Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


Головна         Ізборник         Наступна




ЛІТОПИС ГАДЯЦЬКОГО ПОЛКОВНИКА
ГРИГОРІЯ ГРАБЯНКИ



ПЕРЕБІГ


презільної і від початку поляків щонайкривавішої небувалої битви Богдана Хмельницького гетьмана запорізького, що точилася з поляками в час панування найясніших королів польських Владислава, а потім Казимира, і яка почалася в 1648 році та за літ десять після смерті Хмельницького так і не скінчилася; цей перебіг з писань різних літописців та з щоденника, на тій війні писаного, в місті Гадячі зусиллями Григорія Грабянки зібраний та самобутніми свідченнями старих жителів підтверджений року 1710.






СЛОВО ДО ЧИТАЧА ЗАРАДИ ЧОГО ЦЯ ІСТОРІЯ НАПИСАНА



Оскільки в книгах, що написані давніми історіографами (римськими та польськими — Кромером, Бєльським, Стрийковським, Гвагніним, Каховським — а також німецькими Пофендорфом та Гибнером) і нині за велінням Петра Першого Імператора Всеросійського на слов'янську мову перекладених, оскільки скрізь у цих книгах пишуть про битви козаків супроти бусурман, розповідають, як козаки в пустельних лугах на узбережжях Дніпра та Бугу з давніх давен збираються не заради наживи, а тільки задля оборони та зміцнення віри християнської, як вони і на землі і на морі тьму турок і татар побивали і під личиною самоволі сугубо добреє діло творили: по-перше, від хижаків-татар бранців-християн відбивали та волю їм дарували, по-друге, Польське Королівство і Русь від злоби татарської мужньо відстояли. І в битвах тих були звитяжними не заради слави, а заради оборони землі своєї від тих, хто хотів заволодіти нею. І до сьогодні вони відстояли її цілком і навіть розширили, що і засвідчили землеміри на картах світу, виділивши, в них воєводства Київське, Чернігівське, Браславське та Подільське, де протікають ріки Дністро, Буг, Горинь, Дніпро, Десна та Сурож, а звідти до Чорного моря. І заради того, щоб славетні звершення їхні під проводом благополучних вождів здійснені, а особливо за Богдана Хмельницького, преславного вождя запорозького, котрий стояв за вольності руські супроти поляків та за спокій, при якому б в землях українських не було б воєвод, каштелянів, старост, судіїв та інших представників влади, що їх король Казимир перший року 1340 під присягою своїм наступникам повелів оберігати і які стояли за скасування вольностей козацьких, що козакам королями були даровані, котрий виступив проти образ нестерпних, які чинили поляки за владарювання найясніших королів польських Владислава та Казимира, і щоб звершення ці не пішли в забуття, я замислив оцю історію написати на незабудь нащадкам. Я вибирав дещо з щоденників наших воїнів, що перебували у війську, дещо з духовних та мирських літописців, наскільки міг знайти в них щось достовірне, долучав розповіді очевидців, що ще й нині в живих ходять, і їх розповіді підтверджують слова літописців. І хай читач не думає, що я хоч щось додаю від себе, ні — кажу тільки те, про що повідали історики, що підтвердили очевидці, а я тільки зібрав все це і записав. А багато ж які з нинішніх преславних військових виправ славу писану щонайдревніших царів явно побивають і до нащадків так і не сягають. Ну, а хто б нині знав про богоданого проводиря Моїсея, котрий плем'я іудейське з рабства єгипетського немов по суші через Червоне море вивів і в ньому ж царя єгипетського та його воїв потопив, коли б про нього нічого не було сказано в писанії? Хто б про Навуходоносора щонайпершого на землі по славі, хто б про Кіра, що найперший море кораблями виповнив, хто б про Олександра, славою увінчаного, і про Августа, що над світом єдиний владарював, і нарешті, хто б про Димитрія, князя московського, що міліон та двісті тисяч гордих своїм Мамаєм татар винищив і що їхні землі татарськії росіянам коритися примусив, хто б про тих, чию славу й земля вмістити не могла, знав і чи змогли б всі вони перепливти безодню забуття і чи не потонули б посеред глибин невідання, коли б святе писаніє не виставило б їхні діяння на всесвітнє позорище, а проповідники і красноглаголивії витії словом божим діяння їхні не оздобили? Про них і до них подібних упокорювачів Історії я не раз думав, коли годинами солодко читав і коли прозрівав ту користь для їхніх народів, що в'язалася з безсмертною славою, але ж наша вітчизна від них своїми ратними трудами ну просто ніяк не різниться і, бачачи її звитяги в пучині забуття, я не заради якоїсь любострастної слави, а спонукуваний спільною користю і заради неї вирішив не лишати в попелі мовчання схованими дії щонайвірнішого нашого сина благорозумного вождя Богдана Хмельницького, який Малу Росію від щонайтяжчого ярма лядського козацькою мужністю вивільнив і що до російського монарха з стольними містами в підданство привів. Я хотів явити всім народам, що не лише славеноруські монархи своєю силою напускали страх на всі сторони, а й їхні піддані, відстоюючи вітчизну і встаючи за образи росіян, спроможні проти щонаймогутніших владарів збройно стояти.




ПОХВАЛА ВІРШАМИ ХМЕЛЬНИЦЬКОМУ ВІД НАРОДУ МАЛОРОСІЙСЬКОГО


Оце Богдан Хмельницький намальований *

Воїн руський славний, так і неподоланий.

Завдяки йому Україна на ноги стала,

Бо у ярмі лядськім ледве не сконала.


Скасував він унію, бив ляхів з жидами

Й інших ворогів тими ж гнав шляхами.

Ох і голосні ж ви, вісті переможні,

Раз у всесвіт славу понести спроможні!


Навіть в землях Фракії оселився страх

Коли Марса гуки мчали на крилах.

Кончиною скорений, смертю він гордує

І в синах російських живе та воює.





ПЕЧАТКА МАЛОЇ РОСІЇ ЙОГО ЦАРСЬКОЇ ПРЕСВІТЛОЇ ВЕЛИЧНОСТІ ВІЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО



Вірші на герб Малоросійський


Війська Запорозького воїн знаменитий

Щохвилини ладен край свій боронити,

1 хоч супостата не зрить пред собою,

Однак зброя завжди готова до бою.

У повсталих сила полягає в тому,

Що боронять волю батьківського дому.

В першу-ліпшу хвилю стануть проти злого,

Щоб не зріть в неволі нікого живого.

Бо відомо здавна — справа пастуха

Від отари гнати хижого вовка.


Перш ніж розпочати розповідь про походи та битви козацькі, хоч і немає на те пильної потреби у передмові широко розповідати про прабатьків народу того козацького, все ж я, заради кращого розуміння, постараюся детальніше оповісти, звідки пішла назва козаків, від якого племені-народу, та як їхні, козаків, прабатьки — хозари — ще з часу прабатька їхнього Гомера, онука Ноєвого, мандруючи стойбищами з однієї землі в іншу, отак як калмики, утворювали різні союзи та мови, і набравши сили, утворили були свої царства, і як, після того, коли знекровилися в битвах, перетворилися з хозарів на козаків; про все це далі у передньому слові буде сказано, якщо читач, не страхаючись розмірів, не полінується його прочитати. Переднє слово збудить охоту і до розуміння розповіді розум підготує: бо хто чинно справу починає, той на повну силу к ділу приступає.







ПРО ЗАЧАТКИ ПЕРЕІМЕНУВАННЯ НА КОЗАКІВ ТА ЗВІДКИ ЇХНЯ НАЗВА ПОХОДИТЬ, ВІД ЯКОГО ПЛЕМЕНІ ТА РОДУ; А ВОДНОЧАС КОРОТКО І ПРО НАЙДАВНІШІ ПОДІЇ, З НИМИ ПОВ'ЯЗАНІ


Народ малоросійський, прозваний козаками, має що-найдавніше походження від скіфського роду, — котрий, як кажуть, жив аж біля гір Алянські Аляни, біля річки, що протікає через Бухарську землю в Хвалинське море, — від хозар, що своєю спорідненістю сягають племені першого Яфетового сина Гомера. Після того як ці найдавніші Гомери чи Кимери чи Цимброви рушили від Азовського (Кимерійського) моря на північ і на захід, після того як вони перетворилися на Литву, на Жмудь, на Гофів, Швенів та інші народи, вони осіли в тих краях, оці Аляно-хозари — це можна зрозуміти з того, що й народ слов'янський від прабатька Яфета походить. Через деякий, немалий, час розмножилися і розселилися пе обох берегах Дону, річки, що відділяє Європу від Азії, а потім і в Європі не одну землю під руку свою забрали — поселилися в Таврії (нині Кримом прозивається), звідти попрямували до Дніпра, вийшли за Дніпром до земель, що лежать понад Чорним морем, де стоять нині Очаків та Бєлгород, дійшли навіть до Панонії і там дали початок іншим народам, які тоді прозивалися аварами, гунами тощо. А ті ж, що лишилися в Азії, ті теж розселилися аж до Волги і далі, аж за Волгу, за Яїк, за Якубу та Козар-річку; ті ж, що залишилися і далі поблизу Хвалинського моря перебрали собі назву Болгар і, кликані своєю необоримою мужністю, через деякий час улуси заволзьких татар підкорили, а потім, оскільки татари кривавою платою відплатили їм за неволю, попрямували до Дунаю і десь року 666 болгарами прозивалися.

Побоюючись їхнього сусідства, греко-римський кесарь Костянтмн-великий (уже четвертий, що носив це ім'я) рушив війною на болгар, але вони його розбили і з землі своєї погнали так, що він ледве-ледве встиг сховатися в Константинополі... Отак болгари, відразу ж після приходу, переможно на нових землях життя почали, а закріпившися в тих краях, ще не раз і опісля ходили походами супроти греко-римських кесарів і бувало, що перемагали, а траплялося, що й самі переможені бували, і так аж доти, доки над ними не возсіяло (ще за часів патріархів царгородських Фотія та Михайла Керуларія та пап римських Льва третього, а опісля Сергія) світло православної віри.

Ці Аляно-хозари в час панування кесарів римських Тіта та Веспасіана, року семидесятого по рождеству христовім, провели їх через каспійські степи в царство Гірканськб, повоювали Мідію та Вірменію, взяли там багату здобич і безборонне назад повернулися: опісля ж, приваблювані мздою, ще довгий час оружно римлянам служили, а римляни за їх мужність та нечувану відвагу У битвах почестями їх шанували і незліченними дарами збагачували.

Мав той народ звичаї грубі та жорстокі, як татари нині, образ лиховісний, як у калмиків, і жив у незлічених неметах, мандруючи з місця на місце заради пасовиськ стадам своїм; харчувалися грубим м'ясом невареним, хліба ж не те що не знали, а навіть й уяви про нього не мали. Отак живучи-проживаючи та зваби світу цього — золота, серебра, коштовних каменів та інших подібних речей, котрі у людей в шанобі та в почестях — цураючись, вони єдино чим займалися, так це невтомно лицарської звитяги навчалися, і саме тому були настільки хоробрі і настільки страху не знали, що каган хазарський — цар їхній — був постраховиськом для народів навколишніх. Про хоробрість народу того немало в літописах грецьких та римських писалося, бо не раз і Кіру, царю перському, і Олександру Великому і Августу Римському славно допомагали у їхніх походах та в упокоренні держав світу сього. А найміцнішою твердинею їхньою та пристанищем були землі, що з одного боку омивалися Білим морем, а з другого прилягали, як свідчить Ботера, до Меофійського озера, що омивало Таврику. Ці землі здавна прозивалися Хазарією, а люди тамтешні — хазарами; край той незвичайний і немов би самою природою обладнаний для неприступності, оскільки від землі зовсім крихітною греблею відділений і тому скидається на острів довжиною в двацять і шириною на десять миль; в сторону, що обернена до півдня, він ділиться надвоє і творить морську затоку, при гирлі якої стоїть велике місто, прозване Кафою, котре не лише для проживання людей добре, а прекрасне ще й тим, що може служити пристанню для тьми тьмущої кораблів. Ця земля може прохарчувати стільки люду, що й уявити тяжко, оскільки плодоносна не лише на харч людський, а й на пасовиська стадам їхнім. Не малу користь мали хазари і з моря

Азовського, яке пролягало окіл (за свідченням землемірів) миль на двісті, і яке протокою моря Кимерійського, завширшки з милю, з'єднує Азовське та Чорне моря, маючи з одного боку місто Керч, а з іншого Тамань; та понеже вищепоіменоване Азовське море, оскільки річка Дон безперестану несе свої води до нього, скоріше прісне аніж солоне, то й у його глибинах неможливо злічити рибних багатств, якщо ото прісні води з Білоге моря (?) і води Чорного моря отам сходяться то й творять вони мешканцям тим багатства незліченні і невимовну словом користь. Користуючись тими багатствами, каган завжди мав змогу силу воїнства збирати і при собі тримати і з їхньою поміччю сильно збагачувався, продаючи, що за зайвину було, до Константинополя, а то і далі. Торгував кіньми, скотиною, вівцями, продавав вовну, хліб, масло, шкіру, рибу вялену, осетрину, ікру, сіль та інші товари. Багатства того краю не раз оберталися підмогою і в битвах, бо ж саме Кубанню, Доном, Дніпром, Дністром-Дунаєм, морем і полем йшло воїнство до місця збору, вони виповняли море тисячами кораблів, а землю кіннотою і несподівано з'являлися під стінами Царгорода.

Не будучи спроможними, як вогонь у попелі, сили своєї та звитяги своєї у собі приховати, вони ходили походами, очолювані старійшими роду, на всі землі навкіл і прозивалися ці старші один услід за другим каганом, сиріч царем; і хтось із них (ім'я його через давнину літ літописи не називають або з інших причин забуттю віддають) року 600, наслідуючи татар, рушив од Азовського моря, покинувши насиджені місця, з сильним військом за Дунай; його з шаною вітали королі аварців та гунів, він був прийнятий царем усіх західних невірних слов'ян, повоював грецькі землі, пішов на Венецію, а наостанку й на Істрію і здобув місто Форум Юліум, скориставшись допомогою вдови Ромільди, благовірної Агилюлпа, князя лонгобардів, що забажала стати йому за жінку та ластилась до нього. Проте невірності не стерпівши і гнушаючись її улесливості, каган, що найбільше шанував жіночу незрадливість, наказав її посадити на палю, проказавши: «ось якого чоловіка ти варта». Прочувши ж, що Приск — воєвода грецького кесаря Маврикія — рушив походом на його землю, він повернувся додому в Панонію. Той Приск в союзі з слов'янами, за два роки перед цим, переміг одного з вождів каганових, однак каган не зважив на те і не помстившись за кривду, виявив до Приска прихильність. А сталося все це так. Каган прочув, що ось-ось має наспіти день воскресіння господнього, а воїнство грецьке свято стрічає без харчів зовсім, і він зжалівся, послав до них вісника і запропонував їм, скільки треба, взяти хліб у нього. Приск погодився, спорядив кілька десятків возів і взяв харч для війська із запасів каганових і безбоязненно та привільно відсвяткував з воїнством свято світлого воскресіння Христова. Опісля ж, рушивши від римського табору, каган взяв місто Дризипару і, вкрай розоривши, спалив його до тла; і саме після цього Царгород весь час перебував у такому страхові великому, що Маврикій, кесарь греко-римський, змушений був відрядити до кагана одного з членів свого синкліту, мужа чесного і великого по імені Армазон, з дарами та почестями, аби той вимолив у кагана мир для греків та римлян. Муж той, виконуючи веління царське, прийшов у стан слов'ян і, запропонувавши силу-силенну дарів, запросив у кагана миру і дорікнув, ніби той зловживає удачею, що донині йому сприяла. Каган же у відповідь мовив: «Щастям, — каже, — й раніше і зараз користаюся в міру і поки світу пам'ятаю в час кожного походу тисячі наших людей головами накладали і саме тому вважаю, що щастя річ вередлива, а проти вас я стою не як супостат ваш, а як противник, що лише слави своєї глядить, тому й дари оці, що їх кесар ваш з вами передав, не приймаю і хочу тільки, аби за кожного бранця, викупаючи, кесар дав мені по динару». Цю відповідь кагана Армазон після повернення передав кесарю, а Маврикій, погордою здоланий, порозмислив і вирішив, що якщо такий викуп давати, то краще зовсім не платити. Каган же, дізнавшись про рішення царське, розгнівався і наказав всіх Маврикієвих бранців знищити, а з інших греко-римських підданних взяв викуп великий і попрямував додому. За бранців же, знищених через скнарість царську, помстилася всесильна рука господня, скаравши увесь рід Маврикіїв, дружину і дітей, рукою Фоки-нелюда.

