Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


Попередня     Головна     Наступна





15. ЧИ МАЮТЬ НАЦІЇ ПУПКИ?



Можливо, найбільше теоретичних суперечок, що виникають довкола націоналізму останнім часом, точаться між примордіалістами і модерністами. Яблуком розбрату стало доволі просте питання: чи є етнічне почуття, ототожнення з нацією і його політичні вияви чимось давнім, наявним упродовж цілої історії, чи, навпаки, воно є чимось сучасним, відмінною рисою світу, який утворився не так давно? Звісно, ця книга написана цілком у руслі останнього твердження, але це, слід сподіватися, не перешкоджає нам викладати погляди обох таборів чітко й неупереджено.

Як це часто трапляється, тут переплітаються не одне, а декілька питань. На рівні найабстрактнішому маємо справу з метафізичним питанням про реальність минулого і сучасного. Здається, Бертран Рассел якось бавився з такою головоломкою: звідки ми знаємо, що світ не був створений п’ять хвилин тому, за допомогою нашої пам’яті й, цілком природно, заповнений історичними, археологічними і геологічними даними? Яка в такому випадку тепер буде різниця між цим світом і тим, який нібито існує принаймні упродовж певного часу? Це питання висуває проблему для будь-якого радикального емпірика, який стверджуватиме, що коли є докази на користь як одного, так і іншого, то йдеться лише про різне розуміння одного явища. Ex hypothesi (гіпотетично) не існує жодних доказів ані в сучасності, ані в майбутньому, які б дали змогу розрізнити світ, повністю створений з пам’яті та відповідних даних, і світ, який виник дуже давно, який "насправді" накопичував ці дані й досвід. Ми маємо докази лише в сучасному або матимемо їх у майбутньому. Звідси випливає, що у нас немає даних, на основі яких ми могли б зробити вибір між двома гіпотезами, які тотожні за критеріями радикального емпіризму, але з погляду здорового глузду чи інтуїтивного — абсолютно відмінні.

Є певна подібність між цим питанням і крайнім варіантом суперечки між "еволюціоністами" і "креативістами" 1, що виникла під впливом дарвінізму.



1 Від англійського біблійного Creation — Сотворіння світу і людини. (Прим. перекл.)



Згідно з одним припущенням проблему можна розв’язати у такий спосіб: слід з’ясувати, мав Адам пуп чи ні: якщо, за Біблією, він був створений безпосередньо Богом, цілком зрозуміло, що пуп йому був непотрібний. Однак не всі "креативісти" погоджуються з цим аргументом: якщо Господь створив світ у певний момент, все створене ним могло існувати і функціонувати лише за умови, що речі мали готовий вигляд, який вони повинні були б мати, якщо б вони вже існували на цей момент. Наприклад, річки на момент створення вже мали текти, а не чекати води з новостворених джерел. Отже, річкові русла було створено вже повними, такими, нібито вода текла тут століттями, відповідно. Адам повинен був мати пуп. Це міркування можна логічно продовжити: Бог міг також у такий самий спосіб створити геологічні шари, прірви тощо — так, нібито вони існували давно — і таким чином дати можливість геологам та іншим реконструювати не існуюче, але внутрішньо пов’язне минуле. В рамках цієї проблеми, підхід до якої розмежовує ортодоксальних віруючих і дарвіністів, послідовники традиційного здорового глузду боронять ідею Сотворіння, а прибічники авторитету Науки — еволюціоністський погляд. У дискусіях щодо націоналізму поділ таборів є діаметрально протилежним: загальноприйнятий підхід з позиції здорового глузду наполягає на давності націй, тоді як мислителів-модерністів, які прагнуть застосовувати наукові методи в суспільствознавстві, можна було б назвати "креативістами". Ми віримо в Сотворіння Націй, щоправда, не за тиждень, а, може, впродовж кількох століть. Сторони в цьому випадку помінялися місцями, однак логіка дебатів та сама. Звідси й випливає моє питання: чи мають нації пупки?

