Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Філософська думка в Україні: Біобібліографічний словник. — К., 2002. — С. 59-61.]

Попередня     Головна     Наступна





ДОНЦОВ Дмитро Іванович (29.08/10.09.1883 — 30.03.1973) — літератор, політик та історіософ, фундатор інтегрального націоналізму. Народився поблизу м. Мелітополя (тепер Запорізької обл.). Фах правника здобув у С.-Петерб. ун-ті, який закінчив 1907 р. Студентом розпочинає інтенсивну політ. діяльність. 1905 р. вступає до Укр. соціал-демократичної робітничої партії, його двічі заарештовують (1905 р. у Петербурзі та 1908 р. у Києві). Після другого арешту емігрує до АвстроУгорщини, де студіює право у Віденському ун-ті, розгортає політ. діяльність у Галичині. З 1913 р. пориває з соп. ідеями, відмежувавшись на 2-му конгресі укр. студентів від УСДРП ("Сучасне політ. положення нації й наші завдання", 1913), засуджуючи все ще впливові в Галичині москвофільські ідеї ("Модерне москвофільство", 1913), закликаючи до відокремлення від Росії. З 1914 р. живе у Відні й Берліні, аз 1916 р. — у Швейцарії, активно включається в роботу Союзу Визволення України, який відтак очолює. На початку 1918 р. повертається до Києва, де працює в гетьманських урядових структурах, створює (разом з В. Липинським, В. Шеметом) Партію хліборобів-демократів. З 1919 р. знову в Швейцарії — на чолі Укр. Пресового Бюро. У часи першої світової війни та визвольних змагань видає праці "Укр. державна ідея та війна проти Росії" (1915), "Історія розвитку укр. державної ідеї" (1917), "Укр. державна думка і Європа" (1919), "Підстави нашої політики" (1921). У 1922 р. повертається до Львова, де редагує ЛНВ (1922 — 32) та Вісник (1933 — 39), друкується в німецькій, швейцарській та польській періодиці. У 1926 р. видає книгу "Націоналізм", яка справила помітний вплив на політ. й інтелектуальні процеси в Галичині. З кінця 1939 р. знову в еміграції (Бухарест, Прага, Німеччина, Париж, США, Канада), з 1947 р. до самої смерті живе в Монреалі, де певний час (1948 — 53) викладає укр. літ-ру в унті. За роки перебування в Канаді опубліковані "Хрест проти диявола" (1948), "Правда прадідів великих" (1952), "Поетка вогненних меж", "Росія чи Європа" (1955), "Московська отрута" (1955), "Від містики до політики" (1957), "За яку революцію" (1957), "Незримі скрижалі Кобзаря: містика лицарства запорозького" (1961) та ін.

Суперечливість світоглядної еволюції (від соціал-демократизму до категоричного заперечення соц. ідеї, від атеїзму до агресивної церковності), крайній політ. радикалізм, акцентована безкомпромісність позиції й пристрасність стилю роблять постать Д. контроверсійною та неоднозначною, "рівночасно звеличуваною і засуджуваною" (В. Янів). політ. позиція Д., що давала підстави кваліфікувати його як "апостола укр. сепаратизму", з 1913 р. залишалась незмінною та штивною. Обґрунтовуючи інтегральний націоналізм, Д. звертається до популярних у Європі поч. XX ст. ідей волюнтаризму (Шопенгауер, Гартман, Ніцше, Сорель та ін.). Речник "агресивного націоналізму", Д. обґрунтовував примат волі до влади ("функція влади — найвища функція нації"). Займаючи беззастережно ірраціоналістичні позиції, зауважуючи принципові обмеження просвітницького варіанту інтелектуалізму, Д. приймав "інтелект, міцно сполучений з народним інстинктом і сумлінням", вбачаючи в синтезі їх згоду Логосу й Еросу, що є для Д. запорукою плідності зусиль нації. Гармонійне сполучення нац. ідеї та нац. еросу забезпечить подолання "роздвоєння душі" та ослаблення волі, на які передусім, на думку Д., хибує укр. спільнота.

