[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1976. — Т. 8. — С. 3119-3129.]

Попередня     Головна     Наступна

Т

Табачник Ольга (* 1923), співачка — кольоратурне сопрано, родом з Коломиї, з 1945 живе у Польщі. Училася в муз. школі у Ґлівіцах (у А. Ленчевської) і там виступала в опері (1952 — 57), пізніше у муз. театрі Щеціна, з 1962 як естрадна співачка в Щецінській філармонії, у Ґданську і Бидґощі, з 1970 в опереті в Ґлівіцах; бере участь в укр. концертах.

[Табачник Ольга (* 1924). — Виправлення. Т. 11.]

Табенцький Олександер (1890 — 1964), ботанік-фізіолог, проф. Київ. Політехн. Ін-ту і (з 1932) Білоцерківського С.-Г. Ін-ту; бл. 40 наук. праць, з них найважливіші — атлас з анатомії і біології цукрового буряка (з текстом; 1922) та монографія на цю ж тему (1940).

Табінський Петро (1888 — 1950), церк.-осв. діяч, протоієрей, родом з Берестечка на Волині; закінчив Волинську Духовну Семінарію та Петербурзьку Духовну Академію; 1914 — 18 викладач духовної семінарії у Петербурзі, з 1919 — ректор духовної семінарії і доц. Держ. Ун-ту у Кам’янці Подільському. З 1922 настоятель собору у Володимирі Волинському; 1924 — 30 ректор Правос. Духовної Семінарії у Крем’янці. 1931 Т. перейшов до Гр.-Кат. Церкви і викладав у Гр.-Кат. Богословській Академії у Львові. По війні ув’язнений і вивезений на Сибір, де й помер. Ст. на церк. теми.

[Табінський Петро (1888 — 1948?). — Виправлення. Т. 11.]

Табір козацький, особливість воєнної тактики укр. козацтва у 16 — 17 в. Похід війська відбувався під охороною Т., тобто 5 — 6 рядів обозних возів по обох сторонах похідної колони. При зближенні з ворогом Т. залишався на місці і з возів, які об’єднувалися ланцюгами й укріплювалися ще валами та шанцями, будували чотирикутник. Т. був для козаків базою, з якої вони вели різні операції: обстріл ворога з гармат, вилазки «герцівників», наступи піхоти чи кінноти. Ворог намагався своїми наступами роз’єднати сполучені вози і вдертися в сер. Т.

Боротьба Т. була відома ще за княжих часів, коли Т. обороняли княжі дружинники проти половецької кінноти в степах. У коз. війнах її стосували часто: у 1596 під Білою Церквою Г. Лобода мав Т. з 5 рядів, у 1637 П. Павлюк ішов Т. на 6 шерег. 1628 запорожці під заслоном Т. пройшли весь Крим від Перекопу до Бахчесараю й назад. У визвольній війні під проводом гетьм. Б. Хмельницького коз. Т. відограли чималу ролю в боях під Старокостянтиновом, Пилявцями, Берестечком (Т. завдовж і завширшки на 7 верст), Лоєвом, Білою Церквою (1651), Охматовим (1655) тощо. В кін. 17 в. у зв’язку з розвитком артилерії Т. почали заникати.

«Табор», військово-наук. і літ. журн., заснований з ініціятиви С. Петлюри, виходив 1923 — 39 (з перервою 1925 — 26) у Каліші (1923 — 24 і 1928 — 29) і Варшаві (1927 — і з 1930) у в-ві «До зброї», за гол. ред. ген. В. Куща; вийшло 37 чч. «Т.» містив матеріяли з доби визвольних змагань, з питань військо- і війнознавства (зокрема в СССР). Співр.: С. Дельвіґ, В. Колосовський, Ю. Науменко, Т. Олесіюк, Т. Омельченко, В. Прихода, Г. Порохівський, В. Сальський, Ю. Тимошенко, С. Шрамченко та ін.

Табори Д. П., скупчення переміщених осіб (Displaced Persons — D. P.) на території Зах. Німеччини й Австрії, з 1945 окупованих амер., бріт. й франц. військами; 1947 у них перебувало 1,6 млн осіб (в основному зі Сх. і Півд.-Сх. Европи), у тому ч. бл. 200 000 українців. Т. Д. П. містилися в реквізованих військ. казармах, воєнних роб. оселях, школах тощо. До липня 1945 Т. Д. П. підлягали компетенції Найвищої Гол. Кватири Експедиційних (альянтських) військ (SHAEF), з доручення якої ними відав відповідальний за цивільні справи відділ DP Branche G — 5; потім компетенції окремих окупаційних армій з координуючим осередком в СДРХ (Екзекутива для ДП), до якого входили представники амер., бріт. та франц. армій і Міжнар. Комітету для втікачів у Женеві. Адміністрація і матеріяльна опіка Т. Д. П. була у заряді допомогових орг-цій при Об’єднаних Націях з доручення окупаційної влади: від 1945 до липня 1947 — УНРРА (United Nations Relief and Reparation Administration), згодом IRO (International Refugee Organization), по закінченні переселення Д. П. та включення Д. П. в нім. (закон 25. 4. 1951) та австр. економіку — установи цих країн (правну опіку над залишенцями перебрав Високий Комісар ООН для справ втікачів у Женеві). Число Т. Д. П. постійно зменшувалося: з 493 у 1946 до 223 у 1950; у 1956 — 58 вони перестали існувати, а їх меш. переведено в новозбудовані оселі або приватні помешкання.

Укр. втікачі 1946 перебували у 125, 1949 — в 110 Т. Д. П. (бл. 80 з них були заселені повнотою або перев. українцями). Найбільші укр. Т. Д. П. (з 2 — 5 000 осіб) містилися в амер. зоні у Мюнхені (Карлсфельд, Варнер-Касерне), Авґсбурзї (Соме-Касерне), Міттенвальді (Єґер-Касерне), Реґенсбурзі (Ґанґгофер-Зідлюнґ), Ашафенбурзі, Берхтесґадені («Орлик»), Байройті; у бріт. зоні в Ганновері і Гайденав; у франц. зоні в Штуттґарті; в Австрії — у Зальцбурзі.

В укр. Т. вже 1945 постало місц. укр. самоуправління, однак воно не мало ніякого впливу на адміністрацію Т., яка була повнотою в руках УНРРА. Щойно з 1947 (де юре — з 1948, розпорядження Гол. Кватири ІРО в Женеві 15. 6. 1948) укр. таборові самоуправління співпрацювали в управі Т., при чому в адміністративних справах підлягали органам ІРО, по гром. лінії — Центр. Представництву Укр. Еміґрації (ЦПУЕ). В укр. Т. Д. П. впродовж кількох pp. їхнього існування жваво розвинулося суспільно-гром., політ., культ.-осв., рел., госп., літ.-мист. життя та вид. діяльність. Про це свідчать числа на 1948, коли в Т. працювало 102 нар. школи, 35 гімназій, 12 ін. сер. шкіл, 43 фахові школи, виходило 232 періодичні вид. і появилося 818 книжкових вид.

В. Маруняк і Р. М.

