Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


Попередня     Головна     Наступна





Розділ III

ОРГАНІЗАЦІЯ РЕЄСТРОВОГО КОЗАЦТВА



Польський уряд, побоюючись Туреччини, яка вимагала від нього стримувати запорожців від воєнних дій на підвладній їй території, намагався умовити козаків залишити Запорожжя. 20 листопада 1568 року до запорожців звернувся Сигізмунд Август. Королівський універсал адресовано було так: «Подданым нашим, козакам тим, которые з замков и мест наших Украиных, без росказаня (дозволу. — В. Г.) и ведомости нашое господарское и старост наших Украиных, зъехавши, на низу, на Днепре, в Полю и на иных входах (уходах. — В. Г.) перемешкивают свовольно живучи» 1. Він пропонував їм негайно покинути Запорожжя і прибути до старост прикордонних фортець: «Покою посполитого не нарушаючи, c Поля, з Низу и зо всих уходов, до замков и мест наших вышли» 2. Аби примусити запорожців зробити це, король обіцяв, що «при замцех наших знайдется вам служба наша, за которую жалованье каждый з вас от нас одержит, кеды тоє свовольности поперестанете» 3. За невиконання наказу король погрожував суворою карою («караня срокгого не увойдете»). Це звернення було відкинуто запорожцями. Ні король, ні литовські і польські пани, незважаючи на всі свої потуги, не могли припинити поширення козацтва і зміцнення Січі. «Не було їх так багато раніше, — писав Бєльський про козаків, — зараз же їх налічується вже кілька тисяч» 4.



1 Архив ЮЗР. Ч. 3, т. 1. Док. № 3. С. 4 — 5.

2 Там само. С. 5.

3 Там само. С. 6.

4 Kronika Marcina Bielskiego. T. 3. C. 1358.



Польський уряд вирішив зробити все, аби підірвати рух опору козацтва і тим самим послабити визвольну боротьбу українського народу. При цьому він мав на думці використати соціальні протиріччя в середовищі козацтва. Ще в 1524 році король Сигізмунд Старий доручив київському наміснику Сеньку Полозовичу і чорнобильському державцю Криштофу Кмитичу навербува/146/ти «малий почет» (невеликий загін) з козаків числом в 1 — 2 тисячі чоловік. Цим козакам мали намір надіслати сукно і кілька сот литовських кіп *. Козаки «малого почету» мали служити на Дніпрі, головним чином на перевозах, «для обережності і оборони» литовських володінь. Цей проект, проте, не був здійснений через хронічну нестачу коштів у королівській скарбниці. Після Люблінської унії (1569) питання про організацію козацького війська, яке б належало урядові, було поставлено знову. Універсалом від 5 червня 1572 року король Сигізмунд Август доручив воєводі руському Юрію Язловецькому навербувати «певний почет» з низових козаків. Тепер уряд вирішив зменшити кількість козаків до 300 чоловік **.

Ці прийняті на державну службу козаки вписувалися до особливого реєстру (списку), через те і одержали назву реєстрівців. Старшим реєстру король призначив шляхтича Яна Бадовського. йому ж було доручено і судову владу у війську.

Виникнення реєстру мало, крім інших, те значення, що з цього часу офіційно були визнані лише ті козаки, яких вписували до реєстру. Все ж інше козацтво, тобто його переважна більшість, опинилось на становищі невизнаної, або нелегальної, маси і тим самим було поставлене поза законом.

Козацькі загони, як і раніше, утримували на свій кошт також і окремі магнати ***. Ці козаки використовувалися ними як для охорони земельних володінь, так і для закордонних авантюр.



* Литовська копа середини XVI століття дорівнювала 19 золотим (Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси. Вып. 2. С. 31).

** Як видно з книги витрат коронного скарбу, в навербованому полку «низових козаків», що одержали платню «за квартал» (по два з половиною золотих і сукно на каптан), налічувалось 300 чоловік (Górski. Historia piechoty. C. 35, 242; його ж: Historia jazdy. C. 323).

*** Такі козаки були, наприклад, у черкаського старости Михайла Вишневецького. В 60-х роках XVI століття вони були послані ним у Лівонію для участі у війні (Pułaski, Ksiąźenta Wiszniewiecki w XVI Stolieciu // Przewodnik naukowi literacki. 1877. C. 122).



