[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1984. — Т. 10. — С. 3895-3910.]

Попередня     Головна     Наступна

Штадтмюллер (Stadtmiiller) Ґеорґ (1909 — 85), нім. історик Сх. і Півд.-Сх. Европи, проф. Ляйпціґського (з 1938) і Мюнхенського (з 1950) ун-тів. Дир. Східньоевр. Ін-ту в Мюнхені (1560 — 62). З 1962 співзасновник Дому Укр. Науки в Мюнхені, чл. куратори і Наук. Ради Т-ва сприяння укр. науці, д. чл. НТШ (з 1966), почесний д-р УВУ (1979). Автор передмови до кн. В. Кубійовича «Етнічні групи південно-західньої України (Галичини) на 1. 1. 1939» (1983).

Штаєрман Ілля (1891 — 1962), математик і механік родом з Поділля, чл.-кор. АН УРСР (з 1939). По закінченні Київ. Політехн. Ін-ту працював у ньому, 1920 — 44 в АН УРСР, 1930 — 41 — у Київ. Ун-ті; з 1943 у Москві. Праці Ш. стосуються прикладної математики, теорії пружности та будів. механіки.

[Штаєрман Ілля (* Кам’янець Подільський — † Москва). — Виправлення. Т. 11.]

Штангей Володимир (1895 — 1937), письм. родом з с. Мошурова Черкаської обл. Бувши в нім. полоні за першої світової війни, друкував перші оп. у вид. Союзу Визволення України («Гром. думка» та ін.), за сов. часу належав до літ. орг-ції «Плуг». Окремими вид. вийшли кн. оп.: «Батрачка» (1927), «Злочин у степу», «Образа» (1929), «Золотий», «Межа» (1930), «Один день», «Удруге народжені» (1931), «На землі», «Том новел» (1932), «Один день» (1933). У 1930-их pp. заарештований. Обставини смерти невідомі, правдоподібно розстріляний.

[Штангей Володимир. Заарештований у грудні 1934 і засланий на Соловки, 1937 розстріляний. — Виправлення. Т. 11.]

Штейн Іван (кін. 18 ст. — 1837), театральний антрепренер, режисер і балетмайстер родом з Бравншвайґу (Німеччина), з 1802 на сцені нім. театрів Петербурґу і Москви, згодом на Україні режисер і балетмейстер театру Я. Ілінського в Романові на Житомирщині (1804 — 09), учив танцю в Київ. гімназії (1809 — 11) та Харківському Ун-ті (1812 — 16), з 1816 тримав антрепризу (разом з Й. Калиновським) у Харкові, де 1816 побудував театральне приміщення. Його трупа, найсильніша того часу (40 акторів і 20 оркестрантів), ґастролювала в Полтаві, Одесі, Києві та ін. м. Видатні актори: М. Щепкін (з 1816), Л. і Л. Млотковські, К. Соленик (з 1820-их pp.) та ін. З укр. репертуару: п’єси І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка; з світового В. Шекспіра, Ф. Шіллера, Ж;-Б. Мольєра.

Штейнберґ Лев (1870 — 1945), дириґент і композитор родом з Катеринослава, автор низки творів на укр. теми, серед ін. симфонічна поема «Україна». Під керівництвом III. вперше виконано оперу М. Лисенка «Тарас Бульба» (Харків 1924).

Штейнберґ Яків (1896 — 1982), архітект і педагог родом з Києва, закінчив Київ. Художній Ін-т (1925, кляса В. Рикова); 1929 — 33 викладач Харківського Художнього Ін-ту, з 1934 Київ. Інженерно-Будівельного Ін-ту, з 1947 проф. Гол. споруди: Гірничий Ін-т (1928) і Вуглетехн. Ін-т у Донецькому (1930); у Харкові: клюб будівельників та житловий будинок Індубуд (1928); у Києві: друга поліклініка та житловий будинок; у Гаграх: санаторія «Україна» (1932), літній кінотеатр (1956) та закритий плавальний басейн (1957 — 58); автор наук. праць з архітектури і будівництва.

Штейнгель або Штайнгайль Федір (Теодор, 1870 — 1946), політ. і культ. діяч, дипломат; барон родом з є. Городка на Волині. Закінчив Київ. Ун-т, 1902 заснував у Городку музей з цінними археологічними, іст. і етногр. збірками з Волині, розкопував могильники княжої доби у Студинці на Рівенщині. 1906 чл. І Держ. Думи від м. Києва, належав до укр. парляментарної фракції. Чл. ТУП, товариш гол. Укр. Наук. Т-ва в Києві. За гетьманату посол Укр. Держави в Берліні (1918), підтримував добрі зв’язки з дипломатами невтральних держав (Еспанії і Голляндії). З 1940 жив б. Дрездену.

[Штейнгель або Штайнгайль Федір (Теодор) († Дрезден). — Виправлення. Т. 11.]

Штендера Євген (* 1924 бібліотекар і журналіст родом з Галичини; 1943 — 48 перебував у лавах УПА. 1945 — 47 сотник Тактичного відтинку УПА «Данилів» на Холмщині, командував укр. відділами у спільному з відділами поль. АКА наскоку на Грубешів (28. 3. 1946). 1948 командував рейдом УПА до Сх. Пруссії. З 1948 в Німеччині, співр. газет «Сучасна Україна» й «Укр. Самостійник», співред. ж. «До зброї», 1957 — 64 співред. «Укр. Вістей» в Едмонтоні (Канада). Після закінчення бібліотекарського фак. в Едмонтоні (1969) працював в університетській бібліотеці м. Ріджайна, згодом у Торонто. З 1976 гол. ред. серії «Літопис УПА» (14 тт. до 1987).

Штепа Антон (* 1903), майстер дерев’яної скульптури родом з с. Сваричівки на Чернігівщині, автор дерев’яних скульптурних композицій і барельєфів з життя укр. народу: «Ішов кобзар до Києва та й сів спочивати» (1966), «Наймичка», «Лірник», «Тарас Бульба», «Жнива», «Молотьба», «Випив чарочку, не більше», портрет І. Котляревського тощо. 1983 у Чернігівському Іст. Музеї були виставлені його твори, зібрані з різних музеїв України.

Штепа Кость (1896 — 1970), історик, наук. дослідник і викладач іст. античної культури, іст. церкви й клясичної філології родом з Лохвиці на Полтавщині. Проф. ІНО в Ніжені, з 1930 — Київ. ІНО (пізніше ун-ту), співр. Культ.-Іст. комісії й Комісії сходознавства ВУАН; заарештований 1938. За нім. окупації ред. щоденника у Києві «Нове Укр. Слово» (1941 — 43). Автор праць і ст.: «Нариси з іст. античної й християнської демонології» (1926), «Проблеми античного рел. синкретизму в зв’язку з мотивами староукр. леґендарної творчости» (1927), «Про характер переслідування відьом у старій Україні» (1928), «Сел. рухи в Рим. Імперії» (1950), «Соціологічна теорія релігії Е. Дюркгема і школа М. Грушевського» (1931).

[Штепа Кость (Костянтин) (1896 — 1958, Нью-Йорк). — Виправлення. Т. 11.]

Штепа Павло (1897 — 1980), інж.-будівельник, суспільний діяч родом з Кубані. Брав участь у визвольній війні 1917 — 20, згодом на еміґрації в Чехо-Словаччині; закінчив Укр. Госп. Академію в Подєбрадах. 1927 переїхав до Канади; співр. «Нового шляху». Публіцистичні праці: «Українець а москвин» (1959), «Московство» (1968), «Мафія» (1971) та ін. Низка ст. у «Визвольному Шляху».

[Штепа Павло (* Новодмитрівська Станиця — † Торонто). — Виправлення. Т. 11.]

Штерівка (V — 19), с. м. т. Ворошиловградської обл., підпорядковане Краснолуцькій міськраді; 2 000 меш. (1984). Населення працює на копальні вугілля і на зав. м. Красний Луч. Відоме з кін. 18 в.

Штерівська ДРЕС ім. Ф. Дзержинського, перша потужна теплова електростанція на Україні, споруджена за пляном ГОЕЛРО; розташована в м. Міюсинську Ворошиловградської обл. Будівництво розпочалося 1922, перший турбоґенератор пущено в рух 1926, будову закінчено 1931, заг. потужність 152 тис. квт. Ш. Д. була знищена 1941 — 43, 1953 відбудована й модернізована. Потужність станції становила понад 200 тис. квт. 1983 електростанцію ліквідовано; на її базі збудовано підрозділ енерґо-ремонтажного підприємства «Донбасенерґо».

Штерн Ернст (1859 — 1924), археолог і клясичний філолог нім. роду (з Ліфляндії), проф. Одеського Ун-ту (1884 — 1910), гол. Одеського Археологічного Т-ва (1894 — 1910), згодом проф. і ректор ун-ту в Галле (Німеччина). III. досліджував грец. причорноморські колонії, зокрема написи й кераміку та трипільську культуру в Басарабії (Петрені), брав участь у X (1896) й XI (1899) археологічних з’їздах. Праці: «Доисторическая греческая культура на юге России» (1899), «Феодосия и ее керамика» (1906), «О происхождении готского стиля изделий ювелирного искусства» (1914).

Штернберґ Василь (1818 — 45), маляр і графік нім. роду, нар. у Петербурзі, вільний слухач Петербурзької Академії Мистецтв (1835 — 39); друг Т. Шевченка. На запрошення Г. Тарновського влітку 1836 — 38 приїздив на Україну і виконав тут багато краєвидів і картин з сел. побуту: «Табун», «Ярмарок в Ічні», «Переправа через Дніпро», «Свячення пасок на Україні» (1838), «В Качанівці у Тарновського» та ін. У Петербурзі намалював кілька портретів Т. Шевченка, виконав фронтиспис до «Кобзаря» 1840 «Сліпий бандурист з поводирем» (офорт). З 1840 Ш. жив в Італії, малював побутові сцени. Помер у Римі. Шевченко присвятив Ш. поему «Іван Підкова» (1839) і вірш «На незабудь Ш.» (1840). Твори Ш. зберігаються в Київ. Музеї ім. Т. Шевченка, Музеї Укр. Образотворчого Мистецтва і в музеях Ленінграду. Про Ш. монографія І. Пархоменка (1978).

