[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1973. — Т. 7. — С. 2634-2643.]

Попередня     Головна     Наступна

Румуни на Україні. Р. живуть на укр. етнічній території всуміш з українцями уздовж укр.-рум. етнічної межі на Буковині і в Басарабії, як у півн. (Хотинщині), так і в півд. (Аккерманщині), та в етнічних островах на сх. від Дністра (гол. по Бог) на Півд. і (менше) Правобережній Україні. Кількість Р. на укр. етнічних землях бл. 340 000, в УССР 378 000 (1970). Їх поселенню в Півд. Україні сприяло те, що й ця частина України і сусідня Молдавія з 16 в. перебували під тур. зверхністю, так що перехід Р. з Молдавії на мало заселене лівобережжя Дністра не зустрічав перешкод. Тоді молд. селяни тікали цілими селищами на Україну, де соц. умови були кращі. Кількість Р. на У. ще значно зросла, коли 1791 територія між Дністром і Богом перейшла у володіння Рос. Імперії (див. стор. 2 059) і рос. уряд надав у ній молд. поміщикам і урядовцям великі зем. володіння (1792 — 260 000 десятин землі у Ананьївському й Тираспольському пав., які здебільша заселювалися утікачами з Молдавії). Деяке ч. Р. оселилося і на сх. від р. Бог.

Рум. поселенці брали участь у гайдамацьких повстаннях, їх поселювано разом з українцями у військ. поселеннях Півд. України. За рос. переписом 1897 на території 9 укр. губ. жило 185 000 P., у тому ч. в губ.: Херсонській — 147 000, Подільській — 27 000, Катеринославській — 9 000; без заселеної суцільно Р. вузької смуги Херсонщини положеної на лівому березі Дністра (вона 1924 увійшла до складу Молд. Автономної ССР) їх було бл. 100 000. На цій самій території за переписом 1926 жило 258 (142 000 в складі Молд. АССР). Закріпленню рум. населення на укр. Центр. і Сх. Землях сприяло створення Молд. Автономної ССР (1924 — 40), а згодом Молд. ССР. Значне ч. Р. жило в укр. частинах Буковини (32 000) і Басарабії (в Хотинщині — 36 000, в Аккерманщині — 82 000), які у 1918 — 40 входили до складу Румунії (ч. на 1930, приблизні).

За переписом населення з 1970 в УССР жило 112 100 Р. і 265 900 молдаван (назва для тих P., які перебували колись у складі Рос. Імперії), тобто разом 378 000 Р. (0,8%) всього населення УССР). Ч. Р. в УССР збільшилося ще й тому, що до складу УССР увійшли також невеликі окрайки рум. етнічної території на Буковині і в сусідній частині Молдавії та рум. етнічний піво. у Мармарощині на Закарпатті, який простягається на півн. від Сиготу з осередками: Солотвиня і Нижня та Сер. Апша — Нижнє і Сер. Водяне (він постав у 13 — 15 вв.). 74,6% Р. живе по с., 25,4% — у м. Найбільше Р. живе у Чернівецькій обл. — 163 000 (на Буковині, в півн. Басарабії і Молдавії — околиця Герци) або 19,3’% всього населення (вони заселюють частково Сторожинецький, Глибоцький — зокрема околицю Герци, Новоселицький і Сокирянський р-ни) та в Одеській обл. — 136 000 (5,7% всього населення, як на лівому боці Дністра в кол. Херсонській губ. б. Котовського, Ананьєва, Роздільної, так і правому — в кол. півд. Басарабії, гол. б. Серпневого, Волонтерівки, б. озер Китай і Ялпух та б. м. Рені). Незначне ч. Р. живе в обл. (у тис): Закарп. (23,5 або 2,2% — у Тячівському і Рахівському р-нах). Кіровоградській (6,6 — б. Грузького і Мартоноші), Миколаївській (5,2, б. Доминівки); Р. на Донбасі — в Донецькій (11 800) і Ворошиловградській (4 700) обл. живуть (91%) у містах. Див. також карти на стор. 97 (Басарабія), 189 (Р. на Буковині), 1 477 (Р. на Мармарощині), 1738 (Р. в УССР).

З заг. ч. Р. в УССР 8,6% подали за рідну мову — рос. (11,3% молдаван і 2,1% P.), 6,3% (9% P. і 6,2% молдаван) — Укр. Р. на У. не мають безпосередніх зв’язків з Румунією. Культ. зв’язки ведуться через Укр. Т-во Культ. Зв’язків з закордоном та Укр. відділення Т-ва Рум.-Радянської Дружби. Взаємини Р. на У. з Р. в Молд. ССР відбуваються на міжресп. засадах.

Р. на У. користаються, майже виключно в Чернівецькій обл., своєрідною культ. автономією. У Чернівцях виходять рум. мовою обл. газ. «Зориле Буковиней» і «Буковіна Совєтіке» та 3 районні двомовні укр.-рум. газ. Окреме в-во випускає вид. рум. мовою. Існують початкові й сер. школи з рум. викладовою мовою; в Чернівецькому Ун-ті є катедра романської філології. Діють самодіяльні гуртки рум. пісні, танку тощо. Ряд чл. Союзу Письм. України пише рум. мовою. У Чернівцях існує рум. літ. об’єднання, що ним керує В. Левицький; рум. письм. дописують до літ. ж. «Ніструл», який виходить молд. мовою в Кишиневі; рум. вчені УССР співпрацюють з АН Молд. ССР. У деяких правос. церквах богослуження відбувається рум. мовою.

Література: Iorga N. Ucraina moldovenească Яси 1913; Iorga N. Românii de peste Nistru. Яси 1918; Draghiccsco D. et Murgoci. Les Roumains d’Ukraine. Париж 1919; Хоменко А. Нац. склад людности УСРР. Х. 1931; Наулко В. Геогр. розміщення народів в УРСР. К. 1966.

