Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


Попередня     Головна     Наступна





Розділ IX

ЗАПОРОЗЬКЕ КОЗАЦТВО ПІД ЧАС ПОВСТАНЬ 1625, 1630 — 1631 РОКІВ. ЗДОБУТТЯ КОДАКА ЗАПОРОЖЦЯМИ В 1635 РОЦІ. УКРАЇНСЬКІ КОЗАКИ В ТРИДЦЯТИЛІТНІЙ ВІЙНІ



Перед тим як повернутись з-під Хотина на Запорожжя, козаки вирядили до короля своїх посланців. Вони поставили ряд вимог, найголовнішими серед яких були: за всіма не вписаними в реєстр козаками-учасниками війни визнати права на козацькі вольності; дозволити їм мешкати не тільки в королівських, а й в приватних маєтках; надати козакам освоювати нові угіддя. Крім того, посланці вимагали збільшення платні, передачі війську під притулок для поранених і калік м. Бориспіль, заборони розміщати жовнірів на території Київського воєводства 1.

Козаки сподівалися, що уряд врахує їхні видатні заслуги в боротьбі з турками, зважить на жертви, принесені ними, і задовольнить, якщо не всі, то бодай головні їхні вимоги. Проте пам’ять у польських панів у таких випадках була дуже короткою. Вже 18 (28) жовтня 1621 року, тобто всього через два тижні після закінчення війни, польський уряд створив комісію для «упорядкування» реєстру.

Комісарам доручалось: переглянути реєстр і зменшити його до 3 тис. козаків; негайно повернути всіх «виписчиків» під владу панів і старост; оголосити про неможливість збільшення платні реєстру понад затверджені 40 тис. злотих на рік, а також про відмову передати м. Бориспіль, тому що останній є власністю Жолкевських. Реєстровці мусили і надалі утримувати залогу на Запорожжі. Водночас уряд передбачав жорстокі заходи з метою розірвати зв’язок центру України із Запорожжям. За втечу до запорозьких козаків і переправу їм зброї, пороху і свинцю призначалась смертна кара 2.



1 Жерела до історії України-Руси. Т. 8. Док. 152. С. 251 — 252.

2 Там само. Док. 153. С. 252 — 255.



Комісари мали «без розголосу зійтися із Сагайдачним та військовою старшиною» і, обіцяючи їм королівську милість та «особливі дарунки», домогтися, щоб ті на якийсь час збе/271/рігали у повній таємниці постанову комісії про козаків 3. Однак увести в дію цю постанову комісари не могли, бо в їхніх руках не було потрібної в таких випадках реальної сили. Поки що вона була у козаків. Значна частина козацтва, яка брала участь у війні, розташувалась «на постій» у маєтках шляхти Київського воєводства. Ті козаки, що раніше були селянами, і слухати не хотіли про повернення до своїх панів. Вони зберігали військовий лад — сотні, полки і т. д. До них стали приєднуватися польські піддані, також оголошуючи себе козаками. 4 У відповідь на численні нарікання шляхти уряд неодноразово звертався до козацької старшини з вимогою вийти з шляхетських маєтків і розпустити свої загони. Такий наказ, наприклад, було послано 5 січня 1622 року козацькому полковнику Русинському 4. Та урядові накази і розпорядження не діяли. Козаки не тільки не розходились, а й зростали чисельно.

Після смерті Сагайдачного гетьманом було обрано близьку до нього людину Олифера Євстафовича Голуба. Той хоч і належав до заможного козацтва, однак зберігав зв’язки з козацькими низами. «Перемогла, як бачимо, — писав король київському біскупу, — сильна чернь, що не погодилась ні з волею нашою, ні з намірами Речі Посполитої, які спиралися на колишні постанови про козаків» 5.

Наявність великого козацького війська, яке складалося в значній своїй частині з колишніх кріпаків, становило значну небезпеку пануванню польської шляхти у Східній Україні. Жителі багатьох сіл і міст оголошували себе козаками, пани ніяк не могли повернути їх «у послушенство» — надто притягальним було козацьке військо, яке тут стояло. На сеймі 1623 року магнати Східної України з незадоволенням і люттю говорили про все це і вимагали негайної збройної розправи з козаками. Сенатор Ю. Збаразький оголосив: «Не втихомирювати треба це лихо, а спекатися від нього» 6.



3 Там само. С. 255.

4 Там само. Док. 154. С. 255 — 256.

5 Там cамо. Док. 159. С. 261; Док. 167. С. 267.

6 Listy ks J. Zbarazkiego. C. 77 — 79.



Сейм в ультимативній формі запропонував козакам скоротити свою чисельність до 5 тис, чоловік, а іншим повернутися до своїх панів. Водночас було вирішено набрати і розквартирувати у Східній Україні нові частини /272/кварцяного війська (гусар, піхоти і так званих вибранців — усього 3500 чоловік) 7.

Проте здійснити це сейм аж ніяк не міг — у державній казні не було, як звичайно, коштів для набору кварцяного війська, а магнати Східної України не наважувались виступити проти козаків лише з надвірними командами. В одному зі своїх пізніших послань князь Ю. Збаразький писав, що сила козаків не тільки в їхньому війську, а й в тім, що їх «відверто і потай підтримує майже вся Київська земля і Біла Русь» 8.

Покозачення охоплювало дедалі нові місцевості. Чисельність козацького війська безперервно зростала. У королівській інструкції сеймикам, виданої наприкінці 1625 року перед скликанням нового сейму, говорилось, що козаки на Україні, «за всіма відомостями, забувши відданість і підданство своє, засновують собі удільну Річ Посполиту, заміряються на життя і маєтки невинних людей (шляхти). Вся Україна під їхньою владою, шляхтич у домі своїм не вільний, в містах і містечках його королівської милості вся управа їх, вони привласнили собі усю владу і видають свої закони... Не один шляхетський дім зганьблено, знеславлено, скривавлено власними підданими, що називають себе козаками» 9. На доказ того, що козаки створюють собі на Україні «окрему державу», інструкція посилалась на те, що вони мають зносини «з Москвою через послів» (мається на увазі реєстровий полковник Іван Гиря, відправлений козаками до Москви у лютому 1625 року) 10 і «оголошують війну і мир на власний розсуд» 11.

Влітку 1625 року уряд спромігся зібрати проти козаків досить значні сили. 15 вересня на чолі коронного війська на Україну зі своєї ставки в м. Барі (Поділля) вирушив з військом новий коронний гетьман Станіслав Конєцпольський *. Йому було також підпорядковане посполите рушення українських воєводств (близько 30 тисяч чоловік) 12.



7 Жерела до історії України-Руси. Т. 8. Док. 175. С. 282 — 283.

8 Там само. Док. 179. С. 287 — 288.

9 Воссоединение Украины c Россией: Сб. док. Т. 1. Док. 32. С. 63; Жерела... Т. 8. Док. 178. С. 285.

10 Воссоединение Украины c Россией... Т. 1. Док. 24. С. 50 — 51.

11 Там само. Док. 32. С. 63.

* Станіслав Конєцпольський невдовзі перед тим був викуплений з турецького полону.

