Попередня     Головна     Наступна

Розділ I

СТАНОВИЩЕ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ В XV — ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XVI СТОЛІТТЯ. ТУРЕЦЬКО-ТАТАРСЬКА НЕБЕЗПЕКА. ПОЯВА КОЗАЦТВА

Українські землі, що протягом двох з половиною століть перебували під гнітом монголо-татарських завойовників, на кінець XV століття опинились під владою кількох феодальних держав. Частина лівого берега Дніпра, Східна Волинь та південні степи входили в Литовську державу. Галицьку землю, Західну Волинь та Поділля захопила Польща. На Закарпатті панували угорські феодали. Буковиною оволоділи молдавські бояри. Сіверщина увійшла до складу Московської держави.

У XIV — XV століттях в ряді країн Західної Європи внаслідок розвитку ремесла і торгівлі вже намітились ознаки розпаду феодально-кріпосницької системи і створення нових буржуазних відносин. Східна Європа, що визволилась від тяжкого монголо-татарського поневолення, теж рухалася по шляху економічного і політичного прогресу, але ліквідація феодалізму та формування нового ладу мали в Східній Європі свої особливості, внаслідок чого доля східноєвропейських країн була різною. Якщо Росія, наприклад, перетворилась на централізовану феодальну державу, то Литва і Польща, незважаючи на існування певних доцентрових тенденцій, довго зберігали залишки феодальної роздрібненості. В 1385 році при обопільній згоді литовських та польських великих феодалів між Литвою і Польщею була укладена так звана Кревська унія. Згідно з унією великий князь литовський став водночас королем польським. З того часу в Литві почав поширюватися католицизм, а отже, і вплив католицької церкви. В ній великі феодали-магнати бачили міцного спільника в боротьбі з королівською владою, що прагнула до централізації держави. Феодали-католики домоглись розширення своїх вотчинних прав і звільнялись від багатьох повинностей на користь великого князя.

Залишки феодальної роздрібненості й анархії затримували економічний і культурний розвиток Литви та Польщі. Однак вони були неспроможні спинити /78/ розвиток ремесла і торгівлі, посилення зв’язків між окремими регіонами та областями. Розвиток у Польщі та Литві товарно-грошових відносин все більше підривав натуральне господарство. Феодали вже не задовольнялися «вбогими», як їм тепер здавалося, предметами, що вироблялись сільськими ремісниками. Їхні потреби, що раз у раз зростали, могли тепер задовольнятися лише товарами, які вироблялися міськими та іноземними ремісниками і які можна було придбати на місцевих ринках. Під впливом нових потреб поступово мінявся весь побут феодалів: скромні помешкання, побудовані сільськими теслями, замінювалися просторими і гарними будинками і навіть палацами. Останні прикрашалися дзеркалами, кришталем, дорогими меблями, східними килимами. Феодали прагнули придбати розкішний одяг, купували дорогу зброю, ювелірні вироби та інші прикраси. Їм тепер не до смаку була навіть їжа, зготовлена їхніми сільськими кухарями, і місцеві напої — пиво, брага, меди. Феодалів тепер вабила вишукана їжа, присмачена східними прянощами, заморські вина та солодощі. В ужиток входив срібний та золотий посуд.

Звичайно, придбати все це міг тільки багатий феодал. Однак до цього прагнули вже й середня та дрібна шляхта. От що у зв’язку з цим говорив на сеймі в 1589 р. волинський шляхтич І. Мелешко: «Тепер же, коли я ... уберусь в домашній одяг, то дружина моя пані Мстиславська не може без сміху на мене дивитись... Довелось мені купити годинник в Києві і дав за нього три копи грошей... На столі не було раніш таких витребеньок, як зараз; бувало смакувала гусятина з грибами, кашка з перчиком, печінка з цибулею або з часником... Вина угорського не вживали, а скромно пили мальвазію, медок та горілку» ¹.

Виняткову роль у цей час починають відігравати гроші — універсальний засіб, за допомогою якого можна було задовольнити всі ці нові, невідомі раніше потреби. Але одержати гроші можна було лише посилюючи визиск селян. Феодали починають підвищувати натуральні податки і водночас розширюють власне господарство, щоб здобути якнайбільше продуктів на продаж. З іншого боку, вони підвищують грошовий оброк, приневолюючи таким чином селянина продавати частину своєї продукції на ринку.

¹ Иловайский Д. История России. М., 1890. Т. 3. С. 574 — 575. /79/

Прагнення феодалів пристосуватися до нових економічних умов призвело насамперед до зростання визиску селян і посилення їхньої залежності від феодалів, а також до змін у законодавстві. 2 травня 1447 року великий князь Казимир видав привілей, який поширив покріпачення на значну частину селян Литви. Цей закон заборонив перехід приватновласницьких селян у господарські (великокнязівські) маєтки. Крім того, феодалу надавалося право чинити суд над своїми кріпаками ².

Таким чином, на середину XV століття становище селян у Литві значно погіршилось.

У Польщі покріпачення частини селян було оформлено ще Вісліцьким статутом 1347 року ³. З другої половини XV століття як у Литві, так і в Польщі видавалися численні постанови, що всіляко поширювали владу феодалів над селянами ⁴.

В умовах нестримної гонитви за грішми, «за розмноженням прибутків» феодали Литви і Польщі вишукували нові форми господарювання й експлуатації селян. У XV столітті щораз більшого значення набувають фільварки. Під фільварки феодали відводили кращі угіддя: орні землі, сади, сінокоси, боброві гони, борті (гнізда диких бджіл), які відбиралися у селян. «Там, де було 20 кметів, — писав сучасник XVI століття, — лишилося 8 або 10. Має (селянин. — В. Г.) досить землі, забирають її під фільварок. Усіх (можуть. — В. Г.) прогнати з землі і фільварок там завести» ⁵.

У фільварках, крім землеробства, поширення набувають скотарство і різні промисли: рибальство, ґуральництво, селітроваріння тощо. Фільварок, отже, був досить складним господарським комплексом. Там працювали виключно поневолені селяни ⁶, наймити зустрічалися рідко.

² Документы и материалы по истории народов СССР. Законодательные акты Великого княжества Литовского XV — XVI вв. Л., 1936. С. V; Русская история в очерках и статьях. / Под ред. М. В. Довнар-Запольского. Т. 2. С. 391, 405 — 406.

³ Акты, относящиеся к истории Западной России. СПб. 1846. Т. 1. С. 12.

⁴ Греков Б. Крестьяне на Руси c древнейших времен до XVII в. М., 1946. С. 387.

⁵ Grabski W. Historia wsi w Polsce. Warzawa, 1929. S. 128.

⁶ Документы и материалы по истории народов СССР. Законодательные акты Великого княжества Литовского XV — XVI ст. С. 18 — 51.

Фільваркове господарство повинно було розширити виробництво продуктів для продажу на місце/80/вих і дальніх ринках, де феодал купував різні предмети міського ремесла, в тому числі й предмети розкоші.

Характеризуючи зміцнення зв’язків феодального маєтку з ринком, папський нунцій Ф. Руггієрі (середина XVI століття) в своєму «Описанні Польщі», призначеному для Ватікану, зазначав: «Шляхта приділяє увагу тільки землеробству і скотарству. Це для неї не є ганьба... Навіть шляхтянки торгують предметами домашнього вжитку» ⁷. Звичайно, Руггієрі мав на увазі дрібних і середніх феодалів, які брали безпосередню участь у керівництві господарством. Що ж до знаті, то вона, за його словами, вважала це для себе ганьбою і передоручала своїм економам.

Ще яскравішу картину процесу втягування феодального господарства у ринкові зв’язки залишив нам польський шляхетський письменник С. Старовольський (1588 — 1656 рр.), який з жалем писав: «Раніше вважалося обов’язком селянина обробляти землю, а купцеві займатися міськими справами. Шляхетний же займався лицарським ділом і безперервно воював. Тепер у нас нема вояків, нема людей мужніх і героїв, проте є корчмарі, гендлярі і посередники... Найбільшим геройством у них вважається знати дорогу, якою гонять биків з маєтку до Гданська, бо всі заможні торгують волами, кіньми, вином, медом, горілкою, перцем, оселедцями, рибою, дичиною і всяким хлібом... Все, що мають їхні підлеглі в своїх домах на продаж, вони велять принести на панський двір, скуповують за найнижчими цінами і відправляють до міста... Туди ж вони відвозять і свої власні продукти» ⁸.

Розвиток феодального господарства призводив до заміни оброчної системи кріпацтвом. Панщина була найтяжчою формою визиску феодально-залежного селянина. Оброчний селянин, наприклад, працюючи у власному, господарстві, віддавав панові частину свого прибутку. При цій формі визиску він зберігав якусь економічну незалежність. При панщині, навпаки, селянин мав певний час працювати зі своїм власним реманентом у господарстві свого феодала під безпосереднім наглядом останнього чи його наглядачів.

⁷ Relacye nuncyuszów apostolskich i innych osób o Polsce od roku 1548 do 1690. Berlin — Poznań, 1864. S. 126.

⁸ Gargas S. Geschichte der Nationalökonomie im alten Polen. Berlin, 1925. S. 87 — 88.

Звернемось до становища селян у Литві в середині /81/XVI століття. На панщину селяни мусили виходити ще до ранку, як тільки починає розвиднятись. Повертатися ж додому вони мали лише при заході сонця. Праця на панщині була суворо регламентована. Селянам, що працювали з своєю худобою, дозволялось відпочивати тільки під час обіду, до того ж не більше години, а тим, хто працював без худоби — півгодини. А хто запізнився на панщину, то мав відробити згаяний час в інші дні. Коли ж селянин пропускав хоч один день панщини, то мусив сплатити чималий штраф у розмірі одного-двох грошей (ціна барана), а вже за три дні — селянина шмагали батогом; до того ж усі пропущені дні він мусив відробити. Слід додати до цього, що для відробітку селянам визначався найважчий час, зокрема в жнива.

Крім панщини, феодали примушували селян виконувати й інші численні роботи. У Литві, наприклад, навіть ті селяни, що в першій половині XVI століття зберігали ще право переходу, мусили на користь свого господаря «два дні орати парове поле, два дні колоти лід, два дні косити сіно, два дні жати жито й інший хліб»; крім того, навесні «протягом тижня будувати у дворі свого пана нові будівлі чи лагодити старі, а взимку ходити на полювання і ловити рибу в озерах». Усі ці шарварки (додаткові до панщини повинності) селянин знову ж таки відбував зі своїм реманентом — «косою, сохою, серпом, сокирою і зо всім тим, з чим пан звелить» ⁹.

Прагнення феодала одержати якнайбільше прибутку з своїх селян мало ще й інші наслідки. Так, наприклад, селяни західних частин Литви в кінці XV — на початку XVI століть, крім панщини (один день на тиждень), давали «платню з кожної волокі (приблизно 20 га. — В. Г.) на рік по золотому». Крім цієї тяжкої грошової повинності селянин віддавав панові «два корці вівса, гуску, дві курки та 30 яєць» ¹⁰.

⁹ Хоч ці норми в повному вигляді ми вперше знаходимо в «Статуті на волокі», виданому великим князем Сигізмундом Августом для селян великокнязівських маєтків 2 квітня 1557 року, тобто в середині XVI століття, однак, зрозуміло, «Статут» тільки узаконив явища, що давно існували (Законодавчі акти Великого Князівства Литовського XV — XVI ст.: Збірник матеріалів. Л., 1936. С. 48).

¹⁰ Любавский М. Областное деление b местное управление Литовско-русского государства. М., 1892. С. 499.

До числа тяжких феодальних повинностей, як, наприклад, подимщина (податок з двору), поволовщина (податок з худоби), поголовщина (податок з людини чоловічої статі), посощина (з сохи), входила також стація (обов’язок давати притулок, утримай/82/ня і підводу володареві, його послам, гінцям та іншим службовим особам). На випадок переїзду великого князя, наприклад, місцеве населення повинно було постачати йому та його учті певну кількість ялових корів, гусей, курей, овець, свиней, мед, пиво, а також овес і сіно ¹¹.

Крім цих численних подач, на плечі селян лягала тяжка вага витрат, пов’язаних з наймом військ, будівництвом і лагодженням фортець, мостів, шляхів тощо. Сучасник М. Литвин (1550 р.) писав, що в Литві беруть «податки для оборони держави тільки з підданих... комірників (див. нижче. — В. Г.)... з найбідніших хліборобів». Щодо феодалів, то, як підкреслював Литвин, вони вільні від усяких податків, «незважаючи на те що... одержують значні прибутки із своїх великих маєтків — посівів, луків, пасовиськ, садів, городів, гаїв, пасік, мисливства, корчм, ярмарків, мит» ¹².

¹¹ Акты, относящиеся к истории Западной России. СПб, 1848 — Т. 2. Док. № 160. С. 6.

¹² Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси. Вып. І. С. 39.

