[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1973. — Т. 7. — С. 2735-2746.]

Попередня     Головна     Наступна

Севастопіль (IX — 7), м. респ. підпорядкування в півд.-зах. частині Криму, над Севастопільською і її відгалуженням Півд. затокою, важливий морський порт, 259 000 меш. (1974). С. заснований 3 (14). 6. 1783 по приєднанні Криму до Рос. Імперії як військ. пристань заходами О. Суворова, поблизу кол. грец. колонії Херсонесу п. н. Ахтіяр (Біла Скеля). 1784 перейменований на С. (С. — з грец. місто слави), з 1804 гол. рос. військ. база на Чорному м. і сильна фортеця. Під час Крим. війни зазнав облоги (25. 9. 1854 до 8. 9. 1855) і майже цілковитого знищення; за Паризьким мирним договором (1856) демілітаризований, з 1871 — знову військ. база. Будова залізниці (1875) вплинула на зростання торг. пристані (гол. вивіз пшениці), яку однак по проголошенні С. 1890 морською фортецею переведено до Теодосії. 1897 С. нараховував 53 000 меш. (1875 — 12 000), здебільша вояків і осіб, затруднених в адміралтійстві. У червні 1905 в С. відбулося повстання матросів проти царського режиму, гол. на броненосці «Потьомкін». 1918 С. був зайнятий німцями, з листопада 1918 до квітня 1919 англ.-франц.-грец. військами, потім Денікіном, пізніше Вранґелем, з кін. 1920 — під сов. владою. 1926 ч. меш. 96 700 (у тому ч. 10,6% українців, 60,0% росіян), 1939 114 000. У 1930-их pp. — значний розвиток пром-сти.

Під час другої світової війни С. був обложений нім. військом (30. 10. 1941 — 3. 7. 1942) і вдруге майже цілком знищений. У 1945 — 55 повністю відбудований і поширений; разом з цим реконструйовано існуючі вже галузі пром-сти і створено нові; ч. меш. зросло до 148 000 (1959; у тому ч. приблизно 19% українців, 76% росіян) і 229 000 (1970).

С. важливий пром. центр: приладобудів. і ремонтно-мех. зав., харч. (рибна, виноробна тощо), гірничо-добувна (видобуток флюсових і будів. вапняків), будів. матеріялів, легка і деревообробна пром-сть, виробництво холодників.

Порт — один з найкращих природних портів Чорного м., глибокий, доступний для найбільших кораблів і повністю модернізований; військ. порт є над Півд. і Корабельною затоками, торг. — у зах. частині Півд. затоки.

С. — наук.-культ. центр: 6 н.-д. установ, у тому ч. Ін-т Біології Півд. Морів АН УРСР (кол. Севастопільська Біологічна станція, заснована 1871 — 72; див. Доповнення), з акваріюмом (з 1897), Морський Гідрофіз. Ін-т АН УРСР, Приладобудів. Ін-т, 4 технікуми (суднобудів., будів., сов. торгівлі, мед. училище); музеї: Херсонеський Держ. Історико-археологічний (з 1892), Севастопільський Художній Музей, Червонопрапорної Чорноморської фльоти, Севастопільський героїчної оборони і визволення м., «Панорама оборони 1854 — 55» (відкрита 1905, архітект В. Фельдман, мистець Ф. Рубо, після 1945 відбудована), пам’ятник кораблям, затопленим 1854 — 55, (скульптор Адамсон, 1905) і Діорама штурму Сапунгори 7. 5. 1944 (1959); 2 драматичні театри.

Краєвид С., завдяки горбистій місцевості й її розчленуванням морськими затоками, мальовничий. У 19 в. С. був розташований на зах. схилах Півд. затоки, у 20 в. — розрісся на її сх. берег, останньо і на півн. від Севастопільської затоки. Сучасний С. поділений Севастопільською затокою на меншу півн. і більшу півд. частину (обидві сполучаються за допомогою катерів), що своєю чергою поділена на центр., зах. і сх. Корабельну. Гол. вулиці цієї дільниці розташовані здовж Півд. затоки і часто пов’язані сходами з вище положеними кварталами. Поодинокі р-ни мають самостійну мережу вулиць відповідно до рельєфу м. Багато зелених насаджень, більшість гром. та адміністративних будинків у центрі облицьована білим інкерманським вапняком.

В. К.

Севастопільська Біологічна Станція ім. О. Ковалевського АН УРСР, кол. назва Інституту Біології Південних Морів ім. О. Ковалевського АН УРСР (див. Доповнення).

Севастопольський Художній Музей (до 1965 п. н. Севастопільська Картинна Ґалерія), постав 1927 на базі Музею м. Ялти (з 1922). Бл. 2 500. експонатів (1970) у двох відділах — зах.-евр. мистецтва та рос. дореволюційного і сов. Укр. мистецтво заступлене нечисленними творами (М. Самокиші, М. Глущенка, Т. Яблонської, С. Сулименка та ін.) у відділі рос. та сов. мистецтва.

Севастян, ієродиякон, київ. ґравер другої пол. 18 в. Дереворити до вид. Києво-Печерської Лаври: «Каноніка» 1749, «Псалтиря Толкового» 1752, «Молитвослова» 1753, «Патерика» 1760 і «Житій Святих» 1764.

Севера Іван (1891 — 1971), скульптор і педагог з Яворівщини; учився в різьбарській школі в Яворові (1904 — 07), Львівській мист.-пром. школі (1910 — 14), Петербурзькій (1915 — 18), Празькій і Рим. (1921 — 24) академіях мистецтв. Викладач Київ. (1926 — 29), згодом Харківського (1929 — 34) художніх ін-тів, за постишевського терору 1934 переїхав до Узбекистану, 1938 — до Москви; 1941 у Львові, з 1945 — викладач Львівського Ін-ту Декоративно-Прикладного Мистецтва. На ранніх працях помітний вплив зах.-евр. модерністів («Хвиля» — 1921; портретні композиції: «Філософ», «Композитор», «Автопортрет» — 1924 — 25). Далі С. перейшов до реалізму: погруддя Т. Шевченка, В. Леніна (1929); композиції «Пацифікація», «Узбецький танок» (1935), пугруддя М. Коперніка для моск. планетарія (1938; бронза), І. Франка (1947), B. Стефаника (1949) та ін. Монографія про С: Крвавич Д. «Іван Васильович Севера», (1958).

[Севера Іван (* Новосілки — † Львів). — Виправлення. Т. 11.]

Северин Іван (1881 — 1964), маляр родом з Полтавщини; учень О. Сластіона в Харківській Художній Школі, яку закінчив 1905; у 1905 — 07 вчився в Краківській Академії Мистецтв; у 1908 — 10 працював у студіях Риму й Парижу; у 1913 з геогр.-геол. експедицією виїжджав на Тянь-Шань і Тібет, де зробив багато замальовань. В укр. мистецтві С. належав до кола майстрів-імпресіоністів поч. 20 в. (І. Трупі, О. Новаківський, М. Бурачек). На цей час припадає гол. доробок C., перев. у ділянці пейзажу: «Закопане» (1907), «Вечори в Альпах» (1908 — 09), «Околиці Риму» (1910), «Сутінки», «На Україні», «Степ український», «Зимовий вечір У Карпатах», «Кубанський козак», цикл «Гуцульщина» (1905 — 11). По революції С. викладав у Харківському Художньому Ін-ті (1925 — 33), але творчо був мало активний. З цього часу відомий лише його цикл «Дніпрельстан» (1930 — 32), у сер. 1930-их pp. заарештований і засланий. Помер у Києві.

[Северин Іван (* Остапівка, Миргородський пов.). — Виправлення. Т. 11.]

