Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


Попередня     Головна     Наступна





Розділ V

СІЧ НА БАЗАВЛУЦІ. ОРГАНІЗАЦІЯ І ПОБУТ КОЗАЦТВА, ВІЙСЬКОВА СПРАВА



Зруйнування в 1593 році Січі на Томаківці переконало запорожців у потребі перенести військові укріплення в інше місце. В тому ж році вони заснували нову Січ на Базавлуці.

Острів Базавлук лежав приблизно в 20 — 30 км на південний захід від Томаківки, в тому місці, де у Дніпро впадають три його притоки — річки Чортомлик, Підпільна і Скарбна. Острів нагадував прямокутний трикутник завдожки 2 км. Він був ближче до правого берега Дніпра.

Запорожці швидко насипали на острові земляні вали і збудували дерев’яні палісади. Ці укріплення були згодом обкопані глибоким ровом. Щоб зробити острів неприступним і взимку, козаки, як розповідав італієць Гамберіні (1584 р.), за словами козацького отамана, прорубали ополонки на річці. Коли ополонки вкривалися тонкою кригою, їх засипали снігом. Ворога, який намагався підійти по льоду до острова, чекала тут неминуча загибель.

Вали і палісади з’єднувались вартовими межами, утворюючи власне Січ (фортецю), із бійниць якої визирали жерла гармат і дула козацьких самопалів. Посередині фортеці був майдан, що відігравав важливу роль у житті Січі. На майдані відбувалися козацькі ради, де вирішувались військові справи, обирали старшину тощо. Навколо майдану містилися військові установи — канцелярія, пушкарня, склади, будинки старшини і т. ін. Там же були кузні й інші майстерні, де лагодили й виготовляли зброю, робили порох. На майдані стояли військові литаври * і стовп, біля якого карали провинних. Нарешті, січовий майдан півколом обступали довгасті низькі будинки — курені, зроблені з обмазаного глиною тину і вкриті очеретом **. У куренях жили козаки січової залоги, а також новоприбулі на Січ втікачі.



* Литаври — ударний інструмент, що. складався з металевої, найчастіше мідної, півкулі й обруча з натягнутою на нього шкірою.

** Пізніше курені будувалися з колод. /166/



Підступи до Січі охоронялись вартовими вежами, виставленими далеко в степу. Козак, стоячи на вежі, уважно вдивлявся у далечінь. Помітивши ворога, він запалював купу сухої трави або хмизу ***, припасених раніше на вежі, плигав на коня, що стояв внизу під сідлом, і гнав до найближчого спостережного пункту ****. Полум’я і стовп диму, що здіймався до неба, сповіщали про наближення небезпеки. Цей сигнал передавався від вежі до вежі, і швидко всі мешканці довідувались про появу ворога.

На південний захід від Базавлука русло Дніпра помітно ширшало (до 7 км). В цьому місці Дніпро був усіяний величезною кількістю переважно багнистих великих та малих острівків, зарослих очеретом. Численні звивисті проходи між ними являли собою справжній лабіринт, небезпечний для всякого ворога. Тут, у схованках, на ворога чекали гармати, там же снували на човнах козацькі чатові. Увесь цей комплекс островів разом з побудованими на них укріпленнями дістав назву Військової Скарбниці. В ній же стояла козацька флотилія. За переказами, тут запорожці ховали військовий скарб та інші коштовності. Доступ до Скарбниці стороннім заборонявся. Надзвичайно цікаві відомості про побут запорожців знаходимо у Боплана: «Коли вони вирішують іти війною на татар або помститися їм за грабежі і наскоки, то вибирають осінню пору. Для цього відправляють на Запорожжя усе необхідне для бойових дій і походу, для спорудження човнів і взагалі все, що, на їхню думку, може у поході знадобитись» 1.