Табори інтернованих вояків Армії УНР у Польщі. Вперше вояків Армії УНР інтерновано в Польщі в кін. 1919 (по заломанні укр. фронту) у м. Ланцуті; невдовзі з них організовано 6 Стрілецьку дивізію. По поразці Армії УНР в кін. 1920 й переході її на територію Польщі (бл. 20 000 вояків) їх розміщено в кількох Т. і. — гол. в Ланцуті, Олександрові Куявському і Каліші (менші Т. у Вадовицях і Пйотркові). В сер. 1921 інтернованих переведено з Ланцуту до Стрілкова, в кін. 1921 з Олександрова до Щипюрна (Щепюрна), у якому, як і в сусідньому Каліші, залишилися Т. і. аж до остаточної їх ліквідації у сер. 1924.

Умови життя в Т. і. в Польщі (зокрема побутові й матеріяльні) були важкі (значно гірші, ніяк в Т. і. УГА в Чехо-Словаччині). Попри те у Т. розвинулося жваве культ.-осв. життя: курси для неграмотних та ін. (особливо фахові), різні школи (серед ін. гімназія в Каліші), нар. ун-т у Ланцуті і Стрілкові; хори, театральні групи й ін. виявили мист. життя, а також рел., вид. (зокрема преса). Керівництво Т. і. (воно було в укр. руках та пов’язане з екзильним урядом УНР) дбало про теоретичний військ. вишкіл і збільшення старшинських кадрів. Т. і. в Каліші і Щипюрні були після Варшави другим осередком життя укр. еміґрації в Польщі. Ч. вояків в Т. і. постійно зменшувалося: виїзд до Чехо-Словаччини, зокрема на студії, до Франції, на працю тощо. По ліквідації Т. і. кол. вояки перейшли на статус політ. еміґрантів у Польщі.

Табори інтернованих частин УГА в Чехо-Словаччині, існували в Нім. Яблонному, Ліберці та Йозефові. В Нім. Яблонному були інтерновані частини Гірської бриґади та груп «Глибока» і «Крукеничі», які в наслідок поль. наступу в травні 1919 були відрізані від гол. сил УГА і змушені перейти на Закарпаття, де їх роззброєно і перевезено до табору в Нім. Яблонному. Чес. влада ставилася до укр. вояків і старшин дуже прихильно; вони одержували повний військ. харч і платню нарівні з чес. військом, могли виходити з табору і навіть їздити до Праги на підставі укр. військ. документів. Укр. частини в Т. і. в Нім. Яблонному були організовані в Укр. Бриґаду в ЧСР (80 старшин і 5 000 вояків). У Ліберці від 10. 9. 1920 перебувала т. зв. група ген. Кравса, яка у серпні 1920 покинула фронт Армії УНР над Дністром і через Гуцульщину перейшла на Закарпаття (300 старшин і 500 вояків), та 130 старшин і вояків, що прибули з італ. Т. полонених у Монте Кассіно. У квітні 1921 Т. і. з Нім. Яблонного і Ліберця переведено до Йозефова (бл. 4 000 осіб), де він проіснував до 1926.

Ч. вояків у Т. і. зменшувалося вже з 1921, бо чес. влада почала формувати з вояцтва роб. сотні (1921 їх було 70 у різних місцях Чехо-Словаччини), дехто (з 1923) повернувся до Галичини, а більшість старшин переїхала на студії до Праги, Подєбрад, Брна і Пршібраму. Після ліквідації Т. і. в Йозефові, кол. вояки перейшли на статус політ. еміґрантів, дехто прийняв чехо-словацьке громадянство. У Т. і. (зокрема в Нім. Яблонному) ведено військ. вишкіл, курси для неписьменних, вищої заг. освіти, гімназійні, семінарійні і фахові різного рівня; врешті, заг.-культ.-осв. роботу (хори, театр, бібліотеки, вид. діяльність тощо).

Табори полонених, появилися вперше в англо-бурській війні 1899 — 1902 (раніше полонених тримали у військ. фортецях). Під час першої світової війни (1914 — 18) трактування полонених (П.) нормувалося ухвалами Гаґської (1899) і Женевської (1907) конвенцій; під час другої (1939 — 45) — Женевською конвенцією 1929 (її не підписав СССР, чим Німеччина виправдувала свою жорстоку поведінку з сов. П.).

За першої світової війни П.-українці перебували в Т. п. Німеччини, Австро-Угорщини, Росії, Італії. У Німеччині було ще в жовтні 1918 1,4 млн П. вояків рос. армії, у тому ч. бл. 300 000 українців. Заходами Союзу Визволення України бл. 50 000 укр. П. відокремлено в Т. п.: у Раштаті, Зальцведелі й Вецлярі (1917 ще в старшинському Т. п. у Ганноверському Мюндені); з частини з них 1918 зформовано дивізії (1 і 2) синьожупанників.

В Австро-Угорщині 1917 перебувало 1,1 млн П. рос. армії, у тому ч. до 200 000 українців (числа приблизні). В окремих укр. Т. п. — вояцькому в Фрайштадті та старшинському в Йозефштадті — відокремлено 30 000 українців, з них у Фрайштадті почато формування дивізії сірожупанників.

У Росії було 1,7 млн П. австро-угор. армії, у тому ч. бл. 120 000 українців. П. широко використовували для робіт у сіль. госп-ві, шахтах і пром-сті, при чому вони жили поза таборами, в яких здебільша перебували самі старшини.

Під час революції з австро-угор. П. творилися військ. частини, напр., Чехословацький корпус (постав на Україні), формація Січ. Стрільців та (1918 і 1919) чимало інтернац. частин Червоної армії (напр., перший інтернац.-угор. полк під командуванням Рудольфа Фекете Шварца, відомого жорстокими пацифікаціями повстанських р-нів на Україні).

В Італії перебувало в Т. п. понад 40 000 українців. Заходи урядів ЗУНР і УНР репатріювати цих П. у 1919 на Україну (серед ін. Надзвичайна Санітарна Місія УНР під проводом О. Севрюка) не увінчалися успіхом через перешкоди з боку рос. і поль. дипломатів (їх звільнено перев. щойно в першій пол. 1920-их рр.).

У Польщі Т. п. для вояків УГА, але також для інтернованих цивільних осіб і для невеликого ч. вояків Армії УНР були в Бересті, Вадовицях, Домбю, Пикуличах, Стрілковому, а менші у Віснічу, Дембліні, Ланцуті, Модліні, Перемишлі (Засяння), Язлівці; фактично це були концентраційні табори. Напередодні зими 1919 — 1920 у цих Т. п. тримали 70 — 100 000 українців (15 000 з них померло в наслідок голоду, антисанітарних умов і знущань); здебільша їх звільнено 1920.

Справжній Т. п. для старшин і вояків УГА постав щойно в Тухолі на Помор’ї (750 старшин і до 500 підстарший та вояків частин УГА, що в квітні 1920 перейшли на бік поль. армії, щоб спільно боротися проти сов. армії).

У Румунії у Котроченах б. Букарешту був Т. п. для старшин і вояків УГА з групи Сигіт, які попали в рум. полон у бою під Сиготом 1. 1. 1919 (звільнені у жовтні 1919).

Для поль. вояків, які попали в полон УГА (також для цивільних інтернованих) був створений у першій пол. 1919 Т. п. на передмісті Коломиї в Косачеві.

У війні укр. армій проти сов. армії (винятково й Добрармії ген. Денікіна) назагал не брали П. До винятків належав больш. Т. п. УГА у Кожухові б. Москви, який нараховував 250 старшин УГА.

