ластівка»; його вірші вміщувалися у дорев. ж., альманахах і антологіях, у сов. часи — у ж. «Зоря». Окремо вийшла зб. «Поезії» (1916). Р. — автор оп., літ.-критичних (зокрема про І. Манжуру) та публіцистичних ст.

Романчич Ганка, по чоловікові Ковальчук (* 1907), укр. і кан. гром. діячка нар. у Канаді. Діячка Союзу Українок Канади, перша його секретарка, заступниця гол. (1945 — 51); репрезентантка на Першому Світовому Жін. Конґресі (1934) у Станиславові і на різних жін. міжнар. конференціях і конґресах. Живе у Вінніпеґу.

[Романчич Ганка, по чоловікові Ковальчук (1907, Косів бл. м. Давфін, Манітоба — 1984, Сент Кетерінс, Онтаріо). — Виправлення. Т. 11.]

Романчук Антін (1898 — 1960), маляр-портретист, син Тита, нар. у Львові. Студіював у Швайцарії (Женевській Академії і в школі А. Журдена в Давосі), з 1920 жив у Італії, у 1940-их pp. у Німеччині, з 1950 у ЗДА; учасник виставок в Европі й ЗДА; портрети (музик І. Падеревського, Я. Кубеліка та ін.), краєвиди, натюрморти. Помер у Нью-Йорку І тут зберігаються його твори в Укр. Ін-ті Америки.

Романчук Тит (1865 — 1911), маляр-імпресіоніст і графік, нар. у Львові, син Юліяна P.; учився у Львівській пром. школі й в робітні С. Ґрохольського у Мюнхені; карикатурист і ілюстратор «Зеркала» (1882), календаря «Просвіти» та «Історії України» М. Аркаса (1912); квіти, пейзаж, жанрові картини, портрети. Кращі твори Р. зберігаються у Львівському Музеї Укр. Мистецтва. Довгий час жив і помер у Ловрані (Юґославія).

Романчук Юліян (24. 2. 1842 — 22. 4. 1932), визначний політ. і гром. діяч, довголітній політ. провідник гал. українців, педагог, письм. і журналіст; нар. у Крилосі б. Галича в родині нар. учителя. Закінчив ун-т у Львові, де у 1863 — 1900 був гімназіяльним учителем (клясичний філолог) і жив там до смерти. 1885 ініціятор і провідник Народної Ради, 1899 співзасновник Нац.-Дем. Партії (до 1907 її гол.). 1883 — 95 посол до гал. сойму (з 1889 — гол. Укр. сеймового Клюбу), 1890 один з творців т. зв «нової ери», в опозиції до якої став 1894 р. 1891 — 97 і 1901 — 18 посол до австр. парляменту (1907 — 10 і 1916 — 17 гол. Укр. Парляментарної Репрезентації, з 1910 віцепрез. парляменту). Під час першої світової війни — гол. Укр. Допомогового Комітету і Укр. Культ. Ради у Відні. 1918 чл. Укр. Нац. Ради, 10. 11. 1918 Р. заприсягнув у Львові членів Держ. Секретаріяту ЗУНР. По відданні 1923 р. Радою Амбасадорів Галичини Польщі відібрав на площі св. Юра від тисячних мас присягу на вірність укр. державності.

Чл.-засновник т-ва «Просвіта» (Почесний чл., у 1896 - 1906 гол.), НТШ (д. чл.), Учительської Громади (другий гол., згодом почесний чл.). Засновник і видавець газ. «Батьківщина», співзасновник і співр. «Діла», місячника «Ruthenische Revue» («Ukrainische Rundschau») у Відні.

