Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1976. — Т. 8. — С. 2975-2985.]

Попередня     Головна     Наступна





Союз Совєтських Соціялістичних Республік (СССР), ком. великодержава на території кол. Рос. Імперії (див. Росія) і її спадкоємець; територіяльно найбільша держава у світі (22 402 000 км²), положена на двох континентах (23% території в Европі, 77% в Азії); за ч. меш. (256 млн у 1976) посідає 3 місце у світі. До складу СССР входить 97% укр. етногр. території; у ньому живе бл. 95% усіх українців у світі.

Історія (до листопада 1917 див. у ст. Росія). Перемога большевиків у Росії викликала громадянську війну між ком. та антиком. силами (білими — під проводом О. Колчака, А. Денікіна, П. Вранґеля), яка велася понад 3 pp. і закінчилася остаточною поразкою білих. Так само закінчилися поразкою визвольні змагання нерос. народів, які під час революції утворили окремі нац. держави і провадили війну проти сов. агресії: України, Білорусі, Азербайджану, Вірменії, Грузії, Туркестану й ін. Лише балтицькі держави, Фінляндія і Польща здобули незалежність, хоч і проти них большевики вели збройну боротьбу; пізніше (у 1920 — 21) больш. уряд визнав самостійність цих зах. сусідів. Під час боротьби за владу на кількох фронтах большевики створили сильну Червону армію, яка часом нараховувала до 5 млн вояків. Особливе значення для совєтів мала сов.-поль. війна, закінчена Ризьким договором (18. 3. 1921), який поділив Україну і Білорусь між Польщею і СССР. Самовизначені за революції нац. респ. по перемозі большевиків були перетворені на сов. респ., контрольовані Рос. Сов. Федеративною Республікою, з якою вони 30. 12. 1922 увійшли формально у федеративний союз — СССР.

Для консолідації режиму і відбудови знищеного війною нар. госп-ва, замість воєнного комунізму з терором, здійснюваним органами ВЧК, введено в 1921 Нову Екон. Політику (НЕП). По смерті В. Леніна (1924) керівництво больш. партією перебрав Й. Сталін, який, усунувши лівих і правих опозиціонерів (Л. Троцького, Г. Зінов’єва, Л. Каменева, М. Бухаріна, О. Рикова), незабаром став диктатором. У 1928 — 29 припинено НЕП і розпочато п’ятирічні пляни індустріялізації країни (див. П’ятирічки) й колективізацію сіль. госп-ва, що вимагало всебічної мобілізації людських матеріяльних ресурсів для т. зв. побудови «соціялізму в одній країні». Ця політика супроводилася у кін. 1920-их і особливо у сер. 1930-их pp. зростанням тоталітарного режиму, застосуванням масового терору супроти всіх груп населення (у сер. і кін. 1930-их pp.), здійснюваного органами ҐПУ, згодом НКВД, створенням величезної мережі концентраційних таборів, нищенням селянства «як кляси» шляхом примусової колективізації і ліквідації т. зв. «куркулів», винищуванням нац. (нерос.) інтеліґенції тощо. У наслідок колективізації виник масовий голод, особливо на Україні у 1932 — 33, де загинуло 3 — 4 млн селян. У 1934 — 38 відбувся тотальний погром нац. культури нерос. народів (див. також «Єжовщина», П. Постишев, Терор).

Зовн. політика СССР була спрямована на ізоляцію й обмеження взаємин з зах. державами. СССР уклав кілька екон. вигідних для нього угод з зах. державами, гол. Німеччиною (договір в Раппалльо) та був ними визнаний дипломатично (найпізніше ЗДА, 1933); намагався невтралізувати антиком. наставлення зах. сусідів, з яких Франція пробувала утворити у 1920-их pp. коаліцію («cordon sanitaire»). Поступово послаблено початкову аґресивну політику щодо експорту пролет. революції, ведену Ком. Інтернаціоналом (1919 — 43). Із зростанням антиком. небезпеки з боку тоталітарних режимів (Німеччина, Італія, Японія) СССР почав шукати зближення з зах. дем. державами: вхід до Ліґи Націй (1934), пакти ненападу (з Польщею і Францією у 1932, Італією — 1934, Японією — 1941) та балтицькими державами, про взаємодопомогу (з Францією і Чехо-Словаччиною 1935), політика т. зв. «нар. фронту». Не бажаючи ризикувати власною безпекою, ані в Китаї, ані в есп. громадянській війні СССР не виступав отверто. Не зважаючи на дію пакту Анти-Комінтерну, дві антагоністичні держави — СССР і нацистська Німеччина уклали т. зв. договір Молотова-Ріббентропа 23. 8. 1939 й погодилися на розподіл впливів у Сх. Европі. У висліді відбувся новий поділ Польщі й повернено до СССР кол. зах. території Рос. Імперії (Естонія, Латвія, Литва, зах. Волинь і Полісся, зах. Білорусь, територіяльні концесії у Фінляндії, Басарабія) та анексія Галичини і Півн. Буковини, які ніколи до Росії не належали. Поділ Польщі спричинив другу світову війну. Напередодні війни СССР був військ. і політ. ослаблений, гол. великими чистками 1937 — 38, що виявилося у війні з Фінляндією, яка захистила свою незалежність, хоч з територіяльними втратами, та в перші місяці нім.-сов. війни, коли німцям вдалося розгромити і взяти до полону велику частину сов. армії і швидко посунутися аж до Москви і Ленінграду.

Нім. напад на СССР 22. 6. 1941 став поч. оборонної війни за саме існування СССР. Сталін і ком. партія назвали цю війну «вітчизняною», посилаючися більше на рос. нац. інтереси, ніж на комунізм. Відновлено військ. рос. традицію, використано Рос. Православну Церкву, ліквідовано Комінтерн (1943). Одночасно сов. пропаґанда використовувала антинім. настрої нерос. народів, країни яких були окуповані й винищувані нім. нацизмом (див. Сов. партизани). У союзі з зах. альянтами (Великобрітанія, ЗДА, Франція та ін.) та при значній матеріяльній і техн. допомозі ЗДА СССР вийшов переможцем у другій світовій війні.

До перемоги СССР спричинився той факт, що німці не визнали права народів СССР на незалежність; їхня політика довела до підпільного і повстанського опору нерос. народів, зокрема українців (див. ОУН, УПА), а також росіян на окупованій німцями території. По перемозі над німцями українці та балтицькі народи продовжували боротьбу проти ком. режиму (до сер. 1950-их pp.).