А року 612 Хоздрой, цар персидський, рушив походом на грецьку землю, Сірію, Єгипет та Лівію, а звідти з легко озброєними загонами не раз ходив далі і чимало неприємностей та прикростей греко-римській державі натворив. І так дошкулив, що сам цар Іраклій вирушив насупроти нього. В намічений похід вирушаючи, він доручив нагляд за своїм сином. Сергію, патріарху Костянтинопольському, Бононію-Патрикію та кагану хазарському, королеві аварському, що на цей час уже з ним помирився і проживав у любові та злагоді, полишивши кращу частину свого війська для оборони міста, другу частину він забрав з собою і попрямував на Азовське море, в країну до потурчених хазарів, прозвану Анатолією, і підговорив їх приєднатися до себе. Ті ж, перейшовши гори перевалами поблизу Каспійського моря, вдерлися в Персію під проводом Зебілія, другої людини в хазарії після кагана. В місті Лазику до хазарів, що нещадно плюндрувати перську землю, приєднався і кесар Іраклій. Зебил, з військом своїм поклонившись йому, полишив на чолі загону в сорок тисяч добірного товариства свого старшого сина, а сам повернувся додому. А Хоздрой, будучи змушений полишити підступно захоплені землі, вернув у свій край і став на його оборону; бився він років з дванадцять і ніяк не міг здолати Іраклія. Але знаючи, що каган не завжди дотримував даного слова, відрядив до нього послів і перетягнув на свій бік, підговоривши, щоб той полишив грецького кесаря, примирився з його воєводою по імені Серваріс і разом з ним скорив війною грецьку землю. Каган з охотою піддався на підмову і з великим хазарським та перським військом рушив на стольний град Константинополь. І таки взяв би його, коли б не був переможений чудесною нездоланною силою пресвятої богоматері, яка своє місто, як долю власну оберігає, про що детально в синаксирі п'ятій четвертого десятку розповідається.

Після тієї страшної перемоги над хазарами під Костянтинополем, хоч сили їхні почасти вже були зметені, навколишні народи все ж побоювалися незліченності хазарської. І тому їхній повелитель, цар грецький Лев Ісавранин, року 630, шукаючи замирення з ними, повелів своєму синові Левку Копроніму взяти за жінку Ірину, дочку каганову; з часом у неї знайшовся син Лев, прозваний хазарином, і цей син після батька свого успадкував скіптер держави грецької. До цього кагана року 640 король французький прислав свого посла Рихарія з проханням про допомогу; той посол, прибуваючи у кагана, якось при нагоді завів мову про нечестиву ідолопоклонну хазарську віру; каган же йому у відповідь мудро відказав: «Ви, християни, рабами божими називаєтесь, а супроти волі його злобу несповідиму творите, от саме тому бог ваш і дозволяє, щоб ми, невірні, гнів божий вам на мечах своїх несли».

Невдовзі ж хазари, з греками помирившись по-християнськи, почали від херсонян переймати віру і, споріднившись з ними, поклали в себе православно-католицький догмат проповідувати. І на тому наміру своєму твердо стояли і дійшли до того, що з волі божої землі їхні знесилились і тоді, року 888, Карл великий, король французький, вирішивши відплатити за кривди свої, що їх завдали королівству предки каганів, рушив війною на чолі величезного війська на провадиря хазарського, що воював на Волзі, і розбив його і столицю його, разом з двором його, що добре укріплені були, взяв. Опісля ж, остерігаючись відродження сили хазарської, та й водночас побоюючись їх, вирішив знищити цей народ, сплюндрував їхнє царство, стольний град разом з усією його ліпотою розметав, так, щоб і згадки про хазарів в Панонії не лишилося; взяв там король франків стільки добра та багатства, скільки жодна війна ще їм не приносила. Ті багатства, взяті в переможених і аварів і гунів заразом з каганами їхніми, і принесені сюди лежали багато літ недвижимі, тут же лежало і те, що було забрано в багатьох царів, кесарів та і в самих франків, і те все, зібране не за один рік, за одне літо загинуло. Отак народ славенський або хазари спершу бувши постраховиськом для народів заходу і сходу, півночі і півдня, нінащо перевівся після війни з французами. Полишивши нам, нащадкам, тільки пам'ять про те, що хазари проживали в Панонії.

А наостанку, року 900, і тих слов'ян, що розселилися аж до берегів північного моря-окіяну і поселилися за річкою Альбою і що перебрали назву велятобів, сербів, оботритів, богемів, і що єдиного племені і народу суть, і що тільки деякимии звичаями та обрядами різнилися, так ото всіх їх, однаково небезпечних саксонцям, цісар Отто єдиною битвою змів, вкінець переміг і під свою руку забрав. І все це з допомогою та через підступність одного єдиного вождя слов'янського, по імені Торгумир, котрий на щедрі дарунки та на великі посули кесарські поластився і заповів кесарю землю слов'янську його державі передати; та не будучи ніяк у спромозі виконати свій намір, він з помислом підступним прийшов до внука під місто, що нині Бранденбургом прозивається, а онук його, найвправніший у справі військовій серед князів, саме владарював над тим містом. Ото його цей підступник Торгомир, зробивши вигляд, що хоче якесь важливе слово мовити, викликав до себе в чисте поле і там, спіймавши, не гаючись смерті віддав, а місто і землю всю кесарю передав. Відтоді й перестали слов'яни тими землями володіти, відтоді там пропав і народ слов'янський, перейнявши різні назви, як от: Нова мархія (нова марка), Померанія, Кашубія тощо.

Після винищення Карлом великим слов'ян і каганів у Панонії, а на півночі кесарем Отто, залишилися тільки ті хазари, що віддавна проживали понад Чорним морем у Таврії, поблизу Азовського моря та вод кимерійських аж до Анатолії. І хоч кількісно це плем'я й поменшало, проте мужність їхня не оскуділа. Вони продовжували владарювати над Києвом та над іншими руськими землями, щедру данину в них збираючи: по шкірці білки від кожної хати та по шелягу від плуга. І тільки коли Аскольд та Дір, Рюрикові воєводи (князя великого новгородського) прийшли до Києва і сіли на стіл князівський у ньому, тільки тоді припинили платити данину хазарам. Після них у Києві князював Олег, він забрав у хазарів Радомич та Північ. Після Олега київським князем став Ігор Рюрикович, і тому що на древлян таку нестерпну данину наклав, що навіть перевершив хазарів, так він року 908 був забитий древлянами та похоронений у граді Коростишеві (?). Після нього скіптер землі Київської успадкував його син Святослав Ігоревич, котрий ходив походом на Оку-ріку та на Волгу і, забачивши вятичів, котрі саме хазарам данину платили, відвоював їх, чим і примусив хазарського когана йти супроти нього війною. Та Святослав, виявивши в битві міць і мужність, переміг, стольний град Білу Вежу здобув і вже на самих хазарів данину наклав: правда, Святослав переміг тільки тих хазарів, що по цей бік Дону проживали, а останні так і лишилися вільними. І ось тепер половці та печеніги, будучи вигнаними французами із земель полунощних, повернулися у ці відкриті степові простори і, впродовж довгих літ воюючи з хазарами, заледве до ноги їх не винищили, а самі на їхніх землях поселилися: печеніги там, де зараз Ногайські татари, а половці — у Таврії, вигнавши спершу християн звідти; перебираючись з своїми кочовиськами з місця на місце, як нинішні татари, вони приходили і на Русь і чимало горя приносили та багато пакостей творили. Та так і не зумівши закріпитися на відвойованих землях, зважилися вони, як свого часу болгари, захопити улуси заволзьких татар і року 1212 попрямували на Волгу, шукаючи собі погибелі, бо заволзькі татари під проводом князя свого Мін-Гирея, що вийшов їм назустріч з вісімдесятитисячним загоном, так їх у битві винищив, що лиш окремі воїни в живих полишилися. А Мін-Гирей, відразу ж після битви з печенігами та половцями, повернув орду на їхні землі, завоював і поселився на них. Забажавши безбідно у своїх землях владарювати, він перекопав ровом найвужче місце між Азовським та Чорним морями, яке і до нині носить назву Перекоп. Ото так хазари зникли у своїх землях і перестали грекам дошкуляти, однак через деякий час князі руські з Києва не мало їхній державі прикростей чинили.

Опісля невдовзі той самий скіфський народ, що проживав за Хвалинським морем, очолений воєводою своїм Батиєм і споряджений нащадком Тамерлана, великого хана китайського, перейшов Волгу з силою тяжкою і великою, та до того ж маючи за Перекопом досить людей свого племені, і з'єднавшись з ними, спершу з половцями в битві зійшовся й переміг їх безборонно, а опісля й печенігів розбив на голову; так ото той Батий забрав під свою руку їхні землі, а потім року 1248 прийшов і на Русь, силу-силенну війська перебив, чимало прекрасних міст з господнього соїзволення з землею зрівняв, а наостанку і стольний град Київ безжально розорив.

Скоривши і розоривши чимало російських князівств, отой нечестивий воєвода Батий рушив з військом своїм на захід і там так само нещадно Польщу, Литву, Моравію, Мадьярщину та Шльнськ повоював. Стривожені цим, володарі західних земель зібралися і вирушили з своїми військами проти Батия і року 1247 зійшлися з ним під містом Ленчицею і були розбиті. А Батий наказав у кожного забитого воїна відрізати вухо і тих вушей він, проклятий, нарізав п'ять лантухів. Дізнавшись про це, уся Європа, в повсякчасному страхові проживаючи, умолила папу Інокентія четвертого послати законників римських — домініканців та францисканців — до двору хана китайського... у Квінзей (?) аби вони запросили миру християнам. За цих тяжких часів пам'ять про половців та печенігів зовсім пропала, а у хазарів малоруські вої мало що змінили: змінили назву, замість хазарів козаками іменуються. Хоча Веспасіян Коховський і виводить назву козаків від кіз диких, оскільки тільки з ними в час битви проворство їхнє зрівняти можна і оскільки ловлею кіз невтомно займаються, проте більш переконливою видається думка Стриковського, який по-іншому цю назву пояснює: козаки беруть свій початок від якогось проводиря Козака, стараннями котрого не раз татари були битими. Олександр же Гвагнін від волі цю назву пояснює, оскільки прабатьки козацькі завжди з власної волі з охотою на битву вирушали, так само, як і козаки зараз, не приховуючи своєї хоробрості, з власної охоти на війну йдуть; бо ж волею спонукувані вони малими силами тьму-тьмущу ляхів побивали і, ледь не всю Польщу з боями пройшовши, Малоросію від тяжкого ярма панського визволили. Ось саме про це визволення, а заразом і про інші козацькі походи, в оцій повісті далі щонайдостовірніше скажемо. Є ще й інші, ті, що біля Каспійського моря проживають і що є одним з колін вищепоіменованого Забілія, старшого після хазарського хана. Ці ще й нині так і прозиваються гірськими козаками. Вони мають свого хана, воїнством обраного, і нараховують близько тридцяти тисяч люду, готового до бою, межують вони своїми кочовиськами, ріками та поселеннями з ханом киргизьким та каракалпацьким; однак нам не про них випало розповідь повести, ми задумали розказати про наших, про козаків малоросійських.





СПЕРШУ РОЗПОВІДЬ ПРО ТЕ, ЯК МАЛОРОСІЯ ВТРАПИЛА У ЯРМО ДО ЛЯХІВ



Чому царства розділяються і роди занепадають? Апостол про все це каже, що похоті людські ведуть до воєн, війни ведуть до розпаду царств і до спустошення краю — підтверджень цьому досить. Так коли монарх і самодержець всієї Росії і пострах незліченних царств рівноапостольний князь Володимир, закінчивши тимчасове царствування пішов у вічне, то розділив царство своє на двадцять (дванадцять — ?) князівств. Підбурювані заздрістю, споконвічним ворогом людини, сини Володимира, брати рідні, встали оружно один на одного і забажали князівства відібрати. Почав брат брата вбивати і виганяти з земель, що їх батько віддав їм у спадок. Саме тому й Батий, допущений божою мудрістю, прийшов на Русь, підкорив її і храми божі та велич їхню поверг у прах і зрівняв з землею. Але й цього було не досить за гріхи роду руського, тому що повстав Гедим великий, князь литовський, і прийшов на Київ і року 1320 поблизу Ірпінь-річки розбив князів руських, а Київ приєднав до своїх земель, посадив в ньому свого намісника Миндовга, князя Ольшанського, і володіла Литва столом російським аж до смерті благовірного князя Симеона Олельковича, котрий після Батиєвого спустошення, після того як вона (земля) двісті і тридцять літ пусткою простояла, небесноподібну святу Печерську церкву своїм коштом і своїм старанням відбудував. А після його смерті, року 1340, король польський Казимир Київське князівство перетворив на воєводство і всю Малоросію поділив на повіти, а з русинів воєвод, каштелянів, старост, судіїв та інших урядників понастановлював і шляхетністю та правами до польських сановників прирівняв, а всіх останніх на Русі з польською шляхтою у правах та вольностях об'єднав і все це під присягою нащадкам своїм заповідав оберігати; тому король Ягелло і Владислав Ягеллович та Олександр Казимирович аж до року 1410 оті права Казимирові, що Русі були надані, в час коронацій під присягою підтверджували, а Жигмонт перший, після нього й інші, на підтвердження прав цих ще й привілеї дарували. Однак все ж скіптер російський так занепав, що з царства перетворився на князівство, а з князівства — на воєводство.







