[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1980. — Т. 9. — С. 3205-3214.]

Попередня     Головна     Наступна

Тимофєєв Валентин (* 1927), музикознавець родом з Одеси, там закінчив консерваторію (1951) і пізніше був у ній викладачем (до 1958); з 1964 гол. ред. репертуарно-ред. колеґії з музики при Мін-ві культури УРСР. Монографії: «Бела Руденко» (1964), «Укр. фортепіяновий концерт» (1968); нарис «Вокальна музика» (1962).

Тимофєев Володимир (1858 — 1923), хемік родом з Полтави; проф. Харківського Ун-ту і Київ. Політехн. Ін-ту. Праці Т. присвячені дослідженню розчинности неорганічних і органічних речовин у неводних розчинах залежно від температури.

Тимофєєвський Олександер (* 1887), патофізіолог і онколог, родом з Москви, чл.-кор. АН УРСР (з 1939), д. чл. Академії Мед. Наук СССР (з 1947). У 1934 — 54 працював на Україні; 1934 — 41 завідував відділом Харківського Рентґеноонкологічного Ін-ту; 1941 — 55 — Ін-ту Клінічної фізіології АН УРСР та Ін-ту експериментальної біології та патології ім. акад. О. Богомольця у Києві. Автор понад 100 праць, присвячених гол. ч. питанням експериментальної гематології та онкології.

[Тимофєєвський Олександер (1887 — 1985, Москва). — Виправлення. Т. 11.]

Тимофіївка (Phleum L.), рід одно- або багаторічних зіллястих рослин родини зернівців, добрі кормові трави. Відомо понад 15 видів, на Україні — 9. Ростуть на луках, гірських полонинах, у степах, на кам’янистих схилах, піскуватих місцях тощо. Однією з найкращих багаторічних сіножатніх і пасовищних кормових є Т. лучна (Ph. pratense L.), яка відзначається високими кормовими якостями, а також зимостійкістю й холодостійкістю; поширена у нечорноземній смузі; врожайність — 35 — 75 центнерів сіна з га; найпоширеніший ґатунок Люлинецька 1. Ін. види: Т. альпійська (Ph. alpinum L.) — в Карпатах; Т. гірська Ph. montanum C. Koch) — у Карпатах і в Криму; Т. степ. [Ph. phleoides (L) Karsten] на степах, сухих луках.

Тимофій (Тихон) Щербацький (1698 — 1767), правос. діяч з Трипілля, вихованець Києво-Могилянської Академії, ігумен Видубецького, архимандрит Михайлівського й Києво-Печерського манастирів; з 1748 київ. митр. Домагання Т. повернути київ. митрополії права і привілеї не знайшли зрозуміння Святійшого Синоду в Петербурзі, і 1757 Т. призначено моск. митр., яким він залишався до смерти.

Тимофій Петрович (Т. П., Т. Т.), ґравер на дереві першої пол. 17 в. Ілюстрації для вид. Києво-Печерської Лаври «Бесіди Іоанна Златоуста на Діянія св. апостолів» (1624) у ренесансовому стилі.

Тимофій Шретер (1901 — 62), діяч Поль. Автокефальної Церкви, родом з Волині (батько — нім. колоніст); закінчив Правос. Богословський Відділ Варшавського Ун-ту. Ставши свящ., виявив себе прихильником польонізації Правос. Церкви і був у чині майора деканом військ. округи у Любліні; за протекцією поль. кіл, отримав (1938) єпископську хіротонію (вікарій люблінський), 1939 — 44 перебував як настоятель у Яблочинському манастирі; у Людовій Польщі — архиєп. білостоцький, з 1959 — митр. варшавський і всієї Польщі.

Тимохін Володимир (* 1929), співак — драматичний тенор родом з с. Дмитрівки (Кіровоградська обл.); учився в Одеській і Московській консерваторіях, з 1956 соліст Київ. Театру Опери й Балету. Партії: Льоенґрін (в однойменній опері Р. Ваґнера), Рудольф («Богема» Дж. Пуччіні) та ін.

Тимошенко Володимир (25. 4. 1885 — 15. 8. 1965), визначний укр. економіст (зокрема сіль. госп-ва), нар. у с. Шпотівці на Чернігівщині, брат Степана Т. і Сергія Т.; д. чл. НТШ й УВАН. По закінченні Ін-ту Комунікацій та екон. відділу Політехніки в Петербурзі (1911) працював у Мін-ві Шляхів та Хліборобства. 1917 переїхав на Україну і був екон. консультантом укр. урядів та керівником Ін-ту екон. коньюнктури при УАН; 1919 екон. радник укр. дипломатичної місії на мирову конференцію в Парижі. На еміґрації у Відні і (з 1922) у Празі проф. УГА та УВУ. Одержавши стипендію Рокефеллера, Т. поїхав 1926 на студії до ЗДА (докторат екон. наук у Корнельському Ун-ті), де з 1928 й залишився. До 1934 викладав екон. науки в Мічіґанському Ун-ті, 1934 — 36 був наук. дорадником сіль. госп-ва у вашінґтонському мін-ві. 1936 — 50 — проф. Стемфордського Ун-ту, одночасно працював у його Ін-ті Харчування. Помер в Мепло Парк (Каліфорнія).

Гол. ділянкою наук. зацікавлення Т. було сіль. госп-во та с.-г. політика (світовий ринок, геогр. розміщення с.-г. культур, питання ринкових операцій та їх реґляментація, впливи коньюнктурних циклів тощо), а також економіка СССР з урахуванням укр. проблематики. Т. автор 50 більших наук. праць, з них найважливіші: «Картелі і трести: модерні форми орг-ції пром-сти» (1923), «Світове господарство» (1924; обидві літографоване вид.); „Ukraine und Russland in Ihren gegenseitigen wirtschaftlichen Beziehungen“ („Mitteilungen des Ukrainischen Wissenschaftlichen Institutes in Berlin“, 1928); „Danub Basin as a producer and exporter of wheat“ (1930); „Agricultural Russia and the wheat problem“ (1932); „Soviet agricultural reorganization and the bread-grain situation“ (1937); „Variability in wheat yields and outputs“, 1 — 2 (1942 — 43); „The Soviet sugar industry and its postwar restoration“ (1951); „Soviet agricultural politics and the nationalities problem“ (1956).

[Тимошенко Володимир († Менло Парк). — Виправлення. Т. 11.]

Тимошенко Олександер (1909 — 73), архітект, нар. у Києві, син Сергія Т. По закінченні Празької Політехніки жив у Луцькому. З 1938 працював за фахом у Варшаві, Берліні, Празі, Бельгії і (з 1947) у ЗДА — гол. у Нью-Йорку, Сан-Франсіско і (з 1965) у Вашінґтоні. Керував будовою низки хмаросягів у Нью-Йорку (у фірмі Карсон, Ландін та Шов, 1957 — 62 її співвласник), архітектурно оформив станції вашінґтонського метрополітену. Т. — чл. засновник Т-ва Укр. Інженерів Америки (1953 — 54 його гол.). Ст. з питань укр. архітектури та житлового будівництва. Т. був прихильником створення в укр. будівництві модерного стилю з використанням укр. елементів.

