Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


Попередня     Головна     Наступна





8. МАЙБУТНЄ НАЦІОНАЛІЗМУ



Наше визначення природи націоналізму досить просте. Історія людства поділяється на три епохи, друга з яких — аграрна, а третя — індустріальна. Аграрне суспільство відрізняється певними рисами: більшість населення складається з сільськогосподарських виробників, селян; фахівці різних галузей — військової, політичної, релігійної, економічної — становлять лише меншість населення. Зазвичай аграрна епоха також позначає історію людства двома великими нововведеннями — централізованою владою і письменністю.

На відміну від попереднього і наступного типів, аграрне суспільство є мальтузіанським: оборонні і виробничі потреби підштовхують його до пошуку дедалі більших людських ресурсів, що, у свою чергу, час від часу спричиняє ситуацію, коли наявні ресурси знищують несподівані лиха. Три найважливіших чинники, що діють у цьому суспільстві — сільськогосподарське виробництво, політична централізація та письменність, — породжують суспільну структуру, в якій культурні й політичні кордони рідко збігаються.

Індустріальне суспільство цілком інше. Воно не є мальтузіанським 1. Воно ґрунтується на зростанні економіки і знання, що зрештою призводить до уповільнення темпів зростання населення. Різноманітні чинники, що діють у його межах — суцільна письменність, мобільність і породжений ними індивідуалізм, політична централізація, потреба у досить дорогій освітній інфраструктурі, — уможливлюють ситуацію, коли культурні й політичні кордони загалом збігаються.



1 У зарубіжній науковій і політичній літературі "мальтузіанськими" (за ім’ям англійського економіста і філософа Томаса Мальтуса (1766-1834) називають суспільні системи, побудовані на штучному обмеженні економічного зростання, приросту і чисельності населення. (Прим. перекл.)



Держава стає тим інститутом, який стоїть на захисті культури, а не релігії і має утримувати гомогенну і стандартизовану освітню систему, яка єдина може продукувати кадри, здатні змінювати заняття в умовах економічного зростання і соціальної мінливості, виконувати роботу, що вимагає уміння давати собі раду не так з речами, як з поняттями і людьми. Втім, для більшості цих людей межі їхньої культури водночас є і межами якщо не всього світу, то принаймні можливостей працевлаштування і відповідно — самоповаги.

Для більшості замкнених мікроспільнот аграрної епохи межі культури водночас були і межами світу, а сама культура — нерідко неусвідомленою, невидимою: ніхто не вбачав у ній ідеального політичного простору. Тепер, в епоху мобільності, вона унаочнилась і стала межею мобільності індивіда, визначаючи сферу його можливого працевлаштування, що значно розширилася, і, власне, стала природним політичним кордоном. Це не означає, що націоналізм зводиться лише до стурбованості перспективами соціальної мобільності. Люди щиро люблять свою культуру, оскільки тепер вони сприймають її усвідомлено (а не як неусвідомлену даність) і знають, що поза її межами вони не можуть нормально існувати чи формувати особистість.

Для більшості людей висока (писемна) культура, в рамках якої вони виховувались і здобували освіту, є найціннішою інвестицією, серцевиною їхньої ідентичності, гарантією їхнього статку і безпеки. Таким чином утворюється світ, який у цілому, за незначними винятками, відповідає головному імперативу націоналізму — межі держави і культури збігаються. Реалізація націоналістичного принципу була саме наслідком поступу індустріалізму, а не передумовою його виникнення.

Цей перехід розпочинався ще в рамках того світу, в якому годі було сподіватися виникнення націоналістичного ідеалу, не кажучи вже про думки щодо його можливого впровадження, і завершився в епоху, в якій цей ідеал (помилково) перетворився на самозрозумілий, придатний для всіх часів, став діючою нормою, яка впроваджується в більшості випадків. Час цього переходу стає періодом активної націоналістичної діяльності. Людство вступає в індустріальну епоху з культурними і політичними інституціями, які в цілому суперечать потребам націоналізму. Реалізація його потреб неухильно призводила до нестабільності та конфліктів.

Найбільш драматичний період історії націоналізму — рання індустріальна епоха та поширення промисловості. Утворюється стан соціальної нестабільності, в якому переплітається низка болючих суперечностей, загострюється політична, економічна і культурна нерівність. Водночас зароджуються нові політичні одиниці, межі яких збігаються з певними культурами. За цих умов, якщо згадані різноманітні види нерівності також більш-менш збігаються з етнічними та культурними відмінностями, ці нові політичні одиниці виступають під етнічними прапорами.