У роки другої світової війни (1939 — 45) сотні тис. українців вояків поль. і сов. армій перебували в Т. п. Німеччини й СССР. У ході війни проти Польщі нім. армія взяла в полон старшин і вояків бл. 700 000, у тому ч. 60 — 70 000 українців; трактовано їх у згоді з постановами Женевської конвенції з 1929. На поч. 1940, частково і раніше, почали звільняти П. українців; вони могли повертатися на зайняті сов. армією укр. землі або й залишатися в Німеччині, де їх використовувано як пром. чи с.-г. робітників; деяке ч. українців з поль. армії попало в сов. полон.

Натомість нелюдське було трактування П. сов. армії, до яких не стосовано постанов Гаґської й Женевської конвенцій. На підставі звітів нім. Гол. Військ. Командування (травень 1944), взято в полон 5 160 000 сов. вояків, з того ч. померло в полоні 1 981 000 (38,4%), звільнено з полону 818 000 (15,9%), ліквідовано в полоні 1 241 000 (24,0%), утекло 67 000 (1,3%), залишилося живими в Т. п. 1 053 000 (20,4%; з них 875 000 використовувано в пром-сті й сіль. госп-ві). Можна припускати, що з заг. ч. 3 355 000 сов. вояків, які попали в нім. полон 1941, понад 20% становили українці. Чимало з них оминуло полон, зникаючи поміж місц. укр. населенням або зголошуючися негайно до допоміжної військ. служби в нім. армії. Інструкції для трактування сов. П. від 8. 11. 1941 передбачали звільнення з полону українців під умовою, що місцевості, з яких вони походять, є вже в нім. руках або що місц. влада поручиться за них. У перші місяці війни звільнено десятки тис. полонених українців з таборів на Правобережжі. Але вже в листопаді 1941 ці звільнення припинено. Т. п. були перев. в Німеччині (на території Ген. Губернії в Ярославі, з якого командування табору звільнило всіх П. українців, і в Холмі, в якому більшість загинула з голоду і тифу).

У Варю Лапош к. Ньїредьгази був з квітня до липня 1939 угор. Т. п. для 450 старшин і вояків Карп. Січі.

Табори в Беллярії і Ріміні в Італії приміщували у 1945 — 47 до 10 000 старшин і вояків 1 УД УНА, що капітулювали перед бріт. армією (1946 — 9 310 осіб у Ріміні, у тому ч. 288 старшин, 822 підстаршини і 8 200 вояків).

Література: Кривава книга, т. I. Відень 1919; т. II. Відень 1921; Головин Н. Военные усилия России в мировой войне, т. І. Париж 1939; Онацький Є. Укр. дипломатична місія в Італії. Календар-Альманах на 1956 рік. Буенос-Айрес 1955; УГА. Матеріяли до історії УГА, т. І. Вінніпеґ 1958; Dallin A. German Rule in Russia, 1944 — 1945. Лондон 1957; Fedyshyn E. Germany’s Drive to the East and the Ukrainian Revolution, 1917 — 18. Нью-Брунсвік, Нью-Джерсі 1971.

Л. Шанковський

Табу, у мові забобонна заборона вживати якихось слів, що веде до їх заміни евфемізмами (напр., щоб не «викликати» небезпечного звіра з лісу, гуцули назвали ведмедя «вуйком»). Часто уникають з табуїстичних міркувань назв чорта (звідси його заміни словами «дідько», «нечиста сила», «лукавий» в «Отче наш» і т. п.), але Т. відносно назв Бога (друга заповідь) нетипове для укр. мови. Можливо, прослідком такого Т. в ц.-слов. культурі було писання слів «Бог», «Господь», «Христос» і т. п. завжди під титлом (БЪ, ГДЬ, ХС). Т. трапляється і з політ.-суспільних причин (напр., невтральне укр. «жид» підпало забороні в УССР з уваги на його неґативне значення по-рос.).

Табуї (Tabouis) Жорж (1867 — 1958), франц. ген., приділений до штабу рос. півд.-зах. фронту (ген. О. Брусілова) у Кам’янці — Подільсь кому, де перебував від лютого 1917; з 1 грудня в Києві — спершу як військ. зв’язковий на Україні ген. А. Бертельо, шефа франц. місії у Румунії, з 28. 12. 1917 як комісар Франц. Республіки при уряді УНР (19. 12. 1917 Франція увійшла в офіц. зв’язки з Україною, а з 3. 1. 1918 визнала УНР де факто). 4. 1. 1918 Т. прийняв гол. Ген. Секретаріяту В. Винниченко. На Україні Т. пробув до 23. 2. 1918. Спогади «Як я став комісаром Франц. Республіки на Україні» — «Comment je devins Commissaire de la République Française en Ukraine». Праці Укр. Наук. Ін-ту у Варшаві (1932).

Таволга, спірея (Spiraea L.), рід рослин родини розуватих; відомо бл. 80 видів, поширених у помірній зоні півн. півкулі, з них на Україні — 7. Ростуть Т. по узліссях, схилах балок та ярів, у чагарниках, степах, на пісках тощо, перев. в степ. і ліс. зонах та у Карпатах; крім того, 10 у культурі як декоративні. Т. використовують для живоплотів, бордюрів, групових та поодиноких посадок. Т. — добрі медоноси.

Таври, плем’я невідомого походження, яке у 1 тисячолітті до Хр. заселяло гірську і підгірську частини Криму. Численні археологічні розкопи та згадки грец. історика Геродота свідчать про те, що Т. займалися гол. скотарством, у долинах річок — хліборобством, а над м. — рибальством. Хоч культ. відсталі — на рівні мідяної культури (їхні сусіди мали вже залізне знаряддя), Т. будували й укріпляли городи та відбивали з успіхом довший час напади ворогів, зокрема римлян. Коли сусідні з ними з півн. скити під тиском сарматів змушені були відступити у Крим. гори, дійшло до змішання Т. і скитів, які увійшли в історію п. н. тавроскитів. Т. дали також назву Крим. піво., який довгий час називано Таврідою, Таврікою або Таврією.

Тавріда, назва Крим. піво., яку ввів царський уряд після приєднання Криму до Рос. Імперії. Походить від назви таврів, давнього населення Криму.

Таврійська губернія, адміністративно-територіяльна одиниця, створена 1802; гол. м. Симферопіль. Т. г. охоплювала весь Крим. піво. (див. Крим), пов.: Евпаторійський, Перекопський, Симферопільський, Теодосійський та Ялтинський (разом 25 600 км² і 740 000 меш. — на 1914), в яких українці становили меншість, та частину Степ. України (пов.: Бердянський, Дніпровський, Мелітопільський, разом 35 060 км², 1 760 000 меш.) з укр. більшістю. Т. г. проіснувала до 1917.

Таврійська учена архівна комісія, створена 1887 в Симферополі для збирання і зберігання документальних матеріялів і охорони пам’яток старовини. Провадила археологічні розкопи на території Криму і Причорномор’я, видавала «Известия Таврической ученой архивной комиссии» (57 тт.), мала музей. З 1920 діяльність Т. у. а. к. (з 1923 п. н. Таврійське Т-во історії, археології та етнографії) занепала, а 1929 зовсім припинилася.

Тавріка, в античну добу назва півд. частини Криму, населена таврами.