Северин О., скульптор другої пол. 19 в. родом з с. Березова на Покутті; учився у Віденській Академії Мистецтв. 1912 відбулася виставка праць С. за 50 pp. У С. переважає нар. тематика (життя і побут покутян) і відчутний вплив нар. мистців.

Северин Юрій (* 1927), графік родом з Харкова, закінчив Харківський Художній Ін-т (1949 — 52). Станкова сатирична і книжкова графіка, перев. в техніці літографії. Серії «1905 рік» (1955), «Радянська молодь» (1957 — 58) та ін. разом з В. Чернухою; ілюстрації до зб. «Смійся на здоров’я» (1960), «Співомовки» С. Руданського (1966), «Мисливські усмішки» О. Вишні (1969).

Севлюш, див. Виноградів.

Севрук Галина, київ. мистець, співавторка (разом з О. Заливахою й Л. Семикіною) знищеного у травні 1964 Шевченківського вітражу в Київ. Ун-ті, 1968 виключена з Спілки Художників України за виступи на оборону репресованих. Працювала в кераміці, мозаїці, графіці. Авторка керамічних пано з укр. історії й мітології, у тому ч. «Ярославна» (1964), «Лада» (1968) й ін.

[Севрук Галина (* 1929, Самарканд, Узбекістан). Барельєфи слов. поганських богів для Будинку Кіна та Києво-Печерського заповідника (1970 — 75). Виставки творів у Києві (1984) і Торонто (1991). — Виправлення. Т. 11.]

Севрюга, див. Осятер.

Севрюк Олександер (1893 — 1941), гром. і політ. діяч, чл. Укр. Центр. Ради, чл. (після 29. 1. 1918 гол.) укр. делеґації на мирових переговорах у Бересті, що 9. 2. 1918 підписала договір; посол УНР за Центр. Ради у Берліні (лютий — квітень 1918); з квітня 1919 працював в укр. мировій делеґації в Парижі, згодом — у місії УНР у Римі для репатріяції полонених українців. 1920 — 31 на еміґрації у Франції, де вів просов. діяльність (у 1928 відвідав УССР), пізніше в Німеччині. Загинув загадково, ніби у зал. катастрофі 1941 в Німеччині. Цикл ст. «Берестейський мир. Уривки зі споминів» («Укр. Вісті», Париж, 1927).

[Севрюк Олександер († бл. Франкфурту-над-Одрою). Ред. тижневика „Укр. Вісти“ (1928 — 29) у Парижі. — Виправлення. Т. 11.]

Сеґеді Йоаким (* 1904), гр.-кат. єп.-помічник у Крижевецькій епархії з титулом ґіпсарійського єп., родом; з Руського Керестуру; ген. вікарій Бачки (1940 — 66), пізніше всієї епархії з осідком (з 1966) у Заґребі. Ст. на рел. й іст.-культ. теми.

Седляк Людвиг († 1887), церк. композитор, з походження чех, з 1874 дириґент і учитель співу в перемиських школах, дириґент хору перемиської гр.-кат. катедри (1854 — 87). Скомпонував Літургію (здебільша залишилася у попсованих рукописних копіях) і лише 3 пісні з неї — «Алилуя», «Милость мира» і «Свят» — опублікував І. Кипріян.

Седляр Василь (1899 — 1938), мистець-монументаліст родом з Чернігівщини, учився у Київ. Художньому Училищі (1916 — 17) і в Київ. Ін-ті Пластичних Мистецтв, учень і послідовник М. Бойчука; чл. АРМУ; викладач Межигірського Художнього Керамічного Ін-ту (1923 — 28), Технологічного Ін-ту Кераміки і Скла в Межигір’ї (1928 — 30) та Київ. Художнього Ін-ту (1930 — 36). Загинув репресований сов. владою.

С. працював у ділянках монументального і станкового малярства, станкової та книжкової графіки, декоративно-прикладного мистецтва. Брав участь у розписах Межигірського Художнього Керамічного Технікуму (1924), Червонозаводського театру в Харкові (1933 — 35) та ін. Всі ці розписи знищені. Збереглися картини С: «У школі лікнепу» (темпера; 1224 — 25), «Селянка», «На току», портрети робітників. Особливістю портретів С. є орієнтація на фресковий монументальний розпис з узагальненістю форм і площинністю. Графіка С. тушшю схожа на керамічні розписи (ілюстрації і графічні оздоби до «Кобзаря» Т. Шевченка 1931). С. працював й у мист. кераміці: фаянс, майоліка (1924 — 29), виготовляв картони для тематичних килимів (1936). С. автор ст. на мист. теми у ж. «Нове Мистецтво», «Критика», «Аванґард», вид. АХРР і АРМУ у 1926-30. Монографія про С.: Холостенко Є., «Василь Седляр» (1934).

[Седляр Василь (1899, Любеч, Городнянський пов. — 1937). — Виправлення. Т. 11.]

Седнів (I — 12; давньоруський Сновськ), с. м. т. Чернігівського р-ну, Чернігівської обл., положене над р. Словом; 2 400 меш. (1966). Відомий з 1068 (перемога кн. Святослава Ярославича над половцями) як м.-фортеця. У сер. 12 — 13 вв. входив до складу Чернігівського князівства, знищений татарами 1239. У 1648 — 1781 сотенне м-ко Чернігівського полку (під назвою Седнів), пізніше волосне м. У С. збереглися залишки валів стародавнього городища. Архітектурні пам’ятки: кам’яниця чернігівського полк. Якова Лизогуба (збудована, ймовірно, 1690), церква (кін. 17 в.).

Сезонові міґрації, часові міґраційні процеси на деякий проміжок часу, звич. тимчасовий відхід селян на с.-г. роботи в ін. р-ни країни, а також на ін. заробітки, гол. до міст і до пром.-гірничих центрів. С. м. можна поділити на ближчі — до сусідніх р-нів, дальші, але у межах тієї самої країни, та за її кордони; за порами року — на літні, зимові і весняні. С. м. на, Україні були значно поширені до 1914 (т. зв. відхідництво); за сов. влади значення С. м. впало, і вони виявилися в ін. формах.

С. м. на Центр. і Сх. Землях до 1914 набрали більшого значення після спасування кріпацтва через незадовільне забезпечення сіль. людности землею й витворення значних лишків людности, що не находили праці вдома. Відхідництво (В.) було розвинене в аґрарно перенаселених губ. — Київ., Чернігівській і Полтавській та в укр. частинах Курської та Воронізької, менше — у Харківській, Волинській і Подільській губ. і спрямовуване на Півд. Україну, а також (гол. з Харківщини) на Дін і Передкавказзя. В. збільшувалося з. зростанням аґрарного перенаселення і набрало масового характеру в кін. 19 — на поч. 20 в. Статистика В. докладно невідома; на підставі видачі селянам короткотермінових пашпортів її можна оцінювати річно в усій Рос. Імперії на бл. 5 млн у 1880-их pp., на 7,2 млн (у тому ч. на Україні 1,2 млн) у 1890-их pp. і 9,4 млн в 1906 — 10 (в тому ч. на Україні на 2 млн, у цьому ч. понад 1 млн на с.-г. роботи). На Україні В. збільшилося за 1880 — 1900-і pp. вдвічі (напр., у Чернігівській губ. з 52 до 140 000). Загалом В. на Україні охоплювало бл. 10% всього населення і 20 — 25% працездатного (у деяких пов. навіть 40 — 50%). Введення сіль.-госп. машин на Півд. Україні і згущення місц. сіль. населення спричинило з 1906 спад В. на с.-г. роботи; рівночасно збільшилася постійна еміґрація за Урал. Загалом В. на с.-г. роботи зазнавало з року на рік значного коливання, залежно від попиту на робочі руки (у зв’язку з кожнорічним урожаєм). Серед усіх с.-г. робітників сезонові становили у 1880-их pp. бл. 80%, у 1900-их — 70%, решту місц. Серед зайшлих припадало 15 — 20% на росіян і білорусів; понад 20% на жінок (майже всі у віці нижче 20 літ), бл. пол. становила молодь до 20 років; відсоток заробітчанок і малолітніх постійно збільшувався. Більшість робітників йшла на роботи у квітні, травні та червні, щоб прибути до праці на плянтаціях цукрових буряків, косовицю і жнива. Перев. йшли пішки, частина їхала Дніпром пароплавами та на човнах-дубах; менше — залізницями. Лише невелика частина була забезпечена заздалегідь контрактами на, працю, перев. наймалися на півдні; гол. ринками праці була Кахівка над дол. Дніпром, де збиралося 20-30 000 робітників, а також Одеса, Миколаїв, Катеринослав, Знаменка, Шпола, Херсон, Вознесенське та оселі, де відбувалися на весні ярмарки. Наймалися гол. у поміщиків, менше — у багатих селян і нім. колоністів.

