Попередня     Головна     Наступна

19-го травня 1939

Працюючи в канцелярії, запізнався я з молодим жандармом, який недавно вступив у службу. Він часто заходить до нашого бараку "політикувати". Деякі наші в’язні заводять з ним довгі дебати.

З такої голосної дебати сьогодні я надзвичайно багато скористав. Жандарм говорив, що команда табору добре знає про те, що ми одержуємо і посилаємо листи за спиною цензури, а навіть "подеякі панове журналісти пишуть і сповіщають закордон, що ми січакам танцюємо на хребтах... Але за це належить куля!.."

Я перелякався. Може, не був я досить обережний? А може, сталася зрада...

Маю при собі багато рукописів. Ще добре, що вчора частину відіслав.

З приятелями раджуся, що робити? Як буде трус — мені буде кінець. Хотів я знищити рукописи, але Петро Юрчук та Гриць Дубик не дали. Взяли їх від мене і частину позашивали в свій одяг, частину дали певним січовикам. Один галицький хлопець не мав де їх скрити, то запхав під бандаж на зраненій нозі...

Сьогодні знову закликали мене на "вислух", може, вже в тридцятий раз. Але воно вийшло надзвичайно цікаво:

Прийшов Альмашій і повів мене до канцелярії. Його закликали до телефону; акти залишив на столі і хоч були вони до мене догори ногами, я дещо перечитав (по різних редакціях ми, редактори та коректори, навчилися читати і на "відворот") і зорієнтувався. Була в них мова про Фединця, від якого я дістав інтерв’ю коротко перед нашими трагічними днями. Справа була в тому, що деякі люди нападали на Фединця, але я Фединця знав, як доброго українця, що на "Просвіту" жертвував великі тисячі. Щоб його оборонити, я поїхав був до Севлюша і написав інтерв’ю, даючи від себе примітку про його заслуги та жертвенність.

Повернувся Альмашій до канцелярії і питається:

— Ви писали інтерв’ю за цього лікаря? Чи відповідає все те правді, що цей лікар сказав?

— Так, інтерв’ю писав я, але в своєму редакторському кабінеті... Фединець про це нічого не знав... Від початку до кінця все те я сам видумав... — брехав я.

— Як то можливо? — питався він.

— Наш фах такий, що часом до уст даємо слова людям, яких ми і не бачили...

На це вскочив комендант табору і закричав:

— Один січак боронить другого!..

Я настоював на тому, що воно так було, як я сказав, і хоч вони й кричали і вертіли головою, таки так записали в протокол.

Четвер, 25-го травня 1939

Цілих п’ять днів працював я надурно, "за цапову душу"... А сталось воно ось як: коли люди скрили мої записки, я почав передумувати: мадяри не задовольняться тим, що в мене записок не знайдуть. Робитимуть ревізії і в інших, поб’ють людей, а може ще і знайдуть записки і тоді горе нам... Треба робити так, щоб вони ті записки знайшли в мене. Тоді вони будуть задоволені і дадуть людям спокій. Тільки ті записки мусять бути фальшиві...

Ще того самого дня я через вояків купив шість зошитів і давай писати, що тільки прийшло на розум. Пригадав собі кілька романів, повістей, навіть мадярських, і описував зміст, наче студент лектури у шкільній лавці (розумнішого не придумав). Описав зміст наших п’єс, характеристику "Запорожця за Дунаєм", "Чорної Ради", виїмки з творів Коцюбинського, а також із творів мадярських письменників Араня, Йокая, Міксата і дідько знає що — писав, аби тільки зошити були повні... Коли вже не було що писати, підходив до Євгена, до Федора і кажу, "диктуй! Все одно, що, тільки диктуй!.." Були там пісні, переспіви, вірші, жарти, п’яте через десяте, а коли вже вичерпали всі засоби мозкових складів, то описував листи, що одержував легально... Надзвичайно гнав, аж рука терпла, щоб заповнити шість зошитів...

Вчора ополудні пішли люди надвір, а я собі сиджу в бараку. Надійшов Альмашій з молодшим жандармом, той повів мене до канцелярії, а Альмашій зістався — очевидно, перевірити мої речі. Зошити я не ховав, носив їх в кишені, і в канцелярії від мене їх відібрали;

— Ми тільки переглянемо і вам звернемо...