Штефан Авґустин (1877 — 1944), адвокат, закарп. політ. діяч, спершу проугор., потім прочес. орієнтації; 1918 гол. директорії автономної «Руської Країни» в рамках Угорщини. 1919 нар. комісар Закарпаття за угор. ком. уряду, 1925 — 29 посол до чехо-словацького парляменту від аґрарної партії; підтримував «русинський» напрям.

Штефан Авґустин (1. 1. 1893 — 4. 9. 1986), педагог, визначний осв., суспільно-політ. діяч, родом з с. Порошкове на Закарпатті, д. чл. НТШ, син о. Омеляна Ш. (див.); теологічну освіту здобув в Ужгороді і філос. у Будапешті (1917), викладач сер. шкіл: учительської семінарії та реальної гімназії в Ужгороді (1917 — 21), засновник і дир. Торг. Академії, перенесеної до Мукачева (1922 — 38), з жовтня 1938 до березня 1939 керівн. мін-ва освіти Карп. України; за війни знову дир. евакуйованої Укр. Торг. Академії в Братіславі (1939 — 40) та Укр. гімназії в Модржаках б. Праги (1940 — 45), з якою евакуювався до Авґсбурґу (Німеччина), де був її дир. (1945 — 49). Виїхав до ЗДА й став викладачем у жін. Академії у Стемфорді (1949 — 69). Від 1969 жив у Філядельфії, де й помер, похований на укр. цвинтарі св. Духа в Гемптонбурґу, Нью-Йорк.

Ш. належав до передових закарп. культ. і гром. діячів народовецького напряму, був співзасновником «Присвіти», гол. Народнопросвітної Ради м. Мукачева (1925 — 38), співзасновником Учительської Громади (1929) та її останнім гол. (1938 — 39); ред. тижневика, а потім щоденника «Русин» в Ужгороді (1921 — 23), співред. журн. «Підкарпатська Русь» (1924 — 38), «Учительський Голос» (1930 — 39) та тижневика укр. фракції аґрарної партії «Земля і Воля» (1934 — 38). У жовтні 1918 Ш. вів переговори з Укр. Парляментарною Репрезентацією у Відні про об’єднання Закарпаття з Галичиною, був учасником Всенар. Конґресу Угор. Русинів у Хусті 21. 1. 1919, який вирішив об’єднати Закарпаття з Україною і заснував Центр. Укр. (Руську) Нар. Раду Закарпаття, чл. президії якої Ш. був аж до березневих подій 1939. Як представник цієї Ради, Ш. 1944 став співзасновником і заступником гол. Всеукр. Нац. Ради. У 1978 — 85 pp. був заступником гол. Уряду УНР в екзилі.

Ш. — автор шкільних підручників з математики, а також співавтор першої на Закарпатті граматики укр. мови фонетичним правописом (1931); автор кн.: «From Carpatho-Ruthenia to CarpathoUkraine» (1969), «За правду і волю: спомини і дещо з історії Карп. України» (т. 1, 1973; т. 2, 1981), «Августин Волошин — Президент Карп. України» (1977) та ін.

[Штефан Авґустин (11.1.1893 — 4.9.1986). — Виправлення. Т. 11.]

П. Стерно

Штефан Омелян (1868 — 1930), гр.-кат. свящ., закарп. осв. і госп. діяч, батько Авґустина Ш. (див.); 1896 заснував першу на Закарпатті читальню «Просвіти» в с. Скотарському на Верецькому перевалі. У кількох селах сприяв орг-ції кредитових кас, кустарних підприємств та піднесенню сіль. госп-ва.

Штець Микола (* 1930), мовознавець зі Сх. Словаччини. По закінченні Київ. Ун-ту (1958) доц. і керівник катедри укр. мови й літератури на пряшівському філол. фак. Кошицького Ун-ту. Праці з укр. діялектології Сх. Словаччини й Закарпаття й з історії укр. літ. мови цих теренів, зокрема монографія «Літ. мова українців Закарпаття й Сх. Словаччини» (1969).

[Штець Микола (* 1932, Габура, пов. Гуменне, Словаччина). — Виправлення. Т. 11.]

Штикало Дмитро (1909 — 63), журналіст, студентський (гол. Союзу Укр. Студентських Орг-цій у Польщі 1932 — 33) і політ. діяч фракції ОУН С. Бандери, родом з с. Ількович на Сокальщині, в’язень поль. тюрем і концентраційного табору в Березі Картузькій (1934 — 36). Ш. автор ідеологічно-програмових ст. у «Студентському Шляху» і «Нашому кличі», автор політ. есею «Над небом сяє хрест меча» (1937) і «Думи про Березу Картузьку» (1938), співред. підпільних вид. і ред. радіовисильні ОУН — УПА у Карпатах. По війні керував радіопрограмами в Мадріді, співред. газ. «Українець. Час» у Парижі (1951), «Визвольний Шлях» у Лондоні, «Укр. Самостійник» і «Шлях Перемоги» (з 1956) у Мюнхені.

[Штикало Дмитро († Мюнхен). — Виправлення. Т. 11.]

Штібер (Stieber) Здзіслав (1903 — 80), визначний поль. мовознавець і філолог родом з Щакової на зах. від Кракова. По закінченні Краківського Ун-ту (1931) проф. Львівського (з 1937), Лодзького (1945 — 52) і Варшавського (1952 — 67) ун-тів, д. чл. Поль. АН (1971), від 1956 керівник Ін-ту Слов’янознавства ПАН. Ш. сполучав фонологічно-структурний підхід у дусі празької школи з філологічними і лінґвогеогр. зацікавленнями. Крім численних праць з іст., діялектології й структури поль., словацької, чес., лужицької й рос. мов, важливі праці з укр. мовознавства, в центрі яких стояли дослідження лемківських говірок та їх генези; нарис топономастики Лемківщини в двох частинах (1948, 1949), діялектний атлас Лемківщини в 6 випусках, 416 мап (1956 — 64), матеріяли для якого він зібрав особисто в 72 пунктах під час своїх експедицій до обл. в 1934 — 35 pp., і низка ст., більшість яких увійшла до його зб. ст. «Świat językowy Słowian» (1974). Туди ж включено дві його праці про заг. укр. проблеми: про рефлекс праслов. dj і про паралелі між укр. і горішньолужицькими у рефлексації о в новозакритих складах.

[Штібер (Stieber) Здзіслав († Варшава). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Shevelov G. Zdzisław Stieber in memoriam. Harvard Ukrainian Studies (VI, I) 1982.

Ю. Шевельов

Штільман Ілля (1902 — 66), маляр і педагог родом з Києва; закінчив Київ. Художній Ін-т (1927, кляса Ф. Кричевського й М. Бурачека), там таки згодом викладач (1933 — 64), проф. (з 1947) і дир. (1940 — 44). Пейзажі: «Дніпро одягається в ґраніт» (1936 — 37), «Гребля Дніпрогесу» (1947). Твори Ш. з 1950-их рр : «Гроза», «Колгоспна нива», «Місяць зійшов», «Вечір над Дніпром», «Гречка цвіте»; з 1960-их pp.: «Канівські Карпати. Чернеча гора», «Яблуньки» та ін. Крім того, натюрморти («Бузок і конвалії»), портрети.

[Штільман Ілля († Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Штогаренко Андрій (* 1902), композитор і педагог родом з с. Нові Кайдаки на Катеринославщині; муз. освіту здобув у Харківській Консерваторії (1936 у С. Богатирьова). Ректор (1954 — 68) і проф. (з 1960) Київ. Консерваторії, з 1968 зав. катедри композиції. Гол. правління Спілки Композиторів України (1968). Твори: 6 симфоній, сюїта «Пам’яті Лесі Українки», поема для струнної оркестри «Душа поета» («Пам’яті Кобзаря»), «Симфонічні казки», 3 сюїти для струнної оркестри, «Дивертисмент» для флейти й камерної оркестри, фортепіянове тріо, струнний квартет, численні хорові твори, між ними цикли «Шевченкіяна» і «Жіночі портрети», сольоспіви, музика до драматичних вистав і фільмів.

Література: Зноско-Боровський О. Андрій Штогаренко. К. 1947; Боровик М. А. Я. Штогаренко. К. 1961; Боровик М. Творчість Андрія Штогаренка. К. 1965; Виноградов Г. Андрій Штогаренко. К. 1973; Творчість А. Штогаренка. Зб. статтей. К. 1979.

Штогрин Дмтиро (* 1923), бібліотекар і літературознавець родом з Галичини. З 1960 працює бібліотекарем славістичного відділу Іллінойського Ун-ту в ЗДА. Активний діяч молодіжних, культ. і наук. орг-цій. 1970 — 74 гол. Укр. Т-ва Бібліотекарів у ЗДА. Автор брошури «Світла і тіні укр. студій в Гарварді» (1966) та довідника «Ukrainians in North America. A Biographical Directory» (1975). 3 1984 очолює Програму укр. студій в Іллінойському Ун-ті, при якому влаштовує річні наук. конференції з різних ділянок українознавства.

[Штогрин Дмитро (* Звиняч, Чортківський пов.). — Виправлення. Т. 11.]

Штокалко Зіновій (1920 — 68), студентський діяч та лікар-інтерніст, онколог і дерматолог родом з с. Калане в Галичині. Мед. студії закінчив у Мюнхені (1951), еміґрував до ЗДА (1952). Автор наук. ст. з етіології новоутворів та лікування злоякісних пухлин. У 1940-их pp. був студентським діячем у Мюнхені (ред. тижневика «Студентські Вісті», 1946 — 48). Ш. відомий також як визначний виконавець дум на бандурі, соліст і чл. управи Капелі Бандуристів ім Шевченка в Америці. Автор іст.-теоретичної праці про бандуру. Залишив звукозаписи коз. дум та ін. в супроводі бандури.

[Штокалко Зіновій (* Бережани, Галичина — † Нью-Йорк). — Виправлення. Т. 11.]

Штокало Йосип (* 1897), математик родом з Галичини, чл.-кор. (1948) і д. чл. АН УРСР (1951), чл.-кор. Міжнар. Академії іст. наук у Парижі (1965). Закінчив Дніпропетровський ІНО (1931), працював у високих школах Харкова (1931 — 41), з 1941 в АН УРСР, 1946 заступник дир. Ін-ту математики, чл. Президії АН УРСР і гол. Президії Львівського філіялу АН УРСР (1949 — 56), завідувач відділу іст. математики Ін-ту Математики АН УРСР (1956 — 63), завідувач сектора іст. природознавства і техніки Ін-ту Іст. АН УРСР (з 1963), завідувач катедри диференціяльних рівнянь Київ. Ун-ту (1944 — 51 і 1956 — 72). Праці з ділянки теорії диференціяльних рівнянь та іст. математики на Україні. Один з авторів «Истории отечественной математики», «Нарису розвитку математики на Україні за 40 років Радянської влади» (1958); ред. вид. повного зібрання творів укр. математиків Г. Вороного й М. Остроградського.

