Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи
РЕДАКТОР ЗВОДУ 1286 р.
Місце й час складення зводу
Перемишльський звід Мемнона 1286 р. міг бути закінчений найпізніше восени 1288 р., бо в листопаді Мемнон привозить його князеві Володимиру, а звід закінчується дописаною звісткою про смерть Лешка Чорного (30 вересня 1288 р.). Коли ж розглядати звід без цієї звістки і попереднього повідомлення про похід Литви на Ригу, то, з огляду на те, що останні описані там події (повідь у Німеччині і війна Лешка Чорного з мазовецьким князем Кондратом) відносяться до 1287 р., слід би вважати датою закінчення перемишльського зводу також рік 1287. Проте, на нашу думку, все ж певніше вважати середину 1288 р. Коли б вважати, що звід був закінчений у 1287 р., то тоді між цим його закінченням і смертю Лешка минув би майже рік, /55/ і неймовірно, щоб після такої перерви літописець повернувся до своєї праці і вставив на вільному місці звістку про смерть Лешка (а також про похід Литви на Ригу). Інша справа, якщо ця звістка надійшла тоді, коли автор ще перебував під враженням своєї щойно закінченої праці. Тоді зрозуміло, що літописець, схвильований цією звісткою, вважав за потрібне записати її. Одночасно він використав цю нагоду для повідомлення тут про іншу відому вже йому подію — про похід Литви на Ригу.
Отже, за час закінчення зводу (без звістки про смерть Лешка) доводиться прийняти кінець літа 1288 р. При цьому необхідно пояснити одне непорозуміння. Записи під 1286 р. (похід Литви на німців і смерть Лешка) починаються фразою «того же лЂта» (X., П.), як і записи під 1285 р. (повідь у Німеччині і боротьба Лешка з Кондратом). Тимчасом відомо, що повідь була в 1287 р., а Лешко помер у 1288 р. Проте здається нам, що суперечності тут нема. Автор не твердить, що повідь і смерть Лешка наступили в цьому самому році. Він лише каже, що в тому році, в якому помер Лешко, «начаша повЂдати» про повідь у Німеччині, тобто, що вістки про це стали приходити на Русь у 1288 р.
Вище ми відзначили, що автором цього зводу був, найімовірніше, сам єпіскоп Мемнон, але це міг бути також хтось із його оточення, і писав він під безпосереднім керівництвом Мемнона. Місцем складення був, очевидно, Перемишль. З половини XIII ст. в Перемишлі було спокійно. Вирішальна перемога під Ярославом 17 серпня 1245 р. (Іпат., 1249) закінчила довгий період боротьби Данила з угорсько-польською коаліцією і чернігівськими князями за галицький престол. Як відомо, під час цієї боротьби Перемишль, що лежав на угорському шляху, постійно переходив з рук у руки. Результат цієї перемоги закріпило в цьому ж році примирення Данила з Батиєм (визнання зверхності татар). Ці обидві обставини змусили Угорщину і краківських князів відмовитись від претензій не тільки до галицького престолу, а й до перемишльсько-саноцької землі. Наслідком цього було одруження Льва Даниловича з Констанцією, дочкою Бели IV, в 1247 р. (Іпат., 1250), причому, напевно, вказана відмова була зафіксована в договорі. /56/
Таким чином, Данило і його син Лев тепер могли втихомирити перемишльську землю і насамперед навести порядок у самому Перемишлі, розправившись із «крамольними» елементами, що підняли голову в зв’язку з деморалізуючим впливом Угорщини. Це тривало, очевидно, недовго, так що вже в другій половині XIII ст. в Перемишлі спокійно розвивалась культурна робота, яку події після смерті Романа перервали майже на ціле півстоліття (1205 — 1250 рр.). Не порушили цього спокою і наступні татарські походи на Польщу і Угорщину. Татари, як правило, проходили на Львів і далі на Сандомір або на Угорщину через Тухлю (пор. Іпат., 1282, стор. 587), минаючи Перемишль. Не шкодили жителям Перемишля і невеличкі сутички з поляками на західних кордонах, наприклад, у 1280 р. (Іпат., 1281). Отже, для Перемишля складались сприятливі умови, і він міг стати знову культурним центром Галицької Русі, яким був за часів Ростиславичів. Тим більше, що стара столиця — Галич після зруйнування її Батиєм не відбудовувалась Данилом і втратила своє давнє значення, а новозбудований Львів, околицями якого, як знаємо, проходив татарський шлях на захід, був завжди під загрозою татар. Відомо, наприклад, що в 1259 р. (Іпат., 1261), під час походу Бурондая на Польщу, Лев мусив знищити всі укріплення Львова і що під час походу Телебуги в 1287 р. (Іпат., 1283) татари неймовірно спустошили околиці Львова і довгий час держали його в облозі. Мабуть, сам князь Лев, усвідомлюючи цю постійну загрозу, мав намір саме Перемишль зробити головним культурним центром своєї країни. Таким чином, у Перемишлі вже вдруге на протязі історії була можливість скласти літописний звід 1. Це й зробив єпіскоп Мемнон, безперечно, не без відома й заохочення самого князя Льва.
