Попередня     Головна     Наступна

4. MARSCHIEREN! MARSCH! ¹

Коли приїхали до Санока, то виявилося, що в вагоні, де містилася польова кухня одинадцятої маршової роти і де, наївшись донесхочу, кректав Балоун, мали рацію, коли говорили, що буде вечеря і солдатам навіть видадуть хліб за всі голодні дні. Виявилось також, що саме в Саноку перебуває штаб «залізної бригади», до якої, згідно зі своєю метрикою, належав батальйон дев’яносто першого полку.

¹ Кроком руш! (Нім.)

Якщо взяти до уваги, що залізничний зв’язок із Львовом і далі на північ аж ген до Великих Мостів не був перерваний, залишалось незрозумілим, чому штаб східної дільниці фронту склав таку диспозицію, за якою «залізна бригада» концентрувала маршові батальйони за сто п’ятдесят кілометрів від лінії фронту, яка в той час проходила від міста Броди до річки Буг і вздовж неї на північ, аж до Сокаля.

Це надзвичайно цікаве стратегічне питання було розв’язане дуже простим способом, коли в Саноку капітан Саґнер пішов до штабу бригади доповісти про прибуття маршового батальйону.

Черговим офіцером був ад’ютант бригади капітан Тайрле.

— Я дуже дивуюсь, — сказав капітан Тайрле, — що ви не дістали точних відомостей. Маршрут цілком певний. Про графік свого пересування ви повинні були, звичайно, сповістити заздалегідь. Всупереч диспозиції генерального штабу, ваш батальйон прибув на два дні раніше.

Капітан Саґнер зашарівся, але йому й на думку не спало повторити всі ті шифровані телеграми, які він діставав протягом усієї дороги.

— Ви мене дивуєте, — сказав ад’ютант Тайрле.

— Я гадаю, — встиг вимовити капітан Саґнер, — що всі ми, офіцери, між собою на «ти».

— Хай так, — сказав капітан Тайрле. — Скажи мені, ти кадровий чи цивільний? Кадровий? Це інша музика... Тепер не розбереш. Туди проїхало вже стільки тих ідіотських лейтенантів запасу! Коли ми відступали від Ліманової і Красніка, всі ці «теж лейтенанти» зовсім дуріли, ледь побачивши козачий патруль. Ми в штабі не дуже полюбляємо цих паразитів. Якийсь цивільний йолоп, витримавши «інтеліґентку», вступає до кадрового складу або ще цивільним складе офіцерський іспит, і надалі залишаючись собі на цивільній службі, а на випадок війни з нього вийде не лейтенант, а засранець.

Капітан Тайрле плюнув і дружньо поплескав капітана Саґнера по плечу:

— Ви тут затримаєтесь, мабуть, днів на два. Я вам усе покажу. Ну й потанцюємо ж! Тут є гарненькі дівчатка „Engelhuren“ ¹, між ними й дочка одного генерала, в минулому жриця лесбійського кохання. Ми всі переодягнемося в жіночий одяг, тоді побачиш, які вона штучки викидає. На вигляд така сухоребра, що й не подумав би нічого. Але свою справу, колего, знає. Це, брате, таке стерво! А зрештою, сам побачиш!.. Пардон! — зніяковіло перепросив він. — Знову мушу ригати. Це вже сьогодні втретє.

¹ «Ангельські хвойди» (нім.).

Щоб довести капітанові, як тут весело живеться, він, повернувшись, пояснив, що це наслідки вчорашнього бенкету, в якому брали участь і офіцери саперної частини.

З командиром цієї частини, який також був у чині капітана, Саґнер незабаром познайомився: до канцелярії саме влетів довгань в офіцерській формі з трьома золотими зірочками і, немов запаморочений, не помічаючи присутності незнайомого капітана, фамільярно звернувся до Тайрле:

— Що поробляєш, порося? Ну й дав ти вчора нашій графині.

Він умостився в кріслі й, хльоскаючи себе стеком по литках, реготав на все горло.

— Коли згадаю, як ти наблював їй на живіт, не можу втриматися від сміху!

— Так, — прицмокнув від задоволення Тайрле, — вчора було дуже весело.

Тільки тепер він здогадався познайомити капітана Саґнера з новим офіцером. Усі троє вийшли з канцелярії штабу бригади надвір і попрямували до кав’ярні, в яку нещодавно терміново перетворилася колишня пивничка.

Коли вони проходили через канцелярію, капітан Тайрле взяв у командира саперної частини стек і вдарив ним по жовтому столі, навколо якого за цією командою виструнчилося у фронт дванадцять військових писарів. Це були одягнені в парадну форму черевані, прихильники спокійної, безпечної роботи в тилу армії. Бажаючи похизуватися перед Саґнером і другим капітаном, капітан Тайрле звернувся до дванадцяти товстих апостолів ухиляння від фронту з такими словами:

— Не думайте собі, що я вас тримаю для відгодівлі. Свині! Менше жерти і пиячити — більше бігати. Зараз побачите ще один номер, — заявив Тайрле своїм супутникам.

Він знову ударив стеком об стіл і спитав у дванадцятьох:

— Коли ви, поросята, луснете?

Всі дванадцять відповіли в унісон:

— Коли накажете, пане капітане!

Сміючись із власного ідіотизму, капітан Тайрле вийшов з канцелярії.

Коли вони втрьох сиділи вже в кав’ярні, Тайрле замовив пляшку горобинівки й наказав покликати вільних у цей час дівчат. Виявилося, що ця кав’ярня, власне, не що інше, як дім розпусти. Жодна з дівчат не була вільна, і капітан Тайрле страшенно розсердився. Він брутально вилаяв у передпокої «мадам» і кричав:

— Хто зараз у панночки Елли?

Довідавшись, що вона там з якимось поручником, він розходився ще більше.

У панночки Елли гостював пан поручник Дуб. Після того, як маршбатальйон розмістився в призначеному для нього будинку гімназії, поручник Дуб скликав усіх своїх солдатів і в довгій промові попередив їх, що росіяни, відступаючи, всюди відкривали борделі й залишали в них персонал, заражений венеричними хворобами, спеціально для того, щоб завдати таким чином австрійській армії великих втрат. Тому він остерігав солдатів від відвідування таких закладів і обіцяв особисто обійти ці доми й перевірити, чи не порушив хто його наказу. Оскільки вони вже в прифронтовій смузі, кожен, кого він там зловить, потрапить до рук польового суду.

Поручник Дуб справді пішов особисто переконатися, чи не порушив хто його наказу, і, мабуть, тому вихідним пунктом своєї ревізії обрав канапу в Еллиній кімнатці на другому поверсі так званої «міської кав’ярні» і дуже мило розважався на цій канапі.

Тим часом капітан Саґнер повернувся до свого батальйону. Тайрлеве товариство розійшлося; самого капітана викликали в бригаду, бо бригадний командир уже понад годину розшукував свого ад’ютанта.

З дивізії надійшли нові накази, і виникла необхідність остаточно визначити маршрут прибулого дев’яносто першого полку, тому що, згідно з новою диспозицією, по первісному маршруту мав вирушити маршовий батальйон сто другого полку.

Все було дуже заплутане.

Росіяни відступали з північно-східної Галичини дуже поквапливо, так що деякі австрійські частини зовсім перемішалися. В окремих місцях у розташування австрійських військ клином врізались частини німецької армії. Цей хаос ще збільшували нові маршові батальйони і інші військові частини, що прибували на фронт. Те ж саме відбувалося й у прифронтовій смузі, яка й надалі вважалася тилом, як, наприклад, Санок, куди несподівано прибули резерви німецької Ганноверської дивізії під командуванням полковника з таким огидним поглядом, що командир бригади зовсім розгубився. Бо полковник резерву Ганноверської дивізії пред’явив диспозицію свого штабу, за якою його солдатів належало розмістити в гімназії, де щойно розквартирувався батальйон дев’яносто першого полку. А для розміщення свого штабу він домагався звільнення будинку Краківського банку, в якому розташувався штаб бригади.

Бригадний командир зв’язався безпосередньо з дивізією і докладно змалював ситуацію, а потім з дивізією говорив ганноверець, лихий на очі. Внаслідок цих переговорів бригада дістала наказ: «Бригаді виступити з міста о шостій годині ввечері й рухатись у напрямку Турова-Вольська — Лісковець — Стара Сіль — Самбір, де чекати дальших розпоряджень. Разом з нею виступити й маршовому батальйонові дев’яносто першого полку, який забезпечує прикриття. Виступ війська за схемою, виробленою бригадним командиром: авангард виходить о пів на шосту на Турову; між південним і північним фланговими прикриттями відстань три з половиною кілометри. Ар’єргард виступає в чверть на сьому».

З цієї причини в гімназії зчинилася метушня. Мала відбутися нарада офіцерів батальйону, але бракувало поручника Дуба. Швейк дістав наказ розшукати його.

— Сподіваюся, — сказав йому надпоручник Лукаш, — ви легко його знайдете, адже між вами завжди якісь чвари.

— Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, я прошу дати мені письмовий наказ із роти. І саме тому, що між нами завжди якісь чвари.

Поки надпоручник Лукаш писав на аркушику із свого блокнота наказ, щоб поручник Дуб негайно з’явився до гімназії на нараду, Швейк запевняв його:

— Так, пане обер-лейтенанте, ви, як завжди, можете не турбуватися. Я його знайду. Солдатам заборонено ходити до борделів, отже, він напевно буде в одному з них. Йому ж необхідно переконатися, що ніхто з його взводу не хоче потрапити під польовий суд, яким він звичайно загрожує. Він сам оголосив солдатам свого взводу, що перевірить усі борделі й що вони його взнають з поганого боку. А втім, я знаю, де він. Ондечки там, якраз напроти, в отій кав’ярні. Всі наші солдати слідкували, куди він насамперед піде.

«Об’єднане місце розваг і міська кав’ярня», тобто установа, про яку згадував Швейк, була поділена на дві частини. Хто не бажав проходити через кав’ярню, йшов чорним ходом, де на сонці вигрівалась літня пані, яка зверталась до солдатів по-німецькому, по-польському, по-угорському приблизно з таким привітанням: «Заходьте, заходьте, солдатику, тут у нас гарні дівчатка».

Коли солдатик заходив, вона відводила його до якоїсь ніби приймальні й кликала одну з панночок, яка зараз же прибігала в самій сорочці, насамперед вимагала гроші, і, поки солдатик відчіпляв баґнет, гроші тут-таки на місці забирала «мадам».

Офіцери проходили через кав’ярню. Ця дорога була небезпечніша, бо вона вела через задні кімнати, де містилися панночки, призначені для офіцерства. Тут красунь наряджали в мережані сорочечки, тут пили з гостями вино та лікери. Але в цих приміщеннях «мадам» більше нічого не дозволяла. Все інше відбувалося нагорі, в кімнатах.

В одному такому раю на канапі, повній блощиць, валявся в самих підштанках поручник Дуб. Панночка Елла розповідала йому вигадану, як це звичайно в таких випадках буває, трагедію свого життя: її батько був фабрикант, а вона вчителька гімназії в Пешті. І ось через нещасливе кохання пішла по цій стежці. Зовсім близько від поручника Дуба, на відстані простягнутої руки, на маленькому столику стояла пляшка горобинівки й чарки. Пляшка була наполовину спорожнена, Елла і поручник Дуб уже самі не знали, що верзуть, і з того ясно випливало, що поручникові Дубу треба дуже небагато, щоб упитися. З його слів було видно, що він усе переплутав і вважає Еллу за свого денщика Кунерта. Він так і звертався до неї, погрожуючи за звичкою вигаданому Кунертові: «Кунерте, Кунерте, ти, бестіє, ще мене взнаєш з поганого боку».

Швейк мав пройти крізь ті самі процедури, як і всі інші солдатики, які ходили через чорний хід, але він чемно вирвався з рук якоїсь напівголої дівчини. На її лемент прибігла польська «мадам» і нахабно брехала Швейкові у вічі: мовляв, ніякого поручника серед гостей немає.

— Не дуже-то кричіть на мене, вельможна пані, — чемно попрохав Швейк, солодко всміхаючись. — А то як мазну вас по пиці, аж ноги задерете. Одного разу в нас на Платнержській вулиці змолотили одну «мадаму» так, що й не знала, на якому вона світі. Там один хлопець шукав свого батька, якогось Вондрачка, торговця пневматичними шинами. Прізвище цієї «мадам» було Кржованова. Коли її відволодали й у приміщенні швидкої допомоги спитали, як її прізвище, вона сказала щось на букву «X». А як ваше прізвище шановна?

Достойна матрона зчинила страшенний галас, коли Швейк, відштовхнувши її, з поважним виглядом пішов по дерев’яних сходах на другий поверх.

Унизу з’явився сам власник дому розпусти, якийсь збіднілий польський шляхтич. Він побіг за Швейком на сходи і почав його тягти за рукав, горлаючи по-німецькому, що солдатам нагору ходити заборонено, бо там лише для панів офіцерів, а для солдатів — унизу.