Справді, сьогодні Альмашій все те мені повернув назад...

На днях знову нас фотографували і робили відбитки пальців, бо лаштують великий транспорт у дорогу (з ним і мої правдиві записки помандрують у світ, як пощастить...).

Галичанин Василь Федів із села Жаб’є не вмів вимовити правильно "іт вадьок" (я тут) і жандарм так ударив його, що кров’ю залилось око хлопця...

Взагалі таких дурних, як мадяри, ачей нема на світі. Уявіть собі, з табору не дозволяють писати інакше, тільки по-мадярськи. Я від імені цілого табору звернувся до команди і просив, нехай позволять писати рідні бодай по-німецьки... Бо хто ж українцеві в Берліні чи Празі перечитає мадярського листа? Комендант табору на це мені відповів;

— Мадярська мова така гарна, що заслужить собі,щоб її і німці в Берліні знали...

Дурна зарозумілість!

І так, як тільки маємо часу, пишемо галичанам листи по-мадярськи... Іронія долі!

П’ятниця, 26-го травня 1939

І гнів, і сміх мене бере. Сталося щось такого, що проситься на гострий кінчик олівця.

Жандармський старший вахмайстер Альмашій завжди твердить, що комендант табору д-р Жіндель є для інтернованих і полонених зам’який. Вчора Жіндель поїхав до Будапешта (здається реферувати в нашій справі) і заступав його Альмашій. Він зразу рішив "січакам" показати свою тверду руку.

Цілу ніч на вчора падав дощ. Вчора день був холодний, вітер віяв, надворі було мокро. Відполудня Альмашій закомандував цілий табір на вогку землю і наказав сидіти "по-турецьки" чотири години. Люди голі, босі, приневолені сидіти в болоті зараз під дротяним плотом. Воякам наказано бити немилосердно кожного, хто рухнеться або промовить слово. Сидимо, як мумії. Кашляємо, пчихаємо, ноги в’януть під нами, лягти або простертись не сміємо... Оце сидження, ох, як воно нас колись вимучило! Невже ж після вільнішого часу знову його заводять? Це страшне!

Сьогодні рано зголосилося до лікаря 350 людей із сильною нежиттю, половина з них таки поважно захворіла... Мені, крім слабої нежиті, нічого не бракує, але і я приголосився. Навіть підмовляю й інших, хай бачать вражі сини, що Альмашій виробляє... Лікар за голову береться, робить крик і каже, що заголосить комендантові... Не бійтеся, не жалко йому січовиків, тільки жалко йому держави, що видала так багато на... аспірину.

Були люди, що на Альмашія не нарікали. Кажуть, що він кричить, але нікого не вдарить... Але це не є правдою. Він така сама дика потвора, як й інші. Тільки мені відомо, що Забавського Альмашій завів до магазину, зв’язав руки й ноги і бив у п’яти досхочу. Потім погрозив, що як кому-небудь скаже, то дістане десять разів більше... Бив й інших, тільки без свідків.

До табору приділений один старший десятник, що стало ходить з палицею і товче всіх, кого попало. Вечором так збив одного, що навіть шофер-мадяр, який привіз автом хліб, обурився.

27-го травня 1939

Зрання табором пролетіла вістка, що знову тут "німецький консул". Людей почали викликувати на подвір’я і порядкувати. І ми хотіли з нашого барака туди вибиратися, як приступив до нас двох із Федором Реваєм Альмашій і "в імені закону" нас ув’язнив. Відібрав гроші, годинники, листи і всі мої "записки" (але ці фальшиві...) і вивів нас на перший поверх до великої зали, де перед тим була катівня, а тепер "майстерня вишивок".

Тут ще раз докладніше нас переглянув. В підшивці я ще мав 40 пенґе, а Федір щось вище сто. Але знайшов у мене плетеник на годинник із коралів ("ґердан"), на якому вибивався прекрасний тризуб... [...]

— Тьфу, аби тебе ясний грім, це ж українська корона! — скрикнув він.

[...]

