Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи
2. КУЛЬТУРА І ОРГАНІЗАЦІЯ, ДЕРЖАВИ І НАЦІОНАЛІЗМ
Культура і суспільна організація є явищами загальнолюдськими і дуже давніми. Держава і націоналізм — ні. Це для нас головний і визначальний факт. Жодна теорія, яка не визнає його, не може претендувати на неупередженість. Якщо культура і суспільна організація існують повсюдно і на всіх етапах розвитку людського суспільства, то нації і націоналізм — ні. Це дає нам змогу точно сформулювати питання: який саме варіант взаємодії культури і організації іноді (але не завжди) породжує націоналізм?
Проблема полягає в тому, що багато людей, передусім глибоко відданих ідеї націоналізму, не здатні визнати цей факт, а тим паче зрозуміти і пояснити його. Наявність централізованої держави — важлива складова націоналістичного бачення світу. Однак держава як така не є повсюдним явищем: існують, наприклад, бездержавні племінні суспільства, порядок в яких підтримується завдяки балансу влади між окремими складовими, а не зусиллями центральної інституції, наявність якої ми вважаємо чимось цілком природним. У нашому відправному визначенні націоналізму наголошено на зв’язку між організацією і культурою: одиниця є легітимною, якщо вона складається з людей однієї культури. Формально це правильне твердження, але йому бракує того, що є, мабуть, найбільш емотивним елементом націоналістичного світогляду: йдеться не лише про визначення меж згаданої одиниці, а й про необхідність її інституційного проводу ("держави"), а також про те, щоб цей провід складався з людей, які належать до "національної" культури, яка визначає цю одиницю. Простіше — чужинці не можуть правити нами! Цю вимогу, безперечно, містить саме визначення націоналізму, однак варто наголосити, що саме цей елемент викликає найпотужніші почуття.
Націоналісти (і не тільки вони) мають звичку подавати державу як універсальний, вселюдський, всюдисущий інститут суспільства. Деякі політичні теорії навіть вивели це на доктринальний рівень: не може бути суспільства без порядку, порядку — без примусу, примусу — без відповідних інституцій (держави). Однак, як ми вже зазначили, держави не є повсюдним явищем: "обезглавлені" суспільства примудряються утримувати порядок, не маючи окремих інституцій чи кадрів, що спеціалізуються саме на примусі. Племена збирачів навряд чи можна назвати державними утвореннями, хоч у них і є вожаки. Часом і численне населення аграрних і скотарських суспільств та міські спільноти можуть обходитися без стабільної централізованої влади: порядок підтримується внутрішнім протистоянням підгруп або періодичним веденням переговорів, а не делегуванням цих функцій фахівцям відповідного профілю та їх інституалізацією. Найбільша турбота націоналістів — не допустити чужинців до головних посад у державі, тому центральна проблема націоналізму не може виникнути там, де нема держави і відповідних посад. Отже, слід мати на увазі, що головне питання націоналізму постає лише у світі, в якому державу сприймають як даність, і воно не стосується людства в цілому.
Однак держави існували не завжди і не повсюдно, націоналізму це стосується ще більшою мірою. Річ не в тому, що завжди і всюди люди нібито прагнули, щоб межі суспільних одиниць і культур збігалися, або, простіше, що вони нібито хотіли жити лише серед своїх, виганяючи "чужих". Навпаки: люди дуже часто жили в одиницях, існування яких було порушенням цього принципу, і здебільшого це порушення не породжувало протестів чи опору, звісно, через брак усвідомлення його важливості й універсальності. Як націоналісти дають собі з цим раду?
Звідси і наголос на відмінності між власним образом націоналізму і тим, чим він є насправді. Цілком зрозуміло, що сам для себе націоналізм — це вселюдський, вічний і, звісно, за своєю природою правомірний принцип. Згідно з ним цілком "природним" є те, що люди хочуть жити з подібними собі, що вони не бажають жити з людьми іншої культури і понад усе не хочуть, щоб ці останні панували над ними. Це, мабуть, одна із найстандартніших "теорій" націоналізму: в певному сенсі її навіть важко назвати теорією, оскільки вона трактує згаданий принцип як природну властивість людини чи людського суспільства, настільки очевидну, що не потребує якихось особливих пояснень. Єдине, що вимагає пояснень, — порушення цього принципу або його відсутність. Зрештою, відсутність націоналістичних рухів у минулому також потребує від націоналіста пояснень.
