Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


Попередня     Головна     Наступна





РЕДАКТОРИ ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОГО ЛІТОПИСУ
(Час і місце складення редакцій. Характеристика редакторів)




РЕДАКТОР ЗВОДУ 1292 р.


Редакція 1292 р., як відомо, закінчується звісткою про смерть степанського князя Івана, що сталася взимку 1289/90 р. Отже, найближчою датою складення редакції міг би бути 1290 р. З другого боку, під 1291 р. знаходимо характеристику князя Льва, подану в формі минулого часу: «И радъ бысть ему Болеславъ... акы отцю своєму, зане бысть Левъ князь думенъ и хороборъ и крЂпокъ на рати, не мало бо показа мужьство свое во многихъ ратЂхъ» (стор. 615). Це свідчило б про те, що запис був зроблений уже після смерті Льва, якби не припустити, що «бысть» у цьому місці має значення теперішнього часу (пор. початок у «Слові» Заточника: «бысть языкъ мой трость книжника скорописца»). Проте в Галицько-Волинському літопису не знаходимо підстав для такого припущення. Цей літопис взагалі не вживає форми аориста від «быти» в значенні теперішнього часу ні в головному, ні в підрядному реченнях. Зате зустрічаємо її часто саме в значенні історико-нарративному (aor. historicum), зокрема при характеристиці осіб, про яких знаємо напевно, що вони Це були сучасниками літописця або що під час писання були вже неживими. Пор. характеристику Романа під 1201 р.: «устремилбося бяше на поганыя яко и левъ сердитъ бысть яко и рысь» (стор. 480), також під 1288 р. характеристику Володимира Васильковича: «ВолодимЂръ же бЂ разумЂя притчЂ... зане бысть книжникъ великъ... ако же не бысть во всей земли...» (стор. 601). Отже, беручи це до уваги, характеристику князя Льва в словах «зане бысть Левъ князь думенъ и хороборъ» /26/ доводиться вважати характеристикою особи, яка вже не жила, бо про людину, що живе, автор висловився б інакше, наприклад, без слова «бысть»: «сей бо Левъ князь думенъ и хороборъ, много бо показа...». Однак при цьому слід припустити, що смерть Льва наступила не дуже давно. Прийняти таке припущення дозволяє та обставина, що спогад про душевні і лицарські якості Льва та про його воєнні походи («многи рати») поміщено чомусь саме тут, під 1291 р., тобто до подання звістки про смерть князя. Це цілком аналогічне до того, на що ми вказували під 1248 р., під яким ми несподівано знайшли характеристику Василька Романовича і пояснили її появу тим, що це була вставка, зроблена під безпосереднім враженням звістки про смерть князя. Це саме могло трапитися і тут, хоч, очевидно, і не цілком під впливом безпосередньої звістки (не відчувається тут такого схвилювання, як під 1248 р.), але, мабуть, недалеко від того часу. Можна думати, що редактор 1292 р., знаючи, що з тієї чи іншої причини не доведе свої записи до дати смерті Льва, використав першу нагоду, щоб віддати пошану недавно померлому князеві, голові роду Романовичів.

Таким чином, якщо за більшістю істориків прийняти за рік смерті князя Льва 1301, то часом укладення зводу 1292 р. із значною правдоподібністю можемо вважати 1302 або найпізніше 1303 р.

