[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1976. — Т. 8. — С. 3188-3197.]

Попередня     Головна     Наступна

Технікум, в СССР назва основного типу навчальних закладів, що готують фахівців з сер. спеціяльною освітою для різних ділянок пром-сти, будівництва, сіль. госп-ва, транспорту і зв’язку, економіки й права (фахівців сер. кваліфікації не індустріяльного типу готують сер. проф. училища: пед., мед., художні, театральні та ін.).

В УССР у 1922 — 30, коли на Україні діяла ін. система освіти, ніж в РСФСР, назву Т. мали вищі навчальні заклади, які випускали фахівців вищої кваліфікації вузького профіля (високі школи ширшого профіля мали назву ін-тів; див. стор. 254). 1929 таких Т. було 109 (з 26 800 учнями) у тому ч. пед. — 43, індустріяльно-техн. — 30, сіль госп-ва — 13, транспортних — 13, мед. — 3, мист. 2, ін. 2. 1930 — 32, при уніфікації системи освіти в УССР з всесоюзною, Т. реорганізовано на сер. спеціяльні навчальні заклади, профіль яких ще кілька разів мінявся (докладніше див. «ЕУ 1», стор. 936 і далі). 1971 — 72 в УССР на 755 сер. спеціяльних навчальних закладів з 797 000 учнями, було бл. 513 Т. з бл. 560 000 учнів (див. також стор. 2 764).

[Технічна освіта в Україні. — Доповнення. Т. 11.]

«Технічні Вісті», орган Укр. Техн. Т-ва у Львові, виходив 1925 — 39, спершу крартальник, з 1931 — двомісячник, з 1937 — місячник. Ред.: Я. Стефанович (до 1930), І. Кандяк (1930 — 33), С. Пастернак і (1939) А. Фіґоль.

Технічні журнали. Перші Т. ж., поширені на Україні, виходили рос. мовою поза її межами; виняток становив місячник «Инженер», видаваний у Києві, Київ. відділом Імператорського Рос. Техн. Т-ва у Петербурзі. Щойно у 1920-их pp. вони почали виходити й укр. мовою. Найважливішим з них був місячник «Наук.-Техн. Вісник», орган Техн. Секції Харківського Наук. Т-ва при УАН (1926 — 31, пізніше, до 1936, як неперіодичне вид.); при ньому виходили у 1927 — 28 додатки «Проблеми тепломеханіки», «Укр. силікати», «Сіль.-госп. машина», «Будівництво», які 1929 — 31 перетворено на окремі журн. Ін. Т. ж.: двотижневик «Техніка масам», «Техн. Вісті» (з 1925, орган Укр. Техн. Т-ва у Львові), місячник «Енерґетика» (1930 — 31, орган Укр. Енерґетичного Комітету). Низка наук.-техн. установ видавала у 1927 — 30 періодичні вид.: «Вісті Київ. Політехн. Ін-ту», «Збірники праць Ін-ту Техн. Механіки», «Наук. Записки Харківського Технологічного Ін—ту» та ін. У зв’язку з наступом на українство в УССР майже всі Т. ж. до 1933 перестали виходити. Тоді наук.-техн. установи почали видавати неперіодичні зб. праць: цикл праць Ін-ту Зварювання ВУАН (40 випусків у 1932 — 39), Зб. Ін-ту хем. технології (13 тт. у 1929 — 39), Зб. Ін-ту Хемії (9 тт. 1934 — 48); «Вісті Ін-ту Фіз. Хемії» (14 тт. 1936 — 46), «Праці Ін-ту швидкохідних машин» та ін.

У 1930-их pp., крім журн. і зб., укр. мовою вийшло також багато техн. літератури (у в-ві «Держтехвидав» та «Укр. Робітник»), Коли у 1934 — 39 укр. вид. сектора суспільних наук були зовсім розгромлені та ліквідовані, вид. сектора техніки (і подекуди матем.-природописних наук) укр. мовою збереглися. Їхній розгром відбувся у 1948 (т. зв. «ждановщина»), коли майже всі техн. вид. на Україні переведено на рос. мову.

По довшій перерві Т. ж. укр. мовою почали виходити знову щойно в 1950-их pp.: «Прикладна механіка», «Автоматика», «Нариси з історії техніки». Тоді появилося також багато неперіодичних зб. і «Трудів» різних техн. ін-тів — перев. укр. мовою. З сер. 1960-их pp. почалося на Україні реґулярне видавання респ. міжвідомчих зб., серед них понад 50 серій зб. сектора техніки. Вони друкуються рос. мовою по 2 — 6 випусків на рік; укр. було (лише у 1965 — 72) ледве кілька серій: «Деталі машин», «Механіка твердого тіла», «Підйомно-транспортне устаткування», «Гігієна населених місць»; тепер виходять серії: «Автомобільні шляхи і шляхове будівництво», «Наука і техніка в міськ. госп-ві», «Поліграфія і видавнича справа», а також деякі серії «Вісників» Львівського та Київ. Політехн. ін-тів (до 8 випусків на рік, накладом по 600 примірників). Єдиним Т. ж. укр. мовою був (до кін. 1977) двомісячник «Автоматика» у Києві, а від 1978 лише квартальник «Вісті укр. інженерів» у Нью-Йорку та «Нариси з історії природознавства і техніки» у Києві (два випуски на рік, охоплюють також історію математики). Натомість бл. 20 Т. ж. виходять на Україні рос. мовою, серед ін. «Кибернетика», «Радиоэлектроника» (серія «Известия ВУЗ»), «Проблемы прочности», «Управляющие системы и машины», «Прикладная механика», «Порошковая металлургия», «Физико-химическая механика материалов» й ін.; з заг. Т. ж.: «Технология и организация производства», «Энергетика и Электрификация», «Механизация и автоматизация управлення» (квартальники), «Крылья Украины» (місячник), «Искусственные алмазы» (двомісячник).

На Україні наук. рівень техн. періодичних вид. високий, а деякі нові серії респ. міжвідомчих тематичних зб. 1970-их pp. не мають рівних у світі, напр., «Механика твердого тела», «Точность и надежность кибернетических систем», «Проблемы машиностроения», «Теория случайных процессов», «Кибернетика на морском транспорте», «Эргатические динамические системы управлення» тощо.

С. Процюк

Технічні науки, науки, що вивчають закономірності розвитку техніки (Т.) і визначають способи найкращого її використання. До гол. Т. н. належать: металюрґія, гірництво, ливарна справа, машинознавство, електротехніка, теплотехніка, гідротехніка, радіотехніка, будівництво й ін. Т. н. тісно пов’язані з природничими науками (фізика, математика, кібернетика, хемія, геологія, біологія), впливають одна на одну, а при співдії їх виникають нові галузі (напр., біоніка).

