Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


Попередня     Головна     Наступна





Розділ VII

СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНЕ Й ЕКОНОМІЧНЕ СТАНОВИЩЕ В УКРАЇНІ НАПРИКІНЦІ XVI — НА ПОЧАТКУ XVII СТОЛІТТЯ



У другій половині XVI століття посилився тиск феодалів на селянство України. В цей час в основному закінчився процес покріпачення. Пани не тільки позбавили селян можливості переходу, а й на свій розсуд почали розпоряджатися їхнім майном і навіть життям. Польський письменник Фрич-Моджевський писав з цього приводу: «Шляхта вважає селян і всіх плебеїв собаками». За словами іншого сучасника, пани «мають над ним (селянином) право життя і смерті... часто велять їх ні за що немилосердно мордувати, іноді навіть вішають, без жодної причини убивають, не несучи за це ніякої кари». Познанський воєвода Христофор Опалінський в сатиричному творі (1650 р.) писав уже після початку Хмельниччини, що шляхта своїми утисками «викликала виступи Павлюків, Мух і Наливайок» і що «бог карає Польщу понад усе за селян та й далі буде карати, якщо ти, поляче, не схаменешся» 1.

Послідовно ведучи політику закріпачення мас, уряди Польщі і Литви з неймовірною жорстокістю ставилися до тих, хто виступав проти кріпацтва, передусім до вільного козацтва, яке виробило свою оригінальну соціально-політичну й військову організацію. Козацтво стало такою соціальною силою, яка революціонізувала поневолений люд, показуючи йому шлях до визволення. Цим і пояснюється величезна популярність козацтва і масові втечі «в козаки». В козацьких місцевостях зароджувалися буржуазні відносини, що мало неабияке значення і для всіх інших регіонів.

Нові відносини поступово з’являлися в сільських ремеслах. Особливо це простежувалося в Руському воєводстві й на Волині.



1 Хрестоматия по истории средних веков. М. 1950. Т. 3. С. 281.



Серед ремесел, поширених на селі, помітне місце посідало ткацтво: виробництво полотна, простих селянських сукон, плахт, килимів, ковдр, хусток, рушників, /194/ряден. Те ж саме можна сказати й про гончарство. Сільські ремісники — ткачі, шевці, кравці, гончарі, колісники, бондарі, чинбарі, гарбарі, лимарі — виготовляли продукцію як на замовника, так і на ринок. Отже, сільські ремісники, ще зв’язані з сільським господарством, уже почали виступати як дрібні товаровиробники.

У сільських місцевостях, а також у передмістях і містах існували промислові підприємства для переробки зерна на борошно, крупи, горілку, пиво. Магнати і шляхта багато будували млинів, оскільки млинарство стало джерелом доходу. 1569 року в староствах Руського воєводства діяло 2 тисячі млинів.

Тоді ж почали з’являтися й великі водяні млини — ці своєрідні підприємства-комбінати. Млин під Саноком в 1565 році давав змогу молоти зерно на борошно, виробляти сукно (валюші), різати колоди на дошки (тартак). У такому млині вже існував, хоч і не чітко окреслений, технічний поділ праці.

Це свідчить про те, що в Україні вже у XVI столітті зароджувалося виробництво мануфактурного типу. Проте великі млини були ще рідким явищем. Почали з’являтися в той час і вітряні млини — вітряки. Будівництво водяних і вітряних млинів поступово витісняло з ужитку ручні жорна.

З сільським господарством певною мірою була пов’язана і залізообробна промисловість — «рудницька справа». Виникнення рудні — значне явище у тодішній економіці. Коли саме з’явилася рудня в Україні можна сказати лише приблизно. Принаймні згадки про рудню є вже в офіційних документах XVI століття. Характерною рисою рудні є застосування водяного млина. Офіційні документи XVI століття (поборові універсали) свідчать, що в залізообробному виробництві було два типи підприємств: на одних застосовувалася тільки ручна праця, на інших вона була механізована за допомогою водяного колеса. Типова рудня цього і пізнішого періоду мала вже млин з трьома водяними колесами.

Рудня, як кожне виробництво, що формується в умовах феодального ладу, ще зберігала багато середньовічних рис (частина продукції її не виходила за межі маєтку; на ній використовувалась, крім найманої, праця феодально-залежних селян; її робітники поєднували працю на рудні з працею в сільському господарстві тощо). Рудня — перехідна форма в залізообробному виробництві від дрібної промисловості, ремесла до великої промисловості, мануфактури або початкова форма в роз/195/витку залізообробної мануфактури в Україні. Зародження мануфактури позначилось також на виробництві поташу і селітри, солеварній промисловості тощо.

У XVI — першій половині XVII століть в Україні зростають старі і виникають нові міста. Наприкінці XVI століття тільки на Поділлі налічувалось 37, а в Волинському воєводстві — 68 міст і містечок. У 40-х роках XVII століття в Україні, за деякими даними, було близько 1000 міст і містечок. Містечка були порівняно невеликими поселеннями. Половина містечок Київщини, наприклад, мала по сто і менше дворів. Значна частина містечок, особливо у Східній Україні, була заснована поблизу замків і перебувала під їх захистом. Жителі таких містечок сплачували власникам замків чинш, різні побори і брали участь в обороні замків. А власники надавали їм деякі пільги, зокрема право, хоч і обмежене, на самоврядування. Більшість міщан займалася землеробством і відрізнялася від селян тільки тим, що, за статутами міст, не повинна була відробляти панщини. За сприятливих умов містечка переростали в міста.

Зростали і великі на той час міста: Чернігів і Переяслав на Лівобережній Україні, Луцьк на Волині, Львів, Перемишль, Ярослав у Західній Україні, Кам’янець-Подільський та інші. Від 1552 до 1622 року, тобто за 70 років, число жителів Києва збільшилося в 3,6 раза, Житомира — у 2,5 раза. Зросла питома вага ремісників навіть у середніх і малих містах. У Білій Церкві в 1641 році було 277 ремісників різних професій. Вони становили понад 30 процентів усього населення міста.

В цілому зростання міст свідчило про підвищення їхньої ролі в економічному житті країни, про зміцнення зв’язку міста з селом. Королівські ревізори, що вивчали в той час стан хлібного ринку в західноукраїнських землях, писали: «Хліб, хоч і сплавляють його звідси до Гданська, і тут, в цім краї, знаходить щороку добрий збут, бо міст багато, людей в них досить, і купці приїздять звідусіль».

З другої половини XVI століття в українських містах посилились національний гніт і переслідування православ’я. Польський уряд підтримував польських і німецьких купців та ремісників, допомагав католицькій верхівці утискувати «схизматиків» — українське міщанство. Це виявлялося в тому, що до окремих цехів загалом не приймали українців або ж не давали їм звання майстрів, а учням забороняли ставати підмайстрами, чинили різні перепони в торгівлі. Їх не допускали до посад /196/ у магістратах, примушували проживати в окремих кварталах тощо. «Обтяжені ми, народ руський, — скаржилися на початку XVII століття львівські міщани, — од народу польського ярмом тяжче за єгипетську неволю», «так нас лиш без меча, але гірше ніж мечем з потомств вигублюють, заборонивши нам пожитки і ремесла, обіходів усяких, чим би тільки чоловік не міг би живим бути, того не вільний русин на врожденній землі своїй руській уживати в тім то руськім Львові!» Після Люблінської унії, коли польська шляхта й католицька церква, потяглися на Східну Україну, національно-релігійний гніт посилився й тут.

Важливу роль в економічному житті міст відігравали цехи. Цехові статути регламентували усі сторони виробництва й збуту продукції: кількість підмайстрів і учнів у кожній майстерні, кількість і якість виготовленої продукції, тривалість робочого дня, розмір платні підмайстрів і учнів, строки учнівства і т. д. Правилами статутів утруднювався вступ до цехів нових членів. З цією метою збільшувалися строки учнівства, а від учнів вимагали «чистоти походження». Здобути звання майстра було надзвичайно важко: кандидати мали були давати великий внесок, володіти в місті нерухомим майном тощо. Майстрами, як правило, ставали тільки сини майстрів або їхні родичі. Нарешті, і це найголовніше, увага цехових статутів спрямовувалась на безумовну заборону позацехового ремесла. Виготовлення і збут виробів проголошувались монопольним правом цехових ремісників. Отже, цехові майстри прагнули перетворити цехи в замкнуті спадкові корпорації.

Водночас поглиблення суспільного поділу праці призводило до збільшення кількості позацехових ремісників — так званих партачів. Кількість їх дедалі зростала за рахунок як сільських ремісників, що приходили до міста, так і підмайстрів, які тепер уже не мали можливості стати цеховими майстрами. На початку XVII століття позацехові ремісники у Львові, наприклад, становили 40 відсотків загальної кількості ремісників. Партачі, які оселялися переважно у передмістях, належали здебільшого до пригноблених у Польщі національностей (українці та ін.).

Цехи вперто боролися з партачами за свою монополію. Водночас точилася гостра боротьба між ремісниками всередині цехів. Як відомо, серед цехових майстрів завжди існувала майнова нерівність. Згодом ця нерівність стала ще більшою. Заможні майстри старалися, /197/ всупереч цеховим правилам, якомога збільшити запаси сировини з метою розширення виробництва. Майже в усіх цехах, особливо в тих, що працювали на широкого споживача, з’являвся поділ на «чорних» майстрів, що виконують просту роботу, і на привілейованих. А цехи або окремі ремісники, що стояли ближче до споживача (за місцем у виробничому процесі), прагнули підпорядкувати собі ремісників тих професій, які перебували в менш сприятливих умовах щодо ринку.

Цехові ремісники старалися поставити партачів поза законом. Для цього вони добивалися від магістрату або старост офіційної заборони діяльності партачів, нападали, іноді навіть зі зброєю в руках, на житла партачів, забирали їхні вироби, нівечили верстати та інші знаряддя праці, били й виганяли за місто своїх «ворогів». Це ставило партачів у надзвичайно скрутні умови. Позбавлені (через цехові заборони) можливості продавати свої вироби у місті, а також через брак коштів відправляти їх на далекі ринки вони змушені були звертатися до посередників. Ними ставали насамперед скупники-купці, знайомі з ринком і його потребами.

Такий ступінь в організації ремесла, коли скупник виробів починає платити «кустареві» потрібною йому сировиною, свідчить про певний крок у розвитку капіталістичних відносин. Отже, цехове ремесло під впливом розвитку ринкових зв’язків починало в окремих українських містах виявляти ознаки розкладу. Заможні цехові майстри, а частіше купці, починали поступово перетворюватися в капіталістів, а позацехові ремісники і частково підмайстри — в найманих робітників.

Зародки централізованої, органічної мануфактури треба вбачати і в таких галузях промисловості, як виробництво гармат, відоме в різних містах України. В середині XVI століття, наприклад, львівський майстер Л. Гиря відливав гармати для Львова, Житомира й Кам’янця. Він же відливав дзвони великої ваги.

Про розвиток гарматної справи і взагалі виробництва вогнепальної зброї та боєприпасів в Україні свідчить, зокрема, велика кількість гармат, гаківниць, ядер, що були на озброєнні як окремих магнатів, так і козаків. У 1621 році в одному із замків на Волині налічувалось 320 гаківниць, 90 залізних і 678 олов’яних ядер до гармат. Гармати в Україні відливали з міді, заліза, чавуну. Вони були різними за калібром і призначенням: гаубиці, мортири, кулєврини, фальконети, «органки» тощо.

Тодішня технологія виготовлення гармат була дуже /198/ складною і потребувала вже не ремісничої майстерні в її типовому середньовічному вигляді, а порівняно великого підприємства з обов’язковим поділом праці. Так, підприємство для відливання гармат складалося з ряду відділів: у центральному стояла піч для плавлення металу з відповідними пристроями, звідки метал надходив спеціальними каналами в другий відділ — у форми і т. д. Отже, технологія виготовлення гармати включала в себе ряд окремих складних виробничих операцій, які виконувались відповідними спеціалістами.

Наявність у ряді галузей української промисловості великих підприємств з тільки початковим або вже- виразним поділом праці, застосування найманої робочої сили поряд з працею кріпаків свідчить про народження мануфактури, про появу капіталістичних відносин. Інша річ, що мануфактур було значно менше порівняно з передовими західноєвропейськими країнами, а ринок для виробів набагато вужчий. В Україні, як і на Заході, кадри робітників поповнювалися розореними ремісниками і селянами.