Є якась штучність у самому надто загальному формулюванні питання ("чи може минуле взагалі бути реальним?"), що породжує бажання взагалі відкинути його як "метафізичне" у зневажливому значенні, коли мається на увазі, що проблема є водночас і складною, і тривіальною. Проте в суперечках між примордіалістами та модерністами наявний елемент саме цієї проблеми. Будь-який модерніст принаймні певною мірою вмотивований цим найзагальнішим міркуванням: хоч як би там було, але в сучасному діє лише сучасне. Минуле вмерло, воно нереальне: ніщо з минулого не може діяти зараз, оскільки воно таки є минулим; воно "проминуло". Його немає тут і зараз, отже, воно не може впливати тут і зараз.

Подібна аргументація нерідко зустрічається в суспільствознавстві та науках про людину і цілком здатна впливати на дослідження і системи пояснень: згадаємо, наприклад, економіку, антропологію психоаналіз. В економіці це виявляється в тому разі, коли акцентують на сучасному співвідношенні пропозиції і попиту (ніколи не йдеться про "історичну" ціну). В антропології це відомо під назвою "функціоналізм" — пропонується розгляд суспільства крізь призму одночасної взаємодії інститутів, а не в контексті минулого. В психоаналізі це набуває форми особливої уваги до створення одночасних лікувальних ситуацій і взаємодій, які протиставлені уявленому впливу віддаленої в часі травми.

Маючи на увазі ці найзагальніші міркування, пам’ятатимемо, що це ще не все. Людина, яка дотримується "модерністських" поглядів на націоналізм (а саме до таких належу і я), розглядає його як сучасне явище за визначенням, але це не означає, що він вважає всі суспільні явища сучасними або що все стає новим у сучасну (модерну) епоху. Навпаки, він переконаний, що і культура, і влада — доволі давні явища, але в модерну епоху вони вступають у співвідношення та взаємодію іншого характеру, що, власне, й породжує націоналізм. Отже, що ще є предметом дискусій?

Це питання про континуїтет (тяглість) чи радше про набір взаємопов’язаних континуїтетів: чи можна вважати, що культури, інститути влади, визнання певної культури як об’єкта (в тому числі як об’єкта любові, відданості та самоототожнення) і політичне застосування культурної ідентифікації та розрізнення — що все це існує поза межами традиційного і сучасного, хоч би де ці межі було встановлено? Примордіаліст відкидатиме твердження, що "нація" та принцип політичного обов’язку, покладений в її основу, є результатом винаходу (нехай і несвідомого) в сучасну епоху.

Примордіаліст не приймає твердження, що уявлення про позаісторичний вік націй є ілюзією. Незалежно від того, чи є сам примордіаліст націоналістом, він зі своєю проповіддю певної культури і нації та обстоюванням їхнього поважного віку в будь-якому разі буде на боці націоналіста, який наполягає на справжній, реальній давності націй (навіть якщо в їхній історії був період летаргії). Натомість модерніст вважатиме цю давність або ілюзією, або чимось, що не має стосунку до сучасності.

Які свідчення, які дані допомагають з’ясуванню цієї проблеми? Тут ми вже виходимо за межі двох гіпотез, що суперечать одна одній, але однаково можуть бути підтверджені наявним набором свідчень і фактів.

Як уже зазначалося, головним питанням є тяглість. Чи існує культурна тяглість, яка перетинає історичні бар’єри, що відділяють одну форму суспільної організації від іншої? Відповідь однозначна — так. Культура насправді є чимось, що передається крізь віки. Сама розмаїтість культур, яка є суттю людського буття, також охоплює розмаїтість у часі існування: деякі культури можуть змінюватися дуже швидко. Саме перехід від суто генетичної спадковості до культурної уможливлює існування вражаючого розмаїття культур за єдиної генетичної основи і здатності цих культур швидко змінюватися. Отже, немає єдиної узагальнюючої відповіді: культури існують незмінно або культури змінюються. Емпіричні дані свідчать на користь обох суджень. З одного боку, історики і суспільствознавці, які віддають данину Винаходу Традиції 1, переконливо довели: те, що подається як "давня", "доісторична" традиція, насправді часто є недавнім винаходом (нерідко — свідомим), і її давність, яка має слугувати засобом легітимізації чогось, насправді є сумнівною.