[Тимошенко Олександер († Вашінґтон). — Виправлення. Т. 11.]

Тимошенко Петро (* 1920), мовознавець-україніст, доц. Київ. Ун-ту. Джерельні праці про історію укр. мови, лексикографію, лексикологію, правопис і фонетику. Упорядкував «Хрестоматію матеріялів з історії укр. літ. мови», 2 тт. (1959 — 61).

[Тимошенко Петро (1920, Вільховець, Київщина — 1984, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Тимошенко Семен (1895 — 1970), сов. військ. діяч, нар. в с. Фурманівці (тепер Одеської обл.) в сел. родині, маршал СССР (1940); закінчив вищі військ. акад. курси (1922) і курси командирів-єдиноначальників при Військ.-Політ. Академії (1930). Під час гром. війни командував полком, кінною бриґадою і дивізією; пізніше на різних військ. посадах, у 1935 — 37 командував Харківською військ. округою, з 1938 — Київ. особливою військ. округою, у вересні 1939 — військами Укр. фронту, що окупували Зах. Україну. З травня 1940 до липня 1941 — нарком оборони СССР; під час другої світової війни заступник наркома оборони СССР, головнокомандувач військ Зах. і Півд.-зах. напрямів, представник Ставки Верховного головнокомандування. По війні командувач ряду військ. округ; з 1960 ген. інспектор Мін-ва Оборони.

[Тимошенко Семен (1896 — 1970, Москва). — Виправлення. Т. 11.]

Тимошенко Сергій (5. 2. 1881 — 6. 7. 1950), архітект і суспільно-політ. діяч, нар. в с. Базилівці на Чернігівщині, брат Володимира і Степана. Як студент Ін-ту Цивільних Інж. у Петербурзі був діячем Укр. Студентської Громади і чл. Півн. Комітету РУД (згодом УСДРП). По закінченні ін-ту працював за фахом у Ковелі, Києві (будинки Юркевича та Лаврентієва в укр. стилі) й Харкові (також будинки в укр. стилі Попова, Бойка, проєкти міст-садів). З поч. революції 1917 губ. комісар Харківщини і чл. Центр. Ради; 1919 — 20 — мін. шляхів у кабінетах І. Мазепи, В. Прокоповича і А. Лівицького; учасник Другого зимового походу. 1922 — 23 у Львові (церкви на передмістях Львова — Клепарові, Левандівці, манастир Студитів у Зарваниці та ін.), 1924 — 29 проф. Укр. Госп. Академії в Подєбрадах і Укр. Студії Пластичного Мистецтва в Празі. 1930 — 39 у Луцькому, гол. архітект для с.-г. будівництва на Волині (серед ін. проєкти зразкових хуторів), діяч Волинського Укр. Об’єднання (з 1935 його гол. і посол до поль. сойму, 1938 — 39 — до Сенату) і Укр. Правос. Церкви (між ін. перший гол. Т-ва ім. Петра Могили), 1940 — 43 у Любліні, згодом у Німеччині, і з 1946 у ЗДА, де й помер.

З численних проєктів, які створив Т., здійснено бл. 400 будов. Прагнучи відродження укр. стилю, Т. базувався на спадщині укр. мистецтва, зокрема на мурованій архітектурі укр. барокко.

[Тимошенко Сергій († Пало Альто, Каліфорнія). — Виправлення. Т. 11.]

Тимошенко Степан (23. 12. 1878 — 29. 5. 1972), визначний учений у ділянці пружности, будів. механіки й опору матеріялів, нар. в с. Шпотівці на Чернігівщині в родині землеміра; брат Володимира і Сергія Т. Закінчив Ін-т Інженерів шляхів у Петербурзі (1901), 1903 — 06 викладав у ньому, 1906 — 11 і 1917 — 20 — проф. Київ. Політехн. Ін-ту (1911 звільнений розпорядженням мін. через антирежимні погляди), 1912 — 17 проф. Ін-ту Інженерів шляхів та Політехн. і Електротехн. ін-тів у Петербурзі. 1918 Т. співзасновник Укр. АН у Києві та її д. чл. (1919 — 20 дир. її Ін-ту Техн. Механіки). 1920 Т. еміґрував до Юґославії, де був проф. Загребського Політехн. Ін-ту; 1922 переїхав до ЗДА, і був наук. консультантом компанії Вестінґгауз (1923 — 27), з 1927 проф. Мічіґанського, 1936 — 43 Стемфордського ун-тів. Помер у Вупперталі (Зах. Німеччина).

Т. — світової слави теоретик, практик і педагог, автор високошкільних підручників, перекладених на різні мови. Бл. 150 наук. праць, серед яких фундаментальні з галузі опору матеріялів: «Курс сопротивления материалов» (1911; кільканадцять вид. перекладені ін. мовами), „Festigkeitsprobleme in Maschinenbau“ (1928), „Strength of Materials“ I, II (1930 і ряд ін. вид.), „History of Strength Materials“ (1953); з будів. механіки: «Скорочений курс будів. механіки» (1918), «Курс статики споруд», ч. 1 (1931), „Theory of structure“ (1945; у співпраці з D. Н. Young), „Engineering Mechanics“ (1951; у співпраці з D. Н. Young); з теорії пружности і коливань в інженерській справі: «Курс теории упругости», ч. 1 — 2 (1914 — 16), „Vibration Problems in Engineering“ (1928 і 1937), «Прикладная теория упругости» (1931), «Расчет упругих арок» (1933), „Theory of elasticity“ (1934 і 1951, у співавторстві з J. N. Goodier); з теорії стійкости пружних систем: „Stabilitätsprobleme der Elastizität“ (1928), „Theory of Elastic stability“ (1936), „Theory of Plates and Shells“ (1940), «Устройчивость упругих систем» (1955). У 75-ліття Т. перевидано його гол. праці в „Collected Papers of S. Timoshenko“ (1953).

Т. чл. численних академій і наук. т-в: УАН (1918), НТШ (1923), УВАН (1947), почесний чл. Т-ва Укр. Інж. Америки (1953); серед неукр.: чл. Академій Наук: Амер. Нац., Англ. Королівської, Італ., СССР, Поль. інж. наук; почесний чл. Амер. Т-ва інж. механіків, Спілки швайцарських інж., чл. Інтернаціональної Асоціяції мостів та ін. Почесні докторати низки високих шкіл; нагороди і медалі ряду держав.

Р. М.

Тимошенко-Полевська Людмила, див. Полевська-Тимошенко Людмила (1893 — 1975).