Ця теорія небезпечна не лише тому, що вона хибна, а передусім через самоочевидність, яку вона собі приписує, — унаслідок цього її адепти взагалі не вважають її теорією. Вони не усвідомлюють її можливої спірності, вона для них — самодостатня істина. Їм здається, що вони просто констатують щось самозрозуміле, яке взагалі не потребує теоретичного осмислення. Те, що не вважається дискусійним, не потребує виправлень. Якщо теорія здається хибною — це лише через несприятливі обставини.
Насправді націоналісти знають про ті реалії, які дають нам право сумніватися в повсюдності й одвічності націоналістичних почуттів: вони визнають (нерідко з обуренням), що в багатьох суспільствах і в багатьох історичних епохах націоналізм просто відсутній. З особливою гіркотою вони сприймають це, коли йдеться про недавнє минуле їхньої нації. Однак у них є пояснення, що грунтується на одному з найуживаніших понять націоналістичного словника — пробудження. За часів нацизму популярним серед німців було гасло: "Deutschland erwache!" — "Німеччино, прокидайся!". Слово "будитель" (наприклад, у чеській мові — buditel) є надзвичайно широковживаним у риториці центрально- і східноєвропейського націоналізму. Його корінь такий самий, як і в імені Будди, але зрозуміло, що тут йдеться передусім про національне, а не особисте духовне пробудження. Людина має пробудитися не для того, щоб позбутися негараздів матеріального світу і страждань, а для того, щоб усвідомити своє національне "Я" та політичні імперативи, які воно охоплює: потребу в захисті національної культури за допомогою власної держави, потребу в тому, щоб виявити, нейтралізувати і вигнати чужинців, які намагаються зруйнувати і позбавити цю культуру підґрунтя. Як Будда, так і будитель прагнуть пробудити нас, але ідеї, до яких вони звертаються, аби вивести нас з летаргії, і реальність, яку вони нам пропонують, дуже різні. Для тих, хто вважає, що існування людей неможливе без національної свідомості та успішної її політичної реалізації, національне пробудження є набагато важливішим за пробудження духовне, оскільки перше є формою другого, можливо, найвищою його формою.
Узгоджуючи твердження про вселенський характер націоналізму з фактом його досить поширеної відсутності в реальному світі, зокрема в минулому, націоналіст стверджує, що націоналізм насправді існував, але був приспаний. Наша нація завжди була тут, це вічна, безсмертна спільнота, яка існує трансцедентно, понад ефемерними живими істотами і поколіннями, які є її тимчасовими інкарнаціями. Нації — ось цеглини, з яких будується людство, їхнє існування є фактом не випадковим і морально значущим — воно є невід’ємною частиною реалізації людини. Культурна розмаїтість дарована нам долею, люди реалізуються у власній культурі, а не в якійсь безкровній вселюдськості. Проте, будучи вічною, нація за всієї її культурної своєрідності іноді впадає в летаргію або навіть ховається. Очевидно, в цьому зацікавлені її вороги, які користуються ситуацією, щоб зміцнити власну могутність. Образ нації — "сплячої красуні" (хоча сам він не вдається до таких термінів) — важливий елемент націоналістичної доктрини. Він є не випадковим, а необхідним. Без нього неможливо було б узгодити претензії на вселюдський характер, самоочевидність і природність націоналістичного принципу (ідея, яку націоналісти так пристрасно боронять), і часто з тим очевидним браком будь-якого реального інтересу до цього принципу в історії людства. Останнє є доконаним фактом, з яким з великою нехіттю погоджуються догматики "приспаного" націоналізму, звісно, щоб визнати його поверховим, таким, що підлягає якнайскорішому виправленню.
Необхідність чи випадковість?
