[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1976. — Т. 8. — С. 2997-3010.]

Попередня     Головна     Наступна

Спинул Микола (1867 — 1928), бук. політ. і пед. діяч; нар. учитель й інспектор нар. шкіл у пов. Вашківці; посол до австр. парляменту (1907 — 18) і бук. сойму (1911 — 18) від нац.-дем. партії, активний учасник перебрання укр. влади на Буковині (листопад 1918). Ст. на пед. теми в «Буковині». Консул ЗУНР у Відні 1919, де й залишився до смерти.

Спиридон Сотон († 1503), митр. київ., поставлений 1474 царгородським патріярхом для Литви без відома короля Казіміра IV; тому по прибутті до Литви 1476 його не визнано митр. і ув’язнено. Також був переслідуваний і в Москві, куди прибув 1483; його заточено у Ферапонтсько-Білозерському манастирі, де він писав богословські твори: «Изложеніе о православной истинной нашей вЂрЂ» та ін.

[Спиридон Сотон (?, Твер, Росія — 1503, Ферапонтівський монастир, Москва). — Виправлення. Т. 11.]

Спиртова промисловість (давніше ґуральництво, винокурна пром-сть, винокуріння), галузь харч. пром-сти, що виробляє етильовий (винний) спирт — сирець і спирт — ректифікат з харч. сировини (зерна, картоплі, меляси тощо). Спирт застосовують у лікерно-горілчаному виробництві, для зміцнення вин, у парфумерно-косметичній і кондиторській пром-сті, для виготовлення оцту, а також у вітамінному виробництві, у медицині й техніці. На спиртових зав. одержують хлібопекарські й кормові дріжджі, рідку вуглекислоту, кормові вітаміни тощо. Виробництво спиртних напоїв способом бродіння цукристих та крохмалевих речовин було відоме з давніх часів, в Европі вперше в Італії» (11 в.). Винний спирт вживався на поч. як лік («життєва вода»), з 14 в. як п’янкий напій.

До 1914 р. На Україні гуральниц тво (Г.) відоме з 15 в., але більше поширилося виробництво горілки щойно в першій пол. 16 в.; горілка стала, поряд меду й пива, гол. алькогольним напоєм; сировиною для Г. було перев. жито. Г. було в руках поміщиків, і майже кожний дідич мав гуральню, яка продавала продукцію на місці в корчмах, що їх вони звич. віддавали в оренду жидам (докладніше див. Пропінація). Прибуток з пропінації був одним з гол. доходів дідича. Право пропінації (на Правобережжі й у Галичині існувало до 19 в.) було основною причиною пияцтва сіль. населення. У Коз. і Коз.-гетьманській державі власниками гуралень була коз. старшина, міщани, манастирі тощо. Гуральні в 17 в. були малими підприємствами на 4 — 6 казанів, на яких працювало звич. кілька місц. селян і лише кілька місяців на рік. У другій пол. 18 в. техніка Г. покращала (прості казани, що давали в сер. 1 відро горілки, почали заміняти удосконаленими англ. кубами з продуктивністю 4 — 25 відер на добу); виникали й більші гуральні (напр., кн. Безбородька в Золотоноському пов. давала в кін. 18 в. 900 гектол на рік), появлялися перші спеціялізовані зав. За ревізією 1782 на Лівобережжі на 2 863 зав., винниці становили 2 666 (93% всіх). 1801 їх мало бути на Наддніпрянщині 7 839 з річною продукцією 62 млн л горілки.

З 1820-их pp. з’явилися на Україні перші парові гуральні; одночасно старі, т. зв. вогневі закривались або реконструювалися і виникало щораз більше модерних великих зав., тому ч. гуралень зменшувалося, хоч продукція спирту (40 градусного) зростала:

Рік	1840	1860	1913
число зав.	3 595	2 407	586
продукція в млн гектол	2,0		4,0

На зменшення ч. зав. вплинуло також скасування кріпацтва, а тим самим безкоштовного робітника. Проте власники гуралень і далі мали ту вигоду, що, переробляючи на місці зерно або картоплю на спирт, не мали труднощів в їх збуті; і далі на Україні переважали невеликі гуральні, що належали поміщикам. З розвитком техніки перегонки почалося поступове відокремлення С. п. від горілчаної і виділення її в самостійну галузь. Найбільше гуралень було на Поліссі і Лівобережжі, де була сировина (картопля, жито і відходи цукроварства — меляса); найбільші зав. розміщувалися в Катеринославській, Київ. і Харківській губ. Кількість постійних робітників в С. п. — 6 500 (1907), разом з сезоновими — значно більше. Продукція спирту на Україні становила 29% всеімперської; бл. 90% її ішло на виготовлення горілки.

На Україні, як і в усій Рос. Імперії (також на укр. землях в Австро-Угорщині), продаж горілки був держ. монополією. Її здійснювали до 1863 при допомозі системи викупів (оренди) продажу приватним покупцям за високу ціну, згодом реґулярним акцизом; 1895 введено держ. монополію продажу горілки, яку однак далі виробляли приватники (1913 акциз становив 78% ціни горілки). Прибуток з продажу горілки являв собою важливу позицію в бюджеті держави, тим більше, що споживання горілки було велике (на Україні 1913 — 6,5 л річно на особу).

На укр. землях в Австро-Угорщині С. п. була найрозвиненішою галуззю харч. пром-сти. Це були невеликі зав. дідичів. На поч. 20 в. було їх в Галичині бл. 400 з річною продукцією бл. 300 000 гектол. (пересічно на один зав. — 750; на Центр. і Сх. Землях — 6 800).

1914 — 70 pp. Під час першої світової і громадянської війни спиртові зав. на Центр. і Сх. Землях не працю-

вали; 1921 — ледве 21, і вони дали 130 млн л продукції. Щойно за НЕП С. п. піднеслася; 1928 82 зав. виробили 6,7 млн декал спирту-сирцю, на них працювало 4 300 осіб. У сер. 1930-их pp. продукція спирту досягла довоєнного рівня; 1940 вона дала вже 26,5 декал спирту-сирцю. На розвиток С. п. вплинуло застосування етильового спирту для одержання синтетичного кавчуку.

На зах. укр. землях С. п. за міжвоєнний період значно знизилася: в Галичині працювало у 1926 287 гуралень з річною продукцією 11 500 декал; ч. для півн.-зах. земель: 452 і 1 200. Це все були невеликі зав. Причиною спадку продукції (вона залишилася подібною до 1938) було зменшення споживання алькогольних напоїв і конкуренція високо поставленої С. п. в Зах. Польщі.

Після нового занепаду у 1941 — 45 С. п. досягла 1951 довоєнного рівня і відтоді постійно зростає. Разом з цим вона зазнає техн. модернізації і концентрації виробництва. Кількість зав. зменшилася до 348 у 1940 і до 95 у 1965; з того часу вона устабілізувалася (1970 — 96 зав.); зокрема на Зах. Україні ліквідовано більшість малих зав. Розвиток продукції спирту-сирцю етильового в УССР (у млн декал; в перерахунку на 100%, і тому ч. на 1913 ін., ніж на попередній табл.) такий:

1913 — 16,0

1928 — 6,7

1932 — 10,7

1937 — 20,9

1940 — 26,5

1945 — 6,6

1950 — 22,8

1955 — 33,9

1960 — 38,7

1965 — 47,9

1970 — 56,4

1975 — 64,8

Продукція спирту-сирцю в УССР становить 35% всесоюзної і 9% світової (третє місце у світі після ЗДА і РСФСР).

1963 в С. п. в УССР працювало 10 800 працівників. Не зважаючи на зростання С. п. в абсолютних числах, її участь в усій харч. пром-сті зменшується і становить 2 — 3%. Помітні зміни наступили в складі сировини, яку переробляють на спирт: 1913 з меляси було вироблено 6% всього спирту, з зерно-картопляної сировини (жита, кукурудзи і гол. — бл. 75% з картоплі) — 94%; відсотки на 1940: 38 і 62, на 1958 — 23 і 77, на 1970 — 10 — 15 і 85 — 90 (для всього СССР — 50 і 50). Частину С. п. вивозять з УССР до ін. республік і за кордон.

Геогр. розміщення С. п. таке, як раніше: гол. у лісостеп., менше — у ліс. смузі. Найбільший зав. — Лохвицький спиртовий комбінат (з 1934; 1968 виробив 3,2 млн декал спирту-сирцю, 2 742 т вуглекислоти, 6 791 т хлібних дріжджів, 227 т гліцерину), Андрушівський спиртовий комбінат (Житомирська обл.), Барський і Калинівський (Вінницька обл.), Івашківський (Харківська обл.), Косарський (Черкаська обл.), Лужанський (Чернівецька обл.) спиртові зав. На підприємствах С. п. виготовляють у спеціяльних цехах (понад 60) кормові і хлібопекарські дріжджі, рідку вуглекислоту, кормові вітаміни «В 12» й ін. Наук. питання С. п. на Україні розробляє Укр. Н.-Д. Ін-т спиртової і лікеро-горілчаної пром-сти у Києві.

