Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1976. — Т. 8. — С. 2959-2974.]

Попередня     Головна     Наступна





Сотенний устрій, у Коз.-Гетьманській державі й на Слобідській Україні сотенний уряд складався з сотника й сотенної старшини, до якої входили городовий (або сотенний) отаман, писар, осавул і хорунжий. Сотник був гол. начальником сотні й виконував на її території подібну військ., адміністративну й суд. владу, як полк. на території полку. Крім суто-військ. функцій, сотник був адміністратором сотні, де він відповідав за порядок, і гол. сотенного суду, який розглядав цивільні і менш важливі кримінальні справи між козаками, а іноді й ін. населенням сотні (тоді до складу суду входили і представники відповідних верств людности). У важливіших справах сотник підлягав полк. й полковому урядові, а часом і безпосередньо гетьманові. Спершу сотника обирала коз. сотенна рада й затверджував вищий уряд (полковницький або гетьманський). Але від часів Мазепи його здебільша призначав полк. або й сам гетьман (з 1715 — з 3 кандидатів, рекомендованих сотенною громадою, фактично старшиною), а в часи міжгетьманства — Ген. Військ. Канцелярія. Після Полтавської катастрофи 1709 сотників нерідко наставляв царський уряд або вища рос. адміністрація на Гетьманщині, при чому іноді з людей, чужих для даної сотні, а навіть зайшлих чужинців (волохів, сербів та ін.). По скасуванні гетьманату 1764 сотників призначала Малорос. Колеґія (фактично її през. — граф П. Рум’янцев).

Сотники урядували іноді десятки років або доживотно, й їх наступниками здебільша були їхні сини і дальші нащадки. Це створювало фактично спадковість сотницького уряду і сприяло формуванню свого роду сотницьких «династій» (аналогічно до полковницьких), як, напр., Забіли в Борзенській сотні (1654 — 1773), Рубці — у Топальській (1669 — 1782), Мандрики — у Кобижчанській (1672 — 1781), Шрамченки — в Олишівській (1680 — 1773), Стороженки — в Ічнянській (1687 — 1752), Селецькі — у Дівицькій (1694 — 1767), Родзянки — у Хорольській (1701 — 60) та ін.

Отаман городовий або сотенний, який був перший після сотника, урядував разом з ним у сотенній канцелярії, доглядав за поліцією, а в походах був його помічником. Писар сотенний провадив канцелярію сотні; осавул і хорунжий сотенні виконували відповідні військ.-адміністративні функції. Сотенна старшина звич. призначалася полк. владою.

С. у. Гетьманщини був ліквідований рос. урядом на поч. 1780-их pp., а на Слобожанщині у 1765.

Р. М.


Сотник, військ. особа, яка очолює сотню. В Армії УНР і в УГА С. — старшинський ступінь, найвища ранґа війська серед молодших старшин.


Сотня, військ. або військ.-територіяльна одиниця. За княжої доби С. називали військ. частину нар. ополчення, яка спершу нараховувала 100 осіб. У 16 в. з’явилися С. реєстрових козаків, як підрозділи коз. полків. У коз. реєстрі 1649 С. іменувалися або за назвою місцевости, або за йменням сотника.

У Коз.-Гетьманській державі 17 — 18 вв. та на Слобідській Україні, С. становила адміністративно-територіяльну, суд. й військ. одиницю у складі полку (див. Полковий устрій). С. іменувалися за назвою міст та м-к, у яких перебував сотенний уряд. Кількість С. у полках була неоднакова (від 7 до 20) й не лишалася незмінною. Деякі С. (особливо полкові) ділилися у 18 в. на 2, 3, а навіть 4 (у Ніженському полку) С., які мали відповідну нумерацію. Кількість козаків у С., як військ. одиниці, була від кількох десятків до кількох сот (здебільша 200 — 250; на Слобідській Україні менше). На чолі С. стояв сотник (див. Сотенний устрій), підпорядкований полковому урядові. С. пов’язані з столицями Гетьманщини (Батуринська, Тлухівська) або гетьманськими маєтками («на булаву») підлягали безпосередньо гетьманові. С. існували також в охотницьких (компанійських і сердюцьких, див. Сердюки) полках, але їх орг-ція мала суто-військ. характер,

У новіші часи С. називалися підрозділи: у коз. військах (Кубанському, Донському та ін.) Рос. Імперії й у коз. держ. формаціях 1918 — 20 (вони відповідали ескадронам і ротам реґулярної армії); в Армії УНР і УГА (вони ділилися на 2 — 3 чоти, в УГА — чети); в УПА і 1 дивізії Укр. Нац. Армії.

Р. М.


Софіївка (V — 14), с. м. т. положене у верхів’ях р. Кам’янки (притока Базавлуку), р. ц. Дніпропетровської обл.; 9 800 меш. (1966). Харч. промисловість.


«Софіївка», дендрологічний парк Ботанічного саду АН УРСР, розташований у півн. частині м. Умані, обабіч р. Кам’янки; визначний пам’ятник садовопаркового будівництва краєвидного типу; площа бл. 150 га.

Парк «С.» заснований у 1796 — 1800 поль. маґнатом Феліксом Потоцьким і названий на честь його дружини Софії. Парк був створений у майже безлісній мальовничій місцевості, розчленованій р. Кам’янкою, балками та ярами, які врізаються в ґранітове підложжя, що часто виходить наверх. При створенні парку вміло використано рельєф, але без заздалегідь наміченого пляну. Здовж ріки Кам’янки створено систему гідроспоруд, за допомогою з землі викопаних брил ґраніту постав штучний рельєф: скелі, ґроти тощо; у процесі завершення робіт на окремих ділянках насаджувано місц. та екзотичні деревно-чагарникові рослини; тоді ж були збудовані перші архітектурні споруди та прикрашено «С.» скульптурою, перев. античною. Будівничими парку були бельгієць Людвіґ Метцель і кріпак-садівник Заремба, працю виконали тисячі кріпаків. «С.» відкрито влітку 1800, проте її будівництво продовжувалося до 1805. «С.» вважали одним з кращих парків Европи; поль. письм. Станислав Трембецький присвятив йому поему «Zofiówka» (1806, франц. переклад 1814).

По смерті Потоцького «С.» занепала, 1831 її конфіскував цар Микола І і подарував своїй дружині (Царицин сад). 1836 — 59 «С.» перебувала у віданні Управління військ. поселень, тоді під керівництвом уманського архітекта Макутіна за проєктами акад. А. Щтакеншнейдера створено ряд нових архітектурних споруд. 1859 «С.» передано у відання Гол. училища садівництва, з 1899 ведено під керівництвом проф. В. Пашкевича нові насадження, перев. екзотичних дерев (Англійський парк). 1929 «С.» була оголошена держ. заповідником, 1946 відновлено її іст. назву «С», з 1955 — у віданні АН УРСР.

Гол. композиційна вісь парку проходить по річищу п. Кам’янки, де споруджено ряд штучних басейнів та ставів (Верхній — понад 8 га, Нижній бл. 1,5 га та ін), водоспади (один з них 14 м висоти), шлюзи, каскади, підземну р. Стікс (завдовжки 224 м), водограї (найбільший до 20 м) тощо. Парк прикрашують штучні скелі (Левкадська, Тарпейська й ін.), ґроти (Венери, «Горішок», «Страху і сумнівів» та ін.), павільйони (Фльори, Рожевий), альтанки, біломармурова скульптура. Завдяки компонуванню різних деревних порід, поєднанню їх з водоймами, скелями й архітектурними спорудами, створено види й перспективи різних плянів (Головна алея, Англійський парк, Єлісейські поля й ін.).

У «С.» росте бл. 500 видів дерев і кущів (місц. і екзотичних), серед них: болотяний кипарис, сосна Ваймутова, тюльпанове дерево, плятан, гінкґо, смерека та багато ін. У заповіднику ведеться наук. робота в галузі дендрології, садівництва (зокрема вивчення, акліматизація та інтродукування цінних рослин) і паркобудівництва; він є тепер місцем відпочинку і притягає багато туристів.

Література: Липа О. Визначні сади і парки України та їх охорона. К. 1960; Кривулько Д., Рева М., Тулупій Г. Дендрологічний парк Софіївка. К. 1962; Кодаревський І. Софіївка (Короткий путівник). К. 1970.

Р. М.


Софіївський (V — 19), с. м. т. Ворошиловградської обл., підпорядковане Краснолуцькій міськраді; 11 500 меш. (1975). Кам’яновугільні шахти. Заснований 1952.


Софіївський могильник, тілопальний могильник мідного віку, досліджений І. Самойловським і Ю. Захаруком 1947 — 48 б. Софіївки Баришівського р-ну Київ. обл., положений на пісковому підвищенні надзаплавної тераси лівого берега Дніпра. В С. м. знайдено приблизно 150 поховань: одні в посуді-урнах, ін. загорнені у тканини. Знайдено знаряддя праці (сокири, серпи, молоти, долота і т. д), глиняний посуд і зброю (кинджали, ножі, вістря до стріл), зроблену з каменю, кременю й міді, а також прикраси (браслети, спіральні й рубчасті пронизки). Мідяні предмети були виготовлені з сировини балкано-карп. походження; кераміка має різноманітну форму, прикрашену штампованим та шнурковим орнаментом. Могильник походить з сер. З тисячоліття до Хр. Подібні С. м. могильники досліджено пізніше у різних місцевостях Київщини. Вони являють собою місц. середньодніпровський варіянт трипільської культури.


Софійський собор (Київська Софія), один з найстаріших і найбільших соборів України, символ величі Київ. держави. Закладений 1037 кн. Ярославом Мудрим як храм з 5 навами і 13 банями; в 11 — 13 вв. кілька разів добудовуваний; багато оздоблений всередині мозаїкою та фресками (рел. й світського змісту). С. с. становить мист. цінність світового значення, як зразок пізньо-візант. мистецтва з укр. впливами. Грав велику ролю в церк.-рел. й гром.-політ. житті Київ. Руси як катедра київ. митр. і місце інтронізації В. кн. При С. с. була бібліотека, заснована Ярославом Мудрим. С. с. — також місце поховання багатьох київ. кн.: Ярослава Мудрого, його сина Всеволода, Володимира Мономаха та ін. і київ. митр. княжої і коз.-гетьманської доби.