В. на с.-г. праці не було організоване і тому було пов’язане з значною витратого часу, сил і коштів; у деякі околиці прибувало забагато робітників, в ін. — надто мало. Побутові умови праці були важкі, мед. опіки майже не було, заробітки мінливі і низькі (40 — 100 карб. на сезон); попри це, вони були часто підставою бюджету без- і малоземельних, тим більше, що більшість З них ішла на с.-г. праці щороку.

Менше даних маємо про В. на нехлібробські (перев. зимовії) праці — ліс, грабарські, при будові залізниць і міськ. будівель тощо, а з 1880-их pp. на шахти Донбасу і Криворіжжя; врешті, на різну Прислугу в містах (гол. більших). З кін. 19 в. у нехліборобськіих працях було зайнятих вже бл. 50% всіх сезонових робітників. Про зростання значення різних галузів В. свідчать числа для Київ. губ.: 1900 на В. вийшло 147 900 осіб, у тому ч. на с.-г. роботи 66 700, на фабрики і заводи 49 500, на прислугу 52 700; на 1913: 210 800, 71 900, 63 800 і 73 000. На сезонові нехліборобські праці приїздило багато росіян, на Донбасі і Криворіжжі вони переважали. Коливання праці (вона тривала подекуди і 3/4 року) і зарплатні у сезонових нехліборобських робітників були менші, ніж у с.-г.; з часом щораз більше їх втрачало зв’язок з селом і ставало постійними робітниками. (Див. також стор. 2534).

На Зах. Україні С. м. відбувалася у менших розмірах — влітку на с.-г. роботи на Поділля, а на Закарпатті — на угор. низовику, взимку і влітку на ліс. роботи в Карпатах (на приблизно 100 000 ліс. робітників майже пол. працювала сезоново; звич. вони походили з ближчих р-нів). Значно більше (за 1907 — 12 бл. 75 000 річно) укр. селян з Галичини і Буковини виїздили на сезонові (гол. с.-г.) роботи до Німеччини (гол. до Пруссії), а також до Чехії, Данії, Румунії і на Сх. Поділля (у межах Рос. Імперії — на працю по цукроварнях). У період між двома світовими війнами значення мали лише сезонові ліс. праці.

З С. м. споріднені мандрівні професії — гол. мандрівні купці і ремісники, які більшість життя проводять у мандрівках, додому повертаються лише на великі свята, на відпочинок і (якщо вони селяни) на час сіль. робіт. Часто вони творили своєрідні проф. орг-ції, розділювали поміж собою р-ни праці, спільно жили і харчувалися. На Україні найвідомішим і найчисленнішим був торг.-візницький промисел — чумацтво, яке нараховувало у 1880-их pp. понад 200 000 осіб. Мандрівні професії були досить сильно поширені в Карпатах, зокрема на Лемківщині (дротярство, торгівля маззю тощо; див. стор. 1278), Бойківщині (торгівля сіллю й овочами; див. стор. 150), а також на Гуцульщині (будівництво). Мандрівні купці (частково і кустарі) розвозили або розносили різний крам, зокрема текстильний, ґалянтерію й прикраси. Відомі були мандрівні дяки, цирульники тощо. У зв’язку з модерним розвитком транспорту, індустрії, торгівлі М. п. з другої пол. 19 в. втрачали значення і незабаром зяникли. У деякій мірі до модерних М. п. можна зарахувати деяких працівників транспорту (зокрема морського, річкового і повітряного).

За сов. влади. У 1920-их pp. С. м. втратили своє значення, насамперед на с.-г. роботи (у зв’язку з розподілом поміщицької землі). Деяку ролю С. м. почали відогравати у другій пол. 1930-их pp. і по другій світовій війні. Інформацій про сучасні С. м. мало. Категорії сезонових робітників і їхнє право реґулюють постанови ЦВК і Раднаркому СССР (11. 10. 1932 і 7. 3. 1933), доповнені законодавством УССР; вихід на сезонові роботи колгоспників відбувається за згодою правління колгоспів. Найпоширенішою формою набору на сезонові праці є організований набір робітників. Найбільше сезонових робітників працює у радгоспах (1970 бл. 160 000), на будівництві, деяких ліс. роботах, лісосплаві, торфяних роботах тощо. До С. м. можна також зарахувати набір молоді в другій пол. 1950-их рр. на освоєння цілинних земель. Як при постійних, так і при сезонових міґраціях українці виїжджають до ми. республік СССР, а чужинці припливають на Україну.

Модерним родом С. м. можна вважати туризм.

Література: Короленко С. Вольнонаемный труд в хозяйствах владельческих и передвижение рабочих, в связи с статистико-экономическим обзором Европейской России в сельскохозяйственном и промышленном отношении. П. 1892; Шаховской М. Земледельческий отход крестьян. П. 1903; Минц Л. Отход крестьянского населення на заработки в СССР. М. 1926; Поріцький А. Побут сіль.-госп. робітників України в період капіталізму. К. 1964; Лугова О. Сіль госп. пролетаріат півдня України в період капіталізму. К. 1965.

В. Кубійович

Сейго Михайло (* 1914), ком. діяч у Канаді, родом з Вінніпеґу, ред. тижневика «The Westerner» та газ. «Ukrainian Canadian» (з 1954).

Сейм, ліва, найбільша притока Десни; довж. 717 км, сточище — 27 500 км². Протікає через Сер. височину і Придніпрянську низовину. Перев. шир. річища 80 — 100 м, долини — 9 — 12 км. Річище звивисте, супроводиться численними старицями і заплавними оз. Правий берег високий, стрімкий, лівий — положистий. Замерзає в кін. листопада — в грудні, скресає — з кін. березня — поч. квітня. У пониззі судноплавний. Над С. — м.: Льгов, Рильськ, Путивель, Батурин.

Сейтлер, кол. назва с. м. т. Нижньогірського.

Секти, сектярство, рел. об’єднання, які (навчанням і обрядами відрізняються від панівних рел.-церк. орг-цій. С. складаються здебільша з кол. вірних гол. церкви, які, покинувши її, перебувають найчастіше у гострій до неї опозиції. На Україні С. називано баптистів та різні містичні чи раціоналістичні групи. С. були переслідувані або зазнавали і зазнають обмежень у діяльності як за царської Росії, так і в СССР.

С. на Україні були звич. не місц. походження, а проникали з Росії, Польщі й Зах. Европи чи як наслідування нім. колоністів-протестантів. Вони почали особливо поширюватися у 19 в. Серед визначніших С. треба згадати: духоборів, що з’явилися у пол. 18 в., перев. серед росіян, що осіли на Україні і до поч. 19 в. закріпилися на Катеринославщині, Харківщині і в Таврії. Духобори відкидали Священне Писання, виступали проти царк. обрядовости, не визнавали церк. шлюбу, що накликало на них переслідування; в СССР цю С. ліквідовано.