1 Перший перемишльський літописний звід було складено за часів Ростиславичів. Цей звід доведено до 1128 р. Переконливо доведено це в праці Є. Перфецького (див. E. Perfeckij, Historia Polonica Jana Długosza a ruske letopisectvi Praha 1932, стор. 83 — 94).
Державно-політичні погляди редактора зводу 1286 р.
В якому дусі був написаний звід Мемнона і які конкретні ідеї він проводив? Любомльський редактор /57/ князя Володимира Васильковича постарався затерти всі сліди цих ідей і поглядів. Та все ж йому не зовсів удалось це зробити. Можемо навести один вислів, безперечно, дуже характерний для поглядів редактора зводу 1286 р. і самого князя Льва. Під 1262 р., в другій половині абзаца, після слів «по семъ сонмЂ [тобто в Тарнові], минувшу лЂту одиному... убитъ бысть великий князь Литовьский Минъдовгъ» починається розповідь про Войшелка, яка має вигляд біографії цього князя. Ця розповідь-біографія не могла вийти з-під пера автора зводу 1266 р. не стільки тому, що закінчується вона аж під 1268 р. звісткою про вбивство Войшелка Львом, якої не міг уже подати автор зводу 1266 р., скільки тому, що деякі дані цієї розповіді не збігаються з тим, що розповідає про Войшелка автор зводу 1266 р. Адже початок цієї розповіді під 1262 р. — це тільки обширніший переказ того, про що ми читаємо вже під 1255 р. Під 1255 р. розповідається, що Войшелк примирився з Данилом, віддав свою сестру за Шварна, а сам, залишивши своє князівство Романові Даниловичу, прийшов до Данила, прийняв «мниський чинъ» і пішов на «Святую Гору» (Афон), але не міг дійти туди і повернувся. Про це ж розповідається під 1262 р. з додатком опису «безбожного» життя Войшелка до часу прийняття ним християнства і згадки про те, що Войшелк, прибувши до Данила, поки зібрався на Афон, прожив ще три роки на «ПолонинЂ», в монастирі у ченця Григорія. Між обома цими розповідями є одна суперечність, яка свідчить про те, що розповідь під 1262 р. не належить авторові зводу 1266 р. Під 3255 р. читаємо, що Войшелк, залишивши своє князівство, прийшов до Данила в Холм: «приде в Холмъ к Данилу оставивъ княжение свое и восприемъ мниский чинъ». Тимчасом під 1262 р. місцевість, До якої приходить Войшелк, називається Галич: «И по семь иде Войшелкъ до Галича к Данилови князю и Василькови, хотя прияти мниский чинъ». Зрозуміло, Що така суперечність не могла вийти з-під пера того самого літописця, тобто автора зводу 1266 р. З другого боку, ця розповідь не вийшла також з-під пера любомльського літописця. Про це свідчить додаток, який іде зразу після наведеної фрази: «тогда же Войшелкъ крести Юрья Львовича». Відзначити цю родинну подію в домі князя Льва міг тільки літописець князя Льва, /58/ тобто редактор зводу 1286 р., бо, очевидно, не захотів би поцікавитись тим любомльський редактор 1.