12 Воссоединение Украины c Россией. Т. 1. Док. 27. С. 56; Док. 30. С. 61. /273/



Таким чином, сили Конєцпольського не поступались тим, які свого часу були у поляків під Хотином 13. Невдовзі до Конєцпольського приєдналися зі своїми загонами східноукраїнські магнати, багато з яких виступали як королівські комісари — князь К. Вишневецький, X. Замойський, князь Ю. Заславський, С. Потоцький, А. Калиновський, Ян Данилович, М. Казановський, В. Тишкевич и. Комісарам, «вельможним особам тамтешніх країв», доручалось разом з коронним гетьманом «використати будь-які засоби, які могли б бути здатними для придушення свавілля» 15. Князь Ю. Збаразький, позбавлений можливості негайно приєднатися до Конєцпольського, відрядив до нього князя Четвертинського. «Сам добре знаєш, ваша мость, — писав Збаразький Конєцпольському, — що тобі доведеться не словами і не трактатами... а зброєю чинити справедливість». Разом з тим він прохав Конєцпольського взяти під свою опіку його маєтки у Східній Україні 16.

У 20-х числах жовтня польське військо переправилось на лівий берег Південного Бугу і через Паволоч рушило на Білу Церкву. Район Білої Церкви, Канева, Корсуня, Черкас і Чигирина був головним місцем зосередження козацтва. Однак перед появою коронного війська на річці Росі козаки ще не були об’єднані. Цьому заважали спеціальні протиріччя в їхньому середовищі та різні політичні цілі, які ставили перед собою окремі групи. Особливо це відчувалось на Запорожжі. Прихильників поміркованої позиції щодо польських панів очолював тут славнозвісний реєстровий полковник Михайло Дорошенко, який в минулому був у щирих стосунках із Сагайдачним, а останній, як ми знаємо, був мудрим дипломатом і вважав, що рано ще підіймати зброю на Польщу.



13 За деякими відомостями, всього під проводом Конєцпольського було 50 тис. чоловік. Див. повідомлення сєвських воєвод до Москви від 6 липня 1625 року (Воссоединение Украины c Россией. Сб. док. Т. 1. Док. 26. С. 55).

14 Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси. Вып. 2. С. 130, 132, 134.

15 Воссоединение Украины с Россией. Т. 1. Док. 32. С. 63.

16 Державна публічна бібліотека України (Рукописний відділ). Фонд 4. Док. 241. Арк. 605.



Супротивників такої тактики репрезентував запорожець Марко Жмайло. Під час боротьби гору брала то одна, то друга сторона, що виявлялось, зокрема, в постійній зміні гетьманів. По-первах гетьманом був обраний Дорошенко, а пізніше, з часу появи коронних військ, ним /274/ став Жмайло. Загалом козаків на Запорожжі після об’єднання реєстровців із запорожцями налічувалось близько 6 тис. чоловік. Запорожці закликали до себе на підмогу донських козаків. У разі поразки в майбутній війні з панами вони мали намір перейти в Росію на вільні землі. Севські воєводи, зі слів українських втікачів, повідомляли Москву в липні 1625 року: «Запорозькі ж, государю, черкаси... з Дону твоїх государевих козаків до себе на підмогу покликали... А тільки-но у запорозьких черкас сили не стане битися з ляхами, то запорозькі, государю, черкаси всі хочуть переїхати на твоє государеве цареве... ім’я» 17.

11 жовтня коронне військо підійшло до Канева. У місті було всього десь до 3 тисяч козаків. Не бажаючи підкоритися панам, вони вийшли з міста і попрямували до Черкас, куди сходилися козаки з інших міст. З Черкас вони вирушили далі на південь, до Запорожжя. У гирлі річки Цибульника, правої притоки Дніпра, в с. Таборище козаки зустрілися із запорожцями під проводом _Жмайла, що йшли їм на підмогу. Жмайло віз із Запорожжя артилерію. У с. Таборище, за милю від містечка Крилова, козаки заклали табір 18. Загалом тут зібралося близько 20 тис. повстанців 19.

Коронне військо поспішало до Таборища. По дорозі воно без жалю вбивало людей і спустошувало села і містечка. Путивльські воєводи повідомляли в Москву: «В литовських містах козаків поляки багатьох побили і міста їхні козацькі розорили» 20. 24 жовтня Конєцпольський підійшов з військом до Крилова, звідки відрядив комісарів до козаків з вимогою визнати постанову сейму про скорочення реєстру до 5 тис. і про повернення всіх інших під владу панів. Увечері до Конєцпольського з відповіддю з’явилось 13 козацьких старшин. Вони заявили, що козаки не бажають виконувати жодного пункту з сеймових умов. Розлючений такою відповіддю, Конєцпольський затримав старшин в польському таборі і, вихваляючись, заявив: «Ви невдовзі випробуєте силу наших шабель на своїх головах» 21.



17 Воссоединение Украины с Россией. Т. 1. Док. 26. С. 55.

18 Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси. Вып. 2. С. 133. Залишки земляного валу в с. Тобурище (сучасна назва) зберігаються і донині.

19 Воссоединение Украины с Россией. Т. 1. Док. 31. С. 62.

20 Там само.

21 Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси. Вып. 2. С. 133.



Конєцпольський, затримуючи /275/ старшин, прагнув раптово напасти на козацький табір. На світанку 25 жовтня він кинув свої сили на козаків. Широкий степ, розповідав сучасник, весь укрився військами 22. Всередині рухались коронне військо з Конєцпольським і загони посполитого рушення на чолі зі Збаразьким. Правим крилом командував київський воєвода Хома Замойський, лівим — галицький каштелян Мартин Казановський. Наблизившись до козацького табору, польське військо навалилось на нього всіма своїми силами. Артилерія почала шалено обстрілювати козаків. Але козаки не тільки витримали натиск ворога, а й завдали йому удару у відповідь. Великої шкоди заподіяла полякам козацька кіннота, що була схована в яру. Розгорнувшись у лаву, вона несподівано атакувала правий фланг ворога.

Лютий бій ішов на лівому крилі ворожого війська. Помітивши, що кут козацького війська погано захищений, Казановський кинув туди свої частини. Увірватись до табору, проте, йому не вдалось. «Козаки, — переказував самовидець, — відбивали кожен новий приступ рясними залпами» 23.

Бій тривав цілий день. Увечері, коли настала темрява, Конєцпольський відвів своє військо на старі позиції.

Протягом всього, наступного дня поляки готувалися до нового штурму. Жовніри плели туруси з хмизу, припасали порох і кулі. Вночі до козаків перебіг один польський жовнір, який повідомив про підготовку поляками штурму 24. Тієї ж ночі козацьке військо потай покинуло табір біля Крилова і вирушило на схід, до озера Россоховатого. Переправившись у двох місцях через це довге і вузьке озеро, військо зупинилось коло наступного — Курукового озера *. Біля першої переправи для захисту козаки залишили 1500, а біля другої — 2000 чоловік кінних і піших. Поставивши свої вози уздовж берега Курукового озера у вигляді півмісяця, вони стали шукати місце для табору. Найбільш вигідним виявився простір між озером і залишками старого городища. До цього місця підходило болото, покрите рясною травою, воно могло статті пасткою для ворога.



22 Там само. С. 134.

23 Там само. С. 135.

24 Там само.

* Курукове озеро було на правому березі Дніпра, напроти Кременчука. (Мемуары ... С. 136).



