[Герої та знаменитості в українській культурі / Ред. О. Гриценко. — К.: УЦКД, 1999. — С. 97-165.]

Попередня     Головна     Наступна

Олександр Гриценко

Духовний батько нації (Тарас Шевченко)

Завдання цього дослідження — дещо відмінне від тих завдань, які традиційно ставить перед собою шевченкознавець.

Тут ітиметься не про те, щоб аналізувати Шевченкові тексти та «розкривати їхній іманентний смисл» (чи, як казав колись Драгоманов, «розсудити об тім, що таке справді Шевченко сам по собі» — що нині виглядає як культурологічна нісенітниця), і не про відшукування невідомих чи «призабутих» фактів поетової біографії, й навіть не про рецепцію Шевченкової творчості.

Власне, про суспільну рецепцію Шевченка таки йтиметься, але — лише як про частину аналізу значно ширшого потоку культурної комунікації про Шевченка — його поезію, його особисту долю, його роль і вплив на долю народу (нації), на національну культуру й національну свідомість; аналіз численних міркувань щодо символічного (ідеологічного, міфологічного) значення цієї постаті в нашій культурі й так званій «національній думці»; нарешті, аналізу в цьому світлі незліченних проявів культу Шевченка у повсякденному житті, аби з’ясувати, як і які ідеологеми, уявлення, цінності, пов’язані з цією постаттю, «матеріалізувалися» в культурних практиках та культурних інституціях українського суспільства.

Так широко поставлена проблема розпадається на кілька менших, але більш конкретних. Вкажемо на головні з-поміж них.

Перша — проблема популярності Шевченка як поета (поета «взагалі» і поета власне українського, що не зовсім те саме) та як особистості (в різних його прижиттєвих іпостасях: як українського, чи, для когось — малоросійського літератора, як реального чи віртуального громадсько го, національного діяча, як помітного члена петербурзького «інтелігентного товариства» та ін). Ця проблематика охоплює цілу низку питань: як приходили до читача поетові вірші, які саме і коли; в якій матеріальній формі і якому контексті вони приходили, хто були їхні читачі (соціально, мовнокультурно, національно) і наскільки масовими вони були, яким було їх сприйняття.

Друга проблема, ніби похідна він першої: яким бачило Шевченка тодішнє суспільство — читацька публіка (на Україні, в Петербурзі, в Галичині), літературно-мистецьке середовище, національні еліти (реальні чи лише потенціальні, як у випадку українців); зокрема — яку біографію поета витворювала «культурна комунікація» в масовій свідомості (за життя, /98/ одразу по смерті, врешті, після появи ґрунтовних біографічних досліджень) та яке місце в культурі та суспільному житті йому відводила.

Нарешті, третя проблема, яка логічно випливає з двох попередніх — це культ (чи, власне, культи) Шевченка: їх виникнення та становлення, головні міфологічні нарації цих культів, пов’язані з ними ідеологеми та ціннісні уявлення, ритуали, кола поклонників та поборювачів (бо й таких не бракувало), основні хронологічні періоди та різновиди цих культів, їхнє культурне та суспільно-політичне значення.

Очевидно, що внаслідок такого дослідження в принципі неможливо було б встановити раз і назавжди, в чому полягає роль і значення Шевченка, яке його місце в нашій культурі, бо цих ролей і місць було і є багато, отже, і значення його для різних часів і різних суспільних груп було далеко не однакове, тож просто невірним, науково некоректним було б оголошувати якусь одну інтерпретацію Шевченка та його ролі (місії) — істинною, а всі інші — непорозуміннями, помилками, проявами «сліпоти» (повної чи часткової), а то й взагалі — «фальсифікаціями».

Напевно, фальсифікаціями можна називати, скажімо, приписування Бєлінському позитивної рецензії на «Кобзар» при повному замовчуванні його лайки на адресу поета в приватному листі, але такі явища, як, наприклад, супроводжувані численними цитатами доведення того, що Шевченко був атеїстом або ж глибоко віруючим, революціонером-демократом або ж «паном над панами» — для нашого дослідження є нічим іншим, як красномовними фактами культурної комунікації про Шевченка, об’єктами не спростування, а уважного вивчення.

Уявлення про Шевченка як поета й особистість, як культурного й національного діяча змінювалися, часто — значно, з появою нових, повніших і точніших зібрань творів, нових критичних чи наукових розглядів, нових біографічних досліджень. Але ще більше вони змінювалися під впливом нових поворотів у національній політиці Російської імперії чи СРСР, внаслідок розвитку (чи, навпаки, чергового погрому) української культури, внаслідок переосмислення національними елітами історичного шляху України та ролей окремих видатних особистостей на цьому шляху. Отже, «шевченківський» комунікаційний потік неможливо зводити лише до поетових творів, літературознавчих розвідок про його життя і творчість, чи до таких специфічних культурних явищ, як «Заповіт» мовами світу» чи збірки принагідних висловлювань численних видатних діячів про Шевченка, які буцімто свідчать про його «світову велич».

Навіть перший погляд на цей комунікаційний потік дозволяє вичленувати в ньому кілька, умовно кажучи, рівнів, що характеризуються концептуально різними підходами до Шевченка як об’єкта: /99/

а) Шевченко як складник ідеологічних (політичних) побудов, у яких він носить переважно узагальнено-символічний характер; цей комунікаційний рівень можна було б назвати «національною думкою», абстрагувавшись від (але не ігноруючи) того відомого факту, що у своїх побудовах постать Шевченка широко вживали не лише представники українських еліт, але й ті, хто заперечував саме існування української нації;

б) Шевченко як об’єкт наукових досліджень (таку комунікацію узагальнено назвемо «шевченкознавством», безвідносно наукового рівня окремих її текстів);

в) літературно-мистецькі твори та практики, в яких фігурує Шевченко (чи то як герой, чи то як об’єкт мистецької рефлексії, ба й наслідування, або й «скидання з пароплава сучасності», як-от у Семенка) — цей комунікаційний потік назвемо «Шевченкіаною»;

г) дуже істотний за життя Шевченка та в перші роки по його смерті (поки не з’явилися ґрунтовні біографічні розвідки та більш-менш повні й солідно підготовлені видання творів) потік усної комунікації про поета, його долю, його «заборонені» поезії тощо;

д) нарешті, культурні практики, об’єкти, традиції та інституції, пов’язані з культом Шевченка (в тому числі й «іконоборчі»).

Зрозуміло, що така стратифікація є аналітичною умовністю, адже, по-перше, чимало текстів, практик, «комунікаторів» діють на кількох рівнях (чи то водночас, чи то поволі дрейфуючи); по-друге, основні міфічні наративи, пов’язані з Шевченком, та ідеї й цінності, що з цими наративами асоціюються, охоплюють більшість чи й усі згадані комунікаційні рівні.

Наприклад, ключові ідеологеми щодо Шевченка, «класової суті» його творів, його революційності тощо, сформульовані у «Тезах до 120-ліття з дня народження Т. Г. Шевченка» 1934 року, тут же знаходили «розвиток» у «радянському шевченкознавстві» Шабліовського та його колег, потім — у белетристиці на кшталт «Тарасових шляхів» Оксани Іваненко, нарешті, у бучних ювілейних вшануваннях, які супроводжувалися аматорськими виставами-ритуалами на кшталт п’єски В. Долини «Мені тринадцятий минало» (Друга премія на Республіканському конкурсі Міносвіти та Спілки радянських письменників України), такої собі інсценізації фрагментів згаданої повісті О. Іваненко для шкільних драмгуртків [Долина].

Основна проблема, отже, полягає не в класифікації текстів чи культурних практик, пов’язаних з Великим Кобзарем, а у вичленовуванні згаданих основних міфологічних наративів та з’ясуванні пов’язаних із ними ідеологем, концепцій, цінностей. /100/

Очевидно, цілком розкрити цю проблему в межах нашого нариса не вдасться, — отже, дальший розгляд матиме неминуче шкіцеподібний та тезовий характер і по можливості базуватиметься на вже зроблених іншими дослідниками аналізах та висновках. Тож почнімо від розгляду окреслених вище «часткових» питань — Шевченкової популярності; розвитку його культу; врешті, творення його легендарних біографій.

Популярність

Спробуймо пригадати, які саме твори Шевченка є особливо популярними — — в тому сенсі, що їх знають, люблять, цитують, перечитують широкі маси читачів. Передусім варто зазначити, що дуже часто є так, що люблять одні, знають напам’ять інші, а перечитують або цитують ще інші твори чи фрагменти. Тож удамося до типології.

До першого типу — улюблені твори наймасовішого, «простого» читача — належить досить незначна частина поетового доробку. Це передусім «Катерина» та «Гайдамаки», кільканадцять невеликих ліричних поезій та балад, здебільшого знаних ще із шкільної програми. Втім, саме ці твори були популярні в «народі» віддавна. М. Рильський згадував у передмові до «Кобзаря» [К.: Держлітвидав, 1961]: «Я пам’ятаю, як за мого дитинства плакали сільські дівчата над «Катериною», як, затаївши дух, слухали селяни «Наймичку» й «Гайдамаків».

З такого роду свідчень багато авторів висновували доказ всепереможного таланту Шевченкового або його глибокої народності. Зовсім не заперечуючи цього, звернемо лише увагу, що з не меншими підставами можна говорити про геніальність і народність авторів мексіканських мильних опер, що над ними плачуть нині як сільські, так і міські дівчата, а також жінки середнього та похилого віку.

До другого типу — політично-популярних творів — належать здебільшого тексти пізніші, суспільно-сатиричні та історико-медитативні, як-от «Кавказ», «Сон», «Великий льох», «Стоїть в селі Суботові» тощо. Довгі десятиліття, коли забороненими були практично всі «націонал-патріотичні» тексти, саме «Великий льох» та «Суботів» виконували роль «попелу Клааса» для широких верств свідомого українства.

Натомість «Сон» та «Кавказ» мають популярність значно утилітарнішу — як арсенал літературних аргументів для промов, статей, навіть книг — більш чи менш чесних, але завжди керованих суспільно-політичною кон’юнктурою: раніше — антицарських чи антиросійських, тепер — прочеченських чи знов-таки антиросійських (з уточненням, що йдеться не про народ, а про старих і нових імперіалістів). /101/

До третього типу належать не так цілі твори, як уривки та навіть окремі рядки з Шевченка, що їх знають буквально всі й охоче цитують, часом навіть не знаючи, звідки саме їх узято.

Причина існування цієї групи популярних Шевченкових текстів — його центральний статус у шкільній програмі з української мови й літератури. Досить вичерпно її характеризує стаття про вивчення Шевченка у школі з «Шевченківського Словника»: на початку це — «Мені 13-й минало», «На панщині пшеницю жала», «Якби ви знали, паничі»; в старших класах — «Катерина», «Гайдамаки», «Три літа», «Сон», «Заповіт», «Кавказ», «І мертвим, і живим», «Наймичка», «Назар Стодоля» та ще кілька.

Таким чином, всі українські радянські діти віком від семи до п’ятнадцяти (коли, власне, й формується картина світу) щороку діставали чималі (хоча й препаровані) порції «кобзаря Тараса», тож не дивно, що серед вербальних цеглинок, з яких вони протягом усього життя будували свій особистий текст, чимало саме Шевченкових.

Підсумуємо: популярність Шевченкових текстів другого та третього типу є, по-перше, явно пізнішою за перший, по-друге, має причини нелітературні, по-третє, носить дещо вимушений характер, в ній бракує вільного читацького вибору. Натомість популярність текстів першої групи — найдавніша, найстабільніша й має явні ознаки вільного читацького вибору.

Як же історично формувалася популярність Шевченка? Через сто років після народження Шевченка М. Грушевський писав: «Поява першого «Кобзаря» 1840 р. і зараз потім «Гайдамаків» була многоважною подією українського життя. Справедливо зауважив визначний великоруський критик [Чернишевський у рецензії на перше число «Основи» — О. Гр.], що українське письменство, мавши в своїх рядах Шевченка, вже не потребувало ніяких доказів свого права на існування» [Ілюстрована історія України, с. 453].

За Грушевським, Шевченко фактично посів порожню до нього вакансію — «великого українського поета», основоположника нової літератури, — тим важливішу для цієї літератури й самої народжуваної нації, що вони на той час потребували доказів свого права на існування.

Однак таке усвідомлення Шевченкового місця в українській культурі (чи хоча б, на перший час, у «малоросійській» літературі) прийшло не одразу — більше того, широка популярність Шевченка як поета фактично передувала більш-менш широкому усвідомленню факту існування якоїсь окремої «малоросійської» літератури.

Власне, цитата з Грушевського потребує кількох уточнень. По-перше, відгук Чернишевського стосується не першого, маленького /102/ «Кобзаря» 1840 p., а публікації 1861 року, коли і постать, і поезія Шевченка були давно й широко знані не лише в Україні, а й серед загально-російської освіченої публіки. По-друге, на момент появи першого «Кобзаря» надто важко було вказати на якийсь повноцінний культурний процес, що його можна б назвати «українським життям» у національному, а не регіональному сенсі.

Власне кажучи, «Кобзар» і «Гайдамаки» стали спершу помітними подіями загальноросійського культурного життя, регіональною часткою якого тоді в основному залишалося культурне життя Наддніпрянщини. Опубліковані в Петербурзі, ці книжки значною мірою в Петербурзі й розкуповувалися — мабуть, переважно серед «просвіщенних землячків», яких там була не одна тисяча — від титулованих Апостолів, Полетик та Безбородьків до голодних студентів, і більшість із них, мабуть, частенко зітхала за рідними садочками й гайочками, борщами та варениками, мерзнучи на невському вітрі, ностальгійно мугикаючи малоросійських пісень, не раз чутих на батьківщині в роки мрійливої юності... Цілком можливо, що саме це почуття ностальгії за рідним краєм у петербурзьких малоросів і живило популярність перших Шевченкових публікацій, сприйнятих як надзвичайно талановиті й щирі варіації на фольклорні теми, — подібно до того, як це раніше сталося з Гоголем, прославленим «Вечорами на хуторі біля Диканьки», і меншою мірою — з Г. Квіткою, чийого розхваленого «самим» Бєлінським «Пана Халявського», за спогадами Салтикова-Щедріна, свого часу читали й любили не менше, ніж «Мертві душі». Отже, у своїх перших кроках до слави «кобзар Дармограй» ішов, свідомо чи підсвідомо, у слід «пасічника Рудого Панька» та «козака Грицька Основ’яненка». Та й перше сприйняття «Гайдамаків» немалою мірою визначалося популярністю «Тараса Бульби» — принаймні, це помітно в рецензії Афанасьєва-Чужбинського на альманах «Ластівка», де Шевченко вмістив уривки з «Гайдамаків»: «Воображаю, что это будет за поэма! Степь, могилы, Днепр, леса, казачество!. . Ляхи!. . О, братику, пиши швидше свого «Гайдамака», пиши, та дай и мени послухать козацькои розмовы!» [Історія укр. літ. критики, кн. 1, с. 111].

Схожа модель рецепції проглядає й в інших рецензіях на ранні Шевченкові твори російською пресою — принаймні, в рецензіях позитивних. У час появи першого «Кобзаря» в російській пресі з’явилося чимало відгуків на україномовні книжки та альманахи (згадаймо хоча б лайливі рецензії Бєлінського на альманахи «Ластівка» та «Сніп»). У них нерідко хвалилися окремі твори та автори, однак заперечувалася сама суспільна й культурна потреба в повноцінній літературі «на малороссийском наречии». «Хороша же литература, — вправлявся в дотепності Бєлінський, — которая дышит одной лишь простоватостью крестьянского языка да дубоватостью мужицкого ума!» /103/

А в рецензії на Шевченкових «Гайдамаків» Бєлінський заперечував навіть існування скільки-небудь істотної читацької аудиторії у «писаний господ кобзарей» — адже, мовляв, освічені малороси вже цілком перейшли на літературну російську мову, а україномовний мужик творів красного письменства не читає. І він був не одинокий у своїй переконаності — навіть ті московські та пітерські рецензенти, які вподобали Шевченкові вірші, зовсім не обов’язково вважали його представником якоїсь окремої, не «общерусской» літератури — як не вважали такими двомовних Квітку чи Гребінку, — і радили молодому поетові покинути «краевое наречие простонародья» і переходити на «культурну» російську мову, аби не марнувати свій талант.

На цю специфіку сприйняття своєї поезії Шевченко згодом відгукнувся в листі Тарновському: «Нехай я буду і мужицький поет, аби тілько поет, то мені більше нічого й не треба». Принаймні, популярності «Кобзаря» його «мужичий характер» не надто заважав — адже був у ті роки, окрім уже затухаючої літературної моди «на малоросійське», ще один сприятливий аспект літературно-мистецького життя. І. Франко свого часу вказав на істотну культурну зміну, що відбулася якраз тоді, коли дебютував своїм «Кобзарем» Шевченко: «Коло року 1840 в європейській культурі сталася важна й характерна подія. В літературу вступив простий мужик із села. Перед тим поети і романтики ледве добачали його, або, коли й займалися ним у своїх працях, то дивилися на нього лиш як на декорацію, на вульгарну фігуру, безцвітну сіру масу... Тільки коло 1840 р. появляються в різних європейських літературах твори, в яких селянин виступає як герой повісти, а його життя служить її темою...» Далі Франко перераховує кілька навідоміших зразків такої літератури — оповідання Жорж Занд та Ю. І. Крашевського, збірку «Шварцвальдські сільські історії» Б. Ауербаха, «Записки охотника» Тургенєва, роман Бальзака «Селяни», «Антона горемыку» Григоровича, нарешті, україномовні оповідання Квітки-Основ’яненка, й закінчує: «...і раптом в 1840 р. появилася фігура, що не має паралелі в світовій літературі — за виїмком хіба Роберта Бернса, — селянський син, що більше, як двадцять літ провів під ярмом кріпацтва. І він не з’являється як герой якогось роману чи поеми, але як живий творець, працюючи і борючись за потоптані людські права поневоленого народу, разом з тим — як оборонець покривджених» [І. Франко, Тарас Шевченко. — Україна, 1925, №1-2, с. 6].

Втім, кількісних розмірів популярності першого «Кобзаря» переоцінювати не слід — він мав наклад лише 1000 прим., а видані наступного року таким самим накладом «Гайдамаки» залишались нерозпроданими аж до 1844 p., коли їх доброшурували до «Чигиринського Кобзаря». Отже, одна тисяча книжок розійшлася протягом трьох років, і скільки з них залишилося в Петербурзі, а скільки пішло в Україну, нам невідомо. Втім, /104/ якщо судити за оцінкою «оперативності» книготоргівлі в Малоросії, що її дав Максимович у «Трезвоне о Квиткиной Марусе» (він зауважує, напр., що «Кулиш узнал «Вечера на хуторе» через три года по выходе их в свет»), то й поширення першого «Кобзаря» в Україні навряд чи було швидким і масовим.

Рецензій в українських журналах не було — бо не існувало тоді жодних таких журналів. Однак популярності Шевченка на Україні це не зашкодило, і тут вона мала помітно інший характер, аніж в імперських столицях: ішла переважно «неофіційними», слабо інституціалізованими каналами, як і саме тодішнє українське життя. Нині широко знані перші реакції на появу «Кобзаря» таких провідних постатей тодішнього українського культурного життя, як Г. Квітка (у якого «волосся на голові настовпужилось» від Шевченкових історичних балад), О. Корсун та М. Костомаров, які, «діставши «Кобзаря», як присіли на вулиці, так і з місця не зійшли, поки всього не прочитали» [Зайцев, с. 78].

Ентузіастично сприйняли поезію Шевченка й менш видатні, але чисельніші читацькі кола — як-от київські та харківські студенти. Такий собі М. Шигарін — судячи з прізвища, етнічний росіянин, — згодом писав у спогадах про початок 1840-х років: «Я теж жив тоді в Києві й добре пам’ятаю, що Шевченкові вірші з особливим захопленням читали в багатьох гуртках, найбільше — кровні малороси та студенти різних національностей. Дехто вчив тоді малоруську мову власне лише для того, щоб читати і розуміти Шевченка. Крім надрукованих книжок, ходили по руках зошити, що їх Шевченкові шанувальники переписували навперебій...» [Шигарін М. Спогади киян про Шевченка. — У кн.: Тарас Шевченко. Життя і творчість у документах, фотографіях, ілюстраціях. — К.: 1991, с. 135].

Одначе є підстави твердити, що ніякого миттєвого чуда, «явління Кобзаря народу», тоді не сталося — популярність Шевченкова в Україні охоплювала переважно «малоросійське» дворянство та нечисленну інтелігенцію Лівобережжя.

П. Филипович у розвідці 1925 року «Соціальне обличчя українського читача 30-40 pp. XIX ст.» твердив: «...для провінціального українського панства 40-х pp. «Кобзар» був розвагою — поруч з «пресмешными анекдотами про малоросіян». На підставі детального дослідження Филипович зробив висновок про існування тоді всього «двох груп читачів [україномовної книжки — О. Гр.]: науково-літературних кіл, скупчених коло Харківського університету, та провінціального панства» [Филипович, с. ЗО]. Свідчень популярності «мужицького поета» Шевченка серед малоросійського панства не бракує — скажімо, П. Зайцев за спогадами очевидців описує пишну зустріч, влаштовану поетові на балу в Мосівці влітку 1843 року, де поет «цілий вечір був у центрі загальної уваги», «говорив не інакше, /105/ як по-українському», а до того ж «багато гарненьких панночок читали йому з пам’яті уривки з його творів, і він особливо хвалив чистоту полтавської говірки» [Зайцев, с. 99].

Вочевидь, тодішня «освічена публіка» Лівобережжя уже прийняла — через схвальне прийняття творів Котляревського та Квітки, — ту «рудиментарну літературну програму», яку, на думку Г. Грабовича, ставило перед собою перше покоління творців нової української літератури «народною» (або ж «мужичою») мовою. За Грабовичем, основною рисою цієї програми, «...рисою, породженою відчуттям окремої культурної спільності, була потреба об’єднувальної ланки, консенсусу, спільного знаменника, роль яких покликаний був відігравати народ, селянський етос. Хоча в певному сенсі це — найнижчий спільний знаменник, важливо, що наголос тут не на «найнижчому», а на спільному, бо в цій імпліцитній дефініції народу дворянам Гулаку-Артемовському чи Квітці він, народ, культурно ближчий, аніж соціально рівні, але культурно відмінні москалі» [Грабович, 1997, с. 494].

Та попри великий успіх у малоросійському «товаристві», спроба поширити саме в цих читацьких колах передплатні білети на «Гайдамаків» закінчилася, як відомо, невдачею.

Таким чином, до кола шанувальників поета одразу потрапили дуже різні читацькі групи — українські патріоти і російські слов’янофіли, вороги кріпаччини і ностальгуючі за славним минулим полтавські дідичі, петербурзькі естети, харківські університетські професори й провінційні миргородські панночки... Однак популярність Шевченка ще далеко не була славою національного пророка. Цю ранню популярність визначали, на наш думку, «підготовленість грунту» (завдяки Гоголеві, Квітці, «моді на селянську тематику» тощо) та свіжий і сильний талант молодого поета.

Подібного висновку свого часу дійшов і М. Зеров: «Можна думати, що книжка припала до смаку громаді не тим, що становила собою щось нове своїми жанрами та ідеями, а тим, що попадала в русло готової літературної моди, сформованого смаку, відрізняючись від інших творів інших письменників тільки правильністю мови та гармонійністю вірша» [Зеров, т. 2, с. 157-158].