«Тавріка», наук. іст.-краєзнавча бібліотека, заснована 1881 в Симферополі, за сов. влади — відділ Крим. краєзнавчого музею. Бібліотека має (1971) понад 30 000 тт. з минулого і сучасного Криму, у т. ч. багато рідкісних видань.

Таврія, назва Крим. піво., поширена з 16 в. У 19 — на поч. 20 в. Т. називали територію, що входила до складу Таврійської губ.

Тагаїв Михайло (1885 — 1972), драматичний актор і співак, родом з Харкова. На сцені з 1905 в трупі М. Кропивницького, згодом у Д. Гайдамаки, в харківських театрах — Нар. і Червонозав. та в Подільській Держ. Драмі. На еміґрації в Німеччині, з 1951 — в Канаді. Кращі ролі: Іван («Дай серцю волю...» М. Кропивницького), Копистка («97» М. Куліша); Печений («Республіка на колесах» Я. Мамонтова), Дзюба («Фея гіркого мигдалю» І. Кочерги). Т. співав також в операх та оперетах. Помер у Торонто.

Тагаєва Ганна (1894 — 1976), акторка, див. Малієва-Тагаєва Ганна.

Таганріг (VI — 19), м. обл. підпорядкування в Ростовській обл. РСФСР, порт на півн.-сх. березі Таганрізької затоки Озівського м.; 277 000 меш. (1975; 1897 — 51 000, 1926 — 86 000, 1959 — 202 000). Заснований Петром I як фортеця і база Озівської військ.-морської фльоти, 1712 зруйнований і повернений Туреччині, з 1774 за Кучук-Кайнарджійським мирним договором увійшов остаточно до складу Рос. Імперії. Після заснування Севастополя втратив значення військ.-морської бази, натомість розвинувся на великий зовн.-торг. порт (гол. вивіз пшениці). З 1802 — центр градоначальства; екон. характер м. — торг.-пром., з кін. 19 в. осередок метал. і машинобудів. та ін. зав., на яких у 1900-их pp. працювало бл. 6 000 робітників. У 1887 — 1920 — округове м. Обл. Війська Донського. Як центр заселеної українцями округи Т. був деяким осередком укр. життя: у 1905 — 15 тут діяла укр. громада. 1920 — 24 Т. входив з усією округою до складу УССР, 1924 від неї відокремлений і приєднаний до РСФСР (з 1937 у складі Ростовської обл.). За переписом 1926 українці в Т. становили 34,6% всього населення, а в усій окрузі — 71,5% (росіяни 55,2% і 21,9%). Т. — важливий індустріяльний центр. Зав.: метал., котельний, комбайнів, судноремонтний, ковальсько-пресового і електротермічного устаткування та ін.; харч., легка (зокрема шкіряно-взуттєва), будів. матеріялів пром-сть. Радіотехн. і пед. ін-ти, ряд технікумів; драматичний театр, краєзнавчий музей, картинна ґалерія; будинок-музей А. Чехова (нар. у Т.).

Таганрізька затока, найбільша затока Озівського м., положена в його півн.-сх. частині, відокремлена від м. Довгою й Білосарайською косами. Довж. бл. 140 км, ширина б. входу — 31 км, пересічна глибина 5 м. Береги перев. високі, подекуди виступають піщані коси: Крива, Беглицька, Єйська. У Т. з. розташовані піщані острови; в неї вливаються p.: Дон, Калміюс, Міюс, Єя. Т. з. замерзає в грудні, скресає у березні. Найбільші порти: Таганріг, Жданов, Єйськ.

Таганрізька нарада большевиків, нарада 71 представника больш. орг-цій на Україні, що відбулася 19 — 20. 4. 1918 у Таганрозі у питанні майбутньої орг-ції комуністів на Україні. На нараді зіткнулися дві протилежні концепції: одна — створити Укр. Ком. Партію і друга — Рос. Ком. Партію (большевиків) на Україні; першу підтримувала полтавська група, другу — катеринославська Е. Квірінґа. Ухвалено компромісову пропозицію М. Скрипника: створити Ком. Партію (большевиків) України як орг-цію, незалежну від РКП(б). Див. також Ком. Партія України.

Таджики, народ індоевр. походження; мова якого споріднена з пер. мохаммеданами (сунніти); бл. 5 млн; живуть в СССР (за переписом 1970 — 2 136 000, у тому ч. 1 630 000 в Таджикістані, 449 000 в Узбекістані) та в півн. Афганістані. Укр.-таджицькі (тадж.) зв’язки виявляються майже виключно у перекладах літ. творів. Першим перекладачем і дослідником тадж. літератури був А. Кримський. Про Т. писали Л. Первомайський, В. Мисик, І. Калянник. По війні надруковано твори клясиків тадж. і пер. літератури: А. Рудакі (858 — 940), А. Фірдоусі (934 — 1020), Гафіза (14 в.); з новіших: С. Айні, А. Лахуті, Р. Джаліла, М. Турсун-заде, Міршакара та ін. 1962 на Україні проведено Тиждень тадж. літератури і видано укр. мовою зб. «Таджицька поезія. Антологія». Відносно мало є перекладів з укр. мови на тадж.: твори Т. Шевченка (А. Лахуті, М. Турсун-заде), І. Франка (Р. Джаліл), О. Корнійчука. До Тижня укр. літератури 1961 в Ташкенті видано «Антологію укр. поезії».

[Таджики, 1961 в Таджикистані видано „Антологію укр. поезії“. — Виправлення. Т. 11.]

Таджикістан, Таджицька ССР, сов. союзна респ. в півд.-сх. частині сов. Сер. Азії (Туркестану); 143 100 км², 3,4 млн меш. (1975; 1970 — 2, 9 млн, у тому ч. у тис: 1 630 таджиків, 666 узбеків, 344 росіян, 71 татар, 38 німців, 35 киргизів, 32 українців). У минулому Т. належав до різних держ. формацій, з 16 в. до Бухарського ханату, у 1860 — 70-их pp. — окупований Рос. Імперією; 1917 — 23 (а навіть довше) терен боротьби між народами Туркестану і сов. окупантами; 1924 оформлений у Таджицьку АССР у складі Узбекської ССР, з 1929 союзна респ.

За переписом 1970 в Т. жило 31 700 українців (1,1% всього населення), у тому ч. 29 400 (92% всіх) у гол. м. Т. Душанбе (або 3,6% всього населення); 53% вважали укр. мову за рідну, а дальших 11% вільно нею володіли.

Таїров Василь (1859 — 1938), вчений, фахівець, з виноградарства і виноробства родом з Вірменії. 1905 організував б. Одеси першу в Росії самостійну Центр. н.-д. виноробську станцію (тепер Укр. н.-д. ін-т виноградництва і виноробства ім. В. Т.), яку очолював до 1927. Т. досліджував проблеми культури винограду на пісках, розробив виноградно-винну статистику, брав активну участь в орг-ції боротьби з філоксерою. У 1892 — 1918 і 1927 — 32 був ред. ж. «Вестник виноделия».

[Таїров Василь (* Каракліс — † Одеса). — Виправлення. Т. 11.]

