Попередня     Головна     Наступна

Частина друга

ПІД ЧОБОТОМ ОКУПАНТА

Вечором 15-го березня 1939

Після засідання Сойму пішов я до редакції опрацювати матеріал відкриття. О 21-ій годині прийшов і машиновий наборщик і почав набирати святочне соймове число щоденника. Аж десь біля двадцять другої години докінчив я працю, доповнивши число вже готовими відомостями військового характеру та закликами січової Команди. Ще заглянув до друкарні, дав наборщикові деякі вказівки і зайшов до адміністрації газети. За кілька хвилин прибув і директор друкарні Федір Ревай. Був надзвичайно пригноблений. Сказав, що звечора говорив телефонічно з своїм братом, міністром Юліяном Реваєм, що ще все знаходився у Відні.

Міністр телефонував, що німці щось крутять. Урядово нічогісько не скажуть, не заявлять, на папері нічого не дадуть, але неофіційно тим більше запевнюють, підбадьорюють і співчувають.

[...]

Що зробимо далі? Севлюш мадяри зайняли. Чеське військо евакує; наші севлюські оборонці просили, хай нам чехи дадуть хоч два панцирні авта — не схотіли, везуть з собою румунам... Тих кілька десяток семінаристів та гімназистів міста не могло вдержатися супроти мадярської регулярної армії.

Міністр Ревай обіцяв все зробити — добитись до аудієнції на найвищому місці (дотепер в цьому успіхів не мав, хоч щодня добивається...), і про вислід зателефонує завтра перед полуднем.

З тим ми і розійшлись. По дорозі довідався я, що влада вночі задумує покинути Хуст і опиниться в Бичкові. Я вже бачу, що справа стоїть погано. Прийшов додому, але мимо того, що вже була 23-та година, ні жінки, ні дочки не було вдома. Прибули аж десь опівночі, змучені. Цілісінький день, разом з іншими жінками, доглядали ранених та варили січовикам страву біля Головної Команди. Я думав поволі пакувати хоч ті найпотрібніші, речі, щоб були на поготові, але родина з Головної Команди принесла таку вістку, що німці вже в дорозі... З цими божевільними думками возилися наші вже два дні, але як не вірити, коли вчора в міністерстві я сам чув на власні вуха (а також подав і до газети), як березнянський окружний начальник телефонував, що німецькі війська вже в Пряшеві... (Щось подібного, як з вантажними автами під час евакуації Ужгорода...)

Хоч у моєму житті сто разів переконався я в ту святу правду, що треба вірити тільки у власні сили, якось ще все блимала надія і віра в чужі сили... Коли Головна Команда "Січі" вірить, то як нам, звичайним смертникам, не вірити?

Німці не числилися з великим, сорокмільйоновим народом, який ще все має вагу і колись може пригадати... Але зразу приходить інша думка: хіба ж вони зобов’язані хоч і пальцем кивнути за нас? Ну, добре, але чому тоді підбадьорювали, чому їх преса писала так прихильно? Але преса не є ще уряд, німці такими добрими дипломатами, що ніколи нам офіційно нічого не сказали, не обіцяли, і ми на них числити не можемо.

16-го березня 1939

Скоро зрання збудила нас пані Обручариха, що носила нам молоко. Це була жінка селянина, добра патріотка, що разом з чоловіком, таким самим фанатичним — своїми дітьми освідомленим — українцем цілу зиму освідомлювала темних у своїй вулиці. Також і діти — дочка артистка театру "Нова Сцена", а син студент — були з тих найвідданіших нашій справі. [...]

Пані Обручариха багато нам допомагала перед виборами. Була вона живим сейсмографом, від якої цілу зиму довідувались ми про все, що тільки було зв’язане з настроєм хустських селян.

Але тепер принесла пані Обручариха молоко плачучи і сказала, що української влади вже нема в Хусті, прем’єр Волошин виїхав кудись вночі.

Я почав роздумувати: що далі? Дійшов до того висновку, що найліпше буде, як родину завезу до рідного села Волового. Згадав я зимівку свого батька, що була на 7 км від села. Ця зимівка "Затінь" у Прохіднім під полониною Миршею. В тій самій зимівці перебувала ціла наша родина зиму з 1914 на 1915-ий рік, коли російські війська зайняли були Карпати. Я тоді був службовцем на пошті (до війська вступив я тільки осінню 1915-го року). Десь у жовтні пошта евакувала до Дебрецина, і пішов і я з нею, але не з медом було мені на чужині, і через три тижні, як тільки трохи уступили російські війська, я вернувся, а пошти ще довго не було. Ціла наша родина, зі мною включно, місяцями була в зимівці і страждання війни так не відчувала, як інші. В селі хати були порозбивані (багато селян скривалось по лісах у звичайних колибах, або й без того), голод, біда, вічний страх і переляк. В опущених хатах було повно війська, в інших австрійські військові коні повигризали вікна та одвірки. Також і в батьковій хаті в селі зробили собі майстерню військові шевці та ременярі. А ми собі в зимівці, далеко на горбі, пробули цілу зиму досить добре. Там зимувала і худоба, було молока, сиру; масла і подостатком бараболь. Іншого не було, але і в мирні часи іншого у верховинського селянина майже не було. Але бараболю й бриндзю їв би я до смерті. Хіба ж потрібно кращої вечері, як картопля і кисле молоко?..

Час від часу заблукали до нашої зимівки то австрійські, то російські стежі, то мадярська розвідка. Багато раз долітали російські кулі з другого верха з "Кошарища" з-під Кам’янки або австрійські — з "Дешевої"! Ми тоді худобу нагнали у криту зворину, а самі позалізали і скрилися в ямах, в яких іншим разом зимували батькові картоплі... Але як фронт посунувся на галицьку границю, то й те минуло.

Оцю нашу родинну "Затінь", де було 6—8 моргів верховинського поля в тата і стара, дерев’яна похила хатина, яку ще збудував мій дід перед 50-ти роками, — і згадав я собі тепер (її посідає мій брат Михайло і мама). Ця зимівка вже раз вирятувала численну родину мого батька, чому не могла б тепер дати захист моїй родині? Із панських вигод прийдеться зрезиґнувати, але кислого молока і картоплі й тепер знайдеться, і біду можна буде перебути, перетягнути найтяжчий час окупації. Очевидно, без мене, бо мені тепер прийдеться жити скитальцем. Як тільки відвезу родину, попрощаюся з ними. Надовго? Здається, що так...

Біжу до друкарні випускати святочне число "Нової Свободи" про історичне відкриття. Набір готовий, заломаний, тільки садити в машину і друкувати. Але нема кому друкувати... Друкар не прийшов. Коли б хоч машиніста зловив, щоб випустити бодай ці найважніші чотири сторінки про постанови та ухвалені закони нашого Сойму... Але машиніст — чех, а чехи повтікали ще вночі... Шкода моєї праці, мучився з рукописами до самої півночі і ось найважливіші закони в нашому житті відлиті, біліються в сріблястому олові, але вони вже не побачать світу..." Серце мене болить, що найкраще, найважніше число газети в моїй журналістичній практиці я вже випустити не маю спромоги... Рукою гладжу холодне олово і прощаюсь від нього з тяжкою душею.

Іду головною вулицею. Побіля мене біжить перинами навантажений самохід, і зразу спиняється. Двері відчиняються, і я бачу д-ра Дудикевича з родиною. Пані і дівчата заплакані. Все залишили, рятують голе життя.

Іду з ними разом і в Головній Команді "Січі" вистарав їм дозвіл на переїзд автом до Бичкова. Прощаємось зі сльозами в очах... Хто знає, чи побачимося ще в житті...

Вулиці Хуста цвітуть синьо-жовтими прапорами. Це ще від учора... Бідні, нещасні вони... Замість них серед отих проклятих мурів вже шиються інші.

Думаю зробити так: як тільки скрию родину в тій зворині, прилучусь до волівського куреня, що так героїчно бореться з чеськими недобитками. Правдоподібно з Волівщини уступимо на Гуцульщину і будемо відбиватися, доки буде сил. Коли б Румунія нам допомогла харчами та зброєю, то багато води потекло б долі Тисою до повної мадярської окупації гуцульських гір.

Спішу до адміністрації "Нової Свободи", щоб забезпечити собі авто. В адміністрації маємо ми свій власний самохід, новенький, який купили перед двома-трьома тижнями. Він до диспозиції як адміністрації, так і редакції. Та коли я поговорив на цю тему з нашим адміністратором інж. Круківським, він мене почав відмовляти від подорожі до Волового. Я зразу відчув, що він нерадо їде в той напрям.

Я почав роздумувати; Круківському жаль втратити новенький самохід, може, боїться і за власну шкіру... До воюючого куреня, певно, не схоче пристати, а на Гуцульщину автом з Волового не заїхати, а пішки йти він не захоче.

Хоч шефом редакції і адміністрації був я, міг йому просто наказати, щоб врятувати свою родину, бо чей же кожний знає, що я занадто експонований. Але мені стало жалко худорлявого, на вигляд хворовитого, Круківського, і я погодився на те, щоб взяти напрям просто на Ясіня — та ж так чи інакше опинимось на Гуцульщині...

Повернувся я до хати. Дочки вже не застав — вона поїхала, щоб допомогти перевезти деяких дуже заангажованих ранених січовиків із державної лічниці в Кривій. Дружина запакувала в наплечник і один чемодан справді найпотрібніші речі, деякий одяг і трохи білизни. Авто маленьке, багато не зміститься.

Аж тепер ми догадались, що нема з чим їхати. Середина місяця, в хаті ані сотика. Цілий час ми будували державу, зовсім не думаючи про себе. Мав я півтора тисячі корон заощаджених грошей у Підкарпатськім банку. Біжу туди, але банк зачинений; директора М. Никорака дома не знаходжу. Цілком нещасний. Пригадав собі, що в генерального секретаря УНО Андрія Ворона знаходяться партійні гроші. Зустрівся з Вороном біля Підкарпатського банку, просив від нього свою платню за березень, що мені належалась, але Ворон заявив, що в нього жодних грошей нема. Натомість старався він мене намовити, щоб я зістався з мадярами, мовляв, "по-мадярськи вмієш"... Та я про це і чути не хотів.

Зустрічаю Круківського, і ми умовляємось, що точно в годині 10.30 вирушимо з Хуста в напрямі Ясіня. Просив мене зайти на Головну Команду і вибрати посвідку на авто, щоб по дорозі наші перепустили авто.

Зачуваю, що в міністерстві шкільництва виплачують урядовцям і вчителям гроші. Моя дружина вчителювала в Рокосові чотири місяці і за цілий той час не дістала ні сотика. Тішилась, що одержить нараз.

Послав я дружину до міністерства, щоб дістати бодай на дорогу, але жінка повернулася плачучи — не дали... Всім дають, тільки їй ні, мовляв, вона належить до севлюського інспекторату... Від учора Севлюш вже в мадярських руках...

Поїдем без грошей, чорт бери! На Гуцульщині десь знайдеться селянська хата, гуцули добрі, уділять куток моїй родині.

Дорогою до Головної Команди "Січі"

Ідучи на Головну Команду, маю готовий план. Карпатську Україну знаю, як своїх п’ять пальців на руці. Роблячи тури щороку, проходив здовж і впоперек.