Натомість принципову, концептуальну новизну, «пророчу якість» його поезії зауважено було лише у вузькому колі інтелектуалів-українофілів (Куліш, Костомаров, Квітка), та й то не одразу, а після появи зрілих віршів періоду «трьох літ» (1843-45).

Значно пізніше М. Костомаров опише свої враження від цих, тоді щойно написаних і ще не друкованих поезій — поезій, які знайдуть широкого читача лише по смерті автора: «Я увидел, что муза Шевченко /106/ раздирала завесу народной жизни. И страшно, и сладко, и боязно, и упоительно было заглянуть туда!!! Поэзия всегда идет вперед, всегда решается на смелое дело; по следам ее идут история, наука и практическый труд. (...) Тарасова муза прорвала какой-то подземный заклеп, уже несколько веков запертый многими замками, ... чтобы скрыть для потомства даже память о месте, где находится подземная пустота. Тарасова муза смело вошла в эту пустоту со своим неугасимым светочем и открыла за собой путь...» [Костомаров, 1994, с. 302]. Отут уже бачимо сприйняття Шевченка як пророка (втім, іще не національного, а, так би мовити, пророка для інтелігенції), але ж це — оцінка Шевченкової поезії 1846 року, сформульована вже по його смерті, 1861 року.

Аналогічні думки висловлював і П. Куліш (пізніші спогади про 1846 p.): «Сам Шевченко зробився не тим, яким я його покинув, їдучи з України. Се вже був не кобзар, а національний пророк. ... Мені здавалося, мовби перед нами сталося те, чого дознав на собі ветхозавітний посол Господень... Київська інтелігенція, лучче сказати, плодюща її частина [інакше кажучи, ті не знати чи широкі кола, які, на думку відомого своєю «толерантністю» до інших Куліша, були «плодющою частиною» інтелігенції — О. Гр.] обгортала українського барда глибоким почитанням» [цит. за: Зайцев, с 163].

Втім, навіть тоді образ Шевченка-пророка ще не асоціювався однозначно з українською національною ідеєю, тим більше — не був символом української незалежності (таким тоді й довго по тому вважався, ясна річ, «зрадливий» гетьман Мазепа), навіть у вузькому колі українофілів. Драгоманов, пригадуючи відомі слова Костомарова із «Воспоминания о двух малярах» про те, що «его (Шевченка) понятия и чувства не были никогда, даже в самые тяжелые минуты его жизни, осквернены [sic! — О. Гр.] ни узкою, грубою неприязнью к великорусской народности, ни донкихотскими мечтаниями о местной политической независимости,» — стверджує, що такий погляд на Шевченка тоді, на початку 1860-х, був панівним: «З малими одмінами слова Костомарова завше говорились українофілами в Росії, коли йшла прилюдна розмова про Шевченка. ... Таке говорилось зовсім не з нещирості... їм (українофілам) не хотілося й признатися навіть і для себе, що їхній «пророк» був коли-небудь «українським сепаратистом» [Драгоманов, с. 328-329].

Той-таки П. Куліш, що пізніше звав Шевченка «національним пророком», ніби вторячи Костомарову, у 1850-х pp. писав в епілозі до «Чорної ради»: «называют его безумным патриотом; а между тем он-то первым нанес удар тому вредному местному патриотизму, который поднимает на ходули своих аттестованых историею героев и отворачивает глаза от доблестей соседнего народа...» /107/

Можна твердити, що всеросійська (а не лише українська) популярність Шевченка значно зросла (хоча й набрала специфічного характеру) внаслідок арешту й покарання кирило-мефодіївців. До речі, саме цей епізод є надзвичайно характерним з погляду особливостей як культурної комунікації в миколаївській Росії, так і літературної слави серед її поетів.

Уже згаданий М. Шигарін пригадував, «...як було заарештовано Шевченка, Костомарова, та ще декого, як про це говорили постійно і скрізь, але пошепки, і як після одного вечора в товариша, де цілу ніч розмовляли про цікаву й таємничу історію арешту та про те, що призвело до нього, ... мене, раба Божого, наступного ранку потягли до київського генерал-губернатора...» [Шигарін, с 139].

Отже, навіть тоді, коли унтера намагалися зробити з Шевченка «доброго фрунтовика», популярність його не зменшувалася — навпаки, зміцнювалася, але це була популярність, так би мовити, трояка:

- серед широких читацьких кіл — як народного (сиріч «мужицького») поета-самородка;

- серед «передової російської громадськості» — як борця-мученика, майже декабриста;

- серед нечисленної свідомо-української інтелігенції (втім, дуже притихлої після розправи з кирило-мефодіївцями) — як «нашого первого поета і нашого первого історика» (Куліш), як неформального лідера українського культурного руху, хоч би яким віртуальним цей рух тоді був.

Виданий після заслання «Кобзар» 1860 року мав більший наклад, аніж перші видання — 6 тисяч прим, (за П. Зайцевим) і, за свідченням самого Шевченка, давав авторові «добрий чинш» — отже, розпродувався непогано, принаймні в перші місяці. Це навряд чи сталося б, якби за роки заслання публіка забула Шевченка.

Цікавий момент пов’язаний із назвою цього найповнішого прижиттє вого видання. Як відомо, сам поет хотів назвати його просто: «Поезія Тараса Шевченка». На думку Зерова, «Назва «Кобзар», видимо, асоціювалася у нього з його раннім творчим набутком, найбільше пов’язаним з народною поезією. Проте читач «масовий» знав поета як автора «Кобзаря» 1840 р. та «Чигиринського кобзаря» 1844 p., і видавці дорожили традиційною назвою. ...Її дотримувався й Костомаров у редактованому ним кожанчиковському виданні (1867), і київська Громада у двотомовому празькому (1876)...» [Зеров, с 154].

Отже, автором рівняння «Шевченко=Кобзар» є не сам поет (судячи з прізвища «Дармограй», даного ним своєму фікційному alter ego — авторові російськомовних повістей, надто високого й тотального сенсу цьому /108/ «самовизначенню» Шевченко не надавав), і не тодішнє «українофільське» середовише, а радше прагматичні міркування масового читацького успіху. То вже пізніше це рівняння почали наповнювати ідеологічним змістом, до того ж доволі різним, залежно від власних, а не поетових поглядів.

Невдовзі вийшло перекладне (російське) видання Гербеля, тож можна здогадуватися, що попит на «малоруське» видання знизився, адже потреба в наступному виданні («кожанчиковському») виникла лише 1867 р. (цей «Кобзар» Кожанчикова мав наклад 3 тис. прим.).

1861 року почав виходити фактично перший український (хоча й двомовний) «товстий журнал» — «Основа», роль якого в популяризації Шевченка та його поезії (а також — у започаткуванні творення його культу) важко переоцінити. У другому числі журналу за 1861 рік з’явився некролог поетові, де говорилося: «Україна відповість стогоном на страшну звістку про смерть нашого батька: так усі звикли називати Тараса. Вона втратила в ньому своє найгарячіше серце, свою славу, свою печаль і відраду, свою хворобу і здоров’я...

...Могила Шевченка, де б вона не була, буде навіки священною...»

З огляду на те, що до появи «Основи» української преси (а отже, матимемо сміливість сказати, й української громадської думки) в Російській імперії фактично не існувало, — реальних підстав ТАК писати про реакцію України на смерть Шевченка ніби й не було. Зрозуміло, що «нашим батьком» тоді Шевченка називала зовсім не вся Україна, а лише досить вузьке коло друзів і однодумців. Але для середовища, що почало гуртуватися навколо «Основи», саме воно й було, у певному вищому сенсі, «справжньою Україною». Варто вказати на надто непоказні кількісні характеристики цього середовища — Грушевський у статті «Два ювілеї» [ЛНВ, 1911, кн. 3, с. 449-453] пропонує «згадати мізерну цифру передплатників «Основи», яка не доходила до сотні!» (с. 453), а також зауважує, що «В момент смерти Шевченка розу мінне значіння великого українського поета і взагалі вагу української національної творчості було приступне тільки гурткам інтелігентів. Народня маса з відомостей про Шевченка могла творити тільки фольклорні легенди про його надлюдські сили й прикмети — цікавий факт, який показував, що в свідомості народа не було ніяких ідей новочасного національного героя, проводиря народнього, вістника нового національного життя» [там само, с. 452-453]. До цього варто лише додати, що навіть таке «фольклорне» уявлення про Шевченка складалося зовсім не в «народній масі», а лише в тих місцевостях, де поет особисто бував — «народні легенди про Шевченка».

Отже, досить вузьке середовище інтелігентів-українофілів розпочинає творити симулякр Шевченкової всенародної слави й пророчої місії, а через нього — перетворювати реальну, хай і невеличку спільноту /109/ шанувальників Шевченка на «уявлену спільноту» української нації. Те, що цей посмертний образ «Батька Тараса» був для більшості суспільства саме «симулякром», видно хоча б із того, що дуже мало із написаного ним після 1847 р. було тоді надруковано, — ці твори з’явилися вже в «кожанчиківському» «Кобзарі» 1867 р. [Івакін, «Поезія Ш. періоду заслання», с. 14]. Отже, навіть після смерті широкий читач знав лише раннього Шевченка, і саме такого мусив вважати своїм «батьком».

Процитовані слова з некрологу (а також, додамо, й раніше згадані слова Костомарова про «завісу народного життя», і висновки Куліша про те, «чого стоїть Шевченко яко поет народний», вміщені в тій-такі «Основі») слід трактувати не як констатацію факту, а як свого роду інструкцію для «свідомих українців» — як слід називати Шевченка і як вшановувати його пам’ять.

Таким чином, можна стверджувати, що творення культу Шевченка як національного поета-пророка, віртуального «батька нації» розпочалося саме на сторінках «Основи» та в середовищі «українофільської» інтелігенції, яке довкола «Основи» гуртувалося.

Важливим фактором у формуванні культу Шевченка було те, що в своєму поетичному доробку він фактично створив не лише міфологічну версію української історії, а й кістяк національної міфології — з космогонією та есхатологією (докладно про це — див. працю Г. Грабовича «Шевченко як міфотворець», О. Забужко «Шевченків міф України», а також відповідні розділи книжки «Своя мудрість» автора цього нариса).

Г. Грабович та О. Забужко, наводячи різну аргументацію, твердять, що Шевченко створив «національно-консолідуючий авторський міф». Втім, бажав Шевченко чи не бажав творити про себе міф (а міф та культ немислимі один без одного), цю справу, як бачимо, розпочали інші, — причому перші ознаки творення культу з’явилися ще за життя поета. За багатьма свідченнями, саме П. Куліш одразу почав широко й енергійно вихваляти й пропагувати Шевченкову поезію, попри те, що нерідко був про неї значно поміркованішої думки, аніж інші Шевченкові друзі та шанувальники. «Ніхто не оцінював його славних віршів вище, ніж я» — твердив Куліш після поетової смерті [Mohyliansky, c. 197] Втім, сам Шевченко інакше писав про «поціновувача» Куліша («Журнал», 18. 03. 58): «Жаль, що нікому тут прочитати моїх віршів... Доведеться чекати на Куліша. Він може бути грубий, але ненароком і правду скаже.» Та, мабуть, грубим Куліш бував лише «тет-а-тет», бо обережний Костомаров писав про Кулішів ентузіазм: «Багато з тих, хто шанував Шевченків талант, вважали Кулішів запал надмірним.»

Водночас Куліш і самого Шевченка гаряче переконує в його великій популярності. Ось що писав він поетові з Полтави (вже після заслання): /110/ «Тут не лише дворянство, але й усі освічені люде вважають твій «Кобзар» безцінним скарбом. Скоро їм уже не треба буде й книжки, бо вони знатимуть твої вірші напам’ять, і твої поеми навіть можуть стати їхніми молитвами Господові» [Mohyliansky, c. 204].

Куліш невтомно заохочує Шевченка до дальшої творчості, та не будь-якої, а достойної такого видатного поета. Ось його лист від 22. 12. 57: «Слава твоя писательська тепер в зеніті... Послі 1847 року ждуть од тебе земляки речей великих...» [Зайцев, с. 296].

А повідомляючи про виставку-продаж Шевченкових акварелей, які були куплені переважно «земляками»-поміщиками, Куліш значущо зауважує: «Треба, щоб ці спогади про твоє заслання, які для нас СВЯЩЕННІ [підкреслення моє — О. Гр.], були не в чужинських, а в наших руках» [Mohyliansky, c. 204].

А після смерті поета творення культу стало вже справою колективною. Практично в кожному числі «Основи» вміщувалося по кілька «шевченківських» матеріалів — раніш недруковані поезії (на думку Є. Кирилюка, протягом двох років свого існування «Основа» вмістила більше поезій Шевченка, аніж було опубліковано за все його життя), «Щоденник» (з багатьма купюрами цензурного характеру), всі виступи й промови з поетового похорону, кілька чималих статей, де осмислювалося значення Шевченка (зокрема, «Чого стоїть Шевченко яко поет народний» Куліша, «Воспоминания о двух малярах» Костомарова, спогади друзів і знайомих поета), а також безліч «душевних» віршів, присвячених пам’яті «батька Тараса». Скласти віршовану шану Шевченкові вирішили мало не всі, хто тоді писав по-українському: Куліш, Костомаров, Руданський, Глібов, Максимович, Кониський та інші... Згодом поетичні звертання до Кобзаря перетворяться на національну літературну традицію, мало не окремий жанр.

Грушевський писав 1911 р. у згаданій статті «Два ювілеї»: «Перегортаючи річники «Основи» 1861 року, відчуваєш з кожної сторінки, як тісно зв’язувалося в почуттях і настроях тодішніх Українців сі дві великі справи — визволення селянства, що відкривало міліонам мужицької народності двері до самоозначення та національного розвою, і перший великий здобуток національної культури — поезія Шевченка, що почала вирисовуватися в своїй цілості тільки з його смертю, з публікованнєм великої маси його невиданих творів, і відкривала нові перспективи національного життя» [ЛНВ, 1911, кн. 3, С. 452].

Як розвивалася Шевченкова популярність у десятиліття «валуєвщини» та в часи загальноросійської реакції після царевбивства 1881 p. ? Стереотипи нашої культурної історії мовлять, що то був «антракт в історії українства», який протривав практично до 1905 p. ; що лише в ліберальній /111/ підавстрійській Галичині та на еміграції могла з’являтися українська книжка, розвивалася преса, шкільництво, наука. Відповідно, й Шевченкова популярність стрімко наростала саме в Галичині та на Буковині, набравши навіть розмірів справжнього культу «національного пророка» (про що мова піде трохи далі, детальніше).

Справді, найприродніші й найзручніші комунікаційні канали для молодої національної «високої» культури в наддніпрянській Україні виявилися майже перекритими (хоча й не зовсім, про що — за хвилю), але ж залишалися канали «загальноросійські», до яких наддніпрянська «освічена публіка» як-не-як звикла. Таким чином, Шевченко як message трансмітувався в українське (власне, «малоросійське») й «загальноросійське» суспільство кількома досить різними media — власне-українськими (найслабшими), галицькими, еміграційними (це не лише «празьке» та «женевське» видання «Кобзаря», а й дуже популярна в «поступових» колах еміграційна російська преса, як-от «Колокол», де неодноразово й дуже прихильно згадувався «поэт-мученик») та «общерусскими» (від російських видань його поезій до такого російськомовного, але цілком «українофільського» видання, як «Киевская старина», де, напр., з появою першої серйозної біорозвідки М. Чалого про поета розгорнулася ціла дискусія, про що М. Зеров пише так: «1882 рік приніс першу велику монографію М. Чалого «Жизнь и произведения Тараса Шевченко». (...) Не вважаючи на «обилие и полноту материала», відзначені в рецензіях, книжка Чалого одразу ж була заперечена в багатьох висновках. Заперечення й додатки друкувались у «Киевской старине»...» [Зеров, с. 146]). Однак усі ці media були ідеологічно надто різноспрямованими, а оскільки, як зауважував Маклюген, the medium is the message, то й виходило, що сам Шевченко як комунікаційний феномен виходив надто різний у різних комунікаційних каналах. Як зауважив М. Драгоманов у контроверсійній праці «Шевченко, українофіли й соціалізм»: «...всі, хто бравсь писати про нього, перш за все думали про себе, і кожний повертав Шевченка, як йому на той час було треба, та глядячи на те, перед ким говорилось про українського Кобзаря» [Драгоманов, с. 327].

Незгасаюча популярність Шевченка в Росії підживлювалася не лише інтелігентськими та науковими дискусіями, а й появами нових видань його творів — звичайно, це були все ті ж «підцензурні», неодноразово «перевірені» на читацький попит, переважно ранні вірші та поеми. Зокрема, «Кобзар» перевидавався у Києві 1890, 1899, 1901 pp. Але кількісно домінували численні невеликі «масові» видання окремих творів. За даними «ШС», поема «Катерина» за період 1880-1905 вийшла 10 разів (у Петербурзі, Києві, Одесі, Чернігові), «Наймичка» — чотири рази, по один-два рази з’являлися «Невольник», «Назар Стодоля», «Титарівна», «Тарасова ніч», «Гамалія» тощо. Натомість «неблагонадійні» «Гайдамаки» за цей час /112/ вийшли лише двічі — в Галичині (Львів та Коломия). Загалом, за «ШС», до 1917 року з’явилося близько 90 «масових» видань Шевченкових творів загальним накладом у 700 тис.

Втім, слід вважати, що більшість із цього числа припадає все-таки на період 1906-1913 р. Зокрема, за свідченням М. Грушевського, «повний «Кобзар» [тобто «Кобзар», виданий 1907 р. за редакцією Доманицького — О. Гр.] був розпущений на російській Україні за сі чотири роки (1907 — 1911) в числі шестидесяти тисяч» і став, таким чином, «загальноприступною книгою», хоча й не надовго — 1911 р., внаслідок галасу, зчиненого рос. націоналістами навколо Шевченкового ювілею, книжку було заборонено [ЛНВ, 1911, кн. 3, с. 451].

Про рецепцію Шевченка у власне-російському суспільстві вже чимало тут сказано, однак щодо узагальнюючих характеристик цієї рецепції, а отже — й характеру Шевченкової популярності у власне-Росії краще звернутися до таких авторитетних постатей, як, напр., літературознавець і культуролог К. Чуковський, який присвятив Шевченкові чималий розділ «Русские кобзари» у своїй книзі «Высокое искусство», присвяченій історії літературного перекладу в російській культурі.

«По странной аберрации вкуса, — пише Чуковський, — у нас до недавнего времени очень немногие знали, что Шевченко — поэт гениальный. Одни ценили в нем главным образом то, что он, как виражались в ту пору, представитель гражданской поэзии, другеє ценили в нем то, что он вышел из низов, из народа. Но что он по своєму мастерству великий художник слова — долго не ощущалось в читательской и литературной среде. Еще при жизни Шевченко даже наиболее расположенные к нему русские люди — и Плещеев, и Аксаков, и Тургенев, — никто из них не подозревал, что он непревзойденный художник. О нем говорили так: стихи его, конечно, блаґородны, гуманны, и даже, пожалуй, очень талантливы, но все же это стихи самоучки-крестьянина, которые именно в этом качестве имеют ценность...

...Когда Шевченко вернулся из ссылки, его переводили на русский язык главным образом потому, что он вернулся из ссылки. Его ценили за биографию. Поэтому переводили спустя рукава, как переводят второстепенных поэтов...» [Чуковский, с. 306].

Цікаво порівняти цей погляд із міркуваннями Г. Грабовича про «справжній сенс», якого Шевченко надавав своїм зображенням у шапці й кожусі — за Грабовичем, Шевченко будував візуальний образ такого собі «зека-дисидента», що тодішня петербурзька публіка сприймала із захватом (див. [Грабович Г. Шевченко в колажах і з коньюнктурою. — «Критика», жовтень 1998]). /113/

Історія дореволюційних російськомовних видань Шевченка — не бідніша, аніж власне українських: перший, перекладений М. Гербелем «Кобзар» 1860 р. потім перевидавався ще тричі; «Кобзар» 1887 р. у перекладах Білоусова витримав вісім перевидань; відносно «вільного» 1911 року з’явився перший «повний» переклад Славінського (що його Чуковський називає «безнадежно моветонным»); поза цими виданнями, до 1917 року з’явилося ще й кілька дрібніших видань Шевченкових творів у російських перекладах.

На думку Чуковського, попри недосконалі чи й халтурні переклади, «Самое количество переводных «Кобзарей» свидетельствует, как дорог был Шевченко русским читательским массам. Вся романтическая любовь русских людей к Украине, к ее величавой истории, к ее певучему, единственному в мире [гадаєте, «языку»? — а дзуськи!- О. Гр.] пейзажу — любовь, которая еще со времени Пушкина стала в русской литературе традицией, виразилась в этом столетнем тяготении русских читателей к Тарасу Шевченко» [Чуковский, с. 293-294].

У сакраментальній брошурі «Великий народний поет» (1912) А. Луначарський, зокрема, констатував: «Недавно ще жодна інтелігентна людина в Росії не наважилася б, не почервонівши від сорому, без страху перед загальним осудом говорити про Кобзаря-мученика інакше, як з найбільшим благоговінням» [Луначарський, с. 3].

Отже, «мужицького поета» знали й любили малоросійські дідичі та панночки, харківські та київські студенти, нечисленні свідомо-українські інтелектуали, численні великоруські «різночинці», ба навіть просто любителі малоросійських пейзажів та «Тараса Бульби», а як же селяни, для яких, на думку Бєлінського, тільки й могла призначатися така поезія?

А от саме в селянському середовищі сприйняття його віршів виявилося не такою простою справою. Б. Грінченко писав у брошурі «Шевченків «Кобзар» на селі» (1906), що читання «Кобзаря» селянам привело його до висновку: «велика частина творів українського народного поета не зрозуміла селянському середовищу, занадто складна своїми образами, ідеями, кругом культурних переживань» [цит. за: Ю. Бойко-Блохин, с. 17].

До речі, за кілька років на цю працю Грінченка накинувся С. Васильченко (стаття «Грінченко про «Кобзар», 1914), сердито твердячи, що, мовляв, усе це вигадки — наші селяни усі вірші Великого Кобзаря чудово розуміють і дуже люблять.

Справа тут, можливо, не в тому, що Грінченко погано знав селянські поетичні смаки, а Васильченко — добре (чи, навпаки, що Грінченко чесно писав, як було, а Васильченко ставив «велич Кобзаря» вище банальних фактів), а в тому, що фактично між 1905 та 1914 роками пройшла ціла /114/ культурна епоха в Наддніпрянській Україні. Даючи оцінку лише одному (1911) рокові цього важливого періоду, М. Гехтер у своєму нарисі-огляді «Українське життє в 1911 р.» (ЛНВ, 1912, кн. І — III) констатував: «Неначе не рік, а принаймні ціле десятиліття прожило українство за сі короткі 365 днів, що називаються 1911 роком... Таким швидким темпом розвивалося національне життє в Італії зараз по її об’єднанні, в Германії після 1871 р. (...) На наших очах відбувається високознаменний процес перетворення українського громадянства в українську націю, процес, єдиний у своєму роді і неповторний, — і через се так швидко бився в минулім році пульс нашого громадського й національного життя» [ЛНВ, 1912, кн. 1, с. 170].

В нових, значно ліберальніших умовах фактично наново народилися українська преса та книговидання, за галицьким зразком виникли кільканадцять «Просвіт» (в тому числі й кілька — в селах), українських за духом кооперативів, кредитних спілок, аматорських гуртків, недільних шкіл тощо. Хоча селянства ці зміни торкнулися значно менше, та все ж десятки тисяч примірників «масових» видань-метеликів з творами Шевченка потрапили й до освіченої частини селянського середовища, фактично започаткувавши в цьому середовищі традицію рецепції друкованого українського поетичного слова «взагалі» — так що потім уже будь-якого українського поета міряли тією міркою:

«...А все-таки у вас не так,

не так, як у Тараса!» (П. Тичина).