Загони таких козаків становили надвірне військо. За свою службу вони одержували від магнатів, крім платні, пільги, за якими звільнялися постійно або тимчасово від феодальних повинностей. Реєстр, складений Сигізмундом Августом, не міг відігравати більш-менш серйозну роль вже бодай через свою малу чисельність. Однак у зв’язку з посиленням тиску феодалів на селян, міщан і козацтво, зростало чис/147/ло втікачів на Запорожжя. Водночас посилювався опір з боку запорозького козацтва. Феодали прагнули за всяку ціну покласти цьому край. У 1576 році при підтримці Зборовських та інших магнатів польським королем було обрано семиградського князя Стефана Баторія. За Стефана Баторія боротьба феодалів з козацтвом стає щодалі жорстокішою. У квітні 1578 року королівська канцелярія видала універсал, що зобов’язував «усіх взагалі і кожного окремо» прикордонних старост Хмельницького, Барського, Брацлавського, Вінницького, Білоцерківського, Черкаського і Канівського староств надати допомогу київському воєводі князю Острозькому, коли той почне «виганяти низовців з Дніпра» 5. Всіх захоплених запорожців звелено було негайно стратити 6. Водночас суворо, заборонялося перепускати запорожців «на волость», а також продавати їм селітру, порох, олово і навіть харчі 7.

На всі ці заборони, однак, уряд не покладав великої надії. Він вирішив узгодити свої наміри проти запорожців із Кримом, щоб таким чином завдати Січі двобічного удару. Повідомляючи в тому ж 1578 році хана про всі ці заходи проти запорожців, Стефан Баторій підкреслював, що наступати на Запорожжя з боку Польщі дуже важливо, бо уряд не має фортець за порогами, а також потрібної кількості війська для великих військових акцій. Баторій пропонував ханові напасти на Запорожжя з півдня. При цьому він зазначив, що коли не пощастить знищити запорожців, уряд спробує «запросити їх (вище сказано: «найкращих з них». — В. Г.) на службу, хоч і гадаємо, що частина з них обов’язково перейде за московські кордони» 8.

Наступ на Січ, проте, не спокусив татар, бо не віщував нічого доброго. І сам київський воєвода князь Острозький після кількох спроб виступити проти запорожців 9 вирішив на якийсь час припинити військові дії.

Рятуючись від переслідувань, частина запорожців перейшла на Дон 10.



5 Acta St. Bathorei. Док. № 23.

6 Там само. (Див. також: Кулиш П. История воссоединения Руси. СПб, 1874. T. l. C. 91).

7 Там само.

8 Там само.

9 Бєльський повідомляє, що в 1578 році «проти низовців було відправлено любельського воєводу Яна Тарла, а також інших урядників, але успіху не було посягнуто» (Kronika Marcina Bielskiego. T. 3. C. 1441).

10 Там само.



«У той час, — писав Бєльський, — коли /148/король Стефан (Баторій. — В. Г.) збирався їх (запорожців. — В. Г.) зовсім знищити, частина їх пішла в Москву (Росію. — В. Г.) до тамошніх козаків». У цьому акті король, за словами. Бєльського, «вбачав ще більшу небезпеку» і «тому вирішив дати їм спокій» 11.

Однак Бєльський не називає більш важливі причини, що примусили Стефана Баторія припинити наступ на козаків. В той час, тобто в 1577 — 1578 роках, польський уряд за активної підтримки Ватікану наполегливо готувався до війни з Росією. Сейм у 1578 році затвердив великі податки на військові потреби. Крім того, для збільшення війська сеймом було прийнято закон про так званих вибранців. На підставі цього закону від кожних 20 ланів, якими користувалися селяни, брали одного жовніра, тобто вибранця. Останній зобов’язувався з’явитися до війська при повному озброєнні і спорядженні — з рушницею, шаблею, сокирою, запасом пороху і свинцю.

Для збільшення війська Баторій вирішив піти на розширення реєстру. Восени 1578 року до реєстрових козаків було послано прибічника короля Янчи Бегера. 15 вересня 1578 року Бегер у супроводі п’яти козаків прибув до Львова, де на той час перебував король. Стефан Баторій наказав видати прибулим козакам по 15 флоринів і сукна на 2 каптани кожному. Після цього їм оголосили королівський універсал, де йшлося про те, що реєстр збільшується за рахунок «кращих козаків» на 600 чоловік, які мешкають у королівських маєтках. На час війни з Росією реєстровцям призначалася збільшена платня — 6 кіп литовських кожному на рік, не рахуючи сукна на каптани. Старшим реєстру, гетьманом (замість померлого Юрія Язловецького), призначався черкаський і канівський староста князь Михайло Вишневецький. Помічником Вишневецького було призначено шляхтича Яна Оришовського, а писарем реєстру — Янчи Бегера. Реєстровці мусили без заперечень виконувати накази своїх керівників.

