Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


Попередня     Головна     Наступна





14. МАРКСИЗМ І ІСЛАМ



Двадцяте століття принесло дві головних несподіванки у сфері ідеології: з одного боку, винятково потужний, енергійний опір ісламу тискові секуляризації, з іншого — катастрофічно швидкий, суцільний, ганебний крах марксизму. Суспільствознавці не передбачили жодної. У переважній більшості вони вірили, що секуляризація, занепад влади релігійних принципів під тиском індустріалізації позначиться на ісламі так само, як і на всіх інших релігіях; це до речі, стосувалося і марксизму, який загалом характеризували як світську релігію. Всі розуміли, що марксизм ставатиме все більш рутинним, що запальність його служителів згасатиме, але при цьому вважалося, що втрата ентузіазму не означатиме втрати віри в ідеали і що завжди зберігатиметься певна кількість вірних, які дотримуватимуться цієї віри в усій її первозданній чистоті та силі. Все це було своєрідним загальником, аксіомою, як з’ясувалося — хибною. Оскільки обидва вірування мають з націоналізмом щось спільне, а в чомусь суперечать йому, було б цікаво пошукати пояснень цій несподіваній і такій величезній різниці в їхній долі. Фактично, марксизм іноді характеризували як іслам нашої доби — за спрощеність його постулатів, месіанізм, моралізаторство, за його схильність до пророцтва та відданість ідеї священної війни, неодмінно переможної. Що ж саме тут було не так?

Ставлення ісламу і марксизму до націоналізму є різним. Жодний не залишав для нього місця. В ісламі була умма 1харизматична спільнота вірних, але її не можна вважати етнічною групою, хоча вона й має глибинний зв’язок з однією культурою, а Господь промовляє арабською.



1 Умма — мусульманська спільнота віри, заснована Мухамедом в Медині. Символ духовної, релігійної спільності всіх мусульман світу. (Прим. перекл.)



Марксизм має справу з класами, а не з націями: лише класи є легітимними спільнотами і, зрештою, лише один клас має законне право на існування. Марксизм не так визнає державу, як благословляє перетворення, необхідні, щоб зробити державу непотрібною. У XX ст. іслам фактично переміг націоналізм — ненавмисно, не маючи такої усвідомленої мети, виконуючи при цьому функції, які зазвичай є прерогативою саме націоналізму. Натомість марксизм цілеспрямовано поборював націоналізм і переміг його там, де мав контроль над державою, але не там, де треба було змагатися на вільному ідеологічному ринку. Проте коли збудована ним в епоху найвищого його розвитку державність впала, марксизм змило, як минулорічний сніг, без ознак якогось істотного опору. Тепер у досить блідому, ідеологічно невизначеному і не надто привабливому варіанті він часто змішується з націоналізмом — цей непривабливий червоно-коричневий союз виразно представлений у багатьох посткомуністичних країнах.

У чому ж причина, чому два настільки подібних явища спіткала така різна доля? Ми можемо лише запропонувати гіпотетичну відповідь, бо цілком вірогідної не маємо і навряд чи коли-небудь матимемо.

У багатьох аспектах іслам вражає своєю модерністю. Він сповідує принциповий монотеїзм з невеликим набором обов’язкових чудес і потужним наголосом на моральності; він забороняє посередництво, вимагаючи безпосереднього спілкування віруючих з небом і рівного доступу до таїнств віри для всіх вірних. Для Геґеля — філософа, який уявляв історію як поступову реалізацію божественного задуму, той факт, що іслам прийшов на зміну християнству, був надзвичайно неприємним (якщо християнство було вищою формою розвитку релігії, воно мало стати й останньою); йому довелося долати це дрібне ускладнення за допомогою досить хитрої аргументації. Фактично ж проблема, що постала перед Геґелем, мала не лише хронологічний, а й якісний аспект: за багатьма загальновизнаними критеріями сучасного світу іслам не просто пізніший, він також якісно вищий. На зміну Геґелю та його послідовнику Марксу прийшов інший теоретик модерності — Макс Вебер. Зазначимо, що і для нього іслам становив не меншу проблему: якщо сучасна нейтральна виробнича та організаційна раціональність була неочікуваним побічним продуктом духовного неспокою справжнього віруючого з його відданістю Божій моралі і провидінню, чому ця раціональність не вибухнула в середовищі мусульманської міської буржуазії? Чому мусульмани — мешканці міст, — якщо їм не доводиться відчувати принижень з боку зовнішнього світу, живуть у такому вражаючому мирі з самими собою, чому вони вільні від цього внутрішнього виснажливого неспокою, який спонукав їхніх європейських побратимів накопичувати заради накопичення?