Часу для влаштування табору лишалось обмаль. Конєцпольський тієї ж ночі, з 30 на 31 жовтня, довідавшись /276/про вихід козаків з-під Крилова, послав за ними в погоню кінноту під орудою С. Потоцького. Біля першої ж переправи Потоцький наштовхнувся на засідку. Козаки, підпустивши близько польську кінноту, зустріли її шаленою стріляниною. Однак Потоцький заволодів переправою. Другу переправу він не спромігся подолати і став чекати допомоги. Коли ж ця допомога надійшла, він разом з нею завзято кинувся на козаків. Ті змушені були відступити. Але біля самого козацького табору піхота і кіннота поляків потрапили в багно, до того ж козаки відкрили по ворогу вогонь. «Від козацьких самопалів, — писав Пясецький, — полягло чимало польської кінноти, а особливо іноземної піхоти» 25.

Через кілька днів випав перший сніг. Наближення зими і чималі втрати змусили Конєцпольського розпочати з козаками переговори. 1 листопада в козацький табір прибули польські посланці. Під час переговорів 5 листопада в козацькому таборі зчинився переворот: від Жмайла було відібрано булаву (подальша його доля невідома). Гетьманом обрали Михайла Дорошенка. Наступного дня Дорошенко з старшиною прибув до Конєцпольського. Підписана тут угода, відома в літературі як Куруківський договір, передбачала такі пункти: реєстр збільшувався до 6 тис. чоловік (це було поступкою козацтву). Формування реєстру мало закінчитись не пізніше 18 грудня 1625 року, тобто за шість тижнів; реєстр при цьому треба було подати до коронного скарбу, а копії — старостам. Формування реєстру, як зазначалось у договорі, потрібно було для того, щоб польська влада мала «можливість заохотити більш здатних до успішної служби Речі Посполитій» 26. Аби уникнути ускладнень, добір козаків для реєстру треба було здійснити не на місці, а лише тоді, коли вони розійдуться по домівках. Платня реєстру призначалась у розмірі 60 тис. злотих на рік, тобто по 10 злотих на козака. Старшинам, щоб вони краще виконували свої обов’язки «на службі його королевській милості і Речі Посполитій», платня, порівняно з козаками, була набагато підвищена *.



25 Kronika Pawla Piaseckiego. C. 321.

26 Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси. Вып 2. С. 144.

* Договір призначав старшині таку платню: старшому реєстру — 500 злотих на рік, військовому судді — 100, обозному — 100, шістьом полковникам — по 50, шістдесяти сотникам — по 50.



Старшини зобов’язувались не потурати козакам («не допускати са/277/мовыльних рад і не скликати виписаних з реєстру козаків») і негайно придушувати «усяке свавілля і непослух» 27. Реєстровці, що мешкали в приватновласницьких маєтках, повинні були виїхати звідти протягом 12 тижнів. Залишитись там вони могли тільки за умови послуху власникам і згоди останніх. Всім учасникам повстання договір оголошував амністію.

Інші пункти угоди стосувались Запорожжя, Реєстрові зобов’язувались тримати на Запорожжі («на Низу, за порогами») залогу в 1000 або й більше козаків «у зв’язку з обставинами» *. Обов’язок наглядати за виконанням служби залогою покладався на старшого реєстру. Старшина також була зобов’язана спалити човни на Запорожжі і забороняти всілякі зв’язки по Дніпру між волостями і Запорожжям 28. Для того щоб забезпечити укладення реєстру в призначеному договором розмірі, Конєцпольський залишив у Придніпров’ї під орудою Казановського 15-тисячне військо. Воно мало розміститися у Києві, Василькові, Трипіллі, Ржищеві, Стайках, Фастові і стояти доти, поки «козаки розберуться в 6 тис.» 29.

Незабаром після Курукова старшини заходилися складати реєстр. Разом з польськими комісарами і жовнірами вони їздили по селах і містах і вибирали людей для реєстру. До нього потрапляли тільки «ліпші люди», тобто ті, хто мав певне майно, необхідне для належного відбування військової служби 30.



27 Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси. Вып. 2. С. 143.

* Інші реєстровці, які не потрапили до залоги, повинні були виступити по першому наказу коронних гетьманів «на допомогу регулярному війську або туди, куди буде потрібно» (Мемуары С. 145).

28 Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси. Вып 2 С. 143 — 147; Акты ЮЗР. Ч. 3, т. 1. Док. 78. С. 285 — 291.

29 Воссоединение Украины c Россией. Т. 1. Док. 31. С. 62 (Повідомлення Путивльського воєводи).

30 Там само.



Формування реєстру було складною справою. Заворушення у Східній Україні не вщухали. Якась частина козаків, що не мала ніяких надій потрапити до реєстру, сподівалася на допомогу з боку російського уряду. Посланець київського митрополита Іова Борецького священик Филип, що їхав до Москви наприкінці 1625 року, говорив царським воєводам: «А котрих ото... людей від козацтва відставляють, і ті козаки всі мислять посилати бити чолом тобі, государю... щоб ти, государю, пожалував їх, велів їм допомогу вчинити своїми государевими /278/людьми на поляків. І вони ото, козаки, стануть служити тобі, государю, і міста литовські стануть очищати в твоє государеве ім’я» 31.

Реєстр було укладено в зазначений договором час і передано польським комісарам в Києві. Приблизно тоді ж на Україні було засновано шість реєстрових полків: Київський, Переяславський, Білоцерківський, Корсунський, Канівський і Черкаський. Полки мали назву міста, де перебувала управа полку і жила старшина на чолі з полковником. Полк поділявся на сотні на чолі з сотником. Артилерія реєстру зі всією обслугою і ремісниками (гармаші, фурмани, ковалі, столяри, лимарі і т. д.), а також військова музика — сурмачі, барабанщики тощо розташовувались у Каневі 32.

Навесні 1626 року гетьман Михайло Дорошенко з реєстровими козаками, набраними з різних полків, вирушив на Запорожжя. Він повинен був у присутності представників коронного гетьмана виконати умову Куруківського договору щодо запорожців. Але Дорошенко не поспішав це робити. На Запорожжі реєстровці спалили лише частину човнів, головним чином призначених для рибальства. Незабаром, під тиском запорожців, вони відступили до Хортиці. Залишивши тут залогу у 1000 чоловік, «людей, вибраних» на чолі з полковником Іваном Кулагою, Дорошенко з рештою реєстровців повернувся на волость 33. В листі турецькому каймакану (начальнику турецьких військ у Криму) він з явним перебільшенням писав, що реєстровці нібито «тамошніх свавільників (запорожців) одних побили, других взяли в полон і спалили всі човни» 34.



31 Там само.

32 Жерела до історії України-Руси. Т. 8. Док. 185. С. 296 та Док. 188. С. 301.

33 Там само. Док. 184. С. 293 — 294. Лист М. Дорошенка Ст. Конєцпольському (весна 1626 р.).

34 Там само. Док, 186. С. 298. Лист від 5 травня 1626 р.



Після укладення Куруківського договору ще більше посилився тиск польської влади на український народ. Польські пани збільшували податки залежного від них населення. Багато козаків було покріпачено, а їхнє майно і грунти відібрані на користь шляхти. Різні кривди і насильства посилювались бешкетами польських жовнірів, розташованих в містах і містечках України. Львівський літописець писав, що жовніри в цей час на Украї/279/ні «кривди нестерпні чинили, людей без подання причини забиваючи» 35.

