Попередня     Головна     Наступна

РЕДАКТОР ЗВОДУ 1266 р.

Час і місце складення зводу

Залишається познайомитися ближче з двома іншими редакторами Галицько-Волинського літопису, тобто з авторами редакцій 1266 і 1234 рр. Обидва вони відрізняються від їх продовжувачів манерою писання, способом зображення подій, переконанням і навіть начитаністю. Вони виражають думки Данила Романовича і оспівують його подвиги. Обидва літописці вийшли з найближчого оточення Данила і, як побачимо, писали в Холмі.

Вже вище ми визначили, що рік смерті князя Василька Романовича (1269) був роком, в якому автор зводу 1266 р. писав свою працю. Нема сумніву, що місцем написання був Холм. Доказом є постійне зацікавлення цього автора саме Холмом. Так, уже під 1223 р. автор з нагоди перенесення єпіскопської столиці з Угровеська до Холма попереджує, що колись розповість про заснування Холма («создание его иногда скажемъ», стор. 494), і виконує свою обіцянку під роком 1259 (стор. 558). Під 1235 р., описуючи позицію війська мазовецького князя Кондрата під час битви з Данилом, літописець підкреслює цікавий для нього факт, що військо Кондрата стало там, «кде нынЂ градъ Холмъ стоить» (стор. 516). Під 1248 р., згадуючи битву з ятвягами «около Охоже и Бусовна», він зауважує, що тоді ще Холма не було: «й еще бо Холму не поставлену бывъшю Даниломъ» (стор. 531). Під 1245 р. знаходимо звістку про несподіваний напад поляків на Люблінщину, і тут автора, як холмщанина, добре обізнаного з тією місцевістю, вражає те, що Данило за один день дійшов із Холма до Любліна з усім військом і військовим озброєнням: «Придоста на градъ Люблинъ; одиного дне быста подъ градомъ изъ Холма, co всими вои u пращами» (стор. 529). Нарешті, сама розповідь про заснування Холма під 1259 р. і докладний опис відбудованого /67/ Холма після пожежі — все це свідчить, що автором зводу 1266 р. був житель м. Холма. Тому цей звід можемо назвати холмським зводом.

У зв’язку з пожежею Холма знаходимо в літопису запис, який, з одного боку, підтверджує цей наш доказ, а з другого, дає нам деякі дані для встановлення особи автора. Це запис під 1259 р., де вперше згадується, м. Львів: «Прилучижеся сице, за грЂхи, загорЂтися Холмови отъ оканьныя бабы... Сицю же пламени бывшю, якоже со всее земли зарЂ видити, якоже и со Львова зряще видити, по полемъ Безскимъ, отъ горЂнія силнаго пламени» (стор. 557). Ці слова свідчать превелике хвилювання автора з приводу пожежі Холма, яке психологічно може бути зрозуміле тільки у холмщанина. Адже в той час не раз горіли на Галицькій Русі міста і столиці удільних князівств, і заграву пожеж теж можна було бачити здалека. Проте автор ніде спеціально не згадує про це (навіть про імовірну пожежу Галича під час походу Батия не сказано жодного слова), і тільки пожежа Холма спонукає його змалювати весь жах цього стихійного лиха. Не менш характерне обурення автора з приводу пожежі. Можна здогадуватись, що пожежа була наслідком не якогось зловмисного наміру, а необережності, бо інакше автор розповів би нам про причину цього злочину.

Пожежа Холма схвилювала автора ще й тому, що застала його далеко від Холма, у Львові. Відзначити в літопису факт, що пожежу Холма було видно із Львова, міг тільки або львов’янин, або холмщанин, який випадково був на той час у Львові. Але, як видно з усього попереднього, львов’янином автор не був (у літопису немає жодного слова про заснування. Львова), а автор-холмщанин, якби він не був тоді у Львові, на основі самих тільки розповідей очевидців, імовірно, не відзначив би цей факт. Пожежу було видно, «по всее земли», безперечно, було видно її не тільки у Львові, а й у сусідньому Звенигороді, не говорячи вже про Белз і т. д. Не один, мабуть, очевидець міг розповісти про це пізніше авторові. Коли ж автор згадав один лише Львів, то це тому, що сам він це бачив, можливо, з львівського замку.

Записуючи звістку про пожежу, автор намагається підкреслити, що нещастя трапилось саме тоді, коли /68/ Данило, довідавшись про несподіваний напад татар, послав до сина Льва послів з просьбою про допомогу: «Куремьса пойде на Данила и на Василка безъ вЂсти... посласта ко Львови, абы поЂхалъ к нимъ...» (Іпат., 557). Отже, цілком ясно, що автор був у Львові з послами від Данила. Найбільш правдоподібне те, що він сам очолював це посольство. Цей автор, безперечно, був якоюсь визначною особою при дворі Данила, бо така важлива справа, як посольство, будь-кому не доручалась.

Особа редактора зводу 1266 р.

Насамперед слід відзначити, що цей редактор майже постійно знаходився біля Данила. Про цю свою присутність свідчить сам автор, не кажучи вже про докладний опис подій, з такими подробицями, які міг помітити тільки очевидець. Ми вже згадували фразу (Іпат., 1235), в якій автор визначає позицію польських військ Кондрата в місцевості: «гдЂ нынЂ градъ Холмъ стоитъ». Таку точність міг відзначити тільки очевидець, пізніше житель Холма. Далі, під час походу Данила на болоховський Возвягль (Іпат., 1258), його зацікавлює ремствування литовців, які спізнились із допомогою і під яроводом сина Данила — Романа прийшли до Возвягля після того, як Данило вже взяв його і так зруйнував, що залишились тільки собаки на згарищах. Очевидно, не було вже ніякої здобичі, і тому-то литовці «тужаху же и плеваху, по свойски рекуще: «янда» (стор. 556). Автор, очевидно, сам чув це слово, отже, можна твердити, що він був тоді посланий Данилом назустріч Романові (з послами Міндовга, що поверталися) і прибув тепер разом з Романом і литовцями. Очевидно, що й завдяки особистій зустрічі з ятвягами під час ятвязького походу, описаного ним під 1251 р., автор знайомиться зі словом жака. У літопису є запис про те, як Данило вказує своїм воїнам, що ятвягам «деряждье обычай есть на брань». Слово деряждье пояснює видавець Іпатіївського літопису 1871 р. (стор. 539) як верки з тернику (чеське «deryždi», Strauchwerk). I ось зразу після цих слів у літопису пишеться: «и пройде [Данило] жаку плЂняя и прийде на чиста мЂста». Слід вважати, що слово жака ятвязького походження і означає те саме, що і деряждье (пор. латиське Schagars — /69/ хворост, хворостник, Strauch, див. «Латышско-руссконемецкий словарь», М., 1879). Отже, зрозуміло: Данило стає перед якоюсь зарослю і догадується, що це мусить бути деряждье, за яким заховались ятвяги. Він вирішує випустити ятвяг на простір, бо «крестьяномъ пространство есть крЂпость». Це він і робить — пробивається через жаку. Таким чином, автор на місці бою знайомиться з цим словом. Якщо це так, то, значить, автор бере участь в цьому поході разом з мазовецькими полками Семовіта, до якого напевно його «посла... [за допомогою] Данило и Василко» (стор. 538). Тільки цим можна пояснити, чому опис сутичок з ятвягами автор починає описом сутички поляків, особливо поетичним описом сутички Семовіта.

Ще цікавіше слово околняя, яке знаходимо в описі чеського походу Данила (Іпат., 1254, стор. 547). Автор сам підкреслює чужомовність цього слова, пояснюючи його своїм: «пославъ же Володиславъ вожьже вся окрестьная вси, рекомая околняя» (тобто, як тут, у чехів, називають, околняя). Це, очевидно, калька чеського слова okoli. Узнати його автор міг тільки під час походу, отже, він брав у ньому участь.