Посилення феодально-кріпосницького визиску супроводжувалось сваволею панів. Про важке становище селян у Литві і Польщі свідчать навіть такі сучасники, котрих ніяк не можна запідозрити в співчутті до простого народу. Так, посланець німецького імператора С. Герберштейн, що відвідав Литву на початку XVI століття, повідомляв, що крім виплати оброку селяни повинні тут шість днів на тиждень працювати на своїх панів. «Від часів Вітовта, — додає він, — і до наших днів вони перебувають у такому суровому невільництві, що коли хтось з них буде засуджений до страти, то він за наказом свого пана мусить сам себе убити... Коли ж він відмовиться виконати це, то його немилосердно вишмагають... і все одно повісять». Відомий уже нам Руггієрі писав, що в Польщі селяни «повинні декілька днів на тиждень працювати на панів замість роботи на відведеному для їхнього утримання шматку землі», то ж більшість із них просто животіла. Навіть «під час найлютішої зими, — додає Руггієрі, — можна побачити жінок, що босоніж і погано вдягнені ходять по снігу». Житлом у селян були низенькі, осілі в землю чорні хати, наповнені густим димом більшу частину року. На додаток до цього феодали, «що мають над ним (селянином. — В. Г.) право на життя і смерть... часто-густо наказують немилосердно знущатися з них, іноді навіть вішати, і навіть /83/без найменшої причини вбивати, вони ж (пани. — В. Г.) вільні від кари». Наприкінці Руггієрі підкреслює: «Можна просто сказати, що в цілому світі немає нещаснішого невільника, ніж польський кмет» (селянин. — В. Г.) ¹³.

Під впливом розвитку товарно-грошових відносин поволі в торгові зв’язки вступали й селянські господарства. Це призводило до соціального розкладу селянства. Все частіше стали з’являтися селяни, що частково або цілком позбулися своїх грунтів. Їх називали загородниками, підсусідками або комірниками. Усередині XVI століття ці селяни становили вже значний процент сільського населення Литви і Польщі. В Сяноцькому старостві (окрузі), наприклад, загородники і підсусідки налічували 11, у Галицькому — 28,1, в Перемишльському — 28,5 відсотка від загального числа селянських господарств ¹⁴. Якщо селяни втрачали не тільки свої грунти, а й усе майно, вони перетворювалися в «гультяїв». У пошуках заробітку ці нещасні часто змушені були переходити з місця на місце. Водночас у селах з’являється також невеликий прошарок заможного селянства. Користуючись своєю економічною перевагою і стаючи посередниками в торгівлі села з містом, заможні селяни починають користуватися в своїх господарствах працею наймитів. «Селянин, — писав польський автор XVI століття, — не шукає довго наймита, коли в ньому є потреба, бо має його у себе вдома (в селі. — В. Г.)» ¹⁵.

Збільшення суспільного розподілу праці і розвиток ремесла і торгівлі в XV — XVI століттях призвели в Литві і Польщі до збільшення старих і виникнення нових міст і містечок. У Галичині, наприклад, з’являються в цей час такі містечка, як Борки (1530 р.), Калуш (1549 р.), Сухостав (1553 р.), Підгір’я (1560 р.) тощо; у Перемишльській землі — Добромил (1566 р.), Тарноград (1567 р.) і т. д. Всього в Галичині в середині XVI століття було вже 54 міста , і містечка, в Перемишльській землі — 28, в Сяноцькій — 13 ¹⁶. Незважаючи на те, що значна частина міського населення і далі займалася землеробством, нові міста дуже відрізнялися від сіл: вони ставали осередками ремесла і торгівлі.

¹³ Relacye nuncyuszów apostolskich. T. 1. S. 126 — 129.

¹⁴ Дракохруст Е. Галицкое Прикарпатье XVI в. и движение опришков // Вопр. истории. 1948. № 1. С. 46.

¹⁵ Gargas S. Poglady ekonomiczne w Polsce XVI wieku. / Wyd. 2-е. Lwów, 1903. S. 106.

¹⁶ Дракохруст Е. Галицкое Прикарпатье XVI в. и движение опришков. С. 44. /84/

В Галичині, за офіційними відомостями, в середині XVI століття було 239 ремісників різних фахів, у Сяноцькій — 279, в Перемишльській — 980 ¹⁷.

Міста забудовувались не за загальним планом, вони виникали стихійно. Нові будинки тулилися до старих, створюючи вузькі вулиці, завулки й глухі кути. Більшість будинків робили з дерева й глини. Кам’яниці зустрічалися дуже рідко. Це були переважно церкви, будинки адміністрації, палаци феодалів і багатих городян. Більшість міст для захисту від ворогів оточувались валами і мали замки. Всі витрати на їх будівництво і утримання лягали на плечі міського населення. Подорожній, наближаючись поганими середньовічними дорогами до міста, ще здаля бачив обриси замку, міських валів, церков, що височіли над округою.

Помітне місце в XV — XVI століттях належало таким українським містам, як Київ, Кам’янець-Подільський, Луцьк, Львів, Перемишль. Київ вважався одним з найбільших східноєвропейських міст. Італієць А. Кампензе, наприклад, у своєму листі від 1523 року до папи Клемента VII відзначав, що Київ — «одне з найкращих і найбагатших міст, незважаючи на те, що було вщент пограбоване і зруйноване жорстокістю і несамовитістю татар» ¹⁸. Близько середини XVI століття в Києві було приблизно двадцять різних ремісничих фахів. Міські ремісники, як і в багатьох інших містах, були об’єднані в цехи. В кінці XV — на початку XVI століття у Києві були відомі цехи кравців, шевців, кушнірів, ковалів, пекарів, лучників, ювелірів. У документах ми знаходимо і відомості про існування тут навіть двох ремісничих слобід — гончарів і кожем’яків. Вони містилися між р. Глибочицею і горою Киселівкою. Торгівля в Києві зосереджувалась переважно в двох місцях: ремісничими виробами торгували на ринку, який називався пізніше Самсонієвським, а продовольчі товари — на Житньому торзі ¹⁹.

¹⁷ Там само. С. 44.

¹⁸ Библиотека иностранных писателей о России. СПб, 1836. Т. І. Отд. 1. С. 19 — 20.

¹⁹ Закревский Н. Описание Киева. М., 1868. Т. І. С. 272 — 273, 275.

Через Київ, по Дніпру, проходили також караванні шляхи, якими в місто завозилися найрізноманітніші східні товари. За словами М. Литвина: «Київ переповнений чужоземним крамом, бо ж нема шляху більш знаного, ніж старовинна, бита і добре відома дорога, що веде з /85/ Чорноморського порту — міста Кафи (Феодосія) через ворота Таврики до таванського перевозу на Дніпрі, а звідти до Києва; по цьому шляху спроваджують із Азії, Персії, Індії, Арабії і Сірії на північ до Московії, Пскова, Новгорода, Швеції і Данії такий цінний східний крам, як коштовне каміння, шовк і шовкову тканину, ладан, парфуми, шафран, перець та інше коріння. По цьому шляху їдуть і чужоземні купці... цілими караванами... Раніш збирали мито з тих караванів на переправі через Дніпро у Тавані, а тепер мито збирають у Києві. Місто, — продовжує Литвин, — до того наповнене дорогим шовковим одягом, коштовним камінням, соболиним й іншим хутром, прянощами, що мені самому доводилось бачити шовк дешевший, ніж у Вільні льон, а перець дешевший за сіль» ²⁰.

Київ мав торгові зв’язки з російськими містами. Венеціанський дипломат Контаріні, що їздив до Москви через Київ, писав у 1473 році: «Сюди приїздить багато купців з Великої Росії... У Києві в достатку хліба і всяких сортів м’яса» ²¹. М. Литвин додає до цього: російські міста «широко відомі своїми ремісниками, які старанно виготовляють свої різноманітні вироби... забезпечують нас дерев’яними чашками... і патерицями, сідлами, шаблями, кінською збруєю та різною зброєю» ²².

Значним ремісничим і торговим центром був Львів. Наприкінці XV — на початку XVI століття у Львові вже було понад 28 ремісничих фахів. Тут існували цехи ковалів, шевців, кравців, пекарів, різників тощо ²³. Львівські ремісники виготовляли всілякі сільськогосподарські предмети — лемеші, коси, граблі, ножі, пилки, сокири, цвяхи, решета, пруткове і штабоване залізо, крицю, шини, а також вироби із свинцю та міді ²⁴.

Про рівень розвитку ремесла у Львові наприкінці XV — на початку XVI століття можна судити хоч би по тому, що тут відливали гармати — польові і замкові — як для самого Львова, так і для інших міст ²⁵.

²⁰ Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси. Вып. 1. С. 52 — 53.

²¹ Библиотека иностранных писателей о России. Т. І. Отд. 1. С. 21.

²² Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси. Вып. 1. С. 25.

²³ Charewiczowa L. Lwowskie organizacie zawodowe za czaśow Polski przedrozbiorowej. Lwów, 1929. S. 4 — 5.

²⁴ Charewiczowa L. Handel środniowieczniego Lwówa. Lwów, 1925. S, 113.

²⁵ Badcki K. Ludwisarstwo lwowskie. Lwów, 1921. S. 90 — 91.

Слід підкреслити, що вогнепальна зброя, в тому чис/86/лі пищалі й рушниці, а також порох та інші припаси виготовлялися в першій половині XVI століття і в невеличких містах, таких як Овруч і Черкаси. В Черкасах, наприклад, рушниці виготовляв гармаш Ворона ²⁶.

У Львові виробляли також різні тканини. Були широко відомі львівські сукні, полотна (білі і кольорові), нитки, різнобарвні паски і череси, рукавиці, шапки тощо. Значного розвитку набули чинбарні (кожевні) і лимарні (шорні) ремесла. По всій країні славились вироби львівських ювелірів. Сучасники, маючи на увазі високий рівень львівських ремесел, називали Львів «seminarium mechanicorum» (школою ремісників») ²⁷. Вироби львівських ремісників, особливо ювелірів, ножевників, шапкарів, а також сукно вивозилися не тільки до інших українських міст, а й за кордон — у Росію, Молдавію, Угорщину та інші країни ²⁸.

Торгівля ремісничими виробами і предметами сільського господарства відбувалась головним чином на торгах та ярмарках. Прагнучи одержати якнайбільші прибутки, феодали ставили для торгівлі різні перепони. Так, наприклад, на невеличкому просторі від Торок до Яворова, від Дрогобича до Ярослава місцева влада і окремі феодали 147 разів брали мита звичайні і надзвичайні ²⁹. Торговці постійно нарікали на те, що «з одного воза по сім і по вісім мит беруть... крім мостового, станового та інших мит по дорогах» ³⁰. Однак ніякі утиски і зловживання феодалів не могли спинити зростання торговельних зв’язків, що були результатом розвитку виробничих сил і поглиблення процесу суспільного розподілу праці. Розвиток торгівлі зміцнював економічні зв’язки між окремими містами та районами країни.

²⁶ Архів ЮЗР. К., 1886. Т. І. Ч. 7. С. 80.

²⁷ Charewiczowa L. Lwowskie organizacie zawodowe. S. 4-5.

²⁸ Крип’якевич І. Зв’язки Західної України з Росією до середини XVIII ст. К., 1953. С. 12, 15.

²⁹ Loziński Wl. Prawem i lewem. Lwów, 1913. T. 1. S. 155.

³⁰ Zródła dziejowe. Warzawa, 1878. T. VI. S.-59 — 60.

Характерним явищем, що свідчило про розширення внутрішнього ринку, зміцнення зв’язків міста з селом, була торгівля хлібом. Вона мала досить великий обсяг. Сучасник (XVI століття), описуючи торги в Сяноцькій землі, пише: «Хліб, хоч його звідсіля і не спускають до Гданська (через Гданськ йшла торгівля Польщі з Західною Європою), він і тут, в цьому краю, має добрий /87/ збут завдяки тому, що міст багато, людей в них теж багато і часто з усіх країв надходять покупці» ³¹.

Про продаж на міських торгах зерна і городини говорить також «Статут про мита», виданий у Великому князівстві Литовському в 60-і роки XVI століття. Статут передбачає мита на «всяке збіжжя» і на «вівцю всіляку, що люди до торгу на ярмарки привозять до міст наших господарських, князівських, панських, духовних і світських» ³². У статуті знаходимо десятки назв сільськогосподарських продуктів і ремісничих виробів, що продавалися під час торгів і ярмарок.

Велике значення в господарському житті українських земель набула ярмаркова торгівля. В Києві, Летичеві, Шаравці, Берестечку, Дрогобичі, Львові ярмарків бувало два, а в Барі, Луцьку, Сяноці — три на рік. Вони тривали досить довго — тиждень і навіть два. Про сяноцькі ярмарки сучасник писав, що на них «буває багато коней з Угорщини, багато різних фурманів (чумаків), вино, пиво перемишльське, жорна для млина й інші товари» ³³.

Міста розташовувались як на королівських або великокнязівських, так і на приватновласницьких землях. Більшість міст належала світським і духовним феодалам.

Міщани зобов’язувались виконувати на користь володарів міст безліч повинностей — нести службу при замку (військова охорона міста), будувати й лагодити міські укріплення, мости, дороги, утримувати великокнязівських і королівських послів та інших урядників під час їхніх переїздів. Крім того, міщани повинні були для володарів і їхніх урядовців збирати хліб, косити сіно, возити дрова, ловити звіра й рибу, сплачувати різні мита — в’їзні (коли намісник приймає посаду), весільну куницю (за право взяти шлюб) тощо. Міста боролись за вихід з-під влади світських та духовних феодалів, за права на вольності.

³¹ Дракохруст Е. Галицкое Прикарпатье XVI в. и движение опришков. С. 42.