Література: Нестеренко О. Розвиток пром-сти на Україні, ч. I — II. К. 1959, 1962; Гак Д. Харч. пром-сть України. К. 1960; Рудницкий П. Экономика спиртового комбинированого производства. К. 1969; Голобуцький В. Економічна історія Укр. РСР. К. 1970.

Р. М.

Списька Маґура, частина Зах. Бескиду, положена на укр.-словацькому пограниччі між Спиською котловиною і Скалицевою смугою. Збудована з легко зфалдованого флішу, з широкими і лагідними хребтами (найвищий верх — 1 156 м), перев. вкритими лісами і пасовищами; слабо заселена. На території С. М. лежить найбільше на зах. висунене укр. село Остурня (див. карту на 2 390 стор.).

Списька умова, умова 1214 між угор. королем Андрієм II і поль. кн. Лєшком Білим. На її підставі, після смерти Романа Мстиславича на гал. престолі посаджено малолітнього сина Андрія Коломана, одруженого з дочкою Лєшка Соломією, а зах. Галичину з Перемишлем віддано Лєшкові. Незадоволені з угор. панування гал. бояри підняли повстання, угор. залога була прогнана з Галичини, і гал. кн. став Мстислав Удатний.

Спицин Олександер (1858 — 1931), рос. археолог, чл.-кор. АН СССР (з 1927); працював в Археологічній Комісії (1892 — 1918) та Держ. Академії історії матеріяльної культури (з 1918). Вивчав і систематизував археологічні матеріяли, що стосувалися сх.-слов. племен і давньої Руси, племен бронзового віку і скито-сарматського часу (в тому ч. на території України).

Спиш (нім. Zips, угор. Szepes), іст. країна у півн.-сх. Словаччині (її маленька частина належить до Польщі), положена у Центр. Карпатах і Зах. Бескиді; охоплює котловини гор. Попраду і гор. Гернаду, гірські масиви Списької Маґури і Левоцьких гір та невеликі частини Татр і Словацьких Рудних Гір. Площа бл. 3 700 км² з 255 000 меш. (1965). Територія С. пізно заселена, спершу словаками з півд., поляками з півн., пізніше (13 в.) німцями (спиські міста) і (14 — 15 в.) українцями, які прийшли зі сх. (плем’я лемків). С. належав до Угорщини (частина у 15 — 18 в. до Польщі) і становив до 1919 Списький комітат, тепер входить до складу Чехо-Словаччини (Сх. Словацька обл.) і Польщі. Українці заселюють півн. і сх. частини С. (Старо-Любовнянську округу) — частково суцільно (площа 230 км²), частково в етнічних островах (найбільше на півн. зах. висунений о. — с. Остурня). Ч. українців у С. бл. 15 000, вони живуть майже виключно на с. і займаються хліборобством та плеканням худоби; у с. на півн. зах. довгий час мав значення мандрівний промисел, зокрема дротярство.

Співак Ілля (1890 — 1950), мовознавець, їдишист, родом з Василькова (Київщина), чл.-кор. АН УРСР (з 1939); з 1936 дир. Кабінету Єврейської Культури АН УРСР, автор бл. 80 наук. праць в офіц. марксистському дусі, зокрема присвячених мові й стилеві письм. Шолом-Алейхема і Менделе Мойхер-Сфоріма, автор кількох підручників жид. мови для сер. шкіл.

[Співак Ілля (Ель) († Москва). — Виправлення. Т. 11.]

Співомовки, в укр. поезії короткі гумористичні вірші, здебільша побудовані на нар. анекдоті, дотепі, приказці або казковому мотиві. Жанрові риси С. вже наявні у байках Л. Боровиковського та Є. Гребінки. Найвідоміші в укр. літературі співомовки С. Руданського (три зо. співомовок, 1851 — 60); цикл «Нових співомовок» написав І. Франко. До жанру С. належить також вірш В. Самійленка «Божий приклад».

Спілка, Укр. Соціял-Дем. Спілка, політ. партія, постала в кін. 1904 у висліді розколу РУП і оформилася 12 1. 1905 як складова частина Рос. Соціял.-Дем. Роб. Партії (РСДРП) з автономними правами. Розкол РУП стався в наслідок розбіжностей поглядів на нац. питання та відношення до РСДРП. С. була проти політ. автономії України і нац.-культурницької праці більшости чл. РУП, чл. якої С. закидала «буржуазний радикалізм», «націоналізм» і постулят «самостійної України». Натомість С. прагнула до створення централізованої пролет. партії усієї Росії. С. тісно співпрацювала з діячами РСДРП, маневруючи між меншовиками і большевиками, та з жид. Бундом. Спираючися на інтернац. кадри, гол. жид. походження, та звертаючися до пролетаріяту, здебільша несвідомого, С. спершу мала кращу орг-цію і більший вплив на сел. маси, ніж РУП — УСДРП. Серед чл. С., крім нац. свідомих українців, були також діячі, які ставилися невтрально (П. Тучапський) або навіть вороже до укр. нац. руху (І. Кирієнко), як також росіяни й жиди.

Під час революції 1905 — 07 С. поширила свої впливи серед сіль. робітництва на Україні і керувала сел. і роб. страйками, ведучи гостру боротьбу з УСДРП, схиляючи на свій бік кол. гуртки РУП. Найбільший успіх С. мала під час виборів до II і III Держ. Думи, коли здобула значне ч. депутатів. Органом С. був місячник «Правда» (1905); С. видала також низку пропаґандивних брошур укр. і рос. мовами.

З перемогою реакції в Рос. Імперії у 1907 серед чл. С. почалися арешти; низку керівних чл. С. засуджено на заслання (А. Ріш, Р. Рабінович, Й. Сорокер, Г. Ткаченко та ін.). 1908 С. перенесла свій центр за кордон, створивши «групи сприяння» у Львові, Відні, Парижі, Женеві, Цюрісі; зв’язковим органом С. у 1908 — 12 був новозаснований ж. «Правда», що виходив спершу у Львові, а з 4 ч. у Відні. Тоді ж С. втратила на Україні свої впливи, тому що її керівництво йшло на щораз більші поступки центр.-рос. тенденціям РСДРП і з уваги на зростання нац. свідомости укр. селянства. Разом з тим свідоміші укр. елементи переходили до укр. нац. політ. партій і С. 1913 припинила діяльність, не відновивши її також у 1917.

Серед провідних укр. діячів С. були: М. Меленевський (псевд. Басок, Гилька, вважався лідером С.), О. Скоропис-Йолтуховський, П. Канівець («Кавун»), Г. Довженко («Грицько»), П. Краг («Розвій-Поле»), Віктор Мазуренко («Карась»), П. Тучапський, а з неукраїнців: Ю. Ларін (Лур’є), А. Ріш, А. Подольський (Гойхберґ), С. Соколов, С. Завадський, B. Перекрестов й ін.

Література: Див. РУП, а також Риш А. Очерки по истории Укр. Соц. Дем. Спілки. К. 1926.

А. Жуковський

Спілка А., колективний псевд. (Спілка Адеська) гуртка упорядників і видавців виданого у Львові 1893, під керівництвом М. Уманця (М. Комаря), «Словаря рос.-укр.». До гуртка С. А. належали: Т. Десятин-Лук’янів, Т. Зіньківський, О. Косач (О. Пчілка), В. Назаревський, М. Старицький, К. Ухач-Охорович та ін.

[Спілка А., під керівництвом М. Уманця (М. Комарова). — Виправлення. Т. 11.]

Спілка Архітекторів УРСР, орг-ція архітектів та ін. фахівців, пов’язаних з архітектурою, постала 1933 на респ. з’їзді архітектів, на базі Об’єднання сучасних архітекторів України (ОСАУ). організованого 1928 в Києві (з відділом в Одесі) і зліквідованого разом з ін. мист. орг-ціями у квітні 1932. С. А. УРСР мала 28 відділів в обл. і м. України, 1 800 чл. (1971); поділяється на секції (містобудування, пром. архітектури, архітектурної освіти, практики, теорії тощо). С. А. УРСР підпорядкована С. А. СССР у Москві, а в справах будівництва підлягає Держ. Комітетові Ради Міністрів СССР у справах будівництва. Органи С. А. УРСР: ж. «Архітектура Радянської України» (1938 — 41), «Архітектура і Будівництво». (1952 — 57) і з 1958 рос. мовою «Строительство и Архитектура» (спільно з Держбудом). Гол. C. А. УРСР — Г. Головко (з 1937).

Спілка В., колективний псевд. гуртка укладачів виданого у Чернівцях 1912 під керівництвом В. Кміцикевича «Нім.-укр. словника» (Ю. Кобилянський, Л. Когут, З. Кузеля, В. Сімович, Є. Цаплер).

