[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1973. — Т. 7. — С. 2600-2612.]

Попередня     Головна     Наступна

Росія й Україна. До по л. 16 в. Сточища р. Оки та гор. течії Волги, території, на яких постав сучасний рос. народ, а потім Москва і її наступниця — Рос. держава, вже у 9 — 10 вв. увійшли до складу Руської (Київ.) держави. Про це свідчить данина, накладена кн. Олегом на фінське плем’я меря (882), один з компонентів пізнішого рос. народу, а також участь мері та чуді і вятичів у поході Олега на греків 907. Остаточне приєднання їх сталося за Володимира В. (981 — 82), який для зміцнення там своєї влади посадив синів (Бориса в Ростові, а Гліба в Муромі) як своїх намісників. Уведення за Володимира В. християнства в Надволжі наразилося на вороже ставлення місц. населення. Два повстання (1029 і 1071), під проводом жреців-волхвів, були звернені не тільки проти христ. релігії, а й проти чужого суспільно-політ. ладу Київ. Руси. Проте, церква, зокрема старо-болг. мова, що стала тоді книжною мовою всієї Сх. Европи, була тим помостам, яким ішли впливи руського Києва на Суздальщину. На Любецькому з’їзді 1097, що перетворив Руську державу на федерацію з Києвом на чолі, Переяславщина і Суздальщина дісталися спершу Володимирові Мономахові († 1125), а потім перейшли до його молодшого сина Юрія Долгорукого. Дід час княжих чвар Юрій двічі (1149 і 1155 — 57) захоплював на короткий час Київ, намагаючися встановити там автократичну владу. За його другого князювання в Києві вибухло (повстання місц. населення, наслідком якого винищено суздальських бояр та княжу дружину.

Син Юрія, Андрій Боголюбський, поширюючи свою владу на Київ. Русь, розгромив і пограбував Київ (1169), бажаючи цим піднести авторитет Володимира над Клязьмою, куди він переніс свою столицю з Суздаля.

Коли 1223 татари вперше напали на Україну, натиснувши на половців, укр. князі, які допомагали половцям, звернулися до володимиро-суздальського кн. Юрія Всеволодовича по допомогу. Але він не тільки не вислав свого війська, а й заборонив Переяславу, що тоді належав йому, брати участь в укр.-половецькій коаліції. Розгром укр. князів над Калкою Юрій сподівався використати для зміцнення позицій Володимиро-Суздальського князівства на сх. Европи.

Тат. навала 1238 — 40 створила там нову політ. структуру, залежну від Золотої Орди. Володимиро-суздальський кн. Ярослав Всеволодович був перший, що поїхав до ханської столиці й одержав там ярлик — підтвердження на панування у своєму князівстві. Одночасно з цим він дістав і Київ під свою владу. Однак, він сам не правив у Києві, а тільки послав туди свого намісника. По смерті Ярослава Київ дістався його синові Олександрові Невському. Але тат. ярмо спричинилася також до відчуження тих династично пов’язаних земель Суздальщини (пізніше Московщини) й України, зокрема Галичини з Волинню. Перша (Московщина) пішла на тісну співпрацю з тат. світом, наслідуючи його в держ. орг-ції й адміністрації та щораз тісніше пов’язуючися кровними зв’язками — подружжями з тат. ханами. Натомість Гал.-Волинська держава широко відчинила двері для Зах. (політ. зв’язки з Угорщиною, Польщею, Австрією, унія з Римом, подружжя з угор., поль. та австр. (панівними домами). Це мало значний вплив на дальшу історію рос. й укр. народів. 1299 київ. митр. Максим переніс митрополичу катедру до Володимира над Клязьмою, залишивши за собою титул «митр. київ. і всея Руси», але в дійсності він став політ. знаряддям у руках володимирських (а згодам моск.) князів. У відповідь на це, гал.-волинські кн. домоглися висвячення окремого митр. для укр. земель; т. ч., здійснено поділ і на церк. полі.

Політ. занепад Золотої Орди, що почався у сер. 14 в., та одночасне зростання Литви під владою Ґедиміновичів призвели до того, що укр. землі майже в цілості (крім Галичини, що 1349 була окупована Польщею, Буковини і Закарпаття), опинилися під владою Литви.

М. Ждан

Відтоді розпочинається змагання за гегемонію у Сх. Европі поміж двома держ.-політ. силами: Москвою, що поступово прибирала до своїх рук рос. та ін. землі, і Литвою (а потім Річчю Посполитою), що опанувала більшість укр. земель. Ця боротьба точилася протягом кількох століть, зі змінним успіхом. До кін. 15 в. перевага була на боці Литви, володіння і впливи якої наблизилися до основної території Моск. князівства (держ. кордон проходив між Вязьмою на зах. і Можайськом на сх.); у сферу впливів її входили також Новгород і Твєрь на півн. і Рязань на півд. Це примушувало моск. кн. шукати підпори не лише в Орді, але у сер. В. Князівства Лит. Моск. великокняжа династія, яка й раніше була споріднена з Ґедиміновичами, нав’язала нові родинні зв’язки, зокрема з укр. Ґедиміновичами. Моск. в. кн. Василій Дмитрович був одружений з дочкою Витовта — Софією, а їхня дочка — Анастасія, сестра в. кн. Василія Васильовича Темного, була дружиною київ. кн. Олелька (Олександра) Володимировича, внука Ольґерда. Ще більше значення мало те, що ряд кн. Рюриковичів (з Чернігівської і Смоленської галузів) і Ґедиміновичів (Ольґердовичів), які сиділи на своїх уділах, між Москвою й Литвою (т. зв. верховські князі: Одоєвські, Оболенські, Волконські, Мезецькі, Масальські, Воротинські, Новосильські та ін.), відколи Литва увійшла в унію з Польщею (1386), почали схилятися в бік Москви, яка спритно використала це для наступу на Литву. За ними пішли кн.: Брянські, Трубчевські (Трубецькі), Стародубські, Новгородсіверські та ін. нащадки Ольґерда, що невдоволені з централізаційної політики Витовта і Польщі, шукали моск. протекції. Тому у другій пол. 15 в. почався рішучий наступ Москви на руські (рос., укр. й білор.) землі В. Князівства Лит., під претекстом старих династичних «прав» моск. Рюриковичів на ці землі. Сіверщина переходить з рук кн. Ґедиміновичів до опозиційної галузі моск. кн. Рюриковичів, які опинилися на території В. Князівства Лит. й дістали там удільні володіння: кн. Семен Іванович Можайський — Стародуб і Брянськ, а кн. Іван Дмитрович Шемяка — Новгород-Сіверський.

Це визначило чималі успіхи моск. експансії на руські землі В. Князівства Лит., зокрема на Україну. В боротьбі з Литвою Москва діяла разом з Кримом, нацьковуючи його на Литву. 1482, з намови Івана III, крим. хан Менґлі-Ґірей напав на Київ, пограбував і зруйнував його, взяв у полон або винищив його меш. і послав своєму моск. союзникові в подарунок золотий потир і дискос з Софійського собору. Не раз після того Москва підмовляла крим. ханів чинити напади на Поділля й Київщину. Вся Наддніпрянщина, від Поділля до Путивля в кін. 15 — на поч. 16 в. була тереном руїнницьких крим. нападів, інспірованих Москвою. Прополь. і прокат. політика в. кн. лит. Олександра, зятя Івана III, викликала велике невдоволення з боку удільних руських кн. Москві піддалися чернігово-сіверські кн.: Василій Іванович Шемячич (внук Шемяки) з Рильськом і Новгородом-Сіверським, і Семен Можайський — з Черніговом, Стародубом, Гомелем і Любечем. Уже 1493 В. кн. моск. Іван III оголосив себе «государем всея Руси» й дідичем усіх руських городів, зокрема Києва, Смоленську, Полоцьку й Витебську. Це дало привід до нової моск.-лит. війни, яка велася зі змінним успіхам і за Івана III, і за його сина в. кн. Василія III. 1500, над р. Ведрошею, лит. військо, на чолі з гетьманом кн. Костянтинам Івановичем Острозьким (див. Острозькі), зазнало великої поразки, а кн. Острозький потрапив у полон. Зате 1514, к. Орші, він погромив вщент моск. військо. Воєнні дії тривали далі, і щойно 1522 укладене було перемир’я на 5 pp., яке потім було кілька разів продовжуване. Це дало можливість Москві ліквідувати останні удільні князівства на Лівобережній Україні, які до першої чверті 16 в. зберігали свою самостійність, визнану Москвою. Опочатку було ліквідоване князівство Стародубське, а 1523 новгородсіверський кн. Василій Іванович Шемячич був підступно викликаний до Москви і там ув’язнений. Обидва князівства були інкорпоровані Москвою й залишилися в її руках аж до Смути поч. 17 в.