На Україні перші наук. досліди з Т. почалися з кін. 18 в.; упродовж 19 — поч. 20 вв. досліди зосереджувалися на удосконаленні технології металів, машинобудування, видобутку корисних копалин тощо. До першої світової війни Т. н. розвивалися гол. у високих школах: у Київ. і Харківському ун-тах, у Харківському (до 1929 Технологічному) і Київ. Політехн. ін-тах, у Львівській Політехніці, в Катеринославському Гірничому Ін-ті. По воєнному занепаді й революції 1917 Т. н. почали відроджуватися і розвиватися за змінених політ. умов. За сов. часу на Т. і Т. н. звернено особливу увагу, разом з тим засновувано нові наук.-техн. досл. ін-ти та центри, а з 1935, зокрема по другій світовій війні, відбулася виразна переорієнтація науки насамперед на техн. сектор.

Н. д. установи сектора Т. н. зазнавали часто реорганізаційних та адміністративних змін, ін-ти то об’єднувалися, то відокремлювалися, їх передавали з мережі управління наркоматів у мережу АН УРСР і навпаки. У 1920 — 30-их pp. більшість з них перебувала під керівництвом укр. респ. центрів. Укр. учені-техніки, тоді досягли значних успіхів у дослідній роботі, а укр. Т. н. ставала все більше відомою у світі.

Найновіший період розвитку Т. н. на Україні, зумовлений посиленою технізацією усіх ділянок життя в світі, починається по воєнній руїні 1941 — 44. Відбудова тривала довше, ніж запляновано, частково до сер. 1950-их pp. Більшість нових ін-тів побудовано у 1960-их і 70-их pp. Поряд з традиційними секторами Т. н. розвинулись нові, постали численні ін-ти, лябораторії та експериментальні конструкторські бюра з ділянок кібернетики, нуклеарної справи й енерґетики, радіозв’язку, Т. освоєння космосу (будова ракет і космічних кораблів), навіґаційної, авіяційної Т., Т. високих температур (плазми) та низьких температур (кріоґеніка, застосування надпровідности матеріялів), Т. і хемії високомолекулярних сполук та нових синтетичних матеріялів. У кін. 1973 на Україні було 348 н.-д. ін-тів, у тому ч. бл. 200 відомчих ін-тів пром. призначення — майже всі з сектора техн. і. фізико-техн. наук; у мережі АН УРСР їх було 62. У 1977 з 178 600 наук. працівників УССР бл. 105 000 працювало в секторі техн. та природничо-техн. наук.

Розвиток і сучасний стан Т. н. в УССР.

Металюрґія (до 1960 див. ЕУ 2, стор. 1521 — 22). У 1960-их pp. розроблено на Україні новий спосіб підвищення якости спеціяльних сталей і стопів: електрошлаковий перетоп (Б. Медовар, І. Походня, Ю. Латаш, Б. Максимович, Ю. Щульте, О. Трегубенко). З автоматизації сталеварних цехів працю ведуть Київ. Ін-т Автоматики та його філіяли в Дніпропетровському та Запоріжжі. Досл. роботу провадять Ін-т Чорної Металюрґії (Дніпропетровське) і Укр. Н.-Д. Ін-т Металів у Харкові, а також Фізико-Мех. Ін-т АН УРСР (Г. Карпенко). У 1970-их pp. укр. вчені працювали у ділянках електронних властивостей реальних, металів і стопів (В. Немошкаленко, І. Дехтяр); залежностей твердости металів (В. Борисенко); міцности конструктивних елементів з різнорідних матеріялів: біметалу, металопластики, металокераміки (В. Гонтаровський, І. Козлов). Періодичні вид. з металюрґії на Україні: «Труды Института черной металлургии АН УССР» (1946 — 62), «Металлургическая и горно-рудная промышленность».

Порошкова металюрґія (П. м.) й спеціяльних стопів. Перші досліди зробив у сер. 19 в. у Харківському Ун-ті М. Бекетов, устійнивши принципи алюмінотермії (1865). На поч. 20 в. у цій ділянці працювали В. Плотников, Д. Коновалов, Г. Петренко. З заснуванням Ін-ту Хемії (1931) та Ін-ту Чорної Металюрґії АН УРСР (1939) були проведені досліди у ділянці винаходу залізного порошку та створення металокерамічних контактних стопів. Ін-т Проблем Матеріялознавства АН УРСР (у Києві з 1964) є координуючою і єдиною наук. установою в СССР з ділянки П. м. У ньому створено бл. 300 різних матеріялів, низку електротехн. виробів та апаратів для досліджень процесів П. м. Проблеми П. м. опрацьовують також ін. ін-ти АН УРСР, ун-ти і відділи при політехн. ін-тах. Теоретичні дослідження щодо побудови діяграм стану металевих систем провадили: В. Свєчніков, Г. Курдюмов, В. Єременко, Л. Палатник, І. Францевич й ін.; технологічні дослідження порошків кольорових та рідкісних металів — В. Плотников, Е. Натансон, Ю. Делімарський, О. Кудра й ін.; процеси спікання порошкових металокерамічних процесів — І. Федорченко, В. Єременко, Б. Пінес. У 1970-их pp. проведено досліди з стандартизації в П. м. (І. Федорченко, М. Пономаренко), клясифікації метод одержання порошків (І. Радомисельський, О. Євтушенко), клясифікації мікропорошків, одержаних з вибухового руйнування синтетичних алмазів (В. Трефілов, Г. Саввакін, М. Пивоваров). Органом Ін-ту Матеріялознавства є місячник «Порошковая металлургия», що виходить у Києві з 1961 (перевидається в Нью-Йорку англ. мовою).

