[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1976. — Т. 8. — С. 2876-2892.]

Попередня     Головна     Наступна

Слабник водяний (Malachium aquaticum [L.] Fries = Stellaria aquatica Scop), довгорічна зілляста рослина з родини гвоздикуватих. Росте по всій Україні на вологих затінених місцях, по ліс. струмках, берегах річок, навколо жител як бур’ян.

Слабченко Михайло (1882 — ?), історик і правник родом з Одеси. По закінченні іст.-філол. та юридичного фак. Новоросійського Ун-ту й Військ.-Юридичної Академії в Петербурзі був залишений при Новорос. Ун-ті й 1911 дістав наук. відрядження до Німеччини. 1918 — приват-доц. Укр. Ун-ту в Києві й Кам’янці Подільському, 1919 — доц. Одеського Ун-ту, 1920 — 29 — проф. Ін-ту Нар. Освіти та ін. високих шкіл в Одесі, гол. Соц.-Іст. Секції Одеського Наук. Т-ва й керівник Одеської філії н.-д. катедри історії України в Харкові (з 1926); акад. ВУАН (з 1929). Брав активну участь в укр. нац.-рев. русі як чл. студентських громад, РУП (1903), УСДРП (1906 — 18).

Наук. діяльність С. охоплювала майже всі періоди історії України; він — автор 13 великих праць і понад 200 наук. ст. (зокрема в «ЗНТШ», вид. ВУАН, а також у рос., нім. та ін. вид.). Основні студії С. присвячені історії права та госп-ва Гетьманщини й Запоріжжя 17 — 18 вв. Гол. праці: «Малорусский полк» (1909), «Опыты по истории права Малороссии» (1911), «Протокол отпускных писем за гетмана Д. Апостола 1728 г.» (1913), «Центральные учреждения Украины 17 — 18 ст.» (1918), «Про судівництво на Україні» (1920); зокрема капітальна праця «Госп-во Гетьманщини 17 — 18 ст.», тт. I — IV (1922 — 28), а також «Соц.-правова орг-ція Січі Запорозької» (1927) й «Паланкова орг-ція Запор. Вольностів» (1929). Ці студії С. були пов’язані з нарисами соц.-правної та екон. історії України як новітньої (гол. праця: «Матеріяли до екон.-соц. історії України 19 ст.», тт. I — II, 1925 — 27), так і давньої («Феодалізм на Україні», 1929) доби. С. (був засновником одеського осередку укр. іст. науки, з якого вийшла низка поважних дослідників історії та економіки України й усієї Сх. Европи (І. Бровер, О. Варнеке, С. Ковбасюк, О. Погребинський, Н. Рубінштейн, Т. Слабченко та ін.).

Діяльність С. була обірвана в кін. 1929, коли його заарештовано, засуджено на процесі СВУ 1930 й заслано на Соловки. Дальша доля С. докладно невідома; остання вістка про нього — невеличка замітка «Проложное сообщение о предлетописной Руси» («Исторический Журнал», 1942, ч. 7).

[Слабченко Михайло (21.7.1882, Нерубайські Хутори бл. Одеси — 27.11.1952, Первомайське, Миколаївська обл.). Заарештований 20.1.1930 у справі приналежности до СВУ, 19.4.1930 засуджений до 6 р. позбавлення волі; покарання відбував у саватіївському політізоляторі соловецького табору. Після звільнення працював робітником, 1937 удруге заарештований і засуджений до 10 р. покарання, перебував у таборах Колими, жив у Йошкар-Олі, Астрахані. 1947 повернувся на Україну, поселився в Первомайську, де жив у злиднях. Похований на місц. цвинтарі. — Виправлення. Т. 11.]

О. Оглоблин

Слабченко Тарас, син Михайла С. (див.), історик й історик культури; у 1920-их pp. чл. Соц.-Іст. Секції Одеського Наук. Т-ва й співр. ВУАН. Автор низки праць, зокрема «З листування М. Л. Кропивницького» (1927), «Автобіографія М. Л. Кропивницького» («За сто літ», ч. 1, 1927), «До життєпису В. Антоновича» (ЗІФВ ВУАН, XV, 1927); «До історії аґрарних криз на Україні в 19 ст.» («Записки Соц.-Іст. Секції Одеського Наук. Т-ва», ч. 2. 1928), «Сіль.-госп. робітники в. Степ. Україні в 60-их та 70-их pp. 19 ст.» (там же, ч. 4, 1929), «Театр Старицького в Одесі 1883 — 85» («Записки Одеського Наук. Т-ва», ч. 1, 1928). 1929 — 30 заарештований і засуджений на процесі СВУ. Дальша доля невідома.

[Слабченко Тарас (23.4.1904, Одеса — 28.10.1937). Заарештований 20.12.1929 у справі СВУ, 19.4.1930 засуджений до 3 р. позбавлення волі; покарання відбував на Соловках. Після звільнення перебував у Первомайську, де його повторно заарештовано і 27.10.1937 засуджено до розстрілу. Місце розстрілу і поховання невідоме. — Виправлення. Т. 11.]

Славгород (V — 16), с. м. т. Синельниківського р-ну Дніпропетровської обл.; 5 200 меш. (1966). Арматурний, керамічний зав.; С. заснований у другій пол. 19 в.

Славгород, м. крайового підпорядкування в півн.-сх. частині Середньо-Азійського Степового Краю, р. ц. Алтайського Краю РСФСР. Положений у зах. частині Кулундинського степу; 48 000 меш. (1975). Харч. пром-сть, зав. ковальсько-пресового устаткування, швейна і мебльова фабрики. С. лежить у центрі укр. етнічного масиву. За переписом 1926 українці становили в Славгородській окрузі 46,8% всього населення, у м. С. 23,0%.

Славек Валери (1879 — 1939), поль. політ. діяч родом з України. Як один з найближчих співр. Ю. Пілсудського, відограв важливу ролю в творенні поль. парамілітарних орг-цій перед першою світовою війною і в поль. визвольних змаганнях; по війні був на керівних постах у поль. уряді (прем’єр 1930 — 31 і 1935, маршал сойму 1938); один з творців і довголітній гол. проурядової формації Безпартійний Бльок Співпраці з Урядом. У ставленні до українців тримався поміркованої лінії, був прихильником нормалізації і політики Юзефського на Волині та мав деякі контакти з еміґрацією УНР. По смерті Пілсудського значно втратив свої впливи. Поповнив самогубство.

[Славек Валери († Варшава). — Виправлення. Т. 11.]

Славечна, див. Словечна.

Славинецький Єпіфаній (див. Єпіфаній Славинецький)

«Slavia», провідний чес. ж. слов. філології, що виходить з 1922 (з перервою 1941 — 46) у Празі як вид. Слов. Ін-ту, спершу щопівроку (за ред. О. Гуєра й М. Мурка), згодом квартальник (за ред. Б. Гавранка, К. Горалька, К. Крейчого, Й. Доланського, С. Волльмана й ін.) при співпраці видатніших славістів, у тому ч. й укр.; до 1941: П. Бузука, С. і Р. Смаль-Стоцьких, В. Сімовича, І. Панькевича, Д. Чижевського, І. Огієнка, Д. Дорошенка, Ф. Колесси, Л. Білецького, К. Чеховича й ін.; з 1946 лише з т. зв. соц. країн (О. Мельничука, М. Онишкевича, Я. Дашкевича, Б. Струмінського, Т. Голинської-Баранової, О. Зілинського, Г. Коляди й ін.

«Slavia Orientalis», поль. славістичний квартальник, присвячений мовно-літ. і фолкльористичним проблемам сх. слов’ян, видаваний з 1957 Комітетом слов’янознавства Поль. АН у Варшаві замість ж. «Kwartalnik Instytutu Polsko-Radzieckiego», що появлявся від 1952 (включав і політ.-іст. матеріял). «S. О.» містить і праці поль. україністів (З. Штібера, М. Юрковського, М. Лесева, Т. Голинської-Баранової, П. Зволінського, В. Вітковського, М. Якубєца, Ф. Неуважного, С. Козака й ін.) та українців з-за кордону (О. Зілинського, М. Неврлі, Дж. Паульса й ін.), обговорює укр. книжкові появи в УССР, частково (1972 — 75) й еміґраційні.

Славік (Slavik) Ян (* 1885), чес. історик і публіцист, до 1939 дир. Рос. архіву при Чехо-словацькому Мін-ві Закордонних Справ у Празі та Укр. Іст. Кабінету при ньому. У працях, присвячених найновішій історії Росії, зокрема революції 1917 і добі большевізму, прихильно ставився до укр. проблем (серед ін. ст. «Рос. влада та укр. рух перед світовою війною» у ж. «Slovanský Přehled», 1930).

Славін Лазар (1906 — 71), археолог жид. походження, чл.-кор. АН УРСР (з 1939). Родом з Вітебську (Білорусь), 1929 — 38 у Ленінграді. З 1939 — в Ін-ті Археології АН УРСР (1939 — 41 і 1944 — 45 його дир; 1946 — 49 — заступник дир., з 1970 — завідувач відділу античної археології), очолював роботу над вивченням пам’яток античного періоду Півн. Причорномор’я, одночасно 1945 — 70 завідував катедрою археології та музеєзнавства Київ. Ун-ту. Праці С. присвячені гол. античним пам’яткам Півн. Причорномор’я, зокрема Ольвії: «Ольвія» (1938), «Древний город Ольвия» (1951), «Проблемы истории Северного Причерноморья в античную эпоху» (1959) та ін.

[Славін Лазар († Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Славінський Максим (1868 — 1945), гром.-політ. діяч, публіцист і поет, родом з с. Ставищ на Київщині. По закінченні правничого фак. Київ. Ун-ту жив у Катеринославі, де редаґував газ. «Придніпровський Край»; пізніше в Петербурзі: співред. поступової газ. «Северный Курьер» і ж. «Вестник Европы» та ін.; ред. «Украинского Вестника» (1905), офіц. видавець і техн. ред. вид. «Украинский народ в его прошлом и настоящем»; 1917 представник Центр. Ради при Тимчасовому Уряді в Петрограді. За Гетьманату чл. Ради Мін-ва Закордонних Справ, посол на Дону і учасник переговорів з Сов. Росією; мін. праці в другому уряді Ф. Лизогуба 1918), згодом гол. дипломатичної місії УНР у Празі (1919), пізніше проф. новітньої історії в Укр. Госп. Академії й історії зах.-евр. літератури в Укр. Пед. Ін-ті ім. М. Драгоманова. Заарештований сов. владою у Празі 1945, помер у в’язниці.

Ліричні поезії, переклади з Г. Гайне (у співпраці з Лесею Українкою видав у Львові 1892 його «Книги пісень»), Й. Ґете, з чес. мови; іст.-літ. та публіцистичні ст., популярний курс лекцій з історії України. Автор спогадів, опублікованих у газ. «Америка» у 1950-их pp.