До опонентного кола Д. належали, в першу чергу, "драгомановщина", яку він визначав як "раціоналізм у культурі, федералізм у державі й демократизм у громаді", котрій протиставляв "органічність і віру в культурі, власновладність у державі, провідництво, ієрархію в громаді", а також соціалізм Маркса — Леніна, "пересякнутий отрутою москвофільства", противагою якого в Д. є ідея політ. нації, "нації, ідеалом і метою якої був політ. державницький сепаратизм, повний розрив з усякою Росією, а культурно — повне протиставлення цілому духовному комплексові Московщини; під оглядом соціальним — негація соціалізму". В Україні сприятливий грунт для драгоманівського "демократизму" і марксівського "соціалізму" підготували народництво в політиці та "українофільство" в культурі. Самі ці явища, пов’язувані Д. із політ. і культурним провінціалізмом ("провансальством"), як і їх носії — "презренний малорос" і "рутенець", не здатні до необхідного фанатизму та подвижництва й готові зостатися з нашою "красою", залишивши чужинцям їхню "силу", — були головними об’єктами його нещадної критики. Не приймаючи універсалізм у драгоманівській і будь-якій іншій версії, Д. усе ж постулював синтез націоналізму та універсалізму (зрозуміло, на основі першого), як і синтез інстинкту й розуму, традицій і нового, народу й еліти ("провідної меншості") тощо. Ієрархічне бачення суспільства й окремої спільноти аж до засад авторитаризму та елітаризму, націонал-радикалізм у політиці, волюнтаризм у філософії політики, культурософії та етиці й пов’язаний з ним ідеал надлюдини — ось визначальні моменти світогляду Д.



Твори Д.: Енгельс, Маркс і Ласаль про неісторичні нації. — К., 1918; Культура примітивізму. — Черкаси, 1918; Укр. державна думка і Європа. — Львів, 1919; Націоналізм. — Львів, 1926; Spirit of Ucraine. — New York, 1935; Наша доба і літ-ра. — Львів, 1937; Де шукати наших традицій. — Львів, 1937; Дух нашої давнини. — Прага, 1944; Правда прадідів великих. — Філадельфія, 1952; Туга за героїчним. — Лондон, 1953; Московська отрута. — Торонто, 1955; Від містики до політики. — Торонто, 1957; Підстави нашої політики. — Нью-Йорк, 1957; Дві літ-ри нашої доби. — Торонто, 1958; Незримі скрижалі кобзаря. — Торонто, 1967; Хрестом і мечем. — Торонто, 1967; Історія розвитку укр. державної нації. — К., 1991; Росія чи Європа. — К., 1992; Клич доби. — Львів, 1994; Твори: У 5 т. Т. 1. — Львів, 2001.



Про нього див.: Ленкавський С. Філософічні підстави "Націоналізму" Донцова // Розбудова Нації. — 1928. — Ч. 7, 8; Левинський В. Ідеолог фашизму. — Л., 1936; Єндик Р. Донцов — ідеолог укр. націоналізму. — Мюнхен, 1955; Сосновський М. Дмитро Донцов: політ. портрет: з історії розвитку укр. націоналізму. — Нью-Йорк; Торонто, 1974; Лісовий В. Драгоманов і Донцов // Філос. і соціол. думка. — 1991. — №9; Липинський В. Донцов і Липинський // Сучасність. — 1992. — №6; Лосев І. Естетичні погляди Д. Донцова // Філос. і соціол. думка. — 1992. — №12; Квіт С. Трагічний оптимізм Д. Донцова // Слово і час. — 1993. — №3; Бедрій А. Д. Донцов і ОУН // Сучасність. — 1993. — №11; Нусенко Ю. Пошук моделі нац. ідентичності (порівняльний аналіз історіософського дискурсу М. Данилевського і Д. Донцова) // Політологічні читання. — 1994. — №2; Ідейно-теоретична спадщина Дмитра Донцова і сучасність. Матеріали науково-теор. конференції. — Запоріжжя, 1998; Астаф’єв А. Парадигма "Схід — Захід" у політ. націософії Дмитра Донцова // Укр. проблеми. — 1999. — №1 — 2; Шаповал Ю. Концептуалістика статей Д. Донцова // Зб. праць науково-дослідного центру періодики. Вип. 7. — Львів, 2000; Квіт С. Д. Донцов: Ідеологічний портрет. — К., 2000; Сосновський М. Ідеологія "чинного націоналізму" Д. Донцова // Націоналізм: Антологія. — К., 2000; Шліхта І. Явище укр. інтегрального націоналізму (західноєвропейський контекст творчості Д. Донцова) // Слово і час. — 2001, — №7.



Бібліогр.: Штепа П. Бібліогр. творів Дмитра Донцова. — Віндзор, 1958.



І. Лисий

















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.