Вище бичківського Лугу, аж до самих Требушан і далі, знамените місце для оборони. Довгими кілометрами долина надзвичайно вузька, стиснена. Ідучи з Лугу в напрямі Рахова, з лівого боку прикрий берег повен як не граніту то дерев. З правого боку — Тиса, українсько-румунська границя. Місцями прірва, глибина, із стратегічного боку оборона знаменита.

Потрібно тут по-перш попалити всі дерев’яні мости, а кам’яні порозкидувати, накопати рови, понищити дорогу на десятках місць, накачати каміння, поробити барикади, зарубати лісом всі прохожі місця. Зрозуміло, що це не може виконати один відділ, чи навіть більше, але можуть зробити гуцульські села.

Зустрічаю Федора Тацинця. Він ладиться з відділом на Гуцульщину. Знайомлю його із своїм планом, а також звертаю увагу на таку саму вузьку, стислу долину з другого боку Гуцульщини — від Брустур на Околи. Коли доступ від Требушан з одного боку, а від Брустур з другого, буде понищений або бодай на кільканадцятьох місцях добре забарикадований надрубаними деревами, то для мадярів гуцульська котловина стане недоступною, хоч би на деякий час.

Стискаю руку земляка Тацинця і прощаємось. Він спішить полагодити деякі діла в місті, а я з головної вулиці закрутив уліво, в напрям будинку уряду, де тепер находиться Головна Команда "Січі".

Якраз у цю пору з подвір’я владного будинку вирушила сотня наших оборонців під командою молодого січового старшини. Його лице мені дуже знайоме, а ніяк не можу собі його прізвища пригадати. В січовій уніформі чотаря, із самопосвятою та відвагою на лиці.

Я став і дивлюсь на цю сотню. Десятка молодих хлопців у січовій уніформі, до двадцяти їх — це вчорашні вояки чехословацької армії, що добровільно зголосилися боронити Рідний Край. Вони ще найкраще озброєні: мають сталеві шоломи, найновіші рушниці, навіть два легкі кулемети, наплечники, пляшки, добре взуття і теплий одяг.

Але більшість сотні — це молоді студенти з лицем панночок і старші селяни з вусами, в марамороських сіряках та постолах. В кого січова шапка на голові, в кого вояцька, а є й такі, що мають з військового мундиру тільки шолом... Один навіть постолів не має, завив ноги в онучі і обв’язав мотузком, але в очах іскриться йому завзяття, а на плечі несе легкий скоростріл...

Хотів би я кожного з них обняти і поцілувати в чоло за ту їх самопосвяту. Боже ж мій, як цей народ любить оцей клаптик Рідної Землі, оцей нещасний куточок між горами, на який так гострять зуби сусіди.

Хтось гукнув: "Ідуть мадяри!" Сотня зразу розскочилась у розстрільню, щоб із-за хат та плотів ворога належно привітати. Почулось навіть кілька стрілів. В цей мент біля мене опинився і міністр д-р Долинай і ми також з вулиці збочили і вскочили в одне подвір’я. Але пізніше виявилось, що то не були мадяри, тільки сильний чеський відділ надходив з кіньми, обозами.

— Ще краще! Будемо мати зброю! — сказали хлопці і почали чехів обеззброювати. Але зброю вже від них наші забрали раніше, знайдено тільки кілька скринь набоїв і ручні гранати.

На Головній Команді

Тепер бачу, що ми зробили кардинальну помилку, яку вже через брак часу не направимо. Через упертість і амбіцію деяких наших молодюків "Січ" не була підготовлена до того завдання, яке її тепер чекає.

Бажанням кожного серйозно думаючого українця, особливо тих, що вже закуштували фронтове життя, було те, щоб "Січ" стала бойовою силою. Але це могли заздалегідь зробити лише фахівці. Ще в лютому приїздив до нас генерал Курманович, колишній начальник штабу Галицької Армії. Коли кілька нас натякнуло на те, що добре було б доручити організування, взглядно переорганізування, "Січі" генералові Курмановичові, то на нас накинулись, неначе оси, якраз ті, яких тепер тут не видно, а які повинні б тепер бути тут.

В Хусті є також і другий герой, генерал Петрів, фаховий старшина з освітою генерального штабу, що відіграв таку визначну роль в організуванні української армії. Генерал Петрів вже від тижнів у Хусті, але ніхто не уважав за потрібне його запросити до співпраці.

Ще в Ужгороді, при самому народженні Народної Оборони, обстоювали ми ту думку, щоб обороною країни керували фахівці. До Ужгорода тоді приїхав полковник Стефанів, під рукою мали ми також полковника Аркаса, але тоді не схотіли прийняти цих випробуваних людей. Один був "застарий", другий "непартієць", третій "есер"... На кожного щось винайдено, щоб позбутись "конкурента". Військо — це кулак, це брутальна сила народу, до того потрібно людей, що мають військову освіту, а не молодюків, які навіть вояками не були. Це легковажність, яка коштує нас багато крові і хто ще знає, скільки жертв заплатить народ за цю "дрібницю".

Щойно тепер, а саме вчора чи передучора,зробив наш військовий міністр порядок і найменував штаб державної оборони з людей фахових. Як я вже згадував, головним комендантом "Січі" і взагалі війська назначив міністр Клочурак полковника Сергія Єфремова, людину енергійну, старого вояка і колишнього офіцера чехословацької армії. Він підібрав до себе дальших військових людей: полковника Гузара, полковника Філоновича, там бачу й кількох інших українських старшин, як Бориса Єфремова (що за українсько-польської війни був ад’ютантом у генерала Загродського) і багато інших.

На мою радість, штаб запросив також і генерала штабу Петрова, як дорадника... Але що всі вони можуть тепер зробити, в останній хвилині? Ми всі свідомі того, що мадярська регулярна армія принаймні п’ятдесят раз більша... Чуда тут зробити не можна. Розкриваю свій план перед полковником Гузаром, добиваюся до полковника Єфремова, знайомлю його з думкою їхати на Гуцульщину, він те одобрює, навіть дає мені гроші у кількості одномісячної моєї платні. Ще наказав виставити мені посвідку на авто, щоб мене по дорозі ніхто не чіпав.

КРУКІВСЬКИЙ ВІД МЕНЕ ВТІК...

Точно на означений час вернувся я назад до редакції, але вона вже була зачинена. В адміністрації також нікого не було, навіть хазяйка-жидівка втекла.Хотів добитись до кімнати, щоб розбити свій стіл — ключі (разом із грішми) забрали від мене чеські вояки передучора під час сутички. В редакційному бюрку залишилась прецікава моя збірка летючок, але найбільше мені жалко рукопису "Історії хустського замку". Його прочитав я січовикам кілька разів. До бюрка добратися не можу, і ці матеріали там лишаються... Дуже мені шкода "Історії...", бо це був єдиний примірник; вдруге вже не зможу його написати, бо до студій потрібно архіву і часу.

З тяжкою душею відходжу від хати. Може, напишу жидівці, щоб врятувала бодай рукопис.

Надворі зустрічаюся з знайомими людьми. Вони кажуть, що п’ятнадцять хвилин тому інж. Круківський виїхав автом... Значить, Круківський від мене втік, забрав редакційне авто і пропав без сліду... Гарний мені товариш! Коли б його зустрів — слово честі, дав би йому в морду! Як тепер мені виїхати? Вже не говорячи про те, що через нього, може, й занапастив сім’ю — але ж я мушу бути на Гуцульщині. Треба вибиратися з Хуста, бо мадярів мені не чекати, якщо не хочу бути першим повішеним... Ніколи був би не сподівався, що приятель так ганебно мене зрадить і кине мене просто чортові в зуби.

Прибитий, пригноблений вертаюся додому. Оглядаю свій мотоцикл, але той лежить цілу зиму зіпсутий ще з нашої революції минулого року. Тепер його не направити.

Жінку й дочку намовляю, щоб залишилися в Хусті, Та вони про це ані чути не хочуть, І мені самому не хочеться їх залишити, мадяри готові за мене мститись на них...

В Головній Команді було ще зрання кілька самоходів Але довідуюсь, що останній автобус із жінками і дітьми виїхав перед годиною. Останній потяг залишив Хуст рано о восьмій...

Переконую жінку, що мені в Хусті залишитись неможливо, Як не мадярське військо, то оця голота хустська в перших часах готова нас вистріляти як горобців. Я ж в Хусті знаний, за ці місяці мене мадяри добре пізнали.

Скинув тільки блузку січову і взяв маринарку, але штани на мені залишились січові. Пощо переодягатись, все одно не поможе... Ладжу речі до наплечника, пару білизни, щітки, рушник, бритву, хустинки. Взяв би хліба, але нема, ані вдома, ані в місті. Клунок невеликий, але годі взяти на плечі — мені ліве плече передучора потовкли ще чехи рушницями, воно набрякло і рукою не можу повернути. Одягнув на себе півкожух, але наплечник годі, так і перекинув тільки через одно плече і несу. Вийшов з хати, а мадяркахазяйка регочеться і робить гримаси, що хочеться їй плюнути в лице.

Вирушив з хати на Головну Команду. По вулицях січові стежі, від Рокісви не тільки що стріли чути, але літають кулі і в місті. Січовики говорять, що чехи вночі узброїли мадярську наволоч. Багато з узброєних босяків скривається на замку і звідти стріляє на нас. Справді, кулі літають над нашими головами.

В Головній Команді чотар Волянський ладить свій відділ. В його відділі є й кілька урядовців з міністерства, Стеґура і Панас Кедюлич, в цивільних одягах з рушницями. Багато січових старшин у цивільному.

Монтують тяжкі скоростріли, на балконі вже два з них поставлені. Кілька кулеметників заходиться біля кулеметів, інші ставлять набої у ленти тяжких скорострілів.

В уряді міністр д-р Перевузник і д-р Михайло Бращайко. Прощаюся з ними. Намовляю д-ра Бращайка, щоб рятувався, але він лиш рукою махнув: "Що Бог судив..." Федір Ревай також тут, стискає плечима, сам не знає, що робити. Може, втече, а може, зістанеться... Прощаюся з професором Бірчаком:

— Прощайте, може, вже в житті не побачимось...

— Так, бачиш, отак ми з торбами ходимо вже двадцять років, як ото тепер ти виладився... Прощай...

Моє здивування велике; бачу ще тут Рогача. Він говорить, що йому мадяри нічого не вдіють, бо він із Березного, словацький громадянин і, здається, залишиться...

Професор Кирило Феделеш розплакався. Обіцяє час від часу заопікуватись моєю сім’єю... Дякую йому за те і повертаю на подвір’я, чи нема можливості вибратись. Тарнавський каже, що залишилось тільки одно моторове колесо, з тим за кілька годин задумує виїхати він з полковником Гузаром. Головний штаб Команди покине Хуст на панцирниках, що тепер б’ються за мостом.

Розпитую про фронт; на широкому полі між Рокосовом та Хустом ведеться завзятий бій. Наші вісім разів відбили мадярів, кілька разів нагнали їх просто в Тису. На веряцькому залізному мості десятки мадярських трупів, що скосили наші кулемети... Професор Голота із своїми семінаристами робить дива. Б’ються хлопці, як орли.

Мадяри в полон не беруть, взятих у полон на місці розстрілюють... Це такий наказ видала мадярська команда гонведів... "Нема ранених ні полонених..."