А. Жуковський, В. Кубійович

Румунізми, лексичні, почасти словотвірні запозичення з рум. мови в укр. літ. мові й суміжних з рум. (чи молд.) мовним обширом укр. говірках. Р. найчисленніші й найдавніші зокрема у гуцульських та бук.-покутських говірках, особливо в термінології вівчарства, деревообрібки, гірсько-тереновій і ботан., побутово-звичаєвій і адміністративній, а в зах.-степ. і швд.-басарабських ще й виноградарській і рибальській. Лише небагато з-поміж діялектних Р. поширилося в літ. мові (бриндза, гирло, ґирлиґа, ґринджоли, жереп, кукурудза, мамалиґа, папуша, плекати, румеґати, сапати, тайстра, тирло, цап, царина, шутий) через степ. говірки або Галичину. Р. поширювалися спершу у говірках обабіч Карпат у зв’язку з півн.-зах. колонізацією на волоському праві у 14 — 17 вв., а в подільських і зах. степ. в наслідок колонізаційних укр.-рум. схрещень 16 — 19 вв.; у бук.-покутських говірках їх поширення пов’язане з політ. приналежністю цих земель у 14 — 18 вв. до молд. князівства, де рум. стихія поступово асимілювала не лише бояр, але й селян. Укр. племена мали чималий вплив на етногенезу мармаросько-бук.-молд. румунів і формування їх говірок, помітний зокрема в їх топо- й гідронімії та в лексичних українізмах давніх і новіших; згодом прийшло до зворотного запозичення частини цих елементів до укр. карп. говірок. Більша давність карп. Р. порівняно з степ. відображена в давнішій фонетиці деяких Р. (гуцульське ґл’еґ/ ґл’аґ, зах.-степ. т’аґ з рум. chiag із *kl’ag — приправа з сушеного ягнячого шлунку, щоб заквашувати озече молоко). На території підрум. укр. говірок нові нім.-франц. европеїзми засвоювалися теж через рум. мову (бук. шура — повітка, шушони — снігівці, батоза — молотарка). Серед давніх Р. укр. мови багато первісних болгаризмів, сербізмів, угризміз, орієнталізмів і новогрецизмів. Деяке число Р. увійшло в укр. лірницьке арґо та міський сленґ Одеси, Буковини та Басарабії (шмекер — хитрун, обманець). Р. досліджували: Ф. Міклошіч, О. Калужняцький, Д. Шелудько, Р. Смаль-Стоцький, І. Шаровольський, І. Дощівник, Я. Янув, Ґ. Паску, Д. Кранджалов, О. Мельничук, А. де Вінсенз, Й. Дзендзелівський, О. Горбач, Е. Врабіє, І. Лоб’юк, Й. Мацурек, С. Семчинський, Р. Удлер, В. Прокопенко, М. Ґабінський й ін. Рум. топоніми досліджували С. Грабец, Я. Рудницький, С. Лукасік, М. Станівський, Ю. Карпенко, М. Банк, К. Галас, Е. Петровіч, М. Корчинський, А. Єремія, О. Горбач.

Література: Miklosich F., Kałużniacki E. Über die Wanderungen der Rumunen in den Dalmatinischen Alpen und Karpaten. Denkschriften d. Phil.-Hist. Kl. d. Wiener Ak. d. Wiss., 30, 1879; Шаровольський І. Рум. запозичені слова в укр. мові. Зб. заходознавства УАН, І. К. 1929; Scheludko D. Rumänische Elemente im Ukrainischen, Balkan-Archiv 2. Ляйпціґ 1926; Crânjala D. Rumunské vlivy v Karpatech. Прага 1938; Мельничук А. Молдавские элементы в пограничном украинском говоре. Исторические Записки Института истории, языка и литературы Молдавского филиала АН СССР, 4 — 5, Кишинев 1955; Vrabie E. Influenţa limbii române asupra limbii ucraine. Romanoslavica. 14, Букарешт 1967; Horbatsch O. Rum. Lehnwörter in der ukr. Mundart Norddobrogeas, Beiträge zur SO-Europaforschung. Мюнхен 1970; Horbatsch O. Rum. Lehnwörter in der ukr. Mundart von 3 südbukovinischen Dörfern in Rumänien. Fs. f. A. Rammelmeyer. Мюнхен 1974.

О. Горбач

Румунія, країна, розташована в півд.-сх. Европі в сточищі дол. Дунаю, між Угорщиною на зах., Україною на півн. і сх. (Р. тут сягає також до Чорного м.), Болгарією на півд. (межа — Дунай), Сербією (Юґославією) на півд. зах. Територію Р. становлять Сх. і Півд. Карпати і Семигородська височина, до яких прилягають із зах. Паннонська, з півд. — Волоська низовини, зі сх. Молд. і Добрузька височини. Р. лежить на пограниччі Центр. і Сх. Европи та Балканського піво. і на її території тисячоліттями перехрещувалися політ. і культ. впливи цих трьох комплексів.

Доля Р. була пов’язана з її сусідами: Болгарією, Угорщиною (згодом Австрією і Австро-Угорщиною), Київ. і Гал.-Волинською державами (пізніше В. Князівством Лит. і Польщею, з 18 в. з Рос. Імперією, а згодом з СССР) та з Туреччиною. Частини Р. (деякий час навіть вся Р.) належали віками до цих держав або були під їх протекторатом.

У минулому Р. поділялася на три політ. формації: Молдавію або Волощину (країна між Карпатами і Дністром; назва сх. частини — Басарабія), Валахію або Мунтенію на півд. і Семигород на зах. Об’єднання двох перших відбулося 1861 (п. н. P.), всіх трьох — 1918. Територія сучасної Рум. держави (Соц. Респ. Р.) займає 237 500 км² з 20,7 млн населення (1972); столиця Р. — Букарешт (1,6 млн меш.). Румуни заселюють також Молд. ССР (33 700 км², 3,6 млн населення, у тому ч. 64,6% молдаван — назва, що її з політ. причин надають в СССР румунам, які жили в межах кол. Рос. Імперії).

Українці й румуни межують між собою на довж. 900 км. Укр. племена, чи їхні предки становили один з субстратів рум. народу на півн. сх. P. Обидва народи зближувала правос. віра і спільне джерело культури (Візантія), а також боротьба проти татар і турків; вони близькі між собою соц. структурою, побутом і нар. творчістю, століттями живуть одні поряд з одними. Взаємовідносини на політ. і вищому культ. рінні були близькі у 16 — 17 вв., згодом незначні, гол. через брак укр. (а довший час і рум.) держави. У новіші часи вони сильніші на Буковині, але у неґативній формі гострій нац. боротьбі.

А. Ж., В. К.

Історія Р. На поч. нової ери сучасну Р. заселювали тракійські міжплемінні об’єднання — даки і ґети, яких 106 р. підкорили римляни й створили провінцію Дакію, що нею володіли до 271 і тоді відбулася часткова романізація країни. В добу мандрівок народів у 3 — 6 вв. тут поселювалися різні племена: сармати, ґоти, гуни, ґепіди, авари, болгари й ін.; у 6 — 7 вв. її заселили слов’яни, які з кін. 1 тисячоліття зазнали асиміляції з боку зроманізованих дако-ґетських племен. Тоді створився рум. народ і мова (слов’яни залишили численні сліди в лексиці рум. мови й у топоніміці країни). У 11 — 13 вв. півн.-сх. частина Р. входила до складу Київ. Руси і Гал.-Волинської держави. У 11 — 13 вв. на більшість рум. земель нападали кочовики: печеніги, половці і, зокрема, татари. Після припинення монгольської навали утворилися два рум. князівства — Валахія («Мултянська земля», Muntenia, Tara Românească; 1324) і Молдавія (Волощина, 1359). Румуни жили окремим життям у Семигороді (Трансільванії), який з 10 в. підпав під Угорщину, згодом у 1541 — 1688 становив собою автономне князівство під зверхністю Туреччини, далі (до 1918) належав до Австрії і Угорського королівства в складі Австро-Угорщини.