Дещо інакше — і за формами, й за змістом, — розвивалася Шевченкова популярність у Галичині. Є підстави вважати, що за поетового життя він та його друзі знали про Галичину та її «руських» літераторів більше, аніж ті знали про Шевченка. Принаймні, в публікаціях та листуванні наддніпрянських інтелектуалів згадки про «червоноруських» поетів подибує мо неодноразово, натомість «свідомі русини», як можна судити за спогадами про той час, зауважили Шевченка лише по його смерті — вочевидь, завдяки потужному потокові «шевченківських» публікацій.

Умови для популяризації Шевченкової поезії в Галичині та на Буковині складалися доволі відмінні від наддніпрянських, і то в багатьох аспектах. З одного боку, за загальним волелюбно-плебейським духом своїм, та й за мовою, ця поезія помітно відрізнялася від головного, досить консервативно-патріархального річища тодішнього галицько-руського письменства, й хоча б тому не могла мати такої безпосередньої й зовнішньолегкої рецепції (отже, й швидкої та широкої популярності), як на Україні. З іншого боку, культурне життя галицьких русинів (які тоді ще, певне, не здогадувалися, що вони «також є українці») відбувалося у значно вільніших умовах Габсбурзької імперії, хоча й під ідейним контролем «святоюрських» еліт та політичним наглядом імперської бюрократії. Існувало /115/ «руське» шкільництво, преса, книговидання, — отже, були всі потенційні умови для інтенсивної, до того ж — власне національної культурної «шевченківської» комунікації, яких бракувало в підросійській Україні. Створюваний «Основою» та Старою Громадою симулякр Шевченка як «батька України» отримав шанси стати ідеологічно-культурною реальністю саме в Галичині — шанси тим більші, що саме в 1860-і роки молоде покоління руської інтелігенції, яке вже не задовільняли традиційні «святоюрські» еліти (що були parochial і в прямому, і в непрямому сенсі), почало активно шукати нових національних та культурних орієнтирів.

За свідченнями Данила Танячкевича [«Слівце правди про нашого батька Тараса Шевченка», журнал «Вечорниці», 1863]: «Вісти, що умер якийсь Тарас Шевченко, великий поет український, перелетіли до нас, мов стріли, і впали мов та іскра електрична в серця наших молодят. Стали вони обглядатися і за його писаннями і зі жаром їх прочитували, а од молодих дісталися вони і в руки старшим» [Історія укр. літ. критики. Хрестоматія. Кн. 1, 1996, с. 386].

Пояснюючи, звідки взялася така раптова й несподівано міцна любов галичан до надцніпрянця Шевченка, Танячкевич удається до стилю біблійних пророцтв: «...Сам Бог дунув животворним духом в наші молоді душі, щоб ми спознали в Тарасі нашого народного мученика, пророка і добродія, — ото он сам наказав, щоб ми вступили на ту дорогу, котру он Тарасовими устами для нашого народу зазначив, ото он сам нам натякнув, щоб ми в Тарасовім співі почули запознану нашу народну правду...» [там само, с. 387, 388].

А людина зовсім іншої суспільно-політичної орієнтації, аніж побожний Танячкевич — майбутній соратник І. Франка М. Павлик згадував про сприйняття галицькою інтелігенцією «Кобзаря» 1860 р. в дуже подібних виразах: «Се зробило в Галичині цілу революцію межи русинами, особливо молодшими. Молодіж руська вмить розхопила Шевченкових «Гайдамак», придбала собі з України й інші його вірші, переписувала їх у тисячах примірників, читала й голосила їх скрізь, вчилася їх напам’ять, і перший раз стала кріпко думати над незавидною народною долею. З Шевченкових творів повіяв у нас зовсім інший дух» [Цит. за: Кирилюк, с. 633].

Швидкій популярізації і, так би мовити, акультурації Шевченка на західно-українському грунті дуже сприяла активна — у певному сенсі, апостольська — позиція щодо Шевченка тодішнього найвпливовішого західноукраїнського поета Ю. Федьковича, який писав 1862 року:

Зорю свою Буковину,

Як наш Тарас, як мій тато

Научив мене орати... /116/

Ше один, пізніший вірш Федьковича (1866 р.) має промовисту назву: «В день скону Батька нашого Тараса Шевченка, Кобзаря Руси, Мартиря України, предтечі нашої волі і слави».

Д. Танячкевич зауважував: «Аж через Федьковича злучені ми навіки с Тарасом і закордонськими нашими братьми; тепер по правді Тарас нам батько, а ми його діти, і святі нам ті закони, котрі він дав у своїм «Посланію». Нема тепер для нас ніякого переділу [між Галичиною та Наддніпрянщиною — О. Гр.], бо ми злучені духом і одною святою роботою» [там само, с. 387].

Утвердження культу

Як бачимо, в галицькій рецепції Шевченка також присутні і народницький, егалітарний елемент, і елемент соціального протесту, і навіть мученицький ореол, але на перший план тут, як ніде інде (можливо, окрім редакції «Основи»), виступає пророча якість Шевченкової поезії й самої постаті, їхнє символічне значення. Шевченко стає символом українськості Галичини і соборності всієї України; його популярність перетворюється на національний культ.

Аналогічні процеси відбувалися й у Буковині (власне, Федькович був не галичанином, а буковинцем). За словами сучасного дослідника А. Жуковського, «Культ Шевченка немало послужився до ствердження єдності Буковини з рештою українських земель, витворення ідеї України» [А. Жуковський, с. 126].

Варто звернути увагу на цей початок нового етапу творення культу Шевченка — власне, широку його інституціалізацію, що відбувалася в Галичині 1860-70-х pp. Драгоманов згадує: «Те, що в д. Костомарова говорилось усе-таки світською мовою [про Шевченка як обранця, мало не містичного речника народу; про «розірвану завісу народнього життя» тощо, — О. Гр.], те в Галичині уже просто перекладалось на церковну — і Шевченко звавсь і в промовах, і в телеграмах, які посилались щороку в день його смерті, «святим мучеником, пророком і апостолом України-Русі» [Драгоманов, с. 341]. А говорячи про період поширення в обох частинах України прогресистських поглядів, «хвилі матеріалістичних і соціалістичних думок» (згадаймо, що Шевченка згодом відносили до «революціонерів-демократів»), Драгоманов констатує: «Хвиля та застала й на Україні російській, і в Галичині вже міцний культ Шевченка, котрому вже кланялись не самі тільки українофіли «Правди», а й москвофіли «Слова», й рутенці «Друга», й самого «Руского Сіона», так само як Христу кланяються й лютеранці, й папівці, й святіший синод Петербурзький, і кланялись якийсь час і деякі соціалісти,» — а втім, попри це, — «українофіли «Просвіти» і «Правди», не зважаючи на їхні акафісти Шевченкові на своїх /117/ зборах, боялись пускати з нього хоч що-небудь у мужицтво» [там само, с. 332].

Варто відзначити специфічну рису Шевченкової популярності в Галичині — попри всі клятви в любові до поета, його значно більше славили в промовах, молебнях та іншихмасових дійствах, аніж видавали, читали й просто, по-читацьки любили. Попри відсутність заборон на «руське слово», видань шевченкових поезій у Галичині з’являлося загалом не більше, аніж у Росії: львівський двотомник 1867-68 pp., «Кобзар» 1883 p., «Кобзар для дітей» 1891 p., «Кобзар. Вибір поезій для народу» 1894 p., кілька «масових» видань-метеликів (але явно менше, ніж аналогічних у Росії), нарешті, двотомний «повний» «Кобзар» 1908 р. за редакцією І. Франка, який, втім, значною мірою базувався на щойно виданому в Петербурзі «повному» зібранні за редакцією Доманицького. Загальні тиражі галицьких видань Шевченка до 1917 р. були, якщо вірити «Шевченківському Словникові», на порядок менші, аніж у Росії.

Зате процвітали інші форми пошанування «батька Тараса». Щороку навесні, у Шевченкові роковини, відбувалися по всіх значних містах Галичини й Буковини «шевченківські академії» з промовами, декламаціями та співами, або ж принаймні урочисті молебні. Основною дієвою силою в цьому були «Просвіти» (створена 1868 p., «Просвіта» на 1914 ріку охопила своїми філіями та читальнями три чверті населених пунктів Галичини) та українські гімназії (за словами О. Романіва та Ю. Куриса, «уже в 1860-х pp. з’явилися при гімназіях студентські об’єднання «Громада» (Львів, Перемишль, Тернопіль, Станіславів, Самбір, Коломия), в яких вплив Шевченка був величезний») [Романів О., Курис Ю. Тарас Шевченко — натхненник діяльності НТШ // Тарас Шевченко і нац. -визв. змагання укр. народу. — Київ, 1998, с. 90-99].

1873 року у Львові засновано Товариство імені Шевченка (згодом — НТШ) — «першу установу, яка присвоїла собі славетне ім’я Кобзаря» [там само], а 1913 та 1914 pp., відповідно в буковинській Кіцмані та у Винниках під Львовом, встановлено перші погруддя Шевченка.

Згадані Романів та Курис підсумовують: «Є всі підстави вважати, що у становленні ідеї соборності в Галичині роль Шевченка була визначальною. ...»Кобзар» відіграв роль національного народного епосу, своєрідної «Біблії» національної віри. (. .) Шевченко став іконою в галицькій хаті ще в кінці XIX ст.» [там само, с. 93-94]. Втім, ці автори — наші сучасники, тож їхні оцінки ставлення до поета галичан кінця XIX — початку XX ст. варто уточняти. Скажімо, провідний критик-«хатянин» М. Євшан 1914 року, — «Свято Маркіяна Шашкевича» говорив дещо інакше: «Був культ Шевченка у нас давно, але він став зовсім мертвий і офіціальний. Загал галицької української інтелігенції (та й не лише галицької) прийняв від /118/ Шевченка самі майже «общіє мєста», все найголосніше, що можна би уживати як цитати до патріотичних промов, але поза тим майже весь зміст його поезії для загалу лежить нероз’яснений, невідомий. ... Остаточно справляли Шевченкові щорічні свята, концерти, забави, але сам Шевченко мусів бути майже до останнього часу цензурований самими українцями, поки перейшов у руки ширшої громади...» [Євшан, с. 33].

Далі Євшан порівнює Шевченкові святкування з ювілеєм М. Шашкевича, і це порівняння виходило не на користь «Кобзаря Русі, Мартиря України». На думку Євшана, «Найбільший національний поет» навіть не діждався в ювілейний рік стільки розправ та всяких «причинків», як сей галицький романтик, і нічий культ так твердо не стоїть у частини галицької інтелігенції. (. .) Ніхто не замовляв спеціальних поїздів на свято Шевченка у Львові, ніхто не писав прокламацій до цілої слов’янщини, ніхто не писав спеціяльних розправ про поета, хоч його постать і психіка й досі не вияснені; ніхто не пішов далі поза офіціальне святкування, а концерт в честь поета випав навіть гірше, як щороку» [там само, с. 36].

З таких свідчень очевидця можна зробити обережний висновок, що на початок XX ст. популярність Шевченкова в Галичині вже сягнула свого піку (чи принаймні наближалася до нього), ба навіть «інституціалізувалася» і потім уже існувала у дедалі штивніших формах культу національного пророка.

Після 1905 p., з падінням багатьох заборон та бар’єрів на шляху розвитку української культури в Росії, тут не лише різко зросла кількість і наклади видань Шевченкових творів (про що вже згадувалося), а й почав інтенсивно розвиватися культ Шевченка як національного пророка — власне, він лише тепер по-справжньому виходив поза коло «україно фільської» інтелігенції і йшов «у маси». Варто зауважити, що зовнішні форму цього культу в основному запозичувалися з Галичини, разом із такою національно-культурною інституцією, як «Просвіта», а також із перенесенням до Києва видання «Літературно-наукового вісника» та ін. Невдовзі з’явилися в підросійській Україні й «іконоборці» Шевченкового культу. 1910 року «хатянин» М. Шаповал у статті «Поет і юрба (До характеристики «культу» Шевченка)» намагався протиставити панівному тоді настроє ві поклоніння «Великому Кобзареві» своє трактування Шевченка в річищі модерністсько-елітистської «бінарної опозиції» поета і юрби, цілком ігноруючи український контекст національного поневолення та націогенези: «Ніякої гармонії між поетом і юрбою бути не може. Це взагалі так, і зокрема у нас із Шевченком. Шевченко — великий поет, і тому його доля подібна до долі великих поетів, що ні разу не сумнівалися щодо відносин з громадою, з юрбою. Пушкін виразно висловив це. Його іронія, сарказм так і сипались на всяку «чернь». Про Лермонтова й казати нічого. Вся /119/ його творчість пройнята презирством до юрби. Байрон все життя присвятив боротьбі з черню... « — на цьому літературна ерудиція М. Шаповала вичерпується, й він переходить до «філософських» узагальнень, за якими фактично проглядає типовий для провінційних модерністів-елітистів комплекс меншевартості: мовляв, скоро наш геній є справжній геній, не гірш як Пушкін, Лермонтов та Байрон (відомі всім з гімназіяльних підручників), а не якийсь там «кобзар» у кожусі, то він мусить нічим від справжніх геніїв не відрізнятися.

Фактично те саме, але в менш вульгарній формі, писав і «головний хатянин» — М. Євшан: «...поет віщою душею відчував тільки, віддаючись ласкам друзів, що може від них вийти Юдин поцілуй... Це було тільки трагічне почуття свого кінця, почуття сирітства на широкім світі. На кождому кроці поет чув свою долю самотника,» а також — що Шевченко «коли не розумів, то бодай відчув, що ідеал як такий — це власність не загальнолюдська, а вищих одиниць» [Євшан, с. 80, 84]. Варто зауважити, що тут «хатяни-іконоборці» заходять так далеко, як ніхто із «служителів культу» не заходив — ті порівнювали Шевченка з Мойсеєм, а ці — з самим Христом, а заодно — й з ніцшеанським Заратустрою.

А втім, критика Шевченкового культу напрочуд вдалася Шаповалові: «Треба тільки догадатись поетові вмерти, як зараз же почнеться «метание жребия об одежде его»: кому штани, кому сорочка, кому каламар... сфотографовується порваний чемодан, ізвожчик, на якому їхав поет, кінь, який віз його, або воли, які бачили поета здалеку, собаку, яка на поета гавкала, городового, який його арештовував, і т. д. без кінця; зберуть усі реліквії, поставлять під шкляний кльош, поставлять біля цього куреня гробохранителя з довгими вухами і почнуть ходити «на поклонєніє». При чім не забувають взяти самовар, мандрівного кобзаря з хриплим голосом, попа з кадилом, а начальство пришле по власній ініціативі відповідного торжеству «чина», і свято починається!

... Для поученія молодіжі пишуть статті, що показують суть творчості поета, причім в людей най-неоднаковіших поглядів і симпатій находять аргументи для своїх так званих «світоглядів», «теорій», «програмів» — по тій приказці, що і чорт бере цитати із Св. Письма і на нього посилається. Доказується, що Шевченко був соціаліст і не-соціаліст, що він був раціоналіст і смирненький уніатський попик, і приятель візантійського Саваофа, що він був сепаратист і патріот «єдиної, неділимої», був і демократ, і пан, був щиро народний український, виключно український, а разом і універсальний світовий поет... Словом, скільки голів, стільки у нас Тарасів Шевченків. І всі вкупі — українські радикали, соціалісти, клерикали, монархісти, ліберали, октябристи, Шульгіни і атеїсти, хулігани й подвижники — всі дають свою «концепцію» Шевченка, причім обов’язково від /120/ імені тридцятимільйонного українського народу» [Шаповал М. «Поет і юрба» // Слово і час, 1994, №3, с. 35].

Можливо, все це було б цілком і повністю саме так, як пише Шаповал, якби Україна стала самостійною й більш-менш демократичною державою. Офіційний культ «Великого Кобзаря» закостенів би, дітки б заучували Шевченкові вірші на уроках рідного письменства, а естети-іконоборці кпили б над ним і час від часу «скидали з пароплава сучасності».

Однак підросійська дійсність була зовсім іншою, що, парадоксальним чином, рятувало Шевченкову популярність і його славу національного пророка-символа від закостеніння, забронзовіння.

Як уже зазначалося, початок 1910-х років став часом бурхливого розвитку українського руху, і стрижнем, навколо якого цей рух розвивався в Росії, був Шевченко — і не так видання й поширення його творів, як події навколо вшанування його ювілеїв (1911 та 1914).

М. Грушевський у статті «Два ювілеї» (березень 1911) констатує нову хвилю нагінок та репресій на «українство», викликану спробами широко вшанувати 50-річчя смерті поета: «Воно дало привід для справжнього походу на українство в Росії — не тільки з боку ріжних «добровольців», але й всякого начальства. (...) Святкування 50-річчя обставлено всякими трудностями: в Києві, з огляду на умови, якими його обставлено, українська громада зовсім зреклася святкування, в Одесі — просто заборонено. Подібні відомості ідуть з інших міст. Поконфісковано передруки стільки разів дозволених Шевченкових поезій... Розпочато похід проти пам’ятника Шевченкові. І разом з тим, ішла безконечна, безглузда [sic!], дика нагінка чорної преси на «мазепинство», «український сепаратизм» [ЛНВ, 1911, кн. 3, с. 450-451].

Але водночас із цим Грушевський вказує на причини такої люті противників українського руху — вони, власне, були в очевидному наростанні сили цього руху, символічним осердям якого став Шевченко: «Тепер культ Шевченка і в його особі — культ національного слова незмірно поширився, обхопив величезні маси пів-інтелігенції [sic!], іде сильно й незмірно в глибину народних мас. Коли тоді були сотні (згадаймо мізерні цифри передплатників «Основи», які не доходили до сотні), то тепер можна говорити про сотні тисяч і мільйони. Цифри розпродажі Шевченкового «Кобзаря» в останнім десятиліттю не лишають в тим ніякого сумніву» [там само, с. 452-453].

Однак підйом національно-культурного руху в 1911-1914 pp. не обмежився до зростання Шевченкової популярності (чи популярності української книжки взагалі — напр., надзвичайно популярних «Історій» Аркаса та самого Грушевського) або театру «корифеїв», а репресії та заборони /121/ ювілейних вшанувань не зупинили їх, як того сподівалися «добровольці» та «начальство». Про це роком пізніше писав М. Гехтер, підсумовуючи «ювілейний» 1911 рік.

В огляді «Українське життє в 1911 р.» М. Гехтер наводить силу-силенну фактів і свідчень про події навколо Шевченківського ювілею 1911 p. ; зокрема — про збирання коштів на пам’ятник Шевченкові у Києві, якого врешті-решт так і не поставили аж до 1917 р.: «Справа з пам’ятником Т. Шевченкові може служити добрим покажчиком зросту чи занепаду українського духу. ... В 1907 р. до київського об’єднаного комітету надіслано пожертв на суму 858 карб., у 1908 р. — на 2059 карб., 1909 р. — на 18 320 крб., і в 1911 р. — на 17 207 карб. Останнє число, одначе, не зовсім відповідає дійсності. На початок 1911 р. було зібрано на пам’ятник 73,5 тис. карб., а на початок сього, 1912 p., було вже 105 тис. карб.» [ЛНВ, 1912, кн. 3, с. 141].

Серед пожертвувачів — близько 50 «городських управ», від Житомира й Кишиніва — до Владивостока й Харбіна, від Маріуполя й Керчі — до Кінешми й Уфи. Жертвували редакції українських часописів, театральні трупи, провінційні позичкові та споживчі товариства, кооперативи, церковні громади (попри сильний опір священників), і навіть один гусарський полк. Усе це дало підстави Гехтерові заявити: «З наведеного перечислення читач може пересвідчитися, в яких ріжноманітних колах здобула симпатії українська ідея. Кажемо «українська ідея», а не «пам’ять Шевченка», бо в послідніх часах трудно вже стало розріжняти сі два поняття. Хто жертвує на пам’ятник Шевченкові, ео ipso розписується в прихильності до української справи, і навпаки. . Сю істину, між іншим, добре зрозуміли чорносотенці й «націоналісти», які небезпідставно добачають у справі з пам’ятником Шевченка маніфестацію української солідарности й свідомости» [там само, с. 142-143].

Далі Гехтер наводить кілька епізодів обговорення в Державній Думі питання про вшанування ювілею Шевченка, із «смаковитими» цитатами з Пурішкевича та Маркова 2-го, а також кілька цитат із київської чорносотенної преси — знову-таки, на тему Шевченкового пам’ятника та ювілею. Напр., такий собі Ясногурський писав у «Дневнику», що пам’ятник якщо й можна ставити, то хіба що на Подолі, «...проти так званого Гостинного ряду, на доказ скупченій тут «жидові», що не тільки український народ колись змагавсь проти них, а й «русские люди» повсякчас ладні піднять свої прапори проти їхнього «засилля» [там само, с. 147].

З огляду М. Гехтера дізнаємося, що київські «чорносотенці» заходжувалися навіть видавати «Кобзаря» у своїй редакції, а катеринославські — мали навіть свій «украинский кружок», який влаштовував «вечорниці» зі співанням малоруських пісень і декламаціями з Шевченка та Глібова /122/ (c. 148). Дізнаємося також, що в ювілейний шевченківський рік міська управа Харкова присвоїла одній із міських шкіл ім’я Шевченка, другій — ім’я Квітки, заснувала кілька «шевченківських стипендій».

Вулиці Шевченкового імені з’явилися того року також у Житомирі, Катеринодарі та Оренбурзі (там, окрім цього, на будинку, де колись зупинявся Шевченко, встановлено меморіальну дошку), а «Шевченківські» школи — в Катеринодарі та Лубнах. У Вінниці натомість «українські назви» одержало кілька вулиць — Богдана Хмельницького, Петра Могили, Адама Киселя, кн. К. Острозького, полк. І. Богуна [там само, с. 156]. Цікаво, як вони називаються тепер?

Шевченкові вшанування викликали також немалу інтелектуальну рефлексію. 1914 року збірки статтей під однаковими назвами «Шевченко» видали тодішні провідні українські літературні критики й журналісти — гол. редактор нео-народницької газети «Рада» Сергій Єфремов та лідер «Хатян» Микола Євшан. Про погляди Євшана на Шевченка вже було сказано кілька слів раніше, тож зупинимося на Єфремові, який ставить Шевченка у значно ширший суспільно-культурний і політичний контекст.

У статті «Нечуваний ювілей» із згаданої збірки С. Єфремов підсумовує кілька своїх попередніх газетних та журнальних відгуків на довгий «шевченківський ювілей» (1911 — 50-річчя смерті; 1914 — 100-річчя народження). За Єфремовим, ці роки стали періодом бурхливого розвитку українського руху, й водночас — швидкого наростання антиукраїнської кампанії серед великоруських шовіністичних кіл та нового посилення антиукраїнських репресій уряду, одним словом — уряд та чорносотенці «дають досить суголосний концерт дикого україножерства й людиноненависті» [Єфремов С. Літературно-критичні статті. К.: Основи, 1993, с. 198].