1 Йдеться про збірку статей за редакцією Еріка Гобсбаума і Теренса Ренджера: Hobsbawm E., Ranger T. The Invention of Tradition — Cambridge University Press, 1983. Автори стверджують, що у XVIII-XX ст. у країнах Європи відбувався процес масового "винаходу традицій" — політичні еліти вдавалися до низки заходів, спрямованих на кодифікацію соціальної поведінки, масову індоктринацію певних цінностей чи норм, впровадження в повсякденну суспільну практику національних символів (гімн, прапор, герб тощо). Усе це супроводжувалося апеляцією до історичного досвіду нації, яку, власне, і формували, на думку прибічників цієї теорії, за допомогою "винаходу традиції". Докладніше див.: Касьянов Г. Теорії нації та націоналізму. — К.: Либідь, 1999. — С. 110-115. (Прим. перекл.)



З іншого боку, досвід "модернізаторів", які намагаються реорганізувати побудову певного суспільства, свідчить що, незважаючи на структурні зміни, певний тип суспільної поведінки може демонструвати гідну подиву стійкість і здатність до виживання навіть в умовах радикальних змін. Таким чином, обидва твердження мають сенс. Культури водночас можуть бути стійкими і плинними. Отже, не варто говорити про те, що вони практично непорушні, подібні до льодовиків, які зсуваються з гір на декілька метрів на рік, зберігаючи тяглість у змінах; так само не слід стверджувати, що вони завжди є винаходом, що їхні претензії на тяглість сумнівні. Мають місце обидві тенденції, і якщо й існують якісь закони, що визначають перевагу однієї з них, вони нам невідомі.

Носії культур нерідко не усвідомлюють їхнього значення, вони для них — повітря, яким вони дихають; іноді, навпаки, увага до культури є значною і навіть сягає рівня справжнього поклоніння і пристрасного служіння їй. На мій погляд, не існує загального правила, яке регулює стосунки людей з їхніми культурами. Ця сфера потребує окремих, конкретних історичних та етнографічних досліджень. Абстрактні міркування іноді озброюють нас цілком придатними, часом дуже вдалими моделями, але самі по собі вони не схоплюють суть справи.

В антропології і суспільних науках останнім часом спостерігається своєрідна мода на виняткову увагу до "культури", її розмаїття та фундаментальної важливості. Існує багато причин появи цієї моди, але ми не розглядатимемо їх. Хотілося б лише звернути увагу на шкідливість цієї моди для поступу в розумінні проблеми, яка нас цікавить: зосередженість лише на "культурницьких" версіях і брак уваги до структурних пояснень призводять до перекосу, коли за дужками опиняється питання про взаємодію структурних і культурних чинників. (Цілком можливо, що не існує загальної відповіді на це питання і що взаємний вплив, важливість і взаємозв’язок цих двох чинників змінюється відповідно до конкретних ситуацій.) Винятково культурологічний підхід чи такий, що базується лише на герменевтиці, ускладнює або й унеможливлює саму постановку цього найважливішого питання, не кажучи вже про пошук доказів.

Націоналісти стверджують, що їхня любов до культури грунтується на її особливих якостях: вона є надзвичайно прекрасною. Ця культура глибоко впливає на їхні почуття, тому вони є патріотами. Чудово! Але якщо націоналізм є загальним явищем, властивим усім націям, цілком очевидно, що зрозуміти його, спираючись на розгляд внутрішніх причин кожного окремого національного руху, неможливо. Ці причини стосуються лише конкретно кожної нації і культури, вони не стосуються усіх, інакше навряд чи існували б ворогуючі націоналізми. Отже, аналіз, спрямований на розуміння загальних причин і тенденцій, не може базуватися на внутрішніх чинниках, властивих лише кожній конкретній культурі, він має виходити за їхні межі й давати відповідь на загальне питання: чому культура(и) переходить у площину політичного принципу — визначає кордони політичних одиниць. Чи культури самі по собі є тяглими чи ні — це вже інше питання.