Молдавія і Валахія перебували деякий час під зверхністю Угорщини (Молдавія також під зверхністю Польщі), з 15 в. платили данину Туреччині, а з 16 в. були в безпосередній залежності від неї, що й було причиною тривалої боротьби румунів за незалежність (в якій брали участь також укр. козаки і Польща). Тільки на недовгий час кн. Михайлові Хороброму (1600) вдалося об’єднати всі 3 рум. князівства. З поч. 18 в. Молдавією і Валахією правили чужинецькі «господарі», т. зв. фанаріоти (перев. греки), призначувані тур. султанами. В наслідок рос.-тур. воєн, у кін. 18 і в 19 в. зміцнилися впливи Росії в обох рум. князівствах; 1812 Росія анектувала Басарабію (ще 1774 Австрія зайняла півн.-зах. Молдавію — Буковину), а на основі договору в Адріянополі (1829) здобула над Молдавією й Валахією співпротекторат. Суперництво Росії, Туреччини й Австрії за впливи в півд.-сх. Европі і Кримська війна довели до того, що за Паризьким мировим договором (1856), Молдавію і Балахію віддано під спільний протекторат великодержав і Туреччини. 1859 — 61 обидва князівства об’єдналися у князівство P., яке в 1877 — 78 цілковито усамостійнилося, а 1881 — перетворилося на королівство. Під час першої світової війни Р. стала по стороні Антанти, і по війні їй визнано зайняті Семигород, Банат, Буковину і Басарабію, отже й частину укр. етногр. території. 1940 Р. зреклися на користь СССР півн. Буковини й Басарабії (вони увійшли до складу УССР і Молд. ССР), 1941 (після вступлення по боці Німеччини до війни проти СССР) їх удруге зайняла (також територію між Дністром і Богом — Трансністрію), а 1944 їх знову втратила; 1940 — 45 частина Семигороду і Мармарощина були під володінням Угорщини. 1947 Р. проголошено республікою.

До створення Р. (1859) укр.-рум. політ. зв’язки відбувалися перев. з безпосереднім сусідом України Молдавією (див. ЕУ 2, стор. 1637 — 1639); вони були незначні з Валахією, а ще менші з Семигородом. У 16 і 17 вв. козаки допомагали не тільки Молдавії, але й Валахії у їхній боротьбі проти Туреччини, напр., у війську волоського воєводи Михайла Хороброго в 1595 нараховувалося 7 000 козаків. Хмельницький уклав союз з Молдавією й одружив сина, Тимоша з донькою молдавського господаря Василя Лупула. Тиміш Хмельницький з 8 000 козаками пішов на захист свого тестя походом на Валахію, де зазнав поразки у битві над р. Фінтою, а 1653 загинув у Сучаві. Щораз більше узалежнення України від Москви, а рум. князівств від Туреччини перекреслило почату співпрацю.

Після приєднання Буковини до Австрії (1774) і Басарабії до Росії (1812) в обох цих краях жили поряд, одні коло одних, українці і румуни. На Буковині виникла між ними, у зв’язку з укр. нац. відродженням, гостра (зокрема з кін. 19 в.) боротьба на політ., церк. і культ. полі (див. ЕУ 1, стор. 489 — 91). В Басарабії через слабу нац. свідомість укр. і рум. етнічної маси і русифікацію вищих прошарків, укр.-рум. взаємини були незначні. Басарабські румуни, які вчилися в ун-тах Києва і Харкова, ознайомилися з укр. нац. рухом і прихильно ставилися до нього. Нечисленні укр. культ. діячі, які деякий час жили в Басарабії (І. Нечуй-Левицький, М. Коцюбинський, М. Кропивницький, мали зв’язки з освіченими румунами і впливали на рум. авторів. У 1878 — 82 Ф. Вовк перебував у P., досліджував укр. поселення в півн. Добруджі, співпрацював з З. Арборе.

Під час Укр. державности (1917 — 21) з укр. боку робилися заходи для унормування дипломатичних взаємин з P. В січні 1918 з інформативною місією був висланий до Р. — А. Галіп, пізніше представниками укр. урядів в Р. були: М. Галаган, В. Дашкевич-Горбацький і К. Мацієвич (1919 — 22). Рум. уповноваженими при укр. урядах були ген. Коанда і Концеску. Р. визнавала де-факто існування укр. держави, входила з укр. урядами у госп.-торг. зв’язки та була готова доставити зброю в заміну за госп. продукти, однак заломлення укр. фронту в 1919 поклало край цим плянам. Деякі конфлікти з Р. були спричинені окупацією рум. військом Півн. Буковини (11. 11. 1918) та Басарабії (березень 1918), як також ударом в спину УГА у травні 1919, коли румуни захопили гал. Покуття.

Укр.-рум. взаємини 1919-44 були позначені боротьбою укр. меншости в P., зокрема на Буковині (див. ЕУ 1, стор. 567 — 71).

Після 1944, в нових обставинах, як сателіт СССР, Р. в укр. питанні дотримувалася директив СССР.

У культ. ділянці, крім молд.-укр. зв’язків (див. Молдавія), існували, хоч і незначні, зв’язки України з Валахією. Напр., Україна чимало спричинилася до заснування друкарства на Волощині, зокрема, завдяки митр. П. Могилі. Серед волоських учених Удріште Нестурел (17 в.) був у близьких культ. зв’язках з Києвом, а в своїх творах наслідував укр. письм. На Волощині чималий вплив мала граматика М. Смотрицького, яку перевидано у Снаґові (1697) і в Римніку (1755); вона допомогла у створенні перших рум. граматик на Волощині. «Лексикон словеноросскій» П. Беринди був 5 разів перероблюваний рум. мовою. У Києво-Могилянській Академії навчалися визначні діячі Валахії: Удріште Нестурел, Вартоломей Мазаряну (1710 — 90; архимандрит. письм. і реформатор. молд шкіл), Гавриїл Банулеску-Бодолі (пізніший митр. київ., потім 1802 — 12 — Молдавії і Валахії), єп. Мельхіседек Штефанеску та ін. Укр. ігумен Паїсій Величковський, переїхавши 1779 до Нямцу, спричинився до відновлення рум. манастирського життя та активізував культ. і вид. діяльність. Молд. митр. В. Костаке (1768 — 1846) підтривував зв’язки з укр. церк. діячами та видав рум. мовою київ. Synopsis (1837).