РОЗПОВІДЬ ПРО БИТВИ КОЗАЦЬКІ, ПРО КОЗАЦЬКУ ЗБРОЮ ТА ХАРЧ



Приєднавши до своїх країв Київ та малоросійські землі, поляки через деякий час поклали використати мешканців цих земель як робочу силу, та оскільки ці люди ще здавна були людьми військового стану і більше відчували нахил до вправ з мечем, а не до трудової повинності, оскільки вони зневажали ярмо рабське і рабську покору, то більше схильні були з власної волі на Дніпрі за порогами в місцевості пустельній та дикій проживати, перебиваючись ловлею звіра та риби і морськими походами на бусурман. Але року 1516, коли Жигмонт перший, король польський, організував рушеніє на великого царя московського, хан татарський Мелін-Гирей, виждавши слушну годину, порушив мир з поляками і повів свої загони на Російську землю; вогнем і мечем він пройшовся по містах та весях і, взявши силу бранців, повернувся за Перекоп. Тоді король, не стерпівши плюндрування, зібрав охочих воїнів з козаків та поляків і спорядив їх на Бєлгород, де вони, здобувши величезну здобич, повернули назад але якраз тут їх нагнали турки і татари; в битві що зав'язалася, воїни-християни здолали турків. Ось саме після цієї битви і почали вони козаками зватися. Навіть якщо були і ляхами, але з своєї волі на татарів ходили і примикали до вільного, не найманого воїнства. Відтоді, прославившись у численних битвах, козаки ввійшли в силу і набрали в мужності, привикли до недоїдання, спраги, спеки та до інших незгод просто неба. За харч їм служило звичайне квашене тісто, яке вони варили нарідко і звали соломахою. Стравою своєю були цілком вдоволені, а коли траплялося, що їжа випадала з рибою, або, як козаки кажуть, із щербою, то такий наїдок за найкращу трапезу вважали. Проживають вони в куренях по сто п'ятдесят чоловік, а буває й більше, і всі ото тільки згаданою щойно їжею харчуються. Живе курінь під проводом старшого, чоловіка, як правило, у військовій справі найвправнішого, і його шанують і коряться йому, як найстаршому після кошового отамана; але і старші їхні живуть разом із звичайними, і якщо хоч чим скривдять простого, перевершивши своє право, то, так як звичайну сірому, карають на смерть. Злодійство і підступність поміж ними не водиться, а якщо ж трапиться, що хтось візьме путо або канчук, то за це винного вішають на гілці дерева. Кожен має одну або дві одежини. Та коли ідуть походом в турецьку або татарську землю, то беруть дуже велику здобич і везуть назад силу силенну добра всякого. На озброєнні мають самопали, шаблі, келепи, стріли та списи і користуються всім цим так вправно, що і найвправніший польський гусарин або ж рейтар німецький з ними зрівнятися не можуть. Є кінні та піші, і стільки їх, козаків, скільки на Малій Русі люду, і їх зовсім не треба силою збирати, як ото в багатьох чужоземних краях роблять, не треба наймом заманювати; а кине клич старший або полковник який і стільки воїнства збереться, що як трава стане, і з цього приводу добре було сказано турецькому цареві, коли той запитався, скільки козацького війська маємо. «У нас, — сказано було, — царю турецький, що лоза то й козак, а де байрак, то по сто й двісті козаків там». І всі вони в січі незмірно хоробрі. Це про них сказано: Вони Русь за своє багатство велике мають Хитрість військову та мужність у війні знають. Це про них сам султан турецький говорив: «Коли навколишні держави йдуть проти мене, я сплю — не зважаю, а до козаків увесь час мушу дослухатися, весь час слухаю, не дрімаю». І спокійно жити не можуть, навіть коли в їхньому краї мир запанує, то своєю волею збираються і йдуть на підмогу іншим народам; заради малої користі велику турботу собі на плечі кладуть і на вутлих, з одного дерева зроблених лодіях дерзають через море пливти. Справами військовими вони настільки славні, що не гнушалися гетьманувати у них навіть люди з славетних сенаторських родин, так року 1506, першим козацьким гетьманом був Предослав Лянцкоронський, а року 1514, будучи гетьманом запорізьким, якийсь козак Венжик (Вужик) Хмельницький розбив величезну орду в Польщі під Заславом, потім Євстафій князь Ружинський. За славну службу козацьку король польський Жигмонт перший віддів козакам навічно землю біля Дніпра, уверх і вниз за поргами, і наказав, аби, стіною ставши, не пускали наїздів турок і татар на Русь і Польщу. Року 1574, за панування Генриха, короля польського, званого французом, на прохання Івони, господаря Волоського, понад тисячу чотириста козаків на чолі з гетьманом Свирговським прийшли в Молдавію, і там, у господаря Волоського, чотирнадцять раз у битві з турками сходилися, силу-силенну їх перебили і врешті-решт, з усіх сторін турками оступлені, до одного голови зложили. Та невдовзі козаки відплатили туркам і татарам за наругу, бо року 1575, будучи послані з Черкас київським воєводою, човнами спустилися по Дніпру і на орду напали, багато татар порубали, багатьох в полон забрали і з здобиччю великою домів вертали; однак татари, об'єднавшися з трьома султанами та сімома синами хана перекопського численною ордою увірвалися на Поділля і багатьох людей у полон забрали, а міста і села вогню віддали. Та незабаром козаки й за це відплатили, коли, очолювані своїм проводирем Богданком, пішли за Перекоп і пройшли його з мечем і вогнем. А літа 1576, в часи панування Стефана Баторія, короля польського, іще краще учинили. Цей король, забачивши як добре козаки з татарами б'ються, настановив їм гетьмана, прислав корогву, бунчук та булаву, печатку гербову, рицарів з самопалами і з ковпаками, набакир надітими, прислав гармат та всяких припасів військових (та й самі козаки, повоювавши турецькі фортеці, здобули немало), ввів у них порядок стройовий, запровадив, крім гетьмана, обозних, суддів, осавулів, полковників, сотників, отаманів і наказав нести сторожу супроти татарів за порогами. Та побоюючись звитяги козацької, Стефан Баторій пророче казав: «Чи звільниться ж хоч коли-небудь Річ Посполита від цих героїв?» І збулися його слова. Згаданий король Баторій, опріч давнього старовинного міста складового Чигирина, віддав низовим козакам для пристанища ще й місто Терехтемирів з монастирем, аби вони в ньому зимували, а за службу поклав їм по червінцеві та по кожуху; козаки були раді і цій платі й не раз билися з татарами на землі, а з турками в морі і майже завжди побивали їх. Саме на ці часи припадають походи козаків в Азію; вони, пройшли з мечем тисячу миль, взяли і знищили Трапезонд, Синоп зовсім зруйнували, а під Константинополем взяли багату здобич. Відтепер, козаки все більше набирають сили і чисельно зростають, що дуже непокоїло короля Стефана; він боїться, що зміцнівши, козаки стануть дуже небезпечними ляхам і тому вирішив знищити їх у пониззі Дніпра; та козаки, зрозумівши задум королівський, знялися з кочовиськ своїх і перебрались до донських козаків і звідти ще більшого страху на ляхів нагнали, тому король полишив їх у спокої, а вони з Дону знову на луги Дніпровські повернулися і мечем та силою з татарами змагалися.







РОЗПОВІДЬ ПРО ГЕТЬМАНА КОЗАЦЬКОГО ШАХА ТА ПІДКОВУ І ПРО РІЗНІ БИТВИ КОЗАЦЬКІ


За панування того ж таки Стефана Баторія року 1577 проживав поміж козаками запорізькими славний лицар по імені Підкова; спокушені відвагою цього чоловіка, волохи покликали його до себе господарем. Ось з цим Підковою гетьман запорізький Шах та з козаками прийшов у землю волоську, прогнав з господарства молдавського воєводу Петра і посадив господарем Підкову. А Петро-воєвода, покликавши на поміч силу турецьку, ополчився на Підкову; та козаки здолали турецьку силу. Вже після того, коли Петро, воєвода молдавський, з незліченою турецькою силою на Підкову рушив, а Підкова вийшов йому на зустріч і вступив у січу велику, хоч козаки й перемогли турок, що й сам Петро-воєвода з своїми вірними заледве встиг врятуватися, проте відчув Підкова, що не сила йому утриматися на господарстві молдавському. Тому він полишає Молдавію і вертає на Поділля; там ляхи, до підступу вдавшися, ловлять його і відсилають до короля, а той наказав обезглавити козака у Львові. Після страти тіло його взяли побратими і поховали в монастирі у Каневі. Король же послав своїх комісарів до низових козаків, наказав втихомирити; та прийняли їх козаки не так, як ляхи веліли; бо затаїли вони гнів за Підкову і заради його імені не раз ходили на Молдавську землю, велику шкоду чинили, що звитяжним побратимам властиво; а щонайбільше татарам дошкуляли і міцно, як стіна, за божим велінням Росію захищали.







КОЛИ І ЧОМУ КОЗАКИ ПОВСТАЛИ НА ПОЛЯКІВ?


Сталося це, коли деякі архиєреї в литовських землях, страху перед богом не маючи і нічого не потребуючи, відреклися віри православно-католицької і зібрали собор в Бресті литовському; і з'їхалися на той собор митрополит Михайло Рогоза, Іпатій Прототроній (єпископ Володимирський та Брестський), Кирило Терлецький (екзарх, єпископ Луцький та Острозький), Ермоген (єпископ Полоцький та Вітебський), Іоанн Гоголь (єпископ Пінський та Туровський), Діонісій (єпископ Хелмський та Белузький). Відкинувши на тому соборі благословіння свого першого архипастиря патріарха Константинопольського, вони послали гінця в Рим до папи Климентія восьмого і віддали себе під руку західному костьолу. А благочестиві сини, забачивши цю новоявлену химеру, жахнулися, відреклися від тих запроданців, а не пастирів і, розгорівшися благочестивою ревністю, Косинський із запорожцями на ляхів рушив, багато фортець узяв, силу ляхів перебив, але року 1594 під П'яткою і сам ляхами здоланий був.

Того ж року гетьман війська запорізького Наливайко, розбивши мадьярів, повернув на Україну і не застав уже в живих Косинського; як син православ'я, зневажаючи новоявлену унію, він зібрав серед низових козаків побільше війська і рушив на Литву, і там, перемігши у багатьох битвах, спалив Слуцьк та Могильов і силу ляхів побив. Проти нього з військом вийшов коронний гетьман Жолкевський, прийшов на Україну і року 1597 під Лубнами, в урочищі Солониці, розбив силу козацьку, а самого гетьмана з полковниками Лободою та Мазепою живими взяв і до Варшави відвіз; там, у Варшаві, на міднім волу його ляхи зажарили. Саме з цієї причини й розпочалася війна козаків супроти ляхів. Після Наливайка гетьманом війська запорізького спершу був Кушка, а опісля Бородавка.

А вже після цього, року 1606, Петро Конашевич-Сагайдачний гетьманом запорізьким назвався, і забажавши щастя своє спробувати, ходив із військом запорізьким по воді на Кафу (місто турецьке), повоював його добре, силу бранців християнських з неволі звільнив і з добичею великою з Чорного моря повернувся, за що велику прихильність та ласку мав у запорожців та у поляків. А вже року 1608, за панування Жигмонта, короля польського, не закликавши навіть на підмогу війська запорізького, він зібрав на Україні козаків і рушив, як і гетьман коронний Жолкевський, на Цоцору з ляхами та з козаками. Був на той час поміж ними і Михайло Хмельницький, сотник козацький.








КОРОТЕНЬКА РОЗПОВІДЬ ПРО РІД ХМЕЛЬНИЦЬКОГО ТА ПРО БИТВУ НА ЦОЦОРІ



Літописець польський Веспасіан Коховський, розповідаючи про рід Хмельницького, вказує, що походить він — за одними свідченнями — з жмудських земель, а за іншими з Лисянки, міста на Україні. Чи звідти, чи звідси походить — не ясно, ясно тільки, що через Жолкевських у люди вибився. І коли Іоану Даниловичу, воєводі руському, король пожалував староство Чигиринське Хмельницького відрядили туди писарем, аби описав податі, людьми знесені. Поживши там деякий час, він одружився і жінка народила йому сина Зіновія (його опісля Богданом прозвали), якого з малолітства віддали в науку спершу до Києва, а потім до Ярослава ксьондзам-єзуїтам. Отак в науці літа проводячи, він дійшов змужніння. І коли батька його, року 1620, настановили козацьким сотником, він пішов з ним на поміч до гетьмана Жолкевского на Цоцору і там, під наглядом батька, призвичаювався до військової справи. Отам у битві зійшлися ляхи з турками і татарами, і знищивши всю лядську силу, перемогли турки; в цій битві загинув гетьман Жолкевський і наклав головою Михайло Хмельницький, а Зіновія, сина його, взяли в полон і погнали в татарську неволю; тільки через два роки його викупили з полону козаки за татарських бранців і він вступив на службу до королівського війська. А між тим, року 1621, після перемоги на Цоцорі, Осман, цар турецький, з величезною силою прямує на землю польську. Зачувши про те, Жигмонт, король польський, вирядив сина свого Владислава на чолі польського війська супроти турок; а оскільки турок було набагато більше аніж поляків, то польське військо трималося подалі від турецького. Водночас Жигмонт відрядив гінця до козаків за пороги і, пообіцявши волю та серебро, просив їх допомоги. Петро Сагайдачний, скаравши гетьмана Бородавку, за п'янство і сповільнений рух на поміч королевичу, вдруге перебрав собі гетьманську булаву, зібрав шість тисяч козаків реєстрових та запорізьких і чимдуж поспішив під Хотин на підмогу Владиславу, оружно пробившися через велику турецьку силу, став обіч королевича в осаді і коли настав час битви, військо запорізьке стало попереду й обрушили на нього турки всю силу, і огонь і меч, але вперлися немов у мур необоримий; закипіла того дня січа велика і багато в тей день полягло турок, а козаків і поляків мало. З поміччю божою, що оберігає християн від поганих, козаки застукали сонних турків, пробралися до їхнього становиська і цілу ніч рубали ворогів у їхніх наметах, а коли настав ранок, огляділися турки, побачили безліч своїх перебитими і доповіли про все царю своєму, серце у того заніміло від страху і він запросив миру у королевича Владислава. І настав мир вічний. За справи ці Сагайдачний у короля та Речі Посполитої удостоївся поваги та відстояв волю велику для люду малоруського, коли б гетьман оцей запорізький Сагайдачний з козаками не вистояли проти турок і татар, то турки б в Росії та Польщі з церков і кастьолів стайні для коней поробили. Року 1622 Петро Сагайдачний, славний гетьман запорізький, великий оборонець віри православної та ктитор Братського монастиря і школ латинських — преставився; тіло його віддане землі в Києві, у Братському монастирі, і схоронене було з великим сумом війська запорізького і всього люду православного.