[Штокало Йосип (1897, Скоморохи, Сокольський пов. — 1987, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Штолюк (Штола) Мирон († 1830), ватажок загону опришків родом з с. Розтоки Косівського пов. 1817 діяв на Покутті й Буковині; був схоплений і страчений у м. Вижниці. Фолкльорний матеріял про нього записав і частинно опублікував І. Франко.

Штравхер Бенно (1854 — 1940), жид. політ. діяч на Буковині, посол до бук. сойму й австр. парляменту, прихильник українців, співпрацював з М. Васильком у «Вільнодумному Союзі», після 1918 адміністратор жид. громади в Чернівцях; посол до рум. парляменту, в опозиції до сіоністичного руху. Помер у Чернівцях.

Штром Іван (1823 — 87), київ. архітект, збудував кадетський корпус у Києві, проєктував Володимирський собор (1859, зі змінами О. Беретті та І. Спарро). За проєктами Ш. побудовано театри (1854 — 56) в Києві (згорів) і Житомирі (тепер клюб). Ш. співавтор будинку «присутственних місць» у Києві (1854 — 57).

Штуль Олег, див. Жданович Олег.

Штундизм, один з виявів протестантизму. У поточній мові Ш. — заг. назва для різних течій євангельських християн: баптистів, адвентистів, штундистів й ін.

Ш. поширився на півд. України у сер. 19 в. Місц. правос. населенню подобалися молитовні години («штунде») нім. колоністів, з читанням Священного Писання, співом гімнів, з активною участю вірних. У висліді діяльности неофітів (селяни Онищенко і його учень Ратушний на Одещині, Вітенко і Балабан на Київщині, Рябошапка на Херсонщині) та ін. Ш. швидко розповсюджувався і виявився у різних формах, між ними як віровизнання с. Чаплинки, що його склав селянин Я. Коваль. У 1870-их pp. штундисти і баптисти почали відокремлюватися від Правос. Церкви, закладаючи громади євангельських християн, які 1879 були як віровизнання (секта) офіц. визнані, що сприяло їхньому розвиткові, творенню домів молитви, друку зб. рел. пісень тощо. 1884 відбувся з’їзд штундистів, баптистів і молоканів з пашковцями (рос. секта, що визнавала виправдання вірою). 1894 мін-во внутр. справ заборонило молитовні збори Ш., і лише революція 1905 скасувала це й попередні обмеження. Тоді євангельські християни настільки зміцніли, що заснували в Астраханці (Таврія) місіонерську семінарію.

Революція 1917 спершу сприяла поширенню Ш., пробуджуючи серед вірних також нац. свідомість (хоч мова проповідей і тексти гімнів ще лишалися перев. рос.).

Між двома світовими війнами Ш. поширився також серед правос. населення Волині й Поділля. 1930 у Рівному оформилося Об’єднання слов’янських євангельських християн, яке мало 95 громад і нараховувало понад 30 000 вірних та мало проповідників (20) і місіонерів (6).

З приходом сов. влади групи Ш. зазнали дискримінації, проте, не зважаючи на переслідування, число євангельських християн сягало до 2 млн в СССР. 1926 укр. євангельські християни мали окреме Всеукр. об’єднання, що входило до Всесоюзного об’єднання. Ш. (як різні групи євангельських християн — баптистів) має в СССР багато громад (1960 на Харківщині було 56 громад, на Київщині 170) і бл. 15 000 хрищень щороку. Приблизно пол. усіх Ш. в СССР живе на укр. землях. Прохання про захист від переслідувань сов. влади, з якими вони звертаються до міжнар. рел. і гуманітарних орг-цій, залишаються без наслідків.

І. К-ий

«Штурм», літ.-мист. та гром.-політ. місячник, орган Дніпропетровської обл. орг-ції Спілки сов. Письм. України, виходив у Дніпропетровському 1935 — 37, по ліквідації літ. орг-ції ВУСПП і закритті ж. «Зоря»; гол. ред. І. Ткачук; друкувалися перев. місц. автори, без уваги на національність. Ж. тримався партійної лінії. Вийшло 28 чч.

«Штурм», військ.-політ. журн., орган Леґіону ім. С. Петлюри, антиком. Об’єднання кол. військ. сов. армії, виходив неперіодично 1952 — 66 у Новому Ульмі.

Штучні (мінеральні) добрива, вироби однієї з галузів хем. пром-сти, що містять поживні елементи, потрібні для сіль. госп-ва. Застосування Ш. д. сприяє збільшенню врожайности с.-г. культур, покращенню якости продукції та спричиняється до підвищення стійкости рослин у несприятливих кліматичних умовах. Найчастіше у ґрунті немає відповідної кількости азоту, фосфору й калію. Тому азотні, фосфорні і калійні мінеральні добрива широко застосовуються у сіль. госп-ві.

У другій пол. XIX — на поч. XX ст. Україна, як зрештою і Рос. Імперія, імпортували калійні добрива і калійні солі. Експлуатацію родовищ на Україні розбудовано по другій світовій війні. Пром. виробництво сконцентроване на зах.-укр. землях. На Передкарпатті відомі 13 родовищ, у тому ч. калусько-глинське, стебницьке і бориславське родовища калійних солей. На їх базі в Калуші й Стребнику створено хем. комбінати, що виробляють калійні добрива. Родовища калійних солей відкрито також на півн.-зах. окраїні Донбасу б. м. Слов’янське й Артемівське. Хлорид калію виробляє тепер Дніпропетровський титано-магнієвий комбінат.

Азотно-тукову пром-сть створено ще перед другою світовою війною, і ця галузь обслуговує потреби сіль. госп-ва і пром-сти. Виробництво азоту розміщено близько великих коксохем. зав. на Донбасі й Придніпров’ї, а також на трасі газопроводу Ставропіль — Москва (Лисичанське й ін.).

Пром-сть фосфатних добрив виробляє мінеральні фосфатні і складні добрива, фосфатні солі, сірчану кислоту й ін. вироби. На Україні від довшого часу діяли одеський і вінницький суперфосфатні зав., що їх за повоєнних pp. реконструйовано і значно розбудовано. Збудовано нові зав. у Сумах, Костянтинівці й Одесі. Фосфатні добрива виготовляють також підприємства чорної й кольорової металюрґії, зокрема ждановський зав. «Азовсталь». Крім покриття власних потреб, фосфатні добрива Україна вивозить у всі півд. р-ни СССР.

Виробництво мінеральних добрив (у 1000 т)

(у перерахунку на 100-відсотковий вміст поживних речовин)

	1913	1940	1965	1975	1984
Мінеральні добрива	36	1 012	1582	3 058	4 790
в тому числі: азотні	....	....	801	2 222	3 044
фосфатні	....	....	519	1 179	1 460
калійні	....	....	262	456	284

Не зважаючи на поважне збільшення виробництва Ш. д., сіль. госп.-во України, як зрештою й ін. р-нів СССР, ще й далі не належно забезпечені Ш. д. Тим і слід пояснити значно нижчу урожайність с.-г, культур України у порівнянні з країнами Зах. Европи і Півн. Америки. (Див. також окремі гасла: Добривна пром-сть, Азотно-добривна пром-сть, Калійно-добривна пром-сть).

Література: Хемічна промисловість України. К. 1960; Мінеральні добрива. К. 1964; Основи хемізації землеробства, К. 1964; Химическая промышленность Украины за 50 лет Советской власти. К. 1967; Бистряков О. і ін. Мінеральні добрива Української РСР. К. 1968.

Б. Винар

Шубенко-Шубін Леонид (* 1907), вчений у галузі енерґетики, д. чл. АН УРСР (1967); працював у Росії, з 1950 у Харкові. Дослідження Ш.-Ш. стосуються виробництва й експлуатації турбін.

[Шубенко-Шубін Леонид (* Карс, тепер Туреччина). — Виправлення. Т. 11.]

Шугаєвський Валентин (1884 — 1966), історик, нумізмат і археолог родом з Києва, закінчив Ін-т Археології в Петербурзі (1908). Завідувач відділу укр. старовини Чернігівського держ. музею (1917), фонду нумізматики Лаврського Музейного Городка (1919), проф. нумізматики Київ. Ін-ту Археології, співр. АН УРСР з ділянки музеєзнавства і нумізматики та Всеукр. археологічного комітету (ВУАК). Досліджував грошовий обіг на Лівобережжі, зокрема в Чернігові 17 — 18 вв. З 1943 працював у Музеях Самбора і Праги. Після другої світової війни жив на еміґрації в Німеччині, з 1949 в ЗДА, був заступником гол. ред. укр. відділу «Голосу Америки», Автор праць «Краткий обзор монетных находок Черниговской губернии» (1915), «Монета и денежный счет в Левобережной Украине в XVII в.» (1918), «До питання про грошовий обіг на Україні в XVII в.» (1924), «Чи була на Україні в XVII ст. власна монета» (1926), «До грошового обігу Чернігівщини XVII в.» (1928), «Монета і грошова лічба на Україні в XVII ст.» (Наук. зб. УВАН у США, 1, 1952).

[Шугаєвський Валентин († ЗДА). — Виправлення. Т. 11.]

Шугай Ївга (псевд. Шумовської-Гошовської Ірини, * 1915), дитяча письм. родом з Житомирщини, дружина Б. Гошовського, з 1940 на еміґрації в Німеччині, з 1949 у ЗДА і Канаді. Співр. ж. «Малі Друзі» (1940 — 47) і «Веселка» (з 1954); співзасновниця Об’єднання Письм. Дитячої Літератури (1946). Зб. сценічних картин для дитячого театру: «Небесний гість», зб. «Івасик Орлик»; ред. англомовного додатку в «Веселці». Організувала в Торонто ляльковий театр.

Шугайда Макарій (бл. 1690 — 1778), церк. діяч і педагог; ігумен кількох василіянських манастирів на Закарпатті (у Красному Броді, Бедевлі й Мукачеві). У Краснобрідському манастирі на Пряшівщині заснував школу з філос. клясами. Здібніших учнів посилав до шляхетського конвікту в Кошицях. Помер у Красному Броді.