Гірнича наука почалася в кін. 19 в. з заснування Гірничо-техн. школи в Лисичанському і Горлівці та Вищої гірничої школи в Катеринославі (1899), 1912 перетвореної на Гірничий Ін-т, в якому працювали М. Федоров, О. Динник, О. Терпигорєв й ін. На поч. 20 в. засновано Макіївську гірничо-рятувальну станцію, яка досліджувала Т. кріплення рудень, Т. вентиляції копалень та боротьбу з пожежами в руднях. У 1930-их pp. створено Ін-т Гірничої Механіки АН УРСР у Києві та гірничі фак. у деяких вузах. Теоретичні й експериментальні дослідження з гірництва ведуться в ін-тах гірничої механіки і кібернетики в Донецькому і гірничого машинобудування, автоматики і обчислювальної Т. в Харкові, у Всесоюзному Вугільному Н.-Д. Ін-ті в Харкові (з 1928), у Дніпропетровському і Криворізькому гірничих ін-тах. Макіївський Ін-т досліджує питання безпеки робіт у гірничій пром-сті. У цих ін-тах розроблено основи розкриття, підготови та системи експлуатації родовищ корисних копалин, а також теорію різання вугілля, динаміку врубових машин, механізацію процесів кріплення, нові види кар’єрного транспорту у копальнях. Дослідники: М. Федоров (гірнича механіка), О. Динник (гірничий тиск, підйомні канати, теорія вентиляції), О. Щербань, В. Черняк (гірнича термодинаміка і вентиляція у глибоких шахтах), Г. Савін (динаміка підйомних канатів), В. Пак (конструкція шахтних вентиляторів), О. Терпигорєв (експлуатація вугільних родовищ і механізація гірничих робіт), К. Борисенко (компресори і пневмодвигуни для гірничих машин), М. Поляков і С. Волотковський (разрахунок стрічкових конвайерів та підземної електровозної відкачки), П. Несторов (конструкція шахтних канатів), К. Татомир, Б. Локшин, О. Найдиш, Д. Оглоблин (схеми розкриття родовищ, закладання стовбурів з урахуванням транспортування гірничої маси, вентиляції), О. Кухтенко, О. Крижанівський (автоматизація пристроїв реґулювання врубових машин і стійкість систем автоматичного реґулювання шахтних підйомних установок), М. Зайцев (гірничий тиск і раптові викиди вугілля і газу), М. Стариков (розробка рудних родовищ на великих глибинах), М. Іванов (плянування виробничих потужностей гірничорудних підприємств), Ф. Абрамов, В. Гренцінґер (теоретичні основи аерогазодинамічних процесів провітрювання на вугільних шахтах). Укр. вчені, інженери і конструктори створили вугільні комбайни («Донбас», «Кіровець», УКР), струги (УСБ), породонавантажувальні машини (ЕПМ-1, ПЛМ-5), вугільні пилки, комплекси устаткування (Дон-ВУГІ, Дондніпровуглемаш), механогідравлічного руйнування вугілля та породи й створення потрібного устаткування (Укр. Н.-Д. Ін-т гідровугілля). Журн. гірничої справи (орган мін-ва вугільної пром-сти УРСР) є місячник «Уголь Украины» (з 1957 у Києві).

Ливарна справа. Наук. дослідження з цієї ділянки почалися щойно у 1920 — 30-их pp.; з 1940-их pp. — у лябораторії Ін-ту Чорної Металюрґії АН УРСР, в Укр. Н.-Д. Ін-ті Металів (Харків), Ін-ті Чорної Металюрґії у Дніпропетровському, Центр. конструкторсько-технологічному бюрі в Одесі та конструкторських бюрах і лябораторіях великих машинобудів. зав. (у Новокраматорському, Харкові, Одесі). Центр. досл. установою з 1958 є Ін-т Ливарного Виробництва АН УРСР (перший на такому рівні в СССР). Укр. вчені досліджували у 1948 — 58 створення нового конструкційного матеріялу: високоміцного чавуну з кулястою формою графіту (А. Василенко, С. Григор’єв); виробництво відливків з цього матеріялу досліджували К. Ващенко, Н. Воронова. Над дослідженням поліпшення якости прокатних валків працювали В. Свєчніков, А. Кривошеєв, К. Бунін. Створено нові марки безніклевих сталей, чим заощаджено дефіцитний нікель (М. Браун). Проведено досліди в ділянці електромагнетного транспортування й точного дозування рідкого металу (В. Поліщук), розроблено технологію витопу і лиття високолеґованих сталей (М. Доброхотов, В. Єфімов). Над механізацією й автоматизацією процесів ливарного виробництва працював О. Крижанівський. Досліджували модифікацію, демодифікацію і ремодифікацію чавунів А. Горшков, П. Лузан, технологію процесів лиття — Б. Носков, Є. Николаєнко, О. Петриченко. Теорію лиття сталей розробили А. Горшков, К. Ващенко (теоретичні і технологічні основи ливарного виробництва), А. Кривошеєв (основи виробництва литих валків), О. Крижанівський (автоматизація ливарних процесів).

Машинознавство (М.) виникло у другій пол. 19 в. при ун-тах (Харків, Київ. Одеса), при Харківському Технологічному Ін-ті (О. Латишов, Ю. Проскура), Київ. Політехн. Ін-ті (К. Шіндлер, М. Делоне) й Катеринославській Вищій Гірничій Школі (О. Динник) та в Галичині у Львівській Політехніці. До 1917 дослідження з М. зосереджувалися над питаннями механіки (М. Делоне), опору матеріялів, теорії пружности і коливань (О. Динник, С. Тимошенко), теорії механізмів (В. Кірпічов), різання металів (К. Зворикін), міцности матеріялів (К. Симінський, А. Виноградов); створено схему першого в світі реактивного літаючого апарату (М. Кибальчич), проєктовано пропелерні турбіни (Ю. Проскура). Після 1917 дослідження з М. провадив Ін-т, Техн. Механіки при УАН у Києві (дир. С. Тимошенко 1919 — 20), згодом при АН УРСР створено ряд ін-тів: фізико-мех. (у Львові), електрозварювання, механіки (з 1960), кібернетики, техн. теплофізики, електродинаміки, металофізики, н.-д. ін-ти М. в Краматорському і Харкові; Укр. Н.-Д. Ін-т Верстатобудів. й Інструментальної пром-сти в Одесі. У 1920-их pp. проведено досліди в ділянці с.-г. М. на станціях у Грушках (Київщина), Акимінському (Мелітопільщина) та в Харківському Н.-Д. Ін-ті М.

У ділянці М. укр. вчені провадили н.-д. праці з теоретичного М. (Д. Ґраве); з теорії нелінійної механіки, використовуваної при розрахунку електричних машин та стійкости літаків (М. Крилов, М. Боголюбов); з теорії гідравлічних машин (Ю. Проскура); з теорії ґрунтообробних машин (А. Василенко); деталей машин (В. Добровольський, С. Серенсен); ракетної техніки (Ю. Кондратюк), літакобудування (Г. Чечет, Д. Григорович); концентрації напружень б. отворів у елементах машин (Г. Савін); міцности у машинобудуванні (Ю. Писаренко); нових метод розрахунку турбомашин і термопружности (А. Коваленко); теорії і конструкції теплових двигунів й енерґетичних установок (І. Швець, Є. Дибан); міцности, тривкости та коливань мех. систем (О. Пеньков, Ю. Митропольський, В. Кононенко); фізико-хем. механіки матеріялів (Г. Карпенко); обробки металів (К. Стародубов, В. Данилов, В. Свечников); міцности великих енерґоаґреґатів (А. Філіпов, А. Підгорний); теорії автоматичного керування й реґулювання механізмів (О. Кухтенко, І. Івахненко); проблеми теорії удару (М. Кільчевський).