— Я прийшов сюди в інтересах цілої армії, шукаю одного пана поручника, без якого армія не може вирушити на фронт, — пояснив йому Швейк. А коли присікування господаря набрало агресивного характеру, Швейк скинув його зі сходів униз і почав оглядати горішні кімнати. Всі вони були порожні, і лише на самому кінці галереї одна кімната була зачинена. Коли Швейк постукав, натиснув на клямку і трохи прочинив двері, пролунав писклявий голос Елли: „Besetzt!“ ¹ — а слідом за ним низький голос поручника Дуба, який, можливо, бачив себе в своїй кімнаті в таборі: „Herein!“ ²

¹ Зайнято! (Нім.)

² Увійдіть! (Нім.)

Швейк увійшов, наблизився до канапи і, віддаючи поручникові Дубові аркушик з блокнота, доповів, скоса поглядаючи на розкидану в кутку постелі офіцерську форму:

— Насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, ви, згідно з наказом, який я вам передаю, маєте одягтися і з’явитися до наших казарм у гімназію. Там у нас має відбутися велика військова нарада.

Поручник Дуб витріщив на нього каламутні маленькі очиці, але усвідомив, що він не такий уже п’яний, щоб не впізнати Швейка. Йому відразу ж спало на думку, що Швейка, певне, посилають йому на рапорт, і тому сказав:

— Я зараз із тобою, Швейку, розквитаюся. Побачиш-но, що буде з тобою... Кунерте, — звернувся він до Елли. — Налий мені ще одну!

Він випив і, подерши письмовий наказ, розреготався:

— Це — письмове виправдання? У нас ніякі такі довідки не мають значення. Ми — на — війні, а не — в школі. Отже — тебе — зловили — в борделі? Підійди — до мене — Швейку — ближче, я дам тобі — кілька — ляпасів. У якому році — Філіпп Македонський — розбив — римлян? Так ти — не знаєш? Ти — жеребець!

— Насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, — невблаганно говорив далі Швейк, — це найсуворіший наказ по бригаді, щоб пани офіцери вдяглись і йшли на батальйонну нараду. Адже ми вирушаємо, і зараз буде вирішуватись питання, яка рота піде в авангарді, яка у фланговому прикритті і яка в ар’єргарді. Це зараз вирішуватимуть, і, на мою думку, пане лейтенанте, без вас такі справи не можуть обійтися.

Ця дипломатична промова трохи привела до тями поручника Дуба. Він збагнув, що перебуває не в казармах, але з обережності спитав:

— А де це я?

— Ви зволите перебувати в борделі, пане лейтенанте. Шляхи господні недовідомі!

Поручник Дуб тяжко зітхнув, зліз із канапи й почав шукати свій мундир. Швейк йому допомагав. Коли Дуб нарешті одягся, вони вийшли надвір, але Швейк одразу ж повернувся і, не звертаючи уваги на Еллу, яка зовсім хибно зрозуміла його повернення і через те своє нещасливе кохання знову полізла на канапу, швиденько допив нахильці горобинівку й почимчикував за поручником.

На вулиці поручникові Дубу знов ударило в голову, бо було дуже спекотно. Він безладно почав розводити теревені. Розповідав Швейкові про те, що має вдома поштову марку з Гельголанда і що одразу ж після одержання атестата зрілості вони пішли грати в більярд і не вклонилися класному наставникові. До кожного речення додавав:

— Сподіваюсь, ви мене добре розумієте.

— Звичайно, я вас повністю розумію, — стверджував Швейк, — ви говорите точнісінько так, як будейовицький бляхар Покорний. Той, коли його люди питали: «Ви купалися цього року в Мальші?» — відповідав: «Не купався, але зате цього року добре вродять сливи». А коли його питали: «Ви вже їли в цьому році гриби?» — він відповідав: «Не їв, але той новий марокканський султан, кажуть, дуже пристойна людина!»

Поручник Дуб зупинився і висловив ще одне своє переконання.

— Марокканський султан? Це померкла зірка, — втер піт із чола і, дивлячися затуманеними очима на Швейка, забурмотів: — Я навіть узимку так не пітнів. Ви з цим погоджуєтесь? Розумієте мене?

— Розумію, пане лейтенанте. У нас до шинку «Під чашею» ходив один старий панисько, якийсь відставний радник з крайового комітету. Він те ж саме говорив. Він завжди запевняв, що не розуміє різниці між температурою влітку і взимку. Йому, мовляв, дуже дивно, як люди цього досі не збагнули.

В брамі гімназії Швейк покинув поручника Дуба, і той що називається сторч і боком пішов по сходах угору до вчительської, де відбувалася військова нарада, і зразу доповів капітанові Саґнерові, що він п’яний як чіп. Усю нараду просидів з похиленою головою, а під час дебатів інколи схоплювався з місця й вигукував:

— Ваша думка правильна, панове, але я п’яний як дим.

Коли вже план диспозиції було розроблено і встановлено, що рота надпоручника Лукаша має йти в авангарді, поручник Дуб раптово тіпнувся, підвівся й сказав:

— Ніколи не забуду, панове, нашого класного наставника. Слава йому! Слава, слава, слава йому!

Надпоручник Лукаш вирішив, що найкраще буде наказати денщикові Кунерту покласти поручника Дуба в сусідньому фізичному кабінеті, біля дверей якого стояв вартовий, щоб ніхто не докрав уже напіврозкраденої колекції мінералів. На це кожного разу бригада звертала увагу всіх нових маршових частин.

Це розпорядження було віддане, відколи один з гонведських батальйонів, розташований у гімназії, почав грабувати кабінет. Особливо сподобалась гонведам колекція мінералів — строкатих кристалів і колчеданів, — які вони напхали до своїх заплічних мішків.

На військовому кладовищі на одному з білих хрестів є напис: «Ласло Гаргань». Там спить вічним сном гонвед, який під час грабування гімназійних колекцій випив увесь денатурат з посудини, де були заспиртовані різні плазуни.

Світова війна винищувала людське покоління навіть настоянкою з гадів.

Коли вже всі розійшлися, надпоручник Лукаш наказав покликати денщика Кунерта, який відвів і поклав на канапу поручника Дуба.

Поручник Дуб раптом став поводитись як дитина: взяв Кунерта за руку, довго роздивлявся його долоню, запевняючи, що відгадає з неї ім’я його майбутньої дружини.

— Як ваше прізвище? Витягніть з нагрудної кишені мого мундира блокнот і олівець. Отже, ваше прізвище Кунерт; приходьте сюди за чверть години, а я залишу вам картку з прізвищем вашої майбутньої дружини.

Ледве сказавши це, він захріп, але несподівано прокинувся і почав щось черкати в своєму блокноті. Написав, вирвав списані аркуші, кинув їх додолу і, багатозначно приклавши палець до вуст, повстяним язиком пробелькотів:

— Ще ні, але за чверть години. Найкраще буде шукати папірець із зав’язаними очима.

Кунерт — це було таке боже теля — справді прийшов за чверть години, а коли розгорнув папірець, прочитав карлюки поручника Дуба: «Прізвище вашої майбутньої дружини — пані Кунертова».

Коли Кунерт за хвилину показав папірець Швейкові, той порадив йому добре сховати цей папірець, бо, мовляв, такі документи від панів офіцерів треба шанувати. Раніше на військовій службі ніколи такого не бувало, щоб офіцер листувався із своїм денщиком і в листах називав його паном.

* * *

Коли вже все було готове до виступу, згідно з даними диспозиції, бригадний генерал, якого так мило випхав з приміщення ганноверський полковник, наказав зібрати весь батальйон, вишикував його, як звичайно, в каре і виголосив до нього промову. Цей чоловік узагалі дуже любив виголошувати промови й молов, що йому тільки слина на язик приносила, а коли вже не мав про що говорити, згадував про польову пошту.

— Солдати, — гримів він, звертаючись до вишикуваних у каре вояків. — Ми тепер наближаємось до ворожого фронту, від якого нас відділяє лише кілька днів пішого переходу. Дотепер, під час походу, ви, солдати, не мали можливості сповістити нашим близьким, яких ви залишили, свої адреси, щоб наші рідні знали, куди вам написати, потішити вас листами від ваших дорогих покинутих...

Він ніяк не міг видряпатися з цього речення і без кінця повторював: «Любі, далекі, дорогі близькі — кохані покинуті», тощо, аж нарешті видерся з цього зачарованого кола могутнім вигуком:

— Для цього й існують на фронті польові пошти!

Його дальша промова справляла таке враження, немовби всі люди в сірих мундирах з великою радістю дали б себе вбити заради того, що на фронті влаштовано польові пошти. І якщо снаряд відірве комусь обидві ноги, то смерть стане для нього раєм, коли він згадає, що його польова пошта має номер сімдесят два і, можливо, там лежить лист із дому від далеких і дорогих з посилкою, в якій буде шматок сала, копчене м’ясо і домашні сухарі.

Після цієї промови, коли бригадний оркестр заграв державний гімн і на честь імператора пролунало: «Хай живе!» — поодинокі групи людської худоби, призначеної на заріз десь там за Бугом, рушили одна за одною у похід, згідно з одержаним наказом.

Одинадцята рота виступила о пів на шосту на Турову-Вольську. Швейк брів позаду із штабом роти й санітарним відділом, ,а надпоручник Лукаш об’їжджав усю колону, щохвилини повертаючись назад поглянути, що діється в санітарному відділі, де на підводі під брезентом везли в незнане майбутнє поручника Дуба на нові геройські подвиги, а також щоб скоротити собі дорогу розмовою із Швейком, який терпляче ніс свій заплічний мішок і ґвинтівку, розповідаючи фельдфебелю Ванекові про те, як свого часу приємно було марширувати на маневрах біля Вельке Мезіржичі.

— Місцевість там була, ну, просто на диво подібна до цієї, однак ми йшли не в такому бойовому порядку, бо тоді ми навіть і не знали, що це таке запасні консерви, а якщо наш взвод коли-небудь і одержував консерви, то ми на найближчому ж нічлігу їх пожирали, а замість них у мішки напихали цеглу. В одному селі з’явилася інспекція, перевірила наші мішки й геть повикидала всі цеглини. Їх було стільки, що якийсь чолов’яга потім збудував собі з них будиночок.

За хвилину Швейк карбованим кроком марширував поруч надпоручника Лукаша і розповідав про польову пошту.

— Гарна була промова, нічого не скажеш. Воно, безперечно, кожному військовому дуже приємно одержати хорошого листа з дому. Але я, коли свого часу служив у війську в Будейовицях, дістав до казарми лише один лист; я його й досі бережу.

Швейк витяг із брудного шкіряного гаманця заяложеного листа і, тримаючи крок з надпоручниковим конем, який ішов легким клусом, почав читати:

— «Ти підлий негідник, розбійник і мерзотник! Пан капрал Кржиж приїхав до Праги у відпустку, я з ним танцювала «У Коцанів», і він мені розповів, як ти витанцьовуєш у Будейовицях у ресторані «Зелена жаба» з якоюсь дурною шльондрою і що ти мене вже зовсім покинув. Щоб ти знав, я пишу цього листа у вбиральні на дошці біля діри, і між нами все кінчено. Твоя колишня Божена.

Щоб не забути, цей капрал добре вміє те, що треба, а також можеш бути певний, що він тобі дасть добре прикурити, я його про це просила. І ще, аби не забути, коли ти прийдеш у відпустку, то мене вже між живими не знайдеш».

Зрозуміло, — проказував Швейк, підтюпуючи поруч з кобилою, — коли я приїхав у відпустку, вона була між живими, та ще між якими живими! Я її знайшов знов «У Коцанів». Там коло неї впадали двоє солдатів з іншого полку, а один з них був такий жвавий, що привселюдно запхав їй руку під корсет, немов хотів, насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, витягти звідти пилок її невинності, як пише Венцеслава Лужицька, або як сказала одного разу, розплакавшись, молода дівчина років шістнадцяти на уроках танцю одному гімназистові, коли він ущипнув її за плече: «Ви, пане, стерли пилок моєї невинності». Всі, звичайно, зареготали, а її мамуня, що за нею наглядала, відвела її в коридор у «Бесіді» і аж ногами затупотіла на ту свою дурну Каську. Я, пане обер-лейтенанте, дійшов такого висновку, що все ж таки сільські дівчата куди щиріші, ніж оті заморені міські дівульки, які ходять на всякі там уроки танців. Коли ми свого часу стояли табором у Мнішеку, я ходив танцювати до «Старого Кніна». Там і познайомився з такою собі Карлою Векловою, але я їй не дуже подобався. Якось у неділю ввечері пішов я з нею до ставка. Сіли ми на греблі й сидимо. Коли сонце стало заходити, я її спитав, чи любить вона мене. А навколо, насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, рай земний: повітря тепле, птахи співають, — а вона зареготала, як сатана, і відповіла: «Я тебе так люблю, як кострицю в сідниці. Ти ж йолоп». А я справді був йолопом, та ще й яким! Я, насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, доти, гуляючи з нею по полях між високим збіжжям, де нас не бачила й жива душа, жодного разу навіть і не сів, а лише звертав її увагу на божу благодать і, як послідущий бовдур, пояснював сільській дівчині, що це жито, а це пшениця, а он там овес.

