Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


Попередня     Головна     Наступна





16. ПРАКТИЧНІ ЗАУВАГИ



Конфлікти, породжені націоналізмом, спричиняють неймовірні страждання. Націоналізм — це не просто цікаве явище. Це серйозна проблема — і не лише для тих, хто через відданість інтернаціоналізму чи класовому підходу вважає нації неприродною формою політичного устрою. Навіть той, хто не цікавиться теоріями правильного державного устрою чи справедливого визначення кордонів, не може не перейматися тим, скільки страждань, жорстокості, несправедливості приносить націоналізм, який хаос він породжує. Чи пропонує наша теорія якісь практичні підходи до розв’язання цієї проблеми?

Не існує жодного магічного заклинання, яке могло б угамувати етнічний конфлікт і осяяти його учасників світлом злагоди. Усі наші попередні міркування доводять: нема жодного сенсу в моралізаторському проповідництві братерської любові між людьми, спрямованому на засудження націоналізму. Мотиви, які породжують націоналістичне почуття, надзвичайно глибоко закорінені в обставинах життя сучасної людини, обставинах, які вимагають однорідності певної високої культури в межах певної політичної одиниці, які прирікають тих, хто не володіє цією культурою, на принизливу роль громадян другого сорту. В такій ситуації люди не можуть не бути націоналістами, і в цьому разі краще намагатися давати собі раду з обставинами, що породжують націоналізм, аніж вдаватися до проповідей і благань, закликів утримуватися від почуттів, які є цілком природними для жертв націоналізму.

Водночас не слід вважати націоналізм проявом якогось загальнолюдського кровного чи територіального інстинкту. Звісно, люди можуть піддаватися впливові "богів темряви" і відчувати задоволення, приносячи їм жертви. Не вдаватимемо, що цієї проблеми не існує, тим паче, що деякі її вияви потрапляють у сферу наших інтересів. Цивілізація не є ідеальною, і ми постійно наражаємося на необхідність шукати компроміс між покликами інстинкту і нормами цивілізованого життя, між безмежним прагненням комфорту та облаштованості і вимогами доцільності та скептицизму. Розчарування, відчуження, свавілля — усе це може бути нашою долею, і може статися так, що суспільний устрій радше потребуватиме їх, ніж намагатиметься скасувати. Однак проблема націоналізму є більш специфічною, вона не зводиться до згаданих форм лиха і негараздів. Вона потребує конкретнішого діагнозу, специфічніших засобів лікування та особливих паліативів. Що можна було б запропонувати?

Одна з найочевидніших самодостатніх цінностей — політична стабільність. Консерватизм тут значною мірою правий. Думка про те, що будь-який усталений політичний устрій треба змінити чи навіть усунути лише тому, що він не відповідає абстрактному принципу (такому, наприклад, як "самовизначення націй"), є абсурдною. Щоправда, не менш абсурдне протилежне твердження, що лише сам факт існування держави чи політичної системи автоматично надає їм легітимності. Деякі "реально існуючі" системи насправді є нежиттєздатними, і тому коректним є питання, як їх замінити, а не як їх удосконалити (згадаємо останню патетичну спробу більшовизму обґрунтувати свою легітимність самим фактом власного існування, яке, між іншим, не було таким уже й тривалим). У наш час багато політичних систем, що поєднували культурне розмаїття з тривалою нерівноправністю наявних культур, потрапили саме до цієї категорії. Вони загинули через те, що порушили націоналістичний принцип, який у минулому порушувався безкарно.

Загальний висновок (про абсолютне правило, звісно, не йдеться) такий: зміна політичної системи має відбуватися повільно, поступово. Було б непрофесійною наївністю радіти з приводу несподіваного, катастрофічного розпаду, скажімо, габсбурзької, радянської чи югославської держав. Консерватори мають рацію: найбільш цупким суспільним цементом є тяглість, звичай і злагода, засновані не на раціональності (загалом люди рідко розуміють, чому вони мають підкорятися тій, а не іншій владі): людина визнає усталену владу, звичаї та правила тому, що це роблять інші люди. Приєднуючись до мовчазної більшості, кожна людина чи група зміцнюють стабільність і можливість робити свою справу й жити без негараздів. Однак як тільки усталений лад дестабілізується, виникає непевність щодо джерел законності та влади. Тоді у змаганні ворогуючих сторін може взяти гору не розумний вибір, а вправність у насильстві. Не випадково так часто ідеологічні революції закінчувалися терором, а розпад імперій — усобицями і кривавими війнами.