РОЗПОВІДЬ ПРО КОЗАЦЬКУ БИТВУ З ЛЯХАМИ ПІД ПЕРЕЯСЛАВОМ; ПРО ГЕТЬМАНА ТАРАСА, ЧОМУ ТОЙ ПОВСТАВ НА ПОЛЯКІВ



Одразу ж після смерті Сагайдачного, гетьмана запорізького, і в його часи у Києві та в містах українських князі, воєводи і старші були православними, тому і шкоди не чинили. А коли ж брали собі за жінку ляшок і коли від благочестія відходили та до костьолу римського приставали, тоді починали чимдуж церкву православну до унії привертати, а на своїх підданних повинності накладати та різними поборами притісняти; і на велике нещастя України, після битв, які були у поляків зі шведами, полки ляхів зайняли Київське воєводство, стали постоєм у містах та селах і почали велику шкоду чинити людям. Всього цього козаки не стерпіли, повстали, ляхів порубали, а тих, що живі лишилися, розігнали; з цієї причини коронний гетьман Конецьпольський з великою силою вирушив на козаків, маючи намір всіх їх знищити; а козаки зібралися всією своєю силою, обрали собі гетьманом Тараса і року 1628 під Переяславом вступили в битву з ляхами. У цій битві козаки стільки ляхів порубали, скільки не загинуло їх за многії літа війни з шведами; а золоту корогву гусарську за Дніпром у бору вщент знищили. Після битви цієї уклали перемир'я. Здобувши передишку під Переяславом і пообіцявши не чинити на Україні козакам та люду руському шкоди, поляки підступно замишляли відплатити за поразку під Переяславом, всіляко прагнули козаків погубити; виступили на Україну і простий люд почали притісняти поборами та солдатськими постоями, козаків знатних потаємно, а щонайголовніших не криючись викрадали та по-різному в руки смерті віддавали. Не стерпівши того, року 1637, козаки зібралися, настановили гетьманом Павлюка і вирушили на Кумейки супроти ляхів, але під Кумейками коронний гетьман Конецьпольський, до підступу вдавшися, здолав козаків, з тими ж, що залишилися оружно стояти під Боровицею, уклав перемир'я, а через деякий час, до хитрості вдавшись, піймав гетьмана Павлюка і у Варшаві відділив голову від тіла. А козаків почали на палі сажати. Забачивши все те, козаки переконалися, що ляхи замислили всіх їх загубити і знову року 1638 зібралися, настановили собі гетьманом Остряницю, а на підмогу дали козака Гуню, і повстали проти ляхів, виманили їх у степ на річку Старицю, і там у битві множество їх побили. Побачивши, що не сила їхня козаків подолати, ляхи хитрістю на мир їх підмовили. І тут, мир укладаючи, пан Кисіль та інші панове іменем самого гетьмана Конецьпольського поклялися, Що волю козакам дадуть і кров'ю платити не будуть; та скоро ту клятву порушили, зловили гетьмана Остряницю і Гуню й стратили у Варшаві, а Казиму, сотника київського і сина його посадовили на палю, а також силу козаків славних і хоробрих під різними тортурами погубили: одних начетверо розтинали, других на палю саджали, а ще інших за ребра на залізних гаках вішали. І відтоді всякі свободи у козаків забрали, а люд благочестивий тяжкими й нечуваними поборами пригнітили, не відаючи, що бог за кривду та за кров невинну помсту насилає. Саме від тих часів беруть свій початок побори різні — якісь дуди, повивачне та пороговищизна, подимне та поголовне, очкове, ставищизна, поємщизна, сухомельщина. Навіть храми господні жидам розпродали і малят тільки з дозволу жидівського хрестити можна було, та і всякі обряди церковні, що їх благочестиві правили, були віддані в аренду жидам. Козаків же поклали мати всього шість тисяч, всіх же останніх, хай він буде навіть сином найславетнішого козака, віддали у підданство, а реєстрових у великій нарузі ляхи тримали — ні честі, ні слави, ні волі, перебивались вони гірше, аніж у неволі турецькій. А ще понастановляли над реєстровими козаками полковників і сотників і всю старшину тільки лядської віри, щоб не давали їм волі; і використовували їх, коли треба грубу палити, а старости і старші всякі ставили козаків коней та хортів глядіти і двори прибирати. І отак проживаючи, знову зібралися козаки під проводом Півторакожуха на Мерлі, але, не маючи ні вождя доброго, ні доброї сили, розбіглися тільки-но прочули, що на них іде князь Вишневецький з великою силою. Господь-бог же візьми та й покарай ляхів та німців-найманців сильним морозом, і сила їх в дорозі мерзли, з коней падали і в полі гинули. Вже опісля цього гетьман Конецьпольський зібрав всіх начальників польського війська і почав думати, як у козаків волю забрати, бо побоювався, як би вони потай від міст не зібралися за порогами, та не відплатили ляхам, як то і подобає, за кривди свої. І року 1639 поклали над порогами місто Кодак збудувати, німців найняти те місто оберігати та козаків, що на порога прямують, ловити та у воді топити, бо ж через них, козаків, ляхам не раз доводиться лихо терпіти, бо вже скільки цар турецький на козаків королю скаржився, що вони у Чорне море виходять і турецькі міста та села плюндрують. Та й це не все. Гетьман Конецьпольський військо польське та німців-найманців і за пороги послав, серед козаків розселив, аби й за малу провину їх тяжко карати та волю забирати. На ту лиху годину довелося коронному гетьману Конецьпольському власною персоною у Кодаку побувати і козаків, що були йому відрекомендовані (а поміж них і Богдан Хмельницький), полаяти, а заразом і похизуватися міцністю Кодака-фортеці. До козаків звертаючись, він сказав: «Чи до вподоби вам, козаки, фортеця?» Хмельницький йому відказав латинською мовою: «Що руками людськими змуроване, ними ж і зруйноване буде». Гетьман був здивований сміливою відповіддю і зле подумав про Хмельницького, пригадавши, що той у всіх козацьких повстаннях брав участь, однак скільки їх, козаків, погинуло, а він все ще живий. І це тому, що Хмельницький був людиною хитрою у військовій справі і дуже розумною, знав задуми ляхів щодо козаків, знав суєтність їхніх клятв і розумів їхні військові задуми та все це глибоко в серці тримав, зовні привітністю прикривав, вів себе так, ніби ніякого зла на ляхів не тримає; тільки його серце зло своїм порадником має.







РОЗПОВІДЬ ПРО ТЕ, ЧОМУ ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ ПОВСТАВ НА ПОЛЯКІВ



Різні літописці вважають, що причиною воєн козацьких був собор Берестейський, бо саме після нього новоутворена унія внесла смуту серед православних, бо саме тоді Наливайко першим повстав на поляків. Проте літописець польський Веспасіан Коховський, засвідчує, як ляхи нестерпно тяжкий глум над людом українським чинили, над храмами божими глумилися, як силою брали у благочестивих маєтності їхні, а самих смертю карали, честі та влади позбавляли, навіть до суду не допускали; як козаків всіляко озлобляли, з усякої скотини і з бджіл десяту частину брали. Якщо ти маєш яку-небудь звірину, то шкіру пану віддай. Якщо ти зловив рибу, то дай визначене на пана. Якщо козак у битвах з татарином коня чи зброю добуде, то теж, хлопе, дай дещицю панові. А найгіршим було те, що жиди нові та й нові побори придумували і маєтки козацькі не вільно було тримати, хіба що хто тільки жінкою володів у себе вдома, та й то не зовсім. Якщо ж траплялося, що козак хоч чимось провиниться, то такими карами його карали, що й погані б придумати не могли, і так уже, караючи, самих себе перевершували, що невірних у цьому за ніщо мали. Хіба могли фараони у тортурах з поляками зрівнятися? Ці ж дітей у казанах варили, груди жінкам деревом припікали та всілякі інші біди творили, зовсім не думаючи, що майбуття потребує обережності, бо, навіть після найзвитяжніших перемог, легко дійти до нещастя; адже коли переможцям у завойованих землях волю велику дати, то вони мимохіть підданих та звойованих починають озлобляти і їх права з діда-прадіда топтати. І заради цього, коли яка земля, що підлегла королівству (коли терпіти несила) виявить непокору у чомусь, то її нужду розглянути потрібно, хоч вона й заслуговує кари, треба милосердя мати і карою не переборщати, в страху невольницькому не тримати та, довівши до розпачу, дощенту не ламати; бо ж хіба може бути твердою присяга, ґвалтом вирвана, хіба той не зрадить, хто вічно під страхом проживає? Тут теж за щонайменшу провину бог відплатив ляхам. І ось як.

Року 1647 ляхи, прийшовши з землі польської, стали постоєм у Чигирині та Черкасах, і, як це завжди бувало, сильно мешканців тих міст озлобили. Отоді і Богдан Хмельницький не одну наругу стерпів від ляхів. Задовго перед цим Михайло, батько Богдана Хмельницького, своєю відвагою завоював прихильність Івана Даниловича, старости чигиринського, і той наділив його маєтком, прозваним, здається, Суботів. З королівської служби повернувшися, Богдан Хмельницький приїхав у Суботів і почав його людьми заселяти, сподіваючись, що великі заслуги батька перед Річчю Посполитою та і його власні, дають йому на це право, оскільки батько той, будучи сотником чигиринським разом з гетьманом Жолкевським за Річ Посполиту польську на Цоцорі головами наклали, і там і він, взятий в неволю, перебував і звідти козаки йото на бранців татарських обміняли; та й після викупу з кінними загонами на орду ходив, татар бив і язиків до короля приводив, а року 1629 двох кантемирів живцем королеві привів (від них король немало дізнався про потаємні турецькі помисли щодо ляхів), за що й перебував у нього в милості великій, бо ж був від природи кмітливим та в науці мови латинської вправним. Король, зауваживши кмітливість козака, взяв його до себе за радника і, коли задумав туркам відплатити за перебиту війну з московією, що її вів року 1635 під Смоленськом, то, крім сенаторів, ще й з ним радився і великий загін морський з усіма гарматами під його оруду віддав. До всього цього заздрість маючи (це коли вже повернувся з королівського двору на батьківську землю), а рівно заздрячи і на заселену слободу, підстароста Чаплинський за рахунок Хмельницького багатіти задумав і в тих містах фундуватися забажав, тому він старості чигиринському Іванові Даниловичу доніс. «Не випадає, — сказав він, — простому чоловікові села та підданих мати». Іван же Данилович послухав і наказав те село забрати і Чаплинському передати. Побачив все те Хмельницький, згадав свої заслуги перед короною польською і образився, що замість честі має наругу від Чаплинського терпіти. «Ляхи, — мовив, — нас, козаків, озлобляють, та ще не вмерла козацька мати!». Прочув про ці слова Чаплинський і наказав взяти Хмельницького і кинути до темниці, а сина Хмельницького, Тимоша, повелів посеред Чигирина двома киями бити. Відчув Хмельницький, що нічого марне помочі ждати, і не знав, що діяти, та бог навернув до милосердя серце жінки Чаплинського, вона умолила чоловіка свого і той наказав Хмельницького з тамниці звільнити; отак вийшов Богдан на волю з надією на час. Тільки й мовив: «Ще живий господь і козацька не вмирала мати! Не все Чаплинський забрана, коли шаблю в руках маю!» Не тільки над Хмельницьким, а і над усіма козаками ляхи наругу чинили. Хоч козаки королю польському Владиславу про все це й писали у чолобитній, та той, і козаків і ляхів шкодуючи, вважав ніби вони не відають, що творять; та й раніше од імені всієї Русі не одну чолобитну королю подавали, і князь Острозький Костянтин Іванович (нині у монастирі Печерському з каменя витесаний покоїться), грецьку віру ісповідуючи, за образи руській землі до сенату супліку подав і сам король Владислав у сенаті на трибуналі за полегкість для Русі посередником був, та ні клопоти таких високих людей, ні народні супліки (прошенія) ніщо польського завзяття не вгамувало. З усіх цих суплік наведу одну.

Супліка до всієї Речі Посполитої польської, подана народом руським, що його ляхи утискують. До преосвященного ясновельможне вельможного презацної корони польської та великого князівства литовського обох станів — духовного та мирського — сенату, а заразом і до ясновельможних вельмож наших всемилостивих панів, до їхніх милостей панів-послів воєводських та повітових Коронних та Великого князівства литовського, до генеральної конвокації Варшавської, що року 1632 збирається.

Славний і давній народ руський вже скільки десятків років у тяжкому стані перебуває та все ж і донині ледь чи не на увесь світ яскравіше сонця південного сяє. Нині ж, як у свій час богом обраний люд Ізраїлевий, слізно про своє горе слово мовимо: «Ми, ті, хто нині принижені нижче всіх на землі, хто не має ні князя, ні вождя, ні пророка, ні офір, якими ми змогли б умилостивити благосердного бога, та маючи серце скрушне і смиренне, молимо, прийми нас, господи. Отак і ми, в тяжкі для нашого руського народу часи, коли він довгі літа тяжко потерпає, так само слізно молимо. Чим ми завинили, що нашу честь зневажають, права і волю топчуть? Чому наші монастирі та храми, що ще здавна споруджені, опустіли? Чому в деяких з них богові триєдиному молитися заборонено? Чому навіть славним предками людям, тільки тому, що вони руські, в магістраті служити не вільно і у містах його королівської величності проживати заборонено? Чому їм незліченні образи та утиски чиняться? Про все це вісті надходять з усіх кінців землі нашої, бо з усіх кінців на зборища та собори ваші нескінченним потоком ідуть прошенія та чолобитні; про все це чимало чували й блаженної пам'яті предки Ваших вельможностей, про все це доволі говорено й Вам самим, вельможностям ясним. Проте й клопоти великих людей не змогли принести полегкості. І скільки їх клопоталося — не сила тут перерахувати. Досить згадати хоча б вартого згадки Владислава, короля шведського і королевича польського, який року 1632 був нашим посередником і який від свого імені відрядив людей до сенату і просив його дати нам волю та підтримку в нещасті. Та з чим прийшли вони, з тим і вернулися. А повернувшися, змушені були відказати, як відказували апостолові Петрові його посланці: «Наставнику наш! Цілу ніч у поті чола працювали, та так нічого й не піймали!» Врешті-решт і самі громадяни руські, духовного і мирського стану, не раз про все це волали. «Ну, як же це, — казали вони, — на вільній землі живемо, а волі не маємо?» А багато хто з болем у серці додавав і про пограбовані храми та маєтності, про утиски, що всі ми переносимо, що наші діти живуть нехрещеними і нехрещені помирають, а коли літ доходять, то без церковного вінчання подружнє життя починають і, що найгірше, без сповіді і без щонайсвятішого сокраменту з цього йдуть світу і царство небесне втрачають, та й врешті усопших наших без обрядів церковних, як подобає правовірним, хоронити доводиться. Оці та до них подібні зневаги чи ж не є ґвалтом над совістю? Чи ж не є порушенням наших давніх золотих свобод? Чи ж не терзають вони серце? Не ятрять утроби? Ви самі своїм високим розумом посудіть, панове, чи не досить всього цього, щоб отак утискуваний, отак страждущий народ не повстав? А ви ще хочете у нас, людей грецької віри, забрати і останнє добро наше — оту золоту волю. Хочете забрати і собі беззаконно привласнити, стверджуючи, що ніби тільки ті, хто по римському мудрованому закону молиться, можуть волю мати і до цього мудрування й короля намовляєте. Та цар царів, десниця якого тримає і царські думи, зворушив серце пресвітлого Жигмонта третього і замінив його наміри отак, як у давнину намір царя Асевера, що, наслухавшись нашіптувань Аманових, наказав за єдину годину винищити усіх євреїв у його царстві. Відомо, що Аман сам попав у ту яму, що рив іншим. Бо коли стала явною його брехня, коли зрозуміли, що він отим людям смерть готував, то він сам же й скоштував її, будучи повішений на гілляці, немов тать, а євреям, на смерть рокованим, і що зла не творили, знову життя та волю вернули. Господь напоумив Жигмонта, щоб він вчинив і з нами так, як Асвер з євреями, бо Жигмонт не лише не вдовольнив бажання тих, що супроти нас неправедно ставали, але, завжди у пам'яті тримаючи, що сучасного стану народ руський давньої свободи добивався, своєю волею нам різні права та всякі свободи дарував і тільки щоб повніше і в кінець постановою права наші визначити, з дня на день, з години на годину відкладав, так що після кончини його, жалю гідної, намір цей так і лишився невиконаним. І саме тому ми просимо вас, преосвященнії, ясновельможнії, милостивії, духовного та мирського стану, презацної корони польської та великого князівства литовського панове! Узріть, де сонце ясне, зрозумійте, що Русь, котра православ'я відцуралася, так само нагло на наші права та свободи зазіхає, як у часи Соломона брехлива та підступна мати на дитя, коли погодилась, щоб його навпіл розітнули. Згляньтеся милостивим оком і ви ясновельможне вельможні п. п. посли обох народів на праведність наших дій, що їх ми вершили з 680 до 1510 року, на законність тих прав, що Володимиром, князем російським, самодержцем Ярославом Володимировичем, Мечиславом, Казимиром (королем польським), Ягеллом (князем литовським, а з часом і королем польським), Владиславом Ягелловичем (королем польським та угорським), Олександром Казимировичем (королем польським і князем литовським) були даровані блаженної пам'яті предкам нашого руського народу і що нині геть всі відібрані. Відчиніть же двері милосердя свого тим, що стукають до них, і дайте або ж скоріше віддайте нам (слізно молимо) нашу волю, простуйте дорогою своїх попередників, і, простуючи, наслідуйте їхню повагу до народу нашого, уволіть волю пресвітлого Жигмонта третього, про яку він не раз казав, і на цьому головному соборі вельможностей Ваших доведіть її ділом та покладіть край образам нашим та злобі нашій. І так як свого часу в ковчег до Ноя голубка принесла галузку маслини на знак того, що вода спадає, хай отак і ми, повертаючись додому, до люду нашого, як голубка вітку, в устах принесемо пісню — ныні отпущаєши раба своєго Владыко з миром и прочая — на знак того, що у народу руського вже спала вода злоби нашої і вгамувалися хвилі образ наших.