P. видавець-ред. творів Т. Шевченка в Галичині — «Поезії» (1902), «Твори» (I — II, 1907), «Кобзар» (1914), дослідник текстів Шевченкових поезій, автор літ.-критичних ст., ініціятор вид. «Просвітою» бібліотеки укр. клясиків «Руська Письменність» і видавець-ред. 23 її тт. у 1904 — 20 pp. Ред. місячних книжечок і календарів «Просвіти», упорядник, виданих 1879 р. шкільних підручників (укр. читанки для нар. і сер. шкіл, у які разом з О. Барвінським увів 1890 фонетичний правопис, з 1899 також у популярні вид. «Просвіти»). Підтримував активні зв’язки з укр. письм. й гром. діячами на Центр. і Сх. Укр. Землях. У 1903 репрезентував гал. українців на відкритті пам’ятника І. Котляревському в Полтаві.

Як сеньйор гал. політ. і гром. діячів Р. користувався заг. пошаною серед укр. громадянства і мав великий вплив на розвиток політ., гром. і культ.-осв. життя. У 1900-10 разом з Є. Олесницьким і К. Левицьким був чл. фактичного політ. проводу гал. українців. У 1920-их pp. очолював, скликувану для політ. консультацій, «Раду сеньйорів».

[Романчук Юліян († Львів). — Виправлення. Т. 11.]

о. І. Сохоцький, Р. М.

Романюк Анатоль (* 1924), демограф родом з Хотинщини (півн. Басарабія); дослідник-демограф в кол. бельгійському Конґо (1953 — 61), проф. Оттавського (1964 — 69), пізніше Монтреальського ун-тів (Канада). Праці з демографії тропічної Африки (зокрема родючости), теорії стабільної популяції та демографічних проєкцій тощо: «La fécondité des populations congolaises» (1967), «The demography of Tropical Africa» (1968, співавтор).

[Романюк Анатоль (* Зарожани). — Виправлення. Т. 11.]

Романюк Іван (1886 — 1973), аґроном, кооператор і промисловець, родом з Борщівщини; у 1920-их pp. екон. діяч Борщівщини, у 1930-их pp. у Львові (співвласник фабрики картонних; виробів «Декоро» і власник фабрики свічок «Астра»); на еміґрації в Німеччині, Канаді й (з 1957) у ЗДА.

Ромашка (Matricaria L.), рід однорічних дуже розгалужених рослин з сильним ароматичним запахом з родини кошичкоцвітих. На Україні — 4 види, поширені як бур’яни на відкритих місцях. Серед них: Р. обідрана або лікарська (M. recutita L. = М. chamomilla L.), нерідко культивована як лікарська рослина, зокрема у Криму і на Херсонщині. Має до 0,85% запашної етерової олії, антимисову кислоту, глюкозиди та ін. У медицині вживають її суцвіття як зовн. антисептичний зв’язуючий засіб для полоскання, примочок, ванн, настоянку Р. використовують як потогінне, чай — при спазмах кишок, метеоризмі, розвільненні; Р. запашна або без’язичкова [(M. matricarioides (Less.) Porter ex Britton] = M. discoidea DC). Допускається для використання замість Р. лікарської; P. незапашна (M. inodora L.). P. називають також деякі ін. види рослини: триреберник непахучий, маруну цинерарієлисту або далматську Р. та ін.