Шуйкевич Захар († 1704), держ. діяч Гетьманщини 17 в., ген. писар І. Брюховецького, з яким 1665 їздив до Москви з чолобитієм, мав нагороди, але згодом був позбавлений чину і засланий на Сибір. Після звільнення, за гетьмана І. Самойловича працював у ген. суді.

Шуйський (Szujski) Юзеф (1835 — 83), поль. історик, політ. діяч, публіцист, проф. Краківського Ун-ту (з 1869), секретар Академії Наук у Кракові (з 1873), автор кн. «Die Polen und Ruthenen in Galizien» (1882).

Шукайло Людмила, композитор і піяністка; закінчила Харківський Ін-т Мистецтв (1966 у В. Нахабіна). Твори: «Симфонічні варіяції», концерт для фортетяна й оркестри, концертіно для скрипки й камерної оркестри, прелюдії й токата для фортепіяна, квартет, обробки нар. пісень, «Пісні — картинки» для дітей.

Шулаївська стоянка, неолітичне поселення (2 шари) рибалок і мисливців на Шулаївському острові (Солонянський р-н Дніпропетровської обл.), відкрита 1946. Крем’яні знаряддя, уламки посуду, кістки свійських і диких тварин.

Шулежко Павло (* 1902), інж.-механік родом з Полтавщини, закінчив фіз.-матем. фак. Харківського Ун-ту, в якому з 1938 був доц. На еміґрації в Німеччині, проф. УТГІ, з 1949 в Австралії, інж.-дослідник у ділянці гідроелектрики й викладач Сіднейського Ун-ту. З 1960 проф. Рочердського Технологічного Ін-ту, д. чл. НТШ й УВАН; гол. НТШ в Австралії (до 1959). Ст. з будів. механіки укр., рос. мовами, англ. в амер. і австрал. журн.

[Шулежко Павло (1902, Золотоноша — 1984, Сан-Франсіско, ЗДА). — Виправлення. Т. 11.]

Шуліка, коршак (Milvus), рід птахів з родини яструбових; довж. 53 — 75 см, вага до 1 кг. Два види: чорний Ш. (M. corschun) гніздовий птах поширений по всій Україні, крім степів на півдні; і червоний Ш. (M. milvus), поширений по всій Україні. Корисні птахи. Перелітні.

Шулявка, за царських часів роб. дільниця Києва. Тут містилася дача київ. митрополитів, у 1857 — 1918 кадетський корпус. При кін. 19 в. на Ш. споруджено Політехн. Ін-т, зав. Ґретера і Криваненка. На Ш. мешкали робітники й військові. 1905 робітники Ш. страйкували і створили роб. дружини, які прогнали поліцію і царську адміністрацію, проголосивши т. зв. «Шулявську республіку» (грудень 1905), яку в кін. грудня 1905 ліквідували царські війська. Сьогодні Ш. входить до складу Радянського і Жовтневого р-нів м. Києва.

Шуляр Андрій (* 1918), архітект родом з с. Майдан на Станиславівщині; закінчив Львівський Політехн. Ін-т (1947). Співавтор ген. плянів м. Львова, Сокаля, Червонограду, Трускавця, реставрацій та реконструкцій Львова й обл., архітектурне вирішення понад 50 пам’ятників (м. ін. І. Франкові у Львові, на військ. кладовищі в Радехові); праці з питань містобудування та історії архітектури.

Шуль Андрій (* 1944), музикознавець і дириґент, гром. діяч. Муз. освіту здобув в ун-тах Темпл у Філядельфії та Ратґерс у Нью-Брансвіку. Досліджує музику Д. Бортнянського («Творчість Дмитра Бортнянського: критичний огляд» у «Зб. на пошану Г. Китастого», 1980), ст., рецензії.

[Шуль Андрій (* Нойтітшайн, Німеччина). — Виправлення. Т. 11.]

Шульга Захар (* 1899), економіст родом з Черкащини, з 1929 працює у високих школах УССР; проф. катедри політ. економії Ін-ту підвищення кваліфікації викладачів суспільних наук при Київ. Ун-ті. Основні праці Ш. присвячені питанням аґрарної політики КПСС.

Шульга Іван (1889 — 1956), маляр-реаліст родом з с. Михайлівни на Херсонщині; мист. освіту здобув у Одеській мист. школі та Петербурзькій Академії Мистецтв (1917); чл. АХЧУ. Іст. і побутові картини: «Трипільська трагедія», «Риболовецька артіль», «Херсонський елеватор», «Водяний спорт», «Зустріч Т. Шевченка з І. Сошенком» і «Т. Шевченко на пароплаві повертається з заслання» (1939); портрети.

[Шульга Іван († Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Шульга Ілля (1878 — 1938), маляр-реаліст родом з с. Кропивної на Черкащині, мист. освіту здобув у Київ. малювальній школі М. Мурашка (1899), Моск. школі живопису, скульптури і будівництва (1903) та Петербурзькій Академії Мистецтв у майстерні І. Рєпіна (1909). З 1910 на пед. роботі у Вінниці, з 1928 в Києві, з 1934 викладач Київ. Художнього Ін-ту. Заарештований у березні 1938, помер у грудні на засланні в Петропавловську (Півн. Казахстан). Працював у різних жанрах: іст. картини («Козаки пішли», «Переїзд полк. Джеджелія через Кропивну», «Козацька розвідка»), побутові («Молодиці в хаті», «Водосвяття», «Перший трактор на селі»), краєвиди («Церква в Вінниці», «Хата в Вінниці», «Перший сніг», «Зима в лісі»), портрети («Шевченко», автопортрети). З мист. спадщини, що нараховує бл. 1 000 творів, у ЗДА зберігається 75 олійних картин.

Шульгин Василь (1878 — 1976), рос. політ. діяч, публіцист, правник родом з Києва, син Віталія Ш. Чл. 2 і 4 Держ. Думи від Волинської губ. Ред. і видавець ворожого українству щоденника «Киевлянин» (1913 — 19). Під час революції 1917 від ім. Держ. Думи Ш. прийняв зречення царя Миколи I., був одним з творців білоґвардійської Добровольчої армії, співр. Деникіна і Вранґеля. З 1920 в Юґославії, згодом у Франції, Польщі і з 1931 знову в Юґославії (Сремски Карловци, осередок рос. білоґвардійщини). У 1925 — 26 відвідав Ленінград, Москву і Київ (Згодом написав спогади «Три столицы»). 1945 арештований сов. органами, вивезений у Москву і засуджений на ув’язнення; з 1956, після звільнення з ув’язнення, жив у Владімірі, де й помер.

Автор антиукр. і антижид. кн.: «Что нам в них не нравится? Об антисемитизме в России» (1929), «Украинствующие и мы!» (1939), «Le plus grand mensonge du XXe siècle. L’Ukraine» (1939). У сов. в-вах появилися спомини Ш. «Дни» (1927, про лютневу революцію) і «Годы. Воспоминаня бывшего члена Государственной думы» (1979).

Шульгин Віталій (1822 — 78), рос. історик родом з Калуґи, дядько Якова III., проф. історії Київ. Ун-ту (1849 — 62), засновник і ред. «Киевлянина» (1864 — 78), україножерної рос. газ. у Києві; автор іст. підручників і праць з історії України («Югозападный Край в последнее двадцатипятилетие» (1838 — 63, К. 1864), Київ. Ун-ту («История университета св. Владимира за первое 25-летие его существования», 1860). Відстоював рос. великодержавні погляди.

[Шульгин (Шульґін) Віталій († Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Шульгин Володимир (1894 — 1918), студентський діяч, син Якова Ш., організатор і керівник Укр. Студентської Громади в Києві, заснованої 1913; чл. Виконавчого Губ. Комітету Ради представників Київщини в 1917. Загинув у бою під Крутами.

Шульгин Микола (1896 — 1935), правник, син Якова Ш., радник місії УНР у Парижі (керівник Відділу опіки над еміґрацією); керівник Укр. відділу в ред. місячника «Prométhée».

Шульгин Ростислав (1914 — 74), журналіст родом з Києва, син Олександра Ш. Юридичну освіту здобув у Франції й Швайцарії, був кореспондентом франц. газет. З 1949 в Канаді, співр. укр. відділу міжнар. радіомовлення (СВС), 1955 — 64 керівник відділу новин франц. мовою. У Монтреалі редаґував журн. «Око». Помер в Екс-ан-Прованс.

Шульгин Олександер (30. 7. 1889 — 4. 3. 1960), політ., гром. і культ.-наук. діяч, родом з с. Сохвине на Полтавщині, історик-соціолог, д. чл. НТШ; співтворець укр. держави (1917 — 19). Походив з коз.-старшинського роду, споріднений з Полуботками, Скоропадськими, Самойловичами, Апостолами; син Якова Ш. Студіював історію й філософію у Петербурзькому Ун-ті (1908 — 15), згодом асистент у ньому (1915 — 17). Там почав свою гром.-політ. діяльність, активний у Петербурзькій Громаді ТУП, пізніше у дем.-радикальній партії, яку 1917 перейменовано на Укр. Партію Соціялістів Федералістів, член її центр. комітету. У Петрограді з ініціятиви Укр. Нац. Ради Ш. був делеґатом до Совєту роб. і солдатських депутатів.

З поч. березневої революції Ш. повернувся до Києва, став чл. Укр. Центр. Ради, згодом і Малої Ради, з липня 1917 до 30. 1. 1918 ген. секретарем міжнац. (пізніше міжнар.) справ, був співавтором Статуту Вищого Управління України, співорганізатором З’їзду народів Росії у Києві (вересень 1917). За його керівництва закордонною політикою Франція й Англія визнали de facto УНР й Україна почала мирові переговори з почвірним союзом Центр. Держав у Бересті. За гетьманату Ш. був співр. мін-ва закордонних справ Укр. Держави, з липня 1918 амбасадором України у Софії (до кін. 1918). У 1919 призначений Директорією УНР чл. укр. делеґації на Мирову Конференцію в Парижі, згодом (1920) гол. укр. делеґації на першій асамблеї Ліґи Націй у Женеві; а з 1921 очолював Надзвичайну дипломатичну місію УНР у Парижі. На цих постах Ш. боронив укр. інтереси перед різними міжнар. орг-ціями, особливо з ініціятиви Міжнар. Унії для Ліґи Націй, гол. якої він був. 1933 — 38 pp. виступав проти больш. терору в УССР, примусової праці, голоду на Україні; Ш. домагався від установи біженців при Лізі Націй визнання укр. національности.