Під 1249 р., в описі ярославської битви Данила з угорським воєводою Філею і князем Ростиславом Михайловичем, якому допомагали поляки, автор відзначає, що поляки йшли до бою, співаючи сильним голосом воєнну пісню, яку він називає керьлЂшь: «ВидЂвъ же Данилъ Ляхы крЂпко идуша на Василка, керьлЂшь поюша, силенъ гласъ ревуще въ полку ихъ» (стор. 533). В наведеній фразі важливе не стільки відзначення самої пісні, скільки цей «ревущий глас» під час співу. Саму пісню автор міг відзначити у літопису на основі чийогось переказу чи навіть запису, але відзначення «ревущого гласу» у співі зрозуміле в літопису тільки як спогад особистого враження, яке пережив автор.

Можна вважати, що керьлЂшь — це відома старовинна польська пісня «Bogurodzica», можливо, перша її редакція. Щоправда, більшість нинішніх польських дослідників приймає за час виникнення «Bogurodzicy» XIV ст. Не наше завдання займатись тепер цим цікавим питанням. Вкажемо тільки на факти, про які можна дізнатися з літопису.

По-перше, Галицько-Волинський літопис словом поюша свідчить про те, що керьлЂшь не було простим тільки повторюванням оклику «Киріє елейсон», а якоюсь піснею. До деякої міри оклик (повторення) «Киріє елейсон» був відомий і руським військам. /70/ Іпатіївський літопис наводить два випадки, коли руські війська повторювали цей оклик, але ніколи не вживає при тому форм дієслова пЂти, а тільки возвати, Перший раз під 1146 р., коли оборонці Звенигорода після відступу ворогів «возваша кури иелисонъ c радостью великою хваляще Бога» (стор. 228). Вдруге під 1151 р.: під час битви київські полки пізнають у пітьмі свого пораненого князя Ізяслава, і тоді «въсхитиша и руками своими съ радостью яко царя и князя своего и тако възваша кирельисонъ вси полци радующеся». Як видно, в обох випадках — възваша, а не въспЂша, що, очевидно, вказує тільки на простий вигук одного і того ж слова. Отже, коли у даному випадку застосовано слово поюща, a не възывающа, то ясно, що літописець має тут на увазі не те саме, що в попередніх випадках, а якусь пісню. По-друге, вражає сама назва керьлЂшь. Редактор цієї частини Галицько-Волинського літопису був освіченою людиною і, очевидно, знав правильну вимову «киріє елейсон», бо це слово було і в наших богослужбах і було деякий час воєнно-подячним окликом. Чому ж тоді він не написав курииелисон чи кирельисон, а вживає слово керьлЂшь? Не було тут глуму над шепелявою вимовою цього слова поляками. Автор, безперечно, в даному місці настроєний дещо глумливо, але не в першій половині фрази («керлЂшь поюща»), а в другій, де підкреслює рев при співанні («силенъ гласъ ревуще въ полку ихъ»). Глум над самим керьлЂшемь виявився б, напевно, безпосереднім сполученням реву з керьлЂшемь, наприклад, «керьлЂшь ревуща», а цього немає. Отже, назва керьлЂшь — це не насмішка над польською вимовою, а назва цієї пісні, яка поширилась серед польських воїнів внаслідок повторюваного рефрену пісні «киріє елейсон», що співався сильним протяжним голосом (так і в «Bogurodzicy»), і тому саме найбільше був характерний для пісні. В польській шепелявій вимові цей рефрен звучав як «киріє елейшон», звідти назва kerilesz. Редактор Галицько-Волинського літопису знав і цю пісню, і її назву і так її тут навів. По-третє, Длугош (кн. XI), говорячи про співання пісні «Bogurodzica» в битві під Грюнвальдом, підкреслює також сильний голос («carmen sonora voce vociferatus est» — пісню співали сильним голосом). Це дуже цікаве, коли згадати наш «силенъ гласъ ревуще». Длугошу була, безперечно, відома стаття цього літопису (була в його джерелі. — перемишльському зводі). Чи не є, отже, його «sonora voce» свідомим наслідуванням нашого «гласу ревуще», а якщо так, то, очевидно, Длугош розумів керьлЂшь Галицько-Волинського літопису саме як пісню «Bogurodzica».

Ці характерні подробиці в літопису можна пояснити тільки автопсією автора. Таким чином, автор або перебуває разом з Данилом у походах, або Данило посилає його в різних важливих справах. Він був за кордоном під час зустрічі угорського короля і німецьких послів з Данилом у Пряшеві (Іпат., 1252). Вже сам опис зустрічі свідчить про те, що зроблений він очевидцем, як це відзначають усі дослідники Галицько-Волинського літопису (захоплення короля і німців озброєнням Данила, /71/ прийом в Даниловому шатрі тощо). Та найважливіше те, що автор називає імена цісарських послів до короля Бели, які разом з Белою виїхали назустріч Данилові. Посли виїхали скоріше з цікавості побачити дивне військо (дивувалися з татарського озброєння Данилових людей), ніж з обов’язку (мали справу тільки до Бели). Але саме те, що Данило випадково мав честь приймати в себе таких рідких гостей, настільки зацікавило автора і врізалося в його пам’ять, що, пишучи пізніше про це на основі своїх записів, він не проминув і тих імен, що зробив би напевно автор-неочевидець.

Можливо, автор перебував (під час татарського наїзду або при іншій нагоді) у Польщі. Про це свідчить вживання форми слова пискупъ (польське biskup) замість епископъ або владыка, наприклад у вставці під 1223 р. «бЂяху Володимерьскыи пискупЂ», «Кузма... пискупъ», «поставленъ бысть Иванъ пискупъ (там же «пискупья»); під 1235 р.: «пискупу же АртЂмю» (стор. 518, X., П. — «єпископу»); під 1252 р.: «пискупъ Жалошь», «яко хотять ему помагати Божій ДворянЂ и пискупъ», «исповЂдЂ пискупъ и пребощь Виржанъ» (стор. 542); під 1259 р.: «и постави во немь пискупа» (X., П. — «єпископа»), «освяти пискупомъ Иваномъ» (стор. 559); під 1260 р.: «створи же в ней блаженный пискупъ Иванъ» (стор. 560). Слова епископъ, владыка зустрічаємо тільки під 1241 і 1255 рр. у згадці про коронацію, коли підкреслюється урочистість акту (стор. 548), а також під 1237 р. («Батыево побоище», у статті, запозиченій з чужого джерела). Після 1260 р. постійно зустрічаємо владыка, за винятком одного випадку. До таких слів можна зачислити слово крижевникъ (польське krzyżownik, krzyżak), яке автор вкладає в уста Данила під 1235 р.: «Не лЂпо есть держати нашее отчины крижевникомь, Тепличемь, рекомымъ Соломоничемь» (стор. 517); форму Вядень: «бЂ бо баба... купящи корьмлю потай в градЂ ВяднЂ» (1257, стор. 555). Можливо, що сюди слід додати також слово прияти в значенні теперішнього польського слова sprzyjać під 1255 р.: «Ляхомъ же исполнившимся зависти и льсти, наченшимъ прияти поганымъ» (стор. 549). В тому значенні це слово зустрічається в старій слов’яноруській літературі дуже рідко, а в Іпатіївському списку літопису (і взагалі в літописах) лише цей один раз (в значенні бути відданим комусь /72/ зустрічається в літописах частіше). Можливо, що це останнє слово (в наведеному значенні), як і форма пискупъ, вживалось на території Галицько-Волинського князівства XIII ст., однак у письменстві було намагання вживати замість них слова і форми церковнослов’янські: владыка, епископъ, благоволити. Коли вжив їх автор, то це можна пояснити звичкою до них, набутою колись серед польського оточення.