Якщо питання про тяглість культур залишається відкритим і відповідь на нього скоріш за все не може бути загальною, а складатиметься з розмаїття відповідей, як нам розглядати проблему політичної привабливості культур — як сталих, так і новостворених? Тут також навряд чи можлива узагальнююча відповідь. У минулому деякі культури справді спричинилися до політичної дії, але назагал це було винятком. У сучасному світі націоналізм є не єдиною силою, і він не завжди переможний. Можемо сказати: ми маємо (чи нам запропоновано) цілком ґрунтовний і переконливий аргумент, який повинен довести що: а) культурна однорідність не є детермінантою політичних кордонів в аграрному світі й досить проблематично, що вона є такою в сучасному індустріально-науковому суспільстві; б) перехід від аграрного до індустріального суспільства є також переходом від світу, в якому високі (писемні й базовані на стандартній освіті) культури є досягненням і привілеєм меншості (якщо вони взагалі існують), до світу, в якому вони перетворюються на культуру суспільства в цілому. Саме з цими узагальненнями ми пов’язуємо виникнення націоналізму.

Доступні нам докази спрацьовують назагал у Європі, але не стовідсотково і не всюди. Потрібне подальше накопичення фактів чи подальший розвиток аргументації, щоб глибше з’ясувати суть справи. Так само контраргументи і факти, які заперечують наші міркування, не означають, що нашу теорію можна спростувати; вони, між іншим, не узаконюють іншу, яку можна було б вважати загальноприйнятою. Наша теорія пов’язує націоналізм із сучасним світом, не маючи упереджень щодо випадків сталого існування культур упродовж віків або ж тих випадків, коли культури були спроможні зумовити політичні зміни і сформувати політичну лояльність у домодерні часи. Маючи це на увазі, якщо ми справді хочемо зрозуміти, що таке націоналізм, мусимо передусім звернутися до того, що є новим, відмінним у сучасному світі, а не до того, що в нього є спільного з минулим. Я вважаю, що одні нації насправді мають справжні пупки, освячені віками, в інших їх створено національною пропагандою, а в деяких їх взагалі немає. На мою думку, друга із згаданих категорій є найчисельнішою, але я готовий переглянути свої висновки, якщо їх спростує реальне дослідження. В усякому разі, питання має бути сформульоване саме в такий спосіб.





Приклад: чеський націоналізм


Чеський націоналізм може слугувати одним із прикладів, так само, як і будь-який інший. Чеська культура з її ідеєю державності з центром у Празі посідає місце десь на півдорозі між "безпупковими" націями і тими, які мають виразні, помітні історичні пупки. Естонці, зокрема, є яскравим прикладом вельми успішного "безпупкового" націоналізму. На початку XIX ст. вони фактично не існували як самосвідома категорія — вони називали себе "місцевими", виокремлюючись від шведських чи німецьких городян або російських чиновників. Не існувало навіть відповідного етноніму. Проте якщо попередні умови й обставини аграрного суспільства уможливлювали і сприяли пануванню невеликої чужинської меншини, то тепер умови модерної доби стали сприятливішими для демографічної більшості всупереч її політичному становищу.

Стандартними для XIX ст. методами (національний театр, музей, освіта) було створено національну культуру. Цей процес був чітко і блискуче організований: в етнографічному музеї Тарту, наприклад, один експонат припадає на десять естонців, і сам музей існує завдяки підтримці симпатиків. Естонській культурі ніщо не загрожує: рівень письменності, освіти і суспільної свідомості тут дуже високий. Політичну незалежність вдалося здобути під час розпаду царської імперії й відновити після краху більшовицької. Той факт, що естонська культура в попередні часи не мала своєї державності, не такий уже й важливий: цей націоналізм настільки явно позбавлений пупка, що йому навіть не спадає на думку придумувати його, а національна культура є такою могутньою, що не може бути й мови про якусь загрозу для неї взагалі, до того ж вона спирається на міцну та ефективну політичну волю. (Зауважимо досить цікавий контраст із сусідньою Білоруссю, яка змагається за право на пупок з Литвою: було могутнє середньовічне Князівство Литовське "насправді" литовським чи білоруським? Місце його народження — литовські землі, однак йдеться про те, що, наприклад, головною мовою тут був слов’янський діалект, предок сучасної білоруської мови. Отже, маємо дві нації на один пупок.)