Утисків, обмежень і свавілля не уникнули і реєстровці. Коронний гетьман Конєцпольський, наприклад, використовував реєстрових козаків для оборони своїх маєтків від татар тощо. У проханні до сейму реєстровці в 1627 році скаржились «на велику кривду» з боку місцевих панів, які відбирають майно, б’ють і мордують козаків. Реєстровці нарікали на те, що не можуть знайти захисту від цих насильств. Старшина з свого боку додавала, що місцева шляхта не дозволяє їй торгувати, закладати промисли і мати шинки 36. Вона заявляла, що військо не виконуватиме свої обов’язки, поки не буде покладено край утискам. Старшина наполягала на тому, що для підтримання боєздатності реєстрового війська треба обов’язково дозволити замість померлих козаків вписувати в реєстр «придатних і заслужених виписчиків» 37. Однак тут же вона зауважувала, що знайти таких виписчиків буде нелегко, бо вони «вже так пограбовані і сплюндровані своїми панами, що. лишилися тільки хіба що з душею» 38. Тоді ж старшина прохала уряд видати війську порох і свинець, збільшити платню і т. д.39

Пограбовані і переслідувані польськими магнатами селяни, міщани і козаки втікали на Запорожжя і в Росію. В травні 1629 року урядовий комісар реєстру Хмелецький писав королю: «На Запорожжі зібралось козаків майже стільки, скільки їх було під Хотином, або навіть більше» 40.

До запорожців приєднувались і реєстрові козаки.

У 1628 році під час походу в Крим на допомогу хану Шагін-Гірею помер гетьман реєстровців Михайло Дорошенко. На його місце старшина висунула Григорія Чорного. Кандидатура Чорного була найбільш придатною для уряду, і він поспішив затвердити його 41.



35 Історія України в документах і матеріалах. Т. 3. Док. 68. С. 86.

36 Жерела до історії України-Руси. Т. 8. Док. 188. С. 302.

37 Там само. Док. 187. С. 299.

38 Там само. Т. 8. Док. 190. С. 304.

39 Там само. Док. 185. С. 295 — 296.

40 Ukrainne sprawy. C. 86.

41 Kronika Pawla Piaseckiego. C. 346.



Чорний придушував усякий вияв невдоволення з боку козаків. Наприкінці 1629 року на територію Східної України, головним чином у Київське воєводство, знов було введено частини кварцяного війська, які щойно повернулися з /280/ шведського походу *. Повернення жовнірів означало не тільки відновлення свавілля і бешкетів. Кварцяне військо було водночас тією каральною силою, яка негайно приходила на підмогу польським панам для придушення всяких виступів українського народу.

Розквартирування кварцяного війська посилило протест народу України. Множились напади на загони жовнірів.

Як завжди на допомогу народу прийшло запорозьке козацтво. Ще 1629 року частина тих реєстровців, що приєднались до запорожців, оголосила гетьмана Чорного позбавленим булави і обрала на його місце Левка Івановича 42. Тоді Чорний оповістив про виключення з війська всіх тих реєстровців, що втекли до запорожців, прийняв унію і дав клятву вести смертельну боротьбу з вільним козацтвом *.

Перед самою появою кварцяного війська на Україні Левка Івановича, як людину нерішучу, було звільнено козаками від гетьманства. На його місце обрали енергійного і талановитого Тараса Федоровича (Трясило) **.



* Кварцяне військо було виведене з України в Прибалтику 1626 року у зв’язку з поновленням польсько-шведської війни.

42 Ukrainne sprawy. C. 184.

* На сеймі, по смерті Чорного, Конецпольський так висловився про нього: «Хотів, бідолаха, так виконувати свої обов’язки гетьмана, щоб сеймові постанови були ретельно виконані.., сподіваючись у такий спосіб заслужити королівську милість собі і всьому (реєстровому) війську».

** Сучасні українські історики діаспори О. Баран і Г. Гаєцький вперше дослідили походження цього славного ватажка запорозького козацтва. Спираючись на деякі польські відомості, а саме на документи королівського суду від 1647 року, де його називають татарином з Криму Усаном або Хасаном, вищезгадані історики наводять ще й такі відомості про його походження: під час московської кампанії (1618 р.) Хасан стає козаком і приймає православ’я під ім’ям Тараса. Він швидко здобуває славу серед козацтва, і вже 10 червня 1620 року папський нунцій писав: «5000 козаків прийшли з Чорного моря, перейшовши кордон Угорщини, і вступили на службу до імператора на чолі з відомим капітаном Гасаном Тарасом». Тарас став відомим воєначальником найманих австрійським цісарем козацьких загонів, що брали активну участь в Тридцятилітній війні. Досвід, який він здобув під час цієї війни, дуже прислужився у визвольних змаганнях в Україні. О. Баран і Г. Гаєцький вважають, що під час гетьманства Тараса Трясила в козацьких військах з’являється козацька кавалерія, яка разом з пішими військами починає відігравати важливу роль. Змінилася навіть офіційна назва війська Трясила. Тепер воно зветься «козацька кавалерія і інфантерія» (Baran A., Gajecky G. The cossacks in the thirty years war. C. 73 — 74; Також: Gajecky G. Origins of Taras Triasylo // Harvard Ukrainian Studies. Vol. 5/6. C. 354 — 357). /281/



У квітні 1630 року козаки на чолі з Трясилом вирушили з Січі на волость. Їхнє військо налічувало близько 10 тис. козаків піших та кінних і везло з собою гармати. Трясило звернувся до українського народу з універсалом, закликаючи його повстати проти поневолювачів і вигнати жовнірів. До запорозького війська, що рушило в напрямку Черкас, стали приєднуватися селяни, міщани і козаки з різних міст Східної України. Севські воєводи доповідали в Москву: «А в яких... містечках запорозькі козаки жили по домівках, і нині... ті всі козаки із тих містечок ідуть в схід до гетьмана до Тараса і до козаків у місто Черкаси» 43.

В середині березня запорожці підступили до Черкас. Зупинившись за кілька верст від міста, вони послали туди розвідників. Ті оточили вночі будинок Чорного, захопили його у ліжку і доставили в козацький табір. За вчинені злочини козаки засудили Чорного до страти.

Довідавшись про арешт Чорного і про наближення запорозького війська, черкаська реєстрова старшина втекла з міста до Корсуня під захист жовнірів. Туди ж почали тікати з різних міст й інші старшини з загонами реєстрових козаків. Невдовзі в Корсуні зібралося близько 3 тис. реєстровців.

4 квітня запорожці вступили в Корсунь. У місті спалахнуло повстання. Міщани почали стріляти в жовнірів з вікон і горищ своїх будинків. Реєстрові козаки перейшли на бік повстанців. Вірна урядові старшина разом з частиною жовнірів втекла до Бара, в головну квартиру коронного гетьмана Конєцпольського і доповіла йому про події на Придніпров’ї, прохаючи «захистити їх як вірних його королівської милості вояків від свавільників». Конецпольський, однак, не наважився негайно вирушити проти козаків. Він скликав до Бара магнатів і шляхту українських воєводств. У зверненні до них 7 квітня 1630 року, оповіщаючи про повстання, коронний гетьман писав: «Прошу вас, моїх милостивих панів, до яких найближче ця пожежа і які вже раніше довідались, що таке хлопське свавілля, добровільно прибути в військо його королівської милості, щоб погасити цю пожежу хлопською кров’ю» 44.



43 Воссоединение Украины c Россией. Т. 1. Док. 63. С. 110.

44 Там само. Док. 44. С. 80.