*** Пізніше замість трави чи хмизу запалювали кухви з живицею.

**** Такі пости у XVIII столітті мали назву бекетів (пікетів). 1 Боплан Гійом Левассер де. Опис України. С. 70.



Наприкінці XVI століття господарство Запорожжя значно розширилося. Збільшилась кількість зимівників, а також рибних та інших промислів. Пожвавлення господарської діяльності призвело до -посилення нерівності серед козаків. Заможні козаки, що міцно осіли в своїх зимівниках і на промислах, широко використовували працю втікачів, які шукали на Запорожжі порятунку. Маса простого люду, що скупчувалася за порогами, була відома австрійському послу Лясоті під принизливою назвою «чернь». Лясота, хоч і не довго пробув на Запорожжі, помітив, що є серед них (козаків. — В. Г.) багато бід/167/няків 2. Ця біднота — «сіромахи», як їх називали на Запорожжі, шукала заробітку у власників зимівників, промислів, суден, тобто у тих, кому, за словами Лясоти, «там добре живеться» 3. Ось як малює стародавня народна дума про козака Ганжу Андибера зовнішність сіромахи:


На козаку, бідному нетязі,

Три сиром’язі,

Опанчина * рогозовая,

Поясина хмельовая.

На козаку, бідному нетязі, сап’янці —

Видно п’яти й пальці,

Де ступить — босої ноги слід пише.

А ще на козаку, бідному нетязі, шапка-бірка —

Зверху дірка,

Хутро голе, околиці біг має —

Вона дощем покрита,

А вітром на славу козацьку підбита...


Про бідність запорозької голоти говорять також численні народні приказки і прислів’я, наприклад: «Козак — душа правдивая — сорочки не має», «Сидить козак на стерні та й штани латає, стерня його в спину коле, а він штани лає», «Прокляту матір ма — ні сорочки, ні штанів — одна клята сірома» та інші. Але не треба думати, що сіромаха приречений був на таке жалюгідне існування. Під час успішного походу на його долю випадала різна здобич, та вона не довго затримувалась у його руках. Не були сіромахи і безправними. Про це оповідає той же Лясота, згадуючи поведінку козацької черні під час обговорення пропозиції цісаря про вступ до нього на службу 4. Підкреслимо, що саме ця сірома була найбільш активною у військових справах не тільки під час повстань, а й укрилася славою в походах проти татар і турків, та навіть в рядах найманих військ під час Тридцятилітньої війни.

Статечне козацтво вважало за краще займатися господарчою діяльністю, а пізніше стало наймати сірому замість себе у військові походи.



2 Жовтень. 1984. № 10. С. 105.

3 Там само.

* Опанчина — верхній одяг.

4 Жовтень. 1984. № 10. С. 104.



Заможні козаки вбиралися в дорогі каптани або жупани з червоного і синього єдвабу чи сукна, що застібались до самого підборіддя, в сукняні кунтуші з відкри/168/тими рукавами, оздоблені золотим або срібним позументом і ґудзиками, в широкі шаровари червоного або синього кольору. Жупан підперізувався довгим шовковим паском, що кілька разів обмотувався навколо стану. На голові носили сукняну шапку з довгим звислим верхом із китицею на кінці, пообшивану дорогим хутром, або смушкову шапку, сукняний верх якої був прикрашений золотим або срібним позументом. Взувались заможні козаки в червоні сап’янці, часто підбиті срібними підковами. Щоб домалювати вигляд запорозького козака, слід додати, що всі козаки голили, за звичаєм, бороду і голову, залишаючи довгі звислі вуса й оселедець, що спускався з маківки голови на лівий бік і часто намотувався на вухо.

Зброя козаків складалася з самопалів (рушниць) різного калібру і виду, з кремневим замком, а також з пістолів, які застромлювали за черес 5. З холодної зброї обов’язковою супутницею козака була широко відома козацька шабля. Вона прив’язувалась до череса з лівого боку двома вузькими пасками. Цю свою неодмінну зброю козаки ласкаво звали «шаблею-сестрицею», «ненькою рідненькою» тощо. Поширені були також бойові ножі, запоясники (кинжали), келепи (рід бойового молота) або чекани, довгі списи з металевими наконечниками, ощепи (списи з гаками для стягування вершника з коня) та ін. Списи мали ще й інше призначення у запорожців — ними користувалися при переході через багно: в цьому випадку одні списи клали на землю в два ряди вздовж, а інші в кілька рядів поперек у вигляді грат; на таких ґратах робили примостку з того, що було поблизу. Такими бойовими обладунками, як шолом, панцир, лати, що були поширені у війську того часу, козаки майже не користувалися. Порох і кулі запорожці носили у ладунках (шкіряна торбина) або в чересах (патронташ), які вішали навхрест через груди.



5 Гамберіні, наприклад, писав про козаків: «Зброя їх — шаблі і рушниці, стріляють вони без похибки».



