[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1976. — Т. 8. — С. 3062-3076.]

Попередня     Головна     Наступна

Стобенський Іван, жовківський сницар 18 в., син Ігнатія С; разом з батьком виконав іконостаси для церков у Жовкві, Крехові і Краснопущі. У 1740-их pp. переїхав до Києва і там (з своїм дядьком Степаном) 1746 — 48 виконав скульптурно-декоративне оздоблення дзвіниці Софійського собору.

Стобенський Ігнатій († 1742), сницар жовківської школи першої пол. 18 в.; співавтор іконостасів для церков св. Трійці у Жовкві, Преображенської Крехівського манастиря і для Свято-Іванівського манастиря у Краснопущі.

Стойка Йосиф († 1711), мармароський правос. єп. на Закарпатті (з 1690); підтриманий угор. прот. шляхтою, втримався на єпископському престолі, попри опозицію укр. і рум. духівництва проти його «кальвіністських симпатій».

Стойка Олександер (1890 — 1943), гр.-кат. мукачівський єп. 1932 — 43, висвячений на свящ. 1916, секретар мукачівських єп., 1931 — 32 ген. вікарій. Сконсолідував рел. життя епархії після часткового переходу вірних на православіє, підтримував культ. «русинський» напрям (газ. «НедЂля»), був угор. льоялістом після 1938. Згодом розчарувався у своїх проугор. симпатіях. Відомий з харитативної діяльности.

[Стойка Олександер (* Карачин, Закарпаття — † Ужгород). — Виправлення. Т. 11.]

Стойко Микола (1881 — 1951), фтизіохірург; по закінченні ун-ту в Одесі (1909) залишився там працювати, з 1928 — під Москвою та в Москві, у якій з 1932 керував хірургічною клінікою Центр. Н.-Д. Ін-ту Туберкульози СССР, одночасно (з 1939) проф. хірургії туберкульози Центр. Ін-ту вдосконалення лікарів. С. автор понад 50 наук. праць з хірургії легеневої туберкульози, серед ін. монографії «Хирургическое лечение легочного туберкулеза» (1949), він один з перших в Росії зробив операцію торакопластики у випадку туберкульози та кавернотомію.

Стокгольм, столиця Швеції, важливий екон. і культ. центр. порт; 747 000 меш. (1970; разом з передмістями 1,2 млн). Відомості про українців у С. спорадичні: за Карла X Ґустава до С. 1654 приїхав посол гетьмана Богдана Хмельницького, ігумен Данило Атенієзіс; за Карла XII — Пилип Орлик з своїм почтом (жив у С. 1715 — 20). 1916 у С. постало Укр. Пресове Бюро, 1918 — 21 діяла Укр. Дипломатична місія (очолена Б. Баженовим, пізніше К. Лоським, її секретар маляр Осип Майданюк залишився в С.). У С. виступали і деякий час жили оперні співаки М. Менцінський (1904 — 08, 1914 — 17 і з 1926 до смерти у 1935) та О. Мишуга (1919 — 21). Невелика укр. колонія (бл. 200 осіб, тепер бл. 50) виникла по другій світовій війні, з 1947 в С. є осідок Укр. Громади у Швеції (гол. В. Федорчук, з 1952 — К. Гарбар), у 1949 — 55 діяло Укр. Пресове Бюро під керівництвом Б. Кентржинського (див. Доповнення). 1950 — 60 — Укр. Акад. Клюб (очолений Ю. Борисом), у 1950-их pp. Укр. Громада ім. гетм. П. Орлика (гол. В. Дехтяр).

Стоколос (Bromus L.), рід однорічних або багаторічних рослин з родини злакових. На Україні до 20 видів; ростуть на луках, у степах, лісах, як бур’ян на полях і к. шляхів. Найпоширеніші: С. безостий (B. inermis Leyss.), росте по всій Україні, багаторічна рослина з кореневищем до 80 — 150 см завдовжки, посухо- і морозостійка; вирощують як добру кормову рослину для коней, великої рогатої худоби, овець, кіз; С. польовий (B. arvensis L.), бур’ян на полях і к. шляхів, досить часто в ліс. та лісостеп. смугах; С. житній (B. secalinus L.), польовий бур’ян (частіше в посівах жита), в ліс. і лісостеп. смугах б. м., часто заходить у Степ по долинах річок.

Стокротки, маргаритки (Bellis L.), рід зіллястих рослин з родини кошикоцвітих. На Україні — один вид: С. багаторічні (B. perennis L.), ростуть на луках, у гаях по схилах у ліс. та лісостеп. смугах, крім східніх. Широко розводять як декоративну рослину по всій Україні.

Столин (II — 7), м. на Поліссі над р. Горинню, р. ц. Берестейської обл. БССР; 7 000 меш.; харч. пром-сть. С. лежить на суто укр. етнічній території.

Столипін Петро (1862 — 1911), рос. держ. діяч, з 1906 мін. внутр. справ і гол. Ради Міністрів. Противник ліберального і соц. руху за революції 1905 — 06, розігнав 2 Держ. Думу (3. 6. 1907) і видав новий виборчий закон, який давав у Думі перевагу упривілейованим станам (українці в ній були дуже слабо представлені), здійснив аґрарну реформу (див. Столипінська реформа). Загинув від руки рос. есера і водночас аґента охранки Д. Боґрова у Києві.

С. провадив антиукр. політику. Обіжник Мін-ва Внутр. Справ (20. 1. 1910) наказував губернаторам не дозволяти заснування «чужородних» (серед ін. укр.) т-в, а деклярація уряду 1911, повертаючися до тези «единства русского народа», під претекстом сепаратизму наказувала боротися з «ідеєю відродження старої України і устрою на автономних нац.-територіяльних основах». В наслідок політики С. закрито низку «Просвіт» і укр. газ. («Наша Дума» у Петербурзі, «Рідний Край» у Полтаві, «Воля» у Харкові, «Буг» у Холмі тощо), переслідувано укр. культуру, заборонено святкувати 50-ліття з дня смерти Т. Шевченка та ін.

Столипінська реформа (Столипінська аґрарна реформа), ряд законодавчих актів, спрямованих на перерозподіл сел. зем. площі в Рос. Імперії та на підвищення продуктивности сіль. госп-ва; назва походить від одного з її ініціяторів і гол. реалізатора — голови Ради Мін. П. Столипіна. С. р. безпосередньо зв’язана з рев. подіями 1905 та невдачами царського уряду задовільно вирішити аґрарне питання (див. ЕУ I, стор. 1 042). Основними законодавчими актами був указ 9 (22). 11. 1906 «Про доповнення деяких постанов діючих законів, які стосуються сел. землеволодіння і землекористування» і ухвалений на його підставі Держ. Думою закон 14 (27). 6. 1910. За цими законами касувалися обов’язкові форми зем. общини і кожному селянинові надавалося право вийти з неї й виділити свою землю у повну власність. Він мав також право вимагати виділення землі в одному масиві — «відрубі», до якого міг приєднати свою садибну землю і перенести сюди будівлі, утворюючи т. ч. «хутір». Селяни користувалися з допомоги Селянського поземельного банку, який кредитував їм купівлю землі і допомагав творити хутірні і відрубні (польовий наділ без садиби) госп-ва. Останнім актом С. р. був закон 29. 5. (11. 6.) 1911 про землеустрій, який встановлював порядок праці землевпорядних комісій (губ., пов. і волосних, створених ще указом 4. (17). 3. 1906).

Протягом 1907 — 10 по всій Рос. Імперії виділилися з общини бл. 2,5 млн дворів (26% всіх общинників) з 16,9 млн десятин землі (15% всього общинного землеволодіння). На Україні процес виходу з громад пішов ще далі, при чому він був нерівномірний, бо общини майже не було на Правобережжі й Полтавщині, натомість вона була панівна в Степу і на Харківщині. Але й тут общинне землекористування було перев. лише формальним, бо поодинокі госп-ва користувалися землею на правах подвірного землеволодіння, тобто власником землі вважався весь двір; її, правда, не можна було продати, але можна було ділити між спадкоємцями двору. У наслідок С. р. бл. 1/4 дворів на Україні, що входили до зем. громад, вийшли з них: у Степу 42%, на Лівобережжі 16,5%, на Правобережжі 48%. Разом з тим на Правобережній Україні і на Полтавщині майже вся земля, якою користувалось селянство, перейшла у приватну власність, особисте приватне землеволодіння почало переважати у Чернігівській губ., а у Таврійській, Херсонській, Катеринославській і Харківській воно охоплювало бл. пол. всіх дворів. З 1907 по 1911 на Україні вийшли на відруби і хутори 225 500 господарів, які володіли 1,8 млн десятин землі. Найінтенсивніше зростали хутірські і відрубні госп-ва у степ. губ. і на Волині. У великій мірі завдяки кредитовій акції Сел. Поземельного Банку селяни купили лише у 1906 — 09 — 385 000 десятин поміщицької землі. Провадилося землевпорядкування: до 1916 землевпорядні комісії впорядкували у 9 укр. губ. бл. 0,5 млн госп-в з 3,7 млн десятин. За нового аґрарного устрою селянин міг бодай частково виявити ініціятиву і поліпшити своє госп-во, у чому допомагала йому акція Сел. Поземельного Банку, с.-г спілки, кооперація і земська аґрономія. Завдяки проґресові аґротехніки (перехід до плодозмін тощо) зросла врожайність (за 1904 — 12 на 20%) і вартість сел. госп-в.

Поліпшення, що почалося з С. p., стосувалося лише бл. 1/4 госп-в, насамперед хутірських і відрубних. Хоч у руках селянства опинилося 65% всієї землі, проте на Україні далі панувало аґрарне перенаселення. 32% селян не мали землі або мали до 1 десятини, 38% госп-в мали 1 — 4 десятини, 19% — 4 — 9, ледве 11% — більше (числа на 1917). Бідняки (частково і середняки) не мали змоги купувати поміщицьку землю через високу ціну (напр., 400 — 700 карб. за десятину на Правобережжі) і не могли одержати кредиту за посередництвом Сел. Банку. Частина їх продавала землю багатим селянам, а самі еміґрували до Азійської Росії (рідше до міст).