³² Памятники, изданные Киевскою комиссиею для разбора древних актов. Изд. 2-е. К., 1898. Т. 2. С. 558 — 561.

³³ Дракохруст Е. Галицкое Прикарпатье XVI в. и движение опришков. С. 44.

Міське населення за своїм соціальним становищем являло дуже строкату масу. Верхівка його складалася з багатих купців і ремісників і, здобуваючи землі і кріпаків, становила тонкий прошарок патриціату, тобто /88/ міської аристократії, що іноді зливалася з класом феодалів. У тих містах, де існувало так зване магдебурзьке право *, міська управа зосереджувалась цілком у їхніх руках. Із середовища міського патриціату обирався війт, тобто голова міської управи, бурмистри (старости) і райці (радники), лавники (судді в кримінальних справах) та ін. Досить значну групу міщанства становили середні і дрібні, купці та ремісники — власники крамниць і майстерень. Найчисленнішу частину міського населення становили підмайстри, учні, партачі (вони не мали права вступати до цеху ремісників), наймити, збіглі селяни, що шукали в містах притулку і заробітку.

Верхівка міщанства гнобила міські низи, визискувала підмайстрів, учнів і наймитів, здавала в найми за високими цінами торговельні, ремісничі і житлові помешкання, давала гроші під високі проценти тощо. До утисків з боку міських багатіїв і міських урядовців додавалися здирства державної адміністрації, тобто воєвод, старост намісників тощо.

Особливо тяжким було становище приватновласницьких міст. А їх була більшість. Руггієрі писав, що польський феодал «чинить насильство не тільки по селах, а й у містах, тому що й міста їм (феодалам) належать, і не знайдеш нікого, хто б міг захистити скривдженого слабого... Є також між ними (панами. — В. Г.) справжні розбійники» ³⁴.

Соціальне гноблення українського селянства і широких верств міського населення посилювалось жорстоким національним гнобленням і переслідуванням православної релігії. Польські пани прагнули силою полонізувати й окатоличити український народ. В західних українських землях переслідування українців почалося ще у XIV столітті. Католицька церква, польські магнати і шляхта зневажали звичаї і культуру українського народу. Жорстоких утисків зазнавала не тільки православна церква, а й усе українське населення. Показником жорстокого національного гніту були різні утиски й обмеження, яких зазнавало українське міщанство. У Львові, одному з найбільших міст України, українських міщан не допускали в цехи, обмежували в правах на торгівлю сукном, спиртними напоями, а також у правах на посади в міській управі тощо.

* Право на міське самоврядування, що надавалось королем, великим князем або якимось іншим феодалом.

³⁴ Relacye nuncyuszów apostolskich. T. 1. S. 126.

Мешкати і придба/89/вати нерухоме майно їм дозволялось лише в певному районі міста, що називалося Руською вулицею. Заборонялося публічне виконання православних обрядів. У такому ж становищі перебувало й українське міщанство Перемишля, Кам’янця та інших міст.

1520 року львівські міщани, сподіваючись знайти захист у короля, звернулись до нього зі скаргою на національне і релігійне гноблення. Відповідь одержали лише через п’ять років: король залишив у силі всі попередні утиски, яких зазнавало українське населення ³⁵.

³⁶ Monumenta confraternitatis stauropigiane. T. 1, 4, 5.

Тяжке становище українського народу в Литві і Польщі посилювалось феодальною анархією, що тут панувала, сваволею магнатів і шляхти. У князівстві Литовському державна влада зосередилася в руках приблизно десяти магнатських родин. Наприклад, князі Острозькі, Вишневецькі, Чарторийські, Радзівілли, Сапіги, Слуцькі володіли величезними земельними, угіддями. Великі землевласники (магнати) здирали побори з підвладного їм сільського і міського населення, мали свої власні війська, замки тощо. Значна частина магнатських слуг належала до дрібної і середньої шляхти, яку магнати, за службу на їхню користь, наділяли грунтами і селянами. Така шляхта була в цілковитій залежності від своїх патронів.

Магнати були фактично необмеженими володарями у власних володіннях. Прагнучи зберегти й розширити свої привілеї, вони вперто боролися за повне обмеження влади короля і великого князя. Сваволя магнатів, від якої страждав передусім простий народ, також завдавала шкоди дрібній і середній шляхті. Грунти і посади, які великий князь в інтересах зміцнення своєї влади роздавав шляхті, часто ставали здобиччю магнатів. Розподіляючи землі між своїми прихильниками, магнати позбавляли великого князя його природної підпори. Величезна частина податків і поборів, що призначались для держави — найму війська, будівництва фортець, — також привласнювалась магнатами.

Таке ж приблизно становище існувало і в Польщі. Тут король теж цілком залежав від всевладних магнатів, які, захопивши владу, використовували її в своїх користолюбних інтересах. Залежність короля від магнатів була скріплена Нешавськими статутами 1454 року. Велику роль у збереженні залишків феодальної роздріб/90/неності в Польщі відіграли деякі західноєвропейські держави, насамперед Австрійська імперія, зацікавлені в політичній слабкості Польської держави.

Безсилля центральної влади негативно позначилося на обороноздатності Литви і Польщі. Побоюючись посилення королівської влади, магнати чинили опір впровадженню регулярного війська. Скориставшись цим, австрійські Габсбурги відібрали у Польщі Сілезію, а Швеція прагнула витіснити її з Прибалтики.

Південні кордони Литви і Польщі зазнавали спустошливих нападів з боку турецьких і татарських феодалів. Крим і Туреччина були, дуже небезпечними сусідами. Кримське ханство, що лежало на південному сході по сусідству з володіннями Литви, виникло в 30-х роках XV століття під час процесу розкладу Золотої Орди. Кримські татари, що ділилися на кілька орд, залишались на дуже низькому рівні економічного та культурного розвитку. Головним заняттям татар було кочове господарство. Важливу роль у їхньому житті відігравала війна. Татарські феодали постійно нападали на чужі землі. Підкреслюючи це, сучасник-француз Блез де Віженер писав у 1573 році, що вони «не визнають інших занять, окрім війни, тобто раптових нападів, які супроводжувались убивствами та пограбуванням». Над масою кочівників (осідле татарське населення було незначним) стояло вельможне панство, яке володіло величезними табунами коней і стадами великої та дрібної худоби, а також численними невільниками. Праці невільників відводилось певне місце у самому господарстві феодалів, однак головна маса їх була предметом торгівлі зі східними країнами і давала великі прибутки. Татарське панство визискувало також працю феодально-залежного населення. Здійснюючи грабіжницькі напади в інші країни, феодали позичали бідноті коней, зброю, одяг тощо, за що вона повинна була віддавати їм більшу частину здобичі. «Вони, — пише Блез де Віженер, — до такої міри розжилися від постійних нападів, що їх панство у багатстві і розкоші не поступалося навіть туркам» ³⁶.

³⁶ Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси, Вып. 1, С. 80, 82.

На чолі Кримської держави стояв хан. Хани, а також інша знать жили в казковій розкоші. До хана ставилися як до бога. Навіть вельможні феодали під час учт могли торкатися тільки його підошви. Однак ці знаки пошани були лише зовнішніми. Великі феодали, /91/прагнучи забезпечити свою незалежність, дуже часто ступали на шлях боротьби з. ханами. Ці феодальні сутички супроводжувались численними злочинами — пограбуванням і вбивствами.

Панування татарських феодалів мало тяжкі наслідки для економічного і культурного життя Криму. Місцеве нетатарське населення мучилося під жорстоким татарським гнітом. «Міста, — пише Литвин, — що колись були переповнені величезними багатствами, гордістю, веселощами, розкошами, зараз були порожні і всі в руїнах», багато з них «вщент зруйновані і назви їх забуті» ³⁷.

³⁷ Там само. С. 50.

З безперервної міжусобної боротьби кримських феодалів скористалася Туреччина. Туреччина -з кінця XIII століття за часів султана Османа (1288 — 1326 рр.), іменем якого вона потім почала називатися Оттоманською, тобто Османською імперією, швидко розширювалася і зміцнювалася. Протягом одного століття Туреччина підкорила майже всі візантійські володіння в Малій Азії. Турецькі феодали, одержавши від султана, державного власника земель, маєтки і селян з підкорених країн, цілком присвячували себе війні. В 1453 році під ударами турків-османів впав Константинополь. Візантійська імперія, яка проіснувала багато віків, була зруйнована. Константинополь, переіменований на Стамбул, став столицею Туреччини (Оттоманської Порти).

Закріпившись на берегах Боспора, турецькі феодали повели боротьбу за перетворення Туреччини у світову державу. Вони почали завоювання Балкан, островів Грецького архіпелагу, Передньої Азії, Єгипту, вдерлись у Центральну Європу, оточили ланцюгом фортець усе чорноморське узбережжя, захопили Азов, замкнувши тим самим гирло Дона, тощо.

У своїх войовничих цілях турецькі феодали широко використовували іслам, турецький султан був не тільки світським володарем, а й халіфом — духовним головою мусульман. Територіальне зростання Османської Туреччини, поширення її політичного впливу, і загарбницькі цілі знайшли широке відображення в багатослівному і претензійному титулі султана. Сулейман II Пишний (початок XVI століття), наприклад, так називав себе під час офіційних учт: «Я сам, султан султанів, цар царів, той, хто роздає корони монархам усієї земної кулі, я тінь бога на землі, султан і падишах Білого (Егейського. — В. Г.) й Чорного морів, Румелії, Анатолії, Ка/92/раманії, Румської землі, Зулькадрош і Діарбекра, Курдистану, Азербайджану, Персії, Дамаску, Алеппо, Капра, Меккі й Медіни, Єрусалиму, всієї землі Аравії, Йемену і багатьох інших земель, що були завойовані зброєю моїх шляхетних і відомих предків (хай святить господь їх могили), а також придбаних вогненним мечем і переможною шаблею моєї августійшої величності».

До Криму турки удерлися в 1475 році (за часів хана Менглі-Гірея). Кримське ханство опинилося під владою Туреччини, стало її васалом. Ханський трон за велінням султана почали заступати члени кримської династії Гіреїв. Султан став призначати також вище мусульманське духівництво в Криму. У всіх стратегічно важливих пунктах півострова, а саме у Перекопі, Газлеві (Євпаторії), Кафі (Феодосії), Енікале, Арабаті тощо були побудовані фортеці і розташовані турецькі залоги. Кафу, де тепер перебували головні старшини оттоманських військ у Криму, турки називали «малим Стамбулом».

З кінця XV століття (початок турецького панування на північному узбережжі Чорного моря) напади татар і турків стали справжнім нещастям для українського і російського народів. У Росії для захисту від цих нападів і для запобігання їм було вжито важливих заходів. В першій половині XVI століття на південних околицях країни почали виникати оборонні лінії, так звані засічні смуги. Одна засічна смуга йшла від Нижнього Новгорода до Серпухова і звідти до Тули і Ковельська. На південь від Тульської йшли інші лінії захисту — від Оки і Рязані до Ковельська і від Алатиря до Новгород-Сіверська і Путивля. Засічні смуги складалися з цілої системи міст, острогів, острожків і вартових веж, а також із суцільних завалів повалених дерев (засіка). На дні рік на місці бродів для утруднення проходу татарської кінноти вбивали кілки. Охорона захисних ліній покладалася на служивих людей, яких оселяли на околицях і давали грунти. Для спостереження за ворогом далеко у степ посилали кінні «сторожі» і «станиці». Останні, влаштовуючи вежі для спостереження і об’їжджаючи окремі пункти, оповіщали про появу татар. Для охорони тих острогів, що стояли далеко від міст, залучалися місцеві селяни. Тут будівництвом і захистом оборонних веж керували спеціально призначені люди, так звані засічні голови та їхні помічники. Боротьба з татарами вимагала великого напруження сил усієї держави.

Зовсім іншим було становище у Польщі і Литві. Польські і литовські магнати не могли організувати по/93/дібний захист південно-східних кордонів від нападів татар, які щороку кілька разів вдиралися в Україну. Вже у XVI столітті кримські хани могли посилати на розбій величезне, як на той час, військо — майже 30 тисяч чоловік. Озброєні вони були луками з сагайдаками для стріл, з кості або з дерева палицями, шаблями, запоясниками (кинджалами). Металеві щити і шкіряні панцири були лише у найбагатших з них. Одягом основної маси слугували коротка сорочка з полотна та шаровари з кольорового сукна або полотна. Багаті ж зодягалися у стьобані каптани поверх яких були халати з сукна, підбиті хутром з лисиці або соболя, в дорогі хутряні шапки і червоні сап’янові чоботи ³⁸. Під час нападу кожен вершник мав від двох до шести коней. Пересідаючи з одного коня на другого на бігу, татари за короткий час долали великі відстані. Їх напади були раптові і стрімкі. Через ріки, навіть під час льодоходу, вони переправлялись плавом, тримаючись за гриву коней і прив’язуючи до їхніх хвостів невеликі плоти з очерету або лози. На них складали зброю, одяг, їжу, інші потрібні під час походу предмети — кремінь з огнивом, шило тощо. Кожен мав при собі ремені завдовжки 5 — 6 сажнів для зв’язування полонених ³⁹.