Нас [...] замкнули. Поняття ми не мали, за що. Перед дверима поставили військову варту... [...] Подавали нам шматок хліба через дрантиві двері, які можна було здолини настільки відсунути, що помістилась рука... [...] За дві години жида змінив інший гонвед, що кожного бив та копав... На третю зміну дістався до наших дверей наш добряга жид, що нам навіть сам допомагав.

Сиділи ми там цілий день, не хотіли нас випустити навіть до лятрини, і ми свої природні потреби робили в кутку кімнати...

Федір був переконаний, що нас двох відпровадять до іншого табору або до в’язниці. Я побоювався багато гіршого: думав, що знайшли мої записки і дістануся знову перед військовий суд. Тільки не міг зрозуміти, при чому тут Федір? Чого ж його ув’язнили? А що з нашим від’їздом до Німеччини? Та ж я чув на власні вуха, що Мадярщина ніщо не має проти того, щоб нас звідси вибрала Німеччина...

Донесли нам такі вістки, що деяких вислуховують в канцелярії та що лаштують транспорт. Здається, Гриць Дубик, будучи на такому вислуху, сповістив "німецького консула", що нас двох ув’язнено та що ми бажаємо з ним говорити.

Тим часом я сповістив Юрчука і просив його, щоб негайно знищив всі мої записки, бо з того буде нещастя. Двічі посилав до нього Сенільника, щоб неодмінно і то вже тепер понищив всі сліди, бо за ті мої нотатки, а ще з не дуже прихильними моїми коментарями та примітками, вистріляють нас, як горобців... Юрчук мене заспокоїв, а коли я вимагав абсолютного виконання мого бажання, Юрчук сам прийшов і сказав, що "все в порядку".

Незабаром нас покликали до канцелярії табору. Там сиділо багато старшин, між ними комендант табору та прокуратор, а посередині фон Демаль. Ми з Федором Реваєм увійшли. Запиталися, що є з нашим виїздом, бо з одного транспорту вже нас вилишено. Фон Демаль скрутив плечима і якось так несміливо глипнув то в один, то в другий бік, гейби хотів сказати, що це не від нього залежить.

Прокуратор Репаі взяв наші акти і "сконстатував", що ми громадяни Мадярщини, а своїх громадян Мадярщина нерадо випускає...

Ми бачили, що з нами зле. Все зрозуміли.

Настала ніч, а в нас у камері ані покривала, ані плаща, навіть лавиці не було, тільки сама цементова долівка і сморід... Через сторожа ми вимагали, щоб нам дали бодай наші плащі, але відмовили. Як тут ночуватимем? Тут можна дістати запалення легенів на холодному цементі.

На диво, нас пізно вечором випустили. Ми запиталися, яким правом і за що нас ув’язнили? Але нам відповіли, що команда табору не повинна нам дати вияснення, вона коли хоче, то заарештує. Речі і гроші нам повернули, крім тих "корпус деліктів" моїх, про які вже була мова.

Вернувшися до бараку, я був дуже нещасливий, що так помилився: думав, що відкрили записки і всі ті дорогі матеріали, які збирав в такій небезпеці і працював над ними так багато — тепер пішли нанівець... і то я сам наказав їх знищити. Ох, голово ти дурна-нерозумна!

Але Юрчук та Дубик почали сміятись:

— Що, записки? Ні, ті не знищимо! Ми вже й самі не знаємо, де вони. Вони підуть з нами...

Отак, бачите, можна часом помилитися!

28-го травня 1939

Військовий прокуратор, сотник д-р Репаі, казав закликати мене на перший поверх, де була катівня, сказав у мою сторону декілька дурних компліментів, мовляв, добре виглядаю та що він знає, що я відомий письменник і подібне... Потім старався пояснити, чому Мадярщина нас не випускає, мовляв, треба буде вести народ, треба буде працівників і т.п. Я йому відкрито сказав, що з мене ніколи мадяра не буде.

— Шаную вас за вашу відкритість, — каже він, — ми і не хочемо, щоб ви були мадяром, але зістаньтеся добрим рутеном, та ж рутени завжди були добрі мадяри, навіть колись за Раковція воювали за мадярську ідею...