1 Що любомльський редактор працював пізніше над готовим уже текстом, бачимо також з того, що тут він допустив один недогляд, якого напевно не зробив би, коли б він сам був автором розповіді про Войшелка. Так, цей редактор, знайшовши в своєму оригіналі слова «и по семь иде Войшелкъ до Галича к Данилови», під впливом своєї політичної тенденції додає слова «и Василкови», не помітивши, що виходить нісенітниця. Ясно, що Войшелку нічого було шукати князя Василька в Галичі, а не в його столиці Володимирі (про заміну в цій фразі слова король на князь сказано вище).
Ці факти свідчать про те, що автором біографії Войшелка був перемишльський літописець, який цією біографією і деякими іншими відомостями доповнював останні частини праці свого попередника і продовжував її далі. Але якщо це дійсно так, то йому також належить слово самодержець, яке застосовує до Міндовга: «по семь... убить бысть великий князь Литовьский Минъдовгъ, самодержець бысть во всей земли Литовьской» (Іпат., 1262, стор. 567). У зв’язку з цим фактом мусимо вважати, що вжите в Галицько-Волинському літопису те саме слово при імені князя Романа Великого (в явній вставці під 1201 р.) походить також від цього літописця. Вказує на це і та обставина, що в обох випадках підкреслюється поширення самодержавної влади на всю етнічну територію, пор. під 1201 р.: «по смерти же великого князя Романа... самодержьца всея Руси»; під 1262 р.: «самодержець бысть во всей земли литовьской». Висунуте тут поняття «самодержавства» над цілою етнічною територією не вважаємо випадковим. Воно відповідало політичним поглядам як самого князя Льва, так і редактора, про що ми вже говорили. Йшлося саме не стільки про єдинодержавність у своїй волості, скільки про встановлення фактичної зверхності над іншими князями, подібної до тієї, яку мали Міндовг, князь Роман, а частково також і король Данило. Певна річ, що всі права на це міг мати тільки Лев, помічник короля Данила за його життя, найстарший син і володар найбільшої частини його земель. Це й мусило бути виразно підкреслене у зводі Мемнона. В цьому переконує нас і хроніка Длугоша.
Головним джерелом, яким користувався Длугош при описі галицько-волинських подій XIII ст. (а майже всі /59/ руські звістки з того часу в хроніці Длугоша обмежуються виключно Галицько-Волинським князівством), був, безперечно, якийсь галицько-волинський літопис, остання руська звістка якого повідомляє про пошесть на Русі після відходу Телебуги в 1287 р. (у Длугоша під 1288 р.). Дальші руські повідомлення починаються у Длугоша з другої половини XIV ст. (період литовсько-руської держави) і були, очевидно, взяті з іншого джерела. Ця сама розповідь про пошесть на Русі є також останньою чисто галицько-волинською звісткою і у зводі Мемнона (пор. в Іпат. під 1283 — 1284 рр.). За нею йдуть розповіді про повідь у Німеччині, про боротьбу Лешка з Кондратом, про похід Литви на Ригу і про смерть Лешка Чорного. Отже, на основі відзначеного збігу, як і на основі факту, що повідомлення Длугоша, починаючи з другої половини XI ст., іноді майже буквально передають текст Іпатіївського і споріднених кодексів, робимо висновок, що цим основним джерелом Длугоша для опису галицько-волинських подій XIII ст. був саме звід Мемнона, в який входила редакція Галицько-Волинського літопису. Але можливо, що в копії, яку мав під руками Длугош, галицькі розповіді були поширені деякими даними з інших джерел, але, ймовірно, не було наприкінці доданих звісток про похід Литви на Ригу і про смерть Лешка.
Отже, цікаво, що в хроніці Длугоша, оскільки йде мова про князя Льва, кілька разів підкреслюється його переважаюче становище на Русі і те, що він є продовжувачем справ свого батька, короля Данила. Так, під 1267 р. своєї хроніки з нагоди вбивства Войшелка Длугош висловлюється про Льва як про такого, що «in principatum Russiae patre abeunte successisset, et tam opibus a patre relictis, quam gentibus suis potens esset...» 1; під 1280 p. з нагоди походу Льва на Краків Длугош пише: «Leo Ruthenorum dux, Danielis olim Russiae regis filius, qui inter Ruthenorum duces ea tempestate tam militia quam terris et dominiis potior habebatur...» 2.