Т. ч. С. p., допомагаючи заможному селянству, мала на меті — створити з нього, поряд занепалого дворянства, нову соц. підпору для режиму. Щоб зменшити аґрарне перенаселення, Столипін підтримував еміґрацію селян за Урал. 1906 — 13 з 9 укр. губ. виїхало до Азії 1,2 млн селян (найбільше 1909 — 290 000), з чого однак одна чверть згодом повернулася (докладніше див. стор. 630 — 31).

С. р. спричинила ще більшу соц. диференціяцію селянства: збільшення найдрібніших і великих сел. госп-в і зменшення сер., власники яких продавали землю заможнішим і самі виїздили за Урал або до міст. Невирішена аґраряа проблема була однією з причин революції 1917.

С. р. гостро критикував Ленін, а також рос. й укр. соц. партії, нібито обороняючи покривджений сіль. пролетаріят, фактично побоюючись впливів заможнішого прошарку селянства.

Література: Мицюк О. Община та зем. реформа. Лубні 1917; Карпов Н. Аграрная политика Столыпина. П. 1925; Погребільський О. Столипінська реформа на Україні. X. 1931; Лось Ф. Україна в роки столипінської реакції. К. — М. 1944; Дубровский С. Столыпинская земельная реформа. М. 1963; Величківський М. Столипінська зем. реформа. Лондон 1964; Сидельников С. Аграрная реформа Столыпина. М. 1973; Якименко М. Орг-ція переселення селян з України в роки Столипінської аґрарної реформи (1906 — 1913). Укр. Іст. Журнал, ч. 7. К. 1974.

Б. Винар, Р. М.

Столяров Яків (1878 — 1945), вчений у галузі прикладної механіки та залізобетонних конструкцій, нар. у Москві; викладач і проф. Харківського Інженерно-Будів. Ін-ту та Ін-ту Інженерів Нар. Госп-ва. Праці і підручники з будів. механіки, опору матеріялів, теорії залізобетону.

[Столяров Яків († Харків). — Виправлення. Т. 11.]

Столярський Петро (1871 — 1944), скрипаль і педагог родом з Вінничини; закінчив муз. школу в Одесі. 1893 — 1919 — чл. оркестри Одеського оперового театру, з 1919 викладач, з 1923 проф. Муз.-Драматичного Ін-ту, пізніше Одеської Консерваторії. С. організатор першої в СССР муз. школи-десятирічки в Одесі (1933), яку названо його ім’ям. Учнями С. були Д. Ойстрах, Н. Мільштайн та ін.

[Столярський Петро (* Липовець — † Свердловськ, Росія). — Виправлення. Т. 11.]

Стоматологія, наука, що вивчає захворювання порожнини рота й суміжних з нею ділянок (зокрема зубів та щелеп) і запобігання їм. Перші відомості про зуболікування сягають у давне минуле, проте наук. опрацювання питань С. почалося з 18 в., а перші зуболікарські школи були засновані у першій пол. 19 в. Виділення С. в окрему мед. науку відбулося в кін. 19 — на поч. 20 в. 1810 встановлено в Рос. Імперії звання зубного лікаря (1811 їх було лише 24, 1845 — 114, 1883 — 441).

Початки зуболікування на Україні знаходимо вже в ранню добу; з 16 в. це робили цирульники. Перші праці укр. медиків з С. були написані у 18 в.: Г. Мокринець, Д. Писчеков й ін. У 19 в. над проблемами С. працювали серед ін. українці: І. Буяльський, П. Заблоцький-Десятовський (1856 видав перший підручник про хвороби рота та суміжних частин), Ю. Шимановський та ін.

Наприкін. 19 в. були відкриті на Україні перші зуболікарські школи: в Одесі (1892), Києві (1897), Харкові (1897) і засновані перші зуболікарські т-ва. 1919 у Києві створено Держ. Зуболікарський Ін-т; 1920 — одонтологічний фак. при Київ., 1921 — при Харківському та катедра одонтології при Одеському мед. ін-тах, 1928 — катедри С. при Київ., Харківському, Одеському ін-тах вдосконалення лікарів; 1927 засновано Н.-Д. Ін-т Стоматології в Одесі, який діє як установа Мін-ва Охорони Здоров’я УССР.

Стоматологічну допомогу подають на Україні в поліклініках зубні відділи чи кабінети, зуболікарські кабінети як по містах, так і по селах. У 1973 на Україні працювало 10 366 стоматологів і 8 667 зубних лікарів. 1972 в УССР були два стоматологічні учбові ін-ти (Харків і Полтава), три стоматологічні фак. при Київ., Одеському, Львівському мед. ін-тах; катедри С. при ін. мед. ін-тах та інтах вдосконалення лікарів і 12 зуболікарських шкіл. Укр. Наук. Т-во стоматологів об’єднує 3 318 чл.

Над проблемами С. на Україні, крім згаданих вище лікарів, працювали і працюють: Ю. Гофунґ, М. Фабрикант, І. Новик, О. Марченко, С. Вайсблат, А. Дудукало, П. Стеценко, О. Даценко, В. Маслов, Л. Білейкін, В. Лисенко, І. Гілула, В. Петренко та ін. Журн. та зб. присвячені С: «Зубоврачебный ежемесячник» (1913 — 16), «Практическое зубоврачевание» (1910 — 17), «Зубоврачевание» (1920), «Одонтология» (1924 — 30; якийсь час виходив укр. мовою), «Проблеми стоматологии», й ін.

В. Плющ

Стопа, міра довж., основу якої становила спершу природна міра — довж. людської стопи. До введення метричної системи вживалася у різних країнах і мала різні величини; на укр. землях за княжої доби приблизно 300 мм, у В. Лит. Князівстві — 324, у Польщі («С. коронна») — 298, у Рос. Імперії — 305, в Австрії — 316.

Стороженки, старий коз. рід, відомий з поч. 17 в. Андрій С. був «старшим полк. Запор. Війська» (1610). Його нащадок (мабуть., унук) Іван Федорович С. († 1693) — сотник іченський (1670 — 87), полк. прилуцький (1687 — 92). Від нього пішла «династія» С., сотників іченських (Андрій Іванович † 1715; син його Григорій † 1745, чл. Комісії «для перевода и свода книг правных», 1735 — 37; унук Андрій † 1753), яблунівських (Степан Григорович С. † 1758 і його син Іван) та іваницьких (Іван Андрійович С. 1719 — 28; Григорій Андрійович 1770 — 81). У 19 в. рід С. дав ряд гром. і культ. діячів, зокрема: Олексій Петрович С. (1806 — 74), відомий укр. письм. (див.), Андрій Якович (1791 — 1858), історик і письм. (див.) і його внуки історики: Андрій (1857 — ?) і Микола (1862 — 1942) Володимировичі С. (див.); Микола Ілльович С. (1836 — 1906), проф. Моск. Ун-ту на катедрі історії всесвітньої літератури; та ін. Фамільний архів Стороженків, опублікований частково («Стороженки. Фамильный архив», тт. I — III. 1902 — 10), зберігається в Центр. Держ. Іст. Архіві УРСР у Києві (фонд ч. 261, 1717 — 1919).

О. О.

Стороженко Андрій (1791 — 1858), військ. і адміністративний діяч, історик і письм. Старшина рос. армії, служив 1832 — 49 у рос. військ. адміністрації Царства Польського (з 1842 сенатор, з 1845 — гол. дир. внутр. і духовних справ Царства Польського). Знавець і збирач укр. старовини, С. мав велику зб. іст. документів 17 — 18 вв. (серед ін. ориґінал «Реєстрів Війська Запор.» 1649). С. був автором 3-томової «Истории Южной России» (не опублікованої і загубленої), іст. нарисів про Б. Хмельницького й І. Мазепу та спогадів («Записок»), з яких опубліковано лише уривки. Під псевд. «Андрей Царинный» надрукував «Мысли малороссиянина» (ж. «Сын Отечества», 1832), де виступив з критикою «Вечеров на хуторе близь Диканьки» М. Гоголя. Писав вірші укр. й рос. мовами й був автором оперети «Запорозька Січ». Літ. твори С. опублікував його внук Микола С. в додатку до своєї ст. «Очерк литературной деятельности А. Я. Стороженка» («КСт.», 1886, XV — XVI). С. був приятелем Т. Шевченка (який хотів залучити його до участи в «Живописной Украине», 1844), Є. Гребінки, П. Куліша, О. Бодянського, Т. Грановського (родича С.) та ін. Автобіографія й листування С. опубліковані в II т. Фамільного Архіву Стороженків. Помер у Києві.

О. О.

Стороженко Андрій (1857 — ?), історик і славіст, гром. діяч, родом з Пирятинщини, вихованець Київ. Ун-ту (1879; учень В. Антоновича). Земський і дворянський діяч на Пирятинщині й Переяславщині; гол. Переяславської Земської Управи (1886 — 92) й переяславський маршал дворянства (1912 — 16). Чл. Київ. Археографічної Комісії, Т-ва Нестора Літописця (заступник його гол.), співр. «КСт.», у якій надрукував чимало документальних ст. і заміток. Гол. наук. праці С. присвячені історії України й Польщі 15 — 18 вв. Важливіші з них: «Очерки переяславской старины» (1900), «Стефан Баторий и Днепровские козаки» (1904), «Иосиф Верещинский бискуп Киевский» (1911); з ін. — «Литературная история Зеленогорской и Краледворской рукописей» (1880). С. був разом з братом Миколою С. (див.) ред.-видавцем родинного архіву «Стороженки» (8 тт., 1902 — 10), у якому вміщено перші 2 тт. «Родословника» В. Модзалевського (дальші 2 тт. були також видані братами Стороженками у 1912 — 14). Як гром.-політ. діяч, С. стояв на позиціях укр. дворянського консерватизму. Замолоду ліберал і українофіл, він згодом (особливо під впливом лівих течій новітнього укр. руху), перейшов на плятформу рос. націоналізму з його антиукр. спрямуванням і став одним з лідерів київ. «малоросів» («Клуб русских националистов»); автор антиукр. праці «Происхождение и сущность украинофильства» (1911). Відродження укр. державности у 1917 С. зустрів вороже (див. редаґований ним зб. «Малая Русь», 1917), а на еміґрації видав під псевд. «А. Царинный» антиукр. памфлет «Украинское движение» (1926).