Шляхта і жовніри почали збиратись у Бар до Конєцпольського. По дорозі вони погро/282/жували жителям: «Коли повернемося, всіх вас в пясті м’яти будемо (потовчемо в ступі)» 45.

Тим часом повстання швидко розросталося. Після Корсуня козаки оволоділи Каневом, а потім Переяславом. Бентежні вісті про те, що полум’я повстання поширюється все далі і далі, одна за одною летіли до Бара. Це змусило коронного гетьмана поквапитися з походом. Попереду було відправлено з загонами шляхти відомого своїми кривавими бешкетами коронного стражника Самуїла Лаща.

Банда Лаща заливала руки кров’ю невинних людей. Лащівці вирізали населення цілих містечок, таких, наприклад, як Лисянка, Димер, незважаючи ні на стать, ні на вік. «Пан Лащ, до Києва йдучи, — писав львівський літописець, — Лисянку-містечко на самий день Великодний, всіх покарав як мужів, так і жон, так і дітей в церкві будучих, і попа з ними, по дорозі людей невинних, аби тільки Русин був (українець. — В. Г.) забивали» 46. До Лаща приєдналась купка реєстровців. Услід за Лащом на Переяслав вирушив Конєцпольський. Виступові коронного війська намагались надати вигляду хрестового походу на козаків. До Бара на проводи коронного гетьмана зібралася вся довколишня польська шляхта. Під час урочистого богослужіння домініканці обнесли навколо костьолу і потім освятили меч Конєцпольського, благославляючи його «русь (українців. — В. Г.)... викоренити» 47.

За повідомленнями, які мали російські воєводи, військо Конєцпольського налічувало 12 тис. чоловік 48.

Конєцпольський ішов у Придніпров’я «з великою люттю на козаків і на всю Русь» з тим «інтентом (наміром), щоб, — як писав львівський літописець, — спочатку козаків, а потім і в усій Україні Русь вистинати (викоренити) аж до Москви» 49.



45 Історія України в документах і матеріалах. Т. 3. Док. 68. С. 88.

46 Там само. С. 86.

47 Там само. С. 89.

48 Воссоединение Украины c Россией. Т. 1. Док. 63. С. 109.

49 Історія України в документах і матеріалах Т. 3. Док. 68. С. 86.



Підійшовши до Києва з півдня, Конєцпольський почав переправлятися через Дніпро. Вночі, коли значна частина війська була вже на лівому березі, на штаб Конєцпольського напала сотня кінної розвідки. У штабі зчинився переполох, під час якого козаки схопили ні/283/мецького капітана «і самого пана гетьмана мало не спіймали» 50. Конєцпольський швидко повернувся до Києва, щоб дочекатися тут загонів, що відстали. Аж через кілька днів коронне військо переправилось через Дніпро і вирушило на Переяслав. Через якийсь час воно зайняло позиції під містом.

Незважаючи на те що коронне військо було набагато краще озброєне, ніж козацьке і мало більшу за числом кінноту та сильнішу артилерію, Конєцпольський не наважувався наступати на Переяслав. Очікуючи нових загонів, він намагався водночас не допускати підмоги козакам в Переяслав. Одного разу Лащ доповів Конєцпольському, що до міста наближається загін повстанців числом в 200 чи 500 чоловік. Взявши з собою «жовніра доброго» в дві тисячі, Конєцпольський кинувся наздоганяти цей загін. Повстанці вступили в нерівний бій. Оточені з усіх боків ворогом, вони зайняли шопу, що самітньо стояла у полі, і «боронилися так, що жодного живцем (жовніри) не піймали»; полякам пощастило захопити лише одного сотника, але і то тяжко пораненого. В цей час з польського війська до козаків у Переяслав перебігло двоє слуг. Вони повідомили козакам про бій Конєцпольського з загоном повстанців у полі. Тоді Тарас Трясило вдарив по табору коронного війська, що залишилось під орудою польного гетьмана Миколи Потоцького. Почалась люта січа. На допомогу Потоцькому до табору повернувся Конєцпольський, і бій став ще жорстокішим. Близько шостої години пополудні почалась страшенна злива. Козаки, захопивши три гармати, дві гаківниці й іншу зброю, відійшли до Переяслава. Кожна з сторін втратила до двох тисяч чоловік. Козаки вбили ротмістра Ганібала, дорадника Конєцпольського, «по якому сам пан гетьман як по батьку плакав», і інших визначних шляхтичів, або, як їх іронічно називав львівський літописець, панів Красновойського, Красносельського, Красноставського 51.



50 Там само.

51 Там само. С. 86 — 87.



Приблизно в середині травня, вночі, невеликий загін козаків непомітно підкрався до тієї частини табору, де розташувався штаб Конєцпольського, який охороняла добірна шляхетська корогва — Золота рота. В останній було 150 шляхтичів, що належали до вельможних родин. Захоплена зненацька козаками, Золота рота після короткого бою була цілком знищена. Героїчній боротьбі козаків під Переяславом Та/284/рас Шевченко присвятив свій відомий твір «Тарасова ніч». Події тої незабутньої ночі, яка закінчилась знищенням Золотої роти, так зображені поетом:


Лягло сонце за горою,

Зірки засіяли,

А козаки, як та хмара,

Ляхів обступали.

Як став місяць серед неба,

Ревнула гармата;

Прокинулись ляшки-панки —

Нікуди втікати!

Прокинулись ляшки-панки,

Та й не повставали:

Зійшло сонце — ляшки-панки

Покотом лежали...

Заспівали козаченьки

Пісню тії ночі —

Тії ночі кривавої,

Що славою стала

Тарасові, козачеству,

Ляхів що приспала *.


У боротьбі козаків з польськими панами під Переяславом брав участь, можна думати, майбутній керманич визвольної війни Богдан Хмельницький, якого сучасник, польський історик В. Коховський, називав «споборником Тараса» 52.

Напади козаків на польський табір тривали і в наступні дні. Коронне військо швидко тануло. 18 травня Конєцпольський звернувся до шляхти українських воєводств із закликом поспішити до нього на допомогу, бо його становище з кожним днем гіршає 53. В тилу коронного війська діяли окремі невеликі повстанські загони. У Києві, наприклад, вони спалили 50 великих човнів (байдаків), не рахуючи малих, на яких можна було послати Конєцпольському допомогу. Між Борисполем і Буржанами повстанці розбили загін жовнірів, який йшов на допомогу Конєцпольському. З усього цього загону лишилося в живих тільки 25 жовнірів.



* Епізод винищення Золотої роти деякі історики, наприклад Д. Дорошенко, вважають поетичною вигадкою, що веде своє походження з «Історії Русів», за якою пішов і Т. Шевченко в «Тарасовій ночі» (Д. Дорошенко. Нарис історії України. Т. 1. С. 219).

62 Крип’якевич І. Богдан Хмельницький. К., 1954. С. 72.

63 Архив ЮЗР. Ч. 3, т. 1. Док. 84. С. 309 — 310.



Нападів зазнава/285/ли також і інші польські загони, наприклад, жовніри, котрі стояли в Копачеві, Димері і Білгородці 54.

На початку червня відбувся бій, який вирішив долю кампанії. Натхненні бажанням покінчити з ворогом, козаки навально кинулись на польський табір. Ворог зазнав тяжкого удару. Крім багатьох вбитих він втратив майже всю артилерію. Намагаючись відрізати Конєцпольському шлях до відступу, козаки зруйнували пароми та інші способи переправи на Дніпрі *.

