Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1984. — Т. 10. — С. 3644-3660.]

Попередня     Головна     Наступна





Ц


Цалай-Якименко Олександра (* 1932), музикознавець родом з Лубень на Полтавщині; муз. освіту здобула в Львівській (1958 у С. Людкевича) і Київ. (аспірантура у Г. Таранова, 1959 — 62) консерваторіях. Ц.-Я. особливу увагу присвятила збереженому у Львові укр. рукописові «Граматики мусиківської» М. Дилецького (1723) і підготувала до друку факсимільне вид. зі своїм вичерпним коментарем (К. 1970). Ст. з укр. муз. культури 16 — 17 в. в муз. ж. і зб. та про муз. життя Львова, пересилання у радіо та телевізії. З 1963 Ц.-Я. викладач Львівської Консерваторії.


Цамблак Григорій, див. Григорій Цамблак.


Цапенко Михайло (* 1907), мистецтвознавець родом з с. Біляки на Полтавщині. Освіту здобув у Моск. Архітектурному Ін-ті (1935). З 1936 працював архітектом на Кавказі і в Москві, з 1938 співр. Академії Архітектури СССР; у 1951 — 59 у Києві очолював Ін-т теорії й історії архітектури АН УРСР і редаґував ж. «Будівництво і Архітектура» (1953 — 58). Праці Ц. перев. рос. мовою: про реалістичні основи сов. архітектури, архітектуру Болгарії, новочасну сов. архітектуру; крім того, «Архитектура Левобережной Украины XVII — XVIII веков» (1967); «Особливості будів. техніки XVII — XVIII вв. на Україні» й «Укр. цивільна архітектура XVII — XVIII ст.»; ст. в журн. і зб. Ц. вивчав історію і культуру Полтавщини й Чернігівщини («По равнинам Десны и Сейма», 1967); співр. «Історії укр. мистецтва» в шести томах.


Цапок Георгій (1896 — 1971), театральний декоратор і графік родом з Харкова. До 1916 працював у театрах Харкова, Києва, Дніпропетровського та ін. 1916 — 17 оформлював вистави в Харківській опереті («Дама з камеліями» за А. Дюма, «Перікола» Ж. Оффенбаха), 1920 — 37 в Першому Держ. Укр. Театрі для дітей, у Театрі Революції й одночасно в Київ. Театрі ім. І. Франка («Весілля Фіґаро» П. Бомарше, «Месія» Є. Жулавського, «Мірандоліна» К. Ґольдоні й ін), 1939 — 46 гол. декоратор Харківського рос. театру. Поза театрал Ц. брав участь у декоруванні фойє харківського цирку (1919), у виконанні стінопису будинку актора. 1926 — 29 виконав серію пропаґандивних і антирел. плякатів; працював також у книжковій графіці («Неділі і понеділки» Ю. Смолича, 1929, та ін.).

[Цапок Георгій († Харків). — Виправлення. Т. 11.]


Царгород, нинішній Стамбул (тур. Істамбул), грец. Константинопіль, найбільше м. Туреччини; з передмістями 4 870 000 меш. (1980), розташоване на берегах протоки Босфор, затоки Золотий Ріг та Мармурового м. Ц. по евр. боці складається зі старого м. Стамбулу (там, де було колись поселення Візантії), з дільниці Фанару над Золотим Рогом та з нового м. з торг.-пром. дільниці Ґалати і Пери-Бейоґлу; на аз. березі розташовані дільниці Скутари і Кадекея. Ц. визначний порт, пром.-торг. адміністративний і культ. центр Туреччини, має численні пам’ятки візант. і тур. архітектури, святині і світські будівлі, султанські палаци (Високі ворота — Порта), вищі навчальні заклади, ун-т (з 1900), музеї. Населення Ц. складається з турків, греків, вірменів, жидів та ін.

Ц. — укр.-слов. назва столиці Сх. Рим.-Візант. Імперії, заснованої 330 на місці старогрец. колонії Візантії, що існувала над Босфором з 660 до Хр. до кін. 2 в. по Хр., названий на честь свого засновника імператора Константина В. — Константинополем. За середньовіччя значний політ., екон.-торг., культ. і церк. центр. який розвивався завдяки своєму геополіт. положенню: на шляхах з Азії в Европу, з Середземного у Чорне м., з Скандінавії на Півд., своїм значенням та багатством притягав до себе сусідні народи, в тому ч. і дружини київ. кн., які ходили на Ц. у 860, 907, 944 і 1043. Літописний переказ згадує, що київ. кн. Олег 911 прибив свій щит на брамі Ц. 957 Ц. відвідала кн. Ольга, яку урочисто приймав імператор Константин Багрянородний. У 11 — 12 вв. Ц. був також місцем заслання кн.-ізгоїв: кн. Мстислав Володимирович заслав 1129 5 полоцьких князів разом з їхніми родинами; більшість з них залишилася в Ц. Серед військових, які служили в Ц., були й вихідці з Руси; у 11 в. на царському дворі в Ц. був окремий руський військ. відділ.

Купці з Руси користувалися у Ц. упривілійованим становищем, устійненим русько-візант. договорами 911, 944, 971. Вони заселювали окремий квартал б. манастиря св. Мамонта; привозили до Ц. хутра, мед, віск, смолу, бурштин, невільників, а купували шовкові тканини, металеві вироби, вина, предмети розкоші.

Ц. відогравав значну ролю в прийнятті християнства Київ. Руссю (988). 1037 — 1686 Київ. митрополія перебувала у канонічній юрисдикції Царгородськоі патріярхії, яка надсилала на Русь своїх митр. Серед царгородських патріярхів, які мали вплив на церк. справи Київ. митрополії, були: Єремгя II, який 1589, перебуваючи на Україні, потвердив ставропігійські права для Львівського братства; Кирило Лукаріс дав своє благословення на висвячення П. Могили на митр. київ., надаючи йому звання патріяршого екзарха; Парфеній затвердив «Православне Ісповідання віри» П. Могили (1643); Діонісій IV погодився на перехід київ. митрополії під юрисдикцію моск. патріярха (1686), Григорій VII визнав правос. Церкву в Польщі автокефальною (1924). Уважаючи Ц. священним містом, багато прочан з Руси-України в дорозі до Св. Землі відвідували й Ц.; деякі з них лишили описи Ц.: чернігівський ігумен Данило, ніженський чернець Іван Вишенський (1708), чигиринський чернець Серапіон (1749), В. Григорович-Барський (1723) та ін.

Разом з християнством Русь-Україна перебрала й візант. культуру та мистецтво. Розбудова Києва за Володимира В. і Ярослава Мудрого була здійснена за зразком Ц. Спорудження й оздоби церков, зокрема св. Софії, як також княжих палаців, Золотих Воріт, виконували грец. майстрі і малярі. Найславніша ікона, Богоматері з Вишгороду (відома як Володимирська) є твором царгородських мистців.

З захопленням Ц. хрестоносцями 1204 і створенням «Латинської імперії» (1204 — 61) та з монголо-тат. навалою у першій пол. 13 в. Ц. втратив ролю політ. й екон. посередника між двома континентами. 1453 турки під проводом султана Магомета II завоювали Ц., перейменувавши його на Істамбул, який був столицею Оттоманської імперії до 1923.

За тур. періоду Ц.-Стамбул став центром імперії, яка співвирішувала долю Сх. і Центр. Европи, у тому ч. й укр. земель. Під час нападів турків і татар на укр. землі вони забирали в ясир багато українців. Ц. був одним з гол. ринків укр. бранців-невільників. Серед них була й відома Роксоляна (Настя Лісовська, 1505 — 61), яка, попавши в Ц., згодом була жінкою султана Сулеймана I. 1563 в Ц. страчено кн. Д. Вишневецького, який воював проти турків і татар. Щоб протидіяти експансії Туреччини та її союзника Крим. ханату, запор. козаки вибиралися в морські походи проти тур. міст, у тому ч. й проти Ц.: 1615 під проводом гетьмана П. Сагайдачного, 1620 і тричі 1624. Ці походи, оспівані в думах і піснях, мали також на меті визволення бранців з тур. неволі.

Після поразки під Цецорою у полоні в Ц. був Б. Хмельницький (1620 — 22). На поч. війни проти Польщі гетьман Б. Хмельницький намагався здобути підтримку Туреччини: 1648 полк. П. Джалалій уклав у Ц. договір з Оттоманською імперією. 1670 Ю. Хмельницький був ув’язнений в Едичкульській в’язниці в Ц., згодом став архимандритом одного грец. манастиря, проживши у Ц. 6 pp.

За першої світової війни у Ц. діяло представництво Союзу Визволення України на чолі з М. Меленевським. Після підписання і ратифікації Берестейського миру послом України у Ц. був за Гетьманату М. Суковкін (1918), за Директорії О. Лотоцький (1919 — 20) і Я. Токаржевський (1920 — 21), а радниками посольства — Л. Кобилянський і В. Мурський. Допомагали укр. посольству тур. приятелі у Ц.: поет і перекладач Абдулгак-Гамідбей, дипломат Зіа-паша, ген. Ізет-паша.

Після перемир’я 11. 11. 1918 до Ц. перевезено з зах. фронту 300 полонених українців з Галичини і Буковини, яких заходами укр. посольства відпущено додому. 1921 — 35 у Ц. представником екзильного уряду УНР був В. Мурський. 1919 — 21 у Ц. перебував укр. мистець О. Грищенко.

По другій світовій війні, в 1940-их pp., у Ц. діяла Укр. Громада в Туреччині, очолена сотн. М. Забілою.

Див. також Візантія, Туреччина й Україна.

Література: Кондаков Н. Византийские церкви и памятники Константинополя. О. 1887; Лотоцький О. Сторінки минулого, ч. 4. В Царгороді. В. 1939; Левченко М. Очерки по истории русско-византийских отношений. М. 1956.

А. Жуковський


Царинник Марко (* 1944), поет і перекладач, нар. у Берліні. Співр. жури. «Смолоскип», «Україна і Світ», «Сучасність», річників «Поезії» Нью-Йорської групи. Автор розвідки англ. мовою «Поет і кінорежисер» (про О. Довженка, 1973), переклади на англ., у тому ч. «Більмо» О. Осадчого (1976), «У карнавалі історії» Л. Плюща (1979), «Тіні забутих предків» М. Коцюбинського (1981) та ін.