С. с. не раз був плюндрований, зокрема Андрієм Боголюбським (1169), Рюриком Ростиславичем (1203), татарами (1240 і 1482). В наслідок того храм зазнав великого занепаду й часткової руїни. Митр. П. Могила почав відбудову С. с., завершену лише в кін. 17 в. коштом гетьмана І. Мазепи. Під час перебудов зовн. вигляд храму змінився, набувши бароккового характеру. Згодом фрески всередині були затиньковані (або замальовані) і відкриті наново лише в 1843. Відтоді відродилася увага до С. с. як пам’ятника старовини (дослідження Ф. Солнцева, розчищення та підмальовування фресок). З 1917 почато працю над наук. дослідженнями будови С. с., а з 1919 над розчищенням замальованих колись фресок і укріпленням мозаїки від обсипання. Особливо багато зробив для дослідження архітектури С. с. І. Моргілевський. Під час реставраційних робіт на стінах С. с. знайдено багато написів — «графіті», що мають відношення до іст. осіб і подій 11 — 13 вв.

У 1918 і 1919, обстрілюючи Київ. больш. військо частково пошкодило будову й мозаїку вівтаря. У 1920-их pp. C. с. був катедрою митр. УАПЦ В. Липківського. 1934 сов. влада заборонила богослуження в С. с. й оголосила його музеєм-заповідником. У 1920 — 30-их pp. з С. с. забрано всі золоті й срібні речі, понищено іконостаси тощо, без уваги на їхню мист. вартість. З 1945 С. с. підлягає Академії Архітектури УРСР, з 1956 Академії Будівництва і Архітектури УРСР.

Література: Закревский Н. Описание Киева, II. М. 1868; Киевский Софийский собор — Древности Российского Государства. I — IV. П. 1871 — 87; Провідник по Києву (за ред. Ф. Ернста), вид. ВУАН. К. 1931; Повстенко О. Катедра св. Софії в Києві (Анали УВАН у ЗДА). Нью-Йорк 1954; Кресальний М. Софійський заповідник у Києві. Архітектурно-іст. нарис. К. 1960; Высоцкий С. Древне-русские надписи Софии Киевской XI — XIV вв. Випуск І. К. 1966; Софія Київська. Автор ст. та упорядник Логвин Г. К. 1971; Тоцька І. Мозаїки та фрески Софії Київської. Фотоальбом. К. 1971, 1975.

В. Павловський


Софія, м., столиця і гол. культ. та екон. центр Болгарії (Нар. Респ. Болгарії); понад 1 млн меш. У С. 1889 — 95 жив і діяв М. Драгоманов; 1911 виступала укр. театральна трупа О. Суходольського. У 1918 — 21 було посольство УНР (посол О. Шульгин, згодом Ф. Шульга); 1919 — 20 видавало журн. «Украинско-Български Преглед» (ред. П. Сікора і Ю. Налисник). По першій світовій війні у С. виникла невелика укр. колонія, перев. з кол. вояків Армії УНР. Тут мали осідок централі укр. т-в: Укр. Громади в Болгарії, Укр. Об’єднання в Болгарії, а з 1934 — Союзу Укр. Орг-цій у Болгарії. З 1920 в С. діяло Болг.-Укр. Т-во (гол. І. Шішманов), у 1920-их pp. нечисленна Укр. Студентська Спілка, руханкове т-во «Січ» й ін. Всі ці орг-ції і т-ва були ліквідовані по другій світовій війні. З 1921 аж до смерти 1963 в С. працював скульптор М. Паращук. Після 1945 р. існують досить жваві культ. зв’язки між С. і Києвом (ґастролі київ. солістів, виставки образотворчого мистецтва) у рамках урядового культ. обміну.


Софронів Левицький Василь, див. Левицький (Софронів) Василь.


Софронов Михайло (1873 — 1944), вчений аґроном родом з Вознесенського (тепер Миколаївська обл.), працював в учбових закладах Києва, Умані, Луганського та ін. Праці з питань садівництва і городництва.

[Софронов Михайло († Ленінабад [за УРЕС]). — Виправлення. Т. 11.]


Сохачевська Лідія († 1911), письм. Учителювала в нар. школах Катеринослава, працювала в Катеринославському земстві. З 1906 оп. й вірші С. друкувалися в періодичній пресі й альманахах; серед ін. оп. «Сашко».


Сохоцький Ісидор (1895 — 1977; псезд. Сидір Ярославин), церк. і гром. діяч родом з Бібрщини, д. чл. НТШ (з 1965); закінчив богословські студії і філос. фак. Таємного Укр. Ун-ту в Львові, з 1923 свящ. на Львівщині ; на еміґрації у Німеччині і (з 1950) у ЗДА. Праці й ст. з новочасної укр. історії й укр. церкви, серед ін. «Що дали Гр.-Кат. Церква, і духовенство укр. народові» (1951), «Визвольна боротьба на зах.-укр. землях у 1918 — 23 pp.» (1956), «Укр. Кат. Церква візант.-сх. обряду в ЗДА» (у зб. «Укр. Кат. Митрополія в ЗДА»; 1959), «Іст. постаті Галичини XIX — XX ст.» (1961) та ін. Помер у Філядельфії.


«Социалистический Донбасс», обл. партійно-сов. газ., виходить у Донецькому 5 разів на тиждень з 1932; 1920 — 32 назва «Диктатура труда». Наклад (1975) 373 000 прим. 1944 — 45 виходило паралельне укр.-мовне вид. «Соц. Донбас», яке було ліквідоване одночасно з створенням газ. «Радянська Донеччина» (1945). У 1963 — 65 «С. Д.» виходив рос. (як орган пром. обкому, наклад 80 — 100 000) і укр. («Радянська Донеччина» орган сіль. обкому, 17 — 20 000 прим.) мовами.


Социніяни, представники течії у протестантизмі, які дістали назву від свого засновника італійця Фавста Социна (Sozzini, 1539 — 1604). С. спиралися на св. Письмо, заперечували догмат Троїчности і (виходячи з навчання антитринітаріїв, себто визнавців однієї Божої істоти) вважали, що Христос був людиною (тому С. неправильно називали й аріянами) з божеським обдаруванням, якому належить божеське шанування. С. не визнавали таїнств, молитов за померлих, шанували суботу, засуджували війну. Громадами С. керували старші віком і диякони, вибирані громадою; пастори мали виключно літургічну ділянку і проповідництво. Особливу увагу С. присвячували освіті, поставивши на високий рівень школи і в-ва.

С. оформилися і поширилися у Польщі, де з 1579 діяв Ф. Социн, і тому їх називано Поль. братами. З Польщі С. проникли на білор. і укр. землі (зокрема на Волинь), де на зламі 16 — 17 вв. низка визначних родів (Гойські, Немиричі, Сенюти, Пересідські, Чапличі) підтримали С., утворивши у своїх мастках социніянські громади і школи (в Киселині, Гощі, Хмельнику, Берестечку та ін.). Відродження Кат. Церкви в Польщі та політ. обставини, особливо симпатії С. до шведів (Карла X Ґустава) під час поль.-швед. війни, мали в результаті ліквідацію С. Ухвалою сойму з 1658 С. мусіли покинути країну, а їхні школи і молитовні доми конфісковано. Утиски відбувалися і перед тією ухвалою, зокрема 1644 припинено діяльність социніянської громади у маєтку Чапличів, Киселині на Волині.

Як й ін. «нововірські» рухи, С. посилили літ.-полемічну творчість і з кін. 16 в. збереглися протисоциніянські віршовані твори. З тогочасних перекладів социніянських текстів на укр. мову найбільше відоме Негалевське євангеліє 1581.

Література: Левицкий О. Социнианство в ПольшЂ и Юго-Западной Руси XVI — XVII вв. К. 1882; Липинський В. Аріянський соймик у Киселині 1638. ЗНТШ, т. 96; Передмова Д. Чижевського до англомовного вид. праці О. Левицького The Annals. УВАН, т. III, ч. 1 (7). Нью-Йорк 1953.

І. Коровицький


«Соціалістична Культура», місячних, орган Мін-ва Культури і (з 1970) Ради профспілок УРСР, виходив у Києві з 1936 (до сер. 1937 п. н. «Колбуд») до квітневого ч. 1941, з 1947 до березня 1954 п. н. «Культ.-осв. робота», далі знову як «С. К.». До 1970 журн. був призначений для працівників сіль. бібліотек, клюбів, будинків культури тощо, від поч. 1970 напрям журн. поширено на обслуговування також міськ., зокрема роб. установ культури. «С. К.» вважають продовженням вид. подібного типу, що виходили до війни: «Путь к коммунизму» (1921 — 24), «Сел. Будинок» (1924 — 30) і «За масову ком. освіту» (1931 — 33), а також журн., розрахованих в основному на міськ. читача: «Рабочий Клуб» (1925 — 27), «Культработник», а далі «Культробітник» (1927 — 30), «Культфронт» (1931 — 35).


«Соціалістична Харківщина», орган харківського обкому і обл. ради депутатів; виходить 5 разів на тиждень з 1934; 1920 — 24 — рос. мовою п. н. «Пролетарий», пізніше до 1930 як «Харьковский Пролетарий», після українізації, 1930 — «Харківський Пролетар» (1938 створено і рос.-мовну обл. газ. «Красное Знамя», яка виходить донині). 1975 «С. Х.» мала наклад 68 000 прим. («Красное Знамя» — 110 000).


«Соціалістичне Тваринництво», наук.-виробничий місячник Мін-ва Сіль. Госп-ва УРСР, виходив з 1926 п. н. «Українське скотарство», з 1931 — «Соціялістичне тваринництво України», 1934 — 41 і 1945 — 63 «Соціалістичне тваринництво». Від 1964 виходить п. н. «Тваринництво України».


Соціологія в УССР після 1937 (про С. перед 1937 див. ЕУ I, стор. 1131 — 34). По ліквідації Всеукр. Асоціяції Марксо-Ленінських ін-тів, при яких існували катедри С., та після розстрілу С. Семковського С. навіть у її марксистській мікроформі була ліквідована й замінена догматичним сталінським «іст. матеріялізмом». Конкретна мікро-С. та соціометрія не встигли розвинутися взагалі, бо заборонені були матем. статистика, теорія ймовірности і вибірки й структурно-функціональна аналіза для вивчення сов. суспільства. Офіц. це пояснювано тим, що, згідно з Сталіном, від 1936 в СССР існує «безклясове суспільство», в якому немає соц. конфліктів, а тому С., як окрема наука, більше не потрібна.