Укр. фахівці створили досконалі кольбові й газотурбінні та реактивні двигуни (О. Івченко, А. Люлька — авіяційні двигуни), турбіни (Л. Шубенко-Шубін), транспортні й пасажирські літаки (О. Антонов — літаки Ан-10, Ан-24, Ан-36), зварювальні машини і механізми (Б. Патон), с.-г. машини (К. Шіндлер, А. Василенко, О. Карпенко, Л. Крамаренко, П. Василенко, К. Симінський), теплові двигуни (І. Швець).

На Україні видають ряд зб. (здебільше квартальники) з окремих ділянок М.: «Двигатели внутреннего сгорания», «Локомотивостроение», «Горные, строительные и дорожные машины», «Технология и автоматизация машиностроения», «Станки и режущий инструмент», «Самолетостроение и техника воздушного флота», «Тепловые напряжения в элементах конструкций», «Сопротивление материалов и теория сооружений», «Динамика и прочность машин» та ін. У 1950 — 54 виходили «Наук. праці Ін-ту М. та с.-г. механіки АН УРСР».

Електротехніка (Е.). Перші дослідження з Е. в ділянці електричних машин та мереж розпочато в кін. 19 в. в Харківському Технологічному Ін-ті (з 1921 електротехн. фак. під керівництвом П. Копняєва), Київ. Політехн. Ін-ті і Катеринославській Вищій Гірничій Школі. З електрифікацією України у 1920-их pp. розвинулися і дослідження з Е. 1939 створено Ін-т Енерґетики АН УРСР, з якого у 1947 виділено Ін-т Електротехніки (з 1964 — Ін-т Електродинаміки). Крім цього, досліди з Е. ведено в АН УРСР в Ін-ті Електрозварювання ім. Є. Патона, Обчислювальному центрі (з 1961 — Ін-т Кібернетики АН УРСР у Києві), Ін-ті Машинознавства та Автоматики (з 1964 — Фізико-Мех. Ін-т у Львові), на електротехн. фак. вузів, у політехн. інтах, Київ. Ін-ті Автоматики, Н.-Д. Електротехн. Ін-ті у Харкові, Всесоюзному Н.-Д. Ін-ті Важкого Електромашинобудування у Харкові, Всесоюзному Ін-ті Трансформаторобудування у Запоріжжі. Вчені України провели дослідження в галузі електричних машин та трансформаторів (П. Копняєв, О. Скоморохов, І. Постников), розрахунку електричних мереж, автоматичного реґулювання напруги синхронічних ґенераторів (В. Хрущов), теорії електротягового устаткування (О. Потебня), електрозварювання металів (Є. Патон, В. Нікітін). Важливіші роботи виконано в ділянці реґуляторів збудження синхронних ґенераторів та синхронних двигунів (С. Лебедєв), створено пристрої автоматичного реґулювання напруги синхронних ґенераторів і компенсаторів, автоматизації гідроелектростанцій (Л. Цукерник), розроблено високочутливі пристрої для захисту потужних електричних машин та ліній передач від замикання на землю (І. Сирота), проведено дослідження нових систем безконтактної автоматики і телемеханіки (Й. Гребень), розроблено й освоєно нові типи електровимірювальної апаратури (А. Нестеренко), надпотужні ґенератори змінного струму (Л. Станіславський), електричні ґенератори для електроімпульсної обробки, металів (І. Рогачов), впроваджено у виробництво автоматичні мости змінного струму (Ф. Гриневич, В. Карпенко, А. Новик, М. Сурду), нові типи однофазних двигунів (О. Адаменко, І. Постніков). У Київ. Ін-ті Електротехніки АН УРСР створено і здано в експлуатацію (1951) першу в СССР і на евр. континенті електронну цифрову обчислювальну машину «МЕЛМ» (С. Лебедєв й ін.). Укр. дослідники виконали ґрунтовні роботи з електроавтоматики й реґулювання асинхронних двигунів (О. Івахненко), з галузі електричних кіл, електромоделювання, електронних аналогових машин (Ю. Пухов, Ю: Величко, В. Сигорський, О. Мілях, Б. Блажкевич), з Т. високої напруги (І. Федченко), з створення метод електрозварювання (Б. Патон, В. Лебедев, К. Хрєнов). Практичного застосування дійшла розробка і впровадження компенсаційних ртутно-випрямних аґреґатів (І. Чиженко, А. Немировський, В. Рущук, О. Дроботенко), гальмування й реґулювання швидкости асинхронних двигунів (Т. Губенко), передача струму високовольтними лініями (Г. Денисенко). Досвіди електрифікації сіль. госп-ва провадив В. Кияниця, гірничої електротехніки — Ін-т Гірничої Механіки і Техн. Кібернетики (Донецьке), залізничого транспорту — Дніпропетровський Ін-т Залізничого Транспорту. Теоретичним і практичним проблемам Е. присвячені респ. зб. «Проблемы технической электродинамики» (квартальним), «Полупроводниковая техника и электроника» і щорічник «Квантовая электроника».

Зварювальна Т. Досліди над електричним зварюванням (зв.) почато в кін. 19 — на поч. 20 в. (М. Бенардос, Г. Слав’янов, Д. Дульчевський), вони набули наук. систематичности в кін. 1920-их pp. (В. Нікітін — Дніпропетровське, P. Лашкевич — Харків, В. Науман — Жданов). Ґрунтовні дослідження з електрозв. почалися 1929, коли з ініціятиви Є. Патона створено у складі АН УРСР катедру інженерних споруд, перетворену 1934 на Ін-т Електрозв., який у 1950-их pp. став найбільшою наук. установою у ділянці зв. в СССР, важливим центром світової зварювальної науки. Під керівництвом цього ін-ту працювали лябораторії на провідних зав. України; зварювальні досліди провадять також: Ін-т Електродинаміки АН УРСР, Ін-т Чорної Металюрґії, Укр. Н.-Д. Ін-т Металів тощо. Укр. дослідники відкрили (1939 — 40) спосіб споруджувати суцільнозварні мости (серед ін. у 1953 найбільший тоді у світі автодорожний міст через Дніпро у Києві ім. Є. Патона).