У 19 в. до рум.-укр. культ. зближення спричинилися рум. письм. і вчені: Олександер Гаждеу (1811 — 74; писав про Г. Сковороду), його сич Богдан Г. (1838 — 1907; уроженець Хотину, вихованець Харківського Ун-ту, був у приязних стосунках з О. Потебнею, писав на укр. теми: «Йон-вода Лютий», «Домніца Роксана»), Ґ. Асакі (1788 — 1869), Н. Ґане (1830 — 1916; повість «Домніца Руксандра»), К. Стаматі (1785 — 1869), славісти Йон Боґдан (1864 — 1919) і І. Біяну (1856 — 1935), політ. діяч К. Доброджану-Ґеря (1855 — 1920) та ін.

У 20 в. укр. питанням цікавилися рум. діячі: гром. діяч З. Арборе; письм. — М. Садовяну, М. Сорбул, Л. Фунта, Е. Боґдан; літературознавці: Е. Калімар (писав про І. Франка та Т. Шевченка), М. Ласло («Шевченко в Румунії», про Г. Сковороду); історики: Н. Йорґа, Й. Ністор (обидва ставилися неприхильно до укр. проблеми і заперечували автохтонність українців на Буковині і Басарабії), С. Чобану, П. Панаїтеску та (після 1944): П. Константінеску-Яшь, Ґ. Безвіконі, А. Віану, Д. Струнґару, Д. Мазілу, М. Дан; мовознавців: М. Штефанеску, П. Петровіч. Найбільше уваги рум. дослідники й письм. присвячували укр.-рум. зв’язкам 17 в. Чимало ст. про рум.-укр. зв’язки містить славістичний ж. «Romanoslavica» (з 1958 у Букарешті). На еміґрації про рум.-укр. взаємини писали Ґ. Чоранеску, Е. Турдяну. Рум.-укр. зв’язки досліджували в Молд. ССР: М. Мохов, В. Гацак, І. Вартічан, К. Попович.

Серед укр. вчених і письм. рум.-укр. взаємини досліджували історики: Ю. Венелин (вивчав слов. рукописи у рум. бібліотеках), A. Петрушевич (молд.-укр. зв’язки), І. Шараневич, О. Калужняцький, В. Милькович, Є. Козак, М. Кордуба, Ф. Шевченко, О. Карпенко, М. Чередарик; етнографи й літературознавці: М. Драгоманов, Ф. Вовк, І. Франко, О. Романець, І. Ребошапка, В. Зеленчук; музикознавці: С. Воробкевич, К. Квітка; мистецтвознавець В. Кармазин-Каковський; мовознавці: П. Бузук, Д. Шелудько, О. Огієнко, B. Сімович, І. Шаровольський, Р. Смаль-Стоцький, С. Семчинський, І. Дощівник, Ю. Кокотайло, О. Горбач, М. Павлюк; письм.: Ю. Федькович, С. Воробкевич, М. Коцюбинський, Г. Хоткевич, Я. Стецюк, В. П’янов, А. М’ястківський.

Рум. література мало приступка укр. читачеві, з неї укр. мовою перекладені: роман Б. Гадшеу «Резвак і Відра», «Поезії» М. Емінеску (переклад М. Рильського, В. Сосюри, М. Терещенка, Я. Шпорти), драма Й.-Л. Караджале «Загублений лист» (переклад Є. Дроб’язка), роман Л. Ребряну «Йон», повісті й романи М. Садовяну «Митря Кокор», «По дорозі в Хирлеу», «Нікоаре Підкова», поезії В. Тульбуре. Чимало творів рум. літератури переклав В. П’янов, А. М’ястківський.

Рум. мовою вийшли твори Т. Шевченка «Cobzarul» (1957; переклад В. Тульбуре, передмова М. Садовяну), М. Коцюбинського, І. Франка, Лесі Українки, В. Стефаника, О. Кобилянської, Ю. Японського. Сучасні укр. новелі (твори О. Гончара, Є. Гуцала, В. Дрозда, Б. Шевчука тощо).

Почавши з 1958, у Києві й ін. містах України Укр. Т-во Культ. Зв’язків з закордоном організує «Дні рум. культури» з виступами рум. солістів, нац. театру ім. Караджале, висвітленням рум. фільмів та влаштуванням книжкової і мист. виставок.

Малодіяльним є Укр. Відділення Т-ва Рум.-Радянської Дружби (з 1959).

А. Жуковський

Екон. зв’язки між Р. й Україною були до пол. 1940-их pp. незначні (річний торг. оборот 500 — 600 000 карб.). З 1950 торгівля почала зростати (у млн. карб., включаючи транзит):

Торг. балянс для України є дещо неґативний. Експорт УССР до Р. становить бл. 8% заг. укр. експорту (включаючи й експорт до ін. респ. СССР), експорт P. до УССР — бл. 20% заг, експорту P. Україна імпортує з P. пиляну деревину (бл. 260 000 м³ на рік; 12% всього рум. експорту), нафтопродукти (бл. 460 000 т на рік), зал. вантажні вагони, с.-г. машини, хем. устаткування, меблі, одяг, взуття, консерви, овочі. До Р. Україна вивозить насамперед сировину: залізну руду (1971 — 50% імпорту P.), кокс (29%), електроенерґію (16%), чавун (12%), кам’яне вугілля (7%), далі металевий прокат, різні верстати, енерґетичне устаткування, невеликі кораблі, літаки, годинники.

У рамках техн. допомоги й довготерміноних кредитів СССР Румунії Україна брала участь у будівництві бл. 80 підприємств. За останній час велике значення для Р. має укр. екон. допомога у будівництві метал. комбінату в Ґалаці.

В. Г.

Українці в Румунії. До 1918 українці жили на території тогочасної Р. в півн. Добруджі — у дельті Дунаю (див. також Задунайська Січ). Їх поселення (бл. 20 000) пов’язане безпосередньо з укр. етногр. територією в півд. Басарабії. Незначне ч. українців (бл. 50 000) жило у півн. Молдавії (пов. Дорогой і Ботошани), населення якої до 17 в. було здебільша укр. Тепер тільки в деяких селах (напр., Семеніча) частково збережено укр. мову й звичаї.