Такий стан проіснував приблизно до 1958, а почасти існує ще й досі. Соц.-екон. Відділ АН УРСР (1937 — 46; тепер — Відділ суспільних наук) не видав жадної поважної праці навіть з «іст. матеріялізму». Пізніше наук. тематика з соц. та нац. питань була передана створеному в 1947 Ін-тові Філософії АН УРСР. Про н.-д. працю з С. в цьому інті не було відомостей аж до 1961 — 62, коли відділ атеїзму цього ін-ту провів соц. дослідження на Зах. Укр. Землях, однак, вони опубліковані не були. Після партійної критики й реорг-ції Ін-ту Філософії АН УРСР у 1963 в ньому питання С. розробляють (на 1968 3 з усіх 8) відділи: методології, методики й техніки соціологічних досліджень; історії філос. та соціологічної думки на Україні та філос. питань будівництва комунізму. А що в УССР немає окремого наук. журн. з С., праці про методи С. не друкуються ніде. Тільки в матем. зб. і журн. з’явилися у 1960-их pp. перші праці з матем. статистики й теорії ймовірности, що посередньо стосуються С. (праці А. Айзена, А. Головченка, А. Гершторна й ін.). Певну вартість для історії С: мають вид. відділу історії філософії: монографії про М. Драгоманова, М. Павлика, Г. Сковороду й ін. і такі ж ст. в ж. «Філософська Думка». Відділ будівництва комунізму видав такі кн., як, напр., «Изменение внутриклассовой структуры рабочего класса» (1965), «Основні закономірності піднесення села до рівня міста» (1963), але вони написані в дусі старої макро-С. Серед друкованих праць, які дещо стосуються С., масово переважають писання послідовників сталінського «істмату», а тематично серед них — консервативна критика зах. С. Зовсім новим явищем є поява в 1970-их pp. в ж. «Кибернетика» чисто теоретичних матем. моделів С. (Н. Амосов, Д. Галенко).

С. можна вважати найвідсталішою наукою на Україні, зрештою, як і в усьому СССР (хоч там, у системі АН СССР, існують два ін-ти: Ін-т соціологічних досліджень та Ін-т соц.-екон. проблем). Одначе, почавши з 1960-их pp., на Україні провадяться чималі конкретно-соціологічні дослідження, анкетні опитування населення, на великих пром. підприємствах постійно ведуться соц.-психологічні дослідження робітників, їхніх настроїв, поведінки тощо. Але матеріяли цих досліджень не публікуються, бо вони — політ. делікатні, і влада не хоче розповсюджувати таку інформацію. Відомо, напр., що за публікацію деяких цього роду матеріялів зазнав чистки у 1972 Ін-т соціологічних досліджень АН СССР у Москві.

Чимало соціологів працює не в центр. наук. установах УССР, а в різних ін-тах та лябораторіях мін-в і на підприємствах. Загал їх є чл. Сов. Соціологічної Асоціяції (створена 1958), що є проф. т-вом, а не наук. установою. З 1974 у видаваному нею ж. «Социологические исследования» з’являються ст. й укр. соціологів. Ця асоціяція має 5 територіяльних відділів, у тому ч. Київ. (заснований 1968), який має в своєму обсязі по суті всю УССР. У 1970 членство Київ. відділу нараховувало 200 осіб та 35 орг-цій; гол. (1974) Лідія Сохань (вона ж завідує відділом філос. проблем психології Ін-ту Філософії АН УРСР), заступники — В. Чорноволенко й О. Якуба, секретар В. Волович. 14 спеціялізованих секцій Київ. відділу, зведених у 1974 до 8, відображають поточну працю ін-тів, лябораторій та фак. ун-тів, у яких працюють укр. соціологи. До асоціяції безпосередньо належать і окремі соціологи. Осередками досліджень з С., крім АН УРСР, є ще Київ., Харківський і Львівський ун-ти, а також ін-ти й лябораторії у Запоріжжі, Дніпропетровському, Кривому Розі, Одесі, Жданові. Предметами вивчення є проблеми управління підприємствами, проблема села, демографічні процеси, нац. і рел. відносини, С. науки й культури, суспільна філософія. Наслідки проведеної праці надруковано в зб. «Соціологія на Україні» (1968, ред. Л. Сохань); хоч її оголосили, як перший укр. щорічник С., проте наступні річники не з’явилися.

Нова доба у розвитку всієї сов. С. почалася після XXIV з’їзду КПСС (1971), на якому Л. Брежнєв підкреслив потребу т. зв. «соц. плянування». Після з’їзду посилено «керівну ролю» КПСС у соц., нац., демографічних та культ. процесах, що на практиці позначилися посиленням політики репресій та тиску з боку партійного та держ. апарату. Працю соціологів скеровано гол. ч. на завдання прикладного характеру, напр., на створеня т. зв. АСУ (автоматизованих систем управління) тощо.

Поза Україною з опублікованих праць про С. України варто відзначити дослідження І. Арутюньяна, вірменського соціолога в Моск. Ун-ті. Його монографія про село Терпіння Запор. обл. містить політ. відважну аналізу С. села і може сміливо вважатися найкращою працею всього повоєнного періоду. (Див. також Психологія, Філософія).

Література: Суспільна свідомість та її форма. Х. 1961; Парнюк М. Теоретична безплідність сучасної буржуазної соціологи, ж. Комуніст України, ч. 5. К. 1961; Добров Г. Технічний проґрес і буржуазна соціологія, ж. Комуніст України, ч. 8. 1962; Сохань Л. Соціологія на Україні. К. 1968; Арутюньян Ю. Опыт социологического изучения села. М. 1968; АН УРСР. Ін-т Філософії. Розвиток філософії в Укр. РСР. К. 1968; Чагин Б. Очерк истории социологической мысли в СССР. П. 1971; Галенко Д. Моделирование гипотез о социальном поведений групп людей, ж. Кибернетика, ч. 2. К. 1972; Витанович І. Характер і орг-ція соціологічних досліджень на Україні, ж. Сучасність, липень-серпень. Мюнхен 1972; Simirenko A. Soviet and American Sociology in the Seventies. Studies in Comparative Communism. Nos. 1 — 2, 1973; Владіміров В. Заг. збори Київ. відділу радянської соціологічної асоціяції, ж. Філософська Думка, ч. 1. К. 1975; Simirenko A. Current Sociological Research in Ukraine. In Peter J. Potichnyj (ed.). Ukraine in the Seventies. Овквил 1975.

В. Голубничий, О. Симиренко


«Соціял-Демократ», орган Полтавського Крайового Комітету Укр. Соц.-Дем. Роб. Партії, виходив 1907 у Полтаві; ред. П. Дятлів; закритий на 5 ч. адміністративною владою.


Соціялізм, див. Доповнення.

[Соціялізм. — Доповнення. Т. 11.]


Соціялісти-революціонери (есери), рос. партія, яка утворилася з об’єднання різних народницьких груп у Росії й на еміґрації в 1901 (серед ін. Союз С.-р., Партія С.-р.).

У 1901 — 05 значну ролю в партії мала Бойова Орг-ція, що стосувала індивідуальний терор проти представників царського режиму. І з’їзд партії в кін. 1905 і на поч. 1906 у Фінляндії ухвалив програму, яку запропонував В. Чернов: партія боролася за побудову дем. федеративної респ., висувала програму соціялізації землі й передачі її сіль. громадам на засадах зрівняльного користування; вона зверталася насамперед до селянства; проте членство партії творила гол. народницька інтеліґенція. Ліві С.-р., т. зв. максималісти, вимагали також соціялізації зав. та створення «республіки трудящих». Здемаскування Азефа, керівника Бойової Орг-ції, як аґента царської охранки, та програмові розходження спричинилися до значного послаблення С.-р.

По вибуху першої світової війни партія поділилася на т. зв. оборонців, під проводом Н. Авксентьєва. та інтернаціоналістів, під керівництвом В. Чернова і М. Натансона, які брали участь у конференції лівих соціялістів у Ціммервальді (Швайцарія). По лютневій революції С.-р. відогравали провідну ролю в Тимчасовому уряді (В. Чернов, А. Керенський, Б. Савінков); у виборах до Установчих зборів у листопаді 1917 здобуло понад 17 млн голосів (з усіх 41,7 млн). Проте по Жовтневій революції (на IV партійному з’їзді) С.-р. розкололися. Ліві С.-р., очолені М. Натансоном і М. Спірідоновою, почали співпрацювати з большевиками (їхні представники В. Карелін, А. Шрейдер, І. Штейнберґ брали участь у больш. уряді), але після Берестейського миру вийшли з уряду, а в липні 1918 С.-р. зробили невдале повстання проти больш. режиму. У вересні 1918 їхні керівники В. Зензінов і Н. Авксентьєв брали участь в організованій в Уфі Всерос. Директорії, але в листопаді 1918 її ліквідував адмірал А. Колчак, проголосивши себе «верховним правителем Росії». 1922 в Москві відбувся процес чл. ЦК С.-р. (А. Ґоц. А. Тимофієв, Д. Донской). залишки С.-р. були знищені у 1930-их pp. Ті, що опинилися на еміґрації (Чернов, Зензінов та ін.) продовжували свою діяльність до 1950-их pp.

С. — р. на Україні. Рос. народництво, що призвело до утворення партії рос. С.-р. сильно впливало на укр. рев. думку, бо радикальні укр. елементи шукали співпраці з рос. рев. групами, насамперед з С.-р. Одночасно С.-р. як партія, яка орієнтувалася на селян, мали сприятливий ґрунт на Україні, де більшість селянства відчувала недостачу землі. Щойно зростання укр. нац. руху проти рос. царату почало відштовхувати укр. політ. діячів від рос. партій. Орг-цію рос. есерів у Києві напередодні першої світової війни очолював А. Козачок, родом з Глухівського пов. на Чернігівщині. Тоді есери видавали в Києві леґальну газ. «Голос Труда». Т. ч. укр. С.-р. і далі діяли в рамках, рос. С.-р. або являли собою окремі гуртки, а Укр. Партія Соціялістів-Революціонєрів (УПСР) утворилася щойно в квітні 1917.