Індустріалізація приходить в різні місця та охоплює різні групи неодночасно. Завдяки цьому вибухова суміш ранньої індустріалізації (втрата традиційних місць проживання, мобільність та загострення нерівності не освячені історією і традицією) заповнює всі наявні тріщини й закутки культурної нерівності. Дуже рідко там, де існує збіг між дражливим усвідомленням нерівності та можливістю створення потенційно життєздатної індустріальної держави, не виникає реальний націоналізм. Коли хвиля індустріалізації накриває увесь світ, майже кожний має нагоду раніше чи пізніше відчути себе жертвою несправедливості і пов’язати свого гнобителя з іншою "нацією". Якщо йому вдається знайти достатню кількість подібних жертв несправедливості, які належать до тієї ж "нації", народжується націоналізм. Коли цей націоналізм досягає успіху (а це вдається не кожному) — народжується нація.

У сучасній системі "латеральних кордонів" є ще один елемент економічної обумовленості, породжений націоналізмом. Територіальні кордони чітко визначені й захищені законом, тоді як відмінності у статусі вже не культивуються і не узаконюються, їх притінюють і навіть заперечують. Передові в економічному відношенні країни можуть придушити і загальмувати економічний розвиток нових держав, якщо ті не вдаються до ефективної протекціоністської політики. Отже, національна держава виступає як захисник не лише культури, а й нової, і нерідко беззахисної, економіки. (Переважно вона втрачає інтерес до захисту релігії.) Коли сучасна нація народжується з верстви — чи то селянства, чи то міського середнього класу, — тоді держава намагається водночас перетворити свою етнічну групу на соціально збалансовану націю і розвинути власну економіку, виконуючи таким чином двоєдине завдання.

Тепер постає ще одне питання: чи буде націоналізм і надалі провідною силою і політичним імперативом тепер, в епоху зрілого індустріального суспільства? Оскільки світ ще не наблизився до того, щоб уповні втамувати спрагу економічного зростання, будь-яка відповідь не буде остаточною. Тим не менш, спробуємо поміркувати на цю тему. У системі нашої аргументації надзвичайно важливу роль відіграє питання про взаємозв’язок розвитку з соціальною та професійною мобільністю. Постійні зміни в структурі зайнятості, підсилені залежністю більшості професій від комунікативної системи, оперування не так речами, як поняттями, зумовлюють появу певного варіанта соціальної рівності й скорочення соціальної відстані, породжують потребу в стандартизованій, насправді спільній для всіх мові спілкування. Ці чинники покладено в основу як сучасного егалітаризму, так і націоналізму.

Однак що станеться, коли індустріальне суспільство втамує свою спрагу до зростання, втратить мобільність, стане стабільним? Класичною фантазією на цю тему є книга Олдоса Гакслі "Цей дивовижний новий світ". Ми можемо уявити собі таке суспільство добробуту, хоча ми не маємо підстав вважати, що коли-небудь резерв технологічного вдосконалення буде вичерпано. Ми можемо припустити, що в певний момент ці інновації загалом істотно не впливатимуть на соціальну структуру та суспільство — можна пригадати аналогію з людиною, яка досягла такого рівня багатства, що подальше збагачення вже ніяк не позначається на якості її життя. Звісно, можна приймати цю аналогію чи заперечувати її, але дуже важко цілком впевнено відповісти на наше запитання. Епоха суцільного добробуту людства постає досить віддаленою, отже, й згадана проблема зараз мало впливає на нас.

Утім, слід зауважити, що значна частина наших міркувань базувалася на ідеї всесвітнього безперервного економічного зростання й відповідного гону до інновацій та змін у структурі зайнятості, — звідси випливає припущення про те, що суспільство, яке прагне дедалі більшого процвітання, існуватиме завжди. Ці засновки, цілком вірогідні зараз, навряд чи зберігатимуть слушність згодом (навіть якщо ми виключаємо можливість знищення такого суспільства внаслідок ядерної чи іншої катастрофи). Наше культурно однорідне, мобільне й майже цілком неструктуроване у своєму середньому класі суспільство не може існувати вічно, навіть якщо не брати до уваги можливість катаклізмів. Коли такий тип суспільства не буде панівним, соціальні основи націоналізму, сформульовані нами, докорінно зміняться. Але навряд чи це станеться упродовж нашого життя.