Вчора, після засідання Сойму, мадяри прислали одного штабового старшину — майора і дали ультиматум: зложити зброю і передати країну... Хто сьогодні до восьмої (20-ої) години не зложить зброю і кого мадяри приловлять зі зброєю в руках, того на місці розстріляють...

ПОДОРОЖ У НЕВІДОМЕ

Рішаю таки йти, хоч і пішки, коли не можна інакше.

Ітиму битим головним шляхом, як тільки побачу якийсь комунікаційний середник, примушу їх взяти мене з собою. Як не по-доброму, то по-злому.

Вирушив у дорогу в напрямі Тячева. Через одно плече перевішений наплечник, в кишені пістолет "Штаєрка" — знаменитий, автоматичний револьвер. Глянув на годинник — полуднє минуло.

Цікавий образ: ще зрання ціле місто пишалося в барвах нашого прапора. Перед годиною було вже менше наших синьо-жовтих прапорів, але ще все було, а тепер тільки де-не-де по прапорині, їх швидко стягають... Так тяжко покидати і цю другу нашу столицю, на яку покладали стільки надій. Так безмежно тяжко на душі.... Огорнуло мене таке саме глибоке почуття жалю, як тоді, коли залишав любий Ужгород.

[...]

Недалеко станції знову свистять кулі понад мою голову. Це стріляють із замкової гори.

Від станції надходять бичківські люди. Вертаються додому. На заклик Команди прибули ще вчора до Хуста, чекали на зброю до сьогодні, але не могли дочекатись і вертаються додому без діла.

Недалеко цегельні під горбом зчинилася якась стрілянина. Я не затримуюся, іду далі. Але на мої січові штани кожний звертає увагу: "січ... січовик..."

Дійшов до роздоріжжя, що веде на тисянський міст до Велятина. Затримуюсь і думаю, що було б, коли б я завернув до Велятина і перейшов на румунську сторону? Але в мене якась ціль. Ні, іду на Гуцульщину, хоч би пішки. За два дні напевно зайду до Бичкова. Над Хустом якраз в цей мент появляється мадярський бомбардовий літак і сипле з скоростріла. Кілька гучних зривів, виглядає, що кинув бомби.

Іду далі, і я вже зараз у Сокирниці. Аж бачу, летить авто з білими прапорцями. Думав, що це якісь кур’єри, чи дипломати, то й не мав на гадці застановляти, але самохід біля мене спинився сам, відчиняються двері, і на мене киває рукою д-р Росоха: "Василю, ходи!"

Підходжу я до авта, вони мене запрошують. В авті бачу міністра д-ра Юлія Бращайка, міністра д-ра Долиная, інж. Дутку, д-ра Росоху та урядовця з президії уряду Пастеляка.

Міністр д-р Бращайко оповів мені, що він з міністром Долинаєм та інж. Дуткою їдуть до Будапешта як делегація на переговори, може, від мадярів вдасться хоч що небудь виторгувати. Запрошують і мене, як найменованого міністерського старшого секретаря їхати з ними, але я відмовляюсь. З мадярами не хочу мати нічого спільного, їду на Гуцульщину. Каже мені д-р Росоха, що він збирається також туди, має в себе документи і протоколи історичного засідання Сойму, хоче їх врятувати, як не інакше, то десь заховати в селянина.

На мій запит, чому їдуть до Будапешта в противний бік, міністр каже, що думали переїхати коло Севлюша, але там така стрілянина, що мусили повернутися назад, а тепер візьмуть напрям на ТячівСатумаре і відтак на Будапешт.

Буштинський міст сторожать два чеські панцирники. Це зле, значить — наших сюди нема. Застановляє нас якийсь майор з білою опаскою, легітимує і пропускає. За вулицею гарматами розбиті доми. Питаю майора, хто їх розбив, і довідуюся, що розбили їх чеські гарматники, бо там загніздились були "січаці"... У пана майора білий пас на шапці і на рукаві, супроти мадярів він нейтральний, але українських січовиків гарматами розбиває...

Враження погане. Я думав, що панами шосе є наші, а виходить противно. Ідемо дальше. Аж тут, перед самим Тячевом, спиняю авто і показую на вивішені мадярські прапори в Тячеві, що рясніють поздовж вулиці. Міністр Бращайко заспокоює мене, каже, нехай собі бавляться. Напевно попросили нашу Народну Раду, або й самих січовиків, щоб їм дозволили вивісити прапори, от і вивісили. Можемо безпечно їхати, нікому ніщо не станеться. Ще раз звертаю увагу на небезпеку і просто тягну д-ра Росоху за рукав:

— Степане, висідаймо з авта, перейдемо полями в напрям Унігова... Ходи зі мною, буде зле. Бачиш, у Тячеві мадярські прапори!

Д-р Росоха не знає, що робити, але д-р Бращайко запевняє, що нічого на світі не може статись, та ж ще навіть Копаня наша, Хуст наш, то чому тоді боятись Тячева?

— Степане, маю таке передчуття, що буде з нами зле — ходім ми два, перебігаємо полями, коли Тячів не наш, то села ще наші.

Наші міністри показують на білі прапорці, і ми їдемо. Перед нами сторожа мадярських гардистів, роблять рух, щоб ми спинились, але глянули на прапорці і відступились з дороги.

Тячів цвіте мадярськими трикольорами. Перед моїми очима появились давно невидані, до огиди зненавиджені мною три барви, червоно-біло-зелена... Почуваю, що лиця мені розпалюються, і серце почало битись дужче... Думав, що ці огидні барви — це вже минуле, а ось показується, що вони зробили тріумф над нашим розкішним синьо-жовтим рідним цвітом...

І нараз, неначе ніж у серце вдарили: юрба веде січовика, пов’язаного, без шапки, голова голена, долі нею помітно червоні струмки крові. Ведуть його, б’ють рушницями, рукав сірої січової уніформи від ліктя до плеча розпоротий... Видно, мадяр багнетом розпоров...

Страшенно прикре враження. Прошу міністра, щоб перебігом через місто завезли нас до Бичкова, між своїх людей. Але міністр заспокоює, мовляв, це, певно, якесь непорозуміння, бо ж окружним начальником у Тячеві є наш чоловік, радник Калинюк, з яким він ще сьогодні говорив телефонічно.

— Пане міністре, везіть нас до Бичкова, навіть і звідти можете закрутити через міст на Сатумаре...

Але пан міністр заявив, що шкода часу, день короткий, треба чимскорше дістатись до Будапешта на переговори, щоб "застановити непотрібне кровопролиття".

На моє превелике диво, авто застановляється перед урядом окружного начальника, бо міністр хоче заміняти наші гроші на румунські леї, але начальник не може порадити, де їх заміняти. Зрештою, каже, що після його інформацій, за нашу корону ніхто і десять румунських бані не дасть...

Ми рушили. Знову звертаю увагу, що маю конче бути на Гуцульщині. Наші міністри, бачу, дуже нервові. Нарешті д-р Долинай каже, що румуни ставляться до нас прихильно, заявили, що нашу еміграцію приймуть, то ж коли мені так важно бути на Гуцульщині, то я зможу туди дістатись і румунським боком.

Кажу Рососі, щоб висідали з авта таки тут серед міста, але він показав на мої січові штани, що з тими далеко не зайдем... Крім того, він недавно мав у Тячеві збори, виступив проти мадярів, і його тут добре знають. Нема іншої ради, як зістатися в самоході.

Вулицями Тячева товпа мадярні, що стоять юрбами і втішено вітають нас, думаючи, що ми мадярська делеґація, чи що.

Авто закрутило вправо бічною вулицею в напрям мосту на Тисі, що творить українсько-румунську границю. Нагло наше авто стає: перед нами маса військових авт, навіть два панцирні авта і один танк. До нашого авта приступає один чеський вояк, відчиняє двері і гукає:

— Вен з воза! — (Вийти з авта!)

Міністр д-р Юлій Бращайко протестує, що це авто влади. Підступає до нас підстаршина у шкіряній уніформі. З жахом констатую, що це та сама бестія, що передучора знущався наді мною, коли мене полонили.

— Жодну Україну не узнаваме, жодну українску владу не узнаваме, тенто вуз з купоні за ческословенске пенізе, вен з него! — (Ніякої України не визнаємо, ніякої української влади не визнаємо, це авто куплене за чехословацькі гроші, виходьте з нього!)

Інспектор Кестнер, той сам, що передучора смішкувався наді мною, також тут, з почервонілим, як буряк, лицем зближається до нас двох з Росохою (нас він добре знав); обличчя його набирає вигляду скаженого пса, і, закусивши зуби, говорить:

— А, панове оберсічаці йсоу тади такі!.. Но, почкайте єн, ві достанете... — (А, то ви, провідні січовики, також тут! Ну, чекайте, ви дістанете...)

Міністр Бращайко стоїть біля авта, міністр д-р Долинай побачив підполковника Земана і підходить до нього з якимось проханням. Інж. Дутка замішався між чехів-цивілів, що прибули фіакром.

Від нас на яких 15 метрів, біля будки, стоять на сторожі мосту мадярські ґардисти — 5-6 людей, озброєні, з мадярською лентою на рукавах і величезними кокардами на грудях. Зразу підходить до них інспектор Кестнер і показує пальцем на нас. Я відразу зорієнтувався і крикнув на Росоху!

— Степане, тікаймо, небезпека...

Д-р Росоха, залишивши повну течку й куфрик у авті, відразу взяв напрям на міст, біжить поміж авта і вози, а я трохи приостався, бо вхватив і ніс наплечник тільки в одній, здоровій руці. Нас обкружають мадярські терористи, обертають фіакр і наказують нам трьом — міністрові д-рові Юлієві Бращайкові, Пастелякові і мені — сідати на фіакра. Я глипнув на міст і бачу, що д-р Росоха перейшов, але там його здержали румуни.

В МАДЯРСЬКОМУ ПОЛОНІ

Саджають нас на віз, обмацують кишені, від мене терорист витягає "Штаєрку" і швидко ховає до своєї кишені, щоб не побачив інший. Сподобався йому пістолет і просто вкрав для себе. Ми з паном міністром сидимо в правому сідаку — він справа, я зліва, напроти нас бідака Пастеляк, скоцюрблений, переляканий. Два терористи стоять по боках і нас тероризують револьверами; третій, що сидів біля візника, обличчям звернений до нас, наставляє на нас карабін, дуло рушниці направлене раз у мої груди, раз у груди міністра, раз понад голову, а раз побіля вуха Пастеляка. Везуть нас містом, а юрба за нами гукає:

— Фуй, фуй, повісити, повісити!

Візник досить швидко жене коні, але п’яної наволочі повно на вулиці. Один мадяр гукає по-мадярськи:

— А теметевбе мінт а теббі січакот! — (На цвинтар з ними, як і решта січовиків). Ці слова дають можливість додуматись, що зловлених січовиків відвели на цвинтар і там розстріляли... Чую також вигуки "Фуй, Бращайко!.." Міністра впізнали...

Ми тепер в "добрих" руках завдяки інспекторові Кестнерові...

Заводять нас на пожарну станцію, що стала тепер головною командою узброєної мадярської босячні. В залі біля 20-ти узброєних пожарників й іншої голоти. Якраз приносять і хвалькувато показують один одному дві скрині ручних гранат, які дістали від чехів "на січак-банду"... Мають повно рушниць, набоїв, револьверів, легкі кулемети, а навіть хваляться, що й тяжкий скоростріл... Все те від добрих чехів на тих "укранів".