[Славінський Максим (* Ставище, Таращанський пов. — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Славістика на Україні, розвинулася з практичних і зовн.-політ. причин не так на вивченні заг.-слов. проблем, як радше питань окремих слов. мов і літератур, зокрема старо-ц.-слов., рос., поль. і значно менше болг. та ін., становлячи собою у 19 — 20 вв. периферійну частину рос. чи поль. й ін. С., бо в ун-ти України пляново надсилано або переходово запрошувано славістів росіян (О. Соболевського) чи поляків (у Львові), які не встигали створювати тут своїх шкіл (Т. Лер-Сплавінський, З. Штібер). Цей стан ілюструється тепер найкраще відсутністю окремого періодичного вид. й ін-ту С. при АН УРСР (про укр. зб. і ж. на Україні див. Слов’янознавство), як і фактом, що досліди болг. говірок УССР чи навіть укр. у Карпатах і на Поліссі організуються з Москви (див. Мовознавство, Слов’янознавство).

Епохальне значення в розвитку С. на У. мали студії О. Потебні з слов. порівняльної синтакси. Заг.-славістичну мовознавчу проблематику розробляв у Харкові з його живими балтистичними традиціями в 20 в. Л. Булаховський (зокрема в ділянці акцентології й синтакси, також окремих зах.- і півд.-слов. мов; його акцентологічні досліди продовжує на іст. матеріялі В. Скляренко) й переніс таке зацікавлення після 1945 й до Києва. Продовжувачем Л. Булаховського у ділянці славістичної синтакси стан О. Мельничук; на еміґрації розробляв питання фонології праслов. мови його учень Ю. Шевельов. Нормативні граматики ц.-слов. мови складано на Україні в 16 — 17 вв. для шкіл (див. Слов’яноруська мова, Граматика); з урахуванням досягнень C. 19 — 20 вв. (себто граматик А. Лескіна, В. Вондрака, С. Кульбакіна, П. Дільса, Т. Лер-Сплавінського й ін.) склали такі укр. підручники старо-ц.-слов. мови для гімназій і духовних семінарій у Галичині й на Закарпатті (з урахуванням і укр. редакції ц.-слов. мови) М. Возняк (1925), С. Кархут (1931), А. Григор’єв (1938), Н. Руснак (1943), В. Лев (1956), а для студентів Я. Рудницький (1947). До революції на Центр. Україні користувалися рос. підручниками; глибокий застій настав по високих школах УССР у 1930-их pp. в наслідок виключення курсу старо-ц.-слов. мови з студійної програми. Щойно 1941 стали тут появлятися укр. високошкільні граматики: М. Грунського (1941, 1946), К. Трофимовича (1958), В. Бесєдіної-Невзорової (1962), М. Станівського (1964), як і праці з морфології (М. Бойчука й ін.), перев. компілятивного характеру. Дослідження староц.-слов. письма й мови вели, крім зах.-укр. славістів (О. Калужняцький, П. Копко, І. Свєнціцький, О. Колесса, І. Панькевич, Я. Гординський та ін.), майже виключно філологи дорев. школи (М. Грунський, І. Огієнко, П. Бузук, Г. Голоскевич), винятково молодші (Т. Лукінова й ін.).

Студії рос. мови й літератури зайняли з 1930-их pp. по високих школах УССР перше місце в С. Катедри рос. мови (зокрема після 1945) це одночасно й катедри заг. мовознавства. Русицистичні теми забирають все більше місця в суто україністичних ж. («Укр. мова в школі», «Укр. мова і література в школі», «Мовознавство», «Радянське літературознавство» тощо), не говорячи вже про спеціяльні випуски «Ежегодника», «Наукових Записок» чи «Праць...» окремих високих шкіл чи серії типу «Вопросы русской литературы», «Вопросы русского языкознания» Львівського Ун-ту тощо. Зусилля русистики на Україні скеровувалися найперше на складання високошкільних підручників, з-поміж них деякі набирали й позаукр. значення; осередками тут стали харківські і київ. високі школи (у меншій мірі Одеський Ун-т), звідки вийшли русисти Дніпропетровського, а після 1945 — Львова і Чернівців. Описовий курс рос. мови склали: Л. Булаховський (1929 — 31, 1935); першої пол. 19 в., 1941 — 48), О. Фінкель з М. Баженовим (1941) й Ф. Гужва (1967, морфологія і словотвір), іст. граматику рос. мови у формі коментарів: Л. Булаховський (1936), у формі курсу Н. Букатевич, С. Савицька й Л. Усачова (1974), іст. синтаксу Я. Спринчак (1960 — 64), історію рос. літ. мови В. Бродська з С. Цаленчуком (1951) та Г. Шкляревський (1959 — 67), шкільний етимологічний словник Г. Циганенко (1970), порівняльну граматику укр. і рос. мов Т. Баймут, М. Бойчук, М. Волинський, М. Жовтобрюх, Т. Малина, С. Самійленко (1954, 1957), порівняльну граматику сх.-слов. мов — Н. Букатевич, I. Грицютенко, Г. Міжевська, 1. Павлюк, С. Савицька й Ф. Смагленко (1958). Низка русистів досліджує спеціяльні питання рос. мови, у тому ч.: фонетики (П. Криворучко, Л. Скалозуб), морфології (Г. Кириченко, А. Германович), словотвору (І. Марковський, Е. Охомуш, В. Франчук), лексикології (І. Сидоренко, В. Сиротина, М. Муравицька, А. Матвеєв), стилістики (В. Масальський, Л. Лосева, Л. Ріхтер, С. Пугач), діялектології (Л. Лосева, В. Столбунова, Л. Бузнік, М. Бріцин) і зокрема синтакси (Л. Кіріна, В. Рінберґ, Е. Кузьмічева, Г. Павловська, Г. Чумаков, Р. Швець, А. Акішина, Н. Арват, М. Карпенко, О. Фінкель, Ф. Гужва, Л. Болдирєв, Л. Лосева, П. Криворучко, М. Ійоніна, В. Кононенко). Серед численних досліджень мови рос. письм. найбільше уваги присвячено М. Гоголеві (В. Чапленко, Д. Мірошник), М. Ґорькому (О. Бурмістренко, М. Карпенко, В. Сиротина), А. Чехову, Л. Толстому (А. Чічерін), В. Маяковському, М. Шолохову (С. Колтаков), О. Толстому (Л. Звєрєва), К. Федіну (Г. Содоль), О. Твардовському; досліджується також мова рос. творів Г. Квітки (Т. Величко), Т. Шевченка (П. Петрова) та ін. Дидактичні потреби (в київ. інтах для навчання рос. мови студентів з позаевр. країн та для вишколу туристичних ґідів) спричинили появу праць з контрастових фонетик і граматик рос.-англ. та рос.-нім. (подібно до таких же укр.-англ. Ю. Жлуктенка, Н. Руссаковської, як і укр.-нім. Л. Прокопової). Тоді як до революції по ун-тах підрос. України діяла низка русистів-літературознавців (В. Перетц, М. Ґудзій, згодом І. Єрьомін, В. Мочульський і ін.), що творчо впливали й на літературознавчу україністику, вже у 1920 — 30-их pp. вони чи виеміґрували до Росії, чи були репресовані так, що ця традиція русистики після 1945 в УССР завмерла; на еміґрацію виніс цю традицію й прищепив у Німеччині Д. Чижевський. Синтетичних опрацювань історії рос. літератури, однак, бракує.

Порівняно слабо представлена на Україні білорусистика (праці П. Бузука, Л. Гумецької, В. Купрієнка, Г. Півторака; на еміґрації Ю. Шевельова), завмерла вона після 1939 й у Львові, де її плекали у першій пол. 20 в. І. Свєнціцький і Л. Оссовський.

Львів як осідок поль. наук. зб. (Оссолінеум), установ і фахових ж. («Pamiętnik literacki», «Kwartalnik historyczny», «Lud» й ін.) та поль. ун-ту був до 1939 важливим осередком польоністики мовознавчої (А. Малецький, В. Ташицький, С. Роспонд, С. Грабец й ін.), літературознавчої (Р. Пілят, Е. Кухарський, Ю. Кляйнер, С. Кольбушевський, Р. Інґарден, З. Лемпіцький та ін.) та етногр. (А. Каліна, А. Фішер й ін.). Своє давнє значення він втратив з репатріяцією поляків і вивезенням зб. Оссолінеум після 1945 до Вроцлава. Львівські україністи нерідко виступали і в польоністичних питаннях (О. Огоновський, П. Копко, К. Студинський, В. Щурат, І. Франко), явище тепер скорше виняткове (Л. Гумецька, М. Онишкевич). По війні польоністичні студії скупчилися перев. в Києві (гол. літературознавчі: В. Вєдіна, Г. Вервес, Ю. Булаховська, менше мовознавчі — О. Ткаченко й ін.) й менше у Чернівцях (В. Федоріщев). На еміґрації проблеми мовознавчої польоністики заторкують Ю. Шевельов, О. Горбач та ін.

Словацистичні зацікавлення, плекані у Львові раніше етнографами й істориками (В. Гнатюк, С. Томашівський), поширив у Львівському Ун-ті й на мовознавчу ділянку З. Штібер; їх продовжувачами стали М. Онишкевич, Й. Дзендзелівський і М. Симулик (в Ужгороді), В. Коломієць-Мельничук, В. Скрипка, М. Гайдай (у Києві), М. Мольнар й ін. (у Братіславі). Осередками б о гемістичних студій були ун-ти в Харкові (Л. Булаховський) та зокрема, з уваги й на чес. поселення на Волині, в Києві (Т. Флорінський, А. Степович, Є. Рихлік й ін.), тут їх плекали по війні гол. О. Мельничук і В. Коломієць-Мельничук (синтакса), Р. Кравчук (словотвір), В. Пітінов, В. Цвях й ін.; у літературознавстві: В. Шевчук, Ф. Погребенник та І. Журавська; у фолкльористиці: В. Скрипка й М. Гайдай. У Львові прищепилася, занедбана раніше богемістика з поверненням пражан після 1945 (М. Пушкар «Курс лекцій з сучасної чес. літ. мови», 1963; «Іст. фонетика чес. мови», 1965; Г. Ластовецька, В. Андел й ін.). Сорабістику, прищеплену у Львові В. Ташицьким і З. Штібером, плекають тут після 1945 І. Ковалик (словотвір) та К. Трофимович (курс граматики, лужицько-рос. словник) та ін.