І, немов у відгук на слова Швейка про овес, десь із передніх рядів вітер доніс уже стихаючі голоси солдатів, що влад співали пісню, з якою чеські полки йшли проливати кров за Австрію під Сольферіно:

А як темна ніч прийшла,

Вівсик вискочив з мішка,

Жупайдія, жупайдас,

Нам усяка дівка дасть!

Решта зараз же підхопили:

Дасть, дасть, як не дати,

Чом би їй не дати

Поцілунок гарний, хвацький

На палкі уста солдатські.

Жупайдія, жупайдас,

Нам усяка дівка дасть!

Дасть, дасть, як не дати,

Чом би їй не дати?

Потім німці заспівали цю саму пісню по-німецькому. Це була дуже давня військова пісня, яку в час наполеонівських воєн співали солдати всіма мовами. Тепер вона бадьоро лунала на запорошеному шляху до Турової-Вольської по галицькій рівнині, де обабіч шляху аж ген на південь до зелених пагорків поле було стоптане і знівечене кінськими копитами та підошвами тисяч і тисяч важких солдатських чобіт.

— Одного разу на маневрах біля Пісека ми так само витоптали поле, — промовив Швейк, роздивляючись навколо, — З нами тоді був один ерцгерцоґ. Це, мабуть, був дуже справедливий пан, бо, коли він із своїм штабом гнав верхи з стратегічних міркувань по хлібах, його ад’ютант тут же на місці оцінював заподіяну ними шкоду. Один селянин, на прізвище Піха, зовсім не зрадів від цих відвідин і не прийняв від державної скарбниці вісімнадцять крон відшкодування за стоптані п’ять гонів поля. Він, пане обер-лейтенанте, хотів судитися й дістав за це вісімнадцять місяців. Я гадаю, пане обер-лейтенанте, він, власне, повинен був радіти, що хтось із цісарського роду відвідав його на його ж власній землі. Інший, свідоміший селянин убрав би всіх своїх дочок у білі сукенки, як на хресний хід, дав би їм у руки букетики, розставив би їх на полі й кожній наказав би вітати достойного пана, як це роблять у Індії, де піддані якогось володаря кидалися під ноги слону, аби він їх роздавив.

— Що це ви патякаєте, Швейку? — загукав до нього з коня надпоручник Лукаш.

— Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, я маю на увазі слона, що ніс на своєму хребті того володаря, про якого я читав.

— Еге ж, ви все вмієте як слід витлумачити, Швейку... — сказав надпоручник Лукаш і помчав уперед. Там уже колона розірвалась. Після відпочинку в поїзді незвичайний похід з повною викладкою стомив усіх: плечі боліли, і кожний намагався полегшити собі тягар походу, як лише міг. Солдати перекидали ґвинтівки з одного плеча на друге, більшість уже несли їх не на ременях, а на плечі, немов граблі чи вила. Декотрі думали, що їм буде легше, коли вони підуть ровом або межею, де земля здавалася м’якшою, ніж на запорошеному шосе.

Більшість ішли з похиленими головами, всім дуже хотілося пити, бо хоч сонце вже й сіло, але була задуха і парило, як опівдні. У фляжках ніхто вже не мав ані краплі води. Це був перший день походу, і незвичайна ситуація, яка була нібито прологом до ще тяжчих випробувань, з кожною хвилиною все більше й більше втомлювала й знесилювала всіх. Вже й співати кинули й лише підраховували, скільки залишилося до Турової-Вольської, де, як вони думали, буде нічліг. Деякі часом сідали в рівчаку, а щоб не так упадало в вічі, розшнуровували черевики, вдаючи, ніби в них погано намотані онучі й вони хочуть їх розправити, аби не муляли ноги. Інші скорочували або подовжували ремені на ґвинтівках або розв’язували ранця і перекладали в ньому речі, переконуючи самі себе, що роблять це для рівномірного розподілу вантажу, щоб ремені наплічників не відтягали їм то одне, то друге плече. Коли по черзі до кожного з них наближався надпоручник Лукаш, вони підводилися й доповідали, мовляв, їм десь муляє або щось подібне, якщо, звичайно, кадети або взводні, побачивши здалеку кобилу надпоручника Лукаша, не гнали їх уперед.

Надпоручник Лукаш, проїжджаючи повз роту, лагідно пропонував солдатам підвестить, бо до Турової-Вольської залишилося три кілометри, а там буде відпочинок.

Тим часом поручник Дуб отямився від безнастанної трусанини на санітарній двоколці. Щоправда, він не зовсім очуняв, але вже міг підвестися. Він вихилився з воза й почав гукати щось до солдатів із штабу роти, які бадьоро крокували поруч нього, бо всі вони, починаючи з Балоуна і кінчаючи Ходоунським, склали свої заплічні мішки на двоколку. Лише Швейк хвацько йшов уперед з мішком і ґвинтівкою по-драгунському через груди. Він Курив люльку й співав похідну пісню:

Як ми йшли на Яромір,

Хто не хоче, той не вір,

На вечерю впали в двір...

Більш ніж за п’ятсот кроків перед поручником Дубом здіймалася по дорозі курява, з якої виринали постаті солдатів. Поручник Дуб, до якого знову повернувся весь його запал, вихилив голову з двоколки й почав верещати в хмару пороху на дорозі:

— Солдати! Ваше почесне завдання важке! Перед вами тяжкі походи, нестатки й різні незгоди! Але я покладаюсь на вашу витривалість і непохитну силу волі, солдати!

— Замовкни, осле дурнуватий, — римував Швейк. Поручник не вгавав:

— Для вас, солдати, немає таких перепон, яких би ви не подолали! Я вам ще раз повторюю, я вас веду не до легкої перемоги! Це буде досить твердий горішок, але ви себе покажете! Історія запише вас у свою велику книгу!

— Гляди лиш, не поїдь у Ригу, — зримував знову Швейк.

Немов послухавшись Швейка, поручник Дуб, що сопів, звісивши вниз голову, раптом почав блювати. Скінчивши, він ще раз вигукнув:

— Солдати, вперед! — звалився на мішок телеграфіста Ходоунського і проспав аж до Турової-Вольської, де його нарешті поставили на ноги й за наказом надпоручника Лукаша зняли з воза. Надпоручник Лукаш мав з ним досить тривалу і досить неприємну розмову, аж поки поручник Дуб настільки опритомнів, що нарешті зміг заявити:

— Логічно міркуючи, я зробив дурницю, яку виправлю перед лицем ворога.

Одначе, він ще не зовсім отямився, бо, коли чвалав до свого взводу, грозився надпоручникові Лукашу:

— Ви мене ще не знаєте, але ви мене взнаєте!

— Про все, що ви витворяли, можете довідатись у Швейка, — відказав надпоручник Лукаш.

Отож, раніше ніж піти до свого взводу, поручник Дуб попрямував до Швейка, якого застав у товаристві Балоуна і фельдфебеля Ванека.

Балоун саме розповідав, що у себе в млині він завжди тримав пляшку пива у криниці. Пиво було таке холодне, аж у зуби заходило. В млині ввечері таким пивом запивали розгулу ¹, але він у своїй ненажерливості, за яку тепер карає його господь, після розгуди завжди ще ковтав чималий шматок м’яса. Тепер, мовляв, правосуддя боже покарало його за все теплою смердючою водою з криниці в Туровій-Вольській, до якої через холеру солдати мусили сипати лимонну кислоту, яку їм роздали, коли взводами брали воду. Балоун висловив думку, буцім лимонну кислоту роздають для того, щоб легше було людей голодом морити. Він, правда, у Саноку трохи під’їв, та ще обер-лейтенант знову залишив йому півпорції телятини, яку Балоун приніс із бригади, але все ж таки це жах, він так сподівався, що, коли прибудуть на відпочинок, знову щось варитимуть. Він у це повірив, коли кухарі набирали до казанів воду. Він зараз помчав туди розвідати, що й як, але кухарі відповіли йому, що поки лише дістали наказ набрати води, а за хвилину, можливо, прийде новий наказ — її виливати.

¹ Сир з маслом і сметаною, посиланий паприкою та зеленою цибулею (чеськ.).

Несподівано підійшов поручник Дуб і, не дуже впевнений у собі, запитав:

— Розмовляєте?

— Розмовляємо, пане лейтенанте, — відповів за всіх Швейк. — У нас тут бесіда йде повним ходом. Воно взагалі найприємніша на світі річ — добра бесіда. Ось саме говоримо про лимонну кислоту... Жодний солдат не може обійтися без балачок, тоді він принаймні забуває про всі злигодні.

Поручник Дуб запросив пройти з ним, бо він, мовляв, хоче його про щось спитати. Коли вони вже досить відійшли вбік, Дуб із сумнівом у голосі запитав:

— А ви, бува, часом не про мене говорили?

— Та що ви! Про вас ані слова, пане лейтенанте, лише про цю лимонну кислоту та про копчене м’ясо.

— Мені обер-лейтенант Лукаш сказав, нібито я чогось накоїв і ви про це дуже добре знаєте, Швейку. Швейк дуже серйозно і з притиском сказав:

— Ви нічого не накоїли, пане лейтенанте. Ви тільки відвідали один дім розпусти. Але то, певне, була якась помилка. Бляхара Пімпара з Козячої площі теж завжди розшукували, коли він вирушав до міста купувати бляху, і його теж знаходили в такому закладі, як я вас бачив, або у «Шугів», або у «Дворжаків». Внизу містилась кав’ярня, а нагорі — в нашому випадку — були дівчата. Ви, пане лейтенанте, очевидно, не добрали, де ви, власне, перебуваєте, бо було дуже гаряче, і якщо хто не звик пити, той у таку спеку п’яніє навіть від звичайнісінького рому, а ви, пане лейтенанте, допалися до горобинівки. Я дістав наказ вручити вам запрошення на нараду, що мала відбутися перед нашим від’їздом, і знайшов вас у тієї дівчини нагорі. Від спеки й горобинівки ви мене навіть не впізнали й лежали собі там на канапі зовсім роздягнений. Взагалі ви там нічого не витівали, навіть не говорили: «Ви мене ще не знаєте...» Така річ може в спеку трапитися з кожним. Декому це подобається, але дехто потрапляє в таку історію, як сливка в лайно. Коли б ви були знали старого Вейводу, десятника з Вршовиць, так той, насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, вирішив ніколи не пити жодних напоїв, від яких міг би сп’яніти. Хильнув він чарку на дорогу й пішов з дому шукати безалкогольних напоїв. Спочатку завітав до шинку «На зупинці», замовив собі там чвертку вермуту й почав обережно випитувати шинкаря, що, власне, п’ють абстиненти. Він, що не кажіть, слушно вважав, що навіть чиста вода для них страшний напій. Шинкар йому пояснив, що абстиненти п’ють содову воду, лимонад, молоко й різні безалкогольні вина, холодну часникову юшку та інші неспиртні напої. З усіх цих напоїв старого Вейводу найбільше вабили безалкогольні вина. Він запитав, чи буває й безалкогольна горілка. Випив ще одну четвертинку і поговорив з шинкарем про те, що це справді великий гріх часто напиватися. Шинкар йому на це відповів, що він усе на світі стерпить, за винятком одного — п’яної людини, яка в іншому місці впивається, а до нього приходить витвережуватися пляшкою содової води та ще, крім усього, й набешкетує. «Нажлуктайся в мене, — каже шинкар, — тоді ти моя людина, а інакше я тебе й знати не хочу». Старий Вейвода допив і пішов далі, аж поки не придибав, пане лейтенанте, на Карлову площу до винарні, куди він і раніше заходив, і запитав там, чи немає в них безалкогольних вин. «Безалкогольних вин ми не маємо, пане Вейводо, — відповіли йому. — Зате знайдеться вермут і шеррі». Старому Вейводі стало якось незручно, і він випив там по чвертці вермуту і шеррі. Поки сидів там, познайомився, пане лейтенанте, з якимсь таким самим, як він, ворогом алкоголю. Слово по слову, випили ще по чвертці шеррі, а наприкінці той пан сказав, що він знає місце, де подають безалкогольні вина. «Це на Бользановій вулиці, вниз по сходах, там грає грамофон». За таку приємну інформацію старий Вейвода поставив ще цілу пляшку вермуту, а потім обидва почимчикували на Бользанову вулицю, де треба йти сходами вниз і де грає грамофон.