Одні одних повчають, як треба заходитись із ручними гранатами, з автоматичними пістолетами, бо більшість з них не знає — це голярі, кравці, шевці, всіляка збиранина... Ручні гранати нам тицькають просто під ніс, щоб ми бачили, де тепер сила...

Нас пильнує до десяти люда узброєної голоти. Наказано нам говорити між собою тільки по-мадярськи, щоб вони розуміли.

Міністр запитався цих босяків, хто є їх комендантом, але ті не вміли сказати. Один назвав того, другий іншого. Ми знову запитались, хто між ними найголовніший? Нарешті вони доглупались, що мабуть найголовнішим буде місцевий адвокат д-р Гапко, бо він є головою тячівської мадярської Національної Ради.

Пан міністр втішився, бо Гапка він добре знав, це ж його колега і старий знайомий. Тицьнув я мадярові десять корон, щоб чим скорше пошукав д-ра Гапка. Поки його відшукали, міністр замовив три обіди. Жид із сусідньої корчми зараз приніс нам три порції якогось гуляшу і подає нам з видеклярованим призирством мадяра щось в роді: "Навіщо мене турбуєте через цих панів, коли в мене є далеко важніша обслуга..."

Їли ми той обід, як свої руки — під багнетами наставленими на нас. Я тоді поризикував запримітити, що ми люди без зброї, навіщо аж така асистенція? На це чотирьох взяло рушниці на плечі і відійшли, і вже тільки три дула рушниць намірено на нас. Не належу до боягузів, але враження таки досить погане.

Ні на кого так не придивляються, як на мене, ну, січові штани роблять біду, я конче мушу їх позбутись. До обіду приніс жид і пляшку пива, але мені було не до нього, і я дав терористові, що стояв найближче до мене. Попросив його, нехай дозволить одягнути "тепліші" штани, бо ці "спортові, до моторки", у них мені зимно. Мадяр вхопив пляшку в руки і кивнув головою, даючи свою згоду. Я з наплечника вибрав теплі, флянелові сірі штани піжами і одягнув і ті поверх січових штанів так, що тепер мав двоє штанів на собі. Замість чобіт мав я високі "канадійки" по саме коліно, дуже гарні і практичні, на які хижим оком задивлялися мадяри. Але тепер з-під штанів піжами вже так не вабили, виглядали звичайними черевиками.

Десь через годину, чи може й більше, прибув і д-р Гапко у товаристві завзятого мадяра, тячівського заступника реформатського єпископа їжака.

Почав пан міністр з тією гадюкою-ренегатом д-ром Гапком говорити (д-р Гапко це син українського греко-католицького священика, але сам себе уважає за мадяра), наче з товаришем, пояснював йому, що він мусить їхати до Будапешта на переговори.

Я також почав думати, чи не можна б вирватись і заявив, що я є секретарем пана міністра, їду з ним. Але той виродок сказав, що на жодні переговори нема потреби, бо мадярське військо країну вже обсаджує. Деяким провідникам — каже він — гарячо під ногами і видумують чорт-зна що, щоб втекти.

Міністр д-р Бращайко на це показав міжнародний амбасадорський паспорт, ще чехословацький, який потвердило й акцептувало мадярське міністерство заграничних справ у Будапешті, будучи головою нашої делімітаційної комісії для поладнання наших границь з мадярами.

Гапко з їжаком крутив носом, і прийшли до висновку, що д-ра Бращайка мусять пустити. Зараз призначують до нього одного терориста, і він виходить. Я прошу його:

— Пане міністре, ви знаєте, в якому положенні лишаєте мене... — Думав, що він, як член нашої влади, знайде спосіб мене врятувати, коли стільки нашого війська по дорозі до моста.

Зістались ми з Пастеляком самі. Д-р Гапко з їжаком вже хоче відходити, я тоді кажу йому, нехай пустить мене до Бичкова, до рідні.

— А ви що за один? — питає мене Гапко по-мадярськи.

— Я... Шандор Ковач... — брешу триклятущому мадяреві, зрозуміло, також мадярською мовою, якою володію перфектно.

— А ви яку функцію виконували за "укран" — влади?

— Я... я був звичайнісінький собі писарина... Шандор Ковач...

— То можете собі іти... — каже д-р Гапко.

Я, подякувавши, хапаю наплечник у жмені і ладжусь нашвидко відійти, але в цей мент мене ловить за плече їжак, гостро дивиться мені у вічі і питає;

— Скажіть, не урядували ви в уряді пропаганди?

Я остовпів. Він собі добре пригадує, але і я пам’ятаю розмову між ним і мною в уряді Президії влади. Було воно так, що мадярська молодь улаштовувала забаву в Тячеві, але окружний начальник д-р Герман дозволу не хотів дати, то справу взяв у руки сам єпископ — мадярський діяч. Д-р Герман послав його до уряду пропаганди, але що начальника уряду пропаганди д-ра Комаринського не було вдома, я полагоджував ту справу. Я бачив, що розходиться про звичайну забаву, взяв слово з єпископа, що, крім забави, там нічого не буде і тоді зателефонував окружному начальникові, що дозвіл може уділити.

При цій нагоді почав я єпископа намовляти (це було якраз перед нашими соймовими виборами), щоб і мадяри кандидували свого заступника до нашого Сойму, але Їжак заявив, що мадярська меншість хоче з нами співпрацювати тільки на полі господарському...

Ось тепер цей сам їжак стоїть переді мною, мов надутий індик і питає: "Не служили ви в уряді пропаганди?.."

— Ні, я там не урядував... я Ковач Шандор...

— Доки виясниться ваша справа ми вас інтернуємо, — сказав Їжак і, довідавшись, що маю й деякі гроші, сказав, що вечором відведуть мене до готелю "Корона" і там буду під доглядом. Кошти покрию сам.

Незабаром затрубіло авто і до цієї нашої в’язниці привели цілий гурт людей; учительку Шандорівну, референта з міністерства господарства Миколу Баботу, редактора "Нового Часу" Новицького і військового поручника, словака, Парчанія. Я хотів на Баботу гукнути "Миколо!", але він положив палець на уста і тим дав мені до зрозуміння, що найкраще буде, коли ми "не знаємось".

Терористи по-перш приступили до військового старшини, забрали від нього рушницю, пістолет, шаблю, але він почав гостро протестувати, вимагаючи, щоб віддали йому зброю, бо це його власна. На моє велике здивовання, мадяри все те йому повернули назад, ще і з перепрошуванням, і Парчаній вийшов.

Бабота виступив з тим, що він приходить до Тячева тому, щоб сповістити братів-мадярів, що надходить сильний відділ чеського війська, щоб мадяри, не дай, Боже, не ставили спротиву, бо відділ сильно озброєний і було б шкода мадярської крові...

Бабота так зручно бреше і при тому робить таку серйозну міну, що мадяри почали йому дякувати і цілу групу пускають на волю. Аж бачу, Пастеляк, на якому сторожі не дуже тримали ока, скрутився, замішався між цю свіжу групу, вскочив між цивільних терористів і звідти зник... Слава Богу, хоч бодай цей на волі.

Серед двора, чую, ще розмовляють з групою Баботи. Бабота хоче забрати авто, мовляв воно приватне, а мадяри питаються за числом авта, яке зішкрябане і стерте з таблиці. Нарешті гурт відійшов без авта. Я зістався сам.

Хоч тішуся, що люди вирвалися звідсіля, все ж таки якось моторошно стало, що зістався тільки я один. В голові перебігає думка за думкою. Ніяк не можу зрозуміти, що могло статися з нашими січовиками, що вони здали Тячів, коли ще Хуст наш. Я вояк фронтовий, чи раз робили ми "рікцуги" (відступи), але найважнішим нашим завданням було те, щоб забезпечити дорогу. А тут сталося навпаки — головна дорога в руках ворога і то ворога, якого можна б розбити невеликими силами... Нарікаю на січову команду, нарікаю на Головну Команду і її штаб, лють мене бере, як то не по-військовому поставлений цілий наш відступ...

Якраз отак роздумую, а в цю хвилину бухнули з гармати, — раз, другий раз і втретє...

Питаюся мадярів, що це за вистріл?

— А, то стріляє наш любий підполковник Ігнатєв із гармат на січовиків...

Тепер я зрозумів, чому шосе в ворожих руках. Довідуюся, що комендантом тячівського гарнізону чеських гарматників є росіянин, емігрант, підполковник Ігнатєв (мадяр вимовляє це ім’я так дивно, що не можна розібрати, але, здається, таки Ігнатєв), який у своїй озвірілій ненависті до українців цілісенький день з гармат обстрілює українські села. Озброїв мадярське населення Тячева і наказав розстрілювати січовиків, що мадяри охоче роблять, оповідаючи подробиці з насолодою.

Ще перед хвилиною покладав я надії на евентуальний напад з боку тих січовиків, що відступатимуть із Хуста, а тепер і та надія пропала.

Пригадав я собі покійного майора Пузу, якого перед двадцяти роками полонили мадяри, і він стягнув з пальця перстень і за нього купили мадяри руму, попились, і він від п’яних сторожів врятувався втечею... Хочу ризикнути і я...

— Панове, щось у вас тут холодно... пити, розігрітись хочеться... Коли б були ласкаві принести пляшку сильного руму або горщки... то, може б, і ви по чарці...

Виймаю з кишені сто корон... Сторожів четверо лише, один на одного глипає, стискають плечима, нічого не кажуть, але гроші взяли і стоять. Бачу, що один перед одним не сміє, а пила б сволота, аж слинка їм тече...

Бачу, це не піде, гроші не рекламую, хай він ними подавиться!

Після зміни сторожі підходжу до них із іншого боку;

— Панове, ви ж чули, що пан д-р Гапко сказав, що я можу іти...

Терористи один на одного поглянули, один, високий, той сам, що взяв від мене гроші, заявив, що він справді чув, коли Гапко сказав, що я можу відходити.

— Ну, коли він сказав, то можете собі іти, — відповів один. Як тільки я це почув, вхопив торбу в руку і виходжу. Ідучи двором, бачу серед двора владне авто, з яким Бабота приїхав. У брамі стоїть якась юрба. Думаю, що мені робити, але вертатися незручно. Лиця незнайомі, і я іду просто. Якийсь мужчина перестав мене у самій брамі і гукає на сторожів:

— І цього пана хочете випустити?

Один терорист вибігає із зали, де я був ув’язнений і пояснює, що це якийсь нещасний писарина, Шандор Ковач...

Але цей мужчина кричить до терориста;

— Це вам писарина?! Це вам Шандор Ковач?! Та ж це найбільший бандит у Хусті, права рука Волошина, шеф-редактор "Свободи", Ґренджа-Донський... він промовець на зборах... він міністерський надсекретар... він січовик, що стало ходив в уніформі... Одягнувся пан у піжаму... ха-ха-ха...

Двором проходив якийсь комендант терористів, бо всі його здоровили. Я звернувся зразу до нього і кажу йому, що тут якесь непорозуміння, цей пан, показую на чолов’ягу, що мене задержав, очевидно помилився. Верчу, кручу, як тільки можу, щоб з мадярських кліщів отих вирвався. Ані не замітив, що за мною стоїть дама в сивому кожусі, яка з голосним сміхом підтвердила, що той чоловік має правду, бо я такий і такий укран...