Тимцюрак Володимир (* 1889), гром. діяч родом з Калущини (Галичина), правник. Сотник УГА (начальник заг. відділу в Держ. Секретаріяті Військ. Справ, адьютант Є. Петрушевича, чл. військ. місії УНР до поль. уряду у Варшаві), гром. діяч у Станиславові, Любліні (1940 — 41 представник УЦК у Люблінському дистрикті), Ґраці (1945 — 49) і Чікаґо.

[Тимцюрак Володимир (1889, Пійло — 1980, Чікаґо, ЗДА). — Виправлення. Т. 11.]

Тимчасова Комісія для розгляду давніх актів у Києві, див. Київська Археографічна Комісія.

Тимчасовий Робітничо-Селянський Уряд України, другий сов. уряд України, створений у кін. листопада 1918 в Курську для політ. завуалювання інтервенції Сов. Росії проти УНР і Директорії. Т. Р.-С. У. У. очолював Ю. П’ятаков, до складу його входили здебільша неукраїнці. 3. 1. 1919 сов. військо зайняло Харків, куди й перейшов цей уряд. 25. 1. 1919 Т. Р.-С. У. У. ухвалив об’єднання України з РСФСР «на засадах сов. федерації», а 29. 1. 1919 його перейменовано на Раду Народних Комісарів України. Згідно з постановою 3 Всеукр. З’їзду Рад 7. 3. 1919 Т. Р.-С. У. У. був перейменований на Робітничо-Селянський Уряд Укр. РСР.

Тимчасовий Уряд (Временное Правительство), рос. уряд від лютневої (березневої) революції [2 (15). 3. 1917] до больш. перевороту [25. 10. (7. 11.) 1917], складений з чл. конституційно-демократичної, соціялістів-революціонерів і соціял-демократичної партій. Т. У. намагався втримати єдність Рос. Імперії, перетвореної на дем. республіку, був за продовження війни з Центр. Державами, виступав проти сепаратистичних прагнень нерос. народів, визнаючи їм щонайбільше культ.-нац. автономію. Противниками Т. У. були большевики, які через Ради робітничих і солдатських депутатів намагалися встановити свою владу. Т. У. встановлював в усій державі, у тому ч. й на Україні, обрані місц. земськими зборами і рев. комітетами губ. (і пов.) виконавчі комітети на чолі з губ. комісарами; до складу місц., адміністрації на Україні обрано значне числа українців; Ген.-губернатором Галичини й Буковини був призначений Д. Дорошенко, губернатором Галичини — І. Красковський, Буковини — О. Лотоцький. На Україні існувало двовладдя (намагання Рад робітничих і солдатських депутатів виявити себе як третій чинник не мали успіхів). Т. У. очолював кн. Г. Львов (до кін. липня), згодом А. Керенський. Спершу Т. У. ставився неґативно до домагань Укр. Центр. Ради нац.-територіяльної автономії України, але після проголошення І Універсалу УЦР і створення Ген. Секретаріяту УЦР мін. Т. У. (А. Керенський, М. Терещенко, І. Церетеллі) прибули 11. 7. 1917 до Києва для переговорів, в наслідок яких вони визнали УЦР і Ген. Секретаріят як крайовий орган України (представником України при Т. У. призначено П. Стебницького), а УЦР, визнаючи Т. У., обіцяла не робити таємних кроків для одностороннього здійснення автономії та поповнити свій склад і Ген. Секретаріят представниками нац. меншостей України. Це домовлення оформив II Універсал УЦР. Т. У., не погоджуючися з «Статутом Вищого Управління України», що його видала Укр. Центр. Рада, видав від себе «Інструкцію» (17. 8. 1917), якою обмежував права УЦР і Ген. Секретаріяту, але й сам не дотримувався цієї «Інструкції», і робив перешкоди УЦР і Ген. Секретаріятові в орг-ції влади на Україні. Серед чл. Т. У. прихильніше до укр. домагань ставився грузин І. Церетеллі, неґативно — кадети; мін. українець М. Терещенко не виявляв особливих симпатій до укр. справи.

Після жовтневого перевороту 1917 адміністративний апарат на Україні, призначений Т. У., перестав цілковито діяти і вся влада перейшла до Укр. Центр. Ради та її адміністрації.

Р. М.

Тимченко (псевд. Богун) Євген (1866 — 1948), мовознавець-україніст і перекладач родом з Полтави; д. чл. НТШ і Укр. Наук. Т-ва в Києві, чл.-кор. АН СССР (з 1929); чл. Київ. Старої Громади. 1918 — 32 проф. Київ. Ун-ту й ІНО, з 1918 гол. Постійної Комісії для складання іст. словника укр. мови УАН. По 1932, зазнавши урядових репресій (1937 засланий) не був друкований (щойно 1948 з’явилася посмертно його ст. «Одна діялектна особливість вживання морфеми ся»). Гол. мовознавчі праці: «Русско-малорусский словарь» (2 тт., 1897 — 99), «Укр. граматика» (1907, 1917, 1918), «Програма до збирання діялектичних одмін укр. мови» (1910, у співпраці з К. Михальчуком), «Функции генетива в южнорусской языковой области» (1913), «Вказівки, як записувати діялектичні матеріяли на укр. язиковім обширі» (1925), «Льокатив в укр. мові» (1925), «Номінатив і датив в укр. мові» (1925), «Вокатив і інструменталь в укр. мові» (1926), «Акузатив в укр. мові» (1928), «Курс історії укр. язика. Вступ і фонетика» (1927, 1930). У питаннях сучасної літ. мови Т. був найтиповішим представником архаїзаторсько-етногр. школи, що орієнтувалася на самобутність розвитку мови в дусі відповідно пересіяних діялектних записів, а в історії мови — молодограматиком. Виступав проти гіпотези про прасхідньослов. мову («Слов’янська одність і становище укр. мови в слов. родині», ж. «Україна», 1924). Твором життя Т. був «Іст. словник укр. язика» (14 — 18 ст.). Т. склав його прототип на поч. 20 в. і він мав бути виданий як додаток до «Словаря укр. мови» Б. Грінченка (1907 — 09), але перший т. (А — Ж) в дуже поширеній версії при співпраці Е. Волошина, К. Лазаревської та Г. Петренка вийшов щойно 1930 — 32. Розгром укр. культури в УССР припинив працю над словником, черговий випуск був знищений у друкарні. Картки для дальших випусків зберігаються в Ін-ті Мовознавства в Києві. Т. перекладав карельсько-фінський і естонський нар. епос: «Калевала» (1901), «Калевіпоеґ» (частково) і з франц. мови (Мопасан, Метерлінк, Гюґо).

[Тимченко (псевд. Богун) Євген († Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Б. С.

Тимченко Йосип (1852 — 1924), механік-винахідник родом з с. Окопу (Харківщина), працював механіком у Новорос. Ун-ті в Одесі. Т. винайшов ряд конструкцій метеорологічних приладів, стрибковий механізм для переривчастої зміни кінокадрів (1893) тощо.

[Тимченко Йосип († Одеса). — Виправлення. Т. 11.]

