[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1976. — Т. 8. — С. 2805-2814.]

Попередня     Головна     Наступна

Сигаревич Дмитро (1868 — 1914), педагог і гром. діяч, родом з Волині; по закінченні Новорос. Ун-ту — учитель гімназії в Одесі (до 1907), згодом дир. Комерційної Школи в Олександрівському (нині — Запоріжжя). Активний діяч Одеської громади, за дорученням якої був у зв’язках з Галичиною. Автор нарисів про укр. нар. творчість, зокрема про думи.

Сигарів Василь (1874 — ?), укр. військ. діяч і військ. педагог, Ген. Штабу ген.-майор рос. армії. В Армії УНР Ген. Штабу ген.-хорунжий, на різних посадах у Ген. Штабі і Мін-ві Військ. Справ (деякий час очолював Шкільну Управу); на еміґрації в Польщі. Ст. на воєнно-теоретичні теми у зб. «До зброї», ж. «Табор» та ін.

Сигіт Мармароський (V — 4; рум. Sighetul Marmaţiei, угар. Máramoros Sziget), м. в Румунії, положене в Мармароській котловині над гор. Тисою на укр.-рум. етногр. пограниччі; 39 300 меш. (1971), у тому ч. 15-20% українців, решта румуни, угорці й жиди. Будів., текстильна, деревообробна і харч. пром-сть. В околицях С. М. — укр. села (див. Мармарощина).

С. М. відомий з 13 в., з 1394 гол. м. Мармароського комітату. У 19 — 20 вв. у ньому діяли гр.-кат. церква і «руська» бурса. У 1950 — 60 pp. укр. відділи при гімназії й пед. школі.

На поч. 20 в. у С. М. відбулися два суд. процеси проти закарп. селян, які перейшли на православіє; угор. уряд обвинувачував їх у зв’язках з Росією. 1904 — 06 засуджено на різні терміни ув’язнення 9 селян з С. М., а у 1913 — 14 — 96 осіб з різних сіл на чолі з свящ. П. Кибалкжом. Процеси мали розголос у Зах. Европі і звернули увагу міжнар. думки. 8. 12. 1918 у С. М. відбувся з’їзд делеґатів укр. Мармарощини, який висловився за приєднання Закарпаття до України. 15 — 17. 1. 1919 бій частини Укр. Гал. Армії з румунами.

Сидерит (шпат залізовий, скалинець залізовий), мінерал, карбонат заліза FeCO3, у великих скупченнях — важлива руда заліза. На Україні деяке значення має у Керчинському залізорудному басейні; не експлуатовані поклади С. є в. Карпатах (напр., б. Рахова) і на Донбасі.

Сидоренко Григорій (1874 — 1924), політ. діяч і дипломат, інж. шляхів; чл. Укр. Центр. Ради, мін. пошт і телеграфу УНР в уряді В. Голубовчча (лютий — квітень 1918); за гетьманату чл. Президії Всеукр. Союзу Земель, згодом делеґат Укр. Нац. Союзу для переговорів з представниками Антанти в Ясах (1918); гол. делеґації УНР на Мирову Конференцію в Парижі (січень — серпень 1919), посол УНР у Відні 1919 — 22. Помер у Празі.

[Сидоренко Григорій (* Херсонщина). — Виправлення. Т. 11.]

Сидоренко Євгенія (* 1893), акторка родом з Чернігівщини, спочатку на рос., з 1918 на укр. сцені у театрах ім. Т. Шевченка в Києві, ім. І. Франка у Харкові, ім. Т. Шевченка у Дніпропетровському й у 1930-их pp. у Харківському Театрі Революції. Нора і Мірандоліна в однойменних п’єсах Ґ. Ібсена та К. Ґольдоні; у 1930-их pp. у п’єсах І. Микитенка — Небаба, Степанида («Диктатура», «Маруся Шурай») та ін.

[Сидоренко Євгенія (1886, Івановське, Курська губ., Росія — 1981, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Сидоренко Михайло (1859 — 1927), геолог і мінералог, проф. Одеського Ун-ту, чл. Громади в Одесі, за політ. діяльність засланий на Сибір (1879 — 82). Праці С. присвячені літології та мінералогії осадових утворень (зокрема Одещини), у яких багато уваги приділено походженню мінералів; автор підручників з геології, співр. рос.-укр. словника Уманця і Спілки.

[Сидоренко Михайло (* Одеса — † Одеса). — Виправлення. Т. 11.]

Сидоренко Олександер (* 1907), архітект, нар. у с. Основі б. Харкова; закінчив Харківський Художній Ін-т (1930). Відбудовував разом з ін. міста: Тернопіль, Краснодон, Миколаїв (1943 — 48); архітектурні роботи при будові пам’ятників Леніну (в Дніпропетровському та Харкові), «Молода ґвардія» у Краснодоні та ін. Праці і ст. з будівництва.

Сидоренко Петро (* 1926), маляр і графік родом з Криворіжжя; з 1950 в Торонто (Канада). Пейзажі, портрети, натюрморти і книжкова графіка. Провадить у Торонто мист. дитячу студію.

Сидоренко-Малюкова Тамара (* 1919), композитор родом з Херсонщини. Закінчила Одеську Консерваторію, з 1946 викладач у ній. Твори для хору та солістів з оркестрою, для симфонічної оркестри (дві симфонії 1946 і 1950); сюїта з старовинних танців, «Молодіжна увертюра», «Святкова увертюра». Два струнні квартети (один на укр. теми). Фортепіянове тріо, для фортепіяна цикл прелюдій, соната (1967). Хори, сольоспіви, обробки нар. пісень, музика до театральних вистав і кінофільмів.

Сидоров Олексій (* 1891), рос. мистецтвознавець, нар. у с. Миколаївці (тепер Сумської обл.), дослідник історії книги та графіки, творчости Ю. Нарбута, О. Шовкуненка, Т. Шевченка, В. Касіяна.

[Сидоров Олексій (1891 — 1978, Москва). — Виправлення. Т. 11.]

Сидорович Савина (1895 — 1972), січ. і пластова діячка, учителька ручних робіт у сер. школах Львова, з 1940-их pp. наук. співр. Укр. Держ. Музею Етнографії та Художнього Промислу АН УРСР у Львові, у зб. якого «Матеріяли з етнографії та мистецтвознавства» (випуски III — VIII; 1957 — 63) появилися її розвідки про розвиток нар. ткацтва на Україні (зокрема на Зах. Землях). С. — автор довідника «Вказівки для ведення ручної праці на першому році навчання» (1924), співавтор вид. «Укр. вибійки» (1950), «Тканини і вишивки» (1960) та ін.