О. О.

Стороженко Микола (1836 — 1906), історик літератури, нар. у с. Іржавці на Прилуччині, проф. Моск. Ун-ту (з 1872), представник культ.-іст. школи в літературознавстві; його основні праці присвячені творчості В. Шекспіра. У галузі укр. літератури С. найбільше уваги віддав Т. Шевченкові («Первые четыре года ссылки Шевченко», 1888; «Новые материалы для биографии Шевченко», 1898) та ін., опубліковані у «КСт.». За ред. І. Франка у Львові був виданий його «Нарис історії зах.-евр. літератури до кін. 18 в.» (1905).

[Стороженко Микола (1836 — 1906, Москва). — Виправлення. Т. 11.]

Стороженко Микола (1862 — 1942), історик і педагог родом з Пирятинщини. Вихованець Київ. Ун-ту й учень В. Антоновича. Чл. Київ. Археографічної Комісії й Т-ва Нестора-Літописця, співр. «КСт.», а також рос. ж. «Исторический Вестник», «Русская Мысль» тощо. Інспектор нар. училищ Чернігівщини й Київщини (з 1889), дир. Київ. IV (з 1895) і 1-ої гімназій; земський діяч на Пирятинщині. С. автор численних документальних праць з історії України 17 — 18 вв., опублікованих у вид. Київ. Археографічної Комісії («Архив Юго-Западной России), у «Киевских Университетских Известиях», а гол. в «КСт.». Серед них монографія «Западно-русские провинциальные сеймики» (1888) й зб. архівних документів на цю тему («Архив Юго-Западной Росски», ч. II, т. 2), «Охочекомонный полковник Илья Федорович Новицкий» («КСт.», 1885, VII — 1886, IX), «А. Ф. Шафонский» («Киевские Университетские Известия», 1886, X); «Реформы в Малороссии при графе Румянцеве» («КСт.» 1891, III, IX); «К истории малороссийских козаков в конце 18 и в начале 19 в.» («КСт.», 1897) та ін. Спільно з братом Андрієм (див.) С. був видавцем і ред. Фамільного Архіву Стороженків (тт. I — VIII, 1902 — 10). Кол. чл. Київ. Старої Громади, автор укр. віршів (М Царінний, «Літні краси», 1884), приятель М. Куліша, В. Горленка, братів І. і П. Рудченків, Ореста Левицького та ін., С. по революції 1917 знову повернувся до українства і містив свої праці, писані укр. мовою, в «ЗІФВ ВУАН» («Осада м. Крилова», «Куліш у Києво-Печерській школі», «До біографії П. Куліша», «ЗІФВ ВУАН», тт. I, II — III, 1920 — 22, 1923). На еміґрації в Юґославії написав цікаві «Спогади з мого життя», важливі для історії укр. культури й укр. руху в другій пол. 19 в. (не опубліковані; рукопис зберігався в Музеї Визвольної Боротьби України в Празі).

О. О.

Стороженко Олекса (1805 — 74), письм., етнограф, художник. Походив з старовинного коз. роду (див. Стороженки). Нар. у с. Лисогорах на Чернігівщині. Вчився в Харківському пансіоні для дворянських дітей (1821 — 23), потім служив у війську (1824 — 50), далі працював чиновником особливих доручень при київ. ген.-губернаторі. 1868 оселився на хуторі Горішині к. Берестя і тут прожив останні роки життя, захоплюючися музикою, малюванням і скульптурою.

Розповіді старих людей, зокрема запорожця Микити Коржа і власні спостереження в роки перебування у війську послужили матеріялом для оп. і повістей С. Почав писати рос. мовою, друкувався у 1850-их pp. у ж. «Северная пчела» і «Библиотека для чтения». Тут опубліковані «Рассказы из крестьянского быта малороссиян» (1858), романхроніка «Братьяблизнецы» (1857) та ін. З появою ж. «Основа» С. почав писати укр. мовою. 1863 видано двотомник творів С.: «Укр. оповідання». В основі значної частини оп. С. — нар. перекази, анекдоти, прислів’я. Змістом і стилем вони близькі до фолкльору («Вчи лінивого не молотом, а голодом», «Межигорський дід», «Вуси», «Голка»). Друга група оп. написана на основі етногр. та іст. матеріялів («Матусине благословення», «Закоханий чорт», «Марко проклятий» тощо). Твори С. відзначаються своєрідним укр. гумором, знанням нар. мітології, образністю нар. мови.

Твори: «Укр. оповідання», I — II, П. 1863; Вибрані твори. К. 1927; Твори в 2 тт., К. 1957.

[Стороженко Олекса († хутір Горішин). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Житецький І. Укр. оповідання О. Стороженка, КСт. ч. 9, 1905; Шамрай А. О. Стороженко (у кн. О. Стороженко. Вибрані твори. 1927); Іщук А. Олекса Стороженко (у кн. О. Стороженко, Твори в 2 тт. К. 1957). Укр. письменники. Біо-бібліографічний словник, т. 3. К. 1963.

П. Одарченко

Сторожинець (V — 6), м. на Буковині, положене б. підніжжя Карпат над р. Серетом, на укр.-рум. етнічному пограниччі; р. ц. Чернівецької обл., 11 600 меш. (1975). С. вперше згаданий у грамоті з 1448; розвинувся щойно за австр. влади, з 1854 — м., з 1904 — пов. м. Харч, і ліс. пром-сть; ліс. технікум.

Сторожова Могила, могила ямної культури другої пол. 3 тисячоліття до Хр. поблизу с. Старих Кодаків (за 18 км на півд. від Дніпропетровського), досліджена 1949 О. Тереножкіним. В одному з поховань вперше на Україні виявлено залишки двоколісного візка.

Сторубель Федір, гром. і політ. діяч на Катеринославщині; чільний чл. Селянської Спілки (1917), чл. Укр. Центр. Ради від Катеринославської губ., депутат Катеринославщини на Всерос. Установчі Збори (кін. листопада 1917).

Стохід, р. на Волинському Поліссі (випливає на Волинській височині), права притока Прип’яті; довж. 188 км, сточище — 3 125 км². Перев. шир. річища 5 — 15 м, найбільша — 60 м, воно ділиться на численні протоки і старі річища, (звідси назва — «сто-хід»). Живлення мішане з перевагою снігового; замерзає у грудні, скресає у березні. Використовується для лісосплаву. Над С. була фронтова лінія з червня 1916 до серпня 1917 між австр.-угор.-нім. і рос. військом.

Стоянов Андрій (1830 — 1907), учений правник; доц. (з 1863) і проф. (з 1869) Харківського Ун-ту (1876 — 86 декан юридичного фак.). Автор ряду праць з порівняльного чужоземного та міжнар. права. Найважливіша: «Очерки истории и догматики международного права» (1875). Як учений відстоював ідеї освіти і гуманізму.

Стоянов Олександер, укр. етнограф другої пол. 19 в. Діяльний чл. Старої київ. громади, учителював у Полтаві, з 1878 дир. Кутаїської (Грузія) гімназії, у 1860-их pp. збирав укр. етногр. матеріяли.

Страбичове, с. Закарп. обл. Мукачівського р-ну; понад 3 000 меш.; 1914 постій коша УСС; 1939 оборонний пункт «Карп. Січі» проти угор. агресії.

Стражеско Дмитро (* 1913), вчений з ділянки біохемії родом з Києва, син Миколи. Закінчивши Київ. Ун-т (1934), працював там же, з 1953 проф. і завідувач катедри біохемії. Понад 80 друкованих праць, гол. з ділянки дослідження фіз.-хем. адсорпційних та йонно-обмінних процесів.

Стражеско Микола (1876 — 1952), видатний терапевт, д. чл. АН УРСР (з 1943) і Академії Мед. Наук СССР (з 1944), нар. в Одесі в родині правника, по закінченні мед. фак. Київ. Ун-ту (1899) працював у Київ. міськ. лікарні; 1902 — 04 удосконалювався в Петербурзькій Військ.-Мед. Академії під керівництвом І. Павлова — досліджував фізіологію кишкового тракту (1904 — оборонив дисертацію на цю тему). (1904 — 07 працював у клініці внутр. хвороб фак. Київ. Мед. Ун-ту під керівництвом В. Образцова, 1907 — 19 — проф. Київ. жін. мед. ін-ту, одночасно викладач Київ. Ун-ту; 1919 — 22 керував катедрою терапії в Одесі, з 1922 — проф. Київ. Мед. Ін-ту (з 1934 працював також в Ін-ті Клінічної Фізіології АН УРСР), у 1936 — 41 і з 1943 очолював Укр. Н.-Д. Ін-т Клінічної Медицини (був його засновником; з 1952 — ім. акад. М. Стражеска).

Праці С. (понад 300) присвячені різним питанням клініки та лікуванню внутр. хвороб. Велику увагу С. приділив опрацюванню питань діягностики захворювань черевної порожнини, органів кровообігу, він описав т. зв. «гарматний тон» при захворюванні серця; у 1909 вперше у світі, разом з В. Образцовим, поставив за життя діягнозу тромбози вінцевих артерій серця, разом з В. Василенком створив клясифікацію серцевих хвороб, виявив зв’язок між сепсисом, ендокардитом та ревматизмом, наук. обґрунтував інфекційно-алерґічну природу ревматизму, працював над проблемами набряків, шоку, туберкульози, питаннями геріятрії, клініки ревматизму тощо.

Твори: Избранные Труды. 1 — 2. К. 1957.