Цвєтков Віктор (* 1923), правник і партійний діяч в УССР; чл.-кор. АН УРСР, родом з Росії. З 1941 живе на Україні. Працював в апараті ЦК КПУ; проф. Київ. Ун-ту, 1958 — 68 проректор. З 1973 керівник відділу держ.-правних проблем управління Ін-ту держави і права АН УРСР. Праці: «Радянське держ. право» (1968), «Наука управління і місц. ради-? (1970) та ін.


Цвілик (з Совіздранюків) Павлина (1891 — 1964), нар. майстер гуцульської мист. кераміки в Косові. Невеликі розміром вироби (баранчики, півники, дзбанки, миски, тарілки, баклаги, двійняки, колачі й ін.) декорувала рослинним розписом (розетки, квітуча галузки), зображенням тварин і традиційними сюжетними сценами (гуцульські танці, музики, мисливці й ін.), гол. на плитах для декорації стін. Ц. ліпила також маленькі фігурки гуцулів і гуцулок і розмальовувала їх кольоровими глинами. Свої твори Ц. звич. підписувала.


«Цвіркун», шкільний журн., редаґований і видаваний учнями семінарії оо. Василіян у Бразілії; виходить неперіодично з 1945 (до кін. 1983 — 173 чч.), наклад 1 400 примірників. Містить інформації з життя учнів, репортажі, ст. на виховні теми, оп., вірші, розвагозий матеріял та ін.; редакція і адміністрація тепер у Курітібі.


«Цвітка», ілюстрований місячник, пізніше двомісячник і неперіодичне вид. для укр. молоді в Америці, виходив а 15. 1. 1914 до 1917 і 1922 — 25 у Джерсі-Сіті заходами т-ва «Просвіта», Укр. Нац. Союзу і в-ва «Свобода»; ред. Д. Андрейко.


Цвіткове (IV — 12), с. м. т. в півд.-сх. частині Придніпровської височини, підпорядковане Городищенській міськ. раді; 2 000 меш., зал. вузол. Ц. засноване 1876.


Цебрикове (VI — 11), с. м. т. положене в півн.-зах. частині Причорноморської низовини у Великомихайлівському р-ні Одеської обл. 4 900 меш. (1970).


Цегельна промисловість, галузь пром-сти будів. матеріялів, що виробляє з мінеральної сировини, перев. з глини, різні види цегли (Ц.): силікатну Ц. з кварцового піску з домішкою вапна, будів. бльоки, черепицю тощо. На Україні з випалюваної Ц. будували великі споруди вже в 10 в. у Києві (Софійський собор, Києво-Печерська Лавра тощо), Чернігові й ін. м. Згодом Ц. використовували для спорудження фортець, манастирів, палаців, будинків у більших м. тощо. Малі цегельні були по всій Україні, з поч. 18 в. мануфактурне виробництво Ц. поширилося по всій Україні. Цегельні були дрібні, працювали лише сезонно і користувалися ручною працею. Фабричне виробництво Ц. (з кін. 19 в.) було в зародковому стані. На Центр. і Сх. Землях вироблено 1913 р. 618 млн штук Ц. (18% від продукції всієї Рос. Імперії). На Зах. Україні виникли великі механізовані зав. Ц. п. щойно на поч. 20 в. (у Львові будів. комбінат І. Левинського).

По першій світовій війні Ц. п. досягла рівня 1913 щойно 1927. В наступних pp. Ц. п. механізовано й переставлено на цілорічну працю. У зв’язку з урбанізацією й індустріялізацією виробництво Ц. значно зросло і дійшло 1940 до 1 605 млн штук. Після воєнного занепаду Ц. п. постійно зростала до 1970, пізніше не зазнавала змін (у млн штук): 1950 —

2 092, 1958 — 5 575, 1965 — 8 098, 1970 — 9 700, 1975 — 10 831, 1980 — 9 051. Продукція Ц. в УССР становила за різних pp. 16 — 17% продукції всього СССР.

Ц. п. розміщена по всій Україні, але найбільше в Донецькому басейні і на Київщині. Найбільші зав. глиняної Ц. є в Ірпені (б. Києва) та Запоріжжі; силікатної Ц. в Херсоні, Дніпропетровському і в Кривому Розі.

В. Кубійович


Цегельська Олена, народжена Кизима (1887 — 1971), педагог, дитяча письм. і гром. діячка родом з Сокальщини. До 1939 учителювала в с. Закомар’ї на Золочівщині; з 1940-их pp. на еміґрації в Німеччині, пізніше в ЗДА, де й померла. Дебютувала 1910 з оп. у газ. «Діло» під псевд. Галя; друкувалася в дитячих журн. «Дзвінок», «Світ Дитини», «Малі Друзі», згодом у «Веселці». Окремо вийшли зб. оп. і повістей: «Байки і казки» (1924), «Ганнуся йде до міста» (1930), «Слідами босих ніжок» (1934), «Хліб наш насушний» і «Велика Мовчанка» (1935). Твори для юнацтва: трилогія «Петрусева повість» (1950), «Тайна гір» (1952), «Весняні бурі» (1967), «На провесні» (1969).

[Цегельська Олена (* Гора — † Філядельфія). — Виправлення. Т. 11.]


Цегельський Євген (1912 — 80), скрипаль і музикознавець родом з Чернівців, закінчив Празьку Консерваторію (1937). Дир. Муз. Ін-ту ім. Лисенка в Перемишлі (1937 — 39). Соліст-концертант; концертмайстер віденського Бурґтеатру. З 1949 у ЗДА. Праця «Чехи і гал.-укр. світська музика в 19 ст.».

[Цегельський Євген († Рочестер, Нью-Йорк Стейт). — Виправлення. Т. 11.]


Цегельський Ігнатій (1886 — 1970), гал. церк. і гром. діяч, кат. свящ. родом з Кам’янки Струмілової, син о. Михаїла Ц. Діяч у Городку Ягайлонському (серед ін. працював як гімназійний катехит); згодом у Кам’янці Струміловій; деякий час викладав моральне богословіс в Гр.-Кат. Духовній Академії у Львові, пізніше знову в Кам’янці Струміловій; 1945 — 55 на засланні. З 1955 у Львові, де й помер. Праці: „Einheit und Gliederung der Beargpredigt“, «Оборона Унії», про апостола Юду-Тадея, про чудотворну ікону Божої Матері в Кам’янці Струміловій (1934). Ст. у ж. «Нива» на катехитичні теми.


Цегельський Льонгин (1875 — 1950), адвокат, публіцист і політик, діяч Укр. Нац. Дем. Партії, родом з Кам’янки Струмілової (Галичина), син о. Михаїла Ц. (див.). Закінчив правничі студії у Львові. Студентський діяч, співред. ж. «Молода Україна» (1900 — 02), був у зв’язках з діячами РУП, зокрема зі М. Міхновським, брошуру якого п. н. «Самостійна Україна» видав 1900 у Львові; 1900 на з’їзді укр. студентства у Львові виголосив доповідь на тему держ. самостійности України. 1901 видав популярну кн. «Русь-Україна і Московщина-Росія», яка мала великий вплив на усвідомлення широких мас в Галичині (перевидана 1915 і поширена серед українців полонених рос. армії у Німеччині й Австро-Угорщині); 1902 один з організаторів сель. страйків у Галичині; ред. газ.: «Діло» (1908), «Свобода» (1907 — 08) і «Укр. Слово» (1915 — 18). Посол до австр. парляменту 1910 — 18 і гал. сойму 1913 — 14. Після вибуху війни 1914 чл. Гол. Укр. Ради, Бойової Управи УСС і Заг. Укр. Ради; діяч Союзу Визволення України й автор виданих ним політ. брошур (різними мовами) та ст. 1918 чл. Укр. Нац. Ради ЗУНР і держ. секретар внутр. справ (з січня 1919 керівник секретаріяту зовн. справ ЗО УНР; одночасно заступник мін. зовн. справ УНР). 1. 12. 1918 підписав від імени Нац. Ради разом з Д. Левицьким вступний договір з Директорією про з’єднання ЗУНР з УНР. 1920 — 21 — представник уряду ЗУНР у ЗДА (Є. Петрушевича), де й залишився та брав участь у політ. і культ. житті укр. еміґрації (серед ін. співтворець УККА). Працював у газ. «Америка», з 1943 її ред.; помер у Філядельфії. Спогади: «Від леґенди до правди» (1960).


Цегельський Михаїл (1848 — 1944), церк. і гром. діяч у Галичині, гр.-кат. свящ., папський шамбелян, родом з с. Висоцьке на Львівщині, з 1875 до кін. життя парох у Кам’янці Струміловій (засновник і керівник майже усіх місц. і пов. т-в). Ц. — один із засновників т-ва «Просвіта» (його почесний чл.), Руського Пед. Т-ва й Укр. Нац.-Дем. Партії. 1915 вивезений рос. владою як закладник до Києва, 1917 — 18 ген. вікарій митр. А. Шептицького на Центр. Землях України (тоді подбав про побудову гр.-кат. церкви у Києві). 1919 — чл. Укр. Нац. Ради у Станиславові.


Цегельський Роман (1882 — 1956), фізик і педагог родом з Кам’янки Струмілової, син о. Михаїла Ц., д. чл. НТШ (його секретар 1926 — 36). Учитель сер. шкіл у Тернополі, в Чернівцях і у Львові, проф. фізики у Львівському Держ. Педагогіюмі (1937 — 39), згодом зав. катедрою і доц. Львівського Пед. Ін-ту і Львівського Держ. Ун-ту 0939 — 56 з перервами). Праці з фізики, шкільні підручники з математики і хемії, популярно-наук. ст.

[Цегельський Роман († Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Цегельський Теодор (1861 — 1939), церк. і гром. діяч в Галичині, гр.-кат. свящ., почесний чл. т-ва «Просвіта», довголітній парох м. Струсова, організатор Теребовельщини.