У першій пол. 1917 рос. С.-р. мали чималий вплив серед міськ. інтеліґенції, яка горнулася до ідеології рев. народництва. У червні 1917 вони здобули більшість у виборах до міськ. рад (гол. у Харкові, Одесі, Симферополі, Катеринославі). Полк. К. Оберучев, правий есер, призначений Тимчасовим урядом начальником Київ. військ. округи (травень 1917) виступав проти автономного ладу України й творення укр. військ. формацій. Але у другій пол. 1917 гол. політ. фактором на Україні стала вже УПСР. Вона перемогла рос. С.-р. на III Військ. з’їзді (у жовтні 1917) та здобула найбільше голосів на Україні у виборах до Установчих зборів, а організовані укр. С.-р. сел. спілки витиснули орг-цію рад (совєтів), що її становили рос. С.-р. Щойно після порозуміння Центр. Ради з Тимчасовим Урядом у липні 1917 до складу Малої Ради від рос. С.-р. увійшли А. Зарубін (він же і чл. Ген. Секретаріяту), І. Складський, С. Сараджієв та Суховий. Проте вороже наставлення Тимчасового уряду і рос. С.-р. до нац. вимог Центр. Ради спричинювало постійні конфлікти. Навіть після больш. перевороту рос. С.-р. ухвалили на IV з’їзді в грудні 1917 постанову про збереження єдности федерації, хоч одночасно критикували політику Ради Нар. Комісарів щодо УНР, висловлювалися за окремі укр. військ. частини і т. д. Проте до складу першого сов. «уряду» України, т. зв. Нар. Секретаріяту, утвореного у Харкові 17. 12. 1917, входив один рос. лівий С.-р., Є. Терлецький, як нар. секретар зем. справ.

На еміґрації рос. С.-р., як й ін. політ. угрупування, ставилися вороже до самостійности нерос. народів. Вони вважали, що про держ. устрій майбутньої рос. федерації мяють вирішити Всерос. Установчі збори. (Див. Рос.-укр. політ. взаємини на еміґрації).

Література: Винниченко В. Відродження нації, т. I — III. K. Відень 1920; Шаповал М. Рев. соціялізм на Україні. Відень 1921; Христюк П. Замітки і матеріяли до історії укр. революції 1917 — 20 pp., т. I — II. Відень 1921 — 22; Оберучев К. Воспоминания. Нью-Йорк 1930; Дорошенко Д. Історія України 1917 — 23 pp., т. I — II. Ужгород 1932, 2 вид. Нью-Йорк 1955; Chernov V. The Great Russian Revolution. Пью-Гейвен 1936; Мазепа І. Україна в огні і бурі революції 1917 — 21. Прага 1942; Radkey О. Н. The Agrarian Foes of Bolshevism. Нью-Йорк 1958; Venturi F. Roots of Revolution. Нью-Йорк 1960; Ковалевський М. При джерелах боротьби. Інсбрук 1960; Radkey O. H. The Sickle under the Hammer. Нью-Йорк 1963.

M. Прокоп


«Соціялістична Громада», див. «Нова Громада».


Соціялістичне змагання, типово сов. термін на означення різноманітних, переважно позаекономічного характеру, заходів підвищити продуктивність праці, в основу яких покладено не так стимули матеріяльного зацікавлення, як апеляції до «соц. свідомости» працюючих віддати додаткові зусилля на побудову соціялізму. Звідси такі означення С. з., як «основна форма соц. орг-ції праці» (Й. Сталін, 1929), «економічна закономірність соціялізму» тощо. На поч. 1970-их pp. визначення С. з. устабілізувалося в ппацях сов. теоретиків, як «методи будівництва соціялізму і комунізму; однієї з рушійних сил зростання продуктивности праці; ефективної методи виховання у трудящих комуністичного ставлення до праці, залучення їх до управління виробництвом». Нарешті, воно дістало і конституційне закріплення: у ст. 8 Конституції СССР 1977 зафіксовано: «Трудові колективи розвивають соціялістичне змагання».

За перший етап С. з. сов. джерела вважають «комуністичні суботники», запроваджені з 1919. В. Ленін, беручи сам у них участь, надавав великого значення цим «суботникам»; було навіть видане спеціяльне «Положення про суботники» (1920), але наслідки їх були незначні, і з переходом до НЕП-у вони пішли в забуття. В ідеї це була безплатна праця на державу всього працездатного населення, в якій ознак С. з. ще не було. С. з. виникло в 1926 у зв’язку з проголошенням курсу на індустріялізацію країни. Це було ударництво, яке полягало в тому, що окремі робітники, бриґади і цілі підприємства брали на себе зобов’язання збільшити норми виробітку, знизити собівартість і поліпшити якість продукції, висували підвищені зустрічні пляни. Ударників й ударні підприємства порівняно з іншими фаворизовано: краще забезпечувано устаткуванням і сировиною, а ударників — ліпшим постачанням, що в 30-их pp., за браком товарів широкого вжитку, мало не абияке значення. У грудні 1929 у Москві відбувся перший всесоюзний з’їзд ударних бриґад, який звернувся з закликом (практикованим і за наступних п’ятирічок) до всіх робітників виконати першу п’ятирічку за 4 роки. Подібні з’їзди колгоспників-ударників відбулися в 1934 і 1935.

Дальшим розвитком ударництва було С. з. між робітниками, бриґадами і підприємствами за підвищення виробничих показників. У 1932 виник широко тоді пропаґований ізотовський рух, новим у якому було те, що його ініціятор, донецький шахтар М. Ізотов, крім уже відомих, висунув ще одне зобов’язання: допомагати відсталим робітникам і наглядати за їх працею. Але найвищим етапом у С. з. став з 1935 стахановський рух, спрямований на встановлення високих виробничих рекордів. Щоб забезпечити його ініціяторові, теж донецькому шахтареві О. Стаханову, нечуваний доти рекорд, йому створили ідеальні умови: дали найкращу вугільну лаву, призначили помічників на виконання допоміжних робіт (які шахтар у звичайних умовах виконував сам), і він за зміну виробив понад 14 норм. Стахановський рух почали насаджувати в усіх галузях нар. госп-ва. Зокрема на Україні відомий був стахановськими рекордами на залізничому транспорті П. Кривоніс, ініціяторка руху «п’ятисотниць» (змагання за вирощування 500 центнерів цукрового буряка з га) М. Демченко, трактористка П. Ангеліна й ін.

За другої світової війни, крім ін. форм С. з., практиковано рух «двосотників» і «трисотників», які, не зважаючи на тривання робочого дня, зобов’язувалися виконувати норми на 200 — 300%. За повоєнного часу виник рух новаторів, які змагалися за краще використання устаткування, опанування норм виробітку і перевиконання їх, опанування суміжних професій тощо. Сучасною формою С. з., що поширилася з 1958, є боротьба за звання ударника, бриґади чи підприємства комуністичної праці під гаслом: «Вчитися, працювати й жити по-комуністичному». Нове в цьому русі, з уваги на поширення серед робітників алькоголізму і морального розкладу, — зобов’язання також дотримуватися зразкової поведінки і в побуті. Але й цей рух, хоч спочатку набрав великого поширення, насаджуваний згори апаратниками, неминуче мусів збюрократизуватися, перетворитися на формальність, як було й з іншими починами. Іноді бриґади і підприємства з дипломами комуністичних з часом нічим не відрізняються від ін., а то й відстають від них.

Формально С. з. вважається добровільним виявом ініціятиви працюючих, але в дійсності його організують за наказами згори: постанови партійних з’їздів, конференцій, пленумів ЦК КПСС рясніють наказами про орг-цію С. з. В ідеї С. з. має охоплювати весь загал працюючих. На 1930 58,1% всіх робітників брали в ньому участь, на 1957 — 85%; у 1976 по СССР С. з. охоплювало 87 млн осіб; ч. їх на Україні досягало 20 млн, бл. 10 млн робітників і службовців брали участь у боротьбі «за комуністичне ставлення до праці»; у 1977 відповідно — 21 й 11,5 млн. Практично (за «Комуністом України», ч. 10, 1977) це майже всі, хто працює в сфері матеріяльного виробництва. Протягом десятиліть практики С. з. вироблялися різні форми стимулювання його. Тепер для переможців всесоюзного С. з. запроваджено червоні прапори ЦК КПСС, Ради міністрів СССР, ВЦСПС і ЦК ВЛКСМ з дипломами і грошовими нагородами. Новаторів нагороджують орденами і медалями, особливо заслуженим надають звання героя соц. праці і нагороджують держ. преміями (1976 їх видано 119 особам), а рядовим учасникам видають значки «Переможець С. з.» і «Ударник п’ятирічки».

Попри ці засоби стимулювання С. з., його здобутки не відповідають масовій участі в ньому працюючих. Радянська продукція як у пром-сті, так і в сіль. госп-ві не може конкурувати щодо кількости й якости з продукцією капіталістичних країн. Продуктивність праці сов. робітника удвоє нижча супроти продуктивности американського. Це пояснюється передусім тим, що в удержавленій економіці відсутні природні стимули матеріяльного зацікавлення, властиві механізмові економіки капіталістичних країн, бо хоч матеріяльне заохочення практикується й у С. з., але користь від нього має лише невелике ч. працюючих: високі пропаґандивні рекорди чи перевиконання плянів приступні лише окремим одиницям, яким умисне створюють ідеальні умови праці; ці одиниці й користуються почестями та матеріяльними вигодами: їх іменують «знатними людьми» («УРЕ») і в матеріяльному забезпеченні підносять до високих ступенів партійно-сов. номенклятури. А весь загал працюючих на цьому лише втрачає, бо, орієнтуючися на високі рекорди й перевиконання плянів поодиноких обранців, пізніше переглядають норми виробітку (в бік збільшення), і т. ч. С. з. стає засобом визиску робітників і колгоспників.