[Стражеско Микола (29.12.1876 — 27.6.1952, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Страйк, одна з форм розв’язання конфлікту між працюючими і працедавцями, яка полягає в тимчасовому колективному припиненні праці з метою домогтися поліпшення умов праці або протесту проти їх зміни (на гірше), проти запровадження механізації й автоматизації праці (це призводить до масового Звільнення працюючих), солідарности з ін. страйкуючими тощо. Форми С. різноманітні: повне або часткове припинення праці, праця за правилами (формальне виконання обов’язків), уповільнення праці, сидячий та італ. С. (різке зниження темпу праці, а то й цілковите її припинення при залишенні на робочих місцях). Розрізняють С. льокальні (на одному підприємстві чи в одному р-ні), галузеві, що охоплюють якусь галузь госп-ва і заг. (генеральні), що охоплюють всю країну.

С. часто супроводжуються демонстраціями, пікетуванням (охороною) підприємств від штрейкбрехерів, захопленням підприємств працюючими. Все це призводить до сутичок з поліцією і може обернутися на бунт, а то й на збройне повстання, особливо в умовах тоталітарного режиму.

Нинішні С. не є клясовими конфліктами і в пром. розвинених країнах перев. не зумовлені крайніми життєвими потребами, якими вони були на поч. цього і минулого ст. Тепер страйкують не тільки робітники й службовці зав., а й держ. службовці, адвокати, лікарі і навіть поліціянти, домагаючися підвищення зарплати для зрівняння з працівниками ін. галузів госп-ва, а то й тому, що підприємці якоїсь галузі за даної коньюнктури мають великі зиски.

Хоч екон. моменти відогравали і відограють домінуючу ролю в історії С., були й є С., які поєднують екон. і політ. мету, або й такі, де політ. мета переважає, оскільки політ. партії завжди намагаються мати на С. свій вплив. Але не зважаючи на свою початкову стихійність, С. були колискою організованости працюючих по найму і, зокрема, спричинили виникнення проф. спілок, що потім перебрали на себе ролю посередників поміж працедавцями і працюючими та, зокрема, й саму орг-цію і керування С. Нині С., що виникають без санкції відповідної профспілки, вважаються дикими С. (вони бувають малоуспішними).

На Україні (як і в усій Рос. Імперії) перші стихійні С. мали характер бунтів. До скасування кріпаччини (1861) селяни-кріпаки, які працювали на дьогтьових, поташних, салітрових, горілчаних, соляних, суконних та ін. поміщицьких і казенних підприємствах, на оборону своїх прав застосовували різноманітні форми боротьби: подання скарг, відмова виконувати роботу, втеча з підприємства, руйнування чи підпал пром. підприємства, побиття фабричної адміністрації. Особливо помітним на той час було повстання у 1798 робітників і посесійних селян Глушківської мануфактури, в якому взяло участь бл. 9 000 осіб, що вимагали підвищення винагороди і полегшення фабричної панщини. Повстання було придушене військом, а його керівники заслані на каторжні роботи. Відомі виступи вільнонайманих друкарів Києво-Печерської Лаври (1805; їм підвищено платню) та робітників-селян Писарівської (1817) та Машівської (1823) суконних мануфактур.

Першим значним організованим виступом робітників по сел. реформі 1861 був С. на Грудецькому цукровому зав. (Кам’янець Подільський пов.) у 1868. За того ж часу С. відбувалися перев. на інтенсивній тоді будові залізниць. Усього протягом 1860 — 94 відбулося 149 С. і заворушень, у яких взяло участь 44 000 осіб, тоді як протягом лише одного наступного п’ятиріччя (1895 — 99) відбулося 212 С. з участю 120 100 працюючих. С., спершу часто місц. й спонтанні, набирали з часом, не зважаючи на терор поліції, дедалі масовішого характеру. Заг. С. на півдні Рос. Імперії (вимоги підвищення платні і введення 8-годинного робочого дня) у липні-серпні 1903 охопив майже всю Україну; одночасно страйкувало бл. 150 000 робітників; при придушенні С. було бл. 100 убитих, 500 поранених і понад 2 000 заарештованих. За революції 1905 — 07 С. були охоплені майже всі міста України.

Піднесення страйкового руху мало місце за першої світової війни. За УНР відбувся заг.-укр. С. залізничників, інспірований і керований комуністами.

На окрему увагу заслуговують сел. С. і заворушення. Найвизначнішим з них було сел. заворушення у Полтавській і Харківській губ. 1902. Причиною їх були обтяжливі викупні платежі, численні податки і масове безземелля. Вони були придушені військом, 836 селян засуджено на різні строки ув’язнення, з селян стягнено на користь поміщиків 800 000 карб. контрибуції. Це заворушення викликало ряд ін. сел. заворушень у Київ., Чернігівській, Катеринославській та ін. губ.

На Зах. Україні (в Галичині, на Буковині й Закарпатті) до С. дійшло щойно з 1870-их pp. Через недостатню індустріялізацію і нечисленність міськ. робітництва це були насамперед. сел. С. Спершу спорадичні і неорганізовані акції с.-г. робітників і сіль. бідноти за покращення винагороди за працю на панських маєтках, 1902 набрали форму масового С., організованого укр. політ. партіями (страйкувало бл. 200 000 осіб — перший масовий сел. С. в Европі) і змусили поміщиків до поступок. Менші сел. С. виникли 1901 — 02 на Закарпатті і Буковині та новий С. у Галичині 1906 (докладніше див. Селянські страйки в Галичині на поч. 20 в.). Пізніші С. не набирали вже такої сили. З сел. С. споріднені місц. С. ліс. робітників (ними були селяни) за підвищення платні.

Перші С. міськ. робітників на Зах. Укр. Землях датуються 70-ми pp. 19 в. (С. львівських друкарів, пекарів тощо); за п’ятиріччя 1895 — 99 в Галичині відбулося 35 С. з участю 3 350 осіб (числа для Центр. і Сх. земель: 212 і 121 000). Ін. більші С. — Бориславський (1904), будівельників на Буковині (1904).

У 1920 — 30-их pp. кількість С. на Зах.-Укр. Землях (у кордонах Польщі, Румунії й Чехо-Словаччини) була незначна і мала місц. значення. Слаба індустріялізація й аґрарне перенаселення, заг. зубожіння, екон. кризи (1921 — 23 і 1929 — 33) і безробіття не давали шансів на успіхи С. Деякі з них: С. залізничників у Галичині 1921 (ними були перев. поляки і С. був частиною заг.-поль.), С. на кількох зав. у Львові (1929, 1936), с.-г. С. в кількох пов. (1937), С. ліс. робітників на Закарпатті.

С. в СССР офіц. не визнаються як форма розв’язання конфлікту між працюючими й працедавцем і кваліфікуються як ворожі антисов. виступи. У трудовому законодавстві про них немає згадки; т. ч. вони офіц. не заборонені. Згідно з сов. пропаґандою, в СССР відсутня соц. база для виникнення страйкового руху, бо ніби «сама держава захищає права трудящих, висловлюючи в своїх законах інтереси народу» (Статут профспілок СССР). Т. ч. сов. профспілки офіц. відмовилися від С.

Все ж С. в СССР бувають, лише не як розрахована організована акція тиску працюючих на працедавця, а як крайня спонтанна акція протесту проти особливо дошкульних надуживань влади. Випадки С. в СССР влада ретельно приховує з престижевих міркувань. Методи ліквідації С. бувають мирні і військ. Мирні — працедавець-держава погоджується задовольнити всі вимоги страйкарів. Але згодом ці поступки зводяться нанівець ін. заходами держави, а організаторів С. пізніше репресують під різними претекстами. Коли ж вимоги страйкарів через будь-які причини не задовольняються і С. перекидаються на ін. підприємства та починаються демонстрації протестів, тоді С. придушують силою.

По смерті Сталіна хвиля С. прокотилася по концтаборах: у Норильську (7. 5. — 2. 8. 1953), на Воркуті (липень-серпень 1953), у Темір-Тау та ін. місцях; у них брало участь багато українців. Основні вимоги С.: зменшення робочого дня з 12 до 9 год., припинення морення голодом в’язнів, видалення з таборів стукачів і сексотів, скасування лімітів на листування і побачення з рідними, ґарантії від пострілів охорони на в’язнів та ін. Всі ці С. і заворушення придушено військ. силою з великою кількістю жертв. Новочеркаський С. (1962) почався на електровозобудів. зав. і поширився на ін. підприємства з тієї причини, що декретоване по всьому СССР підвищення цін на м’ясо і масло співпало з місц. зниженням відрядних розцінок на 30%. С. придушено військ. силою. В результаті 70 — 80 осіб убито і багато поранено. Родини убитих і поранених, а також багатьох ін. демонстрантів вивезено без суда на Сибір; 9 осіб засуджено до розстрілу, багато ін. на ув’язнення.

Роб. бунт у Прилуці (1967) був викликаний тим, що заарештованого робітника міліція побила так, що він помер. Робітники міста застрайкували, розгромивши міський відділ міліції під гаслом: «Геть сов. есесівців!». Всі вимоги робітників були задоволені, крім однієї: видачі на самосуд міліціонерів, що побили робітника, яких обіцяно покарати судом.

Тому що С. в СССР суворо караються, вони виникають лише у випадках крайнього розпачу. Але працюючі на свою оборону мають ін. засіб, який за своєю ефективністю не поступається С., — це плинність робочої сили. Вона полягає в тому, що кожен, не задоволений чимось, на праці (низька зарплата, брак житла, дитячих ясел, погане ставлення адміністрації), може її залишити і шукати собі ін. Цей засіб працюючі в СССР використовують дуже широко, особливо в тих р-нах СССР, де немає безробіття. У пром-сті СССР протягом року міняють працю 10 — 12% робітників спискового складу. На підшукання нової праці витрачається в сер. бл. 30 днів. За даними сов. екон. літератури, різні втрати СССР в результаті плинности робочої сили в пром-сті складають річно 100 млн чол.-днів. А за тими ж даними 6 пром.-розвинутих країн (ЗДА, Англія, Франція, Федеративна Респ. Німеччина, Італія і Японія) разом мали втрат від С. в 1960 — 50 млн, а в 1962 — 55 млн чол.-днів.