Якщо націоналізм — вселюдське і вічне явище, то він, очевидно, є необхідністю, тобто чимось природним, завжди притаманним людській психіці і людському суспільству. Саме так націоналізм бачить сам себе і свій статус, і (що дуже важливо) такий статус приписують йому його опоненти. Інтернаціоналісти-гуманісти, які нарікають на партикуляризм, зверхність, нетолерантність, обмеженість і брутальність націоналізму, все ж досить часто, хоч і з великим жалем, визнають, що ці риси глибоко закорінені в людському серці й розумі. Вони вважають, що їм доводиться вести важку, неприємну боротьбу з атавістичними (тому такими могутніми) покликами людської натури. Вони намагаються подолати ці поклики, але не без того, щоб визнати їхню силу і масштабність. Вони тішать себе надією на те, що відкритість, щирість і всесвітнє братерство переможуть, але вони глибоко занепокоєні протилежними тенденціями.
Ми вже висловили наш скептицизм щодо цього нібито всесвітнього характеру націоналізму та національного почуття, цього бачення світу як арени воістину маніхейської боротьби між атавістичним партикуляризмом і освіченим універсалізмом (погляду, який поділяють обидві сторони, навіть якщо вони виступають за різні команди в цих історичних перегонах); ми також висловили наші сумніви щодо теорії "сплячої красуні", яка є зручним знаряддям для узгодження тези про всюдисущість націоналізму з історичною реальністю, в якій його досить часто не існує. Вона також відповідає тій героїчній ролі, якою націоналізм наділяє будителів. Крайньою альтернативою цій теорії, що наділяє національне почуття атрибутами необхідності, є цілком протилежний погляд, згідно з яким націоналізм — це абсолютна випадковість, несподіваний винахід, побічний продукт писань окремих мислителів, що виник у конкретній історичній ситуації. Цей погляд найчіткіше сформулював Ілі Кедурі у книзі "Націоналізм" (1960, друге видання 1993). Саме йому я завдячую своїм пробудженням від догматичної дрімотності: доки я не прочитав його книгу, я спокійно ставився до ідеї "природності" націоналізму, принаймні я не міг цілком усвідомлено критикувати її. Я пишаюся тим, що можу називати Ілі Кедурі своїм другом, хоча наші погляди на цю проблему, як і на багато інших, були дуже різними. Все ж його твердження, що націоналізм не є ані вселюдським явищем, ані необхідністю, здається мені цілком слушним, і його книга відіграла надзвичайно корисну роль, пояснивши це багатьом із нас.
Можливо, саме тепер слушно прояснити наш загальний підхід. Передусім маємо питання: націоналізм — це необхідність чи випадковість? Стандартна мудрість, якій віддають належне як націоналісти, так й їхні опоненти інтернаціоналісти, говорить на користь першого. Кедурі є виразником найрізкішого, найвиразнішого погляду, згідно з яким націоналізм — це не більш як ідеологічний нещасний випадок. Прочитаймо перше речення з його книги: "Націоналізм — це доктрина, винайдена в Європі на початку дев’ятнадцятого століття".
Наш підхід заперечує крайнощі обох згаданих версій. Націоналізм не можна вважати ані необхідністю вселюдського масштабу, ані випадковістю, таким собі продуктом спритних дописувачів і довірливих читачів. Він таки є необхідним наслідком чи продуктом взаємодії певних суспільних обставин і умов, і так уже сталося, що це умови нашого життя, з усією їхньою глибиною і масштабом. Отже, націоналізм — не випадковість: він є явищем фундаментальним і впливовим, це наша доля, а не наслідок випадкової хвороби, прищепленої нам графоманами епохи пізнього Просвітництва. Але, з іншого боку, ті глибинні причини, які породжують його, не є універсальними, всесвітніми, отже, націоналізм не є долею, на яку приречені всі люди. Цілком очевидно, що хтось приречений мати з ним справу, а до когось він так і не прийде. Наше завдання — з’ясувати, що саме відрізняє ту частину людства, яка має опірність до націоналізму, від тієї, яка має до нього схильність. Історія засвідчує, що з кінця XVIII ст. частка людства, яка належить до другої групи, постійно збільшувалася і тепер, можливо, становить більшість.