У низці договорів СССР збільшив свою територію в Сх. Европі та на Далекому Сході (Ялтинська конференція, Потсдам, Паризькі жирові договори 1947). Серед ін. до СССР включено зах.-укр. землі, які раніше належали до Польщі, Чехо-Словаччини й Румунії, а також Сх. Пруссію. Тоді ж створився бльок ком. сателітних держав, з якими СССР уклав договори про дружбу і взаємодопомогу у 1948, згодом госп. інтеґрований у Раді Екон. Взаємодопомоги (Комекон) 1949 і у Варшавському військ. пакті 1955. З-під контролю СССР в Европі вдалося вирватися тільки Юґославії (1948) й Албанії (1960, при допомозі Китаю). Спроби антисов. революції в Угорщині (1956), та мирного унезалежнення Польщі (1956) й Чехо-Словаччини (1968) придушено. Зовн. політика сов. уряду стала виразно аґресивно-імперіялістичною. В окупованій Сх. Німеччині й ін. країнах сов. бльоку почалася безоглядна совєтизація. Сов. бльокада доступу зах. альянтів до Берліну кілька разів загрожувала мирові у світі.

По війні Сталін продовжив і посилив політику масових репресій у країні (Ждановщина, зростання рос. шовінізму, наступ на неросіян, антижид. акція тощо) та «холодної війни» назовні, підпорядковану вимогам відбудови країни й творення нової воєнної і госп. сили. Смерть Сталіна (1953) і зміна керівництва в Кремлі (Г. Маленков, М. Хрущов) принесли деяке тимчасове відпруження, т. зв. «відлигу» 1956 — 59. Розпочата «десталінізація» (XX З’їзд КПСС, 1956) та боротьба за владу (усунення т. зв. «антипартійної групи» Г. Маленкова, В. Молотова, Л. Кагановича) зміцнили в кін. 1950-их і поч. 1960-их pp. особисту владу М. Хрущова, що поєднав функції першого секретаря ЦК КПСС і гол. сов. уряду. Неуспіх госп. політики (раднаргоспи, аґроміста, цілинні землі), а також зовн.-політ. авантюри (сов. ракети на Кубі, конфлікт з Китаєм), а гол. небезпеки, що крилися в лібералізаційних тенденціях у самому СССР та сов. бльоці, призвели до усунення Хрущова у жовтні 1964. Його замінило нове «колективне керівництво» на чолі з Л. Брежнєвим (див. Доповнення). Як і Хрущов, Л. Брежнєв поступово зміцнив свою позицію в партійному і держ. керівництві СССР; у 1973 і 1977 усунено з політбюра двох українців, П. Шелеста і М. Підгорного. Останнього позбавлено звання титулярного «гол. держави» (гол. президії Верховної Ради), цей пост з престижевих міркувань перебрав Брежнєв.

Режим Брежнєва припинив попередні експерименти, взявши консервативний курс, а в деяких аспектах повернув до сталінських метод (неосталінізм). Впливи КҐБ збільшилися, а військ. кола почали ще більше, як досі, впливати на політику озброєння; винятково зросла роля партійного апарату і госп. бюрократії. Разом з тим влада намагається контролювати, часто репресивними методами, опозиційні виступи т. зв. дисидентів, гол. серед інтелектуальних кіл і молоді (акція А. Сахарова, О. Солженіцина й ін.), діяльність Самвидаву та нац. рух опору серед нерос. народів. Супроти зростання нац. свідомости останніх і вимог нац.-політ. свободи Москва сприяє зростанню рос. шовінізму, а від XXII з’їзду КПСС виразніше підкреслює концепцію єдиного сов. народу й більше посилено веде боротьбу з релігією. Під впливом внутр. ферментів і зовн. тиску улегшено еміґрацію жидів та примусово вислано за кордон ряд дисидентів, гол. росіян.

Разом з загостренням режиму всередині СССР та «холодної війни» з Китаєм сов. керівництво на поч. 1970-их pp. почало політику відпруження («розрядки») з Заходом: переговори й угоди із ЗДА про часткове припинення й обмеження перегонів в атомовому озброєнні, розширення торг. зв’язків, договори про співпрацю країн сов. бльоку з Зах. Німеччиною. СССР одержав від Зах. Европи, ЗДА й Японії бл. 15 млрд долярів (1976) кредитів на закуп машин і збіжжя, що допомогло йому перетривати ряд великих неврожаїв та до деякої міри зміцнити свою пром-сть модерною зах. технікою. У 1975 сов. дипломатія здобула певний успіх підписанням міжнар. договору в Гельсінках, згідно з яким Захід погодився на визнання існуючих кордонів у Сх. Европі, віддаючи т. ч. сх.-евр. країни у сферу впливів СССР. Одночасно гельсінкський договір зобов’язував СССР та його сателітів пом’якшити внутр. режим, дозволити більшу еміґрацію населення, розширити вільну інформацію про Захід, але СССР цю частину гельсінкського договору на практиці не здійснює. У 1976 — 77 в СССР посилився опозиційний рух саме під кутом здійснення сов. урядом Гельсінкських угод (моск., київ., лит., грузинський і вірменський комітети нагляду над виконанням умов), який напередодні конференції у Беоґраді (червень 1977) здобув широкий розголос у світі.

Держ.-політ. устрій. Існування поряд РСФСР і «незалежних» сов. респ., пов’язаних між собою військ., екон. і дипломатичним союзом, уважалося керівництвом РКП(б) за тимчасове явище. Їх справжньою метою було тісне об’єднання сов. респ. та уніфікація внутр. і зовн. політики. Принцип об’єднання поділяли різні партійні кола, проте не було спільної концепції щодо реалізації єдности; рос. централісти домагалися включення респ. до РСФСР на базі автономії (т. зв. автономізація, репрезентована гол. Й. Сталіном), а деякі нац. комуністи бажали рівноправного союзу з ознаками конфедерації (М. Скрипник, Х. Раковський, П. Мдівані). Перемогла посередня лінія федеративного союзу, підтримана В. Леніном. Основоположними актами нового держ.-правного ладу були Деклярація і Договір про утворення СССР, схвалені на І з’їзді совєтів СССР 30. 12. 1922. II з’їзд совєтів 31. 1. 1924 затвердив конституцію СССР, основою якої стали попередні акти; вона, супроти опозиції деяких нерос. представників, пішла далі по лінії централізованої федерації.