Друга пол. 16 в. — 1654. У боротьбу укр. населення на землях, приєднаних до Польщі у другій пол. 14 в. або в наслідок Люблінської унії 1569, проти поль. нац. і рел. гніту Москва безпосередньо не втручалася, уникаючи воєнного конфлікту з Річчю Посполитою. Але моск. уряд пильно стежив за ситуацією на Україні й намагався адобути собі прихильність і симпатії з боку провідних, гол. церк. укр. кіл і викликати в них бажання переходити під владу Москви. Укр. ченців і купців, що прибували у 1580-их pp. з Києва, щоб придбати церк. книг і субсидії для церков і манастирів, або посланців Львівського Успенського Братства (1592), які прохали допомоги на відбудову згорілої Успенської церкви і шпиталю, приймали у Москві гостинно і відправляли, обдарувавши грішми й обіцянками. Але листи львівського єп. Гедеона Балабана і київ. митр. Михайла Рогози до моск. царя з проханням захистити правос. українців перед наступом поль. католицтва залишилися без відповіді. Посольство зневіреного у можливість вибороти належні права для Правос. Церкви під Польщею київ. митр. Йова Борецького 1625, з закликом до царя взяти Україну під свою протекцію, дістало неґаїтивну відповідь. Неґативно ставився моск. уряд також до спроб поширити торгівлю між Україною і Московщиною. В укр. купців відбирали товари без будь-якого відшкодування. У прибулих до Москви великою групою 1570 поль., лит. й укр. купців товари були відібрані й доставлені на двір в. кн. і тільки згодом частково повернуті. Щойно в кін. 16 в. торг. зносини трохи пожвавилися.

Активнішою була політика Московщини щодо укр. козаччини. Укріплюючи інкорпоровані на поч. 16 в. Чернігівщину й Сіверщину і поширюючи свою владу на Слобожанщині, моск. уряд почав претендувати також на все Лівобережжя й Запоріжжя, висилаючи туди своє військо, тримаючи там військ. застави та приймаючи на службу укр. козаків. Висланий на Запоріжжя 1556, з метою організації спільної боротьби проти тур.-тат. сил, моск. дяк М. Ржевський зробив разом з коз. військом під проводом кн. Д. Вишневецького спільний похід на низ Дніпра ї здобув та знищив Очаків.

У переговорах з Польщею моск. уряд вимагав віддати під владу царя не тільки Лівобережжя, але й Київ та ін. міста на Правобережжі, заявляючи, що спільна боротьба моск. війська з запор. козаками проти татар є доказом моск. «законного володіння» Запоріжжям, і що «Дніпро належить моск. цареві, бо тече з його земель». Згодом Москва підтримувала грішми й ін. «жалуванням» керівників протиполь. коз. повстань, напр., К. Косинського. Посилаючи йому на Запоріжжя гроші й сукно, моск. цар титулував себе в листі до козаків «царем запорозьким, черкаським і низовським». Після поразок коз. повстань 1593 і 1594 (і пізніше) моск. уряд закликав козаків переселюватися на його територію.

Експансія Московщини на Лівобережжя була затримана на поч. 17 в., після Смути і поль. інтервенції, коли Чернігівщина й Сіверщина були повернені до складу Речі Посполитої. Вислане гетьманом П. Сагайдачним 1620 посольство під проводом Петра Одинця до Москви мало на меті не перехід укр. козацтва в моск. «підданство», а лише узгіднення з моск. урядом спільних воєнних дій проти Криму.

Укр. визвольна війна проти Польщі й утворення Укр. Коз. держави поставили її віч-на-віч з Моск. царством. Б. Хмельницький почав шукати військ.-політ. допомоги Москви проти Польщі. З свого боку, Москва, після кількох років вагань, побоюючися союзу України з Туреччиною і Кримом, вирішила 1653 здійснити свої давні пляни щодо укр. земель. Наслідком цього й була Переяславська угода 1654.

Від Переяславської угоди 1654 до ліквідації Гетьманщини. Переяславська угода 1654 відкрила Москві широкий шлях до експансії на Україну. Для моск. уряду автономія Коз.-Гетьманської держави була тільки переходовим етапом. Стародавні претенсії Моск. держави на всі володіння династії Рюриковичів почали відживати і міцніти, коли цар Олексій Михайлович (хоч з ін. династії — Романових) був визнаний на Україні також як цар «Малия Росії». Перебування моск. воєвод з залогами у гол. м.-фортецях України, хоч і з обмеженими компетенціями, надавало цьому титулові ознак реальної влади Москви на укр. землях, а гол. — можливости при тій чи тій нагоді й під різними претекстами втручатися у внутр. укр. справи. Контроль царя над зовн. зносинами гетьманського уряду обмежував суверенні права Укр. держави. Москва була рішуче проти об’єднання всіх чи більшости укр. земель у складі Коз.-Гетьманської держави, що було гол. метою політики майже всіх гетьманів, від Б. Хмельницького й І. Витввського, через П. Дорошенка й до І. Самойловича та І. Мазепи.

Зовн. політика Москви у другій пол. 17 в. зазнавала значної еволюції. Не маючи сили завдати рішучого вдару Речі Посполитій і відібрати від неї всі руські (укр. й білор.), а також лит. землі, Москва шукала компромісу й замирення з Польщею, щоб дістати її допомогу проти Швеції (політика канцлера А. Ордин-Нащокіна), і тому погодилася на поділ України поміж обома державами — Московщиною і Польщею (Андрусівське перемир’я 1667, стверджене т. за. Моск. «вічним миром» 1686). Тур.-тат. навала на Польщу 1671-72 й утворення Коз, держави (під протекторатом Туреччини) гетьмана П. Дорошенка і згодом кн. Ю. Хмельницького, з їхніми плянами відновити державу Б. Хмельницького, знову активізували чорноморську політику Москви — в союзі з Польщею і Лівобережною Гетьманщиною, проти Криму й Туреччини. У цих моск.-тур. війнах (Чигиринські походи 1677 — 78) впала правобережна коз. держава; й правобережна Наддніпрянщина стала майже суцільною руїною, засудженою за Бахчесарайською угодою 1681 на «вічну пустелю». Тільки нова укр. колонізація цієї території (козаччина під проводом С. Палія й С. Самуся) й активна участь Московщини у Священній Лізі 1680 — 90-их pp. відновили антитур. політику канцлера А. Матвєева і примусили моск. уряд поставитися з більшою терпимістю до соборницьких плянів гетьмана І. Мазепи щодо Правобережжя, тим більше, що це послаблювало колонізаційний і політ. наступ Гетьманщини на Сх., на землі Слобожанщини й Донеччини, які входили до складу Моск. держави.

У цих умовах, інтереси Москви на Україні диктували їй щораз більше втручання у внутр. справи Гетьманщини, що рішуче суперечило духові й текстові Переяславської угоди 1654. Перший конфлікт між Москвою й Україною виник ще за Б. Хмельницького, під час швед.-поль. і швед.-моск. війни, коли Москва уклала з Польщею Віленське перемир’я 1655, не допустивши до участи в переговорах укр. послів. Другий конфлікт був пов’язаний з експансією Коз.-Гетьманської держави на сх. Білорусь і Полісся (Пинське староство) 1656 — 58, а також на зах.-білор. землі (Слуцьке князівство Радзівілів), які визнали владу або протекцію Війська Запор., всупереч моск. зазіханням і плянам на землі В. Князівства Лит. До цього додалося активне втручання Москви в конфлікт між гетьманом І. Виговським і полтавським полк. М. Пушкарем та Запор. кошовим Я. Барабашем, повстання яких проти Виговського було якщо не інспіроване, то у всякому разі підтримане Москвою. Гадяцький договір 1658, що утворював три єдину Річ Посполиту, був рішучим запереченням моск. концепції Переяславської угоди 1654. Спроба Москви, мовляв, «переписати (Гадяцький договір) на моск. царя» (таємна інструкція кн. О. Трубецькому) була невдала й викликала маніфест укр. уряду 1658 до всіх держав з протестом проти порушення Москвою Переяславської угоди, і новий, на цей раз збройний зудар закінчився великою поразкою, що її завдав моск. військові 1659 під Конотопом гетьман І. Виговський на чолі з’єднаних укр.-поль.-крим. військ, яка спричинила важкі моск. репресії над укр. людністю (т. зв. «Ґодуновщина» — дії брянського воєводи П. Ґодунова на Сіверщині, спустошення Борзенщини кн. Трубецьким тощо).