Спілка Визволення України, суспільно-політ. орг-ція на еміґрації, заснована 1952 в Німеччині, від 1959 з осідком у Нью-Йорку і відділами по ін. країнах. Організатори С. В. У., у більшості діячі з нової наддніпрянської еміґрації, вважають себе ідейними послідовниками Спілки Визволення України 1920-их pp. в УССР. Спершу С. В. У. користувалася підтримкою Закордонних Частин ОУН, але незабаром її організатори розійшлися з ОУН, зберігаючи націоналістичну програму право-консервативного напряму. 1958 до С. В. У. приєдналася нечисленна Укр. Нац. Ґвардія, очолювана Т. Бульбою-Боровцем. С. В. У. має триступневу будову: Гол. Управу і Президію Світової Ради, крайові управи (у 17 країнах) і осередки С. В. У. У 1950-их pp. гол. С. В. У. був В. Плющ, а з перенесенням центру до Нью-Йорку гол. президії Світової Ради став О. Калиник, з 1964 — В. Коваль; гол. управу очолювали Т. Бульба-Боровець, Д. Ярко, І. Марченко. На почесного гол. обрано Н. Павлушкову. С. В. У. співпрацює з антиком. орг-цією «Американці за визволення поневолених націй», бере участь в її з’їздах і маніфестаціях, також працює в системі УККА, КУК і СКВУ. Орган С. В. У. — неперіодичний ж. «Місія України».

Спілка Войовничих Безвірників України (до 1929 — Спілка Безвірників України), респ. філіял «масової» антирел. орг-ції «Союз Воинствующих Безбожников СССР» (1925 — 29 «Союз Безбожников СССР»); створена 1927 (перший конґрес 1928), існувала до другої світової війни. Керована Аґітпропом КП(б)У, С. В. Б. У. організувала «масову» антирел. роботу, включно з атеїстичною аґітацією і пропаґандою, висміюванням і цькуванням духовенства і віруючих, закриванням храмів і манастирів, нищенням ікон, церк. кн. і т. п.; видавала ж. «Безвірник» (1925 — 35) та газ. «Войовничий Безвірник» (1929 — 35?), а згодом тижневик «Безбожник» (1937 — 41), як також неперіодичну антирел. літературу. Членство С. В. Б. У. обраховано на 1,4 млн (1932), здебільша неактивне. Далі почався занепад С., провідні кадри якої (на чолі з Д. Ігнатюком) сильно потерпіли 1937 під час «єжовщини». Від 1947 пропаґандивні функції С. В. Б. У. перебрало респ. Т-во для поширення політ. та наук. знань (з 1963 — респ. т-во «Знання»), яке видає з 1960 антирел. місячник «Войовничий атеїст» (1965 перейменований на «Людина і світ») та атеїстичну літературу. 1972 нараховувало 27 000 «первинних орг-цій» з 575 000 чл.

Б. Б.

Спілка Журналістів України, укр. територіяльний відділ Спілки журналістів СССР. Заснована 1957, під керівництвом Оргкомітету, офіц. уконституйована на своєму першому з’їзді 1959 (які відбуваються раз на 5 pp., напередодні всесоюзних з’їздів). В системі сов. орг-цій С. Ж. У. належить (на відміну від масових профспілок) до групи т. зв. гром. творчих спілок; працівники преси входять до профспілки працівників культури. На чолі С. Ж. У. стоїть респ. правління, в обл. діють відділи спілки, в окремих ред. газ., радіопересилання і телебачення — т. зв. первинні орг-ції. За офіц. даними, С. Ж. СССР мала на Україні понад 7 000 чл. (1975), тобто менше, ніж пол. всіх проф. журналістів, які працюють в УССР. С. Ж. У. працює під постійним наглядом відділу Пропаґанди і Аґітації ЦК КПУ, поскільки журналістів у СССР вважають «підручними партії»; орг. вони підпорядковуються правлінню в Москві. З 1964 С. Ж. У. щороку присуджує респ. премії ім. Я. Галана, обл. відділи — премії місц. значення. Від січня 1975 С. Ж. У. видає місячний бюлетень «Журналіст України».

Спілка Інженерів і Техніків українців-еміґрантів у Польщі, проф. орг-ція, яка діяла у 1927 — 39. Осідок у Варшаві, 4 філії, 174 чл. (1930); орган «Вісті». Діяльніші чл.: І. Шовгенів, А. Лукашевич, Є. Ґловінський, М. Штанько, Л. Панасенко, В. Шевченко, М. Теліга та ін.

Спілка Кінематографістів України, орг-ція, створена за постановою Ради Міністрів УРСР 1957 (спершу як Оргбюро), уконституйована на першому установчому з’їзді в січні 1963, на якому обрано правління спілки з осідком у Києві (гол. Т. Левчук). С. К. У. має філію в Одесі; об’єднує 500 чл. (1971), підлягає С. К. СССР. Праця її розгалужена в секціях і комісіях (мист., наук.-популярної і хронікально-документальної кінематографії, кінодраматургії, кінокритики, науки і техніки, історії і теорії кіна тощо). Разом з Держ. Комітетом Ради Міністрів у справах кінематографії С. К. У. видає місячник «Новини Кіноекрану» (з 1961).

Спілка Композиторів України, орг-ція композиторів і музикознавців УССР, створена на основі постанови ЦК ВКП (б) від 23. 4. 1932 «Про перебудову літ.-художніх орг-цій», замість ліквідованого Всеукр. Т-ва Рев. Музик. Підготовну роботу провів створений 1932 Оргкомітет, який скликав у 1941 І з’їзд композиторів і музикознавців, на якому уконституйовалася С. К. У. (спершу п. н. Спілка Радянських Музик) і було обране її правління й затверджено статут, за яким єдиною творчою методою визнано соціялістичний реалізм. До складу С. К. У. входять обл. спілки: Харківська (з 1932), Одеська (з 1937) і Львівська (з 1940). На 1968 було разом 161 чл. (120 композиторів і 41 музикознавець). С. К. У. разом з Мін-вом Культури і Муз. Т-вом УРСР видає ж. «Музика» (з 1972), який вважається продовженням ж. «Музика» (1923 — 27), «Музика — Масам» (1928 — 31) і «Радянська Музика» (1933 — 41). При С. К. У. існує філія Муз. фонду СССР.

Спілка Письменників України (СПУ), єдина офіц. дозволена, за статутом, гром. творча орг-ція, що об’єднує поетів, прозаїків, драматургів і перекладачів, утворена на підставі постанови ЦК ВКП(б) від 23. 4. 1932 «Про перебудову літ.-художніх орг-цій». За цією постановою, були ліквідовані всі літ. орг-ції, які натоді ще існували (на Україні — ВУСП, «Плуг», «Молодняк», «Західня. Україна), і був створений підготовний комітет для орг-ції єдиної Спілки Письм. (СП) СССР і відповідні респ. комітети. За новою орг. структурою, респ. СП входять як підрядні до СП СССР, і т. ч., підпорядковуючися моск. централі, літератури народів СССР втрачали нац. незалежність, якою користувалися доти. Остаточно СП СССР і СПУ оформилися в 1934 відповідно на першому всесоюзному і першому укр. з’їздах письм. Ухвалений тоді статут СП СССР зобов’язує сов. письм. до активної участи в соц. будівництві і підпорядкування політиці ком. партії. Статут визначає й єдино дозволену для сов. літератури т. зв. творчу методу — соціялістичний реалізм, в основу якого покладено засади «партійности і народности». Найвищим органом СПУ є респ. з’їзди, які довгий час відбувалися нереґулярно, а почавши з п’ятого (1966), скликаються за зразком партійних з’їздів раз на 5 pp. З’їзд обирає правління СПУ, яке виділяє з себе для керівництва поточною роботою президію і секретаріят на чолі з першим секретарем. За весь час її існування СПУ очолювали І. Кулик, І. Микитенко, О. Корнійчук, М. Бажан, М. Рильський, О. Гончар, короткочасно по шостому з’їзді (1971) Ю. Смолич, відтоді В. Козаченко. По більших обл. центрах (18) є місц. літ. орг-ції. При президії СПУ працюють комісії поезії, прози, драматургії, перекладів тощо.

Ч. чл. СПУ на час її оформлення (1934) в наслідок терору поч. 1930-их pp. становило ледве 206 осіб, на 1945 було 250, на 1958 — 500, на час сьомого з’їзду (1976) — 922. СПУ — орг-ція не нац., а територіяльна; до її складу входять усі письм., що живуть на території УССР, незалежно від національности: відносно невелике ч. жид., білор., молд. й ін., зате досить поважне ч. росіян, що сягає приблизно 20% усього складу і в процесі інтенсивної русифікації України зростає далі. СПУ має власні друковані органи: «Літературна Україна», «Вітчизна», «Жовтень», «Прапор»; спільно з Укр. Т-вом дружби і культ. зв’язку з зарубіжними країнами — «Всесвіт», а з Ін-том Літератури ім. Т. Шевченка — «Радянське Літературознавство»; рос. мовою «Радуга». Власне в-во СПУ «Радянський Письменник». Крім того, у віданні СПУ є Літ. фонд. Ком. партія здійснює керівництво СПУ через ком. фракцію в ній. Дедалі більшу ролю в керівництві СПУ відограє КҐБ, від 1971 безпосередньо через офіцерів КҐБ, яких з’їзди письм. змушені офіц. обирати на т. зв. секретарів президії СПУ «в орг. справах», і вони контролюють усю діяльність СПУ з її прибудовами. 1971 на цю посаду обраний полк. КҐБ І. Солдатенко, на сьомому з’їзді (1976) його замінив П. Шабатин. Упривілейована орг-ція на подобу партійно-сов. номенклятури і керована від партії й КҐБ, СПУ за весь час існування тримається офіц. партійної лінії. З її підтримкою придушено посталінське відродження в літературі, зокрема рух шестидесятників, здійснюється політика русифікації в УССР. СПУ не стала на оборону діячів руху опору і виключає з своїх лав письм., які протестують проти русифікації й обстоюють свободу слова, права укр. мови тощо (М. Лукаш, О. Бердник, Г. Кочур та ін.).