Поява різних видів мануфактурного виробництва в Україні (XVI століття) свідчить про початок кризи дрібної середньовічної промисловості — ремесла, яке неспроможне було задовольнити зростаючі потреби ринку.

Мануфактурне виробництво було засноване на ручній ремісничій техніці. В міру подальшого його розвитку ручна техніка поступалася місцем різним технічним пристроям, а також найпростішим машинам, наприклад водяним млинам.

У цей час в Україні цілком виразно виявилися ознаки територіального поділу праці, а отже, пожвавився процес економічного спілкування між окремими частинами країни. Чітко визначилися, наприклад, райони виробництва зерна. Ними були передусім Галичина й Волинь, а також суміжна з Волинню частина Київщини. Звідси хліб поступав у інші райони України, зокрема в пониззя Дніпра й за кордон. Він використовувався не тільки для безпосереднього споживання, а й для переробки на горілку й пиво.

Районами найбільш розвиненого скотарства були Поділля й Київщина, а також Галичина, Волинь і Південне Лівобережжя. Звідси худоба (особливо воли, яких спеціально ставили на відгодівлю), продукти скотарства — шкури, смухи, лій — відправлялись на близькі й далекі ринки.

У тих місцевостях, де було багато хутряного звіра /199/ (Полісся волинське й київське, Чернігівщина, Переяславщина і пониззя Дніпра), велике економічне значення зберігало мисливство як спеціальний промисел.

Районом виробництва високоякісної солі було Прикарпаття. Рибу, що посідала таке важливе місце в харчуванні населення тих часів, ловили переважно на Київщині, Черкащині, у лівих притоках Дніпра — річках Сулі, Пслі, Ворсклі, Орелі, Самарі, на Запорожжі і в басейні Прип’яті (Полісся).

Чітко визначилися й райони окремих галузей промисловості. Волинь, Північна Київщина (Полісся), Чернігівщина, де були багаті родовища болотної руди, стали районами залізоробної і значною мірою залізообробної промисловості. На Волині рудні зосереджувалися, зокрема, біля Луцька й Житомира, на Київському Поліссі — біля Овруча, а також Радомишля, Ракитного, Чорнобиля. Українське Полісся було також районом широкорозвинутих лісових промислів. Звідси в різні райони України, а також в сусідні країни у величезних розмірах вивозили лісові матеріали: колоди, дошки, клепки, бочки, а також смолу, живицю, дьоготь. На Поліссі значні масиви лісу спалювали на попіл, виробляли шмальцюгу й поташ.

Степова Київщина й частина Лівобережжя (Миргородщина) уславилися виробництвом селітри, Карпати — гірським вівчарством, виробництвом смухів, ковдр, килимів тощо.

Важливу роль у територіальному поділі праці відігравали великі міста, передусім Львів, Київ, Кам’янець-Подільський, Луцьк, Перемишль, кожне з яких мало своє, так би мовити, професійне обличчя.

Отже, на рубежі XVI — XVII століть, незважаючи на несприятливі умови — посилення феодально-кріпосницького гноблення, чужоземне панування, відсутність національної держави — почалося формування українського національного ринку.

Природним наслідком розвитку продуктивних сил, поглиблення суспільного й географічного поділу праці було помітне розширення внутрішньої торгівлі. З’являлися нові торжки, торги, ярмарки. Деякі з них мали значення й для цілої України (наприклад, ярмарки у Львові). На такі багатолюдні ярмарки приїздили купці з українських земель, Польщі, Литви, Росії, Молдавії, Волощини, Угорщини, Туреччини, Греції, західноєвропейських країн. Із східних районів України до Львова приганяли великі гурти волів, привозили шкури, хутро, /200/віск, мед, рибу, різні промислові вироби; із східних країн — шовк, шовкові тканини, прянощі тощо; у Львові купували сукна, полотно, олово, серпи, залізо, казани для виробництва горілки, зброю й багато інших виробів.

Добре відомими сучасникам були ярмарки в Ярославі, центрі торгівлі худобою, яку звідти гонили на захід — у Шльонськ (Сілезія) й далі. Волинські ярмарки славилися хлібом, худобою, салом, шкурами, хмелем, а також продуктами місцевих промислів: хутром, медом, воском, залізом, залізними та дерев’яними виробами, смолою, саморобними сукнами, полотнам, свитами, кожухами.

На київських ярмарках торгували хлібом, худобою, хутром, рибою, сіллю, різними промисловими виробами і східними товарами. Приблизно те ж саме можна сказати про ярмарки в Кам’янці-Подільському.

Поряд з торгами і ярмарками розвивалася міська повсякденна торгівля. У всіх містах були крамниці, часто спеціалізовані. Так, у 1564 році в Кам’янці-Подільському було: торговців — 29, суконників-торговців дорогими сукнами — 9, суконників-торговців простими сукнами — 14, шевців — 22, м’ясних крамниць — 9, пекарів — 56. Це далеко не повна картина. Тут не враховано дуже розвинуту за тих часів торгівлю горілкою, медом, пивом. У середині XVI століття, наприклад, у Києві торгували різними напоями в 58 корчмах, а в Луцьку — у 68 шинках.

Розвиток сільського господарства й промисловості зміцнив економічні зв’язки України із зовнішнім світом — Західною Європою і Сходом. Особливо тривкими були торговельні зв’язки України з Росією, незважаючи на серйозні перешкоди воєнного й політичного характеру. Багато шкоди українсько-російській торгівлі того періоду завдали російсько-литовські війни, що відбувалися в першій чверті XVI століття, Лівонська війна 1558 — 1583 років, польські походи в Росію на початку XVII століття та ін. Під час цих воєн торгівля з Росією або зовсім занепадала, або різко скорочувалася. Другою перешкодою для українсько-російської торгівлі були татарські напади. Татари, за словами сучасника, «щороку нападають, спустошують і плюндрують Росію, Литву, Волощину, Польщу».

З Росії в Україну завозилися головним чином промислові вироби. Російські міста, зазначає сучасник, виготовляли і щедро насичували ринки українських міст /201/ і містечок різними виробами з дерева і металу, привозили також сідла, шаблі, кінську збрую й різного виду зброю. До цього треба додати передусім відоме всьому Заходу й Сходу російське хутро, а також шуби, ножі, коштовні речі тощо. Головним пунктом, куди прибували російські купці, був Київ. Тут, на Подолі, була й російська купецька колонія. З Києва купці роз’їжджалися по українських містах, продаючи свої товари й купуючи місцеві. На російських ринках мали добрий попит українські товари. З України до Росії вивозили шкури (волові, ялові, козячі), худобу, овець, коней, вовну, селітру, поташ, шмальцюгу, рибу, хміль, галицьку сіль, жито, житнє борошно, пшоно, горілку, гончарні вироби. Ці товари продавали переважно на ярмарках Курська, Вязьми, Москви, Ярославля, Нижнього Новгорода, Твері. Значно розширилися торговельні зв’язки Польщі, Литви, а отже, й України з такими країнами Заходу, як Англія, Голландія, що внаслідок швидкого розвитку капіталістичних відносин і зростання міст стали величезним ринком збуту сільськогосподарських продуктів, сировини, деяких напівфабрикатів і хімікалій. Східноєвропейські країни були для Заходу ринком збуту передусім виробів мануфактурної промисловості. В торгівлі України із Заходом основну роль відігравав найбільший на Балтійському морі польський порт Гданськ. Значення Гданська в експортній торгівлі Польщі й Литви почало зростати вже з кінця XV століття, коли турки замкнули фортецями дніпровське гирло й у такий спосіб помітно послабили роль Дніпра як торгової артерії. Відтоді польський уряд став дбати про шлях, який сполучив би Дніпро з Балтійським морем. Коли Сигізмунд III під час польсько-литовського походу в Росію захопив Смоленськ, здавалося, що до цієї мети вже зовсім близько (верхні притоки Дніпра підходять до верхів’я Двіни). Але втрата в 1621 році Риги (внаслідок війни з Швецією) примусила подумати про інший шлях. Тоді виник проект спорудження каналу, який сполучив би Дніпро з Німаном через Березину і Вілію. Однак проект не було здійснено.

У польському експорті через Гданськ на першому місці було зерно, передусім житнє. Вивіз зерна з Польщі в окремі роки XV століття перевищував 10 тисяч лаштів (лашт = 2 т); у першій половині XVI століття він дорівнював 7 тис. лаштів, в другій — іноді досягав 45 тис. лаштів, а в першій половині XVII століття — /202/ 100 тис. лаштів. Проте в польському експорті зерна не виділена його українська частка. Отже, не можна певно сказати, яке саме місце в експорті через Гданськ займав український хліб, але можна припустити, що частка його була велика.

Головними експортерами зерна були шляхта й міщани. Шляхта вивозила зерно не тільки з власного господарства, а й те, що забирала у селян як данину або скуповувала в них.

Багато вивозилося через Гданськ лісових матеріалів і продуктів лісових промислів: бруси, дошки, клепки, барила, щогли, попіл, шмальцюга, поташ тощо. За деякими даними, вже в 1490 році було вивезено понад 7 млн штук колод. Помітне місце в експорті займала й селітра. Суходільними шляхами з України на Захід гнали численні гурти волів, везли селітру, хутро, шкури.

Морськими шляхами (через Гданськ) з Заходу ввозили вина, колоніальні товари, сукно, вичинену шкіру, а суходільними — тканини (шовк, єдваб), різні прикраси, порцеляну, металеві вироби (серпи, коси, замки, дріт), папір, мило, скляні вироби.

Польща, як і країни Західної Європи, пережила в XVI столітті «революцію цін» — тобто значне підвищення цін, зумовлене напливом з Америки в Європу благородних металів, переважно срібла. Періодом найбільшого підвищення цін була друга половина XVI століття. На початку XVII століття цей процес припинився. Ціни підвищилися переважно на продукти харчування. З такого становища скористалася шляхта. Польський уряд став на шлях фіксації цін: знижувалися ціни на товари, що вироблялися в містах або привозилися купцями; ціни ж на продукти сільського господарства не тільки не регламентувались, а їх навіть брали за основу при визначенні вартості предметів міської промисловості. Це негативно позначалося на життєвому рівні ремісників та інших категорій трудящого люду міст, але підвищувало доходи шляхетства. Отже, економічна політика польського уряду, що проводилася в корисливих інтересах шляхти (передусім необмежений імпорт дешевих іноземних товарів), завдавала великої шкоди розвиткові вітчизняної промисловості, затримувала загальний економічний прогрес.

Усе це свідчило про те, що вільному економічному розвиткові України заважали не тільки феодальні пута, а й передусім відсутність власної держави, яка була б спроможна охороняти національні економічні інтереси. /203/Отже, створення держави ставало найголовнішою передумовою подальшого існування українського народу. Всі інші проблеми, у тому числі й церковна, залежали від вирішення основної.

На рубежі XVI — XVII століть становище українського народу значно ускладнилось. Причин тут кілька. По-перше, посилювався тиск польської держави й феодалів, які дивилися на Україну як на свою колонію, а на народ — як на потенціальних кріпаків. До того ж з другої половини XVI століття помітно посилився релігійний гніт. Це пояснювалося тим, що католицизм в Польщі знову набрав сили. Справа в тому, що у XV — першій половині XVI століття католицька церква в Польщі переживала занепад. Це призвело до поширення протестантизму. Впливу протестантизму зазнала й Україна. Результатом цього стало, наприклад, допущення народної мови в церквах, проти чого виступали консерватори, в тому числі такий відомий проповідник, як Іван Вишенський, який застерігав: «Евангеліє і Апостола в церкві на Літургії простою мовою не перевертайте; по Літургії ж для вирозуміння людського просто тлумачте і викладайте; книги церковні всі і устави по-словенськи (церковнослов’янською. — В. Г.) друкуйте» 2. Мабуть, уже «людська», тобто українська, мова поширена була як в церковній службі, так і в проповідях. Іван Вишенський, як бачимо, з нехіттю допускав вживання в церкві української мови, але тільки не в літургії. Отже, реформація принесла в Україну певні зміни в церковному житті, більше того, нове ставлення до живої української мови логічно вело до перетворення її в літературну.