Таїров (справжнє прізвище Корнбліт) Олександер (1885 — 1950), відомий рос. режисер, нар. у м. Рівному. Сценічну діяльність почав 1905 актором у трупі М. Бородая в Києві, режисерську — 1908 в пересувному театрі П. Гайдебурова; 1914 — 50 — засновник і керівник Моск. Камерного театру. Т. ставив п’єси укр. авторів: «Патетичну сонату» М. Куліша (1931), «Невідомі солдати» Л. Первомайського (1932), «Думу про Британку» Ю. Яновського, «Фронт» О. Корнійчука.

[Таїров Олександер (* Ромен [Ромни], Полтавська губ. — † Москва). — Виправлення. Т. 11.]

Тайнопис, або криптографія, засекречене письмо або текст, ним писаний. Т. може вживатися з мотивів табуїстичних (див. Табу), політ. чи особистих. У рукописах старого часу Т. уживано іноді в підписах автора або писаря з мотивів скромности чи в примітках, що не належали до гол. тексту. Історія укр. Т. мало досліджена. Скільки тепер відомо, старо-укр. рукописи не застосовували Т. на противагу півд. слов’янам, що навчилися його від Візантії, і росіянам, що часом уживали глаголиці як Т. У документах молд. господарів, писаних укр. писарями, є приклади Т. Бл. до Т. є уживання в’язі, важкої для читання, що на Україні ширилася від 15 в.

Такач Василь (1879 — 1948), закарп. діяч, родом з є. Вучкова (Мармарощина); висвячений на свящ. 1902. З 1911 управитель епархіяльної фундаційної Каси та дир. видавничої спілки «Уніо» в Ужгороді, від 1919 духівник епархіяльної семінарії, 1924 призначений гр.-кат. єп. для закарпатців у ЗДА, з осідком у Мунгалі (Пенсільванія). Під тиском Риму 1930 увів целібат, що викликало рел. боротьбу і дало поч. незалежній (правос.) закарп. епархії у Джанставні. З 1946, через хворобу Т., епархією управляв його помічник єп. Д. Іванчо.

[Такач Василь († Пітсбурґ, Пенсільванія). — Виправлення. Т. 11.]

Талабан (Thlaspi L.), рід одно- або багаторічних рослин родини хрестоцвітих. Відомо бл. 70 видів, поширених у помірних смугах півн. півкулі. На Україні — 7; з них найпоширеніші як бур’яни 2 види: Т. польовий (T. arvense L.), росте по всій Україні, його насіння містить до 33% олії (вона придатна для виготовлення мила); Т. пронизанолистий (T. perfoliatum L.), здебільша в Лісостепу, Степу і в Криму.

Талаківка (до 1961 — Краснянка; VI — 18), с. м. т. Донецької обл., підпорядковане Орджонікідзівській міськраді м. Жданова; положене над р. Калміюсом за 12 км від Жданова; 3 500 меш. (1966).

Талалаївка (III — 14), с. м. т., р. ц. Чернігівської обл.; 4 400 меш. (1975). Харч. пром-сть. Заснована 1877 у зв’язку з будівництвом зал. станції.

Талалай Леонид (* 1941), поет родом з с. Савинців на Харківщині; закінчив Літ. Ін-т ім. Ґорького у Москві. Друкується з 1956; зб. поезій «Журавлиний леміш» (1967), «Вітрила тривог» (1969), «Осінні гнізда» (1971), «Не зупиняйся, мить» (1974).

Талапкович Еміліян (1836 — 90), церк.-гром. діяч на Закарпатті, свящ.; дириґент хору богословів в Ужгороді (1861 — 69). Автор виданого 1873 в Ужгороді зб. «Церковно-народное литургическое пЂніе ...», в якому зібрані літургічні співи Гр.-Кат. Церкви в укладі Т. на чотири голоси з фортепіяном.

Талергоф, місцевість в Австрії, б. м. Ґрацу, в якій від вересня 1914 до кін. 1917 існував табір інтернованих українців з Галичини і Буковини, запідозрених у русофільстві. Їх заарештувала на поч. війни з Росією військ. влада Австро-Угорщини під враженням невдач на фронті і в атмосфері воєнної психози і терору (десятки українців повішено). До арештів спричинилася адміністративна влада, що в Галичині була майже повнотою в руках поляків, які використали нагоду для ослаблення укр. активу; тому в Т., крім осіб русофільської орієнтації, попало чимало нац. свідомих українців.

У кін. 1914 в Т. було бл. 8 000 в’язнів, у листопаді 1916 — 2 717 (у тому ч. 85% українців; 76% селян, 7% гр.-кат свящ.); від 1914 до 1916 зареєстровано 14 000 в’язнів. Суворий режим, сваволя адміністрації, голод і нестерпні санітарні умови (епідемія плямистого тифу) спричинили велику смертність серед в’язнів (зареєстровано 1 767 смертей; у дійсності їх було більше; лише між 17. 1. і 31. 3. 1915 померло 524 особи). Під тиском гром. думки в кін. 1917 табір у Т. ліквідовано. По війні русофільські кола в Галичині створили культ мартирології русофілів у Т. («Талергофські з’їзди» 1928 і 1934, «Талергофські збірники» тощо).

Література: Маковський В. Талергоф, спогади і документи. Л. 1934.

Талієв Валерій (1872 — 1932), ботанік, нар. в м. Лукояневі (тепер Горківської обл.); закінчив Казанський і Харківський ун-ти; з 1900 приват-доц. Харківського Ун-ту, з 1919 — проф. Петровської С.-Г. Академії (нині Моск. С.-Г. Академії ім. К. Тімірязєва). Основні праці з географії рослин, теорії еволюції, біології і морфології рослин тощо; серед ін. досліджував фльору Півд. України, рослинність крейдяних відкладів та ін. Підкреслював ролю людини і тварин у поширенні рослин на землі, безлісся степів пояснював діяльністю людини. Т. видатний діяч охорони природи України.

Таляр. 1. Груба срібна високопробна монета, що її вперше випущено 1484 в Тіролі п. н. «ґульденґрошен»; систематично ж карбовано з 1520-их pp.; спочатку в Чехії, в Йоахімовій Долині (Joachimstal, звідки назва Т.), а пізніше під різними назвами у всіх зах.-евр. державах. На Україні, куди Т. потрапляли з Польщі, вони відогравали в 17 в. чималу ролю як високопробна, з незмінною вартістю («тверда», за тодішньою термінологією) монета. Це були гол. ч. Т. Еспанських і Сполучених Нідерляндів та (у меншій кількості) різні нім. Т. Поряд з цілими Т. в обігу були у незначній кількості «полталярки» (1/2 Т.) і «чвертки» (1/4 Т.).

2. Додаткова до «поль. золотого» і лит. «копи грошей» — лічильна грошова одиниця у 17 — 18 вв., що дорівнювала трьом поль. золотим або 60 рос. копійкам. На відміну від лічильного Т., Т.-монету називали «Т. битим».

Таляревський Яків (у чернецтві Іліодор), чернігівський ґравер на дереві другої пол. 18 в. Виконував ґравюри для вид. чернігівської друкарні: «Трійця в Авраама», «Цар Давид грає на гуслях», «Григорій Двоєслов» й ін.