Справді, там подавали фруктові вина не тільки без спирту, але навіть без алкоголю. Спочатку вони замовили по півлітра аґрусового вина, потім півлітра порічкового, а коли випили ще півлітра безалкогольного аґрусового вина, ноги під ними після всіх тих вермутів та шеррі почали вгинатися. Тоді вони почали галасувати, щоб їм принесли офіційне підтвердження, що вино, яке їм тут подають, справді без спирту. Вони, мовляв, обидва абстиненти, і якщо їм зараз же не принесуть такого підтвердження, вони все потрощать разом із грамофоном. Довелося поліцаям тягти обох по тих сходах нагору на Бользанову вулицю, упхати їх до арештантської тарадайки й кинути в буцеґарню. Обидва, як абстиненти, були засуджені за пияцтво.

— Якого біса ви мені це розповідаєте? — гримнув поручник Дуб, який від тієї розповіді зовсім витверезився.

— Насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, що хоч, власне, воно одне з другим не в’яжеться, та коли ми вже так обидва розговорилися...

Поручникові Дубові в цю хвилину спало на думку, що Швейк його знову образив, і оскільки він майже витверезився, то гарикнув:

— Ти мене ще взнаєш! Як ти стоїш?

— Насмілюсь доповісти, погано стою, бо забув закаблуки вкупі тримати. Але я зараз це зроблю. — І Швейк знову взірцево виструнчився.

Поручник Дуб довго роздумував, що б ще таке додати, але врешті тільки сказав:

— Дивись, щоб це мені було востаннє! — І, ніби на додаток, повторив своє старе прислів’я, трохи змінивши його: — Ти мене ще не знаєш, але я тебе знаю.

Відходячи від Швейка, поручник Дуб з похмілля подумав: «Може б, на нього більше вплинуло, якби я був сказав: «Я тебе, хлопче, вже давно знаю з поганого боку».

Потім поручник Дуб покликав свого денщика Кунерта і наказав йому роздобути глечик води.

Треба віддати Кунертові справедливість, що він довго добував у цій Туровій-Вольській і глечик, і воду.

Дзбанок йому пощастило вкрасти в священика, а води він набрав з однієї криниці, забитої дошками. Для цього йому, звичайно, довелося вирвати кілька дощок. Криницю було забито, бо підозрювали, що вода в ній тифозна.

Проте поручник Дуб випив цілий глечик без будь-яких наслідків, чим підтвердив прислів’я: «Добрій свині все на користь».

Всі дуже помилялися, коли сподівались, що ночуватимуть у Туровій-Вольській.

Надпоручник Лукаш викликав телефоніста Ходоунського, фельдфебеля-рахівника Ванека, ротного ординарця Швейка та Балоуна. Наказ був простий: усі залишають зброю в санітарній частині й негайно вирушають у дорогу на Малий Поланець, а потім понад потоком униз у південно-східному напрямку — на Лісковець.

Швейк, Ванек і Ходоунський — квартир’єри. Вони мають забезпечити нічліг для роти, яка за годину, найбільше за півтори, прийде за ними. Балоун тим часом на квартирі, де ночуватиме він, тобто надпоручник Лукаш, мусить наказати засмажити гуску, а трьом іншим доручається пильнувати за Балоуном, щоб він не зжер половини. Крім цього, Ванек із Швейком повинні купити свиню для роти, вагою відповідно до кількості людей в роті. Вночі варитимуть гуляш. Нічліг для солдатів мусять бути пристойний, треба обминати завошивлені хати, щоб люди як слід і відпочили, бо рота вже о пів на сьому ранку виступає з Лісковця через Кросенку на Стару Сіль.

Батальйон тепер уже не був бідний. Бригадне інтендантство в Саноку виплатило йому авансом за майбутню різанину. В ротній касі було понад сто тисяч крон, і фельдфебель-рахівник Ванек дістав наказ, прибувши на місце (тобто вже в окопах), підрахувати й виплатити солдатам перед смертю за недоданий хліб та обід належну їм суму.

Поки всі четверо збиралися в дорогу, в роті з’явився місцевий священик і роздав солдатам листівки з «Лурдською піснею», залежно від національності, кожному його рідною мовою. В нього була ціла купа цих пісень. Йому їх залишила для роздавання військовим частинам якась особа високого військового церковного сану, що роз’їжджала з кількома дівками по спустошеній Галичині в машині.

Де в долині струмок, де гора понад ним,

Вістку ангельський дзвін сповіщає усім.

Аве, аве, аве, Марія! Аве, аве, аве, Марія!

Оповив святий дух і Бернарду малу,

На той берег спішить на квітчасту траву,

Аве!

А на скелі це що? — Дивне сяйво росте,

Ясна постать у нім і обличчя святе!

Аве!

Білий одяг, як сніг, із лілей, певне, він,

На сукенці ясній поясок із хмарин.

Аве!

Сп’яла руки, і в них білі чотки і хрест,

Таж це діва свята, це цариця небес!

Аве!

Ясний промінь святий на Бернарду упав,

Зчервоніла вона від небачених сяйв.

Аве!

На колінах благає вона гаряче,

Божа мати тоді до Бернарди рече:

Аве!

Без гріха тільки я народила колись, —

Отож хочу усім помагати я скрізь!

Аве!

І до мене сюди лине вірний мій люд,

Помолися і ти! Спокій знайдеш отут!

Аве!

Всім народам скажи, чоловікам, жінкам,

Що це тут мій ковчег і величний мій храм!

Аве!

А струмок той живий, що дзюрчить і пливе,

Скаже вам, що для вас в мене серце живе,

Аве!

Слава, слава тобі, ти, долинко мала,

Мати божа отут собі місце знайшла!

Аве!

О Марія свята, тут печера твоя,

Ти нам рай принесла, що тобою сія!

Аве!

І від першого дня в щасті й горі-журбі

Юрби ходять сюди поклонятись тобі!

Аве!

А між тими, що йдуть, між твоїми людьми,

В дні важкі і сумні йдем до тебе і ми!

Аве!

Зглянься, мати, на нас, перед нами іди,

Там де божий престол, ти веди нас туди!

Аве!

О царице небес, поможи нам усім

Так, як мати свята рідним дітям своїм!

Аве!

У Туровій-Вольській було багато сортирів, і всюди в них валялися папірці з «Лурдською піснею».

Капрал Нахтігаль з-під Кашперських гір роздобув у переляканого єврея пляшку горілки, зібрав кількох товаришів, і вони почали співати німецький текст «Лурдської пісні» без рефрену «Аве» на мотив пісні «Принц Євгеній».

Дорога зробилась дуже поганою, і передовий загін, який повинен був забезпечити нічліг для одинадцятої роти, тільки поночі потрапив у лісочок біля річки. Цей лісочок мав привести їх до Лісковець.

Балоунові вперше в житті доводилося йти невідомо куди. Все: і темрява, і те, що їх послали вперед шукати квартири, — здавалося йому надзвичайно таємничим; раптом у нього з’явилась підозра, що це не випадково.

— Хлопці, — тихо зойкнув він, спотикаючись на стежці, що звивалась уздовж річки. — Вони нас принесли в жертву.

— Як-то? — теж стиха визвірився на нього Швейк.

— Хлопці, не кричіть так, — благальним голосом просив Балоун. — В мене аж мороз поза шкірою бігає. Я відчуваю, вони нас почують і зараз же почнуть стріляти, Я це знаю. Вони нас послали вперед, щоб ми перевірили, чи немає поблизу ворога, а коли почують стрілянину, то одразу ж дізнаються, що далі йти не можна. Ми, хлопці, фольпатруль ¹, як мене вчив капрал Терна.

¹ Замість «форпатруль» (передовий дозір) Балоун говорить «фольпатруль».

— То йди попереду, — сказав Швейк. — Ми підемо за тобою, а ти захищай нас своїм тілом, якщо вже вродився таким велетнем. А коли тебе підстрелять, ти нас повідомиш, щоб ми вчасно могли залягти. Ну й вояк же з тебе, кулі боїться. Кожен солдат повинен з цього тільки радіти, бо кожен солдат мусить знати: чим більше куль ворог вистріляє, тим менше в нього залишиться. Кожний постріл, спрямований ворожим солдатом проти тебе, зменшує його боєспроможність. До того ж, стріляючи в тебе, він дуже радіє, бо принаймні не мусить і далі тягати на собі патрони, йому і бігти легше,

Балоун тяжко зітхнув:

— Але ж у мене вдома господарство.

— Начхай на нього, — порадив Швейк. — Ліпше віддай життя за найяснішого цісаря. Та невже тебе цього не вчили на військовій службі?

— Там про це лише згадували, — відповів дурний Балоун. — Вони мене тільки ганяли по учбовому плацу, а потім я вже ніколи ні про що таке не чув, бо зробився денщиком... Якби той найясніший цісар нас краще годував...

— Ну й проклятуща ж ти ненажерлива свиня! Вояків перед боєм узагалі не слід годувати. Це нам багато років тому пояснював у школі капітан Унтергріц. Той нам завжди казав: «Кляті чортяки, якби коли-небудь вибухнула війна і справа дійшла до бою, то боронь вас боже перед боєм наїдатися. Хто наїсться і дістане кулю в живіт, тому амінь, бо вся каша і хліб після такого поранення вилізуть з кишок, і в солдата зараз же гангрена. А коли шлунок порожній, то така рана в живіт — дурниця. Так, немовби тебе оса вжалила, просто приємно».

— Я швидко все перетравлюю, — заспокоїв товаришів Балоун. — У мене в шлунку ніколи нічого не залишається. Я, братику, зжеру, бувало, цілу миску кнедлів із свинячою печенею та капустою, а за півгодини більше трьох ложок з мене не вийде. Решта в мені розсмоктується. Інший, наприклад, скажімо, з’їсть лисички, а вони вийдуть з нього такими, як були, тільки сполоснути їх і знову можна подавати з кислою підливою. А в мене — навпаки. Нажеруся лисичок — інший би від цього луснув, а я викладу потім лише трохи жовтенької кашки, немов дитинка наробила, решта в мене піде. В мені, брате, — довірчо зізнався Балоун Швейкові, — розпускаються риб’ячі кості й сливові кісточки. Якось я навмисно підрахував. З’їв я сімдесят сливових кнедлів з кісточками, а коли підперло, пішов я за стодолу, а потім розгорнув ці кісточки трісочкою, відклав убік і підрахував. Із сімдесяти кісточок в мені розпустилося більше половини. З Балоунових уст злетіло тихе і довге зітхання:

— Моя стара робила сливові кнедлі з картопляного тіста, а до нього додавала трохи сиру, щоб було поживніше. Вона більше любила кнедлики, посипані маком, ніж сиром, а я навпаки, через це одного разу надавав їй ляпасів... не вмів я цінувати свого родинного щастя.

Балоун зупинився, поплямкав, облизався і сказав сумно та ніжно:

— Знаєш, друзяко, тепер, коли немає ніяких кнедлів, мені здається, що все ж моя жінка правду казала: вони з маком таки ліпші. Тоді мені завжди здавалося, нібито мак застрявав між зубами, а тепер я думаю: аби було чому застрявати... Моя жінка зазнала зі мною дуже багато лиха. Скільки вона, бідолаха, наплакалася, коли я вимагав, щоб вона до ліверних ковбас клала більше майорану, тоді ніколи не обходилося без ляпаса. Одного разу вона не хотіла різати на вечерю індика, мовляв, вистачить з мене й півня. Я її, бідну, так оперіщив, що аж два дні пролежала. Ох, приятелю, — схлипнув Балоун, — якби тепер ліверної ковбаси, хай уже без майорану, і півника... Ти любиш підливу з кропу? Який я, бувало, зчиняв галас через неї. А сьогодні пив би її, як каву.

Балоун поволі забував про уявну небезпеку і в нічній тиші, спускаючись униз до Лісковця, увесь час зворушено розповідав про те, чого він раніше не шанував, а тепер їв би, аж очі б плакали.

За ними йшли телефоніст Ходоунський і фельдфебєльрахівник Ванек.

Ходоунський пояснював Ванекові, що, на його думку, світова війна — ідіотизм. Найгірше в ній те, що, коли десь урветься телефонний провід, ти змушений уночі йти лагодити його, а ще гірше те, що тепер не так, як у давніх війнах, тоді не знали ніяких прожекторів, а сьогодні саме навпаки, коли ти лагодиш ті прокляті проводи, ворог зразу знаходить тебе прожектором і накриває вогнем усієї артилерії.

Внизу в селі, де мали розквартирувати роту, було темно, хоч в око стрель. Собаки так розґвалтувались, що примусили дозір зупинитись і подумати про те, як боротися від тих бестій.

— А може, повернемо назад? — пошепки спитав Балоун.

— Балоуне, Балоуне, коли б ми про це заявили, тебе б розстріляли за боягузтво, — сказав Швейк.

Собаки немов показилися: гавкання чулося з усіх боків, навіть з півдня, за річкою Ропою. Вони гавкали в Кросенці і в кількох інших навколишніх селах, бо Швейк горлав у нічній тиші:

— Куси, куси, куси! — згадавши, як він кричав на них, коли ще торгував собаками.

Собаки не могли вгамуватися, і фельдфебель-рахівник Ванек сказав Швейкові;

— Не горлайте на них, Швейку, бо розгавкається вся Галичина.