І. Кошелівець

Спілка Праці Українських Образотворчих Мистців (СПУОМ), мист. орг-ція, що діяла у Львові 1941 — 44 в системі УЦК і об’єднувала бл. 100 чл. (1942); гол. М. Осінчук й І. Іванець (з 1942). СПУОМ влаштувала п’ять виставок: у грудні 1941 з участю 48 мистців, у червні 1942 — ретроспективну «Виставку чотирьох» (І. Труша, О. Новаківського, П. Холодного старшого і П. Ковжуна), у січні 1943 — присвячену 25-літтю заснування Київ. Академії Мистецтв (69 мистців), у травні 1943 — ретроспективну О. Кульчицької та у грудні 1943 — виставку 99 мистців. Крім того, СПУОМ влаштовувала дискусійні вечори.

Спілка студентів-українців у Німеччині, перша укр. студентська орг-ція в Німеччині, постала 1921 з центром у Берліні; мала 11 філій і бл. 180 чл. (1923). Впродовж 1923 — 33 С. мала бл. 400 студентів, з яких 140 закінчило студії. У 1930-их pp. діяльність Спілки поступово занепала.

Спілка Українських Автономістів-Федералістів, помірковано-консервативна політ. формація (березень-червень 1917), яка відновила діяльність довоєнної Укр.-Дем.-Радикальної Партії; незабаром змінила назву на Укр. Партію Соціялістів-Федералістів.

Спілка Українських Журналістів Америки (СУЖА), проф. орг-ція, заснована 1952 в Нью-Йорку; об’єднує 130 чл. (1976). 1966 СУЖА об’єдналася з Спілкою Укр. Журналістів Канади в федерацію (яка видає неперіодичний ж. «Укр. Журналіст»), а 1972 з її ініціятиви постала Світова Федерація Укр. Журналістів. СУЖА влаштовує журналістичні конкурси, дискусійні вечори, доповіді тощо; фундує стипендії для студентів журналістичного фаху. Гол. СУЖА: Л. Мишуга, Р. Купчинський, І. Кедрин-Рудницький, М. Дольницький, з 1976 О. Кузьмович. Вид. СУЖА: інформативний зб. «Два з’їзди» (1969), «Укр. преса з перспективи її 150-річчя» Ю. Тернопільського (1974).

Спілка Українських Журналістів Канади (СУЖК), проф. орг-ція, заснована 1957 у Торонто; об’єднує 90 чл. (1976). Діяльність СУЖК та сама, що й Спілки Укр. Журналістів Америки, з якою вона творить з 1966 федерацію. СУЖК очолювали: В. Солонинка, М. Сосновський, В. Софронів-Левицький, О. Матла, Н. Ріпецький, В. Дідюк, М. Липовецький. При Спілці діє Секція молодих журналістів (керівник І. Макарик).

Спілка Українських Журналістів на Чужині, орг-ція укр. журналістів у Німеччині, постала у червні 1946 в Діллінґені, об’єднувала понад 100 чл. (1954 — бл. 50); гол.: С. Баран, М. Лівицький, М. Коновалець, Д. Андрієвський, В. Стахів, З. Пеленський, В. Штелень, М. Стиранка.

Спілка Українських Лікарів у Чехо-Словаччині, проф. орг-ція укр. лікарів з осідком у Празі, існувала в 1922 — 40. На поч. 1939 нараховувала 119 чл. (всіх лікарів-українців у Чехо-Словаччині було бл. 150). Найбільшу діяльність (вид., стипендії для поглиблення студій своїх чл.) виявляла у 1920-их pp., зокрема завдяки субвенції чехо-словацького уряду (в 1923 — 28 — 672 000 корон). С. видала 6 чч. «Укр. Мед. Вістника» (1923 — 25) і «Латинсько-Укр. Мед. Словник» (1926; за ред. Б. Матюшенка і В. Наливайка). Гол. основоположником С. У. Л. Ч. С. був Б. Матюшенко, він також і гол. до 1935; пізніше Ю. Добриловський.

Спілка Української Молоді (СУМ), орг-ція, існування якої виявилося на процесі Спілки Визволення України (СВУ). Згідно з твердженням органів ДПУ, СУМ утворено 1925 як «бойову фашистського типу запільну орг-цію контррев. молоді», побудовану на суворо конспіративних засадах, для виконання спеціяльних завдань СВУ. Ідеологічні й політ. вказівки СУМ мав діставати від СВУ. Чл. СУМ заарештовано в 1929 разом з арештами діячів СВУ. Гол. керівниками СУМ названо на процесі М. Павлушкова і Б. Матушевського; їх судили прилюдно разом з діячами СВУ. У літературі про СУМ, як і про СВУ, висловлюються протилежні погляди. Докладніших відомостей про фактичну діяльність СУМ немає. Див. ще Спілки Визволення України процес.

Спілка Української Молоді (СУМ), орг-ція молоді на еміґрації, створена 1946 у Німеччині з ініціятиви діячів Закордонних Частин ОУН, з метою охоплення молоді, не організованої в ін. молодіжних орг-ціях. Ініціятори виходили з традицій Спілки Укр. Молоді на Україні. У статуті і програмових документах СУМ визначено як заг.-нац. патріотичну орг-цію, виховна програма якої є «Бог і Україна».

Спершу чл. СУМ була молодь чоловічої і жін. статі від 18 до 30 pp., з 1948 — утворено юнацькі відділи (від 12, пізніше — 6 pp.), а у 1950-их pp. сумівці понад 30 pp. не залишали орг-цію, а творили старше членство. Т. ч. СУМ складається тепер з 4 вікових груп: т. зв. юний СУМ — молодше юнацтво (6 — 12 pp.), старше юнацтво (13 — 18), «дружинники» (19 — 35) і старше членство (понад 35 pp.).

СУМ незабаром став триступневою орг.-цією щодо територіяльної структури: по містах існують осередки, які мають свої крайові орг-ції, а центр. керівні й виховні органи пов’язують країни у міжкрайову (світову) структуру. Найвищим органом є конґрес СУМ, що обирає Центр. Управу (до 1958 — Центр. Комітет); конґреси СУМ спершу збиралися щороку, а з 1949 кожні три pp. До жовтня 1973 відбулося 10 конґресів. Гол. ЦК у 1946 — 49 був М. Сердюк, а далі С. Вожаківський, О. Калиник і М. Філь. З 1958 Центр. Управу очолює О. Коваль. Осідками керівних органів були за чергою: Мюнхен, Лондон і Брюссель (з 1958).

При ЦК створено 1949 Виховну Раду, зформовану з старших виховників і педагогів, як дорадчий орган. Гол. Виховної Ради були: П. Чуйко, М. Кушнір, Д. Чайковський, З. Саган, Б. Стебельський. Довголітніми діячами СУМ, що працювали на різних постах у центр. і крайових органах були: Є. Гановський (ЗДА), Т. Буйняк (Канада), Я. Деременда (Великобрітанія), Г. Ощипко (Бельгія), В. Косик (Франція), В. Леник (Німеччина), О. Чубатий (Австралія) й ін. З молодшої ґенерації, вихованої вже в СУМ, увійшли на 10 конґресі до керівних органів: А. Гайдамаха, Й. Рожка, Р. Мірчук, М. Підгірна, Р. Шупер, А. Бандера, М. Юрків-Яроцька, Б. Юрків, М. Франкевич та ін. Багато педагогів, культ. і політ. діячів співпрацювало з СУМ гол. як виховники, ред. журн., доповідачі і викладачі на різних курсах, вишколах, таборах: П. Башук, Г. Васькович, Г. Ващенко, І. Вовчук, П. Кізко, В. Коваль, І. Крушельницький, Р. Малащук, В. Микула, П. Мірчук, Л. Полтава, С. Стецько, М. Фостун, Д. Штогрин та ін. СУМ співпрацює тісно з укр. церквами і має в окремих країнах, а подекуди в осередках, капелянів. Від Укр. Кат. Церкви ген. капеляном є о. М. Левенець.