У 1923 — 27 Ш. жив у Празі, де був проф. УВУ і Укр. Високого Пед. Ін-ту ім. М. Драгоманова, у яких викладав заг. історію й філософію історії. Тут разом з однодумцями відновив радикально-дем. партію, ставши гол. її празького комітету. 1926 був призначений мін. закордонних справ УНР в екзилі й керував її зовн. політикою 1926 — 36, 1939 — 40 (тоді ж очолював екзильний уряд УНР) і 1945 — 46. У Парижі Ш. з 1927 брав активну участь у житті укр. еміґрації: 1929 — 39 гол. Головної Еміґраційної Ради, співред. тижневика «Тризуб» (у 1940 — ред.). Під час нім. окупації був заарештований (1940 — 41). Після 1945 віддався наук. праці: засновник і довголітній гол. Укр. Акад. Т-ва у Парижі (1946 — 60), ініціятор і віцепрез. Міжнар. Вільної Академії в Парижі (1952 — 60), що об’єднувала екзильних учених. Одночасно НІ. був представником українців у Міжнар. орг-ції біженців (ІРО, — 1948 — 52) і співр. франц. орг-ції для охорони біженців і бездержавних при Мін-ві закордонних справ (1952 — 60).

Автор розвідок з історії укр. державности 1917 — 18 і діяльности уряду УНР в екзилі: «Політика» (1918), «L’Ukraine, la Russie et les puissances de l’Entente» (1918), «Les problèmes de l’Ukraine» (1919), «L’Ukraine et le cauchemar rouge: les massacres en Ukraine» (1927), «Державність чи Гайдамаччина» (1931), «Без території. Ідеологія та чин Уряду УНР на чужині» (1934), «L’Ukraine contre Moscou, 1917» (1935); соціологічні і історіософічні праці: «Нариси з нової історії Европи» (1925), «Les origines de l’esprit national moderne et J.-J. Rousseau» (1938), «L’histoire et la vie. Les lois, le hasard, la volonté humaine» (1957). Ст. в «УЗЕ» і «ЕУ» (доба Центр. Ради, доба Гетьманщини), у наук. зб., журн., особливо у паризькому «Тризубі», «Prométhée» (1926 — 38), «La Revue de Prométhée» (1938 — 40), «Укр. літ. газеті» (1956 — 60) та ін. Помер у Парижі, похований у Сарселі.

Література: Збірник на пошану О. Шульгина (ред. В. Янів). ЗНТШ, т. 186, Париж — Мюнхен 1969; Alexandra Choulguine. 1889 — 1960. Éditeur O. Perrin. Париж 1961.

А. Жуковський

Шульгин Яків (19. 2. 1851 — 14. 1. 1911), історик, педагог, гром.-культ. діяч родом з Києва, співтворець культ. відродження України кін. 19 — поч. 20 вв. 1874 закінчив іст.-філол. фак. Київ. Ун-ту, учень В. Антоновича й М. Драгоманова і співр. вид. останнього («Громада»), на яке пожертвував свій спадок. У Києві Ш. був співр. «Старої Громади», викладачем київ. й одеських гімназій. За нац.-культ. діяльність 1879 був заарештований і засланий на 4 pp. на Сибір. Згодом працював у банку в Єлисаветграді. З 1899 повернувся до Києва, де знову викладав історію у гімназіях, співробітничав у «КСт.», брав участь у в-ві «Вік». Ш. був Д. чл. НТШ у Львові, чл. Іст. Т-ва Нестора Літописця та чл.-засновником і перші роки секретарем Укр. Наук. Т-ва у Києві.

Автор праць з історії Лівобережної України 17 — 18 вв. У ЗНТШ (т. 29 — 31) під криптонімом Л. Ч. появилася його іст. розвідка «Україна після 1654 р.» (1899). На основі раніше не використаних джерел (Коденська кн.) написав історію Коліївщини «Очерк Колиивщины по неизданным и изданным документам 1768 и ближайших годов» («КСт.», II — VII, 1890, і окреме вид., також укр. переклад як XX т. «Руської Іст. Бібліотеки»); «Правда о Колиивщине польского историка Корзона»; ст. в «КСт.»: «Павел Полуботок, полк. черниговский» (1890), «Несколько слов о Правобережной Украине в половине XVIII в.» (1891), рецензії в ЗНТШ, «Правді», «Світлі».

[Шульгин Яків († Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Грушевський М. Пам’яті Я. Шульгина. ЗНТШ. т. 107. 1912; Щербина В. Пам’яті Я. Шульгина. Записки Укр. Наук. Т-ва у Києві, т. Х. К. 1912.

А. Жуковський

Шульгина Любов, уроджена Устимович (1865 — 1945), гром. і культ. діячка, дружина Якова Ш., родом з Холмщини, походила з давнього коз.-старшинського роду, прямий нащадок гетьмана П. Полуботка (непрямий гетьмана Д. Апостола). Закінчила Вищі Жін. Курси, іст.-філол. фак. у Києві та Москві; учителювала на Полтавщині, була активна в Київ. Громаді. 1914 співорганізатор клюбу «Родина» у Києві, що опікувався пораненими укр. вояками, згодом «Общества», яке допомагало звільненню військовополонених галичан.

Шульгина-Іщук Надія (1888 — 1979), педагог, математик-методист, дочка Якова III., родом з Києва. Співтворець укр. матем. термінології при Комісії Т-ва Шкільної Освіти (1918), автор першого укр. матем. шкільного підручника на Наддніпрянщині, виданого цією ж комісією. Діяльна в пед. житті на Волині, згодом на еміґрації.

[Шульгина-Іщук Наталія, м. б. Шульгина-Іщук Наталія († Філядельфія, ЗДА). — Виправлення. Т. 11.]

Шульц Генадій (* 1907), лікар-гігієніст і дослідник санітарно-гігієнічного стану укр. міст, родом з Києва; в 1930-их pp. працював в управліннях нар здоров’я УССР, 1941 — 43 завідував відділом охорони здоров’я м. Києва. На еміґрації в Німеччині, лікар-практик і співр. Ін-ту для вивчення СССР у Мюнхені (1951 — 72), у вид. якого публікував матеріяли про стан медицини й здоров’я в СССР, співр. «ЕУ 2» і «АЕУ 2».

Шумборський Пилип Феліціян (1771 — 1851), церк. діяч, василіянин, родом з Острога на Волині; з 1828 — холмський єп. За нього виділено холмську епархію з Львівської митрополії, проти чого був митр. М. Левицький. Ш. змушувано прийняти православіє, але він лишився вірний Римові. Ш. намагався очистити обряд від латинізмів, але не за синодальними зразками.

Шумелда Яків (* 1914), політ. і культ. діяч, політолог, правник й економіст родом з Бушковичів на Посянні. Студентський діяч у Празі й Берліні, провідний діяч ОУН (чл. ПУН), учасник Похідних Груп ОУН, чл. управи м. Києва (1941). На еміґрації в Німеччині й ЗДА, проф. високих шкіл Сан-Франціско (ЗДА). Автор праць «Від Маркса до Маленкова» (1955), «Зміни в СССР після смерти Сталіна» (1957), «Стратегія та тактика укр. визвольного руху» (1966), «На половині дороги» (1985). Ст. з історіографії, іст. укр. націоналізму.

[Шумельда Яків (1914 — 1993, Сан-Франсіско). — Виправлення. Т. 11.]

Шумило Микита (1903 — 82), прозаїк і перекладач родом з Черкащини. Зб. оп. і нарисів: «Вада», «Урожай» (1934), «Академік Власюк» (1949), повість «Прокурор республіки» (1958), зб. оп. для дітей «Де ти, моя чаєчко?» (1979), літ.-крит. нарис «Олесь Гончар» (1950). Крім того переклади сучасн. рос. письм., Шевченкових повістей «Княгиня» і «Музикант» та ін.

[Шумило Микита (* Михайлівка — † Київ). Уст. „Любов до рідної мови“ (1956) Ш. започаткував боротьбу в обороні укр. мови. — Виправлення. Т. 11.]

Шумицький Микола (1889 — 1982), гром.-політ. діяч, архітект родом з Глухова. Закінчив Київ. Політехн. Ін-т; чл. Укр. Центр. Ради (від залізничників), Укр. Військ. Ген. Комітету, гол. Ради Залізниць України (1917), чл. делеґації УНР на Мирову конференцію (вересень 1919), згодом радник укр. дипломатичної місії в Парижі. У Парижі Ш. співпрацював з С. Петлюрою (1924 — 26), 1925 — 40 pp. був гол. Союзу Укр. Еміґрантських орг-цій у Франції, представником Союзу в дорадчій раді Ліґи Націй для справ біженців і в установі Нансена. Ст. з ділянки архітектури («Укр. архітектурний стиль»), про дерев’яні укр. церкви, спомини про визвольні змагання 1917 — 19 pp.

[Шумицький Микола († Париж). — Виправлення. Т. 11.]

Шумка, укр. нар. пісня і танок у такті 2/4, близька до коломийки, її танцюють у супроводі пісні. Існують також Ш. інструментальні (Ш. для фортепіяна М. Завадовського). Зб. Ш. видав А. Коціпинський.

Шумлянський Атанасій (Олександер), брат Йосифа Ш., правос. луцький єп. 1686 — 95; 1688 склав кат. віровизнання, але унію в епархії проголосив щойно його наслідник Д. Жабокрицький (1702).

Шумлянський Ґедеон († 1705 або 1706), син Атанасія Ш., василіянин, з 1702 кат. архиєп. для тієї частини Смоленської епархії, яка залишилася поза Росією.

Шумлянський Йосиф Іван (1643 — 1708), церк. діяч, єп.; виріс при дворі короля Яна Собєського і з ним брав участь у боях під Віднем (1683); з 1676 львівський єп. 1677 у висліді контактів з папським нунцієм у Варшаві Ш. прийняв кат. віру і 1700 з цілою епархією перейшов на Унію. Ш. доручив духовенству провадити метрики, склав інструкції, як поводитися в церкві і поза нею; автор «Думи про битву з турками під Віднем».