Не буду описувати деталей нашої розмови. Я йому відкрито сказав, що я активно брав участь у кожному українському русі, який мені святий і від нього не відречусь. Рутенізм ми кинули до архіву і до нього більше не повернемося... Моїм бажанням було його переконати, що Мадярщина з таких громадян, як я, багато користі не матиме, бо я віз "святостепанської ідеї" пхати не буду. Буде краще як для Мадярщини так і для мене, як мене випустять за границю...

Він мені погрозив скритими словами, що мадяри не потребують ради, як бунтарів приборкати...

— Вас, людину пера, було б шкода... — сказав він, і ми з тим розійшлися.

11-го червня 1939

Сумно в таборі, сумно. Всі українці, що не з Карпатської України (крім двох та одного німця, що не хотів їхати до Німеччини), 7-го червня поїхали з транспортом до Німеччини. Не було того, щоб не плакав. Остались тільки ми самі — закарпатці. З нами поводяться, як звичайно, грубо, бо ми "громадяни"... Тільки й того, що вечорами заспіваємо собі на подвір’ї. Нас уважали за дикунів, а тепер, "ох, які у вас прекрасні пісні..." Ціла вояцька братія слухає, а селяни любуються — повно їх за плотом.

Нас перенесли до трьох кімнат — просто збили по 20 та по 30 людей до одної. В цій спеці аж душимось, нема чим дихати. Вже й воші розплодилися. Нема місця, бачите, бо до табору прибуло багато сотень "утікачів із Семигороду", яких мадяри навмисно закликають і тут вишколюють на терористів. Така проклята ця голота,що справді боїмось, щоб нас не вимордували... Але є між ними й чесні люди, просто жертви мадярської ревізіоністичної політики, що покинули жінок, дітей, голодують так само, як і ми, і так само їдять їх воші, як і нас... Ці дуже розчарувалися, нарікають і проклинають хвилину, коли послухали нашептів. Та ми не дуже жаліємо цих румунів. Вони поставились дуже погано супроти наших січовиків три місяці тому, коли не хотіли дати азилю нещасним утікачам. Нехай тепер на власній шкірі відчують, хто є мадяри...

Немає тут ані старенького д-ра (Станька, що співав нам однуєдину мадярську пісню, яку навчився в Будапешті ще юнаком перед п’ятидесяти роками... Ми з неї здорово сміялися).

Вечорами часом розвеселить нас "Таборит" Кіштулинця, редагований часом в неприличний спосіб, але, Господь з ним, аби засміятись, а то ми всі кислі. Майже щовечора у нас виклади на різні теми. Але гонять нас скоро спати.

Розвеселяє нас і "універсальний лікар" пан "Слушай-Воші-Рушай". Смішна людина, а при тому такий зарозумілий, що годі! Він сам про себе твердить, що, він такий знаменитий "оператор", яких у цілій Мадярщині є тільки шестеро... Подумайте тільки!

Оповім про нього трохи більше:

Санітарний десятник, інакше неграмотний візник десь із фільварку, виконував службу біля лікаря.

В таборі вибухла червінка, лікар не дуже старався лікувати полонених українців, до того й ліків не було. Лікар і по три дні не показувався, а десятник на всіляку хворобу давав аспірину та рицинову олію.

Одного разу прийшли проти червінки нові ліки — опіум. Лікаря не було, а десятник хотів випробувати ліки. Призвав до ординаційної зали хворого на червінку Івана Улинця з Рахова. Замість кілька крапель дав йому цілу ложку. Улинцеві стало зле. Хоч і запоморочений, прийшло йому на думку запхати пальця в рот, щоб подразнити горло і видати з себе, що можна. Зараз відшукали лікаря, який дав ін’єкцію, і Улинцеві стало краще. Все ж лежав майже тиждень мов заголомшений.

Під час світової війни був він також і в російському полоні і там кілька слів навчився. При дезинфекційному паренні завжди він асистував і підганяв з одягом до машини: "Слушай, воші рушай..." Ми його інакше і не звали.

Та назагал він був добрячою душею. Ніколи нікого не вдарив і не збиткував, навпаки, жалував їх і помагав чим міг, яких кати потрощили. Будемо його згадувати з приємністю, хоч би за той аспірин, що нам носив крадькома, як найкращий лік на біль зуба чи на біль голови... Сам він був греко-католиком, десь з-під Марія Повчі, де є наш відомий, тепер вже змадяризований монастир. Його дід ще говорив по-українськи. Добряча українська душа, тип нашого дядька, вічно з люлькою в устах.