Нова, зфальшована Москвою Переяславська угода з гетьманом Ю. Хмельницьким 1659, яка чимало обмежувала суверенні права України і збільшувала вплив і владу Москви, мала своїм наслідком Слободищенський трактат Ю. Хмельницького з Польщею 1660, який, хоч і не відновив Гадяцької унії 1658, але змусив моск. військо до капітуляції. Наступ Польщі на Лівобережжя разом з правобережним гетьманом П. Тетерею й у союзі з Кримом (1663 — 64), закінчився поразкою й відступом поль. війська та фактичним поділом Гетьманщини на правобережну й лівобережну; останній Москва нав’язала нового гетьмана І. Брюховецького, що склав з нею 1665 Московські статті, які ще більше зміцнювали моск. позиції на Україні. В наслідок великого невдоволення й активного протесту укр. людности з цього приводу вибухло антимоск. повстання 1666, що охопило майже все Лівобережжя і спонукало Брюховецького, зокрема у зв’язку з Андрусівським договором 1667, розпочати переговори з Туреччиною проти Москви. Хоч Москві вдалося опанувати ситуацію і зберегти, а) навіть зміцнити свою владу на Лівобережній Україні, зокрема після усунення й заслання гетьмана Д. Многогрішного, який одверто критикував моск. політику і шукав порозуміння з П. Дорошенком, одначе антимоск. настрої на Україні й далі зростали у різних колах укр. людности і в самому гетьманському уряді за часів І. Самойловича й І. Мазепи.

Основна мета моск. політики щодо України була зформульована виразно у Коломацьких статтях 1687 (19 пункт). Новий укр. уряд (гетьмана І. Мазепи) мав «народъ малороссійскій всякими мЂрами и способы съ великороссійскимъ народомъ соединять и въ неразорванное и крЂпкое согласіе приводить супружествомъ и инымъ поведеніемъ, чтобъ были подъ одною ихъ царского пресвЂтлото величества державою обще... и никто бъ голосовъ такихъ не испущалъ, что Малороссійской край гетманского регименту, а отзывались бы вездЂ единогласно: ихъ царского пресвЂтлого величества самодержавной державы гетманъ и старшина, народъ малороссійской обще съ великороссійскимъ народомъ, и вольной переходъ жителямъ изъ малороссійскихъ городовъ въ великороссійскіе городы имЂти», Цим Москва заперечувала держ. характер гетьманської влади, а тим самим й укр. державність взагалі. Проте, політика Мазепи стала на перешкоді реалізації цього пакту, й Москва ще якийсь час мусіла на це зважати (зокрема в критичний момент Півд. війни, в умовах укр.-швед. союзу 1708 — 09). Але ця настанова залишилася директивою й дороговказом рос. політики на Україні до самого кін. Коз.-Гетьманської держави.

Полтавська поразка Карла XII і Мазепи (див. Полтавська битва) стала поч. моск. військ. окупації України й дальшого обмеження укр. автономії. Руйнація Батурина Меншиковим, зруйнування Запор. Січі, репресії супроти мазепинців, конфіскація їх маєтків й роздача їх моск. достойникам, депортація родин еміґрантів і репресованих до Московщини й Сибіру, перенесення Петром I гетьманської столиці до прикордонного з моск. землями Глухова, призначення постійного моск. резидента для нагляду над гетьманом й укр. старшиною, стале розташування на Гетьманщині рос. війська (з москалів і різних чужинців, зокрема німців), з обов’язком утримування його укр. населенням, — все це було тільки вступом до майже цілковитого опанування Москвою гетьманського уряду та його адміністрації. Дозволивши 1708 обрати нового гетьмана І. Скоропадського, Петро I не тільки відмовився скласти з ним традиційні «гетьманські статті», відкладаючи це до закінчення Півн. війни, але навіть не дав гетьманові звичайної «жалуваної грамоти». Всі зміни і призначення на вищих старшинських урядах (ген. й полкова старшина) відбувалися з царського наказу, при чому насамперед вони надавалися прихильникам або аґентам Москви, серед них різним чужинцям (росіянам, сербам, волохам тощо), які часто іґнорували гетьманський уряд і брутально поводилися з укр. людністю. 1722, ще за життя І. Скоропадського, утворено Малоросійську Колеґію, в складі 6 штаб-офіцерів рос. полків, розташованих на Гетьманщині, на чолі з бриґадиром С. Вельяміновим, для керівництва й контролю над діяльністю гетьманської адміністрації. По смерті І. Скоропадського (1722) вибори нового гетьмана були заборонені, а намагання наказного гетьмана П. Полуботка, підтримані всією вищою старшиною (див. «Коломацькі чолобитні»), скасувати цю заборону, призвели до арешту й ув’язнення П. Полуботка, разом майже з усім гетьманським урядом, у Петропавлівській фортеці в Петербурзі. Одночасно рос. уряд розпочав низку заходів, щоб обмежити або й цілком припинити безпосередню торгівлю Гетьманщини з Зах. Европою. Навіть у сфері культ. й церк. життя Москва намагалася підпорядкувати собі Україну (передача Правос. Київ. митрополії під зверхність моск. патріярха 1685, заборона укр. друку 1720 тощо).

По смерті Петра I (1725) рос. політика щодо України-Гетьманщини виявлялася у різних фазах — полегшень і загострень, але в основному вона була спрямована на поступову ліквідацію політ., екон. й культ. самостійности України. За Петра II, коли реґентом був О. Меншиков, рос. уряд, змушений політ. та екон. мотивами, скасував деякі податки, які надто обтяжували населення, заборонив росіянам купувати землю на Україні, 1727 ліквідував Малорос. Колеґію і дозволив обрати нового гетьмана, що ним став Д. Апостол (1727 — 34). Однак, у відповідь на петицію Д. Апостола повернути Україні кол. права, проголошено т. зв. «Рішительні пункти», які ще більш обмежували укр. автономію. Гетьманові заборонено було зносини з чужими державами, за винятком пограничних справ з Польщею й з Кримом; коз. військо під час війни мало підлягати рос. командуванню; кандидатів на вищі старшинські пости затверджував цар. За найвищу суд. інстанцію мав правити Ген. Суд, складений з 3 українців і 3 росіян, очолений гетьманом. Дозволено на приїзд чужинецьких купців на Україну, але все довізне мито (індукта) мало йти до рос. скарбниці. Росіянам знову дозволено купувати землю на Україні, але заборонено спроваджувати рос. селян.

За царювання Анни Івановни, особливо по смерті Д. Апостола, рос. уряд повернувся до політики Петра I щодо України. Нового гетьмана не дозволено вибрати, для управління Гетьманщиною створено т. зв. Правління гетьманського уряду (1734 — 50), зформоване з 3 українців і 3 росіян під проводом рос. намісника кн. О. Шаховського, якому в таємній інструкції знову доручено провадити політику злиття українців з росіянами з допомогою мішаних подружжів і не допускати до будь-яких безпосередніх зв’язків Гетьманщини з закордоном. Пізніший період полегш у політ. курсі рос. уряду щодо України, коли дозволено було відновити гетьманство під проводом К. Розумовського (1750 — 64), був надто короткотривалий і закінчився скасуванням гетьманату Катериною II 1764, яка передала управління Гетьманщиною другій Малорос. Колеґії, очоленій ген.-губернатором графом П. Рум’янцевим. Після скасування слобідських полків та заведення рос. адміністративно-суд. системи на Слобожанщині (1765) і зруйнування Запор. Січі (1775) Гетьманщину поділено 1781 на 3 намісництва (пізніше губ.): Київ., Чернігівське і Новгород-Сіверське в рамках одного Малорос. ген.-губернаторства з заг.-рос. адміністративними і суд. установами, у зв’язку з чим скасовано 1782 також і Малорос. Колеґію. 1783 ліквідовано коз. військ. устрій: укр. полки переформовано на реґулярні карабінерські полки рос. армії з 6-річною службою. Того ж року запроваджено кріпацтво, з забороною вільного переходу посполитих і відданням їх повністю під юрисдикцію поміщиків. У 1780-их pp. секуляризовано манастирські маєтності (1786) й посилено русифікацію Києво-Могилянської Академії.