Під час нападу татарська орда, поділившись на безліч загонів, обіймала великі простори і доходила до найдальших районів Литви і Польщі. При нападі 1474 року, наприклад, грабіжники дійшли до Бара (Поділля), Збаража (Волинь) і Галича (Прикарпаття), спустошивши округу на 100 литовських миль (приблизно 700 км) завдовшки і 30 миль (приблизно 200 км) завширшки. В 1527 році татари чисельністю 25 тисяч чоловік, рушивши на Литву за наказом турецького султана, дійшли до Пінська на півночі і Любліна та Белза на заході ⁴⁰. Жорстокість нападників не мала меж. Вони без жалю вбивали старих і малих, грабували і палили поселення, витоптували посіви.

³⁸ Там само. Вып. 2. С. 329 — 330.

³⁹ Там само.

⁴⁰ Kronika Marcina Bielskiego. Sanok, 1856. T. II. S. 855, 1040.

Найбільше під час татарських нападів страждали бідні люди. Пани ж ховалися за товстими стінами своїх замків і фортець, які охоронялись озброєними загонами. Сучасники (середина XVI століття), свідки одного з татарських нападів, так малювали криваву розправу степових хижаків з своїми жертвами: «Ми бачили як їх /94/ вбивали, стинали їм голови, розкидали частини тіла; жорстокий ворог кидав у вогонь їхні тремтячі серця, виривав легені й оголяв нутрощі. Дороги, якими рухалась орда, освітлювались зловісною загравою пожеж і устилалися, трупами вбитих і замордованих людей. Тисячі і десятки тисяч людей, міцно зв’язаних ланцюгами, татари гнали до Криму. На дорогах, якими йшли бранці, чулося тільки голосіння і стогін. Більшість полонених від голоду, спраги, втоми і побоїв вмирали у дорозі» ⁴¹.

Спомин про звірства кримських грабіжників, що віками плюндрували Україну, зберегла скорботна народна дума:

Зажурилась Україна, що ніде прожити:

Витоптала орда кіньми маленькії діти,

Малих потоптала, старих порубала,

А молодшим середульшим назад руки пов’язала,

Під хана погнала.

В Криму на полонених очікувала така страшна доля, що багато з них вважали за краще вмерти. Прибулих полонених ділили, віднімали дітей від батьків і матерів, жінок від чоловіків, сестер від братів. Десята частина полонених віддавалась як податок ханові, решта — мурзам та іншим феодалам. В Криму лишалося порівняно мало невільників, яких примушували працювати в господарствах. Поводились з ними надзвичайно жорстоко. Ледь прикриті жалюгідною одежиною невільники працювали влітку під пекучим сонцем, а взимку на морозі. Щоб запобігти втечам, їх таврували на чолі і щоках, а також калічили: відрізували вуха, виривали ніздрі. Заковували невільників у кайдани, на ніч замикали в хліви як худобу. Звичайною їхньою їжею, як свідчить сучасник, було «гниле падло з хробаками, чого не їдять і собаки» ⁴².

Татарське панство змалку виховувало у своїх дітях жорстокість і презирство до невільників, нерідко віддаючи їм підлітків і старих для забави. Діти стріляли в беззахисних невільників з луків, кидали в них камінням, рубали шаблями або ж заради втіхи скидали з високих скель ⁴³.

⁴¹ Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси. Вып. 1. С. 22.

⁴² Там cамо. С. 19.

⁴³ Там само. С. 82.

Основна частина невільників призначалась на продаж. Найбільшими ринками, широко відомими за кор/95/донами Криму, були Кафа і Газлеві. Кафу (Феодосія) сучасники називали поглинаючим людську кров ненаситним виром ⁴⁴. Закутих у кайдани невільників сотнями і тисячами відправляли на ринки. Здивований безперервним рухом невільників у Кафу збирач податків, що стояв біля міських воріт, питав у литовського посла (перша половина XVI століття): «Звідки береться така сила людей і, взагалі, чи лишились ще люди на Україні?» ⁴⁵.

Оцінювачі і покупці (торговці невільниками з Туреччини, Персії й інших країн), оглядаючи живий товар, примушували невільників відкривати рота і показувати зуби, бігати, роздягатися тощо.

Куплених невільників цілими гуртами гнали з ринку прямо на кораблі. Здорових і сильних чоловіків відправляли на тяжкі роботи — у маєтки феодалів, у копальні; молодих жінок продавали в гареми. Значна частина чоловіків потрапляла на турецькі галери (каторги). Нелюдські умови праці в маєтках турецьких і татарських феодалів, на галерах швидко призводили до каліцтва і смерті невільників.

Як уже говорилося, литовський і польський уряди не могли захистити ні своїх земель, ні поневоленої ними України від нападів татар і турків. Вони мусили платити образливу для них самих данину. Кривава татарсько-турецька агресія гальмувала господарський і культурний розвиток України. Південно-східні частини Київщини, Волині і Подолії, що найчастіше ставали жертвами нападів татар і турків, майже зовсім спустіли. За словами очевидця, ці багаті і мальовничі місцевості могли бути розкішним краєм, «якби не напади татар» ⁴⁶.

Тяжкий соціальний, національний і релігійний гніт, від чого передусім страждали народні маси України, а також спустошливі напади турків і татар ставили під загрозу саме існування українського народу. Все це викликало його мужній опір. З посиленням кріпацтва в Польщі та Литві селяни і міщани дедалі частіше почали відмовлятися від виконання феодальних повинностей. Частішали напади селян на феодалів, зростали вбивства. Відомий польський публіцист Ф. Моджевський (1503 — 1572) з повною підставою писав, що «скільки у шляхти підлеглих, стільки і ворогів».

⁴⁴ Там само. С. 21.

⁴⁵ Там само. С. 19.

⁴⁶ Там само. С. 61.

Протести селян, до яких нерідко прилучалися міща/96/ни і дрібна шляхта, часом набували форми бунту, що охоплював цілі околиці. Незважаючи на обмаль документів щодо цього періоду, відомо, що вже в 1431 році повстали й оголосили себе вільними від усіх феодальних обов’язків селяни Бакотської округи (Поділля). В 1469 році в Галичині, за словами польських літописців, спалахнуло нове селянське повстання.

Більш докладні відомості збереглися про повстання 1490 року. Селяни під проводом Мухи (ім’я його невідоме), згуртувавшись на кордоні з Молдавією, рушили далі вглиб Галичини. Повстанці громили шляхетські маєтки і замки, виганяли і вбивали ненависних феодалів. Число повсталих швидко зростало. За словами сучасника подій, торговицького біскупа Яна, військо Мухи налічувало 9 тисяч чоловік *. Хвиля повстання докотилась до Галича і перейшла на лівий берег Дністра. В руках у повстанців опинився Снятин (місто Івано-Франківської області) і ряд інших пунктів. Повстання набувало погрозливих розмірів **. У південно-східній частині Галичини з’явилися самостійні загони повстанців. Про масштаби повстання можна судити з того, що для придушення його було скликане посполите рушення *** і запрошені феодальні дружиш з Прусії. Під тиском переважаючого силою ворога військо Мухи відступило до Рогатина.

Погано організовані і недостатньо озброєні повстанські загони мужньо оборонялись, однак невдовзі зазнали тяжкої поразки. Для придушення повстань українського населення польська шляхта нерідко йшла на союз із своїм давнім ворогом — татарами. Читаємо, наприклад, у київського літописця: «Року 1519, татари з поляками зрадившеся, на голову наших, Русь, под Сокалем поразили, а других в Бугу потопили».

* За іншими даними, повстанців було 10 тисяч.

** У вірші анонімного польського автора початку XVII століття керівника повстанців Муху, що дуже цікаво, — названо козаком (Записки наукового товариства ім. Шевченка у Львові, т. XLVII, с. 7). Таким чином, повстання 1490 року було в очах сучасників (XVII століття) повстанням уже козацько-селянським, а не лише селянським.

*** Посполите рушення — шляхетське військо, яке скликалося чи то в межах усієї країни, чи то в її окремих частинах.

Тяжке становище українського народу було значно посилене тим, що він не мав своєї держави, а його землі були поділені між п’ятьма країнами. Це давалося взнаки, скажімо, селянину, який часто перебував під /97/ гнітом чужого йому за національністю пана. Був обмежений у своїй діяльності місцевий міщанин і торговець. Шляхтич-українець мусив втрачати свою національність на чужій йому державній службі. Цей процес особливо посилився після Люблінської унії 1569 року, коли на Україну посунула польська шляхта, відсуваючи місцеву шляхту з провідних місць у суспільно-політичній структурі краю. В силу цих причин українська шляхта була неспроможна виконати свою історичну роль — стати фундатором національної держави. В той же час українські магнати, за рідким винятком усе більше єдналися з литовськими та польськими магнатами, забуваючи свою національність і віру. Посилювалось це ще й релігійним утиском православної людності. Таким чином, саме існування українського народу опинилось перед дилемою: або втратити свою національність, або знайти таку силу, яка могла б згуртувати націю для побудови своєї держави. З XV століття на історичній арені з’являється козацтво, йому й судилося відіграти величезну роль у майбутній долі українського народу. Починалась козацька доба в історії України.

* * *

Питання про початок козаччини досить складне. Оригінальність козацького побуту, уявна відокремленість козаків від загальної маси народу наводили на думку про те, що вони походять від якоїсь певної етнічної групи. Згадаймо Симоновського, який виводив козаків від касагів.

Велику популярність здобула теорія походження козаків від чорних клобуків, тюркського племені, про що у глосі (тлумаченні) Воскресенського літопису XVI століття читаємо: «Черныя Клобуки, єже зовутся Черкаси» ⁴⁷.

⁴⁷ Русская летопись c Воскресенского списка, подаренного в оной Воскресенский монастырь патриархом Никоном в 1658 году. СПб, 1794. Ч. 2. С. 21; Див. також: ПСРЛ, СПб, 1856. Т. 8. С. 56.

Під чорними клобуками розумів козаків і польський хроніст і поет М. Стрийковський (бл. 1547 — 1582). Козаки в його «Хроніці польської, литовської, жмудської і всієї Русі» (доведена до 1572 року і надрукована вперше 1582 року в Кенігсберзі) зустрічаються вже в XII столітті у зв’язку з боротьбою князя Ізяслава з князем Юрієм за Київський престол. Перемога в 1147 році Ізяслава над Юрієм була забезпечена завдяки «волин/98/ським козакам». Ізяслав, як сказано в «Хроніці» «не міг цього довести з угорцями і поляками. Але повернув усе завдяки Волинським козакам» ⁴⁸. Хто ж ці «волинські козаки?» У більш ранньому, ніж «Хроніка» Стрийковського, Галицько-Волинському літописі боротьба за Київ датується 1150 роком: «...Ізяслав пішов на Гольсько й Купилю до Чорних Клобуків. Сюди приїхали до нього всі чорні клобуки з великою радістю, з усім своїм військом. А Юрій того не знав. Він поводився так, якби ту волость зайняв, а того не знав, що Ізяслав уже ввійшов до Чорних Клобуків. Тепер Юрій не міг бути в Києві й утік за Дніпро зі своїми синами й там утік у городок Востерський» ⁴⁹. Як бачимо, М. Стрийковський, на відміну від глоси Воскресенського літопису, прямо не називає чорних клобуків козаками. Мабуть такими ж «козаками» були і литовські козаки, які згадуються М. Стрийковським під 1298 роком, подільські козаки під 1339 роком та ін.

Російський історик М. Карамзін так міркував з цього приводу: козаки були нащадками чорних клобуків, а також торків і берендєїв, яких інакше називали козаками або черкасами. Вони прийняли християнство, асимілювалися з слов’янським населенням і стали боронити край від турків і татар ⁵⁰. Від назви їх і походить місто Черкаси. Цю теорію палко підтримували Д. М. Бантиш-Каменський і М. Погодін. Навіть С. Соловйов приймав її, щоправда з певними застереженнями. «Козаки, — пише він, — з’явились на кордонах Московської держави, а також у степовій околиці Західної Русі на Україні дніпровській, тим більше, що тут ще під час самостійного існування Русі бачимо багато розмаїтих народців, напівкочових напівосілих, з войовничим характером, що визнавали владу руських князів, бачимо тут торків, берендєїв, коуїв, турпеїв, які носили загальну назву чорних клобуків; літописець же говорить, що ця назва тотожна назві черкаси *, якою малоросійські козаки постійно називаються у московських пам’ятках.

⁴⁸ Kronika Polska, Litewska, Zmódzka i wszystkiej Rusi Macieja Stryjkowskiego. Warszawa, 1846. C. 199.

⁴⁹ Галицько-Волинський літопис (переклав і пояснив Теофіль Коструба). Львів, 1936. Ч. 1. С. 58 — 59.

⁵⁰ Карамзин М. История государства Российского. СПб. 1816. Т. 2. Примеч. 347. С. 486 — 487.

* Як бачимо, С. Соловйов також спирається на глосу Воскресенського літопису XVI ст.