12-го червня 1939

Вже не дуже хочеться мені нотувати, але часом пригодиться щонебудь і тоді мій редакторський олівець почне скакати в кишені і проситься на папір...

Сьогодні наказано нам, що, як добрі громадяни корони святого Стефана, будемо управлятися і ми, як і терористи... Хто його зна, кажуть, може бути війна — треба оборонити Мадярщину...

Хотіли нам наставити мадярських підстаршин, чого ми найбільше налякалися. Я заявив, що ми здебільша самі військовики, старшини і підстаршини, то ми собі поведемо свою сотню самі.

Мене призначено комендантом сотні, комендантом 1-ої чоти став Михайло Кіштулинець, 2-ої Дмитро Мишанич — оба старшини чехословацької армії.

Людям не дуже подобалось отаке розпорядження, але ми їм пояснили, що трохи руху нам не зашкодить, крім того, добре знати військового ремесла. Маршуємо, аж любо, вправи робимо краще вояків, командуємо по-українськи, а головно при походах співаємо українські пісні.

Моя сотня — це майже всі вояки. Їх бавить це все. Тільки шкода, що не пускають нас у поле (бояться, либонь, що повтікаємо); вправи робимо на широчезній площі-подвір’ї, але порохи і сморід від недалекої ферми свиней такий, що біда.

21-го червня 1939

Сотню вів я аж до вчора. Щоднини робили ми вправи, командували по-українськи, хіба ж тут-там закомандували по-мадярськи, коли приходив який дідько. Навчилися багато маршових пісень. Вправи ці нам не зашкодили.

Вчора одначе під час вправ сейкелі (семигородці), оті зубаті мадярські вовки, що придивлялися збоку, підняли крик; як то ми сміємо командувати, розмовляти і співати по-українськи "на мадярській землі"?... Підійшов до мене один десятник з палицею і хотів накинутися на людей, але я йому застав дорогу. Коли ми вже "громадяни", то досить тих побоїв!

Мій гострий виступ його здержав, але тоді почав мішатися до команди.

— Комендантом сотні є я і не дозволю мішатися до сотні, за яку я відповідаю. Вас ще й на світі не було, коли я вже був фронтовим вояком... А щодо української команди та мови, — це люди молоді, по-мадярськи не вміють, мусимо їм пояснювати по-українськи... відповів я йому гостро.

На те вмішалися інші сейкелі і сказали, що їм у Семигороді румуни морди б’ють за кожне мадярське слово, а ми собі тут вільно співаємо по-українськи...

Коли я побачив, що це все гейби зорганізовано проти нас, я сотню на мою відповідальність розпустив і хлопців закомандував до бараків. Я і мої старшини зголосилися хворими, а сотня страйкує... Ми їм покажемо, собачі сини!

27-го червня 1939

Саботуємо вже тиждень. Від лікаря я дістав звільнення, а другі, хто як може, так крутить. Команда табору спершу дулася, грозила репресіями, але я сказав, що люди по-мадярськи не розуміють.

Нарешті вчора була проголошена амністія. Ідемо додому! З великої втіхи зібралися ми вечором на дворі і співали пісні.

30-го червня 1939

Коли вперше приїхав сюди Фон Демаль, то в той день дали нам на обід м’яса (це другий раз за два місяці). Вояки мали дістати з того м’яса також, але вони його не прийняли, бо, мовляв, те м’ясо було із здохлої ялівки з ферми Жінделя. Навіть зголосили це писемно вищій команді. Та хоч це і була правда, шістьох вояків ув’язнили і тяжко покарали. Жіндель, щоб себе крити, старався дістати "докази"; виготовив письмо, в якому ми, полонені, мали підтвердити, що м’ясо було надзвичайно смачне і не було із здохлятини... Деякі з нас не хочуть його підписати, але Жіндель через своїх гицлів нам погрозив, що поки не підпишемо, не пустить нас додому... Це терор, підлість, але ми приневолені це зробити.

4-го липня 1939

Цілісінький день ми як на шпильках, і ні, і ні нас пустити додому.