Шумлянський Кирило († 1726), церк. діяч, василіянин, син єп. Атанасія Ш.; номінований митр. Ю. Винницьким на уніятського адміністратора Луцької епархії, на місце Д. Жабокрицького, і король Авґуст II погодився на цю номінацію, але Ш. подався до Києва, де прийняв хіротонію від правос. митр. і був призначений на єп. переяславського (1715 — 24) та коадьютора митр.

Шумлянський Олександер (1748 — 95), видатний лікар-вчений, мед. діяч, засновник гістологічної науки в Росії, родом з с. Малі Будища на Полтавщині. Закінчив Київ. Духовну Академію і до 1773 був перекладачем у Моск. держ. архіві. Згодом закінчив мед. школу при Петербурзькому адміралтійському шпиталі (1776). Захистив у Страсбурзькому Ун-ті дисертацію про будову нирок (1782), в якій на 60 pp. раніше В. Бовмена описав капсулю навколо судинного клубочка нирки. Проф. вищих мед. шкіл у Петербурзі й Москві, де керував організацією мед. освіти. У 1744 обраний почесним чл. Мед. Колеґії. Автор низки праць, у т. ч. кн.: «Мнение одного истиннолюбца о поправлении наиполезнейшей для людей науки» (1787).

[Шумлянський Олександер (* Яківці бл. Полтави — † Москва). — Виправлення. Т. 11.]

Шумлянський Онуфрій (Йосип, † 1762), племінник Йосифа Ш., кат. єп. Спочатку полк. у поль. війську, згодом свящ. З 1740 коадьютор перемиського єп. Ієроніма Устрицького, 1746 — 62 єп. перемиський, сяноцький і самбірський. 1751 разом з ін. ієрархами Ш. звернувся з петицією до папи Бенедикта XIV про повернення до грец. обряду тих, що перейшли на латинський. Папа відповів 1755 конституцією «Allatae sunt».

Шумлянський Павло (* 1750, за ін. даними 1754 — 1821), лікар-хірург, фармаколог, діяч мед. освіти, брат Олександра Ш. (див.), родом з Полтавщини. Закінчив мед. школу при Петербурзькому ген. шпиталі (1774), військ. лікар; дальші студії відбував у Страсбурзі (1784 — 89), де захистив дисертацію про гол. причину місц. запалення (1789); проф. анатомії та хірургії у Петербурзі й Москві; перший проф. хірургії та декан мед. фак. Харківського Ун-ту (з 1805). Ш. склав проєкт реорг-ції мед. освіти (1798) та організував за ним навчання на мед. фак. в Харкові. Праці Ш. присвячені вивченню лікувального діяння води (1792), мінеральних вод на Полтавщині (1806, 1809), протипожежної допомоги (1805), вивіхів суглобів (1820) тощо.

[Шумлянський Павло (1752, Малі Будища бл. Полтави — 1821, Харків). — Виправлення. Т. 11.]

Шумовська-Гораїн Олександра (1896 — 1985), муз. педагог родом з Волині. Муз. освіту здобула у Варшавській і Паризькій консерваторіях. З 1920-их у Парижі на пед. роботі, 1927 організувала жін. квартет «Quatuor Vocal „Lel“», з яким 12 років концертувала по Франції, Бельгії, Еспанії та Голляндії. У репертуарі серед ін. укр. твори. Ш. є автором п’єс для жін. голосів, п’єс для дітей, фортепіянових творів (на 4 руки) та творів церк. музики.

[Шумовська-Гораїн Олександра († Париж). — Виправлення. Т. 11.]

Шумовський Арсен (1887 — 1967), інж.-механік, спеціяліст з ділянки будови льокомотивів і зварювання, родом з Волині. Закінчив Київ. Політехн. Ін-т (1921), працював на еміґрації в Празі, Хжанові (Chrzanów, Польща), Німеччині, Англії, Канаді. Праці про зварювання.

Шумовський Павло (1899 — 1983), гром.-політ. діяч, інж.-аґроном, біолог родом з с. Мирогощі на Волині. Навчався на аґрономічному фак. Київ. Політехніки (1918 — 19), згодом у високих школах Берліну (1921 — 24), Кракова (1925 — 26) й Варшави (1934 — 36). 1927 — 39 адьюнкт Вищої с.-г. школи у Варшаві, 1939 — 41 проф. зоотехніки Львівського Політехн. Ін-ту, 1942 — 44 дир. відділу тваринництва Хліборобської Палати у Львові. З 1945 на еміґрації у Франції, наук. співр., згодом дир. лябораторії біохемії і фізіології розплоду тварин у Держ. ветер. школі в Мезон-Альфор бл. Парижу (1945 — 65), наук.-техн. дорадник фармацевтичної фірми «Руссель-Укляф», Мезон-Альфор (1967 — 75). Ш. автор розвідок з генетики, зоотехніки, фізіології і штучного запліднення тварин, проф. УТГІ, д. чл. НТШ (з 1952), УВАН (з 1952), почесний чл. Амер.-Укр. Мед.-Ветер. Асоціяції, чл.-кор. франц. академії с.-г. наук (з 1972) й ін. фахових т-в. Крім наук.-пед. діяльности, Ш. був чл.-засновником УГВР (1944), на еміґрації належав до ЗП УГВР, був гол. ради Бібліотеки ім. С. Петлюри в Парижі (1968 — 81), чл. управи НТШ в Европі.

[Шумовський Павло († Париж). — Виправлення. Т. 11.]

Шумовський Петро (1903 — 66), гром. діяч, лікар родом з Волині, брат Павла Ш. Мед. освіту здобув у Кілі (Німеччина), згодом працював лікарем у Данії, Польщі, Австрії, Англії, де й помер. Автор кн. «Остріг. Іст. нарис» (1964).

Шумовський Юрій (* 1908), археолог, правос. свящ. родом з Волині, брат Павла Ш. Закінчив Варшавський Ун-т (1934), 1934 — 38 делеґат з Волині Варшавського археологічного музею, віднайшов рештки палеомастодонта в с. Вілігори б. Рівного. За нім. окупації дир. Рівенського обл. музею. 1951 — 56 з доручення Франц. Ін-ту Чорної Африки в Судані провадив археологічні розкопи в Африці, був дир. музею у Бамако. Опублікував нариси «Під гарячим сонцем Африки» (1956); автор ст. у фахових ж.; д. чл. НТШ (з 1958). Тепер священик у ЗДА.

Шумське (III — 7), с. м. т. на півд. Волині над р. Вілією, р. ц. Тернопільської обл.; 4 500 меш. (1984). III. відоме з 1149 як укріплений город; деякий час центр удільного князівства. У 13 в. у висліді тат. наскоків занепало. У 19 в. м-ко Кременецького пов. Археологічні пам’ятки з рим. і ранньо-слов. доби.

Шумський Олександер (1890 — ?), політ. діяч, один з лідерів укр. націонал-комунізму, родом з Волині, студіював у Москві (?). Провідний чл. УПСР з 1909, чл. Укр. Центр. Ради. У січні 1918 разом з ін. чл. УПСР пробував робити змову проти Центр. Ради. Ш. був одним з авторів законопроєкту в земельних справах, прийнятого Центр. Радою 31. 1. 1918. На IV з’їзді УПСР (13 — 16. 5. 1918) пристав до лівої фракції т. зв. «боротьбістів», прихильників влади роб. і сел. рад та співпраці з большевиками. Ш. один з організаторів Гол. Рев. Комітету, який брав участь у повстанні проти гетьмана, а в січні 1919 разом з рос. большевиками організував на Лівобережжі повстання проти Директорії. 1919, під час другої сов. окупації, боротьбісти пішли на співпрацю з КП(б)У і Ш. став нар. комісаром освіти (після М. Панченка) в уряді Х. Раковського. На цьому посту Ш. започаткував боротьбу проти русифікації, за відродження укр. культури. У березні 1920, під тиском большевиків, боротьбісти ліквідували свою партію, і більшість їхніх чл. вступили до КП(б)У, а Ш. обрано до політбюра й оргбюра ЦК КП(б)У, а рівночасно призначено чл. делеґації КП(б)У до Комінтерну. 1920 Ш. був наркомом внутрішніх справ УРСР, згодом став гол. Полтавського окружного виконавчого комітету. Після укладення Ризького договору (18. 3. 1921) Ш. призначено представником УРСР у Польщі (1921 — 23). Повернувшися на Україну, Ш. став завідувачем Відділу аґітації й пропаґанди ЦК КП(б)У (1923 — 25), рівночасно був ред. ж. «Червоний Шлях» (1923 — 26). 1924 — 27 Ш. був нар. комісаром освіти УРСР і з цього становища активно запроваджував українізацію. Протестуючи проти призначення 1925 Л. Кагановича першим секретарем ЦК КП(б)У, Ш. на цей пост пропонував, згідно з принципом «коренізації» В. Чубаря, а на гол. Ради Нар. Комісарів Г. Гринька (див. лист Сталіна до Кагановича та ін. чл. політбюра ЦК КП(б)У від 26. 4. 1926). У висліді конфлікту Ш. з Кагановичем витворився нац. ухил (за формулою М. Скрипника «укр. нац. збочення»), названий «шумськізмом», що став виявом ідеології укр. комунізму. Ш. домагався прискорення українізації укр. кадрів, обсадження українцями проф. спілок на Україні, які мали б дерусифікувати укр. робітництво. Ці самі ідеї висунув М. Хвильовий, а на форумі політбюра ЦК КП(б)У його боронив Ш. На оборону Ш. і його нац. політики виступив ЦК КПЗУ, але під тиском Москви, через посередництво Комінтерну, доведено до розламу в КПЗУ, а згодом і її ліквідації. 1927 Ш. був звільнений зі всіх постів в КП(б)У й уряді УССР і висланий до Москви, де став гол. Всесоюзної управи профспілки працівників освіти, а згодом був призначений ректором Ленінградського Ін-ту Нар. Госп-ва. З 1933 засланий на Соловки, де в останнє його бачили у червні 1934. За ін. інформаціями, Ш. з заслання писав листи до Сталіна, критикуючи його нац. політику, і був розстріляний після 1945; перше вид. УРЕ (т. 17) подає як дату смерти Ш. 1946. Ш. автор ст. «Стара й нова Україна» (1923), «Політ. ситуація в Сх. Галичині» (1924), «Ідеологічна боротьба в укр. культ. процесі» (1927), промов на засіданнях політбюра ЦК КП(б)У про українізацію і укр. культ. процес, листів до різних партійних установ тощо.