1918 — 44. По першій світовій війні у межах «великої» Р. опинилися Буковина, Басарабія та мала частина Закарпаття — півд. частина Мармарощини, а у зв’язку з цим частина укр. суцільної етногр. території й низка укр. етногр. островів у цих країнах, зокрема у Басарабії; врешті, укр. острови у Банаті, який до 1918 належав до Угорщини. Крім того, на території корінної P., гол. у Букарешті, опинилися укр. політ. еміґранти з Укр. Нар. Республіки; їх основу становили кол. старшини і вояки 2 Запор. бриґади Армії УНР, які восени 1920 перейшли Дністер. З 1923 у Букарешті існувала централя Гром.-Допомогового Комітету Укр. Еміґрації в Р. (гол. К. Мацієвич, заступник гол. В. Трепке, секретар Д. Геродот), яка координувала працю 10 філій еміґрантів, т. зв. громад (найчисленніша — Громада Укр. Еміґрантів у Букарешті). В Букарешті ще діяли: Союз Українок-Еміґранток (гол. Н. Трепке), Т-во Укр. Вояків у Р. (гол. Г. Порохівський) і заснований гетьманською групою 1921 Союз Укр. Хліборобів у Букарешті (гол. П. Новіцький). До м. Р. наплинуло також деяке ч. українців з Буковини і Басарабії, перев. учителі й службовці, що їх рум. влада переселила, щоб ослабити укр. стан посідання, студенти, які вчилися у високих школах, гол. у Букарешті (вони заснували в Букарешті т-во «Зоря», 1921 — 26, згодом Укр. Культ.-спортове т-во «Буковина», 1926 — 44) й Ясах тощо. Разом у корінній Р. жило бл. 10 000 українців, в усій Р. бл. 1,2 млн, у тому ч. на укр. етногр. території бл. 0,8 млн.

З 1941 Р. дала укр. нац. меншості деякі культ. права: у Букарешті організовано укр. радіомовлення (керівник М. Ковалевський), виходила газ. «Життя» (ред. І. Гаврилюк), ж. «Батава».

Ч. українців, що жили в корінній Р. збільшилося 1940 утікачами, які, після зайняття СССР Буковини і Басарабії, шукали захисту в Р. Перед зайняттям всієї Р. сов. військом 1944 частина українців з Р. подалася на зах., більшість залишилася. Дехто з укр. гром. діячів (І. Григорович, О. Масикевич, В. Якубович та ін.) були заарештовані й вивезені до СССР.

Українці у сучасній Соц. Респ. P. (Republica Socialistă România). Теперішні кордони УССР з Р. не покриваються докладно з етногр. межами, і тому в P. залишилися невеликі простори укр. етногр. території: в півд. Буковині (бл. 40 000 українців у 39 місцевостях), у Добруджі (30 000 українців у 37 місцевостях) та в Мармарощині (бл. 30 000 у 16 місцевостях); бл. 10 000 українців живе у 8 селах у Банаті (дехто з них виїхав у кін. 1940-их pp. до СССР) та бл. 10 000 — в розпорошенні у корінній P.; у всій Р. бл. 120 000. За офіц. переписом 21. 2. 1956, в Р. жило 68 300 українців, у тому ч. в тодішніх обл.: Банат (р-ни Луґож ї Карансебеш) 4 700, Добруджа (р-н Тульча) — 7 900, Марамуреш (р-ни Вішев і Сигіт) — 25 200, Сучава (р-ни Радівці, Кимполюнґ, Дорогой, Ґура-Гуморулуй і Ватра Дорней) — 28 900 та розпорошених по всій Р. 1 500; ці останні найбільше перебувають у Букарешті (офіц. 500, насправді бл. 2 000). Ін. м., у яких живуть українці: Констанца, Тімішоара, Бая-Маре, Плоєшти, Яси, Клюж, Луґош.

У соц. Р. немає жадних укр. гром. орг-цій, хоч конституція ґарантує кожній нац. меншості нац.-культ. права. Партія і уряд Р. міняли своє наставлення до місц. українців. До 1947 вони не визнавали в практиці існування укр. нац. меншости; у 1948 — 63 існувала відносна можливість праці в культ.-шкільній ділянці, хоч, щоб налякати укр. інтеліґенцію, у 1959 у Букарешті влаштовано показовий процес проти В. Білівського, якому закидали заохочування читачів до укр. мови і плекання укр. культури (його засуджено на 7 pp. в’язниці; аналогічний процес відбувся і в Сиготі). З 1964 рум. влада поступово ліквідувала попередні здобутки укр. нац. групи. Не принесла покращення становища українців у Р. нова конституція 1965, яка формально запевняла меншостям нац. права. Правда, 1968 дозволено організувати укр. пов. ради трудящих при Фронті Соц. Єдности для Сучавського й Мармароського пов. (гол. І. Захарійчук і Ю. Канюка), але вони не виявили ніякої укр. нац. праці.

Культ.-осв. життя. Шкільна реформа 1948 дала можливість для розвитку нар., сер, і вищої освіти укр. мовою. Упродовж 10 pp. у Р. існувало 120 нар. шкіл з укр. мовою навчання (бл. 200 укр. учителів і бл. 10 000 учнів) та паралельні кляси з укр. мовою навчання в гімназіях у Сереті, Сиготі й Сучаві (за 1957 — 77 випускників) і у пед. школах: в Сереті, Сиготі й Тульчі (за 1957 — 54 випускники). Для шкіл створено різнородні підручники укр. мовою, серед ін. «Курс іст. граматики укр. мови» М. Павлюка та «Рум.-укр. словник» (30 000 слів) і «Укр.-рум. словник» (35 000 слів) — обидва за ред. Ю. Кокотайла.

Культ.-осв. діяльність по укр. селах. провадили читальні, клюби, будинки культури, гуртки самодіяльности, гуртки молоді; по містах відділи Рум. Об’єднання для зв’язків з Сов. Союзом (ARLUS — Asociaţia Romînă pentru legături cu Uniunea Sovietică). Рівень культ. праці був досить низький. Програми місц. культ. улаштувань велися укр., рум. та рос. мовами. Поза Букарештом не було жадного значнішого ансамблю чи мистця.

Почавши з 1964 вся культ.-осв. праця українців у Р. зазнає переслідування. Ліквідовано майже всі школи з укр. мовою навчання (животіє тальки укр. відділ при гімназії в Сиготі і укр. лекторат у Букарештському Ун-ті) і всю укр. осв.-культ. працю по селах, заборонено вживати в публікаціях укр. назви місцевостей.

Преса представлена двотижневиком «Новий Вік» (з 1949; ред. В. Білівський, С. Загородний, з 1959 І. Колесник, М. Бодня), наклад спершу 10 000, нині 4 000; тепер газ. мусить містити рум. зміст укр. мовою. У 1950 — 58 виходив літ.-іст. двомісячник «Культ. порадник», наклад 600 — 1 000, ред. В. Федорович і В. Білівський.