Укр. дослідники провели роботи в галузі міцности зварних конструкцій (Є. Патон, В. Шеверницький), підводного зв. і різання металів (К. Хрєнов, Н. Кицяк, М. Матійко), зв. металу у вертикальній площині (Г. Волошкевич), електрошлакового зв., яке дозволяє з’єднання металу необмеженої грубини (Б. Патон, Г. Волошкевич), зв. в середовищі вуглекислого газу (Д. Дудко), контактного зв. безперервним обплавленням для з’єднання залізничних рейок та серійного виробництва (В. Лебедєв, С. Кучук-Яценко, І. Черненко, В. Чередничок), дослідження з питань вібраційної міцности зварних з’єднань і конструкцій (А. Асніс, Б. Касаткін, М. Гапченко), електричного конденсаторного зв. металу малої грубини (К. Хрєнов, В. Моравський, С. Свєчніков), виготовлення та монтажу нафторезервуарів з пласких металевих полотнищ, згорнених у рульони (Г. Раєвський, О. Розенберґ).

Укр. вчені вперше в світі достежили і застосували в пром-сті зв. під флюсом титану і його стопів (С. Гуревич, О. Романів, В. Волков), механізоване зв. по шару флюсу алюмінію та його стопів (Д. Рабкін), механізоване зв. нержавіючих і жароміцних сталей, міді та мідних стопів. (Б. Медовар), механізацію зварювальних робіт під час спорудження доменних печей, проґресивну технологію монтажозварювальних робіт і комплексної механізації для зведення металоконструкції найбільшої у світі доменної печі (ч. 9) Криворізького металюрґійного зав. (Б. Лебедєв, В. Сосновський). У чорній і кольоровій металюрґії випробувано плазмово-дуговий і електронно-променевий перетопи (Б. Мовчан). З ділянки зварювальної Т. у 1932 — 39 видавався «Автогенный работник»; органом Ін-ту Електрозварювання АН УРСР є місячник «Автоматическая сварка» (видається у Києві з 1948), який перевидається англ. мовою в Кембріджі (Англія).

Теплоенерґетика і техн. теплофізика. Перші кроки на Україні щодо термодинаміки зробив М. Шіллер, завідувач катедри теоретичної фізики Київ. Ун-ту (1876 — 1903). У 1920-их pp. у Харкові були створені (філіяли в Києві) наук. установи Теплобюро і Енерґобюро, які згодом реорганізовано на Ін-т Пром. Енерґетики Вищої Ради Нар. Госп-ва УРСР. 1939 організовано в Харкові Ін-т Енерґетики АН УРСР (з філіялом у Києві), який 1947 поділено на Ін-т Електротехніки й Ін-т Теплоенерґетики (з 1964 — Ін-т Техн. Теплофізики АН УРСР у Києві). Цій ділянці Т. значну увагу приділяли ще Ін-т використання газу в комунальному госп-ві та пром-сті АН УРСР (з 1963 Ін-т газу АН УРСР), з 1964 Ін-т Техн. Теплофізики АН УРСР, політехн. ін-ти в Києві, Харкові, Одесі, спеціяльні н.-д. ін-ти чи лябораторії. На Україні здійснено наук. дослідження в ділянках теорії турбомашин, теплообміну (Ю. Проскура, С. Лебедєв), конструкції топок, парових казанів, парових і газових турбін (В. Маковський, Г. Жирицький, І. Швець, В. Толубинський, Є. Дибан й ін.), використання бурого й газового кам’яного вугілля, газифікації палива (І. Коробчанський, Г. Щоголєв), спалювання бурого вугілля і торфу в пром. топках (М. Кондак, Д. Рабинович), теплообміну, вентиляції в глибоких вугільних шахтах, кондиціювання повітря (О. Щербань, О. Кремньов); з галузі техн. теплофізики: у ділянках термодинамічних процесів теплосилових пристроїв (І. Швець, В. Мартиновський, Д. Гохштейн, Г. Костенко), теплообміну аґреґатного стану речовин (В. Толубинський, В. Попов), конвективного обміну і тепломасообміну (І. Чорнобильський, В. Бузник), радіяційного теплообміну (М. Захариков), теплопроводности ((І. Іллінський), гірничої теплофізики (О. Щербань, Я. Казавчинський, М. Павлович), згоряння палива, теплообміну в пром. печах (В. Копитов). АН УРСР у Києві видає зб. серії: «Теплофизика и теплотехника» (2 рази на рік).

Гідротехніка (див. також Гідрологія, стор. 380). У 19 в. гідрологічні досліди проваджено на Дніпрі, Дністрі, Бозі й Дінці. Перші гідрологічні станції діяли у Києві (з 1812), Бердичеві (1814), Одесі (1821). Наук. дослідження з гідравліки (формування річищ, виправлення річок, вивчення режиму Дніпра) розпочато в кін. 19 в. в Харківському Технологічному й Київ. Політехн. ін-тах (Ю. Проскура, М. Лелявський, В. Лохтін, М. Максимович) та Львівській Політехніці. У 1920-их pp. організовано низку н.-д. інституцій з гідрології й гідротехніки, які пляново вивчали проблеми всієї території УССР: Укр. Метеорологічна Служба (Укрмет), Київ. Інженерно-меліоративний Ін-т, Н.-Д. Ін-т Водного Госп-ва Ук раїни, Харківський Гідрометеорологічний Ін-т тощо. Згодом ці інституції дещо реформовано і доповнено новими: Ін-т Гідрології й Гідротехніки (з 1963 — Ін-т Гідромеханіки) АН УРСР, Укр. Н.-Д. Гідрометеорологічний Ін-т у Києві, Укр. Н.-Д. Ін-т Гідротехніки і Меліорації у Києві, Укр. Ін-т Інженерів Водного Госп-ва у Рівному, Гідрометеорологічний Ін-т в Одесі та ін. Гідрологи й гідротехніки провели досліди з ділянки режиму і використання енерґії річок України, проблем Великого Дніпра (М. Максимович, Є. Опоков, Г. Швець), гідравліки відкритих русел і споруд, водозливу з широким порогом, динаміки руслових потоків (Ю. Сухомел, І. Розовський, В. Смислов), гідрологічних прогнозів і розрахунків (А. Огієвський, В. Назаров), виправлення річок (М. Терпугов), фільтрації під гідротехн. спорудами, будівництва і експлуатації каналів (Я. Ненько, М. Лаврентьєв, О. Угінчус), динаміки берегів водоймищ, проєктування захисних споруд (Б. Пишкін, Б. Русаков, В. Максимчук), забудови гребель і гідротехн. споруд (С. Соколовський, Л. Дятловицький, В. Чудновський, П. Сліпченко, М. Дідковський, М. Біляшевський), теорії корабля та автоматизації процесів керування річковими суднами (Ю. Павленко, О. Івахненко), очищення води засобом удосконалення фільтрування (Л. Кульський, В. Накорчевська), опріснення морських і солоних вод та очищення стічних вод (В. Алексеєв, Л. Смирнов, В. Коваленко), охорони водних ресурсів, водозниження і дренажу, фільтраційні дослідження та їх впровадження в практику водогосп. будівництва (І. Ляшко, О. Олійник, М. Пивовар, І. Сергієнко, Г. Мистецький, Б. Стрілець). У співпраці з виробничими орг-ціями Гідропроєкт, Укрдніпроводгосп, Дніпросільелектро дослідники виконали проєкти В. Дніпра, ген. схему водопостачання Донбасу, канала Дінець — Донбас, використання Дністра тощо.