Крім згаданих гол. форм С. з., було багато ін. Сов. джерела нараховують їх на 1957 понад 250, а на 1977 — понад 300. У переважній більшості вони були недовговічні і часто заникали, навіть не набувши розголосу. Бюрократично насаджуваний згори, рух С. з. перетворюється на формальне виконання директив, замилювання очей начальству, творення фіктивних рекордів (типові випадки в колгоспах, які, хотівши мати свою ланкову-героя соц. праці, потайки збільшують збір її врожаю, додаючи їй вирощене на інших ділянках), наслідком чого чергова форма С. з. виявляється недійовою і доводиться винаходити нову. З цієї ж причини для активізації працюючих застосовують різні форми ніби участи їх в управлінні виробництвом. Однією з таких форм, що супроводить розвиток С. з., є виробничі наради, що виникли в 1923. Їх праця то пожвавлювалася, то занепадала. Щоб їх активізувати, пленум ЦК КПСС 1957 перетворив їх на постійно діючі. Суть їх у тому, що на заг. зборах робітників, а з 1958 — обраних уповноважених обговорюється праця підприємства і заходи до її поліпшення. Але й ця форма ніби участи робітників в управлінні виробництвом лишається фікцією, бо єдиноначальні директори підприємств виконують пляни, призначені їм згори, і побажання виробничих нарад для них не обов’язкові. Взагалі ж практика С. з. з усіма його побічними формами активізації працюючих, на подобу виробничих нарад, довела їх неспроможність заступити природно властиві вільній, не удержавленій економіці стимули матеріяльного зацікавлення працюючих у підвищенні продуктивности праці.

Література: Гершберг С. Руководство коммунистической партии движением новаторов промышленности. М. 1956; Экономическая жизнь СССР. Хроника событий и фактов 1917 — 1929. М. 1961; Социалистическое соревнование в СССР. 1918 — 1964. Документы и материалы профсоюзов. М. 1965; Історія робітничого класу Укр. РСР, т. 2. К. 1967; Социализм и соревнование. М. 1970; Ленін В. Твори, вид. 4, тт. 26, 27 І 29.

Ф. Гаєнко


Соціялістичний реалізм, єдина офіц. дозволена т. зв. «творча метода» сов. літератури і мистецтва. Попередниками С. р. вважають рев. поетів 19 в. (Г.-Л. Веєр, Е. Потьє), рос. рев. демократів (В. Бєлінський, М. Чернишевський, М. Добролюбов). До певної міри до таких попередників в укр. літературі зараховують штучно названих теж «рев. демократами» — І. Франка, Лесю Українку, М. Коцюбинського. Тим, хто ще перед 1917 заклав основи С. p., а за сов. часу був гол. творцем його, визнають М. Ґорького. Поки шукання уніфікованого стилю вивершилося в С. p., на Україні теоретики ВУСПП (Б. Коваленко) пропаґували «пролет. реалізм». Термін С. р. і теоретичне обґрунтування його були остаточно ухвалені на І з’їзді письм. СССР у серпні 1934, на якому завершено й орг. оформлення Спілки письм. СССР. Діячі ін. ділянок мистецтва (театр, образотворче мистецтво, кіно, музика), теж об’єднані в «єдиних творчих спілках», слідом за письм. визнали С. р. за основну творчу методу в мистецтві. Згідно з ухвалою I з’їзду письм. СССР «С. р. вимагає від мистця правдивого іст. конкретного зображення дійсности в її рев. розвитку. При цьому правдивість й іст. конкретність художнього зображення дійсности мусять сполучатися з завданням ідейної переробки і виховання трудящих у дусі соціялізму. С. р. забезпечує мист. творчості вилключну можливість виявлення творчої ініціятиви, вибору різноманітних форм, стилів і жанрів». Насправді ці засади в конкретному тлумаченні розуміються дуже тенденційно. «Правдиве» зображення дійсности «в її рев. розвитку» означає, що література і мистецтво мусять бути ґльорифікаційною ілюстрацією політики КПСС, видавати бажане за дійсне. Відхилення в дійсно правдиве зображення сов. дійсности з притаманними їй вадами плямується як «схиляння перед фактами» або й «антисов. пропаґанда й аґітація». Звідси такі відомі в сов. літературі і мистецтві явища, як «лакування дійсности» і «теорія безконфліктности», тобто зображення дійсности в рожевих фарбах. Боротьба проти цих явищ, що часом спалахує за періодів відносної лібералізації режиму (хрущовська «відлига»), не дає жадних наслідків, бо вони органічно прикметні С. р. Конечна потреба маскувати фальш у змісті витворила специфічні мист. особливості, притаманні всій літературі і мистецтву С. р. У літературі — перевантаження зайвою інформацією і статичними описами у штучних словесних прикрасах з перевагою епітетів і порівняні* (типові з цього погляду і твори кращих прозаїків — О. Гончара, П. Загребельного й ін.), при одночасному збідненні літ. мови до обсягу газетної лексики, штучний патос, іноді з ухилом у сантиментальність (романи М. Стельмаха, біографічні повісті й оп. Ю. Мартича тощо), дидактизм і моралізаторство. В образотворчому мистецтві теж патос, виписування до фотографічної точности образів, з наче застиглими на моментальній фотографії позами й жестами, замилування пишними мундирами й інтер’єрами тощо.

Відповідно до змін, яких зазнавала в своєму розвитку сов. система, можна розрізнити кілька етапів і в історії С. p., на огляді яких легко помітити, що твердження, ніби він «забезпечує виключну можливість виявлення творчої ініціятиви, вибору різноманітних форм, стилів і жанрів», — не відповідає дійсності. За першого періоду С. р. (1934 — 41) у прозі й образотворчому мистецтві ці можливості були звужені до виробничого жанру: ілюстрування індустріялізації й колективізації (в образотворчому мистецтві ще портрети й пам’ятники, перев. Сталінові), у поезії до прославлення партії й вождів («Партія веде» П. Тичини, «Пісня про Сталіна» М. Рильського); у музиці величальні на честь партії пісні й кантати. За війни у мистецтві домінував патріотичний плякат і сатирична карикатура, у літературі — патріотична тематика з ухилом у публіцистику (оп. й статті О. Довженка), але поволі й з ухилом у вихваляння рос. «старшого брата». Ця остання тенденція посилилася по війні, зокрема на Україні у зв’язку з «возз’єднавчими» святкуваннями (1954): у прозі тут, поруч з дальшим триванням воєнної тематики, на перший плян висувалися такі твори, як «Переяславська Рада» (I — II, 1948, 1953) Н. Рибака; у малярстві — «Переяславська Рада» М. Дерегуса (1952), «Навіки з Москвою — навіки з рос. народом» М. Хмелька (1951 — 54) тощо. Відтоді тема звеличення рос. народу в укр. соцреалістичній літературі й мистецтві лишилася константною, з виразною тенденцією дальшого посилення. Утвердження С. р. в літературі й мистецтві супроводилося репресіями, у висліді яких фізично ліквідовано або вилучено з літератури ін. заходами бл. 300 письм.: ліквідовано визначніших укр. мистців (М. Бойчук, С. Налепинська-Бойчук, В. Седляр, І. Падалка і багато ін.), а їх твори знищено, як знищено багато творів і тих, хто перетривав репресії (напр., велику серію портретів А. Петрицького). Такої самої руїни під гаслами утвердження С. р. зазнав театр: фактична ліквідація «Березоля» і фізичне знищення його творця Л. Курбаса, як і гол. драматурга цього театру М. Куліша, наслання кращих акторів (Й. Гірняк). Характеристичне, що й літ.-мист. творчість відродження 50 — 60-их pp. переслідувано за несполучність з канонами С. р. і, всупереч статутовим твердженням про свободу вибору стилів, під виглядом «формалізму», «абстракціонізму», «модернізму» заборонено все нове в творчості як несполучне з методою С. р. В останній стадії свого розвитку С. р. формулюється як перемога «партійности» і «народности», а ці поняття своєю чергою тлумачаться як синоніми служіння літератури і мистецтва інтересам партії. С. р. вимагає ізоляції від літератури і мистецтва Заходу, з особливим наголосом на критиці «ревізіонізму» зах. ком. теоретиків («Realisme sans ravages» P. Ґароді й ін.).

Теоретики С. р. посилаються на висловлювання К. Маркса, Ф. Енґельса, В. Леніна, резолюції з’їздів КПСС і в останні pp. на Л. Брежнєва. Велика література про С. p., створена за останні десятиліття, відзначається крайнім догматизмом і зводиться до коментування штучно дібраних цитат з зазначених джерел.

Література: Трипільський А. Про красу мистецтва. К. 1959; Крижанівський С. Соціялістичний реалізм — творчий метод радянської літератури. К. 1961; Питання соціялістичного реалізму, зб. I — V. К. 1961 — 75; Довженко О. Твори в п’яти томах, т. IV. К. 1965; Матеріяли до вивчення укр. літератури, т. V, ч. 2. К. 1966; Овчаренко О. Соціялістичний реалізм і сучасний літературний процес. К. 1971; Шамота М. Гуманізм і соціялістичний реалізм, К. 1976.

І. Кошелівець


Соціяльне забезпечення, система держ. і гром. заходів, спрямована на матеріяльне забезпечення перед небезпеками, які загрожують людині в певних життєвих ситуаціях. В іст. минулому С. з. немічних, хворих і старих було в руках найближчої родини. Потім цими справами займалися також гром. орг-ції (церк., проф. та ін.). З бурхливим розвитком пром-сти у другій пол. 19 в. справа С. з. (соц. політика) переходить поступово до рук держави, яка заходами соц. законодавства втручається у приватні стосунки праці й вимагає соц. охорони робітників і службовців на випадок хвороби, інвалідности, на старість тощо. Твориться окреме законодавство обов’язкового соц. страхування (С.) працівників. Галузь С. з. зазнає поділу на С. з. у вужчому сенсі, себто суспільну опіку, і на соц. С. До суспільної опіки належить допомога воєнним інвалідам, багатодітним матерям, опіка над дітьми й молоддю, посередництво в улаштуванні на працю тощо. Її здійснення відбувається тим способом, що держава у кодексах законів про родину передбачає обов’язок аліментації дітей і батьків або покриває видатки на цілі суспільної опіки з держ. бюджету (допомога воєнним інвалідам, багатодітним матерям). Соц. С. охоплює обов’язково С. працівників перед хворобою, нещасними випадками при праці і на випадок старости й безробіття. Воно полягає в тому, що кожний працівник вносить до держ. страхового фонду місячні внески, визначені законом. Тепер в передових країнах світу пол. внеска сплачують працедавці.