Орг. мережа СУМ швидко розрослася: у 1946 — 47 у Німеччині й Австрії, а згодом у Бельгії (з 1947), Великобрітанії і Канаді (з 1948), у ЗДА (з 1949), Франції, Австралії, Арґентіні, Бразілії, Параґваї та ін. країнах. 1952 СУМ існував у 14 країнах і нараховував понад 8 000 чл. Завдяки посиленій орг. і виховній праці керівництва СУМ та стабілізації життєвих умов новоприбулих еміґрантів у Великобрітанії і заокеанських країнах СУМ зріс кількісно і став найчисленнішою орг.-цією молоді. У 1962 СУМ мав 10 500 чл. (у тому ч. 3 200 старших чл. і 7 300 чл. юнацтва СУМ), 1969. — 13 700 (у тому ч. 4 500 старших чл. і 9 200 юнацтва), що так поділялися по країнах: ЗДА — 1800 старших чл. і 3 100 юнацтва, Великобрітанія — 1 000 і 2 400, Канада — 750^; і 2 500, Австралія 430 і 570, ін. країни — 520 і 630; 1973 заг. кількість чл. 12 350 у 10 країнах.

Ідейно-програмовий напрям і зміст виховної й суспільної діяльности СУМ зформульовані на базі ідеалістичного світогляду, христ. релігії та націоналістичної ідеології. Крім рел. і нац. виховання молоді, СУМ присвячує значну увагу політ. освіті та практично анґажує молодь до підтримки боротьби укр. народу за визволення й утворення самостійної дем. укр. держави. Багато уваги присвячується питанням українознавства і плеканню укр. культури. Методика виховної праці, програма вишколу, а також зміст культ.-осв. праці охоплені у різних «правильниках», вишкільних матеріялах та періодичних вид. Праця СУМ ведеться в осередках діяльности (юнацькі частини поділені на рої для менших юнаків і курені — для старших), а крім того у менших гуртках і ланках, як також на вишкільних конференціях, літніх і зимових таборах, спорт. вправах тощо. СУМ звертає особливу увагу на мист. самодіяльність (хорові, інструментальні та танцювальні ансамблі, театральні гуртки, ланки прикладного мистецтва тощо) та спорт. активність (різні спорт. ланки; гол. популярні є футбольні). Деякі широко відомі сумівські ансамблі виступають на заг.-укр. імпрезах та ґастролюють у різних країнах: хори «Прометей» і «Діброва» та оркестра «Батурин» у Торонто (дириґент В. Кардаш), капеля бандуристів у Детройті (дириґент Потапенко), танцювальний гурток «Крилаті» у Великобрітанії (керівник О. Буряк), спортовий клюб «Крилаті» у Чікаґо та ін. СУМ бере активну участь у заг.-нац. святкуваннях, відзначенні нац. річниць та різних політ. маніфестаціях, а також провадить масові акції на оборону укр. політ. і рел. в’язнів. З 1972 СУМ влаштовує світові олімпійські злети (Мюнхен 1972, Монтреаль 1976).

Чл. СУМ мають однострій, який носять під час офіц. виступів, з деякими модифікаціями для вікових груп. Досягнення відзначають різними відзнаками, а вся орг-ція має емблему, яка являє собою стилізований тризуб, що творить літери «СУМ». Сумівці мають свій марш (слова Л. Полтави) та вітаються на зайняттях привітом: «Честь України» — відповідь «Готов боронити» та привітом «Гартуйсь».

Для здійснення виховної мети і програми СУМ придбав у ряді країн і більших осередках будинки чи домівки, а зокрема літні оселі для вишколу, таборів і відпочинку молоді і своїх прихильників, подекуди з модерним устаткуванням. Найвідоміші оселі: у Еллінвілі б. Нью-Йорку, в Барабу (Вісконсин), «Веселка» б. Торонто, «Верховина» б. Монтреалю, «Тарасівка» у Великобрітанії, «Франкополе» у Бельгії, оселі в Австралії: «Тарасівка» б. Мелборну і «Лемківщина» б. Коаля Рівер (Сідней) та ін. У деяких осередках СУМ ініціював і став опікуном суботніх шкіл українознавства; в 1970-их pp. у ЗДА таких шкіл було 9.

Систематичне виховання відбувають чл. юнацтва СУМ за програмами та схемами навчального матеріялу з українознавства, після чого складають іспити і здобувають відповідний ступінь. Дружинники працюють більше самостійно по лінії особистих зацікавлень і беруть участь також у суспільно-політ. діяльності. Для їхньої політ. освіти Центр. Управа СУМ створила 1975 Ін-т суспільно-політ. освіти (ІСПО), керований Г. Васьковичем.

По осередках існують бібліотеки. Виховній праці допомагають видавані СУМ періодичні ж. «Аванґард» — орган Центр. Управи (з 1947), для юнацтва — «Крилаті» (з 1963). Крім того, виходять окремі «Сторінки СУМ» у різних газ.: «Шлях Перемоги», «Гомін України», «Укр. Думка», «Свобода», «Америка», «Вільна Думка», «Укр. Слово» (Арґентіна) та ін. Інструктаж та вишкільні матеріяли видають Центр. Управа (серед ін. «Бюлетень Центр. Управи СУМ», «Записки виховника», неперіодично), крайові управи, а подекуди й осередки. Центр. в-во СУМ видало кілька тт. пед. праць Г. Ващенка, літ. твори, а також низку кн. у серіях юнацької, дитячої і родинної бібліотеки; з 1975 видає друком студійні матеріяли ІСПО.

Література: СУМ на чужині, зб.-альманах. Лондон 1954; Правильник Юнацтва СУМ. Брюссель 1961; Під прапором СУМА. Нью-Йорк 1964; Правильник Дружин СУМ. Брюссель 1967; Матеріяли 10 Конґресу СУМ. Брюссель 1973.

Г. Васькович

Спілка Художників УРСР, єдина орг-ція мистців і мистецтвознавців УССР, постала на основі постанови ЦК ВКП(б) від 23. 4. 1932 «Про перебудову літ.-художніх орг-цій» (мист. об’єднань АРМУ, ОСМУ, ОММУ, АЧХУ, ВУАМ ПИТ, ВУАПХ й ін.); організаційно була підготована Оргбюром (1932) і Оргкомітетом (з 1933), а остаточно оформилася на з’їзді мистців України 1938, на якому обрано правління спілки з осідком у Києві (з 1968 гол. В. Бородай). С. Х. УРСР об’єднує 15 обл. орг-цій (1 567 чл. 1971) і поділяється на секції (малярства, скульптури, графіки, плякату, монументально-декоративного, декоративно-ужиткового і театрально-декоративного мистецтва) й комісії (критики й мистецтвознавства). С. Х. УРСР орг. підпорядкована С. Х. СССР у Москві і працює під керівництвом партії, а єдиним дозволеним стилем є т. зв. «метода соц. реалізму». При правлінні Спілки існує Художній фонд УРСР. С. Х. УРСР разом з Мін-вом Культури УРСР видає ж. «Образотворче Мистецтво».

Спілки Визволення України (СВУ) процес, показовий процес над 45 керівниками і гол. діячами СВУ, що відбувся в оперному театрі у Харкові від 9. 3 до 19. 4. 1950. На лаві підсудних були серед ін.: акад. С. Єфремов (кол. товариш гол. Центр. Ради й лідер УПСФ), В. Чехівський (кол. чл. ЦК УСДРП і прем’єр-мін. УНР, за освітою теолог і керівний діяч УАПЦ), педагог В. Дурдуківський (кол. чл. УПСФ), історик Й. Гермайзе (проф. Київ. Ін-ту Нар. Освіти, кол. чл. УСДРП), літ. критик і письм. А. Ніковський (кол. чл. УПСФ і мін. закордонних справ УНР), письм. Л. Старицька-Черняхівська (кол. чл. УП СФ) та її чоловік О. Черняхівський (видатний учений гістолог, проф. Київ. Мед. Ін-ту), акад. М. Слабченко (історик, проф. Одеського Ін-ту Нар. Освіти, кол. чл. УСДРП), педагог О. Гребенецький, філолог В. Ганцов (кол. чл. УПСФ), мовознавець Г. Голоскевич (наук. співр. ВУАН), студент Київ. Ін-ту Нар. Освіти М. Павлушков, якого сов. влада вважала основоположником Спілки Укр. Молоді (СУМ).

Гол. Найвищого Суду УССР, який слухав справу СВУ, був А. Приходько, гол. прокурором М. Михайлик (ген. прокурор респ. і заступник Наркомюсту), серед гром. обвинувачів були: П. Любченко, акад. О. Соколовський, письм. О. Слісаренко. Оборонці: Ратнер, Віленський, Пухтинський.