Але коли згадані народці справді склали зерно малоросійського /99/козацтва, то, з іншого боку, в Литовській Русі також не бракувало причин, за якими до цього зерна приєднувались численні натовпи козаків суто руського походження, бо дніпровська Україна за географічним положенням, здавна мусила бути країною військових поселень» ⁵¹. У новітні часи оборонцями «черкаської теорії» стали автори, які відстоюють самостійність існування окремого козацького народу, передусім дончаків. Іс. Ф. Бикадоров пише: «...В середній частині Подніпров’я, внаслідок існування різних етнічних прошарків населення, мало місце утворення нового народного організму, нової народності: ...Подніпровське населення України — черкаси в XV столітті в складі польсько-литовської держави вже становило козацтво ... Близько половини XVI століття ... там, де був сильний вплив половців, черкасів ... і берладників, де у населення зберігся ще тюркський тип, войовничий характер, існував ще в силу прикордонного становища військовий побут, особливий лад, діяльність, утворився окремий народний державний організм — Запорозьке військо» ⁵².

Можна було б брати до уваги певну близькість козаків до тюркських народів, що кочували в степах України, якби ми мали більше аргументів, ніж глоса літопису XVI століття і назва українського міста Черкаси: «Ім’я дніпровських Черкас, — згодимося з думкою М. С. Грушевського, — без сумніву, має центральне значення в розвою сих теорій і поглядів. Ім’я звучало і звучить як назва якоїсь колонії, осади черкаської, подібність імені пригадувала кавказьких Черкасів (Черкесів), і нічого неможливого не було в тім, що справді якась купка кавказьких Черкасів, захоплена якимсь рухом кочовників, залетіла сюди й лишила тут своє ім’я ... Якогось сліду оселення більшої маси Черкасів ми не маємо, та скільки б їх не було, вони мусіли розгубитися, розсіятися майже без сліду під час різних колонізаційних пертурбацїй, так що при кінці XV і в XVI ст. в кожнім разі не могло бути мови про якусь черкаську колонізацію на Подніпров’ю» ⁵³.

⁵¹ Соловьев С. М. История России c древнейших времен. М., 1960. Т. 3. С. 316.

⁵² Быкадоров Ис. Ф. История казачества. Прага, 1930. С. 51.

⁵³ Грушевський М. С. Історія України-Руси. К.; Л., 1909. Т. VII. С. 69-70.

Серед інших етнічних теорій досить впливовою була /100/ теорія татарського походження. Її навіть не обминув Микола Костомаров. «Козацтво, — зауважує він, — без сумніву має татарське походження, так само як і назва козак, що означає татарською мовою бродягу, вільного воїна, вершника. Після заснування кримського царства і захоплення ордами чорноморських країн татарські вершники почали турбувати руських мешканців обох існуючих тоді держав — Московської і Литовської. Вони вирушали на військові звитяги за своїм бажанням, без наказів і часто без дозволу своїх старших. Таких називали козаками ... руські (Костомаров тут має на увазі росіян і українців. — В. Г.) змушені відбивати татарські набіги і мимоволі повинні були засвоювати ті ж засоби і заходи війни, до яких вдавалися їхні вороги і, таким чином, у руських з’явилося таке ж козацтво, яке було й у татар» ^53а. Справді, в козацькому, особливо запорозькому, побуті спостерігаємо значний вплив татарів. Але це пов’язано з тим, що довге спілкування з татарами (тут маєтно на увазі не тільки військові сутички, а й те, що неодноразово татари були союзниками козацтва, мали з ним торговельні зв’язки тощо) накладало на козаків певні риси, які їх зближували з татарами. Це, наприклад, позначилося на одязі, військових прийомах, господарстві. Можна казати і про вплив на козаків тюркської мови. Тюркського походження є слова: козак, отаман, осавул, кіш та ін. Запозичення тюркської лексики здебільшого пов’язане, як писав всесвітньовідомий сходознавець академік А. Кримський, не з часами Золотої Орди, а з Кримським ханством XV — XVIII століть та османською Туреччиною ⁵⁴.

Відомо також, що серед українських козаків перебували представники не тільки сусідніх слов’янських, а й тюркських народів — татар і турків. Татарами за походженням були навіть деякі козацькі проводирі, наприклад Тарас Трясило. Не викликає сумніву й той факт, що в XIV — XV століттях існували так звані татарські козаки. Польський хроніст Ян Длугош добре розумів значення татарського слова «козак», коли писав про татарське військо, яке вдерлось у кордони Волині в 1469 році.

^53а. Костомаров Н. И. Исторические монографии и исследования. СПб, 1901. Т. 10, кн. 4. С. 16.

⁵⁴ Кримський А. Ю. Твори в п’яти томах. К., 1974. Т. 4. С. 576.

За його словами, це військо складалося з «вті/101/качів, добитчиків і вигнанців, яких вони своєю мовою називають козаками» ⁵⁶.

Почата Грабянкою, продовжена автором «Історії Русів» теорія хозарського походження козаків у наш час знайшла в особі видатного російського історика Л. М. Гумільова свого палкого захисника. Хоч він і не говорить безпосередньо про походження українських козаків (його більш цікавить походження дончаків), однак його міркування, так чи інакше, стосуються і перших. Він пов’язує козаків з бродниками — «народом русько-хозарського походження» і таким чином відроджує «бродницьку теорію», яку відстоював польський історик А. Яблоновський. Ось основні аргументи Л. М. Гумільова: бродники, нащадки стародавніх хозар-християн, воювали на боці київських князів у війнах з половцями. У зв’язку з тим що київські князі пішли на союз з половцями, бродники мусили шукати дружби з монголами, за допомогу яким бродникам дозволялося спокійно жити по берегах Дону і Терека. Вже з XVI століття нащадки бродників звуться тюркським словом «козаки». Разом з тим Л. М. Гумільов не відкидає й того, що донські козаки — це насамперед російські селяни-втікачі. «Справді, — читаємо у нього, — значна частина козаків склалася саме у такий спосіб. Але втікачі, прийшовши на Дон, потрапляли в пустелю... Зрозуміло, на Дону були місця, де захожий міг спокійно звикнути до нових умов і до нового життя. Це означає, що з XIII до XVI століття там жили нащадки бродників, які воювали з степом і мали потребу в поповненні. У зв’язку з цим вони приймали в своє середовище одновірців, забезпечуючи їм на перший час притулок, виучку і безпеку від ногайських мурз і російських бояр» ⁵⁶.

Зупинимося ще на «болоховській теорії», яку розвивав київський професор М. Дашкевич. Він називав землі у верхів’ї річок Бугу, Случі і Тетерева, про які глухо згадується в літописах, колискою козацтва ⁵⁷.

⁵⁵ Стороженко А. В. Стефан Баторий и днепровские козаки. К., 1904. С. 16.

⁵⁶ Гумилев Л. Н. Открытие Хазарии. М., 1966. С. 178.

⁵⁷ Дашкевич М. П. Болоховская земля и ее значение в русской истории // Труды III Археологического Съезда, бывшего в Киеве. К., 1874. Т. 2. С. 120.

Населення цього краю, яке одні вчені називали половцями, інші — сумішшю хрещених половців і руських втікачів, а деякі — навіть румунами, на думку М. П. Дашкевича, бу/102/ло чисто слов’янським. Болоховські князі боролися з Галицько-Волинським князівством за свою незалежність і, шукаючи підтримки в цьому, добровільно піддавались під владу татар, ставали «людьми татарськими».

Теорії етнічного походження козаків, без сумніву, розширюють наші уявлення про передісторію козацтва, однак, керуючись лише ними, важко пояснити причину появи його в зв’язку із самим ходом історії українського народу.

Не можна також зводити генезис козацтва лише до втеч селян від феодального утиску, як і навпаки — недооцінювати цього загальноєвропейського процесу.

В Україні, як і в інших країнах Східної і Західної Європи, селяни-втікачі були джерелом зростання міського населення, що і сприяло зростанню міст. Але в Литві, Польщі і Росії втечі селян через порівняно малу кількість міст не могли набути такого значення, як на Заході. До того ж у Литві і Польщі значна частина міст була володінням окремих феодалів. Інакше кажучи, міста Східної Європи не могли прийняти всю масу втікачів. Натомість тут перед втікачами відкривалися такі можливості, яких не знала Західна Європа: можливість освоєння величезних просторів на південних і південно-східних околицях Литви, Польщі і Росії. Якщо на Заході, підкреслимо, втечі селян сприяли розвитку міського ремесла, то в Східній Європі вони сприяли насамперед господарському заселенню нових районів, розвиткові сільського господарства і промислів.

Прогресивне значення втеч кріпаків і тут і там виявилось не тільки в тому, що вони сприяли розвитку виробничих сил суспільства. Втечі були ознакою розкладу, хай навіть мало розвинутого, феодально-кріпосницького ладу, стверджуючи цим прагнення селян визволитись від тяжкого феодального гніту. Вже сама поява у країні такого вільного, як козацтво, населення (переважно сільського) свідчила про можливість обійтися без феодалів. Це мало велике революціонізуюче значення для покріпачених людей. До цього додамо, що козаками ставали не тільки втікачі від феодального гніту. На вільні й багаті природою землі переселялися всі ті, хто мав надію на покращання свого становища. Серед такого строкатого люду були й українські шляхтичі, невдоволені з різних причин своїм становищем, міщани різного статку, торговці, представники різних вільних професій, тодішня інтелігенція тощо.

Характеризуючи витоки козаччини, не забудьмо про /103/ таке цікаве явище, як уходництво. Щодалі на південь України, то більше значення у господарстві мали промисли. До масового заселення південно-східної частини Київщини і Лівобережжя ухідниками були здебільшого селяни з маєтків південно-західної Київщини та суміжних з нею місць, а також ті з міщан, хто займався промислами. В цих районах, де фільварочного господарства у другій половині XV — на початку XVI століть не існувало, або воно лише починало розвиватися, важливим засобом визиску уходників слугувала продуктова рента, джерелом якої був саме промисел. Збільшення ренти змушувало оброчників — селян і міщан — освоювати нові промислові угіддя.

Водночас з цим розвивалось і промислове підприємництво. Заможні міщани наймали (за частку здобичі або за вартість цієї частки) ватаги так званих гультяїв і разом з ними прямували на пошук угідь, заглиблюючись усе далі в степи.

Уходники розвідували і освоювали нові місця, допомагаючи у такий спосіб колонізувати південно-східні степи. Пориваючи зв’язки з феодалами і феодальною владою, уходники утворювали общини, які надалі ставали козацькими. Отже, уходники відіграли також певну роль у формуванні козацтва.

Пошуки нових місць набули, особливо з другої половини XV століття, широкого розмаху. Українські селяни і міщани цілими гуртами, родинами і навіть цілими селами уходили в майже безлюдні східні та південні околиці Подолії, Брацлавщини, Київщини. Щодалі втечі частішали. Про це маємо певну можливість судити із слів польського поета П. Збилітовського, який, передаючи занепокоєння феодалів у зв’язку з втечею українських селян, писав:

Що нас жде, якщо будемо села свої руйнувати,

Своїх хлопів, як завжди, в біді полишати?

Вже неорана нива батьків бур’яном заростає,

Бо останній наш хлоп із неволі тікає *.

* Переклад з польської мій. — В. Г.

За втікачами влаштовувалися погоні. Спійманих вішали, садовили на палі і т. д. З 1451 року в Польщі справи про біглих селян становили компетенцію гродських (міських) судів. Нешавський статут (1454 рік) передбачав великі штрафи для кожного, хто наважився б сховати втікача. З другої половини XV століття закони проти втікачів видавались один за одним. Згідно /104/з Судебником великого князя Казимира Ягеллона від 1467 року, осіб, що підбурювали селян до втечі, засуджували до повішання ⁵⁸.

Усі ці закони переслідували мету позбавити втікачів можливості знайти притулок і примусити їх відмовитись навіть від самої думки про втечу. Та не зважаючи на все це, втечі не тільки не припинялися, а й з кожним роком наростали.

Вирвавшись із залежності від пана і поселившись на нових місцях, втікачі вважали себе вільними — козаками *. С. Грондський (середина XVII століття), зупиняючись на питанні про виникнення козацтва, писав: «Ті, з руського (українського) народу, які ...не хотіли терпіти кормигу й владу місцевих панів, йшли в далекі краї, тоді ще не заселені, і набували собі право на волю... засновували нові колонії і, щоб відрізнятись від підданих, залежних від руських (українських) панів, стали називати себе козаками» ⁵⁹.

У другій половині XV — на початку XVI століть у верхоріччі Південного Буга, біля Соба і Синюхи, на Росі, Тясмині, а також на лівому березі Дніпра — по Трубежу, Сулі, Псьолу тощо — з’являється чимало слобід і хуторів. Їхнє населення вважало себе козаками. Невдовзі козацькі селища зайняли значну частину східного українського кордону — від Дніпровського лівобережжя і до Дністра. Сучасник (XVI століття) про заселення українських земель на кордонах писав, що в той час як «велелюдні колись землі, містечка і села середніх областей (країни) зовсім спустіли... в безлюдні раніше простори українні прибували люди на велику прикрість колишнім їхнім панам». Приблизно тоді ж з’являється козацтво і в Росії — на Дону, на Яїку та в інших місцях ⁶⁰.

⁵⁸ Документы и материалы по истории народов СССР. Законодательные акты Великого княжества Литовского XV — XVI вв, № 2. С. 14.

* Слово «козак» по-тюркски означає «вільна людина».

⁵⁹ Grondski S. Historia belli cosacco — pohonici. Pestini, 1789. S. 15.

⁶⁰ Смирнов И. Восстание Болотникова 1606 — 1607 гг. М., 1951.