Студіям півд.-слов. (гол. болг. і сербо-хорв.) мов і літератур присвячувано багато уваги в ун-тах Харкова, Одеси й Києва. В Одесі викладали П. Білярський, В. Григорович, О. Кочубинський, Б. Ляпунов, В. Яґіч, М. Попруженко й ін., зосереджуючися гол. на старо-ц.-слов. мові й її пам’ятках, а далі на болг. мові. Їх наступником став тут С. Бернштейн, дослідник болг. говірок на Україні («Атлас болгарских говоров в СССР», 1958), згодом у Москві, де й зосередилися ці досліди діялектів. Болгаристикою займаються М. Павлюк, Н. Коссек й ін. Дилетантом-болгаристом був у 19 в. лікар закарпатець Ю. Гуца-Венелин. У Харкові діяв як славіст М. Дрінов, продовжував харківські болгаристичні (й македоністичні) традиції Л. Булаховський (до 1919 і С. Кульбакін). У Києві репрезентували болгаристику, зокрема літературознавчу: Т. Флорінський, К. Радченко, згодом А. Степович, С. Овчарук, О. Мордвинцев (у фолкльористиці), В. Захаржевська, Н. Шумада, О. Шпильова й ін. Сербо-хорватистику репрезентував у Харкові С. Кульбакін, у Києві Т. Флорінський, К. Радченко, А. Степович, тепер І. Желєзняк та ін.; у Львові — З. Розова. Словеністичні проблеми досліджували Л. Булаховський, А. Степович й ін.

До пожвавлення С. на У. спричинилися відбувані неперіодично (1958 — 64), кожного разу в ін. ун-ті респ. міжвузівські славістичні конференції.

Література: Библиографический указатель литературы по русскому языкознанию с 1825 по 1880 г., выпуски 1 — 8. М. 1953 — 59; Славянское языкознание. Библиографический указатель литературы, изданной в СССР с 1918 по 1960 гг., 2 тт. м. 1963; с 1961 по 1965 гг. М. 1969; с 1966 по 1970 гг. М. 1973; Кравчук Р. З історії слов. мовознавства (видатні славісти-мовознавці). К. 1961; Shevelov G. Belorussian and Ukrainian. Current Trends in Linguistics. T. I (Soviet and East European Linguistics). Гаґа 1963; Королевич Н., Сарана Ф. Слов. філологія на Україні (1958 — 62), бібліографія. К. 1963; Stankiewicz E., Worth D. A Selected Bibliography of Slavic Linguistics I — II. Гаґа — Париж 1966 — 69; Мовознавство на Україні за 50 pp. K. 1967. Див. ще Слов’янознавство.

О. Горбач

«Slavische Rundschau», нім. славістичний ж., що виходив у Празі 1929 — 40 (17 тт.) за ред. Ґ. Ґеземанна, Ф. Спіни та ін.; містив огляди літ.-культ. життя та наук. вид. усіх слов. народів. З-поміж українців у ньому співпрацювали: Л. Булаховський, П. Бузук, О. Гермайзе, А. Полоцький, К. Копержинський, К. Квітка, М. Петровський, Д. Чижевський, Д. Дорошенко, М. Рудницький, Л. Луців та ін.

«Slavistica», слов’янознавча серія неперіодичних монографічних випусків (до 1971 — 72), вид. УВАН (1 — 3 в Авґсбурзі 1948, а з 1949 у Вінніпезі) за ред. Я. Рудницького укр. або англ. мовами з різних ділянок слов’янознавства і україністики, зокрема Канади (20 випусків «Slavica Canadiana»).

Славка, див. Кропив’янка.

Славське (V — 4), с. м. т. Сколівського р-ну Львівської обл., положене у Високому Бескиді над р. Опором; 2 700 меш. (1966). Лісопильні зав.; С. відпочинковий і спортовий центр. туристичні бази 1915 бої УСС з рос. військом.

Славута (III — 7), м. в півд.-сх. частині Волині над р. Горинню, р. ц. Хмельницької обл.; 28 400 меш. (1975). С. стала м-ком у 1630-их pp. і належала кн. Заславським, згодом Любомірським, з 1703 — Санґушкам. Пром-сть виникла в першій пол. 19 в. (з 1818 суконна мануфактура Санґушків). З 1797 м-ко Із’яславського пов. Волинської губ., з 1938 — м. 1909 С. мала 7 900 меш., 1926, — 10 500.

Славута, Славутиця, Славутич, старовинна назва Дніпра, засвідчена зокрема в «Слові о полку Ігореві», уживана в укр. нар. піснях.

Славутич Яр (* 1918), поет, нар. у с. Благодатному на Херсонщині; на еміґрації в Німеччині й ЗДА; з 1960 в Канаді, проф. Альбертського Ун-ту. Зб. поезій: «Гомін віків» (1946), «Правдоносці» (1948), «Спрага» (1950), «фаза» (1960), «Маєстат» (1962), «Завойовники прерій» (1968); поема «Донька без імени» (1952 зб. вибраного за 1938 — 63 «Трофеї» (1963 переклади з В. Шекспіра, Дж. Кітса, Ю. Словацького, Я. Врхліцького, X. Ботева й ін. С. автор англомовних підручників укр. мови, літ.-критичних нарисів, ред. і видавець літ.-мист. альманаха «Північне Сяйво» (Едмонтон).

[Славутич Яр, справжнє ім’я і прізвище Григорій Жученко. — Виправлення. Т. 11.]

Сластененко Єфим (* 1902), зоолог-іхтіолог, нар. на Далекому Сході, д. чл. НТШ (з 1955); старший наук. співр. в Ін-ті Рибного Госп-ва у Києві (1930 — 32) і АН СССР у Ленінграді (1932 — 38), проф. Ростовського Ун-ту (1938 — 42); з 1950 в Канаді. Праці з ділянки іхтіології, гідробіології і зоогеографії, зокрема про риби Чорного і Озівського морів «Рыбы Чорного, Азовского, Мраморного и Средиземного морей» («Труды Московского Университета», 1937), «Karadeniz Navzasi Baliklari» (праці ун-ту в Істамбулі, 1955) про риби Канади та ін.

[Сластененко Єфим, „Karadeniz havzasi balikari“. — Виправлення. Т. 11.]

Сластіон (Сластьон) Опанас (1855 — 1933), маляр і графік романтично-народницького напряму, етнограф і педагог, нар. у Бердянському. Вчився спершу у батька-іконописця, у 1874 — 82 в Петербурзькій Академії Мистецтв, де відшукав чимало відомостей про Т. Шевченка, його посмертну маску й ін. Працюючи у воєнному мін-ві (1887 — 1900), С. мав змогу вивчати матеріяли про укр. козацтво; 1897 — 1900 — гол. Укр. клюбу в Петербурзі. З 1900 у Миргороді, де був викладачем Художньо-пром. школи ім. М. Гоголя, з 1921 перейменованої на Художньо-керамічний Технікум. Багато років їздив по Україні, змальовував і збирав зразки нар. мистецтва, фолкльорний матеріял та записував на фонографі спів і гру кобзарів (Ф. Колесса використав ці записи у «Матеріялах до укр. етнології», тт. 13, 14, 1913); сам він артистично виконував думи. Зібрані матеріяли опрацьовував в альбоми: укр. і запор. старовини, нар. ноші, орнаменту, вишивок, різьби, кераміки, архітектурних мотивів.

С. автор ст. в укр. («КСт.», «Рідний Край», газ. «Рада» та ін. — псевд. «Гончар», «Опішнянський гончар») і рос. ж. (зокрема про кобзарство і кобзарів з їхніми портретами), підготував матеріял до кн. «Укр. нар. думи», т. І (1927); автор кн. «Мартинович. Спогади» (1931) і «Портрети укр. кобзарів» (1961). С. ілюстрував твори Т. Шевченка (зокрема «Гайдамаки» 1886, перевидані у 1920-их pp. Я. Оренштайном у Берліні, «Катерину»), читанку «Вінок» Б. Грінченка, «Козаки і море» Д. Мордовця, сатиричний ж. «Шершень» та ін. С. плодовитий маляр укр. краєвидів і жанрових сцен: «Українка», «Проводи на Січ» (1886), «Миргород» (1901), «Вечір. Село» (1904), «Зима на Чернігівщині», «На Волині» й ін. Його малярство позначене впливом передвижників, але нац. тематикою.

У 1902 — 03 С. підтримував В. Кричевського в боротьбі за укр. нац. стиль будинку Земства у Полтаві (ст. в «Полтавском Вестнике», Археологической Летописи Южной России» 1903 та ін.). 1910 — 13 проєктував низку сіль. гром. будинків в укр. стилі (напр., у Великих Сорочинцях), у 1920-их pp. будинок курорту в Миргороді й ін. С. заснував Мист.-пром. музей у Миргороді (1920), якому подарував свою зб.; організував Першу сел. капелю бандуристів ім. Т. Шевченка (1928).

Твори С. зберігаються у Київ. Держ. Музеї Укр. Мистецтва, Харківському Держ. Музеї Образотворчого Мистецтва, Полтавському Держ. Художньому Музеї та ін.

[Сластіон (Сластьон) Опанас (14.1.1855 — 24.9.1933, Миргород). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Аббасов А. Опанас Сластьон. К. 1973.

Р. М.

Сластіон Юрій (* 1903), архітект, маляр і композитор, нар. у Миргороді, син Опанаса С; навчався у Харкові, з 1949 у ЗДА. Твори церк. малярства, портрети, пейзажі, графіка. У музиці — світські та церк. хорові («Літургія св. Іоана Золотоустого» для мішаного хору, 1956) й сольові вокальні твори.

Слатине (III — 17), с. м. т. Деркачівського р-ну Харківської обл., положене над р. Лопанню. 8 000 меш. (1966). Засноване 1913.

Слатін Ілля (1845 — 1931), музика-педагог і дириґент родом з Білгорода (Курщина), студіював у Петербурзі і Берліні. У 1871 виступав як дириґент у Відні, Празі й Дрездені. Заснував у Харкові Відділ Рос. Муз. Т-ва. З 1883 дир. і викладач Муз. школи у Харкові.

[Слатін Ілля († Харків). — Виправлення. Т. 11.]

Сленґ, міськ. соціолект, виниклий з арґо різних замкнених соц. груп (правопорушників, крамарів, ремісників, в’язнів, бурсаків-учнів, вояків), як емоційно забарвлена лексика низького й фамільярного стилю (зрідка й словотворів: випивóн — пиятика, закусóн — закуска), поширена серед соц. низів і певних вікових груп (ремісничої, шкільної молоді) міст. На Україні поширені типи С., відповідно до давніших іст.-політ. кордонів (голова: сх.-укр. башкá, кýмпол. гал. маґóла/макíтра, бук. ґóвдя, закарп. лáмпаш). У літературі сленґізми використовували як засіб стилізації І. Франко, В. Винниченко, О. Корнійчук, Л. Первомайський, І. Микитенко, О. Бердник та ін.