Наук. журн.: «Вісті н.-д. ін-ту водного госп-ва України» (1927 — 35), «Вісті Ін-ту водного госп-ва» (1935 — 38), «Вісті Ін-ту гідрології» (1938 — 48), «Вісті Ін-ту гідрології та гідротехніки» (з 1948) та респ. міжвідомчий зб. «Гидромеханика».

Радіотехніка на Україні розвинулася на поч. 20 в. у зв’язку з дослідами М. Пильчикова в Одеському Ун-ті та Харківському Технологічному Ін-ті (він керував і спорудженням досл. радіостанції на Херсонському маяку, робив досліди з радіотелекерування), М. Умов (теоретична фізика в Одеському Ун-ті М. Бонч-Бруєвича (створив 1906 у Києві (ориґінальний радіопередавач), Д. Рожанського в Харківському Ун-ті. 1920-их pp. радіотехн. досліди провадили: в Одеському Політехн. Ін-ті М. Папалексі (про напрямленість радіотелеграфування, радіозв’язку з підводними човнами, телекерування), у Київ. В. Огієвський (створив 1924 у Києві першу в Україні радіомовну станцію), ін. вчені в Харківському, згодом Львівському також в ін. вузах України. Наук. дослідження з Р. ведуться у Фізико-Техн. Ін-ті АН УРСР в Харкові, в Ін-ті Радіофізики й Електроніки АН УРСР (організованому 1955) у Харкові й Ін-ті Радіотехн. Проблем у Києві. Укр. вчені досліджували: ґенератори надвисоких частот великої потужности та теорію маґнетрона (А. Слуцкін, С. Брауде, І. Трутень, Г. Левін), безпроводну передачу енерґії на далекі віддалі, нові ефективні методи модуляції, телебачення, радіольокації, електроніки надвисотних часто фазотронну методу ґенерації радіохвиль (С. Тетельбаум, О. Усиков), теорію і Т. напівпровідників, дифракцію електронів, кінетику фотопроводности (В. Лашкарьов, С. Пекар), техніку слабких струмів електродинаміку, теорії довгих ліній (О. Котельніков), відбиття радіохвиль від метеорних слідів та ін. проблем радіоастрономії (С. Брауде в Харківському Ін-ті Радіофізики й Електроніки АН УРСР), поширення радіохвиль у тропосферних хвилеводах і створення радіоокеанографії (С. Брауде, І. Островський, І. Тургєнєв, А. Мень), дифракцію електромагнетних хвиль (В. Марченко, В. Шестопалов), електронної емісії (Н. Моргуліс). Теоретичній радіотехніці сприяли нові методи дослідження нелінійної механіки, квантової теорії поля та квантової радіотехніки (М. Боголюбов, М. Крилов, А. Чернець). Проблемам з Р. присвячений квартальник «Радиотехника» і міжвідомчий зб. «Радиотехник». Ст. з Р. появлялися в ж. «Радіо» (1930 — 41).

Будівельні науки (про початки Б. н. див. ЕУ 2, стор. 184). До 1917 наук. досліди провадилися з будів. механіки (С. Тимошенко, О. Длнник), С. Симінський (С. Прокоф’єв), з теорії будови мостів (Є. Патон), вивчення будів. матеріялів (К. Дементьєв). При УАН 1919 засновано Ін-т Техн. Механіки (1929 перейменований на Ін-т Будів. Механіки, з 1959 — Ін-т Механіки АН УРСР), Ін-т Проблем Матеріялознавства, Ін-т Електрозварювання; з 1945 створено Академію Архітектури УРСР, яку 1956 перейменовано на Академію Будівництва й Архітектури УРСР (1964 ліквідовано). На Україні існує ряд спеціялізованих н.-д. ін-тів з будівництва: Ін-т Будів. Виробництва Держбуду УРСР, Київ. відділ Всесоюзного Н.-Д. Ін-ту Нових Матеріялів, Ін-т Типового та Експериментального Проєктування Житлових і Гром. Споруд, Укр. Дорожно-Транспортний Ін-т Мін-ва автомобільного транспорту і шосейних шляхів УРСР. Наук. досліди з будівництва провадять відповідні фак. різних високих шкіл, інженерно-будів. ін-ти у Києві, Харкові, Одесі; ін-ти інж. зал. транспорту в Києві й Харкові та ін. Вчені України внесли цінний вклад у розвиток поодиноких галузів будівництва. На відтинку використання сировинних ресурсів України (силікатів, каолінів) для виробництва скла, цементу, кераміки, керамзиту, перліту, шлакової пемзи визначилися: Б. Лисин, П. Будников, Ю. Писаренко, Ю. Козуб, Ю. Родичсв, Г. Слободяник. Досліди над залізобетоном провадили Я. Столяров, В. Ярин, Й. Улицький, І. Кирієнко. У ділянці будів. механіки працювали Ф. Белянкін, М. Афанасьєв (оболонки для пром. будівництва), С. Серенсен, М. Афанасьєв (повторно-змінні навантаження), М. Корноухов, Б. Горбунов, І. Аміро, М. Длугач, В. Заруцький, В. Яценко (міцність і стійкість стрижневих систем і ребристих циліндричних оболонок), Б. Горбунов, Д. Вайнберґ, В. Чудновський, О. Стрельбицька (розрахунок рам). Розробку індустріялізації та потокових метод будівництва розпочали М. Будников, О. Гармаш, О. Неровецький, а механізацію будівництва гідротехн. споруд П. Непорожній, П. Сліпченко. У санітарній Т. укр. вчені досліджували: теорію аерації пром. споруд, вентиляції, повітропроводів, нові системи опалення і кондиціонування повітря (Б. Лобай); теплофікацію й газифікацію міст (П. Колобков), очищення води і водопостачання (Л. Кульський), гідромеханіку (М. Лаврентьєв, Ю. Сухомел). У ділянці транспортного будівництва розроблено нові конструкції мостів, зал. колій, шляхових покриттів (О. Бируля, О. Фролов, М. Волков, Б. Горбунов). Про пром. житлове будівництво й урбаністику див. також Архітектура.