Перші закони для охорони пром. робітників були застосовані на укр. землях під Австрією 1854, проте тільки в гірничій пром-сті (її на укр. землях майже не було); 1902 подібну охорону передбачено для залізничників. Окремі закони передбачали охоронні заходи при затрудненні жінок і дітей. Для всіх цих справ були створені т. зв. пром. інспекторати (1883). Перші закони для орг-ції посередництва у влаштуванні на працю були ухвалені 1907; 1867 була вперше створена «орг-ція для представництва проф. інтепесів робітників і службовців» (профспілки). Законом 1887 введено обов’язкове С. робітників від нещасних випадків при праці (внески сплачували працедавці); з 1888 — на випадкові хвороби, а з 1906 обов’язкове О. службовців (пенсійне й інвалідне). Сіль. населення й сіль. робітники ніяким С. не користувалися.

Рос. Імперія у сппаві С. з. була відсталою країною. Щойно 1912 створено фабоичні каси хворих для обов’язкового С. на випадок недуги. На Україні ці каси були створені тільки на Донбасі і в деяких більших м.

Під Польщею законом 1924 поширено австр. С. від нешасних випадків і на ті укр. землі під Польщею, що до 1914 належали до Рос. Імперії. 1927 видано закон про пенсійне і інвалідне С. службовців (також у разі безробіття); 1933 уніфіковано закон про соц. С. як робітників, так і службовців.

На укр. землях під Румунією було чинне рум. соц. законодавство з 1912. Щойно 1933 видано уніфікаційний закон про соц. С. Найпоступовішим було соц. законодавство в Чехо-Словаччині. На Закарпатті до 1924 був чинний угор. закон 1907 про обов’язкове С. робітників від хвороби, інвалідности й на старість. 1924 введено уніфікаційний закон для всієї Чехо-Словаччини, який пізніше кілька разів змінювано й доповнювано. 1929 введено закон про пенсійне забезпечення для службовців.

В усіх цих державах, крім обов’язкового С. з., існувало також не обов’язкове забезпечення різних родів порядком угод з приватними т-вами. Обов’язкове С. з. ґрунтувалося на співдії застрахованих робітників і службовців у вигляді сплачування внесків у визначеній законом висоті. У деяких випадках ці внески сплачували працедавці (при С. від хвороби і від нещасних випадків при праці). У творенні фондів безробіття брала участь також держава бюджетними дотаціями.

В СССР відкинено концепцію співдії застрахованих, а на її місце введено т. зв. держ. С. з. Фонд забезпечення твориться з забезпеченевих відрахувань з прибутків підприємств і орг-цій у встановленому законом розмірі і з дотацій з держ. бюджету. Держ. С. з. складається з С. з. у вужчому розумінні і з соц. страхування робітників і службовців; у дійсності воно не є С., бо робітники не вплачують жадних страхових внесків. З фонду С. з. виплачуються допомоги для тимчасово непрацездатних робітників і службовців, вагітним жінкам, а також пенсії. Існують пенсії на старість, інвалідність і в разі втрати годувальника (їх отримують непрацездатні члени родини, що були на утриманні померлого робітника, службовця, військового). Крім цього, існують ще пенсії за вислугу років; їх отримують учителі, лікарі, ветеринари, аґрономи, військові, робітники культури та ін. держ. службовці, які відслужили передбачену законом кількість років.

Пенсійне забезпечення декляративно введено в СССР негайно після революції, насправді ж поступово в поодиноких галузях нар. госп-ва, так що шойно від 1937 охоплено пенсійним забезпеченням усіх робітників і службовців. Законну основу С. з. творить тепер закон 1956. Для військових включно з функціонерами Комітету Держ. Безпеки і для робітників науки пенсійне забезпечення вреґульоване окремими законами. Найнижчий розмір пенсії 30 карб., найвищий — 120. Існують ще т. зв. персональні пенсії, які встановлюються для осіб, які мають особливі заслуги перед режимом, що є своєрідним привілеєм і тому не належать до С. з. Найвищий розмір персональної пенсії — 200 карб. на місяць.

С. з. колгоспників до 1964 не існувало. Передбачені колгоспними статутами допомогові каси колгоспів як правило не існували. Щойно законом 1964 введено держ. систему матеріяльного забезпечення колгоспників: створено т. зв. централізований союзний фонд С. з. колгоспників з відрахувань з прибутків колгоспів, з якого виплачують пенсії на старість, інвалідність і т. д. Ці пенсії є значно нижчі, ніж пенсії робітників і службовців.

Техн. адміністрація С. з. (облік пенсій і допомог тощо) є децентралізована. На Україні керує С. з. мін-во С. з. УРСР (всесоюзного мін-ва С. з. немає): В обл. існують обл., в р-нах — районні відділи С. з. Право на пенсію на старість мають чоловіки від 60, а жінки від 55 років життя. Однак, пенсії такі низькі, що кожний з пенсіонерів мусить додатково заробляти на прожиток. СССР не знає С. з. на випадок безробіття.

Література: Социальное обеспечение в СССР. Сборник официальных материалов. М. 1962; Layer Geschichte der österreichischen Arbeitsversicherung. Відень 1905; Weyr D. Grundriss des Tschechoslowakischen Verwaltungsrechts. Відень 1922; Государственное социальное страхование. М. 1965; Андреев В. Социальное обеспечение в СССР. М. 1968; Федоров О. Соц. забезпечення в Укр. РСР. К. 1969; Цемко В. Соц. забезпечення колгоспників. Короткий довідковий посібник. К. 1969; Батыгин К., Лирцман М., Трефилов И. Пособия по государственному социальному страхованию. М. 1969; Кодекс законів про працю Укр. РСР. К. 1972; Андреев В. Право социального обеспечения в СССР. М. 1974; Некора С. Розвиток соц. забезпечення в Укр. РСР (1961 — 1970 pp.). Історія нар. госп-ва та екон. думки Укр. РСР, випуск 9. К. 1975.

А. Білинський


[Соцький. — Доповнення. Т. 11.]


Сочевиця (Lens Adans), рід однорічних зіллястих рослин родини бобових. На Україні 4 види, з них у культурі С. харч. або звич. (L. culinaris Medik.), цінна зернобобова культура, поширена перев. в Лісостепу. За розміром зерна С. поділяють на великонасінну (або тарілкову) і дрібнонасінну. Насіння С. містить пересічно (у %) білка 25 — 35, крохмалю 47 — 60, товщу 0,6 — 4,4, клітковини 2,4 — 4, попелу 2,3 — 4,4; вітаміни B1 і B2. Зерно використовують на харч. та кормові цілі. Урожай зерна 11 — 15 центнерів з га. На Україні поширені сорти: Дніпровська 3, Нова луна й Петровська 4/105.


Сочивець Іван (* 1917), гуморист родом з Чернігівщини. Зб.: «Охрімові резерви» (1958), «Авторитетна сваха» (1962), «Пригоди стриженого» (1967), «Дві сторони медалі» (1970), «Веселий пасажир» (1973), «Кінець світу» (1975).

[Сочивець Іван (* Лебедівка, Козелецький пов.). Кн. гумору й сатири „Щедрий Кирило“ (1979), „Домашній Ангел“ (1983), „Люксовий номер“ (1987). — Виправлення. Т. 11.]


Сочі (X — 20), м. крайового підпорядкування у Краснодарському краю РСФСР, порт над Чорним м. при впадінні р. Сочі, великий курорт; 236 000 меш. (1972). С. витягнене вздовж берега Чорного м. на довж. б. 140 км; воно включає низку кол. окремих осель (Адлер, Лазарівське, Мацеста, Хоста й ін.), площа С. бл. 350 000 га. Все побережжя перетворене на курортну смугу, найбільшу в СССР; лікувальні фактори: лагідний клімат вологих субтропіків, морські купелі, сірководневі джерела в Мацесті; сезон — цілий рік. Понад 50 курортних установ, харч. пром-сть; театр, краєзнавчий музей, дім-музей М. Островського, дендрарій. С. утворено 1893 з Дахівського Посту, з 1902 — курорт. 1926 С. мало 10 400 меш. (14% українців). У Сочівському р-ні українці становили 16,9%, вірмени — 42,9%, росіяни — 14,8%, греки — 10,4%.


Сошенко Іван (1807 — 76), маляр і педагог, родом з Богуслава на Київщині, один з найближчих друзів Т. Шевченка (брав активну участь у визволенні Шевченка з кріпацтва). 1832 — 38 вчився у Петербурзькій Академії Мистецтв; з 1839 викладач малювання у Ніженській, Немирівській (з 1846) і Київ. (з 1856) гімназіях. Із збережених творів С. відомі: «Портрет бабусі М. Чалого», «Жіночий портрет», «Хлопчики-рибалки», «Продаж сіна на Дніпрі» (1857); пейзажі; ікони.

[Сошенко Іван († Корсунь, Канівський пов.). — Виправлення. Т. 11.]


Сошинський Кость (1889 — 1970), гром. діяч Холмщини й Підляшшя. 1917 засновник Т-ва українців-холмщаків у Москві, 1922 один із засновників т-ва «Рідка Хато» (її секретар 1922 — 29) і Укр. Нар. Банку у Холмі. Помер у Луцькому.


«Союз», перше студентське т-во у Чернівцях (1875 — 1903, 1905 — 22), яке гуртувало укр. студентів Буковини поміркованих гром.-політ. поглядів. Ч. чл. «С.» — від 50 до 100 (у 1913 — 91). «С.» вів культ.-осв. та вид. діяльність («Буковинський Альманах», 1885, альманахи «С.» за 1875 — 1903 і 1903 — 10). Гол. були: Д. Вінцковський (1875 — 79), С. Смаль-Стоцький (1879 — 83), О. Колесса (1891 — 94), П. Клим, Т. Галіп, Ю. Тевтул, B. Буцура тощо. Заборонений рум. владою 1922; тоді його чл. вступили спершу в акад. т-во «Січ», а 1923 — у т-во «Чорноморе».


«Союз», тижневий орган Укр. Пресвітеріянської Місії, виходив 1908 — 21 в Нью-Йорку і (з 1912) у Пітсбурзі; ред. З. Бичинський.