Слешинський Іван (1854 — 1931). математик родом з Київщини; з 1883 — викладач, з 1893 — проф. Новоросійського Ун-ту в Одесі; 1911 — 24 працював у Краківському Ун-ті. Основні праці С. стосуються теорії чисел (збіжність нескінчених ланцюгових дробів з комплексними елементами), теорії ймовірностей (спосіб найменших квадратів) та матем. логіки.

[Слешинський Іван (* Лисянка, Черкаський пов. — † Краків). — Виправлення. Т. 11.]

Слива домашня або звичайна (Prunus domeslica L.) плодове дерево висотою 6 — 16 м з родини розоцвітих, овочі — м’ясисті кістянки різної форми, звич. 20 — 30 г ваги. Вони соковиті і мають високі смакові, поживні й дієтичні якості; містять 7 — 18% цукрів, 0,25 — 1,35% органічних кислот, 0,75 — 0,95% пектинових речовин, 8,8 — 22,1 мг % вітамінів C та провітаміни A, в кісточках — 30 — 35% олії. Овочі споживають свіжими, переробляють на чорнослив (сушені С.), конфітури, маринади, компоти, повидла, мармеляди, наливки тощо.

На Україні вирощують С. повсюдно, найбільше на сх. Поділлі, Покутті, Закарпатті, Харківщині й Кубані. За переписом садів 1970 в УССР було бл. 50 млн плодових С. (15,5% плодових дерев, після яблуні — 46,5% і вишні — 20,4%) на бл. 130 000 га. За сприятливих умов С. дає високі врожаї до 10 — 15 т з 1 га. Численні сорти С. об’єднують у 4 помологічні групи: угорки, ренклоди (споживають гол. ч. свіжими і консервують), мірабелі (дрібні овочі, перев. для виготовлення конфітур, консервів тощо;, яєчні (великі, здебільша жовтого кольору). На Україні районовано такі сорти С. д.: Ганна Шпет, Едінбурзька, Кірк, Персикова, Рання синя, Ренклод, Ренклод Альтана, Угорка звичайна, Угорка італ., Угорка ажанська, Угорка опішнянська та ін.

Сливинський Андрій (* 1908), інж.-будівельник і сов. діяч, родом з м. Дубосарів (тепер Молд. ССР); д. чл. кол. Академії Будівництва і Архітектури УРСР (з 1956); будував метал, та хем. зав. на Донбасі, Уралі і в Сибіру. Праці з ділянок орг-ції і механізації будівництва; 1956 — 57 перший заступник мін. метал. і хем. пром-сти УРСР.

Сливинський Олександер (1886 — 1953), військ. діяч родом з Полтавщини, полк. ген. штабу Армії УНР, під час першої світової війни начальник штабу рос. дивізії, пізніше корпусу кінноти, за Центр. Ради й гетьмана — начальник укр. ген. штабу; на еміґрації в Німеччині і Канаді, де й помер.

Слимаки (Helix), рід черевоногих молюсків. Раковина до 47 мм завдовжки, до 49 мм завширшки. Бл. 40 видів, поширених на півн. кулі, на Україні — 5. Деякі С. (напр., виноградний — H. pomatia) — шкідники культ. рослин.

Слинько Іван (* 1902), історик і сов. діяч родом з Дніпропетровщини; 1946 — 50 — гол. Комісії для вивчення історії другої світової війни при Президії АН УРСР, з 1952 — старілий наук. співр. Ін-ту Історії АН. Досліджує питання історії другої світової війни і колгоспного будівництва на Україні.

[Слинько Іван (* Васильківка, Павлоградський пов., Катеринославська губ.). — Виправлення. Т. 11.]

«Слідами Малої Святої», популярний укр. кат. журн.; виходить з 1948, спершу як квартальник у Буа-Кольомб (Франція), з 1952 в Едмонтоні (Канада), з 1966 знов у Франції (в Ам’єні) з додатком стор. для дітей «Вервиця дітей»; ред. о. С. Сапрун, з 1952 о. Ю. Прокопів.

Слідство, діяльність розслідування кримінальних справ, здійснювана в передбаченій законом процесуальній формі, з метою встановити факт злочину та виявити осіб, винних у його вчиненні. С. має на меті підготувати справу до її остаточного вирішення в суді. Процесуальні закони знають т. зв. попереднє С., що його ведуть слідчі органи під керівництвом прокуратури, і суд. С. в рамках суд. розгляду справи. У дрібніших кримінальних справах не ведуть попереднього С., а обмежуються т. зв. дізнанням, в якому провадяться органами дізнання невідкладні слідчі дії, після чого справу передають судові.

Під впливом ліберальних ідей і теорії поділу влади та з уваги на те, що прокуратура не є безстороннім органом, від другої пол. 19 в. в процесову стадію попереднього С. зах.-евр. держав введено т. зв. слідчих суддів, завданням яких є вести слідчі дії при суворому збереженні об’єктивности й законности. Вони є органами незалежного суду. Така система існувала на укр. землях під Австрією до 1918, а пізніше під Польщею, Чехо-Словаччиною і Румунією. Зародки її були також у Рос. Імперії.

В СССР і УССР під впливом принципового заперечення теорії поділу влади процес ділиться на дві частини: попереднє С. під керівництвом прокурора, в якому суд не має жадних компетенцій, і суд. розгляд, який починається тоді, коли слідчі органи, зібравши відповідний матеріял проти обвинуваченого, передають справу судові до остаточного вирішення.

У перших десятиліттях по революції попереднє С. в СССР й УССР мало домінуюче значення у всьому процесі. Прокуратура вважалася центр. органом, тоді коли суди були місц. органами. Вислід попереднього С. був т. ч. вирішальний для суду й суд. С. З часом, зокрема після 20 з’їзду КПСС (1956), система судів зміцнилася й у великій мірі звільнилася від домінуючого впливу прокуратури. Тому під час суд. розгляду справи суд ґрунтовно перевіряє результати попереднього С. Оскільки суди зобов’язані спільно з слідчими органами вести боротьбу із злочинністю, ця перевірка буває досить поверхова, і тому процеси відбуваються за порівняно короткий час. Становище обвинуваченого в попередньому С. ослаблене тим, що закон допускає оборонця (захисника) щойно по закінченні попереднього С.

В СССР і УССР існують три слідчі органи: а) слідчі Мін-ва Внутр. Справ, б) слідчі прокуратури і в) слідчі органів держ. безпеки (тепер КҐБ). Слідчі органи в основному суворо нормовані кримінально-процесуальними кодексами (КПК). Ст. 104 КПК РСФСР і відповідна ст. КПК УССР, що був чинним до 1960, мала примітку: «Порядок затвердження арештів, проваджених органами держ. політ. управи, визначається окремими правилами». Поширена інтерпретація цієї примітки мала той наслідок, що слідчі органи у політ. справах тільки дуже умовно дотримувалися постанов КПК. КПК 1960 вже не має цієї примітки; проте це не міняє факту, що в політ. процесах суди далі вирішують справи не за критерієм законности чи справедливости, а виключно за політ. доцільністю, яка визначається в попередньому С. органами держ. безпеки, що практично перевірці судів не підлягають.

А. Білинський

Сліпанський Андрій (1896 — ?), учений аґроном родом з с. Ненадихи (Київщина); працював у н.-д. установах у Харкові, зокрема проф. Укр. Н.-Д. Ін-ту Економіки та Орг-ції Сіль. Госп-ва; на поч. 1930-их pp. віцепрез. Всеукр. Академії С.-Г. Наук. Праці з аґрономії й теорії с.-г. економіки. 1934(?) засланий, дальша доля невідома.

Сліпець звичайний, сліпак, зінське щеня (Spalax), рід гризунів родини сліпакових. Довж. тіла 20 — 35 см, хвіст дуже короткий, очі недорозвинені, сховані під шкірою, спосіб життя С. підземний, живиться корінцями. С. — об’єкт промислу заради хутра. На Україні 3 види: С. малий (S. leucodon Nordm.) — півд.-зах. частина Дністро-Бузького межиріччя; С. звичайний (S. mierophtalmus Güld.) — лісостеп. й степ. р-ни Лівобережжя; С. подільський (S. podolicus Perm.) — Прикарпаття і лісостеп. р-ни Правобережжя.

Сліпий Йосиф (Сліпий-Коберницький-Дичковський; * 17. 2. 1892), первоієрарх Укр. Кат. Церкви, Верховний архиєп. львівський і митр. гал., кардинал, визначний церк. й наук. діяч, д. чл. НТШ (з 1930). Нар. у с. Заздрість, Теребовельського пов. (Галичина), богословські студії у Львові, Інсбруці й Римі, завершені докторатом (1918) і габілітаційними працями в Інсбруці (1923) та Римі (1924). Рукоположений на свящ. 30. 9. 1917, по недовгій душпастирській праці (з 1922) проф. догматики Гр.-Кат. Духовної Семінарії у Львові, з 1926 — її ректор, розбудував 1929 з доручення митр. А. Шептицького семінарію на Гр.-Кат. Богословську Академію; організатор Богословського Наук. Т-ва і засновник та ред. його квартальника «Богословія» (з 1923). З 1926 чл. Кураторії Укр. Нац. Музею у Львові, а 1931 заступник гол. Укр. Кат. Союзу. З 1935 соборовий крилошанин, митрат та архидиякон Львівської митрополичої капітули. Відбув низку наук. подорожів по Зах. Европі і до Святої Землі, брав активну участь в унійних конґресах у Велеграді, Празі й Пинському, організував унійний з’їзд у Львові (1936).

Під час першої сов. окупації Зах. України митр. А. Шептицький, за згодою папи Пія XII, висвятив таємно митрата С. на єп. з правом наступництва (22. 12. 1939; з титулом архиєп. Серрейського) і він по смерті митр. Шептицького (1. 11. 1944) перебрав керівництво гал. митрополії. Разом з ін. укр. кат. владиками 11. 4. 1945 був ув’язнений сов. владою і засуджений на 8 pp. важких робіт. Відкидаючи постійні сов. пропозиції переходу на православіє, С. був далі засуджений 1953, 1957 і 1962. Відбув разом 18 pp. заслання у таборах Сибіру та Мордовії.

В наслідок численних заходів впливових осіб та на клопотання папи Йоана XXIII митр. С. звільнено з ув’язнення, і він 9. 2. 1963 прибув до Риму й оселився у Ватикані. Апостольська Столиця визнала, що гал. митр. має статус Верховного архиєп. (23. 12. 1963) й іменувала С. чл. Сх. Конґреґації, а 25. 1. 1965 папа Павло VI іменував його кардиналом. Як Верховному архиєп. йому належить титул «Блаженніший». З весни 1975 Блаженніший користується титулом патріярха, однак Рим покищо його таким не визнав.