Між підсудними були 3 жінки (Л. Старицька-Черняхівська, Л. Біднова, А. Токарівська), 2 д. чл. ВУАН, 15 проф. вищих шкіл, 2 студенти, 1 дир. сер. школи, 10 учителів, 1 теолог і 1 свящ. УАПЦ, 3 письм., 5 ред., 2 кооператори, 2 правники і 1 бібліотекар; 15 підсудних були співр. ВУАН. Багатьох підсудних єднала політ. діяльність під час визвольних змагань: 31 з них були колись чл. укр. політ. партій (15 — УПСФ, 12 — УСДРП, 4 — УПСР), 1 був прем’єром, 2 — мін. уряду УНР, 6 — чл. Укр. Центр. Ради. Згідно з обвинувальним актом, 33 належали до Київ. групи СВУ, по 3 до Дніпропетровської й Одеської, по 2 до Полтавської і Миколаївської, по 1 до Чернігівської й Вінницької. Між підсудними були 2 українці євр. походження: історик Й. Гермайзе і правник З. Морґуліс.

За сов. джерелами СВУ була підпільною орг-цією, яка нібито існувала на Україні від червня 1926 до липня 1929, коли її викрили органи ДПУ-ҐПУ. СВУ одночасно начебто існувала на еміґрації (її не слід змішувати з Союзом Визволення України, який діяв під час першої світової війни за кордоном). Тісно пов’язана з СВУ мала бути Спілка Укр. Молоді (СУМ). Згідно з обвинувальним висновком, СВУ ставила собі завдання визволення укр. народу на всіх просторах його етногр. території й заснування самостійної укр. республіки, яка мала бути парляМентарною і дем., з широким правом громадян на приватну власність. Обвинувальний висновок стверджує, що СВУ підготовляла нар. повстання або принаймні заколоти у пов’язанні з чужими імперіялістичними державами (Польщею) і у тісному порозумінні з лідерами укр. еміґрації, т. зв. еміґраційною СВУ. На процесі обвинувачувано СВУ, ніби вона «створена за вказівками закордонного центру петлюрівщини...», була «єдина з петлюрівським закордонним центром, що визнавав себе урядом УНР». Крім того, СУМ мала організувати терор проти всесоюзних і укр. сов. керівників. Осередками дії СВУ акт обвинувачення вважав ВУАН і УДПЦ.

У процесі виявилося багато розбіжностей. Лідери укр. еміґрації рішуче заперечували сов. твердження, ніби еміґрація давала якісь вказівки підсов. СВУ. Зокрема Л. Чикаленко заперечив, ніби він будь-коли висилав лист-інструкцію С. Єфремову. В існуванні такого листа висловив сумніви і підсудний Й. Гермайзе. Об’єднаної еміґраційної СВУ не могло й бути, бо еміґрація була політ. занадто поділена. Н. Павлушкова (сестpa підсудного) твердить, що «СВУ як орг-ція являла собою центр з дуже вузького кола людей, не більше 12 — 15, без міцно орг. оформленої периферії»; вона визнає, що зізнання підсудних на процесі СВУ були вимушені.

Як зважити на сов. розголос процесу СВУ, вирок був досить поміркований. За твердженням підсудного К. Туркала, прокурор загрожував 13 підсудним смертною карою, але її не вимагав. З 45 підсудних 4 засуджено на 10 pp. ув’язнення, з суворою ізоляцією, 6 — на 8, 3 — на 6, 10 — на 5, 21 — на 3 й 1 на 2 роки; з них 10 дістали умовні вироки і були негайно звільнені, ще 5 були помилувані за кілька місяців. Частину засуджених заслано на Соловки. У 1930-их pp. і під час перших місяців нім.-сов. війни багато учасників процесу СВУ були знову заарештовані й знищені. Гол. підсудні загинули в тюрмах або на засланні, лише одиниці попали на еміґрацію (К. Туркало), а дехто був реабілітований аж по другій світовій війні (В. Ганцов, В. Атамановський).

У літературі переважає думка, що СВУ і СУМ не існували як орг-ції, а скорше були провокаційною вигадкою ДПУ (В. Голубничий, В. Гришко, М. Ковалевський, Г. Костюк, Ю. Лавріненко, Р. Саллівант, К. Туркало, П. Феденко), але дехто визнає існування СВУ (Н. Павлушкова, В. Плющ). Гіпотезу про те, що СВУ — СУМ як орг-ції були вигадкою ДПУ підтримує факт ін. показових процесів всесоюзного маштабу (Шахтинський процес у 1928 або т. зв. Промпартії у грудні 1930), які мали суто політ. завдання. Найправдоподібніше буде припустити, що підсудні на процесі СВУ були укр. патріотами і активно працювали для укр. нац.-культ. відродження 1920-их pp., але вони це робили більше спонтанно, не творячи якоїсь антисов. політ. орг-ції, тим більше такої, що директиви діставала б від укр. еміґрації.

Процес СВУ мав політ. завдання обґрунтувати переслідування потенційної нац.-політ. опозиції і підготувати ґрунт для дальших нападів на ВУАН та УАПЦ і для переслідування ін. нібито існуючих політ. угруповань, поглибити ворожнечу між прихильниками українізації (комуністами й некомуністами) і посередньо політ. скомпромітувати саму політику українізації, пов’язуючи укр. відродження з діяльністю УНР в екзилі і з аґресивним спрямуванням закордонної політики Польщі. Справа СВУ була поч. розгрому укр. культ. процесу, що інтенсивно розпочався в УССР по визвольних змаганнях.

Література: Любченко П. З Варшавським договором проти п’ятирічки (до процесу СВУ). Х. 1930; Центр. Комітет ЛКСМ України. Молоді фашисти укр. контрреволюції (ст. п. Любченка та ін.). Х. 1930; Скрипник М. Контрреволюційне шкідництво на культ. фронті, ж. Червоний Шлях, ч. 4. Х. 1930; його ж Спілка Визволення України, ж. Більшовик України, ч. 8. Х. 1930; Прокуратура УССР. Винувальний висновок у справі контррев. орг-ції Спілка Визволення України (за винуваченням С. Єфремова, В. Чехівського, А. Ніковського та ін.). Х. 4. 2. 1930; Деклярація ЦК УСДРП (від 25. 3, 29. 3, 30. 3 і 9. 4) Д. Дорошенка і Л. Чикаленка. На марґінесі процесу СВУ. у Харкові, вміщена в газ. Діло. Л. 1930; Спілка Визволення України. Стенографічний звіт суд. процесу, т. I. Х. 1931; Ковалевський М. Україна під червоним ярмом: документи, факти. В. — Л. 1937; Туркало К. Сорок п’ять. Спогади з суд. процесу СВУ 9. 3. — 20. 4. 1930, ж. Нові Дні, чч. 34 — 35. Торонто 1952, 36 — 40, 1953; Lawrinenko J. Ukrainian Communism and Soviet Russian Policy Toward the Ukraine: An Annotated Bibliography. 1917 — 1953. Нью-Йорк 1953; Manning C. A. Ukraine under the Soviets. Нью-Йорк 1953; Спілка Визволення України, зб. І. Мюнхен 1953; Павлушкова Н. Моє слово про процес СВУ та СУМ. ж. Нові Дні, ч. 49 — 51. Торонто 1954; Феденко П. Ісаак Мазепа. Борець за волю України, Наше Слово. Лондон 1954; Hryshko V. Experience with Russia. Нью-Йорк 1956; Kostiuk H. Stalinist Rule in the Ukraine. Нью-Йорк 1960; Sullivant S. Soviet Politics and the Ukraine 1917 — 1957. Нью-Йорк 1962; Павлушкова Н. Спілка Визволення України й Спілка Укр. Молоді (спогади) газ. Канадійський Фармер. Вінніпеґ 4. 3. — 24. 10. 1963; Holubnychy V. History of the Ukrainian Soviet Socialist Republic 1917 — 41 in Ukraine. A Concise Encyclopedia, Vol. I. Торонто 1963; Туркало К. Спілка Визволення України (до сорокових роковин), ж. Нові Дні, чч. 237 — 239. Торонто 1969; Плющ В. Боротьба за укр. державу під сов. владою. Лондон 1973.

Я. Білінський

Спільні Військові Юнацькі Школи, школи старшин Армії УНР з відділами різних родів зброї. У січні 1919 С. В. Ю. Ш. постали у Житомирі (відома п. н. Житомирська), начальник полк. В. Петрів, інспектор полк. П. Вержбицький. З березня до червня на протибольш. фронті (разом з продовженням теоретичного навчання), з липня на нормальному навчанні у Кам’янці Подільському (начальник полк. О. Пучківський, інспектор полк. М. Лорченко). Лекторами школи були визначні військ. фахівці (4 генерали й 6 старшин генштабу). 1 жовтня піший курінь, кінний дивізіон, гарматний і кулеметний вишколи С. В. Ю. Ш. дали перший випуск старшин — 300 хорунжих. Згодом школа вийшла знову на фронт проти Добрармії, а після катастрофи Армії УНР її частина, як «юнацький курінь», вирушила у перший зимовий похід.

У січні 1920 у Кам’янці (тоді під поль. окупацією) постала друга С. В. Ю. Ш. (відома як Кам’янецька, осідок школи мінявся), начальник — ген. М. Шаповал. Після інтернування Армії УНР у поль. таборах школа продовжувала свою працю і до 1923 дала кілька випусків старшин різних родів зброї.