До дати, віддаленої від 1290 р. і наближеної до дати смерті Льва, веде нас також ознайомлення з державно-династичною ідеологією цього редактора. Вище ми мали нагоду вказати (а нижче обширніше скажемо) на неприязнь редактора зводу 1289 р. до Льва і на партикулярний волинський патріотизм цього редактора. Цієї неприязні і обмеженості немає в редактора 1292 р. Навпаки, його династично-державні переконання зводяться до концепції Галицько-Володимирського князівства під владою старшого з роду Романовичів, де решта Романовичів відігравала б роль скоріш воєвод, ніж удільних князів, тобто роль, схожу на ту, до якої в кінці XIII ст. звелася роль степанських та інших князів. Так, наприклад, і названо князя вослонімського Василька під 1281 р.: «из МЂлника же отряди воеводу Василька, князя вослонимського» (стор. 583). До такого переконання щодо династично-державної ідеології редактора /27/ 1292 р. веде нас і та послідовність, з якою цей редактор при переліку галицько-володимирських князів завжди ставить на першому місці Льва, далі Мстислава і аж на третьому — Володимира Васильковича, старшого, безперечно, від Мстислава, але з молодшої лінії Романовичів. Такий порядок зустрічаємо, наприклад, під 1287 р.: «Идущу же ТелебузЂ и Алгуеви... и c ними РусцЂи князи, Левъ, и Мьстиславъ, и ВолодимЂръ, и Юрьи Лвовичь...» (стор. 591).

Опис подій під 1287 р. належить, безперечно, перу літописця Володимира Васильковича. Але ж важко припустити, щоб цей літописець, який так дуже дбає за престиж свого князя, ставив його ім’я аж на третьому місці, не тільки за Львом, але навіть за Мстиславом, який тоді, тобто в 1287 р., в дійсності був залежним від Володимира. Безперечно, що раніше це місце читалось трохи інакше, а змінив порядок імен у переліку князів редактор зводу 1292 р. Змінив тому, що це відповідало його уявленню про ієрархічну скалу князівської влади в Галицько-Володимирському князівстві: отже, спочатку старша лінія Романовичів (брати Даниловичі) з найстаршим у роді як головою, потім молодша лінія (Васильковичі). Але якщо це місце ми вважаємо за виправлене редактором зводу 1292 р., то за таке мусимо вважати й зовсім схожий перелік під 1273 р. (стор. 575). Тут мова йде про звернення ятвягів до Льва, Мстислава і Володимира з проханням про укладення миру. І характерне в даному випадку те, що хоч війну з ятвягами веде в основному Володимир, а Лев і Мстислав тільки допомагають йому, все ж прохання ятвягів редактор адресує на ім’я Льва, Мстислава, Володимира, а не Володимира, Льва, Мстислава. Подібний порядок в переліку знаходимо під роками 1274 (стор. 578), 1277 (стор. 578), 1280 (стор. 581), 1282 (стор. 585), 1283 (стор. 588). В жодному випадку, де перелічуються ці три князі разом, вказаний нами порядок не змінюється, хоч над названими записами працював перед тим літописець Володимира, який, як побачимо, грунтовно відредагував звід свого попередника, висуваючи на перше місце молодшу лінію Романовичів.

Друге, на що спеціально слід звернути увагу, це постійне підкреслення редактором тієї, мабуть дуже /28/ важливої для нього, обставини, що Лев і Мстислав сини короля: «Се азъ князь Мьстиславъ, сынъ королевъ, внукъ Романовъ устанавлинаю ловчеє...» (1289, стор. 613); «Левъ князь... сынъ королевъ, внукъ Романовъ самъ иде в помощь Болеславу» (1291, стор. 615); «И тако сЂде Кондратъ князь в СудомирЂ княземъ Мьстиславомъ, сыномъ королевымъ, и его помочью» (1289, стор. 614). Характерно, що підкреслюється тут саме тільки королівське достоїнство батька і не згадується навіть імені (Данила). Отже, редактор має на увазі лише символ коронованої особи, а не окрему вінчану особу. Сам факт, що батько Льва і Мстислава був королем, не давав би ще підстави хвастати цим літописцеві Мстислава, коли б літописець сам не уявляв значення королівської корони і пов’язаного з нею права, якщо не на фактичну, то на моральну зверхність над усіма потомками Романовичів і над усім Галицько-Волинським князівством. Очевидно, що він сам був прихильником цієї політичної концепції. Ця концепція була цілком чужа, навіть ворожа літописцеві Володимира Васильковича, зате прихильниками її були редактори попередніх зводів — 1266 і 1286 рр.