Про козаків Поділля, як уже говорилося раніше, відомо з 80-х років XV століття. Сповіщаючи про похід Яна Альбрехта (сина короля Казимира IV) у Східну Подолію проти татар в 1489 році, М. Бєльський пише, що польське військо могло успішно рухатися в поділь/105/ських степах лише тому, що провідниками його були місцеві козаки ⁶¹. Це повідомлення можна було б вважати першою документальною згадкою про українських козаків. Проте М. Грушевський бере під сумнів повідомлення М. Бєльського про козаків Поділля, зазначаючи, що сам Бєльський на 991 сторінці своєї «Хроніки» перші відомості про козаків датує лише 1516 роком ⁶².

Найраніші відомості про козаків Київщини маємо з 1492 року, а більш точні — з 1499 року. У грамоті великого князя литовського Олександра (спадкоємець Казимира Ягеллона) від 1499 року про збирання мита київським воєводою читаємо: «Котрі козаки з верхів’я Дніпра і з наших сторін ходять водою на них до Черкас і далі і що там здобудуть, з того зі всього воєводі київському десяте мають давати» ⁶³.

Перші документальні згадки про українських козаків не є гарантованою підставою твердити, що саме в кінці XV — на початку XVI століття з’явилося козацтво. Датування його генезису справа досить складна. Поява козацтва на кордонах пожвавила безлюдні, хоч і багаті природними ресурсами, південно-українські степи. Ціною величезних зусиль козаки освоювали навколишні простори — орали цілинні землі, порослі високою густою травою (ковилою) і терном, торували шляхи, зводили мости, будували селища, прикрашаючи їх садами. Це був початок розвитку землеробства в степах. В місцях, заселених козаками, добре, розвивалося скотарство і промисли — рибальство, звіроловство, селітроваріння тощо. Козацькі слободи і хутори відзначалися вищим рівнем добробуту порівняно з убогими селами покріпачених селян. Це й зрозуміло, вільна людина більше зацікавлена в розвитку свого господарства ніж покріпачений селянин.

Спогади про ці слободи, населення яких вважало себе вільними людьми, збереглися в такому народному вірші:

Зараз тая серед рая слобода засіла,

Тут тишина, вся старшина *

не має к їм діла;

Тут сипуга, війт п’янюга, вже не докучає

І в підводу тут із роду ніхто не хапає.

Всі подубли, що їх скубли, сільскії нахали,

Подеречі, колотнечі всі уже пропали.

Утік кураж, здирства нема ж, пропали всі драчі,

Щезло лихо, живуть тихо, не дають подачі ⁶⁴.

⁶¹ Kronika Marcina Bielskiego. T. 2. S. 882. ("mając wodzę kozaki tych tam miejse świadome").

⁶² Грушевський М. Історія України-Руси. К.; Л., 1909. T. 7. C. 89.

⁶³ Акты, относящиеся к истории Западной России. Т. І. C. 170.

* Мається на увазі шляхта. — В. Г. /106/

Основною діяльністю козаків було землеробство і промисли, однак серед них було чимало й ремісників — ковалів, бондарів, кушнірів, лимарів, ткачів, шевців, кравців і т. ін. Ремісники селилися біля поодиноких в той час замків — Брацлава, Вінниці, Переяслава, Канева, Черкас тощо. Так виникали містечка. Навіть набагато пізніше, в XVII столітті, значна частина населення цих міст вважала себе козаками. Займалося козацтво містечок і міст також торгівлею продуктами сільського господарства і промислів. Черкаські і канівські козаки, наприклад, возили до Києва мед, віск, шкіри, смушки, сало, солод тощо. Помітне місце займала торгівля рибою — свіжою, в’яленою, солоною ⁶⁵.

З соціального боку козацтво не було однаковим. Економічна нерівність серед козацтва виникла водночас з його появою, бо від кріпацтва тікали різні за своїм станом люди: з одного боку, маса бідного, нерідко позбавленого всіх засобів існування сільського і міського люду, а з другого — селяни і ремісники, що мали засоби виробництва і сподівалися знайти на нових місцях кращі умови для розвитку свого господарства. Селяни і міщани часто тікали разом зі своїми родинами і майном — худобою, кіньми, сільськогосподарським реманентом. Серед кріпаків, особливо тих, хто мав засоби виробництва, була певна частина заможних і багатих. Про них С. Грондський писав: «Найбільш заможні серед селян, навіть батьки родин, нагромадивши якесь майно, забирали його й, не питаючи дозволу у своїх панів, тікали в козаки, звідки їх неможливо було повернути» ⁶⁶.

⁶⁴ Киевская старина. 1882. Апрель. Рукопись Н. В. Гоголя и А. А. Скальковского.

⁶⁵ Акты, относящиеся к истории Западной России. T. l. С. 170.

⁶⁶ Grondski S. Historia belli cosacco — polonici. S. 21.

Таким чином, втечі селян з майном були явищем досить, частим. Більше того, заможні селяни і ремісники нерідко тікали разом зі своїми наймитами. Так, наприклад, 7 липня 1563 року шляхтянка М. Сенютіна скаржилась луцькому підстарості, що її люди, зокрема «сідельник з наймитами, Васечко з наймитом, Дмитро із синами, Прис із синами і наймитами» та інші, спалили її садибу /107/ і «тієї ж ночі із жонами, дітьми та з маєтностями своїми повтікали геть» ⁶⁷.

На нових місцях соціальна нерівність серед козацтва не тільки зберігалась, а й надалі поглиблювалась. Користуючись економічною неспроможністю незаможних, багаті визискували їх у своїх господарствах. Однак ця форма господарювання принципово відрізнялась від феодальної. Тут у господарствах почала використовуватись наймана праця. Підтвердження цього знаходимо в різних документах. Вже у статуті Сигізмунда І від 14 серпня 1544 року читаємо, що черкаський староста бере незаконні мита з козаків і їхніх наймитів ⁶⁸.

На нових землях козацтво створило своєрідні форми організації й управління. Козаки, подібно до мешканців міст, що мали право на самоврядування, об’єднувалися в громади, якими керували виборні особи. Тут був свій суд, фінанси, військо, в якому служило все доросле населення. Отже, ці громади були військовими організаціями, були і самостійними в управлінні. Утворення козацького війська прискорювалося потребою оборонятися від безперервних нападів турків і татар. Е. Лясота, проїжджаючи козацькими землями наприкінці XVI столітся, писав, що кожен хлібороб там, «ідучи на поле, вішає на плече рушницю, а до боку і шаблю чи тесак: татари нападають дуже часто і спокою від них майже ніколи немає» ⁶⁹. В системі організації міського і козацького самоврядування існували, однак, і помітні відмінності. Міським громадам у зв’язку з їхньою територіальною розмежованістю було важко порозумітися при відсічі ворожого нападу. Козацтво ж, яке займало чималі території, мало змогу порівняно швидко об’єднатися для спільної боротьби. Міські громади завжди або майже завжди зберігали певну залежність від феодалів (виконували деякі повинності, платили мита тощо). Що ж до козацтва (мається на увазі початковий період його існування), то воно розривало будь-яку залежність від феодалів і навіть, до певної міри, від феодальної держави.

⁶⁷ Архив Юго-Западной России. К., 1876. Ч. VI, т. 1. С. 45 — 47.

⁶⁸ Архив Юго-Западной России. К., 1890. Ч. VII. Т. 2. С. 368. Порівн.: Архив ЮЗР. Ч. VII, т. 1. С. 82, 95.

⁶⁹ Жовтень. 1984. № 10. С. 102.

Феодали, зрозуміло, не могли спокійно дивитися на посилення козацтва, основу якого становили колишні кріпаки, які могли будь-коли подати допомогу гнобле/108/ним. Ось чому феодали прагнули за всяку ціну знищити козаків і повернути їх у кріпацьку кормигу. Не останню роль тут, звичайно, відігравало і бажання захопити вже освоєні козаками землі. В козацькі місцевості вони посилали озброєні загони своїх слуг і найманців. Ті вдиралися в козацькі слободи, грабували населення, вбивали тих, хто чинив опір. У такий спосіб пани вимагали від козаків покори, повернення у неволю. Козаки протиставляли зазіханням феодалів свою згуртованість. Кожний, хто прибув на козацькі землі, вважався вільною людиною і здобував право користуватися господарськими угіддями на рівні з усіма і брати участь в самоуправлінні, в тому числі в обранні старшини — отаманів, суддів, писарів. Водночас кожен повинен був зі зброєю в руках охороняти поселення, виступати в похід тощо. Козацька громада, незважаючи на соціальну диференціацію її членів, в цілому була демократичною організацією, яка протиставила себе феодальній державі. А це викликало велику симпатію у всіх знедолених, пробуджувало в них прагнення свободи.

Тим часом наступ феодалів не припинявся. Наприкінці XV — початку XVI століть панам вдалося привласнити значну частину -козацьких земель на Поділлі, Брацлавщині, Київщині. Щоб закріпити за собою захоплені землі і перетворити їх на свою власність, вони випрошували в уряду надавчі листи. В різні часи такі листи були надані королем і великим князем магнатам Язловецьким, Острозьким, Вишневецьким, Струсям, Претвичам. Точні межі закріплених за панством земель не визначались: їм надавалося право ці межі визначати зброєю.

Козаки мужньо боронили свободу і свої землі. Частина козацтва, що не визнавала прав панів, була помалу відтиснута ними на південь, до пониззя дніпровських приток — Тясмина, Росі і т. д. Саме в цей час на початку XVI століття починає помітно збільшуватись козацьке населення навіть на південно-східних кордонах України, головним чином в околицях Канева і Черкас. Місцевості біля Канева і Черкас спочатку належали до одного староства. У Каневі і Черкасах — невеликих на той час містечках — стояли замки, де перебувала адміністрація староства. Вони повинні були перепиняти татарам дорогу в Литву. Насправді ж замки не могли бути надійною перепоною татарам. Литовський і польський уряди, які завжди відчували потребу в коштах, не мали ні грошей, ні зацікавленості дбати про охорону /109/ й укріплення фортець. Замки були страшенно занедбані, не мали належної залоги, відповідних гармат, зарядів тощо. Великокнязівські комісари, які ревізували степові укріплення в лютому — березні 1552 року, залишили нам цікавий опис цих укріплень. Канівська фортеця стояла на правому березі Дніпра, на так званій Дніпровській горі. Її стіни, кожна з яких складалася з 26 городень (шириною 6 м, складених з колод і засипаних землею) і становила своєрідний трикутник завдовжки 40 сажень (близько 80 м) та завширшки 20 сажень (близько 40 м). Із зовнішньої сторони для захисту від вогню мури фортеці були обмазані товстим шаром глини. Над стінами височіло 6 веж. Вежі мали покрівлі, а городні — примостки і піддашшя. На вежах примостках стояли гармати, лежали інші засоби оборони — каміння, колоди, смола, були тут і бочки (кухви) з водою, щоб гасити пожежу. Городні використовувалися водночас і як помешкання, і як склад. У дворі фортеці стояв будинок старости і кілька маленьких хатин для челяді. Тут же були церква, порохові льохи, інші допоміжні приміщення. Фортецю оточував рів. Від єдиних воріт через рівчак вів перекинутий ланцюговий міст. При відбудові фортеці на початку XVI століття працювало 1500 робітників. Дерево для фортеці постачали плотами з верхів’я Дніпра. У вежах і на мурах, крім гармат, була й інша вогнепальна зброя: гаківниці (рушниця, рід пищалі, з неї стріляли як з «ложа», так і з гака), від 3 до 20 аркебузів (важка ручна вогнепальна рушниця, попередник мушкета). Від фортеці до Дніпра проклали тайник (підземний хід), по якому під час облоги поставляли воду. З містом фортецю з’єднувала вузька доріжка.

Так виглядала канівська фортеця на початку XVI століття. Однак до 1552 року вона зовсім занепала. За словами комісарів, тут усе «згнило і поопадало». Небезпечно, було користуватися сходами, при найменшому вітрі бруси хиталися й рипіли, загрожуючи впасти і поховати під собою людей. Тайник був завалений землею. Непридатність фортеці обумовлювалась ще й іншими обставинами: біля її стін на горі були залишки старовинного валу, з якого легко було стріляти прямо в фортецю.

Залога канівської фортеці складалася в 1552 році з кількох десятків людей — бояр (рід дрібних служебників у Литві) та іншої челяді. У випадку нападу воро/110/га на фортецю збирали жителів Канєва для її оборони ⁷⁰.

На відстані приблизно 50 км на південь від Канева, на пагорбку біля Дніпра, стояла черкаська фортеця. Вона була і більшою за канівську, і надійнішою. Її залога в 1552 році мала роту жовнірів і 60 служебників. У кожному десятку вояків було двоє списоносців і 8 стрільців. До залоги входили також місцеві бояри кінної служби. Кілька разів на рік залога виряджала роз’їзди для огляду околиць.