Але з цього Єфремов робить парадоксально-саркастичний висновок: «ювілейного» 1911 року, власне своєю реакцією на Шевченківські ювілейні вшанування чи просто спроби вшанувань, та на саму особистість Шевченка, «Російська дійсність поставила українство, можна сказати, на чолі всього життя теперішнього й широко рознесла звістки про нього навіть по таких глухих кутках, куди вони ще не заходили ніколи. (...) Перебігаючи сі події, можемо з задоволенням сказати: справді, українству з новим роком пощастило так, як іще ніколи не щастило, і коли йтиме й далі так само crescendo, то... чи не починається для нас серйозна небезпека — запишатись від тої незвичайної популярності, яку силоміць женуть на нас і вороги, і просто добрі люди...» [там само].

До речі, подібні думки про ширше політичне значення цих подій висловлював тоді й вождь більшовиків. В. Ленін писав у соціал-демократичній пресі з «шевченківського» приводу: «Заборона вшанування Шевченка була таким чудовим, прекрасним, на рідкість щасливим і вдалим заходом /123/ з точки зору агітації проти уряду, що кращої агітації й уявити не можна... Після цього «заходу» мільйони і мільйони «обивателів» стали перетворюватися на свідомих громадян і переконуватись у правильності того висновку, що Росія є «тюрма народів»...» [«Всенародна шана», с. 269].

С. Єфремов згадує про те, як звичайно святкують літературні ювілеї в Росії — і його опис виходить разюче схожий на описані Євшаном вшанування Шевченка та Шашкевича в Галичині: «Літературні ювілеї в Росії, а тим паче столітні, святкуються звичайно хоч і бучно, але занадто якось академічно... Урочисті збори, промови, офіціяльна хвала, часто занадто патетична і вже тим самим нещира, бо показує, що люди так собі, для годиться, а не з щирого серця й захоплення святкують; неодмінне роздавання творів письменника — певна річ, «избранных», — школярам, обов’язкове святкування з муштрою, і разом — свята, академічна нудота» [цит. твір, с. 199].

Згадаймо, що щось дуже подібне писав М. Шаповал про культ «Кобзаря». Але на погляд Єфремова, Шевченків ювілей видався зовсім не таким; адже навіть шовіністичне «Новое время», мовляв, визнало, що: «Здається, ні один російський письменник не удостоївся такого шанування, як Шевченко». А чому? А тому, вказує Єфремов, «нікого так не шанували й не шануватимуть, як Шевченка, бо це шанування не отруєне анітрохи отрутою офіціальщини і йде виразно наперекір їй. (...) Тріумф Шевченка був би неповний, коли б за його тріумфальним шануванням не бігла оця дика зграя брудних, придуркуватих та гунявих людей, що своїм огидним виглядом та безглуздим белькотанням тільки підносять ту повсюдну пошану, якою без начальницького наказу окрито ім’я геніального Кобзаря українського» [цит. твір, с. 200].

На завершення своєї статті Єфремов порівнює ворогів Шевченка й українства із тією змією, що хотіла з’їсти Івасика Телесика, й змальовує чудову картину «перемоги добра над злом»: «Телесик українства ... не тільки цілим вирвався з пащі змієвої, а ще навіть і каннібалам підсунув їхнє власне народження» [там само, с. 209].

Отже, офіційна, ворожість та наскоки великоруських шовіністів у певному сенсі рятували Шевченкову популярність і навіть культ Шевченка від повного закостеніння, робили образ поета, його твори живими й далі актуальними (чому, варто зазначити, сприяло тривання цензурних переслідувань). Попри поодинокі голоси «позитивістів» на кшталт Драгоманова (що, мовляв, «так Шевченко й зоставсь чоловіком, який мав добрі громадські бажання, ... а все-таки не став ні політично-соціальним, ні ще менше революційним діячем, навіть і таким, яким може бути поет» [Драгоманов, с. 382]); «модерністів» на кшталт Євшана (що, мовляв, Шевченко «жіночою, пасивною, гуманною натурою був наділений по природі», /124/ що «він був, як звір, замолоду держаний у клітці, якого випускають на волю»; що йому було притаманне «нерозуміння дійсної своєї сили творчої, брак орієтовання серед власних засобів творчих»; й нарешті, що він «не давав нових позитивних кличів» [Євшан, с. 83, 87, 95]); ба навіть літературних скандалістів на кшталт М. Семенка, який у контроверсійний передмові до власної збірки «Дерзання» (1914) заявив «Від «Кобзаря» тхне дьогтем і салом... Хто ним захоплюється тепер, Чоловік примітивний, ... покажчиком якого є «Рада». Час титана перевертає в нікчемного ліліпута, і місце Шевченкові в записках наукових товариств...».

Та ці поодинокі скептичні, критичні та єретичні голоси тонули в переважаючому загальноукраїнському хорі, що виголошував хвалу Шевченкові — чи то як національному пророкові, «духовому Мойсееві нашої нації» (Є. Маланюк), чи то як «співцеві селянської недолі», чи то як «поетові-бунтареві», а дехто навіть — як «співцеві садків вишневих та борцеві проти засилля «жидови» — адже популярність поетова, як ми бачили, вже охопила навіть малоросійських чорносотенців, а просторові межі його культу розсунулися від Перемишля аж по Харбін. Культ Шевченка ставав ключовим складником національного розвитку, стрижнем новоформованої української «громадянської релігії», каталізатором процесів кристалізації національної свідомості.

Втім, специфіка тодішніх умов національно-культурного розвитку накладала відбиток і на культ, і на популярність Шевченка. Щодо природи тісного взаємозв’язку цих двох явищ в нашій інтелектуальній традиції сформувалися різні погляди. Скажімо, Є. Маланюк винуватив всіляких «народників» та «шановного професора Драгоманова», які, мовляв, спотворили свідомість молодої нації, викрививши образ Шевченка та смисл його «вогненного» поетичного слова: «...Поезія Шевченка зробилася чимось в роді додатку до етнографічного фольклору, а самого поета, здавалося, назавше пошито було в «співця селянської недолі», «поета-самоука», «бунтаря»...

... Покалічена цензурою й упень закобзарена поезія Шевченка обернулася на вельмишановну, але майже мертву реліквію, а образ Шевченка сплощився й завмер народницькою іконою, перед якою час від часу відбувалися нелегальні й безнадійно-панихидні відправи. На іконі тій, в згоді з народницькими канонами, академік гравюри фігурував у канонічній уніформі, себто в шапці й кожусі, що сталися зловісним символом на довгі десятиліття» [ Маланюк, с. 48-49].

А вихід із цього скрутного для нації становища, за Маланюком, у тому, щоб дати нації справжнього, неспотвореного Шевченка, бо: «Єдиним ліком, єдиним рятунком проти всіх, Хвильовим так гостро окреслених національних хвороб наших, є саме вогняна, вулканічна, страшна в своїм /125/ національнім демонізмі поезія Шевченка — і до цього часу — тільки вона одна й ніяка інша!» [там само, с. 53].

Інший, значно зваженіший і просто об’єктивніший погляд на ці явища знаходимо, напр., у Г. Грабовича. Він вказує на той факт, що не тільки чи й не стільки Шевченко «породив сучасне українство», скільки воно вибрало чи створило (трансформувавши реальну особу в міфічного героя) саме такого засновника. Г. Грабович у книзі «Шевченко як міфотворець» когнстатує: «Сьогодні загальновідомо, що не тільки українська література, але й українське культурне й політичне життя, та й сам національний дух XIX ст. вирішальним чином сформовані Шевченком. Однак цілком очевидно, що його далекосяжний вплив характеризує не тільки силу його поезії, а й потреби, а заразом і політичне безсилля народу, речником якого він став. Коротко кажучи, історичний феномен Шевченка, крім усього іншого, грунтується на культурній готовності відповідної аудиторії та здатності письменника резонувати в лад з її колективним досвідом, емоціями та сподіваннями» [Грабович, 1991, с. 8].

З цим важко не погодитися, хоча в словах Грабовича не бачимо відповіді на питання про взаємовплив не текстів, а культу Шевченка та процесів формування нації та її культури вже задовго по смерті поета, коли він не мав змоги «резонувати в лад з її колективним досвідом».

На це питання спробував відповісти той-таки Є. Маланюк: «Весь запал, всю енергію, все напруження наша революція [мається на увазі українська національна революція та «визвольні змагання» 1917-1920 pp. — О. Гр.] завдячує цій «малокультурній і безвольній людині» [тобто Шевченкові — О. Гр.]. Ту частину 40-мільйонного народу, що хопилася зброї, повела в бій його вольова, його електризуюча поезія. Навіть ті шлики й оселедці, ті гайдамацькі полки, ті старокозацькі й дещо театральні жести повстанських отаманів і молодих хорунжих — це все було проявом сугестійної сили Шевченка... Грянув час матеріалізації Шевченкового духа й шевченкової волі, але матеріалу забракло, бо — «ледача воля одурила маленьку душу» [«СіЧ», 1994, №3, с. 31].

Звичайно, великою помилкою буде не бачити глибокої суб’єктивності погляду Маланюка. Варто згадати, що, напр., у «Відродженні нації» В. Винниченка (який все-таки трохи більше за Маланюка знав про ранній етап формування української незалежності) ім’я Шевченка не згадується жодного разу; що такий неповерховий чоловік і хороший історик, як В. Липинський, виводив «махновщину» і взагалі «отаманщину» зовсім не від Шевченка, а від віковічної української традиції анархічної вольниці, вбачаючи саме в «отаманшині» причину поразки «визвольних змагань», і т. д., й т. ін. Але ж дуже значущим є те, що один із провідних українських поетів та «національних мислителів» того часу цілком щиро творив /126/ міфологічну версію історії української революції, й головним героєм цієї міфології став той-таки Шевченко.

«Визвольні змагання» зазнали поразки, й серед трофеїв переможцівбільшовиків виявився (принаймні, переможцям так здавалося) й «Великий Кобзар» — почалося творення комунікаційного феномена «радянського Шевченка», або ж «тов. Шевченка Т. Г.» (Б. Полєвой); але про це — в окремому розділі цього нариса.

Творення героїчної біографи

В шевченкознавчій традиції прийнято вважати, що поетове життєписання почалося з так званої «Автобіографії» 1860 p., опублікованої в петербурзькому часописі «Библиотека для чтения» у формі листа до редактора. М. Зеров, скажімо, назвав її «першим суцільним начерком Шевченкового життя» [Зеров, т. 2, с. 145], зауваживши, одначе, що опублікований текст не зовсім авторський — він є Кулішевою «переробкою біографічної замітки Шевченка, накиданої в січні того ж 1860 р.» [там само].

На думку Зерова, у Кулішевій переробці, особливо — в чималих дописках, «почувається риторична піднесеність його стилю» (якої зовсім не було в автентичному тексті); натомість П. Зайцев хвалить переробку: «Публіцистичне оформлення надав їй Куліш і зробив це блискуче» [Зайцев, с. 346]. Як відомо, справжній текст автобіографії було опубліковано в «Киевской старине» лише 1885 p., тож протягом 25 р. саме кулішева редакція вважалася справжньою автобіографією поета — тим більше, що й сам він у кількох листах посилався на неї, як на свою власну. Нині в зібраннях творів, утім, друкують не її, а «автентичний» варіант, отже, проблему двох біографій нібито вирішено.

Але насправді цікава проблема лишається — проблема витоків біографічного міфотворення. Добряче поредаговану Кулішем «Автобіографію», яку невдовзі передрукували інші органи російської та польської преси, яку майже повністю процитував Добролюбов у відомій рецензії на «Кобзар» 1860 p., на яку й Костомаров послався у «Воспоминаниях о двух малярах» як на найнадійніше біографічне джерело («Нет нужды излагать здесь повесть его детства, о первоначальном его воспитании — он сам описал это в своей автобиографии» [Костомаров, Слов’янська міфологія, с. 301]), яку — чи то з огляду на визнану всіма авторитетність, чи то за браком повнішої — вміщено було й у так званому празькому «Кобзарі» 1876 року, — так от, її, на мою думку, не можна визнати ані автобіографією, ані «блискучою», ані тим більше початком життєписання Шевченка. /127/

Творення поетової біографії в тодішній суспільній свідомості почалося, вочевидь, не 1860 року і не з публікацій, а значно раніше, у неформальному «товариському спілкуванні» петербурзької «просвіщенної публіки» від того моменту, коли молодий Шевченко потрапив до поля її зору й зацікавлення. Сталося це задовго навіть до появи «Кобзаря» — завдяки історії Шевченкового викупу з кріпаччини, дійовими особами якої сталі такі культові особистості тодішнього Петербурга, як Брюллов, Жуковський, і навіть царська родина (серед якої, як відомо, було розіграно в лотерею портрет, що його ціною викупили Шевченка). Підозрюю, що про цю історію 1838 року більше говорили «в свете», аніж про якусь там збірочку малоросійських віршів двома роками пізніше. Варто зауважити, що українці (Сошенко, Гребінка) коли й грали якісь ролі в цій історії, то далеко не першого плану.

Так починалася «Шевченкова легенда». Наступний важливий епізод її відбувався вже в Україні, коли услід за «Кобзарем» і «Гайдамаками» на рідній землі, серед земляків (власне, серед провінційного малоросійського панства) з’явився і сам молодий геній, вмить зачарувавши свою публіку. Втім, про цей епізод писалося вище.

Третім і, мабуть, найважлівишим етапом творення «Шевченкової легенди» став арешт і покарання кирило-мефодіївців. Оскільки жодної відкритої, офіційної інформації про цю справу суспільство так і не отримало, то «неформальна товариська комунікація» розгулялася добряче. Вище вже цитувалися спогади Шигаріна про реакцію київського студентства на арешт. Щось подібне відбувалося й у Петербурзі. Радикальний петрашевець Момбеллі писав 1847 р. у своїх «Записках»: «Тепер у Петербурзі всі шепчуться та переказують по секрету про викрите і схоплене урядом товариство — начебто слов’янофілів. Всі одноголосно твердять, що Шевченко, Куліш і Костомаров також серед цих нещасних» [Тарас Шевченко, 1991, с. 142].

А Герценів «Колокол» писав 1860 р. у статті «Украйна»: «В 1847 г. в Киеве по доносу студента, жандармского сына Петрова было взято под арест несколько лиц, принадлежащих к кругу малороссийских писателей, ивих числе народний поэт Тарас Шевченко, которого превосходные стихотворения знают наизусть не только почти все читающие малороссы, но и многие великороссияне и славяне» [цит. за: Драгоманов, с. 346].

«Декабристська» героїчна парадигма наклалася на парадигму «співця приноблених», «народного поета», і за якусь пару років «легенда про Шевченка» була готова. Основні її моменти, як бачиться, такі: по-перше, чудесне піднесення кріпака до статусу «улюбленця Брюллова», а потім — популярного столичного поета; по-друге, його «народність» (яку, втім, різні автори розуміли по-різному); по-третє, антикріпацтво та /128/ антисамодержавність його творчості (що багато хто — і тоді, і в пізніші часи, — розуміли як революційність чи принаймні бунтарство); по-четверте, Шевченкове мучеництво (процес «братчиків», десятилітнє заслання).

Чого ще немає в цій ранній міфологічній нарації? Головного — трактування Шевченка як національного пророка. Воно вже тоді з’явилося у спогадах Костомарова та Куліша, але ще далеко не стало загальновизнаним поглядом.

Але повернімося до «Автобіографії» 1860 р. Повною чи цілісною назвати її важко хоча б через те, що в надрукованому (Кулішевому) варіанті вона фактично уривається 1844 роком — хоча далі сам Шевченко коротко згадав і про арешт «по доносу некоего Петрова», і про заслання «без суда и следствия», і про звільнення «по ходатайству графини А. И. Толстой», і про те, що тепер йому «всемилостивейше повелено быть под надзором полиции в столице и заниматься своим художеством» (характерний для Шевченка стриманий, але гострий сарказм), і про зустріч з батьківщиною та братами й сестрами 1859 року, — але все це Куліш повикидав у своїй «блискучій редакції».

Натомість до Шевченкового стриманого, але пружного, сповненого влучних, гострих деталей тексту Куліш подописував патетико-мелодраматичні вступ і закінчення, додав кілька багатослівних пояснень (про те, що таке «попихачі», що таке «покойові козачки» тощо), зробив пана Енгельгардта безіменним «одним поміщиком»; повикидав кілька яскравих фраз і зворотів, які він, вочевидь, вважав або несуттєвими, або тактично небезпечними (мовляв, «добра штука, та не для друку»), або ж надто грубими — проявами того «цинізму Шевченкового», що його він «одразу не вподобав», про що й писав згодом у «Жизні Куліша». Врешті, первинний текст, написаний від третьої особи (що надавало йому спокійно-об’єктивного характеру), перетворив на такий собі приватний «лист до редакції» від першої особи.

Наведу лише кілька зразків того, як пружна, міцна Шевченкова проза під пером Куліша перетворюється на сльозливу «народолюбиву» патетику. Варіанти «Автобіографії’» цитуватимуться за виданнями: авторський — за «Повною збіркою творів» 1949 р. (том 3, с. 79-81); Кулішівський — за «Матеріалами до вивчення історії укр. літератури» (упорядники І. Скрипник та П. Сіренко, К.: 1961, т. 2, с. 379-382). Курсив усюди мій.

Ось саркастично-стриманий Шевченко оповідає про завершення своєї «науки» у кирилівського дячка: «...несмотря на столь лестное к себе внимание сурового спартанца-учителя, в один из многих дней, когда спартанец-учитель со своим другом Ионою Лымарем были мертвецки пьяны, школяр-попыхач, без зазрения совести, обнажив задняя своего наставника и благодетеля, всыпап ему великую дозу березовой каши». /129/

А ось як «заграв» цей фрагмент після редагування Куліша: «Дячок мій поводився жорстоко не тільки зі мною, а й з іншими, і ми всі його глибоко ненавиділи. (...) Цей перший деспот, на якого я наткнувся у своєму житті, викликав у мене на все життя глибоку огиду до всякого насильства однієї людини над другою. Моє дитяче серце було ображене цим породженням деспотичних семінарій мільйони [sic!] разів, і я скінчив з ним так, як взагалі кінчають беззахисні люди, яким урвався терпець — помстою і втечею».

Як бачимо, на місце того, що англосакси називають power of understatement, і чим Шевченко володів чудово, прийшов мелодраматичний монолог — з «мільйоном терзаній», просвітницькими банальностями щодо «насильства однієї людини над іншою» та просвітницьким же ханжеством — у приховуванні того, в чому ж, власне, полягала «помста» малого Тараса. Наступний фрагмент — пошуки нового «наставника»: Шевченко «бежал в местечко Лисянку, где и нашел себе учителя живописи, отца диакона, тоже спартанца». А ось Куліш: «Там я знайшов собі нового учителя в особі маляра-диякона, який, як я скоро пересвідчився, дуже мало відрізнявся своїми правилами і звичаями від мого першого наставника». Отже, замість короткої і влучної Шевченкової оцінки — «тоже спартанец», — два рядки банального розжовування: а раптом читач «Народного чтєнія» не зрозуміє?

Утікши й від цього педагога, хлопець прийшов до тарасівського дяка-маляра, «славившегося в околотке изображениями великомученика Никиты и Ивана Воина; у последнего он для большего эффекта рисовал на левом рукаве две солдатские нашивки». У цій лаконічній, але яскравій деталі бачимо своєрідну національну свідомість цього «Апеллеса», як його зве Шевченко: в його уявленні справжній воїн, як і «справжній хохол», без лички з війська не приходить... Але Куліш-редактор і тут не дрімає: після слів «Івана Воїна» він ставить крапку, а решту фрази викидає — мабуть, вирішивши, що згадка про нашивки на плечі святого цілком зайва в біографії «нашого первого поета».

Далі Шевченко оповідає, як, «потеряв надежду сделаться когда-нибудь маляром, бродяга с сокрушенным сердцем возвратился в родное село, с намерением наняться в погонычи или пасти громадскую ватагу и, ходя за стадом овец или свиней, читать краденую книжечку с кунштыками».

Із цього речення цнотливий Куліш, як нескладно здогадатися, одразу ж викидає «овець або свиней», потім перед словами «крадену книжку» додає «любу мені»; але цього мало — убоявшись, що читач запідозрить поета в нешляхетному ході думок, він після слів «возвратился в родное село» додає: «У мене була на увазі скромна доля, що їй моя уява надавала, однак, якоїсь простодушної принади, я хотів зробитися, як висловлюється /130/ Гомер, «пастирем стад непорочним», з тим, щоб, ходячи за громадською ватагою...» etc. Виходить, уже підліток-Тарас усвідомлював свою духовну спорідненість з Гомером...

Далі Шевченко пише: «И это не сбылось. Помещику Павлу Васильевичу Энгельгардту, только что унаследовавшему достояние побочного отца своего, понадобился расторопный мальчик...» Тут Куліш, який щойно вставляв гнівні інвективи про всяких ненависних деспотів, раптом стає дуже поміркованим: названого на ім’я Тарасового власника він перетворює на безіменного «поміщика», та ще й викреслює слово «побочного». Справді, одна річ — вергати абстрактні громи на адресу неназваних гнобителів (згадаймо, що писалося це тоді, коли вся «освічена Росія» вже знала, що готується царський маніфест про скасування кріпаччини і тільки ледачий не писав у пресі про «ненависне рабство»), але зовсім інше — оповідати читачам про вчинки конкретного Енгельгардта П. В.

Фраза по фразі, авторський текст препарується до самого кінця — себто, власне, до слів «В 1844 голу удостоился он звання свободного художника», після яких Куліш викреслює всю решту Шевченкового тексту й натомість дописує півсторінки — про те, як «Українська сувора муза довго цуралася мого смаку, знівеченого життям у школі, в поміщицькій прихожій, на постоялих дворах та в поміщицьких квартирах, але коли подих волі повернув моїм почуттям чистоту перших літ дитинства...» і так далі; а також про те, що «мої рідні брати і сестра, про яких мені тяжко було згадувати у своєму оповіданні, досі кріпаки. Так, шановний пане, вони кріпаки досі!»

Трактування процесу становлення Шевченка-поета як лікування понівеченого тяжким життям смаку, вочевидь, відбиває саме Кулішів «культурницький» погляд на природу Шевченкового таланту («п’яної музи», скаже він через кільканадцять років); натомість патетичні заключні фрази деякі дослідники (напр., В. Смілянська у «Шевченківському словникові») пояснюють не гіпотетичною ненавистю Куліша до самодержавства, а знов-таки міркуваннями поточного моменту: «Публікація Автобіографії] привернула увагу передової громадськості до справи звільнення родичів поета з кріпацтва, яку провадив літературний Фонд» [ШС, т. 1, с. 21 ].

Отак яскраво-індувідуальний текст Шевченка втрачає свою художню якість, перетворюється на потік патетично-публіцистичних банальностей «для широкого вжитку» так званого «прогресивного російського читача». Куліш виступає тут в ролі не стільки літературного редактора, скільки такого собі spin doctor’а, творячи максимально стравний для тієї конкретної публіки, якій текст призначався, життєпис «поета-самородка», «таланта з кріпаків». Навіть приваблива й майже безпечна в 1860 р. можливість використати біографічні факти — арешт, заслання, цензурні /131/ перепони, — й змалювати образ поета-мученика, жертву деспотизму не дячківського, а імперського, Кулішем відкидається («Негоже нагадувати синові [Олександру II — О. Гр.] про батькові гріхи» — писав він Тарасові двома роками раніше).