Я вже не заперечував, тільки глянув на неї від ніг до голови і тоді пригадав собі, що то за пташка. Це дочка ужгородського мадяронського сенатора Фельдешія. Вийшла була заміж за тячівського аптекаря, але вже від років з ним не живе. Останніми часами була дуже частим гостем Січової Гостинниці. Вона нас там так обсервувала, гейби хотіла собі кожного добре зарити в пам’ять. Кажу я тоді директорові поліції:

— Юрку, ця бестія нас шпигує...

— Знаю, навіть все, що тут бачить, записує і пересилає всі важні інформації до Мадярщини... Але що можемо зробити, коли чеські закони дуже ліберальні, вона має наше громадянство і навіть викинути її не можна... — відповів Білей.

— Так! Я його знаю... це той і той... — повторяла "дама" в сивому кожусі.

— Як так, ну, зажди! — гукнули терористи, вхватили мене і заволочили назад. Перекинули мені цілу торбу і забрали вартісні речі собі.

Приводять й інших арештованих — голову місцевої Української Національної Ради, урядовця міністерства шкільництва Василя Машкаринця, а з ним і директора горожанської школи Петра Тарканія. Обидва молоді люди, енергійні і надзвичайно віддані наші працівники. Петро Тарканій сумний — вдома молоденька жінка і однорічний синок... В Машкаринця також молода дружина і дрібні діти. Вони сумні, аж прикро дивитись.

— Хлопці, не журіться, якось воно буде, — підбадьорюю їх.

Багато розмовляти не можна, тільки по-мадярськи, то воліємо мовчати.

Незабаром приводять бідолаху інспектора Маркуша разом із сином. Він проситься, благає, щоб пустили його додому, бо тесть йому конає, а може, вже й помер, а вдома тепер нещасна бідна жінка потрійно засмучена і перелякана, 3 великою бідою пустили мадяри додому сина, але Маркуша таки не випускають із рук.

Нараз чуємо наказ: впровадити нас до в’язниці. Нас кількох, а терористів біля тридцяти. Ведуть нас вулицями, а мадярська голота по дорозі кричить на все горло:

— Повісити, повісити їх!

Кидають у нас камінням, штовхають, а наша ескорта не дуже старається нас обороняти, навпаки, ще й самі підганяють. Я мав щастя, що одягнув ногавиці піжами, а то у січових штанах були б мене роздерли на кусні.

Закрутили ми вправо і опинились перед в’язницею окружного суду. Маркуша замкнули на першому поверсі. А тому, що Машкаринця і Тарканія ключник в’язниці Шімоні добре знав, вивів нас на другий поверх до чистішої камери під числом 23. Тут були два залізні ліжка, а на них чисті, нові два солом’яники. Шімоні сказав, що вже дотепер від ранку назбиралось 136 в’язнів.

Шімоні поставився до нас прихильно, але страшний боягуз. Машкаринець і Тарканій ледве його упросили, щоб сповістив жінок та сказав їм про те, де ми находимось.

Незабаром до нашої камери привели дальших двох наших тячівських урядовців: Цара і Осуського. На грудях Осуського мадярська кокарда, завбільшки доброго кулака. З Осуським я випросився на лятрину і зірвав йому з грудей мадярські барви:

— Оце свинство належить до клозету!

Переді мною він боронився тим, що йому мадяри силою причепили кокарду на вулиці.

Вечором відчинив ключник двері і сповістив, що тячівська Мадярська Національна Рада рішила випустити Цара і Осуського. Стиснули ми їм руки на прощання. Дуже просив я тих хлопців, щоб сповістили мою дружину, та вони відмовились.

— Заліземо десь на стодолу і не покажемося більше, поки не буде якийсь порядок...

Глипнув я на коридор, а перед нашими дверима мадярська сторожа... Ні перед чиїми, тільки перед нашими... Це вже не гаразд. Шімоні раніше прибігав щохвилини, сповіщав нас про стан, а тепер занімів — ні слова з нього не витягнеш, лише плечима стискає.

Дружина Тарканія і дружина Машкаринця прислали вечерю. Прислали й подушки та перини. Мої товариші недолі погостили й мене. В камері світла не було, то як потемніло, ми роздягнулись і полягали — я з Машкаринцем на одному ліжку, а Петро Тарканій на другому.

Довго не могли ми заснути, залізними дверми на поверхах рипали скрізь дуже часто, а то значило, що в’язнів щохвилини прибуває...

П’ятниця, 17-го берези» 1939

Швидко розбудились ми. Шімоні вже не той, що вчора — суворий, грубий.

Переглянув я свої кишені і знайшов два редакторські блоки, щось три олівці і золоте перо. Але, на нещастя, маю й такі легітимації, яким не дуже тішусь. До них належить редакторська легітимація, урядові декрети й інші. Разом з моїми товаришами недолі розриваємо ці "корпус делікті" на дрібні шматочки і вкидаємо до "відра", зміст котрого виливаємо до лятрини. Блоки й олівці ховаю в підшивку свого півкожуха. Тішуся, що маю два блоки і вже починаю робити нотатки.

Вчора в канцелярії Шімоні забрав від нас тільки кишенькові ножики та бритви, а все інше, разом із грішми, залишив при нас. А тепер нищимо папери, щоб не було проти нас доказів. Петро б’ється кулаками в голову, що не спалив вдома свого архіву. Там прізвища наших членів, довірників.

Ціла в’язниця повна. Хто тільки перейшов чи переїхав Тячевом і мав нещастя належати до народу, що називається українським, того арештують і втягають до тюрми.

Цілий день сидимо, журимось, схиливши голови, годинами не промовимо один до одного. Наскільки можна, стараюсь хлопців потішити. Розпоров підшивку на кожусі і добре заховав блоки та олівець. Щоднини хочу нотувати, може, колись придасться.

Перед нашими дверима ґардисти. Зачув регіт і кілька слів про те, що зловлених січовиків ґардисти розстріляли... Шімоні, наче німий, мовчить, з нього слова не витягнеш. Тільки чуємо мадярську лайку. Щохвилі когось приводять...

Субота, 18-го березня 1939

Ця ніч була для нас, а зокрема для мене, страшна. Ще о 23-ій годині заскрипіли залізні двері і перед нами появилися мадярські вояки. Напереді стояв ростом високий мадярський поліційний старшина з трьома розетами на ковнірі, а з ним вояки. Засвітили електричною лампочкою нам в обличчя, щось забурмотіли і пішли далі. З розмови ми зрозуміли, що від ґардистів нас перебирає військо. В’язниця відтепер називається в’язницею мадярського польового суду. Наші двері зачинились, і чуємо, що мадяри відчиняють і деякі інші камери, але не всі.

Десь біля півночі відчинилися двері і я побачив раніше згаданого поліційного старшину, ключника Шімоні, учителя Егрешія.

Еґрешія я добре знав. Він був сином попа-мадяра, колишнього мадярського офіцера, але мав чехословацьке горожанство. Примостився до чехів і за те дістав посаду помічного вчителя у Волівщині. В моєму рідному селі Воловому жила його сестра — жінка намісника (мадярона) Пайкошія. Мій брат Іван, будучи студентом семінарії, підучував Егрешія ціле літо і допоміг йому скласти іспити і стати вчителем. Коли я в осені 1938 року прибув на політичні збори до Волового, то довідався, що Еґрешій сильно агітує в користь Мадярщини. Це я зголосив Реваєві, і наша влада "його дала арештувати. Еґрешій був переконаний, що він був ув’язнений на мій приказ.

Тепер ролі помінялись: я був в’язнем, а Еґрешій стояв на порозі моєї камери з лукавою усмішкою на обличчі:

— Ага, ти тут, а я тебе вже два дні шукаю...

Підійшов до мого ліжка, почав розмахувати мені перед носом, врешті стягнув мене з ліжка, витягнув на коридор і приказав стояти мені струнко перед ним, мовляв, перед мадярсько-королівським офіцером. Вимагав від коменданта в’язниці, щоб мене зараз же видав його гардистам, які на мене ждуть і мають мене розстріляти: Злостився, що не прибув на дві години раніше, доки ще військо не перебрало в’язниці, тоді міг би був мене забрати і зробити мені кінець, не просячи ні від кого дозволу. Налягав на коменданта, щоб мене зараз таки видав. Та той йому сказав прийти завтра...

Півгодини стояв я на коридорі голий-босий. Не міг стояти струнко, то Еґрешій копав мені ноги черевиком і зранив мене до крови.

Тої ночі ніхто з нас очі не зажмурив. Я цілий тремтів, не так з переляку, як від холоду, стоячи на цементі босо в одній сорочці.

Зрання прибув до нас якийсь молодий поручник, симпатична, інтелігентна людина. Завів розмову з нами. Оповів, що маємо велике щастя, що вчора вечір мадярське військо прибуло до Тячева на годину раніше, як того сподівались. Російський комендант тячівського гарнізону мав намір вчора вночі у тячівській в’язниці постріляти всіх політичних в’язнів (той сам Іґнатєв, що передучора з гармат стріляв на січовиків).

Що не зробив москаль — зробили і роблять мадяри. Якраз тоді, як я розмовляв з поручником на коридорі, один вояк оповідав другому, що кілька годин тому на мості гонведи розстріляли 15-ох січовиків, яких видали їм румуни, а трупи поскидали в Тису... Ніяк не йде мені в голову, як то можливо, щоб румуни, які з мадярами були дотепер на ножах, видавали наших людей на певну смерть.

Вечором прийшов комендант з одним вояком і цивільним у кунтушах, і вивели мене з цієї келії до іншої, під числом 16, на тому самому поверсі. В шістнадцятці сидів посол Сойму Карпатської України Михайло Марущак з Бичкова. Йому наказано вибратися звідти. Ми стрінулися на порозі; він з келії, а я до келії. Розглядаюся: в келії бруд, страшна нечистота.Стіни брудні, місцями покровавлені, місцями вириті, позаписувані, а навіть сліди роздавлених блощиць. А сморід такий, що не можна витримати. Під стіною приковане ліжко, на ньому солом’яник такий брудний, що гидко подивитись, до того твердий, наче камінь. Більш нічого нема — ні накривала, ні плахти... Читаю написи — саме нарікання, плач. Є такі, що тут сиділи і по вісім місяців. Один свіжий напис на вікні б’є у вічі:

"Тут сидів Михайло Марущак, староста Бичкова, якого замордували мадяри... Прошу вас, сповістіть про це рідню у Бичкові..." Бідолаха Марущак, приготовляється на найгірше. Може і били його, бо виглядав, як знятий із хреста. Куди його відвели — не знаю.

Не встиг я ще добре розглянутись, як у заржавілих дверях знову закрутився ключ і знову тут Егрешій із сотником, комендантом в’язниці. Зірвав з мене Егрешій кожух, і знов я в одній сорочці. Вивів мене босого на цемент у коридор, поставив струнко і знову вимагав, щоб мене команда в’язниці видала гардистам, вони, мовляв, найкраще знають, хто який злочинець та що треба з ним зробити.

Сотник вже почав вагатися, чи видати мене чи ні. Та Егрешій зробив одну тактичну помилку: представив мене як старого мадярського злочинця, що на Мадярщині поповнив якісь страшні злочини і втік відтак перед карою до Чехословаччини. В цьому крихітки правди не було.