Обмаль фортець на південно-східних околицях, нездатність їх до оборони насамперед тих, які стояли біля Канева і Черкас і часто ставали об’єктом нападу татар, були причиною того, що феодали порівняно довгий час не наважувалися тут оселятись. Ось чому від початку XVI століття тут частіше селилися ті козаки, яким наступ панів загрожував покріпаченням. Внаслідок цього Канівське і Черкаське староства перетворилися в район з численним козацьким населенням. Не випадково саме район Канева і Черкас вважався сучасникам головним місцем українського козацтва; тому в Росії від XVI століття самі назви «черкасець», «черкашенин», «черкасці», «черкаси» стали вживатися для всього українського козацтва (пізніше «черкасами» називали в Росії взагалі українців).

Значне місце в господарстві населення Канівського і Черкаського староств займало землеробство. У названому раніше описі (люстрації) канівської фортеці. (1552 р.) сказано, наприклад, що «земля по полях, над містом, міщанам на пашню здавна була вольна» ⁷¹.

Слово «міщани» не має нас дивувати, бо опис складався у той час, коли частина козаків, яких примушували до відбуття міських повинностей, була старостою названа «міщанами». Такі «міщани» не визнавали ні свого нового статуту, ані цієї назви і далі іменували себе козаками ⁷².

⁷⁰ Архив ЮЗР. Ч. VII, т. 1. Док. № 15. С. 91 — 105.

⁷¹ Архив ЮЗР Ч. VII, т. 1. Док. № 15. С. 97. В описі черкаської фортеці від того ж 1552 р. читаємо: черкасці орють «на полі, де хто хоче» (Архив ЮЗР. Ч. VII, т. 1. С. 86).

⁷² Так, в люстрації (опису) Канівського староства, від 1622 р., складеному майже через століття, читаємо, що у Каневі «козацьких будинків налічується 150. Вони ніяких повинностей не відбувають і не визнають себе залежними» (Zródła dziejowe. Warszawa, 1877. T. V. S. 131).

В житті населення цих староств не менш важливе /111/місце, крім землеробства, посідало скотарство і рибальство. Винятково важливу роль у господарському житті краю мав Дніпро з його численними притоками. На південь від Канева ця велика українська ріка текла через лісостеп, вкритий заплавними луками, рясним чагарником і лісами. Заплава ріки місцями мала тут 14 км. Правий берег високий і стрімко обривається біля Канева. Нижче Кременчука лісостеп мінявся на безкраї степи. Тут росли ковила, типчак, тонконог, житнянка і пирій. У ті часи степова рослинність стояла суцільною стіною і була така висока, що там міг заховатися вершник. Трава, хитаючись від вітру, нагадувала море з його грайливими хвилями. Рухатися в цій густій шалині було дуже важко, особливо возами, тому що стебла відразу ж цупко обмотували колеса. Лівий берег Дніпра залишався низинним на всьому протязі, крім окремих горбів, наприклад, у гирлі ріки Орелі.

На відстані приблизно 400 км від Канева (біля нинішнього Дніпропетровська) Дніпро стрімко повертає на південь. Могутня течія ріки перепинялася тут смугою з граніту і гнейсу, з чого утворилися відомі дніпровські пороги *. Пороги тяглися смугою в 100 км. Це були кам’яні хребти (лави) висотою від 4 до 7 м, що перетинали річище Дніпра від одного берега до другого. Між лавами з води витиналися численні гостроверхі кам’яні скелі, що залягали на великій глибині цілими смугами. Усього порогів, як звичайно вважають, було дванадцять: Кодацький, Сурський, Лоханський, Стрільчий, Звонецький, Княгинин, або Княжин, Ненаситець, Вольнинський, або Онук, Будилівський, Таволжанський, Літній і, нарешті, Вільний **

Поріг складався не з однієї, а з декількох лав і гряд: Будилівський, наприклад, — з двох лав і двох гряд, Кодацький — з трьох лав і чотирьох гряд, Вольнинський — з шести лав і семи гряд.

* Дніпровські пороги потоплено у зв’язку з будівництвом греблі Дніпрогесу. Вода перед греблею біля м. Запоріжжя тепер являє собою велике водоймище завширшки 2,5 км.

** Між порогами були так звані забори. Забори — лави, що частково закривали річище. Найбільш відомими з них були Стрільча, Богатирська і Воронова.

Вода з гулом і ревом переливалася через пороги. Проводити через них судна щастило не всім. Цікавий опис переправи козаками суден через пороги залишив нам Еріх Лясота. Досягнувши порога, козаки, за його словами, ділились на дві групи. Одні, тримаючи в ру/112/ках довгі канати, залишались на березі, інші входили у воду і піднімали судно над гострими скелями, опускаючи тільки там, де було безпечно. Лясота пише: «При цьому ті, хто притримує човни линвами, повинні уважно стежити за тими, що у воді, й натягати і попускати линви за їхньою командою, аби човен не вдарився, бо його легко пошкодити» ⁷³.

Найнебезпечнішим порогом був Ненаситець, або Дід-поріг. Він складався з 7 лав і 12 гряд. Головна частина їх була біля правого берега. Це місце, де вода при впаданні з вершини 4,5 м пінилась і вирувала як у величезному казані, одержало назву «пекла». Навіть навесні, у повінь, коли інші пороги заливало водою, проходити Ненаситцем через вузький прохід між високим камінням було дуже небезпечно.

За порогами починався той край, який пізніше стали називати Запорожжям. Тут Дніпро, вирвавшись із камінної тіснини, розливався по широкій низині, яка сягає Чорного моря. Дніпро в цій місцевості був усіяний сотнями (за Бопланом 10 тисяч, що, звичайно, перебільшено) великих і малих островів. Найбільші з них — Хортиця (Велика і Мала) поблизу останнього порога, Великий (у гирлі р. Кінської), Томаківка (у гирлі однойменної ріки), Базавлук (навпроти гирла рік Чортомлика і Базавлука) тощо.

За порогами у Дніпро впадала численна кількість великих і малих річок. З правого боку — Томаківка, Чортомлик, Базавлук, Інгулець (з притокою Жовті Води) та інші, з лівого — Московка (Суха і Мокра), Кінська, Білозерка, Рогачик, Лопатиха тощо. При впаданні у Дніпро ці річки утворювали складну систему заток і озер, що називалася плавнями. Плавні густо заростали очеретом та чагарником і були майже неприступні. Вони тяглися довгою смугою вздовж обох берегів Дніпра.

Гирло Дніпра і місцевість біля нього знаходились у руках татар і турків. Коло острова Тавані (сучасна Каховка), де ширина Дніпра становила приблизно 500 кроків, була одна з небагатьох дніпровських переправ. Тут у 1492 році татари збудували фортецю Іслам-Кермен (Аслан-городок) ⁷⁴.

⁷³ Жовтень, 1984. № 10. С. 102.

⁷⁴ Крип’якевич І. З минулого Каховки // Вісник АН УРСР. 1951. № 4. С. 56.

Степи уздовж нижньої течії Дніпра неоднакові. Бі/113/ля порогів місцевість трохи підвищена І пагорбкувата. Далі на південь, до узбережжя Чорного моря, вона вирівнюється. Північна частина, де переважають рахманний чорнозем і каштанові грунти, має більше опадів і багатшу рослинність. Південна, де влітку сонце щедріше, не така багата на зелений покрив.

Характерні для цієї місцевості численні балки і байраки. Балки вкриті травою, а байраки — чагарником. Далі на південь балок стає менше. В балках і байраках, а також на берегах річок росли дикі яблуні, груші, сливи, терен, виноград тощо. Зустрічалися також дубові, кленові, берестяні гаї.

Одним з головних багатств краю біля порогів і за порогами була на той час риба. В Дніпрі і його притоках ловилась білуга (завдовжки кілька метрів), осетри, севрюга, чечуга (стерлядь), сом, короп (сазан), сула (судак), окунь, щука, лящ, тарань — усього десь 60 видів риби. За словами Боплана, риби у Дніпрі було так багато, що в гирлі Орелі, наприклад, козаки за один раз виймали з сітки понад 2 тисячі штук, до того ж дрібніша з них була не менше фута (близько 34 см). Озера після повені, які лишалися навесні, були так переповнені рибою, що вона гинула від тісняви, заражаючи повітря ⁷⁵.

У плавнях водилося багато звірів — бобрів, видр, куниць, диких свиней, а також водяних птахів: качок, гусей, лебедів, баб (пеліканів). Балки та байраки були багатими на лисиць, вовків, ведмедів, зайців, тхорів; серед птахів водилися дрохви, хохітви (стрепети), куріпки, тетері, соколи. В степах гуляли табуни диких коней, сайгаків (дикі кози), а також тури й лосі.

Дніпровські плавні були негодящі для заселення. Повітря влітку кишіло хмарами комарів, отруйних мух, мошкари. Укуси мух і ґедзів викликали нестримну сверблячку. За словами Боплана, обличчя вкривалося суцільною пухлиною; очі так запливали, що людина не могла підняти повіки. Плавні були осередком лихоманки та інших тяжких хвороб. Сухими веснами східні і південно-східні вітри гнали з татарської сторони (так називали лівий берег Дніпра; правий — руською або козацькою стороною) цілі хмари сарани.

⁷⁵ Боплан Гійом Левассер де. Опис України. С. 80.

Вона з неймовірною швидкістю пожирала всю траву і злаки, лишаючи після себе мертвий, ніби спалений вогнем, степ. Від неї неможливо було кудись сховатися: розрізавши на /114/тарілці кусень м’яса, оповідає Боплан, людина обов’язково розрізувала й сарану, а розтуливши рота, щоб проковтнути їжу, вона тут же мусила виплюнути А комах ⁷⁶.

Запорожжя, незважаючи на важкі умови життя там, давно вабило до себе козаків. Уже на початку XVI століття населення найближчих до Запорожжя місць, переважно черкасці і канівці, почало господарське освоєння цього краю. Дійшовши до порогів, козаки просувалися далі. Вже у 1527 році хан Сагиб-Гирей скаржився литовському урядові на канівських і черкаських козаків, що оселяються по Дніпру біля самих татарських кочовищ ⁷⁷. У цих місцях виникає чимало уходів: рибні тоні, звірині лови, пасіки, місця видобутку солі. В описі черкаської фортеці від 1552 року, крім уходів біля порогів, названі й уходи за порогами — поблизу Томаківки, Базавлука, Аргачина і навіть Тавані ⁷⁸. Для кожного промислу був свій сезон. Коли він кінчався, козаки з відповідною здобиччю (рибою, хутром, медом) повертались на місце постійного мешкання. Щодо сапетів (рибних промислів) і пасік, то там люди залишалися й на зиму. Запорожжя ніколи не було безлюдним. Цей факт ревізори канівського замку засвідчили так: козаки «уставичні (постійно живуть на уходах. — В. Г.) на м’ясі, на рибі, на меду з пасік, з сапетів та ситят там собі мед, як дома» ⁷⁹.

Промисли, підкреслимо, не були єдиним заняттям козаків біля порогів і за порогами. Багаті на трави запорозькі степи — то були гарні пасовиська для скотарства, а рахманні грунти — для землеробства. Ось чому водночас із промислами тут виникали зимівники (хутори). У документі, датованому 15 січня 1655 року і названому універсалом Богдана Хмельницького ⁸⁰, згадується, що на території від ріки Орелі (на північ від порогів) «вниз до самих степів ногайських і кримських козаки запорозькі свої зимівники мали» ще до Предслава Лянцкоронського, тобто на самому початку XVI століття.

⁷⁶ Там само. С. 86.

⁷⁷ Костомаров Н. Собрание сочинений. Спб. 1902. Кн 4. С. 17; Соловьев С. История России c древнейших времен. Т. 5. С 359

⁷⁸ Архив ЮЗР. Ч. 7, т. 1. Док. № 14. С. 84.

⁷⁹ Там само. С. 103.

⁸⁰ Миллер Г. О малороссийском народе. М., 1846. С. 43. Так званий універсал Богдана Хмельницького від 15 січня 1655 року /115/був поданий в 70-х роках XVIII століття запорожцями урядові Катерини II для доказу законних прав запорозького козацтва на земельні володіння. Хоч універсал, мабуть, був підроблений, та для нас має значення факт традиції, за якою вважалося, що зимівники на Запорожжі з’являлися вже на початку XVI століття.

Зимівники через постійну небезпеку татарських нападів та інші причини тривалий час лишалися скотарськими господарствами.

Зимівники ставилися в місцях, зручних для пасовиськ і водопою. Вони складалися із загонів, кошар і хат, зроблених з очерету і обмазаних глиною, а також із землянок, частина яких використовувалась взимку для худоби і коней. При зимівниках були запаси корму — стоги сіна, а також пасіки. Зауважимо, що на початку XVI століття зимівники тільки-но з’являлися на Запорожжі. Головне місце тут займали в той час промисли, насамперед рибальство. Давні українські історики вважали, що для експлуатації рибальського угіддя козаки об’єднувались на однакових правах у так звану ватагу. В такій ватазі всі засоби виробництва були начебто спільними, а виловлена риба ділилась між членами ватаги. Насправді ж ватага ніколи не була колективом рівноправних членів. Власники засобів виробництва, наприклад човнів, писав Лясота, були заможними козаками ⁸¹. Решта членів ватаги, які не мали засобів виробництва, залежали від перших, були їх наймитами ⁸². Спочатку робочої сили в низинах Дніпра було замало. Тому промисловці, які часто не жили постійно на Запорожжі, виряджались на промисли, заздалегідь найнявши робітників. Працювали на промислах до осені, а потім, оброблену рибу і жир на возах та човнах відправляли уверх по Дніпру — до Черкас, Канева, Києва та в інші міста. Вже уставна грамота м. Києву від 1499 року визначає розмір мита на користь воєводи, яке стягувалося з приїжджих до Києва промисловців: «А коли рибу привозять, — читаємо тут, — з верху або з низу * просольних і вялених до міста київського,

⁸¹ Жовтень. 1984. № 10. С. 105.