Але чи можливе було б відродження цієї концепції у літописця Мстислава, якби цей літописець закінчував свій кодекс десь на початку 90-х років XIII ст.? Адже у 1289 р. між Мстиславом та Юрієм Львовичем виникає гостра суперечка за Берестіє, в якій Мстислав загрожує Льву навіть татарами. Мстислав мав тоді сина Данила, спадкоємця Володимирської землі. В цей час ще можна сподіватись, що політика Волині піде шляхом, накресленим Володимиром, тобто шляхом суперництва з львівським та холмським князівствами. Тоді літописець Мстислава не відважився б у переліку князів ставити Льва на першому місці. Він скоріш поставив би Володимира, засновника могутності тієї землі, над якою панував Мстислав і мав потім панувати його син. Ще менше відважився б він проводити думку про королівську владу і пов’язану з нею зверхність (також і над Волинню) не тільки тому, що це була б політика, спрямована проти татар, на яких Мстислав тоді спирався, але й тому, що це достоїнство, природно, дісталось би Льву, безпосередньому спадкоємцеві Данилових володінь. /29/

Отже, ці умови, які дали можливість літописцеві Мстислава висунути наново концепцію королівської влади і, певно, разом з тим думку про об’єднання під її верховною владою всього Галицько-Володимирського князівства, мусили наступити значно пізніше. Було це, імовірно, незадовго після смерті Льва. Можемо напевно сказати, що під час роботи редактора зводу 1292 р. Мстислав ще жив. Це видно з того, що під 1291 р. (майже в самому кінці літопису) автор, говорячи про Льва, разом із згадкою про те, що Лев — син короля і внук Романа, підкреслює на першому місці, що він брат Мстислава: «Левъ князь, брать Мстиславль, сынъ королевъ, внукъ Романовъ». Такого підкреслення не можна було б сподіватись від літописця, коли б ці слова були написані після смерті Мстислава. Бо ж сама особа Мстислава ніяк не могла бути поставлена нарівні з Романом та королем Данилом. Проте це підкреслення зрозуміле, коли звернути увагу, що літописець писав, маючи на увазі, що його запис може прочитати Мстислав. Отже, під час писання цих слів Мстислав Данилович ще жив. Але Мстислав передчував, мабуть, уже близьку смерть. Син його Данило або вже помер, або був перед смертю. Діти Данила (якщо він їх мав) були або малолітні (сам Данило міг тоді мати років 40), або немічні. При таких умовах думка Мстислава спинялась на небожі Юрії Львовичу як на своєму спадкоємцеві і, можливо, опікунові дітей Данила. В цей час у сусідній Польщі наступає консолідація польської держави під правлінням Вацлава Чеського, який ще в 1300 р. коронується на польського короля. Зростає нова грізна сила, яка легко може загрожувати цілості спадщини Романовичів. На татар була мала надія. Не дивно, що в тих умовах Мстислав і його прихильники дедалі частіше мусили згадувати той час, коли особа коронованого Данила Романовича об’єднувала своїм авторитетом все Галицько-Волинське князівство, згуртовуючи в одне місце сили для охорони його кордонів із заходу і півночі. Можна припустити, що вже тоді були зроблені й певні кроки в напрямі надання королівського титулу Юрію Львовичу з боку папи, політика якого суперечила політиці Вацлава. /30/