Література: Туган-Барановский М. Основи политической экономии. П. 1915; Стадник А., Прохоренко М. Профсоюзы Украины до великой октябрьской социалистической революции. М. 1959; 3 історії зах.-укр. земель, 1 — 2 тт. К. 1960; Hayenko F. The Fluctuation of Manpower in the USSR. Bulletin, 4. 9. Мюнхен 1964; Hayenko F. Trade Unions and Labor in the Soviet Union. Мюнхен 1965; Історія робітничого класу Укр. РСР, тт. 1 — 2. К. 1967.

Ф. Гаєнко

Стратичук Олег (* 1910), скрипаль, дириґент і композитор, родом з Буковини; студіював у Чернівцях й у Відні; дириґент радіооркестри в Буенос-Айресі і хору Укр. Центр. Репрезентації в Арґентіні, деякий час учитель Укр. Муз. Ін-ту в ЗДА. Твори: дитячий балет, опера «Оксана», музика до «Гайдамаків» Т. Шевченка.

Страхов (справжнє прізвище Браславський) Адольф (* 1896)), графік і скульптор жид. роду з Катеринослава. Закінчив Одеське Художнє Училище (1915), працював у Харкові. Автор політ.-сатиричних малюнків у газ. (1919 — 22), серії пропаґандивних кольорових літографій, орнаментальні розписи за укр. нар. мотивами в Будинку ім. В. Блакитного у Харкові (1928); численні плякати; понад 250 обкладинок книг для Держ. В-ва України і в-ва «Пролетар» (1922 — 33); екслібриси; серії акварель («Талгар, Алма-Атинської обл.», 1941 — 43) та ін. Як скульптор С. створив погруддя Т. Шевченка (1933; масово поширене), пам’ятники: М. Глінці в Запоріжжі (1955). С. Кірову в Макіївці (1959), В. Ленінові в Новочеркаському (1961), Ворошиловграді (1963) та ін.

[Страхов (справжнє прізвище Браславський) Адольф (1896 — 1979, Харків). — Виправлення. Т. 11.]

Страхов Тимофій (1890 — 1960), міколог і фітопатолог родом з с. Лучків (нині Білгородської обл.), чл.-кор. АН УРСР (з 1948), почесний чл. ВАСГНІЛ (з 1956). 1916 закінчив Харківський Ун-т; 1913 — 30 працював на Харківській с.-г. досл. станції, у 1930 — 32 — в Укр. Н.-Д. Ін-ті захисту рослин, у 1945 — 56 — в Ін-ті Генетики і Селекції АН УРСР, з 1918 викладав у Харківському С.-Г. Ін-ті й одночасно з 1921 — Харківському Ін-ті Нар. Освіти (з 1928 — проф.), з 1932 у відновленому ун-ті. С. автор понад 90 праць з питань фітопатології; він вивчав взаємозв’язки рослин із збудниками їх хвороб, запропонував (1923) теорію патологічного процесу в рослин, розробляв аґротехн. і хем. заходи, спрямовані на підвищення імунітету рослин до захворювань.

[Страхов Тимофій († Харків). — Виправлення. Т. 11.]

«Страхопуд», сатирично-гумористичний ж. москвофільського напряму, друкувався «язичієм», виходив як двотижневик, але неперіодично і з перервами у Відні (1863 — 68) і Львові (1872 — 1913) «С.» видавав додатки: «Словянская зоря» «БесЂда» й ін. У різні часи його редаґували С. Ливчак, В. Стебельський, С. Мончаловський.

[„Страхопуд“, виходив... у Відні (1863 — 68) і Львові (1872 — 1905 і 1913). — Виправлення. Т. 11.]

Страхсоюз, Укр. Кооп. Страховий Союз, центр. міжкооп. установа з завданням орг-ції кооп. страхування різних видів, постала восени 1918 у Києві. Чл. С. були різні кооперативи й їхні об’єднання. 1920 ліквідований сов. владою; 1922 (за НЕП) відновлений п. н. Коопстраху — Всеукр. Страхового Союзу (діяв до 1930).

Страхування, одна з форм охорони майнових й особистих інтересів застрахованих, які вплачують внески (премії; до фонду страхових (страх.) орг-цій і дістають з цього фонду відшкодування втрат, що виникають у наслідок стихійного лиха і нещасних випадків (С. від недуг, пожеж, крадіжок і вломів, С. життя та ін.).

У країнах вільної ринкової економіки існують тепер гол. два роди С: обов’язкове публічно-правове, орг-ція якого зосереджена в суках публічно-правових, а подекуди й держ. страх. орг-цій (усе соц. С., а в деяких країнах також С. будівель від вогню тощо), і приватне, яким опікуються акційні спілки й т-ва взаємного с. (С. майна, життя та ін.) на базі приватної угоди між застрахованим і страхувальною орг-цією, якій застрахований зобов’язаний вплачувати встановлені угодою внески, а страхувач при виникненні зазначеного у договорі випадку відшкодувати застрахованому втрату або виплатити обумовлену договором суму. З уваги на те. що страх. риск не можна передбачити, страх. орг-ції мусять творити відповідні резерви, встановлюючи належну висоту внесків. Т. ч. вони перетворюються часто на великі фінансові підприємства.

На укр. землях сліди С. знаходимо у «Руській Правді», яка передбачала деяке відшкодування (вира) у випадку вбивства чл. громади. Вира виплачувалася у разі смерти від нападу невідомого вбивці («дика», себто подушна вира) й у випадку смерти в наслідок ненавмисного вбивства. Страх. елементи виявлялися тут у тому, що виплата дикої вири була пов’язана з смертю чл. громади, в подушній розкладці вири на чл. громади й у розстрочці платежу на кілька pp.

Сучасне С. виникло на укр. землях у 19 в. У Рос. Імперії розвинулися різні типи страх. орг-цій: акційні спілки (рос. і закордонні), т-ва взаємних С., земське С. та ін. Щоб витіснити закордонні страх. орг-ції, роблено невдалі спроби зосередити С. (гол. будинків) у руках держави. 1827 створилося приватне «Перше рос. страх. т-во», яке здобуло монополію на ведення страх. операцій у кількох більших м. (серед ін. в Одесі). Незабаром створилося «Друге рос. т-во від вогню» з монополією у 40 губ., у т. ч. й укр. Ін. рос. та закордонні страх. підприємства не поширювали своїх аґенд на укр. землі.

Сприятливий ґрунт на Україні мали тва взаємних С., що опікувалися С. будівель від вогню, але тільки в більших м.: у Херсоні й Харкові («Перше т-во взаємних С.» й ін.). У Києві створився своєрідний страх. союз «Київське т-во цукрозаводчиків». Натомість справу С. сіль. госп-в передала держава законом 1864 земствам (на Україні — на Лівобережжі й у Степу), а там, де їх не було, створено держ. страх. заклади (на Україні — на Правобережжі), які підлягали мін. внутр. справ. С. у цих закладах (як і земствах) було в основному примусове, на більшу суму добровільне. С. життя організували пенсійні каси службовців зал. шляхів і держ. ощадні каси.

Подібні типи страх. т-в (акційні спілки, т-ва взаємних забезпечень) творилися на укр. землях під Австрією на основі патента цісаря 1852. Вони являли собою чужі капіталові підприємства, щойно 1892 постало укр. т-во «Дністер» (від вогню, крадіжок і влому), а 1911 «Карпатія» (С. життя); обидва діяли до 1939, хоч з деякими обмеженнями (С. від вогню перебрало від 1935 поль. монопольне т-во).

По революції 1917 на Україні буйно розвинулася страх. кооперація (до війни її майже небуло);1918 постав Укр. Кооп. Страх. Союз (Страхсоюз) як центр. установа для організації заг. кооп. С; за воєнного комунізму його ліквідовано. Як у всьому СССР, так і на Україні С. монополізовано, страх. т-ва ліквідовано, а їх майно націоналізовано. Виняток зроблено 1922 для кооператив, яким дозволено взаємне С. рухомого майна і товарів при Всеукр. кооп. страх. союзі (Коопстрах), що обслуговував на території України всі види кооперації (1926 — 27 він мав на 672,2 млн карб. забезпечених сум). Цей тип С. був ліквідований 1930. Сел. двори підлягали обов’язковому держ. С. від пожеж, пошестей худоби, градобою і транспортових аварій. Адміністрація страх. справи була від 1925 централізована. Держ. С. здійснювалося на всій території СССР єдиною орг-цією — Держстрахом у Москві.

Під час колективізації постав хаос і безправ’я у страх. системі, бо Держстрах відмовлявся платити сел. госп-вам відшкодування, мовляв, вороги свідомо вбивали худобу й нищили с.-г. інвентар, щоб не йти до колгоспів. Тоді обов’язкове С. охоплювало не тільки майно кооперації і приватних осіб, але й держ. підприємств з госпрозрахунком. Щойно 1956 С. майна держ. підприємств і орг-цій скасовано і залишено виключно С. колгоспно-кооп. власности й особистої вяасности громадян. 1958 проведено деяку децентралізацію страх. адміністрації на користь союзних респ. Гол. управління держ. С. СССР при мін-ві фінансів СССР перетворено на відділ держ. С., з обмеженням його компетенції до координації держ. С. союзних республік. Місц. органи держ. С. в УССР (управління, інспекції) тепер підпорядковано Держстрахові УРСР, що працює на засадах госпрозрахунку. Органи мін-ва фінансів контролюють органи Держстраху УРСР на місцях.

В УССР існують тепер два типи С: майнове й-особове, які поділяються на обов’язкове і добровільне. Обов’язковому С. (від вогню, градобою, пошестей худоби та ін. нещасть) підлягає майно колгоспів, госп-в громадян і держ. майно, що здається в оренду громадянам; так само обов’язкові різні форми соц. забезпечення, а також С. пасажирів транспорту. До добровільного майнового С. належить: С. в колгоспах на племінну худобу, урожай садів і с.-г. техніку, а в госп-вах громадян — на хатнє майно, будівлі й худобу; до особового: мішане С. життя, довічне С., С. на випадок смерти або втрати працездатности, від нещасних випадків та ін.