Запорозьким козаком вважався кожен, хто по прибутті до Січі вписувався у військовий список. Деякі історики зазначали, що стати козаком було нелегко. Д. Яворницький, наприклад, писав, що для цього треба було відповідати п’яти умовам: бути вільним, не мати сім’ї, тобто бути одинаком, знати українську мову, бути православ/169/ним і пройти на Запорожжі підготовку з військової справи не менше як за сім років 6.



6 Эварницкий Д. История запорожских козаков. СПб. 1892. T. l. C. 184 — 185.



Не з усім цим можна погодитись. До запорозького «товариства» найчастіше приймався кожен прибулий до Січі, якщо мав бажання стати козаком, за винятком, зрозуміло, тих, хто з якихось причин викликав підозру у січовиків. Що ж до приналежності до православ’я, то ця умова справді існувала. Відомо, що серед запорожців зустрічались також представники інших національностей. Польський посланець Пясочинський, наприклад, даючи пояснення в 1601 році турецькому урядові, говорив, що серед запорожців е «і поляки, і московитяни, і волохи, і турки, і татари, і євреї і взагалі люди всякої мови». Однак усі вони, крім, звичайно, православних (московитян і волохів), перебуваючи на Запорожжі, приймали православ’я.

Разом з тим запорожці, хоч і виступали захисниками православ’я, були відомі своїм вільнодумством. Звернемось до популярної на Запорожжі пісні:


Славні хлопці-запорожці

Вік звікували — попа не видали;

Як забачили тай у полі цапа,

Отаман: «Оце, братці, — піп, піп!»

Осавул каже: «Ще я й пригощався!»

Славні хлопці-запорожці

Вік звікували — попа не видали;

Як забачили тай у полі скирту,

Отаман і каже: «Ото, братці, — церква».

Осавул каже: «Я в ній сповідався».


У цій же пісні в жартівливому тоні говориться про так звану безшлюбність запорожців:


Славні хлопці-запорожці

Вік звікували — дівки не видали;

Як забачили на болоті чаплю,

Отаман каже: «Ото, братці, — дівка!»

Осавул каже: «Ще я й женихався!»

А кошовий каже: «Ще я й повінчався!»


Справді, безшлюбність була частим явищем на Запорожжі. Сірома, що становила помітну частину козацтва, не могла мати родини через своє становище. До того ж треба додати повне щоденної небезпеки життя на Запорожжі в безпосередньому сусідстві з ворогами. Через це жінкам, за звичаєм, входити в Січ було заборонено. За/170/можні козаки, проте, а пізніше й бідні, часто мали родини. Вони мешкали в запорозьких слободах і на волості. Кожен прийнятий у козаки приписувався до певного куреня. Число куренів збільшувалося разом із збільшенням запорозького козацтва. У XVIII столітті куренів було вже тридцять вісім *. Назви деяких куренів дають підставу припустити, що вони спочатку об’єднували людей з певної місцевості — земляків. Так, мабуть, виникли назви куренів Канівського, Корсунського тощо. Куренем звалось не тільки приміщення, в якому мешкали січові козаки. Курені були водночас і військовими одиницями, з яких складалось запорозьке «товариство». Усі обов’язки, пов’язані з військовою справою, виконувалися відповідно з належністю козака до певного куреня і за наказом курінного отамана. Всіма курінними справами відав курінний отаман.

Будучи членом запорозького товариства, козак зобов’язувався відбувати «по черзі» військову службу. Головним місцем відбування служби була Січ. Козак мав з’явитися сюди за першим наказом курінного отамана. Одна частина козаків відбувала службу в січовій залозі, інша — виконувала вартові обов’язки в степу, на службі у військовій флотилії, артилерії тощо. До служби козак мав прибути із власною зброєю, обладунками, одягом і харчами.

Іноді траплялося, що козаки посилали на службу замість себе наймитів. Про це можемо довідатись із народної пісні:


Та чую загадано та заповідано

Усім козаченькам та в військо йти:

У кого є сини, то висилати,

А в кого нема, — то наймати 7.



* Канівський, Корсунський, Уманський, Брюховецький, Леушківський, Пластунівський, Дядьківський, Платніровський, Ведмедівський, Пашківський, Кушівський, Кисляківський та ін.

7 Исторические песни малорусского народа. С. 314.