Завжди слід пам’ятати, що в етнічному протистоянні не існує остаточних відповідей. Спосіб розв’язання деяких конфліктів може здаватися дуже несправедливим, але справедливих способів просто не існує. "Право націй на самовизначення" здається реальним принципом, можливістю створити унікальний рецепт для розв’язання різноманітних конкретних конфліктних ситуацій. Однак насправді це нісенітниця. Втілення цієї ідеї потребує застосування найрізноманітніших принципів, що перетинаються і суперечать один одному. Який із них має бути провідним — демографічний, історичний, географічний? Дія демографічного принципу (все вирішує більшість) залежить від того, як розташовані виборчі дільниці; способом розташування можна домагатися різних відповідей, маніпулювати більшістю. Існує також далеко не другорядне питання безпеки: наша нація була об’єктом нападів у минулому, і це може трапитися знов, отже, чи можемо ми спокійно сприймати кордон, який дозволить ворогові легко захопити половину країни чи обстрілювати столицю навіть з легкої зброї? У Косово постало не менш гостре питання: чи можна сподіватися, що нація зречеться частини землі, яка пов’язана з найбільшою національною катастрофою, навіть якщо тепер ця частина заселена чужинцями?

Ніхто не командує виборчими дільницями; ми обираємо самі, але голосування залежить від того, як його організовано. Чи можна ігнорувати історичну або географічну цілісність? Згідно зі згаданим принципом навіть та культурно-національна група, яка ніде не є більшістю, може вимагати для себе безпечного життєвого простору. Загальновідомо й те, що спосіб поєднання культури і території залежить від роду занять населення: виробляє воно комп’ютерне обладнання, вирощує картоплю, випасає верблюдів чи полює на північних оленів. Індустріальне населення є мобільним, воно не може емоційно узалежнюватися від землі, місця в будь-який сталий спосіб; одне індустріальне передмістя подібне до іншого; місце проживання не має великого значення. Через зрозумілі причини аграрне населення значно тісніше пов’язане з землею почуттям території, місця, хоча воно не обов’язково надто переймається цим питанням. Племена пастухів дуже добре знають і відчувають землю, де живуть, але вони мандрують далеко за її межами. Так само мисливці, але вони зазвичай нечисленні і майже завжди поглинуті набагато численнішими чужинцями-мігрантами. Отже, чи можна запропонувати формулу, в якій територіальні вимоги груп, що прагнуть самовизначення (неможливого без суверенної території), будуть такими: один мисливець дорівнює п’яти пастухам, десяти аграріям чи сотні промислових робітників? Чи можемо ми стверджувати в такому разі, що промислові робітники є нижчою формою організації людства? Що вони не здатні на глибоку і щиру любов до рідної землі? Якщо зважити на те, що їхній рівень письменності зазвичай вищий, ніж в усіх інших категорій, можна припустити, що вони обізнані з літературними творами романтизму і згадані почуття доступні їм більшою мірою.

Коротше — різні критерії майже завжди суперечать один одному. Отже, спосіб "розв’язання" проблеми не може грунтуватися лише на справедливості, оскільки варіантів справедливості завжди буде більше, ніж один. З огляду на це треба визнати, що серед побічних чинників, які мусимо брати до уваги (оскільки "справедливість" не дає остаточної відповіді), мають бути стабільність і тяглість. Status quo сам по собі не є священною коровою, але його треба поважати, хоч і не абсолютизувати. Ідея, що все існуюче є розумним, належить до однієї з найбільших філософських дурниць (утім, не єдиної). Серйозніше можна було б поставитися до ідеї, що існуюче має певні позитивні сторони і переваги порівняно із запропонованими альтернативами і що не слід було б змінювати його без потреби і продуманої системи заходів.