— Щось подібне, — відповів Швейк, — трапилося на маневрах у Таборській окрузі. Ми прийшли вночі до одного села, а пси зчинили страшний ґвалт. Вся околиця там густо заселена, і собачий гавкіт ішов від села до села, далі й далі. Собаки в тому селі, де ми стояли табором, були вже зовсім замовкли, але, почувши здалека, десь аж з-під Пелгржимова, собачий гавкіт, знову підняли такий ґвалт, що за хвилину гавкали підряд усі округи: Таборська, Пелгржимовська, Будейовицька, Гумполецька, Тршебонська та Їглавська. Наш капітан — дуже нервовий дідок — не міг зносити собачого гавкоту, не спав цілу ніч, весь час вискакував надвір і питав патруля: «Хто гавкає? Чому гавкає?»

Солдати покірно доповідали, що це гавкають собаки. Це його так збудоражило, що, коли ми повернулися з маневрів, він тим, хто був тоді в патрулі, вліпив казармений арешт.

Після цього випадку він завжди вибирав «собачу команду» і посилав її вперед. Команда мала попереджати населення села, де ми збиралися ночувати, що жодна собака вночі не сміє гавкнути, бо інакше буде вбита. Я теж був у такій команді. Коли ми прийшли до одного села у Мілевській окрузі, я все переплутав і заявив старості села, що кожний власник собаки, яка вночі забреше, буде розстріляний із стратегічних міркувань. Староста злякався, зараз же запріг коні й поїхав до головного штабу просити від усього села помилування; його туди взагалі не пустили, а вартові мало його не застрелили. Староста повернувся додому, і, поки ми прийшли до села, всім собакам, за його порадою зав’язали ганчірками морди, аж три з них сказилися.

Всі погодились із Швейком, що вночі собаки бояться вогника запаленої цигарки, і ввійшли в село. На нещастя, ніхто з них не курив, так що Швейкова порада не мала позитивних наслідків. Проте, як виявилось, собаки брехали з радощів, вони з приємністю згадували війська, які проходили через село і завжди залишали їм щось під’їсти.

Вони ще здалека почули наближення тих створінь, після яких залишаються кості й кінське падло.

І ось раптом Швейка оточили чотири гавкуни. Вони радісно кидались на нього, задерши догори хвости.

Швейк гладив їх, ляскав по спині і розмовляв з ними у пітьмі, як з дітьми.

— Так ось ми вже й тут, ми прийшли спатоньки до вас, люлі-люлі, їстоньки, ам-ам! Дамо вам кісточок, шкориночок, а вранці знову підемо далі на ворога.

В селі по хатах почали засвічувати світло, а коли квартир’єри почали калатати в двері першої хати, щоб довідатися, де живе староста, зсередини озвався верескливий жіночий голос і чи то по-польському, чи то по-українському повідомив, що чоловік на війні, діти хворі на віспу, що москалі все забрали, а її чоловік, вирушаючи в похід, наказував їй нікому вночі дверей не відчиняти. Лише коли посилили атаку на двері, запевняючи, що вони квартир’єри, чиясь невідома рука відчинила їм.

Увійшовши до хати, вони виявили, що саме тут живе староста, і той марно намагався переконати Швейка, буцімто не він відповідав верескливим жіночим голосом, виправдовувався, — він, мовляв, спав на сіні, а його жінка, коли її хтось раптово збудить зі сну, сама не знає, що говорить. А щодо нічлігу для цілої роти, то це навряд — село таке маленьке, жодний солдат у ньому не вміститься. Взагалі нема де спати. І купити тут теж нічого не можна, бо москалі все забрали.

Якщо пани добродії не погордують, то він заведе їх до Кросенки, там хутори великі. Це звідсіля лише три чверті години ходу, місця там досхочу, кожен солдат зможе вкритися кожухом, корів там до бісової мами, отже, кожен вояк дістане казанок молока. Вода там теж добра, пани офіцери зможуть переночувати в панському домі. А в Лісковці що? Злидні, парші та воші. Він сам колись мав п’ять корів, але москалі всіх забрали, і тепер, коли він сам схоче дістати молока для своїх хворих дітей, мусить ходити аж до Кросенки.

Немовби підтверджуючи правдивість його слів, десь поруч у стайні заревіли корови і почувся верескливий жіночий голос, що бажав злощасним коровам, аби їх холера побрала.

Старосту це не збентежило, і, натягуючи високі чоботи, він провадив:

— Одну-єдину корову має мій сусід Войцек, вона, як ви, панове добродії, ласкаво зволили почути, щойно заревла. Але це корова хвора, тужлива. Москалі забрали в неї телятко. З того часу вона не дає молока, проте господар жаліє різати її, він сподівається, що мати божа Ченстоховська все поправить.

Балакаючи, він натяг на себе чумарку.

— Ходімте, панове добродії, до Кросенки, це ж три чверті години ходу, та що я, грішний, кажу, і півгодини не буде. Я знаю дорогу через потік, потім через березовий гайок, коло дуба... Село велике, і бардзо дуже міцна горілка в корчмах. Ходімте, панове добродії. Навіщо баритися? Панам солдатам з вашого славного полку треба як слід відпочивати, виспатися по-людськи. Пан цісарсько-королівський вояк, що б’ється з москалями, певне ж, потребує чистого нічлігу, зручного нічлігу... А в нас? Воші, короста, віспа та холера. Вчора у нас, у нашому проклятому селі, три чоловіки почорніли від холери. Милосердний господь бог прокляв Лісковець...

Враз Швейк велично змахнув рукою.

— Панове добродії! — почав він, наслідуючи старостин голос. — Читав я раз в одній книжці, що за шведських воєн, коли було дано наказ розквартируватися в такому й такому селі, а староста всіляко відбріхувався і не хотів подати їм руку допомоги, його повісили на найближчому дереві. Крім того, один польський капрал розповідав мені сьогодні в Саноку, що, коли приходять квартир’єри, староста мусить скликати всіх радних, ті йдуть із квартир’єрами від хати до хати й просто говорять: «Тут розташуються троє, тут четверо, пани офіцери розмістяться у домі священика, і за півгодини все має бути готове». Пане добродію, — поважно звернувся Швейк до старости. — Де тут у вас найближче дерево? Староста не зрозумів, що значить по-чеському слово «стром» ¹, і тому Швейк пояснив йому, що це береза, дуб, груша, яблуня, одно слово, все, що має міцне гілля. Староста знову не зрозумів, а коли почув назви деяких фруктових дерев, злякався, бо черешні вже достигали, і сказав, що ні про що таке не знає, у нього перед хатою росте тільки дуб.

¹ Дерево (чеськ.).

— Добре, — сказав Швейк, зробивши рукою міжнародний знак вішання, — отже, ми тебе тут повісимо перед твоєю хатою, бо ти повинен би вже знати, що йде війна і нам наказано спати саме тут, а не в якійсь там Кросенці. Ти нам, бісова печінка, не будеш міняти наших стратегічних планів, хіба що хочеш гойдатися, як говорилося в тій книжці про шведські війни... Подібний випадок, панове, трапився раз на маневрах біля Вельке Мезіржичі...

Тут Швейка перебив фельдфебель-рахівник Ванек:

— Це ви, Швейку, розповісте потім. — І, звертаючись до старости, сказав: — Отже, тепер тривога і квартири!

Староста почав тремтіти й, заникуючись, пробурмотів, що він хотів улаштувати панів добродіїв якнайкраще, але коли вже інакше не виходить, то в селі все ж таки дещо знайдеться, і панове будуть задоволені, він зараз принесе ліхтар.

Коли він вийшов із світлиці, тьмяно освітленої невеличкою гасовою лампочкою під образом якогось скуленого, немов каліка, святого, Ходоунський зненацька вигукнув:

— А де це пропав наш Балоун?

Але не встигли вони роздивитись, як за піччю тихенько відчинилися дверцята, які з комори кудись вели, і в них просунувся Балоун. Він розглянувся навколо, чи немає старости, і сказав гугнявим голосом, немовби мав страшний нежить:

— Ига бгув уге в кгомогі, щось там нгадибав і нгабгав до гота, а тгепег мгені це все льгипне дго пгіднебіння, Воно нгі сголоне, нгі сголодке, цге тгісто.

Фельдфебель-рахівник Ванек спрямував на нього світло електричного ліхтарика, і всі переконалися, що в житті їм не доводилось бачити такого замурзаного австрійського солдата. Вони перелякалися, помітивши, що мундир на Балоунові так роздувся, немовби він був на останньому місяці вагітності.

— Що з тобою сталося, Балоуне? — співчутливо спитав Швейк, штурхаючи його в роздутий живіт.

— Це — охігки, — харчав Балоун, давлячись тістом, яке не проходило ні туди ні сюди. — Обережно, це солоні охігки. Я на скогу гуку з’їв тхи, а гешту пгиніс вам.

Балоун почав витягати з-за пазухи огірок за огірком і роздавати їх.

На порозі виринув староста з ліхтарем. Побачивши цю сценку, він перехрестився і заскиглив:

— Москалі забирали, і наші забирають!

Всі вирушили в село в супроводі зграї собак. Вони вперто трималися навколо Балоуна і тяглися до його штанів, де Балоун заховав у кишеню шматок сала, також здобутого в коморі, його він, проте, з жадібності зрадливо затаїв від товаришів.

— Що це біля тебе так собаки упадають? — поцікавився Швейк.

Балоун по довгому роздумі відповів:

— Вони в мені добру людину чують.

Однак не сказав, що притримує рукою в кишені сало і саме тому один пес раз по раз хапає його зубами за руку.

Під час пошуків квартир виявилося, що Лісковець — дуже велике село, але справді до краю висмоктане війною. Хоч воно й не потерпіло від пожеж, — обидві воюючі сторони якимось чудом не втягли його в сферу воєнних операцій, — але саме тут розмістилась людність зовсім знищених сіл Хирова, Грабова і Голублі.

По деяких хатах жило до восьми родин. Грабіжницька війна, одна з фаз якої прошуміла над ними, як дикі хвилі повені, штовхнула їх у безпросвітні злидні.

Довелося розмістити роту в невеличкій зруйнованій ґуральні на другому кінці села, там у бродильні вмістилася лише половина роти. Решту по десять чоловік розташували в кількох садибах, куди заможні шляхтичі не пускали бідну голоту, яку війна позбавила своєї землі. Штаб роти з усіма офіцерами, фельдфебелем-рахівником Ванеком, з денщиками, телефоністами, санітарами, кухарями і Швейком оселився в будинку місцевого священика, який також не впустив до себе ані одної зубожілої родини з околиці, тому й мав досить вільного місця.

Це був високий, сухорлявий літній чоловік у вилинялій і засмальцьованій сутані. Він зі скнарості майже нічого не їв. Батько виховував його у страшній ненависті до росіян, однак цю ненависть немов корова язиком злизала після відступу росіян, коли в село прийшли австрійські війська. Вони пожерли всіх його гусей і курей, яких росіяни не чіпали, хоч у нього й мешкало кілька бородатих забайкальських козаків.

Коли ж до села вступили угорці й вибрали з вуликів увесь мед, він ще більш розсердився на австрійські війська. Тепер він з великою ненавистю дивився на своїх несподіваних гостей, і йому справляло велику приємність ходити навколо них і, знизуючи плечима, повторювати:

— Нічого не маю, я абсолютний жебрак. Ви, панове, не знайдете у мене й скибки хліба.

Найсмутніша міна при цьому була в Балоуна. Він трохи не розрюмсався над такою нуждою. В його голові безнастанно мріло неясне уявлення про якогось підсвинка, золотава шкірка якого хрумкає на зубах і смачно пахне. Балоун весь час дрімав у кухні отця духовного, куди інколи заглядав сухорлявий високий підліток, що був водночас і наймитом, і кухарем. Він дістав суворий наказ слідкувати, щоб з кухні, боронь боже, чого-небудь не поцупили.

Балоун і в кухні нічого не знайшов, крім папірця з кмином, що лежав на сільничці, він миттю всипав той кмин собі в рот. Пахощі кмину пробудили в нього смакові галюцинації про підсвинка. На подвір’ї невеличкої ґуральні за будинком священика горіли вогні під казанами польової кухні, кипіла вода, але в тій воді нічого не варилося.

Фельдфебель-рахівник з кухарем оббігали все село, марно намагаючись роздобути десь свиню. Всюди діставали ту ж саму відповідь: москалі все з’їли й усе забрали.

Розбудили також єврея в корчмі, який почав рвати на собі пейси й висловлювати жаль, що не може панам солдатам прислужитися, а нарешті причепився до них, щоб вони купили в нього стару, столітню корову, суху здохлятину: самі кістки та шкура. Зажадав за неї скажені гроші, рвав бороду і божився, що такої корови не знайдуть у цілій Галичині, в цілій Австрії й Німеччині, в цілій Європі й на цілому світі. Він скиглив, плакав і бив себе в груди, мовляв, це найжирніша з корів, які будь-коли з волі Єгови з’являлися на світ божий. Він клявся всіма прадідами, що подивитись на цю корову приїздять аж з Волочиська, про цю корову говорять в усій країні, як про казку, що це, власне, не корова, а найгладший бугай. На завершення він упав перед ними навколішки і, обнімаючи коліна то одного, то другого, репетував: — Краще забийте старого бідного єврея, але без корови не йдіть!