Ромен (III — 14), м. обл. підпорядкування на Придніпровській низовині, р. ц. Сумської обл., розташоване над р. Сулою; 48 400 меш. (1970). Р. вперше згадується у Лаврентіївському літописі з часів походу Володимира Мономаха на половців — 1096. З поч. 17 в. до 1648 р. Р. з прилеглими м. і с. належав до володінь кн. Вишневецьких, 1648 — 58 сотенне м. Миргородського, 1658 — 1781 — Лубенського полку; 1782 — 96 пов. м. у складі Чернігівського намісництва, 1797 — 1802 — Малорос. губ., у 1802 — 1924 — Полтавської губ.; 1924 — 30 — округове м. У 19 в. до 1852 р. тут щороку відбувався один з найбільших на Україні ярмарків (Іллінський), згодом перенесений до Полтави. Ч. меш. (у тис): 1860 р. — 5,6, 1897 — 22,5, 1926 — 25,8, 1959 — 40,0. У м. є зав.: машино-будів., автоматичних телефонних станцій, тракторних запасних частин; фабрики — мебльова, текстильно-ґалянтерійна, швейна, тютюнова, шкіряно-взуттєвий комбінат та підприємства для перероблювання с.-г. продукції. На передмісті — Засуллі знайдено нафту. На околиці м. є держ. розплідник гусей роменської породи. С.-г. технікум, мед. училище, краєзнавчий музей (з 1920, бл. 15 000 експонатів). Археологічна пам’ятка з 8 — 10 в. — Монастирище. Пам’ятки архітектури: дерев’яна ц. св. Юрія (1730; будівничий І. Федорів), кам’яний собор Св. Духа, збудований коштом М. Заборовської (1742 — 46); іконостас і образ Богородиці у нар. вбранні (у виконанні Г. Стеценка), нині в Краєзнавчому музеї в Сумах. Миколаївська церква в стилі ампір, фундація С. Манджоси (1816), дерев’яна церква св. Покрови, побудована коштом П. Калнишевського (1764; — будівничий І. Федорів, різьбар Сисой Шалматов), перевезена 1907 у Полтаву, згоріла 1941. З славетних іконостасів Р. залишилися останки після знищення у 1930-их pp. сонетами. 1918 в Р. поставлено за; проєктом І. Кавалерідзе монументальний пам’ятник Т. Шевченкові.

Ромен, р. на Придніпровській низовині, права притока Сули (сточище Дніпра); довж. — 111 км, сточище — 1 645 км.² У заплаві Р. 1933 р. споруджено Роменську осушувальну систему для меліорації боліт та заболочених земель у заплавах р. Р. і Торговиці; її заг. площа — 14,100 га, вона забезпечує використання 11 900 га земель, у т. ч. 2 000 га орних.

Роменський Михайло (1887 — 1971), співак-бас, нар. у Курську. По закінченні Моск. Консерваторії працював у оперових театрах РСФСР (1917 — 34), у 1934 — 41 соліст Харківського, 1942 — 58 Київського оперових театрів, у 1947 — 52 — проф. Київ. Консерваторії. Гол. ролі: Борис («Борис Ґодунов» М. Мусорґського). Тарас («Тарас Бульба» М. Лисенка), Карась («Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського), Гаврило («Богдан Хмельницький» К. Данькевича), Мефістофель («Фавст» Ш. Ґуно) та ін.

[Роменський Михайло († Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Роменсько-борщівська культура, культура городищ сх.-слов. племен 8-10 вв. у лісостеп. смузі між сер. течією Дніпра і гор. течією Дінця. Назва походить від двох груп досліджених городищ — б. м. Ромна і с. Борщеве (Воронізька обл.). Прикмети Р.-б. к.: оборонне положення городищ, півземлянковий тип житла з печами-кам’янками або глинобитними, кераміка перев. ліпна (горщики, миски, сковорідки), панівний обряд поховань — трупоспалення. Основне зайняття сіль. госп-во, розвинене ремесло. Найкраще дослідженими пам’ятками є Монастирище і Новотроїцьке.

Ромер Еуґеніюш (1871 — 1954), визначний поль. географ і картограф, довголітній доц. (з 1899) і проф. (1911 — 31) Львівського Ун-ту. Р. автор синтетичної праці про положення, морфологію і клімат Польщі, що до неї зараховував Зах. і Центр. Укр. Землі, які до 1772 р. входили до складу Речі Посполитої. Це стосується зокрема його праці «Geograficzno-statystyczny atlas Polski» (1916), яка мала значення в устійненні кордонів Польщі у 1919 — 21 (він також і поль. експерт на мирових конференціях у Парижі й Ризі). До України і українців Р. і його учні ставилися неприхильно, а то й вороже (нагар., брошура «Polski stan posiadania na Południowym Wschodzie Rzeczypospolitaj», 1937).

[Ромер Еуґеніюш (* Львів — † Краків). — Виправлення. Т. 11.]