За своєю суттю сов. С. мало чим різниться від С. в країнах ринкової економіки. Різниця полягає в тому, що страх. внески застрахованих у вільноринковій системі становлять страх. капітал (фонд) страх. орг-цій і не можуть видаватися на ін. цілі, натомість в СССР ідуть на збільшення страх. фонду й ними диспонує держава відповідно до своїх потреб. Ідея страх. спільноти втрачає тут глузд і перетворюється на «держ.» С.

Література: Рыбников. Очерки из истории страхования в России. 1927; Holubnychy V. Soviet Insurance. Bulletin Institute for the Study of the USSR, 1955, Nr. 11, 1958; Schütte. Das Versicherungswesen in der Sowiet-Union, 1966; Коньшин Ф. Государственное страхование в СССР. М. 1968; Warkallo W. Ubezpieczenia majątkowe. B. 1969.

А. Білинський

Страшкевич Володимир (1876 — ?), гром. діяч, чл. Старої Громади, письм. і мовознавець (лексикограф). Працював у в-ві «Вік», за УНР віцедир. департаменту Мін-ва Віроісповідань; з 1926 гол. Секції ділової мови при Соц.-екон. відділі Ін-ту Укр. Наук. Мови; разом з М. Дорошенком і М. Станиславським співавтор нормативного рос.-укр. «Словника ділової мови. Термінологія та фразеологія» (1930; бл. 15 000 рос. термінів і фразеологізмів). «Словник...» сприяв уодностайненню укр. ділової термінології, поєднуючи гал.-бук. й сх.-укр. тенденції розвитку. Друкувався у «ЛНВ» і в низці київ. журн. та газ. перев. під псевд. В. Поточний. Засуджений у процесі СВУ; дальша доля невідома.

[Страшкевич Володимир (1875, Вишневичі, Київщина — ?). — Виправлення. Т. 11.]

Стрвяж, див. Стривігор, р.

Стрельбицька Олександра (* 1905), вчена в галузі будів. механіки родом з Одеси. По закінченні Київ. Інженерно-Будів. Ін-ту працює в Ін-ті Механіки АН УРСР. Праці з питань розрахунку металевих конструкцій при пластичних деформаціях, теоретичного та експериментального дослідження тонкостінних стрижнів і рам за границею пружности.

[Стрельбицька Олександра (1905 — 1980, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Стрельбицький Іван, ґравер на міді кін. 17 — поч. 18 в. кола школи О. Тарасевича; працював у Києві і Чернігові. С. автор портретних ґравюр на пошану гетьмана П. Дорошенка, архимандрита Києво-Печерської Лаври Мелетія Вуяхевича (1695), архимандрита Михайла Лежайського (з видом Новгородсіверського собору), митр. Варлаама Ясинського (1707); оформив вид. І. Максимовича: «Алфавит собранный, рифмами сложенный...» (1705) і «Царскій путь креста Господня, возводящій в живот вЂчный» (1709; 23 ґравюри з усіх 37) та ін.

Стрельбицький Теодор, почаївський ґравер другої пол. 18 — поч. 19 в. Автор ґравюр на міді: «Апостоли Петро і Павло несуть модель Почаївської церкви» «Йов Почаївський», «Почаївська Богородиця», «Чернігівська Богородиця»; дереворити («Св. Іван Христитель», 1802); образки та мідерити типу нар. картинок: «Лицар і смерть», «Два шляхи життя» тощо. На роботах С. помітний вплив клясицизму.

[Стрельбицький Теодор (Федір). — Виправлення. Т. 11.]

Стрепет, див. Хохітва.

Стрєлков Ілля (1898 — 1954), фізико-хемік родом з станиці Архангельської (Кубань), чл.-кор. АН УРСР (з 1948); 1925 закінчив Харківський Технологічний Ін-т. 1928 — 33 вчений секретар і заступник гол. Комітету хемізації при Раднаркомі УРСР; проф. ряду ін-тів у Харкові, 1933 — 39 — дир. Хем.-Технологічного, 1944 — 54 — Технологічного Ін-ту Будів. Матеріялів у Харкові. Основні праці стосуються термохемії, хем. термодинаміки й її застосування до органічних сполук у конденсованому стані та історії хемії. Автор 25 наук. праць.

[Стрєлков Ілля († Харків). — Виправлення. Т. 11.]

Стрибог, персонаж з мітології сх. слов’ян, бог вітру. С. згадується в «Повісті временних літ» під 980 p. й у «Слові о полку Ігореві» («Се вітри, Стрибожі внуці, віють з моря стрілами»). Культ С. відбитий у топоніміці України (с. Стрибіж на Житомирщині, р. Стрибізька на Київщині та ін.). Щодо етимології слова С. існують різні теорії; В. Яґіч та ін. дослідники гадають, що С. походить від дієслова «стерти», деякі вчені пов’язують першу частину слова «стри» з коренем слов. слів «стріла», «стріка», що відповідає давньому поетичному порівнянню поривів вітру з стрілами.

Стривігор, Стрвяж, р. в Сер. Бескиді і на Передкарпатті, ліва притока Дністра; довж. 94, сточище — 955 км². Перев. шир. річища 10 — 20 м. Найбільша притока С. — Блажівка (довж. 44 км).

«Стривігор», музей у Перемишлі, заснований 1932 з ініціятиви О. Кульчицької, при співпраці І. Шпитковського (кустос) і Б. Загайкевича (дир.). 1937 нараховував 2 500 експонатів іст.-археологічного, церк. (зокрема старі ікони) і етногр. змісту. Частина експонатів «С.» зберігається в Нар. Музеї Землі Перемиської (Narodowy Muzeum Ziemi Przemyskiej).

Стриж, див. Серпокрилець.

Стрий, права притока Дністра, довж. 230 км, сточище — 3 055 км². Пливе у Високому Бескиді, де має гірський характер, далі на Передкарпатті. Шир. річища від 30 — 50 м у верхній течії, до 150 м у пониззі; живлення дощове та снігове. Гол. притока — Опір. Над С. — м.: Турка, Стрий, Жидачів.

Стрий (IV — 4), м. на гал. Передкарпатті, положене на лівому березі р. Стрия, р. ц. Львівської обл., зал. вузол, 55 000 меш. (1976). С. вперше згадується 1396, 1431 дістав маґдебурзьке право. На його розвиток корисно вплинуло геогр. положення на перехресті найважливішого шляху через Карпати (Стрий-Мукачів) та повздовжнього — на Передкарпатті. У м. був великий оборонний замок (за Австрії розібраний). До найбільшого зростання С. дійшов у другій пол. 17 в. (його розвиткові сприяв король Ян Собєський), у 18 в. — занепав. У 1772 — 1918 С. належав Австрії і був округовим, пізніше пов. м. та осідком округового суду. Екон. характер торг.-адміністративнопром. (гол. підприємство паротяго-вагоноремонтні майстерні), на передмістях (їх заселяли гол. українці) — хліборобський. Значне зростання ч. меш. (у тис): 1843 — 8, 1880 — 12,6, 1900 — 23,2, 1910 — 30,9. Населення складалося з жидів, поляків й українців — приблизно по 1/3. Під час укр.-поль. війни 1919 у С. був постій командування III Корпусу УГА. За поль. окупації м. не розвивалося (1931 — 30 900 меш.). Нац. склад населення на 1939 (у %): українці — 28,0, поляки — 34,5, жиди — 35,6, німці — 1,6.

З кін. 19 в. С. був одним з важливіших осередків укр. нац. руху в Галичині. Гол. політ. діячі до 1917 Є. Олесницький і О. Нижанківський (обидва також екон. діячі). У 1920 — 30-их pp. C. був одним з найактивніших осередків УВО й ОУН. С. був одним з перших осередків укр. жін. (тут з ініціятиви Н. Кобринської відбулося перше укр. жін. віче 1891 і вийшов перший жін. альманах «Наша Доля» — 1893) й екон. (1907 у С. постав Крайовий Молочарський Союз — згодом Маслосоюз, 1909 відбулася перша в Галичині укр. Крайова госп. виставка) руху. У С. діяла 1918 — 23 Держ. укр. гімназія (1906 — 18; з 1924 — укр. відділи при поль. гімназії), у 1920 — 30-их pp. укр. приватна жін. семінарія та гімназія «Рідної Школи», філія Вищого Муз. Ін-ту у Львові, музей «Верховина» (з 1932) та низка ін. культ.-осв., суспільно-політ., екон. і виховних (серед ін. найбільший після Львова осередок Пласту) орг-цій і т-в. У С. виходило понад 10 газ.: «Стрийський Голос» (1894 — 95), «Господар і промисловець» (1909 — 11), «Підгірська Рада» (1910 — 11), «Стрийська Думка» (1933 — 39), «Укр. Музика» (1937 — 39) та ін.; 1888 вийшов літ.-наук. зб. «Ватра».

За сов. влади розвинулася пром-сть і зросло населення (1959 — 36 200, 1970 — 48 000). Докорінно змінився нац. склад людности: 1959 на 100 меш. припадало на українців 68, на росіян 30, ін. — 2. Тепер у м. є зав.: вагоноремонтний, ковальсько-пресувального устаткування, залізобетонних конструкцій, склоробний; фабрики: суконна, швейна, взуттєва, деревообробна; харч. пром-сть. С. є осідком Стрийського Газопром. Управління. Муз. школа, технікум механізації сіль. госп-ва, мед. та 2 проф.-техн. школи, 2 музеї.

Література: Prochaska A. Historja miasta Stryja. Л. 1926.

В. Кубійович, Я. Падох

Стрийковський (Stryjkowski) Мацєй (бл. 1547 — після 1582), поль. історик і поет, автор хроніки «... Kronika polska, litewska, żmudska i wszystkiej Rusi» (переклад на білор.-укр. мову 1584), яка була джерелом для укр. хроністів С. Величка, Г. Граб’янки і Т. Сафоновича.