1 «Після смерті батька взяв владу над Руссю, могутній залишеною батьком славною політичною спадщиною та чисельністю народу».
2 «Лев, руський князь, син Данила, короля Русі... був у той час наймогутнішим між князями як силою своїх полків, так і простором своїх земель та володінь».
Привертає тут увагу означення «Danielis... Regis filius» /60/ (королів син). Не можемо припустити, що це довільна фразеологія Длугоша. Про те, наскільки вірно старався Длугош придержуватися свого джерела, може свідчити хоча б той факт, що в Галицько-Волинському літопису слово самодержець зустрічається в двох місцях, і Длугош підкреслює «самодержавіє» двічі в записах про ті ж події. А саме: щодо Романа під 1208 р. хроніки — «Occiso... Romano... qui sibi fere universae Russiae... usurpauerat dominationem et principatum...» 1 і щодо Міндовга під 1263 p. — «Molesta enim... fuit caeteris Lithunaie Principibus Mendolphi..., qua sibi rerum summam usurpare conabatur, potentia» 2. Пор. наведені останні латинські фрази з фразами Іпатіївського кодексу під 1201 р. (стор. 479) і під 1262 р. (стор. 567), а також далі — у вказівці про те, що Тройнат вирішив убити Міндовга — «dominationem et principatum... occupaturus», очевидно ту «dominationem», яку мав Міндовг. Крім того, є ще в Галицько-Волинському літопису запис, де хоч і не вжито слова «самодержець», все ж говориться про самодержавство. Під 1263 р. розповідається, що після вбивства Міндовга Литву поділили Тройнат і Товтивіл. Але скоро потім Тройнат убив Товтивіла і, як підкреслює літопис, «Тренята... нача княжити одинъ». І характерно, що те саме підкреслює Длугош під 1264 р. у своїй хроніці: «Stroinat... Mendolpho occiso summam rerum, et maiorem apud Lithuanos principatum rapuerat» 3. Тому ясно, що вказану вище характеристику Льва передав Длугош за своїм руським джерелом, тобто за зводом Мемнона.
1 «По смерті... Романа..., який захопив верховну владу і князювання майже над усією Руссю...»
2 «Нестерпним було для інших князів Литви намагання Мендольфа (Міндовга) захопити верховну владу (самодержавство)».
3 «Стройнат, убивши Мендольфа (Міндовга), захопив верховну владу (самодержавство) і велике князювання в Литві».
З інших характерних особливостей хроніки Длугоша, оскільки йдеться про оцінку діяльності князя Льва, треба відзначити те, що хроніка Длугоша подає зовсім інші причини вбивства Войшелка князем Львом, ніж ті, що їх знаходимо в Галицько-Волинському літопису. В цьому літопису відзначено, що зробив це Лев «завистью, оже бяшеть далъ [Войшелк] землю Литовьскую брату его Шварнови» (Іпат., 1268). Отже, вся вина звалюється на Льва. У Длугоша (1267) пояснюється це тим, що в даному випадку йшлося «pro terris Russiae, quas idem Voyschalcus sui iuris facere nitebatur» l, тобто обвинувачується Войшелк.
1 «З приводу руських земель, які цей Войшелк намагався підкорити собі».
Правда, дата цього запису Длугоша «Nona die decembris» (дев’яте грудня) могла б викликати підозру, що в даному разі Длугош не дотримувався свого руського джерела, тобто що йшов скоріше за своєю фантазією, оскільки наш літопис ясно вказує, що це сталося на «святой недЂлЂ», тобто під час пасхи. Насправді, це не так. Суперечність тут цілком випадкова, пов’язана з простою опискою копіїстів Длугоша. Мало бути не decembris, a aprilis (квітня), і так, напевно, було в руському джерелі Длугоша. Описку копіїстів Длугоша можна пояснити палеографією. Невиразно написану арабську четвірку з перетягнутою і дещо загнутою вниз нижньою паличкою одні читали як арабське 7, другі — як римське X. Звідси замість 4-is в одних вийшло 7-is, у других Х-is. Лев, імовірно, приїхав до Володимира ранком на другий день пасхи, 9 квітня 1268 р., і ввечері того ж дня відбулося вбивство.