Становище польського війська було вельми скрутне. За словами Пясецького, під Переяславом полягло жовнірів і шляхти набагато більше, «ніж за всю останню (польсько-шведську) війну». Лише панства загинуло близько 300 чоловік 55. Всього ж коронне військо втратило близько 10 тисяч 56. Жовніри нарікали на коронного гетьмана і погрожували заколотом за те, що «їх так багато загинуло і гине» 57. Невдовзі до Конєцпольського надійшла підмога, але останній, переконавшись у тому, що з козаками йому не впоратись, «хоч би його військо було і в десять раз більше» 58, вирішив піти на мирову.

Під Переяславом козаки завдали відчутної поразки коронному війську. Проте вони не закріпили своєї перемоги. Цьому стала на перешкоді, як і в багатьох інших повстаннях, боротьба в самому козацькому таборі. Частина старшини і колишніх реєстровців, що побоювалися розгортання повстання, наполягала на укладенні угоди з панами. Тарас Федорович з 10 тис. козаків, що вимагали продовжити повстання, подався на Запорожжя.



54 Історія України в документах і матеріалах. Т. 3. Док. 68. С. 87 — 88.

* Як повідомляли путивльські воєводи, «на останньому бою черкаси у гетьмана Конєцпольського в обозі наряд взяли і багатьох поляків в обозі побили і перевози по Дніпру відняли і пароми по перевозах попалили» (Історія України в документах і матеріалах. Т. 3. Док. 69. С. 89).

55 Kronika Pawla Piaseckiego. C. 346.

56 Історія України в документах і матеріалах. Т. 3. Док. 68. С. 88. «Так повідають, — зазначає львівський літописець, — що триста вельми значних панів..., (а) всього війська до десяти тисяч загинуло».

57 Там само.

58 Там само.



8 червня між козацькою старшиною, що залишилась, і Конєцпольським було укладено угоду. Польські пани погоджувались збільшити реєстр до 8 тис. козаків. Реєстровці, зі свого боку, зобов’язувались утримувати на Запорожжі залогу в 2 тис., негайно віддати гармати, /286/ захоплені у коронного війська, і повернути полонених, а також вирушати за першою вимогою короля на оборону Речі Посполитої 59. Гетьманом реєстру призначався Тимофій Орендаренко 60.

Рядове козацтво з обуренням і гнівом зустріло угоду з польськими панами. Воно і чути не хотіло про такий реєстр, до якого зараховували лише заможних людей. Путивльські воєводи, відзначаючи суперечності серед козацтва, писали: «Черкаси-бо кращі люди хочуть розписуватися, а дрібні-бо черкаси ж розписуватися не хочуть» 61.

До того ж Конєцпольський порушив умови угоди. Повернувшись до Бара, він оголосив, що Переяславський договір недійсний і що козаки мають виконувати умови, ухвалені біля Куруківського озера, згідно з якими реєстр обумовлювався в 6 тис. козаків. На початку 1631 року Конєцпольський під тим приводом, що жовніри мають потребу в зимових квартирах, вирядив частини кварцяного війська до Києва, Ніжина, Бикова, Березані, Носівки, Дівиці та ін.62.

Зрада польських панів посилила протест українського народу. Міщани Ніжина і прибулі сюди жителі навколишніх сіл відмовились впустити до міста два полки жовнірів (2 тис. чоловік). Жовніри тричі намагались силоміць заволодіти містом, проте його захисники під проводом полковника Івана Балиловця дали відсіч усім нападам і примусили ворога відступити. Повстання спалахнуло також в Канівському і Черкаському староствах.

До повсталих, як повідомляли путивльські воєводи, звернувся «із Запорог гетьман черкаський Тарас», закликаючи їх, щоб вони «проти поляків стояли всі, а на шість тисяч не виписувались» 63. Услід за тим Тарас Трясило із запорожцями знов рушив на допомогу повстанцям. На початку червня 1631 року севські воєводи повідомляли в Москву, що «козаки... запорозькі і черкаси зійшлися... і стали в Черкасах, та в Переяславі, та в Каневі... а гетьман... у козаків Тарас» 64. Козаки прагнули вигнати жовнірів і визволити Україну від польської шляхти.



59 Жерела до історії України-Руси. Т. 8. Док. 217 C 349 Док. 218. С. 349 — 350.

60 Історія України в документах і матеріалах. Т. 3. Док. 69. С. 89.

61 Воссоединение Украины c Россией. Т. 1. Док. 62. С. 108.

62 Там само. Док. 39. С. 102. Док. 69. С. 120.

63 Там само.

64 Там само. Док. 63. С. 109. /287/



На випадок невдачі вони гадали повернутись на Запорожжя, а потім, можливо, прохати російський уряд прийняти їх. під свою владу: «А буде так, государю, — писали севські воєводи, — їх сила не візьме проти ляхів стояти за віру і за те, щоб їм із козаків не виписуватися, і козаки, ото, государю, хотять, побравши наряд і всякі запаси, йти в Запороги, а із Запорог прийти на Дон і з Дону посилати до Москви бити чолом... щоб ти, государю, пожалував їх, велів їм бути під своєю государською державою» 65.

Проте на цей раз похід козаків не мав такого успіху, як минулого року. Старшині вдалося стримати частину реєстровців від участі у повстанні. До Тараса Трясила і запорожців звернулися ніжинці з проханням «оборонити їх від ляхів». Але він відповів, що допомогти їм не має змоги, «тому що між ними (козаками реєстровими і нереєстровими) стала ворожнеча» 66. В зв’язку зі зміною обставин запорожці мусили повернутися на Січ. Разом з ними пішов на Запорожжя також полковник Дацько Білоцерковець з частиною реєстровців.



65 Там само. С. 110.

66 Державна публічна бібліотека України (Рукописний відділ). Док. 104. Арк. 315.



Польський уряд, незадоволений реєстровим гетьманом Орендаренком, який не зміг «вгамувати козаків», влітку 1631 року призначив на його місце Івана Кулагу-Петражицького. Останній, одержавши гетьманську булаву, заходився наводити «порядок» у реєстрі.

Наприкінці 1631 року поблизу Києва реєстрові козаки затримали московського і шведського послів, що їхали на Запорожжя до Тараса Трясила. В цей час готувалась нова війна між Росією і Польщею. Прагнучи повернути землі, захоплені раніше Польщею, Росія намагалася забезпечити собі допомогу з боку запорозького козацтва. Послу, який віз запорожцям царську грамоту, уряд наказав доїхати до Запорожжя у такий спосіб, щоб не потрапити до рук реєстрових козаків. Але послам не поталанило. Затримані реєстровцями, вони були негайно доставлені до гетьмана Кулаги. Той наказав кинути їх до в’язниці, забрати у них всі папери. Але прочитати їх він, за звичаєм, мав право тільки на раді. Тому в Києві, що був на той час місцем перебування реєстрового гетьмана, й було скликано раду. Довідавшись із грамоти, що російський уряд пропонує запорожцям виступити разом /288/з Росією проти Польщі, реєстровці погодилися з цим. Однак старшина і «кращі люди, що прилучилися до поляків», почали умовляти козаків відмовитись від свого наміру 67. Під тиском старшини рада розійшлась, не прийнявши ніякої угоди. Скориставшися з цього, Кулага залишив у себе папери, а послів відправив до Конєцпольського.. За наказом останнього, російського посла було страчено, а шведського кинуто до в’язниці 68.