Тимченко Марфа (* 1922), майстер декоративного розпису, родом з с. Петриківки (Дніпропетровська обл.), учениця Т. Пати та Київ. школи майстрів нар. творчости; з 1953 мистець порцеляни на Київ. експериментальному кераміко-художньому зав. Для розписів Т. (стінопис, дерев’яні вироби і порцеляна) характеристична компактна композиція з рослинністю і птахами.

Тимчук Віктор (* 1936), письм. родом з Вінничини; друкується з 1958. Зб. оп. «Окраєць синього неба», «День білих каштанів» (1973).

Тимчук Роман (* 1909), актор і режисер, родом з Галичини. На сцені з 1930, серед ін. у театрах «Заґрава» (1931 — 32), ім. І. Тобілевича (1933 — 36), в театрі Й. Стадника (1937 — 38), Станиславівському (1941 — 42) та Укр. Карп. у Дрогобичі (1942 — 43); з 1947 в Ансамблі Укр. Акторів під орудою В. Блавацького (в Реґенсбурзі); з 1949 у ЗДА. Ставив «Мину Мазайла» (М. Куліша), «Украдене щастя» (І. Франка), оперу М. Аркаса «Катерина» та численні побутові п’єси.

[Тимчук Роман (1909, Волиця — 1991, Філядельфія). — Виправлення. Т. 11.]

Тим’як Марія (* 1889), нар. майстер мист. кераміки, родом з м. Косова (Галичина). Створює ориґінальний побутовий посуд (миски, глечики), вазочки, фігурки баранів і оздоблює їх геометричним орнаментом. Вироби Т. зберігаються в музеях Києва і Львова.

[Тим’як Марія (1889 — 1970, Косів). — Виправлення. Т. 11.]

Типик, з грец. Типікон, кн. зразків, зб. церк. приписів (рубрик), як відправляти поодинокі нічнодневні богослуження у тому чи тому випадку. Богослуження у Сх. Церкві відбуваються у різних циклах, які між собою переплітаються, з чого виникають різноманітні комбінації відправ. Т. збирає в одне всі можливі комбінації і подає точні вказівки, як у тому чи тому випадку «уставно» (звідси Устав), тобто зразково відправляти те чи те богослуження.

На Україні від часів св. Теодосія Печерського († 1074) уживався т. зв. Студитський Т. (від царгородського манастиря св. Теодора Студита, а від 15 в. його замінив Єрусалимський Т. (з Лаври св. Сави б. Єрусалиму). Рукописні Т. мають назву Устав або «Око церковноє». Т. спершу друкувався окремими частинами, в кін. богослужбових кн. (т. зв. Маркові глави), а далі появився окремою відбиткою скорочено у Почаєві 1766. Повний Т. п. н. «Устав Церковного ПЂнія» появився там само (1780). На Зах. Укр. Землях систематичний виклад Т. видав Я. Досковський у Перемишлі (1852, дальші вид. 1870, 1903) та О. Микита в Ужгороді (1890, 1901). Найкращий з усіх укр. Т. «Типік Церкве Руско-Католіческія» І. Дольницького (1899). За його вказівками виходять щорічні церк. устави, що їх звич. друкують окремою відбиткою або в календарях.

о. М. В.

Типографські євангелія, ч. 7 (давніше ч. 6, 12 в., 252 подвійні стор.) і ч. 6 (давніше ч. 5, 13 в., 228 подвійних стор.), рукописи з кол. Типографської Бібліотеки Святішого Синоду в Москві (тепер у Третьяковській ґалерії і в Центр. Держ. Архіві давніх актів у Москві), переписані з болг. ориґіналу на Україні, ймовірно в Києві. Мову описав і видав фраґменти тексту О. Соболевський у «Очерках из истории русского языка», 1884 (відбитка з київ. «Университетских известий»).

Типчак, типчина, див. Костриця.

Тираспіль (VII — 10), м. респ. підпорядкування і р. ц. Молд. РСР, положене на лівому березі Дністра, пристань; 139 000 меш. (1979; 1926 — 29 700, 1939 — 38 000, 1959 — 63 000, 1970 — 105 000). Т. заснував 1793 А. Суворов як фортецю на місці кол. молд. поселення Суклеї; з 1806 пов. м. Херсонської губ. 1924 — 40 у складі Молд. Автономної ССР (з 1929 її гол. м.), згодом Молд. ССР. 1926 українці в Т. становили 11,9% всього населення (росіяни — 54,8, молдавани 1,4, жиди — 29,4), у Тираспільському р-ні — 19,5% (росіяни — 32,8, молдавани — 26,0, жиди — 10,2, болгари — 9,0). Т. є одним з екон. і культ. центрів Молд. ССР. Розвинена харч. пром-сть (консервна, винно-коньячна тощо), зав.: склотарний, електричних машин, електроапаратний й ін. Пед. ін-т, технікуми: харч. пром-сти, плодо-овочевий, мед. школа, драматичний театр.

Тирлич (Gentiana L.), рід одно- і багаторічних зіллястих півкущів родини тирличкуватих. Відомо бл. 300 видів, поширених перев. в поміркованих широтах земної кулі, у т. ч. на Україні — 16, зокрема Т. звич. (G. preumonanthe L.), Т. вирізаний (G. excisa Presl.), Т. карпатський (G. carpatica Wettst), Т. жовтий (G. lutea L.) та ін. Корені і кореневища Т. жовтого використовують у медицині (для збудження апетиту) і в коньяково-горілчаному виробництві.

Тирса, див. Ковила.

Тис (справжнє прізвище Крохмалюк) Юрій (* 1904), письм., журналіст, історик, за фахом інж., нар. у Кракові. Закінчив Високу Техн. Школу у Відні (1928), був старшиною штабу 1 УД УНА. На еміґрації в Німеччині, Арґентіні і в ЗДА; співзасновник Спілки Укр. Науковців, Мистців і Літераторів у Буенос-Айресі, гол. Ін-ту Укр. Культури і ред. (з 1962) його ж. «Терем». Повісті «Під Львовом плуг відпочивав» (1937), «Життя іншої людини» (1958), «Звідун з Чигирина» і «На світанку» (1961), фантастична повість «К-7» (1964), низка оп., зокрема зб. «Симфонія землі» (1951), драма «Не плач, Рахіле» (1952); іст. праці «Бої Хмельницького» (1954), „La Batalla de Poltava“ (1960), „Guerra у Libertad“ (1961), „UPA Warfare in Ukraine“ (1972); ст. в укр., есп. й англомовній пресі.

Тис ягідний, або негній-дерево (Taxus baccata L.), хвойне вічнозелене дерево родини тисових, 10 — 20 м висоти. Тіньовитривалий, деревина з чорнобурою серцевиною, важка, міцна, стійка проти гниття, добре полірується; використовують у мебльовій пром-сті, машинобудуванні, підводному будівництві тощо. Т. природно росте у Криму, в культурі і в садах по всій Україні. У давнину тисові ліси були поширені в Карпатах і на Передкарпатті (сліди в топоніміці — Тисів, Тисьмениця тощо); тепер залишилися лише невеликі острівці, серед них тисовий резерват (206 га) в Коломийському лісгоспі у с. Верхньому (кол. Княждвір).