Головна влада на Запорожжі належала військовій раді. Вона скликалась для вирішення найважливіших питань, зокрема про участь війська у війні, обсяг і характер повинностей, обрання кошової (військової) старшини. Право участі у раді мали всі без винятку козаки. Скликаючи козаків на раду, довбиші били у військові литаври. На раду скликали також пострілами із січових гармат. Зібравшись на майдані, козаки ставали в коло. Ті, кому бракувало місця, вилізали на дахи куренів, на /171/вали 8. Військовий осавул виносив військові клейноди — прапор і бунчук * і ставив їх посеред кола. Після цього у святковому вбранні на майдан виходила військова старшина. Кошовий отаман тримав у руці булаву, суддя — військову печатку, писар — великий срібний каламар. Старшина ставала під бунчуком, знімала шапки і вклонялася «товариству» на всі чотири сторони. Кошовий оголошував справу, яку треба було вирішити, і рада починалась. Ось як переказував А. Рігельман вибори старшини (друга половина XVIII століття). Ставши під прапором і бунчуком, кошовий отаман звертався до козаків зі словами: «Панове молодці! Чи не будете сього року, по старих ваших звичаях, інших нових старшин обирати, а старих скидати?» 9. Якщо рада вимагала переобрання, старшини клали на землю свої шапки і познаки влади та, дякуючи за виявлене раніше довір’я, покидали коло. Ті, кого обирали, за звичаєм двічі відмовлялися від познак влади і приймали їх тільки після третього запрошення. При цьому новообраному кошовому отаману козаки тут же клали на голову землю, яку жменями брали просто з-під ніг, «хоч би й багнюка на той час трапилась» 10. Так обиралася вища, тобто військова старшина — кошовий отаман, що був головою війська, суддя, писар і осавули, помічники отамана у військових справах. Курінні отамани обиралися не на військових, а на курінних радах. Військова рада часто не відігравала вирішальної ролі у житті козаків.



* Источники для истории запорожских козаков / Изд. Д. И. Эварницкий. Владимир. 1903. Т. 2. С. 1780.

* Бунчук — довгий держак, зверху якого сяяла мідна, а іноді й золота куля із звисаючим пучком волосся у вигляді кінського хвоста.

9 Летописное повествование о Малой России Ч. 4. С. 75.

10 Там само. С. 75. Цей звичай мав символічне значення. Вибраний мав пам’ятати, що він ніщо перед «товариством».



Велике значення мала і старшинська рада, в якій, крім військової старшини, завжди брали участь курінні отамани і «вельможні», «кращі», або «старі» козаки, тобто впливові козаки, частина з яких вж"е раніше виконувала старшинські обов’язки. Бувало, що постанови, схвалені на неофіційній раді, старшина проводила на військовій раді навіть тоді, коли вони відверто суперечили інтересам основної маси козацтва. Постанови на раді приймались голосними вигуками присутніх. Коли пропозицію схвалювали, козаки підкидали вгору шапки. Спроби старшини нав’язати свою волю основній масі ко/172/зацтва викликали обурення і навіть повстання. Тоді козаки скликали раду, де й вирішували свої справи, обираючи своїх старшин. З приводу обрання старшини ксьондз С. Окольський писав: «Придивившись до цієї старшини, треба визнати, що обираються туди не звичайні люди і не перший-ліпший, особливо в тих випадках, коли вони (козаки) піднімають руку на... короля, його гетьманів і жовнірів» 11.

Таким чином, суспільно-політичній організації козацтва були притаманні значні риси демократизму. Демократизм цей виявлявся у визнанні рівних прав за всіма козаками на користування землею, при участі в радах, виборі старшини і т. д. Козацьке самоврядування принципово відрізнялося в цьому розумінні від тих порядків, які панували там, де політична влада цілком належала феодалам.

Тяжкі умови життя, постійна військова небезпека виробили у запорожців високі моральні і фізичні риси: прагнення свободи, мужність, стійкість, хоробрість, витривалість, спритність, винахідливість. Той же ксьондз Окольський писав: «Хоч серед козаків немає ні князів, ні сенаторів, ні воєвод, проте є такі люди, що якби не було законів проти плебеїв, то серед них знайшлись би гідні називатись рівними по хоробрості Цінціннату чи Фемистоклу» 12. Інший сучасник Боплан писав: «Вони кмітливі і проникливі, дотепні і надзвичайно щедрі, не побиваються за великим багатством, зате дуже люблять свободу, без якої не уявляють собі життя». Козаки, продовжує він, «усі високі, відзначаються надзвичайною силою і здоров’ям», «вони дуже рідко вмирають від хвороби, хіба у глибокій старості, більшість кінчає життя на полі битви» 13.