Засновуючи реєстрове козацьке військо, польський уряд мав на меті використовувати його передусім для боротьби з народними масами України. Щоб припинити «сваволю» на Україні, реєстровці, згідно з універсалом, зобов’язувались «усіх, хто не хотів покоритись, приборкувати, ловити й страчувати як ворогів корони» 12.



11 Там само.

12 Стороженко А. Стефан Баторий и днепровские козаки, К., 1904. С. 72 — 73.



За /149/ вірну державі службу універсал не зовсім чітко обіцяв реєстровцям поводитися з ними, як «з відданими людьми». Королю і Речі Посполитій реєстровці мали присягнути 6 грудня того ж року. Реєстру передавалось у володіння м. Трахтемирів (воно було на правому березі Дніпра, навпроти Переяслава) разом із старовинним Зарубським монастирем. Тут мали розміститися арсенал реєстру і шпиталь для поранених і старих. До того ж, реєстру було дано кілька гармат, королівський прапор і літаври *.

Як видно з пізнішого реєстру (від 1581 року), більша частина козаків була родом з Київщини і Волині. Серед них були також білоруси і росіяни з Полоцька, серби, молдавани, татари та ін. Певна частина реєстру складалась, безперечно, з колишніх старостинських та інших служебників. Серед простих реєстровців були також і шляхтичі 13.

Реєстрове військо, що призначалося для служби насамперед у південних районах Придніпров’я, стало офіційно називатись урядом «низовим» або «Запорозьким військом». Назва «Запорозьке військо» закріпилась за реєстром головним чином з того часу (кінець XVI століття), коли воно, за наказом уряду, стало відбувати вартову службу за дніпровськими порогами, утримуючи тут «залогу». Це призвело до неясності у багатьох авторів. Часто реєстровим козацьким військом, без найменшої на те підстави, називали вільне запорозьке військо у власному значенні цього слова, а реєстровою «залогою» — Січ, і навпаки. Проте ці поняття, як бачимо, треба чітко розрізняти.

Закінчивши військові приготування, Стефан Баторій у 1579 році оголосив Росії війну. Російська держава на той час була відчутно ослаблена двадцятирічною війною за вихід до Балтійського моря, а ще більше — реакційною політикою Івана Грозного. Скориставшися з цього, поляки в перший же рік війни захопили Полоцьк, а 1580 року — Велиж, Усвят і Великі Луки. У військових подіях 1579 — 1580 років брала участь тільки невелика кількість реєстровців. Основну частину їх Баторій не взяв із собою в Росію, залишивши біля Черкас і на Поділлі. В російські землі на чолі своїх найманих військ вдерлися також магнати Михайло Вишневецький, Костянтин Острозький, Януш Збаразький, Лаврин Ратомський та інші.



* Реєстр поділявся на десятки і сотні.

18 Zródła dziejowe. T. 20, C. 154. /150/



Їхні загони налічували понад 4 тисячі чоловік з двірні, різних найманців, шляхти, надвірних і реєстрових козаків. Ці загони нещадно плюндрували місцевості, через які проходили. Військо Михайла Вишневецького, наприклад, спалило Чернігів, Радогощ, Почіп, Брянськ, Карачів, Орел, Путивль і Рильськ 14.

Польське військо, послане на Росію, налічувало 60 тисяч чоловік, серед яких були найманці майже з усієї Європи — німці, французи, шотландці та ін. Вони мали велику артилерію і значні інженерні засоби для облоги фортець. 1581 року Баторій кинув усі свої сили на Псков. Проте під мурами міста його чекала несподіванка: Псков учинив нападникам героїчний опір. Серед мужніх захисників його значиться і «500 донських козаків, старшим серед яких був якийсь Мисько, родом з Черкас, раніше королівський підданий» 15. Мисько поліг під стінами Пскова. Дуже вірогідно, що серед донських козаків, які прийшли на допомогу Пскову, не один тільки Мисько був українцем.