Та нічого не добилися козаки у поляків, більше того настали тяжкі часи для всієї України. Написав король Барабашеві, тодішньому козацькому генеральному осавулу, листа під своєю королівською печаткою, а в тому листі писав: «Якщо й справді козаки воїни відважні, якщо меч і силу маєте, то чому ж свою волю не бороните?» Про цей лист Барабаш не сказав нікому, може тому, що вірно ляхам служив, а може заради користі — хотів добре жити, а про військо не дбати та на наругу над людом не зважати. Хмельницький дізнався про те королівське писаніє і замислив його у Барабаша відібрати та війську козацькому прочитати. Якраз на той час жінка Хмельницького дитя породила і попросив Хмельницький Барабаша за хресного батька стати. Барабаш погодився. І у Суботові на хрестинах, коли гості Хмельницького напідпитку були, коли вже й Барабаш під хмелем був і Хмельницького за друга собі мав, отоді він і сказав Хмельницькому про писаніє королівське та де воно заховане. А той вислухав усе це, запам'ятав і коли Барабаш на хрестинах вже зовсім упився й заснув міцно. Хмельницький зняв його шапку, пояс і перстень, покликав вірного слугу і послав його з усим цим до жінки Барабаша у Черкаси. Не відаючи про хитрість, вона віддала посланцеві лист королівський. Коли з Черкас до Суботова посланець той повернувся, козаки лист королівський прочитали і, на човни, королівським зичливцем знатним козаком Іляшем Переяславським зроблені, посідали й разом з Хмельницьким за пороги повтікали. Року ж 1647, грудня 7 дня, Хмельницькому стало відомо, що Микола Потоцький, гетьман коронний, наказав Кречовському взяти Хмельницького і скарати. Про все це повідомив Богданові сам Кречовський, полковник переяславський, потаємно переславши йому наказ гетьманський. Зрозумів Хмельницький, що ляхи задумали його погубити, і, не чекаючи на гірше, спершу подався на острів Бучки, а потім втік на Микитин Ріг, знайшов там чоловік триста козаків, розповів їм про себе, про все те, що ляхи з козаками задумали зробити, про ту наругу, яку вони чинять не лише над козацтвом, а й над господніми храмами. Прочув про все те народ на Україні і немов води весняні почав стікатися до Хмельницького на Дніпровські заплави; та оскільки на Запоріжжі не міг вйсько зібрати (через залогу, яка складалася з жовнірів на чолі з полковником лядським і була поставлена серед запорожців), хоча і бачив, як справа на лад іде, проте кілька разів коронному гетьману відписав, де на Чаплинського скаржився та до суду позивати просив; та не те що суду, навіть відповіді не дочекався. Тому й до татар вдався. Та спершу усіх жовнірів польських та німців-найманців (що залогою на Запоріжжі стояли) винищив, а вже потім відрядив гінця в Крим до хана Іслам-Гирея. Хан саме мав гнів на короля (той не заплатив домовленого викупу) проте не хотів меча піднімати, хотів знати, заради чого битву розпочинати. А поперед нього стояв із своїм загоном мурза Тугай-бей, воїн славний і невимовно відважний, що не завжди корився ханові, і з своїми татарами в окремому наділі проживав. На нього жартома хан рукою показав і повелів його запросити на поміч. А перед цим, якраз рік минув, козаки Тугай-бея і його орду добре побили. Згадавши все те Тугай-бей спершу розгнівався на козаків, як на недругів своїх, а потім, покладаючися на удачу, погодився допомогти козакам і домовився з ними про місце, де козаки розпочнуть бій з ляхами. Гінець привіз Хмельницькому добрі вісті.




Розповідь про першу козацьку битву з ляхами під Жовтими Водами



З цими вістями козаки від татар повернулися, прочули про них по всій Україні і возрадувалися, як ізбавлєнію господньому люду всьому від неволі лядської. І щодень воїнство козацьке множилося і росло. Дізнався про те коронний гетьман Павло Потоцький і наказав усім польським воїнам та козакам реєстровим і полководцям Хмельницького зловити, але господь не поміг йому. Тоді він через деякий час прийшов з силою великою до міста українського Черкас, та змушений був зазимувати в ньому. Коли ж зима минула і під сонячним теплом Дніпро та інші ріки скресли, він, щоб скоріше Хмельницького зловити, прийнявши присягу, наказав реєстровим козакам під проводом Барабаша рушати вниз по Дніпру човнами, а в човни ж до них посадив ще й німецьку піхоту і сина свого Степана, з комісаром козацьким, а разом з ними шість тисяч коронного війська, опріч козаків, полем вирядив, наказавши їм просто на Запоріжжя до Січі прямувати і, перепинивши Хмельницького, нищити його з загонами дощенту, або як зайців по полю розігнати і ту перемогу та славу хотів сину своєму приписати. А самі ж гетьмани з коронними військами, із військовим обозом і піхотою повагом путівцями простували, на лихо-біду не сподіваючись. Проте Хмельницький, не чекаючи, коли військо коронне до Запоріжжя дійде і, вирішивши поновити давню славу козацьку, коли ті свою силу в лугах-заплавах черпали, як воїн хоробрий вирушив в поле під Жовті Води, чигаючи на добрий улов для себе і не на силу, а на господню ласку уповаючи. Хоробро і ляхи своєю дорогою прямували, вони хотіли Хмельницького одним ударом розбити та всю силу козацьку посрамити на довгії літа і не знали, що й він готовий до бою, а господь його до допомоги. Та перш ніж обидва походи зійшлися, послав Хмельницький до реєстрових козаків Ганжу, особливого посланця, і наказав розповісти їм про свою силу, про татар і звернутися до них з такими словами: «Чию кров йдете проливати? Чи не братів своїх? Чи ж у нас не одна мати — Україна? За кого вам випадає стояти? За костьоли? Чи за храми господні, що породили і ростили нас від дня хрещення? Чи ви короні польській допомогти хочете, яка неволею за вашу мужність відплатила, чи матері своїй Україні, яка волею вас обдарувати воліє?» Прослухали все це козаки і всі шість тисяч, як одне серце і дума єдина, повстали. І щонайперше Філон Джечелий свого гетьмана Барабаша сонного списом пронизав, бо він ляхам допомагав. А потім всю старшину та полководців-ляхів з корогвами у Дніпрі потопили, а самі з драгунами німецькими, що разом з ними човнами пливли, рушули Хмельницькому на підмогу. Забачивши це, ті козаки з комісаром, що при війську коронному залишилися, а також драгуни польські, що були в німецькій одежі та строях, великим загоном відділилися від ляхів і, зрадивши їх, перейшли до Хмельницького. Спостерігаючи все це, Хмельницький зрадів невимовно і так звернувся: «Браття, славні молодці війська запорізького! Пробила година, візьміть зброю і щит віри вашої, закличте на допомогу господа і не лякайтеся пихатої сили ляхів, не бійтеся хижості та страховиськ з шкір леопардових та з пір'я страусового; згадайте давніх воїнів українських, котрі хоч і невірні були, та все ж своєю відвагою на всіх страх наганяли. З того ж тіста й ви зліплені. Синове воїнів хоробрих, явіть мужність свою. І вам во віки віків славу (з повеління господнього) запишуть, хай надія на бога не посрамить вас!» Коли отак Хмельницький військо козацьке підготував хоробро стати до бою з ляхами, генерал Степан, син Потоцького, опинившись немов у пастці між козаками й татарами, послав служку Яська з листом до батька і провістив недалеку біду. Та посланця татари зловили, привели до лав козацьких й передали і посла і листа того, і звістку ту, що в нім сповіщалася, і розпочалася битва, розгулялась січа великая. Тільки ляхи забачили, що сила їх знемагає, як кинулися навтьоки; правда Потоцький почав умовляти, що краще в бою, як подобає воїну, загинути, аніж, кинувшись тікати, уподобитися переполоханим вівцям і стати здобиччю звіреві-супротивнику. Відгукнулися ляхи на ті слова і почали, як снопи, валиться під ударами мечів, а тут ще линула злива і замочила вогнепальну зброю так, що вкрай знесилені, вони змушені були прийняти оборонні порядки і рушити на Княжий байрак, до міст направляючись; та Хмельницький, виславши наперед козацьку піхоту, наказав у Княжому байраці покопати рови. І ось дійшов табір польський до ровів, втратив лад, а татари й козаки на обоз напали і розгромили, навіть сам Потоцький, двічі кулею влучений, загинув, а все військо польське в полон потрапило. Взяли там татари Сапєгу і Шемберка, Чернецький та Гродзинський Хмельницькому дісталися Бранцями стали Хома Віленський, Іван Хребтовим — воєвода Новгородський, Христофор Холмський, Гаврило Баллацький, Малицький та Семигородський, знатні пани; розгромлене було й військо польське — частина під мечем загинула, а частина в полон до татар потрапила. І з усього війська, в тій битві уцілів один лише Марко Гдешинський, втік, правда і він був поранений. Сталося все те року 1648 у травні місяці числа 2.




Про другу битву козаків з ляхами та про перемогу під Корсунем



Коли Марко Гдешинський розповів гетьману Потоцькому про розгром та загибель війська ляшського, описав, як козаки й татари (кого мечем забивши, а кого в неволю взявши) над поляками гору взяли і як, замість булави в руки заступ давши, смерть самого генерала Потоцького, сина його, тріумфують, то жахнувся гетьман Потоцький і польний Калиновський, а також і всі полководці та воїнство від страху заніміли, поникли, як трава або цвіт на морозі, коли після зимної ночі сонце засіяє. Не знаючи що діяти та самі незабаром на таку ж честь сподіваючись, зібралися вони на раду й почали думати, як би біду-лихо оминути; і на тій раді порішили йти на Корсунь, щоб ближче до Польського краю бути і, при потребі, скоріше допомогу зібрати. Відразу ж після ради прийшли на Рось і стали табором за милю від Стеблева. А у вівторок у гості до ляхів наспіли і козаки з татарами й, гукнувши скільки моці «до бою!», розпочали битву та, оскільки ляхи перебували в окопах, не сила було козакам і татарам ляхів подолати (та й не було козаків і татар більше п'ятнадцяти тисяч), тоді вони вийшли на пагорб і почали ляхів на двобій викликати. Якраз отоді і взяли ляхи якогось козака й привели до гетьмана, а той і почав випитувати про силу татарську та козацьку. Бранець, будучи від природи кмітливим та хитрим, а може й самим Хмельницьким підмовлений, сказав, що татар тільки з Тугай-беєм тисяч п'ятдесят і що скоро й сам хан з усією силою прийде, а козаків багато — без ліку. Вислухали все те ляхи і повірили, й напав на них острах незборимий, всі вони посмутніли, руки в них опустилися і втратили вони голову, бо боялися не лише сили козацької, а й голоду та облоги. Порадились вони й порішили пробиватися усім табором; та і тут взяли козака дорогу показувати і отак по вісім возів уряд усим табором рушили, за возами піхота та капітани, обік табору слуги з мушкетами, а з обох боків гетьмани з летючою кавалерією. Козаки ж влаштували засідку, відкрили вогонь з самопалів, коней у возах перебили і сильно потіснили піхоту польську і, хоч як не хотіли поляки, мусили поголовно всі, і малі і дорослі, зійти з коней і пішо з козаками бій тримати, та посеред того вогню, який вели з самопалів козаки та з своєї зброї татари, пройшли заледве півмилі. Та ще ж на лихо той козак, що вказував дорогу, навмисне завів обоз ляхів у яругу, прямо у хащі й болото; отут, побачивши, що прийшла їхня лиха година та погибель, вони почали свій обоз повертати — одні на гору з'їжджали, інші в болото прямували; Хмельницький же вислав наперед шеститисячний загін козаків, вони перекопали дорогу ляхам, зробили завали, а самі засіли у тих законах. Нічого не знаючи про засідку, поляки пішки простують собі своєю дорогою, вози позад полишивши — одні на горі, а інші в болоті, а тим часом козаки і татари налетіли і обоз розгромили. Бачачи все те з своїм військом на лівому фланзі, Калиновський сильно розгнівився, та коли і його поранило, змирився з поразкою і запросив миру та молив, щоб йому життя залишили. Всі ж останні кинулися навтьоки і козаки й татари по полю їх, як снопи, клали, бо ж їхні слуги, що коней тримали та за цілістю панських голів пильнували, вже тільки про себе дбали, на їхніх коней сідали та чимдуж утікали. Проте і їх селяни в лісі ловили, тут і всі інші польські полководці козаків та татар просили про милість. І воздавши хвалу господу, козаки забрали багатства польські, а татари забрали бранців, у їх числі, два гетьмани — Потоцький та Калиновський — Казановський, Одривольський, Балабан, Бекчановський, Хмелецький, Комаровський, Яскольський, Ковальський та сила інших полковників та капітанів,


Ото ж ви прийшли, щоб Хмельницького взяти,

А самим довелося в неволю прямувати.

До Криму бундючно простують ридвани,

А в них з радниками обидва гетьмани.

Вози ж із скарбами козакам лишили,

Аби худорбу свою тим скарбом прикрили.

Хотіли ляхи на козаках слави зажити,

Та господь віддав її тим, хто вміє терпіти.

Він возніс нині смиренних руснаків,

А гордих з престоли низложив поляків.

Всіх тих багатих відрядив до Криму,

Що Русь всю хотіли передати Риму.




Розповідь про те, що відбувалося потім, та про перемогу над поляками під Пилявцями



Хмельницький, перемігши ляхів, вирушив з п'ятнадцятитисячним загоном козаків та татарами на Білу Церкву. Не зовсім вірячи тій поразці ляхів та з своєї удачі подивляючись, він все ждав збільшення війська, яке щодень прибувало без ліку і думав, як би закінчити ту пісню, що розпочали. Проте й ляхи розуміли, що козаки не мають сили закріпити перемогу, оскільки не йдуть услід за ними на Польщу. Коли ж через деякий час зібралося досить війська, Хмельницький поділив його на полки, настановив полковників, полкову старшину, сотників та курінних отаманів, а потім вирядив татарські загони на Горинь, Забужжя аж під Константанів, а сам, залишившися в таборі, написав до короля супліку, у якій описав кривди українські, і послав того листа до Варшави, А взяли ту супліку три славні козаки — Григорій Богдан, Вишняк та Мозир. Супліку цю, і про що вона написана, вважаю за потрібне тут подати.