У другій пол. 18 в., в наслідок воєн з Туреччиною й у зв’язку з розборами Польщі, Рос. Імперія інкорпорувала низку ін. укр. земель: 1772 — трикутник між Дніпром і Сожем, 1774 — трикутник між Дніпром і Богом та побережжя Озівського м. від Берди по Міюс, 1791 — територію між Богом і Дністром (т. зв. Ханську Україну), 1793 — все Правобережжя від Дніпра по Кам’янець і Пинське і 1795 — зах. Волинь по р. Буг.

З 1800 до 1917. Заг. напрям рос. політики щодо України у 19 — на поч. 20 вв. залишався в основному незмінним. Це була виразно централістична політика колоніяльного типу, в інтересах рос. центру Імперії. Її ознаками були: майже цілковита ліквідація правних особливостей України, перетворення її впродовж 19 в. на 9 звичайних рос. губ., об’єднаних ген.-губернаторством як постійною установою тільки на Правобережній Україні, екон. й фінансова експлуатація, русифікація всього культ.-осв. й церк. життя, особливо посилена у другій пол. 19 в.

У царині правно-політ. рос. уряд насамперед намагався не допустити до створення на Україні єдиного нац.-територіяльного комплексу. Зберігаючи, з певних політ. (супроти Польщі) та військ.-стратегічних (супроти Австрії) причин, майже до кін. Рос. Імперії, комплекс Правобережної України, як «Юго-Западного Края» (губ.: Волинська, Подільська й Київ.), з спільним ген.-губернаторством, з чималими відмінами у гром. устрої (збереження Лит. Статуту і маґдебурзького права у Києві у першій пол. 19 в. й відсутність земств на Правобережній Україні у другій пол. 19 в. аж до 1911), рос. уряд ще в першій пол. 19 в. ліквідував Малорос. ген.-губернаторство на Лівобережжі й Слобожанщині (назва Малоросія була скасована 1834) й утворив там 3 звич. рас. губ. (Чернігівська, Полтавська й Харківська, що до 1834 називалася Слобідсько-Укр.). Півд. Україна (або Новоросійський Край) втратила свою адміністративно-політ. єдність (ген.-губернаторство) у другій пол. 19 в. і була перетворена також на 3 рос. губ. (Катеринославська, Херсонська і Таврійська). Тільки тимчасово, у зв’язку з посиленням рев. руху в 1870-их pp., на території Лівобережжя й Півдня були утворені військ. ген.-губернаторства у Харкові й Одесі.

Ще у першій пол. 19 в. рос. уряд провів ліквідацію традиційного укр. права та судівництва. У 1831 — 35 скасовано Маґдебурзьке право в Києві, і міське самоуправління там, як і в ін. більших укр. м. перебрало фактично місц. рос. купецтво. 1842 скасовано судочинство за обов’язковим доти Лит. Статутом і введено систему рос. законів і судів. Деякі залишки Лит. Статуту (в царині родинного і маєткового права) збереглися тільки на Чернігівщині й Полтавщині.

Ще з кін. 18 в. за Катерини II, рос. уряд розпочав примусову ліквідацію Уніятської Церкви на Правобережжі. Хоч далі цей наступ послабшав, за Миколи I він знову збільшився і 1839 призвів до цілковитої ліквідації Унії на Україні та Білорусі. 1875, за Олександра II, зліквідовано її рештки на Холмщині й Підляшші.

Далекосяжне й загалом позитивне значення для України, зокрема для її екон. розвитку, мало приєднання Криму до Рос. Імперії 1783. Воно відкрило великі простори надчорноморських земель для колонізації (див. Південна Україна) і водночас з цим створило широкі можливості для розвитку хліборобства, скотарства й різних галузів пром-сти, а з побудовою нових портів Одеси й Херсону — для розвитку зовн. і внутр. торгівлі. Разом з цим, Росія, створивши собі міцний бастіон над Чорним м., посилила й закріпила інтеґрацію України з Рос. Імперією.

Здобуття Криму й опанування надчорноморських земель Москва використала також для зміцнення рос. елементу на Україні. Тримаючи тут великі збройні сили (у деякі періоди до 100 000 війська) і залоги по м., зокрема у новозбудованій за Миколи I фортеці в Києві, рос. уряд організував за Олександра I і продовжував за Миколи I засновувати військ. поселення на Україні (на Харківщині — в р-ні Чугуєва, на Херсонщині — б. Олександрії, а згодом, після поль. повстання 1830 — 31, на Київщині й Поділлі). Одночасно з тим на Україні збільшувалася кількість росіян — цивільних службовців, наділюваних не тільки посадами, але й зем. володіннями. З розподілу земель на Півд. Україні скористалися гол. ч., крім рос. вельмож, рос. офіцери і цивільні службовці (81,6%) і тільки у незначній кількості українці (10,5%), гол. з-поміж нащадків запор. старшини і лівобережного шляхетства. На Правобережній Україні здебільша затримали і поширювали (до 1831) свої зем. володіння льояльні до рос. уряду поль. маґнати: Потоцькі, Браніцькі, Любомірські та ін.

Екон. політика Росії на Україні в 19 — 20 вв. зберігала свій колоніяльний характер. У першій пол. 19 в. це провадилося гол. засобами митної політики імперії, що мала здебільша протекційний характер в інтересах рос. пром-сти, а разом з цим позбавляла відповідного захисту інтереси України. Тариф 1822, який, з невеликими змінами, існував до пол. 19 в., створив для рос. пром-сти майже монопольне становище на укр. ринку. В 1850-их pp. мало не третина всієї продукції текстильної пром-сти імперії (бл. 20 млн карб.) йшла на ярмарки Лівобережної й Півд. України, складаючи там 86,9% заг. збуту текстильних виробів, тоді як на долю закордонної пром-сти припадало лише 4,3% заг. збуту тих виробів (1 млн карб.). Натомість укр. пром-сть не могла скористатися з вигід того тарифу, бо рос. уряд створив на Україні систему «екон. буфера». Монополізуючи для рос. пром-сти (гол. текстильної) укр. ринок, рос. уряд залишив відкритим (системою різних пільг для поль. пром-сти і за допомогою транзитного торгу через Україну та Одеського порто-франко) доступ на Україну виробів поль. й закордонної пром-сти, що звич. шкодило інтересам укр. госп-ва. Одним з наслідків цього був занепад укр. текстильної (зокрема суконної) пром-сти у сер. 19 в. Якщо 1832 на Україні було 120, а в 1846 вже 258 суконних фабрик, то 1852 їх було 177, а в 1863 — 159. Натомість Україна мусіла плекати різні галузі с.-г. пром-сти, зокрема ґуральництво й нову галузь — цукроварство.

У другій пол. 19 в. одним з засобів колоніяльної політики Росії на Україні стало зал. будівництво. Залізниці на Україні почали з’являтися на 20 pp. пізніше, ніж у Росії; при чому напрям зал. маґістраль, який цілком залежав від рос. уряду, найменше зважав на інтереси укр. економіки. В інтересах України було будувати залізниці від укр. госп. центрів (насамперед с.-г.) до укр. портів Чорного м. (Одеса), а також до зах. кордону імперії — австр. і пруського (через Польщу). Але рос. уряд, передусім будував залізниці, які з’єднували Україну з Московщиною або служили військ.-політ. інтересам імперії (Москва — Харків — Теодосія; Москва — Вороніж — Ростов на Дону — Кавказ; Москва — Брянськ — Берестя — Варшава; ця остання мала важливе військ.-стратегічне значення). Навіть офіц. рос. кола визнавали, що після Крим. війни «всі сили держави обернуто на побудову залізниць на півн., а південь (тобто Україну) забуто. Півд. Росія щодалі то більше переконується, що її інтереси уряд ставить на другому пляні, і що прибутки всієї держави використовуються перев. на користь і вигоду півн. частини». Дійсно, фіскальна політика рос. уряду щодо України була побудована і проваджена так, що значна частина прибутків з України витрачалася на потреби імперії й насамперед Росії. В кін. 19 в. Україна давала понад 26% заг.-імперського доходу, але майже пол. цього йшла на потреби ін. частин імперії. У цих умовах тільки велике піднесення укр. госп-ва, зокрема пром-сти Донбасу і. Кривого Рогу, за допомогою зах.-евр. капіталу, допомогло укр. економіці протиставитися колоніяльній політиці Росії.