Він своїм виттям так усіх спантеличив, що вони, зрештою, потягли це бидло, яким погребував би навіть і шкуродер, до польової кухні. Потім єврей ще довго, коли вже гроші були у нього в кишені, плакав та бідкався, буцімто його зовсім загубили, знищили, що він сам себе пограбував, продавши за безцінь таку прекрасну корову. Він благав повісити його, бо на старості утнув таку дурницю, через яку його предки в домовинах перевертаються.

Покачавшись іще трохи в поросі, він ураз обтрусив із себе весь жаль, пішов додому і там у комірчині сказав своїй жінці: — Elsa, lébn ¹, солдати дурні, як чобіт, а твій Натан мудрий.

¹ Ельзо, життя моє (евр.).

З коровою було багато клопоту. Часом здавалося, що її взагалі не можна оббілувати. Коли почали здирати шкуру, вона в кількох місцях прорвалася, і під нею показалися м’язи, скручені, як висохлі корабельні линви. Тим часом звідкись притягли мішок картоплі і, втративши всяку надію на успіх, почали варити ці сухожилля та кістки, а поруч у малій кухні кухар у цілковитому розпачі готував офіцерський обід з куснів цього кістяка. Ця злощасна корова, якщо взагалі так можна назвати цей витвір природи, надовго закарбувалася в пам’яті всієї роти, і майже з певністю можна сказати, що, якби перед Сокальською битвою командири нагадали солдатам про лісковецьку корову, вся одинадцята рота з грізним ревом і страшною люттю кинулася б з баґнетами на ворога.

Корова виявилася такою безсоромною, що з неї навіть і юшки не вдалося зварити. Чим довше м’ясо варилося, тим міцніше воно трималося кісток, утворюючи з ними одне ціле, закостеніле, як бюрократ, що все життя пасеться по канцеляріях і живиться лише справами.

Швейк як кур’єр підтримував постійний зв’язок між штабом і кухнею, щоб установити, коли вже оте м’ясо звариться, і нарешті доповів надпоручникові Лукашу:

— Пане обер-лейтенанте, корова перетворилася на фарфор. У неї таке тверде м’ясо, що ним можна різати скло. Кухар Павлічек, покуштувавши разом з Балоуном це м’ясо, зламав собі передній зуб, а Балоун — кутній.

Балоун із серйозним виглядом підійшов до надпоручника Лукаша і, заїкаючись, подав йому свій зламаний зуб, загорнутий у «Лурдську пісню».

— Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, я робив усе, що міг. Це той самий зуб, що зламався в офіцерській кухні, коли ми пробували, чи не можна з цього м’яса зробити біфштекс.

При цих його словах з крісла під вікном підвелася чиясь сумна постать. Це був поручник Дуб, якого санітарна двоколка привезла зовсім знесиленого.

— Будь ласка, тихше, — сказав він з розпачем у голосі, — мені погано.

Він знову сів у старе крісло, в кожній щілині якого мешкали численні родини блощиць.

— Я втомлений, — сказав він трагічним тоном, — я кволий і хворий. Не говоріть, будь ласка, при мені про зламані зуби. Моя адреса: Сміхів, вулиця Кральовська, номер вісімнадцять. Якщо я не дотягну до завтра, прошу повідомити про це мою сім’ю, і не забудьте зазначити на моїй могилі, що я до війни був учителем імператорсько-королівської гімназії.

Він тихенько захропів і вже не чув, як Швейк продекламував рядки з заупокійної:

Гріх Марії відпустив ти,

І розбійника простив ти,

Та й мені надію дав.

Після цього фельдфебель Ванек установив, що знаменита корова мусить варитися в офіцерській кухні ще дві години, а про якийсь біфштекс не може й мови бути і замість біфштекса приготують гуляш.

Було вирішено, перше ніж сурмити на вечерю, дати солдатам поспати, усе одно вечеря буде готова тільки аж на ранок.

Фельдфебель-рахівник Ванек звідкись приніс в’язку сіна, підстелив його собі в ксьондзівській їдальні і, нервово підкручуючи вус, тихо сказав надпоручникові Лукашу, який відпочивав на старій канапі:

— Хоч вірте, хоч ні, пане обер-лейтенанте, але такої корови мені за всю війну ще не довелося жерти...

У кухні перед запаленим недогарком костьольної свічки сидів телефоніст Ходоунський і писав про запас додому листа, щоб не морочитися з цим, коли батальйон нарешті матиме певний номер польової пошти. Він писав:

«Моя дорога жіночко, найдорожча Боженко!

Ніч, а я безнастанно думаю про тебе, моє золото, і бачу, як ти дивишся на порожнє ліжко біля себе і згадуєш мене. Мусиш пробачити, якщо при цьому дещо спаде і мені на думку. Я вже, як тобі добре відомо, від самого початку війни на фронті багато чув від своїх товаришів, які були поранені і їздили у відпустку додому. Вони воліли б лежати в землі, ніж бути свідками того, що якийсь падлюка волочиться за їхніми жінками. Мені боляче, що я, дорога Боженко, мушу тобі писати такі речі. Я б тобі цього навіть не писав, але ти добре знаєш, адже ти мені сама призналася, що я не перший, з ким ти мала серйозне знайомство, і що до мене ти належала панові Краусові з Мікулашської вулиці. Тепер, коли я вночі згадую про це, уявляю собі, що той недоносок у мою відсутність може мати на тебе якісь претензії, я його, вір мені, дорога Боженко, задушив би на місці. Я довго це тамував у собі, та коли подумаю, що він може знову чіплятися до тебе, то моє серце стискається. Звертаю твою увагу лише на одне: я не стерплю поруч себе якоїсь свині, яка розпутничає з кожним і ганьбить моє ім’я. Пробач мені, дорога Боженко, мої прикрі слова, але гляди, щоб я нічого про тебе поганого не чув. Інакше буду змушений вас обох вительбушити, бо я вже на все готовий, коли б навіть мав заплатити за це життям.

Тисячу разів цілує тебе і вітає татуня й мамуню

твій Тоноуш

NB. Не забувай, що ти носиш моє ім’я».

Потім почав писати другого листа про запас:

«Наймиліша моя Боженко!

Коли ти дістанеш ці рядки, знай, що відбулася велика битва, в якій воєнне щастя посміхнулося нам. Між іншим, ми збили щось із десять ворожих літаків і одного генерала з великою бородавкою на носі. У найжахливіші хвилини бою, коли над нами рвалися шрапнелі, я думав, дорога Боженко, про тебе, що ти робиш, як себе почуваєш і що нового вдома? Завжди згадую, як ми вдвох із тобою були в шинку «У Томаша», як ти мене вела додому і як другого дня у тебе боліла натруджена рука. Сьогодні знову йдемо вперед, і в мене немає більше часу писати листа. Сподіваюся, що ти мені залишилася вірною, бо знаєш добре: в цьому питанні я страшний. Але вже час збиратися в похід. Цілую тебе тисячу разів, дорога Боженко, і вір, усе добре скінчиться.

Відданий твій Тоноуш»

Телефоніст Ходоунський почав дрімати й заснув над столом. Священик, який не спав і безперестанку швендяв по плебанії, відчинив двері кухні і з ощадності загасив недогарок костьольної свічки біля Ходоунського.

В їдальні, крім поручника Дуба, ніхто не спав. Фельдфебель Ванек у Саноку в бригадній канцелярії дістав нові норми постачання армії продуктами і тепер, докладно вивчаючи їх, констатував, що, власне, чим ближче до фронту, тим менше пайок. Він мимоволі всміхнувся над одним параграфом, в якому заборонялося під час готування солдатської юшки вживати шафран та імбир. У наказі було також зауваження, що польові кухні повинні збирати кістки й відсилати їх у тил на дивізійні склади. Було трохи неясно, про які кістки йдеться: про людські чи з іншої забійної худоби.

— Послухайте, Швейку, — сказав надпоручник Лукаш, позіхаючи з нудьги, — поки нам зварять їсти, ви б могли мені розповісти якусь історію.

— Ох-ох-ох! — відповів Швейк. — Поки ми дочекаємось їжі, я б устиг, пане обер-лейтенанте, розповісти вам усю історію чеського народу. А поки що розповім вам дуже коротку історійку про одну вдову поштмейстера із Седлчанської округи, яку по смерті чоловіка було призначено на його місце. Тільки-но я почув розмову про польові пошти, одразу ж і пригадав цю історію, хоч вона й не має з ними нічого спільного.

— Швейку, — озвався з канапи надпоручник Лукаш. — Ви знову починаєте своє ідіотське базікання.

— Так, насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенант. Воно справді, це страшенно ідіотська історія. Я сам не знаю, як мені могло спасти на думку розповісти таку дурницю, Це або вроджений ідіотизм, або спогади молодих літ. На нашій земній кулі, пане обер-лейтенанте, є різні характери, і кухар Юрайда мав рацію. Коли ми стояли в Бруку, він напився, впав у рів, а видертися звідти не міг і кричав: «Людина призначена і покликана пізнавати істину, щоб керувати своїм духом у гармонії вічного всесвіту, щоб постійно розвиватися, набувати знань і поступово входити у вищі сфери інтеліґентних і сповнених справжньої любові світів». Ми його хотіли витягти нагору, але він дряпався й кусався. Він гадав, що лежить удома, і лише після того, як ми його знов туди скинули, почав благати, щоб ми його все ж таки витягли.

— Але що, власне, з тією поштмейстеркою? — розпачливо вигукнув надпоручник Лукаш.

— То була дуже пристойна жінка, пане обер-лейтенанте, але все ж таки трохи свиня. Вона добре виконувала свої обов’язки на пошті, але мала одну хибу: думала, що її всі переслідують і щось від неї хочуть, і тому щодня після роботи писала на всіх скарги, в яких описувала з усіма подробицями, як це відбувалося.

Одного разу вранці вона пішла в ліс по гриби. І ось, проходячи повз школу, примітила, що пан учитель уже встав. Він привітався з нею і спитав, куди вона так рано зібралася. Вона йому відповіла, що йде по гриби. Тоді він сказав, що також піде по гриби. З цього вона зробила висновок, буцімто він щодо неї, старої баби, має якісь нечисті наміри. А коли побачила, що він справді виходить з гущавини, перелякалася, втекла і негайно написала заяву до місцевої шкільної ради, ніби він хотів її зґвалтувати. Проти вчителя почали дисциплінарне слідство, а щоб часом з цього не виник великий прилюдний скандал, вести слідство приїхав сам шкільний інспектор. Він звернувся до жандармського вахмістра з проханням дати свій висновок, чи здатний був учитель на такий вчинок. Жандармський вахтмістр поглянув до старих протоколів і сказав: «Ні. Це виключено, — бо вчителя вже раз обвинуватив священик у тому, що він волочиться за його небогою, з якою той священик сам спав. Але вчитель дістав від окружного лікаря посвідку, нібито він імпотент з шести років, після того як упав з розчепіреними ногами з горища на дишель воза». Тоді вона, ця бестія, подала скаргу на жандармського вахмістра, окружного лікаря, шкільного інспектора, буцімто вчитель їх всіх підкупив. А вони в свою чергу подали на неї в суд, і її засудили, але клята баба оскаржила присуд, вона, мовляв, несповна розуму. Її також оглянули судові лікарі й дали свій висновок, що хоч вона і придуркувата, проте може займати будь-яку державну посаду.

Надпоручник Лукаш вигукнув:

— Матір божа!.. — І додав: — Сказав би я вам, Швейку, кілька слів, та не хочу псувати собі вечерю, — на що Швейк відповів:

— Я ж попереджував вас, пане обер-лейтенанте, що розповім страшенно ідіотську історію.

Надпоручник Лукаш тільки махнув рукою і сказав:

— Я досить уже наслухався від вас усяких дурниць.

— Не кожен може бути розумний, пане обер-лейтенанте, — переконливо сказав Швейк. — Дурні мусять являти собою виняток, бо коли б кожен був розумним, то на світі було б стільки розуму, що кожна друга людина обовдуріла б. Коли б, наприклад, насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, кожен знав закони природи і вмів вираховувати віддалі між небесними тілами, то нічого б уже іншого не робив, тільки докучав усім, як один пан Чапек. Він відвідував шинок «Під чашею» і завжди, виходячи вночі на вулицю, розглядав усіяне зірками небо, потім повертався до шинку, підходив до кожного присутнього і повідомляв: «Сьогодні чудово світить Юпітер, а ти, йолопе, навіть не знаєш, що в тебе над головою. Це така віддаль, що, коли б тобою, ледарю, набити гармату і вистрелити з неї, ти б летів до нього із швидкістю гарматного ядра мільйони мільйонів років». І поводився так грубо, що завжди сам вилітав з шинку із швидкістю звичайного трамвая. Приблизно, пане обер-лейтенанте, кілометрів десять на годину. Або візьмімо, наприклад, пане обер-лейтенанте, мурашок...