Навесні 1632 року Кулага з 4 тис. реєстровців вирушив на Запорожжя 69. За деякими відомостями, Кулага захопив Хортицю і витіснив звідти козаків Білоцерківця, спалив частину човнів і навіть захопив у полон Тараса Трясила 70. На цьому, мабуть, і закінчились успіхи Кулаги. Для продовження боротьби із запорожцями Кулага відновив реєстрову залогу біля о. Хортиці, залишивши там 1500 козаків під орудою полковників Клишка і Коленка (він же Калинник) 71. На сеймі 1632 року король похвалив Кулагу і старшину за їхні заходи проти запорожців. Однак, ледве Кулага повернувся до Канева, як одержав тривожну звістку Калинника, який доповідав, що запорожці збудували нові човни і збираються в морський похід на Туреччину, а йому, Калиннику, загрожують, «зв’язавши, взяти із собою на море» 72.

У відповідь на це Кулага збирався відрядити Коленку і Клишку на підмогу по сотні козаків від кожного полку. Проте виконати це Кулага не встиг — його стратили свої ж козаки, коли довідалися про його нерішучу позицію на сеймі в справі захисту православної церкви 73.



67 Акты Московского государства. СПб., 1890. Т. 1. Док. 328. С. 346.

68 Там само.

69 Там само.

70 Там само. Док. 333. С. 350. Док. 336. С. 351.

71 Там само. Док. 336. С. 351.

72 Там само.

73 Дорошенко Д. Нариси Історії України. Т. 1. С. 220.



У квітні 1632 року помер король Сигізмунд III і в Польщі почалася звична для подібного випадку боротьба за кандидатуру нового короля. Російський уряд вирішив скористатися з цього, щоб повернути відібрані Польщею землі. Влітку того ж року російське військо вирушило на Смоленськ (під орудою воєвод Шеїна і Ізмайлова) та Чернігів (під орудою Бутурліна). Ці дії Москви викликали переполох серед магнатів і шляхти, які встигли вже привласнити значну частину Смоленщи/289/ни J прагнули оволодіти новими московськими землями. Вони вимагали від уряду швидше провести вибори короля і негайно вирушити на Москву.

27 вересня у Варшаві було скликано елекційний (для виборів) сейм 74. Цього разу сейм завершив свою роботу дуже швидко. Новим польським королем було обрано сина Сигізмунда III Владислава IV. Водночас сейм ухвалив зібрати надзвичайний податок (по два злотих з диму) 75, збільшити кварцяне військо і негайно вирушити на чолі з Владиславом IV на Смоленськ. Друге військо під орудою кам’янецького каштеляна Олександра Пясочинського (креатура Станіслава Конєцпольського і Яреми Вишневецького) мало вирушити на Путивль. Це військо планували сформувати з магнатських надвірних частин, реєстровців, а головним чином — з «охочих» козаків.

На цьому сеймі і на наступних (1635 і 1647) було досягнуто компромісу і в церковній справі: за православними визнано свободу віри, їм не заборонялось займати міські уряди, поверталось право засновувати школи, друкарні, шпиталі, братства. Київський митрополит знову дістав кафедру Св. Софії й Печерський монастир; крім київської митрополії православні одержували ще єпископські кафедри в Луцьку, Львові й Перемишлі. Від уніатів відбирався ряд церков і монастирів. Однак значна кількість єпископських кафедр, як і раніше, лишалась за ними. Це стосувалось єпископств у Холмі, Володимирі на Волині, Пінську і Полоцьку 75а.



74 Ще раніше козаки прибули із своїми справами до польського сенату. Як передає в своїх «Споминах» польсько-литовський магнат і державний діяч Альбрехт Радзівілл (3 липня 1632 р.), «...на сенаті розглядалися пункти, отримані від козаків, де вони заявляли, що, будучи частиною Речі Посполитої, вони вимагають свободи грецької релігії, а також просили збільшити військо і плату, забезпечити їх порохом тощо». Польський уряд глузливо відповів: «Козаки дійсно е частиною Речі Посполитої, як самі себе іменують, але такою частиною як волосся або нігті на тілі людини, які, коли виростають великими, то волосся обтяжує голову, а нігті гостро колють, через те їх треба обрізувати; от так і козаки, коли їх мало, вони можуть допомагати в боротьбі Речі Посполитій, але коли вони розмножаться, то королівству треба пильнувати, щоб від хлопства руського ребелії (повстання. — В. Г.) проти панів не сталося» (Radziwiłł Aibrecht Stanisław. Pamiętnik. Poznań, 1835. T. 1. C. 24).

75 Акты Московского государства. Т. 1. Док. 338. C. 352.

75а Дорошенко Д. Нарис історії України. Т. 1. С. 220.



Як бачимо, перемога православних була значна, але цим не вирішувалась церковна проблема. Унія лишалась в опозиції до православ’я, це вело до ворожнечі між українцями за /290/ релігійною ознакою і продовжувало значно послаблювати їхні сили перед спільним ворогом.

Толерантна, порівняно з попередньою, церковна політика пояснювалась бажанням польського уряду в зв’язку з наближенням війни з Росією уникнути зіткнень зі своїми українськими підданими і більше того — якомога вигідніше використати їх в цій війні. Владислав IV зажадав допомоги навіть з боку таких своїх підданих, з якими польський уряд ще вчора вів криваву боротьбу: селянам, котрих силою повертали під владу панів, сьогодні пропонується стати козаками і взяти участь у війні з Росією. Щоб залучити на службу якомога більше «охочих», Владислав IV негайно посилає реєстровому війську платню грошима 76. Рильський воєвода писав у травні 1633 року, що польська влада в Україні «охочих людей... накликає, щоб всякі охочі люди писалися знову в козаки, а котрі там старі козаки були залишені (виписані), і тим... велено бути як раніше (козаками), і гроші і сукна тим новоприбулим і ... старим козакам велено ж давати» 77.

Козаки брали участь в московській кампанії. Так, 1634 року козацьке військо числом в 20 тис. під орудою гетьмана Орендаренка прийшло на допомогу невеликій (9 тис.) армії короля, інші частини козаків діяли поблизу Вязьми, Ржева, Калуги. Були козаки й у війську Я. Вишневецького та Л. Жолкевського в Комаринській волості при облозі Сєвська. Однак особливого бажання воювати в команді магнатів козаки не виявляли. У двадцятих числах квітня 1634 року рильський воєвода повідомляв у Москву, що «у Жолкевського і у Вишневецького... з лістровими (реєстровими. — В. Г.) черкасами учинилась незгода, а сказали лістрові черкаси пану Жолкевському і Вишневецькому, що їм, лістровим козакам, з Жолкевським і Вишневецьким... не йти (не по дорозі)» 78.

Війна між Польщею і Росією тривала до середини 1634 року. В червні було укладено так звану Полянівську мирну угоду. Результатом її було те, що хоч польський король зрікався зазіхати на російський трон, однак за Польщею ще утримувались Смоленська і Сіверська області.



76 Воссоединение Украины c Россией. Т. 1. Док. 74. С. 128; Акты Московского государства. Т. 1. Док. 427. С. 404 — 405.

77 Акты Московского государства. Т. 1. Док. 336. С. 351 — 352.