Слідом за стабільністю і тяглістю йде таке поняття, як добробут. Люди, які живуть у достатку, які впевнені, що їхнє матеріальне становище й надалі поліпшуватиметься, менш схильні піддаватися спокусі насильницької поведінки, яка зруйнує їхній світ, ніж ті, становище яких погіршується без перспектив на краще, не кажучи про тих, хто перебуває на межі відчаю. Крім цього загального міркування, що стосується людства загалом, треба згадати про особливі наслідки саме індустріального добробуту, який уможливлює лагіднішу поведінку та зменшує схильність і здатність людей переносити негаразди жорстоких конфліктів. З громадян економічно і соціально найбільш передових країн рідко виходять дуже добрі солдати.

Розвинуте індустріальне суспільство, з одного боку, може породжувати величезні політичні одиниці, а з іншого — призводити до більшої локальної автономії, спричиняти те, що можна було б назвати кантонізацією. Загальний розвиток технологій потребує дедалі ефективнішої наднаціональної влади: ресурси та ноу-хау, потрібні для виробництва найруйнівнішої ядерної, біологічної чи іншої зброї, стають чимраз доступнішими. Не за горами той час, коли лише дієздатна центральна влада зможе зупинити чи то екологічну катастрофу, чи то шантаж з боку малих угруповань, які прагнуть суворо покарати тих, хто не цінує їхніх ідеалів. Ці міркування можуть бути вагомим аргументом щодо необхідності поступового формування наднаціональної влади, спроможної протистояти такій небезпеці.

Однак дедалі помітнішою стає й інша тенденція. Принади індустріального добробуту лише частково базуються на індивідуальній чи сімейній власності; значною мірою вони також залежать від досить складної інфраструктури, яку не можна побудувати і утримувати одноосібно. Наслідок: дуже висока частка суспільних благ доходить до окремих індивідів через посередництво колективних/політичних структур і груп, які керують згаданими інфраструктурами. Звідси наступний наслідок: ці групи мають бути організовані для того, щоб впливати на розподіл колективно керованого сектору держави у власних інтересах. Серед таких "груп інтересу" найочевиднішими претендентами є регіональні групи, і зараз ми спостерігаємо явні ознаки посилення їхньої активності та самоствердження.

Якщо ці дві тенденції справді існують, можна очікувати, що розвинутий індустріальний світ опиниться в ситуації, в якій колись перебував світ аграрний: дієздатні політичні одиниці були або більшими, або меншими за "національні", що ґрунтувалися на спільності "високої" культури. Подібно до того, як колишні містадержави були субетнічними, а імперії — надетнічними, інституції, які запобігатимуть ядерній чи екологічній катастрофі, контролюватимуть торгівлю зброєю і боротимуться з наркобізнесом тощо, будуть надетнічними, а інституції, що опікуватимуться шкільною системою чи соціальною допомогою, можуть стати субетнічними. Це не так передбачення, як сподівання, на нашу думку, обгрунтоване.

Нарешті, дедалі помітніше окреслюється розвиток позатериторіальних культурних об’єднань, які певною мірою спромоглися відокремити патріотизм (любов до конкретної культури та її носіїв) від культивування територіального принципу. Двадцяте століття стало свідком успішної "детериторіалізації" націоналізму: тепер кожний знає, що сила і престиж нації залежать від її економічних показників, а не від того, яку площу на карті зафарбовано її кольором. Подальша "детериторіалізація", здатність любити руританську народну музику без вимог виняткового суверенітету для тих селищ, де ця музика виникла, є дуже бажаною, але надзвичайно складною: суть літератури романтизму полягає саме у фетишизації краєвиду, в територіальній ідентифікації та делімітації національної культури. З іншого боку, сучасні комунікативні технології уможливлюють доступ до двох чи більше національних телемереж у межах однієї "території"... В будь-якому разі: на тих великих просторах нашої планети, де спостерігається розмаїття культур, існує лише дві можливості — або плюралізм, відмова від фетишизації території, або етнічна чистка. Сучасна людина навряд чи забариться з вибором.

Звісно, що наведені міркування та рекомендації є суто загальними: стабільність, обережність і поміркованість змін, запровадження їх лише за необхідності й наявності гарантій впорядкованого переходу до наступного режиму; достаток; централізація основних функцій утримання порядку і кантонізація соціальних служб; культурний плюралізм, дефетишизація території. Можливо, це банальні речі, але їх принаймні поставлено в контекст загальної теорії того, що являє собою проблему, яка нас цікавить. Якщо хтось має кращі реалістичні рекомендації, я радо ознайомлюся з ними.














Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.