До складу нової союзної держави входили союзні респ.: РСФСР, УССР, БССР і Закавказька Соц. Федеративна Сов. Республіка (у складі якої були з 1922 до 1936 Азербайджан, Вірменія, Грузія, згодом окремі союзні респ. СССР). У 1924 — 25 утворено в складі СССР союзні респ. Узбекську і Туркменську, 1929 Таджицьку, а 1936 — Казахську і Киргизьку; т. ч. на 1. 1. 1936 у складі СССР було 11 союзних республік. У 1940, в наслідок приєднання балтицьких держав до СССР, утворено Естонську, Латвійську і Лит. ССР та з приєднаних Басарабії і фінських прикордонних земель і існуючих споріднених автономних респ. — Молд. і Карело-Фінську ССР, і напередодні війни з Німеччиною СССР мав 16 союзних республік. На 1. 1. 1977 до СССР входять 15 союзних республік (Карело-Фінську переведено на статус автономної респ. 1956), а в їх складі є 20 автономних республік (16 з них входить до складу РСФСР), 8 автономних обл., 10 нац. округ та 116 адміністративних обл. і 6 країв. Територія і кількість населення союзних респ. та ч. українців (за переписом 1970; воно поза УССР зменшене) таке:


Територія у тис. км²

Ч. населення у тис.

Ч. українців

1970

1976

1970

СССР

22 402,2

241 720

255 503

40 753

РСФСР

17 075,4

130 079

134 485

3 346

Українська ССР

603,7

47 126

49 075

35 284

Білоруська ССР

207,6

9 002

9 384

191

Узбекська ССР

447,4

11 800

14 090

112

Казахська ССР

2 717,3

13 009

14 406

933

Грузинська ССР

69,7

4 686

4 965

50

Азербайджанська

ССР 86,6

5 117

5 700

29

Литовська ССР

65,2

3 128

3 317

25

Молдавська ССР

33,7

3 569

3 858

507

Латвійська ССР

63,7

2 364

2 499

53

Киргизька ССР

198,5

2 933

3 372

120

Таджицька ССР

143,1

2 900

3 490

32

Вірменська ССР

29,8

2 492

2 842

8

Туркменська ССР

488,1

2 159

2 582

35

Естонська ССР

45,1

1 356

1 438

28

Союзні й автономні респ., автономні обл. і нац. округи є політ.-територіяльними одиницями, що творять федеративну структуру СССР (обл. і краї мають лише адміністративно-територіяльне значення). Основний критерій їх утворення і поділу — наявність певної національности чи народу на тій чи іншій території. Сов. конституційна доктрина надає союзним і автономним респ. характер держ. утворень (наявність конституції). За союзними республіками визнаються теоретичні ознаки суверенітету. Федеральна природа СССР дуже своєрідна і з багатьох поглядів викликає суперечні інтерпретації в конституційному праві і політ. науках (див. Федералізм).

Сов. наука про державу спершу визначала як гол. принципи держ.-політ. ладу — диктатуру пролетаріяту і совєти як органи правління. Почавши з XXII з’їзду КПСС, підкреслюється «заг.-нар.» характер сов. держави з посиленням соц. демократії (участь гром. орг-цій і нар. мас в управлінні). Політика режиму з сер. 1960-их pp. виразно спростовує ці твердження.

Керівними держ. органами СССР у 1923 — 36 були з’їзд совєтів СССР і Центр. Виконавчий Комітет (ЦВК) СССР (голови президії: М. Калінін, Г. Петровський, А. Червяков, Н. Наримов — гол. ЦВК окремих республік); виконавчо-адміністративну владу здійснювала Рада Нар. Комісарів (Совнарком), першим гол. якої був В. Ленін, а потім О. Риков. Депутатів всесоюзного з’їзду совєтів обирали республіки непрямим голосуванням на базі нерівної репрезентації: 1 депутат на 25 000 виборців у містах і на 100 000 сіль. населення, при позбавленні виборчого права багатьох груп населення.

ЦВК складався з двох палат — Ради Союзу і Ради Національностей. З’їзд совєтів обирав членів Ради Союзу пропорційно до меш. кожної респ., до Ради Національностей делеґували союзні й автономні респ. по 5 представників, а автономні обл. — по 1. ЦВК (збирався 3 рази на рік), а між його сесіями — президія здійснювала найвищі законодавчі й контрольні функції, включно з прероґативами касування актів респ. органів.

До складу Совнаркому входили заг.-союзні нар. комісари (зовн. справи, транспорт, пошта-телеграф, військ.-морські справи, зовн. торгівля) і об’єднані або директивні, які мали своїх відповідників у респ. (Вища Рада нар. госп-ва, фінанси, зем. справи, праця, роб.-сел. контроль). Ін. справи суспільно-культ. і місц. значення належали до сфери респ. компетенцій і здійснювалися автономними наркоматами респ. Уряд СССР мав лише заг.-директивні функції у цих справах.

Спільним і вищим суд. органом СССР був Верховний Суд, що так само мав деякі контрольні функції над судами республік. Законодавство СССР досить уніфіковане, хоч у ряді правовідносин існують окремі респ. кодекси (цивільне і карне право та процес, адміністративне право тощо).

Змінена 5. 12. 1936 діюча конституція СССР внесла деякі інституційні зміни. Функції всесоюзного з’їзду совєтів і ЦВК перебрала Верховна Рада СССР, складена з двох палат — Ради Союзу і Ради Національностей. Верховна Рада збирається 2 рази на рік на сесії, які відбуваються окремо в обох палатах або об’єднано на спільних засіданнях. Між сесіями Веховної Ради всі функції найвищого органу державної влади здіснює Президія Верховної Ради, яка вважається колективним през. держави (голова президії 1965 — 77 М. Підгорний). Найвищим виконавчо-адміністративним органом влади з широкими розпорядчими (у дійсності законодавчими) функціями є Рада Міністрів СССР (до 1946 Рада Нар. Комісарів), склад якої твориться Верховною Радою або її Президією; гол. з 1964 є О. Косиґін. Окремі мін-ва й установи держ. управління (комітети, ради, правління тощо) є заг.-союзними (керують безпосередньо всіма справами в усьому СССР) або союзно-респ. (мають підзвітні органи в респ.). Вони охоплюють майже цілість держ., госп., культ. і суспільних справ, залишаючи у віданні республік лиш незначні, здебільша місц. значення справи. Проголошені в 1957 розширення прав республік і децентралізація нар. госп-ва (раднаргоспи) на поч. 1960-их pp. припинено.

Верховний Суд СССР виконує найвищу суд. владу, а органи Прокуратури на чолі з ген. прокурором (з 1953 Р. Руденком) — центр. нагляд над виконанням сов. законности.