Заняття редактора зводу 1266 р. в княжій канцелярії

Літопис подає ще інші вказівки щодо особи автора. Виявляється, що автор мав доступ до важливих державних документів. Так, під 1254 р. літописець розповідає, що угорський король, одруживши Романа, сина Данила, з Гертрудою австрійською, «створитъ обЂтъ» (договір), «его же за множество весь не списахомъ» (стор. 545). Де і коли познайомився літописець з тим «обітом»-договором, якого «за множество» не хоче записувати? Можна припустити, що цей «обЂтъ» редактор знайшов у якомусь княжому похідному літописі, з якого брав відомості. Та це мало імовірне. Дослідження літописів не дають ніяких підстав вважати, що державні договори записували коли-небудь у княжих літописах. Навіть дарча грамота князя Володимира потрапила в Галицько-Волинський літопис (під 1287 р.) тільки тому, що любомльський редактор був особисто присутній при її списуванні і, очевидно, або тоді ж записав собі, або, знаючи вже про неї, легко відшукав її, коли редагував звід. Отже, імовірно, і в даному випадку редактор мав у руках автентичний текст «обіту».

Наведену фразу літопису можна розуміти двояко. 1. Автор мав текст договору під час писання літопису, тобто більше, ніж чверть століття після його укладення. Це значить, що автор, приступивши до роботи над літописом, переглянув спеціально для цього княжий архів у Холмі. Але тоді важко зрозуміти, чому він не використав усіх договорів у літопису. В княжому архіві мусило бути багато договорів, серед них і дуже важливі, наприклад договори, пов’язані з одруженням Льва з Констанцією, договори з папою тощо. В цих договорах записано про різні воєнні зобов’язання, про територіальні уступки. Але саме цих подробиць автор ніколи не наводить. Тому-то можна вважати, що автор був /73/ обізнаний з архівом не тому, що працював над літописом, а тому, що був працівником княжої канцелярії. 2. Інша можливість тлумачення наведеної фрази _ це припущення, що автор брав участь у складанні договору. З літопису видно, що договір був укладений десь в Австрії (можливо, у Відні): «и Ђха [Данило] во НЂмцЂ c Романомъ, и да [Бела] сестру герцюкову за Романа и створитъ обЂтъ» . (договір). Примірник договору міг і не потрапити в холмський архів. Він міг залишитися в Романа Даниловича та його дружини Гертруди у Відні. Автор, який брав участь у його складанні, хотів списати його копію, але «за множество» списав не весь матеріал, а тільки те, що вважав за потрібне. Якщо це так, то і в даному випадку маємо доказ безпосередньої роботи автора в княжій канцелярії. Крім того, можна вказати ще й на те, що під 1255 р. автор записує, хто саме переконав Данила в потребі прийняти королівську корону. Це були польські князі Болеслав і Кондрат, польські бояри і мати Данила. В той час Данило перебував у Холмі. Щодо матері Данила, то безпосереднє поєднання в даному місці літопису її імені з іменами Болеслава і Кондрата свідчить про те, що вона перебувала тоді в Кракові. Отже, переконування з її боку велося шляхом листування. Ці листи привезли до Данила або самі папські посли, або вони надходили пізніше, під час переговорів Данила з папськими послами. Про все це міг знати автор тільки як працівник канцелярії.

Такий висновок щодо автора підказує нам ще один, на перший погляд непомітний, запис у літопису. Під 1252 р. ризький єпіскоп попереджує литовського князя Тевтивіла про змову проти нього Міндовга й Андрія (ризьким єпіскопом був у той час Микола) ¹.

¹ Пор. E. Воnnel, Russ-Livlandische Chronographie, St. Peterburg, 1862. Commentar, Verzeichnisse der Bischofe, стор. 243.

Запис такий: «Тевтивилу же исповЂдЂ пискупъ и пребощь Вирьжань, сожалишася по немь, вЂдяху бо, аще Тевътивилъ не бы изгнанъ, Литовьская земля в руку бЂ ихъ» (стор. 542). Тут вражає сполучення цих двох звань — «пискупъ» і «пребощь». У Ризі другим після єпіскопа найвизначнішим духовним званням було звання пароха ризької церкви («prepositus Rigensis ecclesiae»). На початку «владицтва» єпіскопа Миколи відомий один такий /74/ «пребощ» — Іван, який виконував цю саму функцію і за попередника Миколи єпіскопа Альберта ¹.

¹ Пор. E. Bonnel, Russ-Livlandische Chronographie, St. Peterburg, 1862. Commentar, Verzeichnisse der Bischofe, стор. 50. «Nachträge», стор. 236.

Запис літопису можна розуміти двояко. З огляду на форму однини «исповЂдЂ» можна думати, що автор має на увазі одну тільки особу — єпіскопа Миколу, який в той час міг мати два звання (посада «пребоща» могла, наприклад, після смерті Івана бути вільною). З другого боку, з огляду на те, що продовження цієї фрази передається вже у множині, можна припустити також, що літописець має на увазі дві різні особи. Якщо прийняти першу можливість (а вона не виключена, бо літописець не раз переходить у розповіді з однини на множину, ідентифікуючи почуття даної одиниці з почуттям загалу), то стає дивним це подвійне титулування. Для руського літописця було б досить відзначити тільки єпіскопське звання Миколи, бо це найкраще характеризувало його особу. Літописець поширив титул добавленням слів «и пребощь» тому, що так, імовірно, підписався цей єпіскоп на якомусь документі чи листі до Данила, який у свій час перейшов через руки цього редактора як працівника княжої канцелярії.

Коли ж зробити друге припущення, що «пискупъ» і «пребощь» — це дві особи, то не може не вражати таке знання подій, а саме, що попередила Тевтивіла не тільки впливова у Ризі особа, тобто єпіскоп, але й підвладний йому парох. Звідси можна зробити висновок, що тоді у Ризі був автор, який виконував дипломатичну функцію посередника між Данилом і Ригою, відстоюючи інтереси Данила. Літопис свідчить, що Данило, підготовляючи війну з Міндовгом, послав вигнаного німцями жмудського князя Викинта «во ЯтвязЂ и во Жемоить» піднімати останніх на війну, і додає слова «ко НЂмцемъ в Ригу». Але ясно, що сам Викинт не міг появитись у Ризі, бо німці сердились за давні його провини. Це видно з відповіді, яку Рига дала Данилові, а саме, що вона згодна помиритись з Викинтом і допомогти йому, але тільки зважаючи на особу Данила, тому що Викинт «братью нашу многу погуби» (стор. 542). Хто ж тоді вів переговори з німцями? Міг це бути саме редактор, який потім був з Тевтивілом під час всієї кампанії проти /75/ Міндовга (самого Данила в цьому поході не було, були тільки прислані ним допоміжні війська, в основному половці). Звідси всі ці подробиці кампанії, описані в літопису, навіть такі докладні, як те, що «застрЂли кочь Половцинъ Миндогова в стегно» (стор. 543).