11 Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси. Вып 2 С. 243 — 244.

12 Там само. С. 302 — 303.

13 Боплан Гійом Левассер де. Опис України. С. 26.



Козаки легко терпіли голод і спрагу, спеку і холод. Вони могли тривалий час перебувати під водою, тримаючи у роті очеретину, тощо. Під час походів козаки споживали тільки сухарі і соломаху (вариво з борошна або пшона). Вживання спиртних напоїв під час походу вважалось неабияким злочином. «Козаки відзначаються тверезістю під час походів і на війні», «а коли знайдеться між ними в поході якийсь пияка, отаман одразу ж наказує викинути його в море. Їм забороняється брати в /173/ морський похід чи на бойові операції горілку і вони дотримуються цього дуже строго» 14, — писав Боплан.

Відвага і сміливість запорозьких козаків викликали подив сучасників, у тому числі ворогів. Турецький літописець Наіма (XVII століття) так висловлювався про запорожців: «Треба впевнено сказати, що неможливо знайти на землі більш хоробрих людей, які б так мало піклувалися про своє власне життя і так мало боялися б смерті» 15.

У постійній боротьбі з ворогами запорожці створили самобутнє військове мистецтво. Вони були витривалими піхотинцями, влучними стрільцями, моторними вершниками, вправними гармашами, сміливими мореплавцями. Запорожці, піхотинці переважно, відзначалися великою майстерністю при будівництві польових укріплень. Для цього вони, крім зброї, брали на війну, за словами Собеського, сокири, лопати, мотузки тощо. Звичайним укріпленням на війні були шанці з високими земляними валами. Коли умови не дозволяли копати шанців, козаки ставили табір з возів. У цьому разі вони перекидали догори вози, тісно їх зв’язували або сковували ланцюгами, повернувши голоблями в бік ворога «подібно до рогатин, — писав С. Окольський, — для того, щоб не пустити ворога до самих возів» 16. При тривалій облозі вози засипали землею. Засівши за «валом», козаки відбивались від ворога. Такий табір був для нападника страшним укріпленням. Боплан писав, що, як він сам бачив, у такому таборі сотня козаків могла відбити цілу тисячу поляків і ще більше татар 17. За Бопланом: якби козаки мали таку ж кінноту, як і піхоту *, їх взагалі не можна було б подолати» 18.

У військовій справі запорожці були надзвичайно винахідливими, вдаючись до різних воєнних «хитрощів». Інсценувавши, наприклад, втечу з табору, вони чекали, поки ворог кинеться грабувати покинуте майно, а тоді раптово нападали на нього. Дуже часто навколо табору робили різні схованки, зокрема «вовчі ями», на дно яких вкопували кілки з піднятими гострими кінцями догори.



14 Там само. С. 69.

15 Collectanca. T. 1. C. 181.

16 Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси. Вып. 2. С. 230.

17 Там само. С. 303.

* В XVI — на початку XVII століття запорожці воювали здебільшого пішими рядами.

18 Боплан Гійом Левассер де. Опис України. С. 71. /174/



Щоб дезорієнтувати ворога, козаки часом переодягалися в його одяг тощо. С. Окольський писав, що шляхтичі, оглядаючи козацький табір під Солоницею 1638 року (після підписання перемир’я), не могли надивуватися тому, як талановито там зроблені «воєнні хитрощі, схованки, засідки, пастки» 19.

Значний військовий досвід запорожців став для українців джерелом, з якого вони черпали високі зразки військової майстерності. Запорозькі козаки зробили цінний внесок не тільки у військову справу, а й в. інші сфери культури України. Ними створено видатні твори художнього слова, зокрема думи і пісні. Багато дум присвячено тяжкій долі невільників, що страждали на чужині. Ці твори виховували почуття ненависті до поневолювачів, зокрема до турецько-татарських завойовників, а також любов до батьківщини і народу. В одній із дум розповідається про те, як нещасні невільники у страшних муках


Угору руки підіймали,

Кайданами забрязчали...

Кайдани залізом ноги повривали,

Сирая сириця до жовтої кості

Тіло козацьке проїдала...