У цьому ж напрямі централізації та уніфікації була спрямована й соц.-екон. політика рос. уряду на Україні. Закріпачення селянства на Лівобережжі (указ Катерини II з 3. 5. 1783), встановлення законом Павла I з 1797 триденної панщини (яка фактично була значно більшою), запровадження інституту військ. поселень тощо, — важким тягарем лягали на укр. селянство, й, поряд з жорстоким трактуванням кріпаків багатьма поміщиками (особливо на Правобережжі), спричинилися до кривавих сел. розрухів, подекуди повстань (на Катеринославщині, Поділлі та ін. укр. землях), що їх рос. уряд придушував безоглядно, з допомогою поліції та війська. Заведена на Правобережжі у 1840-их pp. з політ. міркувань (супроти антирос. діяльности поль. дідичів й у цілях заг.-поліційного порядку ген.-губернатором Д. Бібіковим т. зв. інвентарна реформа (яка забезпечувала за селянами їхні землі, касувала данини в натурі й докладно визначала дні панщини для різних категорій кріпаків), не була здійснена повністю, що викликало низку бурхливих сел. розрухів, особливо на Київщині («Козаччина» 1855).

У своїй політиці на Україні рос. уряд майже не зустрічав опозиції з боку рос. громадянства. Навіть декабристський рух (див. Декабристи) на Україні, в якому брало участь чимало українців, нащадків коз. старшини, розглядав укр. питання, як внутр. справу Росії, а українців вважав за «справжніх росіян» (П. Пестель). Якщо в Півн. Т-ві декабристів були досить сильні федералістичні настрої (під впливом амер. конституції), то лідери Півд. Т-ва, зокрема Пестєль, який погоджувався на незалежність Польщі, обстоювали централізацію Рос. Імперії, включно з Україною. Навіть об’єднане з Півд. Т-вом декабристів Товариство З’єднаних Слов’ян, яке проголосило ідею федерації слов. народів, не включало до неї окремо ні українців, ні білорусів. Тільки поодинокі декабристи, зокрема укр. походження або зв’язані з Україною перебуванням, ставилися з більшою симпатією до нац. прагнень українців (напр., поет К. Рилєєв, автор творів на укр. іст. теми, зокрема поеми «Войнаровский», 1825).

Централістична й колоніяльна політика Росії щодо України зустрічала певний опір, а втім, здебільша пасивний, з боку укр. провідних кіл. Ідея відновлення стародавніх прав України і традиція гетьманського автономізму не вмирали на Україні впродовж 19 в. Правда, у першій пол. його вже не було таких яскравих виступів, як, напр., берлінська місія В. Капніста 1791. Але діяльність укр. політ. гуртків тривала далі, набираючи різних форм, від суто-культурницької праці (студії над історією України, укр. мовою, фолкльором тощо) до ставлення нац.-політ. вимог, аж до відокремлення України від Росії (Малоросійське Таємне Товариство В. Лукашевича; високопатріотичний твір «Історія Русів» тощо). Раз-у-раз виникають проєкти відновлення укр. козаччини, подекуди й реалізовані (коз. проєкт В. Капніста 1788; коз. полки й земське ополчення під час війни 1812; коз. полки під час поль.-рос. війни 1830 — 31; нар. ополчення під час Крим. війни тощо). За цими проєктами стояли провідні діячі укр. дворянства (В. Капніст та його сини, Д. Трощинський, М. Миклашевський, брати Родзянки та ін.), які знаходили навіть підтримку з боку місц. рос. адміністрації. Ці пляни зустрічали повне зрозуміння й допомогу в широких колах укр. людности, серед якої зростала нехіть, а то й ворожість до Росії й росіян. Сучасники, укр. і чужинці, зокрема рос., свідчать одностайно про «ненависть к России», зокрема на Лівобережжі й Слобожанщині.

Рос. уряд був добре поінформований про це, й побоювання перед укр. сепаратизмом виразно помітне в його політиці. Ліквідуючи коз. полки, як тільки вони ставали непотрібними для військ. цілей уряду, посилюючи поліційні заходи і політ. контроль над місц. адміністрацією, усуваючи, іноді досить брутально, навіть високих урядовців на Україні (відставка «малорос.» ген.-губернатора кн. М. Рєпніна 1834), рос. уряд сподівався подолати «укр. небезпеку», яка здавалася йому тим більше загрозливою, що збігалася в часі з активізацією нац. руху в Польщі і в Грузії, не кажучи вже про рев. події в Зах. Европі. Уряд Миколи І гострими заходами відповів на створення Кирило-Методіївського Братства з його плянами відродження України в системі всеслов. федерації, й особливо жорстоко покарав Т. Шевченка як ідеолога й речника укр. нац. незалежности. Відтоді рос. уряд розпочав активну боротьбу не тільки проти укр. політ., але й проти укр. культ. руху.

Тим же цілям і тенденціям рос. уряду, який прагнув до цілковитої інтеґрації України у складі Рос. Імперії й перетворення укр. народу на частину рос. за етнічною культурою й мовою, племени, була підпорядкована й політика Росії на Україні 19-20 вв. у царині культури та освіти, а також у справах Церкви. Процес русифікації, розпочатий ще у 18 в., продовжувався наполегливо й послідовно, охоплюючи чимраз більше всі галузі освіти, науки й культури, і. втягуючи в сферу свого впливу майже всі прошарки укр. людности, не виключаючи навіть селянства (через школу, церкву і військо).

Вважаючи українців лише за частину «русского» народу (росіяни, або великоруси, малороси й білоруси), а укр. мову тільки за «нарєчіє» рос. мови, Росія визнавала за єдино-можливе виключне панування рос. мови (літ.) й культури в усьому гром. й культ. житті України. Деякий виняток творило тільки Правобережжя, яке рос. уряд ще в. першій чверті 19 в. вважав за «край поль.», і тому дозволяв там існування поль культури, поль. освіти, поль. мови й навіть почасти поль. адміністрації й судівництва. Але так було тільки до поль. повстання 1830 — 31, відколи й на цій території почався процес русифікації, який набрав тотальних розмірів особливо після другого поль. повстання 1863.

Ставлення рос. уряду до укр. культури в 19 в. перетривало два гол. періоди — перша пол. 19 в. і друга його пол., властиво остання третина й поч. 20 в. (до революції 1905). У перший період рос. уряд до деякої міри толерував укр. культуру, зокрема літературу, проте не допускаючи до гром. вжитку укр. мови, як мови нижчих верств людности (гол. селянства). Так само ставилася до цього й рос. громадськість. У сер. 19 в. відбувається певний злам. Успіхи культ.-нац. відродження України викликають велике занепокоєння, а навіть тривогу в рос. урядових і гром. колах. Творчість Шезченка, діяльність Кирило-Методіївського Братства, активізація укр. громад (у тому ч. і студентських), почавши з 1860-их pp., з їх нац.-політ. плянами і прагненнями, — все це ставить перед рос. урядом і громадянством реальну загрозу укр. сепаратизму, не лише культ., але й політ. В урядових колах росте острах, за словами мін. П. Валуєва, не так перед «хлопоманством», як перед «хохломанством» (себто українством), виразом чого був відомий циркуляр Валуєва 1863 й особливо т. зв. Емський указ 1876. Це ствердив також політ. заповіт Олександра II, того ж 1876, який заповідав своєму синові й наступникові Олександрові III, що «могущество России основано на единстве государства, а потому все, что может клониться к потрясению сего единства и к отдельному развитию различных народностей, для нее пагубно и не должно быть допускаємо». Це була справжня «заборона українства», що на кілька десятиліть затримала нормальний розвиток укр. культури.