Талько-Гринцевич Юліян (1850 — 1936), поль. антрополог й етнограф, лікар за фахом. Закінчив мед. фак. Київ. Ун-ту (1876), 1878 — 91 лікар у Звенигороді (Київщина), 1891 — 1908 — округовий лікар на Забайкаллі (Сх. Сибір), 1908 — 31 — проф. антропології в Краківському Ун-ті, д. чл. Поль. Академії Наук. Опублікував бл. 300 праць (рос. та поль. мовами) з антропології, етнографії й археології України. Автор праці «Zarysy lecznictwa ludowego na Rusi południowej» (1893), яка ще й до нашого часу не втратила своєї вартости.

[Талько-Гринцевич Юліян (* Литва — † Краків). — Виправлення. Т. 11.]

Тальне (V — 11), м. на Придніпровській височині над р. Гірським Тикичем, р. ц. Черкаської обл.; 15 400 меш. (1975). Харч. пром-сть (серед ін. цукроварня), зав.: щебеневий і будів. матеріялів. Будів. технікум. Т. вперше згадується 1664; з 1797 — м-ко Уманського пов. Київ. губ., з 1923 — р. ц., з 1926 — с. м. т. (10 650 меш., у тому ч. 57,8% українців, 39,1% жидів), з 1938 — м.

Таманська, Тамань (VIII — 17), станиця на Кубані, Темрюцького р-ну Краснодарського краю РСФСР, порт на березі Таманської затоки. У 6 в. до Хр. греки заснували тут колонію Гермонассу, яка в 5 в. увійшла до складу Боспорського царства. У 8 — 9 вв. Т. володіли хозари; в кін. 10 — на поч. 12 в. на місці Т. було м. Тмуторокань; у 13 в. в Т. укріпилися ґенуезці, з кін. 15 в. — тур. фортеця. За Кучук-Кайнарджійським миром 1774 Т. відійшла до Росії; у 1792 тут поселились чорноморські козаки, що заснували станицю Т.

Таманський півострів, Тамань, піво. у зах. частині Кубані (Краснодарського краю), півн.-зах. продовження Кавказьких гір. Омивається Чорним і Озівським морями та (на зах.) Керчинською протокою, яка відокремлює Т. п. від Керчинського піво., що до нього він подібний своєю природою. Площа 2 000 км². Береги низькі, розчленовані затоками. Ще на поч. нашої ери на місці Т. п. було 5 — 6 островів, які щойно у 5 в. були сполучені морськими і річковими наносами і створили піво. Кол. острови становлять горби заввишки до 164 м; на них розташовані 25 болотяних вулканів, з яких деякі діють донині. Між горбами положені озера — лимани з гіркосолоною водою. Природна рослинність — сухий степ. тепер під посівами пшениці і кукурудзи; багато виноградників (18 000 га; дають цінні сорти вин) і садів. Родовища залізної руди (подібні до тих, що в керчинському залізорудному басейні, мінеральні грязі, в озерах — кухонна сіль.

Тамарикс, тамариск (Tamarix L.), рід рослин родини тамариксових. Кущі (1 — 3 м заввишки) або невеликі дерева (6 — 8 м. заввишки). Відомо бл. 100 видів, поширених перев. в пустелях, напівпустелях і степах Европи та Африки; на Україні 4 види — в півд. Степу і в Криму; серед них Т. галузистий (T. ramosissima Ledeb.; росте на приморських пісках). Рослини використовують для закріплення пісків, вони містять дубильні й барвні речовини, легко діють як кровоспинний і в’яжучий засіб.

Тана, до 15 в. м. і торг. центр у гирлі р. Дону; вперше згадується в кін. 12 в. 1313 Венеція заснувала в Т. свою колонію, але невдовзі м. перейшло до Ґенуї. У Т. кінчався караванний шлях, яким з Китаю привозили шовкові тканини, що їх тут перевантажували на галери і везли до Італії, звідки розвозили по всій Европі. Знищена 1395 під час війни еміра Тімур-Ленка з ханом Золотої Орди Тохтамишем, Т. втратила своє значення. Після 1475 підпала під тур. владу і незабаром перестала існувати; на її місці постало м. Озів.

Танаїс, давньогрец. назва р. Дону (за свідченням Плутарха, мав також назву Амазонська p.), з 7 в. до н. е. був торг. шляхом, який сполучав сх. Скитію з грец. м. над Чорним і Озівським м. У дельті Т. було м. Танаїс.

Танаїс, античне м., розташоване у дельті р. Дону, засноване на поч. 3 в. до Хр., важливий торг. центр Боспорського царства. Сусіднє хліборобське та кочове населення міняло в Т. свої продукти та невільників за товари, привезені морем з середземноморських країн, та за ковальські, ткацькі й ювелірні вироби меш. Т. Населення Т. було мішане — з грец. та сарматських елементів, що виявлялося у зразках своєрідного мистецтва. Оточений подвійними мурами, Т. був також важливим оборонним м. Боспорського царства. Зруйнований у сер. 3 в. по Хр. герулями, германським племенем, що мандрувало за ґотами, Т. поступово занепав під ударами нових нападів азійських номадів і на поч. 5 в. перестав існувати.

Танатар Йосип (1880 — 1961), геолог родом з Мелітополя; по закінченні Катеринославської Вищої Гірничої Школи її асистент і (з 1913) проф. Основні праці присвячені геохемії та петрографії Криворізького залізорудного басейну.

Танатар Севастян (1849 — 1917), хемік родом з Одеси, з 1896 проф. Новорос. Ун-ту. Праці з органічної, неорганічної і фізичної хемії. Дослідив окиснення фумарової й малеїнової кислот. Здійснив перетворення триметилену на пропилен при високій температурі. Електролізою одержав солі надборної і надвуглевої кислот (1898 — 99). Відкрив сполуки пероксидату водню з ін. солями, а також з карбамідом.

[Танатар Севастян († Одеса). — Виправлення. Т. 11.]

Танва, Танев, р. в півн.-зах. частині Галичини й на півд. Холмщині, права притока Сяну; довж. 93 км, сточище — 2 300 км². В гор. частині пливе через Розточчя, згодом Надсянську котловину.

Тандер Бей (Thunder Bay), м. в Канаді, положене в півн.-зах. частині провінції Онтаріо, над Горішнім Оз.; 112 000 меш. (1971), у тому ч. 10 900 українців (друга група після осіб бріт. походження). Т. Б. постав 1970 3 об’єднання двох м.: Порт Артур і Форт Вільям (Fort William); важливий транспортовий вузол, світового значення центр вивозу пшениці, пром. осередок. Українці почали селитися у Т. Б. з сер. 1900-их pp.; 1909 організували першу укр.-кат. парафію (у Форті Вільям); 1924 постала укр.-правос. парафія. Тепер діють укр. церкви: кат. (3), правос, євангелицька — та численні укр. установи.

«Танк», літ. група укр. мистців, заснована 1929 у Варшаві; ідеолог групи Ю. Липа; чл.: Є. Маланюк, П. Зайцев, А. Коломиєць, Ю. Косач, А. Крижанівський, Н. Лівицька-Холодна, П. Холодний — молодший, О. Теліга. 1933 група перейменувалася на в-во «Варяг».

Танський, поет 18 в., автор бурлескно-гумористичних віршів та віршованих діялогів; правдоподібно автор великодньої вірші про перемогу Христа над чортом, пеклом і смертю (1746), відомої в кількох списках.