Верховний архиєп. С. від самого приїзду до Риму намагався організувати самоуправу Помісної Укр. Кат. Церкви, очоленої патріярхом (його виступ на 2 сесії Другого Ватиканського Собору), проте, не знайшов зрозуміння для своїх плянів у Апостольській Столиці, на думку якої створення Укр. Кат. Патріярхату «не є на часі» (див. Патріярхат). У 1968, 1970, 1973 і 1976 кардинал С. відбув архиєрейські подорожі по різних країнах Европи, Америки, Азії та Австралії, щоб зміцнити зв’язки з вірними в діяспорі і пожвавити їхнє церк.-рел. життя та репрезентувати Укр. Кат. Церкву на чужині; брав участь у 3 міжнар. евхаристійних конґресах (Бомбей, Боґота, Мелборн). Як Верховний архиєп. з патріяршими правами, він скликав кілька синодів Укр. Кат. Церкви, з яких важливіші: 1969, 1971 і 1973; на останньому була ухвалена конституція патріярхального устрою Укр. Кат. Церкви. Свої розпорядження С. вміщує у «Благовіснику Верховного Архиєпископа візант.-укр. обряду», який виходить з 1964.

У Римі С. побудував собор св. Софії (посвячений 1969), придбав і відновив парафіяльний храм Жировицької Матері Божої для українців католиків, при якому заснував музей і госпіціюм (посвячений 1971); пожвавив чернече життя оо. Студитів, що для них заснував в Кастель Ґандольфо б. Риму манастир (1965) та зорганізував Укр. Кат. Ун-т св. Климента (з 1963) і наук.-вид. працю при ньому. Активізував працю Укр. Богословського Наук. Т-ва (відновлене в екзилі 1960) та відновив видання «Богословія» (з 1963), а 1976 ж. «Дзвони».

У н.-д. праці С. зосередився на своїй спеціяльності, наближаючи томістичну схоластику до вимог сх. богословія. З його догматичних творів важливіші про Св. Тройцю, походження Св. Духа і Св. Таїнства: «Die Trinitätslehre des byzantinischen Patriarchen Photios» (1921), «De principo spirationis in SS. Trinitate» (1926), «Про Святі Тайни» (1953), «Die Auffassung des „Lebens“ nach dem Evangelium und I. Briefe des Hl. Johannes» (1965). Також цінні його праці на іст. й екуменічні теми. Праці С. були зібрані і перевидані як вид. Укр. Кат. Ун-ту в Римі (I — VIII тт., 1968 — 76).

За наук. досягнення кардинал С. є почесним чл. НТШ (1964), д. чл. Тіберійської Академії в Римі (1965), почесним д-ром УВУ (1969) та кількох амер. (3) і кан. (1) ун-тів.

[Сліпий Йосиф (Сліпий-Коберницький-Дичковський) (17.2.1892 — 7.9.1984, Рим). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Янів В. Кардинал Йосиф Сліпий. У зб. Релігія в житті укр. народу. ЗНТШ, т. 181. Мюнхен — Рим — Париж 1966; Драган А. Маємо кардинала. Джерсі-Сіті 1966; Ювілейний Зб. у 30-ліття єпископських свячень. Наук. Записки УВУ, ч. 9 — 10. Мюнхен — Рим — Париж 1969; Рудницький М. Невидимі стигмати. Рим — Мюнхен — Філядельфія 1971; Вітошинська О. Подорожі Блаженнішого Кир Йосифа VII, 1938 — 70. Праці Укр. Богословського Наук. Т-ва, т. XX. Рим — Париж, 1972.

о. А. Пекар

Сліпко Юрій (* 1912), поет родом з Полтавщини. З 1930 почав друкуватися у журн. 1935 репресований, перебував на засланні. По звільненні (1947) — робітник на Донбасі. Зб. поезій: «Пролог до пісні» (1966), «Зелена фантазія» (1968), «На люднім вічі» (1971).

[Сліпко Юрій (1912, Сліпки [тепер Винники], Кобеляцький пов. — 1969). — Виправлення. Т. 11.]

Сліпко-Москальців Кость (1901 — ?), маляр, критик і теоретик мистецтва, народжений у Варшаві. Викладач Ін-ту Нар. Освіти в Харкові (1925 — поч. 1930-их pp.). Монографії: «М. Бойчук», «С. Васильківськай» (1930), «О. Мурашко» (1931); ст. у ж. «Червоний Шлях»: «Розвиток і перспективи графіки СРСР» (1929), «Тарас Шевченко як художник» (1930) та ін. Досліджував дитячий рисунок. У 1930-их pp. репресований, дальша доля невідома.

Сліпорід, р. на Придніпровській низовині, права притока Сули; довж. 83 км, сточище — 560 км². Перев. шир. річища 4 — 10 м.

Сліпота, повна або велика втрата зору. Найчастішими причинами С. є: главкома, травматичні ушкодження ока, трахома, катаракта, бленорея, сифіліс. У 1959 було у всьому світі 9,5 млн сліпих (358 на 100 000 людности); в СССР (1961) — 249 500 сліпих, у тому ч. повних сліпих 153 000 (70 на 100 000), на Україні бл. 50 000 (обчислення приблизні).

Засоби боротьби з С. на Україні: хворих на певні очні хвороби, що можуть призвести до С. (напр., главкома, катаракта), диспансеризують, майже в усіх поліклініках діють очні кабінети, спеціялізовану допомогу очним хворим подають клініки очних хвороб, мед. ін-тів, працюють два н.-д. ін-ти очних хвороб, 157 офталмологічних стаціонарів з 17 271 ліжками (ч. на 1966), 3 270 окулістів (1971; див. також гасло Офталмологія). Завдяки цим засобам майже зникла трахома і випадки С. від віспи, рідким явищем є ураження очей венеричними хворобами, значно знижено очний травматизм.

Обов’язкове навчання сліпих ведеться в спеціяльних школах-інтернатах (у 1962 в УССР — 8 з 900 учнями), у вищих навчальних закладах учиться бл. 150 сліпих, деякі сліпі працюють у спеціяльних артілях, значно більше — у нормальних підприємствах, зокрема на автоматичних верстатах у метал. пром-сті, у галузі виготовлення пластмас, в’язальних, щіточних, лозяних, мотузяних виробів тощо.

В. П.

Сліпунець звичайний, сліпушок (Ellobius talpinus Pall.), гризун родини полівкових. Довж. тіла до 15 см, хвоста — до 1,5 см. Поширений у степах Лівобережжя (на півн. до Павлограду), у Криму, в півд. частинах степів Правобережжя (в межах Херсонської, Дніпропетровської та Миколаївської обл.). Риє довгі й глибокі нори, тому шкідливий.

Сліпченко Павло (* 1904), гідротехнік родом з Сумщини; 1949 — 56 завідувач відділу і заступник дир. Н.-Д. Ін-ту гідротехніки і меліорації в Києві; 1959 — 61 дир. Н.-Д. Ін-ту орг-ції і механізації будів. виробництва кол. Акад. Будівництва і Архітектури УРСР, з 1960 її д. чл. і чл. Президії, з 1962 — її віцепрез. Праці з ділянок конструювання, механізації та орг-ції будівництва гідротехн. споруд.

[Сліпченко Павло (* Синівка, Гадяцький пов., Полтавська губ.). — Виправлення. Т. 11.]

Сліпчук Петро (* 1914), письм.-сатирик родом з Житомирщини, чл. ред. ж. «Україна». Зб. гумору та сатири: «Байки» (1944), «Колоски та будяки» (1957), «Мальований стовп» (1964), «Юшка з перцем» (1967), «Вінок байок» (1973) та ін.

[Сліпчук Петро (1914, Мінине, Радомиський пов., Київ. губ. — 1979, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Слісаренко (справжнє прізвище Снісар) Олекса (1891 — 1937), поет і прозаїк. Нар. в с. Шиповатому на Харківщині в родині лимаря, вчився в Кучерівській та Харківській с.-г. школах, з 1912 працював аґрономом, у 1914 — 17 був в армії. З 1917 жив у Києві, у 1920-их pp. переїхав до Харкова, де був якийсь час гол. ред. в-ва «Книгоспілка» і в 1928 — 29 співред. ж. «УЖ» («Універсальний Журн.»). З першими віршами виступив 1910 — 11 в студентському ж. «До праці» і в ж. «Рілля». У Києві пристав до угруповань укр. символістів «Біла Студія» і «Музагет». Перша зб. символістичних поезій С., писаних під впливом О. Олеся, П. Тичини, К. Бальмонта й ін. рос. символістів і позначених деякими елементами експресіонізму, вийшла 1919 п. н. «На березі Кастальському». Згодом С. пристав до угруповань панфутуристів «Аспанфут» і «Комункульт» і видав зб. футуристичних віршів «Поеми» (1923). У названих зб., як і в кн. вибраної лірики 1911 — 27 п. н. «Байда» (1928), С. виявив увагу до поетичного слова й майстерної форми. З 1924 почав працювати у жанрі прози й видав понад 20 кн. гостро-сюжетних, писаних за зразком англ. і амер. новель, оп., повістей і романів кримінально-пригодницького жанру: «Бунт» (1928), «Зламаний ґвинт» і «Чорний ангел» (1929) та «Хлібна ріка» і «Страйк» (1932). Теми й сюжети прозових творів С. взяті гол. з дорев. і рев. укр. життя, їх герої — «маленькі», «сірі» люди в зустрічі з рев. подіями. С. “исав також вірші й оп. для дітей. У 1931 видав під псевд. Омелько Буц містифікаційну «Посмертну збірку тво. рів». Вибрані твори С. були видані 1930 у 3 тт. і повна зб. творів 1931 — 33 у 6 тт. Пов’язання С. з символістами і футуристами, його активна участь в літ. орг-ціях «Гарт» і Вапліте, а особливо гостра відповідь М. Ґорькому 1927 за відмову видати переклад роману «Мати» укр. мовою накликали на С. репресії. Заарештований 1935, С. був засланий на Соловки і розстріляний 1937 під час вивозу звідти чи в одному з півн. концентраційних таборів.

[Слісаренко (справжнє прізвище Снісар) Олекса (28.3.1891, Канівців Хутір [тепер Канівцеве] — 3.11.1937). — Виправлення. Т. 11.]

Б. Кравців

Слобідка (VI — 10), с. м. т. Колимського р-ну Одеської обл., положене в півд.-сх. частині Подільської височини; зал. вузол, 4 100 меш. (1970). Підприємства для обслуговування зал. транспорту, харч. пром-сть.