Відгалуженням духоборів були молокани, які однак зберегли дещо з церк. орг-ції, що її заперечували духобори. Прибувши 1817 до Мелітопільського пов., вони не зжилися з духоборами, оселеними там раніше, поступово розселювалися та розпадалися на дрібні С. Серед цих дрібних С. суботники ставились критично до христ. догм, святкували суботу (на відміну від «воскресників», себто недільників); «прісники» не вживали квасного, також цибулі й часнику, щоб не уподібнюватися схильним до жид. звичаїв; «обрядники» оголошували себе незалежними від людських звичаїв) і законів; «общі» мали спільну («общую») власність, а їхніми громадами керували суддя, апостоли і скарбник; «скакуни» (перев. на Катеринославщині), щоб сподобитися зішестя св. Духа скакали під час молитовних зборів до знесилення. Шалапути або «хлисти» (також «хлистовщина» — «христовщина»), знані в Росії з сер. 17 в., оформилися у 1860-их pp. на Україні, Донщині й Кубані з осілих на укр. землях старообрядців, які мали свої малі С. (напр., «пасхальники» на Чернігівщині, що Великдень мали завжди 23 березня, Різдво — 27 грудня, місяці — всі однакові). Шалапути вважали себе наступниками первісних християн, «новим Ізраїлем», твердили про перебування св. Трійці на сьомому небі, не визнавали подружжя. Число їх постійно зменшувалося, і вони не пережили утисків в СССР у 1930-их pp.

Нема зв’язку між згаданими С. і «євангелистами», які витворилися на базі протестантства та з початково дрібних С. розвинулися на церкви. З-поміж них особливої ваги набрали баптисти-штундисти, які вважають, що спасіння людини залежить від віри в Христа. Людина стає чл. Церкви Христової через хрищення у свідомому віці з власного бажання, а підставою віровизнання — є Священне Писання.

На ґрунті баптистів виникла С. п’ятидесятників, які на поч. 1920-их pp. дісталися з Америки на укр. землі. Центр. подією Євангелії для п’ятидесятників є зішестя Св. Духа на 50 день по Воскресінні. Від п’ятидесятників походять кілька дрібних С.: «смородинці» на півд. України, «мурашковці» (переплетення христ. і поганських мотивів) в Одесі і на Зах. Волині та ін.

З баптизму витворилися також адвентисти, які у розгалуженні «адвентистів сьомого дня» поширились по різних обл. України. Вони сподіваються на близьке пришестя («адвент») Христа, коли настане тисячолітнє царство праведників, шанують суботу, навчають про спасіння вірою, відкидають військ. службу. Від адвентистів відокремилися свідки Єгови, які навчають, що після світових катаклізмів Бог Єгова заснує для вірних теократичну державу. Депортація чл. свідків Єгови у 1950-их pp. і пізніше (їм в СССР закидають зв’язок з Америкою) не припинила їхнього існування на укр. землях, і вони там діють у підпіллі.

Мальованці, один з менших відламів баптизму (від імени Кіндрата Мальованого, який очолював цю С. у другій пол. 19 в. на Київщині), також вірили у скорий прихід Царства Небесного, твердили про пріоритет Св. Духа, заперечували обрядовість баптистів. Зазнавши репресій у кін. 19 в., ця С. завмерла.

Одночасно зі згаданими С. на укр. землях існувало й існує багато дрібніших С., що з’являлись і зникали, не залишивши глибшого сліду. Так, напр., під час другої світової війни і після неї виникло понад 10 нових С: «чорнохристівці», «апокаліптики», «острійники» й ін.

Разом зі знищенням нім. колоній на Україні під час другої світової війни і після неї зникли і менноніти, культ. й заможні сектанти-німці.

Література: Мелиоранский Б. Сектантство. Енциклопедический Словарь Брокгауза и Ефрона, 57 т. П. 1900; Weltert G. Histoire de sectes chrétiennes. Париж 1956; Hardon J. The Protestant churches of America. Вестмінстер 1957; Colinon M. Le phénomène des sectes au XX-e siècle. Париж 1959; Клибанов А. История религиозного сектанства в России (60-е годы XIX в. — 1917 г.) M. 1965; Митрохин Л. Баптизм. М. 1966.

І. Коровицький

Сектор Держави і Права УРСР, провідний н.-д. координаційний центр правничої науки УССР, заснований 1949, перетворений 1969 на Ін-т Держави і Праща АН УРСР (див. Доповнення). С. Д. і П. незмінно очолював В. Корецький.

Секунда Тадей (* бл. 1892), інж.-механік, перекладач нім. техн. літератури, лексикограф, гол. Техн. секції Правописно-термінологічної Комісії УАН, співр. Ін-ту Укр. Наук. Мови. Уклав словнички укр. техн. термінології (статики, залізобетону, гірництва, 1918 — 19), «Нім.-рос.-укр. словник з обсягу механіки» (1925) з використанням нар. термінології Остерщини та з поміркованим уводженням новотворів. Репресований у кін. 1930-их рр., дальша доля невідома.

Селезінка Ярослав (1887 — 1941?), військ. і гром.-політ. діяч, отаман Укр. Гал. Армії; правник. З січня 1919 при Команді III Корпусу в Стрию, з пол. червня того ж р. референт інтендантури при Закордонному уряді диктатора Є. Петрушевича. По повороті до Галичини адвокат у Радехові, гол. Пов. Комітету УНДО. У 1939 заарештований большевиками і вивезений; дальша доля невідома.

[Селезінка Ярослав (1887 — 1941, Єрцево, Архангельська обл., Росія). Помер у концтаборі. — Виправлення. Т. 11.]

Селезнівка (V — 19), с. м. т. Перевальського р-ну Ворошиловградської обл., положене в Донецькому басейні над р. Білою; 6 800 меш. (1966). Кам’яновугільна пром-сть. Виникло у 17 в.

Селезньов Іван (1856 — 1936), маляр академіст у Києві; вчився у Петербурзькій Академії Мистецтв (1872 — 81). З 1886 викладач Київ. Рисувальної Школи М. Мурашка, з 1901 — Київ. Художнього Училища. Картини на іст. («В Помпеї», 1886) і побутові теми («Останній акорд», 1885); портрети (М. Мурашка та його дочки); рисунки для альбома-посібника для мистців початківців тощо. С. брав участь у відновленні фресок 12 в. у Кирилівській церкві в Києві (1884).

[Селезньов Іван (* Київ — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Селекція (з латинської selectio — добір), добір кращих рослин і тварин для дальшого їх розмноження, що його провадить людина від часів виникнення хліборобства і плекання худоби. В результаті селекційного процесу створено велику кількість сортів с.-г. рослин і порід свійських тварин (див. Тваринництво). Наук. основи С. вперше заклав Ч. Дарвін (1859). У зв’язку з розвитком генетики С. вийшла з стану комплексу практичних заходів для виведення і поліпшення сортів рослин, порід свійських тварин і штамів мікроорганізмів і перетворилася на точну науку, базовану на експерименті. На. укр. землях, як наслідок нар. С., були створені такі сорти с.-г. рослин, як озима пшениця Кримка, яра — Полтавка, конюшина Глухівка, яра вика Вишневенька та багато ін. Наук. С. почала розвиватися на Україні наприкін. 19 в., коли виникли перші станції для С. цукрового буряка й ін. с.-г. культур: Уладівська (1880), Немерчанська (1886), Іванівська (1887), Верхняцька (1899), згодом Миронівська (1911). По занепаді під час революції їх діяльність поновлено у 1920-их pp. і організовано нові.