2 Архів ЮЗР, Т. 2. С. 220.



Проте реформація в Польщі вже з середини XVI століття уповільнилась. Контрреформація та запрошення єзуїтів поклали край поширенню реформаційного руху. Люблінська унія 1569 року дала можливість перенести діяльність єзуїтів і в Україну. Невдовзі єзуїти з’явилися майже в усіх значних українських містах. Вони поширювали вплив католицизму через школи, церковні проповіді й літературну полеміку. Єзуїтські школи, до речі, дуже гарно поставлені із суто педагогічної сторони були засновані у Львові, Кам’янці, Луцьку, Вінниці, Фастові, Острозі, Новгород-Сіверському, в інших містах. У цих школах українська молодь, особливо з аристократи та шляхетства, полонізувалась і окатоличувалась. 1610 року відомий український письменник-полеміст, /204/ вчений і церковний діяч М. Смотрицький, який, до речі, й сам під тиском католицизму перейшов згодом в унію, в «Треносі» або «Плачі Східної церкви» уболіває про занепад православної церкви, від якої відвернулись такі «славні доми руських князів... княжата Слуцькі, Заславські, Збаразькі, Вишневецькі, Сангушки, Чарторийські, Пронські, Ружинські, Соломирецькі, Головчинські, Крошинські, Масальські, Горські, Соколинські, Лукомські, Пузини й інші незчисленні, які довго було б вичисляти окремо». Де тепер, запитує він, «родовиті, славні, великомисленні й давні дома по всім світі голосною доброю славою, могутністю і відвагою народа руського (українського. — В. Г.) — Ходкевичі, Глібовичі, Кишки, Сапіги, Дорогостайські, Войни, Воловичі, Зеновичі, Паці, Халецькі, Тишкевичі, Корсаки, Хребтовичі, Тризни, Горностаї, Бокії, Мишки, Гойські, Семашки, Гулевичі, Ярмолинські, Чолганські, Калиновські, Кердеї, Загоровські, Мелешки, Боговитини, Павловичі, Сосновські, Скумини, Потії й інші» 3.

Православна церква в Україні того часу не могла реально протистояти католицизмові, який мав добру підтримку польської держави. Крім того, будучи послабленою ще протестантизмом, вона не могла опертися на допомогу константинопольського патріархату, що теж перебував у стані повного занепаду під владою турків; до того ж, в самій церкві спостерігався розклад, викликаний підлеглістю світській владі, падінням чернечого життя, малокультурністю духівництва тощо. «Представники книжності, літературності, — писав M. C. Грушевський, — почувши, як житє обминає їх, безнадійно опустили руки, навіть не стараючися приноровитися самим і приноровити свою книжність, літературу до тих нових потреб і вимог життя, і в почуттю своєї безсильності й непридатності для суспільності замикалися в свої келії й церкви» 4.



3 Грушевський M. C. Історія України-Руси. Київ; Львів, 1907. Т. 6. С. 598.

4 Грушевський M. C. Культурно-національний рух на Україні в XVI-XVII віці. К., 1919. С. 32.



Що ж могло вберегти православну церкву як духовного пастиря українського народу? До вирішення цього історичного питання вело два шляхи. Перший — зберегти зв’язок з Константинопольським патріархатом й водночас шукати ті сили, які могли б підтримати православну церкву в її скрутний момент. Таку опору право/205/славна церква могла знайти в українській шляхті і міщанстві. Однак шляхта побоювалася такої ролі, бо її економічне і політичне становище так чи інакше прив’язувалось до польської держави, а це вело до втрати своєї релігії і, ясна річ, національності.

Українське міщанство було в кращому, порівняно з шляхетством, становищі. Воно знайшло в собі сили для організації національно-культурного і релігійного руху, репрезентованого братствами. «Братська організація, з львівським братством на чолі, — писав з цього приводу М. С. Грушевський, — стає контрольним органом церкви і суспільства, трибуналом — на перший погляд — в справах релігії і моральності тільки, але в основі своїй трибуналом взагалі, певного рода національним українським правительством» 5. Гуртуючись навколо православної церкви, як національної української інституції в межах Речі Посполитої, братства від суто церковних справ швидко переходять до опіки всієї української національної справи. Вони беруть у свої руки школи, друкарні, літературу, мистецтво, науку тощо. Настав, отже, період національного відродження на основі українського православ’я.



5 Там само. С. 113.



Культурно-національні й релігійні інтереси вимагали твердої політичної та військової підпори. Таку підпору братства і православна церква знайшли в козацтві, яке наприкінці XVI — на початку XVII століть виступало як цілком сформована сила, що поступово доходила до ідеї національно-державного будівництва.

Однак, залишаючись під владою константинопольського патріарха, який фактично був агентом Москви, українська православна церква дедалі більше підпадала під контроль московської, що помітно посилилась, ставши 1589 року самостійною патріархією. Московська церква почала привласнювати собі функції константинопольського патріархату щодо української православної церкви. Цьому сприяла формула «Москва — третій Рим» (перший — власне Рим, другий — Константинополь, третій — Москва), що поширювалася з часу падіння Візантійської імперії, спадкоємцями якої вважали себе московські володарі. «Оскільки «другий Рим» — Константинополь, — влучно зауважує львівський автор Іван Паславський, — з яким традиційно була пов’язана українська церква ще з часів Святого Володимира, упав, а йо/206/го патріархи, потураючи, турецьким інтригам та заграваючи з Москвою, вели явну антиукраїнську політику, то перед українськими церковними діячами постала дилема: або знову Схід в особі нового «третього Риму» (Москва), або Захід в особі «першого Риму» як праісторичного центру Вселенської християнської церкви» 6.

Другий шлях вів до такого вирішення проблеми: українська церква мала б злучитися із західним християнством, а значить, з передовою західною культурою; чим вона спинила б тиск польських католицьких кіл, які намагалися силоміць окатоличити й ополячити український народ. Берестейська унія 1596 року, яку прийняла більша частина ієрархів української церкви, не означала відмови від пишного православного обряду, православної церковної служби, східної літургії, церковнослов’янської мови у богослужінні й народної української — в церковній проповіді. Зберігався також юліанський календар, священникам не заборонялося одружуватись тощо. Нічого страшного для української церкви не було б при визнанні зверхності папи Римського.

Слід погодитись і з аргументом на користь унії І. П. Крип’якевича. «За унію, — пише він, — промовляло також те, що польська держава мусила б змінити своє ставлення до української церкви» 7.

Що ж до історичної перспективи, то греко-католицька церква витримала тяжкі випробування і стала, по суті, єдиною силою, що захистила від ополячення і зберегла національну свідомість західних українців.

Українська ж православна церква, навпаки, підпавши під вплив московської церкви і відродивши в 1620 році з допомогою козацтва і Сагайдачного ієрархію, швидко втратила свою окремішність, а в 1686 році взагалі прийняла повну зверхність московського патріархату. Процес втрати нею національних особливостей було завершено в кінці XVIII століття, коли Катерина II заборонила все те, що відрізняло українську церкву від московської.



6 Паславський І. Між Сходом і Заходом: греко-католицька церква як феномен української національної культури // Дзвін. 1990. № 10. С. 104.

7 Крип’якевич І. Історія України // Дзвін. 1990. № 9. С. 99.



Зауважимо, що все це виявилося в історичній перспективі, а на рубежі XVI — XVII століть розділення української церкви на два ворожих табори — уніатів і /207/ православних — ще більше послаблювало національний опір бездержавного народу, покинутого до того ж своєю аристократією. Виняток становив князь K. К. Острозький (1526 — 1608), який багато зробив для освіти народу, Він заснував чимало шкіл і підтримував тогочасну українську інтелігенцію. З його ім’ям пов’язана славнозвісна Острозька академія, довколо якої гуртувався цвіт української науки. Хоч боротьба між уніатами і православними (цього не слід забувати) «оживила на короткий час культурний, освітній та письменницький рух по обох сторонах, — як вірно зазначив М. Чубатий, — але загалом тяжкими для України були результати боротьби «Русі проти Русі» 8. Протистояння стало більш жорстоким, коли до нього пристали козаки. Ця боротьба неминуче послаблювала як уніатів, так і православних, роблячи обидві сторони «податним грунтом для експансії обох історичних сусідів» 9.



8 Чубатий М. Католицька церква // Українська загальна енциклопедія: В 3 т. Львів; Станіслав; Коломия. Т. 3. С. 905.

9 Там само.



З другої половини XVI століття в Україні починає відроджуватись ідея державності. Вона була актуальною для тих соціальних угруповань, які підтримували князя Костянтина Острозького, голови магнатсько-князівської, аристократичної опозиції. Хоч остання й дотримувалась поміркованих, консервативних соціально-політичних поглядів і відкрито не виступала проти влади Польщі в Україні (більше того, вона була прихильницею державного устрою Польщі), однак прагнула до розширення адміністративної і культурно-релігійної автономії України у складі Речі Посполитої, домагаючись цього лише легальними засобами: поданням петицій королю, сейму, сенату, літературною і видавничою

діяльністю.

Заслуговує на увагу й те, що магнатсько-князівська опозиція на чолі з князем Острозьким прагнула створити таку федерацію удільних українських, польських і російських князівств, де, з одного боку, влада належала б аристократії, а з другого — переважали б православні князівства. Острозький, як відомо, підтримував тісні зв’язки з князем А. Курбським та іншими представниками російської боярсько-князівської опозиції Івану Грозному. Однак соціально-політична програма аристократичної опозиції вже не відповідала новій добі, ставала анахронізмом. Усе це також спонукало її до /208/ угоди з польськими магнатами і врешті-решт до зради національних інтересів.

Надалі серед вищого українського панства все менше знаходимо діячів подібних до К. Острозького, місце борців за віру й народність посідають фігури більш скромні, такі як київський воєвода Адам Кисіль, про якого козаки говорили, що «у нього хоч і руські (українські) кості, але обросли польським м’ясом».

Кращі представники середньої і дрібної української шляхти теж протестували проти національно-релігійного гніту. Частина шляхти дедалі більше зближувалася з козацькою старшиною, формуючи єдину шляхетсько-старшинську опозицію польській владі. Представники шляхетсько-старшинської опозиції не відкидали легальних, сеймових форм опору, проте, не задовольняючись цим, шукали можливості стати на чолі визвольного руху. Саме ці кола повинні були внести у національно-визвольну боротьбу ідею побудови держави. Серед них було ще чимало таких, що вважали можливим здійснити свої плани бодай частково, не пориваючи остаточно з Польщею. Однак реальна дійсність руйнувала ці надії, і кількість прихильників такої програми зменшувалась. Натомість зростало, і досить швидко, число тих, хто звільнення з-під влади Польщі пов’язував з Російською централізованою державою. З серпня 1574 року в зв’язку з виборами короля в Польщі папський нунцій Лаурео повідомляв Ватікан: «Тепер вважають, що за винятком вельмож, які ... ніколи не захочуть в королі такого могутнього сусіда (Івана Грозного. — В. Г.), більша частина народу легко погодиться на обрання московського царя». Лаурео пояснив і причину цього: «Московського царя бажає вся нижча шляхта як польська, так і литовська (українська і білоруська. — В. Г.), вона, прагнучи визволитися од залежності від магнатів, усіма засобами піклується про обрання його» 10. Ці настрої шляхти в цілому мусила враховувати шляхетсько-старшинська опозиція в своїх політичних планах. Отже, українським політикам, які ще не могли ставити питання про повну державну незалежність, потрібно було вибирати одне з двох: або домагатися автономії в межах Речі Посполитої, або взяти курс на Москву, до чого, власне, підштовхувала православна церква.



10 Журнал Министерства народного просвещения. 1862. Т. 222, С. 214.



На початку XVII століття Польща вже не мала сум/209/ніву щодо сили козацтва. Цьому сприяла участь козаків на боці Польщі у війні з Швецією та Росією. В цих умовах польський уряд починає застосовувати щодо козацтва більш гнучку політику, намагаючись відірвати від основної маси старшину і реєстровців, обіцяючи старшині нобілітацію, а козакам збільшення реєстру та різні привілеї. Що ж до основної маси вільного козацтва, то тут польська влада не тільки не давала ніяких обіцянок, а, навпаки, прагнула будь-що знищити цих «свавільників».