Сидорук-Паульс Іван (* 1916), славіст родом з с. Павлополя Кобринського пов. (Полісся); студії в ун-тах у Варшаві, Відні й Мюнхені; з 1950 у ЗДА, з 1959 проф. рос. мови й літератури в ун-ті у Цінціннаті. Праці з діялектології, ономастики й фолкльору Полісся (серед ін. «Проблема укр.-білор. мовної межі», 1948), з мовознавства, про ідеологію Кирило-Методіївського Братства, про І. Мазепу в літературі й мистецтві, про О. Пушкіна («Pushkin’s „Poltava“», 1962) та ін.

Сидоряк Микола (* 1922), письм. родом з Закарпаття; романи: «Залізка трава» (1968), «Йосиф прекрасний» (1969), «Труханів острів» (1972). Автор літ.-крит. нарисів і кіносценаріїв; перекладач.

Сизиков Валентин (* 1918), маляр і графік нар. у Барнаулі (Сибір); закінчив Харківський Художній Ін-т (1949); натуралістичні портрети робітників і колгоспників та тематичні картини («Суворії роки війки», 1969 та ін.). Каталог виставки «Місяць у Болгарії. Етюди і малюнки В. В. Сизикова» (1966).

Сизоненко Олександер (* 1923), письм. родом з Миколаївщини. Зб. оп. та нарисів: «Рідні вогні» (1951), «На веселому роздоллі» (1956), «Де народжуються кораблі» (1957 і 1959), «Зорі падають в серпні» (1957 і 1973), «Жду тебе на островах» (1963) й ін.; романи: «Корабели» (1960), «Білі хмари» (1965), «Хто твій друг» (1971), «На полі бою» (1975).

Сикст (Львів’янин) Еразм (бл. 1570 бл. 1635), вчений медик родом зі Львова. Навчався у Кракові, ступінь д-ра медицини здобув в Італії. У 1614 — 29 — лікар львівського кат. шпиталю, пізніше проф. медицини в Замойській Академії. Автор низки наук. праць, зокрема про ковтун, про курорт Шкло (вперше провів хем. аналізу його води, привернув увагу до його лікувальних властивостей, пропаґував грязелікування); коментарі до творів Л. Сенеки.

[Сикст (Львів’янин) Еразм († Замостя). — Виправлення. Т. 11.]

«Сила», т-во укр. робітників у Львові, постало 1907 з ініціятиви Василя Нагірного (він і перший гол., пізніше о. Є. Гузар, з 1918 о. Антін Каштанюк). Об’єднувало гол. ч. домашню прислугу і некваліфікованих робітників. 1914 нараховувало бл. 1 000 чл., мало касу хворих для домашньої прислуги, оркестру тощо; по воєнному занепаді відновлене 1918. 1939 ліквідоване сов. владою.

«Сила», совєтофільський тижневик у Львові з 2. 1. 1930 до 25. 9. 1932 (153 чч.), з місячними додатками «Масовий Театр» (ред. П. Козланюк) й «Ілюстровані Вісті» (1931); ред. Р. Сказинський. Припинений поль. владою.

Сила Василь (* 1904), вчений в галузі фармакології родом з м. Слов’янського (Донецька обл.). По закінченні Харківського Мед. Ін-ту (1930) працював у ньому до 1953, пізніше завідувач катедри фармакології Харківського Фармацевтичного Ін-ту, з 1963 — проф. Бл. 40 друкованих праць про вивчення механізму дії ліків.

Силич Оникій († 1663), товариш Чернігівського полку (1654 — 56), полк. чернігівський (1657 — 63). Був противником поль. орієнтації гетьмана Ю. Хмельницького й виступав проти Слободищенської угоди останнього з Польщею. Прихильник Я. Сомка і В. Золотаренка, страчений Брюховецьким у Борзні.

Силурський період, див. Геологія України.

Силюета, площинне однотонне зображення постаті або предмета, форма яких зарисовується тільки контуром. Звич. С. виконується чорною тушшю по білому, витинається з темного паперу й наклеюється на ясне тло (може бути й навпаки). На Україні в техніці С. працювали: Ю. Нарбут, А. Середа, М. Жук, О. Смутний та ін.; на еміґрації — Х. Зелінська, О. Марищук та ін.

Сильвай Іван (літ. псевд. Уріїл Метеор; 1838 — 1904), гр.-кат. свящ., поет і письм. русофільського напряму на Закарпатті; ліричні пісні, баляди, поеми («Федор Корьятавич»), повісті-сатири («Крайцеровая комедия», «Миллионер»), оп. З іст.-культ. боку цінною є «Автобіографія» та праця про закарп. чудотворні ікони «Наши сокровища». Друкувався у місц. та гал. русофільських вид.; писав «язичієм».

[Сильвай (Сільвай) Іван (* Сускове — † Нове Давиденкове, Березький комітат, Закарпаття). — Виправлення. Т. 11.]

Сильванський Микола (1806 — 79), правос. свящ. на Слобожанщині, пасічник і осв. земський діяч. Ст. з бджільництва, окремо «Наставление по части дупляночного пчеловодства». Під псевд. «Лісовик» містив ст. укр. мовою у «Записках о Южной Руси» П. Куліша. Збирав нар. пісні.

Сильванський Сергій (* 1888), мистецтвознавець; монографії і ст. про укр. екслібрис, про О. Усачова, М. Митрохіна, В. Кричевського, П. Ковжуна, М. Бутовича, О. Сахновську («Олена Сахновська. Книжкові знаки», Л. 1934) та ін.

Сильвестр († 1123), літописець і церк. діяч, ігумен Видубецького Михайлівського манастиря, з 1118 — єп. переяславський. Був близький до кн. Володимира Мономаха і відогравав чималу ролю У церк. і політ. житті. С. вважають упорядником другої, т. зв. Лаврентіївської редакції «Повісти временних літ», яку він після Нестора переробив і допоенив (події за 1113 — 16 pp.).

Сильвестр, мандрівний друкар першої пол. 17 в., див. Люткович-Телиця Павло.

Сильвестр Белькевич, також Бількевич і Велькевич († 1568), київ. і гал. митр. Бувши королівським скарбником і ключником у Вільні, добивався прибуткових духовних посад і (ще як світська особа) керував манастирем у Вільні. 1556 намісник митр. київ., гал. і усієї Руси і далі, оминувши нижчі ступені священства, став відразу єп. і митр. Намагався бути оборонцем Правос. Церкви.

Сильвестр Гаєвський (у світі Степан; 1876 — 1975), україніст, педагог, архиєп. УАПЦ родом з с. Михиринців (Волинь); д. чл. НТШ і УВАН. Закінчив Київ. Ун-т (1912), 1918 — 19 — секретар Держ. Канцелярії Директорії та доц. Кам’янець-Подільського Ун-ту, пізніше викладач високих шкіл у Києві і пед. ін-тів, співр. УАН, 1922 і 1933 — 34 в’язень сов. тюрем. 1942 хіротонізований на єп. Лубенського УАПЦ, 1949 — 54 правлячий єп. і архиєп. УАПЦ в Австралії. Гол. праці: «Теорія поезії» (1924), «Літ. діяльність Ольги Кобилянської» («Україна» ч. 1, 1928), «Александрія в давній укр. літературі» (1929), «Церк. устрій в Україні» (1946), «Заповіт митр. П. Могили» (1947), «Франків „Мойсей“» (1948), «Берестейська Унія 1596» (1963) та ін.