Деяке ч. українців працює в Р. у високих школах і в наук. ін-тах; І. Робчук, К. і А. Реґуші в Ін-ті Лінґвістики, В. Виноградник († 1973) в ін-ті Пастера в Букарешті, славісти К. Драпака і І. Лемний, педагог О. Антохій, фізик Б. Павлюх (політехніка в Ясах) та В. Карамзин-Каковський тощо. У Букарешті існує відділ укр. мови і літератури (з 1952 при славістичному відділі Букарештського Ун-ту), з 1963 при катедрі слов. мов Ін-ту іноземних мов і літератур, завідувач доц. М. Павлюк.

Порівняно добре в Р. представлена укр. література. У 1950-их pp. укр. письм. друкували свої твори у ж. «Культ. Порадник» та у додатку «Література» до двотижневика «Новий Вік», у 1968 — 70 — у «Літ. В-ві», з 1970 у в-ві «Критеріон» у Букарешті, створеному для публікацій творів нац. меншостей (ред. укр. відділу М. Корсюк). У 1960-их pp. у Букарешті вийшли зб. поезій О. Мельничука, Г. Клемпуша, О. Павліша, Д. Онищука; зб. новель і оп. І. Федька та С. Яцентюка; альманахи «Серпень» (1964; ред. С. Мигайчук) та «Ліричні струни» (1968); зб. «Нар. співанки» — укр. нар. пісні з півд. Буковини, Мармарощини, Банату і Добруджі, зібрані й упорядковані 1. Ребошапкою. З 1970 заходами Літ. студії укр. письм. (гол. Г. Мандрик) при Спілці Письм. Р. вийшли у в-ві «Критеріон» зб. поезій: С. Ткачука, М. Балана, Стеліяна Ґруї, М. Михайлюка, І. Непогоди, О. Масикевича, І. Ковача, М. Небиляка, М. Корсюка, Ю. Павліша, В. Баршая, О. Мельничук; зб. «Ой у саду-винограду» (1971) і «відгомони віків» (1974) з нар. творчістю укр. населення Р. (обидві за ред. І. Ребошапки), «Наші весни» (1972 — зб. прози, ред. М. Михайлюк), зб. репортажів «Про землю і хліб» (1972) та «Антологія укр клясичної поезії» (1970; ред. М. Ласло). В Орадя жила укр. письм. К. Бобикевич († 1971).

Більшість укр. населення в Р. була правос, греко-католики переважали на Мармарощині і в Банаті. Після ліквідації Гр.-Кат. Церкви в Р. (1948) вірних примушено перейти на православіє. Богослуження і проповіді Рум. Правос. Церкви майже повсюдно, крім Серету, відбуваються лише рум. мовою, і т. ч. вона є одним з засобів румунізації. На румунізацію українців Р. впливає і те, що вони живуть розпорошені й ізольовані від ін. країн укр. поселення, гол. від УССР, а залякана укр. інтеліґенція, яка живе перев. по м., має невеликий зв’язок з укр. масою.

Література: Див. Молдавія і Iorga N. Legàturile Românilor cu Ruşii apuşeni şi cu teritoriul zis „ucrainian“. Analele Academiei Româna. Букарешт 1916; Iorga N. Românii de peste Nistru. Яси 1918; Nistor I. Problema ucraineană in lumina istoriei. Чернівці 1934; Ciobanu S. Legăturile culturale româno-ucrainene. Букарешт 1938; Nistor I. Ucraina in oglinda cronicelor moldoveneşti. Букарешт 1941 — 42; Constautinescu-Iasi P. Reiatsi ile culturale romino-ruse din trecut. Букарешт 1954; Попов П. З історії укр.-рум. літературних зв’язків. Вісник АН УРСР, ч. 9. К. 1956; Bezviconi G. Contribuţii la istoria relaţiilor romino-ruse. Букарешт 1962; Academia Republioii Populare Romine. Studii privind relaţiile romino-ruse şi romîno-sovietice. Букарешт 1960; Мохов Н. О формах и этапах молдавско-украинских связей в XIV — XVIII вв. Кишинев 1961; Ласло М. До питання про укр.-рум. зв’язки у другій пол. XIX ст. Укр. Іст. Журнал, ч. 5. К. 1962; Ласло М. Дослідження укр. фолкльору в Румунії, ж. Нар. творчість та етнографія, ч. 1. К. 1965; Исторические связи народов СССР и Румынии в XV — начале XVIII в. Документи и материалы в 3 тт. М. 1965 — 70; Cioranesco G. et au. Aspects des relations russo-roumames. Retrospective et orientations. Париж 1967; Марунчак М. Українці в Румунії, Чехо-Словаччині, Польщі, Юґославії. Вінніпеґ 1969; Павлюк М., Робчук І. Реґіональний атлас укр. говірок Румунії. Праці XII Респ. діялектологічної наради К. 1971; Joukovsky A. Relations culturelles entre l’Ukraine et la Moldavie au XVII siècle. Париж 1973.

А. Жуковський

РУМЧЕРОД, скор. назва центр. виконавчого комітету депутатів рад Рум. фронту, Чорноморської фльоти і Одеської округи (Херсонська, Таврійська, частини Подільської і Волинської губ.), рев. орган, заснований у травні-червні 1917 у складі коаліції лівих партій з меншовицькою більшістю; підтримував Тимчасовий уряд і співпрацював з губ. радою, органом Центр. Ради. У листопаді-грудні 1917 Р. чинив опір больш. переворотові, у відповідь на що петроградський Совнарком вислав аґентів і військ. частини з метою перебрання влади. На поч. січня 1913 большевики опанували P., зробивши його своїм знаряддям. Р. виступив проти Центр. Ради і з допомогою збольшевизованих фронтових частин перебрав владу в Одесі. Р. намагався поширити впливи на Басарабію, окуповану рум. військами. Від імени Совнаркому підписав угоду з рум. урядом 5-9. 3. 1918 про евакуацію Басарабії, яка не була здійснена. У березні 1918 австр. війська зайняли Одесу і відновилася укр. влада, Р. евакувався на сх. і в травні був ліквідований.

В. М.