Така політика польської влади яскраво проявилася після придушення повстання 1594 — 1596 років. Становище, що склалося потому в Україні, надзвичайно утруднило можливість відкритих виступів. Коронне військо, що стояло в Східній Україні, значно збільшилося. Зросла також чисельність надвірних команд магнатів. Польські урядники робили все для того, щоб «упорядкувати» козацький реєстр, поповнюючи його за рахунок більш заможних, тобто надійніших, на їх погляд, елементів.

Селяни і міщани все частіше втікали на Запорожжя, хоч зробити це було нелегко. Біля острова Хортиці стояла залога реєстрових козаків. Правда, серед реєстровців теж було чимало невдоволених польською владою, вони співчували втікачам і часто-густо тікали разом з ними на Запорожжя. Польська влада стурбовано дивилась на збільшення вільного запорозького козацтва, яке до того ж ускладнювало її відносини з турками.

Влітку 1598 року частина запорожців, обравши собі отаманом Полоуса, одного з керівників повстання 1594 — 1596 років, з’явилась біля Хортиці. Залога тамтешніх реєстровців поставила вимогу перед своїм старшиною Тихоном Байбузою приєднатись до запорожців. Байбуза після деякого вагання погодився *. Запорожці разом з реєстровцями під проводом Полоуса рушили на волость, руйнуючи на своєму шляху шляхетські маєтки. Дійшовши до Дністра, вони повернулись на Запорожжя. Окремі нечисленні загони запорожців досягли Полісся 11. Поява запорожців на волостях не викликала цього разу повстання: далась взнаки страшна втома народу, який зазнав так багато лиха під час повстань 1591 — 1593 і 1594 — 1596 років.



* Тихон Байбуза належав до заможних козаків. Він володів грунтами біля річки Псьол (Tomkiewich Wl. Wiśniowiecki. C. 58).

11 Archiwum Radziwiłłów. C. 138.



Якщо в зносинах із запорожцями польський уряд /210/ додержувався послідовної політики, тобто намагався їх знищити, то по відношенню до реєстровців його політика не була однозначною. З одного боку, він дивився на реєстровців як на дуже важливу силу в своїй міжнародній політиці, а з другого — завжди їх підозрював (і не без підстав) у симпатіях до народного руху.

Наприкінці XVI століття і пізніше польські пани прагнули утримувати реєстр у визначеному сеймом числі (1 тисяча). До цього уряд видавав універсали, але нерідко порушував свої власні інструкції. За браком коштів для найму регулярного війська він не один раз мусив погоджуватись і навіть наполягати на збільшенні реєстрових козаків іноді до кількох тисяч. У таких випадках уряд і польські пани були щедрими на обіцянки, завіряючи, що всі ті, хто вступає до війська, завжди будуть визнаватись реєстровцями. Вони дивилися крізь пальці навіть на тих, кого переслідував суд і на підданих приватних маєтків. Так було, наприклад, у 1600 році, коли, стурбований спробами мултянського воєводи Михайла скинути з молдавського престолу польського ставленика Ієремію Могилу, польський уряд послав до Молдавії коронне військо на чолі з Жолкевським. Разом з Жолкевським до Молдавії вирушили магнати Сенявський, Збаразький, Вишневецький, Ходкевич, Даниловичі, Потоцький та інші з своїми надвірними командами (всього близько 4 тисяч чоловік) 12. Але через те, що цього війська було замало, король, Я. Замойський та Ст. Жолкевський доручили героєві найкращої з козацьких дум, Самійлові Кішці, набрати, крім реєстровців, якомога більше «охочих» козаків і йти з ними до Молдавії. Скориставшись цим, реєстрова старшина подала уряду ряд вимог в інтересах козацтва: скасувати заборони, встановлені для реєстровців після повстання 1596 року, забезпечити їм право володіти грунтами і майном, якими вони користувались до повстання, вивести реєстр з-під юрисдикції королівських урядників, видати війську затриману платню тощо. Уряд обіцяв задовольнити ці вимоги.



12 Kronika Pawła Piaseckiego. C. 161.



Особливу зацікавленість у збільшенні реєстру виявив польський уряд в період Лівонського походу, в якому козацький гетьман Самійло Кішка загинув (1602), а також під час підготовки до походу на Росію. Зупинимось більш докладно на цьому періоді російської істо/211/рії, в якому значну роль судилося відіграти запорозькому козацтву.

Складне соціально-політичне становище, в якому опинилася Росія наприкінці XVI — на початку XVII століття, нездатність царя Бориса Годунова придушити політичну опозицію, а також те потрясіння, якого зазнала країна в зв’язку із страшенним голодом, привернули пильну увагу політичних кіл Речі Посполитої.

У 1601 році в Україні з’явилася загадкова особа. Через два роки, згідно з версією, ця особа, на той час слуга Адама Вишневецького, зятя сандомирського воєводи Юрія Мнішека, на сповіді стверджувала, що є царевичем Дмитром, який нібито врятувався від убивць, котрих, як казали, послав до нього в Углич (в цьому місті в 1591 році помер справжній царевич Дмитро, молодший син Івана Грозного) Борис Годунов. На цьому магнати Адам і його брат Костянтин Вишневецькі з допомогою Юрія Мнішка почали будувати великі політичні плани. По-перше, вони познайомили так званого царевича Дмитра з панським нунцієм у Польщі і ввели його в урядові кола Речі Посполитої. План Дмитра (будемо так його далі називати, обходячись без приставки «лже», яку надала йому офіційна російська історіографія *) підтримали, крім Вишневецьких і Мнішка, краківський біскуп Маційовський та ін. Цей план передбачав почати війну проти Росії, скинути царя Бориса Годунова і заволодіти російським престолом. Але такий план не зустрів одностайної підтримки. Канцлер і великий коронний гетьман Ян Замойський не вважав за можливе починати війну без дозволу сейму. Крім того, Польща, на його думку, не була готова до такої війни.



* Відомий російський історик С. Ф. Платонов, що подав нове для його часу трактування історії Росії початку XVII ст., названої «Смутою», влучно писав з цього приводу: «Для нашої мети немає найменшої потреби зупинятися на питанні про особу першого самозванця. Ким би ми його не називали — справжнім царевичем, Григорієм Отрепьєвим, чи якоюсь третьою особою, — наш погляд на характер народного руху, що було піднято на його користь, не може змінитись: цей рух ясний сам по собі» (Платонов С. Ф. Очерки по истории смуты в Московском государстве XVI — XVII вв. СПб, 1899. С. 251). Як бачимо, С. Ф. Платонов, хоч і називає Дмитра самозванцем, однак для нього не це головне, а передусім те, що Дмитро — особа, яка була прапором народного руху. Вперше в історичній літературі від образливої приставки «лже» до імені цієї історичної постаті відмовився М. І. Костомаров, іменуючи його «названим Дмитром». Останнє прийняв і M. H. Покровський. У сталінські часи історики знов повернулися до найменувань старої російської історіографії — самозванець і Лже-Дмитрій. /212/


Король Сигізмунд III Ваза (1587 — 1632), який мав свої плани щодо московського походу, запропонував, в обхід сейму, компромісне рішення: надати походу Дмитра характер приватної справи, за яку Річ Посполита не може відповідати. Це й було прийнято.

23 квітня 1604 року Дмитра прийняв король, визнавши його царевичем, пообіцяв надавати йому по 40 тисяч злотих на рік з правом набирати шляхетське військо. Водночас Сигізмунд III зв’язав претендента на російський трон низкою важливих обов’язків: Дмитро повинен був, зайнявши престол, передати Речі Посполитій Смоленську і Сіверську землі та сприяти входженню Росії в унію з Річчю Посполитою. Це був план створення величезної федерації слов’янських держав, продовження Кревської і Люблінської уній. Сприймався б він як історично прогресивна подія, якби в основі її не лежало прагнення польського короля накинути свою зверхність на Росію. Цікаво, що в Росії знайшлися сили, які підтримували цей план.

Останнє пояснюється тим, що з часів Івана IV в Московському царстві укріпилося самодержавство в його найбільш жорстокій формі. Цьому відповідала крайня централізація країни, яка душила всі форми самоуправління і взагалі найменший прояв особистої свободи людей. Саме Іваном Грозним створено механізм, за допомогою якого «можна було керувати величезною країною, не підтримуючи, а навпаки, знищуючи паростки демократії» 13. Таким механізмом стала запроваджена Грозним опричнина. Вона, як пише Д. Н. Альшиц, нерозривно пов’язана з самодержавством. Більше того, продовжує він, важко знайти в усій подальшій історії самодержавства періоди, коли б не виявлялося те чи інше з методів управління, що було при опричнині. З допомогою його не тільки укріплювалось кріпосництво, а й придушувались всілякі види децентралізації 14. «Не взагалі з боярами бився цар Іван IV, — не можу відмовити собі в приємності ще раз процитувати слова покійного вже видатного історика Н. Ейдельмана, — а з тими боярами, дворянами, духовними особами, «простолюдинами», хто так чи інакше відстоював старовинні права, стародавньоруські, або, можна сказати, «європейські» 15.



13 Эйдельман Н. «Революция сверху» в России // Наука и жизнь. 1988. № 10. С. 102.

14 Альшиц Д. Н. Начало самодержавия в России. М., 1988. С. 242.

15 Эйдельман Н. «Революция сверху» в России. С. 102. /213/



Іноземний сучасник, німецький вчений і мандрівник Адам Олеарій, дав абсолютно точну характеристику Івану IV: «Цар дбає, — цілком зрозуміло, — про свою велич і стежить за правами величності, як роблять це інші монархи та абсолютні володарі. А саме: він не підлягає законам і може, коли йому заманеться, видавати й установлювати закони й накази. Всі оці закони й накази, нехай би які вони були, приймаються й виконуються без заперечень, ба навіть з тим же послухом, як коли б їх дав сам Бог. Росіяне гадають... що великий князь виконує все з Божої волі. Щоб означати непомильну правду й справедливість у вчинках великого князя, вони мають приказку: «Божих та великого князя слів не можна переінакшувати, але треба виконувати неопусно». Великий князь не тільки призначає й скидає начальство, ба навіть проганяє їх геть і карає їх, коли схоче. Отже, у них точнісінько такі звичаї, що, як каже пророк Данило, були за царя Навуходоносора: він забивав кого хтів, бив кого хтів, підвищував кого хтів, принижував кого хтів» 16.

Репресії, які проводив Іван Грозний, може, й не дуже здивують нашого сучасника, знайомого хоч би з часами сталінського терору, вже не кажучи про інші, якими так багата наша епоха. Проте були вони справді страхітливі. Опричники, загони яких налічували 1000, а потім і 6000 осіб, вбивали, піддавали тортурам, тероризували усіх, хто підозрювався у крамолі. Опричник одягався у все чорне, їздив на вороному коні з чорною збруєю. Чорний колір означав те, що опричник, як чернець, зрікся світу і присвятив своє життя боротьбі з ворогами свого володаря — царя. Це останнє символізували прив’язані до сідла мітла й собача голова: опричник повинен вимітати зраду та висліджувати і загризати як собака ворогів.

За свідченням іноземців, опричниками було знищено 10 тисяч людей. Поминальники Івана Грозного, що розсилалися ним по монастирях і в яких були записані імена страчених, дають менше число — 4 тисячі. Тут зазначені дворяни, бояри, піддячі, дворові люди, ченці і черниці та «інші християни мужського, жіночого й дитячого чину, імена яких ти сам, Господи, знаєш» 17.



16 Цит. за кн.: Малиновський О. Стародавній державний лад східних слов’ян і його пізніші зміни. К., 1929. С. 150.

17 Tам само. С. 155.



Хоч за Бориса Годунова політичний режим у чомусь /214/і пом’якшав, проте в основі своїй зберігав жорстокість, неповагу до особи, повне підкорення її самодержавній владі.