[Сильвестр Гаєвський († Мельбурн, Австралія). — Виправлення. Т. 11.]

Сильвестр Косів († 1657), церк. діяч і письм., правос. київ. митр., з білор. шляхетського роду Вітебщини. Учився у Вільні, Любліні і Замості, вчителював У Львівській братській школі, з 1631 учитель і префект Києво-Могилянської Колеґії, учасник наук. Могилянського гуртка та співтворець реформ митр. П. Могили. З 1635 єп. мстиславський, оршанський і могил енський, з 1647 митр. київ. У грудні 1648 С. К. урочисто вітав Б. Хмельницького при його в’їзді до Києва. До з’єднання з Москвою (1654) С. К. ставився неприхильно, був також проти беззастережної угоди з Польщею. Обстоював незалежність Укр. Правос. Церкви та її перебування в юрисдикції царгородського патріярха. Автор творів: «Exegesis» (в обороні правос. шкіл) та «Patericon» (переробка Києво-Печерського Патерика) — обидва 1635 поль. мовою, «Дидаскалія...» (наука про сім таїнств, 1637, згодом численні перевидання), «О хиротоніи» (1652) та ін.

Сильвестр Кулябка (світське ім’я Семен. 1704 — 61), богослов і проповідник, проф. (1727) і ректор (1740 — 45) Київ. Академії, потім проповідник при дворі цариці Єлисавети (частина проповідей видана друком). З 1750 архиєп. петербурзький. Автор латинських творів: «Cursus philosophicus» (1737) та «Theologicae scientiae summa» (1743).

Сильвестр Лебединський (1750 — 1808),

церк. діяч, письм. Освіту здобув у Київ. Академії; ректор Казанської Духовної Академії, потім єп. полтавський і архиєп. астраханський; визначний знавець св. Письма; праці латинською і рос. мовами: «Compendium theologiae dogmaticae» (1799), «НетлЂнная пища» (1799), «Приточникъ евангельскій» (1796).

Сильвестров Валентин (* 1937), композитор, учень Б. Лятошинського; у його творчості прикметні засоби новітньої композиторської техніки: додекафонносерійна система, сонористика й алеаторика. Твори: фортепіяновий квінтет, «Проєкції» для харпсихорду, вібрафону і дзвонів, «Тріяна» для фортепіяна, «Монодія» для оркестри, музика до кінофільмів.

[Сильвестров Валентин (* Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Сильвестров Ростислав (* 1917), маляр родом з Вінниці; закінчив Київ. Художній Ін-т (1949, учень О. Шовкуненка); «Зимовий пейзаж» (1947), «Діти сплять» (1966 — 67), «Жокеї» (1969), «Дощ» (1970) та ін.

Сильвін, мінерал з кляси хлоридів, хлористий калій, КСІ; містить 52,5% К., серед калійних солей найбільше поширений. Використовують як добриво у хем. пром-сті. На (Україні родовища С. — на Передкарпатті: Калуське, Стебницьке та ін.

Сильвініт, осадова гірська порода хем. походження, складається гол. з сильвіту і кухонної соли. С. є основною сировиною для калійно-добривної пром-сти. На Україні С. поширений на Передкарпатті (Голинське, Калуське, Стебницьке та ін. родовища).

Симакович Вадим (1903 — 69), письм. родом з Сх. Поділля. Романи: «Маяки» (1955), «Креси в огні» (1960); повість «Осання явка» (1963); памфлет «Духовні отці і їх вихованці»; п’єса «У чарах кохання» (1959) та ін.; одноактівки, вірші.

Симашкевич Миліца (* 1900), мистець-декоратор театру і кіна, нар. у Кам’янці Подільському; закінчила (1926) Київ. Художній Ін-т (у Ф. Кричевського та В. Меллера). З 1923 оформлювала вистави в «Березолі» у конструктивістичному стилі («Пошились у дурні», 1924; «За двома зайцями», 1925; «Бронепоїзд 1469». 1928). За її участю створено 20 мист. і 10 техн. фільмів на Одеській («Суддя Рейтанеску», 1929; «Кармелюк», 1931; «Коліївщина», 1933 та ін.) і Київ. («Наталка-Полтавка». 1936; «Кармелюк» звуковий, 1938; «Вершники», 1939; «Кубанці», 1940; «Майська ніч», 1941) кіностудіях. З 1945 С. у Муз.-драматичному театрі в Івано-Франківському, де оформила понад 20 ристав. Ретроспективні виставки в Івано-Франківському (1965), у Львові (1970) і Києві (1975).

[Симашкевич Миліца (1900 — 1976, Ленінград). — Виправлення. Т. 11.]

Симашкевич Митрофан (1845 — ?), історик-краєзнавець, правос. свящ., проф. Подільської Духовної Семінарії, пізніше ректор Донської Духовної Семінарії, згодом пензенський єп. Автор іст.-геогр. і археологічних нарисів про Поділля у «Подольских Епархиальных Ведомостях» та ін. місц. вид. «Историко-географический очерк Подолии» (1875 — 76), «Указатель историко-археологических достопримечательностей Подолии» (1884) та ін.

[Симашкевич Митрофан (Поділля). — Виправлення. Т. 11.]

Символ Віри, визнання (ісповідання) христ. віри. З-поміж кількох давніх ісповідань тепер заг. прийнятий текст С. В., схвалений на Нікейському (325) і Константинопільському (381) Вселенських Соборах, починається словом: «Вірую...». С. В. промовляється у прилюдних і приватних моліннях і співається або читається на літургії (з 5 в.). Виголошення С. В. з найвидатніших часів вимагається від охрищуваного; якщо ж христять немовлят (у Кат. і Правос. Церквах), то С. В. читає за нього хрищений (хресний) батько. Як популярний молитовний текст «Вірую...» вмістив у «Азбуку» (1574) І. Федорович, а згодом у свій «Буквар» Т. Шевченко. Згадка у С. В. про походження Св. Духа «від Отця» з додатком «і Сина» (Filioque, як це поширилось у Зах. Церкві) знайшла найрізноманітнішу інтерпретацію у Зах. і Сх. христ. Церквах і стала одним з пунктів їхнього розколу 1054. Укр. полемічні твори 16 — 17 ;вв. присвячували цьому питанню особливу увагу. Правос. Церква не признає додатку «і Сина». Укр. Кат. Церква на Замойському Соборі 1720 узаконнила цей додаток.