Облога Пскова коштувала Баторію значних втрат і посіяла зневіру в перемогу. Намагаючись якнайшвидше поповнити поріділі ряди своєї армії, він вирішив покликати на допомогу запорозьких козаків і з цією метою відрядив на Запорожжя шляхтича Самуїла Зборовського 16. Останнього під час цієї подорожі супроводжував загін з «70 польських шляхтичів, не рахуючи гайдуків» 17. Біля Таволжанського урочища, «між порогами», Зборовський несподівано натрапив на козацьку засідку. Побачивши запорозьких козаків, частина шляхтичів, що супроводжувала Зборовського, тут же повернула назад. До Зборовського і його людей козаки приставили варту і відправили їх вниз по Дніпру, на Запорожжя. Біограф Самуїла Зборовського Бартош Папроцький залишив нам цікавий опис цієї подорожі.



14 Epicedion of jest żałobny wirsz o ksiązencim Michalle Wiszniewieckim, 1585, drukarni Macieia Wizbięta. C. 35 — 42.

16 Piotrowski J. Dziennik / Wyd. A. Czuczyński. Kraków, 1894. C. 58. Звістка Піотровського підтверджується Гейденштейном: «Козаки в деякій кількості, — пише він, — прибули туди (у Псков) під проводом Миколи, що народився в королівській області, в м. Черкасах, але давно вже служив у Московського царя» (Hiedensteini R. Secr. regii de bello Morcoviti co etc. Basileae, 1588. C. 128).

16 А. Стороженко вважав, що С. Зборовський вирушив до запорозьких козаків не за наказом короля, а на свій розсуд (Стороженко А. В. Стефан Баторий и днепровские козаки. С. 92).

17 Herby rycerstwa polskiego. C. 157. /151/



Переночувавши у фортеці на Хортиці, Зборовський другого дня «поїхав з ними (запорожцями. — В. Г.) туди, де вони жили» 18. Цим місцем, за словами Папроцького, був «острів Томаківка» 19. Запорожці привітали своїх пострілами з рушниць. Другого дня на Томаківці відбулась козацька рада. Пояснюючи січовикам мету свого прибуття, Зборовський запропонував їм вирушити на Росію з боку Путивля, за що від імені короля обіцяв козакам велику грошову винагороду.

Козаки не прийняли пропозицію Зборовського. Запорожці заявили, що більшу кривду для них чинить не Росія, а «пани польські». «Вночі, — переказував згодом Зборовський, — на острові спалахнуло таке замішання, що я побачив наближення свого кінця». Козаки вимагали стратити Зборовського за своїм звичаєм: міцно підперезавши і насипавши за пазуху піску, кинути у воду». Однак до страти не дійшло.

Під час перебування на Січі, Зборовський мав змогу озн-айомитися з організацією козаків. Велике враження на нього, за його словами, справило те, як козаки «стріляють, співають пісні, грають на кобзах» тощо. Він підкреслював, що все це запорожці виконували з такою майстерністю, що «не вистачає слів для опису» 20. Не домігшися успіху в своїх планах, Зборовський покинув Січ *.

Стефан Баторій даремно чекав появи запорожців під Псковом. Важкі втрати під час війни змусили його піти на мир із Росією. 15 січня 1582 року в Ямі Запольськім між Росією і Польщею було укладено перемир’я на 10 років.



18 Там само.

19 Там само.

20 Там само. С. 158.

* Повідомлення Бартоша Попроцького про Зборовського складено у дусі того часу: воно сповнене, на зразок західноєвропейських геральдичних оповідань, фантастичними подробицями. Наприклад, як запорожці негайно по прибутті Зборовського на Січ нібито вибрали його своїм «гетьманом».



Ще раніше, в 1581 році, реєстровці повернулись на Україну і того ж року було зроблено новий перепис. Він дає можливість краще ознайомитися з організацією реєстрового війська, яке складалося з двох частин: перша становила офіцерську роту з 30 чоловік на чолі з «поручиком козаків низових запорозьких» Яном Оришовським, друга, числом 500 козаків, була поділена на десятки, кожним з яких керував «отаман», що входив у число /152/цієї десятки» 21. Щодо національної приналежності реєстру, то офіцерський склад — польські й українські шляхтичі — з характерними прізвищами: Садковський, Строжевський, Копицький тощо, а до іншої частини входили вихідці з різних соціальних прошарків і різних етнічних груп. Німецькі дослідники Сусанна Любер і Петер Ростанковські за допомогою ономастичного методу (вивчення власних імен) довели етнічне походження 356 козаків із загального числа 530, що вказані в реєстрі 1581 року. Так, з української території, поміж Дніпром на сході і Прип’яттю на півночі, вели своє походження 45 % реєстрових козаків. З території сучасної Білорусії походило 40 % козаків. Менше 10 % прийшло з Москви, близько 5 % — з центральної Польщі. Незначна кількість мала прізвища, що свідчили про їх кримський, молдаванський, литовський і сербський родоводи 22.