Цеглинський Григорій (1855 — 1912), гром. діяч, педагог і письм., родам з Калуша. По закінченні Віденського Ун-ту учитель Акад. гімназії у Львові, одночасно ред. «Зорі» (1887 — 88) й організатор театру «Руська Бесіда». З 1888 дир. Перемиської Держ. гімназії (до 1895 паралельних укр. кляс при поль. гімназії) і культ.-осв. (серед ін. спричинився до заснування Укр. Ін-ту для дівчат, гол. «Укр. Бесіди»), екон. і політ. діяч. З 1907 посол до австр. парляменту у Відні (чл. Президії Укр. Парляментарного Клюбу), там і помер. Літ. діяльність припадає гол. на львівський період. Комедії, в яких Ц. критикував гал. міщанство, шляхту й інтеліґенцію: «Тато на заручинах», «Соколики» (1884), «Шляхта ходачкова» (1886) та ін.; драми дидактичного характеру: «Ворожбит» і «Кара совісти» (1895), оп., вірші, ст., про М. Шашкевича, Т. Шевченка, Ю. Федьковича.

[Цеглинський Григорій (1853 — 1912). — Виправлення. Т. 11.]


Цеглинський Микола (1883 — 1956), журналіст і літ. критик родом зі Львова, син Григорія Ц.; друкувався серед ін. у «ЛНВ». За першої світової війни жив v Швайцарії (співр. Союзу Визволення України), згодом у ЗДА, де був ред. укр.-амер. газ.: «Оборона України», «Нар. Воля», співр. «Укр. Громади» й ін. Відстоював соц. погляди. Помер у Нью-Йорку.


Цеглинський Роман (1859 — 1914), гал. педагог і осв. діяч, брат Григорія Ц., клясичний філолог, учитель Акад. гімназії у Львові (з 1887) і дир. укр. гімназії в Тернополі (з 1912); шкільні підручники латинської і грец. мов.


Цегляр (Ціґлер) Яків (* 1912), композитор родом з Києва; закінчив муз. школу (1939) і Тбіліську Консерваторію (1946). Оперети: «Бажаємо щастя» (1957), «Гість з Відня» (1960), «Дівчина і море» (1965), «Цілий світ і навіть більше» (1967), «Судьби щасливий поворот» (1980) та ін.; кантата «Безсмертному кобзареві» на слова В. Симоненка (1963, друга ред. 1972); інструментальні твори, хори, пісні, музика до спектаклів і кінофільмів.


Целевич Володимир (1890 — 1944?), гал. політ. діяч, за освітою правник, визначний діяч Укр. Нац.-Дем. Об’єднання (УНДО). У політ. житті брав участь протягом 1919 — 39 pp.: 1919 — 22 секретар Горожанського Комітету у Львові, 1925 — 28 і 1932 — 37 ген. секретар УНДО, 1928 — 30 і 1935 — 39 посол до Варшавського сойму і заступник гол. укр. посольського Клюбу, 1930 вязень у Бересті; 1935 разом з В. Мудрим творець т. зв. нормалізації, 1932 — 35 гол. ред. тижневика «Свобода». Низка політ. публікацій та ст. у «Ділі» й «Свободі»; серед ін. «Нарід, нація, держава» (1934), ст. про виборчу ординацію та самоуправне й муніципальне законодавство в Польщі тощо. 1939 заарештований большевиками; дальша доля невідома.

[Целевич Володимир (1891 — бл. 1944). — Виправлення. Т. 11.]


Целевич Юліян (1843 — 1892), гал. педагог і історик родом з с. Павелча на Станиславівщині; учитель Акад. гімназії у Львові (з 1876), перший гол. НТШ, почесний чл. т-ва «Просвіта». Розвідки і ст. з історії Галичини, серед ін «Історія Скиту Манявського» (1886), Про Олексу Довбущука», з історії Львова, про гал. шкільництво й ін.: шкільні підручники, оп. («Всюди добре, дома найліпше»).

[Целевич Юліян († Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Целевич-Стецюк Уляна, з роду Дида (1915 — 81), родом з Чікаґо (там таки і померла), політ. і гром. діячка: чл. Проводу ОУН і Президії Світового Укр. Визвольного Фронту; співзасновниця і гол. Об’єднання Жінок в Орг-ції Чотирьох Свобід України (з 1967); діяльна в управах ін. т-в.


Целібат, т. зв. «безшлюб’я» духовенства, відоме у сх. і зах. християнстві. У принципі це добровільний акт, високо цінений, що став суттєвою ознакою монашого життя. Згодом аскетичні ідеали взяли верх у Зах. Кат. Церкві, і переконання в несполучності подружжя й активного душпастирства поширилося на Зах. і Сх. Проте, спроба Нікейського собору (325) заборонити одруженим свящ. залишатись у подружньому стані після рукоположення була відкинута.

Практику Сх. Церков у цій справі визначив собор у Трулло (692); свящ., диякони і піддиякони можуть продовжувати своє подружнє життя, в яке вони вступили перед висвяченням. Чоловіки, що, повдовівши, одружилися вдруге або розведені, не можуть бути свящ., а свящ. чи диякони не можуть одружитися вдруге після смерти своєї дружини. Собор у Трулло також затвердив норми для кандидатів на єп.: єп. може бути неодружений або вдівець, коли ж одружений, то мусить назавжди розійтися зі своєю дружиною.

Це законодавство було в силі, коли християнство прийшло на Україну. Свящ. були перев. одружені, а єп. обирали з-поміж монашого духовенства, хоч нерідко вдівці ставали єп. після складання монаших обітів. Цієї канонічної норми в Укр. Правос. Церкві дотримуються й тепер.

Коли на основі Берестейської унії (1596) укр. і білор. ієрархії з’єдналися з Рим. Церквою, єп. були свідомі, що Рим може увести Ц. і в їхній Церкві, тому вони домагалися схвалення одруженого духовенства, що його й одержали від папи Климента VIII в буллі „Magnus Dominus“, в якій сказано: «священичі подружжя залишаються недоторканими, за винятком двоєженства».

Свобода вибору подружнього стану перед рукоположенням залишалася безспірною в Укр. Церкві аж до першої світової війни. Спроба провінційного Синоду у Львові (1891) встановити обов’язковий Ц., до якого ставилися прихильно папські представники, не мала успіху. Конференція трьох єп. Гал. митрополії 1919 врешті схвалила Ц. Однак митр. А. Шептицький, не бажаючи порушити акт Берестейської унії, розумів цей крок як надання переваги добровільному Ц. Він залишив половину місць у семінарії для одружених кандидатів. Два ін. єп. (Г. Хомишин 1929 та Й. Коциловський 1924) не пішли слідами його заходів і відмовилися висвячувати одружених кандидатів. Три ін. епархії (Мукачів, Пряшів і Крижевці) також не наполягали на обов’язковому Ц.

Інакше розвинулася ситуація в діяспорі: у ЗДА, Канаді, Бразілії й Арґентіні, де укр. кат. скупчення почали творитися в 1880 — 90-их pp. і великі громади іміґрантів з Галичини і Закарпаття селилися назавжди. Циркуляр Конґреґації поширення віри від 1. 10. 1890, звернений до укр. єп. Австро-Угорщини, забороняв одруженим свящ. бути душпастирями своїх земляків в Америці. Цю пересторогу повторювано кілька разів, хоч їй не завжди підпорядковувалися. Більшість свящ., що поселилися в ЗДА, були одружені і привезли з собою своїх жінок і дітей. Ті, що прибули до Канади й Бразілії, були здебільша монахами.

Опозиція Риму до одруженого духовенства під впливом місц. ієрархії латинського обряду, призвела до того, що багато свящ. і вірних перейшли до Рос. Правос. Церкви. Папський декрет „Cum episcopo“ 17. 8. 1914, що встановлював окрему укр. гр.-кат. юрисдикцію в ЗДА, не згадував про заборону одруженого духовенства. Однак вона була відновлена 1929 з рішучою вимогою її дотримуватися. Це призвело до розколу закарп. екзархату в Пітсбурзі, коли бл. 100 000 вірних відокремилися й створили правос. епархію, пов’язану з Константинопільським патріярхом.

З новим напливом іміґрантів із Зах. Европи по другій світовій війні Рим. Курія погодилася з фактом, щоб з ними приїхали одружені свящ. з України. Проте виявилося, що це було виняткове послаблення, бо заборону висвячувати одружених кандидатів або запрошувати їх з Европи для українців у Півн. і Півд. Америці та Австралії повторювано кілька разів у 1970-их pp. Толеровано, однак, і дозволено виконувати душпастирські обов’язки тим свящ., що були висвячені в Европі і виеміґрували до ЗДА або Канади. Рим. Курія поширює закон Ц. і на укр. католиків у Зах. Европі, а нещодавно і в Польщі. Українці в Галичині, Закарпатті, Чехо-Словаччині і Юґославії цій забороні не підлягають.

Світський рух українців католиків, як також свящ. з Т-ва св. Андрея відстоюють перед Ватиканом одружене духовенство, хоч і без великого успіху.

Література: Мартинюк П. Євангельська рада безженности, а священство — у сх. і зах. Церкві та укр. Жовква 1929; Bilaniuk P. „Celibacy and Eastern Tradition“ in Celibacy: The Necessary Option. Нью-Йорк 1968; Pospishil V. Compulsory Celibacy for the Eastern Catholics in the Americas. Торонто 1977; Герич Ю. Проблема целібату на Львівському провінційному Синоді (1891). Зб. на пошану В. Орелецького, вид. УВУ. Мюнхен 1982.

о. В. Поспішил


Целларіус Віктор (* 1888), кооператор родом з Полтавщини, проф. Харківського Ін-ту Нар. Госп-ва і керівник Київ. Н.-Д. катедри кооперації.


Целюльозна промисловість, галузь пром-сти, яка хемічно переробляє деревину (також очерет, солому хлібних рослин та ін.) на волокнисту масу, що є сировиною для виготовлення целюльози, паперу, картону, штучного волокна, пластичних мас тощо.; значна частина целюльози йде також на виробництво вибухівки. Тому що останнім часом Ц. п. стала основною сировиною паперової пром-сти, цю галузь називають тепер целюльозно-паперовою пром-стю.