Місце складення редакції 1292 р. і особа редактора


Щодо місця написання редакції і особи літописця, то на основі даних аналізу кінцевого і деяких інших місць тексту можна, з деякою імовірністю вказати на Пінську землю, можливо, саме на місто Пінськ. Що автор не був володимирцем і не жив у Володимирі, видно з того, що він не знає, іменем якого святого названий монастир, де була похована княгиня Романова. Подаючи під 1291 р. повідомлення про те, що Мстислав «созда гробницю камену надъ гробомъ баби своей Романовой», він відзначає, що це було «в монастирЂ святого...», але імені його не дописує, і так залишилося в усіх копіях. Там літописець, мабуть, залишив вільне місце, вирішивши дізнатись про це ім’я пізніше, але чомусь не встиг це зробити. Але княгиня Романова похована у Володимирі або десь в околиці міста. В першому десятиріччі після смерті Романа вона була постійно біля молодшого сина — Василька, отже, у Володимирі або на околиці вона й померла. Про це свідчить і той факт, що дорогоцінності її залишилися у володимирському княжому дворі і стали потім власністю Володимира Васильковича. Про це розповідає літописець під 1288 р.: «и блюда великая сребряная, и кубькы золотые и серебряные, самъ [Володимир] поби и полья в гривны, u мониста великая золотая бабы своей... все полья, и розъсла милостыню» (стор. 601). Отже, якби редактор зводу 1292 р. був володимирцем, він би знав і пам’ятав, якого святого ім’я носив монастир, де була похована княгиня Романова. Проте він цього не знає. Зате в самому кінці літопису (і це єдиний випадок), як рівнозначну з іншими подіями, він подає повідомлення про смерть пінського князя і ближчі дані про його родичів (батька, княгиню, синів, брата Демида). Із слів, якими охарактеризований цей князь («кроткий, смиреный, праведный»), видно, що він був добрий знайомий літописця, що їх зв’язували близькі, приятельські відносини.

Привертає нашу увагу і фраза під 1247 р. (стор. 575 — 576), де описується похід Льва на Литву з татарською допомогою: «ЗимЂ же приспЂвше, и начаша ся пристраивати князи РусцЂи, Левъ, Мьстиславъ, Володимеръ, и идоша же съ ними князи ПиньсцЂи...». З попередніх фраз видно, що за наказом хана мали прийти на допомогу Льву всі князі. Отже, підкреслення при особах /31/ Льва, Володимира і Мстислава присутності пінських князів було зайве, бо це було зрозумілим, тим більше, що саме на пінських землях відбувався похід (пор. далі: «идущимъ мимо Турово и Случку», стор. 576). Спираючись на це, слова «идоша же съ ними князи ПиньсцЂи» вважаємо пізнішою вставкою; зробити її міг тільки той редактор, який наприкінці літопису подав пінські повідомлення.

Отже, це, мабуть, житель Пінська за походженням і писав, імовірно, у Пінській землі. Тому і всю редакцію 1292 р. можемо назвати пінською редакцією. Цей редактор за званням не був, мабуть, духовною особою (хоч це і не виключене). Його зацікавлення різними видами зброї (наприклад, при описі облоги Кракова під 1291 р. його вражають «коловоротные самострЂлы») свідчить, що це особа світська. Вона була, імовірно, постійно біля Мстислава, князя луцького і дубенського, поки цей князь не сів на володимирському престолі. Можливо, що ця особа часто виконувала при ньому обов’язки посла. Очевидно влітку 1289 р. ця людина була послана Мстиславом разом з воєводою Чюдиним і військом для підтримки влади Кондрата в Судомирі і після цього залишилася для нагляду за польськими справами біля Кондрата, і разом з ним провела всю кампанію проти воротиславського князя Генріха (літо й осінь 1289 р.), який, прогнавши Болеслава, брата Кондрата, зайняв Краків. Про ці подробиці дізнаємося з опису початку походу (літо 1290 р.), де зовсім не бачимо руських військ (Іпат., 1290), а потім і закінчення походу, в якому брав участь Лев, але без участі Мстислава (Іпат., 1291). Повернувшись звідти, ця людина не залишається вже більше на службі у Мстислава, якого після переходу у Володимир почали оточувати інші прихильники з колишнього оточення Володимира Васильковича, але осідає, напевно, в Пінську, де й закінчує останню редакцію Галицько-Волинського зводу.















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.