Символізм (франц. symbolisme, з грец. «симболон» — знак, ознака, прикмета), літ.-мист. напрям кін. 19 — поч. 20 вв., основоположники якого, базуючися на ідеалістичній філософії Шопенгауера, «теорії невідомого» Е. Гартмана і поглядах Ніцше, проголосили основою мист. творчости символ — таємну ідею, приховану у глибині всіх навколишніх, а також і потойбічних явищ, що її можна розкрити, збагнути й відобразити тільки з допомогою мистецтва, зокрема музики й поезії. Зумовлена цією настановою поетика С. вирізнялася глибоким культом «слова, як такого» («світ слова»), великою увагою до музичности, формальних пошуків, ускладнених образів й асоціяцій, нахилом до таємничости, а то й містичности, що виявлявся особливо у використовуванні натяків і недомовок, в уживанні великих літер у деяких словах для підкреслення їх особливого значення тощо. С. виник у Франції у 1880-их pp., як реакція проти міщанства і позитивізму, зокрема проти поезії «Парнасців», натуралістичного роману й реалістичного театру. Основоположниками його були П. Верлен і С. Маллярме та їх тодішні чи й пізніші учні поети і есеїсти Анрі де Реньє, С. Прюдом, П. Кльодель, П. Валері, А. Жід, Сен-Поль Ру та ін. Своїм предтечею вони вважали Ш. Бодлера. Назви С. вжив найперше і виклав програмово його позиції Ш. Мореас. Згодом С. поширився по ін. країнах і став першою маніфестацією модернізму у світовій літературі.

Під впливом евр. (й у великій мірі рос.) С., як реакція проти літератури народницького реалізму, розвинулася модерна укр. поезія поч. 20 в. Елементи і впливи С. помітні у творчості М. Вороного, М. Філянського, Г. Чупринки, у драматичних творах О. Олеся, в поезії поетів гал. «Молодої Музи», В. Пачовського, П. Карманського, прозаїка М. Яцкова. У літ. критиці ідеї С. репрезентували М. Євшан (Федюшка), М. Сріблянський (Шаповал). Впливи С. позначилися також і в ділянці перекладу (переклади з Г. Ґавптмана, Г. Ібсена, Л. Андреєва та ін.).

Укр. С. оформився організаційно вже після того, як з кін. 1910-их pp. закінчився період активізації рос. С. Поч. укр. С. пов’язані з ранньою творчістю П. Тичини (1914 — 17), Я. Савченка, О. Слісаренка, Д. Загула, В. Ярошенка, К. Поліщука та ін.

Першим орг. осередком укр. С. було створене в Києві 1918 з участю поетів Я. Савченка, О. Слісаренка, П. Савченка, М. Семенка, В. Кобилянського і П. Тичини, як і діячів театру Л. Курбаса й М. Терещенка та мистця А. Петрицького, угруповання «Біла Студія» (назва за франц. ж. «Revue Blanche»). Силами цієї групи був виданий того ж року «Літ.-Крит. Альманах» з творами названих поетів і мистців і з теоретично-програмовими ст. І. Майдана (Д. Загула) та Я. Савченка, а на поч. 1919 постало нове угруповання укр. символістів «Музагет» (за зразком однойменної групи рос. символістів А. Бєлого), заходами й силами якого в травні 1919 було видано потрійне ч. ж. «Музагет» за ред. П. Тичини, В. Ярошенка, Ю. Меженка і Д. Загула. Активну участь у діяльності групи взяли, крім вище названих, А. Павлюк, М. Жук, М. Крупський та ін.

Виразно символістичною мотивами й засобами була творчість Я. Савченка («Поезії», 1918), В. Ярошенка («Світотінь», 1918; «Луни», 1919), Д. Загула («На грані»), О. Слісаренка («На березі Кастальському»), К. Поліщука («Поезії»), А. Павлюка («Сумна радість»), М. Терещенка (вірші в «ЛНВ» й «Музагеті»), В. Кобилянського (посмертна зб. «Мій дар», 1920). Вершинним виявом укр. С. стала зб. Л. Тичини, «Соняшні клярнети» (1918), як своєрідна й унікальна подекуди в евр. С. «музикальна симфонія» (А. Шамрай). Під впливом С. перебував початково й П. Филипович. Символічна за настроєм і засобами була перша зб. не зв’язаного орг. з символістами Т. Осьмачки «Круча» (1922). Поза межами УССР впливами С. була позначена рання творчість Р. Купчинського, В. Бобинського («В притворі храму», 1919; «Тайна танцю», 1924) й ін. гал. поетів, згуртованих б. ж. «Митуса» (1922) та І. Крушельницького, як також поетів і мистців еміґрантів, згуртованих б. ж. «Сонцецвіт» у Тарнові (1922).

Існування символістичного угруповання обмежилося періодом 1917 — 19: М. Семенко й О. Слісаренко активізувалися в укр. футуризмі; ін., після останньої спроби з альманахом і групою «Ґроно», перейшли під ударами офіц. критики на позиції «пролет. літератури». Від С. і його естетичних настанов відмовився згодом і П. Тичина. Настанови С. і гасло «мистецтво для мистецтва» обстоювали ще деякий час у крит. писаннях Ю. Меженко, К. Поліщук, й А. Павлюк. У 1934 — 37 більшість кол. символістів, навіть ті, що перейшли на вимагані сов. режимом «пролет.» позиції, були знищені, розстріляні або загинули в концтаборах: Я. Савченко, О. Слісаренко, Д. Загул, В. Ярошенко, В. і К. Поліщуки, Л. Курбас, І. Крушельницький, В. Бобинський та ін.

Традиції укр. С. і його мист. настанов продовжували у 20-их pp. на еміґрації — К. Поліщук (пронизана месіяністичними мотивами зб. «Звуколірність», 1921), й А. Павлюк (у виданих в 1925 — 31 зб. у Празі); з 1945 Т. Осьмачка, В. Барка, М. Орест і зокрема О. Зуєвський (зб. «Золоті Ворота», 1947; «Під знаком фенікса», 1958), два останні — активні перекладачі творів Р. М. Рільке, С. Ґеорґе, С. Маллярме та ін. евр. символістів.

Виразного й ориґінального оформлення й вияву у творчості укр. поетів (поза еміґраційними — М. Орестом й О. Зуєвським) С. не набув. У ньому перехрещувалися різні впливи, в тому ч. й народницької поезії і чужих для С. напрямів (футуризм і ін.). У порівнянні з евр. й рос. С. укр. С. був формально спізненим й епігонським напрямом. Характеристичною особливістю укр. С. було його усучаснення — намагання висловити з допомогою символістичних мотивів і засобів захоплене чи й заперечливе ставлення авторів до дорев. і рев. дійсности.