Стрийська (11) бриґада УГА, належала до Третього корпусу УГА, зформована у червні 1919 з частин груп «Крукеничі» і «Глибока». У Галичині брала участь у Чортківській офензиві; у серпні передана до Сх. армійської групи Дійової Армії УНР, в якій разом з Третьою Залізною стрілецькою дивізією ген. О. Удовиченка відзначилася у боях проти больш. групи Й. Якіра. Командир С. б. отаман К. Шльоссер, начальник штабу — сотн. Б. Абль. До складу. С. б. входили 4 курені піхоти, один полк артилерії (командир сотн. О. Бранднер) з 4 батерій, допоміжні і тилові частини. У сер. серпня 1919 особовий склад С. б. становив 2 400 старшин і вояків.

«Стрийська Думка (з 1936 «Думка»), інформативно-суспільний орган Підкарпаття, Покуття й Бойківщини, виходив двічі, з 1936 тричі на місяць у Стрию 1933 — 39; видавець і ред. А. Козак.

Стрийське Газопромислове Управління, велике підприємство для “видобутку і транспортування газу, осідок у м. Стрию. С. Г. У. розробляє поклади газових родовищ на Передкарпатті: Дашавське (найстаріше, уведене в експлуатацію 1924), Опарське, Угерське, Більче-Волицьке, Рудниківське, Ходновтцьке, Півн.-Мединицьке, Пинянське, Свидницьке, Малогорожанське, Кавське; до його складу входять (1974) 5 газопромислів, Львівський цех для транспортування газу та ін. цехи. С. Г. У. (воно одержує також газ з ін. родовищ) транспортує газ до ін. р-нів України, Білоруси, Польщі і надбалтицьких країн. Видобуток газу 1970 становив 7 514 млн м³ (12% заг. видобутку України), транспортування — 9 317 млн³.

Стрийський Іван (1884 — 1935), бук. гром.-політ. діяч на Кіцманеччині, адвокат і журналіст, один з лідерів Укр. Нац. Партії в Румунії (з 1927). Ст. на правничі теми в газ. «Рідний Край» і «Час».

[Стрийський Іван († Чернівці). — Виправлення. Т. 11.]

«Стрийський Голос», двотижневик у Стрию 1894 — 95, з завданням підготувати укр. населення до виборів гал. сойму; видавець і ред. Є. Олесницький і В. Охримович.

Стрийський Краєзнавчий Музей «Верховина», заснований 1932 заходами Р. Домбчевського при співпраці О. Сілецького (він був гол. колекціонером), О. Бачинської, Т. Залеського й І. Максимчука; 1937 кількість експонатів — бл. 2 000. 1939 удержавлений, по війні реорганізований. Має відділи: природи та історії. Ч. експонатів бл. 14 000; серед них зброя: коз. (17 — 18 в), і опришків (18 в.), колекції монет 14 — 16 в., бойківських і гуцульських писанок (кін. 19 — поч. 20 в.), муз. інструменти 19 в., місц. одяг 18 — 20 в., кн. і періодичні вид. 19 — 20 в.

Стрипа, ліва подільська притока Дністра; довж. 147 км, сточище — 1 610 км², пересічна шир. річища у сер. течії — 30 м. Від Бучача до гирла С. пливе глибоким, вузьким яром. 1915 — 16 — фронтова лінія між австр.-угор.-нім. і рос. військом. Над С. — м. Зборів, Бучач.

Стрипський Гіядор (Ядор; 1875 — 1949), закарп. діяч, історик, філолог і етнограф, д. чл. НТШ. Родом з с. Шелестова, освіту здобув у Будапешті, Львові й Клужі, співпрацював з В. Гнатюком і І. Франком, прихильник народовецької орієнтації закарп. культ.-мовного розвитку; співробітничав з о. А. Волошином у «Науці» і додатку «Село» (1907). Під час першої світової війни видавав ж. «Ukrania» у Будапешті, у 1919 ред. «Русько-Країнської Правди». У 1920 залишився на Угорщині, де був міністерським радником і далі досліджував культуру й історію Закарпаття. У 1941 — 43 провідний чл. «Подкарпатського Общества Наук», у вид. якого багато друкувався. Писав також угор. і словацькою (псевд. Belon Rusinský) мовами. Найвизначніші праці: «Угро-руські літописні записки», «Старша руська письменність на Угорщині», «З старшої письменности угорської Руси», «Гді документи старшей історії Подкарпатской Руси?», «Етногр. опис Угорської Русі», «Правос.-грец. культурні сліди поміж мадярами Арпадової доби», «Найстаріший рум. друк латинкою», «Пам’ятки русько-укр. мови і літератури» та ін. Перекладав угор. мовою укр. літ. твори (Шевченка, Франка, Руданського, Коцюбинського), «Слово о полку Ігореві».

[Стрипський Гіядор (псевд. Ядор, Я. Біленький) (1875 — 1946, Будапешт). — Виправлення. Т. 11.]

«Стрілець», фронтова газ. Пресової Кватири УГА, 1919 виходила в Тернополі, Станиславові, Ходорові, Стрию, Борщеві й Кам’янці Подільському; вийшло 95 чч., наклад до 16 000; ред.: І. Кревецький, Г. Микетей, О. Назарук. При «С.» виходила бібліотечка для війська.

Стрілецький (Стшелєцький) Єронім (1732 — 1804), церк. діяч, василіянин, родом з Брідщини; по закінченні богословських студій у Римі (1755 — 61) працював у Замості, Підгірцях і Почаєві; з 1776 у Відні — духовник богословської молоді у Барбареумі і перший парох (з 1784) церкви св. Варвари та зв’язковий між укр. кат. ієрархами та Віднем і Римом. Друковані праці: «Поученіє о обрядах христіянских» (1768); «Epitome historica de origine antiquitate et praesertim de celebratissimo opere coronationis Thaumaturgae in Poczajoviensi monte Imaginis BVMariae» (1773, 1775); автор «Короткої Руської Граматики» поль. мовою. Багата бібліотека С. стала основою для капітульних бібліотек у Перемишлі та Львові.

Стрілецький спорт, спорт. стріляння з вогнепальної зброї. Початки С. с. на Україні сягають середньовіччя: по містах Зах. України існували т. зв. «куркові братства» міщан, які щороку змагалися у стрілянні (переможець ставав т. зв. «курковим королем»). Малокаліброві стріляння й змагання відбувалися з 1900-их pp. у Галичині (у «Соколі»), як також у деяких м. Центр. і Сх. України. В УССР перші Всесоюзні Стрілецькі Змагання відбулися 21. 8. 1927 у Харкові, хоч уже від 1925 відбувалися змагання у Запоріжжі, Артемівському й ін. У змаганнях беруть участь чоловіки й жінки. З 1952 стрільці з УССР беруть участь у міжнар. змаганнях і в олімпійських іграх, але тільки під прапором СССР, на рахунок якого ідуть усі перемоги укр. стрільців. У них чемпіонати чи золоті медалі здобули: Г. Купко, Д. Добрук, М. Прозоровський, В. Романенко, Н. Калениченко, Й. Желізняк, В. Земенко, С. Тягній та ін. Від 1960 відбувається чемпіонат УССР з стріляння з лука.

Стрілецький степ (IV — 21), відділ Укр. Держ. Степ. Заповідника АН УРСР, положений у Міловському р-ні Ворошиловградської обл., площа 525 га. Заснований як заповідник 1948 для збереження решток кол. великих Старобільських барвисто-типчаково-ковилових степів та дикої степ. фавни. У С. с. росте понад 400 різних видів рослин і зберігається бл. 200 видів птахів і звірів, серед них низка рідкісних, зокрема бабак (бл. 500 звірків — найбільша колонія на Україні). Див. фото на стор. 747.

Стрілецький Театр при Леґіоні УСС, діяв 1916 — 18 на території Галичини і на весні 1918 в Єлисаветграді, під управою К. Рубчакової. Режисери: М. Бенцаль і Є. Коханенко; акторський склад (бл. 50) перев. акторів-професіоналів й аматорів, що служили або були влучені до Леґіону (серед ін.: І. Рубчак, П. Сорока, Й. Гірняк, Я. Варнич, К. Козак-Вірленська, Н. Левицька, К. Пилипенко). У репертуарі побутові драми, опери («Катерина» М. Аркаса, «Галька» С. Монюшка), оперети («Циганський барон» Й. Штравса, «Циганська любов» Ф. Легара) та ін.

«Стрілецький Шлях», неперіодична фронтова газ., вид. З корпусу УГА 1919 у місцях постою.

Стрілецькі пісні, пісні, створені в леґіоні Укр. Січ. Стрільців 1914 — 18 (маршово-бойові, жалібні, любовні й жартівливі). Гол. творці С. п.: М. Гайворонський, капельмайстер оркестри УСС, Р. Купчинський і Л. Лепкий. С. п. є в хорових і сольових обробках низки укр. композиторів.

Стрілиця звичайна (Sagittaria sagittifolia L.), багаторічна рослина з родини частухових, росте в стоячих і повільно текучих водах, при берегах, на заболочених луках по всій Україні. Кореневища багаті на крохмаль, з бульбуватим потовщенням, їстівні для водяних птахів.

Стрілково (Strzałkowo), місцевість у Зах. Польщі (Познанщина), в якій 1919 — 20 поль. влада тримала в ув’язненні бл. 7 000 українців з Галичини. Згодом з літа 1921 до сер. 1923 тут був табір інтернованих Армії УНР, привезених з Ланцуту; ведено культ.-осв. роботу, виходив тижневик «Наша Зоря», ж. «Військовий Вісник».

Стрільцов Зосим (1831 — 85), ембріолог родом з Катеринославщини. По закінченні Харківського Ун-ту (1854) у 1857 — 74 працював лікарем у Катеринославі, пізніше співр. катедри ембріології, гістології та порівняльної анатомії Харківського Ун-ту. Праці С. присвячені вивченню діяння етеру на тваринний організм, дослідженню кровообігу і проблемі зародкового розвитку кісткової тканини.