Паперова пром-сть постала на Україні на поч. 16 в., у другій пол. 19 в. розвинулося машинове виробництво паперу. Продукція паперу і картону становила на поч. 20 в. понад 38 000 т на рік; згодом (у тис. т): 1928 — бл. 37, 1940 — 48,5 (0,5% всієї продукції СССР), 1965 — 428,6 (0,6%). Натомість Ц. п. постала на Україні щойно на поч. 20 в. і розвивалася дуже повільно (тис. т, у дужках у відсотках до всього СССР), 1940 — 2,8 (0,5), 1965 — 76,3 (3%). Дальше зростання паперової та Ц. п. за pp. у тис. т (у дужках % до всього СССР):

Рік

Целюльоза

Папір і картон

1970

1975

1980

1982

131,2 (2,3)

133,7 (2,6)

105,1 (1,5)

117,7 (1,6)

513,4 (6,4)

600,8 (8,1)

556,5 (6,4)

653,0 (7,3)

Найбільші паперові і целюльозні фабрики в УССР: Жидачівський (Львівщина) та Понінківський (Хмельниччина) целюльозно-паперові та Херсонський і Ізюмський целюльозні комбінати, Нижне-Дніпровська і Малинська паперові фабрики, Корюківська фабрика техн. паперу. Частину целюльози, яку переробляють на фабриках в УССР завозять з ін. частин СССР. Проте продукція паперу і ще більше целюльози покриває лише невелику частину попиту України і їх довозять з РСФСР.

Р. М.


Цельтнер (Павлов) Володимир (* 1926), мистецтвознавець родом з Києва. Автор праць: «Казімір Агніт-Следзевський» (1968), «Федір Манайло» (1970), «Валентин Литвиненко» (1971); у співавторстві з Л. Поповою: «Українське радянське мистецтво 20 — 30-их pp.» (1966), «Т. Н. Яблонська» (1968), «Українська радянська сатира» (1971). Ст. на наук.-популярні мист. теми.

[Цельтнер (Попов) Володимир. — Виправлення. Т. 11.]


Цементна промисловість, галузь промсти будів. матеріялів, підприємства якої виробляють різні види цементу. Цементна сировини — вапняки, мерґелі, крейда; цементні глини залягають перев. на Донбасі, де знаходиться Амвросіївська група родовищ (одна з найбільших в СССР й у світі), на Харківщині, в Чернігівській, Львівській, Чернівецькій і Рівенській обл. й ін. р-нах УССР. Саме в цих сировинних р-нах розвинулася Ц. п. На Україні перші цементні заводи постали в Амвросіївці (Донецька обл., 1896) і Здолбунові (Рівенська обл., 1898); 1913 їх нараховувалося 12, перев. дрібних, що виробляли 269 000 т цементу (15% випуску Рос. Імперії). Ц. п. розвинулася в роки індустріялізації за перших п’ятирічок з поширенням діючих цементних зав. та побудовою нових у Дніпропетровському, Єнакієвому, Харкові. 1940 в УССР вироблялося 1,2 млн т цементу (20,7% від усього СССР). Після зруйнування в 1941 — 43 підприємства Ц. п. відбудовано і 1948 досягнуто довоєнного рівня продукції; згодом побудовано низку нових, серед яких: цементно-гірничий комбінат у Миколаєві (Львівська обл.) і Балаклеї (Харківська обл.), цементні зав. в Амвросіївці, у Здолбунові, Кривому Розі, Кам’янці Подільському та ін. 1976 Ц. п. нараховувала 15 підприємств, що виробляли 23,1 млн т цементу (18% всесоюзного); все це високоякісний портляндцемент. Найбільшу продукцію (3,8 до 3,9 млн т щороку) випускають зав.: в Балаклії, Амвросіївці і Старокостянтинові. (Див. карту на стор. 3651).


Цемеська затока, Новоросійська затока, найбільша затока на Чорноморському узбережжі Кавказу; довж. 15 км, шир. 4,6 до 15 км, глибина 21 — 27 м. У Ц. з. положене м. Новоросійське.


Ценґлевич (Cięglewicz) Каспер (1807 — 86), поль. і укр. гром.-політ. діяч; бувши чл. таємного поль. рев. т-ва, аґітував укр. селян у Галичині в кін. 1830-их pp. проти панщини й Австрії, за відновлення Польщі; уклав «Інструкцію для учителів руського народу»; за свою діяльність ув’язнений австр. владою (1838 — 48). 1848 брав участь у слов. з’їзді у Празі як представник Руського Собору.


Цензура, контроль держ. й ін. органів над прилюдними виявами думки і творчости. Як і в ін. країнах, на Україні церк. Ц. передувала держ. Берестейський собор правос. єп. 5. 11. 1591 ухвалив, щоб єпископи «звод книг, повинни, спробовавши, з підписами рук своих и з печатьми до друку отдали». Ця попередня Ц. була спрямована на те, «аби што противного церкви божоє не виходило». Подібно було в уніятів: ст. 27 Берестейської унії 1. 6. 1595 застерігала, щоб друкарні «нічого без відома єпископів своїх і дозволу їх не друкували», «щоб якісь єресі не множились». Іноді до укр. друків мала застереження поль. влада вже після їх появи. Так, 1647 львівського друкаря М. Сльозку позвано на королівський суд за вид. 1645 катехизису П. Могили. З моск. духовною Ц. укр. друкарство зайшло в конфлікт ще перед Переяславською угодою 1654. 1627 під обвинуваченням у «єресі» спалено у Москві «Катехизис» Л. Зизанія та «Євангеліє учителное» К. Транквіліона і заборонено ввозити на Московщину книги «лит. друку», тобто укр.-білор.

Після підпорядкування Укр. Правос. Церкви моск. патріярхові 1685, його Ц. стала відчутною і на Гетьманщині. 1689 моск. патріярх Йоаким наказав надсилати йому новозладжені церк. книги на розгляд перед друком. 1690 моск. собор кинув анатему на твори П. Могили, І. Ґалятовського, Л. Барановича, А. Радивиловського, Є. Славинецького та ін. 1720 Петро I наказав обом друкарням на Гетьманщині (в Київ. Лаврі і Чернігівському Троїцько-Іллінському манастирі) жадних книг не друкувати без попередньої Ц. Духовної Колеґії (що постала замість моск. патріярхату і від 1721 прибрала назву Святішого Синоду), щоб не виникла у таких книгах ніяка єресь чи незгідність з великорос. друками. 1724 за порушення цього указу обидві друкарні зазнали грошової кари. З кін. 18 в. рос. влада почала заводити на Україні світську Ц. при губ. управах. 1804 Олександер І доручив Ц. на деякий час ун-там. Микола І завів 1826 спеціяльну Ц. проти уніятських видань. Від 1828 місц. цензурні комітети, серед ін. у Києві й Одесі, підлягали Гол. Управлінню Ц. в Петербурзі. Секуляризація життя в імперії уможливила появу укр. літератури друком (спершу в Росії, а від поч. 19 в. і на підрос. Україні). Щойно політизація укр. відродження у 1840-их pp. принесла перші цензурні удари по новій укр. літературі (заборона в 1847 Шевченкових творів, зокрема «Кобзаря» вид. 1840, дальші вид. виходили з цензурними купюрами).

Новий наступ рос. Ц. проти укр. видань почався 1863 циркуляром мін. внутр. справ П. Валуєва, який заборонив укр. книжки духовного змісту, шкільні підручники і взагалі твори нар. вжитку. Тоді ж церк. влада не допустила до друку укр. переклад Євангелії П. Морачевського. У 1865 заведено Ц. публікацій, що йшли з-за кордону. У 1875 створено спеціяльну Комісію, очолену мін. внутр. справ для вироблення засобів боротьби з українофільською діяльністю. У висліді праць Комісії Олександер II 8. 5. 1876 видав Емський указ, який забороняв друк книжок укр. мовою, також укр. переклади, театральні вистави, деклямації і тексти до нот та довіз укр. книжок з-за кордону. При забороні укр. мови на сцені наказувано іноді перекладати укр. пісні на рос. мову. Заборона укр. текстів під нотами була такою абсурдною, що 1881 М. Лисенкові вдалося за допомогою київ. і харківського ген.-губернаторів домогтися її зняття. Олександер II дозволив тоді також друк укр. словників та умовно укр. сценічні вистави. Хоч можна було тепер друкувати укр. словники, але це не стосувалося граматик. У 1895 заборонено укр. книжки для дітей. 1901 заборонено передплату «ЛНВ» зі Львова. Ц. забороняла слово «Україна» і похідні від нього, заміняючи його словом «Малоросія», не радо бачила слова «Січ», «козак» й ін.; викидала неологізми, породжені розвитком мови, усунула навіть українізми з рос. творів. За 1895 — 1904 pp. 70% рукописів, висланих до Ц., не побачила світу. За окремі pp. (1866, 1877) не вийшла в Рос. Імперії жадна укр. книжка. Заборона укр. слова від 1863 спонукала авторів з підрос. України друкуватися в Галичині. У Росії легше було щось видати укр. мовою в Москві, ніж у Києві, де Ц. особливо лютувала (1894 вийшло 14 книжок у Москві і 8 у Києві).

Революція 1905 спонтанно скасувала основні заборони укр. мови (за її скасування висловилася тоді Імператорська АН). Укр. публікації почали цензурувати на заг. засадах, тобто за змістом, а не за мовою. Спадщина Валуєва і Олександра II, однак, залишилася: 1906 заборонено повний переклад св. Письма і довіз його перекладів з-за кордону. Деякі газ. заборонялися через їх зміст: «Хлібороб» у Лубнях (1905), соціял-дем. «Боротьба» у Києві, «Вільна Україна» в Петербурзі, «Добра Порада» і «Запорожжя» в Катеринославі, «Нар. Справа» в Одесі, «Слобожанщина» в Харкові (1906) та ін. 1911 заборонено повне вид. творів Т. Шевченка, висилання укр. часописів до сіль. кооператив. Після вибуху першої світової війни укр. публікації були дуже обмежені, низка вид. була заборонена, діяла військ. Ц., яка особливо суворою була в окупованій Росією Галичині.