Найясніший, непереможний королю, тощо

Своє підданство, вірність та козацьку нашу покірність якнайсмиренніше Вашому маєстату засвідчуємо. Любо і багаторазово тяжкі скарги війська запорізького розум ваш королівський займали, однак щодо полегкості все ще ваших королівських відписів не маємо і полегкості від лиходіїв не бачимо. А нині знову від панів та старост українських гірше аніж від татар терпимо. Тільки на господа уповаєм та щодо полегкості лих наших надію на вашу милість королівську покладаєм. Вже довгий час ми образи зносимо, терпимо наругу та лихі дії і не лише з добром своїм потерпаємо (воно заздрість лиху викликає), але вже й тілом своїм вольним на глум віддані. Грабують поля наші, ниви оброблені, забирають дідизну, гумна, млини і все козацьке, що на очі навернулося, одбирають скотину, беруть з бджіл десятину, останню конячину, на якій у війську служимо. А поскаржитися — не смій. Бо прошеніє за гординю, скаргу та сльози як бунт розцінюють. Козаками виповнені темниці, їх тортурять, а кого й без вини зовсім, хіба що за маєтки наші, на смерть карають. Комісари ж, замість заступатися, щонайгірше торгують нами, а ще нам бідним на лихо наше пани наслали своїх орендаторів, жидів проклятих, які все нові й нові побори та здирства придумують, які, збагачуючись за наш рахунок, всі провини на нас звалюють і старости їм віддають нас на наругу. А коли б хто захотів до вашого королівського маєстату із скаргою вдатися, то того пута та меч чекають. Не маючи сили все це більше терпіти, у лихую годину вигнані з своїх домівок, полишивши жінок та дітей, ми змушені рятувати своє життя та за порогами шукати притулку; за тими порогами, звідки здавна наші проводирі королівству вашому і найяснішим королям кілька сотень років покору та послуги військові (значні і добре знані у світі) засвідчували; проте вже й там не можемо знайти безпечного пристанища, бо вже й там розшукують нас, скарати пробують як найостанніших невільників, а не воїнів ваших королівських. Бог нам за свідка, що ми й на палець не порушили повинностей ваших, проте великий каштелян краківський, великий гетьман коронний Потоцький не дає нам і за порогами безпечно жити, а, зібравши військо велике, жене та шукає нашої невинної крові, погрожує знищити ім'я та рід козацький. Саме тому, не знаючи, що діяти, ми змушені були вдатися до кримського хана і просити його про допомогу проти зла, оскільки якщо господь поклав відплатити, то й сире біля сухого запалає, причину ж зла тому і винуватців стількох убивств хай визначить суд божий. Тепер, з військом запорізьким до ніг ваших королівських припадаючи, просимо зняти з нас провину, хоча б заради тих воєн, що ми вели з бусурманами, воєн, які засвідчують вірність нашого воїнства вашому королівському маєстату і засвідчують смиренність нашу. Просимо зняти провину, а ми за це в боргу не залишимось. Просимо ж ще, щоб ви, найясніший королю, привілеї, що були надані війську запорізькому, лишили без змін. Прохаючи про все це, ми припадаємо до ніг вашого королівського маєстату. Дата в замку Білоцерківському 2 дня липня, року 1648.

Богдан Хмельницький, старший війська запорізького.


Ще з відповіддю на цю супліку посли не повернулися, а Хмельницький прочув, що в Нестерові на Поділлі сила силенна жидів та шляхти сховалася, туди й жовніри (під Корсунем недобиті) втікли і відразу відрядив полковника Ганжу місто добувати, а на підмогу йому повелів готуватися і полковникові Остапу. Прийшли козаки до міста, оступили його (і князь Четвертинський опинився в осаді) і бачить шляхта — вистояти не сила, уклала перемир'я, погодилась викуп дати та жидів з міста прогнати. Козаки викуп узяли, жидів же всіх, якщо їм через три дні голів своїх на заріз не давали, порубали. А коли повернули до своїх, то в дорозі зустріли загін полковника Остапа, і козаки загону цього, забачивши у переможців здобич велику, запропонували поділити її, та Ганжа не погодився. Тоді Остап вдарив на місто, підпалив порохову вежу і взяв фортецю, а в місті всіх панів порубав і самому князю Четвертинському його раб з плечей голову зняв. Із всього панства живою лишилася тільки княгиня Четвертинська, бо полковнику Остапу віддана була. Прочули про все те ляхи і, не надіючись більше на міські остроги, чимдуж за Віслу дай біг ноги.

В той час Ієремія Вишневецький з військом своїм і усим дворам стояв під Лубнами. А як дізнався, що сталося, заплакав за маєтками і повернув на Польщу, перейшовши біля Любеча Дніпро, відрядив свою княгиню до Варшави, а сам з військом попрямував до Погребищ, де міщан і отців духовних, які нічим перед ним не завинили, наказав посадити на палю, опісля ж пішов на Немирів і там, табором ставши, вирядив воїнство до міщан за покормом. Солдати прийшли до міської брами і уздрівши, що вона зачинена, скочили через вал, порубали людей і повернулися до князя. А той, почувши про Кривоноса, відступив (опісля, правда, Вишневецький з Кривоносом не раз мірялися силою і не баз кровопролиття з обох сторін). І коли прийшов під містечко Росоловці, то почув, що Кривоніс Бар взяв (а там з військом своїм стояв Андрій Потоцький, синок гетьманський), ніби він з козаками підійшов до міської брами й побачив що вона відчинена (як на ляха, то дуже тяжкою була), увірвався в город, перебив усю шляхту, взяв фортецю, залишив у живих тільки Потоцького, а всіх останніх порубав мечем і тільки жидів понад п'ятнадцять тисяч у Барі винищив. Звістка ця князя у Збарожі застала. Він повернув до табору свого, що стояв під Чолганським каменем, а княгиню взяв відіслав до Білого каменю і вона, розстаючись з ним і звівши очі до неба, слізно мовила: «О каменю! Як далеко за Віслу ти наш кордон переніс!» Потім Вишневецький з'єднався з гетьманами Доміником та Фирлеєм. Всі вони один одного радою та славою хотіли перескочити, а де старших багато, там солдату погано і до злого завжди ворота відчинені, бо кожен старший своє старшинство хоче довести іншому.

Якраз в цей час Хмельницький прийшов і став під Каплинцями, а коли повернулися козацькі загони (Кривоніс з-під Кам'янця-Подільського, а Колодка від Олики) попрямував далі і під містечком Пилявці став табором, туди ж підійшло готових до бою шістдесят тисяч шляхти, а слуг, у лаштунки бойові, добре вбраних, мабуть утричі більше було. І всі вони хизувалися, в золото та серебро зодягнені, хизувалися, ніби на гулянці, й гадки не мали, що поміняють у козаків те дороге вбрання на гуні та рядна, а козаків думали просто канчуками розігнати. Ще коли з Костянтинова вирушали, то забрав господь у них розум, бо кожен ішов, де хотів, ладу не дотримуючись, хоч Хмельницький завчасу всі кращі місцини зайняв і добре їх до бою підготував. Польські гетьмани (Доміник і Фірлей і Вишневецький) зайняли своїм військом гори й долини, а з боку Костянтинова став табором над самою Пилявкою Кривоніс, Хмельницький же стаз по той бік річки біля греблі, звільнивши її, тільки окопом перекопавши і там військо розмістив з двома гарматами. Те побачили Лящ з князем Корецьким, перейшли річку Пилявку й на козаків ударили з окопів їх вигнали і усім військом перемішалися. А коли ж ляхи у козаків-бранців допиталися, що війська козацького тут без ліку і що хан якщо не сьогодні, то завтра напевно підійде з татарами, то страшенно перелякалися; поміж них почав слух ходити, ніби Хмельницький головними силами хоче на табір польський ударити. Тому вони прийняли бойовий лад, стали до оборони і два наступні дні війська тільки те й робили, що забавлялися двобоями, у ці дні не один козак виїздив з свого табору на доброму румакові (в штанях та дорогих шатах, у поляків добутих), ставав до бою і школу лицарську на страх та подив ляхам являв. Між ними був і уманський полковник Ганжа, що, кучеряво лаючись, кільканадцять супротивників польських на вічний сон поклав, а потім і сам, коли був п'яний і до зухвальства недбалий, від руки волошина загинув, а потім обидва війська затягло сильним мороком, бо цілий божий день військо польське строєм стояло, та так козаків з боєм не дочекалось.

А коли ж ляхи з поля почали уже в табір заходити, пролунали звуки сурми та бубнів, почулася гарматна стрілянина в козацькому таборі, і не маючи змоги дізнатися, що то за шум, поляки вирішили, що прибули татари. Воно, правда, так і було, бо опівночі справді-таки прийшло правда лише чотири тисячі татар на чолі з мурзою Карабчеєм, а разом з ним кільканадцять тисяч козаків по-татарському вдягнених (це їм так Хмельницький повелів). І вчинивши отой шум, він наказав переодягненим зранку гукати «алла, алла» і страху на ляхів напустити, а вже потім розпочав січу велику. Козаки, що були по той бік греблі, напали на польські окопи, а коли на допомогу до цих прибігли гусари, то так перемішалися, що все болото прапорцями на списах услали. А козаки тим часом, перебивши ляхів, захопили артилерійські окопи і взяли польові знамена. Там загинули сандомирський полк і полк каштеляна Виговського, полк волинців на чолі з Киселем, полк тарновський, очолюваний Карховським, і не лише полки перестали існувати, а й самі полковники були зарубані в тій битві. І лиш зайшла ніч і все мороком вкрила, як поміж ляхами у таборі зчинилася паніка, заговорили, що їхній гетьман утік і що вони з боєм мають відходити до Костянтинова. Шляхта кинулась тікати з табору, один на одного «стій» кричать, а самі у цей час, життя та здоров'я темряві доручивши, скільки духу тікають. Тільки князь Вишневецький хотів далі стояти, та і він потім опустив парус перед нещасливою стихією, бо всі ні про що не дбали, а чимдуж рвалися зі свого стану, зброю, та списи кидали і аби тільки коня допали то вже й, як би від очей подалі, тікали, дивилися, аби тільки звідси вирватися, кидали поранених і вози з скарбами, і ридвани, і все, що було з собою, все кидали козакам на звабу і тільки тим їх і затримали, поки самі подалі відбігали. Та козаки зрозуміли ляхів і не кинулися на приманку, у всьому тому підступність панську вбачаючи, бо ж військо польське так було дорого споряджене (і корогви, і держална, і шоломи золотії, і збруя кінська), що все од золота так і сіяло. Сяяли лати, щити, наконечники, бунчуги, палаші, золотом були шиті намети, столові прибори були з щирого серебра, сталь щонайчистішої німецької роботи, все було так оздоблене, що нічого подібного ні на людях, ні на конях до цього і світ не знав. Ото все, що віддавна спроміж цвіту славного шляхетства польська фортуна мала і надбала, все те на Жовтих Водах, під Корсунем та під Пилявцями на свій сором стратила, бо, втікаючи, з-під Пилявець, гетьман і все панство польське тільки ноги понесли, а все останнє полишили козакам на поживу, одних тільки возів кованих козаки сто тисяч захопили і всі доверху добром навантажені і добра того несила було рахувати. Захопили коні, обоз, челядь панську, яка, оскільки не могла рятуватися разом з панами, змушена була під ніж дати своє горло; все полишили, що віддавна для презенту з лісів та домів знатних ґвалтом брали. Тільки тоді козаки до поживи кинулись, коли побачили, що ляхи тікають без оглядки, отоді й почали без розбору брати — шкури рисячі, дорогоцінні хутра, соболів, покойові оздоби, начиння столове з золота та серебра, ванни, коновки, мідну посуду, чайники, наливки, наїдки різні, цукор, муку, та інші припаси без ліку, які лише пиха та бундючність вживає. Здавалося, що поляки не на війну, а скоріше на весілля чи на бенкет який дружно вибралися. Козаків тільки за слуг та дворових маючи, і без ліку при собі тримаючи, вони думали і в битві їх по-срамити та на вічні часи скорити; а натомість, сіромахи, у татар опинились, а ті ж, що разом з гетьманами зуміли втікти, то тільки час від часу засапаних румаків з-під сідел звільняючи та з обличчя піт утираючи і серце, що від страху тяжко бухало, тамуючи, чимдуж на Гданськ поспішали, надію маючи на кораблях нову вітчизну шукати. І тільки десь аж під Львовом князь Вишневецький їх ледве живих перепинив і в костьолах срібні хрести та келехи реквізувавши та в купців позику взявши, він заплатив плату солдатам і найняв їх на службу, залишив у Львові, а сам щодуху подався в Замостя і догнавши там свою кохану княгиню, що тікала від лихої для Польщі години, здоров'ям своїм дружину потішив. Трапилось все це в той же рік, у вересні 27 дня.




Про смерть короля Владислава та про коронацію короля Казимира,

та про те, як усе військо настановило Хмельницького гетьманом,

та про його похід під Збарож, Броди, Львів і Замостя та про повернення звідти


Прочув король польський Владислав про поразку ляхів, страшенно перелякався і в місті Меречі (у Литві) у жовтні місяці 31 дня помер. Ото бог вирішив ляхів через Хмельницького усмирити, забрати розум, мудрість та силу — розум гетьманів Потоцького і Калиновського, що пішли в полон до Криму, силу, що на Жовтій Воді та під Ксорсунем розбито, а під Пилявцями усі багатства, шляхтою надбані, забрано; мудрість короля Владислава, ту мудрість, користуючись з якої ляхи, у добрі та достатках проживаючи, так розбестилися, що і про війну забули {дехто з них, замість зброї хапатися, тікати скоріше кидався).

Дізнавшися про смерть короля, Хмельницький висловив жаль свій, та, маючи слушну годину за кривду козацьку відплатити, дозволив козакам добро панське у незлічених маєтках шляхетських собі забрати, а татарам дозволив бранців до Криму одвести. А потім зібрав у себе найславніших полковників — Герасима Чорноту, Максима Кривоноса, Калину, Остапа, Воронченка, Лободу, Бурляя гадяцького, Півкожуха, Небабу, Нечая та Тишу — і почав раду радити, як далі воювати. Всі вони напосілися на Хмельницького, аби він перебрав на себе честь і достоїнство гетьманське, як це личить справжньому війську, понеже і булаву, і бунчук, і прапор, тулумбаси й гармати своєю відвагою та мечем своїм у гетьманів польських забрав. Проте він наказав усі клейноди, аж до спеціального розпорядження королівського, при військовій артилерії лишити, а собі взяв тільки козацьку печатку, котру року 1576 дав війську запорізькому ще король Баторій; на ній був вирізаний вояк бравий з мечем на бедрі, з мушкетом на плечі та в шапці набакир. Був на тій раді також Іван Виговський, що його на Жовтих Водах разом з ляхами в полон взяли. Зараз він разом з козаками воював проти панства і вмів дати добру пораду, оскільки був чоловіком розумним та в писанії накмітований. Усі полковники, та й просте воїнство, держалися думки, що з ляхами треба й далі битися, аж поки не змиряться вони. На тому поклавши, він відрядив полковників з їхніми загонами урізнобіч, а сам рушив на Збарож, місто за містом дорогою здобуваючи, а також фортецю взяв і п'ятдесят гармат та чимало всякого провіанту. Від Збарожу вже відіслав Главацького з двома полками на Броди, а сам підійшов до Львова. У Львові тоді якраз було повно втікачів, так само як і в передмісті у костьолі бернардинів, тиснява панувала невимовна, тоді бернардинці потай перебили силу благочестивих русинів і тіла їхні в криницю повкидали. Дізнався про це Хмельницький і пригрозив спалити місто, та потім зглянувся на благочестивих, узяв викуп і подався добувати Замостя.