Таким чином, коли неможливо запідозрити Длугоша в суперечності щодо дати, то не слід припускати, що і при подачі причин убивства Длугош не придержувався свого джерела, тобто вказівок зводу Мемнона. Зміна причин убивства не на користь Льва в Галицько-Волинському літопису — це вже справа любомльського редактора. Проте не можна сказати, що цей редактор справився як слід зі своїм завданням. Фраза в Іпатіївському кодексі, в якій говориться про вбивство, побудована так, що коли перша її половина в деякій мірі делікатно прикриває вчинок Льва, то друга б’є його нещадно. Перша половина фрази: «Дьяволъ же исконЂ не хотя добра человЂчьскому роду, и вложи во сердце Лвови, уби Войшелка...» (стор. 573). Це звичайна в літописах фраза, коли літописець описує вчинок, якого не може не осудити, але, з другого боку, симпатизуючи даному князю, він знаходить виправдання в людській немочі, невгамовності, одним словом, у підступах диявола. Друга ж половина фрази — «завистью, оже бяшеть Далъ землю Литовьскую брату Шварнови», яка /62/ приписує Льву мало не задум вбивства, — явно не в’яжеться з першою. Видно, що любомльський літописець змінив другу половину фрази, але першу залишив такою, якою вона була в зводі Мемнона.
Залишки фразеології зводу 1286 р.
Любомльському літописцеві взагалі важко було виправити всі записи свого попередника, мабуть, тому, що він поступався своїм умінням. Виявляється це в тому, що він залюбки повторює деякі описи чи картини перемишльського літописця. Так, під 1261 р. знаходимо опис знищення татарами м. Судомира. Цей опис в основному слід віднести до зводу Мемнона, що видно із спеціального закінчення розповіді: «И тако бысть конЂць Судомирьскому взятью». Подібне закінчення знаходимо в кінці біографії Войшелка, автором якої ми вважаємо перемишльського літописця: «и тако бысть конЂць убитья его» (1268, стор. 573), а також в середині цієї біографії при описі смерті Міндовга і Тройната під 1263 р.: «и тако бысть конЂць Миндовгу убитью» (стор. 568), «и тако бысть конЂць убитья Тренятина» (стор, 569). Отже, в описі облоги Судомира розповідається, між іншим, про поєдинок якогось простого поляка з татарином, причому підкреслюється, що поляк «створи дЂло памяти достойно... уби Татарина». В іншому місці, під 1268 р., де продовжується біографія Войшелка, перед звісткою про вбивство Войшелка згадується про смерть у сутичці з поляками двох синів тисяцького князя Шварна — Лаврентія і Андрія. Про них сказано, що вони «немало... показаста мужьство свое, и не побЂгоста братъ отъ брата, ту же прияста побЂдный конець» (стор. 572). Елементи цих двох епізодів використав любомльський літописець, подаючи звістку, яка могла бути цікавою тільки цьому літописцеві, — звістку про смерть двох воїнів князя Володимира — Прусина і Раха в битві з Болеславом: «не побЂгоста, Рахъ co Прусиномъ, но створиста дЂло достойно памяти... Рахъ уби боярина... Болеславля, ту же и самъ прия конЂць подобный» (стор. 585).
Весь опис боротьби Володимира з Болеславом під 1281 р. належить саме любомльському автору. Цікаво; що у всьому цьому уривку зустрічаємо запозичення, з одного боку, опису облоги Судомира (1261), з другого, з опису битви Шварна біля «Ворот» (1268). /63/ Знаходимо тут такі самі полки «аки боро†велицЂи», як у записі під 1268 р., так само «стрЂлы ратьныхъ не дадяхуть ни выникнути изъ заборолъ» і мертві падають, «аки снопове», як у записі під 1261 р. Ще виразніше помітно це наслідування Мемнона у любомльського літописця під 1283 р., в тому місці, де любомльський літописець перелічує нещастя, яких зазнало від татар місто Володимир (стор. 588). Чомусь ці нещастя такі самі і подані буквально такими словами, як і в описі облоги Львова у вставці, яку любомльський літописець подає трохи нижче (стор. 589) за своїм перемишльським джерелом 1.
1 Про цю вставку ми говорили в першому розділі, див. стор. 9.