Від першої публікації (лютий 1860) і аж до 1885 року, коли «Кіевская старина» опублікувала автентичний Шевченків текст «Автобіографії», саме Кулішів варіант слугував вихідною точкою і для поважних біографічних студій, і для творення «Шевченкової легенди». Натомість у XX столітті до зібрань творів потрапляє вже тільки первісний авторський варіант, хоча коли-не-коли й сучасні інтелектуали будують аналітичні конструкції щодо «глибинного сенсу» Шевченкових творів на підставі дописаної Кулішем фрази «Історія мого життя становить частину історії моєї батьківщини».

Втім, сам Шевченко, як можна судити з його листів, прийняв Кулішеву редакцію й посилався на «лист до редактора» як на свій твір, — але ж, за сердитим спогадом самого Куліша, приблизно тоді ж Шевченко «гукав» видавцям оповідань Марка Вовчка: «Не давайте Кулішеві виправляти Марка Вовчка, — він її опрозить!» Тож іще велике питання, кому треба було виправляти «понівечений» смак — «самоукові» Шевченку чи «аристократові» (а власне, недовченому студентові) Кулішу?

Невірно було б представляти первісний авторський варіант «Автобіографії» — як «істинний», а Кулішеву (авторизовану) редакцію — як тенденційний фальсифікат. Обидва тексти — по-своєму тенденційні, посвоєму легендарні, й обидва могли слугувати (і слугували-таки) базою для міфів і навіть, потенційно, для національних міфологій, у центрі яких мала стати постать «нашого первого поета й нашого первого історика», але це мали бути різні легендарні біографії й відповідно — різні міфології. Шевченко оповідає про своє життя всім — «і мертвим, і живим, і ненародженим»; натомість Куліш — конкретному російському суспільству 1860-х років. У Шевченка — це, сказати б, гомерівський епос, точний і безстрашний у деталях, із сильними пристрастями і спонтанними вчинками героїв; натомість у Куліша — це сентиментальна, чистенька «культурницька» агіографія, з домінуванним «високих помислів» і з поміркованим мучеництвом. Поруч із Тарасом-попихачем, який вділяє п’яному дякові березової каші, природно стає месник Ярема, який «страшно глянуть — по три, по чотири так і кладе»; натомість поруч із Кулішевими цитатами з Гомера та купюрами фраз про арешти й заслання органічно сусідяться його ж віршовані вихваляння «царів-культурників» Петра I та Катерини II.

Кулішів варіант Шевченкової агіографії цілком прийняли ті, для кого він експліцитно призначався — російська «прогресивна громадськість», «культурні кола» (недарма він дуже швидко був передрукований /132/ ще кількома російськими часописами), а також помірковані українофіли «общерусской» орієнтації, як-от Костомаров чи Максимович.

Згаданій російській «прогресивній громадськості», як ми вже бачили раніше із текстів Добролюбова та Чернишевського, з пізніших висновків Чуковського та Луначарського, було цілком достатньо Кулішевого варіанту біографії та витвореної усною «непідцензурною» комунікацією легенди про поета-кріпака, який став у віршах своїх на захист знедолених братів-селян і поплатився за це засланням та прискореною смертю — аби витворити «загальноруську» ікону Шевченка як одного із багатьох «святих мучеників» боротьби за права «гнаних і голодних», за «землю і волю» — героя, яких не бракувало в російському суспільному русі й культурі XIX століття. Власне, героїчний образ Шевченка як «just another brick in the wall» таких мучеників бачимо й у знаменитому віршеві Некрасова «На смерть Шевченко»:

...Случай предвиденный, чуть не желательный. [тобто типовий — О. Гр.]

Так погибает по Божией милости

Русской земли [sic] человек замечательный

С давнего времени... (...)

Смелые речи, борьба безрассудная

[тут бачимо вплив легенд про Кирило-мефодіївців як антиурядове таємне товариство — О. Гр.],

Вслед за тем — долгие дни заточения... etc.

Прикметно й те, що Некрасов жодним словом не згадує, що Шевченко, власне, був поетом і художником, і загалом цей «Русской земли человек замечательный» практично позбавлений індивідуальних рис — хіба що згадано про «степь Оренбургскую», а не, скажімо, «Забайкальскую».

У 1860-і та 1870-і роки серйозному вивченню біографії Шевченка заважали не лише надто несприятлива для української культури «валуєвська» політика, а й позиція деяких щирих шанувальників «батька Тараса». Відомо, що, коли перший біограф Шевченка В. Маслов (Маслій) почав активно збирати матеріал і приїхав заради цього до старенького М. Максимовича, той «відмовляв його від цього наміру» [Зеров, т. 2, с. 146] — бо, мовляв, в особистому житті поета було «багато бруду», якого не слід виносити на очі масового читача, — отже, ліпше вже лишатися з самими підфарбованими легендами.

До речі, кілька таких легенд потрапили й до нарису Маслова (напр., записана зі слів В. Рєпніної розповідь про те, як якийсь генерал відмовився платити Шевченкові домовлену суму за замовлений свій портрет — а /133/ Шевченко, розсердившись, буцімто домалював генералові щось не надто респектабельне й виставив портрет у вітрині etc [Зеров, с. 147]) — що є зайвим свідченням того, як постать Шевченка обростала легендами ще за життя, а по смерті ці легенди стали набувати сакрально-міфологічного характеру.

Але й перший більш-менш обгрунтований біографічний нарис В. Маслова, що з’явився 1874 p., і наступна біографія — книжка М. Чалого «Жизнь и произведения Тараса Шевченко» (1882) не задовільнили доскіпливих читачів. Напр., М. Зеров констатував: « 1882 рік приніс першу велику монографію М. Чалого «Жизнь и произведения Тараса Шевченко». (...) Не вважаючи на «обилие и полноту материала», відзначені в рецензіях, книжка Чалого одразу ж була заперечена в багатьох висновках. Заперечення й додатки друкувались у «Киевской старине»...» (с. 146).

М. Драгоманов у знаному памфлеті «Шевченко, українофіли й соціалізм» (1878) скаржився на брак задовільної біографії поета (з погляду вивчення еволюції Шевченкового світогляду): «Не тільки молодий вік Шевченка, а й середній вік, коли він жив у Києві серед ліпших людей України [sic], досі темний. ... Маловідоме й життя Шевченка в Петербурзі, атакож і те, чого він навчивсь і як він глядів на тих письменників російських, яких там знав... Хоч би нам хто сказав, які книги в який час читав Шевченко тоді, як складавсь у ньому письменник і громадянин, коли вже не про те, з ким, про що розмовляв і листувавсь, то все-таки можна було б судити хоч скільки-небудь напевно про школу Шевченка в молодший вік і середній» [Драгоманов, с. 344].

Втім, не виключено, що Драгоманов просто не читав Маслова — адже він, аналізуючи спогади Костомарова, Мікешина, Куліша та ін., жодним словом не згадує нарис Маслова (монографія Чалого з’явилась пізніше).

Але цей брак інформації не завадив Драгоманову кількома сторінками далі суворо твердити, що «Життя Шевченка на Україні... в 1843-47 pp. [себто періоду «трьох літ», коли він створив поезії, які, за виразом Костомарова, «розривали завісу народного життя» — О. Гр.] виглядає доволі безцільним полупанським байдикуванням серед сільського панства за рюмкою з чоловіками, в танцях і коло музики з дамами, з писанням карикатур на провінціальних баришень у клубах. (...) На цьому грунті піднімається тільки читання лежачи книг, більше які попадуться під руку, та мрії... (...) Звісно, як набіжить муза, то напишеться добрий вірш; трапиться нагода — скажеться добре слово і серед приятелів, і серед мужиків... Але ніякого плану праці й життя не бачимо ми в тому, що розказують нам близькі приятелі Шевченка про ліпшу пору його життя, бо не було в нього ніякого систематичного [sic] погляду на життя і працю, який дає /134/ тільки систематична ж наука [!!]. А її то й не було в нашого кобзаря» [Драгоманов, с. 353].

З цього пасажу цілком ясні погляди професора Драгоманова на те, яким має бути справжній поет-громадянин: він повинен одержати систематичну освіту (сиріч закінчити університет абощо), не малювати карикатур на баришень і не читати лежачи, коли нарід стогне в ярмі, нарешті, поет-громадянин мусить мати «план праці і життя». За цим планом треба регулярно писати «добрі вірші» й промовляти «добрі слова», бажано — до мужиків. І все це виглядає навіть переконливо, тільки несвідомий читач чомусь любить і читає «безпланового» Шевченка, а не «героїв труда» на кшталт Куліша або Грінченка...

Драгомановська спроба «розвінчати» шевченківські легенди й побороти новонароджений культ Великого Кобзаря (що про його формування в Галичині з гнівом і сарказмом не раз говорить Драгоманов) вийшла загалом невдалою: критикували професора як «ідолопоклонники» (за неповагу до національного пророка), так згодом і «іконоборці» (за позитивістську обмеженість і резонерство, за нерозуміння природи поетичної творчості).

Але його критика справила й конструктивний вплив: окрім усвідомлення потреби в якісному науковому виданні творів та листів поета, науковому ж вивченні його біографії та світогляду, майбутні дослідники та біографи тепер уже одним із завдань своїх неодмінно ставили довести, що Шевченко зовсім не був малоосвіченим мужлаєм і ледарем, що він досконало орієнтувався у всьому багатстві європейської культури тощо.

Новий етап в обробці біографічних матеріалів про Шевченка становила двотомова праця О. Кониського, що вийшла одночасно укр. мовою у Львові («Тарас Шевченко-Грушівський, хроніка його життя») і російською — в Одесі: «Жизнь украинского поэта Т. Шевченка» (1898).

Праця Кониського надовго «виставила планку» біографічних досліджень; наступною стільки ж всеохопною розвідкою стало лише «Життя Тараса Шевченка» П. Зайцева (1939), яке цю планку піднесло на висоту, фактично не подолану й дотепер, хоча за десятиліття, що минули, з’явилися численні біографії Шевченка (в тому числі ціла низка радянських так званих «колективних монографій»).

У XX сторіччі потік життєписання Шевченка фактично розпадається на кілька струменів або ж рівнів: перший — у «національній думці» (напр., згадані статті Єфремова та Грушевського, пізніше — есеї Маланюка, в УСРР — книжки Коряка, Річицького та ін.); другий струмінь — власне науковий (що у 20-і pp. отримав назву «шевченкознавства» і в радянських умовах, починаючи з середини 30-х, став майже невідрізненним від /135/ політичної пропаганди); третій — «шевченкіана» (тут з’явилися сотні, а то й тисячі оповідань, віршів, десятки романів).

В огляді «Українське літературознавство за десять років після революції» (1927) П. Филипович констатував: «Можна сказати, що за останні сім років, починаючи із збірника «Т. Г. Шевченко» 1921 p., виростає ціла наукова дисципліна — шевченкознавство. (...)

... Можна зробити документально обгрунтований висновок, що старі погляди на Шевченка як на геніального самородка з малою освітою не відповідають дійсності, що Шевченкова творчість являє собою складний комплекс...» [Филипович, 245].

Далі Филипович зауважує, що саме шевченкознавство у 20-ті pp., творене переважно силами групи молодших, талановитих і високоосвічених науковців, служило свого роду локомотивом тогочасного українського літературознавства: «...На студіюванні Шевченка найпомітніше виявилось нове, свіже спрямування нашого літературознавства: від кустарництва критичних нарисів з публіцистичною домішкою — до наукових студій, опертих на фактичному матеріалі, старанно зібраному й перевіреному...» (с. 249).

Радісно вітав ці нові явища М. Зеров у рецензії на «Шевченківський збірник» 1924 року: «Давно й без повороту минули часи, коли можна було задовільнитися короткими ювілейними замітками, наївно-патріотичними промовами та всякого роду публіцистичними препараціями Шевченка... На порядку денному стоїть тепер детальне і пильне вивчення всього, що стосується Шевченка... і при тому вивчення, озброєне методом і здібне при потребі порвати з навичними поглядами і готовими схемами.»

Створилася свого роду інфраструктура шевченкознавства — «академічне», майже незалежне від офіційних структур, базувалося в кількох інституціях ВУАН; натомість при Наркомосвіті був створений науководослідний Інститут Т. Г. Шевченка, значно більш «радянський».

П. Филипович, Б. Якубський, М. Могилянський, Б. Навроцький, І. Айзеншток зробили в ті роки надзвичайно багато, але даремно ми шукали б об’єктивних оцінок їхньої праці в «радянському шевченкознавстві» 30-80-х років (хоча більшість наукових, не-кон’юнктурних положень, які не суперечили офіційному образові «революціонера-демократа», безсоромно кралися з праць 20-х pp.).

Адже паралельно з академічними студіями відбувалася «боротьба за Шевченка» (до речі, це назва книжки відомого В. Коряка), що її метою було, за словами Б. Рубчака, «зробити Шевченка як рупор мас, як Івана Предтечу революції та радянської влади, єдиною іконою, дозволеною в країні» [Rubchak, c. 24]. /136/

На початку 30-х років «академічне» шевченкознавство було розгромлене, більшість його представників — репресована, й запанувала політизована псевдонаука, яка мала за «святе письмо» згадувану лекцію Луначарського та «Тези до 120-річчя з дня народження Т. Шевченка» відділу культури та пропаганди ленінізму ЦК КП(б)У 1934 p., а пізніше — відповідні тези ЦК ВКП(б), що з’являлися до чергових ювілеїв «поета-революціонера».

Втім, за детальним оглядом того, що робилося в радянську добу на перших двох рівнях «комунікації про Шевченка» — тобто на рівні ідеологічних документів та на рівні шевченкознавства як науки, — ми відсилає мо читача до двох блискучих праць П. Одарченка; «Тарас Шевченко в радянській літературній критиці (1920-1960)» та «Шевченкознавство на Україні в 1961-1981 pp.» вміщених у збірнику «Світи Тараса Шевченка» («Записки НТШ, т. 214, 1991). Тут же ми обежимося коротким аналізом специфічного явища «радянського Шевченка», як воно побутувало на інших, масовіших комунікаційних рівнях — у красному письменстві та мистецтві, у шкільництві, в радянській версії Шевченкового культу.

Радянський Шевченко

На шкільному подвір’ї в одному з нових «панельних» районів Братіслави стоїть бюст Шевченка. Його поставили там наприкінці 70-х, як символ «вічної дружби чехословацького та радянського народів», коли побудували і школу, й увесь той район. Після «оксамитової революції» 1989 року місцева молодь в благородному пориві ненависті до «радянських окупантів» облила бюст червоною фарбою — для неї Шевченко був «якимось радянським поетом», отже — символом національного приниження 1968 року.

Шляхом роз’яснювальної роботи, очоленої українським послом у Братиславі Дм. Павличком, словацькій молоді з’ясували, що Шевченко не радянський поет, а зовсім навпаки; бюст почистили, навіть посадили довкола нього квіточки.

Але вся ця історія — зовсім не випадковість. Багато разів відзначалося (напр., у працях В. Петрова-Домонтовича 40-х років, у «контрпропагандивній» книзі В. Барки «Правда «Кобзаря», а найповніше — в статтях П. Одарченка [Одарченко, 1991] та ін.), що офіційна радянська версія Шевченкової ікони — «поет-революціонер-демократ, соратник Добролюбова й Чернишевського, борець проти царизму, релігії та співець дружби народів» — прямо походить від народницької ікони «мужицького поета». Немає підстав з цим сперечатися. /137/

Але доводиться все-таки уточнювати висновок В. Петрова та інших: як уже вказувалося раніше, хоча радянський образ Шевченка як революціонера-демократа й походить від народництва, але — не українського, а «общерусского». Починаючи з середини XIX ст., Шевченкова ікона була включена до загальноросійського пантеону мучеників боротьби проти царату. Саме тому «прогресивні» росіяни так багато перекладали й видавали Шевченка, саме тому вдавалися масові «шевченківські» акції в Москві та Петербурзі 1912 року, тоді ж з’явилася вже згадувана праця А. Луначарського [Луначарскьий, 1961], а 1918 року — пам’ятники Шевченкові (правда, тимчасові) — поруч з Марксом, Бакуніним та Стенькою Разіним — поставили в Москві та Петрограді за «ленінським планом монументальної пропаганди». Російські «ліві», отже, не стільки «підступно використали» любов українців до «Великого Кобзаря» (хоча й це було, ясна річ), скільки щиро вважали його «своїм».

«Червоний Шевченко» від самого початку носив загальнорадянський характер, що визначилося кількома чинниками як кон’юнктурного, так і культурного походження:

- по-перше, він віддавна сприймався не-українцями в Росії як частина «общерусской» лівої культурно-політичної традиції; він писав як по-українськи, так і по-російськи, лаяв російського царя, панів, попів так гостро й дошкульно, як мало хто з «великоруських» літераторів;

- по-друге, він був генієм, та ще й ідеального — кріпацького — «соціального походження», тож якнайкраще надавався до ілюстрування ленінських схем «двох культур в кожній культурі»;

- по-третє, включення українця й селянина до всесоюзного червоного «іконостаса» зміцнювало позиції режиму як серед українських «лівих», так і серед інтелігентів селянського походження;

- нарешті, важливий тактичний фактор — оскільки Шевченко не мав раціональної, логічно побудованої політичної чи філософської «програми», то його нескладно було шляхом всіляких цитатних препарацій та інтерпетацій приписати до будь-якої ідеології чи політичної течії (що на той час і продемонстрували практично всі українські суспільні течії).

Але окрім ідеологічного забезпечення нового, «червоного культу», розгорнулося й забезпечення матеріальне — творилася ціла інфраструктура «радянського Шевченка».

Постанова Президії ВУЦВКУ від 26. 02. 1921 «Про святкування пам’яті Т. Г. Шевченка» визначала:

«1. Оголосити 11 березня — день 60 роковин смерті геніального укр. поета і великого революціонера Т. Шевченка — Всеукраїнським святом. /138/

...3. Доручити Наркомосвіті: а) негайно приступити до повного видання творів Шевченка і його біографії; б) поставити в усіх губерніяльних і повітових містах, а також у всіх великих селах пам’ятники Т. Шевченкові...»

Втім, як відомо, цього грандіозного плану виконати не вдалося — спершу коштів забракло, а згодом по всіх містах і навіть великих селах УРСР уже стояли монументи іншим культовим постатям.

У 20-ті роки в процесі творення «радянського Шевченка» спостерігаємо деякий різнобій. Москва на якийсь час наче забула про нього, в Харкові «націонал-комуністи» (як-от В. Коряк та А. Річицький) вели «боротьбу за Шевченка» переважно пропагандивного характеру, натомість у Києві науковці ВУАН, відбивши кілька ритуальних поклонів матеріалізмові та класовій боротьбі, продовжували об’єктивно досліджувати Шевченкову творчість.

Але, як ми вже знаємо, це тривало недовго. Спершу розгромили шевченкознавців ВУАН як націоналістів, а замість нього на авансцену вивели Наркомосівський Інститут Т. Г. Шевченка, що його тепер очолили знавці тісних звязків Шевченка з російською культурою та російськими ж революціонерами-демократами.

Коли ж щось у таких дослідників не складалося з фактами Шевченкового життя чи творчості, то тим гірше було для фактів — чинилося за іронічним рецептом Микити Шаповала [«Поет та юрба»]: «Обов’язково треба поправляти свого пророка! Бо він хоч і пророк, а все-таки і Перерепенко якийсь помилки в нього знайде і краще від нього скаже. Понімаю це і не протестую.»

Але невдовзі й цих шевченкознавців було розгромлено — і виглядає, що погром не був випадковим: Москва вирішила не віддавати такої важливоі справи, як Шевченко, в ненадійні малоросійські руки. І далі вже все відбувалося під пряму диктовку звідтам. Канонічним текстом для шевченкознавства на півстоліття стала давня лекція А. Луначарського «Великий народний поет». Цитата з цієї праці стала основоположною, недоторканою дефініцією Шевченка як поета й «революціонера-демократа»: «Великий Шевченко тим, що він поет української нації, але ще сильніше тим, що він поет народний, а над усе тим, що він поет глибоко революційний і по духу своєму соціалістичний».

Однак публічна лекція, читана 1912 року на еміграції, попри очевидну заангажованість, навіть пропагандовість, була все-таки надто аналітичною, надто прив’язувалася до фактів — скажімо, не робила з Шевченка ані атеїста, ані вірного учня Чернишевського, тому й не стала, як цілість, фундаментом нового «радянського шевченкознавства» — ним /139/ стали партійні «Тези до 120-ліття Шевченка» 1934 p., вже цілком пропагандивно-директивний документ, без жодного натяку на науковий аналіз та можливість дискусії.

І далі вже навіть серйозні вчені, як-от акад. О. Білецький, могли лише снувати якесь мереживо принагідних думок на берегах цих тез та лекції Луначарського: «...Укр. бурж. націоналісти силкувалися створити солоденький образ «батька Тараса», мужичка-самородка, який буцімто нічого спільного не мав з революційним рухом Росії. Вони змальовували його національно обмеженим відірваним від рос. культури.

... Тільки після Жовтневої революції з’явилася змога зібрати все, написане Шевченком, визволити творчість і особу великого поета від всіляких викривлень бурж. націоналістів та реакціонерів усіх гатунків. В результаті... вималювалась гігантська постать Тараса Шевченка, соратника Чернишевського, Добролюбова та інших видатних діячів російської передової культури...» [Білецький, с. 14].

У 30-ті роки пожвавився процес творення інфраструктури нового культу — масовий випуск пропагандивних брошурок, найменування вулиць, колгоспів, пароплавів, встановлення пам’ятників. Втім, детальний опис усього цього під назвою «Вшанування й увічнення пам’яті Т. Г. Шевченка» зацікавлений читач знайде в першому томі ШС, ми ж відзначимо лише основні моменти. Перший великий пам’ятник Шевченкові — в Харкові, — встановлено лише 1935 року, коли столицю вже перенесли до Києва.

Потім у ході вшанувань та розбудові культу на три роки настала пауза, спичинена майже повним винищенням вищої партноменклатури УРСР. Але 1938 року про Кобзаря згадали — наближався ювілей. Постанова ЦВК УРСР від 5. 07. 1938 «Про заснування комітету по проведенню 125-річного ювілею з дня народження Т. Г. Шевченка» звучала значно скромніше за свою попередницю 1921 року: «...1. Організувати Комітет по проведенню 125-річного ювілею... в такому складі: голова — Корнійчук О. Є., заступник — акад. Тичина П. Г... 2. Доручити Комітету... намітити заходи для увічнення пам’яті Т. Г. Шевченка і широкої популяризації його творчості... 3. Вироблені Комітетом заходи внести для затвердження...»

Фактично ця постанова була лише місцевим «оформленням», додадком до написаного в Москві величного плану перетворення ювілея Шевченка на свято переможного соціалізму в окремо взятій країні та «сталінської дружби народів.» Всі головні рішення приймалися саме в Кремлі. Скажімо, 5. 03. 1939 Президія ВР СРСР (не УРСР!) своїм указом присвоїла ім’я Шевченка Київським оперному театрові та університетові. Президія ВР Казахстану перейменувала Форт-Александровський на /140/ Форт-Шевченко, а також надала ім’я Шевченка Казахській художній галереї, Ауздикській аулраді, одному колгоспові, трьом школам, а також вулиці Лагерній в Алма-Аті.

6 березня 1939 р. на відкритті пам’ятника Шевченкові у Києві виступив новопризначений 1-й секр. ЦК КП(б)У М. Хрущов, який підкреслив, що «день народження великого поета-революціонера святкує увесь великий Союз, кожна братська республіка, кожна народність. Всі народи виражають свою вдячність і пошану великому поетові революціонеру-демократові.

... У день ювілею ми у великій сім’ї народів, сім’ї вольній, новій, згадуючи Тараса Григоровича Шевченка, можемо сказати, що думи, якими жив Шевченко, перетворені нами в життя» [Войнова, с. 17].