Ляхи ж у цей час зібралися у Варшаві, настановили гетьманом князя Вишневецького і почали обирати короля, та оскільки їх там зібралося чимало, і кожен мав заячі вуха (так боялися Хмельницького, що варто було сухій галузці тріснути, як вони пускалися навтьоки до Гданська і уві сні не раз гукали: «Хмельницький іде!») то порішили відрядити посланців до Хмельницького і сповістити про обрання нового короля Казимира. Посланцем вирядили ксьондза Ганцеля, який добувався до Хмельницького якраз тоді, коли він пробивався на Замостя. Лиш тільки гетьман одержав цю звістку, відразу ж віддав належні почесті королівському маєстату і відповів: «Я ждав на цю годину, бо хочу, щоб було до кого звертатися з скаргою про кривди, оскільки оце лихо справжнє скоїлося не з моєї провини, а через провини тупоголових старост із-за наруги, що старшина ляхів чинила, бо я не крові народної прагну, а боронюся від військ, що нападають на нас. Наказу королівському скоряючись та будучи певен, що скаргу мою належно вислухають, повертаю назад».

Хоч і залишився найбільшим недругом шляхти, все ж у війні цій виявив себе (важливу на те маючи причину) і найбільшим справедливцем. Викликав сторожу і наказав сурмити назавтра генеральний похід, а щоб татари по селах ясир не брали, він взяв у міщан невеликий викуп і, ублаживши їх, відрядив додому, а сам повернув на Україну. І тільки цю звістку гонець привіз до Варшави (якраз під саме закінчення сейму) як одразу ж усі ляхи (оті, що душі їхні чимдуж десь тікали) назад повертали і на завершення сейму почали радити, як би з іХмельницьким покінчити, бо, коли неподалік Варшави вогні козацьких та татарських багать виднілися, то не лише гетьман на сеймі не могли на війну їх намовити, а навіть спеціальні універсали не могли їх до табору військового повернути. Тепер же, коли Хмельницький, якого до смерті боялися, скорився його королівському маєстату, знову набрались хоробрості. Однак більш розважні радили полишити його пока у спокої, поки сили польські, що були увсебіч розметані, не вдасться докупи зібрати. І порішили, не гаючись до Хмельницького вислати комісарів, і надати їм повноваження, якщо, звичайно, Хмельницький щиро виявить своє смиреніє перед королем за рахунок нібито деяких сенаторів простити йому провини, а щоб якнайскоріше ублажити, поклали ще послати йому від імені короля знамено військове та гетьманську булаву. Потім же в панічному остраху кінчили елекцію сенату та повінчали короля Казимира на королівство, а той відразу ж повів мову про оборону, оскільки жоден лях не вірив у тривкість миру з Хмельницьким.





Розповідь про послів, що їх вирядив нововінчаний король Казимир до Хмельницького, та про ствердження його гетьманства запорізького королівськими дарунками та про посланців до Хмельницького від різних країв та монархів



Повертаючись з-під Замостя на Україну, Хмельницький попрямував у Київ, аби там воздати хвалу господу за те, що подарував йому перемогу над ляхами. В Києві зустрічати його вийшов увесь люд і радісно вітав як господнього визволителя російських земель від нестерпного шляхетського ярма, а за ним, сяючи яро, в'їжджали у місто проводирі козацького війська і, забачивши велич храмів божих та монастирів сплюндрованою та спустошеною, стали ниць і слізно поклонилися землі рідній. Поклонившись усім святим місцям, Хмельницький пішов у Переяслав, а звідти відрядив посланців взяти собі за жінку (з дозволу Цариградського патріарху) свою куму чигиринську старостиху Чаплинську, при ще живому чоловіку. Це вона в лиху для Хмельницького годину умовила свого чоловіка випустити його з темниці.

А в цей час нововінчаний король Ян Казимир, керуючись згаданою ухвалою сенаторів, призначає у посольство до Хмельницького воєводу київського Киселя, оскільки він однієї віри з Хмельницьким і добре знає його, а на підмогу визначає ще великих послів — князя Четвертинського та пана Московського, підкоморія львівського, і Якова Зеленського підчашого браславського. Посли зібралися, взяли дарунки, знамено, бунчук, булаву та привілеї на запорізьке гетьманство і вирушили в дорогу. Прибули у Переяслав, вручили Хмельницькому королівське послання та привілеї на волю і гетьманство, а також знамено, бунчук та булаву. Однак Хмельницький з погордою прийняв їх, військове щастя розбалувало його і він нахвалявся ляхів не лише за Сяном та за Віслою, а й за горами нагайкою повиганяти й гнати їх без оглядки, «бо ви, нинішні ляхи, не маєте нічого спільного з колишніми кавалерами, а скоріше зайцями стали, на мавп скидаєтесь , тільки й умієте, що говорити та втікати». І як не старався Кисіль, як не працював своїми медовими устами, однак гетьман зневажаючи його велеречивість, не раз обривав його, наказував помовчати і тільки шануючи своє старе знайомство з ним, запросив усіх послів до себе на обід та, порішивши посміятися з пихи панської, зодягнувся в дорогі шати і піднімав позолочену чару зі звичайною горілкою на честь послів польських та на честь жони своєї Чаплинської, родом польки, (що теж багато вбрана і, мов п'яна, саме розтирала в черепку тютюн для Хмельницького). Посли, бачачи таке ставлення до себе, поступилися лінією до річки Горинь та, відклавши підписання мирного договору на весну, вирішили тікати від жорстокості гетьмана.

В цей же час у Хмельницького побували і посли багатьох королівств, бо, після повернення на Україну, він привернув до себе увагу народів. Ці посли везли з собою слова вітання і численні дарунки. Зокрема Рокоцій сподівався від нього особливої допомоги, він хотів домовитися, щоб (коли він підступить до Кракова) козаки рушили на Варшаву, а за це обіцяв зробити Хмельницького удільним князем київським по обох берегах Дніпра, князівство ж це — Руссю мало прозиватися і повинне було Польщі підкорятися. Прийшли до нього з поклоном з Боснії, прийшли румельці із-за Дунаю, як одновірці просили про допомогу. Були люди з господарства Мултянського і Волоського (Буркалабі) і від далеких татар (волзьких та ногайських), всі клялися у шанобі та говорили про готовність поряд із його головою та життям і своє класти. Величав його й простий народ, називав новим рятівником всієї Русі та православ'я. Навіть турки, обдарувавши його титулом руського монарха, надіслали каптан, меч, знамено та булаву і наказали паші силистрийськрму та хану кримському при потребі всіляку військову допомогу своїм воїнством надавати.

Всім оцим будучи підбадьорений, Хмельницький не вчинив з польською монархією слушної згоди і, люб'язно прийнявши від послів королівських дарунки (привілеї та клейноди військові) та все ж не сподіваючись, щоб ляхи — крім короля — своїх обіцянок дотримали, зібрав загальновійськову раду. На ній (а проходила вона на майдані посеред міста під військовими знаменами) було сказано усім загалом: «Ви що ж, ляхи, знову хочете нас у неволю повернути?». А найрізкіше виступав Джеджелій: «Ви що ж, ляхи, хочете підкупити нас солодкими дарунками? Хочете щоб, ми, позбувшися ярма, пустили вас знову у свій край? Та з вашими дарунками мечем треба розпорядитися, а не словом. У вас є Польща, а Україна нехай козацькою буде». Після ради Хмельницький наказав розділити послів, поселив кожного окремо і заборонив зустрічатися та до нього звертатися. А тим часом до султана турецького відрядив Джеджелія і почав також виряджати послів держав різних і кожного просив: великого государя московського, як державця, що також сповідає православ'я, просив допомогти супроти Литви, а за допомогу обіцям відбити повіти аж по Трубіж, що їх Москва втратила в час Смоленської війни, року 1634. Відрядив і Угорського посла, домовившись, що, коли справді-таки Рокоцій доможеться корони, то нехай залишає його удільним князем на Русі з столицею у Києві. Інших послів відрядив також з різними умовами. І тільки після цього Виговський попросив у Хмельницького прийняти послів польських. Коли ж вони прийшли, М'ясковський запитав: «Що ж ти, гетьмане запорізький, так довго тримаєш королівських послів без відповіді? Чи про мир, чи про війну маєш нам благовістити, все ж ти повинен нас допускати до себе. Навіть у поган немає звичаю послів без провини тримати». Хмельницький не відказав нічого, мовчки взяв на столі під скатеркою лист і передав воєводі. А в листі писалося ось про що.


Найяснішому королю Казимиру.

Нехай ні імені, ні згадки, ані сліду унії на Україні не буде.

Римські церкви з часом, а єзуїтські уже зараз нехай не будуть.

Митрополит київський повинен в сенаті займати місце після примаса.

Воєводи, каштеляни та інші, що раніше королем присилалися, надалі повинні з місцевих жителів призначатися.

Військо запорізьке, якого сила по всій Україні, повинно зберігати свої вольності.

Гетьман козацький нехай належить до королівського маєстату.

Жиди з усієї України нехай виселяються.

Ієремія Вишневецький ніколи не повинен командувати військом козацьким.

Хто нині ніщо, може завтра, завдяки щастю своєму, великим стати і панам великим права диктувати.


Прочитав воєвода ці статті, здвигнув плечима і дав іншим прочитати, а ті зглянулися і мовили: «Гетьмане війська запорізького, від нашої появи ти не думаєш про тих, що йдуть до тебе, і, своєю удачею, а нашою невдачею охмелілий, думаєш тільки про щастя, яке тим більше гордує, кому більше слугує. Щастя до скла чистого схоже, для якого і незначної причини досить, щоб розбилося. Якщо справді собі і війську запорізькому хочеш прислужитися, то повір нам і побач, що жадоба удачі тебе спокушає і заради тієї чи іншої плинної удачі ти тому і війни не думаєш кінчати. Та краще облиш гординю і зглянься на тих, що прийшли до тебе! Ти що ж, хочеш Польщу погубити? І думаєш, що збережеш Україну? Пориваєш з ляхами і думаєш, що цим збережеш віру? У турків і татар шукаєш захисту, думаєш, що їм накажуть, як і раніше? Повір, що турки й татари, промишляючи, більше думають, як би до себе вивести з міст і сіл люд увесь, як би навіть спогад про рід руський викорінити. Думаєш, що заради слави вони удачі шукають? Ні, якщо ляхи вам не допоможуть своєю силою, то погани перші підуть на вас, повсталих з причини давніх та нинішніх провин. І коли від їхніх мечів знеможеться сила наша, то неважко буде поганим здолати і ляхів, і козаків, і Литву та і всю Росію. Це ти повинен розуміти. Ти себе непогано почував за плечима могутнього короля, який сьогодні обдаровує тебе своєю ласкою, але за зневагу королівського маєстату дуже тяжко відплатить, бо ото як веселка небесна погожу днину віщує, так і доброта королівська провини дарує та мир людям провіщає. Прийми і ти надію і, відкинувши гнів та сподівання на битву, вчасно скорися. І якщо не погордуєш,то добру послугу зробиш і вірі благочестивій і всьому українському народу».

На це Хмельницький відповів: «Тепер вже несила невинність нашу відвернути від меча. І поки ми живі, хіба що смерть наша може приблизити нашу неволю. Ми не сподіваємось на удачу, розуміємо підступність надмірної покори, короля ж нинішнього шануємо як свого володаря, а ненавидимо тільки шляхту та панство і ніколи на друзів серця тримати не станемо, а особливо ж тоді, коли вони віру нашу перестануть зневажати; отоді, якщо статті договору готові будуть, і про мир домовитись можна. Якщо ж підступності не буде краю, то доведеться битися згідно з мудрістю їхніх трактатів».

Тільки отак відповів Хмельницький комісарам, як і Джеджелій, повернувся від турецького царя і привіз писаніє од паші силістрийського з наказом відрядити стільки війська турецького козакам на поміч, скільки буде потрібно для боротьби з ляхами. Прочули про це комісари і знову прийшли до Хмельницького і щонайперше попросили вказати межу, яку б не сміли переходити ні польські, ні козацькі загони аж до певного часу, а потім зажадали передати їм бранців, що у полоні у Хмельницького перебували: Конецьпольський, Потоцький (син коронного гетьмана), Чернецький та Гродзинський. Хмельницький назвав річку Горинь як межу, а бранців передати не захотів і відпустив комісарів з своєю відповіддю до короля.






РОЗПОВІДЬ ПРО ПЕРЕМОГУ НАД ЛЯХАМИ РОКУ 1649 ПІД ЗБАРЖЕМ ТА ЗБОРОВИМ


А тим часом Хмельницький по всій Україні своїх полковників поставив: в Чигирині став полковником сам, в Черкасах — Воронченко, в Переяславі — Лобода, в Каневі — Кутак, в Браславі — Нечай, у Білій Церкві — Гира, в Умані — Стьопка, в Корсуні — Мороз, у Калничу Остап, у Гадячу — Бурляй і так по інших містах.

Прочув про все те і Ян Казимир, уже покоронований на королівство, і наказав Фирлеві зібрати військо і зібралося року 1649 ляхів сила силенна. І тільки-тільки весна пригріла землю та показалася на світ божий польова травиця, як Марс розіслав увсебіч свої загони, як на козацьку силу, що теж почала збиратися, напали ляхи і у різних містах побили їх. Тільки почалася війна між козаками та ляхами, як прийшов до Хмельницького і хан кримський, а ляхи тоді стояли табором десь під Константиновим і коли прочули в таборі тому, що підходить Хмельницький з своїми загонами, як напав на ляхів страх та сум'яття забралося в серце і кожен почав готуватися до втечі, навіть у найзнатніших, що повинні б бути хоробрими і дужими ( у тих, що по корчмах тільки війною і клекотами і за чаркою самого Олександра Македонського побивали) навіть у них обличчя побіліло та руки опустилися. Власне тому й відступили усім табором під Чолганський камінь, а звідти перебралися у Збарож, але й там, перебуваючи за добре зробленими фортечними мурами, ніяк не могли відмогтися від страху. На лихо якраз на цей час пересварилися ще й гетьмани їхні, і не було поміж ними згоди. А коли під Вишгородом послали вони на вилазку загін Гулевича, то той, пробираючись в темряві, напоровся посеред ночі на татар. Не в силі подолати острах його воїни кинулись тікати. Душинський та Сіраковський в час цієї втечі повністю розгубили своїх людей. День у день втрачаючи віру у свої сили і впадаючи у відчай (а тут ще блискавка розщепила держално гетьманського знамена, а це вже було незаперечним провіщенням біди) ляхи завчасу набралися страху і коли б до табору не прибув Ієремія Вишневецький, то повтікали б усі, так і не побачивши загонів Хмельницького.

Тільки в суботу липня місяця, на десятий день, війська козацькі та татарські завітали до ляхів у гості; забачивши їх, поляки вивели супроти загони, а табір почали обносити валом і розпочалася велика битва ляхів з козакам й татарами. В день, коли Хмельницький і хан надвечір добралися до шляхетського табору і почали січу, то ляхи сховалися в табір, а через калька тижнів знову розгулялася битва, обидві сторони багатьох не дорахувалися вбитими, а ще до того ж у ляхів і сила поменшала, вони не спроможні були свій вал охопити, викопали новий та посеред ночі зайняли його. А ще через якийсь час у ляхів не стало харчів, а для коней фуражу і вони власноруч вигнали коней козакам, а самі зайняли оборону в окопах.