Річ Посполита, на відміну від Росії, не дійшла до такого деспотизму. Як не намагалися перші два польські королі з династії Ваза (Стефан Баторій і Сигізмунд III) спрямувати країну в бік абсолютизму, та їх спроби не мали успіху. Річ Посполита вже у XVI столітті становила таку державу, яку називають іноді «моделлю шляхетської демократії» 18. Ця демократія охоплювала ледве 10 відсотків населення й не поширювалась на міщан і селян, проте вона була привабливою для російського дворянства. Польська шляхта всіляко підкреслювала, що обмежена принципом виборності влада короля, дає їй гарантію особистої свободи і їй не треба братися за зброю, щоб захистити себе від несправедливих зазіхань на права шляхти з боку короля. Виступаючи 1605 року в сеймі, Я. Замойський говорив з гордістю про поляків: «Ми не чули і не читали, щоб вони так королів своїх, як інші, ножами заколювали, кожний польський король помер у своєму ліжку» 19. Не треба думати, що польський король був маріонеткою в руках шляхти, його владу суттєво обмежував лише сейм, але королівській владі у Польщі далеко було до тої, якою була влада московського самодержця. Принципи королівської влади в Польщі, як вірно зауважує польський автор Ю. Геровський, становлять одну з ранніх концепцій, на грунті яких пізніше виросла конституційна монархія 20. Незважаючи, однак, на досить передову державну форму Речі Посполитої, вади цієї шляхетської держави були не менш значні — вона існувала за рахунок необмеженої феодальної сваволі шляхти щодо селянства, а також на гальмуванні розвитку міщанства 21.



18 Геровский Ю. А. Польша среди европейских государств (XVI — XVIII вв.) // Вопр. истории. 1977. № 12. С. 136.

19 Чаплинский В. Органы государственной власти в Польше XVI — XVII веков // Вопр. истории. 1977. № 12. С. 170.

20 Геровский Ю. А. Польша среди европейских государств. С. 137.

21 Там само.



Та як би там не було, а деякі московські бояри і служиле дворянство із заздрістю дивилися на вольності польського шляхетства і мріяли про подібний лад у Росії. Отже, поляки і названий царевич Дмитро йшли в Росію, розраховуючи на значну підтримку місцевого боярства і дворянства. Інші кола населення Росії теж, /215/як побачимо, сподівалися, що Дмитро полегшить їхнє тяжке становище.

Крім обов’язків перед Сигізмундом III, Дмитро мав ще договір з Юрієм Мнішеком, за яким зобов’язувався одружитися на його дочці Марині, віддати їй Новгород і Псков, а самому Юрію Мнішеку заплатити 1 млн злотих. При посередництві папського нунція Рангані Дмитро зв’язався з Ватіканом, таємно прийняв католицтво і зобов’язався сприяти пропаганді останнього в Росії.

Минуло двадцять років від часу закінчення Лівонської війни, в ході якої Річ Посполита намагалась утвердитися на берегах Балтики і продовжити боротьбу з Росією за втрачені землі на Сході. Ватікан підтримував Річ Посполиту, прагнучи поширити з її допомогою католицтво в Росії. Лівонська війна, яка завершилась підписаним у 1583 році перемир’ям, не принесла Польщі бажаних результатів. Через це вона вирішила скористатися внутрішньою боротьбою, що почалася в Росії після смерті Івана Грозного. У 1600 році до Москви був відправлений Лев Сапіга з метою розвідати, чи прийме Годунов унію Польщі з Росією. З унією нічого не вийшло, і ось тепер Річ Посполита знову поверталася до ідеї унії, використовуючи свій козир — «царевича Дмитра». Проекти, що їх висували поляки, пропонували об’єднання обох держав за зразком польсько-литовської унії, або унії на основі обрання на московський трон чи самого Сигізмунда III, чи його сина — Владислава. Останнє поки що було відкладено, і головна роль у планах Речі Посполитої тепер призначалася Дмитрові.

Повернувшись із Кракова, де проходили переговори з Сигізмундом III, до Самбора — резиденції Юрія Мнішека, Дмитро став готуватися до походу в Росію. Збір війська призначено було в Глинянах. У війська Дмитра стала вливатися, шукаючи пригод, шляхта, прибув до нього й загін московських дворян, які раніше втекли до Речі Посполитої і отримали тут маєтки. Відправили посланців на Дон із закликом приєднатися до царевича Дмитра. Із зібраним військом, номінальним головою якого був Юрій Мнішек, Дмитро вирушив на Київ. Неподалік від Дніпра до нього приєдналися, за деякими даними, 2 тисячі запорозьких козаків.

На початку жовтня 1604 року військо Дмитра наблизилось до Києва. З великою затримкою (можливо, через те що К. Острозький, противник походу на Москву, наказав відвести всі пароми через Дніпро) військо змогло переправитись на лівий берег в районі Вишгоро/216/да й вступити на територію Московської держави — Сіверську Україну. Тут Дмитро звернувся до населення з грамотами, які до нас не дійшли, але про їх зміст можна довідатися з пізніших грамот. У грамоті, яку було видано в кінці походу на Москву, Дмитро, наприклад, писав: «Все православне християнство у тиші і спокої і в благоденственному житії учинити хочемо» 22. В іншій грамоті, про яку повідомляє автор повісті «Како восхитити неправдою на Москве царский престол Борис Годунов», Дмитро, звертаючись до «всіх людей, що живуть у містах і селах», обіцяв «велику свою милість і в усіх провинах, що проти нього стояли, пощаду й милосердя, і від темниць звільнення, і від уз позбавлення». Далі він проголошував свій намір «воїнському чину помістя і вотчини дарувати і золотом та сріблом вдовольнити, а гостям і торговим і всяким тяглим людям велику пільгу давати» 23. Як бачимо, Дмитро давав обіцянки найширшим колам жителів Росії.

Населення Сіверської України, як і сусідніх південних околиць російської держави — селяни, міські низи, дрібний служивий люд, — було охоплене невдоволенням, яке ще більш загострилося в останні роки правління царя Бориса Годунова. Люди вимагали перемін. Поява «царевича Дмитра», що закликав до повалення Годунова, була поштовхом, який привів від існуючої напруги до повстання. Нагадаємо, що невдовзі після смерті (травень 1591 року) царевича Дмитра на південних околицях, в тому числі й у Сіверській Україні, ходили чутки про вбивство царевича Годуновим. Уряд Годунова жорстоко карав тих, хто ті чутки поширював. «По всій Україні... множество людей від тортур померло, а декого страчено і язики відрізано, а деякі по темницях умирали» 24. Зрозуміло, що такі жорстокі кари за поширення чуток про вбивство царевича Годуновим спричинились до того, що населення південних околиць з радістю прийняло звістку про його «чудесне спасіння» і появу з військом у Сіверській Україні.

Першим містом на шляху війська Дмитра був Моравськ. Його жителі, які отримали перед тим грамоту від Дмитра, пов’язали воєвод і відкрили фортецю.



22 Цит. за кн.: Маковский Д. П. Первая крестьянская война в России. Смоленск, 1967. С. 282.

23 Русская историческая библиотека. СПб, 1891. Т. 13. С. 158.

24 Зимин А. А. Смерть царевича Дмитрия и Борис Годунов // Вопр. истории. 1978. № 9. С. 110. /217/



З Моравська Дмитро звернувся з грамотами до місцевого населення. Сюди ж стали прибувати загони, в які входили також і ті учасники повстання Хлопка, хто врятувався під час погрому його військами Годунова.

Після Моравська військо Дмитра підступило до Чернігова. Тут також великого опору не було. Дмитро з метою прихилити до себе прибічників Годунова простив воєводу Татєва, якого населення Чернігова видало йому, і прийняв від нього присягу на вірність.

Невдовзі Дмитро підійшов до Новгород-Сіверського. І тут його становище ускладнилось. Воєводою у Новгороді-Сіверському був Петро Басманов, енергійний і здібний воєначальник. Гарнізон складався як з місцевих служивих людей, так і з прибулих із інших міст, в тому числі московських стрільців, приведених самим Басмановим. Заклики здати місто не мали успіху, а спроби захопити його штурмом були відбиті. Дмитро опинився перед неминучою тривалою облогою міста, що не входило до його планів. Однак в цей час почався масовий перехід до Дмитра повсталих проти Годунова міст і сіл. Як переказується в одному з джерел «був бунт у всіх сіверських краях і містах» 25. За якийсь місяць на бік «царевича Дмитра» перейшли Путивль, Рильськ, Сєвськ, Курськ, Кроми.

Тим часом до Новгорода-Сіверського вже підходило відправлене Годуновим військо на чолі з князем Ф. Мстиславським. Але чим ближче воно підходило до супротивника, тим більше виявлялись наслідки агітації на користь Дмитра. До Новгорода-Сіверського військо підійшло вже малобоєздатним. У бою, що відбувся в середині грудня 1604 року, урядове військо зазнало великих втрат (поранено було самого Мстиславського) й почало відступати. Однак Дмитро не зміг розвинути успіх. В його різношерстому війську почався розлад. Найбільш боєздатні частини, що були завербовані у Польщі, не бажали рушати далі. З одного боку, найманцям, які в більшості своїй складалися з шляхтичів, було не по дорозі з повсталими українськими і російськими селянами та міщанами, що приєдналися до війська і ставили перед собою чужі їм соціальні цілі. З іншого — шляхта розчарувалась у можливості багатої здобичі.



25 Чтение в Обществе истории и древностей российских при Моск. ун-те. 1847. № 9. С. 13 — 14.



Між тим, задовольнити шляхту і найманців у Дмитра не було грошей. Після довгих суперечок щодо платні /218/ більша частина шляхетського війська покинула Дмитра. З військом пішов і Юрій Мнішек.

Після їх відходу до Дмитра прибув загін з 12 тис. запорожців. Одержавши таку значну підмогу, Дмитро зняв облогу Новгорода-Сіверського і пішов до Сєвська — центру Комарицької волості *, через який пролягав шлях на Москву, Слідом за Дмитром рухалось царське урядове військо, яке вже передихнуло після поразки під Новгородом-Сіверським. Одним з воєначальників війська, що нараховувало 60 — 70 тисяч чоловік, було призначено В. І. Шуйського, противника Годунова.

21 січня 1605 року біля с. Добриничі, поблизу Сєвська, царське військо розгромило сили претендента на престол. Було знищено значну частину його війська. Запорожці в цьому бою не брали участі. Дмитро з уцілілими вояками втік до Путивля.

Військо Годунова тим часом чинило розправу над населенням Комарицької волості. Відоме джерело «Иное сказание» так описує злодіяння царських карателів: «...А цар Борис гніву і люті сповнився на жителів Комарицької волості, і повелів великим полоном полонити і до кінця опустошити, що розстризі (Дмитру) піддалися і служать, і всіх православних християн шмагати від малого до великого, а декотрих всякими різними муками мучити, також і бити» 26.

Підупавши духом, Дмитро вже ладен був тікати з Путивля до Польщі, але путивляни затримали його. Вони умовляли Дмитра залишитися, боючись, що їм загрожує доля Комарицької волості. Путивляни вимагали від «царевича» продовжувати боротьбу, погрожуючи, що в разі відмови, вони видадуть його Годунову. Оправдуючись, Дмитро скаржився на те, що «війська нині не маю; бачите: все розбито, ледве сам утік, а казна вся моя спорожніла». Свій намір повернутися до Польщі він пояснював потребою найняти нове військо. Путивляни обіцяли зібрати Дмитрові грошей на військо, що й виконали: «І несли йому, скільки хто мав срібла: хто тисячу рублів, хто сто, хто більше, хто менше» 27.



* Комарицька вологость, що межувала з Сіверською Україною, належала до двірських володінь і була заселена переважно біглими селянами та іншим людом, засланим сюди владою. З неї і з Сіверською Україною на користь Годунова збирались великі податки. Незадовго до появи Дмитра тут спалахнуло селянське повстання, жорстоко придушене урядом.

26 Так называемое Иное сказание. СПб, 1907. С. 34.

27 Там само. С. 35 — 36. /219/



Дмитро залишився у Путивлі, що став центром формування нового війська. В Путивлі створювалась нова армія, основу якої становила вже не польська шляхта і найманці, а повсталий служивий люд південних околиць, посадське населення, українські і донські козаки, селяни.

Царське військо після придушення повстання в Комарицькій волості, повернуло до Кром, які вже перейшли на бік Дмитра.

Хоч і було царське військо великим, але воно надовго затрималося біля стін цієї фортеці, що стояла на горі, оточена болотом, і яку неможливо було захопити. Деморалізоване, послаблене сутичками з повстанцями військо Годунова невпинно розпадалося. Частина його розійшлась по домівках, частина перейшла до Дмитра. Залишились, однак, ще значні сили, які продовжували облогу фортеці.