Той факт, що потужний вплив націоналізму на наші душі пояснюється певними соціальними обставинами, нехай дуже значущими і поширеними, створює у людей враження, неначе їм нав’язують якусь "редукціоністську" теорію, намагаються "понизити" національне почуття до рівня емоцій, породжених повсякденністю. Навіть люди з відносно м’яким, гуманістичним і помірним національним почуттям можуть висловлювати якщо не обурення, то принаймні роздратування щодо таких міркувань, які вони вважають принизливими. Вони люблять свою країну, свій народ і свою культуру. Це щира і глибока любов, позбавлена меркантильності. Саме вона допомагає їм та їхнім співвітчизникам виявляти такий альтруїзм і самопожертву, на які вони були б не здатні без неї. Тому їм не подобається це теоретизування, яке знижує шляхетне, жертовне почуття до рівня продукту соціальних обставин. Таке роздратування є цілком природним, і його можна зрозуміти, але воно безпідставне. Певне почуття може породжуватися саме соціальними обставинами, але від цього воно не стає нещирим, неправдивим чи неспроможним підштовхнути людей до героїчної самопожертви. Запропоноване пояснення може бути хибним лише тоді, коли ви наполягатимете на тому, що ваше національне, патріотичне почуття виникає безпосередньо з глибин психіки, що воно не зумовлене жодними впливами соціального середовища. (Цікаво, що це парадоксальним чином суперечить націоналістичній тезі про культурну специфічність і могло б пов’язати націоналізм з чимось вселюдським, таким, що перебуває понад культурами і націями.) Якщо ви потребуєте саме цього, то, звісно, наша теорія буде для вас образливою.
Якщо почуття знецінюється будь-яким раціональним поясненням, якщо згідно з твердженням Канта моральне почуття має вагу лише тоді, коли воно формується самостійно і не зіпсоване будь-якою причинністю, такі нарікання мають певний сенс. Однак ті основи націоналістичного почуття, про які говоримо ми, не є поверховими чи дріб’язковими. Очевидно, що вони не зачіпають усіх без винятку людей і не приживаються у будь-якому суспільному кліматі, однак вони глибоко вкорінені в обставинах людського життя нашої доби. В наших умовах вони сягають найглибших основ буття. Їхня надзвичайна могутність є небезпідставною. Не всі їхні вияви можна вважати прийнятними, але самі по собі ці основи є даністю, якої не уникнути і яку не можна зневажати. Ми ще повернемося до їх аналізу, а наразі обмежимося тим, що зазначимо: звинувачення в редукціонізмі (які нам нерідко доводиться чути) є безпідставними. Національні почуття можуть бути і часто таки є щирими і глибокими, однак ті, хто перебуває в полі їхнього впливу, не повинні вважати, що цей факт сам по собі вже перекреслює представлену тут теорію. Ніхто не заперечує і не зневажає силу й глибину цих почуттів: навпаки, визнання їхньої сили є однією з наших ключових тез. Саме на цьому ми наголошуємо і саме це ми намагаємося зрозуміти і пояснити. Запропонований підхід може бути чи не бути слушним — це інша річ, і нехай йому дають оцінку інші. Наголосимо ще раз — тут навіть не йдеться про те, щоб заперечувати чи ігнорувати силу та правдивість національного почуття. Йдеться про діаметрально протилежне.
Наша настанова у питанні про необхідність чи випадковість — якраз посередині: ми заперечуємо обидві крайності і стверджуємо, що націоналізм за певних суспільних умов (про які ми ще поговоримо) є необхідністю, але ці умови не є універсальними. Наша серединна позиція у цій справі пов’язана з цілком іншою настановою в іншому питанні: і тут ми вже не посередині, а переходимо до лав прибічників однієї зі сторін. Йдеться про іншу суттєву проблему в дискусіях про націоналізм: протистояння між модерністами і примордіалістами. Перші відносять час походження націоналізму до сучасності, другі шукають його у сивій давнині. Наша позиція в цьому є цілком визначеною: коріння націоналізму слід шукати у модерній добі.