Тиса, найбільша ліва притока Дунаю, довж. 966 км, сточище — 153 000 км²; тече на території УССР (на Закарпатті; на довж. 223 км), Угорщини й Юґославії; на незначному відтинку становить кордон УССР з Румунією. У сточищі Т. положене майже все Закарпаття (за винятком півн.-зах. окраїн Пряшівщини) — понад 15 000 км² (у тому ч. понад 3 000 км² — Пряшівщина). Т. утворюється на півн. від Рахова злиттям Чорної (довж. 50 км, сточище 574 км²; перетинає Полонинський Бескид) і Білої (34 км, сточище — 466 км²; пливе на межі Чорногори і Гуцульських Альп) Т. До В. Бичкова Т. має типово гірський характер: спад річища понад 4,5 м/км, швидкість течії — З м/сек., долина вузька, пересічна шир. річища 50 м. Нижче Т. тече у широтному напрямі здовж півд. краю Мармароської котловини; шир. долини 8 — 10 км, шир. річища 50 — 100 м, його спад зменшується до 1,8, швидкість течії до 2 м/сек. Нижче Хусту Т. проривається через Вулканічні Карпати, утворюючи мальовничі «Хустські ворота», і виходить на Потиську низовину та набуває рис спокійної рівнинної p.; шир. заплави 10 — 12 км.

Основне живлення Т. снігове і дощове; весняні і літні повені. Т. замерзає лише нижче Виноградова. Використовується до сплаву. Більші притоки: Тересва, Теребля, Ріка, Боржава, Бодроґ (з Ляторицею, Ужем і Лаборцем), Горнад (з Топлею).

Тисовський Василь (1851 — 1919), гал. педагог, батько Олександра Т., учитель Акад. гімназії у Львові (1878 — 84), згодом дир. гімназії в Самборі; співр. «Діла» і ред. «Зорі» (1890 — 91).

Тисовський (псевд. Дрот) Олександер (9. 8. 1886 — 29. 3. 1968), нар. в с. Бикові (Галичина); педагог, основоположник й організатор Пласту, біолог, д. чл. НТШ (з 1927), учитель природознавства в Акад. гімназії (1911 — 39), проф. Укр Таємного Ун-ту (1920 — 24), Укр. Держ. Ун-ту ім. І. Франка (1939 — 41) та вищих аґрономічних курсів (1941 — 43) у Львові; з 1944 на еміґрації у Відні, де й помер. Вважаючи, що школа навчає, але не виховує, Т. опрацював виховну систему Пласту як орг-ції молоді «для всебічного і патріотичного самовиховання», метою якої є гармонійно розвинена людина й повноцінний громадянин. Основним елементом у вихованні молоді, за Т., є ігри та шляхетне змагання за найкраще виконання свого обов’язку; гол. увагу він покладав на самовиховання, при допоміжній ролі виховника в Пласті. Праці з зоології і ботаніки укр. та нім. мовами; «Пласт (скавтінґ для юнаків) в укр. школах» (у звіті Акад. гімназії 1912 — 13), «Пласт» (1913), «Життя в Пласті» (1921, основна праця Т.; 2 доповнене вид. 1961, 3 — 1969), ст. на виховні теми.

Література: Данилів Т. Основоположник Пласту — до 80-річчя д-ра Олександра Тисовського, Мюнхен 1966.

Тиссаровський Єремія (світське ім’я Євстафій; † 1641), церк. діяч, з 1607 правос. єп. львівський, висвячений сучавським митр. Анастасієм. З 1610 Т. був 10 pp. єдиним правос. єп. у Речі Посполитій; 1633 брав участь у хіротонії Петра Могили; мав титул екзарха константинопільського патріярха.

[Тиссаровський Єремія († Золочів. Галичина). — Виправлення. Т. 11.]

Тисяк Василь (1899 — 1967), співак — ліричний тенор родом з Долини (Галичина), учився у Львові, Варшаві, Празі й Міляні. Лавреат конкурсу співаків у Відні (1932). З 1933 співак Варшавської Опери, 1941 — 44 перший тенор Львівського Оперного Театру. Кращі ролі: Фавст (в одноіменній опері Ш. Ґуно), Каварадоссі («Тоска» Дж. Пуччіні), Хозе («Кармен» Ж. Бізе), Радамес («Аїда» Дж. Верді). На еміґрації в Парижі (з 1946), виступав у Барсельоні і Мадріді (1948). З 1950 у Канаді, де й помер.

[Тисяк Василь (1900, Велдіж, Долинський пов. — 1967, Торонто). — Виправлення. Т. 11.]

Тисяцький, вищий земський урядовець у княжій Русі-Україні, намісник кн., очолював військ. ополчення — тисячу і виконував функції суд. і поліційного характеру, пізніше (11 — 13 в.) Т. став виборним урядовцем.

Тисяча, ополчення в Київ. Русі, на чолі якого стояла довірена особа кн. — тисяцький. Також найвища одиниця адміністративно-військ. поділу, що покривалася з землею-краєм (див. Десятковий лад).

Тиська культура, неолітична культура (4 тисячоліття до Хр.), поширена на Закарпатті і в сусідній частині Угорщини, виявлена у другій пол. 19 в. в околиці Мукачева. Поселення з прямокутніми житлами розташовувались над берегами рік. При розкопах знайдено вироби з кременю й каменю, невеликі горщики з прямими стінками й миски, посуд для збереження зерна, чаші на ніжках, ковші, а також статуетки людини. Посуд часто оздоблений врізним орнаментом у вигляді фігур, меандру або наліпними шишечками. Знаряддя праці: молоти, тесаки й сокири. Зайняття людности: хліборобство, скотарство, рибальство, мисливство. Померлих ховали скорченими у невеликих могильниках.

Тисьмениця, р. на Передкарпатті, бере поч. на Високому Бескиді; права притока Бистриці Тисьменицької (сточище Дністра); довж. 49 км, сточище — 650 км.² У пониззі Т. збудовано Тисьменицьку осушувальну систему (заг. площа 10 300 га, довж. осушувальної мережі понад 300 км).

Тисьмениця (V — 5), с. м. т. Івано-Франківського р-ну, Івано-Франківської обл., положена в Станиславівській улоговині над р. Вороною; 7 000 меш. (1970), хутрове виробниче об’єднання, деревообробна пром-сть. Т. відома з пол. 12 в., 1449 дістала маґдебурзьке право і була досить значним ремісничо-торг. центром на Передкарпатті. У 19 в. занепала, гол. через конкуренцію сусіднього Станиславова (у сер. 19 в. нараховувала 6 000 меш.); характер ремісничий (відомий центр кушнірства) і с.-г. Архітектурна пам“ятка — дерев’яна церква з 18 ст.