На діаметрально протилежному від Естонії боці знаходимо сучасні політичні одиниці, що мають безсумнівних політично-інституційних предків, які, у свою чергу, були тісно пов’язані з певною високою культурою. Чехи перебувають десь посередині між ними. Богемія та інші "землі корони святого Вацлава" з епохи середньовіччя та ранньомодерної доби були значним і впливовим політичним утворенням і безумовно пов’язаним (хоч і не завжди виразно) з чеською культурою і писемністю та відповідною високою культурою. Це не піддається сумніву, принаймні на загальному рівні. Однак у XVII ст., із закінченням релігійних війн і новим розподілом континенту згідно з Вестфальським миром, Королівство Богемія фактично зникає з політичної карти Європи. Спочатку воно збереглося, принаймні номінально, як одна з територій імперії Габсбургів, території, поєднаної з іншими лише персональною унією з монархом, але і цей номінальний статус поступово зникав. Більша за розмірами одиниця, яка перебрала цю спадщину, втратила зв’язок з чеською мовою, що стала селянською. Проте демографічне зростання та соціальна мобільність, зумовлені промисловою революцією, дали змогу чеськомовному населенню, яке становило більшість у Богемії і Моравії, поступово відвоювати міста й повернути високий статус своїй мові.

Однак порівняно з естонським прикладом тут була важлива відмінність. Естонці не мали історичного пупка. Вони народилися в процесі формування нації за умов, сприятливих для розвитку націоналізму. Вони не переймалися вигадуванням цього пупка або ж не спромоглися на це. З чехами — інша річ: пупок не важко було віднайти за допомогою будь-якого фахового історика. Королівство Богемія було надто помітним явищем, історія Празького університету, заснованого в XVI ст., давала навіть зразок виразно націоналістичного сюжету, пов’язаного з представництвом чехів і студентів іншого походження. Отже, поза усім цим найважливішим є те, що на початку XV ст. тут, у Богемії, існував рух протопротестантського зразка, який чинив успішний опір намаганням папи та імперії придушити його. Саме тут Богемія і чеська культура зробили помітний внесок у європейську історію.

Найвидатнішою постаттю чеського національного руху був президент-визволитель Томаш Масарик, університетський професор, унікальний взірець переможного короля-філософа. Вдаючись до метафор, можна було б сказати, що це був Мадзіні, Кавур і Гарібальді в одній особі: він розробив теорію, забезпечив міжнародну підтримку і під час Першої світової війни командував чеськими легіонами, які мали підтвердити і легітимізувати претензії на національну незалежність.

У чому полягала суть теорії Масарика? Передусім слід зауважити, що праці Масарика мають велике значення. Їх читають не тому, що автор досяг політичного успіху. Він був не так романтичним націоналістом, як моралістом. Націоналізм Масарика відповідав високоморальній історичній тенденції — в цьому було його виправдання і сила. Таємниця історії полягала в переході від авторитарних і догматичних політичних та клерикальних систем до ліберальних і демократичних. Змагання чехів за незалежність набували законності через те, що Габсбурги неспроможні були позбавитися свого традиційного авторитаризму й католицького догматизму: саме тому вони були приречені перетворитися на пил історії. Можливості, що з’явилися унаслідок Першої світової війни, надихнули Масарика відкинути "австро-слов’янську" концепцію чеського історика-будителя Палацького про Дунайську державу, яка б об’єднала малі нації центральної Європи і захистила їх від німецького експансіонізму і російського самодержавства.

Етичний пафос націоналізму Масарика мав і міжнародний контекст: чеський національний рух за незалежність узаконювався тим, що був складовою загальної історичної тенденції до свободи й демократії. Це не був егоїстичний, самодостатній націоналізм — якраз навпаки.

При цьому слід пам’ятати, що Масарик не вважав чехів пасажирами, які спізнилися на всесвітній потяг демократії. Він зараховував гуситів і різноманітні секти їхніх послідовників до лав попередників демократії та егалітаризму. Чеські цінності завжди мали таку спрямованість, і лише трагічна поразка 1620 р.1 і три наступні століття завадили цій тенденції.



1 Йдеться про битву біля Білої Гори 1620 p., яка вважається національною катастрофою у чеській історії. (Прим.перекл.)