У 1930-их pp. багато укр. селекціонерів загинули від терору НКВД (Б. Паншин, В. Колкунов, Б. Лебединський, І. Войткевич, В. Ракочі, С. Низовий-Кисіль, Д. Дузь-Крятченко, брати Олександер і Олекса Філіповські, І. Шапошнинів, П. Соляков, А. Запорожець й ін.). Новий занепад С. спричинила війна 1941 — 45; згодом н.-д. установи С. знову відбудовано і значно поширено. Тепер вони укладаються у таку систему: 1) установи всесоюзного значення з центром на Україні — Всесоюзні н.-д. ін-ти: цукрового буряка (Київ), кукурудзи (Дніпропетровське), луб’яних культур (Глухів), садівництва (Київ), селекційно-генетичний (Одеса), махорки і цигаркових тютюнів (Київ), олійних культур (Краснодар); 2) Всеукр. установи — н.-д. ін-ти: селекції і генетики ім. В. Юр’єва (Харків), хліборобства (Київ), хліборобства і тваринництва УССР (Львів), зрошувального хліборобства (Херсон), Миронівський н.-д. ін-т селекції і насінництва пшениці; 3) установи обл. значення — держ. обл. с.-г. дослідні і селекційні станції галузевих ін-тів.

Укр. селекціонери створили низку нових сортів с.-г. культур. Багато цінних сортів озимої й ярої пшениці, а також ін. зернових; вивів В. Юр’єв, що керував Харківською селекційною станцією (з 1909; 1958 реорганізована на Укр. Ін-т Рослинництва). Нові сорти пшениці були виведені ще до революції на селекційно-досл. станціях: Іванівській (Харківська губ.) — Durable 348 (Б. Лебединський), Миронівській (Київщина) — Українка 0246 (Л. Ковалевський, В. Желткевич, І. Єремеєв) і (по революції) Миронівська 808 та Миронівська Ювілейна 50 (В. Ремесло), Білоцерківській — Лісостепна 74 і 75, Білоцерківська 23 і 198 (А. Горлач), Одеській (з 1928 Всесоюзний Селекційно-генетичний Ін-т) — Земка і Кооператорка (А. Сапєгин), Одська 3 і 26, Степова (Ф. Кириченко й ін.; він же і вивів сорти твердої озимої пшениці — Мічурінка і Новомічурінка). Укр. учені мають досягнення у С. кукурудзи шляхом виведення лінійних матеріялів для дальшого їх схрещування з метою винайдення урожайних гібридних комбінацій; селекціонери: В. Соколов (Дніпропетровський ін-т Кукурудзи), О. Мусійко (Одеський Селекційно-Генетичний Ін-т), B. Козубенко (Буковинська селекційна станція), М. Хаджинов (Краснодарський Н.-Д. Ін-т), П. Оселедець (Київ); найбільш поширені гібриди: Дніпровський 90 Т., Буковинський 3 і 3 ТВ, Одеський 27 М, Краснодарський 436, Київський 8. Нові сорти озимого ячменю вивів П. Гаркавий (Оріон, Одеський 31, Одеський 46). Виведено високоврожайні сорти гороху: Уладовський 208 і 303 (І. Громик і співр.), Уладовський 6 і 8 (М. Шульга), Чернігівський 190 (М. Хандогін, І. Перешкура). Низку сортів соняшника з високим вмістом олії вивів у Всесоюзному Ін-ті Олійних Культур (Краснодар) укр. селекціонер В. Пустовійт при співробітництві В. Щербини та Г. Романенка. С. цукрового буряка велася на Україні з 1893; видатніші селекціонери до 1940: Л. Семполовський (керівник Уладівської станції), О. Ґельмєр і Б. Лебединський (Іванівська станція), В. Михалевич і Т. Гринько (Верхняцька), Олена Савицька, В. Савицький, О. Архімович та ін. Після 1945 нові сорти цукрового буряка виведено на станціях: Уладівській — 752, поліпшені (М. Котт, М. Булін, А. Поздняк), Верхняцькій — 020, 031, 038 (Т. Гринько, П. Гордієнко, Д. Попадюк); однонасінні сорти виведено у Всесоюзному Н.-Д. Ін-ті цукрових буряків у Києві, Білоцерківській досл. селекційній н.-д. станції і Ялтушківському опорному пункті — Білоцерківські (Ольга Коломієць, С. Устименко, П. Прозора) і Ялтушківські (О. Попов, Г. Мокан) однонасінні; з гібридів виведено Білоцерківські полігібриди 1 і 2 (С. Бережко, О. Коломієць) і Ялтушківський гібрид (Г. Мокан, Н. Нефедова, О. Попов). Крім цього, виведено нові сорти багатьох ін. зернових, зернобобових, техн. і кормових культур, картоплі, городини, овочів і винограду.

На еміґрації працюють, серед ін., укр. селекціонери: у ЗДА — К. й О. Архімовичі, І. Безпалов (вивів сорт озимого ячменю), Г. Гагарин, І. Громик, Вячеслав і Олена Савицькі й ін.; у Канаді — С. Симко та ін.; в Арґентіні — Р. Шехаїв (С. картоплі); в Австрії — І. Болсунов (С. тютюну).

О. Архімович

Селера (Apium graveolens L.), дворічна городня рослина з родини окружкових; плекають на запашне коріння і листя, вживають як додаток до юшок і до ін. страв. На Україні культивують перев. C. сорту Яблучна.

Селецький Кирило (1835 — 1908), укр. кат. свящ., рел. письм., ред. місячника «Св. Кирил і Методій» (1886). 1892 — 95 співпрацював у заснуванні Згромадження СС. Служебниць у с. Жужелі (Рава-Руського пов.), 1894 заснував Згромадження СС. Йосифіток у с. Цеблові.

[Селецький Кирило (* Підбуж, Самбірщина, Галичина — † Цеблів, Сокольський пов., Галичина). — Виправлення. Т. 11.]

Селецький Петро (1821 — 80), урядовець Київ. ген.-губернаторства (з 1844), київ. віцегубернатор (1858 — 66), київ. губ. маршал дворянства (1866 — 80); походив з коз.-старшинського роду. Знайомий Т. Шевченка (через кн. Рєпніних), з яким, однак, цілком розійшовся у поглядах на українство, що й відбилося на їх дальших взаєминах. Автор «Записок», опублікованих у «КСт.» 1884 (чч. 2 — 9).

[Селецький Петро (* Малютинці, Пирятинський пов., Полтавська губ. — похований у Видубицькому монастирі бл. Києва). — Виправлення. Т. 11.]

Селецький Федір († 1919), військ. діяч, прапорщик рос. армії; чл. Військ. Ген. Комітету 1917, організатор укр. військ. руху, забитий большевиками у Шепетівці.

Селецькі, коз.-старшинський рід на Чернігівщині, який веде свій початок від Василя Семеновича С. († 1714), сотника Дівицького (1694, 1711 — 14), нащадки якого правили цією сотнею до 1767. Внук Василя С. — Лаврентій (бл. 1732 — 89) був «малорос.» пошт-дир. (1770 — 82), а брат останнього Іван С. (бл. 1743 — 1810), був згодом катеринославським губернатором і новоросійським ген.-губернатором. Правнуком Лаврентія С. був Петро Дмитрович С. (див.). Їх родичі у 19 — на поч. 20 в. були великими дідичами на Полтавщині й Катеринославщині.

Селешко Михайло (* 1901), гром. і політ. діяч, інж.-технолог, журналіст, родом з с. Витвиці, Долинського пов. (Галичина); діяч УВО і ОУН. З 1920-их pp. на еміґрації: у Подєбрадах (Чехо-Словаччина), Німеччині (зокрема в Берліні) й у Канаді (з 1948). Співр. «Укр. Пресової Служби» в Берліні (деякий час ред. її «Бюлетеня»), співр. націоналіст. вид. і газ., зокрема «Нового Шляху»; до 1939 берлінський кореспондент низки газ. (серед ін. «Часу» — Чернівці, «Діла» І «Нового Часу» — Львів). У Канаді діяч Української Стрілецької Громади.