Надпоручник Лукаш підвівся на канапі й благально склав руки:

— Я сам собі дивуюся, чому я досі розмовляю з вами, Швейку. Я ж вас, дякувати богу, вже так давно знаю.

Швейк на знак згоди кивнув головою:

— Це звичка, пане обер-лейтенанте. В тому-то й річ, що ми вже давні знайомі і, правду кажучи, вже обидва добре знаємо, почім ківш лиха. Ми досить разом витерпіли, і завжди не з нашої вини. Насміюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, така вже наша доля. Що тільки робить найясніший імператор — усе це на краще: він нас звів докупи, і я собі нічого не бажаю, тільки бути вам завжди в пригоді. Ви не голодні, пане обер-лейтенанте?

Надпоручник Лукаш, який тим часом знову розтягнувся на старій канапі, сказав, що останнє запитання Швейка — це прекрасне закінчення нудної розмови. Нехай він довідається, що чути про вечерю. Безперечно, буде краще, коли Швейк залишить його на самоті, бо ті дурниці, які від нього вислухав, стомили його більше, ніж увесь похід від Санока. Він хотів би хоч на хвилину заснути, але не може.

— Це через блощиць, пане обер-лейтенанте. Це вже старе повір’я, нібито священики плодять блощиць. Ніде не знайдете стільки блощиць, як у плебаніях. У Горніх Стодулках священик Замастіл написав цілу книжку про блощиць. Вони лазили по ньому навіть під час проповідей.

— Що я вам сказав, Швейку, підете ви на кухню чи ні?

Швейк пішов, а за ним з кутка, як тінь, навшпиньках вийшов Балоун...

Коли вранці батальйон виступав з Лісковця на Стару Сіль — Самбір, злощасну корову, яка й досі не зварилася, везли з собою в польовій кухні. Вирішили доварювати її по дорозі і з’їсти на відпочинку, на півдорозі з Лісковця до Старої Солі.

На дорогу солдатам зварили чорну каву.

Поручник Дуб знову тарабанився на санітарній двоколці. Йому після вчорашнього стало ще гірше. Найбільших страждань завдавав він денщикові, який мусив бігти поруч з двоколкою. Поручник Дуб не вгаваючи лаяв Кунерта за те, що той учора зовсім про нього не турбувався, і обіцяв, коли вони прийдуть на місце, як слід з ним порахуватися.

Щохвилини вимагав води, пив її і відразу починав блювати.

— З кого, з чого смієтеся? — кричав він із двоколки. — Я вас навчу, ви зі мною не жартуйте! Ви мене ще взнаєте!

Надпоручник Лукаш їхав верхи, а поруч з ним бадьоро ступав Швейк. Він так рвався вперед, немовби не міг дочекатися хвилини, коли зчепиться з ворогом. Причому, як завжди, базікав:

— Ви, певно, зауважили, пане обер-лейтенанте, що дехто з наших людей — немов ті мухи? За плечима в них ледве тридцять кіло, але й цього не можуть витримати. Вам слід би почитати їм лекції, такі, як нам читав небіжчик пан обер-лейтенант Буханек. Він застрелився через кавцію ¹, яку буцімто витяг на одруження від свого майбутнього тестя, але розтринькав її з дівками. Потім він узяв другу кавцію, вже від другого майбутнього тестя.

¹ Грошову запоруку. Австрійський офіцер мав право одружитися тільки з такою дівчиною, яка дістала у посаг певну грошову суму. Для підпоручника це складало 60 тисяч австрійських крон. Ці гроші називали кавцією, їх вносили в банк на ім’я майбутньої дружини.

З цими грішми він поводився ощадніше. Він поступово програвав їх у карти, а дівчаток уже облишив. Проте й ці гроші довго в нього не затрималися, і йому довелося піти по кавцію до третього майбутнього тестя. За ці гроші він купив собі коня, арабського жеребця, нечистокровного...

Надпоручник Лукаш сплигнув з коня.

— Швейку, — сказав він погрозливо, — якщо ви хоч слово скажете про четверту, я вас скину в рівчак.

Він знову скочив на коня, а Швейк серйозно вів далі:

— Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, про четверту кавцію не може бути й мови, бо він після третьої застрелився.

— Нарешті! — з полегкістю зітхнув надпоручник Лукаш.

— Ага, щоб не забути, з чого ми почали розмову, — говорив далі Швейк, — такі лекції, як нам завжди читав пан обер-лейтенант Буханек, коли солдати під час походу вже падали з ніг, треба було б, на мій скромний погляд, читати так, як це робив він, — усім солдатам. Оголосить, бувало, відпочинок, збере всіх нас, як та квочка курчат, і починає: «Ви, голото, взагалі не вмієте цінувати того, що маршируєте по земній кулі, бо ви така некультурна банда, що кожного, хто на вас лише гляне, може знудити. Змусити б вас марширувати на Сонці, де людина, яка на нашій убогій планеті важить шістдесят кілограмів, важила б понад тисячу сімсот кілограмів. Та б ви подохли! Ви б не так замарширували, коли б у тому своєму телячому ранці несли понад двісті вісімдесят кілограмів, тобто майже три центнери, а гвинтівка важила б близько півтора центнера. Отоді б ви хекали й висолоплювали язики, як загнані собаки». Був між нами один нещасний учитель. Він також наважився взяти слово: «Пробачте, — каже, — пане обер-лейтенанте, на Місяці шістдесятикілограмова людина важить лише тринадцять кілограмів. Там нам було б легше марширувати, бо наші ранці важили б там тільки чотири кілограми. На Місяці ми б літали, а не марширували». — «Це жахливо, — сказав небіжчик пан обер-лейтенант Буханек, — ти, драбуго, мабуть, по пиці захотів, еге? Дякуй богу, що я тобі відважу звичайного земного ляпаса, бо якби я тобі дав місячного, то ти при своїй легкості залетів би кудись аж на Альпи і розплескався б на них у млинець. А коли б я вже тобі врізав того важкого сонячного ляпаса, твій мундир обернувся б на кашу, а голова полетіла б аж до Африки». Отже, вліпив він йому звичайного, земного ляпаса. Той, правда, почав плакати, а ми помарширували далі. Увесь похід він проплакав і говорив, пане обер-лейтенанте, про якусь людську гідність, мовляв, з ним тут поводяться, мов з якоюсь безсловесною твариною. Пан обер-лейтенант послав його потім на рапорт, і його посадили на чотирнадцять днів. Цей солдат мав служити після того ще шість тижнів, але не дослужив їх. В нього була грижа, а в казармах примушували крутитися на турніку, він цього не витримав і помер у лазареті як симулянт.

— Це справді дивно, Швейку, — сказав надпоручник Лукаш. — Ви маєте звичку, як я вже вам не раз казав, особливим способом принижувати офіцерство.

— Ні, я не маю такої звички, — щиро відповів Швейк. — Я тільки хотів вам розповісти, пане обер-лейтенанте, про те, як раніше на військовій службі люди самі себе доводили до нещастя. Він, звичайнісінька собі людина, думав, що він освіченіший, ніж пан лейтенант, і хотів тим Місяцем принизити його в очах солдатів. Коли він проковтнув земного ляпаса, всі з полегкістю зітхнули, і нікого це не сердило, навпаки, всі раділи, що пан обер-лейтенант спромігся на такий влучний дотеп з тим земним ляпасом. Це називається — уміти вийти зі становища. Треба негайно, не сходячи з місця, щось придумати, і все буде гаразд. У Празі навпроти кармелітського монастиря, пане обер-лейтенанте, мав свого часу крамницю пан Єном. Торгував він кроликами та іншим птаством. Познайомився цей пан з донькою палітурника Білека. Панові Білеку це знайомство не сподобалось, і він прилюдно заявив у шинку, що коли пан Єном наважиться прийти просити руки його доньки, то він його так спустить зі сходів, що аж увесь світ здригнеться. Пан Єном з цього приводу напився, але все ж таки пішов до пана Білека, і той зустрів його в передпокої з великим ножем, яким обрізують книжки, схожим на той, що ним розтинають жаб, і загорлав на нього — якого дідька, мовляв, він тут забув. А милий пан Єном як пукне, аж маятник у стінному годиннику зупинився. Пан Білек розреготався, подав йому руку і сказав: «Будь ласка, пане Єноме, заходьте, сідайте, будь ласка. Сподіваюся, ви не накакали в штани? Таж я не така вже зла людина. Правда, я вас хотів викинути, але тепер бачу, що ви дуже приємний пан і великий ориґінал. Я палітурник, прочитав багато романів і оповідань, але в жодній книжці я не зустрічав, щоб жених таким чином знайомився». Він сміявся, аж падав, говорив, що йому здається, нібито вони знайомі від народження, немов рідні брати. Він радо частував гостя сигарами, послав по пиво, по сардельки і, покликавши жінку, розповів їй з усіма подробицями про те, що сталося. Та плюнула й пішла. Потім він гукнув дочку і сказав їй: «Цей пан за таких і таких обставин прийшов просити твоєї руки». Дочка розплакалась і заявила, що знати його не знає і навіть бачити не хоче, так що їм не залишилося нічого іншого, як випити пиво, з’їсти сардельки й розійтися. Потім пана Єнома підняли ще на глум у тому шинку, куди ходив пан Білек, і в усьому кварталі його інакше не називали, як «пердунець Єном». І всі розповідали одне одному, як він хотів вийти із становища. Життя людське, насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, взагалі таке складне, що життя окремої людини просто нічого не варте. Ще перед війною до нашого шинку «Під чашею» на Боїшті ходив один поліцай, старший вахмістр пан Губічка, і один репортер, що полював за перебитими ногами, переїханими людьми, самогубцями і друкував про них у газетах. Це був такий собі веселенький панок, що частіше потрапляв до поліцейського відділка, ніж до своєї редакції. Одного разу він напоїв старшого вахмістра Губічку, обмінявся з ним у кухні одягом, так що вахмістр був у цивільному, а з пана репортера зробився поліцай. Він прикрив тільки номер на кобурі й подався до Праги патрулювати. На Рессловій вулиці, за колишньою Сватовацлавською тюрмою, він зустрів пізно вночі літнього пана в циліндрі і в шубі. Той ішов під руку з такою ж літньою панею в хутряному манто. Обоє поспішали додому й зовсім не розмовляли. Він кинувся до них і загорлав тому панові просто у вухо: «Не горланьте так, бо відведу вас у відділок».

Уявіть собі, пане обер-лейтенанте, їхній переляк. Даремно вони тлумачили йому, що це якась помилка, бо вони обоє повертаються з банкету у пана намісника. Екіпаж, мовляв, довіз їх до Національного театру, а тепер вони хочуть трохи пройтися по свіжому повітрі. Живуть вони недалечко, на Морані, сам пан — старший радник з канцелярії намісника, а це його дружина. «Ви мені тут не брешіть! — кричав на нього переодягнений репортер. — Як вам не соромно, коли ви, як ви кажете, старший радник канцелярії намісника, а поводитесь, як хлопчисько. Я вже давно за вами слідкую, я бачив, як ви гатили ціпком по шторах усіх крамниць, що траплялись на дорозі, і ваша, як ви кажете, жінка допомагала вам». — «Таж я ніякого ціпка, як бачите, не маю. Це, мабуть, хтось інший, хто йшов попереду». — «А як же ви можете мати ціпок, — відповів на це переодягнений репортер, — коли ви його поламали, як я сам бачив, там за рогом на плечах однієї бабусі, що розносить по шинках печену картоплю й каштани». Пані вже й плакати не могла, а пан старший радник так розхвилювався, що почав обвинувачувати його в грубості, після чого його заарештували і передали найближчому патрулю в районі комісаріату на Сальмовій вулиці. Переодягнений репортер звелів відвести цю парочку до комісаріату, бо він сам, мовляв, іде до «Святого Індржиха», в службовій справі був на Виноградах. Цих обох, каже, зловив, коли вони порушували нічний спокій, зчинивши нічну бійку, крім того, вони, мовляв, чинили опір і образили поліцію. Він поспішає, має справи в своєму комісаріаті, а за годину повернеться сюди на Сальмову вулицю. Таким чином патруль забрав обох затриманих. Вони просиділи аж до ранку, чекаючи вахмістра, а той тим часом кружними дорогами повернувся до шинку «Під чашею» на Боїшті, розбудив вахмістра Губічку і дуже делікатно повідомив його про все, що трапилось, і натякнув, що, можливо, з приводу цього почнеться слідство, коли він не триматиме язика за зубами...