І тоді виїхав наперед Шефер Косен Ага, канцлер ханський, і звернувся до ляхів, пропонуючи замирення. Вийшов наперед також і Ієремія Вишневецький з коронним хорунжим і після того, як вже багато про що було сказано, запропонував разом з хорунжим, щоб татари відступилися від Хмельницького. Проте мова обох сторін так і не принесла користі. До Хмельницького ляхи також відрядили посла, Киселя, старосту черкаського. Хмельницький сказав йому, що якщо вони хочуть відкупити усі свої голови, то нехай всі гаразди, що зараз у них під рукою, віддадуть татарам, а йому хай передадуть гармати, зброю, знамена та литаври, а самі з своїми душами хай йдуть вільно. На це ляхи не пристали і пообіцяли битися, доки їхньої снаги стане. Тоді Хмельницький підняв свої полки і вдарив на польські окопи і в січі цій з обох сторін багато людей під мечем голови поклали. В колотнечі битви поляки не раз мали потребу робити вилазки, виходили з табору і відразу ж втрапляли під удари татар. Вдаючись до різних військових хитростей, Хмельницький і собі обніс польські окопи валом і так притиснув їх, що ось-ось мав настати їхній кінець, бо з своїх окопів козаки завдавали ляхам багатьох збитків і не дозволяли їм навіть голови над землею підвести. Якраз в цей час забито було і щонайвизначніших вояків лядських — Збройського, Сіраковського, Сваршевського, Цеглинського, Злоцького, Держка, Галайла, Підгординського та багатьох інших і на кривавому базарі не один з них мито платив головою і, бідний, навіть води не міг напитися, не сплативши кривавої плати, та й то пили її з трупною червою і ропою. На лихо ще й провіант у них вийшов.

Почався величезний голод, пани їли м'ясо коней, котів, собак, мишей; руки їхні ослабли, знесилились, багато хто передчасно помер, а живі не були спроможні й зброю тримати, з відчаю гризли зубами порепану від спеки землю. Табір дуже опустів і вони вже втретє рили нові окопи, і посеред ночі почали перебиратися в них. Та козаки почули шум і так ударили, що захопили значну частину табору і захлопнули їх немов у пастці. До всього цього долучилося іще одне — ляхи вже не мали й пороху стріляти. Наступила для них найнещасніша година. А козаки знай підсипають та й підсипають ляхам перцю та ще й примовляють: «Оце ж вам, ляхи, і очкове, і рогове, і аренда, і ставищизна, і панщина, і пересуди, і сухомельщина. Доки ви ще будете кунтуші в окопах марати? Вже ж ми взяли їх, та й ви самі навіть татарам у ясир непридатні, а все ж тримаєтесь. Ну так слухайте ж, як зграйно козаки вам у дудку заграли!».

Побачив князь Вишневецький, що вже військо польське голодом та хворобами зовсім знеможене, і задумав хитрість з листом, що його нібито закинув стрілою у Збарож якийсь шляхтич з табору Хмельницького, і нібито сповіщав у тому листі, що вже підходить король і радив міцно стояти супроти козаків і писав, що Хмельницький і татари переполошилися, бо саме в цей час Хмельницький почав свій обоз переводити під старий Збарож; писав в тому листі, що це він втечею ніби рятуватися хоче і тим ляхів на приманку бере, бо якщо ляхи, харчів ради, підуть на його стан, то козаки із засідки, їх легко переб'ють. Та ляхи, знаючи про уготовані сіті, не виходили з міста. Козаки уже потім зробили вид, що з-під старого Збарожу усім табором знялися і, саморуч штовхаючи вози з усім, що для штурму призначалося, за велінням гетьмана, проміж собою голосно, щоб і ляхам чутно було, говорили: «Рушай, минай, не приближайся до панських окопів, видно вже не дістати нам ляхів». Говорили й інші звичні при відступі речі, викликані потребою йти назустріч королю, що десь перебуває на марші. Та коли на ранок ляхи зогляділися, то побачали, що нові окопи вириті над їхніми, що штурмові драбини котвицями вгризлися у покриття валу і, що немов гори, виросли блокгаузи, з яких обложених видно всіх до єдиної душі. Отак приблизившись, козаки баграми тягли ляхів з валів, забиралися на вали і хапали шляхтянські знамена, а саму шляхту рубали. Бачачи свою погибель, ляхи думали, як би до короля послати прохання прийти до них, знеможених, на поміч. Багато хто з них зголошувався на подвиг, брався нести королеві листа, та ні один з них не втік від рук татарських чи козацьких. Проте знайшовся-таки шляхтич, Скретуський по прозвищу, який таки пробрався через осаду, добрався до короля і приніс звістку польському війську про біду під Збарожем. Він переодягнувся в одежу рейтарина, вийшов з стану обложених, переплив річку під покровом ночі, плазом проліз через стан Хмельницького і, вдень обтикавши себе галуззям зеленим, йшов тільки в нічну годину. Король же, одержавши звістку, тяжко засумував, що не може відразу ж вирушити на Збарож і допомогти обложеним. А не міг він тому, що його військо дуже повільно збиралося, а ще тому, що день у день безперестану йшли дощі. Проте долаючи острах та труднощі, він все ж ішов і майже добрався до Зборова, ніякої звістки про Хмельницького не маючи, бо той, обміркувавши добре усі потреби військові, заборонив будь-кому (під страхом смертної кари) виходити з табору. Король же, назбиравши близько двадцяти тисяч найдобірнішого польського воїнства, поспішав на виручку. Чимдуж поспішаючи, він настановив великого канцлера Осолінського головнокомандуючим війська, йшли вони бойовим строєм, як і на будь-яке рушеніє Речі Посполитої.

В поході король своє військо словами усовіщав. Закликав стояти на смерть за свою честь та вітчизну, а не так, як під Пилявцями, коли вони діяли тільки на страм та на вічну огуду родові польському. Він говорив, що той, хто в час битви покаже плечі, той на вічні часи буде знеславленим. Наснажені королівським словом, вони бадьоро йшли на бій з Хмельницьким. Дійшли до Озерного і почали переходити болото, як прибігли з поля дозорці із звісткою про Хмельницького. А Хмельницький, залишивши під Збарожем піше військо, з іншою частиною та з татарами вирушив на короля і непомітно підібрався до табору якраз тоді, коли одна частина його з великими зусиллями долала болото, а друга підходила до нього. Хмельницький вирішив, що оце і є якраз ота погідна хвилина і всією силою навалився на табір. Розпочалася велика битва. Знавісніле військо польське, покинувши стан свій, кинулося за козаками, а тимчасом татари налетіли на табір, напали на піхоту й всіх мечем порубали. А потім повернули услід за польськими вершниками і їх перебили і, отак звідусюди гнані, не знали ляхи, де їм сховатися. В цій битві наклав головою головнокомандуючий Осолінський, Річицький, Стольнецький, Уржендовський, Захарія Четвертинський, хорунжий Сіверський, Подольський, Кошовський, Хоцемирський, а також полковники М’ясковський (підкоморій львівський), Гдешинський, Брозовський аж до п'яти тисяч всякого великородного панства, а разом з ними були розбиті і полки львівської, перемишльської, санецької шляхти. Спровадивши їх на війну, бідні жінки їхні так більше ніколи їх і не побачили. Після цієї битви у Польщі вдів та сиріт стало без ліку, бо усе поле навкруги на милю було трупами встелене — ото перед королівським поглядом всяк себе хотів проявити, слави та булави доскочити і, на недосяжне важачи, головою накладали. А військо Хмельницького і татари, здобич збираючи, рубали тих, хто ще полишився. Король своїм на бій рушати велів. Тоді Хмельницький разом з татарами навалився на лівий фланг і видався гетьман ляхам нездоланним, як і тоді під Пилявцями. Лихо чуючи, король кинувся до свого воїнства і почав просити, щоб воно втечею не ганьбило себе. Послухалася шляхта, повернулася і учинила січу велику. В той же день Хмельницький щільно оточив ляхів, так що жоден не міг ані вислизнути, ані битися, бо місцина та була тісною і незручною для бою, і захопив половину табору. Скоро у ляхів почало наставати хліба, уже почали вони себе почувати немов у тенетах. І тоді зібрав король своїх сановників та генералів на раду. Одні з них радили залишити слуг та обоз і рятувати короля втечею, доводячи, що може все загинути, але голова повинна бути цілою. Інші ж радили листовно звернутися до хана і підмовити його відкинутися від козаків. На цьому й порішили. І написали до хана ось якого листа.


Іоан Казимир зичить здоров'я хану кримському. Багато заборгував ти королю Владиславу, братові нашому, що тримав тебе в неволі, не як бранця, а як пана шануючи і відпустив на волю, дав можливість взяти владу у своїй землі. Зараз же дивуюся владарюванню твоєму: як ти міг забутися про все те і нині, коли на мене повстав мій підданий, як ти міг підняти на мене зброю і бути з ним? Я не боюся, що ти від них користь приймаєш, бо таку користь і господь зневажає і не збираюся пропозиціями тебе ублажати, однак якщо хочеш моєї дружби, то даю тобі її, тільки ж щоб вона непорушною була, бо ж зараз, кримський хане, явною є невдячність твоя. Бо ж і над життям і владою татарською пануєш, маєш підтримку короля польського, а однак недругом нашим пробуваєш. Ти прив'язався до ворога нашого, бо підніжка, а раніше ж шанував нашу дружбу і пишався нею, козаки ж завжди її зневажали. Нині ж, користуючись нагодою, тільки видимість твоїх друзів роблять, а тільки трапиться нагода, відразу ж зброю на вас, своїх сподвижників, піднімуть. І змужнівши, набравши сили, вони, немов вовчата, що козу, яка їх вигодувала, з'їдять вас опісля. І ви будете так само терпіти, як лікар від невдячного хворого. Інша справа з королем дружбу водити, він має своїх підданих, може обійтися без допомоги та підтримки, але не карати недруги він не може. Добре було б покласти край цій битві, і якщо повстання справді справедливе, то визначити, хто правий. А ти, як суддя-справедливець, допоможи цій справі.


Пославши це посланіє до хана, король цілу ніч готувався до бою. На ранок знову розгорілася битва біля польського табору та біля Зборова. Козаки знову напали на поляків, а хан у цей час прочитав королівське писання і відповів так.


Хан Іслам Гирей найяснішому королю польському Яну Казимиру здоров'я зичить.

Якщо твоя королівська величність у добрі пробував, то і я з свого боку вашому королівському маєстату та всьому польському королівству зичу здоров'я та щастя на довгі роки!

Сповіщаю Вам, що лист, у якому ваша королівська величність дружбу пропонує, я прийняв і дуже здивований, що Ви, Ваша величність, скіптер у руки взявши, до цього часу не зволили про це сповістити мені. Знаю, що немає людини, яка б не була корисною. Те, що є, нехай буде. Однак дружби не відкидаю і розмови, не цураюся.


Хмельницький теж написав королеві і вказував, що він взявся за меч, боронячи Україну від тортур та принижень, людей невинних від неволі та повинностей, та свою невинність доводячи.

Через кілька днів виїхав візир ханський до ляхів і генерал Осолінський запитав його: «Чому наш союз, давня дружба між народами нашими — порушені? Чому потоптана сусідська віра, чому це у мирний час Польща спустошена війною, чому ви даєте пристанище козакам? Як трапилося, що татари стали обороною ворогу, а друзям стали ворогами? Що? Поляки вам якесь лихо заподіяли, що так терпіти нині мусять?» Візир відказав: «Ми тому мир порушили, що данина, яку ви ханові платити маєте, не виплачена. Якщо ви віддасте її, ми повернемося додому». На це Осолінський відповів: «Ляхи вміють данину брати, а не давати; ти говори інакше: просиш королівської милості, яку король, як всемилостивіший має за обов'язок давати. А ти без всякої причини і друга і недруга однаково прозиваєш».

Після цієї бесіди та після бесід на другий та третій день візир з поляками уклали таку угоду:


«Відтепер дружба короля та хана непорушна. Король польський дарує сто тисяч ханові, які він візьме до Кам'янця, хан більше не дозволятиме нападати на польську державу та не ворогуватиме. Сила татарська припинить облогу польського табору, відійде від Збарожа і воювати не буде, загони татарські й турецькі від кордонів Польщі йтимуть, не коячи лиха. Король польський зобов'язується подарувати війську запорізькому його провини і прийняти його під свою руку. Військо ж запорізьке мусить вірно служити і свою вірність має клятвою скріпити».


Найбільшу прикрість учинивши православним, хан підсолодив її, запропонувавши Хмельницькому погодитися на такі умови:

«Військо запорізьке це вільне воїнство, що живе згідно з правилами, затвердженими королем.

«Покласти для війська запорізького чисельність у сорок тисяч, що має реєструватися своєю козацькою старшиною і приписуватися при Київському замку.

«Козацька старшина може безборонно проживати у місцях, підлеглих королівству, може проживати як шляхта, а також вільно кожному простолюдинові від шляхти перейти жити у місто, а хто хоче, хай живе у підданстві.

«Хліб військовий та місця постою козацького війська польському брати і займати не вільно.

«Права церкви східної, клиру та церковних маєтків відкрито визнаються; київський митрополит повинен займати в сенаті місце поряд з примасом, а уніяти не мають права на нього тиск чинити.

«На воєводства, каштелянства, старостівства, на посади суддів мають призначатися русини, а не поляки.

«Старостівство Чигиринське, як воно собі склалося, має пробувати при гетьмані запорізькому».

Сильно прагнучи миру, ляхи не могли противитися цим статтям ні під Збарожем, ні під Зборовим. Їх і на сеймі затвердили. Потім сурмачі обох сторін просурмили мир, просалютували йому дробом барабанів та залпами гармат і зачитали текст угоди. А король і хан обмінялися дарунками.

...А Хмельницький, полишивши заложником великого канцлера Любомирського, теж поїхав до короля, що прийняв його, сидячи на розкішному троні, і поклонився: «Звичайно, я б мав не так ваш королівський маєстат і ваше славне військо вітати. Що так сталося, винен тільки я, хай проститься мені гріх цей. Розумію, що не достоїн милості, але вірю, що вона притаманна не лише господові, але і його намісникам милостивим і тому скоряюся. Він не зневажить серця упокореного». На цю мову відповів литовський підканцелярій: «Що любо нам — те сталося. Хто перед ким завинив, зараз важко не тільки визначити, але й пробувати не варто. Та й король найясніший зовсім не хоче ті рани ятрити, які своєю милостію, як лікарським вмінням, зцілити може. Як сонце гріє добрих і злих, отак і найкращий з монархів оберігає смиренних громадян і прощає строптивих. Прощає і тоді, коли кари гідну справу своєю вірою і довірою вирішує».

Козацьких умов дуже вже не хотіли приймати поляки, не думали їх і підтримувати, бо дуже вже багатьом вони не до душі були. Та що зробиш, краще хоч з вушами повернутися додому. Досить було щонайменшого поштовху, щоб порушити мир козаків і поляків.

Про замирення повідомили і у Збаржя обложеним. З обох сторін на честь перемир'я просалютували вогнепальною зброєю, козаки організували в своєму таборі базари. Обложені жителі Збарожжя вийшли з міста, ходили рядами і просили хліба. Козаки нагодували їх, а також силу велику татарам попродали. І о цій годині загинуло поляків більше, аніж у час битви.

Король, не будучи спроможним відразу ж видати ханові сто тисяч, відрядив Потоцького з Дингофом (старостою сокальським) аби випроводили татар у свої землі. Повернув додому з своїм військом і Хмельницький.

Над ляхами верх вдалось взять Україні, їхніх голів під Збарожем не злічить і нині. Злічить хіба той, кому довелось там бути, Де найбільший пан мусив голову положити. Ну, що ж, хай слуги та військо грошове Запам'ятають весілля Зборове.





Головна         Ізборник         Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.