[Стрільцов Зосим (* Слов’яносербське — † Харків). — Виправлення. Т. 11.]

Стріха Едвард, псевд., див. Буревій Кость.

Стрічка Іван († бл. 1832 — 33), кобзар з Полтавщини. Перший з кобзарів, від якого почали записувати думи. В. Лукашевич записав від С. й опублікував думи «Самійло Кішка», «Івась Удовиченко-Коновченко» та ін.

[Стрічка Іван (бл. 1800, Березівка, Прилуцький пов. — бл. 1833). — Виправлення. Т. 11.]

Строев Павло (1796 — 1876), рос. історик-археограф, д. чл. Рос. АН (з 1849); серед ін. знайшов такі давні іст. пам’ятки, як «Слово о законі і благодаті» митр. Іларіона (1030 — 50), «Ізборник Святослава» (1073), Судебник (1497), твори Кирила Турівського та ін.

[Строєв Павло (* Москва — † Москва). — Виправлення. Т. 11.]

«Строительство и Архитектура», росмовний ілюстрований виробничо-техн. місячник, вид. Спілки Архітекторів УРСР та Держ. Комітету Ради Мін. УРСР у справах будівництва; виходить у Києві з 1959, замість двомовного ж. «Архітектура і Будівництво» (з 1953) і його укр.-мовного продовження «Будівництво і Архітектура» (1957 — 59). «С. и А.» розробляє проблеми містобудівництва, типового проєктування, житлового, пром. і сіль. будівництва, а також питання з історії та теорії архітектури.

Строката Ніна, по чоловікові Караванська (* 1925), мікробіолог родом з Одеси, де закінчила Мед. Ін-т (1947); працювала за фахом у різних м. України, 1951 — 52 — в Одеському Мед. Ін-ті; автор понад 20 праць у галузі клінічної мікробіології та імунології. За протести проти безправних арештів на Україні (серед ін. С. Караванського; див. Доповнення) заарештована 1971 і засуджена 1972 Одеським обл. судом на 4 pp. ув’язнення; в кін. 1975 випущена з Мордовських концтаборів з забороною повертатися на Україну. На оборону С. виступило серед ін. Амер. Т-во Мікробіологів (яке обрало С. своїм членом). З 1971 чл., Укр. Гром. Групи для сприяння виконанню Гельсінкських угод.

[Строката Ніна, по чоловікові Караванська (* 1926). У листопаді 1979 її разом зі С. Караванським було видворено з СССР до ЗДА, де вона видала кн. „Ukrainian Women in the Soviet Union: Documented Persecution“ (1980) та „A Family Torn Apart“ (1981). — Виправлення. Т. 11.]

Строкач Тимофій (1903 — 63), сов. держ. і військ. діяч родом з Далекого Сходу, ген.-ляйтенант, 1942 — 45 начальник Укр. штабу партизанського руху; 1946 — 56 мін. внутр. справ УРСР, 1956 — 57 — заступник мін. внутр. справ СССР.

[Строкач Тимофій (* Бєлоцерковка. Приморський край — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Стронін Олександер (1826 — 89), історик, педагог і гром. діяч, родом з укр. частини Курщини. Закінчив Київ. Ун-т (1848) і був викладачем гімназії у Кам’янці Подільському, Новгороді-Сіверському і Полтаві (до 1862), де був учителем М. Драгоманова, на якого мав великий ідейний вплив; чл. Полтавської Громади й організатор недільних шкіл у Полтаві. 1862 заарештований за «распространение малороссийской пропаганды» і після ув’язнення в Петропавловській фортеці засланий 1863 до Архангельської губ. З 1869 — на держ. службі в Петербурзі, потім гол. з’їзду мирових суддів Люблінської губ., юрисконсульт Мін-ва шляхів сполучення в Петербурзі. Іст.-соц. праці С.: «История и народ» (1869), «Политика как наука» (1872), «История общественности» (1885), Спогади С. 1826 — 62 pp. і щоденник за 1848 — 88 pp. не опубліковані.

[Стронін Олександер (* слобода Ракитина, Білгородський пов. — † Ялта), [Іст.-соц. праці:] „История и метод“ (1869). — Виправлення. Т. 11.]

О. О.

Стронський Іван (1864 — 1935), гром. діяч і педагог, нар. учитель, чл.-засновник, довголітній дир. і гол. Взаємної Помочі Укр. Вчительства, ред. «Учительського Слова» (1925 — 29), представник укр. учительства на з’їздах Союзу Слов. Вчителів, Міжнар. федерації учительських т-в і Федерації учительських союзів слов. народів.

[Стронський Іван (* Зарайсько, Симбірський пов., Галичина — † Львів). — Виправлення. Т. 11.]

Стропків (IV — 2), м. на Пряшівщині, положене у Низькому Бескиді над р. Ондавою на укр.-словацькому етнічному пограниччі; 5 700 меш. (1970; 1940 — 2 700). Машинобудів. і електротехн. промсть; до 1940-их pp. С. був пов. м.

Струве Людвиг (1858 — 1920), астроном, нар. у Пулкові (б. Петербурґу), працював на Пулковській обсерваторії і при Дорпатському Ун-ті, з 1894 проф. ун-ту і (з 1898) дир. Астрономічної обсерваторії у Харкові. Основні наук. праці С. присвячені визначенню положень зір та вивченню рухів зір і соняшної системи.

[Струве Людвиг († Симферопіль). — Виправлення. Т. 11.]

[Струк Данило Гусар. — Доповнення. Т. 11.]

Струсів (IV — 6), кол. м-ко на зах. Поділлі над р. Серетом, нині с. Теребовельського р-ну Тернопільської обл. Пам’ятки архітектури: кол. палац графа Ґолуховського в стилі ампір (18 в.) і печерна церква з вівтарем, витесаним у камені, та з коморою, в стінах якої були викуті келії для монахів; поверх тієї церкви у 18 в. поставили нову манастирську церкву св. Миколая, у 1880-их перетворену на латинський костьол св. Станислава.

Струтинська Марія (літ. псевд. Віра Марська), уроджена Навроцька (* 1897), дружина Михайла С., родом з Долини (Галичина), письм. і журналістка, діячка Союзу Українок і ред. його органу «Українка» (1937 — 39), співред. ж. «Наші Дні» (1941 — 44); з 1949 у ЗДА, живе у Філядельфії. Окремі вид.: повість «Буря над Львовом» (1944 — 52), п’єса «Американка» (1973), зб. оп. «Помилка д-ра Варецького» (1964); спогади-репортаж «Далеке зблизька» (1975). Нариси, оп., спогади, літ. есеї, друковані в газ. і журн. у ЗДА.

[Струтинська Марія (літ. псевд. Віра Марська), уроджена Навроцька (1897 — 1984, Філядельфія). — Виправлення. Т. 11.]

Струтинський Антін (1832 — 1907), гал. гром. діяч, кат. свящ., один з гол. пропаґаторів братств тверезости у 1870-их pp.

Струтинський Микола (1898 — 1943), суспільно-політ. діяч, адвокат у Буському (Галичина) і Грубешові (Холмщина), де був (з 1943) гол. Укр. Допомогового Комітету; замордований поль. боївкою.

[Струтинський Микола († Грубешів), адвокат у Бузькому. — Виправлення. Т. 11.]

Струтинський Михайло (1888 — 1941), журналіст і гром.-політ. діяч, спершу Нац.-Дем. Партії, з 1919 — Трудової Партії (з 1922 її секретар), з 1925 — УНДО. (1928 — 30 посол від УНДО до поль. сойму), нар. у с. Підмихайлі Калуського пов. (Галичина). С. був співред. і ред. численних газ. і журн.: «Шляхи» (1913), «Свобода» і «Република» (1919; у Станиславові), «Життя й Мистецтво» (1920), «Діло» (1923), «Наш Прапор» (1924) — всі у Львові, «Укр. Голос» (1927) у Перемишлі і (1930 — 39), співред. щоденника «Новий Час» та співр. низки ін. Забитий большевиками у червні 1941 у Львові.

Струхманчук Яків (1884 — 1933), графік, карикатурист і портретист, родом з Підгаєччини (Галичина). 1903 — 08 студіював у Краківській (кляса Т. Аксентовіча) і 1909 — 12 Паризькій академіях мистецтв. Співр. сатирично-гумористичних львівських ж.: «Зеркало», «Жало» й ін.; ілюстрації до «Історії України» М. Аркаса (1908), сатири «Ревун» О. Маковея (1910), творів П. Козланюка та ін. З 1920 у Києві, чл. літ.-мист. групи «Зах. Україна» і співр. її однойменного органу; портрети й шаржі письм. тієї групи (В. Атаманюка, Д. Загула, М. Кічури, М. Козоріса, М. Марфієвича, А. Турчинської й ін.). С. — автор ст. на мист. теми у «Ділі» (1909 — 12) і в ж. «Світ» (1926 — 29), спогадів (у зб. «Зах. Україна») та ін. Був репресований і загинув за постишевщини.

[Струхманчук Яків (* Росоховатець). — Виправлення. Т. 11.]

Стрятинська друкарня, заснована у м. Стрятині б. Рогатина (тепер с. С. — Рогатинського р-ну Івано-Франківської обл.) львівським єп. Гедеоном Балабаном і його небожем Теодором в їхньому маєтку, не пізніше 1599. У 1603 — 06 С. д. керував Памва Беринда. Тут друкувалися «Харитонія то ест поповская наука» (1603), «Служебник» (1604) і «Молитвеник или Требник» (1606), що відзначалися високою техн. досконалістю, використанням різних шрифтів і мист. оформленням. По смерті Теодора Балабана (1606) припинила свою діяльність, пізніше (1618) С. д. придбав Єлисей Плетенецький і вона стала основою друкарні Києво-Печерської Лаври.

Попередня     Головна     Наступна