Ставлення рос. громадянства до цих заходів уряду було загалом пасивне. Лише поодинокі особи з рос. інтеліґенції, зокрема деякі члени Рос. АН і проф. ун-тів, ставилися прихильно до укр. нац. питання, гол. до проблеми самостійности й окремішности укр. мови та культури, й виступали на їх оборону перед урядом і рос. громадянством. Зокрема акад. Ф. Корш й акад. О. Шахматов були ініціяторами й авторами записки «Об отмене стеснений малорусского печатного слова», схваленої 1905 Рос. АН, з ствердженням, «що укр. (малорос.) населення повинно мати таке ж право, як і великоруське, публічно говорити і друкувати своєю рідною мовою». В результаті тієї записки були скасовані 24. 3. 1906 постанови Емського указу з 1876 та таємного указу з 1881 про заборону укр. мови. Проте, не зважаючи на це, питання укр. школи (навіть початкової) до самої резолюції 1917 залишалося невирішеним.

Погодившися під тиском поразки у війні з Японією і рев. подій 1905 на часткову лібералізацію режиму, і разом з цим касуючи заборону укр. мови й різкі обмеження у наук., вид. і культ.-осв. ділянках, в наслідок чого розгорнувся широко укр. нац. рух, рос. царат, почавши з 1907 — 08 повернувся знову до політики утисків і заборон, спрямованих кінець-кінцем на ліквідацію укр. руху. Численна укр. репрезентація у скликаній у жовтні 1906 рос. Держ. Думі (44 чл. укр. парляментарної фракції в першій і 47 чл. у другій) була зведена на основа закону з 3 червня 1907 до мінімуму в третій і четвертій Думах (1907 і 1912).

Рос. урядові з його антиукр. політикою був небажаний розвиток політ. і культ. життя українців у межах Австро-Угорщини. Тому рос. уряд та деякі орг-ції (у значній мірі під впливам уряду) підтримували в Галичині, на Буковині й Закарпатті москвофільство. «Допомога» рос. кіл москвофільству була посилена, коли по закінченні рос.-японської війни зросло напруження між Австро-Угорщиною і Росією, яка хотіла зайняти зах. укр. землі. Цю політику ведено за посередництвом «Галицко-Русского Общества» у Петербузі (граф В. Бобрінський та ін.) та рос. консульства у Львові.

З особливою гостротою протиукр. намагання рос. уряду виявилися під час першої світової війни, коли були ліквідовані майже всі організовані прояви укр. руху на укр. землях під Росією й коли в окупованій рос. військом Сх. Галичині пішов похід на знищення українства і всіх його надбань. У цих протиукр. настановах і діях рос. уряд мав підтримку більшости рос. політ. партій. Навіть ті з них, які визнавали на словах права українців на самобутність і розвиток нац. мови й культури, на ділі заперечували право укр. народу на нац. самовизначення і власну державу.

О. Оглоблин

1917. Після березневої революції на Україні існувало двовладдя: з одного боку, рос. Тимчасовий Уряд (Т. У.) намагався продовжувати централістичну політику царського уряду, з другого — новостворена Укр. Центр. Рада вимагала і впроваджувала в життя автономну укр. владу. Всеукр. Нац. Конґрес у Києві (17 — 21. 4. 1917) домагався автономії України та федеративного устрою рос. (республіки, які мали схвалити Всерос. Установчі Збори.

Рос. демократія поставилася до укр. автономних домагань вороже, a рос. соціялісти уважали їх за контрреволюційні. Коли Т. У. відкинув укр. домагання, Укр. Центр. Рада І Універсалом (23. 6. 1917) проголосила автономію України і створила Ген. Секретаріят. Це примусив ло Т. У. рахуватися з укр. домаганнями; 11. 7. 1917 на переговори до Києва прибули міністри Т. У. (А. Керенський, І. Церетеллі, М. Терещенко) і визнали Укр. Центр. Раду як крайовий орган України у складі Росії, а Укр. Центр. Рада — визнала Т. У. як центр. владу. Все таки Т. У. відкинув Статут Вищого Управління України, своєрідну конституцію, складену Укр. Центр. Радою, і сам видав «Тимчасову» Інструкцію (17. 8. 1917), якою обмежував права Укр. Центр. Ради і Ген. Секретаріяту, а територію України обмежив лише до 5 губ. Т. У. і далі робив перешкоди Укр. Центр. Раді в орг-ції й виконуванні влади на Україні, хоч призначений ним адміністративний апарат вже став недіяльним. Нездібність Т. У. утримати лад у Росії призвів до жовтневої революції 25. 10. (7. 11.) 1917 й перебрання влади большевиками на чолі з В. Ланіном та зміни назви держави на Рос. Совєтська Федеративна. Соц. Республіка. Рос. політику з царських часів щодо України продовжував ген. А. Денікін, командувач «збройних сил Півдня Росії». Проти Денікіна (у 1919) і П. Вранґеля (у 1920) з їхньою політикою «єдиної неділимої Росії» боролися як реґулярна Армія УНР, так і укр. повстанські відділи (М. Григорієва та ін.) і Н. Махно. «Єдинонеділимську» політику супроти України вела пінніше рос. еміґрація (див. Рос. укр. політ. взаємини на еміґрації).

А. Жуковський

Про постанову рос.-політ. партій див. гасла Конституційно-Дем. Партія, Рос. Дем.-Роб. Партія (меншовики), Соціялісти-революціонери, а також Народництво.

Див. також гасла: Росіяни на Україні, Українсько-російські культурні взаємини, Російсько-українські мовні зв’язки, Русифікація, Російсько-українські політичні взаємини на еміґрації.

Про укр.-рос. взаємини з 1918 див. СССР і Україна.

Література: Кавелин К. Мысли и заметки по русской истории. ж. Вестник Европы, кн. 2. П. 1866; Грушевський М. Історія України-Руси, I — X. Л. — К. 1898 — 1937 (передрук Нью-Йорк 1954 — 58); Грушевський М. Очерки истории украинского народа. П. 1904 — 11; Михайленко (Лозинський) М. Росія й Україна. Відень 1915; Мазлах С. і Шахрай В. До хвилі. Саратов 1919 (2 вид. Нью-Йорк 1967); Максименко Ф. Межі етногр. території укр. народу. У зб. Бібліотечний зб. ч. 3: Бібліографія на Україні. К. 1927; Дорошенко Д. Нарис історії України, І — II. В. 1932 — 33; Яковлів А. Укр.-моск. договори в XVII — XVIII вв. В. 1934; Мавродин В. Образование единого русского государства. П. 1951; Оглоблин О. Моск. теорія III Риму в XVI — XVIII ст. Мюнхен 1951; Історія Укр. РСР, І — II. К. 1953 — 58; Крип’якевич І. Богдан Хмельницький. К. 1954; Оглоблин О. Укр.-моск. угода 1654. Нью-Йорк — Торонто 1954; Яковлів А. Договір гетьмана Богдана Хмельницького з моск. царем Олексієм Михайловичем 1654 р. Нью-Йорк 1954; Kononenko C. Ukraine and Russia. Нью-Йорк 1958; Мишко Д. Укр.-рос. зв’язки в XIV — XVI ст. К. 1959; Кравців Б. (ред.) Вивід прав України. Нью-Йорк 1964; Народы европейской части СССР. І. М. 1964; Соловей Д. Фінансовий визиск України. Детройт 1965; Каштанов С. Социально-политическая история России конца XV — первой половины XVI века. М. 1967; Софроненко К. Малороссийский приказ Русского государства второй половины XVII и начала XVIII в. М. 1970; Брайчевський М. Приєднання чи воз’єднання? Торонто 1972; Рыбаков Б. Польша и Русь. М. 1974.

Росіяни, назва найчисленнішого слов. народу, створена від грец. слова «Росія» (Росіа). Стосовна назва в рос. мові — «русские» (руські), як називають себе самі Р. відколи назву «Русь» почали вживати у своєму титулі («Государь всея Руси») моск. В. кн. 3 пол. 17 в., після того, як цар Олексій Михайлович прийняв титул «Государ Великої, Малої і Білої Росії», для: відрізнення Р. від українців («малоросів») і білорусів вживано назви великороси (великоруси); під тією назвою Р. відомі в укр., рос. і подекуди іншомовній наук. літературі 19 — 20 вв. В укр., поль. та ін. слов. мовах прийнята для Р. також назва москалі. Р. живуть в основному на території РСФСР, частково також в ін. респ. СССР і поза його межами.