Отже, автор виступає як державний службовець канцелярії Данила або як активний дипломат. Відзначимо тут також у зв’язку з питанням титулування Миколи не менш точні в цій частині літопису титулування цісарських послів до Бели під 1252 р., під час зустрічі Данила з угорським королем, при якій, як ми доводили, автор був присутній. Ці титули такі: «пискупъ Жалошь Пурьский (Зальцбурський), Гарихь Порунський (Hainricus de Brunne von Brunne), Ото Гаретеньникъ ПЂтовьский (Oto Sohn Hartnidi de Petau)». В останньому випадку вражає навіть відзначення назви по батькові. Пор. також точне подання дієцезій єпіскопів — послів папи під 1255 р.: «древле бо прислалъ к нему пискупа Береньского и Каменецкого». З літопису ясно, що цих послів зустрів Данило в Кракові, коли повертався з чеського походу. А в цьому поході, як ми вже відзначили, брав участь і автор. Значить, він був разом з Данилом і в Кракові і там познайомився з єпіскопами. Підсумовуючи все сказане про редактора холмського зводу, можемо вже тепер майже з певністю твердити, що це був високий урядовець при дворі Данила, який працював головним чином у княжій канцелярії або навіть її очолював, тобто виконував обов’язки канцлера (дяка або печатника).

Під 1241 р. у Галицько-Волинському літопису зазначено, що в тому році був печатником Кирило, якому Данило доручає «исписати грабительства нечестивыхъ бояръ». Тоді цей Кирило захистив Бакоту від Ростислава і болоховціч. Можна думати, що в той час автор працював під керівництвом Кирила. Імовірно, ця обставина викликала велику повагу, з якою автор висловлюється про Кирила в цій статті. Він називає тут «мудрими» слова Кирила до Ростислава «и инеми словесы мудрыми глаголющю ему» (в копіях помилково: «глаголаста»). Мудрість Кирила підкреслює він і в наступній фразі; «онъ же мудростью и кръпостью удержа Бакоту» (стор. 526). Таке величання, за винятком Цього одного випадку, застосовується в Галицько-Волинському літопису тільки у відношенні до князів. Очевидно, автор був навіть разом з Кирилом у Бакоті, бо подає точно число війська Кирила: 3000 «пЂшець» і 200 «коньникъ». Як відомо, багато дослідників визнає, що саме цей Кирило став пізніше київським митрополитом Кирилом II. Отже, можливо, автор став пізніше наступником Кирила на посаді печатника. /76/

Соціальний стан редактора зводу 1266 р.

Постає питання, світською чи духовною особою був редактор. Про світське походження його свідчить велике зацікавлення дружинною поезією та користування нею в літопису. Так, уже вище ми довели, що вставка в статті під 1201 р. цілого фрагмента пісні про Отрока вийшла з-під пера саме цього редактора. Відгуки цієї пісні, як ми вже відзначали, знаходимо в цього редактора під 1248 р., в оповіданні про ятвязького князя Скомонда, і під 1251 р., у спогаді про Романа. Але, крім цих відгуків, в обох вказаних місцях є ще безумовно ремінісценції окремих пісень як про Скомонда, так і про Романа. За ремінісценції таких пісень вважаємо підкреслення під 1248 р. несамовитості Скомонда: «Скомондъ бо бЂ волъхвъ и кобникъ нарочитъ» (стор. 531). а в спогаді про Романа під 1251 р. фразу «имъ же Половци дЂти страшаху» (стор. 540). Під 1249 р., в описі битви з мадьярами коло Ярослава, є поетичні фрази, які вказують на знайомство автора, можливо, не безпосередньо з «Словом о полку Ігоревім», але, безперечно, з поезією тієї самої школи. Відзначимо таку фразу: «и бывшу знамению сице надъ полкомъ: пришедшимъ орломъ и многимъ ворономъ, яко оболоку велику, играющимьже птицамъ, орлом[ъ] же клекьщущимъ и плавающимъ криломы своими и воспрометающимъся на воздусЂ... и се знамение на добро бысть» (стор. 532 — 533). Схожість поодиноких елементів цієї фрази з деякими місцями «Слова» зразу впадає в очі. В «Слові» також «врани възграяху у Пльсньска», клекочуть орли («орлії клектомъ на кости зовуть»), плаває і скидає крилами, щоправда не в повітрі, а на морі, «діва-обида» («въсплескала лебедиными крылы на синЂмь море»). Під тим самим роком знаходимо, як уже відзначено, зацікавлення автора польською піснею «керьлЂшь». Також під 1251 р. він цікавиться піснею, що її співали Данилові полки після перемоги над ятвягами: «и пЂснь славну [похвальну] пояху има». Можливо, що саме з цієї пісні автор узяв наведену фразу про Романа («имъ же Половци дЂти страшаху»), яка знову ж влилася в пісню про Данила з ще давнішої пісні про Романа з того приводу, що в пісні, складеній про Данила, порівнювалась ятвязька перемога Данила з давнішою половецькою перемогою Романа. Що таке порівняння було в пісні /77/ свідчить те, що після згадки про неї, безпосередньо перед поетичною фразою про Романа, пишеться про «наследование» Данилом путі Романа: «придоста... наслЂдивши путь отца своего великого князя Романа, иже бЂ изострился на поганыя... яко левъ, имъ же Половци дЂти страшаху» (стор. 540). На основі того, що саме цей редактор любувався дружинною поезією, ми вважаємо його вставкою явно пісенний матеріал під 1217 — 1219 рр.: «Выйде Филя, древле прегордый, надЂяся объяти землю, потребити море, со многими Угры, рекшю ему «единъ камень много горньцевъ избиваеть» і т. д. (стор. 492). Цей матеріал, безперечно, взято з якоїсь пісні про Філю і його боротьбу з Мстиславом ¹.

¹ Очевидно, уривком цієї пісні є та пісня, яку, за словами Длугоша (цитована хроніка, під 1209 р., стор. 187), співали Мстиславу його воїни після остаточної перемоги в Галичі над Коломаном і Філею: «О magne dux et victor Msczislae Msczisiavicze! O fortis accipiter ad conterrendum fortes et robustos, armaque illorum, transmissus a Deo. Desinent se glorificare, qui te victo, sibi destinabant victoriam, quoniam a te omnes, magnifico et glorioso domino nostro, humiliati et conflicti sunt». (В перекладі на староруську мову це означає: «О побЂдителю, великый княже Мьстиславе Мьстиславиче! О удатный избранниче! Ты бо ниспосланъ бЂ Богомъ покорити сильныхъ прегордыхъ и воя ихъ. Уже бо престануть хвалящеся, яко одолЂвшимъ тя побЂду приймуть. Се бо уже тобою, пресвЂтлый и словутный господине нашь, всЂ лобЂжени и уничижени суть».)

Другим доказом світського походження автора є тонке розуміння і відчуття ним різниці між церковнослов’янською і сучасною йому руською мовами. Так, під 1259 р., описуючи відбудований після пожежі Холм, автор згадує, що при «вежі» був колодязь: «стюденЂць, рекомый кладязь, близъ ея бЂ, сажений имущи 35» (стор. 559). Цей вислів дуже характерний. Автор вживає тут живе народне слово стюденЂць, але зразу ж для читачів, які звикли більше до церковнослов’янщини, подає церковнослов’янське значення цього слова «рекомый (тобто) кладязь». Навпаки, під 1251 р. знаходимо пояснення церковнослов’янського слова народним словом: «воставше же зажьгоша колымагы своя, рекше станы, во день воскресения, рекше недЂлю» (стор. 538). Тут церковнослов’янське слово воскресение пояснено народним словом недЂля. /78/ Таких пояснень не було б у духовної особи, яка звикла до церковнослов’янщини. Наприклад, любомльський редактор знає слово «недЂля» тільки в його церковнослов’янському значенні, тобто тижня: «и не вкуша по семь недЂль ничесоже» (1288, стор. 603).