— Коли це так, — сказав сотник, — то треба провірити, що за злочини він поповнив у Мадярщині, а до того часу я його не видам. — Надиктував навіть якусь телеграму до Будапешта, щоб розслідили мою справу. Сотник заспокоював Еґрешія тим, що коли не він мене розстріляє, то засудить мене на страчення польовий суд. Тячівська Мадярська Народна рада якраз тепер засідає і вирішить, кого видати на розстріл...

Тепер я бачу, що зі мною зле...

На холодному коридорі вже вчора перехолодився, а тепер, стоячи знову на цементі більше як годину, чую, що піт мене обливає — раз мені дуже холодно, а раз гарячо... Маю гарячку.

Неділя, 19-го березня 1939

Ой, сумна неділя, сумна... Цілу ніч перекидався з місця на місце, покривала не маю, тільки короткий півкожух. Мучать мене страшні сни, на очі приходять страшні картини, я в одній хвилині потію, а в другій мене холодом б’є. Просив лікаря, та вони кажуть, що це не санаторій, нехай здихаю...

Мої двері замкнені на три ключі, а перед дверми окремий сторож з насадженим багнетом, бо я... спеціальний в’язень, як казав сотник.

Цілісіньку ніч у келії горіло світло, і я не можу спати. Коли я спитався, чому не згасять світла, то відповіли, що світять для того, щоб бачили, як я власноручно повішусь на вікно... "...Шнури від черевиків маєш, повішся!.." Хто його знає, чи не хотять вони те зробити самі...

Понеділок, 20-го березня 1939

П’ята днина минає, а мадяри не дали нічогісько їсти політичним в’язням. Просто заявили, що Мадярська Народна рада не має грошей на те, щоб годувати "січак-банду"...

Я в страшній гарячці. Воякові дав 50 корон, щоб привів мені лікаря, коли не військового, то цивільного... Гроші взяв ще зрання, але лікаря нема... Питався іншого вояка, що нового, бо вночі крізь відчинене тюремне віконце чув здалека стрілянину, навіть із кулемета. Цей вояк хвалився, що вночі над Тисою розстріляли 62-ох січовиків...

В голові мені крутиться. Голоду вже не чую, але слабий, особливо мучить мене ця неміч... Тільки воду п’ю безперестанку.

Щоночі чути вистріли, гейби з пивниці...

Вівторок, 21-го березня 1939

Прошу, благаю, щоб повідомили жінку в Хусті — а вони регочуться... Сьогодні був тут якийсь інтелігентнійший старший пан, здається, це був якийсь детектив, або слідчий. Просив його, щоб заслав мені якогось адвоката, а він мені пояснив, що перед військовим судом адвокат не боронить... Я вповні ізольований, ніхто на світі не хоче мені допомогти...

Хоч я хворий, потягли мене на перший поверх до канцелярії на вислух. Канцелярія тісна, в ній повно всілякої узброєної голоти. Ті вийшли, а вступив один старшина і два цивілі. Почали писати протокол. Слідчий сказав, що до сьогодні багато "січ-банди" розстріляли без суду і без вислуху, але з мене хочуть списати протокол. Він твердить, що я є членом найвищої січової команди і за цілий збройний виступ хочуть взяти мене на відповідальність тому, що другі "найбільші злочинці повтікали, з них остався тільки ти..."

Завжди гордий був я на назву "січовик" і на свою улюблену уніформу. Так хочеться мені гукнути в очі цим катам, що хоч не належав я до головної команди, але я є січовиком... Але, головою стіни не розіб’єш... Мушу братися на хитрощі і все заперечувати, зрікатись дорогої мені назви, немов Петро Христа. Хай мені дорога "Мати-Січ" простить! Я не заперечував би, але ці кати, ці дикі монголи січовиків не узнають за вояків, тільки за якусь банду і не признають їм права полонених. Раз він січовик — то його стріляй, наче горобця! Отже, через те і я з тактичних причин приневолений заперечити те, що зарилось мені до глибини душі.

— Я січовиком ніколи не був! — сказав я, знаючи, що протилежне твердження — це готова смерть.

— Говори правду, не забудь, що стоїш перед військовим судом.

— Якраз через те, — кажу. — Не є я правником, але знаю, за що мене судить польовий суд. Я з вами не воював, зброї я жодної не мав, на полі бою ви мене зі зброєю в руках не зловили, на підставі того, отже, нема за що мене карати. Польовий суд мусить мати докази в руках, а тих ви не маєте.

— Ми тобі доставимо свідків, що ти ходив в уніформі січовиків, — твердив старшина, — а це на доказ вистачить.

Я пропав! Дивно, що в найбільшій смертельній небезпеці людина найбільше спокійна, роздумує холодно. В цю мить і мені блисла думка-брехня, що мільйони варта.

[...]

На моє заперечення закликав один з них цілу зграю детективів, що чекали на коридорі.

— Я міг би цього бандита розстріляти без слова, але хоче більшої церемонії — нехай буде, — сказав старшина, а потім гукнув на детективів:

— Добре придивіться на нього і знайдіть докази, що він січовик...

Зі всіх сторін мене відфотографували. Сказав ще мені, щоб я був приготований на завтра, коли засяде польовий суд... "Завтра вечеряєш із святим Петром."

Я вернувся до келії. Світ точиться зі мною. Докази вони знайдуть, скільки хоч, і мені кінець. Шкода було відхрещуватись від дорогої, святої нашої "Січі". Аж соромно мені, лице мені паленіє. Завжди почував я себе героєм у душі, а тепер завів...

В десятій годині принесли якусь водяну юшку. Це вперше за п’ять днів... Я ублагав вояка, дав йому гроші і він приніс мені з близької ресторації обід. Обід вже був на столі, коли я вернувся з канцелярії. Та хоч був виголоднілий як вовк, тепер мені не до обіду. Взяв ложкою кілька разів в уста, але їсти не можу. Що ж? Завтра засяде польовий суд, мене засудять на смерть, це певне.

Боюся смерті? Ні, не боюсь, тільки чую в собі ще крихту письменницької іскри. Ще мав на думці написати кілька романів тощо. Хотів би ще увіковічнити для майбутніх поколінь оту нашу епопею, боротьбу на життя і смерть малого відламку великого народу, відділеного від материка високим гребенем гір... Хіба ж це не героїзм хоробрих синів Карпатської України, оці подвиги, що відбулись на моїх очах? Горстка січовиків проти озброєної армії!

Часом приходить думка, чи не було шкода жертв безвиглядної боротьби? Чи не осудить нас за те історія? Але ні, сто раз ні! Тепер світ побачив, що сини Карпатської України добровільно не приймають ярма, вони збройно запротестували проти здавлення їх святої волі. Кров січовиків надармо не потекла! Народ оспівуватиме їх геройські вчинки віками, це додаватиме духа. Новітні пани не можуть трубіти у світ, що "вірні рутени" привітали їх хлібом і сіллю, ні, вони вітали їх кулеметами!

Оці всі подвиги хотів би я зберегти, описати нашу Одисею, як очевидець, як учасник і якраз через те жалко помирати... Правда, шкода мені й молодої жінки, шкода мені дочки... але дочку вже виховав, цього року матурує, а жінці... що судилось...

Відчинили двері і ведуть мене коридором на лятрину. В келії ч. 18 сидить інж. Кульчицький. Побачив його, як замітав. Захотілось гукнути на нього, але він положив пальці на уста, щоб ми не прозрадились, що знаємо один одного. З цими катами інакше не йде. Людина мусить бути сто раз хитріша самого чорта.

В Хусті ще з відділу пропаганди знав я багато німецьких журналістів і особисто був знайомий з одною дуже впливовою особою заграничного заступництва. Берусь на хитрощі: пишу листа одному з них. "Лібер Фройнд! — Милий приятелю, я знаходжуся у в’язниці польового суду в Тячеві, помагай, друже, — гілф мір, Камерад!"

Що цим листом осягну? Нічого! Я переконаний, що його переловлять. Але тоді побачать, які в мене знайомства. А дістанеться він якимось чудом у руки адресата — то вірю, що вони мені поможуть. Бодай ці кати не будуть знущатись, знаючи, що про мене й інші знають.

Зрання мав гарячку, чую, що я хворий. Але усвідомлення ще гіршого зла — що я завтра в цей час можу бути вже покійником, — відсуває мою неміч на останню точку. Ходжу по келії, втираючи піт з чола рукавом. Лист до німця завив я в другий папірець, на який по мадярськи написав: "Доручіть, будь ласка, цей папірець там і там..." Все те завив банкнотою 50-коронівки і сховав під варену бараболю в мисці, яку не доїв.

Ця ніч була найстрашніша в моєму житті. На скам’янілій соломі перекидався з одного боку на другий. Не міг заснути, а коли вже після півночі почав дрімати, то у високій гарячці мучили мене страшні картини. До того одностайні кроки гонведа перед дверима келії ріжуться мені до печінок, неначе молотом б’ють до мого мозку. Такої довгої ночі не пам’ятаю від свого дитинства. Ціле моє тіло одної хвилини немов горить у вогні, а потім неначе льодом покрилось. До того мучать мене якісь привиди. Вірю, що в такому стані можна збожеволіти... З пивниці чути якісь тупі вистріли. Чи це причувається мені лише в гарячці?

Середа, 22-го березня 1939

Збудився на вереск, і рев, і зойк з першого поверху. Прислухаюсь і чую, що мадяри між собою говорять, що галицьких українців видадуть полякам... Тепер стягають їх із келій і ставлять на коридорі. Б’ють їх у такий спосіб, що чути на другий поверх.

Довідуюсь також, що в сусідній келії сидить якийсь наш священик з жінкою-учителькою. Але помічник ключника Шімонія, його швагер пан Цап, який показався звірюкою, не хоче прозрадити, що це за родина... Цап питає мене з лукавою усмішкою, де хочу висіти — на телеграфічному стовпі, чи на смереці?

Звечора був збентежений, здається, і сльоза потекла — соромно признатись. А тепер я спокійний. Може бути, що до мого спокою спричинились і ранні побої галичан... Адже ті всі знають, що ідуть на смерть...

Підношусь думками понад людей у сфери високих ідей і радо помру, як того комусь потрібно... Ох, чому ж мене куля не скосила в боях, чом я не поляг, як й інші мої товариші, там, де гули гармати, де торохкотіли наші кулемети... Навіщо попався я в руки варварам, нелюдам проклятим, щоб знущались наді мною, реготались мені в вічі...

Засудять на смерть, стратять — нехай! Я смерті не боюсь, боюсь тільки мук, знущання і посміху катів. А також боюся того, що мене повісять. Не смерті боюсь, тільки боюся шибениці, щоб не згинути, як злочинець нікчемний. Я вояк фронтовий, у світовій війні воював у першій лінії, дивився чимало в порожні вічі смерті. Хочу померти як вояк", від кулі, а не від мотуза. На екзекуції буде моїм останнім словом, щоб я помер як воїн.

Маю при собі 1200 корон. Шкода цих грошей — заберуть собі гонведи...

До келії увійшов Шімоні. Прошу, благаю його, щоб взяв від мене ці гроші і доручив родині, яка живе в злиднях... Але Шімоні ані чути не хоче про те.

Десь читав, чи хтось мені говорив, що після присуду польового суду виконання присуду має відбутися протягом двох годин... Тільки дві години буду мати... Треба написати бодай кілька рядків родині. Напишу я свій тестамент.