В Австрії укр. публікації зазнавали також цензурних обмежень при чому не тільки від австр. влади (ці цензурні умови були значно легші, ніж в Рос. Імперії), але й з боку власних консервативних кіл, зокрема до революції 1848. 1834 цензор для т. зв. руських книжок, о. В. Левицький, на вимогу гр.-кат. митр. М. Левицького, заборонив зб. «Зоря» Руської Трійці (хоч дозволив її віденський цензор Б. Копітар). Вона вийшла в Будапешті п. н. «Русалка ДнЂстровая», але більшу частину її сконфісковано потім у Галичині. Причиною заборони був надто «простонародний» характер її мови. 1838 з подібних причин заборонено руську граматику Й. Лозинського (вийшла 1848). Після заведення конституційного ладу в Австрії (1867) попередню Ц. замінило (особливо в Галичині) право прокуратури на арешт небажаних вид. Щоб уникнути матеріяльних втрат, бідніші видавці висилали рукописи прокуратурі на попередній розгляд (т. зв. превенційна Ц.). Укр. преса не раз зазнавала цензурного шантажу з боку цензорів-поляків (конфіскації «Діла», «Гром. Голосу» й ін.). На поч. 20 в. австр. Ц. щодо укр. вид. стала значно ліберальнішою.

Березнева революція 1917 принесла свободу друку на Центр. і Сх. Землях. Ц. введено щойно за гетьмана П. Скоропадського 1918 з уваги на антиурядову кампанію більшости преси як укр., так і рос. Тоді закрито ліві газ. «Боротьба» і «Нар. Воля» в Києві; «Мысль народа» і «Нар. Діло» в Харкові; «Наш Луч» у Катеринославі, «Дніпро» в Херсоні й ін. За Директорії Ц. належала в Києві спершу командуванню СС (яке закрило «Киевскую Мысль» та деякі ін. рос. газ. за антиукр. виступи), а потім Гол. Управлінню Преси і Пропаґанди, яке очолював у кін. 1918 — на поч. 1919 О. Назарук. Він вимагав від рос. преси друкувати 1/3 матеріялу укр. мовою. В ЗУНР окремої цензурної установи не було.

Після захоплення Зах. України Польщею (1919) укр. вид. були спершу під попередньою Ц., а у 1930-их pp. під Ц. після публікації; у 1924 укр. посол С. Хруцький говорив у варшавському соймі: «Майже кожне число укр. часописів має на собі проречистий заголовок — «По конфіскаті другий наклад». У 1930-их pp. заборонено заповнювати сконфісковані місця газ. ін. матеріялами. Білі плями з написом «сконфісковано», всупереч намірам поль. влади, діяли як протест. Формою оборони, як і за Австрії, було читання сконфіскованих ст. у соймі і їх передрук за сеймовими стенограмами. У 1932 — 38 заборонено в Польщі серед ін. 11 вид. Т. Шевченка. Ц. укр. книжок порівняно з пресою була ліберальніша.

На Буковині рум. влада на самому поч. (1918) заборонила газ. «Нова Буковина» і «Борба». Для цензора укр. редактори мусіли виготовляти удвоє більше матеріялу, ніж призначалося для друку, бо пол. звичайно він викреслював. Білих плян не можна було залишати. Крім попередньої Ц., траплялися поліційні конфіскації вже дозволених і надрукованих матеріялів. Особливо під строгим цензурним наглядом був чернівецький тижневик «Самостійність», а видані ним календарі на 1936 і 1937 були заборонені рум. цензурою.

На Закарпатті за Чехо-Словаччини Ц. існувала після публікації для преси, а для книжкових вид. попередня. За виразно опозиційні і протичес. виступи кілька пресових органів були заборонені зовсім або тимчасово. Угорці запровадили попередню Ц. 1939 — 44 і для преси. Вид. укр. літ. мовою і фонетичним правописом були заборонені.

У Ген. Губернії (1939 — 45) нім. Ц. у Кракові була суворою як щодо преси (попередня Ц.), так і щодо книжок, кількість яких і наклади були обмежені. Наук. публікації не були дозволені, книжки з іст. тематикою (зокрема з 1917 — 20) обмежені. Для полегшення контролю і Ц. влада віддала видавничу монополію Укр. Видавництву в Кракові; в Галичині укр. газ. видавало нім. напівурядове в-во. До вибуху нім.-сов. війни була заборонена критика большевиків. Нечисленна україномовна преса у Райхскомісаріяті України була перев. під безпосереднім керівництвом німців. Укр. книжки в Райхскомісаріяті України майже не виходили, натомість появлялися в Німеччині, де й Ц. була не така сувора.

Сов. уряд швидко відновив Ц. преси, яка ще частково була у приватних руках або видавалася гром. орг-ціями. Рев. трибунал, встановлений 2. 8. 1918, кваліфікував як «злочин» використання преси проти сов. режиму. 29. 12. 1918, нібито на охорону військ. таємниць, запроваджено військ. Ц., яка виходила за межі своїх компетенцій. 1922 утворено Гол. Управління в справах літератури і в-в (Головліт) і за його зразком респ. головліти при наркоматі освіти, які і були цензурними установами. В СССР ще діяло Управління в справі охорони держ. таємниць у пресі. Крім спеціяльних цензурних установ в СССР і УССР Ц. здійснює партійний контроль, що дбає за політ. лінію. Існує також Ц. бібліотек (періодичні «чистки» деяких творів, які передаються в неприступні «спецфонди», а то й нищаться). На відміну від царської, сов. Ц. спрямована не так проти укр. мови, як для нагляду над змістом. Вістря Ц. спрямоване проти коз. і рел. тематики і проти окремих осіб, зокрема націонал-комуністів. У 1933 — 34 раптове загострення антиукр. курсу принесло заборону низки видавничих проєктів (продовження «Історії України-Руси» й «Історії літератури» М. Грушевського, вид. укр. енциклопедії, великого Рос.-Укр. Словника, Укр. Іст. Словника тощо).

Ц. в УССР спершу належала Укрголовлітові, а від 1963 безпосередньо Держ. Комітетові Друку при Раді Мін. СССР (а не УССР). Нагляд над пресою здійснює також ЦК КПУ. Ц. ін. ділянок укр. культури керують держ. комітети радіомовлення і телебачення, кінематографії, мистецтва — усі зі своїми зверхніми інстанціями у Москві. Ц. не тільки забороняє згадки про деякі події й осіб, але й фальшує клясичні тексти. Купюри часто позначаються трьома крапками. З клясиків укр. літератури заборонені антимоск. твори (напр., «Якби то ти, Богдане п’яний...» Шевченка, «Бояриня» Лесі Українки). Укр. борців з Москвою не можна згадати інакше, як у супроводі лайки. Ц. диференційована територіяльно (напр., у 1944 — 45, під час дій УПА на Зах. Україні, «Радянська Україна» та ін. київ. газ. мали вставні стор., призначені виключно для Зах. України, з деяким місц. матеріялом). Завдяки самвидавній літературі стали також відомі деякі дії Ц.: напр., моск. «Хроника текущих событий» сповістила про заборону укр. фільмів «Київ. фрески» С. Параджанова (1966) і «Камінний хрест» Л. Осики (1968).

Як довго триває проходження всіх вид. через цензурні перепони, видно з написів на кн. і журн. на останній стор.: термін між датами «здано на виробництво» (чи «здано до набору») і «підписане до друку» триває для журн. пересічно 2 місяці, для книги — від кількох місяців до року, хоч кожне вид. вже наперед проходить т. зв. «самоцензуру», яка відограє також важливу ролю: автори і редактори самі пильнують, щоб не стягнути на себе кари за відхилення від партійної лінії. Одним з наслідків цензурних утисків стала поява з поч. 1960-их pp. укр. самвидаву.

У країнах сов. бльоку укр. й україністичні вид: підлягають попередній Ц. на заг. засадах, а крім того, діє зовн. сов. втручання. Дещо вільніша Ц. в Юґославії.

Література: Скабичевский А. Очерки истории русской цензуры (1700 — 1863). П. 1892; Котович А. Духовная цензура в России. П. 1909; Об отмене стеснений малорусского печатного слова. П. 1910; Огієнко І. Як Москва нищила волю друку Київ. Печерської Лаври. Тарнів 1921; Міяковський В. Ювілей цензурного акту 1876 р. Бібліографічні Вісті, ч. 3. К. 1926; Під рум. постолом. Париж 1937; Svoboda V. Shevchenko and Censorship. The Ukrainian Reviev, ч. 1 і ч. 1 — 2, Лондон 1961 — 1962; Бутрин М. До історії австр. цензури. Архіви України, ч. 5. К. 1970.

Б. Струмінський


Ценко Микола (* 1910), гром.-суспільний діяч родом зі Скільщини (Галичина), за освітою правник; гол. протиалькогольного і протинікотинного т-ва «Відродження» у Львові (1936 — 39); керівник орг. відділу УЦК у Кракові і Львові (1940 — 44). На еміґрації в Австрії, Німеччині і ЗДА (з 1949).

[Ценко Микола (* Синевідсько Нижнє, Стрийський пов.). — Виправлення. Т. 11.]


Ценковський Лев (1822 — 87), ботанік і протистолог, нар. у Варшаві, чл.-кор. Петербурзької АН. З 1839 жив і працював у Росії, з 1865 на Україні (1865 — 71 проф. Новоросійського в Одесі, з 1871 — Харківського Ун-ту). Ц. один з засновників онтогенетичної методи вивчення нижчих рослин і нижчих тварин, на підставі якої він зробив висновок про єдність рослинного і тваринного світу. Ц. удосконалив методи боротьби з сибіркою, сприяв орг-ції пастерівської станції у Харкові.