Держ. правління СССР та керівництво госп. процесом суворо централізовані згідно з засадою т. зв. дем. централізму. Вищі органи влади репрезентативного характеру мають тільки номінальну владу, а керівними є вужчі групи (напр., Президія Ради Мін.) чи окремі відповідальні керівники, що водночас є провідними партійними діячами. Т. ч. демократизм у вирішуванні держ.-політ. органів і колеґіяльність адміністративних відомств є лише фасадою з розподілом адміністративних функцій і складною мережею підзвітности і партійно-держ. («нар.») контролю.

Проте найхарактернішою ознакою сов. політ. системи є керівна роля Ком. Партії Сов. Союзу, яка є зверхнім органом над усіма органами держ. влади і діє двома шляхами: 1) як надрядний над державою, директивний і контрольний зовн. чинник та 2) через участь своїх відповідальних керівників у держ. органах на всіх щаблях влади. Дійсна і найвища влада СССР концентрується в Політбюрі і секретаріяті ЦК КПСС. Секретаріяти ЦК КПСС і КПУ та обл. й крайові комітети партії мають відділи, побудовані паралельно до мін-в та ін. установ уряду. Ці відділи ЦК й обкомів виконують директивні й контрольні функції над урядовими установами, а також призначають на керівні посади та знімають з праці (див. Номенклятура).

У жовтні 1977 надзвичайна сесія Верховної Ради СССР ухвалила нову конституцію СССР, яка сильно поширила компетенції Союзу коштом республік, значно посилила керівну ролю ком. партії.

Збройні сили СССР (див. Сов. Армія) суворо централізовані й нац. перемішані. Окремих нац. військ. частин не існує, хоч союзні республіки за конституцією мали на них право до 1977.

Роля партії (при виключенні ін. політ. органів та забороні внутр. й зовн. опозиції), з її догматичною ідеологією, застосування засобів примусу до терору включно, володіння і контроль над екон. ресурсами при єдиному централізованому госп. плянуванні, як також, цілковите підпорядкування всього життя політ.-ідеологічним вимогам (програмі) партії і монополія на засоби комунікації — роблять сов. політ. систему тоталітарною. Цьому також сприяють мілітаризація країни та бюрократизація всього режиму.

В. Маркусь

Україська діяспора в СССР, українці, які живуть в СССР за межами своєї суцільної і мішаної етнічної території. Суцільна укр. територія охоплює, крім УССР, перев. українцями заселені сусідні частини РСФСР (півн. Слобожанщину, тобто півд. частини обл.: Білгородської, Курської і Воронізької; частину Дону і Передкавказзя, тобто більшість Краснодарського краю і частину Ростовської обл.) і півд. частину БССР (Берестейської й Гомельської обл.). Мішана укр.-рос. територія (в якій українці становили і становлять меншість) охоплює більшість Центр. і Сх. Передкавказзя (решту Краснодарського і майже весь Ставропільський край) і частину Брянської обл. Тому що сов. переписи населення 1959 і 1970 подають нац. і за мовою склад населення тільки для цілих обл. (країв), немає жадних можливостей представити нац. відносини для укр. етнічної і мішаної території поза межами УССР; можна їх представити лише для цілих обл. (країв), які межують з УССР й охоплюють укр. і суто рос. етнічну територію.

1920-і pp. Про У. д. і мішану укр.-рос. територію в Евр. частині Рос. Імперії до 1914 див. стор. 2 596 — 99. Статистика У. д. там подана за даними рос. перепису 1897. На її підставі, 1897 жило в Рос. Імперії в діяспорі 1 560 000 українців, у тому ч. в Евр. частині 1 232 000, в Азійській 311 000, на Закавказзі — 17 000. У наступні pp. до 1914 відбулися значні зміни в стані У. д., спричинені масовою еміґрацією за Урал — бл. 1,5 млн (вже беручи до уваги деяку репатріяцію; див. стор. 630 — 31), так що 1914 ч. українців в Азії збільшилося, мабуть, до 2 млн. Тоді ж в Евр. частині Росії почався деякий поступ асиміляції українців з рос. оточенням, гол. там, де вони не становили більших скупчень. За воєнні і перші повоєнні pp. змін у стані У. д. не було, бо еміґрація до Азії була незначна. Т. ч. стан 1914 майже вірно зафіксований переписом 1926 — єдиним докладним і відносно вірним гієреписом, який дає картину розміщення У. д. та деяких її демографічних прикмет. Однак і він зменшує справжнє число українців (напр., перепис нараховував у Центр. пром. р-ні лише 41 300 українців, але аж 121 000 осіб, народжених на Україні.

У світлі сов. перепису населення 1926 в СССР жило поза межами укр. етнічної території 3 450 000 українців, у тому ч. 1 310 000 в Европі і 2 140 000 в Азії.

Розміщення У. д. в Евр. частині СССР було таке, як у 1897. Бл. 340 000 українців жило в сусідстві укр. етнічної території: 170 000 на Курщині, 69 000 на Вороніжчині, 79 000 на Донщині. Більша їх кількість (771 000) жила на Надволжі і на Уралі (1897 — 451 000), перев. у великих скупченнях; у тому ч.: в Нижньо-Волзькому р-ні — 440 000 (у Калмицькій Автономній обл. — 15 000, Астраханській — 14 000, Волгоградській — 141 000, Саратовській — 202 000, в Автономній Респ. Німців Поволжя — 69 000), у Сер.-Волзькому р-ні — 206 000 (у Самарській обл. — 80 000, Оренбурзькій — 112 000), у Башкирській Автономній Респ. — 77 000, в Уральсько му р-ні — 48 000. 92% українців Поволжя, Курщини, Вороніжчини й Дону жило у селах.

Досить великі скупчення українців були на Півн. Кавказі — завжди недалеко від укр. етнічної території. Найбільшими з них були: Ростов на Дону — 59 200 українців (1897 — 5 600), Грозний — 8 800, Новочеркаськ — 7 500 (2 600), Владикавказ — 4 000.

У решті Евр. частини СССР жило майже 100 000 українців (у тому ч. бл. 10 000 в БССР, ін. — в РСФСР). Це були перев. меш. великих м., зайшлі туди як робітники і службовці; найбільшим укр. скупченням була Москва — 16 100 (1897 — 4 500) і Ленінград — 10 800 (5 200); інші: Калуґа (7 000), Оренбурґ (3 500), Вороніж (3 400), Курськ (2 400).