[Шумський Олександер (2.12.1890, Житомирський пов. — 18.9.1946). Заарештований 13.5.1933 і обвинувачений в участі та керівництві УВО на Україні, засуджений на 10 р. заслання, яке відбував на Соловках, а згодом був на засланні у Красноярськім краї. Важко хворий у Саратові, після невдалої спроби самогубства пробував виїхати до Києва, але 18.9.1946 був знищений аґентами МҐБ. — Виправлення. Т. 11.]

Література: Скрипник М. Джерело до причини розламу в КПЗУ. Х. 1928; Гірчак Є. Шумськізм і розлам в КПЗУ. Х. 1928; С—ко. Матеріяли до історії шумськізму-хвильовізму. «Наша боротьба», 4, 1927; Скрипник М. Хвильовизм чи шумськізм? «Більшовик України», 2, 1927; Будівництво Радянської України. Збірник. Вип. І. Х. 1928; Majstrenko I. Borot’bism: A Chapter in the History of Ukrainian Communism. Нью-Йорк 1954; Майстренко І. Історія Комуністичної Партії України. «Сучасність». Мюнхен 1970; Mace J. Communism and the Dilemms of National Liberation. National Communism in Soviet Ukraine, 1918 — 1933. Кембрідж, Mac. 1983.

А. Жуковський

Шумський (справжнє прізвище Шомін) Юрій (1885 — 1954), актор різноманітного пляну родом з Тирасполя. 1917 організував у Херсоні самодіяльний укр. драматичний театр і студію; пізніше перейшов до Одеської держ. драми (1925 — 34) і Київ. Театру ім. І. Франка (1934 — 54). Ш. яскравий актор перевтілення, у світовому репертуарі в ролях: Петруччо та Бенедікта («Приборкання непокірної» та «Багато галасу даремно» В. Шекспіра), Фіґаро («Весілля Фіґаро» Б. Бомарше), Філіппа II («Дон Карльос» Ф. Шіллера), Нейля («Композитор Нейль» Г. Кауфмана); в сучасному укр. репертуарі: Гнат Гиря («97» М. Куліша), Дудка («Республіка на колесах» Я. Мамонтова), Зіновій («Яблуневий полон» І. Дніпровського) та в численних драмах О. Корнійчука («В степах України» та «Калиновий гай», ролі Галушки та Романюка); ролі у фільмах: «Нічний візник», «Напередодні», «Беня Крик» тощо. Ш. виступав також в укр. і рос. клясичному репертуарі; виконав бл. 160 ролей; крім того, брав участь у радіовиставах.

[Шумський (справжнє прізвище Шомін) Юрій (1887 — 1954, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Йосипенко Н. Юрій Васильович Шумський. К. 1960; Степанов Б. Юрій Шумський. К. 1971; Кисельов Й. Разом з життям. К. 1972.

В. Р.

Шумук Данило (* 1914), учасник укр. руху опору родом з Волині; чл. Укр. Гельсінкської Групи; чл. австрал. відділу ПЕН-клюбу; кол. чл. КПЗУ, в’язень поль. і нім. концтаборів. 1935 засуджений поль. владою до 8 р. ув’язнення за участь у ком. підпіллі. 1939 у висліді амнестії дотерміново звільнений. 1941 перебував у нім. концтаборі для сов. полонених. 1945 заарештований на Київщині засуджений за участь в УПА на кару смерти з заміною на 20 pp. ув’язнення. Покарання відбував у Норильських, Тайшетських та ін. концтаборах, а також у Владімірській тюрмі. 1956, після перегляду його справи, дотерміново звільнений. 1957 вдруге заарештований, а рік пізніше засуджений на 10 pp. ув’язнення за обвинуваченням в «антисов. пропаґанді й аґітації». Друге ув’язнення відбував у мордовських концтаборах. Після звільнення жив у Києві. У січні 1972 втретє заарештований і засуджений на 10 pp. таборів особливого режиму і 5 pp. заслання. Того ж р. відмовився від сов. громадянства. В ув’язненні був активним учасником боротьби за статус політв’язня й ін. протестних акцій. 1979 став чл.-засновником Гельсінкської Групи у місцях позбавлення волі й Укр. Гельсінкської Групи. Протягом багатьох pp. домагався права виїхати до родини в Канаді. На захист Ш. влаштовувано акції в різних країнах світу, а кан. уряд звертався в його справі до уряду СССР. На Зах. появилися спогади Ш. «За східнім обрієм» (Париж — Балтімор, 1974), які викликали серед укр. еміґрації дискусії щодо його критичної оцінки ідеології укр. націоналізму. Спогади Ш. з деякими доповненнями були перевидані під назвою «Пережите і передумане» (Детройт, 1983) та англ. мовою «Life Sentence» (Едмонтон, 1984). 21. 5. 1987 закінчився термін заслання, й Ш. еміґрував до Канади.

[Шумук Данило (* Боремщина, Володимир-Волинський пов.). — Виправлення. Т. 11.]

О. Зінкевич

Шупик Платон (* 1907), лікар-хірург, уролог та організатор охорони здоров’я. Закінчив Харківський Мед. Ін-т (1931), доц. катедри урології (з 1940), дир. 2 Харківського Мед. Ін-ту (1940 — 44), працівник Мін-ва охорони здоров’я УССР (1944 — 52), мін. охорони здоров’я СССР (1954 — 56). З 1956 мін. охорони здоров’я УССР. Автор понад 160 праць з питань хірургії, зокрема пластичної хірургії, урології та орг-ції охорони здоров’я.

Шустов Борис (* 1880 — ?), дендролог і лісівник родом з Чернігівщини; проф. Харківського Сіль.-Госп. Ін-ту. Ш. склав таблиці росту соснових і дубових деревостанів на Україні. Опублікував «Лісову допоміжну книжку» (1926). Засланий большевиками у 1930-их pp. за оборону від знищення Славутських лісів.

Шут Андрій († 1873), сліпий кобзар з с. Олександрівки на Чернігівщині. Від нього записали П. Куліш та А. Метлинський 7 дум: про Ґанжу Андибера, Б. Хмельницького, про війну 1648 — 54 та ін. Ш. мав багато учнів, серед них Бешко, П. Братиця та ін.

Шутенко Таїсія (* 1905), композитор і педагог родом з Харкова; там таки закінчила Муз.-Драматичний Ін-т (1930, кляса С. Богатирьова), згодом Моск. Консерваторію (1934 — 37); викладала в муз. проф. школах і на муз. курсах у Харкові, з 1956 в Києві. Твори для оркестри: симфонія «Кармелюк» (1937), «Увертюра», струнний квартет; твори для нар. інструментів: 16 п’єс для бандури, музика до п’єс «Маруся Богуславка», «Княжна Вікторія», «Макбет», «Кіт у чоботях» та ін.

[Шутенко Таїсія (1905 — 1975, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Шуть Василь (1899 — 1982), композитор, дириґент і педагог родом з Золотоноші на Полтавщині. Муз. освіту здобув У Київ. Муз.-Драматичному Ін-ті (1930, кляса В. Золотарьова), згодом працював дириґентом у Муз.-Драматичному Театрі в Києві й на Донбасі. З 1950 в Чікаґо, де провадив фортепіянову школу. Ш. автор 4 симфоній (остання на мотиви Шевченка), творів для фортепіяна, фортепіянового концерту, 3 тріо, 7 струнних квартетів, численних сольоспівів та п’єс з дитячого репертуару.

[Шуть Василь († Чікаґо, ЗДА). — Виправлення. Т. 11.]

Шухевич Володимир (15. 3. 1849 — 10. 4. 1915), визначний гром. діяч, етнограф, педагог і публіцист, д. чл. НТШ, родом з с. Тишківців Городенківського пов., син о. Осипа Ш. З 1876 учитель сер. шкіл у Львові. Ініціятор і керівний чл. численних гром. установ у Львові, зокрема т-ва «Просвіта», Укр. Пед. Т-ва, засновник т-в «Руська Бесіда» (його гол. 1895 — 1910), «Боян» (1891) і Муз. Т-ва ім. Лисенка (1903 — 15), для якого збудував будинок. Засновник і ред. (1890 — 95) дитячого журн. «Дзвінок», автор і видавець дитячих кн. і читанок, ред. газ. «Учитель», (1893 — 95), співр. «Зорі», «Діла», «Руської читанки» та ін. Ш. збирав (разом з графом В. Дзєдушицьким і дир. Л. Вержбіцьким) етногр. матеріяли і мист. предмети домашнього промислу на Гуцульщині. Вислідом його студій є цінна 5-томова праця «Гуцульщина» (Л. 1897 — 1908, вид. НТШ) і 4 тт. поль. мовою, вид. Музею ім. Дзєдушицьких (1902 — 08), в якому Ш. влаштував природничо-етногр. відділ і був його кустосом. Ш. чимало зробив для поширення укр. культури за кордоном: організував подорож хору «Боян» на виступ до Праги (1891) і приїзд чес. соколів до Львова (1892); крім того, влаштував етногр. похід на Високому Замку (1887, з нагоди приїзду архикн. Рудольфа) й етногр. відділ на Крайовій виставі у Львові (1894). Свою етногр. зб. з Гуцульщини передав Нац. Музеєві у Львові. Ш. був чл. австр. т-ва народознавства (з 1901) і етногр. т-ва Чехо-Словаччини (з 1903).

[Шухевич Володимир († Львів). — Виправлення. Т. 11.]

Шухевич (уроджена Любович) Терміна (1852 — 1939), видатна гром. діячка, послідовниця емансипаційного руху Н. Кобринської, родом з Перемишля, дружина Володимира Ш. Ш. ініціяторка і співзасновниця перших укр. жін. т-в у Львові: Клюбу Русинок (1893, перша і довголітня гол.), Жін. Спілки Пром. «Труд» (1900 — 14), гол. надзірної ради т-в «Укр. Захоронка», Опіки над домашньою прислугою, дир. Ін-ту для дівчат ім. св. Ольги та ін. Співдіяла з чоловіком при влаштуванні етногр. походу 1887 на Високому Замку та укр. етногр. відділу на Крайовій виставці 1894 у Львові.

[Шухевич (уроджена Любович) Терміна († Львів). — Виправлення. Т. 11.]