Вказівкою на те, що автор був світською людиною, є його описування походів і боїв, що свідчить про знання військової справи та велику любов до неї. Виявляється це в поетичному описі розміщення військ, їх зброї, воєнної сутички. Так, наприклад, під 1252 р. описується татарське озброєння руських полків, які прийшли допомагати Белі: «БЂша бо кони в личинахъ и в коярЂхъ кожаныхъ, и людье во ярыцЂхъ, и бЂ полковъ свЂтлость велика, отъ оружья блистающася» (стор. 540). Під 1251 р. є такий опис розміщення полків: «и воружьшимъся пЂшьцемь изо стана, щитЂ же ихъ яко зоря бЂ, шоломъ же ихъ яко солнцю восходящу, копіемь же ихъ дрьжащимъ въ рукахъ яко тръсти мнози, стрЂлцемъ же обаполъ идущимъ, и держащимъ въ рукахъ рожанци своЂ, и наложившимъ на нЂ стрЂлы своя противу ратнымъ» (стор. 540). Або опис сутички: «Ляхомъ же осторожившимся, нападоша нощь на Ляхы, а Руси не осторожившимся. Ляхомъ же крЂпко борюще и сулицами мечюще и головнями, яко молния идяху и каменье яко дождь c небеси идяше» (стор. 538) ¹.

¹ Під тим же роком говориться про вказану вже пісню в честь Данила, і, можливо, ці поетичні описи запозичено з неї.

Та найважливіше, що іноді при порівняннях автор користується таким матеріалом, який духовна особа, мабуть, не брала б до уваги. Так, під 1252 р. боротьбу половців, Русі і ятвяг з німцями у розсипному строю порівнює з турніром: «НаутрЂя же выЂхаша НЂмцЂ co самострЂлы, и Ђхаша на нь Русь... и гонишася по поли подобно игрЂ» (стор. 543).

Таким чином, здавалось би, що світський характер автора не підлягає сумніву. Проте є інші дані в літопису, які суперечать цьому. Докладний опис церкви св. Івана і церкви Богородиці в Холмі під 1259 р. і насамперед та теплота, з якою описує їх автор, важко поєднуються з уявленням про світський характер літописця. Не менш суперечать цьому деякі риси релігійного світогляду автора, які, хоч і могли бути загальною рисою всієї інтелігентної верстви того часу, все ж, очевидно, не були б виражені світською людиною. Так, під 1258 р. автор, згадуючи литовських богів Андая /79/ і Диверикса, називає їх бісами: «тужаху же... взывающе богы своя, Андая и Диверикса, и вся боги своя поминающе, рекомыя бЂси» (стор. 556). Під 1256 р., при описі смерті ятвязького князя, з’являється знову в автора така характерна фраза: «и летящу ему [тобто пораненому насмерть ятвязькому князю] до землЂ изыде душа его со кровью во адъ» (стор. 553). Обидві ці фрази пройняті релігійним світоглядом (диявольська основа всякої іншої віри і приналежність кожної «поганської» душі до пекла). Такий самий світогляд автора виявляється також в описаній ним (під 1250 р.) релігійній практиці татар. Тут читаємо про те, що Данило «нача болми скорбЂти душею, видя бо обладаемы дьяволомъ... приходяшія цари и князи и велможЂ, солнцю и лунЂ и земли, дьяволу и умершимъ въ адЂ отцемъ ихъ u дЂдомъ u матеремъ водяше... покланятися» (стор. 535). Цей спосіб уявлення відрізняється від уявлень світського автора «Слова о полку Ігоревім». Висвітлювати такі думки, як у двох перших випадках, без потреби могла тільки особа, яка вже звикла до аскетичного способу життя.

Крім цього, є ще інші дані, які свідчать про близькість редактора до духовного стану. Як відомо, Галицько-Волинський літопис взагалі не цікавиться церковними справами і торкається духовних осіб остільки, оскільки вони при певній нагоді використовуються князями в їх політичній чи культурній роботі. Проте холмський редактор інколи відступає від цього загального правила. У вставному абзаці, поміщеному під 1223 р., який, як ми вказали, належить цьому ж автору, він несподівано дає перелік володимирських єпіскопів і короткі теплі спогади про них. Такий перелік, не викликаний потребою, очевидно, не вставила б сюди світська особа.

Як же погодити ці суперечливі дані літопису: з одного боку — про світський, а з другого — про духовний характер особи цього редактора? Думаємо, що розв’язання знайдемо тільки в припущенні, що наш редактор довгий час служив у короля Данила як світська особа на посаді печатника чи нотаріуса, однак під старість, близько 1260 р., перейшов до, духовенства, можливо, зайняв високу посаду при холмській єпіскопи. Як побачимо нижче, є переконливі дані, що подібну кар’єру зробив і його попередник, редактор зводу 1234 р. /80/

Спроби назвати редактора зводу 1266 р.

В літературі були спроби назвати ім’я цього редактора. Був висловлений здогад, що ним міг бути стольник Яків, якого. в 1240 р. Данило посилав наводити порядок в коломийській землі. Але цей здогад підтверджувався тільки докладно описаною драматичною сценою під 1240 р.¹

¹ Див. Т. Коструба, Галицько-Волинський літопис, I, Львів, 1936, стор. 20.

Проте нам здається, що більш певні літописні дані вказують не на стольника Якова, а на іншу особу як автора зводу 1266 р. Звичайно, було б дивно, якби редактор, велику активність якого ми вище відзначили, не назвав себе де-небудь на сторінках літопису. Ми вважаємо, що цією особою є Діонісій Павлович, про якого пишеться в статті під 1257 р. (стор. 555). Це визначний боярин Данила. Можна стверджувати, що Діонісій був сином Павла, теж Данилового боярина, згаданого під 1228 р. (стор. 503), а батьком Павла Діонісієвича, прихильника князя Мстислава (пор. під 1289 р., стор. 612), який дістав, очевидно, ім’я Павло в честь свого діда. Отже, для цієї родини характерне, що як дід, так і внук виконують більш політичну, ніж воєнну місію. Дід Павло був послом князя Данила до половецького князя Котяна, а внук Павло виконує таку ж функцію у Мстислава Даниловича в справі захопленого Юрієм Львовичем Берестія, спочатку разом з єпіскопом Євсигнієм його послали до князя Льва, а потім з Семеном Дядьковичем — до князя Юрія. При цій нагоді доручено Павлові впорядкувати і суто адміністративні справи — на випадок від’їзду Юрія Львовича з Берестія «нарядити» для Мстислава Даниловича як в Берестії, так і в Кам’янці «кормъ и питье». Відзначена в літопису під 1257 р. функція Діонісія Павловича має теж більш адміністративний, ніж воєнно-оперативний характер. Після невдалої «кремянецької раті» татарського полководця Куремси князі Данило, Василько і Лев посилають Діонісія з каральним загоном на Межибожжя, на болоховців і «татарських людей», які добровільно підкорились татарам. Про адміністративно-каральний, а не воєнно-оперативний характер цього походу свідчить та обставина, що в цьому поході немає /81/ ніяких боїв, не беруть в ньому участі самі князі, а тільки їх «людьех «потомъ же воевахуть людье Данилови же и Василкови Болоховъ, а Львови Побожье и люди татарьскыя» (стор. 555). Таким чином, цей похід подібний до описаного під 1241 р. походу печатника Кирила проти тих же «татарських людей». Вказана тут традиційна дипломатична і цивільна служба родини Павловичів пов’язується з виявленими нами даними про холмського редактора.

Рід Павловичів, напевно, походив з духовного середовища. Про це свідчить ім’я Діонісій, яке, як правило, мають тільки духовні особи — єпіскопи, ігумени тощо (пор. «Указатель к первым восьми томам собрания русских летописей»). Власне завдяки духовним традиціям свого роду Діонісій дістав таке ім’я. Але ці традиції, з одного боку, мали вплив на нахил членів родини більш до цивільної, ніж до військової служби, а з другого — і на їх захоплення «книжним ділом», потрібним не тільки для канцелярської і дипломатичної служби, але і для літературних літописних занять.