Поневолювачів не можуть зворушити ніякі страждання і зойки полонених. Турецький паша наказує яничарам ще дужче зв’язати їх, а непокірних стратити. Яничари виконують цей наказ паші:


Із ряду до ряду захожали...

По тричі в одному місці бідного

невольника затинали,

Тіло козацьке коло жовтої кості оббивали,

Кров християнську неповинну проливали.


Чимало дум оспівують героїчну боротьбу козаків з турками. Ось дума про славного отамана Самійла Кішку. Визволення невільників дума зображує як найблагородніший подвиг. Побачивши на морі турецьку галеру, Кішка наказав козакам розпочати бій, знищити турків і визволити невільників. Звертаючись до козаків, він каже:


Хоть по дві гармати набивайте,

Тую галеру з грізної гармати привітайте,

Гостинця їй дайте:

Як турки-яничари, то у пень рубайте,

Як бідний невільник, то помочі дайте.



19 Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси. Вып 2, С. 268. /175/



Виявили себе запорожці й талановитими дипломатами. Вже у другій половині XVI століття запорожці втручаються в справи сусідніх держав. «Школою «міжнародної» політики козаччини, — як влучно зауважив Дмитро Дорошенко, — послужили до певної міри молдавські справи» 20. Наприкінці XVI століття деякі держави почали визнавати значення козацтва як військової і політичної організації. В 1593 році на Січ прибув Хлопицький, якого пізніше козаки обрали полковником 21, з дорученням від австрійського імператора Рудольфа II. На цей час слава про воєнні звитяги запорожців поширилась далеко за межі України. Особливу зацікавленість до запорозького козацтва виявляли ті європейські держави, яким безпосередньо загрожувала небезпека з боку все ще могутньої Оттоманської імперії *. Австрійський імператор, намагаючись завдати удару Туреччині в той час, коли вона була знесилена війною з Персією, наполегливо шукав спільників. Хлопицький обіцяв імператорові при допомозі старшини кинути проти турків (або їх вассалів-татар) 8 — 10 тисяч козаків *. Однак козацького війська Хлопицький на Січі не застав. Ще до його прибуття козаки «приблизно за два тижні до Великодня вирушили, ризикуючи тілом і життям, у море», щоб напасти на Білгород (Аккерман), де зібралось «багато люду, вершників і піших яничарів» 22, а також турків з Білгорода.

Напавши на Білгород, козаки під проводом гетьмана Лободи, розгромили яничар, зруйнували і спалили місто 23. Козаки, як бачимо, ще до місії Хлопицького подали важливу допомогу австрійському цісарю.

Наступного року австрійський уряд відрядив до запорожців Еріха Лясоту, якого супроводжували Яків Генкель ** і відомий вже нам Станіслав Хлопицький.



20 Дорошенко Д. Нарис історії України. Варшава, 1932.

Т. 1. С. 186.

21 Лясота Еріх зі Стеблева. Щоденник // Жовтень. 1984. № 10. С. 107. Станіслав Хлопицький — шляхтич з Перемишльської землі, вступив у переговори з австрійським урядом про залучення козаків на службу до цісаря.

* На кінець XVI століття при Селимі II (1566 — 1574) турки завоювали Аравію, виграли трьохлітню війну з своєю суперницею в торгівлі на Середземному морі — Венецією (1570 — 1573), віднявши у неї острів Кіпр, 1574 року оволоділи Тунісом.

* Війна Австрії з Туреччиною почалася в 1593 році.

22 Жовтень. 1984. № 10. С. 107.

23 Там само.

** Яків Генкель фон Донкерсмарк вважався в Австрії знавцем польсько-українських відносин.



По. /176/ дорозі до них приєднався російський посланець Василь Никифорович з загоном козаків.

9 червня вони прибули, як пише Лясота, «до острова, званого Базавлук, що в рукаві Дніпра біля Чортомлика, або як вони кажуть, при Чортомлицькому Дніприщі, приблизно 2 милі. В той час на ньому був козацький табір» 24. Назустріч посланцям було вислано кількох найбільш знатних козаків, які від імені всього товариства привітали їх. Наблизившись до острова, посланці почули вибухи гармат. Так їх зустрічали запорожці.

У зв’язку з тим, що «31 травня гетьман Богдан Мікошинський * на 50 галерах (чайках. — В. Г.) з 1300 козаками подався у море», переговори було перенесено до його повернення. Лясоту, Никифоровича та їхніх супроводжувачів відвели в помешкання, які «називають кошами», зробленими з хмизу і накритими від дощу кінськими шкурами.