[Селешко Михайло (1901 — 1981, Торонто). — Виправлення. Т. 11.]

Селидове (V — 18), м. обл. підпорядкування Донецької обл., над р. Солоною; 24 700 меш. (1972). Кам’яновугільні шахти, вуглезбагачувальна фабрика, зав.: залізобетонних виробів, асфальто-бетонний, консервний, молочний. С. засноване 1770-73.

Селище міського типу, населений пункт, одна з ланок адміністративно-територіяльного устрою в СССР і УССР. Відповідно до положення, затвердженого През. Верховної Ради УРСР 28. 6. 1965, до С. м. т. належать населені пункти навколо пром. підприємств, будов, зал. вузлів, гідротехн. споруд, санаторій та ін стаціонарних лікувальних і оздоровчих закладів. У С. м. т. має бути не менше 2 000 меш. і серед них не менше 60% робітників, службовців і чл. їхніх родин. До С. м. т. можуть бути віднесені населені пункти (т. зв. робітниче С), де проживає понад 500 осіб, з переважаючим ч. робітників і службовців пром. підприємств, якщо вони розташовані б. об’єктів пром. значення. Кількість С. м. т. в УССР постійно зростає (на кін. року): 1940 — 459, 1950 — 478, 1960 — 823, 1970 — 861, 1973 — 896 (на всіх укр. землях в СССР бл. 1 100).

Селібер Валентин (* 1920), скульптор родом з Тирасполя (Молд. ССР); закінчив Київ. Художній Ін-т (1953); працював гол. в ділянці монументальної і станкової скульптури: «Списометальниця» (1951), «Коліївщина» (1954), «Сіваш» (1957) — усі бронза; «Т. Шевченко» (штучний камінь), «Сніжок» (мармур, 1967) та ін.

Селіванов Іван (* 1924), графік родом з с. Рябкова, Челябінської обл. (РСФСР), закінчив Київ. Художній Ін-т (1952), учень В. Касіяна; станкова графіка перев. з сов. патріотичною тематикою («Непереможні», 1954, «Арсенальці», 1956 — 60 й ін.); серія пейзажів) «Київ» (1955 — 59); ілюстрації до романів А. Головка («Бур’ян», 1959), Ю. Яновського («Вершники», 1962), О. Гончара та ін.

[Селіванов Іван (1924 — 1984, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Село, див. Доповнення.

[Село. — Доповнення. Т. 11.]

«Село», ілюстрований тижневик для селян і робітників, виходив у Києві 1909 — 11 за ред. М. Грушевського; «С.» фірмували Г. Ямпольська й І. Малич. Близькі співр. — М. Гехтер (хроніка подій), згодом В. Дорошенко (хроніка, гал. і евр. життя), Ю. Сірий-Тищенко (літ.-критичні замітки), П. Стебницький і М. Шаповал (політ. події). «С.» (містило також ст. з медицини, сіль. госп-ва (А. Терниченко, В. Королів, О. Мицюк та ін.). У «С.» друкувалися поезії О. Олеся, В. Самійленка, Г. Чупринки, Я. Щоголева, проза — В. Винниченка, О. Кобилянської, М. Левицького, Л. Мартовича, В. Стороженка, С. Черкасенка та ін. Переслідуване царською адміністрацією, «С.» (що мало наклад 4 500 — 5 000 примірників) було закрите. Продовженням «С.» був «Засів».

«Село», двотижневик, вид. Подільської Губ. Управи у Кам’янці Подільському 1917 — 19; ред. М. Бутовський.

«Село», двотижневик у Мукачеві 1920 — 24; ред. І. Цавлик, П. Сидор.

Селютіна Лідія (* 1920), драматург, родом з Одеси. Її твори увійшли в репертуар ужр. театрів УССР. П’єси «Грози минають» (1956), «Піснею зустрінемо світанок» (1962); зб. оп. «Іду на вогник» (1970) й ін.

Селюченко Олександра (* 1921), керамістка родом з Опішні; вчилася у керамічній школі при Опішнянському керамічному зав., на якому і опрацює; керамічні іграшки («Квочка», «Баранець», «Вакула та чорти» — усі 1969), багатофігурні композиції («Баба Параска і баба Палажка», «Лисиця і Півень», «Леви» — 1967 — 69) та ін.

[Селюченко Олександра (1921 — 1987, Опішня). — Виправлення. Т. 11.]

Селява Антоній Атанасій (1583? — 1655), церк. діяч, василіянин, родом з полоцьких шляхтичів. Архимандрит у Вільні, по смерті Йосафата Кунцевича висвячений митр. В. Рутським на полоцького архиєп., наступник митр. Р. Корсака (з 1640). У 1645 С. почав переговори з правос. про церк. з’єднання всієї України й Білоруси й створення спільного патріярхату, однак смерть митр. П. Могили (1647) припинила переговори. Після важких для з’єднаної Церкви pp. Хмельниччини (1648 — 54) та під час поль.-моск. війни С. помер на вигнанні у Тикотині на Підляшші. Написав твори: «Антіеленхос» (1622) проти «Еленхосу» М. Смотрицького і «Життя слуги Божого Йосафата» (1625).

Селяни-данники, найчисленніша категорія похожих селян у В. Князівстві Лит. у 15 — 16 вв. С.-д. жили в держ. і приватних маєтках, багатих на ліс. угіддя; займалися перев. мисливством, рибальством і бджільництвом, менше — хліборобством; до них належали також рудники, вуглярі, соляники тощо. Крім натуральної данини (хутром, медом та ін.), платили за користування орними землями грошову дань, т. зв. серебщину.

«Селянинъ», ілюстрований місячник для селян, виходив на Буковині 1895 — 1901, спочатку в с. Нових Мамаївцях (ред. Ю. Савчук), з 1899 у с. Чушкові (ред. І. Білецький).

«Селянин», місячник, орган РУП, присвячений перев. інтересам сіль. бідноти, виходив 1903 — 05 за фінансовою підтримкою Є. Чикаленка, спочатку в Чернівцях (ред. Л. Когут, фактично — Д. Антонович), з 1904 у Львові, видавець М. Ганкевич, ред. С. Вітик. Вийшло 32 чч.

«Селянин», госп.-політ. тижневик польонофільського напрямку, виходив у Львові 1929 — 34; відповідальний ред. І. Бегметюк.

«Селянка України», ілюстрований двотижневик, орган Центр. відділу робітниць і селянок КП(б)У, виходив 1924 — 31 у Харкові. Чималу увагу ж. приділяв літ. творчості.

Селянство, див. Доповнення.

[Селянство. — Доповнення. Т. 11.]

«Селянська Біднота», газ., див. «Селянська Правда».

«Селянська Громада», популярний тижневик, вид. Мін-ва Освіти УНР 1919 у Кам’янці Подільському й Вінниці.

«Селянська Доля», суспільно-політ. і екон. тижневик, орган Укр. Соц.-Дем. Партії, виходив у Луцькому 1923 — 24; ред. Степанюк.

«Селянська Думка», тижневик у Бердичеві 1918 — 19; ред. Б. Ржепецький.

Селянська Каса, центр. союз укр. хліборобських райфайзенських спілок на Буковині, заснована С. Смаль-Стоцьким 1903 у Чернівцях (одночасно орт., ревізійний і фінансовий центр для всіх видів укр. кооперації на Буковині); дир. Л. Когут, згодом О. Луцький. 1912 С. К. об’єднувала 174 кооперативи, у тому ч. 159 спілок ощадности й позичок системи Райфайзена, 11 споживчих, 2 молочарські і 2 різні; бл. 20 000 чл.

С. К. видавала, крім своїх органів «Вісника Союза» (1903 — 07) і двотижневика «Нар. Богатство» (1908 — 10), низку брошур і книжечок на кооп.-просв. теми. Госп. криза С. К. поставила її 1914 під управу Крайового банку; перетворена за рум. окупації на акційну спілку Півн.-бук. банк (1924), С. К. втратила свою гром. функцію. Див. також ЕУ 1, стор. 1 123.