У найближчій перспективі, не зазираючи надто далеко, ми можемо припустити, що націоналізм зазнає модифікацій. Ми вже зауважували, що він набуває найбільш гострих форм тоді, коли найбільшим стає розрив між населенням, яке об’єдналося на індустріальній основі й має політичні права та доступ до освіти, і тими, хто вже стоїть коло воріт нового світу, але ще не увійшов до нього. З економічним поступом цей розрив зменшується (незважаючи на песимістичні твердження протилежного характеру). Звісно, розрив може зростати в абсолютних показниках, але коли і привілейовані, й непривілейовані вже перебувають над певним рівнем достатку, цей розрив не сприймається так гостро. Контраст між злиденністю та достатком вражає, різниця між середнім достатком і багатством з його штучними, здебільшого символічними витребеньками не є такою відчутною, особливо в нашому егалітарному індустріальному суспільстві, де ці витребеньки менш різняться за виглядом, ніж за ціною.

Однак те, що націоналізм стає лагіднішим, не означає, що життя меншин з антиентропійними ознаками тепер обов’язково буде безхмарним. Їхня доля в сучасному світі нерідко трагічна, і впевненість у тому, що ці трагедії не повторюватимуться, була б невиправданим, легковажним оптимізмом. Зріле індустріальне суспільство потребує ефективної комунікації та мобільності його членів. Наявність першого є ознакою зрілості, вхопити друге значно важче. Перешкоди мобільності, перетворюються на одну з найсерйозніших і найскладніших проблем індустріального суспільства. Розрив у добробуті може збільшуватися також і між націями, але коли межа між заможними і незаможними націями вже існує, тертя між ними не може створити цю межу вдруге, отже, для націоналізму такий розрив вже не має значення. (Я поки що не торкаюся можливості виникнення певної колективної ворожості цілого класу політично суверенних "пролетарських націй" щодо націй багатих. Якщо це станеться, ми матимемо справу не з націоналізмом, а з чимось іншим. Радше це буде вияв міжнародної солідарності бідних.)

Отже, що станеться з націоналізмом, якщо нерівність у добробуті між націями з поширенням індустріальної системи зменшуватиметься? Відповідь на це питання ще не є цілком зрозумілою, але вона цікавить нас набагато більше, ніж віддаленіші перспективи, оскільки достатня кількість країн вже принаймні наближається до такого рівня розвитку. Ми можемо зіставити наші теоретичні міркування з конкретним емпіричним історичним матеріалом — його ми маємо вдосталь. Весь цей матеріал стосується природи індустріальної культури.





Індустріальна культура — одна чи багато?


Існує два варіанти бачення майбутнього культури в індустріальних суспільствах і численні проміжні компромісні варіанти між двома полюсами, представленими цими поглядами. Моя власна концепція світової історії є чіткою і простою: три великих стадії розвитку людства — мисливсько-збиральницька, аграрна та індустріальна — визначають проблеми, з якими доводиться мати справу, але вони не визначають спосіб розв’язання цих проблем. Іншими словами, марксизм помилявся двічі, не лише збільшуючи кількість стадій, всупереч канонічній, елегантній і стрункій тріаді (Конт 1, Фрезер 2 чи Карл Поланий 3 мали рацію, сповідуючи саме тріаду, незалежно від того, наскільки точно вони визначали її складові),



1 Конт Огюст (1798-1857) — французький філософ і соціолог, родоначальник позитивізму. (Прим. перекл.)

2 Фрезер Джеймс (1854-1941) — англійський соціолог, етнограф, історик релігії, автор багатьох праць про походження релігії. (Прим. перекл.)

3 Поланий (Поланьї) Карл (1887-1964) — американський історик угорського походження. Родоначальник особливого наукового напряму — "економічної антропології". (Прим. перекл.)



