Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


Попередня     Головна     Наступна





НАЦІОНАЛІЗМ


1. КУЛЬТУРА І ВЛАДА



Спільна мова, міміка і жести, певний стиль убрання, способи приготування і споживання їжі — все те, що ми називаємо культурою, завжди характеризувало життя людей. Одна і та сама культура не властива для всіх людей: культурна різноманітність — найхарактерніша ознака людського життя.

Якраз важливість культури відрізняє людину від інших живих істот. Зрозуміло, певні ознаки культури наявні й у тваринному світі: в деяких стадних тварин можна знайти риси, що передаються від покоління до покоління не на генетичному, а на соціальному рівні. Ці риси відрізняють певну групу від інших, хоча їхні представники належать до одного біологічного виду. Культура в цьому найважливішому означенні — як певний тип поведінки, що виникає унаслідок уподібнення, повторення, а не завдяки біологічній взаємодії істоти з природним середовищем, — іноді трапляється серед тварин, але її значимість, важливість і осяжність в їхньому світі несумірні зі світом людей.

Той факт, що ми здатні до "культури", має генетичну передумову. Ця генетична схильність, можливо, є спільною для всіх людей. Таку думку обстоював Ноам Хомський 1, посилаючись на здатність людини опановувати мову.



1 Хомський Ноам (Абрам) (нар. 1928 р.) — американський лінгвіст, автор теорії генеративної граматики. Український переклад праць: Хомський Ноам. Роздуми про мову. — Львів, 2000. (Прим. перекл.)



Якщо ця думка відповідає дійсності, її можна застосувати не лише до мови у вузькому лінгвістичному значенні, а й до всієї культури як такої. Наявність "культури" уможливлює певний спосіб передання рис чи соціального досвіду від покоління до покоління — це вже не залежить від генетичної природи членів групи. Те, що таке передання можливе, повністю змінює правила гри: воно уможливлює більшу розмаїтість і здатність до швидших змін — тільки з поверхового погляду здається парадоксальним, що звільнення від генетичних обмежень само має генетичну основу. Потрібна специфічна генетична основа, яка робить неможливою культуру: коли ж культура вже існує, вона уможливлює розвиток, вільний від обмежень, джерелом яких є закони, яким підпорядковані генетичні зміни.

Здатність до набуття культури як такої повинна мати генетичну передумову. (Звісно, вона не обов’язково має бути однаковою для всіх істот: можливо, певним чином виник один специфічний генетичний набір, який уможливив цю здатність до творення культури. Маловірогідно, щоб таке диво могло статися незалежно більше одного разу, але з суто логічного погляду така можливість не виключається). Водночас ця наша здатність до культурного саморозвитку не визначає наперед, якою саме має бути культура. Культури різних спільнот відрізняються у найрізноманітніший спосіб, окрім того, вони можуть дуже швидко змінюватися в межах однієї спільноти. Існують суспільства, які, наприклад, колективним рішенням з політичних міркувань змінили свою мову. Одна гімалайська община, що спеціалізується на торгівлі, вирішила пов’язати своє майбутнє з індуїстською непальською державою, відмовившись від попередньої прихильності до колись престижної буддійської тибетської культури — відповідно, вона перейшла зі своєї племінної мови на непальську і від буддизму до індуїзму. Особливості культури, хоч і приймаються як дані в готовому вигляді, все ж піддаються свідомому контролю. Закони культурної спадковості, хоч якими б вони були, істотно відрізняються від законів генетичної спадковості. За визначенням, вони уможливлюють утримання і передання набутих ознак: можна сказати, що культура є банком набутих ознак, які вона увічнює, іноді змінює та маніпулює ними. Наслідки цього в суспільному житті колосальні: розмаїтість стає величезною, зміни — дедалі швидшими.

Людські суспільства характеризуються не лише наявністю культур, їм властива наявність суспільного устрою. Людські істоти в будь-якій групі різняться щонайменше віком і статтю, зазвичай набір відмінних ознак є набагато більшим. Людська група ніколи не буває простою сумою індивідів; це завжди спілка, члени якої мають певний соціальний статус, якому відповідають певні права і обов’ язки, привілеї та зобов’ язання.

Ці дві компоненти — культура і організація — є, так би мовити, сировиною суспільного життя. Це два його підставові елементи. Вони не можуть бути взаємно автономними: певна модель суспільної організації може панувати над культурою або якась конкретна форма організації може потребувати відповідного типу культури. Індуїзм, наприклад, є культурою, яка передбачає кастову організацію; головні культурні засади вимагають поділу людей на касти і чіткого визначення та непорушності меж цих каст. Або навпаки: егалітарне суспільство може заборонити різкі культурні відмінності між його членами. Наприклад, деякі держави, що утворилися після розпаду імперії Габсбургів, заборонили вживання аристократичних титулів. Утім, хоча згадані підставові елементи суспільного життя реально не існують цілком відокремлено, для нас дуже важливо їх розмежувати. І культура, і організація однаково охоплюють усі сфери життя суспільства.

Два підставові поняття, про які ми згадали, є надзвичайно корисними для визначення головної теми цієї книги — націоналізму. Націоналізм — це політичний принцип, згідно з яким спільність культури є основою суспільних зв’язків. Хоч якими б були принципи формування влади, її легітимність ґрунтується на тому, що члени певної групи належать до однієї культури (або мовою націоналістів — до однієї "нації"). У своїй крайній формі принцип спільності культури стає єдиною необхідною і достатньою передумовою легітимного членства: лише представники певної культури можуть бути членами певної одиниці, і всі вони мають належати до неї. Крайні націоналісти почуваються упослідженими, якщо їхній національній державі не вдається зібрати у своїх межах всіх представників певної нації і якщо вона толерує присутність значної кількості представників інших груп на своїй території, особливо якщо ті перебувають на важливих позиціях в суспільстві.

У цьому полягає головна ідея націоналізму. Як робочий варіант ми визначили "націю" як спільність культури, і це визначення потребуватиме певних уточнень і змін, аж доки воно хоч певною мірою відповідатиме реаліям; проте воно дає нам непогану основу Для розуміння явища, яким ми цікавимося.















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.