Тут написано, що під Володимиром «татари учиниша пусту землю Володимерьскую, не дадяхуть бо из города ни лЂзти в зажитье, аще ли кто выЂхашеть, овы избиша, а другая поимаша, a иныя лупяхуть... и во городЂ изомре в остою... бесчисленное множество» (стор. 588). Те саме читаємо в описі облоги Львова: «и не дадяхуть ни из города вылЂзти в зажитье; кто же выЂхашетъ из города, овы избиваша, а друзии поимаша, a иныя излупивше пущаху нагы..., и учиниша землю пусту всю... изомре в городЂхъ во остою бесчисленное множество» (стор. 589). Отже, ясно, що тут маємо справу з двома редакторами, і другий, очевидно, використовує джерела попередника, бо не міг один і той же редактор через кілька рядків повторити буквально свої власні слова.
Зв’язки редактора зводу 1286 р. з «полонинським» монастирем
Для ближчого ознайомлення з перемишльським літописцем слід ще додати, що він був у близьких стосунках з Григорієм, ігуменом «полонинського» монастиря, в якому постригся в ченці і пробув три роки князь Войшелк (1262, стор. 567 — 568). Про цього Григорія літописець висловлюється як про людину великої святості: «бяшеть человЂкъ святъ, акого же не бысть... и ни по немь не будеть» (1262, стор. 568). Ця характеристика Григорія сама собою ще не вказує на ближчі взаємини літописця з Григорієм. Святість Григорія могла бути взагалі широко відомою, міг довідатись про неї і літописець. Проте більш переконливою для нас є згадка про /64/ Григорія під 1268 p. (стор. 573). Тут, у зв’язку з постриженням князя Войшелка в Угровеському монастирі, перемишльський літописець, відзначаючи, що Войшелк прикликав до себе Григорія, додає від себе: «Григорій же Полониньский еще бяше живъ, наставникъ ero». Ці слова свідчать про те, що перемишльський літописець добре знав і про похилий вік ігумена Григорія в той час, і про те, що він незабаром помер. Отже, згадана похвала Григорієві і ці докладні відомості, які через стільки років пригадав літописець, і, що найважливіше, виразна в даному місці емоціональність наведених слів свідчать про якусь близькість літописця до ігумена Григорія. Імовірно, що літописець був колись його учнем і монахом «полонинського» монастиря. Доказом цього може бути написана ним послідовна біографія Войшелка, до створення якої, можливо, спонукало його саме те, що він перебував у монастирі одночасно із Войшелком, та й матеріал до біографії Войшелка і пов’язаних з ним литовських подій він одержав безпосередньо від Войшелка або від близьких до нього людей (Іпат., 1262). Спираючись на те, що князь Войшелк після трирічного перебування у Григорія пішов на Афон (Іпат., 1262), можна доводити, що й сам Григорій був певний час на Афоні. Григорій, під немалим впливом якого знаходився Войшелк, очевидно, і порадив йому відвідати Афон. А в Григорія не виникла б така думка, якби він сам колись не перебував на Афоні.
