[Філософська думка в Україні: Біобібліографічний словник. — К., 2002. — С. 238-239.]

Попередня     Головна     Наступна

ЯКУБАНІС Генріх-Роман Іванович (28.02/13.03.1879 — 07.04.1949) — історик філософії. Народився в м. Кулебаках Нижегородської губ. у селянській родині. В домі його батьків, литовців за походженням, панували польська культура і мова. Пізніше, навчаючись в одній з гімназій Тамбовської губ., Я. самостійно студіював польську історію й літ-ру. 1897 р. став студентом класичного відділення історико-філол. ф-ту Ун-ту Св. Володимира в Києві, навчання закінчив з дипломом I ступеня у травні 1902 р. З ініціативи О. Гілярова був залишений при каф. філософії для підготовки до професорського звання. Відразу після закінчення ун-ту розпочав викладацьку діяльність — читав курси логіки, психології й давньої словесності в київ. середніх навчальних закладах, з 1907 р. викладав на Вищих жіночих курсах А. Жекуліної. Після успішного складання магістерського іспиту отримав посаду приват-доцента університетської каф. філософії (1908). В 1909 — 12 pp. перебував у закордонному науковому відрядженні, працював у бібліотеках Австрії, Угорщини, Швейцарії, Німеччини, Італії. Після повернення до Києва поновив викладання в ун-ті (читав спецкурси з філософії Платона та Арістотеля, лекції з естетики) і на Вищих жіночих курсах, брав активну участь у роботі Науково-філос. та Історико-літ. місцевих товариств. У перші пожовтневі роки Я. — професор рос. і укр. ун-тів, польського Університетського колегіуму та ще кількох вузів Києва. В січні 1922 р. емігрує до Польщі. До початку другої світової війни працює професором класичної філології й філософії Католицького Ун-ту в Любліні. У листопаді 1939 р. заарештований і ув’язнений нацистами. Після звільнення в березні 1940 о. сподівався поновити викладацьку діяльність, втім похилий вік і підірване здоров’я стали цьому на заваді. Помер і похований у Любліні.

Коло наукових інтересів Я. визначали логіка, естетика й особливо історія античної філософії, захопленню якою сприяло навчання в О. Плярова і близьке спілкування з ним. Методологічний інструментарій, експлікований Я. в його історико-філос. розвідках, викладене ним розуміння вихідних принципів і засад історико-філос. дослідження виявляють у ньому стійкого й послідовного прибічника культурологічного підходу до вивчення історії філософії, що акцентує увагу на світоглядному значенні філософії і творчій індивідуальності, в якій фокусуються культурно-іст. та теоретичні детермінанти розвитку філософії. Виходячи з такого розуміння, Я. розглядає в якості конкретних етапів історико-філос. дослідження: 1) вивчення всієї сукупності загальноіст. умов, у яких складалось і визрівало певне філос. вчення; 2) всеохопне осягнення творчої індивідуальності філософа, в якому зміст його особи розкривається як живе ціле; 3) власне, аналіз філос. вчення, виявлення і зіставлення його деталей, з’ясування місця їх в логічному шерезі ідей; 4) перехід від історико-філос. аналізу до історико-філос. синтезу, результатом якого має стати осмислення значущості певного вчення та його автора, впливу його особистості та ідей на сучасників і наступні генерації.

Культурологічний підхід до вивчення історії філософії, який обстоював Я., реалізований в його античнознавчих студіях, зокрема у праці «Емпедокл: філософ, лікар і чародій», що є першою у вітчизняній історико-філос. науці спробою ґрунтовного аналізу світоглядних пошуків давньогрецького мислителя, здійсненого через осмислення унікальної творчої особистості в контексті культурно-іст. реалій його доби і логіки філос. розвитку. Ключ до «загадки» Емпедокла Я. знаходить у внутрішньому трагізмі його особистості, спричиненому «фатальним співвідношенням» між духовним складом мислителя і тодішнім розумовим станом Еллади. Особливу цінність праці надають здійснені ним прозаїчний і віршований переклад та розгорнутий коментар усіх відомих фрагментів Емпедокла.

В інших античнознавчих студіях Я. знаходить вираження ідея актуалізації античної спадщини, її органічного включення до тканини сьогодення, живого діалогу з античністю, в якому розкриваються потенційні смисли минулого і закладаються потенційні смисли майбутнього. Особливо плідним полем такого діалогу Я., слідом за О. Гіляровим, уважає платонізм, який розуміє не лише як філос. вчення Платона, а як особливий тип світогляду, як певне духовне спрямування, як один із наймогутніших ферментів духовної культури, як підвалину сучасного світорозуміння. Таке тлумачення платонізму, вперше висловлене у вітчизняній філос. культурі О. Гіляровим та Я., згодом було розгорнуто П. Флоренським.

Твори Я.: Отзвуки платонизма в лирике Шиллера. — К., 1904; Эмпедокл: философ, врач и чародей. Данные для его понимания и оценки. — К., 1906 (те саме: К., 1994); Оценка силлогизма в главнейшие моменты ее истории. — К., 1910; Значение древней философии для современного миропонимания. — К., 1910.

Про нього див.: Polski słownik biograficzny. — T. X. — Wrocław; Warszawa; Kraków, 1962 — 1964; Filozofia w Polsce. Słownik pisarzy. — Wrocław, 1971; Асмус В. Ф. Философия в Киевском ун-те в 1914 — 1920 годах (Из воспоминаний студента) // ВФ. — 1990. — № 8; Janeczek S. Filozofia na KUL-u: nurty, osoby, idee. — Lublin, 1998; Ткачук М. Л. Генріх Якубаніс як історик філософії // Мандрівець. — 1999. — № 4; Її ж. Історія філософії в культурологічному вимірі (з досвіду київ. істориків філософії XIX — поч. XX ст.) // Наукові записки НаУКМА. — Т. 20. Сер. Філософія та релігієзнавство. — К., 2002.

М. Ткачук

Попередня     Головна     Наступна