Після припинення війни пани знов посилили наступ на український народ. Вони все більше прибирали до рук Лівобережну Україну. В 70-х роках XVI століття на Лівобережжі з’являються Вишневецькі. В 1590 році Олександр Вишневецький, відтиснувши інших претендентів, вже оформив своє «право» на ці землі спеціальним королівським привілеєм. Цей привілей, затверджений того ж року сеймом, віддавав у вічне володіння Олександру Вишневецькому, його дружині, дітям, нащадкам і спадкоємцям усі землі по річках Сулі, Удою, Солониці, Уходу, Лузолі. Вишневецьким надавалося право будувати на дарованих землях фортеці, засновувати міста і села, будувати млини, копати ставки тощо 23. У привілеї писалося, що для визначення кордонів дарованого буде призначено комісію. Проте, завдяки «передбачливості» Вишневецького, комісію так і не було створено. Кордони володінь, які дістали пізніше у сучасників характерну назву «панства Вишневецьких» або «Вишневеччини Задніпрянської», визначалися самими господарями.

На Правобережній Україні великі земельні володіння захопили наприкінці XVI століття Острозькі, Потоцькі, Конєцпольські *.



21 Грушевський М. С. Історія України-Руси. Т. VII. С. 153 — 154.

22 Luber S., Rostankowski P. C. 389 — 390.

23 Николайчик Ф. Материалы до истории владений Вишневецких // Чтения в обществе Нестора Летописца. Том 14 — 15. Док. № 5. С. 84 — 92.

* В 1622 році, наприклад, Станіслав Конєцпольський, краківський каштелян і коронний гетьман, заклав на подільському кордоні (ріка Південний Буг) фортецю Конєцполь Новий. /153/



Розширення земельних володінь польських і українських магнатів особливо посилюється під час правління короля Сигізмунда III Вази (1587 — 1632) — шведського принца, обраного на польський трон після Стефана Баторія. Це розширення відбувалось, як і раніше, головним чином за рахунок селянських і козацьких земель. Пани щодалі то більше домагалися від уряду і сейму дарчих на «безлюдні» українські землі, що насправді були заселені козаками і селянами.

Жертвою панських загарбань ставали, однак, і реєстрові козаки, потреба в яких після закінчення війни зменшилась. Уже 1582 року козаки скаржилися королю, що воєводи і старости «вигадують різні шарварки, коляди і податки, захоплюють майно, що лишилося після смерті козаків», а також «без найменшої причини заарештовують і кидають у в’язницю 24. 1590 року, наприклад, реєстровий старшина Ярош Чаповицький, що їздив у військових справах, був за наказом київського земського судді Йосипа Немирича схоплений в той час, коли проїжджав через маєтності останнього. Немирич не тільки закував у кайдани й кинув до в’язниці Чаповицького, а й відібрав у нього службові листи і «порозпечатавши їх, читав» 25.

Посилились утиски міського населення. Магнати і шляхта ухилялися визнавати за містами здобуте ними право на самоврядування, забирали у міщан земельні наділи, дедалі збільшували повинності і податки, обмежували в торгівлі тощо.

В Україні спалахували повстання. Так, 1585 року реєстровими козаками було вбито королівського посланця шляхтича Глубоцького. У відповідь на це уряд закував у кайдани і кинув до київської в’язниці 11 козаків 26. 16 березня 1586 року загін у кілька сот кінних і піших козаків, а також «хлопів простих, котрі із сіл се забрали», на чолі з отаманом Лук’яном Чернинським (серед керівників загону значаться також козаки Івановський, Патока і Пергат) напав на м. Кодню (на Уманщині) і сусідні панські маєтки. Козаки захопили майно коднинського намісника та інших шляхтичів 27.

Почастішали напади козаків на маєтки подільської шляхти, про що доповідали на сеймі 1587 року 28.



24 Жерела до історії України-Руси. Т. 15. Док. 34. С. 53.

25 Архив ЮЗР. Ч. 3, т. 1. Док. 10. С. 27.

26 Там само. Док. № 7. С. 15 — 18.

27 Там само. Док. № 8. С. 18 — 23.