Танський Антін († бл. 1737), компанійський полк. (1706 — 10), полк. білоцерківський (1710 — 12) і київ. (1712 — 34), зять Семена Палія, в акціях якого брав участь, але уник його долі у 1704. Одержав від І. Мазепи маєтки на Правобережжі, в Корсунському пов. (1706). 1708 перейшов на сторону Івана Скоропадського. Учасник швед., тур. й іранської воєн (брав участь у «Низовому поході» 1722 — 23). Був кандидатом гетьмана Данила Апостола на уряд ген. обозного (1727), але рос. уряд його не затвердив.

[Танський Антін (? — бл. 1734 — 37). — Виправлення. Т. 11.]

Танський Василь († 1763), молодший брат Антона Т. (див.), ротмистр «волоської компанії» (1708 — 09), учасник швед. і тур. воєн, знатний військ. товариш, 1725 бунчуковий товариш; 1715 дістав від гетьманського і царського урядів великі маєтки на Україні, 1726 призначений рос. урядом на полк. переяславського. Своїми загарбаннями та здирствами дався взнаки сусідам, за що був під слідством у Глухові (1728) і в Москві (1731), 1734 депортований знову до Москви і засланий до Сибіру (1735). Амнестований 1741, повернувся на Україну і дістав великі маєтки в Переяславському полку (м. Яготин, с. Келеберда та ін.) й ін. (м. Мерефа).

О. О.

Танські, шляхетський рід, мабуть, молд. походження, який осів на Україні на поч. 18 в. Брати Т. Антін (див.) і Василь (див.) та Михайло, ніженський полковий обозний (1746), посідали визначне місце серед коз. старшини; Михайло Т., син Антона, був полк. київ. (1742 — 47). До цього роду, мабуть, належав і поет сер. 18. в. Танський.

Танфільєв Гаврило (1857 — 1928), географ, ботанік і ґрунтознавець, нар. в Ревелі, працював у Петербурзі, з 1905 — в Одесі (проф. Новорос. Ун-ту, С.-Г. Ін-ту, през. Новорос. Т-ва дослідників природи тощо). Т. розвивав ідеї свого учителя В. Докучаєва про смуги природи; вивчав географію боліт (серед ін. на Поліссі), а також взаємозв’язки між рослинністю і ґрунтами (зокрема в Степ. Україні). Т. доводив, що безлісся степів спричинене гол. чином засоленням ґрунтів і підґрунтя, пов’язаним з посушливістю клімату. Т. автор 5-томної монографії «География Росии, Украины» (зокрема важлива частина II — «Рельєф Европейской России и Кавказа»), 1916 — 31. Вибрані твори: «Географические работы» (1953).

[Танфільєв Гаврило († Одеса). — Виправлення. Т. 11.]

Танцюра Гнат (1901 — 62), фолкльорист, етнограф, краєзнавець і педагог, родом з с. Зятківців Гайсинського р-ну (сх. Поділля). Автор друкованих праць: «Жін. доля в нар. піснях» (1930), «Записки збирача фолкльору», «Цвіте калинонька». Т. підготував зб. «Пісні Явдохи Зуїхи» (1965), в якому подано 925 кращих зразків з репертуару співачки. Рукописні праці: «Історія с. Зятківці», «Весілля в с. Зятківцях» та ін. становлять окремий фонд в Ін-ті Мистецтвознавства, Фолкльору та Етнографії АН УРСР.

[Танцюра Гнат († Гайсин, Вінничина). — Виправлення. Т. 11.]

Танчаківський Йосип (1856 — 1929), гал. педагог, учитель і управитель нар. школи ім. М. Шашкевича у Львові; організатор фахового шкільництва «Рідної Школи»; автор шк. підручників.

Танчаковський Степан (1853 — 1928), гал. гром. і культ.-осв. діяч, нотар; організатор і меценат просвітнього життя на Золочівщині й Буковині; почесний чл. т-ва «Просвіта».

[Танчаковський Степан (1854, Вербовець, Теребовельський пов., Галичина — 1928, Потік Золотий, Бучацький пов., Галичина). — Виправлення. Т. 11.]

Танчер Володимир (* 1915), сов. філософ родом з м. Бахмачу; по закінченні Київ. Ун-ту (1949) працює у ньому, з 1963 — проф. Праці з питань атеїзму — «Основи атеїзму» (1961) й історії релігії та іст. матеріялізму.

Танячкевич Данило (1842 — 1906), гал. гром.-політ. діяч і публіцист, нар. у с. Дідилові Кам’янсько-Струмилівського пов., гр.-кат. свящ. (з 1868 парох у с. Закомор’ї Золочівського пов.). Т. був одним з визначніших діячів укр. гром. руху в Галичині у 1870-их pp.; організатор і опікун таємних учнівських громад у гімназіях, автор першого маніфеста народовецького руху «Письмо народовців руських до редактора політичної часописі „Русь“, яко протест і меморіял. Списав Федор Чорногора» (1867), співр. народовецьких газ.: «Вечерниці», «Мета», «Нива», «Правда». Т. один з перших гал. економістів — організатор на Золочівщині й Брідщині кредитових спілок «Правда». У 1897 — 1900 посол до австр. парляменту (належав до опозиції); почесний чл. «Просвіти». Т. автор низки брошур і памфлетів на актуальні політ., церк. (серед ін. «Студії на нашім церк.-нар. полі» під псевд. О. Обачний, 1877 — 89), екон. й ін. теми, що появилися перев. у 1860 — 70-их pp. Про Т. див. М. Возняк «Батько гал. народовства» («Краківські Вісті», 1943, чч. 241 — 49).

[Танячкевич Данило († Закомаря, Золочівський пов., Галичина). — Виправлення. Т. 11.]

Тарабаринов Леонид (* 1928), драматичний актор родом з Сумщини, з 1955 у трупі Харківського Укр. Драматичного Театру ім. Т. Шевченка. Кращі ролі: Ярема («Гайдамаки» за Т. Шевченком), Дон Жуан («Камінний Господар» Лесі Українки), Лаерт («Гамлет» В. Шекспіра), Стоян («Перекоп» І. Кавалерідзе), Михайло («Розплата» О. Корнійчука) та ін. З 1956 знімається в кіні: Валерій Голик («Поема про море» О. Довженка), Данило («Кров людська не водиця» за М. Стельмахом) та ін.

Тараканов Микола (* 1898), хоровий дириґент родом з Єлисаветграду; по закінченні Київ. Муз.-Драматичного Ін-ту ім. М. Лисенка (1926) хормайстер (з перервами) оперових театрів Києва (1926 — 29 і 1934 — 41), Харкова (1932 — 34), Донецького (1954 — 60) і (з 1964) Одеського Театру Опери й Балету.

[Тараканов Микола (1898 — 1976, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Таран Анатолій (* 1940), поет родом з с. Миропілля на Сумщині; з 1964 працює в сов. військ. газ. Зб. поезій «Я — мільярдер» (1963), «Реальність» (1966), «Ранкова шибка» (1969) та ін.

Таран Андрій (1886 — 1967), маляр-монументаліст родом з Никополя; учився у Пензі, Петербурзі і Парижі. З 1923 на Україні, викладач Київ. Художнього Ін-ту та організатор його мозаїчної майстерні (1937); чл. АРМУ і ОСМУ. Гол. твори — індустріяльні мотиви пейзажно-етюдного характеру і натюрморти в постімпресіоністичному дусі. Помер у Ленінграді.