Перейдемо до найважливішого факту. Вище ми відзначили, що холмський редактор був разом з печатником Кирилом в його каральній експедиції проти болоховських «татарських людей» (Іпат., 1241 р.). Там ми висловили здогад, що він був тоді помічником Кирила і що згодом дістав, очевидно, його посаду печатника. А тепер із статті під 1257 р. ми довідуємося, що князі Данило, Василько і Лев посилають з такою ж каральною експедицією і в ті самі місця Діонісія Павловича, очевидно тому, що він уже раніше там виконував подібне завдання, знав місцевість і відносини і мав одночасно впорядкувати адміністративні справи. Отже, це був колишній головний помічник Кирила, тобто відзначений нами автор. Далі ми бачимо, що Діонісія Павловича посилають в цю експедицію князі Данило, Василько і Лев. Це сталося тому, що на згаданій території схрещувались державні інтереси як Данила і Василька, так і львівського князя Льва. Адже недаром «людье» Льва підкоряли Побожжя. Це було на початку 1255 р. Коли ж наприкінці цього року (Іпат., 1259) Куремса напав на Волинь, Данило посилає до Льва з просьбою про допомогу; серед послів ми знаходимо й автора. /82/ Вимога допомоги від Льва була оправдана тим, що Куремса, очевидно, загрожував і державним інтересам Льва на Побожжі. Посланцем був, напевно, Діонісій, якого весною цього ж року посилали на «татарських людей» не тільки Данило і Василько, але й князь Лев, з метою впорядкувати, імовірно, і його справи. Отже, чи не був автором, що бачив пожежу Холма із Львова, саме Діонісій Павлович? Не перешкоджає цьому припущенню обставина, що автор так коротко, майже одним словом, описав цю свою екскурсію на Межибожжя. Як відомо, вона не мала характеру воєнного походу, не було ніякої битви з противником. До того ж, у цьому місці автор зібрав багато даних про події і не мав часу довго спинятися на них.

Мовні зацікавлення редактора зводу 1266 р.

Роботу над своїм зводом автор почав уже як духовна особа, і звідси походять ті підкреслені нами елементи духовного уявлення. Але довголітня попередня світська служба, навики і зацікавлення глибоко вкоренилися в його психіку і не могли не залишити в літопису слідів. Між іншим, любов до поетичних, влучних зворотів виявлялася в одній стилістичній особливості цього автора, за якою легко можна пізнати його вставки в тексті попередника. Це нахил до зворотів із словом золъ, зло. Під 1256 р.: «злЂ створилъ еси»; під 1254 р.: «Володиславъ вожьже... околняя и зло створи»; під 1252 р.: «О, злЂе зла! златомъ ослЂпи очи свои»; під 1251 р.: «тЂмъ бо зло створиша», «Ляхомъ же злЂ стражюшимъ»; під 1250 р.: «избавленъ бысть Богомъ злого ихъ бЂшенія», «о злЂе зла честь Татарьская»; під 1249 р.: «Жирославъ же приведе Володислава злого мятежника землЂ»; під 1248 р.: «побЂгоша зліи поганіи», «Скомондъ и Борутъ зла воиника». Вказаний нахил до зворотів із злом вперше відзначено у фразі під 1229 р. про ріку Скирт, яка «злу игру сыгра гражаномъ». Цю фразу запозичив автор у Малали і вставив її в текст свого попередника.

Коли ж знаємо тепер цю особливість редактора зводу 1266 р., то мусимо визнати як його ж вставку не тільки запис під 1221 р., де повторюється мотив із «злою грою», але й запис про «Омира» під 1233 р.: /83/ «О лесть зла есть: якоже Омиръ пышеть... о злЂе зла зло есть» ¹.

Крім того, робота в княжій канцелярії, насамперед дипломатична служба та пов’язане з нею перебування серед різних народів, викликали в автора зацікавлення чужими мовами і відчуття особливостей своєї народної мови. Ми відзначали вже, що автор уміє відрізнити нюанси руської народної мови від церковнослов’янської: стюденець — кладязь; недЂля — воскресенье; цікавиться чеським словом okoli — околняя, наводить ятвязьке слово жака (Schagars — хворостъ), вводить польське слово крежовник (krzyżownik, krzyżak), пояснюючи, що це так звані на Русі («рекомые») Соломоничі і т. д. Цей редактор взагалі має чутке вухо на всякі чужі слова, зокрема на такі, які недавно стали засвоюватись серед сучасної йому інтелігентної дружинної верстви. Таким словом є, наприклад, колымагъ, чужомовне походження якого він відразу підкреслює. Так, у статті під 1254 р. Данило каже: «азъ же пойду въ колымагъ свой», і уже від себе автор пояснює «рекше во станъ» (стор. 547). Те саме читаємо під 1251 р.: «зажьгоша колымагы своя, рекше станы». До таких слів, імовірно, належить і незрозуміле слово кояри, записане без пояснення під 1252 р.: «НЂмци же дивяшеся оружью Татарьскому: бЂша бо кони в личинахь и в коярЂхъ кожаныхъ» (стор. 540). Це, очевидно, запозичене татарське слово, бо тут, власне, описується татарське озброєння ².

¹ Інші улюблені цим автором звороти і слова ми навели раніше, характеризуючи матеріал, який допомагає визначити межі роботи цього холмського редактора.

² Мабуть, монгольська назва попони: пор. «Краткий монгольско-русский словарь», М., 1931: хун — чохол, ар — плечі.

Іноді автор любить просто похвалитися знанням чужомовної лексики. Так, під 1252 р. він пояснює, що слово «Сальцбурський» (в Іпат. «Жалошь Пурьскый») в перекладі на руську мову означає «Сольный» (Іпат. «Сольскый»). Під 1257 р. він робить те саме з словом рикс: «риксъ ти Угорьскый, рекше король, много обЂщаеть, но нЂ исправить» (стор. 554). Він же залюбки застосовує до австрійських володарів німецьку назву княжого достоїнства: «герцЂкъ», «герцюкъ» (пор. під 1235, 1252, 1257 рр.). Отже, і це зацікавлення холмського редактора чужомовними словами дозволяє нам відшукати деякі вставки в праці попередника. Так, /84/ цілий уривок під 1207 р. про вбивство імператора Філіппа, який закінчується перехідною фразою «Но мы на преднее возвратимся...», ми сміло можемо вважати вставкою цього редактора на основі німецького титулу Людовика «лонокрабовичь», тобто ландграфович. Велика вставка під 1208 р., яка починається словами «король же з великою любовью посла воя...» (стор. 484) і закінчується «король же АндрЂй не забы любви своей... но посла воя» (стор. 486), теж належить цьому ж автору; це видно з характерного для нього пояснення в цьому уривку слова колымагъ: «и возвратишася во колымагы свои рекше во станы» (стор. 486).

Церковні та державно-політичні погляди редактора зводу 1266 р.

Перебування автора в західних державах (Польщі, Австрії тощо) мало вплив на його церковно-організаційні погляди і політичні переконання. Автор схвалював церковну унію Данила і сприяв їй до кінця свого життя. Літопис дає нам повне право стверджувати це з усією рішучістю. Цікаво, що цей редактор, у праці якого на кожному кроці виявляється безмежна любов до Данила, до його дітей ¹ і його роду, який радіє кожним його успіхом і сумує з приводу кожної, навіть малої, невдачі, — цей редактор ніколи і ніде не кинув жодного слова докору папі за недодержання обіцянки організувати хрестовий похід проти татар і допомогти Данилові. Вражає також те, що ніде не згадано й про розрив Данила з папою. Проте, незважаючи на цю схильність до унії, автор залишався вірним своєму обрядові, що виразно підкреслено під 1255 р., що нібито при укладанні унії папа «кльняше тЂхъ хулящимъ вЂру ГрЂцкую православную» (стор. 548) ².