13 квітня 1605 року в умовах повного занепаду своєї влади помер цар Борис Годунов. На трон, що був позбавлений реальної соціальної бази, вступив його син, 16-річний Федір. Доля династії Годунових була вирішена. Заворушення охопили центральні райони країни. 7 травня 1605 року урядове військо перейшло на бік Дмитра. Служиві люди Рязані, Тули, Кашири, а також представники столичного дворянства визнали його царевичем. Підтримка була навіть від таких знатних людей, як П. Басманов, Богдан Бєльський, князі Голіцини та ін. Почався останній етап походу Дмитра на Москву. Фактично вже ніхто йому не чинив опору. Його агенти вбили у Москві Федора Годунова. Шлях до престолу було відкрито. Простий люд Москви, за словами сучасника-іноземця, «почав бунтувати, бажати удачі Дмитру, який наближався до міста».

Тепер, на останній стадії боротьби за владу, боярсько-князівське угруповання капітулювало перед Дмитром й вислало йому назустріч посланців з виявом покори. 20 червня 1605 року він увійшов до Москви і невдовзі вступив на трон під іменем Дмитра І.

Отже, Дмитро І прийшов до влади на хвилі складного за своїм соціальним змістом руху. Як ми знаємо, його підтримували широкі прошарки служивого дворянства, були серед його прибічників і представники боярсько-князівської опозиції, проте основну силу «царевича» становили селяни, міщани, козаки, що вбачали в Годунові уособлення кріпосницьких порядків. Зрозуміло, що такий союз довго тривати не міг. /220/

Сам Дмитро I, ставши царем, відмовився бути простим знаряддям у руках польських панів. Не міг він вести й зовнішню політику в інтересах чужої держави. Через те він фактично відмовився від зобов’язань, які дав Сигізмунду III та Ватікану. Що ж стосується внутрішньої політики Дмитра I, то вона була ще більш складною. Це чітко простежується у його ставленні до боярсько-князівського угруповання. Він розумів, що воно не довго залишиться лояльним до нього. Пізніше, на допиті, його польські прибічники Бужинські повідомили про розмову, яку вони мали з Дмитром І. За їхніми словами, Дмитро запевняв, що коли не знищить боярство, то «мені самому бути ними вбитим; і тільки якщо поб’ю бояр, і тоді що хочу, те чиню» 28.

Політика Дмитра І була для Росії незвичною. Він поспішив закріпити симпатії до себе поміщиків південних околиць, що підтримали його в критичні моменти, й разом з тим намагався поліпшити становище селян. Про це свідчить постанова Боярської думи від 1 лютого 1606 року, яка забороняла розшукувати й повертати селян, що втекли від своїх панів у голодні роки. Цей закон, з одного боку, легалізував становище біглих селян, а з другого — задовольняв інтереси поміщиків південних околиць, які дуже потребували робочої сили й зазивали селян на свої землі.

Дмитро І намагався пом’якшити становище холопів. Постанова думи від 7 січня 1606 року обмежувала можливість повернення бідних людей до кабальних умов. Згідно з цим законом значна частина таких людей отримала волю. За деякими даними закон торкнувся майже чверті всіх кабальних людей. Крім того, Дмитро І в нагороду за допомогу звільнив населення південних околиць від податків.

Збереглися також документи на підтвердження того, що Дмитро І складав проект зведеного судебника, в якому передбачалося відновити селянський вихід. Хоч цього проекту Дмитро І не встиг здійснити, проте чутки про нього, треба думати, дійшли до народу й підсилили віру в Дмитра, як «доброго царя». Не цим хіба пояснюється та жагуча ненависть кріпосників до Дмитра І?



28 Памятники истории смутного времени. М., 1909. С. 24.



Його внутрішня політика, без сумніву, не подобалась, передусім московським боярам. Про це свідчать записки С. Жолкевського, який писав, що бояри (князі Шуйські, /221/ Голіцини та ін.) були Дмитром І невдоволені й бажали бачити на російському троні королевича Владислава 29. Такі самі настрої були у московського боярства і під час правління Шуйського 30.

Викликав Дмитро І незадоволення й у польського короля, відносини між ними загострилися. Король побачив, що Дмитро І не поспішає виконувати свої зобов’язання перед ним.

Політика Дмитра І в цілому залишилась незрозумілою й для призвичаєного до тиранії простого московського люду, якого підбурювали його вороги — бояри. Провокаційну роль зіграла й польська шляхта, загони якої трималися в Москві як завойовники.

17 травня 1606 року в Москві спалахнуло повстання, під час якого Дмитра і багатьох з його оточення було вбито. Боярство, що захопило під час повстання владу, оголосило царем свого ставленика — князя Василія Шуйського.

Правління Шуйського викликало гострий протест з боку селянства, міських низів та козацтва. Незадоволеною боярським правлінням була й значна частина російського дворянства.

Ще під час правління Дмитра І на південних околицях Російської держави, а саме в Сіверській Україні, відбувались народні заворушення. Про це свідчить «Иное сказание»: «Сіверяни і всі бунтівники, котрі під час влади розстриги (Дмитра І) ковтнули крові християнської» 31.



29 Записки гетьмана Жолкевского о Московской войне. СПб, 1871. С. 9 — 10.

30 Назаров В. Д., Флоря Б. И. Крестьянское восстание под предводительством И. Болотникова и Речь Посполитая // Крестьянские войны в России XVII — XVIII веков. Проблемы, поиски, решения. М., 1974. С. 343.

31 Так называемое Иное сказание. С. 98.



Звістка про вбивство Дмитра І і перехід трону до Шуйського викликали на півдні країни велике збудження. Почали поширюватися чутки, що «цар Дмитрій живий». Народний рух посилився. Про це свідчить багато джерел. Так у грамоті патріархів Гермогена та Іова від 1607 року сказано: «...Зібралися тієї ж раніш загиблої Сіверської України севрюки та інших рязанських і українських міст стрільці і козаки, розбійники, злодії, біглі холопи, звабили раніш затьмарену безумством Сіверську Україну, і від тієї України багато й інших міст спокусилося і кров православних християн, як вода, /222/ проливається, називають мертвого лиходія розстригу живим...» 32.

Подібні звістки про події на південних околицях знаходимо в «розрядних книгах»: «Після розтриги сів на державу цар Василій, і в Українних і в Сіверських містах люди забунтували і до розбою вдалися, хреста царю Василію не цілували, воєвод почали і ратних людей побивати і добро їхнє грабувати» 33. Сучасник, іноземець Геркман, теж говорить, що воцаріння Василія Шуйського «викликало сильне невдоволення простого народу багатьох міст, особливо в Сіверській області».

В цей час московське дворянство знову повертається до ідеї запрошення на російський престол польського короля. У повідомленні польського посла Олесницького читаємо: «Москва сама говорить, що поляки сплять, пора би їм уже й прокинутися, швидко б ми з ними під одним королем були. Коли прокотилася чутка, що польські люди (про що часто казали) під Смоленськ прийшли і що їм багато піддалось прикордонних замків, багатьом це було приємно слухати, вони чекали повідомлень, чи правда це, бажаючи приєднатись до війська і піддатися польському королю, до чого дуже прагнули, оскільки їм до смаку польські вольності» 34.

Подібні настрої могли виходити лише, міркують В. Назаров і Б. Флоря, від кіл московського боярства та столичного дворянства, і роблять такий висновок: «Як бачимо, частина самої верхівки панівного класу Росії, деякі представники найбільш значного купецтва протягом 1606 — 1607 рр. почали виявляти прокоролівську позицію, що доходила навіть до рекомендації негайно розпочати відверту інтервенцію» 35.



32 Соловьев С. М. История России c древнейших времен. Кн. 4, т. 7 — 8. М., 1960. С. 474.

33 Маковский Д. П. Первая крестьянская война в России. Смоленск, 1967. С. 307.

34 Назаров В. Д., Флоря Б. Н. Крестьянское восстание... С. 344.

36 Там само.



У таких складних політичних обставинах повстання дедалі поширювалось. Центром руху знову став Путивль, про що писав сучасник, голландець І. Масса: «Путивль — голова і призвідник усіх бунтівних міст». Засланий сюди В. Шуйським на посаду воєводи князь Г. Шаховський збирав навколо себе всі опозиційні елементи. Соціальні прошарки, що зараз виступили проти Шуйського, були переважно ті ж самі, що й рік тому, /223/коли Дмитро І вирушив з того ж Путивля на Москву. Спочатку керівництво рухом було в руках князя Шаховського і дворян. Та коли рух став набирати антифеодального характеру, керівництво перейшло до «великого воєводи царя Дмитрія» — І. Болотникова. В його особі повстанці мали досвідченого й талановитого воєначальника. І. Болотников був військовим слугою князя Телятієвського. Ще молодим він утік до козаків і в одній із сутичок з татарами, потрапив у полон. Проданий у Туреччину на галеру, Болотников, за деякими даними, був звільнений німецькими моряками й опинився згодом у Венеції. Влітку 1606 року повертався із Західної Європи на батьківщину через Сіверську Україну. За словами сучасників, І. Болотников прийшов до Путивля на чолі 10 тисяч запорозьких і донських козаків.

У липні 1606 року з Путивля повстанці вирушили на Москву. Війна досягла найвищого ступеня. Селяни палили боярські та поміщицькі садиби, вбивали їхніх володарів. Міські низи те ж саме робили з представниками царської влади — воєводами, дяками тощо. Виганяючи гнобителів, селяни і міщани оголошували себе. вільними козаками і запроваджували козацькі порядки. Підкреслюючи розміри покозачення населення в той час, один із сучасників писав: «Во всех городах паки казаков из холопей и крестьян намножилось и в каждом городе поделали своих атаманов» 36.

Так звана Смута в Росії була ранньою формою буржуазної революції і коренилася в певному розвитку капіталістичних відносин у країні. Це, зокрема, зародження мануфактури в промисловості, заміна натурального оброку грошовою рентою в сільському господарстві, використання найманої праці тощо 37.



36 Смирнов Н. И. Восстание Болотникова. 1606 — 1607. М., 1951. С. 124.

37 Маковский Д. П. Развитие товарно-денежных отношений в сельском хозяйстве русского государства в XVI веке. Смоленск, 1963.



Цей процес пригальмувався реакційною політикою Івана Грозного. І хоч на початку XVII століття феодально-самодержавна система зазнала стихійноповстанських струсів, однак вони, на жаль, не призвели до змін. Росія не зійшла з проторованого Іваном Грозним шляху, що фатально позначилось на подальшій історії країни. В XVII столітті, пише Д. П. Маковський, «ми бачимо не тільки різкий занепад порівняно з XVI століттям товарно-грошових /224/відносин, торгівлі, а й велике скорочення вільного найму і швидке зростання примусових форм праці 38.

Складність визначення народного руху під час «смути» пов’язана з тим, що тут зіткнулись інтереси різних суспільних сил — міщан, селян, купців, дворян, козаків тощо. Останнє не дає права все це називати селянською війною 39. Однією з активних сил цього руху, як ми знаємо, було козацтво, у тому числі запорозьке, «що за своїм становищем і прагненням було близьким основній масі повстанців» 40. Воно певною мірою замінило буржуазію, яка щойно почала зароджуватися в Росії і ще не стала справжньою керівною силою, такою, якою вона була в західноєвропейських революціях XVI — XVIII століть. Феодалізм в Росії, підкріплений механізмом жорстокої самодержавної влади, виявився сильнішим порівняно з слабкими паростками буржуазних відносин. Країна пішла шляхом дальшого розвитку кріпосницьких порядків.

Поряд з елементами буржуазної революції в Росії водночас проглядалися події, що характеризували спробу частини панівного класу — боярства і дворянства — скинути із себе тягар крайнього самодержавства та при збереженні кріпосництва перетворити Росію на країну «шляхетської демократії» за польським зразком. Але «шляхетська демократія» через відмінність у суспільному розвитку країн не стала для російського дворянства таким магнітом, як свого часу для литовців. «Коли ж, до цього приєднались, — пише Ю. А. Геровський, — релігійні та культурно-політичні протиріччя, треба було зректися мрій про унію» 41.



38 Там само. С. 308.