Поодинокі ділянки будів. наук мають періодичні вид.: «Будів. матеріяли і конструкції», «Архітектура і будівництво» (Київ 1953 — 56, у 1957 — 59 «Будівництво і Архітектура», згодом «Строительство и Архитектура»), «Промышленное строительство и инженерные сооружения», «Сільське Будівництво», «Міське Госп-во України», ж.-двомісячник Ін-ту Механіки АН УРСР «Прикладная Механика» (1955 — 65 «Прикладна Механіка»).

Література: Техн. науки в кн. Розвиток науки в Укр. РСР за 40 pp. K. 1957; Полонська-Василенко Н. Укр. Академія Наук, I — II. Мюнхен 1955 — 58; Техн. науки в УРЕ, т. 17. К. 1967; Техн. науки в кн. Історія Академії Наук УРСР, кн. 1. К. 1967; Учені вузів УРСР. К. 1968; Научно-технический прогрес в Украинской ССР 1961 — 1970. К. 1971; Народное хозяйство Украинской ССР. К. 1977; ж. Вісник Академії Будівництва і Архітектури УРСР. К. 1958 — 62; Вісник АН УРСР. К. 1947 — 78; Нариси з історії природознавства і техніки, випуски 1 — 24. К. 1960 — 78; Видання АН УРСР (1919 — 1957), бібліографічний покажчик, сектори; фізико-техн. науки, хеміко-технологічної науки, науки про землю і космос. К. 1970 — 71.

А. Жуковський, С. Процюк

Технічні рослини (технічні культури), с.-г. рослини, що їх використовують в основному як сировину для різних галузів пром-сти (харч., текстильної, миловарної, лакофарбової, фармацевтичної та ін.). За цільовим призначенням Т. р. поділяються на такі групи (у дужках рослини, що є в культурі на Україні): крохмаленосні (картопля, яку звич. до Т. р. не зараховують), цукроносні (цукровий буряк), олійні (соняшник, льон-кудряш, або олійний, рижій, рицина, ріпак, соя й ін.), етеро-олійні (коляндра, троянда етеро-олійна, м’ята, шавлія й ін.), прядивні (льон-довгунець, коноплі, до 1950 бавовна), лікарські, дубильні (дуб), наркотичні (тютюн, махорка) та ін. (хміль).

Деякі Т. р. культивовано на Україні впродовж віків (напр., льон, коноплі), деякі з 19 в. (цукровий буряк, соняшник, хміль), деякі (бавовна, тютюн) щойно з найновіших часів. Посівна площа Т. р. у цілому (без картоплі) в УССР, а також гол. Т. р. зазнала таких змін (в тис. га, в дужках — у % до всієї засівної площі):

Швидке зростання всіх Т. p., зокрема соняшника і цукрового буряка, усталилося у 1960-их pp.; на ці дві рослини 1975 припадало 87% усіх Т. р. (1913 — 70%). Постійно зростає значення льону (0,9% посівної площі всіх Т. p.), натомість зовсім упало значення конопель. З ін. Т. р. більші посівні площі мають (у тис. га і відсотках до всіх Т. p.; числа приблизні): рицина бл. 80 (2,0%), тютюн — 30 (0,7), льон-кудряш — 20 (0,4), ріпак — 6 (1940 — 91), етеро-олійні і лікарські — 42 (1), соя.

Низка Т. p., введених у культуру сов. владою, не виправдала сподівань (природні умови на Україні не були для них сприятливі), і їх тепер не вирощують: бавовник (1940 — 238 000 га, 8,5% посівної площі всіх Т. p.), кенаф, каучуконоси.

Т. р. поширені в усіх обл. УССР (від 15,6% всієї посівної площі у Вінницькій обл., до 4,1% на Закарп.) Найбільше поширені Т. рослини у Лісостепу: бл. 14% посівної площі (перев. цукровий буряк і соняшник, а також тютюн, озимий ріпак, коноплі) та в Степу — бл. 13% (гол. соняшник, а також рицина, етеро-олійні і лікарські, соя), менше на Поліссі — бл. 9% (льон, коноплі, хміль), найменше в горах.

На Кубані (Краснодарський край) Т. р. становлять бл. 700 000 га (16% посівної площі), у тому ч. 370 000 під соняшником, 212 000 під цукровим буряком; ін.: рицина, півд. коноплі, гірчиця, етеро-олійні й лікарські. Культура бавовни (ще 1952 — 171 000 га), кенафу, арахісу зовсім занепала.

В. Кубійович, Р. М.

Технічні училища, навчальні заклади в СССР і УССР, працюють у системі Професійно-техн. училищ на базі сер. школи і готують кваліфікованих робітників з понад 400 професій, які вимагають вищого загальноосв. рівня. Термін навчання 1 — 2 роки, Т. у. створені 1954. 1974 в СССР було бл. 700 Т. у., в яких навчалося 364 000 учнів.

Техно-мистецька група А, літ. об’єднання, що постало на переломі 1920 — 30-их pp. у Харкові і ставило своїм завданням модне на той час поєднання літератури і мистецтва з розвитком техніки й індустріялізації. Крім ініціятора групи М. Йогансена, до нього входили Ю. Смолич, Л. Ковалів, О. Довженко й ін. Але це об’єднання до виразнішого орг. оформлення не дійшло і помітної діяльности не виявило.

Тиверці, сх.-слов. плем’я, жило між Дністром, Прутом і Дунаєм — майже до Чорного м.; основне зайняття — хліборобство. Т. брали участь у походах на Царгород кн. Олега (907) й Ігоря (944) як їх союзники; у сер. 10 в. увійшли до складу Київ. держави. Т. у 10 — 12 вв. під натиском печенігів і половців посунулися на півн., де змішалися з сусідніми укр. племенами. У 12 — 13 вв. землі Т. входили до складу Гал. князівства. Нащадки Т. увійшли до складу укр. народу, частина їх зазнала румунізації.

Тиврів (IV — 9), с. м. т. на сх. Поділлі, положене над р. Богом, р. ц. Вінницької обл.; 4 000 меш. (1970). Харч. пром-сть, броварня та ін. зав., зав. пластмасових виробів.

Тивуни (тіуни), у Київ. Русі-Україні княжі слуги, госп. урядовці, що з доручення кн. виконували часом і держ. функції в суді та управлінні; іноді кол. раби. Т. користувалися привілеями. «Руська Правда» визначає подвійну виру за вбивство Т. Згодом Т. з’явилися й у бояр, а навіть у архиєреїв і в манастирях. У В. Князівстві Лит. Т. як управителі волостей (пізніше вони називалися намісниками), походили з шляхти, або з заможніших селян, призначуваних старостами княжих маєтностей. У деяких місцевостях, за давньоукр. правом, Т. були виборними представниками сіль. громад.