1926 У. д. в Азії була вже численніша, ніж в Евр. частині СССР. За сов. переписом, вона нараховувала 2 160 000 осіб (1897 — 328 000), тобто становила 62% всієї У. д. в СССР (1897 лише 20%), або відсоток українців, що жили в Азії, збільшився з 1,6% (1897) до 6,8% всіх українців, що жили в Рос. Імперії чи пак СССР. 1897 українці становили в азійській частині Рос. Імперії 3,2%, 1926 — 6,4% всього населення. У межах Казахстану жило 861 000, тобто 13,2% всього населення, у межах Сибіру — 853 000 (9,5%), на Далекому Сході — 315 000 (16,8%), у Киргизькій ССР — 64 000 (6,5%), в ін. сер.-азійських респ. 33 000 (0,5%), у Бурятській АССР — 2 000 (0,4%), у межах Закавказзя — 35 000 (0,6%). У дійсності ч. українців в Азії було значно більше, і його треба збільшити до яких 3 млн на 1926.

Укр. населення в Азії не було рівномірно розміщене. Укр. селянин, який еміґрував за Урал, шукав природних умов, подібних до тих, які мав у своєму краю; тому він уникав пустинних (на півдні) і ліс. (на півн.) р-нів, оселяючись у степ. і лісостеп. смузі. Тому українці не становили поважнішого числа ні в півн., ні в сх. Сибіру, ні в Туркестані, зате були скупчені у двох краях — на Далекому Сході (див. Зелений Клин) і в Середньо-Азійському Степ. краю — в чорноземній смузі степу і лісостепу, що є природним продовженням укр. чорноземної смуги. В обох цих краях українці становили на деяких просторах більшість: на Зеленому Клину їх жило 303 000, у Сер.-Азійському Степ. краю (в частині, де вони становили більшість) 915 000. Українці в Сов. Азії жили майже виключно в селах (97% усіх). Точніше розміщення українців на підставі сов. перепису 1926 бачимо на картах (стор. 775, 2 775 і 2 791, див. також Сибір).

За переписом 1926, бл. 1/4 українців, розпорошених в СССР, мали б вживати рос. мову як свою рідну. До цих даних треба ставитися з застереженням, бо мовній русифікації українців протидіяв факт, що 95% українців були селянами і жили назагал у великих суцільних скупченнях або хоч селах з своїм традиційним побутом; мішаних подружів було мало; врешті, всі українці в Азії були еміґранти з України або їхні діти.

На 1. 1. 1933 ч. українців, розпорошених в СССР (у тодішніх кордонах), можна визначити на 4,5 млн (числа більші, ніж офіц.), тобто 14% всіх українців в СССР, у тому ч. 3 млн в Азії, 1,5 млн в Европі. Для порівняння: на той час в Америці жило бл. 1,2 млн українців, в Европі (за межами СССР) 0,5 — 0,6 млн (у тому ч. бл. 200 000 у Басарабії, яка з 1940 відійшла до СССР).

Про життя У. д. є мало відомостей, навіть в обох столицях Москві й Петербурзі. Ближче див. Зелений Клин, Надволжя (Доповнення), Півн. Слобожанщина (Доповнення), Сер.-Азійський Степовий край, Сибір, Урал.

1930 — 60-ті pp. Про зміни, що їх зазнала У. д. у 1930-их і наступних pp. є дуже мало даних, тим більше, що матеріяли сов. переписів 1959 і 1970 частково невірні. Якщо мова про У. д. в Европі, то вона зазнала у 1930-их pp. подібних змін, як і на суто укр. землях: великих втрат в наслідок сов. репресій, голоду і заслань, втечі численних українців перед репресіями в ін. частини СССР та втрат під час другої світової війни. Натомість кількість українців в Азії постійно збільшувалася завдяки припливу нових поселенців з України. За доби колективізації це були заслані селяни й ін., які рятувалися перед голодом і репресіями виїздом в індустріяльні р-ни Азії, переселені під час евакуації України у 1941 (тільки частина їх повернулася назад), заслані і ув’язнені (на території Сов. Азії існують численні концентраційні табори), які і по звільненні залишилися в Азії, поселені у 1950-их pp. на цілинних землях та в пром. р-нах і на будів. роботах у процесі організованого набору на працю, врешті, ті, що добровільно переселилися до Азії заради кращих умов життя. Подібні іміґраційні процеси (хоч значно слабші) відбувалися і на території корінної і півн. Евр. частини РСФСР: примусове чи добровільне переселення українців до пром. р-нів та на півн. — у субполярні р-ни, а також підтримане владою переселення українців до нерос. респ. (і одночасно оселення на Україні осіб з цих респ.).

На сучасний стан посідання українців впливають вищезгадані процеси і постійна, щораз більша русифікація. Українці за межами УССР не мають жадних нац. прав, навіть на території півн. Слобожанщини і Кубані, які входять до складу укр. етнічної території і де українці становлять (чи становили у 1920 — 30-их pp.) більшість. Немає укр. шкіл, преси, книжкової продукції (за межами УССР не появилася за останні 25 pp. жадна укр. книжка), а приплив друкованого слова з УССР і взагалі культ. зв’язок з УССР — утруднений, немає також ніяких укр. (хоча б «земляцького» типу) т-в і орг-цій; залишаються лише деякі особисті контакти з знайомими на Україні. Звичайно, така безоглядна (можна говорити про «ґеноцид») політика, яка триває безперервно понад 40 pp., мусить спричиняти нац. і мовну русифікацію У. д. Як далеко вона посунулася, ми не знаємо, бо дані сов. переписів не можна вважати вірними, зокрема якщо мова про укр.-рос. пограниччя. Як було сказано, наслідки перепису публікуються лише за обл. (краями), і тому не можемо (у межах цих адміністративно-територіяльних одиниць) відокремити укр. етнічну (чи мішану) територію від рос., можемо представити тільки кількість українців за межами УССР.

/2981/

У світлі офіц. статистики, ч. українців в СССР поза УССР були, за трьома переписами населення, такі (у тис):

Українці

1926

1959

1970

За національністю

7 976

5 095

5 469

За рідною мовою

5 376

2 663

2 650

Наведені числа вказують на значне зменшення кількости У. д. між 1926 — 1959 (воно ще більше у відсотках до всього населення), зокрема за рідною мовою: 1926 67% українців подало укр. мову як рідну, 19.59 — 52%, 1970 — 48%. За сов. статистикою найбільші втрати мали б понести українці на укр.-рос. пограниччі — у тих обл. (краях), які входили повнотою або частково до складу укр. етнічної території і що в них 1926 українці становили значний відсоток населення. Це стосується кол. Курщини і Вороніжчини (їхня півд. частина була колись частиною Слобідської України; нині обл.: Білгородська, Воронізька, Курська) та більшости Передкавказзя: Кубані, Ставропільщини і частини Терщини (тепер Краснодарський і Ставропільський краї та Ростовська обл.). За трьома сов. переписами, ч. українців за національністю (а) і мовою (б) таке (у тис. і у % до всього населення):


1926


1959


1970


Курщина і Вороніжчина







у тис.