39 Про це говорить і новіший дослідник цього періоду О. Л. Станіславський. Уява про «Смуту» «як про селянську війну потребує, очевидно, рішучого перегляду». (Станиславский А. Л. Гражданская война в России XVII в. М., 1990. С. 247).

40 Назаров В. Д., Флоря Б. Н. Крестьянское восстание... С. 346.

41 Геровский Ю. А. Польша среди европейских государств. С. 140.



«Смута», хоч і не остаточно, припинилася з початком царювання династії Романових. Виступ Мініна і Пожарського призвів до консервації феодалізму в Росії. Народ, що підтримав їх, за влучним висловом Н. Ейдельмана, «сприяв власному закабалінню». Втручання в російські справи принесло мало доброго й Польщі. Хоч 4 лютого 1610 року, після повалення В. Шуйського, пред/225/ставники російського боярства і дворянства уклали з Сигізмундом III договір про передачу російського трону королевичу Владиславу на умовах обмеження царської влади на їх користь, проте королевичу не судилося стати московським царем. Поляки були, вигнані з Москви. Ці події, як і пізніший похід Владислава на Москву в 1618 роді, надзвичайно загострили відносини між Річчю Посполитою і Росією, що посилювалось анексіями, зробленими поляками в ході війни. «Над Річчю Посполитою, — пише Ю. А. Геровський, — нависла загроза відплати, реальність якої зростала з ростом могутності Російської держави і одночасним послабленням Польщі протягом XVII століття» 42.

В цей час в Україні теж було неспокійно. Події в Росії сприяли піднесенню нової хвилі визвольного руху і тут. Видатна роль у боротьбі народу, як і раніше, належала Запорожжю. Вже під час сейму 1605 року князь Януш Острозький заявив про те, що запорожці розсилають універсали по Україні, закликаючи народ до повстання і збору коштів для купівлі зброї. Острозький наполягав, щоб сейм зобов’язав усіх українських старост об’єднатись і виступити проти запорозьких козаків. «Треба їх відразу придушити, — говорив він, — бо вони швидко беруть гору» 43.

В 1607 році покозачення українського народу знову активізувалося. Населення сіл і міст відмовляється визнавати над собою владу панів і старост, відбувати повинності на їхню користь; обиралися отамани, впроваджувався свій суд тощо. Тоді ж король повідомив сейм про те, що «свавілля брацлавських і корсунських міщан», які «ні до комісії, ні до декретів наших королівських не мають ніякої поваги».

У Корсуні, наприклад, за словами старости Я. Даниловича, були «бунты розмаитые, ростерки и рознення», які перетворились врешті-решт у досить значну «ребелію» (повстання). Коли староста спробував знайти серед корсунців селян-втікачів, щоб повернути їх панам, народ взявся за зброю. Корсунці оголосили, що битимуться до останнього, але втікачів не повернуть. У тих міщан, які відмовлялися визнати себе козаками і взяти участь у повстанні, корсунці відбирали майно і виганяли їх з міста» 44.



42 Там само. С. 144.

43 Жерела до історії України-Руси. Т. 8. Док. 82. С. 110.

44 Volumina legum. T. 2. C. 443.



У зв’язку з тим що покозачення охопило /226/ 1607 року значну частину Східної України, сейм запровадив нові репресії. Була ухвалена спеціальна постанова «Про свавілля україн». Вона наказувала всім староствам покінчити з непокорою підданих, застосувавши військову силу. Гетьмани коронного війська мали допомагати в цьому старостам. Крім того, сейм ухвалив наказ, спрямований безпосередньо проти запорожців. Він підтверджував усі попередні постанови (1580, 1590 і 1601 років) і накази проти козаків 45. Але у панів бракувало часу і коштів на здійснення усіх своїх постанов. 1606 року в Польщі загострилися протиріччя між магнатами і королівською владою, наслідком чого був рокош (збройний виступ магнатів і залежної від них шляхти проти короля). Рокош на якийсь час відвернув увагу польського короля і від Росії. Але вже влітку 1607 року, коли рокошани почали терпіти поразку, польські війська знову вирушили до Росії. Замість загиблого Дмитра І вони висунули нову кандидатуру.

Між тим в Україні визвольна боротьба не вщухала. В січні 1609 року сейм ухвалив новий наказ «Про запорозьких козаків». Він призначив комісарів, зобов’язаних з допомогою коронного війська і реєстровців розбити запорожців і покінчити із заворушеннями в Україні. Проте і на цей раз в уряду не знайшлося коштів для рішучих дій. В листі від 6 вересня 1609 року з Острога князь Януш Острозький писав Сигізмунду III, що шляхта впала у розпач, бо на неї безперервно нападають піддані. Острозький додавав, що був би радий «придушити козацьке свавілля, яке розлилось на Україні», але і він і всі інші цього не зможуть здійснити 46.



45 Там само. С. 443; 447.

46 Жерела до історії України-Руси. Т. 8. Док. 92. С. 121.



Придушені коронним військом і магнатськими командами в одному місці, заворушення спалахували в іншому. Не слід забувати, що в цей час багато козаків повернулось із московського походу і почало енергійно брати участь в українських справах. Сейм видавав щораз нові постанови проти повсталих селян і козаків, оголошував їх поза законом. «Через те що ці люди, — зазначалося, наприклад, в сеймовій ухвалі 1613 року, — не визнають нашої влади і самовільно вийшли з-під юрисдикції своїх панів, вибравши собі старших і суддів, і не хочуть підлягати ніяким судам, крім своїх отаманських, ми касуємо їх юрисдикцію, що суперечить загальному праву, і зобов’язуємо підлягати владі за місцем /227/проживання». Щоб підкріпити цю ухвалу реальною силою, було вирішено розташувати у Східній Україні нові коронні залоги. Начальниками їх сейм призначив місцевих магнатів: С. Жолкевського, який після смерті в 1608 році К. Острозького став київським воєводою, Я. Острозького, В. Калиновського та ін. Восени 1614 року ці начальники вирушили з військом з-під Житомира на Подніпров’я і поставили залоги «від Києва до самих Черкас».

Лише таким способом вдалося повернути деяку частину повсталого селянства під владу панів, проте ненадовго. Наприкінці 1615 року частину жовнірів було виведено з України у зв’язку з походом магнатів у Валахію, де вони хотіли повернути трон своєму ставленикові воєводі Костянтину *.

В цей час (1615 — 1616) визвольний рух знову охопив значну частину Східної України. Король в інструкції сеймикам від 10 січня 1616 року зазначав: «Над Річчю Посполитою знову нависла велика небезпека від козацької сваволі». Число покозачених селян сягало 40 тис. чоловік. На сеймі у вересні 1616 року було оповіщено, що. під владою козаків опинилася значна частина Східної України і що повстанці не визнають польської влади, а «самі обирають урядників та керівників і ніби створюють у великій Речі. Посполитій другу республіку». Сеймові посли говорили: «Одного ще не проголосили поки що козаки — Цезаревого «Divide. et impera» («розділяй і владарюй»). Але скоро дійде і до цього, якщо не доберемо способу своєчасно покінчити з ними». Найкращим способом, на думку послів, мала бути смертна кара з конфіскацією майна для всіх, хто самовільно оголосить себе козаком. Разом з тим Польща мала потребу в козацькій силі, оскільки починалася нова війна з Росією.

1616 року московський уряд послав військо звільнити захоплений поляками Смоленськ. Правлячі кола Польщі вирішили скористатися цим для відновлення воєнних дій. Сейм ухвалив набрати велике військо й вирядити його з королевичем Владиславом на Москву. Організацію походу на Росію утруднювало пожвавлення народного руху в Східній Україні, а також війна з турками.



* Це був виступ проти Туреччини, яка підтримувала Томшу, Костянтинового суперника.



Та все ж у квітні 1617 року одна частина війська на чолі з Владиславом рушила на Москву, а друга, яку /228/очолив Жолкевський, — на Брацлавщину. Вже у дорозі Жолкевського сповістили 4, що до Поділля наближається турецьке військо на чолі з Іскандером-пашою. Жолкевський змінив маршрут і пішов до Дністра. 23 вересня під Яругою з Іскандером-пашою було укладено договір, що полегшило завдання Жолкевського, і він повернув на Білу Церкву. До нього приєдналися надвірні команди Острозького, Збаразького і Даниловича. Під Паволоччю і Трилісами збиралися загони шляхти Київського воєводства. Та Жолкевський не дуже-то поспішав розбити повстанців. Виходячи з того що до них приєдналася значна частина реєстровців (осередком повстання був головним чином район Канева і Черкас), він намагався внести розлад у козацьке середовище і використати суперечності між верхівкою реєстру й козацькими низами. «Я, — хвалися він перед королем, — вже посіяв між ними зерна розбрату: старші у незгоді з черню, бо вони з радістю завели б інші порядки». Жолкевський виношував думку вбити зразу двох зайців — зацікавити козаків війною з Москвою і у такий спосіб вивести їх з України, поклавши край народному рухові і бодай хоч на якийсь час відвернути увагу козаків від походів на турків, що завжди ускладнювало польсько-турецькі відносини 47.



47 Tyszkowski K. Kozaczyzna w wojnach Moskiewskich Zygmunta III (1605 — 1618). W-wa, 1935. C. 28.



Від Білої Церки Жолкевський пішов уздовж річки Росі. Повстанці рушили йому назустріч. Але невдовзі у козацькому таборі сталися переміни. Під тиском реєстрової старшини і заможного козацтва гетьманом реєстру замість Дмитра Барабаша, представника козаків, які займали радикальні позиції щодо польського уряду, було знову обрано Петра Конашевича-Сагайдачного, усунутого перед тим повстанцями з цієї посади. Сагайдачний, відомий як вмілий дипломат почав переговори з Жолкевським. 28 жовтня 1617 року в урочищі Суха Ольшанка, що під Білою Церквою, реєстрова старшина прийняла поставлені Жолкевським умови і підписала відповідну декларацію, за якою зобов’язувалася розігнати всіх, хто, не належачи до реєстру, називає себе козаком. Повстанці мали повернутися під владу своїх панів. Реєстровці, як і раніше, мусили тримати залогу біля дніпровських порогів і наглядати, щоб до запорожців не довозили припасів ні по Дніпру, ні суходолом. /229/Усі «свавільники», які не визнавали цих умов, підлягали смертній карі. Разом з тим старшина діставала право звертатися, на випадок потреби, до сейму з проханням про збільшення реєстру тощо. Результатом досягнутого компромісу був похід Сагайдачного літом наступного року в Росію на допомогу королевичу Владиславу, який на той час перебував у скрутному становищі.

Першим містом, яким заволоділо двадцятитисячне козацьке військо, стали Лівни. Воєвода Микита Черкаський потрапив у полон, а його помічник Петро Данилов загинув. Довідавшись про те, що Владислав з В’язьми вирушив до російської столиці, Сагайдачний теж пішов на Москву. По дорозі козаки захопили, після кількаденної облоги, добре укріплене місто Єлець. Звідси Сагайдачний з боями пішов на Рязанщину, здобуваючи міста Лебедян, Данков, Скопін. Біля міста Михайлова козаки зустріли сильний опір і після двотижневої облоги мусили відступити. Невдалою була також атака Зарайська, проте військові дії козаків на Рязанщині в цілому дуже допомогли польському війську, затримавши мобілізацію сил цього багатого краю, потрібних для оборони Москви.

З Рязанщини Сагайдачний вирушив до Коломни. Йому назустріч було послане військо, яке очолювали князі Д. Пожарський та Г. Волконський. Невдовзі князь Пожарський захворів і за наказом царя повернувся до Москви 48. Волконський спробував протидіяти козакам під час переправи їх через річку Оку, проте козаки, вдало здійснивши переправу, розбили російські загони і рушили каширською дорогою до Москви. Коли їхні загони з’явилися біля Донського монастиря, з Москви проти козаків вийшли московські ратники, але «грех ради наших — говорить літописець — ужасть их взял, и они бою не поставиша» 49. Сагайдачному нічого не заважало йти на з’єднання з Владиславом, який після невдалої облоги Можайська був уже поблизу Москви. 8 жовтня під Тушином Сагайдачний зустрівся з королевичем Владиславом. З’єднані армії пішли на Москву, однак взяти її штурмом не змогли. В той час із Польщі надійшли повідомлення про затримку військової платні. Це значно погіршило ситуацію. Королевич і Сагайдачний вирішили примусити Москву до миру.