28 Dyaryusze sejmowe roku 1587. C. 202.



В серп/154/ні 1588 року селяни села Барки (Волинь), що належало шляхтичу Барановському, спалили маєток свого пана. Під час пожежі загинули сам Барановський і йо,го родина. Пізніше, пояснюючи причини того, що сталося, селяни свідчили: «Те поневолі вчинити мусили, тому його спалили, бо нам грунти і маєтності віднімав, діти в неволю брав і нестерпні нам кривди чинив» 29. В 1590 році загони козаків під проводом Якова Осовського, Андрія Рогачевського і Федора Поло напали на маєток магната Ходкевича в Биховській волості і забрали кілька тисяч фунтів селітри, сірки, олова, а також інше майно 30.

Заворушення охоплювали міста. 1589 року повстало населення Білої Церкви, яке зазнавало утисків з боку магната Острозького. Хоч і був Острозький дуже багатий і сильний, йому пощастило придушити повстання лише завдяки підтримці шляхти, зібраній зі всього Київського воєводства.

Намагаючись придушити опір селянства, козацтва і міщанства, пани на сеймі 1590 року домоглися спеціальної постанови — «Порядку щодо низовців і України». Ця постанова була спрямована насамперед проти запорожців. Коронний гетьман і його заступник мали найближчим часом вирушити з коронним військом за пороги, вигнати звідти козаків і поставити там залогу з реєстровців. Від цього часу реєстрові полковники і сотники мали призначатися тільки з шляхтичів. Крім тих, що вже були в реєстрі, ніхто не мав права бути записаним туди без згоди на це старшого.

Коронний гетьман наділявся найширшими повноваженнями. На допомогу йому сейм призначав двох комісарів (дозорців), кожний з яких мав наглядати за реєстровими і «свавільними» козаками в своїй окрузі і про все негайно доповідати гетьману, старості або володарям маєтків.

З метою придушення «українного свавільства» було вирішено під присягою зобов’язати всіх урядників, аж до сільських отаманів і війтів, наглядати за тим, щоб ніхто не тікав на Запорожжя і навіть до степу, не приходив звідти, не маючи на те письмового дозволу від свого сотника.



29 Жизнь Курбского в Литве и на Волыни. К., 1849. Т. 1. С. 295.

30 Археографический сборник. Т. 1. Док. 61.



Усіх же тих, хто приходив із Запорожжя для купівлі провіанту й інших припасів або для продажу чогось, на/155/лежало негайно заарештовувати і страчувати. Більше того, смертній карі підлягали навіть ті урядники, які у чомусь потурали козакам 31.

Сейм ухвалив ще й іншу важливу постанову, спрямовану проти козацтва. Він надав королю право роздавати українські землі, щоб вони «не були безлюдними» 32.

У зв’язку з тим що передбачуваний наступ проти селян і козаків викличе з їхнього боку, безперечно, опір, король «з дозволу і поради панів-рад коронних» видав універсал про реорганізацію реєстрового війська. Згідно з універсалом (виданий 25 липня 1590 р.), реєстр збільшувався до тисячі чоловік. Для успішного «приборкання українського свавільства», а також для усунення найменшого зв’язку Запорожжя з іншими українськими землями наказано було збудувати в урочищі Кременчук, тобто недалеко від порогів, фортецю. В ній мала чатувати залога, утримувати яку повинні були навколишні селяни. Кожен з них зобов’язувався постачати щороку Кременчуку для залоги певну кількість провіанту. Головним начальником реєстру призначався снятинський староста Микола Язловецький, комісаром при ньому — староста теребовльський Яків Претвич, а безпосереднім керівником реєстровців залишався Яків Оришовський 33.

Було також вжито заходів для нагороди реєстрової старшини. Спираючись на постанову про розподіл так званих «пустель українних», король у тому ж 1590 році подарував старшинам — «особом тром людем козацким» містечка Бориспіль, Володарку і Ракитне 34.

Реорганізацією реєстру уряд сподівався послабити силу опору запорожців. Але польський уряд помилився. Ніякими заходами неможливо було вже стримати гнів і обурення вільного козацтва, яке боронило права широких верств українського народу.



31 Volumina legum. T. 2. C. 310.

32 Там само. С. 318.

33 Архив ЮЗР. Ч. 3, т. 1. Док. № 11. C. 28 — 31.

34 Записки наукового товариства ім. Шевченка у Львові. Т. 30 — 32. Док. № 13. С. 22. Бориспіль одержав реєстровий старшина В. Чаповицький (Археографический сборник. Т. 2. С. 61). /156/




















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.