Таран Теодосій (1896 — 1938), справжнє прізвище Гончаренко, діяч партії боротьбістів, з 1920 — КП(б)У. Походив з сел. родини Лохвицького пов. (Полтавщина). Чл. УСДРП 1919, разом з лівим крилом цієї партії перейшов до боротьбістів. На поч. 1920-их pp. заступник ред. газ. «Вісті ВУЦВК», по українізації газ. «Комуніст» (див. «Радянська Україна») — заступник її ред., пізніше фактичний ред.; з 1937 чл. ЦК КП(б)У. У додатку до «Вістей ВУЦВК» — «Культура і побут» друкував памфлети М. Хвильового, але після осуду «хвильовізму» організував у «Комуністі» з доручення ЦК КП(б)У матеріяли проти Хвильового, ВАПЛІТЕ, театру «Березіль», взагалі проти укр. культури. 1938 розстріляний як найближчий співр. П. Любченка.

Тараненко Корній (* сер. 1890-их pp. — t сер. 1930-их pp.), видатний діяч партії боротьбістів, економіст-практик. На Трудовому Конґресі 1918 очолював боротьбістську фракцію, 1919 при вступі боротьбістів до уряду Х. Раковського був спершу заступником гол., потім гол. Вищої Ради Нар. Госп-ва УРСР. У 1920 став чл. КП(б)У і тоді ж перейшов на госп. роботу до Москви. Розстріляний у 1930-их pp.

Таранець Тимофій (1896 — 1941), ґрунтознавець-аґроном, родом з с. Опришків Кременчуцького пов. (Полтавщина), проф. С.-Г. Ін-ту в Полтаві; досліди над ґрунтами Півд. України (зокрема праці над походженням солонців і солончаків). При відступі большевиків з України заарештований НКВД і разом з ін. в’язнями живцем спалений у Старому Салтові на Дінці.

Таранець-Ветухова Антоніна (1904 — 71), ботанік-фізіолог родом з Харкова, дочка Олекси В., працювала серед ін. в Ленінграді, Харкові (старшим наук. співр. при Укр. Н.-Д. Ін-ті соц. землеробства) і Парижі (наук. дослідником при Centre national de la recherche scientifique), у якому перебувала в 1943 — 52); з 1953 у ЗДА. Праці (укр. і рос. — під прізвищем Ветухова і франц. — під прізвищем Таранець мовами) з ділянок впливу низьких температур на фізіологію рослин та фотоперіодизму.

Таранов Гліб (* 1904), композитор і муз. педагог, родом з Києва; учився в Київ. Консерваторії (1920 — 24; учень Р. Ґлієра, Б. Лятошинського та М. Малька) і в Муз.-Драматичному Ін-ті ім. М. Лисенка (1924 — 25), там і викладав теоретичні дисципліни і дириґування (1925 — 34); з 1937 доц., з 1939 — проф. Київ. (1941 — 50 Ленінградської) Консерваторії. Т. — автор опери «Льодове побоїще» (1937 — 42), 9 симфоній (1934 — 74); сюїти на теми укр. нар. пісень (1949), «Укр. сюїти» (1950), «Алтайської сюїти» (1955), сюїта ч. 6 (1968) та ін., 4 симфонічних поем. Для фортепіяна: сонати, сюїти, концертні етюди, прелюдії та поеми, 10 п’єс для дітей; для скрипки з фортепіяном 2 п’єси на грузинські теми; для хору з супроводом і без супроводу фортепіяна (на слова П. Тичини; 4 гал. пісні); музика до фільмів («Амвросій Бучма», 1960); редакція і оркестровка опери «Катерина» М. Аркаса. Праця «Курс чтения партитур» (1939).

[Таранов Гліб (1904 — 1989, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Мірошниченко С. Гліб Таранов. К. 1976.

Тарановський Федір (1874 — 1936), історик права, проф. Варшавського, Дорпатського і Петроградського ун-тів, д. чл. УАН на катедрі порівняльної історії права 1918 — 19. З 1919 в Юґославії, де був проф. Беоґрадського Ун-ту і чл. Серб. АН. Гол. праці: «Обзор памятников Магдебургского права западнорусских городов Литовской эпохи» (1897), «Феодализм в России. Критический очерк» (1902), «Норманская теория в истории русского права» (1909), «Догматика положительного государственного права во Франции при старом порядке» (1911), «Начерки з історії держ. права Речі Посполитої XVII в.» («Записки Соц.-Екон. Відділу ВУАН», тт. II — VI, 1926 — 27), «Historia prawa rosyjskiego» (1928), «Увод у истоpију словенских прав» (1933) та ін.

[Тарановський Федір (1875, Плонськ, Польща — 1936, Беоґрад). — Виправлення. Т. 11.]

Таранушенко Стефан (1889 — 1976), мистецтвознавець (зокрема знавець укр. архітектури) і музейник родом з Лебедина (Харківщина); закінчив Харківський Ун-т (1916). 1920 — 33 дир. Держ. Музею Укр. Мистецтва і співр. (з 1921) н.-д. катедри історії укр. культури в Харкові; 1924 — 29 проф. Харківського Художнього Ін-ту. 1934 заарештований і засланий, з 1939 працював у музеях Курську, пізніше в Астрахані; 1953 повернувся на Україну й працював в Ін-ті історії, теорії й перспективних проблем сов. архітектури. Помер у Києві. Т. досліджував нар. будівництво (зокрема на Харківщині), кам’яну архітектуру, нар. прикладне мистецтво, творчість окремих мистців. Гол. праці Т.: «Старі хати Харкова» і «Пам’ятки мистецтва Старої Слобожанщини» (1922), «Харківський Покровський собор» (1923), «Мистецтво Слобожанщини XVII — XVIII ст.» (1928), «Лизогубівська кам’яниця у м. Седневі» (1932), «Пам’ятки архітектури Слобожанщини XVII — XVIII вв.» (1959), синтетична праця «Монументальна дерев’яна архітектура Лівобережної України» (1976); монографії: «П. Д. Мартинович» (1958), «Шевченко художник» (1961), ст. про В. Кричевського, О. Кульчицьку, С. Гебус-Баранецьку, про книжкову графіку, писанки, розписи хат на Уманщині, кустарні промисли, меблі і килими та ін.

Тараня (Rutilus Rutilus heckeli Nordmann), напівпрохідна риба родини коропових; довж. до 40 см, вага до 1,5 кг і більше. Живе в опріснених ділянках Озівського й Чорного морів; для нересту заходить у пониззя Дніпра, Дону, Кубані, рідше Дністра, Дунаю. Цінна пром. риба.

Таранько Михайло (1887 — 1956), педагог, заслужений видавець і ред. дитячої літератури, діяч Взаємної Помочі Українського Вчительства; видавець і ред. ж. «Учитель» (1923 — 25), власник в-ва «Світ Дитини» у Львові, в якому видавав ж. для дітей «Світ Дитини» (1920 — 39), для юнацтва «Молода Україна» (1923 — 26), «Дитячу Бібліотеку» (понад 200 кн.), «Популярну Бібліотеку» та ін. Вид. Т. відзначаються високою пед. і мист. вартістю.

[Таранько Михайло (* Галичина — † Канада). — Виправлення. Т. 11.]

Попередня     Головна     Наступна