а й стверджуючи, що як проблема, так і її розв’язання визначаються в кожній стадії осібно: "Спосіб виробництва матеріального життя зумовлює соціальний, політичний і духовний процеси життя взагалі... В загальних рисах азіатський античний, феодальний і сучасний, буржуазний, способи виробництва можна означити, як прогресивні епохи економічної суспільної формації" 1. Однак загалом думка про те, що економічний базис визначає тип суспільства, є надмірним спрощенням. Ані мисливські, ні аграрні суспільства не бувають назагал однаковими. Найбільш руйнівним моментом для марксистської філософії історії є те, що найважливіші елементи надбудови (держава і письменність) не узгоджуються з появою реальних визначальних зрушень в інфраструктурі, з початком виробництва продуктів споживання. Якщо Джеймс Вудберн має рацію, найважливіші структурні зміни відбуваються вже всередині мисливських суспільств, які можна поділити на такі, де продукт отримується негайно, й такі, в яких поява кінцевого продукту полювання і збиральництва опосередкована. Останні, напрацьовуючи морально-регулятивну та інституційну основи для накопичення, вже мають організаційні передумови для розвитку сільського господарства там і тоді, де і коли виникає така потреба і стають доступними потрібні для цього технічні засоби 2. Необхідність поділу функцій з часом породжує звичку думати і діяти певним чином, що уможливлює постійний розподіл ролей між індивідами у процесі виробництва продуктів. Якщо це відбувається саме так, тоді одне величезне суспільно-структурне зрушення передує іншому масштабному стрибкові до виробництва сільськогосподарської продукції; водночас немає жодного сумніву в тому, що інша масштабна структурна зміна — формування держави — йде слідом і вона не пов’язана лише і безпосередньо з попереднім зрушенням 3.



1 Маркс К. До критики політичної економії // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. — 2-ге вид. — К.: Політвидав, 1963. — Т. 14. — С.6-7.

2 Woodburn J. Hunters and gathers today and reconstruction of the past // Gellner E. (ed.) Soviet and Western Anthropology. — London and New York, 1980.

3 Емпіричні й теоретичні проблеми, що постають перед марксистською теорією постійної взаємодії між базисом і надбудовою, й те, як вони загострюються у разі відмови від лінійного погляду на суспільний розвиток, стають предметом уваги і в радянському суспільствознавстві. Див., наприклад: Лооне Э. Современная философия истории. — Таллин, 1980, особливо розділ IV.



Людство пройшло шлях від мисливсько-збиральницької стадії (коли всі мали право на неробство) до аграрної, коли лише частина мала на це право (правляча еліта), і до індустріальної, де панує етика, яка не визнає неробства ні для кого. Іншими словами, ми рухалися від ситуації, коли винагорода приходила без затримки, до становища, коли вона почала надходити із затримкою, і врешті-решт ця затримка в часі стала нормою.

Отже, ідея, згідно з якою тип суспільства визначається типом матеріального виробництва, загалом може здатися застарілою. Однак чи цілком вона непридатна для індустріального суспільства? Чи не можна сказати, що тип індустріального суспільства, його унікальність визначаються особливістю його виробничої інфраструктури? У цьому випадку відповідь є не такою очевидною і явно не визначається чіткими доказами, на відміну від мисливських та аграрних суспільств. Не виключено, що зрештою людина індустріальної епохи у майбутньому матиме менше можливостей для соціального вибору, ніж її предки — мисливець і селянин. Не виключено, що теза, згідно з якою всі індустріальні суспільства поступово стануть подібними одне до одного, є правильною. Що тоді станеться з культурою та націоналізмом?

Для зручності звернемося спочатку до ідеї конвергенції. Уявімо собі, що індустріальний спосіб виробництва насправді є головним чинником, що визначає культуру суспільства: однакові технології спрямовують людей в однакові сфери діяльності й визначають однакові типи ієрархії, а подібність способів відпочинку також породжена рівнем техніки і потребами виробництва. Можливо, і цілком ймовірно, що залишиться розмаїття мов, проте соціальний контекст, термінологія будуть значною мірою подібними у кожній мові в межах ширшої спільної індустріальної культури.

У такому світі людина, переходячи з однієї мови на іншу, звісно, стикатиметься з необхідністю вивчення нового словника, нових слів для означення вже знайомих речей і понять, у найскладнішому випадку їй доведеться опановувати цілком нову граматику (у суто лінгвістичному розумінні); але цього їй буде цілком достатньо для того, щоб злитися з оточенням. Вона не потребуватиме нового стилю мислення, маючи змогу називати новими словами старі й знайомі речі та почуватися достойно, подібно до туриста, який користується кишеньковим словником. Турист може пересуватися з однієї країни в іншу, будучи впевненим у тому, що всюди розуміння людських потреб є однаковим: житло, їжа, питво, бензин, туристичний офіс і щось іще. Відповідно, у світі, де спрацьовує ідея конвергенції, мовне пристосування може бути лише справою обміну однієї мовної валюти на іншу за стабільним обмінним курсом, у рамках налагодженої міжнародної системи понять.