Серед командного складу С. В. Ю. Ш. були діяльні, крім названих вище, сотн. А. Валійський, сотн. Є. Нікітин, поручник С. Яськевич та ін.

Спіранти, протисні приголосні, що виникають тертям видихового струму повітря в якомусь звуженні артикуляційних органів мови: в укр. мові об губи (в), між дол. губою й гор. передніми зубами (ф), між кінцем язика й задньою стороною гор, сікачів (с, з, с’, з’) чи ясен (щ, ж), між задньою частиною язика й задньою стінкою вершка гортані (х), між голосницями горлянки (г). Серед С. характеристичні для укр. мови опозиційні пари дзвінкости-глухости (з:с; ж:ш; г:х), твердости-м’якости у сичних (з:з’; с:с’). Губні С. м’якшаться лише позиційно перед д, а також у групах приголосний +в(’а); в останньому випадку є тенденція виділити палятальний елемент у й (по говірках в’ може набувати чи втрачати м’якість). Губні С. мало стійкі: в після голосних виступає у варіянті у, а ф по говірках переходить у х, хв (як і навпаки: група хв може там переходити в ф). Дзвінкий допарок до х ( : х) появляється лише як позиційний варіянт фонеми х перед наступним дзвінким приголосним на межі слів (тих добрих братіў), а глухий допарок до г — лише по говірках (також у формі ’нульової’ фонеми; пор. зах.-укр. порí : порóга), в наслідок чого опозиція г : х також нестійка.

О. Г.

Спіро Петро (1844 — 93), фізіолог родом з Москви, де й закінчив студії. З 1871 працював у Новоросійському Ун-ті в Одесі, з 1885 — його проф. Праці С. присвячені питанням фізіології дихання, травлення, гіпнози тощо. При поясненні проблеми гіпнози С. висловив низку ориґінальних тверджень про діяльність гол. мозку. С. брав активну участь у роботі першої в Рос. Імперії лябораторії експериментальної психології, що її засновано в Одесі 1882.

[Спіро Петро (1844 — 94). — Виправлення. Т. 11.]

Спіров Михайло (* 1892), анатом родом з Нижегородської губ.; закінчив Моск. Ун-т (1917), з 1930 проф. Київ. Мед. Ін-ту. Праці С. (понад 60) присвячені дослідженню лімфатичної системи, вивченню будови центр. нервової системи, питанням тератології, методиці викладання анатомії та її історії.

[Спіров Михайло (1892, Ветошкіно, Сергацький пов. — 1973, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Сплюшка, див. Совка.

[Сповзик звичайний. — Доповнення. Т. 11.]

«Спокій», укр. мист. гурток, заснований 1927 студентами Академії Мистецтв у Варшаві; 1939 — 33 д. чл.; гол. П. Мегик. У 1928 — 39 влаштував 13 мист. виставок (у тому ч. 2 пересувні на Волині), видав альбом «Дереворити» (1936), «Книжкові знаки Ніла Хасевича» (1939) і каталоги виставок. Чл. «С.» були також учасниками виставок АНУМ у Львові, укр. графіки у Берліні й Празі.

Сполітакевич Володимир (1882 — 1932), укр. гром. діяч у ЗДА, гр.-кат. свящ. родом з с. Старого Виткова Радехівського пов. (Галичина); з 1907 у різних парафіях ЗДА. Діяч Укр. Нар. Союзу (гол. його Просвітньої Комісії), гол. Об’єднання Укр. Орг-цій в Америці.

[Сполітакевич Володимир († Йонкерс Нью-Йорк Стейт). — Виправлення. Т. 11.]

Сполучники, група службових слів, що у контексті виконують ролю синтаксичних форм, зв’язуючи слова (батько й мати), словосполуки (довгі вулиці та високі кам’яниці), сурядні речення (Учитель читає, а учні слухають) та складники складно-підрядних речень (Як учитель читає, учні слухають). Залежно від їх синтаксичної функції С. поділяються на сурядні (і(й), та, та й, а, але, або, чи, прикладкове як) та підрядні (коли, що, якби, поскільки, хоч, мов, наче, часове й порівняльне як). За походженням С. поділяються на первісні, що морфологічною будовою не пов’язані з ін. частинами мови (і, а, чи, та), і на похідні від ін. частин мови (щоб, якби, проте, буцімто). Реченнева інтонація може рекомпенсувати відсутній С. (Якщо підеш направо, загризе тебе вовк: Підеш направо, загризе тебе вовк), явище часте у розмовній та художній мові. У давнішій літ. мові, як і в нар., деякі С. виступають синкретично, в різноманітних синтаксичних функціях (напр., що в значенні ’бо’, ’коли’ та ін.). С. досліджували В. Сімович, Ф. Медведєв, М. Вихристюк, А. Кващук, М. Каранська, А. Грищенко, Л. Кадомцева й ін.

О. Г.

Спориш, гірчак (Polygonum L.), рід однорічних або багаторічних зіллястих рослин родини гречкуватих. На Україні 41 видів, з них деякі декоративні (в культурі), чинбарні, фарбувальні. Найчисленніші: С. звичайний (P. aviculare L.), росте по засмічених відкритих місцях по всій Україні, використовується як в’яжучий і сечогінний засіб (при хворобах нирок і ниркових каменях), з коріння видобувають синю фарбу; водяний перець (P. hydropiper L.), росте при берегах, по каналах, на луках, у вологих лісах по всій Україні, крім Полинового Степу, вживають як кровотамуючий засіб.

Спорівське озеро (I — 4), оз. на півн.-зах. Поліссі, положене на висоті 142 м; площа 13,2 км², глибина до 2,1 м.

Спорт, див. Фізкультура й спорт.

«Спорт», місячник, орган ЦК Ленінської Ком. Спілки Молоді України і Комітету в справах фізкультури і спорту при РНК УРСР, виходив у Києві 1936 — 41. Його попередники: «Вестник Физической Культуры» (1922 — 29) і укр. мовою «Вісник Фізкультури» (1929 — 30) та «Фізкультурник України» (1931 — 34 і 1935).

«Спортивна Газета», орган Комітету фіз. культури і спорту при Раді Мін. УРСР й Укр. Респ. Ради Профспілок, виходить у Києві тричі на тиждень з 1965, замість газ. «Радянський Спорт» (1949 — 65), наклад понад 300 000 (1976).

Спортивні товариства, див. Фізкультурні і спортивні товариства.

Способи дієслів, граматична категорія, що показує стосунок дії чи стану до дійсности з погляду мовця. Сучасна укр. мова розрізняє три гол. способи: 1) дійсний (індикатив) на ознаку дії як реальної — стверджуваної або заперечуваної (пишу, не пишу), 2) умовний (коньюнктив, кондиціональ) означає дію як бажану або можливу (я писав би, ми писали б — з розрізнюванням видів: недоконаного й доконаного, а родів лише в однині: він писав би, вона писала б, воно писало б), 3) наказовий або вольовий (імператив) означає волю, прохання чи наказ мовця з спонукою до дії ((на)пиши, (на)пишімо, (на)пишіть — з розрізнюванням доконаного й недоконаного видів): форми 3 особи утворюються описово (нехай (на) пише, нехай (на)пишуть). У дійсному С., крім виду (писав, написав), виявляється ще граматична категорія часу: теперішнього (пишу), минулого (я писав, написав) й майбутнього (буду писати, писатиму, напишу). У розповідних стилях, як і в розмовній мові, можливі семантичні зсуви при уживанні С. д., пов’язані з відповідною інтонацією (А тепер пишемо! ’пишімо! пишіть!’. Він байдикує, а я працюй ’я мушу працювати’). С. д. вивчали А. Ярещенко, Л. Коць, Н. Дніпровська та ін.

О. Г.

«Справи Народовосьцьове» («Sprawy Narodowościowe»), двомісячник, що виходив 1927 — 39 у Варшаві як орган поль. Ін-ту Нац. Дослідів (Instytut Spraw Narodowościowych, див. Доповнення) за ред. С. Папроцького. «С. Н.» були присвячені вивченню нац. питання, зокрема нац. меншостям у Польщі, поль. меншості поза Польщею та нац. проблемам в СССР; мали багату хроніку, відділ рецензій і бібліографії. «С. Н.» присвячували чимало уваги укр. проблематиці і (разом з «Бюлетенем Польсько-Українським») є й донині цінним і назагал об’єктивним джерелом з цієї ділянки. На укр. теми писали: М. Фелінський, А. Крисінський, Л. Васілевський, В. Томкевич та ін.; з українців: М. Ковалевський (постійний співр.), а також М. Кордуба, О. Лотоцький, Р. Смаль-Стоцький, П. Сулятицький, С. Томашівський та ін.

Спудеї, на Україні в 16 — 18 вв. назва учнів братських шкіл, колеґій та сер. і нижчих кляс Києво-Могилянської Академії.