48 Максимович М. А. Собр. соч. М., 1876. T. 1. C. 361.

49 Там само. С. 362.



З цією метою /230/ козацькі загони та відділи лісовчиків * здійснювали напади на російські міста. Козаки Сагайдачного, наприклад, захопили Серпухов, потім Калугу. Під Калугою Сагайдачний став головними силами й звідси надсилав загони навіть під Дмитрів, що примусило Москву прискорити укладення перемир’я. Польський історик XVIII століття А. Нарушевич, посилаючись на тогочасні літописи, зазначав, що мир було укладено, «оскільки москалі не здатні були витримати козацьких нападів і, боячись за життя, рятувалися в столиці, чим викликали у місті незадоволення. Михайло (російський цар. — В. Г.), який не міг з’явитися поміж людей без загального нарікання й погроз, мимоволі пішов на згоду» 50. Похід на Москву Владислава викликав побоювання у російського уряду щодо можливості об’єднання внутрішньої опозиції з поляками. Документи свідчать про перехід на бік Владислава цілих міст. Так, у Дорогобужі посадські люди і козаки «государя зрадили, місто Дорогобуж здали королевичу», а дорогобузький воєвода І. Адодуров цілував хрест Владиславу як російському царю. Прибічниками польського королевича були навіть такі люди, як тобольський воєвода князь І. Куракін 51.

1 грудня 1618 року в с. Деуліно між Москвою й Річчю Посполитою було укладено перемир’я на чотирнадцять з половиною років. Річ Посполита, за угодою, утримувала захоплені під час інтервенції Смоленську й Чернігово-Сіверську землі.

Московська «смута» сприяла не тільки зміцненню престижу козацтва в очах Польської держави, а й показала Російському царству, що козаків краще мати за своїх союзників, ніж за ворогів. Тому Москва стала шукати шляхи привернення їх на свій бік. Покладалася надія передусім на православну церкву, яка на той час дуже занепала в Україні.



* Назва загонів польської легкої кінноти, яку організував і очолив шляхтич О. Лісовський. З цим загоном він чинив наїзди на московські землі під час «смути» з 1608 по 1616 рік. Після смерті Лісовського в 1616 році його загони перейшли під оруду С. Чаплинського, а з 1618 року — В. Рогавського. Цього ж року, повернувшись до Польщі, лісовчики наймались на службу до різних європейських дворів. Зіграли певну роль під час Тридцятилітньої війни. Серед лісовчиків було багато українців, у тому числі козаків.

50 Tyszkowski K. Kozaczyzna... C. 49.

51 Станиславский А. Л. Гражданская война в России XVII в. С. 171.



Слушна нагода склалася для цього під час перебу/231/вання в Москві єрусалимського патріарха Феофана, що прибув сюди «за милостенію» і 24 квітня 1619 року взяв учать в обранні московським патріархом Філарета, батька царя Михайла Романова.

Мабуть, не випадково саме на Феофана було покладено місію відновити в Україні православну ієрархію. А зв’язок цієї події з бажанням московського царя наблизити до себе українське козацтво видно хоча б з того, що коли на початку 1620 року Сагайдачний відрядив до Москви посланців на чолі з отаманом Петром Одинцем, то вони були дуже ласкаво прийняті урядом. У Посольському наказі посланці заявили, що «прислали їх все запорозьке військо, гетьман Сагайдачний з товаришами, бити чолом государю, служити головами, як і раніше вони служили попереднім великим російським государям, і в їхніх государських повеліннях були, і на недругів їхніх ходили, і кримські улуси громили...» 52. Закриваючи очі на нещодавній похід козаків на «первопрестольну», а не на кримські улуси, посланців обдарували грішми, дорогими тканинами і шапками, а війську послали «легке жалування» — 300 крб. У наказі думським дякам говорилося, щоб козаки не ображалися «що вони його царської величності очей не бачили, тому що вони прийшли до Москви перед постом, а в піст у великого государя нашого ніякі посли та іноземці не бувають; а нині царська величність їздить молитися по святих місцях». Така незвична для російського уряду чемність виказувала явну зацікавленість його в козацькій приязні. Це підтверджує також грамота П. Сагайдачному і війську від 21 квітня 1620 року, в якій цар писав: «А наперед вас у нашому жалуванні забутих не вчинили, зважаючи по вашій службі. Й ти б, гетьмане Петро, і все Запорозьке військо наше жалування прийняли» 53.

Ці документи не дають можливості з певністю відповісти на запитання: хто був ініціатором переговорів. Однак без Феофана тут не обійшлося.

Із одного документа довідуємось, що єрусалимський патріарх при зустрічі з козаками лаяв їх за похід на Москву «кажучи, що на них лежить за це прокляття, бо Москва — християне» 54.



52 Воссоединение Украины с Россией: документы и материалы. М., 1953. Т. 1. 1620 — 1647. С. 3.

53 Там само. С. 7.

54 Цит. за. кн.: Смолій В. Петро Сагайдачний: воїн, політик, людина // Вітчизна. 1990. № 1. С. 192.



Густинський літопис теж свідчить: /232/ прощаючись з Сагайдачним і козаками, що його супроводжували до м. Буша, Феофан ще раз зупинився на козацько-московських взаєминах «умовляючи їх (козаків — В. Г.), щоб від того часу не ходили на Москву, народ християнський, бранню» 55.

Аби ще більше закріпити зв’язок козаків з православною Москвою, Феофан взявся за відновлення православної ієрархії в Україні. Йому сприяло те, що польський уряд, зацікавлений в козацькій допомозі у зв’язку з наближенням війни з турками, активно не заважав цьому.

Навесні 1620 року Сагайдачний зустрів з почесним козацьким ескортом єрусалимського патріарха Феофана й всіляко сприяв його намірам, які імпонували Сагайдачному як випускникові відомої Острозької школи. На початку жовтня 1620 року Феофан висвятив у Києві Іова Борецького на київського митрополита, а на перемишльського єпископа — Ісайю Копинського. Згодом було висвячено ще чотирьох єпископів на українські й білоруські єпархії, серед них на луцьку — Ісаакія Борисковича. Характерно, що як Іов Борецький, так само й Ісайя Копинський та Ісаакій Борискович не тільки виступали як запеклі вороги уніатства, а й були прибічниками зближення з Москвою. Відновлення православної ієрархії стало для свого часу значною подією. Православна церква знайшла собі в козацтві надійного захисника. Тепер можна було сподіватись, що цей союз посилить надію українського народу на визволення. Але це не виправдалося логікою подальших історичних подій. Як влучно зауважив відомий "вже нам Іван Паславський, «українське православ’я спромоглося бути українським усього лише якихось 66 років (1620 — 1686 рр.) і стало жертвою своєї власної політики безоглядної орієнтації на «єдиновірну православну» Москву, політики, яка в кінцевому підсумку звела нанівець результати кровопролитних визвольних битв середини XVII ст. і спричинила на Україні велику руїну» 56.

Польська влада неприязно дивилася на відновлення православної ієрархії, але активно втручатися в ті справи не могла хоча б тому, що 7 жовтня 1620 року поляки під Цецорою були вщент розбиті турецьким військом і це, ясна річ, змусило польський уряд самому шукати поради в козаків.



55 Максимович М. А. Соб. соч. T. l. C. 368.

56 Паславський І. Між сходом і заходом. С. 106.



Приблизно в той же час відбулася й друга важлива /233/ подія. Гетьман Сагайдачний разом з усім реєстровим військом вступив у Київське братство. Таким чином, Сагайдачний зміцнив союз з православною церквою, а також з міщанством, репрезентованим братствами. Тепер міщанство, духовенство й козацтво сформували єдиний фронт 57, що внесло новий стимул у визвольну боротьбу. «Козацький стяг, — писав Яків Шульгин, — таким робом, став стягом усього південноруського (українського. — В. Г.) народу, і боротьба, що велась козаками з Річчю Посполитою, помалу стала боротьбою не за інтереси самого козацького стану, але за всю Русь (Україну. — В. Г.), за віру і народність» 58.

Разом із загальнонаціональним в Україні тривав й антифеодальний рух, що характеризувався боротьбою за козацькі права селян, яких підтримували рядові реєстрові козаки. Верхівка реєстру, навпаки, противилася масовому покозаченню пригнобленого люду, хоч і виступала проти порушень привілеїв реєстру, а також проти національного і релігійного гніту.

Влітку 1619 року в районі Білої Церкви зібралося понад 10 тис. «свавільних» козаків. Проти них на початку осені вирушили Жолкевський з коронним військом і призначені королем комісари із своїми командами. Вони зустрілися з повстанцями на річці Узені, однак, не зважившись розпочати бій, пішли на переговори. Щоправда, одразу виникла незгода: повстанці вимагали вести переговори на раді, відкрито, а пани — лише з козацькою депутацією. Зрештою, у переговори вступив Сагайдачний із старшиною. В результаті лише деякі з вимог повсталих були прийняті. Жолкевський і комісари згодилися збільшити реєстр до 3 тис. козаків з платнею в 40 тис. злотих у рік, проте із застереженням, що цей пункт набере чинності тільки після затвердження його сеймом. У питанні, де саме мають право проживати козаки, дійшли згоди, що вони можуть жити лише в королівщинах, а не в приватних володіннях. На жаль, старшина також погодилася, що.б усі селяни й козаки, яких не впишуть у новий реєстр, повернулися в підданство до своїх панів. Умови договору до такої міри суперечили прагненням селян і нереєстрових козаків, що оголосити їх було небезпечно.



57 Крип’якевич І. П. Історія України. С. 115.

58 Шульгин Я. Начерк Коліївщини на підставі виданих і невиданих документів 1768 і близших років. Львів. 1898. С. 3.



Тому пани й старшина вирішили оповістити про поширення козацьких прав на всіх повстанців з тим, /234/ щоб, коли ті розійдуться по домівках, скласти 3-тисячний козацький реєстр. Договір цей, підписаний 7 жовтня 1619 року, викликав масове невдоволення. Розповідаючи про це, літописець зауважує: «Конашевич (Сагайдачний) завжди з панами у згоді жив, за те козакам (реєстровим) і добре було, тільки поспільство дуже терпіло» 59. Наприкінці 1619 року, коли Сагайдачний з більшою частиною реєстрових козаків вирушив на Крим, в Україні вибухнуло повстання невключених у реєстр "селян і міщан. Повстанці оголосили Сагайдачного усунутим з посади й обрали гетьманом Яцька Неродича Бородавку, «самого незнатного і найбільш бунтівливого серед них», як висловився Жрлкевський. До повстанців приєдналися реєстрова залога на Запорожжі й запорозькі козаки. Прихильники Сагайдачного утримували Трахтемирів з округою, Бородавка — «південну частину Східної України із Запорожжям. Утворилися два ворогуючі табори. Один, очолений верхівкою реєстру і визнаний польським урядом, стояв за Сагайдачного, другий, з яким, однак, уряд теж мусив рахуватися з огляду на небезпеку війни з Туреччиною, — за Бородавку. Як би ми не хотіли, а соціальне розшарування в середовищі козацтва не можна ігнорувати, бо воно так чи інакше вносило свої корективи в історичні події. Саме в цьому і криється причина ворожнечі між Сагайдачним і Бородавкою, які очолили два протилежних табори з різним розумінням шляхів і методів політичної боротьби.

В цей час надзвичайно ускладнилось міжнародне становище. У Європі тривала Тридцятилітня війна, початок якій поклав вибух національно-визвольної боротьби чеського народу проти австрійських Габсбургів у 1618 році. Поступово майже всі європейські держави включилися у війну. Чехам і їх союзникові семиградському князеві Бетлену Габору загрожувала небезпека як з боку Польщі, так і з боку її ставленика, молдавського воєводи Граціана. Щоб нейтралізувати останнього, Бетлен Габор звернувся до свого сюзерена, турецького султана, по допомогу. Туреччина, не бажаючи посилення впливу Польщі в Молдавії, прагнула замінити Граціана своїм ставлеником Радулом. Таким чином, події, викликані Тридцятилітньою війною, прискорювали воєнний конфлікт між Туреччиною і Річчю Посполитою.



59 Русский Вестник. 1859, Т. 3, кн. 1. Сент. С. 183. /235/


















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.