Нарешті сьогодні закомандував я сотнею... на станцію.

На жаль, кількох людей ще залишили у таборі, мовляв, прийшло якесь нове слідство. Але амністія відноситься до всіх. Ми вільні! Слава Богу!

Біля півночі прибув я до Хуста. Жінка мешкає в селянина Сарвадія, який був зі мною в таборі до останнього дня. Інший ніхто не хотів навіть винайняти Марусі помешкання.

5-го липня 1939, Хуст

Хай чорт візьме таку "волю" і таку амністію! Поставили нас під страшний догляд: щоднини голоситися на поліції, щотижня на жандармерії, помешкання від 20-ої години вечором до 5-ої години ранку не смію залишити, публічні місця, як церкву, кіно, ресторацію не смію відвідувати, телеграми не маю права надати, телефону не можу вживати, моя пошта переходить через руки жандармерії і, крім родини, не можу нікого приймати ані відвідувати...

7-го липня 1939

Сарвадій — це один із найсвідоміших українських селян. За нашої влади його хата служила за залу засідань, за місце зборів і сходин цілої вулиці. За це його так переслідують. Але й ціла родина така свідома — не говорячи вже про його брата Івана, нотаря, абсольвента Торговельної академії. Його старші донечки Єлисавета та Анна знайшли дві ниточки — жовту і синю, з того сплітають шнурочок у рідних барвах і тішаться. А їх мати, Сарвадіїха, оповідає, що коли надходили мадяри, змушена була зняти з хати гарний шовковий синьо-жовтий прапор...

— Хотіла його спалити, положила до печі на вогонь і хоч там серед попелі було ще багато грані, повірте, пане редакторе, прапор не хотів горіти... Думаю я, цей прапор святий, ні, не спалю його... Розібрала його і шовкове полотно ось тут, зашите в подушках...

10-го липня 1939

На цій "волі" стає гірше, ніж у таборі. То ще нічого, що кожного дня голосимось. Але за нами гукають по вулиці, "цей ще живе? Повісити його на першому телеграфічному стовпі!" Кожний з нас, а особливо я, оточений детективами.

20-го липня 1939

Думав, що зможу щось писати, та де там! Просто жити не дають. До помешкання Євгена Шерегія влетіла каменюка. Івана Шутка, швагра Євгена, відомого артиста нашого театру, передучора вечором в сліпій вулиці так побили вояки револьверами, що провалили йому голову. Два зловили його за руки, а інші розпасали реміні і тим побили хлопця. Щастя, що сильний, вирвався і втік.

Сьогодні був я в заступника жупана Коссея (відомий русскій, колись чехословак а тепер мадярон) і поскаржився йому. Оповів йому про побиття Шутка, а також і про те, що вчора на вулиці напав на мене з ножем Левдар (служив у мадярських терористів).

Коссей порадив мені, щоб я від’їхав кудись на село.

— Куди ж я поїду? — спитав я його. — У рідному селі Воловому ще й досі є Еґрешій, який мене в тюрмі тероризував і одному моєму знайомому мав сказати, що чекає мене до Волового... Відкрито скажу, боюсь туди їхати. А їхати кудись інде — також немає чого, бо і там мене тероризуватимуть. Я бачу, що мене просто хочуть звідси вигризти, отже, було б найліпше, коли б я дістав паспорт — тоді я добровільно піду на еміграцію... І ви будете мати спокій, і я...

Коссей пообіцяв, що зателефонує; до Ужгорода до уряду регентського комісара. Я йому одначе не вірю і тому пишу до Ужгорода регентському комісарові і я, прохаючи видання паспорта.

26-го липня 1939

Найбільше жаль мені моєї старенької матусі. Я ще сидів у тячівській тюрмі, як вона, бідненька, хотіла навіть пішки прийти і мене бачити та принести мені сала, щоб я не голодував. Як почула поголоску, що мене мадяри розстріляли, то вже даремно її запевнювали, що я живу, — не хоче вірити...