Укр. образотворчі мистці-символісти, як і їх евр. попередники й сучасники, намагалися знайти синтезу кольорів і ліній, яка могла б висловити ідею. Елементи С. і його впливи наявні у творчості чл. «Музагету» і «Грона» — М. Жука, М. Бурачека, А. Петрицького, і передусім Ю. Михайлова, а на Зах. Україні — О. Новаківського, раннього П. Ковжуна, р. Лісовського, Л. Ґеца, О. Сорохтея та ін.; на еміґрації до неосимволізму можна віднести малярську творчість В. Цимбала.

Впливами С. позначена й рання театральна творчість Л. Курбаса і його Молодого Театру в 1917 — 19.

Література: Літ.-крит. Альманах. К. 1918; ж. Музаґет, чч. 1 — 3, К. 1919; ж. Гроно. К. 1920; Дорошкевич О. Підручник історії укр. літератури. 4 вид. Х. 1927; Савченко Я. Поети й белетристи. Х. 1927; Лейтес А. і Яшек М. Десять років укр. літератури (1917 — 27). І — II. К. 1928; Шамрай А. Укр. література. 2 вид. Х. 1928; Гординський Я. Літературна критика підсов. України. Л. — К. 1939; Sherekh Yu. Trends in Ukrainian Literature under the Soviets. The Ukrainian Quarterly. IV, ч. 2. Нью-Йорк 1948; Luckyj G. S. N. Literary Politics in the Soviet Ukraine 1917 — 34. Нью-Йорк 1956; Stepun F. Die Wege des Symbolismus. Orbis scriptus. Мюнхен 1966; Неврлі М. Художні напрямки й літ. угруповання в ранній укр. порев. літературі, ж. Дукля, чч. 3 і 5 (також окрема відбитка), Пряшів 1968; Бойчук Б. і Рубчак Б. Координати. І — II, Мюнхен 1969; Історія укр. літератури у восьми тт. VI т. К. 1970; Родько М. Укр. поезія перших пожовтневих років. К. 1971.

Б. Кравців

Симеон, архиєп. полоцький, згодом київ. митр. (1480 — 88). Його обрання на елекційному соборі (1481 вибір затвердив царгородський патріярх) виявило тенденції київ. митрополії унезалежнитися у внутр. адміністрації від патріярха і припинило церк. непорозуміння, пов’язані з діяльністю попередника С. митр. Мисаїла і не визнаного на Литві-Русі Спиридона, призначеного Царгородом на київ. митр. Діяльність С. утруднювали напад крим. хана на Київ 1482 (пограбування Києво-Печерського монастиря та Софійського собору) і заборона короля Казіміра IV будувати чи відновлювати правос. церкви.

Симеонов Костянтин (* 19.10), дириґент родом з с. Казнаково (тепер Калінінська обл.). По закінченні Ленінградської Консерваторії працював дириґентом у Ленінграді, Петрозаводську, Мєнську, з 1946 у Києві. 1961 — 66 гол. дириґент Київ. Держ. Театру Опери й Балету ім. Т. Г. Шевченка, з 1967 у Ленінградській опері.

[Симеонов Костянтин (1910, Кознаково, тепер Тверська обл. — 1987, Ленінград). — Виправлення. Т. 11.]

Симигинович-Штавфе (Simiginowicz-Staufe), Людовик Адольф (1832 — 97), письм. і етнограф на Буковині з укр.-нім. родини, учитель гімназії у Чернівцях; популяризатор укр. фолкльору. Поезії, оп., етногр. нариси про Буковину («Die Huzulen», 1883, «Die Völkergruppen der Bukowina...», 1884), переклади укр. фолкльору з Буковини («Ruthenische Sagen und Märchen aus der Bukowina», 1880, «Kleinrussische Volkslieder», 1884, 1888), он. укр. мовою у ж. «Родимый Листокъ».

[Симигинович-Штавфе (Simiginowicz-Staufe) Людовик Адольф (* Сучава, Буковина — † Чернівці). — Виправлення. Т. 11.]

Симигиновський Максим (1758 — ?), учитель Києво-Могилянської Академії іродом з Польщі. Автор підручників: «Польская грамматика», «Правописаніе россійское» (1794), «Правила для начинающих обучаться латинскому языку в Кіевской Академіи» (1791) та ін.

Симигиновський Семен, київ. золотар другої пол. 18 в. З його робіт відомі лише: підстава карбованого хреста, дві гробниці — для Ближніх печер К.-П. Лаври (триповерхова) і Києво-Подільської церкви св. Миколи Доброго (двоповерхова), ґравірований келих, 2 карбовані келихи, чарки-ковпаки з гербами, срібні шати ікони Івана Богослова.

Симиренки, рід промисловців-цукроварників, конструкторів і власників машинобудів. зав., піонерів пароплавства на Дніпрі, вчених і практиків садівництва, меценатів укр. культури. Перші достовірні відомості маємо про Степана С., який понад 20 років козакував на Січі, а згодом чумакував; помер у кін. 18-го в. Його сина Федора († 1867, див.) записали у кріпаки. У спілці з своїм тестем Яхненком Федір орендував, а згодом будував млини над р. Вільшанкою б. рідного Платанового Хутору (між м. Городище і с. Мліїв на Черкащині) і став одним з перших укр. цукрозаводчиків. Викупив себе і двох найкмітливіших синів з кріпацтва та послав їх учитися до Політехніки в Парижі. Сини Федора Платон (1821 — 63, див.) і Василь (1835 — 1915, див.) були відомими технологами і промисловцями та меценатами укр. культури; Плагон захоплювався ще й садівництвом. Син Платона Левко (1855 — 1920, див.) і син Левка Володимир (1891 — 1943, див.) були визначними помологами, засновниками раціонального садівництва не тільки на Україні, а й в усій Рос. Імперії, згодом в СССР. Син Володимира Олекса (* 1931, див.) соціолог у ЗДА.

Симиренко Василь (7. 3. 1835 — 17. 12. 1915), промисловець, інж.-конструктор та технолог у ділянці цукроварства, визначний меценат укр. культури, син Федора С., серед укр. громадянства відомий як «Великий Хорс». Закінчив Політехн. Ін-т у Парижі, побудував власну цукроварню у Сидорівці (Канівський пов., Київ. губ.) і поставив її на високому техн. рівні (обладнавши підприємство машинами власного винаходу), запровадив один з перших у Рос. Імперії виробництво пастили. Впродовж 40 pp. передавав реґулярно одну десяту своїх прибутків на укр. культ. цілі: покривав дефіцити ж. «КСт.», згодом «ЛНВ», «України», «Ради», «Гром. Думки», «Ukrainische Rundschau», в-ва «Вік» та ін.; підтримував фінансово укр. діячів і письм. (М. Драгоманова, М. Коцюбинського); 1912 пожертвував (за посередництвом М. Грушевського) 100 000 карб. для НТШ (на купівлю нового дому). У Сидорівці заснував один з кращих нар. театрів. Весь свій маєток (ціною бл. 10 млн карб.) записав на укр. культ. цілі; цією фундацією мало опікуватися Т-во допомоги укр. літературі, мистецтву і науці (ним відали укр. діячі культури); воєнні події й революція перешкодили реалізувати цю фундацію. Помер С. у Києві.