Тит, київ. ґравер на дереві поч. 18 в. Працював для вид. Києво-Печерської Лаври між 1706 — 09; 5 великих ґравюр в «Акафістах», і 24 дрібніші в «Акафісті Успінню» з сюжетами з життя Богоматері і ґравюра св. Миколая. Т. до своїх творів впровадив мотиви київ. пейзажу.

Титанові руди, гірські породи, з яких екон. доцільно та технологічно можливо видобувати метал титан (Т.), один з важливіших конструкційних та стратегічних металів, що являє собою базу для багатьох спецстопів. З уваги на його тугість та відпорність на корозію, він використовується для будови літаків, космічних кораблів, складної хем. апаратури та нуклеарної техніки; завдяки заміні сталі на Т. вага, напр., літаків значно зменшується і тому їхня ефективність значно збільшується.

На Україні, одній з нечисленних країн світу видобутку Т. p., її поклади відкрили на поч. 1950-их pp. і невдовзі почалася його експлуатація. Т. р. поширені на Україні у межах Укр. кристалічного масиву, особливо на сх. Волині (Іршанське родовище) та центр. Придніпров’ї (Самотканське — найбільше з усіх і Стреминогорське). Укр. Т. р. належать до екзогенних мінералів, представлених здебільша ільменітом (Fe Ті O3) і рутилем (Ti O) та його відмінами: аризонітом та лейкоксеном.

Титанову (тит.) пром-сть розпочато на Україні 1956 на Дніпровському тит.-магнієвому зав. у Запоріжжі, на якому рафінують ільменіти, збагачені на Іршанському і Леменівському гірничозбагачувальному комбінатах. Основним видом його продукції є тит. губка, на одну т якої зуживається 1,4 т магнію, 4,2 т очищеного тетрахлориду Т. та 20 000 квт-год.; значна кількість її експортується до ЗДА та деяких зах.-евр. країн. З уваги на високу ціну Т., продукція цього зав. є відносно прибуткова; при ньому діє досл. ін-т. Деякі тит. сплави продукує Світловодський зав. чистих металів та Дніпровський зав. твердих стопів — обидва на Кіровоградщині. Через токсичні умови праці переробка Т. р. відбувається у дуже складних умовах.

На базі тит. мінералів продукують також ін. важливі вироби: тит. білила, абразиви, лаки, тугоплавне скло, штучні рубіни та сапфіри; зокрема на новому підприємстві — Крим. зав. (в півн. Криму) двоокису Т.

Література: Машкара І., Вадимов М. Створення сировинної бази титанової пром-сти на Україні. Геол. журнал, 1957, ч. 3; Цымбал С., Полканов Ю. Минералогия титано-циркониевых россыпей Украины. К. 1975.

С. Процюк

Титаренко Надія (* 1903), акторка родом з Київщини; по закінченні театральної студії Л. Курбаса (1922) працювала до 1934 в театрі «Березіль», пізніше в Харківському (згодом Львівському) Театрі юного глядача. Кращі ролі: Дездемона («Отелло» В. Шекспіра), Мотронька, Параска («Комуна в степах», «97» М. Куліша), Зося («Сава Чалий» І. Карпенка-Карого) та ін.

[Титаренко Надія (1903, Македони — 1976, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Титаренко Сергій (* 1889 — ?), видавець і журналіст, родом з Ічні на Чернігівщині. Співр. і секретар ред. пед. ж. «Світло» (1910 — 14), і «Вільної Укр. Школи» (1917 — 19), співзасновник в-ва «Криниця» (1912 — 14 і 1917 — 20), завідувач київ. відділу Держ. В-ва України, гол. ред. в-ва «Книгоспілка» (1924 — 27), чл. правління в-ва «Слово» (1922 — 26). Т. автор кн. для дітей: «Дитяча розвага», букваря «Сонечко» (1918), читанки «Наша стежка» і численних ст. Був ув’язнений — 1919 і вдруге 1929 у справі СВУ. Дальша доля не відома.

[Титаренко Сергій. Засланий 1930 до Воронежа на 3 р. У 1943 повернувся до Києва. Після війни на еміґрації у Німеччині, згодом у ЗДА, де й помер. — Виправлення. Т. 11.]

Титла Богдан (* 1928), маляр-пейзажист і графік, родом з Підгайців (Галичина), з 1950 у ЗДА. Книжкова графіка (ілюстрації, оформлення кн., шрифти), плякати, акварелі. Індивідуальні виставки в Нью-Йорку (1964, 1978), Вашінґтоні (1973), Філядельфії (1974), Пассейку (1975), Торонто (1979); учасник виставок ОМУА.

Титла Галина (* 1935), маляр-іконописець у ЗДА, дружина Богдана Т.; спеціялізувалася в іконографії і темперовій техніці у студії П. Холодного молодшого. Ікони Т. є в укр. церквах ЗДА; учасниця виставок ОМУА.

[Титла Галина (* Брно, Чехія). — Виправлення. Т. 11.]

Титло, або титла (з грец. τίτλος — «напис»), надрядковий знак скорочення. У давній кирилиці Т. ставилось особливо над назвами божественних осіб, спершу з уваги на письмове табу (напр., Б̃Ъ = БОГЪ), а потім просто для скорочення і обов’язково над буквами з числовим значенням (напр., а̃ = 1) за візант. зразком. Т. могло також покривати надрядкові букви.

Титов Микола (1929 — 67), поет і прозаїк родом з Сумщини; почав друкуватися 1949. Зб. поезій «У нас попереду життя» (1957), «У краю донецькім» (1961), оп. і вірші «Медоцвіт» (1968), кн. гумористичних оп. «Вівсяна дієта» (1964).

Тифи, група інфекційних захворювань, викликуваних різними збудниками: висипний тиф, поворотний, черевний і паратифи. Назва цих захворювань походить від грец. — тифос, тобто дим, туман, чад, бо вони перебігають з гарячкою і затьмареною свідомістю.

Висипний тиф (Typhus exanthematicus), синоніми: голодний, військ., іст., евр. Т.; викликається риккетсіями Провачека, які передаються від хворих до здорових гол. вошами, а іноді блохами і кліщами. Хвороба відома здавна, але в самостійну нозологічну одиницю її виділив 1856 Ґрізенґер. На Україні В. т. був ендемічним захворюванням, яке час від часу залежно від різних обставин (голод, війни) набувало характеру епідемій. А що Україна лежала на півд.-зах. периферії кол. Рос. Імперії, вона за воєн, що їх провадила Росія на Зах., завжди перша підпадала під загрозу епідемічних вибухів В. т. Даних про захворювання В. т. на Україні за часів поль.-рос. воєн та за швед. війни на Полтавщині (1709) немає, відомо лише, що тифозні захворювання були так у військах держав, які між собою воювали, як і серед цивільного населення, яке перебувало в місцях військ. подій та поблизу від них. На поч. 19 в. В. т. був поширений в наполеонівській армії, яка розповсюдила його по всій Европі та занесла й на Україну. Значні епідемії В. т. спалахували на Україні за Крим. кампанії (1854 — 56), рос.-тур. війни (1877 — 78) і в pp. голоду в Европі (1846 — 49, 1865 — 70 і 1881 — 88). Особливо важка була епідемія за Крим. кампанії, коли у півд. і зах. арміях на В. т. захворіло 79 533 солдатів, з них померло 15 571. За тур.-рос. війни захворіло 48 011, померло 16 587. Серед цивільного населення ч. захворювань на В. т. на Наддніпрянській Україні відповідали приблизно сер. показникам по всій кол. Рос. Імперії і становили за pp. (число захворювань на 10 000 меш.): 1881 — 85 — 5,4; 1886 — 90 — 5,5; 1891 — 95 — 8,5; 1896 — 1900 — 3,5; 1900 — 05 — 4,5; 1908 — 10 — 6,8; 1911 — 13 — 7,0.