Зрозуміло, що в цьому є очевидний сенс. В індустріальному суспільстві існує складний поділ праці, внутрішня і міжнародна взаємозалежність. Незважаючи на зусилля національних держав, спрямовані на те, щоб уникнути надмірної спеціалізації та відповідної залежності від інших, обсяг міжнародної торгівлі залишається дуже великим, так само значними є масштаби понятійної та інституційної конвергенції. Дуже показово, що навіть за "залізною завісою" ви можете користуватися кредитною карткою. Ви можете вільно користуватися нею у країнах, де нема змоги вільно висловлювати свої думки. Долар цілком легально використовується як валюта принаймні в одній соціалістичній державі. Існує також виразно інтернаціональна, надідеологічна молодіжна культура.

В індустріальну епоху тільки високі культури мають надійні шанси на виживання. Народні культури і малі традиції виживають лише завдяки спеціальним зусиллям, неприродним шляхом, завдяки підтримці фольклорних чи філологічних товариств. Крім того, високі культури індустріальних суспільств є результатом спеціального відбору і наближені одна до одної набагато більше, ніж високі культури суспільств аграрних. Їх поєднує спільна філософія знання і усвідомлення всесвітнього характеру економічних зв’язків. Можливо, вони переплітаються навіть тісніше, ніж старі високі культури, які колись були зцементовані окремими теологічними, культурно відособленими світоглядними системами.

Чи все це вповні відповідає дійсності? Чи можна очікувати, що з поступовим завершенням переходу до суцільного індустріального суспільства міжкультурні та міжлінгвістичні відмінності обмежаться рівнем суто фонетичних, коли змінюється лише зовнішня оболонка спілкування, а зміст, суспільний контекст формулювань і дій стає універсальним, надрегіональним? Якщо дійде до цього, комунікативний розрив між різними "мовами" може стати мінімальним, а відповідна соціальна дистанція — наслідок наявності антиентропійних ознак, що стримують мобільність і випливають з існування різноманітних лінгвістичних і культурних основ, — не матиме значення. Тоді жодні націоналістичні перепони не заважатимуть міжкультурному здруженню та інтернаціоналізму.

До певної міри і в певних областях це фактично і відбувається: два однаково високоосвічених представники вищих професійних прошарків розвинутих індустріальних країн не потребують великих зусиль і не відчувають особливого напруження, відвідуючи країни одне одного, незалежно від того, наскільки вільно вони володіють мовами цих країн (в граматичному сенсі). Вони радо співпрацюють у наднаціональних корпораціях. Вони вже розмовляють "мовою колеги", навіть якщо вони не володіють його мовою. На цьому рівні вже досягнуто чогось на зразок міжнародного ринку праці та взаємної доповнюваності. Але чи може і чи стане ця ситуація стандартною? Іронія в тому, що саме інтелектуали, перша рушійна сила націоналізму, тепер, в епоху національних держав, з найменшими перепонами, без будь-яких пересудів і застережень вільно пересуваються між державами подібно до того, як вони це робили в часи існування наддержавної письменної верстви.

Якщо ця свобода міжнародного пересування стане суцільною, проблема націоналізму може зникнути; або ж принаймні комунікативні розриви, породжені культурними відмінностями, вже не матимуть значення і не провокуватимуть націоналістичної напруженості. Націоналізм як одвічна проблема, як Дамоклів меч, що нависає над будь-яким суспільством, яке насмілюється не відповідати націоналістичному імперативу — відповідності культурних кордонів політичним, — буде усунений і вже не існуватиме як вічна небезпека. У цій гіпотетичній всесвітній спільності однорідної в своїх основах індустріальної культури, яка у мовному відношенні внутрішньо диференційована лише фонетичними і поверховими, а не семантичними відмінностями, епоха націоналізму може відійти у минуле.

Я не вірю, що так станеться. Я більше схильний повірити думці Дж. Ф. Ревеля: "Народи не уподібнюються один одному. Вони не були подібними один до одного в злиднях, так само вони не будуть однаковими і в розкошах" 1.