Рум’янцев-Задунайський Петро (1725 — 96), граф, рос. військ. і держ. діяч, ген.-фельдмаршал. Відзначився у Семилітній війні 1756 — 63, а особливо як командир армії в рос.-тур. війнах 1768 — 74 (битви при Ларзі й Кагулі) й 1787 — 91. 1764 Р.-З. був призначений през. Малорос. Колеґії й ген.-губернатором Лівобережної України. У перший період свого намісництва на Україні (1760 — 70) провадив рішучу централістичну політику рос. уряду щодо Гетьманщини, що виявилося зокрема під час виборів до Комісії для складання нового «Уложенія» 1767 (боротьба з автономістичними прагненнями укр. людности, зокрема коз. старшини й духовенства). За ініціятивою Р.-З. переведено реформи коз. служби, податкової системи (встановлення подушного податку), поштової справи, а гол. — ген. ревізію екон. стану населення Гетьманщини (див. Рум’янцівський опис). За урядування Р.-З. ліквідовано рештки укр. автономії (скасування Малорос. Колеґії й полкового устрою в 1781 — 82, поділ Гетьманщини на три намісництва — Київ., Чернігівське й Новгородсіверське, поширення на Україну рос. системи адміністрації й судівництва, ліквідація коз. війська й заміна його карабінерськими полками, поширення на Україну «Жалуваної грамоти» дворянству 1785 і городового «Уложенія» 1775, закріпачення укр. селянства 1783 й секуляризація манастирських маєтків 1786). Але в другий період свого намісництва Р.-З., одержавши або придбавши собі величезні маєтки на Лівобережній Україні, й перебуваючи у зв’язку з рос. опозиційними колами, що орієнтувалися на царевича Павла Петровича й були ворожі до Потьомкіна, увійшов у близькі стосунки з укр. автономістами. Це викликало велике невдоволення Катерини II, яка у 1789 усунула Р.-З. від керування кол. Гетьманщиною й призначила на його місце ген. М. Кречетнікова (1790). Останні роки Р.-З. прожив у своїх маєтках на Україні, оточений увагою й пошаною з боку укр. шляхетства, що виявилося зокрема в позитивній оцінці Р.-З. в «Історії Русів». Похований у Києво-Печерській Лаврі. Нащадки його володіли маєтками на Лівобережній Україні до 20 в.

[Рум’янцев-Задунайський Петро (* Москва — † Тамань, Переяславський пов., Київ. намісництво). — Виправлення. Т. 11.]

О. Оглоблин

Рум’янцівський опис, ген. ревізія Лівобережної України (Гетьманщини), яку, з доручення рос. уряду, провів у 1765 — 69 П. Рум’янцев, ген.-губернатор Лівобережжя. Метою ревізії було зробити перепис людности і зібрати в інтересах рос. фіску докладні відомості про демографічний та екон. стан краю. Р. о. мав з’ясувати також правний стан землеволодіння й зібрати низку ін. відомостей, які могли б допомогти запровадженню на Гетьманщині нового держ. оподаткування. Ревізію провадили по полках опеціяльні комісії, очолені рос. офіцерами. Перепис викликав велике занепокоєння серед різних прошарків населення, відгуки якого знаходимо серед. ін. в «Історії Русів». Було описано 3 500 населених пунктів. Але Р. о. не був закінчений (за винятком Київ. полку) у зв’язку з рос.-тур. війною 1769 — 74. Р. о. містить у собі цінний матеріял до історії соц.-екон. життя Гетьманщини, зокрема статистики й демографії людности, госп-ва, землеволодіння, соц.-правного стану тощо напередодні ліквідації автономної Коз.-Гетьманської Держави. Пізніше матеріяли Р. о. були розпорошені по архівах губ. м. (Чернігів, Київ, Полтава). В кін. 19 в. чернігівську частину Р. о. передано до Бібліотеки АН у Петербурзі; київ. частину — до Бібліотеки Київ. Ун-ту. Частина матеріялів Р. о., яка була в Полтаві, загинула під час пожежі. Щойно у 1920-их pp. матеріяли Р. о. зосереджено в Київ. Центр. Архіві Давніх Актів. Нині ця величезна зб. (969 т.; кожний т. має від 300 до 1 000 аркушів) знаходиться в Центр. Держ. Іст. Архіві УРСР у Києві й частково в Рукописному Відділі Центр. Наук. Бібліотеки АН УРСР.

Література: Лазаревский А. и Константинович Н. Обозрение Румянцевской Описи. Чернігів 1866 — 68, 1873; Багалей Д. Генеральная Опись Малороссии. КСт., XI. К. 1883; Ткаченко М. Наук. розроблення Рум’янцівської ревізії, ж. Україна, III. К. 1924; Ковальський І. Ген. Опис 1765 — 1769 pp. Джерело для вивчення соц.-екон. відносин на Лівобережній Україні. Укр. Іст. журн., II, К. 1962.

О. Оглоблин

Рункевич Степан (1867 — ?), історик церкви, службовець канцелярії обер-прокурора Синоду; автор праць: «История минской архиепископии (1793 — 1832)» (1893), «История русcкой церкви под управлением св. Синода», т. I (1900) і «Русcкая церковь 19 в.» (1901) та ін.; склав «Описание документов архива западнорусских униатских митрополитов» (2 тт., 1897 — 1907).

РУП — Революційна Українська Партія, перша активна політ. орг-ція на Центр. і Сх. Укр. Землях, заснована 11. 2. 1900 в Харкові діячами студентських громад: Д. Антоновичем, М. Русовим, Л. Мацієвичем, Б. Камінським, П. Андрієвським, Ю. Коллардом, О. Коваленком, Д. Познанським й ін. як підпільна рев. партія. Постання РУП було завершенням попередніх спроб створення політ. таких орг-цій, як «Братство Тарасівців» (див. Тарасівці), соціял-дем. гурток І. Стешéнка й Лесі Українки, Укр. Національна Партія, які поривали з тогочасним укр. аполітичним культурництвом й українофільством та започатковували політ. діяльність.

Спершу за програму РУП служила промова М. Міхновського, що не був чл. РУП, написана ним як проєкт програми з доручення засновників РУП, виголошена на Шевченківських святкуваннях у Полтаві і в Харкові у березні 1900 і надрукована того ж року брошурою у Львові п. н. «Самостійна Україна» як «вид. Р. У. П. — ч. 1». У цій промові проголошено гасло «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ» і, як найближчу мету, поставлено вимогу «повернення нам прав, визначених Переяславською конституцією 1654 з розширенням її впливу на цілу територію укр. народу в Росії». Згодом керівники РУП виступили в 1 ч. свого органу «Гасло» (1903) з критикою брошури М. Міхновського, визнали її проголошення помилковим і в проєкті програми, що був складений того ж року київ. комітетом і затверджений ЦК РУП, ухвалили «основні принципи, конечні цілі й тактику міжнар. соціял-демократії», тобто настанови т. зв. Ерфуртської програми. У практичній діяльності гасло самостійности України замінено вимогою нац.-територіяльної автономії України в межах Рос. Імперії. У 1902 РУП складалася з 6 комітетів, т. зв. «Вільних громад РУП» — Київ., Харківської, Чернігівської, Полтавської, Лубенської і Чорноморської (або Кубанської) — й орг. оформилася, об’єднавши ці громади, під час установчого з’їзду в грудні 1902. Обраний тоді ЦК РУП очолили Є. Голіцинський (псевд. Павловський), В. Козиненко (Граб) і Д. Антонович (Муха). До Закордонного Комітету з осідком у Львові увійшли прибулі туди 1903 В. Винниченко і Д. Антонович. З 1903 фактичним керівником РУП став М. Порш.