¹ Під 1245 р. він відзначає перший виступ Льва в боротьбі з Ростиславом біля Перемишля: «Посласта Льва млада суща и яко ни во бой ему внити младу сущу» (стор. 529); під 1249 р. тішиться, що молодий Лев ламає свій спис на воєводі Філі: «О того же гордаго Филю Львъ младъ сы, изломи копье свое» (стор. 524); під 1256 р. відзначає перший виступ Шварна у поході Данила на ятвяг: «И поиде Данило на ЯтвязЂ съ братомъ и сыномъ Лвомъ и c Шварномъ младу сущу ему» (стор. 551).

² Ці слова літописця не знаходять підтвердження у відомих буллах папи Інокентія. Навпаки, ці булли містять щось зовсім протилежне. Пор. Н. Дашкевич, Первая Уния юго-западной Руси c католичеством (1246 — 1254), К., 1884, стор. 32. /85/

Щодо політичних поглядів цього редактора, то ми вже мали нагоду (стор. 40) відзначити, що цей автор від часу коронації (Іпат., 1255), якщо не пропускає титулу Данила, то постійно і послідовно називає його королем. Це, безумовно, свідчить про ставлення автора до самого факту коронації. Автор її прихильник, вона є вершиною його політичних мрій. Це також слід вважати впливом Заходу, зокрема, можливо, і сусідньої Угорщини. Автор, очевидно, ровесник Данила і, мабуть, в дитячі роки виховувався разом з ним в Угорщині, будучи там із своїми батьками (в оточенні молодого Данила) в еміграції. Вже тоді міг справити на нього враження блиск, що оточував «рикса». Щира прив’язаність до свого володаря сповнювала його мрією, що йому доведеться колись побачити таку саму розкіш і при Данилі. А втім, якщо відкинути таке припущення, то, безперечно, на цю мрію могла вплинути ознайомленість автора з Угорщиною або самого як дипломата, або у супроводі Данила. Ми бачимо його, наприклад, разом з Данилом при зустрічі з угорським королем у Пряшеві в 1249 р. (Іпат. 1252). Він висловлює радість з того приводу, що Данило, як рівний з рівним, «Ђха подлЂ короля», що Данило викликав повагу короля і цісарських послів. Зрештою, фактичні державно-політичні відносини, що склались тоді в Галицько-Володимирському князівстві, могли ще більше вплинути на мрії автора, хоч би з того приводу, що вони нагадували багато де в чому мадьярський тип феодальних відносин. Наслідники спадщини князя Романа Великого Данило і Василько, хоч згідно із староруським спадковим княжим правом були цілком незалежними володарями, на практиці їх відносини склались так, що князь Василько до смерті Данила міг вважатися його васалом. Ніякої важливішої справи, хоч би вона стосувалась тільки його власної землі, Василько не вирішував без поради і схвалення Данила. Такі відносини склались також між Данилом і його сином Львом, наділеним уже близько 1250 р. окремою волостю, а потім і його іншими синами. Не було б, очевидно, надто сміливою думкою вважати, що на це вплинув неписаний заповіт князя Романа Великого, якого дотримувалась його вдова і так виховала своїх дітей. Цей заповіт сприяв зміцненню Галицько-Володимирського князівства, однак виконати його /86/ означало б змінити віковічне руське державно-спадкове право. В кінці XIII ст. Галицько-Волинський літопис відзначає «підручних князів ¹, а в XIV ст. не було вже поділу держави на удільні волості. Але за часів Данила, хоч Василько добровільно визнав зверхність брата, цей порядок міг не закріпитися (і дійсно, він змінився після смерті Данила і Василька). Закріпити його назавжди могла, як здавалось у той час, тільки коронація. І якщо Галицько-Волинський літопис подає звістку, що Данило згодився на коронацію (між іншим, за намовою матері — «убЂди его мать его», 1255), то слід вважати, що мудра вдова Романа мала на увазі не лише зміцнення влади перед загрозою татар, але й заповіт свого чоловіка відносно зміни руського державно-спадкового права. Наш автор, очевидно, знав заповіт Романи ² і погоджувався з думкою княгині Романової.

¹ Підручним князем Данила був уже з половини 30-х років XIII ст. князь луцький Іван, син князя Мстислава Німого, який перед смертю дав «отчину свою князю Данилови и сына своего поручивъ Йвана» (1226, стор. 501). В другій половині XIII ст. Галицько-Волинський літопис називає князя Василька вослонімського просто воєводою князя Володимира Васильковича: «Володимиръ... же отряди воєводу Василка князя Вослонимьского» (1281, 583); «посласта воеводы: Левъ посла... Тюима... а ВолодимЂръ посла со своєю ратью Василка князя и Желислава» (1282, стор. 586). Так само про Юрія, князя пороського, літопис говорить, що він просто служить князеві Володимирові, а потім — Мстиславу Даниловичу: «Мьстиславъ посла вборзЂ гонцЂ, по Юрьи князи Пороскомъ... тогда бо Юрьи Пороский служаше Мьстиславу, а первое служилъ Володимиру» (1289, стор. 612).

² На підставі сказаного раніше це не можна беззастережно визнавати пізнішою підробкою того, що пише Татіщев під 1203 р. про плани Романа Великого змінити спадкове право старої Русі, тобто провести реформу на зміненій спадковій основі всього державного устрою Русі (В. H. Tатищев, История Российская, ч. III, М., 1774, стор. 336 — 338).

Але державно-політичні погляди цього редактора не закінчувались на цьому. Є в них ще одна ідея, зародження якої в даному випадку слід шукати в поглядах князя Романа Великого. Її можна назвати теорією другого Києва — Русі. Перший Києв занепав, на його місці з’явився «другий Київ» — Галич. Такий погляд виник у Романа і галичан уже тоді, коли Роман у 1201 р. приєднав на деякий час Київ до Галицько-Володимирського князівства і посадив у ньому свого намісника князя Інгвара Ярославича. Цей погляд зміцнився /87/ ще більше за часів Данила перед приходом Батия, коли самі київські князі стали нехтувати своїм уділом і намагалися «перескочити» на галицький престол (Михайло чернігівський і його син Ростислав). Перед самим наїздом Батия на Київ Данило ставить там намісником воєводу Дмитра. Остаточно цей погляд сформувався після розгрому Києва Батиєм.

Галич — Холм стали вважати єдиним спадкоємцем Києва, інакше кажучи, другим Києвом. Було це щось подібне до теорії «третього Риму», яка виникла в XVI ст. у Москві після занепаду Візантії. Проте в цьому випадку запозичень із Києва було значно більше, ніж у проповідників теорії «третього Риму»: Галицько-Володимирське князівство перейняло не лише становище, значення і всі інші функції та зовнішні емблеми старого Києва (пор. орел на стовпі в Холмі, Іпат., 1259), але й саму назву «Русь», не в широкому династично-державному (політичному) розумінні, а в тому вужчому, що раніше відносилось насамперед до населення Київщини. Про процес, який відбувся тоді серед населення галицько-володимирської території, можна сказати, перефразовуючи слова «ПовЂсти времяньных лЂт», що тоді «отъ Кыева бо прозвашася Русью, a первЂе бЂша Волиняне, Галичане».

Редактор холмського зводу 1266 р. був одним з найбільших пропагандистів теорії «другого Києва». Робимо цей висновок на підставі любові цього редактора до назв «Русь», «руський». Ні в одній частині руського літописання не знайдемо стільки цих назв, як саме в цього редактора. Вони особливо вражають, якщо взяти до уваги майже повну відсутність цих назв у північних літописах XIII ст. (переказах північних подій XIII ст. у Лаврентіївському і Новгородському списках тощо). Найважливіше те, що ці назви застосовуються редактором зводу 1266 р. і до галицько-волинської території, і до народу — річ майже небувала в Київському чи північних літописах.