Безсумнівно, спільна залежність від індустріального виробництва, від фундаментальної науки, від складної системи міжнародної взаємозалежності та комунікації виводять на певний ступінь всесвітньої культурної конвергенції, масштаби якої ми спостерігаємо вже зараз. Це дасть змогу уникнути розриву в комунікації, який виникає на основі культурних відмінностей і є найголовнішим чинником посилення напруженості у відносинах між більш привілейованими і менш привілейованими. (Втім, залишатимуться інші антиентропійні риси, які можуть провокувати чи загострювати цю напруженість). У розвинутих країнах, де переважна більшість громадян має гарантований рівний доступ до панівної економічно високої культури, де наявну нерівність не можна витягти на поверхню і політично оживити за допомогою культурного чи "етнічного" неводу, в певному масштабі може відродитися політично безпечна вторинна культурна розмаїтість. В умовах сумірного розвитку та чогось на зразок рівного доступу до соціальних благ споріднені чи пов’язані спільною історією культури можуть мирно співіснувати. Мовне розмаїття швейцарського кантону Ґрізонс не призвело до його політичної нестабільності. Цього не можна сказати про кантон Берн, де населення Юра було незадоволене своїм становищем у рамках німецькомовної одиниці настільки, що довелося вдатися до реорганізації швейцарської конфедерації 2.



1 Revel J.F. En France. — Paris, 1965.

2 У 1960-ті роки франкомовна меншість населення швейцарського кантону Берн поставила питання про створення власної адміністративно-політичної автономії. Після референдуму 1974 p., який дав позитивну відповідь, у 1978 р. було створено новий самостійний кантон Юра.



Однак і зараз важко уявити собі дві великих, політично сильних, незалежних культури, які співіснують під спільним політичним дахом і довіряють єдиному політичному центру утримання та обслуговування обох культур з однаковою мірою безпристрасності. Можна передбачити ступінь самостійності, якого прагнутимуть національні держави за різних обставин — обмеження суверенітету утвореннями на зразок Організації Об’єднаних Націй, регіональних конфедерацій та альянсів, — не є предметом нашого дослідження чи темою, яку ми прагнули б тут обговорювати; але, здається, цілком зрозумілим є те, що відмінності між культурними способами життя і спілкування залишатимуться достатньо виразними, незважаючи на подібність економічних основ. Вони залишатимуться виразними такою мірою, щоб вимагати окремого забезпечення і відповідно — окремих культурно-політичних одиниць, незалежно від рівня суверенності останніх.

Що можна сказати про протилежний варіант? Він пов’язаний із ситуацією, в якій відмінні культури залишатимуться не менш, якщо не більш несумірними і непорівнянними, ніж вони мали б бути в епоху доіндустріальних культур. Проблема ускладнюється тим, що як серед антропологів, так і серед інших учених є нез’ясованим питання, наскільки несумірними і самодостатніми були доіндустріальні культури.

У своєму крайньому вигляді (і донедавна це було досить модно) теорія несумірності виглядає так: кожна культура або спосіб життя має власні стандартні уявлення не лише про добро як таке, а й про реальність як таку, отже, жодна культура не має законного права судити (а тим паче засуджувати) іншу культуру в рамках власних понять або за критеріями, що претендують на універсальність і вищість стосовно всіх інших культур (оскільки таких вищих критеріїв не існує). Такий підхід загалом практикується романтиками, для яких він є базовою тезою в обороні давніх вірувань і традицій від раціоналістичної критики; вони вважають, що існування якихось зовнішніх, універсальних раціональних стандартів є міфом. У такому вигляді ця позиція може провокувати злісний націоналізм, бо з неї явно випливає, що політичне управління однієї культури представниками іншої є несправедливістю.