Вчора був тут брат Іван, також на днях була теща. Може, ці живі свідки переконають її, що бачили мене живого. Просив я брата, щоб бодай матуся приїхала до Хуста, але брат каже, що матуся хворіє, душить її. Часом закашляється і годинами стогне. Як з такою хворою їхати в дорогу? А я знову кожної днини маю голоситися, а крім того, коли вже мене не замордували дотепер, то не дам себе застрілити бандитові, що ледве чекає мене в Воловому...

Шкода мені матусі, здається, я вже її в житті не побачу. Чому? Хочу тікати з цього пекла. Вже був би давно втік, румунська границя на доскок, але боюся румунів. Чекаю на іншу можливість.

27-го липня 1939

Мушу згадати про знаменитого Орловського. Це — німець, за нашої влади був вищим урядовцем державного секретаріату для німецької національної меншості, згодом став заступником хустського консула. Після упадку державності вирятував він разом з німцем Бергером десятки наших людей легальним і нелегальним способом. Між іншими, йому можуть завдячувати за щасливу втечу о. Ларь, прокуратор Дутка, д-р Росоха і багато інших.

Цими тижнями часто зустрічаюся з ним на річці при купанні. Але мадяри слідкують за нами. Відкрили вже, що розмовляємо з собою. На днях поїхав до Відня і Братислави і приніс нам вістки. Заспокоює, що все буде впорядку.

1-го серпня 1939

Вже ноги виходив, щоб одержати дозвіл переселитися до Ужгорода. Сьогодні з бідою одержав дозвіл. Мушу тікати звідси. Передучора прийшов до мене один наш чоловік, поштовий підурядник Бучко і плачучи просив, щоб я забрався бодай із цієї вулиці, коли вже не з міста. Довідалися, що він мій добрий знайомий, і директор пошти під загрозою страти служби сказав йому, що він мусить взяти відпустку і слідкувати за мною, з ким я сходжуся, з ким говорю і хто до мене приходить. Він сказав, що він на тому не розуміється, хай дадуть йому спокій, але його змушують...

Крім того, газети підбурили проти мене вулицю,шумовиння оте прокляте, і я не знаю, в котрій хвилині залетить до мого вікна ручна граната... Гукають за мною, тероризують мене, каміннями кидають...

2-го серпня 1939

Жінка поїхала до Волового за деякими речами. Я цілий день був із дочкою Зіркою, приготовляю її на те, що мушу поїхати до Ужгорода. Навіть їй не кажу правду, молоде дівча може не хотячи десь проговоритися. Вона мусить лишитися тут, щоб закінчити гімназію.

Був у пані професорки Ольги Волошин. Сказав їй, що можливо поїду за границю.

3-го серпня 1939

На Марусю впливаю, щоб повернулася до Волового або залишилася поки що тут, у Хусті, бо втеча лісами — це ж не для жінки. Крім того, можуть нас зловити і вбити на місці. Але Марусі дарма говорити, дарма малювати хоч і те найстрашніше, що нас може очікувати.

— Все одно, яка доля твоя, така хай буде і моя...

Повен кіш речей відвезли до німецького державного секретаря, пана Орловського. Він нам перевезе їх разом із своїми речами.

Євген Шереґій також хотів би тікати, але дружина вагітна. Як її залишати?

Тільки родина д-ра Станька знає про план моєї втечі.

Попрощався я від Зірки щиріше, як інколи.

— Татку, та ж ви їдете тільки до Ужгорода і скоро побачимось...

4-го серпня 1939, Ужгород

В поліції ще зрання приголосився — це припис. Зразу пішов на гору "Червоницю" під Ужгородом. В Ужгороді жив я 18 років, знаю цілу околицю, як свої пальці. Вивідую, цілісенький день ходжу по лісах далеко від міста. З цього може бути зле, бо в поліції мені сказано, що не маю права віддалитися дальше з міста, як на чотири кілометри. Інакше кожен жандарм має право мене розстріляти...

В поліції умови такі самі, як і в Хусті — голоситися...

Але Ужгород змінився, Боже ж мій, як він змінився! Наші стероризовані, перестрашені, в урядах саме мадярське урядництво. Але за те на кожному кроці чути українську мову, дарма переслідують.

5-го серпня 1939

Післав я людей лісами вивідати, яка дорога на Собранці. Хлопці повернулися з тим, що там багато війська. На поліції не приголосився, бо спізнив термін 12-ту годину дня.