Наведемо приклади.

1. Русь в значенні народу Гиличини — Волині. Під 1249 р. розповідається, що Ростислав Михайлович привів на Данила угрів і поляків, а біля Перемишля зібрав ще «тъземьлЂцъ» (стор. 532). Під час бою ті «тъземьльцЂ» вже називаються «Руссю»: «Ростиславъ /88/ ...исполчивъ же вои своя, Русь и Угры и Ляхы, и поиде противу» (стор. 533); їх б’є Данило, і тут вони знову Русь: «Данилови же женушю ...на Угры и Русь бющю Ђ» (стор. 534); військо Данила, в складі якого були галичани і волинці, угорський полководець Філя називає, за словами редактора, також Руссю: «рекущю [Філі] яко Русь тщиви суть на брань» (стор. 533). Під 1251 р. «Русь» — це військо Данила: «Ляхомъ же острожившимся нападоша [ятвяги] нощь на Ляхы, а Руси не острожившимся» (стор. 538); «и гнаша Русь и Ляхове по нихъ» (стор. 539). В такому ж значенні вжито термін «Русь» під 1252 р.: «и посла Данило Тевтивила и помочь себЂ и c нимъ Русь и ПоловцЂ» (стор. 542); «наутрЂя же виЂхаша НЂмцЂ co самострЂлы, и Ђхаша на нЂ Русь с Половци» (стор. 543); «выЂха же Тевтивилъ изъ города, Русь и Половци Данилови c ними» (там же). Те саме під 1254 р.: «и ста [Данило] близь града рекомого Насилья [на Чехах], слышавъ яко Русь и Ляхове яти суть во градЂ томъ» (стор. 547; справа йде про полонених дружинників Данила та його союзників поляків). Під 1259 р. Руссю названо взагалі все населення Галицько-Волинського князівства. Побудувавши Холм, «Данило... нача призывати прихожаЂ НЂмцЂ и Русь, иноязычники и Ляхы» (стор. 558).

2. Руська земля — в значенні Галицько-Волинського князівства Данила. Під час походу Батия «Данило... приЂхавъ въ Синеволодьско... воротися назадъ во Угры, не може бо пройти до Рускоє земли, зане мало бЂ c нимъ дружины» (1240, стор. 523); «слыша о братЂ си и о дЂтехъ — о княгини своей, яко вышли суть из РускоЂ землъ в Ляхы предъ... Татары и потосьнуся взыскати ихъ... и жалишаси о побЂдЂ землЂ Руское» (там же, стор. 524); «и бысть ту [в Вишгороді, на Мазовші] дондеже вЂсть прия, яко сошли суть изъ землЂ Руское безбожний» (з Галичини в Угорщину).

Проте найбільш, можливо, виявлені погляди нашого редактора на зміст поняття «Руская земля» в його словах під 1250 р. з приводу приниження Данила перед Батиєм: «О злЂе зла честь Татарьская! Данилови Романовичю князю бывшю велику, обладавшу Рускою землею, Кыевомъ и Володимиромъ и Галичемъ, co братомъ си, инЂми странами: нынЂ сЂдить на колЂну /89/ и холопомъ называється...» (стор. 536). Отже в розумінні автора, «Руская земля» — це Київ, Володимир Галич. Решта — «инии страны». Але тому, що Данило володів цією «Рускою землею» не в Києві, а в Галичі то центром Русі став тепер Галич, або, точніше, Галицько-Володимирське князівство. В такому ж значенні вжито там цей самий вислів у наступному реченні: «Его же отець [тобто Роман Великий] бЂ царь в Руской землЂ, иже покори Половецькую землю...». Роман, як відомо, володів також Галичем, Володимиром і Києвом.

Слід звернути ще увагу на ті випадки, де автор залюбки вживає форми рускый, коли він характеризує окремі галицько-володимирські звичаї тощо: пор. «руская брань» — «и уведевъше Ляхове, яко крЂпцЂе брань руская належить, начаша просити милость получити» (1245, стор. 529); «руская крЂпость» — «всЂдше же поидоша [війська Данила] и умякчиша сердца Ятвязьмь, узрЂвше крЂпость Рускую и Лядьскую» (1251, стор. 539); «рускый обычай» — «самь же [Данило] Ђха подлЂ короля, по обычаю Руску: бЂ конь подъ нимь дивленію подобенъ...», «рече ему король: не взялъ быхъ тысяще серебра за то, оже еси пришелъ обычаемь Рускимь отцевъ своихъ» (1252, стор. 541); руское устремленье» — «НЂмцЂ же видЂвше устремленье Руское крЂпко, и побЂгоша» (1254, стор. 547).

Ми навели тут тільки найбільш переконливі приклади. Для того, щоб уникнути непорозумінь, ми залишаємо випадки вживання редактором термінів Русь, руская земля, рускый у вказаному значенні, які знаходимо у вставках редактора в тексті його попередника, наприклад під 1201, 1208, 1217, 1226 рр. Думаємо, що і наведених прикладів досить, щоб переконатися, як сильно в 70-х роках XIII ст. (коли працював цей редактор) пропагувалися в Галицько-Володимирському князівстві ці терміни, яке надавалося їм значення і який політичний зміст вкладався в цю пропаганду. Проте ця пропаганда не починається в 70-х роках. Як уже ми відзначили, теорія «другого Києва» остаточно сформувалася після зруйнування Києва Батиєм, і тому початок пропаганди Русі — Галича веде нас до перших років другої половини XIII ст. І справді, редактор холмського зводу 1266 р. лише продовжив і посилив таку ж /90/ пропаганду свого попередника, редактора зводу 1234 р. Вже в останнього знаходимо підкреслення «руськості» Галича ¹.

¹ Наводимо тут приклади з тексту, який, безперечно, можна визнати власним текстом редактора редакції 1234 р.

Після перемоги Мстислава Удатного і Данила над Коломаном у Галичі автор радіє з «божої ласки» для Галича «тако бо милость отъ Бога Руской землЂ» (1219, стор. 493); під 1229 р. він відзначає, що галицький ворохобник Судислав радить угорському королеві: «изыдЂте на Галичь и приймете землю Рускую» (стор. 507). Під тим самим роком у редактора зводу 1234 р. кілька разів зустрічаємо термін Русь у значенні полків Данила: «Русь же догнаша Милича и Старогорода и нЂколко селъ Воротиславьскихь заяша» (стор. 504); «аще насъ Русь плЂнять, то кую славу Кондратъ прииметь... не дай славы Руси, ни погуби града сего» (стор. 505); «створиша же межи собою клятву Русь и ЛяховЂ...» (там же). В такому ж значенні зустрічаємо цей термін під 1211 р.: «бывши же сЂчи велицЂ, и одолЂша Ляхове и Русь» (стор. 488); «и Быковенъ взять бысть Ляхи и Русью» (там же). В обох випадках Русь — це сполучені полки Данила і пересопницького князя Мстислава. Нарешті, під 1229 р. знаходимо «рускую хоруговь», «рускый бой», «рускую челядь»: «На утрее же Данилъ и Василко... поидоста ко граду; Кондрату же любящю Рускый бой и понужающу Ляхы свое...» (стор. 504); «аще Руская хоруговь станеть на забролЂхъ [Каліша], то кому честь учинити; не Романовичема ли» (стор. 505); «створиша же межи собою клятву Русь и Ляхове, аще посемь коли будеть межи ими усобица не воевати Ляхомъ Руское челяди, ни Руси Лядьской» (там же).

Попередня     Головна     Наступна