Дозволимо собі висловити тут наш здогад відносно того, де міг знаходитись «полонинський» монастир, в якому Григорій був ігуменом. З літопису виходить насамперед цілком ясно, що Полонина не була населеною місцевістю. На відповідному місці літописець так висловлюється про Полонину: «Иде [Войшелк] в Полонину ко Григорьеви» (1262, стор. 567). Перемишльський літописець після дієслова иде, коли йде мова про означену заселену місцевість, до якої (тобто до середини) хтось приходить чи прийшов, ніколи не вживає прийменник в. У таких випадках він застосовує прийменник до, къ. Пор.: «иде Войшелкъ до Галича» (1262); «Войшелкъ иде до Угровьска в монастиръ» (1268); «Василко пойде к соньмови до Тернави» (1268). Подібне після дієслів послати, бЂжати, напр.: «Посла до Нальшанъ» (1262, стор. 578); «посла до Полотьска» (1263, стор. 569); «бЂжа до Пиньска» (1263, стор. 568), зате знаходимо «пойде во Святую Гору» (1262) в значенні більшої території, дійсної гори, на якій побудовані відомі монастирі, подібно до того, як каже: «иде в Литву», «иде в Ляхы». Отже, літописна полонина — це східна частина Карпатських гір. Дорога до полонини, на якій знаходився монастир, збудований далеко від осель, вела, напевно, через Галич. Під /65/ впливом думки про цю дорогу перемишльський літописець помилився у вказанні місця, де Войшелк знайшов Данила, назвавши Галич («иде Войшелкъ до Галича к Данилови», Іпат., 1262), тоді як попередній літописець (Іпат., 1255, стор. 551) подає правильно: «приде в Холмъ». З Галича на полонини вів тоді єдиний шлях на Коломию, цю найдалі висунуту місцевість у підніжжі східних Карпат, про яку згадує літопис (Іпат., 1240, стор. 525) як про особисту власність Романовичів і головний центр добування солі. Самою назвою «полонина» позначали в XIII ст., здається, не тільки пасовиська на верхах, а й самі гори чи зарослі підгір’я. Імовірно, що ця назва прийшла разом з волоською колонізацією (пор. А. Петрушевич, Лингвистическо-исторические исследования о начатках города Львова, Львів, 1893, стор. 175 — 177). Далеко на захід від меридіана, який проходить через Коломию, ледве чи могла в XIII ст. ця назва поширитись. Ще навіть у XIV ст. те, що носило назву полонин або лісів полонинських, охоплювало, як це встановлює Олександр Моргенбессер (A. Morgenbesser, Przyczynek do dziejów Mołdawii, Lwów, 1890, стор. 34 — 35), тільки територію на правому березі Прута, в напрямі угорських гір. До 1500 р. ці полонини утворювали кордон Молдавії з Польщею, а саме з так званою землею Сепеницькою, до складу якої входила, між іншим, Коломия. З огляду на те, вказує Моргенбессер (стор. 32 — 33), молдавські воєводи мали в своєму титулі слова: «a poloninis usque ad mare». Подібно титулував себе і сучавський митрополит.
Полонина Григорія знаходилася десь на південь від Коломиї, де починаються гори, але недалеко від неї, бо монастирі, які в той час, як правило, засновували самі князі, мусили бути матеріально забезпечені. Забезпечення монастиря, закладеного в глибоких безлюдних горах, викликало б труднощі. Все те вказує, що «полонинський» монастир знаходився недалеко від Коломиї, на соляній території, і, мабуть, був матеріально забезпечений доходами з солі. Отже, імовірно, він знаходився в сучасному Іспасі, біля Коломиї за Яблуновом, де був колись монастир (див. «Słownik geograficzny Królewstwa Polskiego», t. III, Warszawa, 1882: Ispas). Відомо, що назви, такі як Спас чи Іспас, дуже старі і означають місцевості, в яких колись знаходився монастир Спаса, коло якого згодом виростало поселення. Монастир Спаса коло Самбора був, як відомо, заснований князем Львом; монастир в Іспасі, очевидно, був заснований Данилом, щоб мати кращий нагляд за господарством соляної території. До речі, здогад Коссака («Шематизм Чина Василія Великого», Львів, 1867, стор. 163), Що «полонинський» монастир — це сучасний Угольницький монастир в Мараморощині, який досі називають «полонинським», не може бути прийнятий. Якщо б це дійсно було так, то Войшелку не доводилось би просити в угорського короля аж за посередництвом Данила пропустити його через угорську землю на Афон (Іпат., 1255), бо Угольниця і її монастир були тоді під владою угорського короля, і Войшелк міг би просто звернутись до нього.
Навряд чи міг це бути також монастир св. Григорія в с. Задеревач, Стрийського р-ну, біля Болехова. Цей монастир згадується в дарчій грамоті королеви Єлизавети Данилові Данбоговичу в 1371 р. (див. «Kodeks dyplomatyczny Małopolski», t. III, Kraków, 1887, стор. 254 — 255). /66/ Щоправда, назву «полонина» зустрічаємо в XVI ст. і в Стрийщині, навіть в Перемишльщині. Але це вже загальна назва пасовища серед лісів, а не назва означеної території, яка була складовою частиною титулу молдавських воєвод. До того ж григоріанський монастир у Задеревачі дістав свою назву від імені св. Григорія і, звичайно, аж ніяк не зв’язаний з іменем Григорія-ігумена.