Сребло, съребло, серебро, 1) назва срібних монет Володимира Св. (980 — 1015) і його синів Святополка і Ярослава, що стоїть на самих монетах: ВЛАДИМИР (або СТОПЛЪКЪ) на СТОЛЂ А СЄ ЄГО СРЄБРО; ЯРОСЛАВЛЄ СЪРЕБРО. Ще кілька екземплярів монет, карбованих не пізніше 20-их pp. 9 в., належать покищо невизначеному кн. з іменем, здогадно, Петро. Монети пізніших кн. не відомі. Виняток становлять срібні монети зовсім ін. типу й розміру, що їх пов’язують з кн. тмутороканським Олегом-Михайлом (1078); їх відомо тільки три екземпляри. Усі срібняки (вага їх від 1,73 до 4,68 гр) мають своєрідні самостійні зображення (зокрема, т. зв. «тризуб»; на чільному боці — завжди портрет) і написи, але з певними рисами тогочасних візант. монет.

2) Протягом деякого часу, почавши з 13 в., «серебро» є терміном для заг. поняття «грошей», що конкурує з терміном «куни».

Сребреницький Григорій, ґравер на міді 18 в., родом з с. Чернеччини Охтирського пов. з священичої родини; 1741 — 58 учився і працював у друкарні Києво-Печерської Лаври, 1759 — 63 — у Петербурзькій Академії Мистецтв (учень Є. Чемесова), у 1767 — 96 — її проф.; портрети, ґравюри («Любов доньки»), ілюстрації до книжок.

[Сребреницький Григорій (1741 — 73), до 1758 був учнем у друкарні Києво-Печерської Лаври. — Виправлення. Т. 11.]

Срезневський Борис (1857 — 1934), рос. і укр. метереолог і кліматолог, д. чл. АН УРСР (з 1920), син Ізмаїла С. З 1919 працював на Україні — дир. Київ. Метеорологічної Обсерваторії і проф. Ін-ту Нар. Освіти. Вивчав клімат України: досліджував посухи, склав одну з перших схем кліматичного районування України.

[Срезневський Борис (* Петербурґ — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Срезневський Всеволод (1867 — 1934), історик літератури і бібліограф, син Ізмаїла С., упорядник біо-бібліографічних матеріялів про І. Срезневського, співр. ж. КСт., співупорядник (разом з Ф. Покровським) праці «Описание Рукописного Отделения Библиотеки Академии Наук» (I — III, 1910 — 30).

Срезневський Іван (1770 — 1830), проф. (з 1813) рос. красномовства, поезії й слов. мов Хаківського Ун-ту, батько Ізмаїла С; рос. поет-клясицист, перекладач Овідія, Горація, старозавітної рел. лірики (Псальмів, Пісні пісень) та автор ориґінальних клясицистичних од і епіграм, як і пісень у псевдонар. стилі, Друкованих серед ін. у харківських журн. «Украинскій ВЂстникъ» і «Харьковский демокритъ».

Срезневський Ізмаїл (1812 — 80), визначний рос. філолог-славіст, син Івана С., родом з Ярославля, вихований у Харкові. Попри правничі студії рано зацікавився слов. етнографією, старовиною (гол. рел. віруваннями) й літературами: від мандрівних словацьких ремісників записав і видав «Словацкие песни» (1832), знайомився з творами поль. і чес. романтиків та писаннями В. Караджіча. По селах Харківщини, Полтавщини й Катеринославщини записував укр. пісні й звичаї, що їх всуміш з власними додатками опублікував у «Запорожской Старине» (1833 — 38). З І. Росковшенком видав «Украинский Альманах» (1831), у якому під псевд. надрукував і власні укр. вірші в романтичному дусі та рос. нариси. У 1839 — 42 відбув як кандидат на професуру славістики наук. подорож по слов. країнах, відвідавши при тому Пряшівщину, Закарпаття, Галичину, Київ і Чернігів, скрізь спостерігав говіркові особливості. По поверненні читав у 1842 — 46 лекції з слов. фолкльористики, діялектології й історії, а 1847 перебрав професуру славістики в Петербурзькому Ун-ті, розбудувавши там (з 1850-их pp.), а згодом і в АН слов. філологічні дисципліни; редаґував «Известия АН по ОРЯС», у яких реферував славістичні появи, видав низку пам’яток староцерк.-слов. та сх.-слов. мовних і літ., старокиїв. і моск. доби. У мовознавстві С. був представником романтичної філол. школи. У «Мыслях об истории русского языка» (1849) намагався накреслити синтезу порівняльної фонетики й морфології слов. мов та на їх тлі сх.-слов. — разом з історією рос. мови. Виходячи в поглядах на виникнення укр. мови з понять «наріччя» й «говору» однієї «руської мови» (языка), уявляв собі, що «півд.» (укр.) наріччя виникло на противагу до «півн.» (рос.-білор:) аж у 13 — 14 вв., поділившися в 15 — 16 вв. на «говори» зах. (карп.-русинський) та сх. («укр.»), як тоді ж «півн. наріччя» поділилося на «говори білор. і великоруський» окремої «руської» літ. мови. Хибно приймав до 13 в. єдність церк. і світських стилів книжної мови, а на 13 — 14 вв. клав зміну структури нар. мови, елементи якої, мовляв, почали входити в літ. мову в 15 — 16 вв. Такими поглядами й своїм авторитетом С. посередньо підготував ґрунт для теорії про «праруську» і «староруську» мови сх. слов’ян. За Прикладом О. Востокова перейшов до граматично-лексикографічного описування й видавання (не скрізь бездоганного) давніх рукописних пам’яток. Систематично збирав сам і за допомогою учнів лексичний матеріял з давніх сх.-слов. рукописів, який по смерті С. впорядкувала й видала його дочка Ольга як «Материалы для словаря древне-русского языка по письменным памятникам» (3 тт., 1893 — 1912, третє вид. 1958), що й досі залишається єдиною того роду лексикографічною зб. даних, у тому ч. й з пам’яток староукр. мови.

[Срезневський Ізмаїл († Петербурґ). — Виправлення. Т. 11.]

О. Горбач

Срем (Срім, Срим), іст. край у півн.-сх. частині Юґославії, між долиною Сави (вона відокремлює С. від Бачки) і Дунаєм; 6 870 км², понад 500 000 меш.: сербів, хорватів, а також угорців, словаків й українців (бл. 10 000). Більша — сх. частина С. входить до складу Сербії (Автономна Область Войводіна), менша, зах. — до Хорватії. Українці почали напливати до С. в кін. 18 в. з сусідньої Бачки, по 1945 також з Боснії. Вони живуть у м.: Сремська Митровиця, Інджія, Шід, Вуковар, Вінковці та по с: Бачинці, Беркасово, Бикич-Дол., Петровці, Міклошевці. Див. також Хорватія, Юґославія.

Сріблянський Микола, див. Шаповал Микола.

Срібна Земля, публіцистична і поетична назва Закарпаття у новіший час; іст. назва Списького краю на Зах. Закарпатті (див. Спиш).

Срібне (III — 13), с. м. т. і р. ц. Чернігівської обл.; бл. 3 000 меш. (1970); харч. пром-сть.

Срібний Вячеслав (справжнє прізвище Срібницький, * 1911), письм. родом з Миколаївщини; Роман «Сосни на камені» (1958), зб. оп. «Людина залишилась жити» (1958), «Ти потрібний людям» (1970), «Останній літак» (1976).

[Срібний (справжнє прізвище Срібницький) Вячеслав (* Мигія, Єлисаветградський пов., Херсонська губ.). — Виправлення. Т. 11.]

Срібний Федір (1881 — 1950), історик родом з Галичини, гімназійний учитель у Львові, д. чл. НТШ; 1940 — 41 співр. Львівського Філіялу Ін-ту Історії України АН УРСР. Гол. праця: «Студії над орг-цією Львівської Ставропігії від кін. XVI до пол. XVIII ст.» (ЗНТШ, тт. 106, 108, 111 — 115).

[Срібний Федір (* Надвірна). — Виправлення. Т. 11.]

Сроковський Кость (1878 — 1935), поль. публіцист укр. роду (співред. низки поль. газ. у Львові, Петербурзі й Кракові) і політ. діяч ліберально-дем. напряму, нар. у Львові; 1913 посол до гал. сойму. Замолоду писав укр. мовою в «ЛНВ», 1901 появилися його «Оповідання» (вид. Укр.-Руської Видавничої Спілки). Серед ін. праць: «W stolicy białego cara» (1904), «Upadek imperializmu Austrii» (1913), «Sprawa narodowościowa na kresach wschodnich» (1924) з критичним наставленням до поль. нац. політики на півн.-зах. укр. і білор. землях у Польщі.

Срочинський Корнило Григорій (1731 — 90), церк. діяч, василіянин, місіонер, проповідник і письм.; ігумен манастирів в Угорниках, Кристинополі й Лаврові. Підручник для василіянських місій «Methodus peragendi missiones» (1772); у рукописі залишилася «Кристинопільська Хроніка» (у якій вміщена реляція про гайдамацьке повстання в Умані 1768, пізніше кілька разів передрукована), зб. проповідей тощо.

[Срочинський Корнило Григорій (* Перемишль, Галичина). — Виправлення. Т. 11.]

Попередня     Головна     Наступна