1 523

1 272

261

21

215

36

У %

26,9

22,5

4,9

0,4

4,1

0,7

Півн. Кавказ







у тис.

3 096

1 552

326

137

372

171

У %

41,6

22,9

3,6

1,5

3,5

1,6

У світлі цих чисел кількість українців у кол. Курщині і Вороніжчині мала б 1959 зменшитися до 17% стану на 1926, а вживання укр. мови з 84% до 8%; на Півн. Кавказі — до 10% і з 50 на 42% (у Ставропільському краю, який майже повнотою входив до складу мішаної укр.-рос. етнічної території, відсоток українців мав зменшитися з 32,8% у 1926 до 2,4% у 1959).

Також цілковитої русифікації мала б зазнати Півн. Чернігівщина, розташована на укр.-білор.-рос. пограниччі — тепер півд. частина Брянської обл. (1926 — 128 тис. українців, за переписом 1970 — 21). Врешті, на тій частині укр. етнічного Полісся, яке 1939 приєднано до БССР (бл. 600 000 українців), відсоток українців мав би зменшитися з 68,8% у 1931 (обчислення В. Кубійовича) до 2,3% у 1959.

Не можна заперечити, що на укр. окраїнах діє масовий і брутальний процес русифікації, але він не посувається аж так швидко, як його зображує сов. статистика, яка хоче відповідними маніпуляціями дати докази, нібито укр. етнічна територія в СССР існує лише в УССР і укр.-рос. та укр.-білор. етнічні межі покриваються з кордонами УССР. Натомість статистика справжньої У. д. — українців, розсіяних далеко від суто укр. материка, не зазнала аж таких великих маніпуляцій (Україна не може мати претенсій до цих просторів). Зміни в стані цієї справжньої У. д. (тобто на території СССР без УССР та без кол. Курщини і Вороніжчини і зах. та центр. Передкавказзя) такий (у тис):

Українці

1926

1959

1970

За національністю

3 357

4 508

4 873

За мовою

2 546

2 505

2 443

За цими числами, кількість У. д. зазнала навіть деякого збільшення за 1926 — 59 (фактично кількість У. д. 1926 треба б збільшити на яких 300 000 українців, які тоді жили в частині Басарабії, що її приєднано до СССР і з неї створено Молд. ССР).

Порівняно з 1926 зменшився відсоток українців, які вважали укр. мову за рідну: з 76% у 1926 (насправді він був більший) до 45% 1959; 1970 він мав би збільшитися до 50%. За переписом 1970 мовна русифікація українців мала б бути така (у відсотках; для порівняння див. табл. на 2 775 стор.):

За національністю — 100

За мовою — 50

Тих, що знають укр. мову як другу — 12

Тих, що не знають укр. мови — 38

Тих, що подали рос. мову за рідну — 51

Тих, що знають рос. мову як другу — 39

Тих, що не знають рос. мови — 10

Тих, що подали ін. (не рос.) мову як рідну або її знають як другу — 0,3

Характеристичне є незнання українцями, що живуть в нерос. респ., мови свого оточення: ледве 17% українців, розпорошених у Молд. ССР, знає молд. мову (хоч більшість з них живе в селах), в БССР — 14,4%, у надбалтицьких респ. ледве 7%, у Сер. Азії — 2%. Звичайно, всі ці українці знають рос. мову, і навпаки — неросіяни, що їх поселено по другій світовій війні на Україні, не знають укр. мови. Все це — один з засобів русифікації.

65% українців у розпорошенні жило, за переписом 1970, у містах (1926 — ледве 8%); 1926 українці в діяспорі — це були майже самі селяни, тепер — це гол. меш. міст, зокрема великих. Урбанізація серед У. д. більша, ніж в усьому СССР (56%), та значно вища, ніж українців в УССР (46%). Урбанізація У. д. є нерівномірна: лише в Молд. ССР живуть українці здебільша по селах (56%), а у Киргизькій ССР становлять у них 49%; вона найбільша в надбалтицьких і закавказьких респ. та пром. р-нах корінної Росії. Звичайно, в наслідок такої сильної урбанізації У. д. змінився її побут, збільшилися ч. мішаних подружжів і русифікація.

Розміщення і кількість У. д. по окремих респ. і її більших скупченнях, за трьома сов. переписами, таке (у 1 000 і % до всього населення того чи того краю):


1926

1959

1970

тис.

%

тис.

%

тис.

%

І. в Европі

1 197

1,2

2 130

1,5

2 598

1,7

1. РСФСР 1

1 162

1,2

1 515

1,3

1 793

1,3

у тому ч.:

Надволжя й Урал


754


9,2


893


3,1


750


2,3

Центр. р-н

43

0,2

360

1,5

476

1,8

у тому ч.:

Москва


16


0,8


115


1,9


185


2,6

Півн. р-н 2

1

0,3

194

4,2

232

4,5

Зах. р-н 3

16

0,2

141

2,1

195

2,3

у тому ч.:

Ленінград


11


0,7


68


2,1


97


2,5

2. Молд. ССР

?

?

421

14,6

507

14,2

3. БССР

35

0,7

133

1,7

191

2,1

4. Надбалтицькі респ.4

 —

 —

63

1,0

107

1,6

II. В Азії

2 160

6,7

2 378

4,2

2 275

3,2

1. РСФСР

1 168

9,1

1 252

5,3

956

3,6

у тому ч.:

Зах. Сибір


738


9,8


463


3,8


359


2,7

Сх. Сибір

115

3,4

359

2,7

219

2,7

Дал. Схід

315

16,7

430

9,9

378

7,4

2. Казахська ССР

861

13,2

761

8,2

934

7,2

3. Киргизька ССР

64

6,5

137

6,6

120

4,1

4. Сер.-азійські респ. 5

33

0,5

136

1,2

179

1,1

5. Закавказькі респ.6

35

0,6

84

0,9

87

0,7

I — II. У. д. в СССР

1 Без мішаних укр.-рос. обл.: Воронізької, Курської, Білгородської, Ростовської та Краснодарського і Ставропольського країв.

2 Архангельська і Вологодська обл., Карельська АССР, Комі АССР.

3 Обл.: Ленінградська, Калінінградська, Новгородська, Псковська.

4 Лит. ССР: (1970 — 25 100 українців, або 0,8%; Латвійська (53 500 — 2,3%); Естонська (28 100 — 2,1%).

5 Узбекська ССР: (1970 — 111 600 українців, або 0,9%); Туркменська (35 400 — 1,6%); Таджикська (31 700 — 1,1%).