18 червня у Каневі, в присутності членів українського Політбюро й Уряду та 40 тис. звичайних трудящих відкрито пам’ятник Шевченкові на його могилі, із контроверсійним написом про «великого Фультона та великого Уатта».

Та найпишніше відбулося святкування 100-річчя смерті поета 1961 року — почалося з ухвали Президії Всесв. Ради Миру (листопад 1960 p.): «відзначити у всьому світі 100-річчя з дня смерті Т. Г. Шевченка, укр. письменника й художника.» Вирішено 1961 рік оголосити шевченківським роком. Так воно й було — принаймні, у «прогресивній» частині планети, підконтрольній Кремлеві так само, як і Всесв. Рада Миру. Ювілейні комітети створено по всіх республіках та «країнах народної демократії», всюди відбулися урочисті засідання, виставки, концерти, лекції, виступи «письменницьких бригад».

Центром святкувань, цілком природно, була Москва. 10 березня там відбулося урочисте засідання, з Брежнєвим, Косигіним, Мікояном, Сусловим, Фурцевою та іншими вождями в президії. Були, звичайно, й «гості з України» — з промовою від них виступив голова правління СПУ Олесь Гончар. Не було лише головної постаті — «дорогого Микити Сергійовича», але 28 травня він приїхав до Канева, про що можна довідатися з тодішньої київської «Літгазети»: «Урочисті незабутні хвилини... Глава Радянської держави прийшов поклонитись пам’яті великого поета революціонера-демократа Тараса Григоровича Шевченка, чиї мрії побудувати нову, вільну сім’ю втілив у життя радянський народ, керований і запалюваний Компартією та її ленінським ЦК.» Поклавши вінок з аналогічним написом на стрічці, Микита Сергійович посадив поруч на алеї молодого дубка. [«Літ. газета», К.: 30. 05. 1961].

А ось як описує ці святкування В. Костенко у статті «Митці на могилі Шевченка»: «Не будемо докладно розповідати про грандіозні святкові /141/ торжества на Тарасовій горі у 1961 та 1964 pp., рівних яким не пам’ятає історія [sic!]. Скажемо лише, що хто бачив, як вже на десяту ранку за п’ять кілометрів від могили зупинявся транспорт (бо ні одна машина чи автобус не могли пробитися, таке було море, океан людей), як із Канівських гір спускалися люди, як проти Тарасової гори не видно було води від теплоходів, катерів, ракет, човнів..., як місто Канів було оточене палатками радянських і зарубіжних туристів, які приїхали, щоб у шанобі схилити голови перед великим сином України; хто, нарешті, бачив, як вся могила поетова була засипана квітами і вінками, ... той серцем відчув і зрозумів, ким є сьогодні для людськості великий син українського народу Тарас Шевченко» [3 досліджень про Т. Г. Шевченка. — К.: 1968, с. 131].

Постановою Ради Міністрів УРСР 20. 05. 1961 р. встановлено щорічні републіканські премії імені Т. Г. Шевченка «для ще більшого сприяння дальшому розвиткові укр. рад. літератури, музики, образотв. мистецтва, театру й кінематографії» [«Рад. освіта», 24. 05. 1961]. За рік першими лауреатами стали О. Гончар, П. Тичина та П. Майборода.

До ювілею випущено багато видань Шевченка та про нього, 160 тис. плакатів, 130 тис. репродукцій портретів Шевченка, майже мільйон ювілейних поштових листівок. [ШС, т. 1, с. ЗО] Увесь цей час не забували й про пам’ятники — на 1961 р. в СРСР було 92 пам’ятники Шевченкові.

За радянські десятиліття відшліфувалася й система виховання мільйонів «вірних» культу «червоного Кобзаря». Якщо не в більшості українських родин, то в дуже багатьох вірші Шевченка дитина вперше чула від батьків, а його портрет вперше бачила на стіні рідної домівки. Тут, звичайно, навіть тоталітарна держава мала небагато можливостей для впливу й контролю, але все ж дещо робилося — скажімо, багато разів перевидавався відповідно препарований «Малий Кобзар» для дітей, що мав на меті навіть домашнє читання Шевченка спрямувати в «правильне річище».

Академік О. Білецький свою передмову до «Малого Кобзаря» (1961) починає так: «Безліч видатних людей дав світові радянський народ. Ніщо не перешкоджає в наш час будь-якій радянській людині здобути освіту, плідно працювати на ниві улюбленого діла...» — а далі йдеться про те, як тяжко довелося малому Тарасові за триклятого царату, і яким геніальним поетом та борцем за справу трудящих він всупереч цьому став-таки. Завершується передмова м’яко, але «правильно» пояснюючи радянському дитяті, що саме воно має засвоїти з Кобзаря: «...І для юного читача «Кобзар» давно став любимою книгою. Він навчає пізнавати життя, історію рідного краю, виховує любов до трудової людини і ненависть до її ворогів. Але не все, написане Т. Г. Шевченком, зрозуміле школярам. У «Малому Кобзарі» зібрано поезії, доступні учням 8-річної школи.» /142/

Якщо ж батькам забракло часу познайомити свою дитину з батьком Тарасом (а таких батьків в УРСР було чимало), то це надолужувала школа. «Шевченківський словник» докладно знайомить нас із тим, як «проходили» Шевченка в радянській школі і який образ поета формували:

«В 1-3 класах учні дістають початкові відомості про життя Шевченка й вивчають доступні їм твори поета. В 4-6 кл. у системі літ. читання увага приділяється ідейно-худож. аналізові творів поета («Мені 13-й минало», «На панщині пшеницю жала», «Якби ви знали, паничі», «І золотої, й дорогої», у 6 класі — «Заповіт», «І виріс я на чужині», «Сонце заходить».

У цих класах, перед тим, як вивчати поезію Шевченка, учні спочатку читають уривки худож. творів, у яких зображено дитячі та юнацькі роки поета... Поезія Шевченка розглядається ... в щільному зв’язку з його революційною діяльністю. В старших класах... аналізуються найважливіші твори: «Думи мої, думи мої», «Катерина», «Гайдамаки», «Гамалія», «Три літа», «Сон», «Заповіт», «Кавказ», «Єретик», «І мертвим, і живим», «Наймичка», ...»Мені однаково», «Варнак», «Я не нездужаю», «Ісаія. Глава 35», «Світе ясний! Світе тихий», а також п’єсу «Назар Стодоля».

... Висвітлюється значення Ш. як основоположника української літератури, її революційно-демократичного напрямку... Учні довідуються, як високо оцінювали творчість Шевченка Чернишевський, Добролюбов, Герцен, Некрасов, Франко, Панас Мирний, Леся Українка, Луначарський, Горький та ін. письменники, як оцінював його творчість В. І. Ленін...» [ШЕ, т. 1, сі 13-115)]. Не дивно, що після такої багатолітньої обробки юних мізків ікона «революціонера-демократа» міцно, на десятиліття в’їдалася в їхню свідомість. І тільки загальній недовірі «простих радянських людей» до всього офіційного та потужній традиції родинного виховання національної ідентичності (особливо сильній у Галичині) ми завдячуємо тим, що режимові так і не вдалося зробити Шевченка цілком «своїм».

Однак певних успіхів тут було все-таки досягнуто, особливо в часи, коли загнивання радянського ладу ще не проявилося так помітно, як у 70-і роки. Цікавими в цьому відношенні є витримки з книги відгуків музею Т. Шевченка у Каневі, видані у «Книзі народної шани».

Не варто вважати ці відгуки спонтанними виявами почуттів — ті, хто їх писав, свідомо слідували певним конвенціям — подібно до того, як християнин, що отримав відповідне виховання, знає, як поводитися в храмі Божому, як хреститися, які слова повторювати за панотцем, кому кланятися, кому свічку ставити, а кому — ні. Отже, відвідувачі могили й музею «Великого Кобзаря», розкривши книгу відгуків, у більшості своїй роблять ось що: /143/

а) дякують рідній Комуністичній партії та радянському уряду за те, що вони так добре бережуть пам’ять про великого поета-революціонера, борця за щастя простих людей;

б) радісно повідомляють Тарасові, що в нашій щасливій країні всі його заповіти здійснилися;

в) клянуться, що вони будуть достойні честі земляків генія й особисто житимуть за Тарасовими заповітами.

Поширені також типові туристичні подяки працівникам музею, особисті спогади про те, як автор запису визволяв тутешні місця від загарбників, захоплення красою дніпрових круч, щедрими нивами колгоспів тощо, — одним словом, те, що ми подибуємо в будь-якій книзі відгуків туристичної атракції. Втім, деякі записи настільки яскраві, що варті цитування:

«Все, що ти бажав, Тарасе, є тепер на оновленій землі. Згинули холопи, попи. Тепер робітники й селяни, що були кріпаками, як ти, Тарасе, керують вільною державою.» (Учитель дитбудинку, 1927 р.)

«Великій людині повинна бути велика честь і шана від тих, хто закінчив справу Тараса, скинувши гнобителів українського народу... Час вже збудувати великий пам’ятник великій людині. Про це подбають ЦК КП(б)У та Уряд...» (Перший секр. ЦК КП(б)У С. Косіор, 1935 р.)

«З дитячих років ми виховувались на твоїх творах. Вони вчили нас любити і ненавидіти, боротись за свободу трудящих, за справу, якій ти віддав усе життя. І ми прийшли на твою могилу поклонитись тобі, як рідному батькові, учителю, другу...» (Петро Пономарьов, 1946 р.)

«Дорогий Тарасе Григоровичу! У великій сім’ї радянській ти разом з нами будуєш комунізм!» (Підпис. 1954 р.)

«Дорогий Тарасе! ... Всі заповіти твої виконані... Україна твоя вільна в сім’ї братніх народів, і ми щасливі. Будемо берегти свої щастя і вічну пам’ять про тебе.» (Бондар, с. Вереміївка Полтавської обл., 1954 р.)

«Подивившись музей Шевченка, ми, мешканці Москви, зрозуміли, яку велику роль відіграла творчість Шевченка в революційному русі України і Росії. Ми дякуємо партії й уряду за те, що вони увічнили ім’я великого українського поета.» (1955 р.)

«Я, як прикордонник, клянуся на могилі великого Кобзаря Т. Г. Шевченка, що цей Союз Радянських Соц. Республік не вдасться похитнути ніякому ворогові!» (Н. Найдьонов, 1959 р.)

«Китайський народ глибоко шанує Шевченка за народність і революційність його творів, на яких ми навчаємось.» (Група студентів з Китаю, 1961 р.) /144/

«Україна й Казахстан — два могутні дуби в нашому спільному саду СРСР! Дружба наших народів, закладена століття тому великим Кобзарем, зараз особливо тепла й непорушна.» (Журналіст з Алма-Ати, 1962 р.)

«Ми, шість афганських спеціалістів, відвідали музей і могилу Т. Г. Шевченка ... і довідались про те, як його твори дорогі всім народам світу.» (1965 р.)

«...Ми, олімпійці, обіцяємо не зганьбити пам’ять великого Кобзаря» (Учасники олімпійської збірної СРСР з гандболу, 1980 р.)

«Ми, колгоспники ланки Яременко Ганни Докіївни ... вклонилися могилі вірного сина українського народу... Твої мрії, Тарасе, здійснилися в нашому сьогоденні. Ми — щасливі радянські Катерини. Наші роботящі руки творять красу на щасливій колгоспній ниві, про яку мріяв ти, Тарасе...» (20 липня 1980 р.)

«Глибоко і радісно схвильовані зустріччю з живим, трепетним духом великого Кобзаря, чудового поета і художника Тараса Шевченка, котрий був, є і навіки залишиться видатним явищем нашої спільної вітчизняної культури.» (Творча група журналу «Мурзилка», Москва, 1981 р.)

Візуальні зображення Шевченка

Досі йшлося переважно про вербальний ряд радянського культу Великого Кобзаря, а був же й ряд аудіо-візуальний: незліченні пісні та ораторії на його слова та про нього, кілька художніх фільмів (зокрема, «Тарас Шевченко» І. Савченка з С. Бондарчуком у головній ролі та «Сон» В. Денисенка з І. Миколайчуком в ролі Шевченка). Однак за розмірами тут явно переважає доробок образотворчих мистецтв.

Приступаючи до розгляду «образотворчої Шевченкіани», слід одразу ж вирішити для себе (й застерегти читача), що саме розглядатиметься — чи то сукупність присвячених Шевченкові творів образотворчого мистецтва sensu stricto, чи то лише певна частина (обмежена за якимось зрозумілим принципом) цієї сукупності, чи то вся тотальність візуальних зображень Шевченка в нашій культурі (серед яких більшість становлять, вочевидь, не твори «високого» мистецтва, а зразки популярної й масової культури); чи то, нарешті, візуальний ілюстративний ряд, який супроводжує вербальні міфологічні нарації про Шевченка як культову постать і, таким чином, становить не самостійне культурне явище, а лише складовий елемент, хоч би який масивний та значущий, загальної системи шевченківської міфології. Отже, в нашому випадку йтиметься про останнє, тобто візуальний аспект культу Шевченка, « ілюстрації» до міфологічних нарацій, пов’язаних із ним. /145/

Ясна річ, у кожному з названих випадків підходи до розгляду, методи, критерії, інструментарій повинні бути специфічними. Скажімо, до «високомистецької» Шевченкіани цілком застосовними (хоча й далеко не достатніми) є методи конвенційного, в тому числі модерністичного мистецтвознавства; натомість для поп-культурної Шевченкіани вони непридатні — тут підійде інструментарій культурної антропології та сучасних культурних досліджень. Нарешті, вивчення візуального аспекта шевченківської міфології не може бути відокремленим від аналізу інших аспектів цієї міфології — її основних нарацій, її ключових ідеологем, втілених у постаті Шевченка ідеалів та цінностей тощо, — а отже, мав грунтуватися на тих самих підходах і засадах, що й цей аналіз.

Натомість змішування критеріїв та підходів неминуче породжує упередженість та недогляди: оцінюючи продукт масової культури за критеріями «високого мистецтва», ми неодмінно відкидаємо його, як «кіч», замість аналізувати його культурне й суспільне значення, тематику та цінності, які він відображає. З іншого боку, застосовуючи до елементу якогось культу (байдуже, релігійного чи національного) лише естетичні або раціонально-наукові критерії (і майже неминуче знаходячи в ньому шаблон та нелогічність), ми пропускаємо значно важливіше — а саме, сакральний зміст цього елемента, його роль і функцію в загальній системі даного культу.

Отже, не варто критикувати ритуальне дійство за те, що воно «шаблонне» й поступається за естетичним рівнем якому-небудь авангардному «перформенсу», так само нерозумно критикувати релігійний живопис (напр. зображення Мадонни з дитям) за «неоригінальність» композиції або основної ідеї.

Втім, усі ці засади нескладно сформулювати й виголосити, але значно складніше дотримуватися їх на практиці, і майже неможливо — у випадку такої «більшої за саму себе» постаті, як Шевченко.

Скажімо, ми вирішили в цьому нарисі обмежитися розглядом візуального аспекту шевченківської міфології. Однак виявляється, що більшість відомих і талановитих мистецьких творів, героєм яких є Шевченко (в т. ч. значна частина його власної художньої спадщини), настільки розтиражовані й розпопуляризовані, що їх сміливо можна розглядати як явище масової культури (подібно до Джоконди на пластикових пакетах чи футболках). З іншого боку, їхнє побутування та рецепцію в українській культурі (як радянській, так і пост-радянській) практично неможливо уявити поза всебічно інституйованим культом Шевченка.

Це переконливо показав, зокрема, Г. Грабович у двох статтях у часописі «Критика», присвячених візуальній Шевченкіані («Советська альбомна Шевченкіана: колаж, bricolage і кіч» у №3 за 1998 р. та «Шевченко в /146/ колажах і з кон’юнктурою: доба незалежності» у №10 за 1998 p.). Ці праці (а власне, одна праця в двох частинах) містять чимало влучних спостережень і глибоких висновків, з якими не може не погодитися об’єктивно налаштований читач; не викликає заперечень і підсумковий висновок: практично всі спроби останніх років «по-новому глянути» на Шевченка, зламати стереотипи радянських часів, виявилися лише спробами модифікувати існуючий культ і «перетлумачити» старі міфологічні нарації, «перелаштувати» ряд ілюстрацій до них у відповідності з новими ідеологічними вимогами доби «розбудови державності».

Однак сама «модальність» (вживаючи його ж термін) грабовичевої праці викликає сумніви: як виглядає, автор застосовує для оцінки аналізованих ним видань та творів критерії, які до них малопридатні. Адже навряд чи варто критикувати колаж — за «колажність», альбом — за «альбомність», витвір поп-культури — за «кічуватість», а культове мистецтво — за «шаблонність», тим більше за «канонічність».

Інша річ, що українська культура за понад сто років, по суті, не спромоглася створити іншої, не-культової шевченкіани, позначеної оригінальністю та свіжим, «не з колін», поглядом на Шевченка. Ще сумніше, що в існуючому «культовому» мистецькому доробку (і тут я на 100% згоден з Г. Грабовичем) так мало справді вартісних творів, «високої штуки», які не втрачали б свого значення, навіть вийшовши поза силове поле культу «батька Тараса».

Але на те, як то кажуть, на разі немає ради, тож будемо розглядати, що маємо, по можливості виключаючи із свого аналітичного інструментарію такі категорії, як «мистецька вартість», «оригінальність», «кіч», «шаблонність» та їм подібні, й шукаючи відповіді на питання, вже сформульовані раніше, при розгляді інших, вербальних та ритуальних аспгктів Шевченкового культу.

Кілька слів про початки образотворчої Шевченкіани. Витоком і, на довгий час, основним струменем її була художня спадщина самого Шевченка, особливо його автопортрети та фотопортрети. Як переконливо показує Г. Грабович у згаданих статтях, Шевченко сам в останні роки життя свідомо й цілеспрямовано створював свій візуальний імідж як «мужицького пророка» — похмурого вусаня у кожусі та баранячій шапці. Цей образ виникає спершу на фотографіях, а потім — знаходить розвиток у графічних та олійних працях Шевченка, перш ніж «розтиражуватися» нащадками. Г. Грабович пише: «Шапка та кожух не домінують ні в автопортретах, ні на знімках, а проте вони промовисті. їх семіотика й символіка підкреслює роль «батька», «кобзаря», недавнього політв’язня (наша доба назвала б — «дисидента»), яка вже припала поетові і яка щораз то більше стверджувалася в «передових» колах як українського, так і /147/ загальноросійського суспільства. Немає сумніву, що Шевченко усвідомлював свою роль духовного, морального лідера. Шапка та кожух уписуються в цей образ, в цей image, нюансами автентичного пережиття, органічного зв’язку з тим народом, речником якого він уже став» [«Критика», № 10,1998, с. 13].

Однак якщо існував цей свідомо сконструйований імідж (який, утім, кількісно «не домінував» серед Шевченкових фото- та автопортретів), то чому б не припустити, що були ще й інші свідомо сконструйовані, але непопулістські іміджі? Наприклад, того самого 1860 р. Шевченко гравірує «Автопортрет із свічкою», на якому зображує себе років на двадцять молодшого. Створено цей офорт нібито за давнім автопортретом, написаним більш-менш в один час із відомим «Автопортретом з пером і блокнотом» 1843 р. та олійним автопортретом 1840 p., з якими його дуже цікаво порівнювати. Наприклад, на малюнку пером 1843 р. бачимо худенького юнака із скуйовдженим волоссям, який повернув до нас обличчя, відірвавшись від роботи. Його чіпкий, проникливий погляд природженого художника ніби схоплює все, що бачить, а рука тут же передає паперові. На офорті 1860 р. ми бачимо ніби те саме молоде обличчя, але зовсім інший образ: перед нами не художник з чіпким оком, а молодий поет-пророк, який дивиться не стільки на нас, скільки крізь нас, в далечінь часу, «прозираючи майбутнє» (а перо готове тут же зафіксувати це прозріння на папері). Запалена свічка в лівій руці немов би кидає «промінь світла в темне царство»... Символіка портрета, як бачимо, досить прозора («Міф нічого не приховує,» — писав Р. Барт), що не заважає йому бути чудовим мистецьким твором (як, втім, і малюнку 1843 року). Промовистим виявляється обрання саме цього з-поміж «юнацьких»,автопортретів для гравіювання — себто для тиражування, хай і невеликого.

Отже, бачимо цілеспрямоване творення не одного, а принаймні двох іконописних образів — по-перше, «пророка-патріарха», «батька українства»; по-друге, «юного генія» (і теж пророка, але спрямованого не в священне минуле, а в незнане майбуття).

До певної міри проміжну позицію між цими двома образами посідає ще один, також започаткований самим Шевченком, але цілком оформлений уже після його смерті. Бачимо цей образ на кількох фотографіях 1858-1860 р. (зокрема, на фотопортреті роботи І. Досса 1858 p., за яким через 30 років І. Рєпін зробив широковідомий олійний портрет поета), на фотопортреті І. Гудовського 1959 р., нарешті, на знаменитому офорті «Автопортрет у білому костюмі» (1860). Скрізь бачимо літнього лисого чоловіка з великим, нахиленим трохи вперед чолом, із пронизливим поглядом з-під насуплених брів — просто на глядача. Шевченко скрізь убраний у звичайний, «неекзотичний» одяг — костюм, краватка, на деяких фото навіть капелюх та ціпок у руках. Ніякого кожуха, шапки, чи там вишиванки. /148/ Так само немає символів поетичного ремесла — пера чи запаленої свічки. Це вже не байронічний натхненний юнак, але й не мужицький «батько Тарас». Втім, лаконічний антураж компенсується поставою голови, виразом обличчя, особливо — очей. Але з іншого боку, в цьому образі поєднується — образ радше зрілого мислителя й лідера, аніж натхненного поета чи «мужицького батька». Нарешті, як у жодному іншому з Шевченкових іміджів, тут виопуклюються такі грані цієї героїчної постаті, як пророчий дар і мучеництво. Недарма саме такий образ Шевченка бачимо в перших присвячених йому мистецьких творах — скажімо, в погрудді Ф. Каменського(1862).

А від мислителя-лідера, пророка-мученика — один крок до «революціонера-демократа» (принаймні, у візуальному плані це потребує лише більшого акцентування певних рис). Саме таке акцентування бачимо у відомому репінському портреті Шевченка (1888), зробленому, вочевидь, за фотопортретом І. Досса. У порівнянні з останнім, поет у Рєпіна виглядає старшим, змученим, але гордим і суворим. До речі, через кільканадцять років Рєпін взяв участь у конкурсі проектів на пам’ятник Шевченкові в Києві, куди подав проект знову-таки «бунтівливого» забарвлення.

Отже, першим, у певному сенсі основоположним внеском у творення візуального супроводу міфологічних нарацій про Шевченка стала його власна мистецька творчість, невдовзі по його смерті сакралізована мало не цілком услід за поетичним доробком. Однак розбудова такого «відеоряду» не може обмежитися самими лише образами-портретами головного героя. Умовно кажучи, візуальний ряд міфологізованої нарації про героя здебільшого являє собою щось на кшталт традиційної православної ікони святого «з житієм»: у центрі розташовується велике зображення святого, а обабіч нього — ряди менших картинок із зображеннями ключових епізодів його «житія». Таким чином утворюється щось на кшталт «комікса». При цьому на менших картинках якихось тонкощів у передачі образу головного героя шукати даремно — головне, щоб він був легко впізнаваним, а сюжет (чи, власне, фабула) — легко прочитуваним і повчальним.