Я маю глибокі сумніви щодо можливості застосування тези про несумірність культур навіть стосовно аграрного суспільства. Я не вірю в те, що на неї можна опертися для заперечення можливостей міжкультурного спілкування або для порівняльної оцінки аграрних та індустріальних культур. Теорія несумірності значною мірою відповідає щирому прагненню до самоабсолютизації та агресивному ставленню офіційних релігій пізніх аграрних суспільств до критики, релігій, які загалом і були побудовані таким чином, щоб бути захищеними ззовні й вічно непорушними всередині. Незважаючи на ці добре відомі риси, які зараз просто відлякують людей ліберальних поглядів, прихильники цих релігій на практиці добре давали собі раду з тим, щоб вийти за межі власної, так широко розрекламованої винятковості. Вони були і є концептуально двомовними, вони знають спосіб легкого і безконфліктного переходу від мови сумірності до мови несумірності. Релігійні функціонери, представники релігій, що претендують на монопольну істину і винятковість, охоче беруть участь у дискусіях Всесвітньої ради Церков. Питання про те, як саме можна було б піднятися над релятивізмом, є цікавим і складним і, звісно, тут ми не дамо на нього відповіді. Втім, ми знаємо те, що у той чи інший спосіб ми здатні подолати його, що ми вже не є безпорадними в’язнями культурних коконів і норм, що через добре відомі причини (спільні пізнавальні та виробничі основи, потужне зростання можливостей внутрішньої суспільної комунікації) всебічно розвинута людина індустріальної епохи буде меншим рабом своєї локальної культури, ніж її предок епохи аграрної.

На мій погляд, істина в цьому питанні знаходиться десь посередині. Єдність, подібність економічної інфраструктури розвинутого індустріального суспільства і запрограмовані нею явища й надалі визначатимуть те, що люди залежать від культури, і ця культура вимагає стандартизації досить великих секторів та підтримки і обслуговування з боку централізованих інституцій. Іншими словами, працевлаштування і соціальна адаптованість людей залежатимуть від складної системи навчання, яку не може забезпечити родинна чи локальна група. Відповідно, визначення політичних одиниць і кордонів без урахування розподілу культур не буде безкарним. Загалом націоналістичний імператив — вимога відповідності політичної одиниці й культури — залишатиметься в силі, незважаючи на існування дрібних і незначущих винятків. У цьому сенсі не варто очікувати кінця епохи націоналізму.

Однак гострота націоналістичних конфліктів може зменшуватися. Загострювалися вони через кричущу соціальну нерівність в епоху раннього індустріального розвитку. Ця нерівність, можливо, не була більшою, ніж та, яку спокійно визнавало аграрне суспільство, але тепер вона не пом’якшувалась і не узаконювалась історією і традицією; вона виникала вже в таких умовах, які вимагали мобільності та в інший спосіб давали сподівання на рівність. Там, де культурні відмінності збігалися з соціальними, виникали проблеми. Коли цього не траплялося, не було й проблем. "Нації", етнічні групи не були націоналістичними в державах, що формувалися в межах стабільних аграрних систем. Класи, які й там були об’єктом експлуатації та гноблення, неспроможні були повалити політичну систему, якщо вони не могли визначитися "етнічно". Лише коли нація стала класом, визначеною і нерівномірно розподіленою категорією в межах орієнтованої на мобільність системи, вона стала політично свідомою й активною. Лише коли клас стає певною мірою "нацією", він перетворюється з "класу в собі" на "клас для себе" або на "націю для себе". Ані нації, ані класи не можуть бути політичними каталізаторами: лише класи-нації або нації-класи можуть претендувати на таку роль.

Це визнає цікавий сучасний автор, який намагається врятувати марксизм, воскресити його чи віднайти його новий, життєздатний варіант 1.



1 Nairn T. The Berak-Up of Britain. — London, 1977.



Розвинуте індустріальне суспільство більше не спричиняє таких глибоких соціальних суперечностей, які могли б посилюватися етнічними чинниками. (Звісно воно наражатиметься на проблеми, іноді трагічні, породжені антиентропійними ознаками на зразок расових, які помітно суперечать його відвертому егалітаризм.) Воно ставитиметься з повагою до культурних особливостей, що збереглися, оскільки вони не є надто глибокими і не ставлять справжніх перепон між людьми, таких, що створювали б загрозу. Якщо сузір’я народних культур із старих часів виживе, то хіба що у вигляді штучно збережених, запакованих у целофан зразків; на щастя, залишатиметься міжнародне багатство справді розмаїтих культур. Капіталовкладення в них забезпечують їх стабільне існування. Частково через те, що чимало кордонів вже приведено у відповідність з кордонами певних культур, частково завдяки тому, що імператив націоналізму користується широким визнанням, а розвинуті суспільства рідко відверто зневажають його і намагаються уникати породжених ним суперечностей, — через ці причини зріле індустріальне суспільство (якщо людство матиме щастя жити в ньому тривалий час) може бути саме таким, де націоналізм існуватиме й надалі, але у менш агресивній, поміркованішій формі.
















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.