Центральна Наукова Бібліотека Академії Наук УРСР, назва з 1965, попередньо Держ. Публічної Бібліотеки АН УРСР. У 1980 її фонди нараховували понад 10 млн назв, у тому ч. 516 інкунабул, бл. 300 000 рукописів, понад 6 500 кн. ц.-слов. шрифтом 15 — 16 в. Найповніша на Україні зб. комплектів газ. і журн. (понад 119 тис). Ц. Н. Б. АН має функції держ. книгосховища. 1964 у відділі бібліотеки, де зберігалися вид. і матеріяли періоду укр. державности (1917 — 20), вибухла пожежа, що тривала кілька днів. Кола укр. дисидентів приписували цю дію шовіністові Погружальському, що свідомо виконав цей злочин при мовчазній згоді органів безпеки. Будинок Ц. Н. Б. АН споруджено за плянами архітектів В. Осьмака і П. Альошина на Володимирській вулиці. З 1976 будується нове приміщення для бібліотеки.


Центральна Рада, див. Українська Центральна Рада.


Центральна Руська (Українська) Народна Рада, політ. орг-ція закарп. українців, що постала 1919 з об’єднання місц. нар. рад (Хустської, Ужгородської й Пряшівської)’; перший гол. о. А. Волошин. 8. 5. 1919 делеґація Ц. Р. Н. Р. ухвалила приєднання Закарпаття до Чехо-Словаччини на автономному статусі й вислала делеґацію до Праги. Згодом русофільська група відокремилася від Ц. Р. Н. Р. й створила Центр. Русскую Нар. Раду (Совєт). Ц. Р. Н. Р. існувала весь час під Чехо-Словаччиною, як коаліція укр. діячів і груп, за винятком ком. 1938 перетворилася на Центр. Укр. Нар. Раду (Ц. У. Н. Р.) і відограла гол. ролю у запровадженні держ. автономного статусу Карп. України. З січня 1939 функції Ц. У. Н. Р. перебрало Укр. Нац. Об’єднання.


Центральне Представництво Української Еміґрації в Німеччині (ЦПУЕН, до 1953 ЦПУЕ), централя укр. гром. життя в Німеччині, обрана на першому з’їзді укр. еміґрації Німеччини й Австрії в Ашаффенбурзі (листопад 1945), з завданням репрезентувати і відстоювати укр. еміґрацію перед окупаційними, згодом нім. органами влади та для співпраці з допомоговими укр. й чужинними орг-ціями й установами. Організаційно воно являє собою триступневу побудову (централя, обл. й місц. представництва); найвищі органи: законодавча — Гол. Рада й виконавча — Гол. Управа. Терен діяльности: спершу три окупаційні зони (амер., франц., бріт.), потім Федеративна Респ. Німеччини. Спершу ЦПУЕ опікувалося усіма українцями, яких на 1946 було 177 000 осіб, 1951 — 29 000. Після 1953 судово зареєстроване членське т-во в Німеччині (ЦПУЕН п. н. Zentralvertretung der ukrainischen Emigration in Deutschland e. V.) з 6 700 членами в 1956 (3 300 в 1980). Осідок — до 1950 Авґсбурґ, згодом Мюнхен. Окупаційна влада не визнала, але толерувала ЦПУЕ; в бріт. зоні з 1947 був визнаний Укр. Центр. Допомоговий Комітет з осідком у Бльомберзі (гол. С. Біляк, О. Яловий), згодом Обл. представництво (гол. Є. Менцінський, у франц. зоні Я. Кальба). Очолювали ЦПУЕН: В. Мудрий (1945 — 19), І. Вовчук (1949 — 50), Ю. Студинський (1950 — 51 і 1957 — 61), В. Плющ (1951 — 53), М. Дорожинський (1953 — 57), Я. Бенцаль (1961 — 64), А. Мельник (з 1964). Ген. секретарями були: Р. Ільницький, Н. Гірняк, К. Годованець, З. Пеленський, Р. Громницький, А. Мельник, В. Леник. До 1950 відбулися три делеґатські з’їзди укр. еміґрації: 1945 (Авґсбурґ), 1947 — 48 (Реґенсбурґ-Діллінґен), 1949 (Авґсбурґ). Після закінчення переселенчої акції відбулося 9 ген. сесій та делеґатських з’їздів ЦПУЕН і 6 з’їздів українців Німеччини: 1962 (Штутґарт), 1965 (Мюнхен), 1967 (Кеніґштайн) і 1970, 1975, 1980 (Мюнхен).

Література: На громадській ниві (до 25-ліття ЦПУЕН;. Мюнхен 1972.

А. Фіґоль


Центральне Статистичне Управління при Раді Міністрів УРСР (ЦСУ УРСР), союзно-ресц. орган, який керує справою обліку й статистики на території України. Міститься в Києві. Підпорядковане Раді Міністрів УРСР і Центр. Статистичному Управлінню при Раді Міністрів СССР (ЦСУ СРСР).

В ЦСУ УРСР є Управління обчислювальних робіт (Укрмехоблік), яке керує процесами механізації обліку в нар. госп-ві; Управління підготови кадрів обліку (УПК); Укр. філіял держ. статистичного в-ва; філіял н.-д. ін-ту для проєктування обчислювальних центрів і систем екон. інформації ЦСУ СРСР, основним напрямом наук. діяльности якого є вдосконалення методології статистичної роботи. У безпосередньому віданні ЦСУ УРСР перебувають обл. статистичні управління та статистичне управління м. Києва.

Історія ЦСУ УРСР починається від кін; 1920 p., коли засновано Центр. Статистичне Управління України (ЦСУУ). У 1920-их pp. ЦСУУ користувалося чималою автономією як щодо плянів статистичних досліджень, так і щодо публікацій. Гол. публікації ЦСУУ: «Статистика України» (1921 — 31, 209 випусків), «Статистична хроніка» (1925 — 29, 152 випуски), періодичні органи — «Статистичний бюлетень» (1921 — 25) і «Вісник статистики» (1928 — 30), довідники-річники «Нар. госп-во України» і річники «Україна». Місц. статистичні бюра видавали свої статистичні зб. і бюлетені. 1930, у зв’язку з введенням п’ятирічок і посиленням централізації, ЦСУУ (як і ЦСУ СРСР) скасовано, його функції перебрав Держплян СРСР. Під час чисток апарату 1930-их pp. багатьох співр. ЦСУУ репресовано. З 1931 майже цілком припинено публікацію статистичних матеріялів. Протягом 1930-их pp. вийшло тільки 4 статистичні довідники, якісно слабі і часто з фальшованими даними.

1941 ЦСУ СРСР відновлено, але воно далі підлягало Держплянові. 1948 його вилучено з Держпляну і підпорядковано безпосередньо Раді Міністрів СРСР. Відновлене ЦСУ УРСР спочатку підлягало ЦСУ СРСР і не залежало від уряду УРСР. У зв’язку з нар.-госп. реформами, що їх розпочав М. Хрущов 1956, ЦСУ УРСР мало пов’язання й з урядом УРСР, а 1960 стало союзно-респ. установою. 1957 відновлено публікацію статистичних матеріялів. Від 1959 ЦСУ УРСР видає щорічно статистичні річники «Нар госп-во Укр. РСР» та короткі довідники і незначну кількість статистичних матеріялів про сіль. госп-во, науку й культуру. Поодинокі обл. видають спорадично свої статистичні довідники. ЦСУ УРСР не має свого періодичного органу (див. також Статистика). Література: Енциклопедія нар. госп-ва Укр. РСР. 4 т. К. 1969 — 72; Первый всеукраинский статистический съезд 16 — 28 ноября 1925 г. Стенографический отчет. Х. 1925; Статистический словарь. М. 1956.

Б. Кравченко


Центральний Виконавчий Комітет СССР, див. Союз Совєтських Соціялістичних Республік.


Центральний Виконавчий Комітет Укр. РСР, у 1935 — 38 назва — Всеукр. Центр. Виконавчого Комітету, згодом Верховна Рада УССР. Див. також Укр. Сов. Соціялістична Республіка.


Центральний Державний Архів Кінофотофонодокументів УРСР, заснований у Києві 1934 за зразком подібного союзного центр. архіву кінофотодокументів у Москві; до 1943 діяв п. н. Центр. фото-кіно-архів УРСР. В архіві зібрано фотодокументи, неґативи й позитиви хронікально-документальних фільмів, ориґінали грамофонних платівок і тонфільми, магнетофонні записи, почавши з кін. 19 в., зокрема представлені матеріяли боротьби за сов. владу на Україні та сов. період узагалі. Виготовлено ряд каталогів і видано 1969 «Кінолітопис. Анотований каталог кіножурналів і документальних фільмів укр. студій, 1921 — 41».


Центральний Державний Архів-Музей Літератури і Мистецтва УРСР, заснований 1967 в Києві для збереження документальних матеріялів діячів укр. культури. Теоретично мав би збирати документальні матеріяли укр. культури з найдавніших часів, а практично зосереджує увагу на матеріялах сов. періоду. Подібний А.-М. Л. і М. існує в Москві, заснований 1941; в ньому зберігаються архівні матеріяли декого з укр. діячів (кінорежисерів О. Довженка, І. Савченка й ін.).


Центральний Державний Історичний Архів УРСР, заснований 1943 з філіями у Харкові (1944) і Львові (1946). Київ. архів створено на базі архіву стародавніх актів, обл. іст. архіву та Центр. держ. архіву революції УССР. У ньому містяться документальні матеріяли з історії України з 16 в. до 1917. 1971 Харківську філію ліквідовано, а збірки передано Київ. архівові. Львівська філія (попередником її був центр. архів давніх актів, 1939 — 41, базований на зб. львівського крайового архіву) була перетворена на самостійний Ц. Д. І. А. а осідком у Львові. У ньому зосереджено матеріяли переважно до історії зах.-укр. земель, починаючи з 14 в.

Обидва архіви видають довідники, каталоги, описи актових книг, індекси тощо, як також документальні зб. Серед них: «Україна перед визвольною війною 1648 — 54» (1946), «Укр. народ у вітчизняній війні 1812 р.» (1948), «Революція 1905 — 07 pp. на Україні» (тт. 1 — 2, 1955), «Роб. рух на Україні в період першої світової імперіялістичної війни» (1966), «Гайдамацький рух на Україні в 18 ст.» (1970) та ін. Львівський Ц. Д. І. А. видав зб.: «Соціяльна боротьба в м. Львові в 16 — 18 ст.» (1961), «Правда про унію» (1965) та ін.