Процес накопичення «житійного» образотворчого матеріалу навколо вже існуючих кількох ключових образів Шевченка-національного пророка розпочався одразу по смерті поета — власне, із замальовок його похорон, поетового обличчя на смертному одрі та ін. У 1880-х роках додалася серія малюнків К. Трутовського, які зображували епізоди поетового життя (від дитинства до зустрічі з постарілою сестрою незадовго до смерті) й були опубліковані як ілюстрації до популярної брошури Є. Григорової «Шевченко. Биография для юношества» (М., 1895).

Провідні російські художники того часу — Крамськой та Рєпін створюють живописні портрети Шевченка (відповідно 1871 та 1888 p.), копії /149/ та репродукції з яких на десятиліття стануть найпопулярнішими, поруч із автопортретами, зображеннями «Великого Кобзаря». В Галичині також не пасли задніх — тоді ж К. Устиянович малює велике полотно «Шевченко на засланні», композиція якого фактично повторює композицію хрестоматійного «Христа в пустелі» Крамського (втім, невідомо, наскільки знайомий був галичанин Устиянович із творчістю Крамського, але Євангелію він точно знав); Іван Труш робить портрет Шевченка, який дуже нагадує рєпінський — чи, власне, його прототип — фото І. Досса.

Були й міфологічно-мистецькі курйози: наприклад, спроба О. Куриласа «синтезувати» всі згадані вище іконописні іпостасі «Великого Кобзаря» в одній «універсальній» іконі (полотно «Дивлюсь, аж світає...» 1918 p.): тут вам і «мужицький батько» (кожух, шапка), і геній поезії (гусяче перо в руці), і провидець-революціонер (Тарас, приставивши ліву долоню «козирком» до лоба, ніби вдивляється в грядущі революційні події 1918 року). У порівнянні з цим наївним міфо-символізмом пізніша пропагандистська шевченкіана В. Касіяна чи М. Дерегуса видається мистецькими шедеврами.

В роки пожвавлення підросійського «українського життя» після 1905 року з’являлося чимало популярних брошур, поетичних збірок, вітальних листівок, нотних збірників та іншої масової продукції із зображеннями Шевченка, — і практично все це були більш чи менш вдалі відтворення котрогось із пізніх автопортретів Шевченка (в шапці й кожусі або без них) або ж репродукції згаданих портретів Рєпіна та Крамського. Зображень молодого Шевченка серед них практично не зустрічаємо — в масовій свідомості надовго запанував старий вусатий «батько Тарас». Як ми знає мо, вже тоді цей домінуючий образ викликав протести «хатян» та Михайля Семенка.

Так само невеликий вибір варіантів (шапка й кожух або ж суворо нахилена вперед лисина) пропонували практично всі, реалізовані й нереалізовані, проекти пам’ятників Шевченкові, яких немало з’явилося в ті роки, спершу у зв’язку з конкурсом на пам’ятник у Києві (1910-1914), а потім — під час здійснення «ленінського плану монументальної пропаганди». На Київський конкурс представив свій проект також І. Рєпін, коментуючи його так: «...неволя, кайданы. Таким всегда является мне образ твой. Крепостным ты был апостолом свободы, рабам ты равноправным был, народу — другом верным» [«Держ. музей Т. Г. Шевченка», 1989, с. 13].

А після революції з’явилися пам’ятник роботи Кавалерідзе в Ромнах, гіпсові статуї в Москві та Петрограді, два проекти І. Рашевського для Чернігова (один у шапці й кожусі, другий — невелике погруддя); нарешті, на Чернечій горі замість давнього хреста теж поставлено бюстик. У шапці. /150/

Як ми знаємо, протягом 20-х років в українській культурі відбувалася так звана «боротьба за Шевченка». Тоді співіснували (хоча й далеко не мирно) різні, часто конкуруючі ідеологічні підходи до ролі й значення Шевченка, різні міфологічні нарації. Отже, рано чи пізно мусило з’явитися й візуальне оформлення цих нарацій та ідеологем. Бачимо, як у ці роки йде стихійне «намацування» нових образів національного генія, і тут знаходимо чимало оригінальних, справді талановитих праць — наприклад, серія ілюстрацій до «Кобзаря» бойчукіста В. Седляра (1931), портрет Шевченка пензля Ф. Кричевського (1929). Однак на початку 30-х такі пошуки пішли лише в одному, дозволеному згори напрямку, а саме — вписування образу Шевченка в нові, радянські міфологічні побудови. Цікавою в цьому сенсі є графічна робота В. Касіяна «К топору зовите Русь» (1934). Цей талановитий випускник Празької мистецької академії, опинившись в УРСР, швидко зрозумів, «звідки вітер дме». Згаданий малюнок 1934 року добре демонструє «творчі пошуки» нового радянського канону шевченкіани, який би показував поета, як «революціонера-демократа», друга й соратника Добролюбова і Чернишевського. На малюнку ми бачимо три мужні профілі згаданих персонажів на тлі розвіяного прапора з написом «К топору зовите Русь!». Композиція є повторенням канонічного зображення «комуністичної трійці» — Маркса, Енгельса, Леніна (а воно, в свою чергу повторює композицію відомої пам’ятної медалі з профілями п’ятьох повішених декабристів — «мучеників свободи»).

На малюнку Касіяна Шевченко стоїть третім — трохи позаду і нижче, аніж російські «старші брати», і вже в цьому — символіка відведеного йому місця в новій загальнорадянській міфології, власне — в «міфові про дружбу радянських народів» (докладніше про нього — див. нарис «Богдан Хмельницький» у цій книжці).

Однак іконописна схема, застосована В. Касіяном, не знайшла продовження в радянській міфологічній іконографії — можливо, через те, що символічно ставила трьох літераторів-демократів (але не марксистів) занадто високо, нарівні з вождями світового пролетаріату. Отже, обережний пошук нового канону тривав протягом 30-х років. Свідченням цього є історія спорудження перших великих пам’ятників Шевченкові у Харкові та Києві.

Харківський пам’ятник Шевченкові споруджувався за рішенням бюро Харківського окркому КП(б)У від 1930 p., але з п’ятирічним запізненням — 1935 року, коли столицю вже перенесли до Києва.

Проект М. Манізера (Ленінград) та І. Лангбарда (Москва) схвалено за результатами Всесоюзного конкурсу, але далеко не одразу. Проект-переможець був уже третім варіантом, представленим цими авторами. В. Єрмонська так описує процес пошуку відповідного візуального образу: /151/

«...Первый его [Манизера] вариант проекта памятника (1930) представлял собой еще довольно условную композицию с злементами конструктивизма, свойственными тому времени. На круглом пьедестале, окруженном кубами, возвышалась огромная голова поэта.

...На второй конкурс М. Г. Манизер представил совершенно новую и более реалистическую композицию. Поэт во весь рост стоит на пьедестале, украшенном барельєфом с передней сторони. Барельєф изображает героиню Шевченко «Катерину» с ребенком на руках.

Но и это решение не удовлетворяет вполне ни автора, ни жюри конкурса, и Манизер делает третий проект, архитектурную часть которого решает снова И. Лангбард. Этот вариант и был принят и после некоторой доработки осуществлен в 1935 г.» [Ермонская, с. 232-233].

Тепер уже замість барельєфів постамент висхідним півколом оточують численні. скульптурні постаті селян, селянок, гайдамаків, революційних солдатів і навіть комсомольців.

Для постатей селян, солдатів, робітників та колгоспників позували найвідоміші українські актори Н. Ужвій, А. Бучма, І. Мар’яненко. Всі скульптури відлито з бронзи в Ленінграді. Автор згадував: «Я поставив перед собою завдання у постатях, що оточують п’єдестал, подати ряд образів революційних борців України. ... Наростаюча складність групування приводить до заключної урочистої групи сучасних Шахтаря, Комсомолки і Колгоспника» [Фургайло, с. 41-42].

А В. Єрмонська стверджує: «...Скульптор сумел правильно понять [sic!] задачу исторического произведения. В его монументе — изображение не только исторического прошлого, но и образов современной социалистической Украины, обьединенных логикой исторического развития, воплощение борьбы народа в пропілом и его победы — в настоящем.

... Величав и монументален сам Шевченко. Гневным взором и жестом руки он как бы проклинает гнет прошлого, оставаясь в представлении зрителей революционным поэтом прежде всего» [Ермонская, с. 232-235].

Отже, бачимо ту саму схему образу «святого з житієм», тількя спроектовану в новий медіум — монументальну скульптуру: центральний образ — угорі на постаменті, а супровідні «ілюстрації» — півколом навкруг постаменту. Але «житіє» народного героя тут уже замінене історичним шляхом «у світле майбуття» самого Народу.

Невдовзі тому самому Манізеру, вже без конкурсу, доручено створення пам’ятника в «новій» столиці УРСР — Києві:

«Первый вариант киевского памятника ... представлял собой суровый утес, на котором стоял в шубе й шапке Шевченко, у подножия утеса, по /152/ его уступам располагались разнообразные типы старой крепостной Украины. Здесь были и впряженные в ярмо рядом с волом крестьяне, и крепостная женщина, и осужденный на каторгу, закованный в цепи ссыльный, по которому рыдала жена, и бедняк, грозивший кулаком самому небу, выражая свой гневы и возмущение» [Ермонская, с. 236].

Однак часи «мужицького поета», вочевидь, минули — слід будо підкреслювати Шевченкову «революційність», а не мужицькість: «...Следующие варианты придавали все более динамический характер скале, среди окружающих фигур нарастала и усиливалась тема протеста... Последний вариант, появившийся в феврале 1937 года, развивал и уточнял драматическое действие группы, в которой усиливались две темы: «угнетенных» и «восставших»...

... И над всем этим возвышался неподвижно-величавый Тарас Шевченко, олицетворяющий собой приговор истории проклятому прошлому. (...) Этот вариант статуи и был осуществлен. Требовательный к себе мастер, однако, отказался от остальных фигур на пьедестале, решив не повторять сходную композицию харьковского памятника и остановиться на изображении одной фигуры поэта, которая действительно удалась лучше всего» [там само, с. 236-237]. Нам залишається подякувати талановитому скульпторові, який зумів і задовільнити ідеологічні вимоги, і зберегти творчу вимогливість до самого себе: постать Шевченка у київському пам’ятнику справді «удалась лучше всего».

Радянська образотворча Шевченкіана вражає розмірами: багато десятків великих станкових полотен, десятки скульптур, сотні графічних праць, тисячі книжкових ілюстрацій, поштових листівок та плакатів... Здається, немає жодного відомого епізода з поетового життя, який не «проілюстровано» картиною, малюнком, гравюрою чи хоча б книжковою ілюстрацією. Ось лише деякі з них, відібрані до альбому «Тарас Шевченко. Життя і творчість у документах, фотографіях та ілюстраціях» [К.: «Радянська школа», 1991]: «Тарас із сестрою Катериною», «Тарас мандрує разом з дідом», «Малий Тарас серед чумаків», «Тарас-пастух», «Малий Тарас слухає кобзаря», «Тарас носить воду школярам», «Тарасова наука у дяка», «Тарас шукає долі», «Енгельгардт карає Тараса за малювання», «Тарас слухає поезії Пушкіна», «Зустріч Шевченка з Сошенком у Літньому саду», «Молодий Шевченко у Брюлова», «Вручення відпускної Шевченкові», «Шевченко серед київських студентів», «Шевченко серед селян» (картин з такою чи подібною назвою існує близько десятка, з огляду на особливу важливість теми «єдності поета й народу»), «Шевченко в казематі», «Шевченко на допиті», «Шевченка везуть на заслання», «Шевченко в казармі», — і так далі, аж до картини «Похорон Шевченка в Києві» (на /153/ якій селяни йдуть за труною поета приблизно так, як пролетарі в бій з буржуями на картині О. Дейнеки «Оборона Петрограда»).

Про масштаби радянської шевченкіани свідчить і те, що в ювілейній Шевченківській виставці у Києві в березні 1961 р. брало участь понад 600 митців, експоновано понад 1000 праць. До ювілею 1961 р. випущено багато видань Шевченка та про нього, 160 тис. плакатів, 130 тис. репродукцій портретів Шевченка, майже мільйон ювілейних поштових листівок [ШС, т. 1. с. 30]. Увесь цей час не забуваний про пам’ятники — на 1961 р. вСРСР було 92 пам’ятники Шевченкові.

На наступній великій ювілейній виставці (березень-травень 1964) вже виставлено понад 2000 праць від 1200 учасників (втім, тут уже з’явився чималий розділ «сучасної теми», де експоновано такі шедеври, як «Свято в селі Моринці», портрети Героя Соціалістичної Праці Н. Заглади та Фіделя Кастро).

Однак при уважному розгляді виявляється, що ця всеохопність — ілюзорна. Виразно домінують кілька тем: тяжке дитинство і юність поета, його ув’язнення й заслання, його дружба з російськими «революціонерами-демократами», нарешті, «центральна» тема — Шевченко й народ. Існує кільканадцять картин із назвами на кшталт «Шевченко серед селян», або «Шевченко серед кріпаків»; кілька епохальних полотен різних авторів на тему «Шевченко серед російських революціонерів-демократів» і т. д.

Щодо найпопулярніших тем з періоду дитинства, то нараховується кільканадцять картин, малюнків, «народних» скульптур за мотивами вірша «Мені 13-й минало» (серед них — кілька авторських варіантів картини Їжакевича). Десятки праць змальовують тяжкі роки заслання в азійських степах. Але, з іншого боку, — важливі періоди та аспекти поетового життя зовсім не висвітлені. Це, передусім, «світське життя» Шевченка в Петербурзі та в його поїздках по Україні (коли поет, як відомо, значно більше спілкувався з поміщиками, аніж із кріпаками). Даремно було б шукати серед сотень картин і малюнків хоча б одного, який би показував щось із життя «ордену мочеморд». Не. агіографічна тема, що й казати.

Темі Кирило-Мефодіївського товариства присвячено, по суті, однеєдине полотно І. Філонова (1963), на якому Шевченко стоїть із стиснутими кулаками і щось різко говорить набурмосеному Кулішеві, а решта братчиків стоять довкола і слухають, як заворожені. Натомість цілий великий розділ ювілейної художньої виставки 1961 р. зайняли «твори, що зображують Т. Шевченка у колі його видатних друзів, розкривають його ідейні та творчі зв’язки з братніми культурами» [«Всенародна шана», с. 448]. Серед цих «видатних друзів» домінували, ясна річ, не всілякі Куліші з Костомаровими, а Чернишевський та Добролюбов, Брюлов та Щепкін, та ще Айра Олдрідж — репрезентант поневолених чорношкірих /154/ американців. І хоча Щепкіна і Олдріджа Шевченко справді щиро любив і поважав, але одверту тенденційність видно неозброєним оком.

Радянську шевченкіану творили, як уже зазначалося, сотні авторів протягом десятиліть. Але було серед них кілька художників, які забезпечили основну і, як бачиться, найвідомішу (бо найширше розтиражовану) частину цієї шевченкіани. Це все — люди заслужені, титуловані: народні художники СРСР, лауреати урядових нагород та держпремій, керівники Спілки Художників (у різні роки) В. Касіян та М. Дерегус, народні художники УРСР І. їжакевич та Г. Меліхов. Шевченківська тема в їхній творчості посідала поважне місце поряд із «Ленініаною», працями революційної тематики, зображеннями подвигів будівників Дніпрогесу, ХТЗ та повоєнних відбудовувачів народного господарства.

Напр., Василь Касіян (академік Академії мистецтв, Герой Соціалістичної праці) одразу ж по переїзді 1927 р. з Праги (де вчився) до УРСР почав продукувати твори на теми Дніпрельстану та «Арсеналу», ХТЗ та штурму Перекопу, «багато працював над образом Леніна» [«Словник художників України», с. 98], — інакше кажучи, брав активну участь у творенні візуального ряду нової радянської міфології, тож тема Шевченка органічно увійшла у творчість Касіяна. Ще у 20-і роки він створив ілюстрації до «Кобзаря», у 30-і проілюстрував популярну, біо-белетристику про Шевченка — «Тарасові шляхи» О. Іваненко та повість С. Васильченка «В бур’янах». Створив цілу низку графічних портретів Шевченка (найвідоміший — гравюра 1960 року, на якій бачимо суворий профіль поета на тлі сцени селянського повстання і яка, розтиражована, перетворилася на такий собі візуальний символ «поета-революціонера»). Пропагандивно-популяризаторський, зорієнтований на формування масової свідомості характер Касіянової «шевченкіани» видно не лише в тематиці (домінують образи тяжкого поетового дитинства, єдності з народом та з російськими революціонерами-демократами), але й у суто технічних, медіальних аспектах: орієнтація не на станковий живопис, а на графіку, особливо — на книжкову ілюстрацію, плакат, листівку. Зокрема, в роки війни Касіян створює серію плакатів «Гнів Шевченка — зброя перемоги», які, коли вірити «Шевченківському словникові», друкувалися також у формі невеликих листівок і скидалися з літаків над окупованою територією України.

У певному сенсі, саме праці таких «генералів соцреалізму», як Касіян та Дерегус, якнайінтенсивніше тиражовані й поширювані, створювали в масовій свідомості образ «радянського Шевченка» (див. про це детальніше у [Владич]).

Ще кілька зауважень щодо дуже популярної серед ілюстраторів поетового життя теми дитинства і юності. На непропорційно велике місце, /155/ приділене цій темі, вказує Г. Грабович, стверджуючи: «Суть, гадаю, ... в самому фокусі на дитинство і юність, бо йдеться про символічну, але мало приховану, вельми послідовну та планомірну інфантилізацію і про контроль над об’єктом, «дитиною» — яку вона дає. ... Що це досконало вписується в поетику, тобто семіотику тоталітаризму — річ давно відома. (...) Саме в цьому найпромовистішому, підсвідомо емоційному, популярному, масовому візуальному плані відбувається зсув, взаємопроникнення генія і недозрілості, неповноти, дитинства» [«Критика» №3, с. 27].

У цих словах багато слушного, але вони потребують деяких уточнень. По-перше, трактування «об’єкта як дитини», як незрілого, притаманне не тільки й не стільки тоталітаризму, скільки будь-якій патерналістській моделі комунікації (див. відому типологію Р. Вільямса). Отже, адресат своїх культурних послань — Народ, — трактували як незрілий не лише зловредні більшовики, а й практично уся дореволюційна українська інтелігенція — народницька, просвітянська. По-друге, сам Шевченко у своїй «Автобіографії» більшість місця відводить описові дитячих і юнацьких років, — виходить, звинувачення в upupieniu слід адресувати спершу самому Кобзареві, а тоді вже Сталінові. По-третє, тема становлення юного героя посідає важливе місце в більшості агіографій — згадаймо «Ісуса-младєнця», який змайстрував хрестика з двох паличок, або кучерявого щокастого Володю Ульянова на жовтенятських «зірочках» та в повчальних оповіданнях М. Зощенка, і ще сотні прикладів.

Але слід погодитися з Грабовичем, що має величезне значення, в яких саме контекстах зображується юний герой: є принципова ідеологічна різниця між, скажімо, хрестоматійною картиною «Мы пойдем другим путем», яка колись висіла в кожній радянській школі, та полотном Г. Меліхова «Тарас Шевченко у Брюлова», що його блискуче аналізує Г. Грабович. У першій юний герой самостійно «оволодіває істиною», у другій — приходить учитися до «старшого брата».

Однак зовсім не ця тема («незрілість» і «учнівство» по відношенню до великої російської культури) домінує в зображеннях поетового дитинства і юності. На перших місцях стоять, на мій погляд, ідеологеми, які є ключовими для міфологічного образу Шевченка взагалі — «тяжкої долі» (мучеництва, зазнаного змалку гноблення); «єдності з народом» (Тарас — плоть від плоті українського селянства); бунтарства (на багатьох ілюстраціях — відома з «Автобіографії» сцена помсти п’яному дячкові та епізод покарання юнака Енгельгардтом), врешті, потяг до мистецтва й поезії (лідер за кількістю реалізацій тут — зображення малого Тараса, який у бур’яні «списує Сковороду»).

Особливо люблять сюжет з малим Тарасом-пастушком (за свідченнями фахівців-етнографів) так звані «народні майстри». Тут образ /156/ майбутнього національного пророка зливається, вочевидь, із архетипальним образом Христа — «доброго пастиря» з ягнятком на руках.

Втім, образ Шевченка в так званому «народному мистецтві» радянських часів заслуговує окремого детальнішого аналізу, на який ми тут не маємо місця, тож обмежимося кількома спостереженнями.

Мало не в кожній українській домівці можна побачити як не портрет вусатого чоловіка в шапці й кожусі, то декоративну таріль на стіні чи в «стінці» з тим самим обличчям, чи хоча б привезеного з Трускавця кухлика для мінеральної води «Нафтуся», де з одного боку — вищезгаданий вусань, а з іншого — майстерно зроблений напис «Привіт з Карпат». У всіх цих предметах «ужиткового мистецтва», що безперечно належать до сучасної української поп-культури, примхливо переплелися: незнищенна ікона «батька Тараса» з традиційної української народницької міфології та вбитий в наші голови старанними вчительками образ «революціонерадемократа», борця за щастя простолюду, з міфології радянської. Показовим у цьому сенсі є виготовлений відомими народними майстринями І. Литовченко та М. Литовченко килим «Т. Г. Шевченко» ( див. кольорову вклейку XXVII до другого тому «Шевченківського словника»): посередині — Тарас Григорович у позі Нерукотворного Спаса, en face, в сорочцівишиванці. Обабіч нього (як щитодержці на «великих» гербах) — дві українські жінки (адже Кобзар талановито показав долю нашої жінки). Ліворуч — українка «дожовтнева», боса, обв’язана сірою хусткою, сумно похилена; праворуч — «радянська»: у вінку з червоними стрічками, в червоних сап’янцях, керсетці, гордо випростана, в руці тримає квіти (для шанованого нею Кобзаря).

Втім, окрім гербоподібності, бачимо в цьому витворі штуки ще й давно знайому схему ікони «з житієм»: довкола кожної з жінок віялом розташовано картинки чи то сценки з українського життя відповідної епохи, цілком очевидно паралелізовані, так що кожній сценці дожовтневій відповідає (за тематикою та за композицією) радянська. Дожовтневі: а) селянське повстання, горить панський маєток; б) стара, напіврозвалена хатинка під ледь похиленою тополею; в) жінки «на панщині пшеницю жнуть»: на них нагаєм замахнувся верхівець-посіпака; г) «реве та стогне Дніпр широкий» під кручею, на якій вітер «верби гне високі»; д) сумно бреде кобзар з поводирем; є) селянського сина беруть у рекрути, поруч невтішно ридає мати. Радянські картинки: а) сталевари в мужніх позах варять сталь; б) ошатне «колгоспне село» з будиночками та корівниками; в) колгоспниці у позах статуй з фонтану на ВДНГ гордо підносять над головами великий сніп пшениці; г) ГЕС на Дніпрі; д) тато, мама та син-піонер, випнувши груди, простують у світлу даль; є) шахтарі в позах, аналогічних до сталеварських, рубають вугілля відбійними молотками. /157/

В роки перебудови уявлення інтелектуальних еліт про те, як має виглядати національний герой і «основоположник національної культури», в черговий раз увійшли в суперечність із стереотипними «іконами» Шевченка. Такі провідні літератори, як І. Драч або О. Забужко, і не вони одні, неодноразово закликали «зняти з Шевченка оту баранячу шапку» або «не робити з нього старого діда» (див. докладніше про це у статті Грабовича [«Критика», №10, 1998]. Однак уже перші місяці державної незалежності піднесли візуального Шевченка до нового статусу — після розпуску КПРС численні його портрети миттю прикрасили стіни чиновницьких кабінетів, почеплені на тих самих гвіздках, де ще кілька днів тому висіли портрети Леніна.