Симиренко Володимир (1891 — 1943), визначний помолог і селекціонер плодових культур на Україні, нар. у Млієві (тепер Черкаської обл.), син Левка С. 1915 закінчив с.-г. відділ Київ. Політехніки, 1921 — 30 очолював Мліївську дослідну станцію садівництва, одночасно — керівник секції садівництва в С.-Г. Наук. Комітеті України, 1930 — 33 — працював у Всесоюзному досл. ін-ті півд. плодового і ягідного госп-ва у Китаєві (передмістя Києва; нині Садівництва Укр. Н.-Д. Ін-т), 1932 — 33 — проф. Уманського С.-Г. Ін-ту. 1929 організував «Всеукр. помологічну книгу» (тепер Держ. комісія для сортовипробування плодових, ягідних культур і винограду). 1933 — 37 і знову 1938 ув’язнений і засланий сов. владою; посмертно реабілітований. С. автор численних наук. і популярних праць і ст. з помології, серед ін. зразкових підручників: «Садовий розсадник»» (1929), «Плодові сортименти України» (1930), «Часткове сортознавство плодових культур» (1932; 1 242 стор. машинопису; в рукописі). По першій світовій війні й революції С. був реконструктором садівництва на Україні; в його розсадниках було 1928 бл. 40 000 гібридів овочевих дерев і ягідних кущів; ін організував ряд сер. і вищих учбових закладів і н.-д. ін-тів садівництва, редаґував садівничі журн. У своїх працях С. підкреслював, що садівництво треба розвивати насамперед на основі місц. сортів, у другу чергу на акліматизації привізних, а далі вже на розведенні нових різновидностей; у цьому та у поглядах на спадксвість він розходився з офіц. в СССР вченням і практикою рос. генетика І. Мічуріна.

Література: Розгін І. Володимир Симиренко. Вінніпеґ 1959 — 60.

Симиренко Левко (18. 2. 1855 — 6. 1. 1920), видатний помолог і плодовод, нар. у с. Млієві (нині Черкаська обл.), син Платана С. 1879 закінчив природничий фак. Новоросійського Ун-ту і 1879 — 87 за участь у русі народників перебував на засланні у Сх. Сибіру, де працював садівником (серед ін. виплекав низькорослі повзучі овочеві дерева, що можуть витримати низькі температури): По поверненні до Млієва С. створив у ньому маточний колекційний сад і помологічний розсадник, який став найкращим у Рос. Імперії і однією з найбагатших в Европі помологічних колекцій; попри ін. овочеві й ягідні рослини, розсадник включав: 900 сортів яблунь, 889 — груш, 84 — слив, 350 — вишень і. черешень, 15 — броскви, 36 — абрикоси, 165 — аґрусу, 54 — горіха. С. всебічно вивчав зібрані ним сорти, поліпшував селекційним способом якість місц., акліматизував чужі й вивів нові (напр., сорт яблуні Ренет С.), вказував для яких р-нів рекомендовані сорти є перспективними. При своєму розсаднику організував школу садоводів і виховав низку висококваліфікованих фахівців, у тому ч. свого сина Володимира. С. (див.). Перші результати вивчення помологічної колекції свого розсадника виклав у «Генеральному каталозі («Иллюстрированное описание маточных коллекций Питомника», 1901), 1912 видав капітальний твір «Крымское промышленное плодоводство»; основна праця С. — «Помолотая», 1 — 3 тт., появилася щойно у 1961 — 63 у Києві (друге вид. 1974).

За сов. влади маєток С. націоналізовано і на його теремі засновано Мліївську дослідну станцію садівництва, яку згодом названо іменем Л. Симиренка. Першим дир. станції був Володимир С., син Левка С.

[Симиренко Левко (Лев) († Мліїв). — Виправлення. Т. 11.]

Симиренко Олекса (* 1931) соціолог нар. у Києві, син Володимира С; тепер у ЗДА. 1961 оборонив докторську працю у Міннесотському Ун-ті. 1960 — 69 викладач соціології в Невадському Ун-ті, з 1969 проф. Пенсільванського Держ. Ун-ту. Праці з ділянки теорії суспільних наук. суспільної структури, етнічних та нац. громад, розвитку суспільних наук в СССР і УССР; серед них кн.: «An Ethnic Community in Transition» (1964), «Soviet Sociology» (1966), «Social Thought in the Soviet Union» (1969), «Contemporary Soviet Society» (1974; підручник для високих шкіл).

[Симиренко Олекса (1931 — 1979, Філядельфія). — Виправлення. Т. 11.]

Симиренко Платон (1821 — 63), промисловець-цукрозазодчик, один з засновників раціонального садівництва на Україні, син Федора С., нар. у м. Смілі (тепер Черкаської обл.). На поч. 1840-их pp. вивчав у Франції цукрове виробництво, згодом був одним з техн. керівників фірми «Брати Яхненки і С». У своїх садах у Млієві (Київщина) плекав нові, вдосконалені сорти овочевих дерев. Його сади стали розсадником, який і досі постачає саджанці для України і СССР та стали базою наук. діяльности його сина Левка і онука Володимира. С. фінансував вид. «Кобзаря» Т. Шевченка 1860 та допомагав укр. культ. справам.

Симиренко Федір (1780-і pp. — 1867), один з перших на Україні підприємців-цукрозаводчиків, нар. у м. Городищі (тепер Черкаської обл.) в коз. родині, але згодом потрапив у кріпаки. У 1820 — 30-их рр. С. разом зі своїм тестем Яхненком орендував млини, торгував хлібом, худобою й шкіряним крамом та викупився з кріпацтва. У спілці зі своїми зятями братами Яхненками С. заснував фірму «Брати Яхненки і С», яка 1843 спорудила перший на Україні і взагалі в Рос. Імперії механічний пісково-рафінадний зав. у с. Ташлику (б. Сміли), 1848 Ґородищенський пісково-рафінадний зав. б. с. Млієва (нині Черкаської обл.), а 1846 машинобудів. зав. у Млієві, який випускав гол. ч. обладнання й машини для цукроварень та на якому збудовано перші пароплави для р. Дніпра.

[Симиренко Федір (1791 — 1867). — Виправлення. Т. 11.]