18 червня нарешті повернувся з козаками Мікошинський. Його похід був невдалим, бо козаки натрапили на значну армаду турків — «8 галер, 15 каравел і близько 150 сандалів» 25. Козаки змушені були відступити.

Наступного дня, 19 червня, відбулась офіційна зустріч Василя Никифоровича з козацькою радою. Російський посланець оголосив запорожцям царську грамоту і передав подарунки. Хитрий дипломат Мікошинський хотів довідатись про плани австрійців раніше зі слів московського посла. Старшина і гетьман, за словами Лясоти, «знали, що московський посол у своїй промові буде згадувати про його цісарську величність, й тому вважали корисним вислухати його першим 26.

Другого дня, 20 червня, на козацьку раду було запрошено Еріха Лясоту, що передав письмове імператорське «доручення вербувати військо» 27.



24 Жовтень. 1984. № 10. С. 103.

* Так його називає Лясота.

25 Жовтень. 1984. № 10. С. 104.

26 Там само.

27 Там само.



Пропозицію австрійського імператора запорожці обговорювали без Лясоти, попросивши його покинути раду. Рудольф II пропонував козакам вирушити до Молдавії, переправитись через Дунай і виступити проти турків. При цьому, однак, імператор не брав на себе ніяких конкретних зобов’язань щодо /177/ запорожців. Гетьман прочитав імператорську грамоту і «сказав, щоб кожен, добре поміркувавши, висловив свою думку» 28. Далі гетьман двічі спитав козаків, яка їхня думка з цього приводу. Тоді, читаємо у Лясоти, «вони розділились (як завжди, коли обговорюють щось важливе) на два Кола. В одному була старшина, у другому — прості люди, яких називають черню. Обговоривши все між собою, чернь ухвалила своєю звичайною ассlаmation (одностайне прийняття пропозиції без голосування. — В. Г.) податися на службу його величності, на знак чого кидала вгору шапки, після чого побігла до другого, старшинського Кола і погрожуючи, що коли хтось буде проти, вони його втоплять у воді. Але старшина відразу погодилася, бо не хотіла противитися черні (яка сильніша, могутніша й згуртованіша і в гніві не терпить ніяких заперечень), лише хотіла обговорити з нами (тобто з посольством Лясоти. — В. Г.) умови» 29.

Як бачимо, просте козацтво рвалось у бій з турками, тоді як старшина обережніше ставилась до такої відповідальної справи. Не будемо зупинятись на всіх перипетіях переговорів, які були досить складними. В решті-решт запорожці, отримавши від цісарського посла Лясоти 8000 дукатів, тулумбаси і хоругви, зобов’язалися виступити на боці Австрії проти турків. У листі Війська Запорозького до цісаря повідомлялося про готовність до походу, «який вирішили зробити морем на човнах із божою поміччю іменем і на службі вашої цісарської величності...» 30. Не бажаючи ускладнень з польським урядом, запорожці просили цісаря, щоб він гарантував кожному козакові після походу «вільний і безпечний проїзд і повернення на батьківщину» 31. Тут же йшлося про те, що Військо Запорозьке «може виставити близько шести тисяч досвідчених добірних козаків, крім мешканців прикордонних сіл» 32:



28 Там само.

29 Там само.

30 Там само. С. 108.

31 Там само.

32 Там само.



Вірні своєму слову запорожці двічі — наприкінці 1594 і навесні 1595 років — робили походи проти турків у Молдавію. На чолі війська стояли Грицько Лобода і Северин Наливайко. Більшої допомоги вони не могли надати Австрії у зв’язку з початком нового селянсько-козаць/178/кого повстання на Україні 1594-1596 років. «Цісарство раніш, ніж Річ Посполита, — влучно зауважує В. Серчик, — знайшло в козаках такого партнера, який міг допомагати як у війні, так і в справах суто політичних» 33.

Запорозька Січ, маючи в своїх рядах не лише видатних вояків, а й талановитих політиків, заявляла себе вільною державою і вступала в рівноправні відносини навіть з такою визнаною на той час країною, як Габсбургська Австрія.



33 Serczyk W. A. Historia Ukrainy. Wrocław, 1979. C. 72. /179/



















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.