Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Філософська думка в Україні: Біобібліографічний словник. — К., 2002. — С. 12-13.]

Попередня     Головна     Наступна





АВСЕНЄВ Петро Семенович (1810 — 31.03/12.04.1852 — філософ, психолог, богослов. Народився в с. Новопокровському Воронезької губ. в родині священика. Після закінчення духовного училища і семінарії у Воронежі вступив до КДА (1829), де здобув ступінь магістра богослов’я і словесних наук (1833). Був залишений в академії бакалавром по класу німецької мови, якою володів бездоганно. Викладав також тимчасово рос. історію (1835). У 1836 р. посів філос. кафедру, щойно звільнену О. Новицьким, реалізувавши давнє прагнення і покликання до викладання філос. курсів. Успішна, на перший погляд, академічна кар’єра (з 1839 р. — екстраординарний, з 1845 р. — ординарний професор КДА, в 1846 — 50 — інспектор академії, в 1848 — 50 — редактор академічного часопису «Воскресное чтение»; крім того, в 1839 — 44 pp. — ад’юнкт каф. філософії Ун-ту Св. Володимира) не принесла А. внутрішнього задоволення. «Сумирний філософ», відданий син церкви, перейнятий щирою глибокою релігійністю, А. уособлював рідкісну гармонію віри та розуму. Втім цілковита відповідність гол. вимозі до викладача філософії — благонадійності — не врятувала його від тиску й нарікань з боку академічного начальства. Тяжіння до вивчення надприродних явищ людської психіки (лунатизм, ясновидіння, божевілля та ін.), намагання проникнути в таїну «сутінкових станів душі», впевненість у здатності душі до безпосереднього спілкування із зовнішнім світом і несвідомого знання викликали не тільки подив, а й певні підозри у ректора академії Інокентія (Борисова) і Київ. митрополита Філарета (Амфітеатрова), що змушувало А. кілька разів переробляти свої академічні курси (в КДА читав психологію та історію новітньої філософії). Не дала душевного притулку, попри щиру любов студентів, що сприймали його лекції мало не як ідеальні, і праця А. в ун-ті, де він викладав логіку, «історію душі», історію новітньої філософії, «моральну філософію в поєднанні з природним правом» та філософію історії. Інтимні переживання, що додалися до цих обставин, підштовхнули А. до прийняття чернецтва (1844). Наречений Феофаном, 1846 р. він був висвячений на архімандрита. Залишивши ун-т ще 1844 p., А. поступово відходить від викладання філософії і в академії, зосереджуючись наприкінці 40-х pp. на читанні бібліології. Виснажений науковими заняттями й академічною діяльністю, яким присвячував увесь свій час, не знаючи відпочинку, хворий на сухоти, 1850 р. А. був змушений залишити викладання. Отримавши призначення настоятелем посольської церкви, вирушає до Риму, де невдовзі помирає. Похований на римському кладовищі поблизу брами св. Павла поруч із рос. художником К. Брюлловим.

Один із найосвіченіших людей імперії, знавець мов, історії, природничих наук, А. відіграв помітну роль у становленні академічної філософії і як викладач, і як мислитель. Орієнтуючись на святоотчу традицію і синтезуючи її з німецькою містикою та ідеалізмом шеллінгіанської школи (Баадер, Бурдах, Карус, Окен, Стефенс, Ешенмайєр, Шуберт), А. закладає підґрунтя вітчизняної християнської психології й антропології, розгорнутих згодом у працях П. Юркевича, В. Зеньковського та ін. Філософ-романтик, А. мав вплив і за межами академічного середовища, зокрема серед діячів Кирило-Мефодіївського тов-ва. За твердженням В. Міяковського, «моральнохристиянські настрої братчиків найбільше культивувалися цим ченцем-професором».

Переважна частина з написаного А. залишається в рукописах, що зберігаються в ІР НБУВ.



Твори А.: Симпатия и ее источники // Москвитянин. — 1841. — Т. VI; Из наблюдений над умирающими. Письмо к другу (надруковано І. С. Белюстіним з лекцій А.) // Там само. — 1852. — Т. V. — Отд. VIII; Смерть // Домашняя беседа. — 1867. — Вып. 49 — 51; Из записок по психологии // Сб-к из лекций бывших профессоров Киев. духовной академии. — К., 1869; Арх. Феофан Авсенев в письмах своих к одесскому протоиерею С. А. Серафимову // ТКДА. — 1905. — № 11.



Про нього див.: Аскоченский В. История Киев. духовной академии по преобразованию ея в 1819 г. — СПб., 1863; Малышевский Я. И. Ист. записка о состоянии академии в минувшее пятидесятилетие // ТКДА. — 1869. — № 11 — 12; Міяковський В. Люди сорокових років (Кирило-методіївці в їх листуванні) // За сто літ. Матеріали з громадського й літ. життя України XIX і поч. XX ст. — Кн. 2. — К., 1928; Шпет Г. Г. Очерк развития русск. философии // Шпет Г. Г. Соч. — М., 1989; Рождественский Ю. Т. Киев. школа академической психологии первой пол. XIX в. — К., 1999; Ткачук М. Л. Київ. академічна філософія XIX — поч. XX ст.: методологічні проблеми дослідження. — К., 2000.



М. Ткачук















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.