Література: Центральний государственный исторический архив УССР в Киеве. Путеводитель. К. 1958; Врадій Н. Центр. держ. архів УРСР у м. Львові. В кн. Третя респ. наук. конференція з архівознавства та ін. спеціяльних іст. дисциплін. К. 1968.

В. Маркусь


Центральний науково-природничий музей АН УРСР, заснований 1966 як експозиційно-територіяльний комплекс, що складається з окремих музеїв: зоол. (1919), ботан. (1921), геол. (1927), палеонтологічного (1935), археологічного (відкритий 1969), які підпорядковані відповідним ін-там АН УРСР. Керує комплексним музеєм Музейна рада при Президії АН УРСР.


Центральний Союз Українського Студентства (ЦЕСУС), центр. орг-ція, яка з 1922 координувала працю й об’єднувала укр. студентів (С.) поза обсягом СССР, заснований на 3 Всеукр. студентському (студ.) конґресі (20. 6. — 8. 7. 1922) у Празі.

Етапи праці ЦЕСУС-у були визначені його місцем осідку: Прага, Відень, Мюнхен, Америка; за 1922 — 39 pp. відбулося 11 звичайних і 2 надзвичайні з’їзди (більшість у Празі, а також у Данціґу, Подєбрадах, Відні). Чл. ЦЕСУС були крайові студ. союзи: спершу Проф. Орг-ція Укр. Студентства, Комітет Укр. Студентства Буковини, Союз Укр. Студ. Орг-цій у Румунії, Союз Укр. Студ. Орг-цій під Польщею, Союз Укр. Студ. Орг-цій в Німеччині та Данціґу) й ін. і майже всі студ. громади на еміґрації в Европі, Америці й Азії (Харбін).

1922 — 34 осідком ЦЕСУС-у була Прага. 1922 — 23 він об’єднував 4 650 С. і 18 орг-цій; 1924 — 3 364 С. і 22 орг-ції. Тоді ж до ЦЕСУС прийнято нові осередки в Америці, Канаді, Союз Підкарп. Укр. С. та ін. З кін. 1920-их pp. ч. чл. зменшувалося аж до другої світової війни. У ЦЕСУС були представлені всі ідеологічно-політ. течії; з поч. 1930-их pp. найсильнішою була націоналістична. У 1924 з ЦЕСУС вийшли совєтофільські С., заснувавши Ділове Об’єднання Поступового Студентства (ДОПС), яке однак незабаром перестало існувати.

ЦЕСУС активно працював на міжнар. відтинку, інформуючи чужинців про стан укр. С. та про заг. становище України; брав участь у міжнар. студ. орг-ціях, співпрацював з окремими нац. юніями, видавав публікації чужими мовами. ЦЕСУС був прийнятий як надзвичайний чл. Міжнар. Студ. Конфедерації Confédération Internationale des Etudiants (CIE) з осідком у Брюсселі (укр. репрезентація була прийнята до CIE ще 1921, перед заснуванням ЦЕСУС), був чл. допомогової орг-ції — Міжнар. Студ. Служба — International Students Service (ISS) і брав участь у Всеслов. студ. конґресі в Празі (1922), як також у різних міжнар. спортових студ. зустрічах та олімпіядах. На відтинку міжнар. зв’язків працювали: В. Орелецький, М. Мухин, С. Нижанківський, Л. Макарушка, Я. Барановський, Л. Гузар та ін. У 1933 — 39 pp. ЦЕСУС брав участь в Інтернац. Студ. Лізі (Internationale Studentenliga) — антиком. цетралі С. Центр. Европи. Через свій екон. відділ збирав фонди серед укр. громадянства, та від міжнар. орг-цій; з 1940 функцію допомоги перебрав КоДУС.

Крім інформативних публікацій чужими мовами, ЦЕСУС видавав у Празі «Студентський Вісник» (1923 — 31), згодом його півофіціозом стали у Львові «Студентський Шлях» (1931 — 34) і знову «Студентський Вісник» (1935 — 39).

1934 — 45 pp. Восени 1934, у висліді зміни політики чехо-словацького уряду (зближення з Польщею та СССР), ЦЕСУС переніс свій осідок до Відня. При кін. 20-их — на поч. 30-их pp. створено триступневу структуру студ. орг-цій (централя, крайові орг-ції, громади), яка улегшувала завдання ЦЕСУС, бо крайові союзи перебрали частину орг. і культ. праці. В поодиноких країнах ЦЕСУС закладав свої представництва, залишивши за собою тільки заг. унапрямлення праці.

Зазнаючи обмежень своєї діяльности з боку нім. органів, ЦЕСУС пробував перенести 1939 свій осідок до Риму, але перешкодили воєнні дії. 1941 координацію укр. студ. орг-цій у Німеччині перебрала Націоналістична Орг-ція Укр. Студентства (НОУС).

През. ЦЕСУС були: П. Ґан (1922 — 23), І. Федів (1923 — 24), М. Масюкевич (1924 — 25), В. Орелецький (1925 — 26 і 1927 — 33), С. Нижанківський (1926 — 27), Я. Барановський (1933 — 39), Д. Равич (1939 — 42). На 10 з’їзді ЦЕСУС (1934) ухвалено, що першим заступником през. має бути кожночасний гол. Союзу Укр. Студ. Орг-цій Польщі, у висліді чого з 1943 гол. ЦЕСУС номінально став К. Білинський.

1945 — 67 pp. У грудні 1945 був створений у Мюнхені Центр. Еміґраційний Союз Укр. Студентства (гол. П. Мірчук), а в березні 1946 відновив свого діяльність довоєнний ЦЕСУС. Це був період бурхливого розвитку студ. життя, який нагадував празьку добу, але суперництво на політ. відтинку між прихильниками ОУН А. Мельника і С. Бандери мало неґативні наслідки. Після завзятої боротьби між двома таборами дійшло на 4 Всестуд. з’їзді у Мюнхені (30. 6. — 2. 7. 1947) до об’єднання обох централь; полагодження конфлікту уможливило покращення діяльности на різних відтинках.

Ще до об’єднання ЦЕСУС-у виходив «Студентський Шлях», бюлетень «Вісник ЦЕСУС-у» і літ. ж. «Звено» (ред. В. Білинський-Кримський); об’єднаний ЦЕСУС видавав ж. «Студ. Вісник» (1948 — 49) та офіціоз «Вісті ЦЕСУС-у» (1947 — 56). ЦЕСУС об’єднував 33 студ. громади у 10 країнах з 2 721 С. (1947). З закінченням студій багатьох С. та переїздом частини їх за океан ч. чл. в Европі зменшилося до 1950 (1948), 850 (1950), 574 (1952); натомість поза Европою воно зросло з 133 (1951) до 281 (1953). Починаючи з 1949, надзв. чл. ЦЕСУС-у стали ідеологічні і конфесійні студ. орг-ції: «Зарево», ТУСМ ім. М. Міхновського, «Обнова», Об’єднання Правос. С.

На зовн. відтинку ЦЕСУС відновив широку діяльність. Замість CIE створено Міжнар. Союз С. International Union of Students (I. U. S.) з осідком у Празі, в якому переважали сов. впливи. Після 1948 з I. U. S. почали виходити зах. нац. орг-ції і творити протиком. студ. централі, що сприяло пожвавленню діяльности ЦЕСУС-у. Це були Координаційний Осередок Нац. Студ. Союзів (КОСЕК), створений 1952 у Едінбурзі та Світова Університетська Служба World University Service, яка з 1950 продовжувала працю довоєнного I. S. S. Представники ЦЕСУС брали участь у різних міжнар. студ. конференціях. На з’їзді КОСЕК у Копенгаґені (1953) ЦЕСУС дістав визнання як «репрезентативна студ. орг-ція». Від 1947 у міжнар. зв’язках активними були: Б. Макаренко, І. Суховерський, З. Винницький, В. Мардак. Новою формою культ.-суспільної праці були Студ. Ідеологічний Конґрес (1948 у Мюнхені), Високошкільний Тиждень (1949 у Мюнхені) і, почавши з 1952, високошкільні літні курси українознавства. Матеріяльним забезпеченням С. опікувався КоДУС. Короткий час осідком ЦЕСУС був Париж (1952 — 54), після 1954 знову Мюнхен.

Почавши з 1950-их pp. щораз більше ч. укр. С. опинялося за океаном (в Европі залишилися активними осередки в Лювені, Парижі, Мюнхені, Лондоні, Мадріді, Відні). У ЗДА засновано 1952 Амер. відділ управи ЦЕСУС (гол. П. Стерчо), а з кін. 1950-их pp. туди перенесено й осідок ЦЕСУС-у. Тим часом засновувалися крайові студ. орг-ції: у ЗДА — Союз Укр. Студентських Т-в Америки (1953), у Канаді — Союз Укр. С. Канади (1953), в Австралії — Централя Укр. Студентства Австралії (1959), в Арґентіні — Союз Арґентінсько-Укр. С., і в Европі — Союз Укр. Студ. Т-в в Европі (1963). Вони перебрали частину завдань ЦЕСУС-у, роля якого була зведена до ідейної репрезентації укр. студентства. За повоєнного часу ЦЕСУС очолюзали: Р. Залуцький (1947 — 48), Б. Гук (1949 — 52), В. Маркусь (1952 — 53), К. Митрович (1953 — 54), П. Дорожинський (1954 — 58), Є. Гановський (1958 — 67).

1967 — 81 pp. У 1967 ЦЕСУС розпочав орг-цію Світових Конґресів, які відбувалися з участю крайових союзів та ідеологічних централь у Нью-Йорку (1967), Монтреалі (1970), Торонто (1973 і 1977), Філядельфії (1976). Активними в ЦЕСУС-і почали бути уродженці країн діяспори; на короткий час ЦЕСУС відкрив бюро в Торонто (1970); з 1971 розпочав широку акцію на оборону укр. дисидентів. З 1977 в ЦЕСУС-і почалася криза керівництва і його діяльність занепала. Гол. ЦЕСУС були: Б. Футей (1967 — 70), С. Романишин (1970 — 73), А. Чорнодольський (1973 — 76), А. Чировський (1976 — 77), Б. Гаргай (1977 — 79). Див. також Студентство.