Поширення В. т. по окремих укр. губ. було різне: на Київщині випадків В. т. у 1911 — 13 було від 1,0 до 3,9 на 10 000 меш., у Криму й Таврії — 4,0 — 6,9, на Катеринославщині, Чернігівщині, Поділлі, Харківщині та Херсонщині до 10,0 і більше. На Зах. Укр. Землях В. т. особливо на селі, був ендемічним захворюванням. Найбільше розповсюджений він був у горах, зокрема на Гуцульщині, там була і найвища смертність від цієї хвороби: 1933 26% від ч. хворих. У першу світову війну Рос. Імперія вступила з досить високими показниками захворювань на В. т. Так, 1914 ч. захворювань в армії дорівнювало 11,3 на 10 000, а 1915 — 22,3. З зах. фронту на Україну весь час просочувалися захворювання через біженців з прифронтової смуги, хворих, поранених і полонених. 1916 сер. показник захворювань по Рос. Імперії збільшився до 8,3 на 10 000 меш. На Україні він був значно вищий. Після революції 1917 цей показник зріс до 21,9. Громадянська війна та заг. руїна 1919 — 20 викликала важку епідемію В. т. Ч. захворювань за ці роки зросло до бл. 340 на 10 000 меш. (на всі роди Т. бл. 500). Фактично епідемія Т. була значно більша, ніж це подають офіц. сов. джерела. Вона зокрема лютувала на Поділлі і зах. Правобережжі, опанованих укр. арміями. На висипний, поворотний і черевний Т. хворіло на цій території взимку 1919 — 20 бл. пол. цивільного населення і до 90% вояків і старшин Укр. Гал. Армії, бл. 25 000 з них померло. Епідемія Т. спричинила катастрофу УГА, значне ослаблення Армії УНР і заломання укр. фронту. 1921 захворювання на В. т. знизилося до 158,9. Починаючи з 1923, в наслідок стабілізації життя і піднесення добробуту воно пішло далі на зниження. 1923 воно становило 18,4, 1924 — 9,4, 1925 — 5,2, 1926 — 3,8, 1927 — 2,8, 1928 — 2,1, 1933 — 1,5 на 10 000 меш. Зниження захворювань на В. т. на Україні, завдяки кращій орг-ції боротьби з ним (1928 функціонувало 40 міжрайонових санітарно-епідеміологічних станцій — перших в СССР), відбувалося скоріше, ніж в ін. сов. респ., але показники його далі були різні: 1928 на Катеринославщині, в Криму, на Харківщині, Херсонщині і Таврії нижче 0,9, а по ін. місцевостях коливався від 1,0 до 3,9. У 1930-их pp. на Україні були в основному спорадичні захворювання, які іноді перетворювалися на значні епідемічні вибухи. Таке саме становище було й за другої світової війни. Під час нім. окупації в різних частинах України були окремі, але незначні епідемічні вибухи В. т. Спостережено, що найбільше захворювань на В. т. за віком припадало на осіб віком від 15 до 40 — 50 pp. Серед чоловіків захворювання були частіші, ніж серед жінок. Смертність від В. т. не однакова для різних вікових груп: вона зростає з віком, але в молодших групах (до 10 pp.) вона вища, ніж у найближчих старших групах. Напр., в Одесі 1919 — 20 вона досягала серед грудних дітей 21,7%, дітей від 1 — 4 р. — 4,0%, а від 5 до 9 р. — 1,5%. Серед чоловіків смертність була завжди вища, ніж серед жінок. Найбільші ч. захворювань припадають на зимові та перші весняні місяці. Видно це з діяграми, яка представляє середньоденне ч. захворювань за місяць до середньоденних захворювань за рік (УССР в 1926 — 28; див. стор. 3213 угорі).

Тепер В. т. на Україні практично ліквідований, спостерігаються лише поодинокі захворювання, які епідемічних вибухів не викликають.

Поворотний тиф (Typhus recurrens), синоніми: епідемічний поворотний спірохетоз, поворотна гарячка. Викликається спірохетою, яку відкрив К. Обермайєр 1868.

Передається від хворої людини на здорову вошима і кліщами (на Україні лише вошима). Хвороба існує здавна, але в самостійну нозологічну одиницю була виділена лише в сер. 19 в. Точна реєстрація захворювань на П. т. на Україні провадиться з 1901. Окремі значні епідемічні вибухи в Галичині і на Буковині спостерігалися 1847 — 48, а також 1879 і 1907. У Сх. Україні в 19 в. і на поч. 20 в. великих вибухів П. т. не було, за винятком епідемії в Одесі 1863 — №. Тоді ж були епідемічні вибухи П. т. в Криму (Симферопіль, Ялта). Сер. захворювальність за рік на 10 000: 1901 — 05 — 1,4; 1906 — 10 — 9,5; 1911 — 15 — 2,7; 1916 — 20 — 29,1; 1921 — 25 — 69,6; 1926 — 27 — 0,3.

Як видно, ч. захворювань на П. т. зростало за рос.-японської, першої світової й особливо громадянської війни, коли побут був дезорганізований, мед. і гігієничне обслуговування населення було недостатнє, не вистачало харч. продуктів, постійно переміщалися цивільні й військ. континґенти тощо.

В наступній діяґрамі наведені ч. захворювань на П. т. на 100 000 меш. на Центр. і Сх. Землях по роках з 1900 до 1924.