Одночасно з РУП 1900 постала Укр. Соц. Партія (УСД), провідними чл. якої були Б. Ярошевський, М. Меленевський і В. Міхновський, яка в червні 1903 приєдналася до РУП і діяла в її рамках до січня 1904. Дід проводом М. Махновського з 1902 оформилася окрема Укр. Нар. Партія.

З відходом від самостійницьких позицій РУП уже з 1903 почала набирати все більше характеру соц.-дем. партії. У серпні 1904 Є. Голіцинський брав участь у Конґресі Соц. Інтернаціоналу в Амстердамі, спершу як представник РУП, згодом, з уваги на опір Рос. СДРП проти окремішньої участи укр. соц. партії в Конґресі, як чл. рос. делеґації. Під час 1 з’їзду РУП, що відбувався наприкін. 1904 і не був закінчений, РУП, в наслідок ідеологічно-програмових і тактичних розбіжностей в сер. партії, розкололася. Меншість, група М. Меленевського і О. Скорописа-Йолтуховського, пішла вже в січні 1905 на злиття з рос. соціял-демократами і пізніше діяла як автономна Укр. Спілка, в складі РСДРП, проіснувавши до 1913. Більшість, інтернаціоналістична й самостійницька за орієнтацією, під проводом М. Порша, С. Петлюри, Б. Садовського й ін., далі діяла як РУП і на 2 з’їзді в грудні 1905 прийняла назву Укр. Соціял-Дем. Роб. Партії (УСДРП), базованої на принципах Ерфуртської програми і з вимогою нац.-територіяльної автономії України.

На поч. своєї діяльності РУП. схилялася до терору і збройних виступів проти царського режиму і великих землевласників, потім зосередилася на організації аґрарних страйків серед селянства Полтавщини й Харківщини (1902) і на пропаґандивній здебільше роботі поміж сіль. і міськ. пролетаріятом. РУП співпрацювала з неукр. соц. партіями на Україні: жид. «Бундом», РСДРП, Поль. Партією Соц. (ППС), рос. соціял-революціонерами.

Гол. ділянкою діяльности РУП була пропаґандивно-вид.: газ. і журн., брошури й листівки. Органами РУП були: видаваний у 1902 — 03 у Чернівцях місячник «Гасло» (17 чч.), присвячений здебільша справам сіль. пролетаріяту, друкований у Чернівцях і згодом у Львові часопис «Селянин» (1903 — 05) та газ. «Праця» (1904 — 05). Якийсь час (друга пол. 1903) органом міськ. пролетаріяту РУП був кол. орган УСП «Добра Новина». Заходами і під фірмою РУП були видані програмово-пропаґандивні брошури: «Самостійна Україна», «Дядько Дмитро», «Чи є тепер панщина», «Власна земля», «Страйк і бойкот», «Нар. справа»; іст. серія «Козаччина», автором якої, був Д. Антонович та ін.; книжечки «Про херсонські та інші заробітки» М. Меленевського, «Великий хліборобський страйк у Галичині 1902 p.»; низка перекладів з чужих мов (ст. А. Бебеля, К. Лібкнехта, К. Кавтського); «Бібліотечка Селянина» (з писаннями В. Винниченка, О. Скорописа-Йолтуховського тощо). Крім, Чернівців і Львова, деякі вид. РУП друкувалися в підпільних друкарнях на Центр. і Сх. Укр. Землях.

Крім вищезгаданих засновників і провідних діячів, чл. РУП були: В. Дорошенко, А. Жук, А. Неделко-Жук, М. Ткаченко, А. й М. Лівицькі, Б. Матюшенко й М. Матюшенко-Гоженко, В. Чехівський, Н. Грінченко, К. Безкровний, К. Голіцинська (псевд. Лоза), П. Канівець (псавд. Кавун), Я. Міхура (псевд. Ф. Кучерявий), Л. Юркевич, І. Ротар, Л. Крат, В. Мазуренко, Н. Романович-Ткаченко, М. Вороний, М. Троцький, М. Шаповал та ін. Чл. РУП згодом брали провідну участь в діяльності укр. політ. партій, зокрема УСДРП, Союзу Визволення України 1914 — 17, урядів УНР, як також у літературі й науці.

В історії розвитку укр. політ. думки РУП відограла видатну ролю, об’єднавши укр. молодих діячів поч. 20 в. й вишколивши їх до політ. боротьби й активности у різних політ. таборах і пізніше в укр. незалежницькому русі. Своєю орг. і пропаґандивною діяльністю РУП спричинилася до піднесення свідомости укр. селянства і сіль. пролетаріяту у 1900-их pp. і їх змагань за покращення умов праці та суспільних прав. Дориваючи з українофільством і його тільки культурницькими настановами, РУП надала укр. рухові політ. спрямування і зв’язала його з політ., зокрема соц. рухом ін. народів. Тісні зв’язки РУП підтримувала з укр. політ. партіями й орг-ціями Галичини і Буковини.

Література: Міхновський М. Самостійна Україна. Промова. Л. 1900; Дорошенко В. Українство в Росії. Пам’яткова книжка СВУ. Відень 1917; Самостійна Україна. Р. У. П. Вецляр 1917 (з ст. О. Скорописа від видавців — СВУ); Дорошенко В. РУП і УСДРП. Календар Вперед. Л. 1920; Рев. Укр. Партія. Л. 1921; Шаповал М. Рев. соціялізм на Україні. Кн. І. Відень 1921; Меленевський М. Куди йти? В ж. Нова Громада, кн. І. Відень 1923; Жук А. З матеріялів про невідбутий з’їзд РУП 1904. В ж. Об’єднання, кн. І. Відень 1924; Садовський В. Від українства до політики. З приводу 25-ліття заснування РУП. ЛНВ, кн. 3. Л. 1925; Гермайзе О. Матеріяли до історії рев. руху на Україні, т. І. Рев. Укр. Партія. К. 1926; Жук А. Рев. Укр. Партія. Календар Дніпро. Л. 1939; Феденко П. Укр. рух у 20 ст. Лондон 1959; Коллард Ю. Спогади юнацьких днів 1897 — 1906. Торонто 1972.

А. Жуковський

Рурик (уроджена Мельник) Анастасія (1897 — 1970), учителька і гром. діячка у Канаді, перев. в Саскатуні, родом з Косова (Галичина). Діячка Централі Союзу Українок Канади (довголітня секретарка, 1941 — 42 — гол.).

[Рурик (уроджена Мельник) Анастасія († Ванкувер). — Виправлення. Т. 11.]

Попередня     Головна     Наступна