6 Грузинська ССР: (1970 — 49 600 українців, або 1,1%), Азербайджанська (29 200 — 0,6%), Вірменська (8 400 — 0,3%).


У світлі наведених даних мали б порівняно з 1926 відбутися такі зміни в розміщенні і кількості У. д.: зменшення частки українців у Азії (мабуть, так не є), постання нових укр. скупчень у пром. центрах Евр. Росії (зокрема в Москві і Ленінграді) та в субполярних р-нах, поширення українців (хоч у незначній кількості) по майже всьому СССР. Див. також карти, які представляють розміщення українців у 1926 (див. стор. 2 791) і 1970.

Як раніше, так і тепер, найбільше українців живе в Надволжі і на Уралі (у тис: 1926 — 754, 1970 — 750); 44% подало укр. мову як рідну, крім того, 15% вільно нею володіло; 65% жило у містах (1926 — 8%). Розміщення українців таке, як у 1926; найбільше їх живе в обл. (у тис): Челябінській (115, або 3,5% всього населення), Оренбурзькій (113 і 5,5%). Саратовській (107 і 4,3%), Свердловській (81 і 1,9%), Волгоградській (76 і 3,0%), Куйбишевській (67 і 2,4%) та в Башкирській Автономній ССР (76 і 2,0%).

Нове скупчення У. д. постало в Центр. (пром.) р-ні, який є тепер найважливішим р-ном укр. іміґрації (у 1968 — 69 виїхало до нього з УССР 96 500 осіб, при одночасній еміґрації до УССР 59 400 осіб). Кількість українців у Центр. р-ні постійно зростає (1897 їх було лише 13 000). Найбільшим укр. скупченням завжди була Москва, яка притягає українців, зокрема за останні десятиліття; 1897 в ній жило 4 500 українців. 1970 — 184 900 (2,6% всього населення; українці в Москві після жидів є другою за кількістю нац. групою). Москва є найбільшим укр. міськ. скупченням у діяспорі, у якому, крім робітників і прислуги, живе, мабуть, чимало укр. учених і фахівців високих кваліфікацій, держ. службовців тощо; попри це, у Москві не існує жадного організованого чи культ. життя (цікаве порівняння Москви з другим за величиною укр. скупченням у діяспорі — Нью-Йорком). За переписом 1970, 37% українців у Москві подало укр. мову як рідну, а 30% нею вільно володіло. Поза Москвою жило 138 300 українців у Моск. обл. (2,4% всього населення); менші скупчення в обл.: Тульській (36 900 або 1,9%), Калузькій (21 900 або 2,2%) та ін. 86% українців жило в Центр. р-ні в м.; 43% їх подало укр. мову як рідну, 13% нею вільно володіло.

Подібні, як у Центр. р-ні, є відносини у Зах. р-ні. І тут У. д. виникла за новіших часів (1897 нараховувала неповних 6 000, 1970 — 195 300), і українці живуть майже виключно в м. (88%). Гол. укр. скупченням є Ленінград (1897 — 5 200, 1970 — 97 000); у Ленінградській обл. жило 33 900 українців, або 2,3% всього населення, у Калінінградській (кол. Сх. Пруссія) 48 000 — 6,5%). 38 % українців подало укр. мову як рідну, а 28% нею вільно володіє.

Нові є поселення українців на півночі. 1926 їх жило тут ледве 1 100, 1959 — 194 000, 1970 — 230 200 (у тому ч. 78% у містах). Відносно мало українців живе у давно заселеній Вологодській обл. (13 000, або 1,4% всього населення), більше в Карельській АССР (27 400, або 3,8%) і Мурманській обл. (56 300, або 7,0%), найбільше в Комі АССР (83 000), у/якій вони становлять найвищий з усіх адміністративно-територіяльних одиниць Евр. частини РСФСР відсоток — 8,6. Характеристичне, що серед українців майже вдвічі більше чоловіків, ніж жінок; великий відсоток серед чоловіків становлять заслані (тому і перевага чоловіків): на території Комі розташовано чимало концентраційних таборів, з яких найвідоміші у Воркуті. Кількість українців збільшується припливом з УССР нових: у 1968 — 69 (разом з зах. р-ном) 69 000. Серед українців 59% подало укр. мову за рідну, 15% — нею вільно володіє.

У сусідніх з УССР респ. велике скупчення українців (507 000) є в Молд. ССР, як наслідок спільної з румунами (молдаванами) колонізації (див. Басарабія, Молдавія, Молдавська ССР). Українці живуть островами, зокрема обабіч Дністра (див. Молд. ССР), але щораз більше і в містах: 1959 — 126 000 (30%), 1970 — 221 700 (44%), у тому ч. 25 900 у Кишиневі (9,9% всього населення). 79% українців подало укр. мову як рідну, а 16% — нею вільно володіло.

У БССР мало б жити 1970 190 800 українців (за рідною мовою 90 200), які становили 2,1% всього населення і жили перев. у містах (76%). Вони розкидані по всіх обл. Навіть у тих, які частково входять до складу укр. етнічної території, українці мали б становити незначну меншість: у Берестейській 31 600 (2,4%), Гомельській 46 500 (3,0%). Фактично ч. українців в БССР можна визначити на 700 — 800 000.

Щойно по другій світовій війні українці наплинули до надбалтицьких країн, мабуть, здебільша як службовці, завжди поселені там з метою русифікації цих країн. Ч. українців збільшилося за 1959 — 70 з 63 000 до 107 000 (у тому ч. в Литві з 17 700 до 25 100, у Латвії з 29 400 до 53 500, в Естонії з 15 800 до 28 100). 88% українців живе у містах; значні укр. скупчення: Рига (25 300), Таллін (13 300), Вільна (9 300). 53% українців надбалтицьких країн вважають укр. мову за рідну, 15% — нею вільно говорять.

Не зважаючи на кількісний приплив укр. людности до Азії (він припинився щойно у 1960-их pp.), кількість українців в Азії мала б за 1926 — 59 справді незначно збільшитися — з 2 160 000 до 2 378 000, але відсоток їх, порівняно з усім населенням, зменшився з 6,7 до 4,2; натомість у 1960 — 70 кількість українців зменшилася до 2 275 000. Катастрофічно мав би зменшитися укр. стан посідання в Зах. Сибіру; натомість він збільшився в Сх. Сибіру і на Далекому Сході, але лише в 1926 — 59 (за 1959 — 70 ч. українців знову зменшилося); див. статистичну табл. на стор. 2 983. Зокрема раптово мав би зменшитися укр. стан посідання у р-нах давнішого укр. поселення у Сер.-Азійському Степ. краю і на Зеленому Клині. Натомість, за сов. статистикою, збільшилося ч. українців у субполярній півн.-сх. Азії з 4 000 у 1926 до 116 300 у 1970; вони живуть в Якутській АССР 20 300, або 3,0%, Камчатській 19 400 — 6,8% Сахалінській 38 600 — 6,3% і особливо в Магаданській (славнозвісна Колима) — 38 000, або 11% — найвищий відсоток укр. населення в будь-якій обл. РСФСР. Звичайно, це зростання укр. елементу спричинили укр. засланці. Процес урбанізації українців у Сибіру і на Далекому Сх. значно посунений: 66% їх живе у м. У Сибіру малл б вжизати укр. мову як рідну лише 44% українців, а 14% нею володіти; числа для Далекого Сходу 36 і 16. Докладніше див. Сибір, Зелений Клин.