Надпоручник Лукаш, як було видно, стомився від цих розмов. Перше ніж перевести коня на клус, щоб випередити авангард, він сказав Швейкові; — Хоч би ви говорили й до вечора, все одно, чим далі, тим дурніше й дурніше.

— Пане обер-лейтенанте, — гукнув услід Лукашеві Швейк. — Хіба вам не цікаво знати, чим це скінчилося?

Надпоручник Лукаш дав коневі остроги.

Стан поручника Дуба настільки покращав, що він виліз із санітарної повозки, зібрав навколо себе весь штаб роти і, немов напівпритомний, почав їх навчати. Насамперед виголосив незвичайно довгу промову, яка обтяжувала всіх більше, ніж амуніція та ґвинтівка.

Це була суміш різних метафор.

Він почав:

— Любов солдатів до панів офіцерів робить, можливими надзвичайні жертви, але зовсім не обов’язково, — і навіть навпаки, — щоб ця любов у солдатів була вроджена, її треба добути силою. В цивільному житті вимушена любов одного до другого, скажімо, школяра до вчительського колективу, триватиме доти, доки діятиме та зовнішня сила, яка її викликає, але в армії все навпаки, бо офіцер не сміє дозволити солдатові й найменшого послаблення цієї любові, яка прив’язує солдата до його командира. Така любов — це не просто звичайна любов, це, власне, пошана, страх і дисципліна.

Швейк увесь час ішов з лівого боку санітарної двоколки. І, поки поручник говорив, він робив весь час «rechts schaut».

Поручник Дуб спочатку цього якось не помічав і вів далі свою промову:

— Ця дисципліна і обов’язок послуху, ця обов’язкова любов солдата до офіцера відзначається великою стислістю, бо взаємини між солдатом і офіцером дуже прості — один підкоряється, другий наказує. Як уже давно відомо з книжок про військове мистецтво, військовий лаконізм, військова простота — це саме та чеснота, що її повинен засвоїти собі кожний солдат, який хоч-нехоч любить свого командира, бо той в його очах мусить бути для нього ідеально викристалізуваним утіленням непохитної волі.

Щойно тепер поручник Дуб зауважив Швейкове «rechts schaut» і те, як він не зводить з нього очей. Це йому було дуже неприємно, бо він несподівано відчув, що заплутався в своїй промові й ніяк не може видряпатися з цього рову любові солдата до командира, і тому розкричався на Швейка:

— Чого ти витріщив на мене баньки, як теля на нові ворота?

— Згідно з вашим наказом, насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, ви якось самі ласкаво звернули мою увагу на те, що, коли ви говорите, я зобов’язаний стежити очима за вашими устами. А що кожний солдат мусить свято виконувати накази свого командира і пам’ятати їх на віки вічні, я був змушений це робити.

— Дивись в інший бік, дурний чопе, а не на мене, — злостився поручник Дуб. — Ти знаєш, я цього не люблю, не можу цього терпіти, мені стає бридко, коли я бачу твою мармизу. Я тобі ще накручу хвоста...

Швейк зробив рівняння наліво і, немов закам’янівши, йшов так далі поруч поручника Дуба. Поручник Дуб не витерпів і вигукнув:

— Куди ти рило вернеш, коли я з тобою розмовляю?

— Насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, згідно з вашим наказом, я повинен тримати рівняння наліво.

— Ох, — зітхнув поручник Дуб. — Це якийсь хрест божий! Дивися просто перед себе і думай при цьому: «Я такий дурень, що мені нема чого втрачати». Запам’ятав?

Швейк, дивлячись перед себе, сказав:

— Насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, чи повинен я щось на це відповісти?

— Що ти собі дозволяєш!? — загорлав на нього поручник Дуб. — Як ти зі мною говориш, що ти мав на думці?

— Насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, в мене на думці лише один наказ, який ви дали на одній станції, щоб я взагалі не відповідав, навіть тоді, коли ви скінчите говорити.

— То ти мене боїшся, — зрадів поручник Дуб. — Але ти мене ще не взнав. Переді мною тремтіли не такі, як ти. Закарбуй це собі на своєму дурному носі. Я приборкував і не таких шибайголів. Отож закрий пельку і йди позаду, щоб я тебе не бачив.

Швейк залишився позаду з санітарною службою. Там він вигідно влаштувавсь аж до місця відпочинку, де нарешті всі дочекалися юшки з м’яса злощасної корови.

— Цю корову треба було тримати бодай два тижні в оцті, а як не корову, то принаймні того, хто її купував, — заявив Швейк.

Від бригади примчав кур’єр з новим наказом для одинадцятої роти: маршрут змінюється на Фельштин, Вораличі, а Самбір треба обійти, бо в Самборі стоять два познанські полки й немає ніякої можливості розквартирувати там роту.

Надпоручник Лукаш дав розпорядження фельдфебелю Ванеку і Швейкові розшукати для роти нічліг у Фельштині.

— Тільки, Швейку, знову, бува, не встругніть чогось по дорозі, — застеріг Швейка надпоручник Лукаш. — Головне, поводьтеся чемно з населенням.

— Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, я зроблю все, що в моїй змозі. Правда, мені сьогодні, коли я трохи на ранок здрімнув, приснився паскудний сон. Я бачив уві сні ночви, а з них цілу ніч текла вода по коридору будинку, де я мешкав, аж поки не витекла до дна і не промочила стелі у власника дому, і той запропонував мені вранці виселитися з квартири. Такий випадок, пане обер-лейтенанте, справді трапився одного разу в Карліні, за залізничним віадуком.

— Дайте нам, Швейку, святий спокій із тим вашим дурним базіканням, а краще подивіться з Ванеком на карту, куди вам треба йти. Ось бачите тут, це село. Звідси ви поверніть праворуч до річки і йдіть понад нею за течією до найближчого села, і від того місця, де вливається до річки перший потічок, — він буде у вас по праву руку, — зверніть путівцем угору, точно на північ. Заблукати тут неможливо. Ви потрапите до Фельштина і більш нікуди. Запам’ятали?

Отже, Швейк з фельдфебелем-рахівником Ванеком почимчикували в путь, згідно з одержаним маршрутом.

Було вже після полудня. Спека. Земля важко дихала. Від погано закиданих солдатських могил несло смородом. Вони прийшли на те місце, де точилися бої за Перемишль. Тут кулемети скосили цілі батальйони. В перелісках біля річки лишилися сліди артилерійського вогню. На великих площинах і схилах гір з землі стирчали якісь оцупки, а не дерева, і всю пустелю борознили окопи.

— Тут усе трохи інакше, ніж біля Праги, — зауважив Швейк, щоб порушити мовчанку.

— У нас уже по жнивах, — згадав фельдфебель Ванек. — Ми в Кралупській окрузі починаємо жнива раніше за всіх.

— Тут по війні будуть добрі врожаї, — за хвилину докинув Швейк. — Не треба буде купувати кісткового борошна. Це для селян дуже вигідно, коли на їхньому полі згниє цілий полк. Одне слово, це для них добриво. Тільки одне мене турбує, щоб хтось не намовив тих селян продавати солдатські кістки цукроварням. Був колись у Карлінських казармах обер-лейтенант Голуб, та такий уже вчений, що всі в роті вважали його дурником, бо він через ту свою вченість не навчився лаяти солдатів і все на світі розглядав з наукових позицій. Одного разу солдати доповіли йому, що хліба, який їм видали, не можна їсти. Іншого офіцера таке нахабство розлютило б, а його ні. Він залишився спокійний, не назвав нікого, ані нікому не затопив у пику. Скликав тільки всіх своїх людей і звернувся до них своїм дуже приємним голосочком: «Насамперед, солдати, ви мусите усвідомити собі, що казарми — це не гастрономічний магазин, де ви могли б собі вибирати маринованих вугрів, сардинки та бутерброди. Кожен солдат повинен бути настільки дисциплінований, щоб не думати про якість того, що він має зжерти. Уявіть собі, що вибухла війна. Тій землі, у яку вас після бою поховають, байдужісінько, яким хлібом ви перед своєю смертю напхалися. Матінка земля розкладе вас усіх і зжере з чобітьми. На світі нічого не пропадає, і з вас, солдати, виросте знову нове збіжжя на пайковий хліб для нових солдатів, які, можливо, знову, так, як ви, будуть невдоволені, скаржитимуться і напорються на когось, хто їх накаже замкнути до самого алілуя, бо має на це право. Я вам, солдати, все гарно пояснив і вдруге повторювати не буду. А якщо хто надалі буде скаржитися, той так дістане, що згадає ці мої слова, коли знову з’явиться на світ божий». Хоч би він виматюкав нас коли, говорили вояки між собою. Ці всі делікатності пана обер-лейтенанта їм страшенно обридли.

Одного разу вони вибрали мене як представника роти, щоб я сказав йому, що всі його люблять, але військова служба не служба, коли не чути лайки. Ото я й пішов до нього на квартиру і попросив не соромитись, бо військова служба повинна бути цупка, як ремінь, солдати, мовляв, звикли до того, щоб їм кожного дня нагадували, які вони собаки й свині, бо інакше вони втрачають повагу до своїх начальників. Він спочатку затявся на своєму, говорив щось про інтеліґентність, про те, що нині вже не годиться, щоб люди служили під загрозою різок, але наприкінці я його все ж таки переконав, і він затопив мені в пику і, щоб підняти свій авторитет, витурив за двері. Коли я доповів про наслідки своїх переговорів, усі дуже зраділи, але він їм цю радість другого ж дня попсував. Підійшов до мене і при всіх каже: «Швейку, я вчора трохи переборщив, ось вам золотий. Випийте за моє здоров’я. З солдатами треба вміло поводитись». Швейк подивився на всі боки й зауважив:

— Мені здається, що ми йдемо не в тому напрямку. Адже пан обер-лейтенант нам дуже добре пояснив: ми ж повинні йти вгору, вниз, потім ліворуч і праворуч, потім знову праворуч, потім ліворуч, а ми весь час ідемо навпростець. А може, ми все це проробили мимохідь, але за розмовою не помітили. Я добре бачу тут перед собою дві дороги до того Фельштина. Пропоную звернути ліворуч і йти по тій дорозі.

Фельдфебель-рахівник Ванек, як це буває завжди, коли двоє опиняються на роздоріжжі, почав запевняти, що треба йти праворуч.

— Моя дорога, — сказав Швейк, — зручніша, ніж ця ваша. Я піду понад струмком, де ростуть незабудки, а ви почалапаєте по випаленій землі. Пан обер-лейтенант сказав нам, що ми взагалі не можемо заблукати, і я цього дотримуюсь, а якщо ми не можемо заблукати, то якого біса я б дерся кудись угору; піду собі спокійнісінько луками, почеплю квіточки на кашкета і нарву цілий букет для пана обер-лейтенанта. А зрештою, ми потім переконаємося, хто з нас мав рацію, сподіваюся, ми розійдемося, як добрі друзі. Тут така місцевість, що всі дороги мусять вести до Фельштина.

— Не дурійте, Швейку, — умовляв бравого вояка Ванек. — Я вам кажу, що саме тут, згідно з картою, ми повинні звернути праворуч.

— Карта теж може помилятися, — відповів Швейк, сходячи у видолинок. — Одного разу ковбасник Крженек з Виноградів повертався вночі, дотримуючись плану міста Праги, від «Монтагів» на Малій Страні додому на Виногради. А над ранок прийшов аж до Роздєлова біля Кладна, де його зовсім захололого знайшли вранці в житі, куди він звалився від утоми. Якщо ви, пане рахівнику, такий упертий і не хочете мене послухати, то нам не залишається нічого іншого, як розійтися й зустрітися потім у Фельштині. Подивіться тільки на годинник, щоб ми знали, хто прийде раніше. Якщо вам загрожуватиме небезпека, стрельніть у повітря, щоб я знав, де ви будете.

Надвечір Швейк дійшов до невеликого ставка, де зустрів одного російського полоненого, який, утікши з полону, тут купався. Росіянин, побачивши Швейка, виліз із води і, як був голий, кинувся бігти.

Швейкові було цікаво, чи личила б йому російська форма, яка валялася тут же під вербами. Він швидко роздягся, одягнув форму нещасного голого росіянина, що втік з колони військовополонених, розквартированих у селі за лісом. Швейкові заманулося як слід побачити себе у водяному дзеркалі, і він довго ходив по греблі ставка, аж поки його знайшов там патруль польової жандармерії, який шукав російського полоненого. Жандарми були угорці і, незважаючи на Швейкові протести, відвели його в етапний пункт у Хирові, де зарахували до транспорту російських полонених, призначених працювати на ремонті залізничної колії в напрямку Перемишля.

Це все відбулося так швидко, що тільки на другий день Швейк усвідомив своє становище і шматком вуглини написав на білій стіні класної кімнати, в якій було розміщено частину полонених:

«Тут спав Йозеф Швейк з Праги, ординарець одинадцятої маршової роти дев’яносто першого полку, який при виконанні обов’язків квартир’єра помилково потрапив до австрійського полону під Фельштином».

Попередня     Головна     Наступна