За особливостями мови і побуту Р. поділяються, згідно з усталеною О. Шахматовим і прийнятою пізнішими, зокрема сов., дослідниками (Б. Ляпунов, Ф. Філін) схемою, на дві чи три великі діялектні групи: півн. окаюча (Новгород, Володимир, Вятка, Вологда й ін.) та півд. акаюча (Рязань, Тамбов, Курськ, Тула, Орел і Калуга) з посереднім між ними говором Москви. Дехто з дослідників (Д. Ушаков, Д. Зеленін) трактують дві перші групи як окремі великоруські народності, між якими розвинулася ще й третя середньовеликоруська — з культ. і політ. Центром Москвою, що поєднує півн. і півд. великорусів. Побутово-мовними особливостями серед Р. вирізняється ще низка етнічних груп, виниклих з асиміляції Р. місц. населення: помори (на узбережжях Білого і Баренцового морів), мещера (на півн. Рязанської обл.) та ін.

Ядром рос. етнічної території було Володимирсько-Суздальське, а згодом — В. Моск. князівство; на поч. 16 в. її можна рахувати (без рідко заселених або й незаселених просторів на півн.) на яких 1 млн км², а кількість Р. — на 5 — 6 млн (?). Натомість вона не зазнавала більших змін на зах. — з теперішніми естонцями й латишами і на півд. зах. — з білорусами й українцями, де етнічна межа покривалася приблизно з кордонами Москви і В. Князівства Лит. та Речі Посполитої (див. стор. 2585).

P. постійно колонізували північ і суцільно заселили півд. частину тайґи, а уздовж рік, зокрема Півн. Двини дійшли до Білого м. (Помор’я): невеликі фінські народи зазнавали русифікації, за винятком карельців на зах. і комі (зирян) в сточищі Печори. У другій пол. 16 і особливо в 17 в. Р. колонізували Сер. Надволжя й Урал і витиснули місц. досить численні народи — тюркські (татар, чувашів, башкирів) і фінські (мордву, удмуртів, марійців) з їх найкращих земель, так що мордва тепер являє собою невеликі острови на своїй кол. території (вони становлять в Мордовській АССР 35,4%), а ін. народи живуть щоправда компактніше, але Р. в їхніх автономних респ. становлять від 40 до 47%. Також з поч. 16 в. розпочалася рос. колонізація степ. Центр.-Чорноморського р-ну (у 16 — 17 в. Р. заселили у ньому територію бл. 300 000 км²), і в пол. 17 в. зіткнулися тут з укр. колонізаційною хвилею. Заселення Р. Дол. Поволжя припадає на 17 і 18 вв. (на ньому рос. уряд у 18 в. поселив нім. і укр. колоністів), Передкавказзя — на другу пол. 18 і гол. 19 в.; і тут Р. зустрілися з укр. колонізацією. Заселення Зах. Сибіру Р. почалося з кін. 17 в. (на поч. 18 в. у Зах. Сибіру жило бл. 300 000 P., перев. в півд. смузі тайґи), пізніше воно поширилося на сх. Сибір, у другій пол. 19 в. на Далекий Сх. і Сер. Азію; в колонізації Степу і Далекого Сх. (Зелений Клин) з кін. 19 в. брали інтенсивну участь й українці. З місц. населення численнішими є тепер якути і буряти (обидва народи мають свої АССР).

Разом з тим постійно збільшувалася рос. етнічна територія — лише в Европі з 1 млн км² на поч. 16 в. до 2,6 млн на поч. 20 в. (без слабо заселених етнічно мішаних земель). Ще швидшим темпом зростала кількість P.: з бл. 5 млн на поч. 16 в. до 12 — 13 млн на поч. 18 в. і яких 30 — 32 млн у 1858. Швидка колонізація та часткова асиміляція різнонац. племен призвели до постання окраїнних груп рос. населення з подекуди автономістичними й опозиційними щодо рос. держ. центру тенденціями (донські й уральські козаки, сибіряки) і обширних етнічно мішаних територій на Сер. Кадволжі, Уралі, в Карелії та (рос.-укр.) на сх. Передкавказзі (разом бл. 0,6 млн км²).

Расово-етнічний склад і нац. характер Р. визначені їх етногенезою, основні питання якої ще не вирішені. В антропологічній будові Р. сучасні сов. дослідники виділяють 12 обл. расових типів, висловлюючи гіпотезу, що в їх основі лежить одна заг. расова будова, яка сягає ще ранньонеолітичної або мезолітичної доби.

В «Історії України-Руси» М. Грушевський висунув тезу, що «початком формування наймолодшого, але й найчисленнішого з слов. народів — великорос.» була новгородсько-кривицька та кривицько-вятська колонізація, яка, «асимілюючи фінську людність і модифікуючись під її впливом... заховала в нім вповні слов. нац. тип». Намічений М. Грушевським іст. процес постання P., як народу, ствердили зрештою ще раніше рос. історики С. Соловйов та В. Ключевський, а пізніше зокрема сов. історик М. Покровський (та його школа) в тезі про велику відсоткову участь угрофінського елементу в постанні рос. народу. На чисто слов. субстраті зформувалися тільки нащадки ільменських словенів — Р. Новгорода і його земель і нащадки вихідців з Київ. Руси — Р. Суздальщини. Згідно з здогадом В. Ляпунова і Ф. Філіна, Ростовсько-Суздальська обл. була заселена в добу Київ. Руси окремим слов. племенем, назва якого не збереглася [див. також Руська (Київська) держава].

Не заперечуючи тези, що етнічним субстратом рос. (великоруського) населення центр. і півн.-сх. земель стали, крім слов. племен словенів і вятичів, частково угро-фінські племена — меря, мурова, весь та ін., офіц. сов. наука висунула в 1930-их pp. концепцію спільного походження трьох сх.-слов. народів — рос., укр. й білор., які, мовляв, складали колись «єдину древньоруську (чи «руську») народність», а формування тих народів з цієї народности почалося щойно після розпаду Київ. Руси. Ця концепція була стверджена в офіц. урядово-партійній тезі, що «єдиний русский народ», «далекий предок рос., укр. і білор, націй», утворився вже в 10 — 11 вв., але процес його формування був перерваний пізнішими іст. умовами (зокрема монголо-тат. навалою), в наслідок яких, згодом, у 14 — 15 вв., сформувалися три окремі «братні» народності: великоруська, укр. й білор. За цією концепцією, рос. (великоруська) народність склалася щойно в 14 — 15 вв. в р-ні В. Новгорода і Волго-Окського межиріччя з центром у Володимирі на Клязъмі і потім у Москві, в період піднесення останньої і поступового об’єднання навколо неї всієї Півн. і Півн.-Сх. Руси, тобто Московщини.

Расові (антропологічні і психо-фіз.) елементи, природно-геогр. та іст. умови визначили етнічну і нац. відрубність Р. від ін. сх.-слов. народів. Уже М. Костомаров у «Двох руських народностях» («Основа», 1861) стверджував, що Р. відрізняються від українців своїм зовн. виглядом, одягом, поведінкою, домашнім побутом, звичаями й обрядами, як і госп. технікою. Етнічну і культ.-побутову окремішність Р. підтверджують також етногр. й етнологічні досліди, виявляючи характерні для Р. особливості в різних ділянках матеріяльної й духової культури та побуту.

Майже 250-літнє перебування під зверхністю золотоординських ханів і пізніше під самодерж. владою моск. В. кн. і царів, пов’язане з сліпим послухом кожночасному володареві і його намісникам, беззастережним виконуванням усіх їх наказів і толеруванням їхніх інколи найбільш жорстоких вчинків і злочинів, вплинуло на вироблення в P., з одного боку, прикмет пасивности супроти кожночасного режиму й накинутих ним умов життя, включно з особистим рабством (холопство), а з другого — наділило їх витривалістю й безоглядністю в досягненні нац. та особистих інтересів і цілей.