Ромер Ян (1869 — 1934), поль. генерал, у 1919 під час укр.-поль. війни командував оперативною групою «Буг» (Жовква — Кам’янка — Рава-Руська).

Ромжа Теодор Юрій (1911 — 47), церк. діяч і гр.-кат. єп. на Закарпатті родом з В. Бичкова. Філос. і богословські студії у Римі (в Колеґії «Руссікум»), свящ. з 1936 p., 1939 проф. філософії в епархіяльній Духовній Семінарії в Ужгороді, з 1944 — апостольський адміністратор Мукачівської епархії та єп. За оборону прав гр.-кат. Церкви скрито вбитий большевиками (1. 11. 1947).

[Ромжа Теодор Юрій († Мукачів). — Виправлення. Т. 11.]

Ромодан (IV — 14), с. м. т. на Придніпровській низовині. Миргородського р-ну Полтавської обл.; зал. вузол; 7 500 меш. (1966). Підприємства по обслуговуванню зал. транспорту. Р. постав у 1880-их pp. під час будівництва залізниці. 19 — 21. 3. 1918 бої Окремої Запор. дивізії з большевиками.

Ромоданів Петро, єп. УАПЦ, див. Петро Ромоданів.

Ромоданівський шлях, Ромодан, старовинний торг. шлях, що проходив Лівобережною Україною з півн. на півд. через Ромен — Лохвицю — Лубні — Кременчук, частина шляху з Росії до Криму. До побудови залізниць у 1860 — 1880-их pp. P. ш. був одним з найважливіших шляхів, яким чумаки Лівобережжя ходили до Криму по сіль; у 19 в. його також (Використовували для прогону в України в центр. губ. Росії гуртів худоби.

Рондяк Петро (1873 — 1944), суддя родом з Самбірщини, з 1918 р. адвокат у Косові, організатор культ. і кооп. життя Косівщини (гол. філії «Просвіти», засновник Нар. Дому), чл. ЦК УНДО.

Ропська Олександра (1897 — 1957), оперова співачка — меццо-сопрано, родом з Вороніжчини; закінчила Саратовську Консерваторію, сценічну діяльність почала в Полтаві. Працювала в Одеському, Харківському і Київ. (1928 — 44) оперних театрах. Згодом викладач співу в Київ. Консерваторії. Гол. партії: Амнеріс («Аїда» Дж. Верді), Кармен («Кармен» Ж. Бізе), Ольга («Євгеній Онєґін» П. Чайковського), Настя («Тарас Бульба» М. Лисенка) та ін.

[Ропська Олександра (* Ширяєво — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Ропуха (Bufo), безхвоста земноводна тварина. На Україні поширені: Р. звичайна (B. bufo L.), яку також називають земляна сіра жаба, до 20 см довж., поширена у лісах, садах і луках у ліс. і лісостеп. смугах, зрідка у передгір’ях і на півн. схилах Крим. гір; Р. зелена (B. viridis L.) — по всій Україні; Р. очеретяна (B. calamita Laur.) у зах. обл. України. Корисні — знищують шкідників.

Рорбах (Rohrbach) Павль, (1869 — 1956), балтицький німець, нар. у Латвії, євангельський теолог, історик, видатний політ. публіцист, знавець сх. Европи і подорожник. Р. у своїх численних публікаціях вже на переломі 19 і 20 вв. з’ясував загрозу експансії Росії і обґрунтовував погляд про цілковиту нац. й культ. відрубність України від Росії та далекосяжне значення укр. питання для світової політики. Особливу вагу мали ці писання Р. під час першої і другої світових воєн, що й створило йому опінію великого приятеля України. Р. д-р г. к. УВУ і почесний през. (з 1952) Нім.-Укр. Т-ва у Мюнхені. Про P. «Dem Andenkem Paul Rohrbachs», y «Deutsch-Ukrainische Herder-Geseillschaft» (1959).

[Рорбах (Rohrbach) Павль (* Остзе, Курляндія — † Мюнхен). — Виправлення. Т. 11.]

Попередня     Головна     Наступна