У 1925 — 27 захворювання на П. т. знизилися до 2 — 5 випадків на 100 000 меш. За наступних років П. т. з’являвся лише в поодиноких випадках і по 1940 зник зовсім. За другої світової війни знову були поодинокі випадки і невеличкі вибухи захворювань на П. т. Тепер на території всієї України ці захворювання не реєструються. В Зах. Україні, як і в Польщі, захворювальність на П. т. була значно вища, ніж в Сх. Україні, і досягла вершка 1922, коли в Польщі на 100 000 меш. хворіло 1 488 і вмирало 29 осіб, а на Волині хворіло 349 і вмирало 10 осіб. У Криму П. т. давав такі показники на 100 000 меш.: 1913 — 20; 1924 — 31; 1925 — 31; 1926 — 33 і 1927 — 30. За місяцями середньоденні захворювання на П. т. розподілялися на Центр. і Сх. Землях, за даними 1902 — 14, так:

З діяграми видно, що максимум захворювань припадає на зимово-весінній період, а мінімум на літньо-осінній. Територіяльні відміни на 1922: на Харківщині, Одещині, Полтавщині і Катеринославщині на 100 000 меш. хворіло 2 000 і більше осіб; на Київщині, Чернігівщині і в Криму — від 1 000 до 1 500, а на Волині і Поділлі від 500 до 1 000. П. т. на Україні завжди мав епідемічний характер, тобто зникав майже зовсім, а в період епідемій давав велику кількість захворювань.

Смертність від П. т. коливалася на Україні від 25 до 6%. За спостереженнями, зробленими в Одесі, вона на 100 000 меш. давала такі показники: 1901 — 05 — 2,1; 1906 — 10 — 8,8; 1911 — 15 — 2,8; 1916 — 20 — 39,8; 1921 — 25 — 68,4; 1926 — 27 — 0.

З цих даних видно, що смертність тим більша, чим сильніша епідемія. За другої світової війни великих епідемічних вибухів П. т. не було і смертність на Україні й всьому СССР становила 0,55 — 1,48%. Серед чоловіків вона була на Україні, як і по ін. країнах, значно вища (майже в два рази), ніж серед жінок, і збільшувалася з підвищенням віку.

Черевний (Typhus abdominalis) і паратифус (paratyphus abdominalis) належать до групи гострих кишкових інфекціних захворювань, які за етіологією, клінічним перебігом та епідеміологічними особливостями мають багато спільного.

Ч. т. викликає сальмонели, яку відкрив Еберт 1880. Хвороба існує здавна, але в окрему нозологічну одиницю була виділена лише 1920. Вона передається або через контакти здорових людей з хворими або через заражену сальмонелями тифу воду і харч. продукти. Велику ролю в розповсюдженні Ч. т. відограють мухи і комунальна невпорядкованість населених місць. Контактні захворювання на Ч. т. на Україні постійно виявлялися у формі спорадичних випадків. Великих вибухів вони не давали, а водні і харч. епідемії були завжди значні. У 19 в. статистики інфекційних захворювань на Україні не було, але відомо, що епідемії Ч. т. на її території виникали і відбувалися рівнобіжно з епідеміями висипного тифу, тобто залежно від голоду, війн, революцій, соц. злиднів. Великі епідемії Ч. т. були на Україні наприкін. першої світової війни і набули найбільшого поширення за часів громадянської війни 1920, коли ч. хворих доходило до 63 на 10 000 меш. Особливо висока захворювальність була серед червоноармійців (до 11%). Того ж року була запроваджена масова вакцінація проти Ч. т. у Червоній армії і частково серед цивільного населення. Це дозволило знизити захворювальність серед червоноармійців за один рік до 6,79%. Починаючи з 1922, ч. захворювань на Ч. т. пішло на зниження, однак лишалося на досить високому рівні: 1924 на Україні показники захворювань становили 14,3 на 10 000 меш., 1925 — 12,3, 1926 — 8,4. Показники захворювань в м. були значно вищі, ніж на с. Чоловіки хворіли дещо частіше, ніж жінки. За віком найчастіше хворіла група осіб 15 — 19 pp., а в старших і молодших групах спостерігалося поступове зниження захворювань мірою віддалення від цієї вікової групи.

Смертність від Ч. т. по 79 м. України з заг. кількістю населення 3 460 000 осіб, становила на 100 000 населення у 1925 — 16,9, у 1926 — 15,3. По найбільших м. України вона розподілялася так (на 100 000 меш.): Харків — 1925 — 31,4, 1926 — 18,1; Дніпропетровське — відповідно 19,0 і 22,3; Київ — 14,0 і 8,5, Полтава — 11,0 і 12,0; Одеса — 5,1 і 7,0. У Зах. Україні (Львів з околицями) ці показники коливалися від 3,1 до 8,0 на 100 000 меш. Найбільша смертність спостерігалася серед хворих на Ч. т. у осіб понад 50 р. (до 25%), найменша — у дітей від 1 до 14 р. (5%). Вікова група від 15 до 49 р. давала смертність від 7 до 9%. Серед чоловіків смертність була трохи вища, ніж серед жінок. У 1930-их pp. Ч. т. був ендемічний по всій Україні. Великих епідемій не було, але спорадичні захворювання спостерігалися завжди. В окремих с. і невеликих м. іноді виникали епідемічні вибухи, значно частіше за другої світової війни. Тепер Ч. т. на Україні ще трапляється в спорадичній формі.

Паратифи, як і Ч. т., викликають сальмонелі. З клінічного й епідеміологічного погляду вони мають з Ч. т. багато спільного. Сезонність їх співпадає з сезонністю Ч. т., так само як і розподіл захворювань. Сальмонелі паратифів зустрічаються у трьох різних серелогічних формах: паратиф A (відкрив Гвін 1896), паратиф B (відкрили Ашар і Бансод 1896) і паратиф C (відкрив Нойкірх у Туреччині за війни 1914 — 18). Раніше на Україні частіше зустрічався паратиф B. Тепер трапляються паратифи A і B і досить рідко паратиф C. Про захворювання паратифами в минулому даних майже немає. Очевидно, ці захворювання реєструвалися найчастіше як Ч. т. Відомо лише, що в кол. Київ. губ. 1896 була досить велика епідемія паратифу. Гадають, що вона виникла в наслідок зараження населення сальмонелями паратифу C. Паратифозні епідемії на Україні були поширені за першої світової і особливо громадянської війни. Вони становили в групі тифозно-паратифозних захворювань по окремих місцях від 20 до 40%. У великих м. цей відсоток був нижчий, ніж на с. і в невеликих м. Тепер ч. паратифозних захворювань становить до ч. черевотифозних в сер. 10%. Вони трапляються на Україні нині лише як спорадичні, частіше серед чоловіків, ніж серед жінок. За віком 50% хворих мають від 11 до 25 pp. Смертність коливається від 1 до 2,5%.

Література: Одесский сборник по сыпному тифу, под редакцией Д. Заболотного (та ін.). Выпуск 1 — 2. О. 1920 — 21; Заболотний Д. Висипний тиф. Х. 1931; Ручковський С., Зюков А. Кишкові інфекції. К. 1936; Брауде И. Возвратный тиф. К. 1946; Падалка В. Брюшной тиф. К. 1947; Зюков А. Гостра інфекційна хвороба та геленіптози людини. К. 1947; Вальдман А. Паратифозная инфекция. Л. 1955; Колеснікова Н. Черевний тиф. К. 1962; Руководство по инфекционным болезням. М. 1977.

Г. Шульц

Попередня     Головна     Наступна