Симінський Костянтин (1879 — 1932), інж.-дослідник будів. механіки родом з кол. Гродненської губ., д. чл. АН УРСР (з 1925; з 1931 її віцепрез.). Закінчив Київ. Політехн. Ін-т (1907), з 1914 — його проф., з 1921 — дир. Ін-ту Техн. Механіки АН УРСР. 73 друковані праці, у тому ч. 32 монографії та підручники гол. з ділянок втомлености металів і деревини у мостах, мех. характеристики будів. матеріялів, теорії міцности ґранітів. С. перший дослідив способи утворення просторових ферм мостів і винайшов різні прилади для випробування мостів та структур. Гол. праці: «Курс статики споруд» (1930), «Техн. механіка» (1931), «Просторові ферми» (1934). У 1918 — 19 С. активно пропаґував українізацію, працював над укладенням укр. техн. термінології.

[Симінський (Сімінський) Костянтин (5.3.1879, Милейчице, Берестейський пов. — 13.6.1932, Київ). Віце-през. АН УРСР (1931 — 32). — Виправлення. Т. 11.]

Симко Степан (* 1911), аґроном-генетик родом з с. Дахнова, Любачівського пов. (Галичина). Закінчив студії у Лювені (Бельгія; 1936); працював у Галичині в т-ві «Сільський Господар» і (1941 — 44) був дир. Хліборобської Палати Дрогобицької обл.; згодом у Бельгії, з 1949 наук. дослідник у Центр. Дослідчій Станції Департаменту Рільництва в Оттаві (Канада). С. вперше вивів плідний гібрид між диким ячменем-мишієм (Hordeum murinum) і культ. ячменем (Н. vulgare), що найвідпорніший проти морозів з усіх культ. сортів та (1967) відкрив гаплоїдну методу за допомогою дикого ячменю (Н. bulbosum) для селекції культ. ячменю, що її застосовують уже багато дослідних станцій. У міжгородовій гібридизації пшениці з житом одержав плідні гібриди з повним зернам, з найбільшою кількістю протеїнів і вищою відпорністю проти морозіз, ніж жито (укр. назва «Ланиця»). С. створив генезу збіжжя-жита. Ст. в наук. (гол. кан.) журналах.

Симон († 1226), чернець Києво-Печерського манастиря, з 1215 єп. владимиро-суздальський, канонізований Правос. Церквою. Його листування з київ. ченцем Полікарпом стало основою великого твору — Києво-Печерського Патерика. Можливо, що С. написав і повчального листа до княжни Верхуслави (підписаний у копії «Зосиман»).

[Симон (бл. 1166 — 1226). — Виправлення. Т. 11.]

Симоненко Василь (1935 — 63), поет і журналіст, діяч укр. руху опору, родом з с. Бієвців на Полтавщині. С. закінчив фак. журналістики Київ. Ун-ту (1957) і працював в обл. газ. «Черкаська Правда» і «Молодь Черкащини», пізніше кореспондентом «Робітничої Газети» на Черкаську обл. Писати вірші почав ще в студентські pp., але в умовах причіпливої сов. цензури друкувався неохоче: за його життя вийшли лише зб. поезій «Тиша і грім» (1962) і казка «Цар Плаксій і Лоскотон» (1963). Зате уже в ті pp. набули великої популярности самвидавні поезії С., що клали початок укр. рухові опору 1990 — 70-их pp. Тематично вони становили сатиру на сов. лад («Некролог кукурудзяному качанові», «Злодій», «Суд», «Баляда про зайшлого чоловіка»), зображення важкого життя сов. людей, особливо селянства («Дума про щастя», «Одинока матір»), викриття жорстокостей сов. деспотії («Брама», «Ґранітні обеліски, як медузи...»), затаврування рос. великодерж. шовінізму («Курдському братові») тощо. Окремий значний цикл становлять твори, в яких поет висловлює любов до своєї батьківщини України («Задивляюсь у твої зіниці», «Є тисячі доріг», «Український лев», «Лебеді материнства», «Україні» та ін.). Самвидавною творчістю С., за визначенням критики, став на шлях, указаний Т. Шевченком, й увійшов в історію укр. літератури як визначальна постать боротьби за держ. і культ. суверенність України другої пол. 20 в. Доля літ. спадщини С. не відома. Його самвидавна поезія, на сов. Україні лише в незначній частині опублікована в зфальшованому вигляді, поширилася за кордоном і була опублікована (разом з фраґментами поетового щоденника «Окрайці думок») у журн. «Сучасність» (ч. 1, 1965) і в зб. вибраних поезій С. «Берег чекань» (1965 і 1973). В УССР по смерті С. видано з його спадщини казку «Подорож у країну Навпаки» (1964). зб. поезій «Земне тяжіння» (1964) і вибір з творчости «Поезії» (1966) та зб. новель «Вино з троянд» ((1965; ці новелі також увійшли у друге вид. зб. «Берег чекань» за кордоном).

Сов. критика у перше десятиліття по смерті С. намагалася паралізувати вплив його самвидавної поезії цілковитим промовчуванням її, одночасно канонізувати спадщину померлого поета як бездоганно «партійну», але в дальшому, при виразній тенденції до замовчування творчости С. у цілому, розпочато ревізію її як несумісної з «партійністю» в літературі (М. Шамота). Зате високу оцінку, з особливим підкресленням гром. мужности поета, дістала поезія С. у самвидавній критиці (І. Дзюба, І. Світличний, Є. Сверстюк).

[Симоненко Василь (8.1.1935, Біївці — 13.12.1963, Черкаси). — Виправлення. Т. 11.]

І. Кошелівець

Симоненко Дем’ян (1871 — 1948), кобзар-сліпець., учень Т. Пархоменка, родом з с. Стільного на Чернігівщині. Виконував псальми, іст. пісні та думи («Маруся Богуславка», «Удова та три сини», «Дума невольницька»).

[Симоненко Дем’ян (* Стольне, Сосницький пов. — † Стольне). — Виправлення. Т. 11.]

Симоненко Петро (* 1927), письм., літ. критик родом з Запор. обл. Документальні повісті: «Літа орел» (1967) і «Понад вітрами» (1968); літ.-крит. ст. і нариси.

[Симоненко Петро (1927, Токмак — 1987). — Виправлення. Т. 11.]

Симонів Дмитро († 1919), політ. і екон. діяч, фінансист; провідний чл. Укр. Партії Соціялістів-Самостійників, дир. 1 департаменту держ. контролю в кабінеті Ф. Лизогуба (1918), держ. контролер в урядах Директорії В. Чехівського і С. Остапенка (грудень 1918 — квітень 1919).

Симонів Матвій, див. Номис Матвій.

Симонов Олександер (1875 — 1957), маляр-пейзажист, родом з Полтавщини; закінчив Моск. школу живопису, скульптури та архітектури (1901), студіював у Парижі (1907); згодом проф. Харківського Художнього Ін-ту (1922 — 34), чл. АХЧУ (1928). Пейзажі Полтавщини, Харкова («Останній пастух», 1927, «Околиці Харкова», 1936), Донбасу («Шахти», «Ранок у Донбасі»), Грузії. З 1948 жив у Гаґрах (Грузія) і там по смерті С. влаштовано Будинок творчости його імени з постійною експозицією його творів.