⁸² Архив ЮЗР. Ч. 7, т. 2. С. 372.

* «Низом» у широкому розумінні слова, на думку Л. Падалки, який вивчав історичну географію Південного Подніпров’я, називали місцевість на південь від кордону (Брацлав, Біла Церква, Черкаси й інші містечка в південному Побужжі і Подніпров’ї). «Цей великий край, — пише Падалка, — в польських Хроніках до кінця XVI століття часто називали «Низом», на якому мешкають свавільні козаки» (Киевская Старина, 1893, травень, С. 243). Ми під терміном «низ» розуміємо, головним чином, пізніше Запоріжжя.

тоді має восьминник воєводин ... взяти від бочки риби по шість гро/116/шів, а від в’яленої риби і свіжих десяток» ⁸³. Про те, що по Дніпру до Києва йшла «незліченна кількість риби», писав у 1550 році М. Литвин. Крім риби, із Запорожжя вивозили й інші товари. За словами того ж М. Литвина, по Дніпру до Києва везли «м’ясо, хутро, мед, а також сіль з таврійських лиманів» ⁸⁴. Це підтверджуєтьтся також авторами опису черкаської фортеці (1552 р.): «А коли з уходів за ся уверх ідуть, то з добичі їхньої бере староста віть (мито) восьму частину: з риби, з сала, м’яса, з шкір і зі всього» ⁸⁵.

З потребою збуту товарів був пов’язаний чумацький промисел.

Кому ж належали продукти, що вивозилися із Запорожжя і хто їх продавав? Очевидно, власниками товарів і організаторами продажу їх були передусім самі власники промислів. Саме їх мали на увазі згадані нами раніше автори опису черкаської фортеці: «А буває (в Черкасах) уходників * немало, як ото десь торішнього року було їх по всіх уходах зо триста чоловік» ⁸⁶.

На товари, що вивозилися із Запорожжя, був великий попит. Риба, наприклад, була в ті часи одним з найпоширеніших продуктів харчування. Хутро, а також сіль, яку раніше вивозили з Галичини, коштували дуже дорого. Власники рибальських промислів, зимівників тощо одержували чималі прибутки. На гроші від проданих товарів вони купували в містах зброю й припаси, хліб, снасті, ножі, сокири, одяг та багато іншої всячини. Все це відправлялося на низ Дніпра. Крім того, з Низом торгували безпосередньо купці з українських міст. За товари, зі слів сучасника Б. Папроцького (XVI століття) , тут платили «кіньми, волами та іншим, а також грошима».

Усе сказане свідчить про те, що в першій половині XVI століття низ Дніпра не був уже диким та безлюдним. Хоч ті документи, що дійшли до нас, не дають повної картини господарського життя Запорожжя в ті часи, однак успіхи його економічного розвитку безперечні.

⁸³ Акты, относящиеся к истории Западной России. T. l. C. 170.

⁸⁴ Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси. Вып. 1, С. 49 — 50.

⁸⁵ Архив ЮЗР. Ч. 7, т. 1. Док. № 14. С. 85.

* Під уходниками тут слід розуміти власників промислів, а зовсім не всіх осіб, що там працювали. Цей висновок базується на тому, що брали не з кожної особи окремо, а з ватаги в цілому. Мита платили, природна річ, не робітники, а власники промислів.

⁸⁶ Архив ЮЗР. Ч. 7, т. 1. Док. № 14. С. 85. /117/

Магнати з жадобою дивилися на багаті, освоєні козаками землі Подніпров’я. Ще наприкінці XV століття литовські пани прагнули стати твердою ногою біля порогів. Вони випрошували собі тут посади намісників, старост і підстарост. За великими феодалами поспішали і менші. Вони осідали в Каневі, Черкасах й інших південних містах, ставали служивими людьми. Тут їм давали «в державу» (умовне володіння, що отримували за службу) землі і вони засновували села. На початку XVI століття в Канівському старостві налічувалося 21 село, що належало різним власникам, не кажучи вже про уходи на малих і великих річках ⁸⁷. Одержуючи у власність грунти, феодали змушували населення відбувати різні повинності: платити від диму по сім грошей, за пасіку — 12 грошей, за боборові гони — половину здобичі, з рибного улову — одну третину ⁸⁸. Разом з тим держава брала на себе обов’язок охороняти населення від нападів, хоч, як уже говорилося, ця охорона не завжди була ефективною. За організацію охорони жителі Канева і Черкас зобов’язані були лагодити фортецю, тобто ремонтувати ті місця, де колоди і дошки «поопадають, або глина від стін відвалиться або гора рисоватися (осипатися) почне». На свій кошт міщани і козаки наймали сторожу для охорони фортечних воріт, даючи старості з диму по грошу і по чверті жита. За наказом старости міщани і козаки повинні були «кінно» і «збройно» наздогоняти ворога. Крім того, вони мусили давати підводи, а також утримувати господарських урядників, платити старості колядки (під Різдво) по 6 грошей, протягом трьох днів на рік ходити для старости на «лови» тощо ⁸⁹. Канівськими і черкаськими старостами призначалися найчастіше великі феодали або їхні люди. Хоч старости офіційно були тільки намісниками, які правили лише від імені великого князя, вони, однак, ставали цілковитими господарями в своїх округах. Старости не тільки свавільно примушували населення відбувати різні шарварки на свою користь, а й вдавалися до різних зловживань: привласнювали майно, що залишалось після смерті козаків тощо ⁹⁰.

⁸⁷ Архив ЮЗР. Ч. 7, т. 1. Док. № 16. С. 98 — 101.

⁸⁸ Там само.

⁸⁹ Там само. С. 77 — 105.

⁸⁰ Там само. Ч. 3, т. 1. Док. № 1. С. 1 — 2.

У грамоті Сигізмунда І черкаському старості В. Тишкевичу від 1537 року говориться, що його попередник Євстафій Дашкевич (1514 — /118/ 1535 рр.) примушував населення «працювати на себе кожного дня, возити дрова, косити сіно, тягнути сіті». Тут же зазначається, що крім згаданих, Дашкевич «замишляв ще й інші роботи, чого вони перед тим з продків (предків) своїх не повинні були робити» ⁹¹. Дашкевич відбирав у риболовів і звіроловів половину здобичі, чого «також перед тим не бувало» ⁹². Крім того, Дашкевич хотів стати «посередником» у торгівлі низових козаків з населенням українських міст: він відбирав у козаків рибу, мед та інші товари, визначаючи ціну: «Як де й хотів, так їм те платив» ⁹³. З цією ж метою Дашкевич чинив опір козакам вільно в’їжджати в місто і виїжджати з нього, «а коли дехто з них (козаків) приїде до сторожових воріт із поля, або хоче виїхати з міста на діло своє, і він цей (староста) не говорив їх до міста... впускати» ⁹⁴. Дашкевич самовільно збільшував податки, вимагаючи з кожного дому по 12 грошей на рік, привласнював майно померлих козаків навіть у тому випадку, коли у тих залишались родини. Він також брав мито за право провозити товари з низу Дніпра. Нарешті найголовніше — Дашкевич загарбав у козаків уходи на перших п’яти дніпровських порогах (включаючи Звонецький): «То оце все пан Остафій собі привласнив» ⁹⁵.

Старости спиралися на заможну частину козацтва. Тоді як основна маса козаків повинна була платити численні міські мита, заможні козаки відкуповувалися від них. Більше того, вони дістали право наймати для несення, наприклад, військової служби замість себе інших козаків. З часом заможні козаки із загальних «потужників», що відбували повинності нарівні зо всім козацтвом, стали перетворюватися в «старостинських поплічників». Про цих багатіїв черкасці говорили у 30-х роках XVI століття, що їх взяв Дашкевич «під свою міць (захист) і що вони звільнені від усіх міських мит» ⁹⁶.

⁸¹ Там само. Ч. 7, т. 2. Док. № 17. С. 367.

⁹² Там само.

⁹³ Там само.

⁹⁴ Там само. С. 368.

⁹⁵ Там само. С. 367.

⁹⁶ Там само. С. 369 — 370.

Разом з приїжджими служивими людьми — бідною шляхтою, боярами та ін. — заможні козаки створювали оточення старост, ставали «старостинськими служебниками». Про таких козаків-служебників в описі черка/119/ської фортеці від 1552 року говориться, що вони «з місцем не тягнуть (повинностей не відбувають. — В. Г.), стацію і підвід не дають, закриваючися старостою» ⁹⁷. В цей час на 192 тяглих козаків тут припадало 27 привілейованих ⁹⁸. В середині XVI століття ми бачимо при староствах цілі загони або роти служивих козаків. У Черкасах, наприклад, таким загоном керував якийсь Щур ⁹⁹. В люстрації Барського староства (Поділля) від 1565 року записані козаки, що не відбувають ніяких повинностей, крім кінної замкової служби ¹⁰⁰.

Прийнятим на службу заможним , козакам нерідко давали «в державу» землю ¹⁰¹. В такому випадку вони входили до числа служивих людей, близьких до панства. Разом із старостою і служивими людьми заможні козаки гнобили місцеве населення і захоплювали козацькі уходи ¹⁰². Таким чином, вже з самого початку XVI століття стан козаків обтяжується багатьма повинностями. Черкаські козаки справедливо скаржилися у 30-х роках великому князю на те, що староста примушував їх нести «служби, яких вони перед тим ніколи не знали, через що. терпіли великі неправди й утиски» ¹⁰³.

Справді, становище козаків було нелегким, але не треба забувати, що прикордонні райони вимагали постійної мобілізації всіх сил для захисту від ворога. Тому і поведінка старост диктувалася цими воєнними умовами. Той же Остафій Дашкевич здобув славу як сміливого і енергійного полководця. З його ім’ям пов’язано ряд успішних операцій проти турків і татар у 20 — 30-х роках XVI століття. В одному з документів, де розповідається про похід Дашкевича на Очаків *, його названо воїтелем, справжньою грозою ворогів.

⁹⁷ Там само. Т. 1. Док. № 16. С. 88.

⁹⁸ Там само.

⁹⁹ Там само. Т. 1. Док. № 1. С. 1.

¹⁰⁰ Там само. Т. 2. Док. № 11. С. 133.

¹⁰¹ Любавский М. Областное деление и местное управление Литовско-Русского государства. М., 1892. С. 532.

¹⁰² З грамоти Сигізмунда Августа від 1546 року довідуємось, що черкаський міщанин Зубрикович за прикладом старости захопив чужі пасіки. Хоч у цьому Зубрикович і потерпілі від нього названі міщанами, не може бути сумніву в тому, що під міщанами тут треба розуміти козаків (Архив ЮЗР. Ч. 7, т. 2. Док. № 17. С. 368).

¹⁰³ Там само.

* Очаків, або Кара-Кермен, тобто Чорне місто, побудований 1492 року за хана Менглі-Гірея. Пізніше Очаків став опорним пунктом турецької експансії на північне узбережжя Чорного моря.

Залишилась пам’ять про старосту Хмельницького Предслава Лянцкоронського, який здійснив похід у 1516 році на Білго/120/род (Акерман). Своїми героями народ назвав: барського старосту Берната Претвича, черкаського старосту Семена Полозовича, черкаського намісника князя Богдана Глинського, київського воєводу Юрія Паца і князя Дмитра Путятича. Серед учасників героїчної боротьби з турками і татарами уславились також князі Вишневецькі, Заславські, Збаразькі, Корецькі та інші. «Багаті й вельможні пани на Вкраїні й Білій Русі — писав Михайло Драгоманов, — що володіли великими ланами на нашій Україні, залюбки підмовляли козаків, щоб укупі обороняти землі свої від татар, одбивати у них полон людський, табуни та іншу здобич. Такі пани робилися ватажками козацькими. Їх, як вельможних панів, стали знати далеко, і про їх діла позаписувано в літопису. А були і інші ватажки, зовсім не вельможного роду, як славний козак Шах» ¹⁰⁴.

Не забуваючи про їхню приналежність до клану феодалів, було б несправедливо позбавити їх тієї важливої і почесної ролі, яку вони відіграли в обороні краю від татар і турків. Тому оцінка таких осіб має бути конкретно-історичною, з урахуванням пріоритету загальнонаціональних інтересів над класовими.

Старости часто почували себе повновладними господарями краю. Вони не тільки займалися внутрішніми справами, а й вели самостійно зовнішню політику. Дашкевич, наприклад, втручався в династичну боротьбу кримських феодалів, намагаючись посадити на трон одного з вигідних йому претендентів — Іслам-Гірея. Разом з татарами Дашкевич здійснив похід на російські землі: в 1515 році на Сіверщину, а в 1521 році на Москву ¹⁰⁵.

¹⁰⁴ Драгоманов Михайло. Про українських козаків, татар та турків. К., 1991, С. 18.

¹⁰⁵ Карамзин Н. История государства Российского. Т. 7. С. 78. /121/

Попередня     Головна     Наступна