Союз Автономістів, орг-ція народів у Рос. Імперії, яка постала під час революції 1905 і домагалася децентралізації Рос. Імперії на засадах нац. автономії й федералізму. Підготовну роботу виконав з’їзд у листопаді 1905 у Петербурзі під проводом Я. Бодуена де Куртене з участю представників: азербайджанців, білорусів, вірменів, грузинів, естонців, жидів, киргизів, литовців, лотишів, поляків, татар і українців. Із скликанням І Держ. Думи постала парляментарна фракція С. А., яка 11. 5. 1906 ухвалила програму «для взаємної допомоги й оборони, а також для здійснення автономної ідеї на засадах демократичних». С. А. об’єднував 120 чл. Держ. Думи; гол. фракції — О. Лєдницький (поляк), заступник гол. українець І. Шраг. З ліквідацією І Держ. Думи перестав діяти й С. А. Спроби відновити С. А. під час II Держ. Думи, а згодом у 1910 зупинилися на підготовних заходах. Ідею С. А. відновлено у 1917 скликанням у Києві З’їзду Народів.


Союз Благоденства, таємна політ. орг-ція, що постала на базі Союзу Спасіння, заснована у Петербурзі на поч. 1818. Метою С. Б. було скасування кріпацтва й абсолютизму, перетворення Рос. Імперії або на конституційну монархію, або (з 1820) на республіку (на засадах централізації). На чолі С. Б. стояла «Корінна Управа», якій підлягали льокальні управи, зокрема на Україні (в Тульчині; крім того, мали бути утворені управи в Полтаві й Одесі). Число чл. С. Б. було бл. 200 — росіяни (М. Орлов, Н. Турґєнєв, П. Пестель, Н. і А. Муравйови, кн. С. Трубецкой, кн. С. Волконський, М. Лунін та ін.) й українці з походження або пов’язані з Україною (С. і М. Муравйови-Апостоли, С. Краснокутський, В. Лукашевич, О. Якубович, О. Миклашевський, С. й О. Капністи, П. Горленко, А. Родзянко, брати Л. і В. Перовські, Н. Филипович, В. Давидов, М. Новіков та ін.). Після січня 1821 на зміну С. Б. прийшли основні декабристські орг-ції: Південне й Півн. Т-ва.


Союз боротьби за визволення робітничої кляси (Союз борьбы за освобождение рабочего класса; С. б.), рос. марксистська ор-ція, створена В. Леніном 1895 у Петербурзі для боротьби робітників проти самодержства. За прикладом петербурзького Союзу 1897 створено С. б. на Україні у Києві, Катеринославі, Харкові. З утворенням 1898 РСДРП С. б. перетворилися на її комітети.


Союз Братств і Сестрицтв в Америці, об’єднання укр. кат. прицерковних орг-цій, заснованих на зразок іст. братств (див. Братства); постав на з’їзді у Філядельфії 5. 8. 1976. Чл.-засновниками є 15 братств і сестрицтв з фіз. членством бл. 600. Осідок у Чікаґо, гол. — В. Маркусь; неперіодичний бюлетень «Братський Листок».


Союз Бувших Українських Вояків (СБУВ), укр. комбатантська орг-ція в Канаді, постала 1936. Осідок (з 1952) — Торонто; 5 станиць. Діяльність: плекання військ. традицій, харитативна, вид. (з 1959 видає «Бюлетень СБУВ», з 1965 — назва «Дороговказ»). Ген. Управу СБУВ очолювали з 1952: М. Садовський, І. Янішевський, І. Липовецький, З. Шкурупій і (з 1974) Б. Оранський.


Союз Визволення України (СВУ), політ. орг-ція укр. еміґрантів з Рос. Імперії у центр. державах (Австро-Угорщині й Німеччині) під час першої світової війни 1914 — 18, який вважав себе репрезентантом інтересів українців під рос. пануванням і намагався, використовуючи війну Австро-Угорщини й Німеччини проти Росії, здобути самостійність України («конституційна монархія з дем. устроєм, однопалатною системою законодавства...»). Більшість членів СВУ були наддніпрянські соціялісти, які опинилися на австрійській території в наслідок репресій столипінської реакції. Діяльністю СВУ керувала президія у складі: О. Скоропис-Йолтуховський, В. Дорошенко, А. Жук, А. Меленевський (на поч. СВУ очолювали Д. Донцов і М. Залізняк), якій допомагали гал. і бук. діячі різних ділянок (С. і Р. Смаль-Стоцькі, В. Сімович, М. Возняк, Б. Лепкий, М. Лозинський, Л. Ганкевич, І. Крип’якевич, С. Рудницький та ін.). Осідком СВУ був недовгий час Львів, від серпня 1914 — Відень.

З австр. боку СВУ опікувалося мін-во зовн. справ, але з 1915 між ними дійшло до політ. розходжень, і австр. мін-во обмежило фінансову допомогу СВУ, який відтоді зосередив свою діяльність більше на території Німеччини.

СВУ розгорнув широку інформативно-представницьку діяльність перед центр. та невтральними державами Европи, мавши своїх представників у Німеччині (О. Скоропис-Йолтуховський), Туреччині (М. Меленевський), Болгарії і Румунії (Л. Ганкевич), Італії (О. Семенів), Швеції та Норвегії (О. Назарук), Швайцарії (П. Чикаленко). Значним дипломатичним успіхом СВУ була заява (XI. 1914) тур. мін. Талаат-Бея про потребу визволення України й запевнення про допомогу тур. уряду в здобутті самостійної України. СВУ співпрацював від самого поч. (4. 8. 1914) з політ. орг-цією гал. українців Гол. Укр. Радою, а з травня 1915 — з Заг. Укр. Радою у Відні, у якій мав своїх 3 делеґатів (О. Скоропис-Йолтуховський, В. Дорошенко, М. Меленевський).

Видатною була вид. діяльність СВУ. У Відні він видавав ж. «Вісник Союзу Визволення України» (ред. В. Дорошенко, А. Жук, М. Возняк) і тижневик «Ukrainische Nachrichten», у Льозанні «La Revue Ukrainienne»; СВУ видав бл. 50 кн. і 30 брошур про Україну нім., франц., англ., італ., угор., тур., швед., рум., хорв., чес., болг. мовами та кілька більших праць: «Ukraina, Land und Volk» C. Рудницького, «Geschichte der Ukraine» M. Грушевського, «Півтораста літ укр. політ. думки» і «Українство в Росії» В. Дорошенка, «Галичина в житті України» М. Лозинського, «Нац. відродження австро-угор. українців» В. Гнатюка, «Укр. Військо» І. Крип’якевича, «Укр. Січові Стрільці» В. Темницького та ін.

При допомозі українців — культ. діячів з Галичини й Буковини (зокрема правос. свящ.), СВУ вів з дозволу нім. і австр.-угор. військ. влади широку орг., допомогову, рел. та культ.-виховну працю серед українців-полонених з рос. армії по таборах в Австрії (у Фрайштадті), Угорщині (Дуна-Сердагель) і Німеччині (Раштаті, Зальцведелі і Вецлярі). Заходами СВУ укр. полонених згуртовано в окремих таборах (бл. 50 000 полонених у Німеччині і 30 000 — в Австрії), організовано культ. і нац. виховну роботу: школи, бібліотеки, читальні, хори, оркестри, театри, курси укр. історії й літератури, кооперації, політекономії, нім. мови. Засновано укр. газ.: «Розсвіт» (Раштат), «Вільне Слово» (Зальцведель), «Гром. Думка» (Вецляр), «Розвага» (Фрайштадт), «Наш Голос» (Йозефштадт). У таборах заходами СВУ вийшла низка укр. осв. брошур. 1916 СВУ заснував у Львові бюро, яке організувало укр. приватне шкільництво на Волині, окупованій австро-угор. військом. Також заходами СВУ на весні 1917 група укр. полонених вела культ.-над. діяльність на Підляшші, яке перебувало під нім. окупацією; вони тут організували бл. 100 нар. шкіл (бл. 5 500 дітей), видавали тижневик «Рідне Слово» у Білій.

З вибухом революції в Росії 1917 СВУ оголосив «присвоєний мандат» не дійсним (15. 4. 1917) і обмежив діяльність опікою над полоненими й обороною укр. територій, окупованих австро-нім. військом, перед поль. претенсіями. Заходами представників СВУ у 1917 з полонених українців були зформовані дві укр. дивізії: в Німеччині «Синьожупанників» під командуванням ген. В. Зелінського і в Австрії «Сірожупанників», які пізніше включилися в укр. армію.

СВУ спершу був критикований частиною наддніпрянців з уваги на його співпрацю з центр. державами, але «згодом діяльність СВУ здобувала собі все більше симпатій на Україні» (Д. Дорошенко). Натомість інформативно-вид. діяльність та праця серед укр. полонених знаходила визнання укр. загалу. Вороже до СВУ ставилися кола Антанти, а серед рос. еміґрантів — большевики, зокрема Ленін (Твори, т. 35, стор. 136). Також критикував діяльність СВУ ж. укр. соціял-демократів «Боротьба», що виходив у Женеві за ред. Л. Юркевича. СВУ формально ліквідовано 1. 5. 1918.

Література: Пам’яткова книжка СВУ і календар на 1917 (з ст. А. Жука. Союз Визволення України). Відень 1917; Терлецький О. Історія укр. громади в Раштаті 1915 — 18. Ляйпціґ 1919; Скоропис-Йолтуховський О. Мої злочини, ж. Хліборобська Україна, ч. 2 — 4. Відень 1920 — 21; Дорошенко Д. З історії укр. політ. думки за часів світової війни. Прага 1936; Сімович В. СВУ. З приводу чверть століття. Календар Дніпро. Л. 1940; Наріжний С. Укр. еміґрація. Прага 1942; Дорошенко В. СВУ. З нагоди 40-ліття заснування, газ. Свобода, чч. 149 — 155. Нью-Йорк 1954; Wolfdieter Bihl. Österreich — Ungarn und der Bund zur Befreiung der Ukraina in Österreich und Europa. Festgabe für H. Hantsch 70 Geburstag. 1965; Hornykiewicz T. Ereignisse in der Ukraine 1914 — 1922, Bd. І. Філядельфія 1966; Роздольський Р. До історії СВУ, ж. Укр. Самостійник, чч. 1 — 6. Мюнхен 1969.

А. Жуковський


Союз Вільної Преси (Verband der Freien Presse), орг-ція екзильних видавців і журналістів у Німеччині, заснований з ініціятиви укр. журналістів 1947 в Авґсбурзі, об’єднував 6 національностей (у 1950-их pp. 16, з 1960-их — 23). Перший през. Р. Ільницький, 1962 — 74 — В. Леник. С. В. П. видає місячник (з перервами) «Freie Presse-Korrespondenz» (з 1952) і інформативно-пропаґандивні брошури. З ініціятиви С. В. П. 1962 створено в Бонні Федерацію Екзильних Журналістів у Европі. Обидві орг-ції мають мету ширити інформації про свої країни в зах. пресі.