Література: ЦЕСУС 1908 — 38, Укр. студентство в минулому й сучасному. Відень 1938; Наріжний С. Укр. еміґрація. Прага 1942; Макаренко Б. 25-річчя ЦЕСУС. Вісті ЦЕСУС-у, ч. 2. Мюнхен 1948; Жуковський А. Тридцять літ ЦЕСУС-у, Вісті ЦЕСУС-у, ч. 5. Париж 1953; Орелецький В. 35-річчя ЦЕСУС-у, ж. Фенікс, ч. 8, 1958; Антонович М. Нарис історії ЦЕСУС-у, 1921 — 45. Мюнхен — Нью-Йорк-Торонто 1976.

А. Жуковський


Центральний стадіон у Києві, респ. спорт. комплекс, збудований за проєктом М. Гречини (1937 — 41)-на площі 53 га. Відкритий 1946; 1966 — 67 стадіон розширено, добудовано другий поверх трибун; разом має тепер 100 000 місць. Складається з гол. арени з футбольним полем і біговою доріжкою, тренувальних майданчиків, критих плавальних басейнів, тенісних кортів, гімнастичних заль тощо. Під трибунами влаштовано критий зимовий стадіон (площа 12 тис. м²). 1978 — 80 стадіон реконструйовано вдруге. Під час Моск. олімпіяди на Ц. с. відбувалися чверть- і півфінальні футбольні змагання.


Центральний Український Кооперативний Комітет, Коопцентр. створено на вимогу Всеукр. Заг.-Кооп. З’їзду в серпні 1918 з правом діяльности на всій території України. Мав репрезентувати укр. кооперацію на Україні і за кордоном, обороняти інтереси кооперації в урядових установах, розглядати і вирішувати всі питання, що виникають у житті укр. кооперації, давати інструкторські поради, ревізувати кооп. установи, скликати різнорідні кооп. з’їзди і бути ідейним, наук., орг., статистичним і культ.-освітнім центром. Ц. У. К. К. провадив свою працю в 3 секціях: орг.-юридичній, екон.-статистичній і культ.-освітній. Чл. Ц. У. К. К. могли бути тільки союзи та об’єднання кооп. характеру. На чолі Ц. У. К. К. стояла Рада (її гол. весь час був М. Туган-Барановський, його заступником К. Мацієвич) і Управа (гол. і гол. організатор праці Б. Мартос).

У кін. 1918, за часів укр. державности, Ц. У. К. К. об’єднував 252 кооп. союзів; 45 кредитових, 110 споживчих, 31 мішаний, 4 сіль.-госп., 62 — різного характеру союзи. В кін 1919 на Україні діяло бл. 400 союзів і бл. 30 000 місц. кооператив. Ц. У. К. К. видавав журн. «Укр. Кооперація», а далі неперіодичний «Бюлетень».

З упадком укр. державности Ц. У. К. К. перестав існувати.

А. К.


Центральний Український Сільськогосподарський Кооперативний Союз (Централ), заснований у Києві в січні 1918 з метою об’єднувати с.-г. т-ва і кооперативи, організовувати для них достачання знаряддя, машин, угноєнь та організовано вести збут с.-г. продуктів, як також ініціювати спілки для спільної обробки землі. Попередником Централу було Київ. Центр. С.-Г. Т-во (засноване 1915; гол. П. Пожарський, заступник В. Коваль, чл. керівництва свящ. Т. Добрянський). До обраного на з’їзді 29. 8. — 1. 9. 1918 керівництва входили: В. Коваль, — гол., К. Шеметів, Н. Філіповський. М. Шаповал, О. Мицюк — чл., В. Доманицький — секретар; К. Мацієвич — гол. Ради. На 1. 7. 1919 в Централі був об’єднаний 41 кооп. союз і 728 різного характеру кооп. т-в. Балянс Централу був на 1. 1. 1918 — 5 400, 1. 1. 1919 — 21 148 і 1. 10. 1920 — 147 707 тис. карб. Діяло 5 аґентств Централу: Одеса, Харків, Полтава, Катеринослав і Вінниця. Влітку 1918 Централ придбав великий зав. плугів в Одесі, як також був власником тартаків. Видавав двотижневик «Сіль. Господар» (1918 — 19) у Києві. 1920 сов. влада ліквідувала всі види незалежної кооперації. Але 1922 на місце ліквідованого Централу, утворено контрольоване урядом УССР об’єднання с.-г. кооперації в УССР «Сільський Господар».

Р. М.


Центробавк, гол. фінансова інституція для всієї кооперації в Галичині та її верховний орг. центр з осідком у Львові. Первісна назва — Крайовий Союз Кредитовий (К. С. К.), заснований з ініціятиви К. Левицького; надзірну раду очолював Г. Кузьма, перші дир.: К. Левицький, К. Паньківський і Г. Врецьона (згодом О. Саєвич). До К. С. К. увійшло 17 кредитових кооператив і 2 торг. («Народна Торговля» у Львові і «Ризниця» у Самборі); 1913 К. С. К. нараховував 906 чл., у тому ч. 427 кооператив, його майно сягло 1,1 млн австр. корон, а фінансові обороти перевищували 100 млн корон.

1924 К. С. К реорганізовано й перейменовано на Центр. Кооп. Банк (скорочено Центробанк); його надзірну раду очолювали В. Охримович, далі Л. Кульчицький, М. Волошин і А. Мудрик; директором був далі К. Левицький, його помічником — О. Саєвич, з 1935 в дирекції працював С. Кузик, з 1937 — І. Ольховий (з ініціятиви якого виходив місячник «Кредитова Кооперація»).

На 40-літніх ювілейних заг. зборах Ц., що відбулися 25. 3. 1939, нараховувано 1 889 чл. Ц., у тому ч. 1732 кооперативи, між ними 113 Українбанків, оборотні фонди досягли 70 436 224 поль. злотих. За нім. окупації, у 1941 — 44, вдалося відновити діяльність Ц., але без кредитових кооператив. Він об’єднував 71 українбанк, діяльність яких, як і Ц., була дуже обмежена; його орг. дир. був В. Кохан. З приходом на зах.-укр. землі большевиків Ц. ліквідовано.

А. К.


Центросоюз, Союз Кооперативних Союзів у Львові, торг. централя для укр. кооперації в Галичині. Заснований 1899 в Перемишлі з ініціятиви Т. Кормаша, п. н. Спілка для госп-ва і торгівлі; вона мала 40 чл. 1911 з ініціятиви Є. Олесницького Спілка перенесла свій осідок до Львова, об’єднавшися з торг. синдикатом т-ва «Сіль. Господар» п. н. Крайовий Союз Госп. Спілок — Торг. Синдикат т-ва «Сіль. Господар» у Львові. 1912 Союз мав філії в 16 м. Галичини, а своєю діяльністю сягав Буковини, Закарпаття, Боснії та обслуговував укр. еміґрацію в Канаді й ЗДА. Тоді Союз мав 481 чл., у тому ч. 66 кооператив та установ. Союз користувався дешевим кредитом, і тому його торг. обороти досягли 10 737 000 корон. З 1915 Союз очолювали Д. Коренець, Т. Кормош і С. Герасимович.

По закінченні воєнних дій у 1921 — 22 по всіх м. Зах. України постали Окружні і Повітові Кооп. Союзи. Функцію фахового проводу для них перебрав Союз Госп. Спілок, змінивши 1924 свій статут і прибравши назву Союз Кооп. Союзів — Центросоюз. У 1924 — 30 чл. дирекції Ц. були: С. Герасимович, Ю. Шепарович, В. Медвецький, през. надзірної ради — Д. Коренець; у 1930 — 39 чл. дирекції були Ю. Шепарович, М. Творидло і І. Мартюк, згодом ще О. Радловський (за нім. окупації гол. дир. був І. Сем’янчук); надзірну раду очолював О. Луцький.

1924 Ц. обслуговував 5 крайових централь, 25 повітових або окружних союзів і 1 491 кооперативу першого ступеня. Оборотні фонди 1924 становили 321 567 злотих, у тому ч. було власних фондів 49 941 злотих, а торговельні обороти досягли 1 733 437 злотих. Ц. постачав споживчі і ґалянтерійні товари для укр. сіл, доставляв с.-г. машини і знаряддя, будів. матеріяли й опал, штучне угноєння, насіння, а одночасно займався збутом с.-г. продуктів.

На кін. 1938 Ц. об’єднував 189 чл., у тому ч.: 4 Центр. Союзи, 26 окружних і пов. союзів, 16 кооп. гуртівень і 143 ін. кооператив. Обороти Ц.: 1933 — 10 626 000, 1935 — 12 832 000, 1937 — 37 504 000 злотих. 1944 Ц. большевики зліквідували.

А. Качор


Центроспілка (центральна спілка споживчої кооперації), керівний орган споживчої кооперації в СССР, якому підпорядкована Укоопспілка (Укр. Спілка споживчих т-в).


Центростудія, театральна студія експериментального характеру в Києві, заснована 1920, перейменована 1921 на Всеукр. держ. студію, що мала права вищої мист. школи, згодом стала театром. До складу Ц. входили Н. Батієнко, А. Гарник, Г. Коляденко, П. Некрутенко, П. Нятко та ін. Ц. ставила серед ін. «Сорочинський ярмарок» М. Старицького, «97» М. Куліша, сценічні композиції за віршами П. Тичини, В. Блакитного та ін. 1925 трупа увійшла до Одеського Держ. Драматичного Театру ім. Жовтневої революції.


Цепенда Кирило (* 1914), дириґент родом з с. Джурина на Поділлі, навчався в Муз. Ін-ті ім. Лисенка у Львові у М. Колесси, згодом студіював у Відні. 1941 — 45 дириґент церк. хору у Відні, 1945 — 49 дириґент чоловічого хору «Трембіта» в Німеччині, з 1949 в Америці. З 1955 дириґент церк. хору в Детройті; згодом і мішаного хору «Трембіта».










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.