Тиктор Іван (6. 7. 1896), заслужений видавець, нар. в є. Красному Золочівського пов. (Галичина). Власник концерну «Укр. Преса» у Львові, в якому до 1939 видавав щоденник «Новий Час» (з 1923), газ. для села «Нар. Справа» (з 1928), ілюстрований тижневик «Наш Прапор», гумористичний ж. «Комар», дитячий ж. «Дзвіночок» (з бібліотекою «Ранок»), три останні з 1933, газ. для Лемківщини «Наш, Лемко» (з 1934). При кожній газ. виходила бібліотека, пристосована до потреб і зацікавлень читачів (разом понад 400 кн.), і щорічні три календарі: «Для всіх», «Золотий Колос» і «Комар». Своєю діяльністю Т. спричинився до масового поширення преси, а частково і книжок на зах. укр. землях, зокрема в Галичині. Після 1939 Т. очолював у Кракові рел. в-во «Нове Життя», 1941 — 43 — в-во «Волинь» у Рівному; з 1948 в Канаді (Вінніпеґ), там у в-ві «Клюб Приятелів Укр. Книжки» перевидав у 1948 — 54 свої найбільші довоєнні вид.: «Велика Історія України», «Історія Укр. Війська», «Історія Укр. Культури» (всі з доповненнями про новіші часи) та бл. 40 кн. красного письменства.

[Тиктор Іван (6.7.1896 — 27.8.1982, Оттава). — Виправлення. Т. 11.]

Тилик Володимир (* 1938), композитор родом з Дніпропетровського; закінчив Київ. Консерваторію (1962; учень Я. Штогаренка). 1962 — 67 муз. ред. у Держ. Комітеті радіомовлення та телебачення при Раді Мін. УРСР, з 1967 ред. відділу музики в ж. «Мистецтво». Твори: дві сюїти для симфонічної оркестри, «Словацька рапсодія» (1967), струнний квартет (1967), соната для фортепіяна (1965), «Акварелі» (1966); вокальні твори: сольоспіви на слова І. Франка, Т. Шевченка.

Тилицький перевал (IV — 2), перевал на території зах. Лемківщини, між Зах. і Низьким Бескидом, на кордоні Польщі й Чехо-Словаччини; висота — 683 м. Т. п. проходив давніше важливий шлях з Польщі на Угорщину (через Бардіїв); тепер втратив значення.

Тилігул, р. в Півд. Україні; довж. 168 км, сточище 3 550 км². Бере поч. на Подільській височині і в її межах тече вузькою (1,0 — 1,5 км) долиною; нижче у межах Причорноморської низовини, долина розширюється до 3 км (ширина річища до 10 — 20 м); впадає в Тилігульський лиман. Основне живлення снігове. Влітку на окремих ділянках пересихає. Використовується для зрошення. Над Т. — м. Березівка.

Тилігульський лиман, гірко-солоне оз. на Півд. Україні (в Одеській обл.). Довж. 35 км., ширина 0,2 — 3,5 км, глибина — до 19 м; площа 80 км². Від м. відокремлений піщаними пересипами завширшки бл. 4 км. Дно Т. л. подекуди вкрите чорним намулом, що має лікувальні властивості.

Тимінський Іван (1852 — 1902), гром.-політ. діяч, фінансист, один з перших нац. свідомих діячів на Буковині, який спричинився до перемоги народовців над москвофілами (1884); основоположник т-ва «Народний Дім» у Чернівцях, часопису «Буковина» (1885), посол до бук. сойму з 1890. Ст. у «Ділі», «Буковині».

Тимінський Тарас (чернече ім’я Тит, 1858 — 1927), брат Івана, церк. і гром. діяч Буковини, свящ., архимандрит, єп. -номінат і вікарій митр. Буковини (1917 — 18), пізніше звільнений румунами; оборонець укр. прав у бук. дієцезії. Ст. на церк. теми, брошура «Пастирське послання митр. Морара».

[Тимінський Тарас (* П’ядиківці, Буковина — † Розтоки, Буковина). — Виправлення. Т. 11.]

Тимків Микола (* 1909), нар. майстер різьблення на дереві, родом з Косова (Галичина). Декоративні тарілки, скриньки, меблі тощо, здоблені плоскорізьбою, інкрустацією й інтарсією.

[Тимків Микола (1909 — 1985, Косів). — Виправлення. Т. 11.]

Тимковський Ілля (1772 — 1853), педагог, правник, філолог і осв. діяч, родом з Переяслава. Вчився в Переяславській Колеґії, Київ. Академії і Моск. Ун-ті (1789 — 97). 1805 — 11 — проф. права, заг. словесности та історії у Харківському Ун-ті й одночасно візитатор Харківської шкільної округи, 1818 — 21 — глухівський пов. суддя, 1825 — 38 — дир. Новгород-Сіверської гімназії. Т. належать перші спроби систематизації рос. законів. «Систематическое расположение законов российских» (1802), «Опытный способ к философическому познанию российского языка» (1811), «О состоянии пчеловодства в Черниговской губ.», (1853), ряд літ.-публіцистичних й ін. праць, спогади. «Мое определение в службу, сказанное в частях (1785 — 99). Сборник материалов для исторической топографии г. Киева и его окрестностей» (К. 1874).

[Тимковський Ілля (1773 — 1853, Туранівка, Чернігівщина). — Виправлення. Т. 11.]

Тимковські, коз.-старшинський рід, який походить від Василя Тимченка, козака Переяславського полку (1740) і внука його Федора Назаровича Тимковського (1739 — 90), полкового осавула, переяславського поштмайстра. Сини Федора Т. були культ. діячами на Україні і в Росії. Ілля (1772 — 1853) — клясичний філолог, був проф. Харківського Ун-ту (1805 — 11) й дир. Новгород-Сіверської гімназії (1825 — 38), залишив спогади; Роман (1785 — 1820) — філолог, проф. Моск. Ун-ту, дослідник літописів; Єгор (1790 — 1875) — синолог, дипломат, автор «Путешествия в Китай через Монголію 1820 и 1821 гг.» (1824). Їх сестра Глікерія (1788 — 1829), по чоловікові Максимович, була матір’ю Михайла Максимовича, який виховувався у родині Т.

[Тимковські, Ілля (1773 — 1853). — Виправлення. Т. 11.]

Попередня     Головна     Наступна