Засуджений має право на священика. Проситиму його, щоб передав жінці гроші, тестамент і цей блокнот, де позанотовував події і написав кілька віршів.

Тестамент мій звучить ось так;

ТЕСТАМЕНТ, написаний дня 21-го березня 1939 року в Тячеві, у військовій в’язниці, перед засіданням наді мною польового (наглого) суду мадярської армії. (Після деяких вказівок жінці та дочці господарського характеру, які читача не будуть цікавити, продовжую так:)

До мого брата Івана, якого я виховав і допоміг йому вибитися в люди, маю велике прохання: "Братику, заопікуйся моєю родиною, хоч тепер, напочатку. Допоможи Зірці закінчити хоч гімназію. Коли мадяри унеможливлять, то в Модржанах або в Галичині... Марусі допоможи пережити хоч ці перші найтяжчі місяці, доки якусь чесну працю собі не знайде або не вийде заміж за порядного чоловіка. Я тобі ніколи не забуду і буду спокійно в нашій, кров’ю орошеній землі лежати... Ворогові не корись! Нас, членів великого народу, вічно гнобити не будуть. Не дають тобі працю твого фаху — не понижуйся, наплюй на їх посаду, берись до торгівлі, до господарства, будь самостійною людиною або покинь тих дикунів і їдь куди-небудь між своїх людей... Здорови братів і сестру. Олексі помагай вибитися в люди..."

До тебе моє останнє слово, дорога моя донечко, люба Зірко! Найдорожча дитино моя! Не плач за своїм батьком, а носи голову гордо, високо. Твій тато не злодій, не грабіжник, але пострадав за велику, святу ідею, за визволення нашого народу. Ти ж розумна дівчина, гімназію докінчуєш, добре знаєш,за що твій тато боровся ціле своє життя — а частинно вже і ви, молодші, між ними і ти. В Хусті кулі літали, а ти з іншими доглядала ранених і годувала голодних наших оборонців. Честь тобі, Аліско, а з тобою всім іншим. Я ціле своє життя присвятив нашому народові, не раз покривдив і вас — свою сім’ю, але вірив, що ви всі перейняті тією святою ідеєю, що й я. Почавши від маленької дитини, я старався защепити в тобі любов до свого народу, а велику ненависть до наших ворогів... Де тільки яка вартісна українська книжка була, я старався, щоб ти познайомилася з її змістом. Решту завершила українська гімназія. Ти вже знаєш про Україну, знаєш ті наші милозвучні пісні, що вічно житимуть. Добре знаєш,за що вмирали наші батьки, за що боролось преславне Запоріжжя і за що боролась наша молодь. Тому ти зрозумієш, за що згинув і твій батько... Зірочко моя, люба, єдина! Десь перед кількома роками подарував я тобі переплетену мою авторську книжку, а до неї вписав тільки чотири рядки:

Хоч би і чорною була

Твого життя сторінки,

Ніколи, доню, не забудь,

Що ти є УКРАЇНКА!

Врий собі ці рядки в пам’ять і ніколи їх не забудь. Хай твоє серце кипить ненавистю до тих гнобителів нашого народу, що брудною ногою вступили на нашу святу землю і чоботом здавили нашу вимріяну волю.

Доню моя найдорожча, докажи, що маєш у собі хоч крихітку того почуття, що твій батько. Докажи, що ти можеш мати геройську душу мужчини, що потрапиш своїми силами боротись і ненавидіти окупантів такою ненавистю, якою їх ненавиділи замучені юнаки і ненавидимо їх ми, ними катовані...

[...]

За татом не плач, а будь горда. Хустська гора, де лежать лицарі, хай перед тобою буде святою. 1 я хотів би там спочивати, між товаришами-січовиками. Колись Україна збере ті святі кості до одної могили. Це буде пам’ятка великого і трагічного Березня Карпатської України.

Прощай, дорога доню, цілую тебе в твоє прекрасне, розумне чоло. Прощай!..

До тебе моє останнє слово, люба Жіночко, Марусенько, голубочко сизокрила! Я був з тобою щасливий, шкода, що так коротко. Але не плач, будь розумна, бачиш і я спокійний, руки мені не тремтять. Піднявся я понад думання людей, аж до сфери ідей, і бачу, як гарно, як солодко помирати за Велику Мету, за Ідею, яка нас провадила ціле життя.

Заспокійся, Дорога Моя, добрі люди тобі допоможуть... Допоможе тобі й Іван, та ж роками я йому помагав. Наші приятелі тебе не опустять. На мою і твою трагедію дивиться цілий наш народ... Бути героєм треба мати відвагу, а я досить відважний. Ще до вчора був я страшно збентежений — сьогодні я спокійний, бо знаю, за що помираю... Не плач, Марусенько! Вийди заміж за доброго чоловіка, бо ти ще молоденька... Деякі мої речі, що були мені дорогі, заховай, так само сховай рукописи, щоб не затратились. Багато там розпочатих і незакінчених речей, те все спали...

Будь гідною дружиною поета-борця. Думай про те, що я поляг, як й інші друзі. Січову мою фотографію заховай, хай зістанеться тобі й іншим на спомин. Це єдина світлина, яка мені припала до серця через цю рідну уніформу, від якої вчора перед катами відгрібався, а сьогодні лице паленіє... Лібретто "Як сади зацвітуть" є в Євгена Шереґія. Рукопис "Історія хустського замку" є в редакційному бюрку, принеси додому. Покиньте Хуст і їдьте до Волового. Жийте дві з Аліскою в згоді, як досі.

Прощай, моя дорога Марусенько! Не соромся мого імени, бо вірю, що мій народ мене так скоро не забуде. Будь горда, що мала чоловіка, якого замордували кати зате, що боронив цю землю, яка від тисячу років була і є українською. Нашу смерть помстять як не ця генерація, то прийдешні покоління. Цілую тебе, Моя Дорогенька, в останній раз, твій Василь, що і в сирій землі буде тебе кохати. Прощай!..

Четвер, 23-го березня 1939

Вийнятково ця ніч була спокійна. Вчора довго писав, журився, прощався з цим світом, бо сьогодні стоятиму перед воєнно-польовим судом, і вірю, що я страчений.

Цілісінький день чекаю, коли прийдуть за мною детективи. Замість них приходить юрба офіцерів, видивляється на мене, мов на полонену звірину в клітці і відходить. Як видно, я тут якоюсь спеціальністю. В інших камерах стиснули і по п’ятдесят людей, а я тут сам. Перед моїми дверима військова варта. Чому їм так цікаво на мене подивитися? Можливо, що пишуть про мене газети, або якась сенсація... Сторож цілий день відчиняє двері моєї клітки, офіцери видивляються і без слова відходять. Навіть писати не можу.

Я здивований, мене цілий день до канцелярії не кличуть. Що це має значити?

П’ятниця, 24-го березня 1939

Ця ніч була страшна. Точно опівночі почались верески і крики. Привели селян і били їх на коридорі. Я ще все в гарячці, але хоч і хворий, добре розпізнаю, що сон, а що дійсність. Ці крики — не сон, а дійсність...

Руки трясуться, в голові шумить, але закінчив один вірш вчорашній, а один написав сьогодні. Але й писати не дуже можна, бо щохвилини приходить офіцерня. Поняття не маю, що могло статись? Дивно мені, що мене взагалі не кличуть до канцелярії на вислух. Що з судом?

Сьогодні був тут знову детектив. Просив я знову лікаря, а він тільки забурмотів: "Здихай!", — і сердито відійшов. Хоч звучить це іронічно, але сьогодні не був він такий грубий і в’їдливий, тільки сердитий.

Безмежно радію — жінка довідалась, що я тут. Принесла покривало, харчі... Я її не бачив, але впізнав її почерк. Слава Богу, що знає, де я є.

Чи від великої втіхи, чи само від себе, але надвечір почуваю себе краще.

Субота, 25-го березня 1939

Спокійно спав до першої години після півночі. Тоді відчинилися двері і ввійшли два мадярські, по зуби озброєні, жандарми. Обидва мали в руках довгі бичі — ті страшні висохлі бичі, від яких кров порскає по стінах за кожним ударом.

Чую, що я зблід і облив мене раз гарячий, а потім холодний піт.

Жандарми приказали мені одягнутися... "Прощай, життя!" — думаю собі.

Позвільна почав я одягатись, глипаючи одним оком на жандармський бич. Почав я роздумувати: будуть бити... Але чого ж тоді мені одягатись? Я в піжамі, можуть тут мене збити або відвести до канцелярії...

Час короткий, але в моїй голові блискавкою проходять думки. Одна думка мені каже, що військовий суд мене засудив на смерть і тепер виконають розсудок... Але як? Без мене? Я там повинен був бути також... Але навіщо тоді бичі?.. Навіщо збити, а потім застрілити? Хіба ж одного вони тут застрілили без вислуху, без суду — а я маю бути виїмком?

Я спокійний. Помирати — так помирати. Кулі не боюсь. Але як глипну на ті нещасні бичі і подумаю на муки, то серце дужче вдаряє.

Я вже був готовий, півкожух мав на собі і посягнув за наплечником. В цій хвилині прийшов один мадярський вояк, щось шепнув на вухо старшому і вони, залишивши мене, відійшли. Я до самого ранку ока не зажмурив.

Цілісінький день думаю над тим, що це мало означати?

Цікаво, що надвечір прислали мені лікаря. [...] Крім перехолодження ще й якась "червінка" напала нас усіх — цілий день бігаємо на "відро" і буквально тече з нас кров... Та замість лікаря частують нас гарними епітетами "здихай!"

Неділя, 26-го березня 1939

Не розумію, що робиться. Мої двері вже не замикають на три замки, тільки на один. Вже й сторожі під дверима немає.

Поняття не маю, що робиться зовні. Чую тільки далі верески, зойки; в кожній камері людей, як оселедців, нема де лягти, нема де сісти, нема чим дихнути — а я тут сам... Був би радий, коли б дали сюди хоч одну людину, можна б хоч словом перекинутись.

Одягнувся. Ходжу по камері. Іду у виходок, несу своє "відерце", щоб там вилити. Сьогодні вперше не супроводжає мене вояк із настромленим штиком, як то робилось повних десять днів до нині.

У виходку — яка втіха! — побачив маестро Михалевича, творця тих чудових плакатів, які ми бачили по стінах нашої столиці. Радості нема кінця. Багато часу не маємо, миючи "посуду" ту брудну. Михалевич сказав мені потішаючу вістку, що мій приятель і колега, письменник Улас Самчук, з легітимацією заграничного журналіста вирвався з мадярських рук (сидів у Тячеві кілька днів, про що я й не знав), а тепер у Відні і змобілізував заграничні чинники, щоб рятувати, що тільки можна. Довідуюся також, що один поверх нижче сидить Федір Ревай. Його брат, міністр Юліян Ревай, вже, певно, знає про кількох нас, про яких встиг Улас довідатися...

Більше як правдоподібно, що загранична інтервенція вже тут, інакше суду наді мною були б не перервали. Я бачу, крім того, й інші зміни, от хоч би те, що принесли мені сьогодні брудну деку, [* Коц — нім.] а то майже два тижні спав без накривала.

Вістки, які я почув, додали мені якоїсь самопевности. Я був завжди оптимістом, а тепер я в душі далеко літаю, на волі, підкотивши рукави в праці за народ, за Україну. Вірю, що ще поживем, попрацюєм!