На поглиблення цих прикмет нац. характеру мала сильний вплив рос. Церква (див. Рос. Правос. Церква), надхнена духом та ідеологією візант.-моск. православія і подекуди його антипода — старообрядництва. На основі цієї церк. ідеології розвивалися й утверджувалися такі прояви нац. характеру, як ототожнення влади кожночасното володаря з волею Бога, шанування князів і царів, як Божих помазаників, виключних господарів над, підданими («холопами») і їх майном, обожнювання встановленої «вищою силою» політ. і рел. першости нац. столиць — спершу Володимира на Клязьмі, а згодом Москви, і піднесення понад усі ін. свого народу й держави. Ці прояви досягли завершення в постійному намаганні моск. царів (і згодом рос. імператорів) очолити не тільки світську, але й церк. владу. На ґрунті таких духових та ідейних настанов розвинувся рос. нац. месіянізм (переконання з тому, що Москва — «третій Рим», єдина «правовірна» христ. держава в усьому світі), перебраний в його традиційних основах і тенденціях у секуляризованій формі рос. рев. течіями 19 — 20 вв., включно з марксо-ленінським комунізмом (концепція «старшого брата», панування рос. мови). Це вплинуло на посилення й утвердження рос. нетолерантности не тільки в ставленні до чужих віровизнань, переконань та ідеологій, але й до ін. народів, не виключаючи й найближчих — українців, і білорусів.

В соц.-екон. житті і в нар. побуті ці настанови виявилися у приматі ідеї і влади «міра» над індивідуальною свободою та ініціятивою, в пануванні «общини» й общинної власности та в підкоренні суспільства інтересам і директивам держави й урядової адміністрації.

Цьому сприяло також кріпацтво, що почалося на Московщині з другої пол. 16 в. й тривало до 1861.

На формування P., як держ. народу, зокрема його провідної верстви — дворянства, впливав також постійний приплив провідницьких державнотворчих елементів з-поміж приєднаних чи завойованих народів, як, напр., тат. аристократії, лиг., поль., білор. й укр. шляхти, укр. коз. старшини, балтицьких німців, а згодом вихіднів з ін. національностей Рос. Імперії. Стаючи на рос. держ., військ., культ.-церк. службу і здебільша денаціоналізуючися, вони ставали будівничими (а інколи й володарями) Рос. Імперії та творцями рос. культури.

Кількість Р. відома докладніше щойно за даними перепису 1897. За ним на території всієї Рос. Імперії жило 55,7 млн P., у тому ч. у 50 евр. губ. (без Царства Поль. і Фінляндії) 48,6, на Кавказі 1,8, в Азії 5,0 млн; на 50 евр. губ. Р. становили абсолютну більшість у 28, тобто без Прибалтики, України й Білоруси та Астраханської Уфімської й Казанської губ. Фактично ч. Р. було менше (до них зараховано, напр., також білорусів Смоленщини і українців півн. Чернігівщини). Кількість Р. у світі на 1897 — 55,8 млн. Їх ч. (для порівняння — також двох ін. слов. народів) за урядовими статистиками і оцінками в млн та (у дужках) їхні відсоткові співвідношення такі:

* ч. і % надто високі; ** ч. і % надто низькі.

За сов. переписом 1926, кількість Р. справді значно збільшилася (77,8 млн), але пропорція між трьома сх.-слов. народами не зазнала більших амін. Завдяки інтенсивній колонізації просторів у Азії, збільшився відсоток Р. у ній (разом з Кавказом) з 12,3% всіх Р. в Рос. Імперії у 1897 до 18,2% всіх Р. в СССР у 1926.

Цей нормальний розвиток кількости P., простору їхньої етнічної території та пропорції до ін. народів СССР, зокрема українців, зазнав раптових змін, почавши з поч. 1930-их pp. через зміну нац. політики КПСС. Посилена русифікація, особливо позбавлення всіх нац. прав українців, що живуть поза межами УССР, постійне переселтовання р. на території ін. народів при одночасному (перев. примусовому) виселюванні неросіян з їхніх земель, фіз. нищення неросіян (насамперед українців) призвело до чималого збільшення кількости Р. коштом ін. народів та поширення їхньої нац. території. По другій світовій війні Р. заселили Сх. Пруссію (Калінінградська обл.) і півд.-сх. Фінляндію, у яких вони ніколи не жили. Складовою частиною рос. етнічної території стали кол. білор. Смоленщина і укр. півн. Чернігівщина, простори кал. нім. колоній на Надволжі, більшість Карелії. Значно посунений процес русифікації кол. укр. частини Вороніжчини, Курщини і Білгородщини (у 1926 — 1,4 млн українців, за переписом 1970 — 0,2 млн), Кубані й Сх. Передкавказзя (1926 — 2,5 млн українців, 1970 — 0.25 млн), укр. колоній на Надволжі та Уралі (0,52 і 0,13 — без Оренбурзької обл.), півн. Казахстану. Справді русифікація українців не пішла аж так далеко, як у світлі сов. перепису, але безперечним фактом є перетворення укр. пограничних земель на складову частину рос. етнічної території. Тепер можна рахувати рос. етнічну територію в Европі без мішаних і рідко заселених земель на 2,8 млн км² (з мішаними на 3,4 млн), а рос. етнічну територію в Азії (без мішаних і рідко заселених земель на 2,0 до 2,5 млн км²). Разом з тим збільшується переселювання Р. до Азії (з 18,2 всіх Р. у 1926 до 22,3% у 1970) та їхній відсоток у ін. ССР, АССР і Авт. Обл. з 13,1% у 1926 до 26,5% у 1970 (у тому ч. в УССР з 8,1% до 19,4%; у надбалтицьких респ. з 0,3% до 19,0%).

В наслідок цих процесів безупинно зростає в СССР кількість Р. (у млн і — у дужках — у % всього населення СССР; для порівняння кількість українців);

Зменшення відсотка P. в СССР за 1959 — 70 іде за рахунок їхнього зменшення в Сер. Азії та на Закавказзі (з 22,4 на 20,0%) спричинене значно вищим природним приростом їх народів, порівняно з Р.

Фактично приріст P., а разом з тим зменшення українців було менше, бо сов. статистика — невірна. На ділі кількість осіб укр. походження в СССР на яких 10 млн (?) вища, кількість Р. відповідно нижча.

Значно вищою, ніж кількість Р. за національністю є кількість осіб, які подали рос. мову як свою рідну. За сов. статистикою вона така (у млн і — у дужках — у % всього населення):

Про далеко посунену мовну русифікацію свідчить, що 1970 — 10,5% не-росіян падало рос. мову як рідну (серед українців — 14,3%, білорусів — 19,0%, жидів — аж 79%).

Див. також Росіяни на Україні і Русифікація.

Література: Костомаров М. Две русские народности. ж. Основа, март. П. 1861; Шахматов А. К вопросу об образовании русских наречий и русских народностей. Журнал Министерства Народного Просвещения, апрель 1899; Грушевський М. Історія України-Руси. т. 1, друге вид. К. 1913 (передрук у Нью-Йорку 1954); Zelenin D. Russische (Ostslawische) Volkskunde. Берлін — Ляйпціґ 1927; Смаль-Стоцький С. Розвиток поглядів про сім’ю слов. мов і їх взаємне споріднення. Прага 1927; Державин Н. Происхождение русского народа. М. 1944; Мавродин В. Образование единого русского государства. П. 1951; Історія Укр. РСР. т. І. К. 1953; Вопросы формирования русской народности и нации. М. — Л. 1958; Курінний П. Совєтські концепції походження великоруської народности та «руської» нації. Наук. Записки УВУ, ч. 7. Мюнхен 1963; Народы Европейской части СССР, т. І. М. 1964; Рыбаков Б. Первые века русской истории. М. 1964; Чубатий М. Княжа Русь-Україна та виникнення трьох східньо-слов. націй. ЗНТШ, т. 178. Нью-Йорк — Париж 1964; Происхождение и этническая история русского народа по антропологическим данным. Под редакцией В. Бунака. М. 1965; Русские. Историко-этнографический атлас. М. 1967; Брайчевський М. Походження Русі. К. 1968; Ляпунов Б. Древнейшие взаимные связи языков русского и украинского и некоторые выводы о времени их возникновения как отдельных лингвистических групп. У зб. Русская историческая лексикология. М. 1968. Филин Ф. Происхождение русского, украинского и белорусского языков. П. 1972.

Б. Кравців, В. Кубійович

Попередня     Головна     Наступна