Шухевич (уроджена Величковська) Ірина (1885 — 1979), маляр-портретист й іконописець родом з с. Вишнів на Рогатинщині. Мист. освіту здобула в школах С. Батицького. у Львові й М. Нєдзєльської в Кракові (1911 — 12). Спочатку з М. Сосенком, згодом сама розмальовувала церкви Галичини (в Більчу Золотому, на Поділлі, в Печеніжині, Конюшках та ін.). Її ікони є в церквах Галичини, Буковини, в Римі й ЗДА, де Ш. жила з 1950. Ш. чл. мист. орг-цій «Зарево» в Кракові, Укр. Спілки Образотворчих Мистців у Львові й Об’єднання Мистців Українців в Америці; виставляла з 1920-их pp. Померла в Стемфорді (ЗДА).

Шухевич Осип (1816 — 70), письм. і перекладач, укр. кат. свящ. родом з с. Ракова на Станиславівщині, батько Володимира Ш. Під час навчання у Львівській Духовній Семінарії належав до кола «Руської Трійці». Друкувався в літ.-наук. газ. «Пчола» (1849); перекладав П. Верґілія, Е. Щульце, Гердера, наслідував Вальтера Скотта. Твори Ш. видав посмертно його син В. Ш. п. н. «Переводи і наслідування Осипа Шухевича, з портретом і життєписом автора» (Л. 1883).

[Шухевич Осип († Тишківці, Городенківський пов., Галичина). — Виправлення. Т. 11.]

Шухевич Роман (псевд. Тарас Чупринка) (17. 7. 1907 — 5. 3. 1950), ген. хорунжий і гол. командир УПА, провідник ОУН на рідних землях, гол. Секретаріяту УГВР, родом з м-ка Краковець Яворівського пов. Вихований під впливом ідей Визвольних Змагань у патріотичній атмосфері роду, Академічної гімназії у Львові та Пласту, Ш. скоро включився в націоналістичні групи молоді й став 1925 чл. УВО, з наказу якої виконав 19. 10. 1926 з Б. Підгайним замах на поль. шкільного куратора Я. Собінського за денаціоналізаційну політику в укр. школах. Студіюючи інженерію в Данціґу й у Львові, Ш. здобув паралельно заг. військ. вишкіл у поль. війську, але, не допущений з політ. причин до іспиту в старшинській школі, доповнював його на курсах у краю й за кордоном. Чл. ОУН від початку її заснування. Ш. був з поч. 1930-их pp. до свого ув’язнення 1934 бойовим референтом КЕ ОУН на зах. землях (псевд. Дзвін) і прагнув до з’єднання УВО та ОУН, яке довершилося на Празькій конференції Проводу ОУН з представниками КЕ в липні 1932; керував бойовими акціями проти поль. окупації, звертаючи увагу також на становище на сх. укр. землях (замах М. Лемика в больш. консулаті, як протест проти організованого голоду 1933). Заарештований 1934 після замаху на мін. Б. Перацького, Ш. з браку доказів у співучасті був перевезений до концентраційного табору у Березі Картузькій, де очолював в’язнів націоналістів. «Спрямований 1935 до слідчої в’язниці і суджений у львівському процесі С. Бандери й ін., Ш. був засуджений на 4 р. ув’язнення, а після звільнення 1937 на підставі заг. амнестії керував кілька разів оборонними акціями проти поль. погромів. Після держ.-політ. змін у Чехо-Словаччині 1938 Ш. перейшов нелеґально на Карп. Україну та співдіяв при творенні Карп. Січі, ставши заступником Шефа штабу (як четар Щука). У боях врятувався з оточення, перейшов через Румунію й Юґославію до Австрії і був призначений Проводом ОУН на зв’язкового в Данціґу до земель під Польщею. Після капітуляції Польщі III. переїхав до Кракова, а при поділі ОУН на дві фракції став по боці Бандери та увійшов до рев. проводу, перебираючи пост зв’язкового з укр. землями під сов. займанщиною, згодом провідника ОУН на окраїнних укр. землях у Ген. Губернії (Посяння, Лемківщина та Холмщина). Працюючи рівночасно в Ген. Штабі ОУН, організував таємні військ. курси. 1941 напередодні нім.-рос. війни і як сотник Тур став фактичним керівником укр. леґіону при нім. Армії («Nachtigal») та увійшов з ним у червні до Львова. Після примусового переформування леґіону на допоміжне з’єднання, формація дістала завдання поборювати сов. партизан на Білорусі, а після її остаточного роззброєння Ш. врятувався втечею з транспорту від арешту і перейшов на весні 1943 в підпілля, покликаний до Проводу ОУН в якості військ. референта. У новій ролі Тур взяв активну участь у підготові III надзвич. Збору ОУН, який ухвалив у серпні 1943 нову політ. плятформу боротьби ОУН проти нім.-больш. окупанта та вніс далекосяжні зміни в програму ОУН у напрямі демократизації майбутнього плюралістичного суспільства. Збір обрав Ш. гол. тричленного Бюра Проводу ОУН, а восени 1943 він став як підполк. Т. Чупринка гол. командиром УПА, ним і залишився до своєї смерти. У листопаді 1943, як гол. командир та гол. Проводу ОУН, Ш. брав керівну участь у підготові в житомирських лісах 1 Конференції поневолених народів, як першого кроку до створеного 1946 АБН. Командування УПА провело впродовж 1943 — 44 низку розмов для контакту й порозуміння зі стаціонованими на Україні частинами угор. і рум. армій, як і представниками поль. Крайової Армії. Для поширення плятформи визвольної боротьби ОУН і УПА заініціювали в липні 1944 створення Укр. Гол. Визвольної Ради (УГВР), а гол. її Ген. Секретаріяту й гол. секретарем військ. справ обрано ген. Чупринку-Лозовського. Після окупації зах. областей Червоною армією УПА під керівництвом Ш. продовжувала боротьбу повстанськими методами, засвоєними 1942 — 43 під час протибольш. акцій на Білорусі, приймаючи 1946 форми збройного підпілля, що пов’язувало поборювання органів терору окупанта з мобілізацією мас для самооборони та пропаґанди ідей держ. незалежности.

Стоячи чверть століття в передових лавах рев.-визвольної боротьби, Ш. виступав на різних етапах змагань беззастережним речником укр. самостійництва та соборництва; поєднавши завдяки здобутому авторитетові за сім останніх років всі найвищі дійові пости в ОУН, УПА та УГВР, Ш. притягнув до співдії найширші верстви укр. суспільства, а в слушний час зумів довести до замирення з кол. ворогами для скріплення спільної боротьби проти окупанта, чим дав доказ державницького розуму. Висилаючи рейди поодиноких відділів УПА на Зах., як свідчення живучости змагань, сам, згідно з рішенням усіх керівних органів, залишився на Україні, де смертю підтвердив свої погляди й напрямні дії, як дороговказ до продовження змагань. Загинув у бою в Білогорщі б. Львова.

Застосовуючи засаду спільної відповідальности, сов. органи за життя й після смерти переслідували всю родину Ш. У масовому вбивстві в’язнів у львівських Бриґідках перед приходом нім. військ загинув брат Ш. Юрій. Мати Євгенія Ш., нар. Строцька, дружина Наталя Березинська та сестра Наталя були заслані, а малолітній син Юрій Ш. (див.) та донька Марійка передані до дому безпритульних.

Див. також АБН, ОУН, УГВР, УПА.

Література: Янів В. Шухевич-Чупринка — людина і символ. Мюнхен 1950; Кравців Б. Людина і вояк. Нью-Йорк 1952; УГВР в світлі постанов Великого Збору та інших документів з діяльности 1944 — 51. Мюнхен 1956; Мірчук П. Шухевич — командир армії безсмертних. 1970; Waśkowycz H. Roman Suchevyč — Kommandeur des Befreiungskrieges. Mitteilungen No. 17, München 1980; Літопис УПА. Том 9 і 10. УГВР. Торонто 1982 і 1984.

В. Янів

Шухевич Степан (1877 — 1945), гал. гром. і військ. діяч родом з с. Серафинців Городенківського пов.; адвокат. 1914 — 15 командант куреня УСС; 1919 отаман УГА — командир 4 Золочівської бриґади, пізніше референт Начальної Команди УГА. По війні — адвокат у Львові, оборонець у політ. процесах, гол. чл. УВО і ОУН. Співорганізатор і гол. Надзірної Ради в-ва «Червона Калина» (1921 — 39). Автор «Споминів» (5 частин, 1919), оп. «Видиш, брате мій» та «Гіркий то сміх». Помер в Амберзі (Зах. Німеччина).

Шухевич Юрій (* 1933), укр. політ. в’язень родом з Львівщини, син Р. Шухевича — Т. Чупринки; чл. Укр. Гельсінкської Групи (УГГ); з 15 р. життя перебуває в ув’язненні й на засланні за участь батька в укр. визвольному русі. У 1948 заарештований і засуджений на 10 pp. ув’язнення; покарання відбував у Владімірській тюрмі; у квітні 1956 звільнений на основі Указу ВС СССР, як незаконно репресований; у висліді протесту ген. прокурора СССР Р. Руденка його знову заарештовано і спрямовано до Владімірської тюрми досиджувати свій строк. 1958 Ш. був знову заарештований під закидом ведення «антирадянської аґітації і пропаґанди» і засуджений у Львові на нових 10 pp. позбавлення волі; ув’язнення відбував у мордовських концтаборах, де брав активну участь у протестних акціях проти сваволі табірної адміністрації. У серпні 1968 Ш. був звільнений і через заборону жити на Україні поселився в Нальчику Кабардино-Балкарської АССР, де працював електромонтером. У березні 1972 III. був заарештований втретє і засуджений на 9 pp. ув’язнення і 5 pp. заслання. Після короткочасного перебування в мордовських концтаборах Ш. був заарештований в ув’язненні вчетверте 1973 і засуджений на 10 pp. тюремного ув’язнення і 5 pp. заслання; до 1978 перебував у Владімірській тюрмі, звідки був спрямований до Чистопільської тюрми. Ш. брав активну участь у кампаніях за надання ув’язненим статусу політв’язня, домагався права на виїзд з СССР і став чл. УГГ. У березні 1982 Ш. був висланий на заслання в Тюменській обл. 35 pp. покарання у радянському ув’язненні і на засланні Ш. відбував за відмову відректися свого батька, ген. УПА, й засудити укр. визвольний рух. Перебуваючи в ув’язненні, хворий Ш. втратив зір.

О. Зінкевич

Попередня     Головна     Наступна