Це були, як неважко здогадатися, наші давні знайомі — зображення літнього суворого чоловіка в шапці й кожусі...

Що схеми, сформовані десятиліттями розбудови індустрії «радянського Шевченка», панують над умами митців донині, видно хоча б з пам’ятника Шевченкові у Львові (скульптори В. і А. Сухорські, арх. Ю. Диба, Ю. Хоромей): статую Т. Шевченка, поставлену 1992 року, було доповнено 1996 р. «хвилею національного відродження» — досить недолугим повторенням концепції харківського пам’ятника 1935 p.: замість ряду статуй «гнаних і голодних» на барельєфах львівського пам’ятника бачимо галерею мучеників та героїв боротьби за українську державність.

Отже, як бачимо, модель «ікони з житієм» і досі живе в образотворчій шевченкіані.

* * *

Спробуймо зробити кілька найзагальніших підсумків щодо ролі й символічно-ціннісного значення Шевченкової постаті й творчості в українській культурі та національній ідеології.

Передусім — від середини XIX ст. й дотепер — Тарас Шевченко був і залишається центральною постаттю в сучасній українській культурі; у певному сенсі, її основоположником і «нормою, якою завжди нормувалася» (вживаючи визначення Грушевського щодо ролі постаті Хмельницького для української державної ідеї) українська національна’ культура. Варто зауважити: тут не йдеться про те, чи ми погоджуємося з поглядом, що поруч із Шевченком в нашій культурі й досі поставити нікого, чи що він справді був основоположником сучасної української літератури, літературної мови, модерної національної ідеї тощо — йдеться про те, що таким його вважає загальна думка, таким є місце, відведене Шевченкові в «топологічному просторі національної культури» (Ю. Лотман).

Тож не дивно, що будь-яке концептуальне осмислення (переосмислення) самої парадигми української культури майже неминуче /158/ розпочинається з «нового тлумачення» ролі й значення Шевченка. Куліш та Костомаров, Франко та Драгоманов, Євшан та Єфремов, Коряк та Річицький, Хвильовий та Семенко, Донцов та Маланюк, а в пізніші часи — Драч та Сверстюк, Дзюба та Грабович, і ще чимало відомих імен — усі в своїх ідеологічних та культурологічних побудовах неодмінно «бралися за Шевченка», за «нове прочитання» його творчості, біографії, світогляду.

Більш як столітня традиція регулярних «нових прочитань» виокремила кілька силових вузлів, концептуальних «каменів спотикання», довкола яких здебільшого й велися дискусії — чи, власне, «переосмислення». До таких «вузлів» належать: Шевченкова «народність», його «релігійність» (або ширше — «світогляд»); його «культурність» («освіченість», «цивілізованість» чи, навпаки, «стихійність»); врешті, його «національно-політичні погляди» (особливо — його ставлення до ідеї української національної незалежності та до Росії). Зупинімося потроху на кожному з цих «вузлів», підсумовуючи все те, що так чи інакше вже згадувалося тут раніше.

Отже, народність. Така характеристика майже неодмінно застосовувалася до Шевченкової поезії, особливо ранньої, але смисл її досить сильно змінювався з часом та зміною уявлень про сам «народ». Для Костомарова та Добролюбова «народність» означала передусім близькість поетової естетики, світогляду, навіть стилістики до «простонародних» — тобто до фольклору та селянського світогляду. Ця «народність» була здатністю «говорити від імені простого народу», адекватно виражати його погляди та інтереси, тому вже в радянські часи з неї цілком природно розвинулася концепція Шевченкової народності як усвідомлення й геніальне вираження «глибинних інтересів трудового народу» — отже, як одна з граней Шевченкової «революційності». Таким чином, коли «народність по-народницьки» була синонімом «мужичості» (й викликала несприйняття та протести таких елітистів, як Маланюк та Хвильовий, що тепер відлунюють у заклику Оксани Забужко «зняти з Шевченка оту баранячу шапку!»), то «народність по-радянському» була синонімом «революційного демократизму» (що знов-таки викликало спротив у того ж Маланюка, який, стверджуючи Шевченка як символ і натхненника національної революції, на «народ» одначе дивився як на інертну масу, здатну хіба що на безглуздий бунт, але не на «справжню революцію»).

Уявлення про Шевченкову культурність (освіченість) також неодноразово змінювалися, і теж не безконфліктно. І справа тут не у «відкритті нових фактів», що, мовляв, «проливають нове світло», — як вважають деякі шевченкознавці. Ці уявлення еволюціонували разом із змінами уявлень про те, що таке культура, чи тотожна вона освіченості й так званому «науковому світоглядові»; чи можна взагалі когось вважати людиною /159/ «по-справжньому культурною» або ж, навпаки, «некультурною» (зокрема, чи є «некультурним» малописьменний селянин на відміну він городянина з атестатом зрілості); в чому специфіка й призначення мистецтва й митця і так далі. Отже, уявлення про «культурність» Шевченка еволюціонували від сором’язливих або й зневажливих відгуків Максимовича та Куліша про «п’яну Тарасову музу» та про «розхристаність» його поезії, від Драгомановських кпин із «хапаної науки маляра», від Євшанових «модерних» фразочок про те, що Шевченко був «як молодий звір, що тільки-но вирвався на волю» — і аж до пізніших панегіриків «аристократові духа», «академікові гравюри» й «панові над панами» (Є. Маланюк), завсідникові світських сальонів і bon vivant’ові (Ю. Луцький), який вільно читав кількома мовами, чудово знав світову культуру (тут іде перелік кількасот знаменитих імен, згаданих у творах та листуванні), і взагалі — належав до найосвіченіших людей своєї доби.

Щось подібне сталося й із Шевченковою релігійністю, хіба що тут не було поступової еволюції поглядів у часі (як це мало місце з «народністю» та «культурністю»). Шевченкове «богохульство» було зафіксоване вже у поліційних «справах» кирило-мефодіївців, за неповажні відгуки про Бога та за поему «Марія» його критикували й навіть цензурували галицькі високоморальні поклонники вже у 1860-х pp. Пізніше Драгоманов доводив, що то, «на жаль», не послідовний атеїзм, а лише «виклики досади гарячого чоловіка, який не бачить обіцяної богом правди на землі, або вільнодумне кощунство...» У 30-і роки окреслився чіткий вододіл між «радянськими літературознавцями», які, озброївшись «єдино вірним діалектичним методом», шляхом препарування цитат доводили послідовний атеїзм «великого революціонера-демократа», та науковцями діаспори, які, не менш вправно орудуючи цитатами, розкривали «правду» (як-от В. Барка у книзі «Правда Кобзаря»), що полягала, ясна річ, у глибокій релігійності Шевченковій.

Сьогодні цю традицію «християнського шевченкознавства» продовжує (не стільки переконливо, скільки переконано) Є. Сверстюк; натомість І. Дзюба притримується помірковано-об’єктивної позиції (напр., у книзі «У кожного своя доля» — вказуючи, що, з одного боку, слово «Бог» у Шевченка зустрічається значно частіше, аніж «Україна», але з іншого боку — нерідко вживане слово «православіє» завжди має негативні коннотації).

Особливо ж разючі контрасти подибуємо в інтерпретаціях Шевченкових поглядів на ідею української національної незалежності (й похідне від неї — ставлення до Росії). Крайні полюси тут утворюються Костомаровським прагненням довести, що погляди Шевченка «никогда не были омраченн дон-кихотскими мечтаниями» про згадану незалежність (і, /160/ відповідно, не було в нього «и тени» неприязні до Росії»), та «інтерпретаціями» Смаль-Стоцького, в яких Шевченко виходив послідовним націоналістом та ідейним ворогом Москви. А між цими полюсами — багато «проміжних», «поміркованих» позицій (що у Шевченка були ясні національні почуття, але не склалося послідовної національно-державницької програми; що він ненавидів лише Російську імперію та її бюрократію, а «передову російську інтелігенцію» дуже любив тощо). Ясна річ, усі ці «прочитання» підкріплювалися численними цитатами з Шевченка.

Температура дискусій навколо цих та багатьох дрібніших проблем у «свідомо українському» інтелігентському середовищі й нині продовжує залишатися досить високою. Скажімо, варто було Г. Грабовичеві доволі переконливо показати, що політичні погляди Шевченка були досить далекі від будь-якого «державництва» й натомість близькі до анархізму, як на дослідника одразу рушили війною численні «державотворці» з «Літ. України» та інших патріотичних видань.

Однак парадоксальним чином сама можливість (до того ж неодноразово реалізована) таких різних ідейно-світоглядних тлумачень Шевченкової постаті й творчості дає змогу робити його постаттю, прийнятною для всієї такої неоднорідної «уявної спільноти» сучасної України, таким собі everybodys hero. Власне, сама мінливість, ідейна неоднозначність (або ж, вживаючи слова з позитивними коннотаціями, — плюралізм та світоглядне багатство) Шевченка роблять його ідейним і національним «батьком» для мільйонів дуже різних людей із міст і сіл, з Галичини й Запорожжя, для про-європейських київських інтелектуалів і полтавських колгоспників, для соціаліста Мороза й націоналіста Хмари, для гарвардського професора Грабовича і розсердженого ним дописувача до «Літ. України» або «Сільських вістей».

Однак попри всі ці неподоланні вузли контроверсій щодо таких, здавалося б, ключових моментів у трактуваннях Шевченкової постаті, попри постійний брак «загальнонаціонального консенсусу» щодо головних рис, значення й ролі Шевченка для нашої культури, усе ж таки можна вказати на кілька досить стабільних упродовж багатьох десятиліть героїчних образів Шевченка — кожен із своїми ключовими моментами біографії героя, із ключовими текстами (які нібито «найповніше відображають» суть його творчості й натури), із своїм підсумовуючим символічним значенням поетової постаті, навіть із своїм характерним візуальним образом героя. Таких стабільних образів — чотири: «Народний поет», «Національний пророк», «Поет-революціонер» та «Геній світової культури».

1) Народний поет.

Це історично найраніш сформований (бо ще прижиттєвий) героїчний образ. Хоча в його творенні провідну роль відіграли тодішні «українофіли», /161/ образ цей не має ексклюзивно-українського характеру. В «загальноросійському» культурному контексті він символізував не стільки українськість, скільки «простонародність», «стихійний і природний талант» Шевченка — сильний, мовляв, саме своєю незіпсутістю, своєю глибиннонародною естетикою й етикою. В Шевченковій постаті яко «народного поета» концентрувалися романтично-народницькі цінності й надії на грядуще «оновлення» зіспутого цивілізацією суспільства через припадання до «народних джерел» духовності й краси. Візуальним аналогом цього образу є широковідомий фотопортрет у шапці й кожусі, повторений потім у численних живописних та графічних версіях, у тому числі — на стогривневій купюрі.

Саме в ролі вічного, нескаламученого джерела «природної сили», стихійної енергії розглядають Шевченка й такі «зовсім не народники», як Євшан або Донцов, і багато сучасних інтелектуалів.

2) Національний пророк.

Образ цей також почав творитися вже в останні роки поетового життя зусиллями середовища «Основи», але цілком сформувався лише на кінець XIX ст. в Галичині, звідки після 1905 року став успішно поширюватися по всій соборній Україні. Ідейним стрижнем цього образу є трактування Шевченка як символа української національної ідеї, як «нашого першого поета й першого історика», чиї «історичні» поезії містять хай і не завжди точну фактично, але глибинно-істинну, справді національну версію нашої історії; чия мова є еталоном справжньої, живої «народної української мови», чиє кожне слово є священним для кожного справжнього українця і т. д.

Оскільки в «національній думці» співіснують, не завжди мирно, дві основні течії — популістична та елітистська, то існують, відповідно, й дві версії образу Національного пророка. Для популістів-народників усіх часів немає жодної суперечності між образами Народного поета та національного пророка — адже в центрі їхніх уявлень про українську націю стоїть міф про «вічне зрадництво еліт», їх «винародовлення» — отже, нація стає тотожною простолюдові. Досить зробити «народного» Шевченка послідовним ворогом ляхів та москалів — і маємо з нього Національного пророка. Отже, й сакраментальний портрет у шапці й кожусі цілком надається й до цього героїчного образу.

Складніше стоїть справа для елітистів, адже їхні погляди на націю не припускають активної участі в її творенні «свинопасів». Національний пророк не може бути «мужичим поетом», недоосвіченим плебеєм, тому ревні поклонники цього образу докладають чимало зусиль, аби довести «духовний аристократизм» Шевченка, його висококультурність, а головне — реагують на відомі шапку й кожух, як бик на червону ганчірку. Із /162/ гнівних висловлювань про згадані предмети одягу можна скласти прецікаву міні-антологію.

Спільною рисою для обох версій Національного пророка — популістської й елітистської — є педалювання Шевченкового мучеництва. Справді, Україна протягом століть страждала й мучилася під іноземним пануванням — тож неможливо, аби головним річищем життя її найбільшого поета-пророка не було мучеництво й страждання. Справді, життя поетове було нелегким, було в ньому чимало горя. Але порівняння того, як трактував свої життєві злигодні сам Шевченко з тим, як описували їх агіографи (від Куліша до Оксани Іваненко), приводить до висновку про якийсь просто-таки садомазохізм у живописанні поетових страждань — від побиття посіпаками Енгельгардта до знущань армійських офіцерів і аж по жорстокі протяги в його кімнатці в Академії Художеств.

3) Поет-революціонер.

Як численні твори Шевченкові, причому вже ранні («Гайдамаки», «Тарасова ніч», «Сон», «Заповіт» та ін.), так і його біографія (кирило-мефодіївська справа та заслання) давали чимало підстав трактувати поета як оспівувача бунтів та ворога всіляких царів. Однак уже Драгоманов, намагаючись довести, що ані послідовним соціалістом, ані послідовним революціонером Шевченко насправді не був, тим самим виставляє саме послідовно-революційні критерії його оцінки, а отже — мимоволі започатковує будування образу поета як революціонера. Для цього треба було лише знайти контр-аргументи на драгомановські позитивістичні, досить прямолінійні (а тому вразливі) аргументи. Це без особливих труднощів вдалося «радянським шевченкознавцям», вправним в ідеологічній еквілібристиці. Більше того — Шевченко-революціонер став другом і братом російських «революціонерів-демократів», навіть учнем значно молодшсго Чернишевського.

Для поета-революціонера в українському радянському образотворчому мистецтві було створено низку досить переконливих візуальних образів, найвідомішим із яких є, мабуть, гравюра Касіяна, де зображено крупним планом гнівний профіль поета на тлі селян та селянок з косами та вилами, які, вочевидь, ідуть громити маєток якогось пана-кровопивці.

4) Геній світової культури.

Що Шевченко є поетичний геній, на те більшість українців пристали вже давно, і не в цьому суть даного героїчного образу. Суть і мета активної «розкутки» саме «всесвітньої слави» Шевченка полягає в тому, що насправді такої слави, попри багатолітні зусилля й місцеві, й діаспорні, досі фактично немає. Діє простий силогізм: якщо Шевченко — національний геній, але майже ніхто, окрім цієї нації (та кількох її близьких сусідів), /163/ його не знає, то можливі два варіанти: або наша національна геніальність якась «несправжня», або ж «несправжня» сама нація. Те раціональне міркування, що у світі існують тисячі геніїв, про яких не знають в Нью-Йорку та Парижі (і то їхні, нью-йорксько-паризькі проблеми, а не народів, що породили цих геніїв), не спадає на думку тим інтелектуалам, для яких лише визнання «центрами світової культури» є патентом на геніальність. От і народжуються видання на кшталт «Заповіту» мовами світу», а на шевченківські ювілеї запрошуються наскоро рекрутовані «шевченкознавці» з якомога більшого числа «справжніх держав».

Втім, це, мабуть, можна трактувати як «хворобу росту» національної культури — тобто ознаку того, що ця культура росте, а не тільки молиться своїм давнім кумирам.

Література

Білецький О., Дейч О. Тарас Григорович Шевченко — К.: Держлітвидав України, 1958.

Бородін В. Про основні принципи підготовки й видання Шевченківської Енциклопедії. // Слово і час, 1994, №3.

Вишня О. Чий Шевченко? — Твори в 5-ти тт., — К.: Дніпро, 1974; т. 1, с. 283

Владич Л. «Шевченкіана Василя Касіяна». — У кн.: Л. Владич. Мовою графіки. — К.:1967.

«Всенародна шана». Збірник матеріалів з ювілейних святкувань 100-річчя з дня народження Т. Г. Шевченка. — К.: 1965

Грабович Г. Советська альбомна Шевченкіана: колаж, bricolage і кіч // Критика, 1998, №3.

Грабович Г. Шевченко в колажах і з кон’юнктурою: доба незалежності // Критика, 1998, №10.

Грабович Г. Шевченко як міфотворець. — К.: Рад. письменник, 1992.

Грінченко Б. -Драгоманов М. Діалоги про українську національну справу. — К.: Ін-т археографії НАНУ, 1994, с. 72.

Державний музей Т. Г. Шевченка. Альбом. — К.: Мистецтво, 1989.

Дзира Я. Поетичне слово генія чи міфологічне тло? // ЛУ, 1998.

Дзюба І. У всякого своя доля. — К.: Рад. письменник, 1989.

Драгоманов М. Вибране. — К.:Либідь, 1991, с. 327-430.

Драгоманов М. Чудацькі думки про українську національну справу. — У кн.: Вибране. — К.: Либідь, 1991, с. 355

Дубина М. Бурж. -нац. фальсифікатори творчості Шевченка. — ШЕ, т. 1.

Євшан М. Критика. Літературознавство. Естетика. — К.: Основи, 1998.

Єфремов С. Літературно-критичні статті. — К.: Основи, 1993. /164/

Ермонская В. Три памятника Шевченко на Украине // Русско-украинские связи в изобразительном искустве (под. ред. В. Касияна) — К., : 1956.

Жуковський А. «Культ Шевченка в Буковині// Тарас Шевченко і нац. -визв. змагання укр. народу. Збірник матеріалів міжнар. наук. конф. — Київ: 1998, с. 126.

Зайцев П. Життя Тараса Шевченка. — К.: Обереги, 1994.

Забужко О. Шевченків міф України: спроба філософського аналізу. — — К.: 1997.

Зеров М. Лекції з історії укр. літератури. — КІУС, Едмонтон, 1977, с. 186

Івакін Ю. Коментар до «Кобзаря» Т. Шевченка. — К.: 1964.

Івакін Ю. Нотатки шевченкознавця. — К.: Наук. думка, 1986.

Із книги народної шани/ Из книги народного признання/ From The Visitors Book of Peoples Esteem (Упорядники Т. Ф. Базилевич та ін.) — 2-ге вид., доповнене — Дніпроп.: Промінь, 1986.

Іваненко О. Тарасові шляхи. — К.: 1961, (написано в 1939-1960).

Іваненко О. Маленьким про великого Тараса. — К.: 1963.

Ілля В. Осібне спростування безосібної критики... — «ЛУ», 24. 10. 96.

Коряк В. Боротьба за Шевченка. — Харків, 1925.

Кирилюк Є. П. Т. Г. Шевченко, — К.: Держлітвидав, 1959.

Кирилюк Є. П. Осн. етапи рад. шевченкознавства. // Прапор, 1967, №8.

Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський. Хроніка його життя. — Львів, 1898 (1 т.), 1901 (2 т.)

Костомаров М. Воспоминание о двух малярах. — «Основа», 1861.

Кримський А. Народні легенди про Шевченка. — У кн.: Розвідки, статті та замітки — К.: 1928.

Ліквідація культу Шевченка (Ред. стаття) // Вісти, 1922, №58 («Шевченківський спецвипуск»).

Луначарський А. В. . Великий народний поет (Серія «Видатні діячі культури про Т. Г. Шевченка) — К.: Вид-во АН УРСР, 1961.

Маланюк Є. Від Кобзаря до нації. — У кн.: Книга спостережень. — К.: вид-во КНТМ, 1993.

Маланюк Є. До справжнього Шевченка. — У кн.: Книга спостережень. — К.: 1993.

Mohyliansky M. Kulish and Shevchenko. — In: Shevchenko And The Critics, p. 190-211.

Павличко C. Дозвольте не погодитись... // ЛУ, 18. 07. 96.

Одарченко П. «Тарас Шевченко в радянській літературній критиці в 1920-1960 роках»; «Шевченкознавство в Україні в 1961-1981 pp. — У кн.: Світи Тараса Шевченка. Записки НТШ, т. 214. Нью-Йорк, 1991, с. 348-445.

Романів О., Курис Ю. Тарас Шевченко — натхненник діяльності НТШ //Тарас Шевченко і нац. -визв. змагання укр. народу. — Київ, 1998, с. 90-99. /165/

Rubchak В. Introduction. In: Shevchenko & the Critics — Ed. by George S. N. Luckyj — Univ. of Toronto Press, 1980.

Рубчак Б. Не так, не так, як у Тараса. // ЛУ, 3. 06. 1993.

Рубчак Б. Одверта відповідь на відкритий лист. // Сучасність, №6, 1994.

Сизоненко П. Відкритий лист до Б. Рубчака. // Вісті з України, №3, 1994.

Смаль-Стоцький С. Т. Шевченко. Інтерпретації. — Варшава, 1943.

Сверстюк Є. Бог у Шевченковому житті і слові // Сучасність, №5, 1994.

Тарас Шевченко. Життя і творчість у документах, фотографіях та ілюстраціях. — К.: Радянська школа, 1991.

Филипович П. Літ. -критичні статті. — К.: Дніпро, 1991, с. 248.

Франко І. Твори, т. 17. — К.: 1955, с. 306-307.

Фургайло В. З історії пам’ятника Т. Г. Шевченку в Харкові — У кн.: В сім’ї вольній, новій. Всес. Шевченківське літ. -мист. свято. — Харків, Прапор, 1988.

Фурніка В., Хоменко Б. «Заповіт» мовами народів Індії. — там само, с. 50.

Хоткевич Г. Тарас Шевченко. — Львів, Каменяр, 1966.

Чуковский К. Высокое искусство. — М., «Сов. писатель», 1988.

Шагинян М. Тарас Шевченко. — М., Худ. лит., 1964, 330 с. Укр. переклад: К.: Дніпро, 1970.

Шаповал М. Поет і юрба. // Слово і час, №3, 1994 — (передрук статті з «Укр. хати» 1910 р.).

Шевченківський Словник. — К.: вид-во УРЕ, 1976 (1 т.), 1977 (2 т.)

Шевченко Т. Г. Повне зібрання творів. — К.: Вид-во АН УРСР, 1949.

Шевченко Т. Г. Кобзар. — К.: Держлітвидав, 1961 (М. Рильський. Передмова).

Шевченко Т. Г. «Заповіт» мовами народів світу. (Нове, доповнене видання) — К.: Наукова думка, 1986.

Шевченко Т. Г. Малий Кобзар. (Передмова О. Білецького) — К.: 1961.

Шевченкознавство. Підсумки й проблеми. — К.: Наук. думка, 1975.

Шевченко в народній творчості. — К.: 1940.

Шигарін М. Спогади киян про Шевченка. — У кн.: Тарас Шевченко. Життя і творчість у документах, фотографіях, ілюстраціях. — К.: 1991, с. 135.

Див. Тарас Шевченко на сторінці «Ізборник»

Попередня     Головна     Наступна