Союз Гетьманців Державників (СГД), монархічна орг-ція українців Канади, яка підтримувала ідею укр. гетьманської держави з Павлом Скоропадським на чолі. Зародком її були просвітньоспортові т-ва і клюби у Сх. Канаді, що 1924 об’єдналися під проводом В. Босого в Січ. Орг-цію («Січ») з виразною монархічною ідеологією; пресові органи «Пробій», згодом «Кан. Січ» та стор. в газ. «Канадійський Українець». Січ. Ор-ція невдовзі поширилася на Зах. Канаду й мала численні відділи і власні доми, її члени дбали про військ. вишкіл, який відбували також у резервових частинах кан. армії, влаштовували військ. маневри у поєднанні з такою самою формацією у ЗДА, мали власні літаки. 1928 Січ. Орг-цію перейменовано на Кан. Січ. Орг-цію, 1934 — на СГД; з 1930 пресовий орган — «Укр. Робітник». Вершком зростання СГД були 1937 — 38 у зв’язку з подорожжю до Канади гетьманича Данила Скоропадського. У 1926 — 28 і 1930-их pp. гетьманський рух Канади був орг. пов’язаний з такою самою орг-цією в ЗДА й центр. осідок був у Чікаґо, а пізніше у Детройті, в Канаді — в Торонто і Вінніпезі. Визначніші чл.: І. Ісаїв, В. Дикий, В. Дужий, Д. Ільчишин, М. Лапка, І. Скалецький, С. Можевський, І. Корчинський, А. Арабська, О. Малофій, М. Гетьман, Т. Дацків, Т. Михайлівський, В. Стира, П. і Г. Байраки, П. Барицький, П. Олійницький та ін. Провід Укр. Кат. Церкви (єп. Н. Будка і В. Ладика) сприяв гетьманському рухові, і низка свящ. брала у ньому участь. «Січ» і СГД — триступнева орг-ція: кіш, округовий кіш (охоплював провінцію) і централя — обозний з осавулами.

Під час війни діяльність СГД послабла. У 1952 на з’їзді в Торонто дійшло до розколу в СГД; 1958 припинив виходити «Укр. Робітник», органом СГД якийсь час була «Наша Держава», а згодом двотижневик «Батьківщина». СГД є одним із засновників і чл. Комітету Українців Канади.


Союз Земель Соборної України, політ. партія ліберального спрямування, заснована 1948 в Ашаффенбурзі (Зах. Німеччина), перейменована на II з’їзді в Новому Ульмі (1950) на Сел. Партію (в складі УНРади). Організатор і лідер партії В. Доленко, по його смерті (1971) — Ю. Семенко; ін. діячі: В. Дубів, В. Дубровський, Д. Мельник й ін. Осідок секретаріяту партії в Нью-Йорку, орган — «Укр. Селянин» (1953 — 66).


Союз Земельних Власників (Союз земельных собственников), консервативно-монархічна орг-ція, постала на Україні на весні 1917 з ініціятиви Михайла Коваленка. Об’єднувала сер. і великих зем. власників; це були перев. чужинці, які ставилися неґативно до ідеї укр. державности. Разом з Укр.-Дем. Хліборобською Партією С. З. В. організував 29. 4. 1918 у Києві Хліборобський Конґрес, на якому проголошено П. Скоропадського гетьманом. У кін. жовтня 1918 С. З. В. розпався на дрібних і сер. хліборобів на чолі з Миколою Коваленком, що обороняли незалежність України, та великих землевласників, які вимагали федерації з Росією (І. Дусан, граф Гейден, Ненарохомов). С. З. В. припинив існування по поваленні гетьманського уряду.


Союз Михаїла Архангела, рос. чорносотенна орг-ція, яка відокремилася 1908 від Союзу Руського Народу і під керівництвом В. Пуришкевича вела шовіністичну русифікаторську діяльність у Рос. Імперії, користаючися підтримкою уряду і рос. реакції. На Україні С. М. А. мав сильні відділи в Одесі й Києві. Програма С. М. А. була подібна до програми Союзу Руського Народу: збереження централізованої Рос. Імперії з нещадним поборюванням нац. меншостей (жидів, українців, поляків, народів Кавказу), але допускала Держ. Думу й підтримувала аґрарну реформу П. Столипіна. Ліквідований на поч. революції 1917.


Союз Молоді Карпат (СМК), орг-ція укр. молоді Пряшівщини (1945 — 50). 1949 у 225 місц. групах СМК було організовано 20 000 чл.; перший гол.: Й. Дзуренда, потім А. Єдинак, А. Сушко, секретар Й. Сопко; у керівництві СМК переважали русофіли. Друковані органи: рос.-укр. місячник «Колокольчик — Дзвіночок» і додаток до газ. «Пряшевщина» — «Слово молодежи». Спроби відновити СМК в 1968 закінчилися невдачею.


Союз організацій інженерів-українців на еміґрації, об’єднання проф. орг-цій інж. і техніків на еміґрації, створене в кін. 1930. в Подєбрадах (Чехо-Словаччина). До його складу увійшло 10 орг-цій (пізніше ще кілька) в Чехо-Словаччині, Польщі (Спілка інж. і техніків українців-еміґрантів у Польщі), Франції, Бельгії, Арґентіні та ін., які нараховували у 1931 — 556 чл. У 1931 — 32 Союз видав 4 чч. ж. «Укр. Інженер»; гол. В. Іванис. Діяв до 1939.


Союз Підкарпатських Українських (руських) Студентів, орг-ція студентів Закарпаття у чехословацьких високих школах; заснована 1920 (перший гол. А. Бращайко), чл. ЦЕСУС-у. С. П. У. С. організував культ.-осв. діяльність у Празі і на Закарпатті (мандрівний театр), видавав альманахи і з 1933 ж. «Пробоєм». Русофільське студентство було організоване у «Центральном СоюзЂ Подкарпатских Русских Студентов» («Возрожденіє»).


Союз Промисловости, Торгівлі, Фінансів і Сільського Господарства («ПРОТОФІС»), рос. політ. орг-ція на Україні, заснована у Києві на з’їзді 15 — 18. 5. 1918 з участю бл. 1 000 делеґатів. Керівні діячі: великий банкір і заводчик Н. фон Дітмар; цукрозаводчик граф А. Бобринський; великі землевласники кн. А. Ґоліцин, кн. В. Кочубей та ін. Орг-ція ухвалила підтримувати владу гетьмана П. Скоропадського, але за умов, що він скеровуватиме свою політику в пророс. напрямі й відновить права й власність буржуазії, скасовані за революції 1917. «ПРОТОФІС» припинив свою діяльність по поваленні гетьманату; короткочасно відновив її з вступом до Києва військ ген. А. Денікіна (вересень-листопад 1919) й проголошував гасло реставрації «єдиної неділимої» Рос. Імперії на чолі з царем.


Союз Русинів і Українців Хорватії (Союз Русинох и Українцох Горватской), союз 4 культ.-осв. т-в у Хорватії, заснований 1968 у Вуковарі (там і його осідок) з завданням плекати рідну мову, історію, мистецтво і фолкльор. Союз сприяє орг-ції театральних і мист. гуртків, концертів, показів нар. ноші, ансамблів танку тощо; влаштовує традиційні культ.-мист. маніфестації. З 1970 видає ж. «Нова Думка» (див. Доповнення). Співпрацює з ін. укр. т-вами у Юґославії. Гол. Союзу — Желько Югас, заступник гол. В. Крайцар, ред. ж. «Нова Думка» — Володимир Костельник.


Союз Русского Народа, рос. чорносотенна орг-ція (див. Чорносотенці), заснована у жовтні 1905 в Петербурзі для збереження неподільности Росії, охорони самодержавства й войовничого православія; вона поборювала рев. рухи і прагнення нац. меншостей. С. Р. Н. поширив свою діяльність на всю Рос. Імперію і мав сильні відділи на Україні: в Одесі, Києві, на Волині (Почаївська Лавра), в Чернігові. Під час революції 1905 — 07 С. Р. Н. здійснив ряд жид. погромів (див. Доповнення), зокрема в Одесі, Ялті й на Чернігівщині: він також був надхненником процесу Бейліса 1913 у Києві. С. Р. Н. вів шовіністичну пропаґанду проти укр. нац. і культ. руху, іноді вдаючися до індивідуальних терористичних актів. Особливо діяльну русифікаторську роботу вели відділи С. Р. Н. у Почаївській Лаврі, видаючи масово «Почаевский Листок», і в Києві, зокрема через газ. «Киевлянин». У 1908 С. Р. Н. розпався на кілька конкуруючих орг-цій, серед яких визначився Союз Михагла Архангела. С. Р. Н. складався перев. з рос. монархістів, реакційних поміщиків і духовенства та міщанства й користувався підтримкою (також і фінансовою) царського уряду й Охрани. До діячів С. Р. Н. належали А. Дубровін, В. Пуришкевич, М. Марков. С. Р. Н. ліквідований під час березневої революції 1917.


Союз Селянських Спілок, проф. орг-ція укр. селянства, заснована в 1925. Діяв до 1939 у Галичині (на Волині заборонений поль. адміністрацією); мав централю у Львові, пов. і місц. сел. спілки; організовував допомогові каси забезпечення по смерті чл. і втраті худоби, керував страйками й укладав колективні договори заробітчан (зокрема візників і ліс. робітників). Орган — «Сел. Спілка» при «Гром. Голосі» у Львові; видавав інформативні брошури. Співпрацював з Укр. Соц. Радикальною Партією. Гол. М. Стахів, секретар — О. Павлів.


Союз «Січей», централя, що координувала працю орг-цій «Січ» на Буковині у 1904 — 14. 1914 охоплював 5 окружних союзів та 112 клітин по селах. На першому січ. святі (здвизі) у Чернівцях (12. 7. 1910) взяли участь 2 000 січовиків з усіх околиць Буковини; друге відбулося у 1914; вони мали парамілітарний характер. Гол. С. «С.» був Т. Галіп, серед керівних чл. І. і О. Поповичі.










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.