Отже, Масарик не лише привів чеський націоналізм до перемоги 1918 р. та її закріплення у Версальській системі, а й подарував своїй нації пупок. Перед нами, які досліджують дискусію між примордіалістами та модерністами, постає питання: був цей пупок справжнім, історичним чи вигаданим?

З погляду Масарика, звісно, пупок був справжнім. Масарик був свідомий щодо заперечень повномасштабної тяглості між чехами XV ст. і його сучасниками. Він з прикрістю констатував активну участь у подальшому поневолюванні селян тих, хто, згідно з його власною тезою, мав би бути передвісниками сучасної демократії. З їхнього боку це було прикрим упущенням.

Утім, на думку деяких його співвітчизників, Масарик помилявся не лише в певних деталях, а й у самій основі своїх міркувань. Під час комуністичної реакції 1970-х опозиційний рух, відомий як "Хартія - 77" 1, очолив професор філософії Ян Паточка. У видатній праці, надрукованій вже після його смерті, він виклав свій погляд на характер чехів, їхню долю та історичну роль. Можна сказати, що певною мірою Паточка лише повторив або переформулював аргументи попередніх критиків Масарика, зокрема дуже впливового історика Пекаржа.



1 Дисидентський рух у Чехословаччині, з лав якого прийшов харизматичний президент посткомуністичної Чехії Вацлав Гавел. (Прим.перекл.)



Паточка відкидає ідею Масарика про наявність у чехів історичного пупка. В найзагальнішому вигляді ця позиція є такою: не існує тяглості між гуситами та егалітарною і ліберальною сучасною чеською нацією. Гусити належать середнім вікам і навряд чи вони стали б добрими сучасними соціал-демократами. Справжнє коріння сучасної чеської культури слід шукати в реакції католицького селянства на просвітницьку бюрократичну централізацію, яку впроваджували Габсбурги наприкінці XVIII ст., — ці настрої збереглися під час міграції селянства до міст. Відповідно, коли виникла потреба в теоретичному обгрунтуванні, звернулися до гуситів, егалітаризм яких служив чудовим виправданням плебейських тенденцій нової доби (Паточка із застереженням ставився до обох). Отже, пупок, знайдений Масариком, був досить сумнівним. З’являвся інший — хоч і не такий давній, але справжній. Його додатковим серйозним недоліком, на думку Пекаржа і Паточки, було заперечення міфу про чехів як про героїчний авангард демократії в Центральній Європі, яка залишалася б без нього в глибокій темряві.

Цей недолік за інших обставин міг перетворитися на перевагу. Масарик використав свою версію чеської історії як засіб формування прозахідної зовнішньої політики: треба було убезпечити чеську демократію союзом із Заходом, який на той час був непереможним і демократичним. Демократія і французька армія (чи можна було їх відокремити?) були непереможними.

Розплатою за ці ілюзії став Мюнхен. Демократичний Захід не заступився за своїх ідеологічних підспівувачів, а 1940 р. продемонстрував, що не такий він уже й непереможний. Мюнхен зруйнував Масарикову філософію історії. Схильність чехів до демократично-егалітарного стилю в політиці витримала це випробовування, але коли демократія відродилася після краху комунізму, вона вже втратила душу Масарика. Ми є демократами через наш споживацький дух, а не через якусь піднесено-романтичну історичну традицію: західні ринки цікавлять нас більше, ніж західні цінності. Тональність установлює не так філософія історії, як дрібнобюргерський чеський самозадоволений патріотизм, особливо після настання місцевого "економічного дива" 1. Прихильникам вільного ринку і католикам, що об’єдналися в новому уряді зіщуленої Чеської республіки 2, більше пасує (хоча він може і не на тому місці) пупок, винайдений Паточкою, а не Масариком.

Отже, одні нації мають пупки, інші знаходять їх, деяким їх імплантують. Скоріш за все ті, що мають справжні пупки, перебувають у меншості, але це не важливо. Важливим є те, що існує потреба в пупках, зумовлена вимогами сучасної доби.



1 Філіппіка проти політики та її духовних наслідків уряду Вацлава Клауса. (Прим. перекл.)

2 Йдеться про "цивілізоване розлучення" Чехії і Словаччини 1993 р. і остаточний кінець Чехословаччини, створеної Масариком. (Прим. перекл.)















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.