Селянська Партія, див. Союз Земель Соборної України.

«Селянська Правда», орган ЦК КП(б)У і Центр. Комітету незаможних селян, виходила у Харкові з 1. 7. 1921 до грудня 1925 як продовження газ. «Селянська Біднота» (20. 3. 1920 — 30. 6. 1921), перший місяць щоденно, далі тричі на тиждень. Ред. С. Пилипенко, секретар О. Вишня. Крім них, у «С. П.» співробітничали ін. письм., перев. з літ. орг-ції «Плуг» (А. Панів, І. Сенченко, П. Панч, А. Гак та ін.), завдяки чому газ. відограла певну ролю в поширенні укр. літератури на селі. Вона також пропаґувала аґро-техн. знання, але не витримала конкуренції газ. «Радянське Село» і з грудня 1925 об’єдналася з нею.

«Селянська Рада», тижневик, див. «Перемиський Вісник».

Селянська самооборона, див. Народна самооборона.

Селянська Спілка (також Укр. Сел. Спілка), «проф.-клясова» орг-ція на Україні 1917 — 19, була під впливом УПСР; її орган — щоденник «Нар. Воля». С. С. підтримувала політику Укр. Центр. Ради, організувала 1 Всеукр. Сел. З’їзд у Києві 10 — 16. 6. 1917 (2 500 делеґатів), вибрала ЦК С. С. (М. Ковалевський, М. Стасюк, В. Винниченко, П. Христюк, Б. Мартос, А. Степапенко, М. Осадчий, І. Пугач, А. Лівицький) і Всеукр. Раду Сел. Депутатів (133; вони включилися до складу Укр. Центр. Ради), яка давала політ. спрямування С.С. С.С. домагалася від Укр. Центр. Ради скасування приватної власности на землю і передачі її у власність народові, не визнала гетьмаиської влади. Скликаний С. С. 2 Всеукр. Сел. З’їзд відбувся 21 — 23. 5. 1918 потай у Голосіївському лісі б. Києва; він висловив протест проти втручання німців в укр. справи, заявив свою вірність Укр. Нар. Республіці, закликав селянство до боротьби з гетьманатом. Після поділу УПСР (15. 5. 1918) С. С., на відміну від совєтофільських боротьбістів, опинилася в «центр. течії» УПСР під проводом Н. Григорієва. С. С. мала 3 представників в Укр. Нац. Союзі, у Директорії її представником був Ф. Швець; на той час гол. С. С. був О. Янко (він же й гол. Орг. Комітету УПСР).

Селянський поземельний банк, держ. гіпогенний банк у Рос. Імперії, заснований 1882 з метою давати селянам довготермінові позики для купівлі поміщицької землі. Спершу гол. покупцями землі були сел. громади (ледве 2% індивідуальні власники). 1895 С. п. б. одержав право купувати землю у поміщиків на власний розрахунок; у 1895 — 1905 він купив у них 961 500 десятин землі (пересічно по 71 карб. за 1 десятину, одночасно ціна на десятину підскочила з 49 до 111 карб.). За законами 3. 11. 1905 і 15. 11. 1906 амортизацію позик на купівлю землі розстрочено на 55 літ, а відсоток за позику знижено до 4,5%; тоді С. п. б. був допоміжний у реалізації столипінської аґрарної реформи й у творенні хутірського та відрубного землеволодіння. Разом з тим збільшувалася кількість землі, що була у власності С. п. б., і землі, яку він продав селянам (майже виключно індивідуальним власникам) — у 1906 — 16 4,6 млн десятин. На Україні С. п. б. мав свої філії по губ. містах. За час з 1. 1. 1906 до 1.5. 1910 у його диспозиції було на Україні 663 479 десятин землі у тому ч. 505 212 він купив у поміщиків; з 1907 по 1. 6. 1910 С. п. б. продав селянству 460 550 десятин (перев. багатшому). С. п. б. ліквідований сов. владою декретом від 8. 12. 1918.

«Селянський Прапор», популярний політ. і екон. тижневик, орган Укр. Нар. Союзу, виходив у Станиславові з 5. 7. 1925 до 4. 3. 1928; видавець і відповідальний ред. І. Стовток, ред. В. Балагутрак.

Селянський Союз, див. Сель-Союз.

«Селянський Шлях», тижневик укр. соц. об’єднання «Сель-Союз», виходив у Холмі (1927 — 28); видавець П. Васильчук (Васиньчук), ред. В. Гуль.

Селянські страйки в Галичині на поч. 20 в., спершу спорадичні й неорганізовані акції с.-г. робітників і сіль. бідноти, єдине джерело існування яких були заробітки по панських дворах і фільварках, з 1902 — масовий організований страйковий рух за покращення побутових умов і збільшення заробітної платні. Перші спорадичні С. с. охопили на весні 1900 15 сіл Борщівського пов., зокрема маєтки великого поль. землевласника графа Баворовського. Страйкарі вимагали підвищення поденної зарплатні з 18-20 до 50 центів і під час жнив з 80 центів до 1 ґульдена. Страйк був придушений австр. військом.

Активними організаторами С. с. 1902 були тогочасні укр. політ. партії: Нац.-Дем. (Є. Левицький, В. Будзиновський, Л. Цегельський та ін.), Русько-Укр. Радикальна Партія та УСДП; вони створювали низові страйкові комітети і вели роз’яснювальну роботу у пресі та пропаґандивній літературі. Страйк почався у червні 1902 у Львівському і Перемишлянському пов. (на землях графа А. Потоцького), у кін. липня він охопив понад 500 сіл у 26 пов. і яких 200 000 осіб (перший масовий С. с. в Европі). Крім невиходу на працю, учасники С. с. підпалювали фільварки, двори, ліси. С. с. придушено з допомогою жандармських загонів і війська. За участь у С. с. заарештовано понад 4 000 селян, багато з них були засуджені на ув’язнення. Страйкарі виявили солідарність і дисциплінованість, поміщики примушені були піти на поступки. Страйки й сезонова еміґрація на роботи до Німеччини (з 1903), на які виїздило до 80 000 осіб, підірвали шляхетське землеволодіння. Щоб рятуватися перед руїною, землевласники були примушені парцелювати землю поміж місц. селян і спроваджених ними поль. колоністів, у наслідок чого яких 140 000 га землі перейшло до селян. Сел. заворушення і страйки у 1901 — 02 виникали також у деяких с. Буковини і Закарпаття.

У ширшому обсязі С. с. в Галичині відновилися на весні 1906, охопивши яких 400 сіл у 35 пов. Страйкарі вимагали збільшення зарплатні наймитів на постійній фільварковій роботі до 100 — 200 корон річно і поденної до 2 корон та 7 — 8 сніп замість 12.

Б. К.

Сельбуд, сел. будинок, сіль. культ.-осв. установа в УССР, один з видів політосвіти і почасти позашкільної освіти серед широких мас, створений на поч. 1920-их pp. на противагу «Просвітам», ліквідованим 1922 (1921 в УССР було 4007 «Просвіт» і 111 С). Кількість С. швидко зростала (також коштом нижчої форми С. — хати-читальні): 1925 — 3 161 С. і 6 939 хат-читалень, 1928-29 — 4 550 і 5 707, 1932 — 33 — 7 400 і 4 000. С. звич. мали бібліотеку, більші з них театральну залю, приміщення для різних техн., мист. і стартових гуртків, у них влаштовувалися доповіді, вистави, кіносеанси тощо. По колективізації почали діяти клюби колгоспів (1940 — 12 133), а замість С. — сіль. будинки культури, які є тепер основною клюбною установою у с. (1971 — 18 505; клюбів колгоспів — 2 456; хати-читальні зникли на поч. 1960-их pp.). Майже всі сіль. клюбні установи підпорядковані Мін-ву Культури УРСР.