У Казахській і Киргизькій респ., за офіц. статистикою, поширення У. д. дещо корисніше, ніж у Сибіру: невелике зростання ч. українців з 925 000 у 1926 до 898 000 у 1959 і 1 054 000 у 1970, але одночасно значне зменшення щодо всього населення: у Казахстані з 13,2% до 8,2% і 7,2%, у Киргизстані з 6,5% до 6,6% і 4,1%. Процес урбанізації українців далеко не посунувся (у Казахстані 54%, у Киргизстані 51%), бо частина їх поселена на цілинних землях. У Казахстані мали б вживати рідну мову 51% українців, а володіти нею ще 6%; числа для Киргизстану — 43 і 6%. Докладніше див. Середньо-Азійський Степовий край.

У кол. Туркестані українці оселилися за останні десятиліття; 1926 їх було 33 000, 1959 — 136 000, 1970 — 179 000. Найбільше українців живе в Узбекській ССР: 1970 — 111 600, або 0,9% всього населення, гол. в м. — 96 700 (87%), у тому ч. 40 700 (2,9% всього населення) у столиці Ташкенті, який є найбільшим скупченням українців в Азії. У Туркменській ССР живе 35 400 українців (1,6% всього населення) гол. у м. 29 500 (83%), у тому ч. 11 000 (4,3% всього населення) у столиці Ашхабаді. У Таджикській ССР живе 31 700 (1,1% всього населення) українців, у тому ч. в м. 29 400 (92% всіх), у столиці Душанбе 13 300 (або 3,6% всього населення). Т. ч. 1/3 українців живе в столиці Туркестану. За переписом 1970, 53% українців вважали укр. мозу за рідну, а 11% вільно володіли.

У закавказьких респ. 1970 жило 87 200 українців (1926 — 35 000, 1959 — 83 600): у Грузії 49 600 (1,1% всього населення), в Азербайджані — 29 200 (0,6%), у Вірменії — 8 400 (0,3%). 74 700 українців Закавказзя живе у м. (85,6% усіх); гол. міські скупчення українців: Баку (14 400), Тбілісі (10 600), Еріван (2 600). Укр. мову як рідну 1970 подало 57% українців, а 12% нею вільно володіло.

Вищенаведені дані про стан У. д. в Азії мають лише приблизне значення. Беручи до уваги приплив (до поч. 1960-их pp.) укр. людности з України та її високий природний приріст, можна б визначати кількість українців і осіб укр. походження в Азії на 7 — 8 млн; звичайно, більшість їх зазнала русифікації.

В. Кубійович

Література:

а) Загальна: Trotsky L. The History of the Russian Revolution, I — III. Нью-Йорк 1932; Beloff M. The Foreign Policy of Soviet Russia. I — II. 1947 — 9; Berdyaev N. The Origin of Russian Communism. Лондон 1948; Kucharzewski J. The Origin of Modern Russia. Нью-Йорк 1948; Carr E. H. A History of Soviet Russia, I — IX. Нью-Йорк 1950 — 60; АН СССР. Очерки истории СССР. I — VIII. M. 1953 — 58; Kolarz W. La Russie et ses colonies. Париж 1954; Pipes R. The Formation of the Soviet Union (1917 — 1923). Cambridge 1954; Barghorn F. Soviet Russian Nationalism. Лондон 1956; Mehnert K. Der Sovietmensch. Штутґарт 1958; Wolfgang L. Kreml ohne Stalin. Кельн 1959; Armstrong J. The Politics of Totalitarianism. Нью-Йорк 1961; АН СССР. История государства и права. М. 1965; Lewickyj B. Polityka narodowościowa Z. S. S. R. w dobie Chruszczowa. Париж 1966; Campbell R Soviet Economic Pover. Бостон 1966; АН СССР. История внешной политики СССР, ч. 1 — 2. M. 1966 — 71; Conquest R. Soviet Nationalities: Policy in Practice. Нью-Йорк 1967; АН СССР. Институт государства и права. История советского государства и права. 3 тт. М. 1968; Білинський А. Гром. орг-ції в СССР. Мюнхен 1969; Історія Ком. Партії Радянського Союзу. К. 1970; Strong J. The Soviet Union under Brezhnev and Kosygin. Нью-Йорк 1971; Reshetar J. The Soviet Policy. Нью-Йорк 1971; Институт марксизма-ленинизма при ЦК КПСС. Образование Союза ССР. Сбороник документов. М. 1972; АН СССР. Институт истории СССР. История национально-государственного строительства в СССР. 2 тт. М. 1972; Солженицын А. Архипелаг ГУЛаг, I — III. Париж 1972 — 75; Bociurkiw В.-Strong I. Religion and Atheism in the USSR and Eastern Europe. Лондон 1975; Kamenetsky I. Nationalism and Human Rights: Process of Modernization in the USSR. Литтлетон 1977.

б) Укр. діяспора в СССР: Всесоюзная перепись населення 1926 г. Отдел Народность, Родной язык, Возраст, Грамотность, тт. I — XVII. М. 1928 — 30; Шибаев В. Этнический состав населення Европейской части Союза ССР. П. 1930; Укр. людність в СССР. Праці Укр. Наук. Ін-ту, т. I. В. 1931; Итоги Всесоюзной переписи населення 1959 г. М. 1962 — 63; Кабузан В., Махнович Г. Численность и удельный все украинского населення на территории СССР в 1795 — 1959 гг. История СССР. Ч. 1, М. 1965; Итоги Всесоюзной переписи населення 1970 года. IV Национальный склад населення СССР. М. 1973; Марунчак М. Українці в СССР поза кордонами УРСР. Вінніпеґ 1974; Кубійович В. Міграційні процеси в Укр. ССР за переписом 1970 р. Зб. в 70-ліття проф. О. Оглоблина. Нью-Йорк 1977.










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.