Рішив цієї ночі тікати. Від Михайла Біличенка я взяв на дорогу грубу палицю і ліхтарик (він, бідолаха, боїться також з хати вийти. Якимось дивним дивом за нього забули і не викинули. Здається через те, що під час евакуації лежав у лікарні хворий і не тікав). Маю підроблену посвідку до Хоньківця, туди міг би ніби леґально заїхати автом, а звідти пішки лісами.

Все мав приготоване, а тут зустрічаю свого знайомого із табору, Юрія Гривняка. Каже, що завтра збирається тікати на Словаччину з фінансом Ґецком.

— Ходім разом, — кажу йому. Так і договорилися, але рішили тікати завтра, бо вони ще не готові.

Ночували ми в помешканні Ґецка під чужим іменем — представив нас сусідам як свого вуйка. Але одна пані мене впізнала. Боюсь тепер, щоб нас не зловили...

6-го серпня 1939

Цілий день ми в річці і на полях. Наплечники готові, в тому моя машинка до писання. Не лишаю її, пригодиться. Радять нам іти полями, а не лісом, бо там військо. Вечором вирушили, дійшли до рідного села Гривняка, Йоври, і в напрямі на Лакард перебрели ріку Уж та подалися на Михайлівці.

Буря страшна, блискавиця і дощ. Ідемо нивами, застрягаючи в липкій глині до коліна. Мокрі, як миші. Дорога тяжка, шкода мені Марусі, але біжить і вона, без слова нарікання. Гривняк веде, він знає околицю.

Десь після трьох годин блукання в найбільшій бурі натрапили ми на будку мадярського вояка... Якраз блисло, він враз побачив, кинув собою на землю, щоб стріляти. Ми йшли рядом — нас було четверо, — можливо, що гонведові здавалося, що йде ціла "швармлінія".

Ми втекли в противну сторону.

— Гривняче, як нас ведете? — питаю Юрка.

— Та я добре веду, ось там світло, а це будуть напевно Собранці або Михайлівці і нам того напряму треба триматися.

Я був ліпше приготовлений. Накрили мене плащами, щоб не було видно світла ліхтарки, розстелив свою мапу, поставив компас і сконстатував, що то світло з Ужгорода, а не з Михайловець.

— А тепер я вас поведу, — сказав я, і десь біля третьої години ранку ми вже були на словацькому боці і запросилися до стодоли словака.

7-го серпня 1939, Словаччина

В цій стодолі я вперше за довгі місяці виспався спокійно, десь до десятої години.

Зголосилися в жандармерії цього приграничного села. Один жандарм, який був нашим хлопцем із Карпатської України, впізнав мене. Показав мені навіть словацький примірник перекладеної моєї повісти "Ілько Липей". Нас жандарми погостили, вистарали нам авто, і ми заїхали до Михайловець. В Михайлівцях дуже гарно приймали нас, дійсно, як братів, списали протоколи і дали 50 відсоткову знижку на поїзд. Тут побачив я Комаринського і С. Єфремова. В будинку школи примістили вже багато наших утікачів із Карпатської України. Мені доручено цей транспорт привезти до Братислави.

Кінець серпня 1939, Братислава

Я на волі! Почуваю себе знаменито. Після нещастя, страждань і мук чую себе вповні людиною. ВОЛЯ! Боже ж мій, яке велике слово! Тільки тоді вміємо її цінити, як закуштували ворожі в’язниці, табори, побої та знущання... Словаччино, люба Словаччино, в тобі

я почуваюсь, як вільний птах! Ти стала моєю другою Батьківщиною, за що я вдячний тобі на ціле життя!

А тепер до праці. Підсукати рукави — і до роботи!

Насамперед треба зібрати мої записки, які блукають по Європі. Тут читаю прецікаві спогади людей, навіть некрологи про мене... Зореслав прислав мені вірш словацького поета Франя Краля, який, зачувши в радіо про мою "смерть", присвятив мені вірша... Пророкують, що буду жити довго... Прецікаво отак: встати з мертвих, прочитати вістки, де, коли і хто за тобою відслужив панахиду і тебе оплакав...

А я собі живу і здоровий, як дуб...

Але тепер до праці!

Попередня     Головна     Наступна