Симонова Надія, див. Кибальчич Надія.

Симонович (Шимонович) Тимотей, василіянин у Вільні, брав участь у полеміці з Мелетієм Смотрицьким і виявив його взаємини з святотроїцькими василіянами до його посвячення на правос. архиєп. в Полоцьку у двох письмах: «Próba Werifikacjej omylnej»; «Dowody sprawdzenia fałszywego» (1621).

Симоновський Петро (бл. 1717 — 1809), історик, правник і держ. діяч, з старшинського роду Ніженського полку, вихованець Київ. Академії (1746 — 47) і ун-тів у Галле, Віттенберґу і Кеніґсберґу (1748 — 51). По поверненні на Україну — перекладач при Ген. Військ. Канцелярії (1753), сотник кобижчанський Київ. полку (1757 — 64), земський суддя Остерського пов. (1764); 1767 — 81 — чл. Ген. Суду, 1782 — 97 гол. 1 Департаменту Київ. Верхнього Земського Суду. С. один з найвченіших людей Лівобережної України того часу, автор «Краткого описання о козацком малороссийском народе и о военных его делах» (1765), у якому подано в дусі нац.-держ. ідеології заг. огляд історії України Коз.-гетьманської доби (до 1750); цей твір видав О. Бодянський (1847). С. брав участь в топографічно-екон. описі Лівобережної України (1770 — 80-і pp.) і був ред., а, можливо, й автором «Топографического описання Киевского наместничества» 1786, що залишилося в рукописі, та ін. творів. Помер у Києві.

О. О.

Симонтовський Петро (1747 — 1815), лікар родом з Сум, з священичої родини; закінчив Києво-Могилянську Академію (1766) і Моск. Шпитальну Школу (1767). Працював військ. лікарем, провадив боротьбу з чумою в Астрахані (1783 — 84), вивчав проказу в Оренбурзі, організував лепрозорій у м. Уральську (1796), у 1808 — 09 брав активну участь у боротьбі з холерою на Саратовщині. Низка праць С. присвячена вивченню прокази, чуми, різним виродливостям; С. автор медико-санітарного опису м. Уральського.

Симферопіль (IX — 15), обл. м. в Криму, положене над р. Салгиром, на півн. схилах Крим. гір, між двома пасмами його передгір’я (див. карту на стор. 1187); вузол автомобільних шляхів, аеродром; 275 000 меш. (1974). С. заснований після приєднання Криму до Рос. Імперії, на місці тат. оселі Ак-Мечеті, як адміністративний центр новоствореної Таврійської обл. (з 1802 — губ.). Населення С. швидко зростало, зокрема після побудови зал. Лозова — Симферопіль (1872 — 75); його кількість у тис: 1838 — 7, 1864 — 17, 1887 — 38, 1897 — 49, 1914 — 91; понад пол. меш. становили росіяни, далі жиди (15%), татари (12%), українці й ін. Екон. характер С. — торг. (зокрема торгівля овочами й тютюном) — пром. (гол. дрібні підприємства харч. пром-сти). По революції (див. стор. 1179) С. 24. 4. 1918 був здобутий Крим. групою Армії УНР. 1921 — 45 центр Крим. Автономної ССР, згодом Крим. обл. РСФСР і (з 1954) УССР. До 1944 С. був культ., рел. і політ. центром крим. татар (див. Татари).

За сов. влади у м. розбудовано промсть, а ч. населення начно зросло (у тис): 1926 — 88 (у тому ч. 45,4% росіян, 23,5% жидів, 12,6% татар, 8,3% українців), 1939 — 143, 1959 — 186 (у тому ч. приблизно 70% росіян і 20% українців), 1970 — 249. Провідні галузі пром-сти: харч. (виноробна, лікеро-горілчана, консервна, м’ясо-молочна, кондиторська, макаронна, тютюнова), легка (шкіряно-взуттєва, швейна; ткацька, шкірґалянтерійна, трикотажна), машино-будів. (зав. харч. машинобудування, електромашинобудування, «Сільгоспдеталь»), хем. (побутова хемія, пластмасова), мебльова, будів. матеріялів, зав. телевізорів, ДРЕС; туристична база. Симферопільський Ун-т, с.-г. і мед. ін-ти; 10 сер. спеціялізованих шкіл. Н.-Д. Ін-т мінеральних ресурсів, відділ Ін-ту Археології УРСР, сейсмічна станція АН СССР, Всесоюзний Н.-Д. Ін-т етероолійних культур. Укр. муз.-драматичний, рос. драматичний і ляльковий театри; цирк, філіял Крим. філармонії, краєзнавчий музей, картинна ґалерія, телецентр.

У 3 в. до Хр. — 3 по Хр. на півд.-сх. сучасного С. існувало м. Неаполь Скитський.

Донедавна С. лежав на лівому березі Салгира, у новіші часи поширився й на правий. Залишилися ще рештки кол. тат. кварталу з вузенькими і кривими завулками, будинками сх. архітектури тощо.

В. К.

Симферопільський Університет ім. М. Фрунзе, висока школа створена 1972 на базі Крим. Пед. Ін-ту. У 1918 у Симферополі був заснований Таврійський Ун-т, у якому працювали перев. рос. і укр. учені, що знайшли в Криму пристановище перед сов. окупацією, серед ін. М. Андрусов, В. Вернадський, Б. Греков, В. Лучицький, М. Крилов, О. Палладін, В. Палладій, В. Обручев. 1921 перейменований на Крим. Ун-т ім. М. Фрунзе, 1925 реорганізований на Пед. Ін-т. Тепер С. У. має 8 фак. з 150 викладачами і 6 000 студентів.

Симфонічна музика, муз. творчість, що охоплює різні види і форми творів, написаних для симфонічної оркестри: симфонії, симфонічні поеми, концерти для сольових інструментів і оркестри, сюїти, увертюри. На Україні перші твори С. м. появилися в кін. 18 в. («Концертна симфонія» Д. Бортнянського, «Укр. симфонія» невідомого автора). У 19 в. постали оркестрові увертюри М. Вербицького, симфонія і фантазія М. Лисенка, симфонія М. Колачевського (1876), симфонія і фантазії П. Сокальського. Значного розвитку укр. С. м. досягла у 20 в. Її визначніші представники: Л. Ревуцький, Б. Лятошинський, В. Косенко, П. Сениця, С. Людкевич, М. Колесса, Р. Сімович, А. Рудницький, К. Данькевич, Д. Клебанов, А. Штогаренко, К. Домінчен, Г. Майборода, М. Дремлюга, В. Губаренко, Л. Колодуб.

Література: Гордійчук М. Укр. радянська симфонічна музика. К. 1956; Симфонічна музика. К. 1962.

Попередня     Головна     Наступна