Слобідська Україна, Слобожанщина, іст.-геогр. край у півн.-сх. частині України, територія якого покривається приблизно з територією 5 Слобідських коз. полків 17 — 18 вв., напівавтономних формацій у межах Моск. царства (згодом Рос. Імперії). СУ. межувала на зах. з Гетьманщиною, на півдні з Запоріжжям і володіннями Кримського ханства, на сх. з Доном, на півн. з Московщиною. Вона обіймала частину Середньої височини й сусідню з нею Донецьку низовину, півд.-сх. частину Придніпровської низовини і невелику частину Донецького Кряжа. Назва С. У. (від слобода) виникла в першій пол. 17 в., і її вживали до поч. 19 в.

До 17 в. Сліди найстаршого заселення пізнішої С. У. походять з молодшого палеоліту. За ранньої доби С. У. становила частину території сіверян, з кін. 9 в. вона увійшла до складу Київ. держави, зокрема в 11 в. до Чернігівського, а згодом Переяславського й Новгород-Сіверського князівств. Після тат. навали 13 в. С. У. запустіла. З поч. 16 в. вона переходить під панування Москви. Територію С. У. становило тоді майже не залюднене Дике Поле, крізь яке татари заганялися в глиб Московщини — звичайно Муравським шляхом (він вів вододілом між Дніпром і Доном — від Перекопу аж до Тули), а також і його відногами — Ізюмським та Калміюським шляхами. На С. У. глибоко в степ заходили укр. промисловці — «уходники», «добичники», які займалися здебільшого бджільництвом, рибальством і мисливством, а також видобутком салітри й соли (на Торських оз. і в Бахмуті; див. Соляна промисловість).

З другої пол. 16 в. починаючи, на С. У. змагалися два потоки колонізації: з півн. — йшла моск. колонізація, пов’язана з будуванням військ.-оборонних ліній для охорони Моск. держави (з півд. від Криму, й з півд. зах. від Поль.-Лит. держави); з зах. укр., викликана, в умовах екстенсивного госп-ва, силою укр. екон. експансії й пов’язана з пром.-добичницькими інтересами населення Наддніпрянщини, а згодом ще й підсилена поль.-шляхетською неволею й визиском. Цій масовій нар. колонізації не могла дорівнятися не тільки моск. урядова колонізація, але навіть моск. втікачі — селяни й холопи, які тікали від своїх поміщиків на вільні й незаймані простори С. У. і Дону.

Протягом другої пол. 16 в. моск. уряд утворює сторожеві станиці в різних місцях Дикого Поля, будує м. Орел, Ливни й Вороніж (1585), Єлець (1592), Білгород, Оскол і Курськ (1596), Валуйки (1599). На поч. 17 в. був збудований город Царев-Борисов к. р. Дінця. Моск. смута (1605 — 13) затримала це будівництво, але в першій пол. 17 в. моск. уряд побудував м. Вільний, Хотмижськ, Усерд та ін. — здебільшого на місці городищ з княжих часів. У 1630 — 40-их pp. розбудовано т. зв. Білгородську лінію («черту»), яка проходила від Охтирки (1653) на зах. до Острогозька (1653) на сх. Тоді ж постала низка городів перед Білгородською лінією: Чугуїв (1639), Обоянь (1649) та ін. У другій пол. 17 в. збудовано Ізюмську лінію від р. Коломаку до Валуйок (1679 — 81). У першій пол. 18 в., коли, в процесі заселення С. У., Білгородська лінія втратила військ. значення, утворено спільними силами коз.-сел. людности С. У. і Гетьманщини нову — Українську лінію, яка йшла від р. Орелі до р. Дінця (1731 — 33).

Укр. колонізація С. У. протягом 17 — 18 вв. йшла кількома хвилями. Масового характеру вона набрала особливо в 1630-их pp., коли після поразки коз. повстань їх учасники переходять моск. кордон і дістають дозвіл селитися на С. У. (найбільша хвиля — це учасники повстання гетьмана Я. Острянина 1638, які в кількості 900 осіб, на чолі з Острянином, оселилися к. Чугуєва). Ще більшою була колонізація С. У. за Хмельниччини, зокрема після Білоцерківської угоди 1651: переселення 1652 козаків Чернігівського і Ніженського полків на чолі з полк. Іваном Дзиковським, у кількості 2 000 чоловік, з родинами й майном, які заснували м. Острогозьк; переселенці з м-ка Ставища, Білоцерківського полку, на чолі з Герасимом Кондратьєвим, які заснували м. Суми. Ця хвиля тривала й далі: 1654 засновано м. Харків. Події Руїни викликали нову хвилю колонізації, гол. з Правобережної України в 1670 — 80-их pp. («згін» 1680). У 1674 засновано м. Вовче (Вовчанськ), 1681 — м. Ізюм. Дальша хвиля колонізації була пов’язана з ліквідацією «Паліївщини» (див. Палій Семен) у 1711 — 14 pp. Остання більша колонізаційна хвиля припадає на 1720 — 30 pp., у зв’язку з відновленням поль.-шляхетського панування на Правобережжі, поразкою гайдамацького руху 1734, а також з посиленням старшинського визиску коз.-сел. людности на Гетьманщині. Наслідком укр. колонізації моск. колонізація С. У. була відтиснена на сх. і півд. сх. у бік Дону й Волги, але укр. хвилі сягали й туди. Населення С. У. нараховують під кін. 17 в. бл. 120.000 осіб. За реєстром 1732 кількість населення С. У. становила бл. 400.000, 1773 — понад 660 000. Завдяки заселенню українцями С. У. на протязі одного століття укр. етнічна територія збільшилася на майже 100 000 км², а її межі пересунулися на 120 — 200 км на сх. Людність С. У. становила в сер. 18 в. бл. 10% людности всіх тодішніх укр. етнічних земель, територія — бл. 25%.

Моск. уряд довший час сприяв укр. заселенню С. У. Це давало Москві можливість екон. розбудувати вільні простори, мати добру військ. силу для оборони своїх півд. кордонів і поруч з тим стримувати потік моск. втікачів-кріпаків на Дін. Тому царський уряд постачав укр. переселенцям зброю й харчі, дозволяв їм оселюватися цілими громадами на пільгових умовах («слободи»), наділяв їх землею й зберігав за поселенцями коз. права и полковий устрій. Уже в 1650-их pp. існували слобідські полки Острогозький (Рибінський), Сумський, Охтирський, Харківський; 1685 утворено Ізюмський полк. Полки поділялися на сотні (1734 на С. У. було 98 сотень). Полкам або їх полк. надавало царські жалувані грамоти. Але С. У., на відміну від Гетьманщини, не мала держ. укр. влади (гетьманату). Щойно у 18 в. були спроби централізувати укр. адміністрацію С. У. в особі вищого військ. урядовця, яким звичайно був хтось з слобідських полк., з моск. ранґою бриґадира (або й генерал-майора): харківський полк. Федір Шидловський (1708, 1711), охтирські полк. Федір Осипов (1711) і Олексій Лесевицький (1730-і pp.), командир слобідських полків Василь П. Капніст (1751 — 57) та ін.

Але над коз. владою С. У. була держ. адміністрація, якою керували моск. воєводи (зокрема білгородський), а в 18 в. — військ. губернатори (озівський, потім воронізький, київ.). 1711 полками Харківським, Ізюмським і Острогозьким керував озівський губернатор, адмірал Ф. Апраксін; Сумським і Охтирським (з 1718 і Харківським) — київ. губернатор кн. Д. Ґоліцин. Згодом Ізюмський і Острогозький полки перейшли під владу воронізького губернатора. Справи С. У. були спочатку підпорядковані Розрядному Приказові, а потім «Приказові Великої Росії» (1687 — 1688 — 1700) у Москві; з 1726 слобідські полки перейшли у відання Військ. Колеґії, а також рос. військ. головнокомандуючого, яким був тоді кн. М. Ґоліцин.

Полковий устрій і уряди (полкові й сотенні) були подібні (з невеликими відмінами) до тих, що існували на Гетьманщині (див. Полковий устрій). У другій пол. 17 в. старшину обирали на коз. радах (фактично на радах старшини), і затверджувала їх моск. влада. У 18 в., поступово обмежуючи коз. самоврядування, царський уряд призначав старшину з верхівки козацтва, а полк. і сотників іноді й з чужинців (Тевяшов в Острогозькому, М. Милорадович в Ізюмському полках). Кілька визначних коз. родів на С. У. давали кандидатів на полковників та ін. уряди, іноді майже спадково, створюючи таким чином сового роду полковницькі «династії»: Кондратьєви у Сумському, Перекрестови-Осипови й Лесевицькі в Охтирському, Донець-Захаржевські, Куликовські й Данилевські в Ізюмському, Шидловські й Квітки у Харківському, Тевяшови в Острогозькому полках.

Соц. устрій та нар. госп-во С. У. були подібні (з деякими відмінами) до тих, що були на Гетьманщині. Вже перші укр. поселенці ділилися на козаків, духовенство, міщан і селян («посполитих»). Тоді стани ще не були замкнені, і не важко було переписатися з селян у козаки. Основним станом було козацтво, до якого в сер. 18 в. належала пол. всього населення С. У. Воно ділилося на старшину, виборних (або компанійських) козаків, які несли військ. службу, і коз.-підпомічників, які допомагали виборним харчами або грішми. 1732 в 4 полках на 23 565 виборних козакіз припадало 72 226 підпомічників (ч. на 1763 p.: 58 231 і 108 301). По дворах козаків жили підсусідки (1732 їх було в 4 полках 12 973), перев. кол. козаки і селяни, які втратили власне госп-во та землю і наймитували у заможних господарів. Виборні козаки поступово перетворилися на замкнутий вільний стан, а підпомічники — на підданих, залежних від коз. старшини. Селяни ділилися на вільних, які мали власну землю, і тих, що жили на землях коз. старшини, рос. поміщиків, манастирів тощо і за це відробляли панщину (у 18 в. 1 — 2 дні на тиждень) та платили данину натурою. Міщанство (купці, ремісники) було нечисленне. Шляхти на С. У. в 17 в. не було. Окрему групу, досить строкатого соц. й госп. складу, становили росіяни — «служилі люди» різних розрядів, пізніше, у 18 в. дворянство-поміщики (росіяни, молдавани тощо), «посадські люди», «однодворці» й «крестьяне». Заг. кількість росіян була невелика: за обрахунками Д. Багалія, в сер. 13 в. в 4 Слобідських полках було лише 1 650 росіян (зокрема в Харківському полку 1 498). Як на Гетьманщині, так і на С. У. соц. процес ішов у напрямі збільшення прав і маєтків коз.-старшини та перетворення селян на підданих (напр., 1768 на 381 745 селян чоловічої статі було підданих 196 336).