Повернувся до камери, ходжу і посвистую: "Чортового батька уб’єте ви мене! Навпаки, я вас битиму... битиму вас пером, а перо гостріше від меча! Опишу все ваше свинство, оці катівні, оці наші

муки, хай знає світ, які ви варвари!" Бо й справді вони заслуговують, щоб були зметені з мапи Європи.

Глянув якось у запорошений кут. З павутиння тонесенькою ниткою спускався великий павук просто мені на плече. Стократ я вже сказав, що в забобони не вірю і вірити не буду. Але якось машинально посяг за павуком і скрикнув; "Павуче мій, приносиш мені щастя! Я буду жити, щоб закінчив працю, яку взяв собі до голови і яку закінчити мушу!"

Що? Може, нас випустять? Є нагода, приходять Великодні свята. Окупанти своє осягли, можуть нас пустити... Почуваю, що в мені ще сили, енергії аж забагато!

В моїй голові родяться нові плани, нова праця. Та не тут серед цих варварів, але за границею. Тут не зістану, хоч би мене озолотили...

Під вечір мої надії розплились, неначе холодною водою обілляли мене поза ковнір... Знову приводять селян... На коридорі поводяться з ними надзвичайно брутально.

Ще не встиг опам’ятатися з одної потішаючої вістки — а тут друга радість: на коридорі почув голос своєї дочки Зірки.

За хвилину слідчий увів мою жінку й дочку до мене. Можете собі уявити те привітання! "Васильку!", а другий голос: "Таточку!"

Але слідчий став між нас і заявив, що можемо розмовляти тільки по-мадярськи...

— Моя жінка не вміє по-мадярськи ані слова, — кажу.

— Тоді стійте і десять хвилин дивіться собі в вічі — сказав старий слідчий, що між тими катами був ще досить людяний. Зірка й Маруся були щасливі, зі сльозами в очах стояли біля мене. Від Зірки, а також і від Марусі(що говорила шепотом) довідався я, що цими днями була в белградському радіо (а також і в Букарешті) вістка, що мене розстріляли... Жінка з дочкою вже два дні ходять по канцеляріях та по командах, щоб довідатися ближче. Їм твердять, що я живу, а вони не вірять. "Хоч бодай одяг його віддайте нам і покажіть його могилу...", — ридала рідня в якогось полковника і він дозволив, щоб мене побачили. Сьогодні знову цілісінький день вичікували, мов сироти, в передпокоях, їх лаяли, сварилися з ними, аж нарешті, сполудні, з писемним дозволом полковника допустили їх до мене в товаристві слідчого.

Зірка, молоде дівча, аж усміхнулася, що в мене така борода... Заріс, бачите!..

Прощання було досить сентиментальне, хоч старався їх заспокоїти.

Відійшли, бо суворо, з годинником у руці, вимірений час — 10 хвилин — швидко пройшов. Принесли мені багато провіанту, білизни, чисте простирало, подушку і покривало. Принесли й пляшку вина, але вояки заборонили, забрали і не повернули. Їй богу, добре мати сім’ю, а то без неї людина — як собака...

Сьогодні багатий день на події мого тюремного життя. Перший веселіший день в цьому трагічному часі. Нові надії, нові плани.

Але підвечір моя бадьорість розплилась... Знову привели селян і то, після гуку, досить багато. Чую також, що між ними голосно ридає якась жінка.

Нараз відчиняються двері — і до моєї камери уводять молодого нашого поета Миколу Рішка,

— Микольцю, колего, друже мій, і ти тут? — питаюсь я його.

Рішко сказав, що привели сюди до сорока селян. Що його привели, тому не дивується. Йому закинули, що він виправляв селян до Хуста на фронт... Але ось з ним разом ув’язнили і його молоду дружину (побрались вони десь перед двома місяцями). Вкинули її до одної з камер — вона там боїться і тяжко ридає.

Микола підійшов до дверей, гукає на дружину, заспокоює її — і сам почав плакати.

Високий, білявий, молодий офіцер, який втаскав його до мене, вернувся до нашої камери і поводився надзвичайно брутально. Почав я його просити, що йдеться тут про молоде подружжя, щоб не лишали жінку саму, але щоб дали її сюди, до чоловіка, а мене хай дадуть хоч до котрої іншої камери. Але офіцер напав на мене і, прикрашаючи свої слова мадярською вуличною термінологією, сказав, що "це не санаторія... це не Венеція для залюблених, а тюрма... зрозумів?!"

Хоч як не тішився я з недолі Рішка і його молодої дружини, все ж таки був радий, що довідаюся від нього про зовнішній світ і перекинемося хоч кількома словами.

Микола мені оповів, що драгівські селяни верталися з фронту і рушниці заховали, одні в землю, другі за козел під стріху. Але якийсь чорт доніс, до села прибули десятки терористів і на жах побили селян, перекатувавши майже всіх. Змасакровані відтак видавали один одного, прозраджуючи всі тайни. А вислід — ось повен коридор...

Оповів ще, що мадяри наступали на Карпатську Україну не тільки з долини, але й від Ясіня, то значить, що поляки перепустили їх через свою територію. Про Росоху сказав, що його якийсь піп задержав, але група січовиків його визволила.

Багато він мені оповідати не міг, бо й сам нічого не знав, сидячи в Драгові, відірваний від світу.

Харчів я мав, частував і його, але йому було не до вечері.

За якусь півгодину нагло відчиняються двері. На коридорі стоїть сотник, комендант в’язниці, і страшно лає ключника — як смів увести до моєї келії нового арештанта.

— Ти не знаєш, що сюди нікого не можна впустити?..

Миколу Рішка зараз же забрали; де його посадили — не знаю. Жіночий плач ще довго було чути.

З гір ще чути вистріли гармат. Як видно, наші пішли в партизанку...

Понеділок, 27-го березня 1939

У виходку побачив журналіста Мухина, а згодом д-ра Ґалаґана, голову української світової організації.

Комендантом сторожі на коридорі є один грубий десятник. В термосі я мав чай і його почастував. Поскаржився я йому, що вчорашній комендант, один низький десятник, взяв від мене гроші на чорну каву і... ні кави, ні грошей... Цей грубий десятник виглядає добрячим. Хоч і мадяр (десь від Ніредьгази, греко-католик), але слов’янська душа. Зразу видно, що змадяризований русин. Сам друкар, а як дізнався, що я редактор, став прихильнішим.

"Політикуємо" з ним. Довідуюсь, що десь перед трьома днями приїхав польський старшина, з мадярами зібрали всіх галичан десятками, поздирали з них і те, що ще мали на собі, з пов’язаними руками, в сніговиці проти вітру в одній сорочці і босо автами відвезли їх на польську границю...

— Оповідали ті, що ескортували їх, — продовжав десятник, — що всі повмирали страшною смертю, серед нечуваних мук...

На запит, що то були за муки, — він тільки рукою махнув, не хотів говорити.

Добрячий десятник дав мені принести флягу міцної чорної кави з ресторану, бо ця "червінка", чи який чорт, мене домучить. Знаю, що на шлунок і проти бігунки кава помагає.

Біля десятої години Рішко послав до мене арештанта, що вислуговував при розділенні юшки, щоб я дав йому трохи харчів. Я сам мало міг їсти, то післав йому три четвертини всіх моїх запасів ковбаси. (Цікаво, що цей арештант сидів тут за крадіж і він був майже вільний. А ми, нещасні "політичні" в’язні, були в багато гіршій ситуації, як злодії і розбійники).

В сусідній кімнаті (17-ці) ще все сиділа пара — греко-католицький священик з жінкою. Хто вони — не знаю, але харчів, певно, не мають. Передав і їм трохи.

Вівторок, 28-го березня 1939

Дивний мій організм — одного дня почуваюсь зле, а на другий день я здоровий, як дуб. Але апетиту не маю, а це зле. Сьогодні здається мені, що моє тіло з заліза, виздоровів я і без їх ліків. Здоров’я я все мав сталеве, аби тільки його не втратити в оцих льохах!

Микола Рішко допросився і з жінкою разом дали їх до одної келії... Переказує мені, що не мають ні сотика і голодні... Трохи білого хліба мав і то їм переслав.

Тут і Маркуш, бідолаха, з сином. Поволі тут буде ціла наша "літературна братія".

Якомусь Тимкові принесли 1/4 кг краяної шинки. Тимка вже тут нема, а власник, що її послав і чекав під в’язницею, просив передати мені... Хто його знає, що то за Тимко, але шинка надзвичайно мені смакувала... Спасибі, добра душечко!

Їсти не дають, тільки саму смердячу юшку, часом і несолену, хоч під нашими ногами, в землі, солі завдовжки на 120 кілометрів. Селянам дозволено приносити харчі (це вигідно для державної, а може, й іншої... каси). Селянки приносять, але страшний хаос з іменами та прізвищами. Вояки не вміють нашого письма читати, а коли хтось і напише латинкою (по-чеськи), то мадяри читають після своєї транскрипції...

Пізно вечором довідуюся, що Миколу з жінкою та 26 драгівськими односельчанами відвезли з Хуста. Закованих поприв’язували до вантажного авта.

Прощай, Микольцю, товаришу пера!

Середа, 29-го березня 1939

Трохи писав, а потім ходжу по камері від одного кута до другого. Змірив її вже тисячу разів дотепер.

Перед дверима почув голос інж. Василя Мурашка. Він заглянув до мого "контрольного очка" і скрикнув:

— Василь!

Я з радістю відізвався. Заріс, бідолаха, і він, борода вже напівсрібляста...

Кілька днів дозволено мені вносити страву, що жінка замовила. Правда, половину розкрала воячня (помаранчі, яблуко, тістечка зрідка коли дістались, а навіть вкрали від мене один термос із чаєм), але хоч дещо лишилось. З обідом часто ділюся з моїми співв’язнями. Нарешті довідався, як називається священик, що сидить із жінкою у сусідній камері. Це о. Сакач, брат мого доброго знайомого лікаря д-ра Сакача. Брати Сакачі — це селянські сини, дуже свідомі і працьовиті.

Сьогодні не принесли мені обіду. Заборонено... Кажуть, що жінка хотіла перепачкувати до мене листа і тепер, за кару, не дістану обіду.

Та хай ним подавляться!

Четвер, 30-го березня 1939

Докучає мені голод. Сполудні вже його не відчуваю, тільки бере верх наді мною якась слабість... Ох, поливочки, [* Суп, розсіл.] хоч би трішки поливочки, бо води боюся пити. Кажуть, що червінку подіставали ми майже всі від цієї проклятої води. Ще маю трохи чорної кави, але п’ю з неї хіба ж по півнаперстника. "Державний" харч такий неможливий, що не можу до уст узяти.. Дають раз на день якусь порожню кминкову поливку, що смердить на два метри. Їдунки поржавілі, немиті, на них повно наліпленого бруду, їх за в’язнями не вмивають, але передають від одного до другого. На нашому поверсі на 90 людей тільки 17 їдунок... ложок взагалі нема... Можете собі

уявити?

П’ятниця, 31-го березня 1939

Вже третій день нічого не їв. Добре, що сполудні приїхала Маруся з Хуста і принесла дещо харчів. Та це все дуже жирне, а мій шлунок "випіснів", боюся їсти. Я досить ослаб.

Цікаво, що є з моїм судом? Чи, може, ще все шукають за "корпус делікті"

Попередня     Головна     Наступна