Сельниця, р. на Подільській височині, права притока Бога; довж. 65 км, сточище 830 км², пересічна ширина річища у сер. течії 10 м.

Сель-Роб (Укр. Селянсько-Робітниче Соціялістичне Об’єднання), укр. політ. партія совєтофільськотг напряму в Польщі, заснована 10. 10. 1926 на з’їзді у Львові з об’єднання двох партій: волинсько-холмського нац.-соціялістичного Сель-Союзу і гал. ліво-москвофільської «Нар. Волі». Політ. і соціяльна плятформа С.-Р. була подібна до платформи КПЗУ, і він був фактично її леґальною прибудівкою. Восени 1927 С.-Р., як і КПЗУ (див. стор. 1097), розколовся: кол. «народновольці» — К. Вальницький, М. Заяць, К. Пелехатий та ін. вийшли з ЦК С.-Р. (він у той час стояв на плятформі «шумськізму») і заснували Сель-Роб-Лівицю (відтоді С.-Р. інколи називали Сель-Роб-Правицею). До виборів до поль. сойму на поч. 1928 обидві партії пішли окремо; С.-Р. здобув 4 посольські мандати (С. Волинець, А. Сенюк, І. Федорук, М. Чучмай), С.-Р.-Лівиця — два (К. Вальницький, М. Заяць). У травні 1928 на з’їзді у Львові С.-Р.-Лівиця і більшість чл. С.-Р. (поміркованіша його частина увійшла до укр. нац. партій) створили С.-Р.-Єдність, яка стояла повністю на позиціях реорганізованої вже КПЗУ і КП(б)У; лідер — К. Вальницький (ін. діячі, крім уже згаданих: М. Дурделло, П. Крайківський, С. Маківка та ін.). С.-Р. мав триступеневу орг-цію: Центр. Комітет, пов. і сіль. (міські) сель-роби. Пресові органи: «Сель-Роб», «Наше Життя», «Наше Слово», «Нове Життя». Найбільші впливи С.-Р. мав на Волині і на Холмщині, де він спричинився до поширення укр. нац. свідомости. На поч. 1930-их pp., у зв’язку з антиукр. курсом сов. політики в СССР, впливи С.-Р. значно зменшилися. 15. 9. 1932 поль. влада ліквідувала С.-Р. і закрила його вид.

«Сель-Роб», суспільно-політ. тижневик совєтофільського напряму, виходив у Львові з 18. 9. 1927 до 25. 9. 1932 (293 чч.). Орган Сельроб-Лівиці, з травня 1928 Сельроб-Єдности (див. Сельроб); ред. К. Пелехатий, з 1928 Ф. Яворський; співр. К. Вальницький, М. Голінатий, М. Заяць, П. Козланюк, І. Довганик та ін.; припинений поль. владою.

«Сельскій Господаръ», двотижневик для селян, виходив у Чернівцях язичієм (1878 — 79; 19 чч.); видавець і ред. М. Димитрієвич.

Сель-Союз (Селянський Союз, Укр. соціялістичне об’єднання — Селянський Союз), укр. політ. партія, поширена на укр. півн.-зах землях. Створена 1924 (формально 17. 8. на з’їзді у Холмі), стояла на соціялістичній (серед ін. вимагала передачі землі селянам без викупу) і укр. нац. (домагалася широких прав для укр. людности в Польщі) плятформі. До УССР і КПЗУ С.-С. на поч. ставився стримано, згодом позитивно. Гол. діячі: П. Васильчук (Васиньчук, перший гол.), А. Братунь, С. Козицький, С. Назарук, М. Чучмай, С. Маківка. Орган — тижневик «Наше Життя». У жовтні 1926 більшість діячів С-С. увійшла до (складу новоствореної партії Сель-Роб. Менша, поміркованіша частина з П. Васильчуком наблизилася до УНДО. У виборах до поль. сойму в березні 1928 С.-С. здобув два мандати. С.-С. чимало спричинився до поширення нац. свідомости на півн.-зах. землях і до зростання філій і читалень «Рідної Хати».

Сельська (Райх) Марія (* 1903), малярка родом з Коломиї (Галичина), дружина Романа С; училася в академіях мистецтв Кракова (1924 — 25), Відня (1926 — 27) і Модерній Академії в Парижі (1928); чл. АНУМ і учасниця її виставок. Пейзажі («Гуцульський пейзаж» — 1956, «Білтород» — 1964, «Збір винограду» — 1968, «Мальви» — 1969), портрети («Дівчина» — 1939, «Леся Українка» — 1950, «Скрипаль О. Криса»), натюрморти («Гуцульський натюрморт» — 1960). На творчості С. помітний вплив зах.-евр. мист. напрямів, особливо конструктивізму і кубізму, хоч абстрактних мотивів вона уникала.

[Сельська (Райх) Марія (1903 — 1980, Львів), училася... в Парижі (1928 — 30). — Виправлення. Т. 11.]

Сельський Володимир (1883 — 1951), геофізик і геолог родом з Сх. Поділля, д. чл. АН УРСР (з 1939); 1921 — 28 дир. Нафтового Ін-ту в м. Грозному, пізніше начальник Грознафторозвідки, 1931-35 — старший геолог Союзнафти, з 1935 — консультант Держ. геофіз. тресту СССР, з 1939 — керівник відділу геофізики Ін-ту ґеол. Наук АН УРСР, з 1945 у Львові — керівник катедри геофізики в ун-ті, потім у політехн. ін-ті. Понад 70 праць, присвячених прикладній і теоретичній геофізиці (досліди над походженням і міґрацією нафти, опрацювання геофіз. метод її розвідки), дослідженню нафтових родовищ на Україні, Кавказі та Уралі, тектоніці Дніпровсько-Донецької западини тощо. «Краткий курс прикладной геофизики» (1938), «Мінеральні багатства зах. обл. України» у «Вістях АН УРСР» (1940), «Очерк геологического строения нефтеносной полосы западных областей Украины» (1941).

[Сельський Володимир (* Вихилівка, Проскурівський пов. — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Сельський Роман (* 1903), маляр-імпресіоніст родом з Сокаля (Галичина); вчився у Львівській мист.-пром. школі і Краківській Академії Мистецтв; чл. АНУМ і учасник її виставок; морські («Порт», «Море», «Рибальська гавань») і гірські (серія з Чорногори, 1969 — 71) пейзажі; портрети; натюрморти. На творчості С. відбилися (модерні течії зах. мистецтва, особливо сюрреалізм. Його картини є в колекціях Київ., Львівського і Варшавського музеїв. З 1947 С. — викладач Львівського Ін-ту Прикладного та Декоративного Мистецтва.

[Сельський Роман (1903 — 1990, Львів). — Виправлення. Т. 11.]

Сельський Щасний Фелікс (1852 — 1922), лікар і гром. діяч у Галичині, д. чл. НТШ (з 1899), чл. Найвищої Ради Здоров’я Австро-Угорщини. Мед. освіту здобув у Віденському Ун-ті, з 1882 працював керівником відділу жін. хвороб у Львівській поліклініці, з 1919 жив у Болехові. С. автор розвідок з питань гінекології, публікованих у «Лікарському Зб.» НТШ та у нім. мед. журн., брав участь в опрацюванні укр. мед. термінології. С. Щ. був чл. першого соц. гуртка, що склався під впливами М. Драгоманова, разом з керівниками гуртка І. Франком та М. Павликом був суджений у процесі 1877.

[Сельський Щасний Фелікс (* Колодниця, Стрийський пов., Галичина — † Витвиця, Долинський пов., Галичина). — Виправлення. Т. 11.]

Попередня     Головна     Наступна