Орг-ція нар. госп-ва на С. У. була подібна до тієї, що на Гетьманщині. Населення займалося в основному хліборобством і пов’язаним з ним скотарством. Панівною системою хліборобства була перемінна; у другій пол. 18 в. почала поширюватися також трипільна. Крім коз. і сел. дрібного землеволодіння, розвинулися великопанські (коз. старшини й рос. дворянства, а також манастирів) володіння, що іноді досягали розмірів лятифундій. Найбільшими землевласниками на С. У. серед коз. старшини були (за абеткою): Данилевські, Донець-Захаржевські, Квітки, Ковалевські, Кондратьєви, Куликовські, Лесевицькі, Надаржинські, Осипови, Перекрестови, Тевяшови, Шидловські та ін.; з рос. поміщиків: гр. Гендрикови; кн. Ґоліцини, Дуніни, кн. Кропоткіни, кн. Юсупови; з закордонних чужинців — кн. Кантеміри; з Гетьманщини — Капністи, Миклашевські, Милорадовичі, Полуботки та ін.

Значне місце на С. У. займало вівчарство, (у 13 в. також тонкорунне), бджільництво, садівництво, рибальство, млинарство, гуральництво, діхтярство, будництво (на Охтирщині) та різні ремесла і кустарні промисли (в кін. 18 в. на С. У. нараховувано бл. 34 000 ремісників і кустарів). Помітне місце посідала соляна пром-сть (Торські, Бахмутські й Співаківські зав.) і особливо салітрарництво. У 18 в. з’являються мануфактури, зокрема Чугуївська шкіряна Ф. Шидловського (к. 1711), скарбова тютюнова в Охтирці (1719), Салтівська суконна графа Гендрикова (1739), полотняна сотн. Охтирського полку Семена Нахимова (1769), шовкові зав. в м. Новій Водолазі (кін. 18 в.) тощо.

Осередками торгівлі були ярмарки, яких 1779 було 271, здебільша льокального характеру, ледве 10 сер. і лише 2 великі — в Сумах і Харкові. Важливе значення мав транзитний торг через СУ., яка стала посередником у торгівлі між Росією, з одного боку, й Гетьманщиною, Запоріжжям і Півд. Україною, Кримом і Доном, Кавказом та Іраном — з другого. Зокрема жваві торг. стосунки були між С. У. і Гетьманщиною. З С. У. йшла до Гетьманщини сіль з Торських і Бахмутських соляних зав., з Гетьманщини на С. У. йшли пром. вироби, зокрема скло, залізні вироби, поташ і смалчуг, горілка тощо.

Політ. життя С. У. було обмежене рамками Моск. держави, а згодом Рос. Імперії, частиною якої, хоч і напівавтономною, вона була. Але вже геогр. положення С. У. між Московщиною й Крим. ханством, Московщиною і Доном і особливо Московщиною і Гетьманщиною не раз втягувало С. У. в суперечності сх.-евр. політики того часу. С. У. була тереном руїнницьких тат. нападів з півдня, які тривали аж до рос.-тур. війни 1769 — 74 й Кучук-Кайнарджійського мирного договору 1774. Великої руйнації зазнала С. У. (особливо її зах. частина — Сумщина й Охтирщина), коли взимку 1708 — 09 воєнні дії швед. й моск. війська поширилися на С. У., яку Карл XII розглядав як ворожу територію. Дуже далася взнаки С. У. також рос.-тур. війна 1735 — 39, що заподіяла великої шкоди госп-ву.

Соц. устрій С. У., чимало відмінний від того, що був на Московщині, з одного боку, й моск. централістична політика — з другого, спричиняли раз-у-раз конфлікти між С. У. й моск. урядом, а іноді викликали заворушення й навіть повстання слобідської людности проти Москви. 1670 вибухло повстання в Острогозькому полку, пов’язане з сел. війною під проводом Степана Разіна. Повстання, яке очолив старий полк. Іван Дзиковський, на короткий час ліквідувало моск. владу на сх. С. У. Незабаром воно було придушене, й Дзиковський з дружиною Євдокією, разом з більшістю повстанців, потрапили в полон і були страчені. Населення С. У. брало участь і в повстанні К. Булавіна 1707 — 08, але слобідські полки, разом з деякими полками Гетьманщини, змушені були допомагати Москві приборкати повстання. Коли 1711 крим. хан Девлет-Ґірей напав на С. У. (татари тоді зруйнували Бахмут, захопили Зміїв, Стару Водолагу й Мерефу і спустошили р-ни Ізюму й Харкова), населення обох Водолаг на чолі з старшиною приєдналося до татар, за що Петро I наказав «казніть з жеребья десятого смертію, а достальные все с женами и с детми послать к Москве для ссылки». Гайдамацькі повстання на Правобережній Україні мали відгуки також на С. У., але тут вони мали перев. соц. (і то льокальний) характер.

Менше відома політ. діяльність старшини С. У. у 18 в. Москва уважно стежила за проявами укр. автономізму на С. У. Так, 1704 Охтирський полк. Іван Перекрестов, обвинувачений у «зраді», був позбавлений уряду і засланий на півн. Московщину, а маєтності його були конфісковані; так само (хоч і з ін. причин) був усунений 1711 харківський полк. ген.-майор Федір Шидловський. Та особливо непокоїли Москву зв’язки слобідської старшини з Гетьманщиною.

Взаємини С. У. і Гетьманщини. Відносини між гетьманським урядом і укр. старшиною С. У. зміцніли за часів І. Самойловича й І. Мазепи. Обидва гетьмани прагнули поширити владу свого «реґіменту» на С. У., куди перейшла значна частина зігнаного з предковічних земель населення Правобережжя. Переговори в цій справі провадили в Москві, в кін. 1680 і на поч. 1681 посланці І. Самойловича — Михайло Самойлович, полк. гадяцький, небіж гетьмана, й Іван Мазепа, тоці ще тільки знатний військ. товариш. Москва поставилася до цього неґативно. Спроби порушити це питання робив Мазепа, вже будучи гетьманом. Але моск. уряд знову рішуче відмовився передати слобідські полки під владу гетьмана. У договорі Петра Іваненка з Кримом (1692) було домовлено, що зах. С. У. (полки Охтирський і Сумський) буде прилучена до Гетьманщини («Князівство Малоросійське»), а населення сх. С. У (полки Харківський, Ізюмський і Рибінський, тобто Острогозький) буде переведене на Правобережжя («на Чигиринськую Дніпра сторону»).

Ставлення слобідської старшини до цих плянів було подвійне. Сумська й Охтирська старшина, ближче зв’язана, а навіть споріднена з старшиною Гетьманщини, загалом підтримувала ці пляни, тоді як старшина трьох сх. полків С. У. воліла залишитися під безпосередньою владою царя, лише дістаючи більше автономних прав для всієї С. У. За цих умов, надто ж під впливом антиукр. політики Росії щодо Гетьманщини після Полтавської поразки 1709, питання про об’єднання С. У. з Гетьманщиною втратило актуальність.

Але це не відбилося на взаєминах С. У. і Гетьманщини. Крім зв’язків екон. і культ., велике значення мали близькі родинні й родові зв’язки між вищою старшиною С. У. і Гетьманщини. Визначніші слобідські роди, як Донець-Захаржевські, Квітки, Кондратьєви, Ковалевські, Куликовські, Лесевицькі, Надаржинські, Осипови, Перекрестови та ін., були споріднені й посвоячені з Апостолами, Гамаліями, Горленками Гречаними, Жураковськими, Забілами, Зарудними, Іваненками, Капністами, Лизогубами, Лісницькими, Максимовичами, Маркевичами, Миклашевськими, Милорадовичами, Полуботками, Родзянками, Савичами, Самойловичами, Скоропадськими, Сулимами, Чарнишами, Черняками, кн. Четвертинськими та ін. визначними родами Гетьманщини. З цим пов’язані були й чималі зем. володіння деяких гетьманських фамілій на С. У. (зокрема Миклашевських, Полуботків, Самойловичів тощо). Нерідко представники лівобережної старшини посідали важливі старшинські уряди на С. У. (Михайло О. Милорадович, полк. ізюмський, 1759 — 61; Іван Зарудний, сотник Ізюмського полку, к. 1748; Григорій Іскрицький, сотник Сумського полку, 1708, шваґер гетьмана Апостола; Василь Савич, сумський полковий суддя, син ген. писаря Семена Савича й зять сумського полк. Андрія Кондратьєва; їх нащадки тощо). Але зони не поривали зв’язків з Гетьманщиною, де в них також були маєтки й їх родичі посідали ті чи ті уряди. З другого боку, слобідські діячі іноді брали безпосередню участь у політ. житті Гетьманщини (напр., охтирський полк. Федір Осипов у справі Кочубея й Іскри 1708). С. У. давала тимчасовий (вільний чи невільний) притулок гетьманським діячам та їх родинам у час політ. або військ. криз (зокрема під час війни 1708 — 09).

Родові, політ. й екон. зв’язки й стосунки сприяли зближенню С. У. з Гетьманщиною також і в духовному, зокрема церк. та осв. житті. Хоч церк. устрій С. У. був безпосередньо пов’язаний спочатку з моск. патріярхатом (17 в.), а згодом з рос. Синодом, але церк.-рел. життя на С. У. мало цілком укр. характер. Гол. осередком церк. управління С. У. була Білгородська епархія (17 — 18 вв.), більшість єп. якої, особливо у 18 в., походили з Гетьманщини й були вихованцями Київ. Академії або Чернігівського Колеґіюму. Визначнішими з них були: Єпифаній Тихорський (1722 — 31), фундатор Харківського Колеґіюму (1727); св. Йоасаф Горленко (1748 — 54), внук полк. прилуцького Дмитра Горленка й гетьмана Д. Апостола й шваґер Івана Квітки, полк. ізюмського (1743 — 51); Йоасаф Миткевич (1758 — 63); Самуїл Мисливський (1769 — 75), відомий вчений, кол. ректор Київ. Академії й майбутній митр. київ.; Теоктист Мочульський (1787 — 99), чл. Рос. Академії. Лише Острогозький полк належав до Воронізької епархії, серед владик і духовенства якої у 18 в. було чимало українців, вихованців Києва або Чернігова, а згодом і Харківського Колеґіюму. З 1799 церк. осередком СУ. стала новозаснована Слобідсько-Українська й Харківська епархія, першим єп. якої (1799 — 1813) став Христофор Сулима, нащадок старого гетьманського роду й син полк. переяславського Семена Сулими, посвоячений також з визначними родами С. У. (зокрема з Перекрестовими й Кондратьєвими).

Високою школою для всієї С. У. у 18 в. був Харківський Колеґіюм, утворений на зразок Київ. Академії (з богословським курсом). Серед проф. його було чимало відомих вчених, які вчилися в Київ. Академії або в Чернігівському й Переяславському колеґіюмах, а деякі з них мали також евр. освіту (з нім. ун-тів). Студенти Харківського Колеґіюму походили не тільки з С. У., але й з Гетьманщини. Не дивно, що культ. вплив Колеґіюму поширювався на все Лівобережжя й сумежні р-ни Росії.