Те, що сучасний світ не народився з черева ісламу, можна спробувати пояснити, якщо поглянути на загальну політичну структуру мусульманських держав 1: міська буржуазія надто боялася племінного села, щоб змагатися за незалежність чи владу для себе. Їй було спокійніше терпіти султанські побори, ніж племінні грабунки. Утім, найцікавішим є те, що коли сучасний світ таки народився і прийшов ззовні, ця буржуазія й надалі дає собі раду в економічних проблемах не так добре, як слід було б очікувати, — якщо веберівська теза про зв’язок між пуританською етикою та економічною вправністю була правильною.



1 Turner В. Weber and Islam: A Critical Study. — London, 1974.



Отже, іслам сам по собі не зумовлює модерність, він також не дає зразків підприємливості, але ми наполягаємо на тому, що він усе-таки виявив себе в інший, дуже важливий спосіб: його сила і вплив не лише не слабшають, а, навпаки, зростають. Як це пояснити?

Спробуємо такий варіант: іслам є не просто модерним (унітаризм, мінімум святих чудес, рівність віруючих, певна дистанційованість від божественного), він є помірковано модерним. Він не обожнює світ: об’єкт обожнення, поклоніння залишається поза цим світом, цей об’єкт трансцедентний. Повсякденне життя суворо врегульоване, але воно зберігає світський статус. Божественне і світське відокремлені (на чому наполягав Дюркгайм) і не псують одне одного. І річ не лише в тому, що божественне є тільки втечею від земного, а й у тому, що земне є втечею від надмірних вимог та екзальтації релігії. Іслам панує і вимагає відповідності нормам, але він не сакралізує повсякденне життя, зокрема економічне,

Філософська помилка марксизму полягала в тому, що його головною тезою було скасування роздвоєння сущого на два світи. Він не лише заборонив втечу і пошук спокою у світі нематеріальному, він також з фатальною впертістю вимагав сакралізації світу реального та нашої діяльності в ньому. Недаремно його інтелектуальні початки сягають (через Гегеля) пантеїзму Спінози, з його ідеєю єдності та сакральності світу. Більшовизм загинув не через брак сакральності, а через брак мирського. Коли в епоху застою рівень економіки і загалом сфери повсякденного знизилися до найнижчого, їх не можна було нормалізувати як щось справді мирське — вони були вмістилищем сакрального; праця була суттю людини, священним символом нового ладу. Коли цей символ знецінюється, як це власне і сталося за часів Брежнєва, зникає і віра. Ця віра пережила масовий, абсурдний терор сталінських часів (вона навіть зміцнилася), але пережити знецінення ідеалів не змогла.

Отже, можна припустити, що головний урок двох найбільш неочікуваних результатів XX ст. такий: високий рівень модерності (рівний доступ, моралізаторський дух без опертя на таїнства, чудеса, відсутність посередництва, трансцедентність божественного) допомагає вірі вижити в сучасному, модерному світі. Однак суцільна, всеохопна модерність (усунення межі між сакральним і мирським, сакралізація реального світу) не відповідає реальним вимогам часу. Контролюючи державу і спираючись на її силу, марксизм може придушити націоналізм, хоч і не спроможний знищити його остаточно; в іншому випадку він не здатний змагатися з ним. Іслам цілком спроможний конкурувати з націоналізмом, незалежно від того, контролює він державу чи ні.













Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.