Поруч з Харківським Колеґіюмом, осв. осередком сх. С. У. було латинсько-слов’янське училище в Острогозьку (1733 — 36, з 1737 у Воронежі, з 1742 знову в Острогозьку), також з добрим складом вчителів-українців (м. ін. також з Галичини), вихованців високих шкіл Гетьманщини, а дехто й нім. ун-тів.

Яскравим символом культ. єднання Гетьманщини й С. У. став великий укр. філософ Григорій Сковорода, уродженець Лубенського полку й вихованець Київ. Академії, проф. Переяславського, а пізніше Харківського Колеґіюму, діяльність і творчість якого була глибоко пов’язана з С. У.

Втрата автономії. Від часів Петра I рос. уряд почав чимраз більше втручатися у внутр. життя слобідських полків і обмежувати їх автономію. 1732 цариця Анна Іванівна скасувала автономію С. У., але 1743 її відновила Єлисавета Петрівна й видала жалувану грамоту для всіх слобідських полків. Нарешті, Катерина II маніфестом 28. 7. (8. 8.) 1765 ліквідувала коз. устрій і слобідські полки та ввела рос. установи. Замість розформованих коз. полків, утворено реґулярні — Харківський уланський та Сумський, Охтирський, Ізюмський і Острогозький гусарські полки. Слобідських козаків і підпомічників перетворено на т. зв. військ. обивателів (за соц. станом вони були подібні до держ. селян), коз. старшину зрівняно з рос. дворянством.

Скасування полкового коз. устрою С. У. викликало велике невдоволення коз. старшини. Ізюмський полк. Федір Краснокутський і деякі старшини Харківського полку виступили явно проти реформи 1765. Рос. уряд провів арешти, шукаючи ширшої змови. Краснокутського позбавили чинів, мастку й заслали до Казані, декого з рядових старшин вибито батогами. Вияви невдоволення й протесту мали місце й під час виборів до Комісії складання проєкту «Нового Уложенія» 1767: в деяких наказах (зокрема на Сумщині) була вимога відновити козаччину. Але рос. урядові репресії ліквідували цей рух опору. С. У. стала звич. провінцією Рос. Імперії, Слобідсько-Укр. губернією з центром у Харкові. Після деяких нових адміністративно-територіяльних змін Слобідсько-Укр. губ. зліквідовано 1835; більшість її території (півд. частину) перейменовано на Харківську губ. (див. Харківщина), менша півн: увійшла до складу Воронізької і Курської губ. (див. Півн. Слобожанщина, Доповнення). Цей поділ С. У. на активну в новітній історії України Харківщину і пасивну півн. Слобожанщину ще більше закріпився за сов. влади: півн. Слобожанщина увійшла не до складу УРСР, а РСФСР.

Література: Филарет Гумилевский. Историко-статистическое описание Харьковской епархии. Х. 1857 — 59; Головинский П. О казачьих Слободских полках. П. 1864; Багалей Д. Очерки из истории колонизации и быта степной окраины Московского государства. М. 1887; Миклашевский И. К истории хозяйственного быта Московского государства, ч. І. Заселение и сельское хозяйство Слободской Окраины XVII в. М. 1894; Багалій Д. Історія Слобідської України. Х. 1818; Сумцов М. Слобожане. X. 1918; Грушевський М. Історія України-Руси, т. VIII, ч. II. К. — Відень 1922; П’ятницька С. Приказ Великие России. Праці комісії для виучування історії зах.-руського та вкраїнського права. ВУАН, в. 2. К. 1926; Юркевич В. Еміґрація на Схід і залюднення Слобожанщини за Б. Хмельницького. К. 1932; Дорошенко Д. Нарис історії України, т. II. Варшава 1933; 2 вид. Мюнхен 1966; Животко А. Острогожчина. Прага 1942; його ж, Подонь. Прага 1943; Новосельский А. Борьба Московского государства с татарами в первой половине 17 ст. М. — П. 1948; Слюсарський А. Слобідська Україна. Іст. нарис XVII — XVIII ст. X. 1954; Стецюк К. Нар. рухи на Лівобережній і Слобідській Україні в 50 — 70 pp. XVII ст. К. 1960; Слюсарский А. Социально-экономическое развитие Слобожанщины XVII — XVIII ст. 1964; Історія міст і сіл Укр. РСР. Харківська область К. 1967; Апанович О. Збройні сили України першої пол. XVIII ст. К. 1969; Загоровский В. Белгородская черта. Воронеж 1969; Дяченко М. Етапи заселення Слобідської України в XVII і першій половині XVIII ст. Укр. Іст. Журнал, VIII. К. 1970; Пономарьов О. Розвиток капіталістичних відносин у промисловості України XVIII ст. Л. 1971.

В. Кубійович, О. Оглоблин

Слобідський Кіш, див. Гайдамацький Кіш Слобідської України.

Слобідський полк (Слобідський козачий полк), полк. зформований рос. урядом на межі Нової Сербії і володінь Запоріжжя для приборкання запорожців. Полк мав деяку автономію (на зразок Слобідських полків); 1760 нараховував 6 536 особового складу (у тому ч. 213 старшин і 6 165 козаків); осередком його була фортеця св. Єлисавети, заснована 1754 (теперішній Кіровоград). 1764 С. п. перетворено на Єлисаветградський пікінерський полк.

Слобода, свобода, на Україні у 16 — 18 вв. новозаснована оселя з власним самоврядуванням, меш. якої власник (держава, церква і гол. маґнати) звільняв на деякий час (звич. 15 — 25 pp.) від виконання повинностей (оплати чиншів тощо). Ці пільги надавалися власниками маєтків, щоб притягнути селян з ін. місцевостей. По закінченні терміну пільг поселенці втрачали свою незалежність, хоч інколи користувалися ще деякими полегшами. Найбільше С. постало у першій пол. 17 в. на Право- й Лівобережжі, а в 1630 — 40-их pp. на землях, положених на окраїнах Моск. царства, на яких створено сотні С., до яких переселялися селяни з Лівобережної і Правобережної України (див. Слобідська Україна).

С. називали і на поч. 20 в. на Центр. і Сх. землях інколи більші с., а також пром. і фабричні оселі, які не мали титулу м. чи м-чок. Назву «С.» і «слобідка» зберігає на Україні бл. 100 осель, звич. з додатком прикметника, що означає більшу оселю, на території якої ця С. колись виникла, напр., на сх. Поділлі: Шаргород і Шаргородська С., Красилів і Красилівська Слобідка та ін.

Слобода Рунґурська (V — 5; сучасна назва — Слобода), с. Коломийського р-ну Івано-Франківської обл., положене в півн.-зах. частині Гуцульського Бескиду. У 1880-их pp. найважливіші після Борислава копальні нафти (тепер не діють); соляні джерела.

Слободищенський (або Чуднівський) трактат, договір, укладений гетьманом Юрієм Хмельницьким з Польщею в Слободищі, коло м. Чуднова 17 (27). 10. 1660. С. т. касував невигідні для України, подиктовані Москвою Переяславські статті 1659, розривав союз з моск. царем і відновлював держ. зв’язок України з Річчю Посполитою. Хоч укр. уряд наполягав на повному відновленні Гадяцького договору 1658, поль. сторона, репрезентована гетьманом С. Потоцьким і Ю. Любомирським, не погодилася на реституцію В. кн. Руського, залишаючи в силі іп. пункти Гадяцького договору. На підставі С. т. Україна діставала лише автономію з гетьманом на чолі, була зобов’язана воювати разом з поль. військом проти Москви й не нападати на Крим. володіння. Наслідком С. т. була капітуляція моск. війська й довголітній крим. полон його головнокомандувача, боярина В. Шеремєтєва. Коз. рада в Корсуні апробувала С. т., але лівобережні полки, на чолі з Я. Сомком і В. Золотаренком, під загрозою моск. помсти, залишилися на боці Москви. Цим був започаткований поділ Коз.-Гетьманської держави на Правобережну й Лівобережну частини.

О. О.

Слободівна Марія, див. Крушельницька Марія.

Слободян Наталя (* 1923), балерина. Закінчила Київ. хореографічне училище (1941); з 1944 солістка Львівського Театру Опери та Балету. Партії: Лілея (однойменний балет К. Данькевича), Маруся Богуславка (однойменний балет А. Свєчнікова), Мануся («Сойчине крило» А. Кос-Анатольського), Марічка («Тіні забутих предків» В. Кирейка), Раймонда (однойменний балет О. Ґлазунова) та ін.

[Слободян Наталя (* Київ), у 1944 — 68 солістка, з 1968 — педагог-репетитор Львівського Театру Опери та Балету. — Виправлення. Т. 11.]

Слободян Роман (* 1889), укр. гром. діяч у ЗДА, родом з с. Настасова Тернопільського пов. (Галичина); з 1906 у ЗДА. 1920 — 33 — гол. фінансовий секретар, згодом до 1966 — гол. касир Укр. Нар. Союзу. Співзасновник і чл. проводів низки центр. укр. установ у ЗДА: Об’єднання Укр. Орг-цій Америки, Укр. Конґресового Комітету Америки (УККА), Злученого Укр.-Амер. Допомогового Комітету (ЗУАДК) та ін.

[Слободян Роман (1889 — 1982, Елізабет, Нью-Джерзі). — Виправлення. Т. 11.]

Слободяник Гнат (* 1902), будів. інж. родом з Вінничини, з 1934 завідувач катедри будів. матеріялів Київ. Інженерно-Будів. Ін-ту; 85 друкованих праць з ділянки будів. матеріялів.

[Слободяник Гнат (* Лисівка, Проскурівський пов., Подільська губ.). — Виправлення. Т. 11.]

Слободяник Олександер (* 1942), піяніст-віртуоз родом зі Львова, тричі лавреат міжнар. конкурсів піяністів: у Варшаві (1960), Брюсселі й Празі (1964). Виступає з самостійними концертами і з оркестрами в СССР, Зах. Европі й Америці.

[Слободяник Олександер (* 1941). — Виправлення. Т. 11.]

Слободянюк-Подолян Степан (1876 — 1932), маляр родом з Вінничини. Учився в Одеському Художньому Училищі (1899 — 1901) та Петербурзькій Академії Мистецтв (1905 — 12), з 1925 жив у Катеринославі. Портрети: «Жін. портрет» (1915), «Матрос з крейсера „Аврора“» (1917), «Укр. дівчина», «Кармалюк» (1926), «Молдаванка» (1928); картини: «Буря і спокій», «Похорони Кармалюка» (1912), «Обжинки», «Вільна Україна» (всі у Дніпропетровському Художньому Музеї).

[Слободянюк-Подолян Степан (* Літин, Подільська губ. — † Ленінград). — Виправлення. Т. 11.]

Слобожанщина, див. Слобідська Україна.

Попередня     Головна     Наступна