78 Там само, Док. 664. С. 616. /291/



По укладенні мирної угоди з Росією польські пани вдалися до нових репресій щодо козаків. Скликаний в лютому 1635 року сейм у Варшаві ухвалив рішення про розміщення кварцяного війська в українському Подніпров’ї. Було оголошено також, що кількість реєстрових козаків не може перевищувати 7 тисяч чоловік. Король відверто заявив, що про збільшення реєстру мова може йти тільки під час війни, тобто тоді, коли козаки потрібні Речі Посполитій. Для перевірки реєстру було призначено комісарів на чолі з Л. Жолкевським і А. Киселем. Для втримання козаків у покорі ухвалили: кожен непокірний гетьману або старшині козак, або такий, що брав участь у скликанні «чернецької ради» (так називалась скликана козаками без дозволу старшини рада), підлягав не тільки виключенню з реєстру, а й страті.

У всій системі урядових заходів, спрямованих проти українського народу, особливе місце відводилось боротьбі із Запорозькою Січчю, яка щодалі відігравала все помітнішу роль у визвольному русі України. Сейм 1635 року підтвердив усі попередні ухвали про заборону (під загрозою найсуворіших покарань) втеч на Запорожжя, провезення туди зброї, провіанту тощо. Більше всього польські магнати і шляхта Східної України наполягали на тому, щоб були вжиті дійовіші заходи, спрямовані на припинення втеч селян на Запорожжя 79.

Для цього сейм ухвалив «збудувати фортецю на Дніпрі, там, де гетьмани наші (коронні) визнають доречним, і поставити туди відповідну залогу з піхоти і кінноти, забезпечивши її амуніцією».

Для спорудження фортеці сейм наказав негайно виділити зі скарбниці 100 тис. злотих 80. Фортеця мала, на думку польського уряду, бути опорою їхнього панування у Подніпров’ї і разом з тим розірвати усякий зв’язок Запорожжя з волостю. Ухвала сейму свідчила водночас про те, що Польща вже не могла покладатись на реєстр і його залогу на Запорожжі.



79 Втечі українських селян і міщан «у козаки» набули в 30-х роках XVII століття великих розмірів. Український козак Лаврін Лепляїв розповідав 13 вересня 1635 року сєвським воєводам, що Конєцпольський збирається йти з військом на козаків, тому що «від них (від поляків) з Польщі всі піддані їм селяни і хлопці (мабуть, хлопи. — В. Г.) тікають в українські міста і стають козаками» (Воссоединение Украины c Россией. Т. 1. Док. 92. С. 159).

80 Там само. Док. 83. С. 144 — 145.



Нагляд за будівництвом узяв на себе коронний геть/292/ман С. Конєцпольський. Керування роботами він доручив талановитому французькому інженеру Гійому-Левассеру де Боплану, який був тоді у нього на службі. Місце для фортеці обрали на правому, високому березі Дніпра біля першого, Кодацького порога, де Дніпро круто завертає на південний захід. Сюди для роботи пригнали багато вибранців з шляхетських маєтків, полонених татар тощо. Будівництво фортеці почалося ранньою весною 1635 року, а в липні того ж року завершилось.

Кодацька фортеця височіла на пагорбі і являла собою чотирикутник з виступаючими назовні бастіонами. В колі фортеця мала 900 сажнів (близько 1800 м). З трьох боків її оперізував глибокий рів, а із західного боку стіни фортеці височіли над Дніпром. Наблизитись до неї звідси було майже неможливо. Через один з ровів (рови були такі глибокі і широкі, що нагадували безодню), навпроти єдиної брами, діяв підйомний міст, по якому проходили і проїжджали до фортеці. Спуск до річки з північного боку — ще крутіший, до того ж вкритий від самого низу до верху великим камінням. Крізь зроблений тут хідник можна було спуститися покрученою стежкою до Дніпра по воду. Південний бік фортеці, звернутий до степу, не мав природного захисту. Щоб утруднити тут підхід ворога (головним чином кінноти), на великій відстані були розкидані гострі металеві гаки (шипи). В дно фортечного рову з тією ж метою позабивали загострені дубові кілки. Усередині фортеці були землянки для залоги, з віконцями, затягнутими пухирем, дерев’яний будинок і льохи для провіанту, склепи для пороху. Один з льохів слугував в’язницею. Фортеця Кодак являла собою міцне укріплення. З її бастіонів у степ і на Дніпро дивилися жерла гармат. Фортеця спроможна була вмістити тисячу і навіть більше людей 81.



81 Dubiecki M. Kudak twierdza kresowa i jej okolice. Warszawa, 1879. C. 72 — 77.



Комендантом Кодака призначили капітана Жана Маріона, француза, а комісаром — шляхтича Пшияловського. Обидва були креатурою Конєцпольського. Залога фортеці складалася з двох іноземних драгунських сотень, які несли службу на фортечних валах, звідки відкривалась панорама Дніпра і степу на десятки кілометрів навколо. Кінні команди драгунів патрулювали околиці, на/293/магаючись не пропустити нікого з тих, хто намірявся втекти на Запорожжя, або ж ішов звідтіля на волость *. Затриманих людей примушували відбувати тяжкі роботи у Кодаку. На ніч їх заковували в кайдани і кидали до в’язниці 82.

Про будівництво поляками Кодацької фортеці в одній українській пісні говориться:


Не хотіли пани-ляхи

Попустити й трохи,

Щоб їздили в Січ бурлаки

Тай через пороги, —

Спорудили над Кодаком

Город-кріпостницю

Ще й прислали в Кодак військо,

Чужу-чужаницю.

Іде бурлак чи комишник

Порогом-водою,

Його лове чуже військо

Й оддає в неволю.

Зажурились запорожці,

Що нема їм волі

Ні на Дніпрі,

Ні на Росі,

Ні в чистому полі...83


Запорозькі козаки добре розуміли, чим загрожувало б їм панування поляків тут, біля самого Запорожжя. В Січі заходилися готуватись до нападу на Кодак. Керівництво цією важливою операцією взяв на себе Іван Сулима (документи називають його гетьманом). Сулима був відомий запорожцям як заслужений і відважний отаман *. В його загоні було багато втікачів, що недавно прибули на Запорожжя з волості 84.



* Російські воєводи писали: «Котрі запорозькі козаки із Запорог та із міст ходили... мимо того містечка (Кодака. — В. Г.) і тих козаків... з того містечка заставні німці побивали... (іншими) робили міські всякі кріпості і земляні насипи» (Воссоединение Украины c Россией. Т. 1. Док. 92. С. 159).

82 Dubiecki M. Kudak twierdza kresowa i jej okolice. C. 82.

83 Українські народні думи та історичні пісні. К., 1955. С. 85.

* Ще в 1621 році Сулима брав участь в морському поході запорожців на м. Ризу.

84 «А котрих же козаків виписали поляки, і ті виписні вийшли з литовських міст, до того ж гетьману Сулимі в зібрання, і зібралося запорозьких козаків із Сулимою тисяч з півтретьяцеть» (Воссоединение Украины c Россией. Т. 1. Док. 92. С. 159).



Про кількість сулимівського війська точних відомостей немає. За од/294/ними свідченнями, у нього було 800, за іншими — 3 тис. козаків 85.

Увечері 3 серпня 1635 року козаки на чолі з Сулимою підійшли до фортеці. Опівночі, коли все у фортеці завмерло, кілька сміливців тихо підкралися до сплячих вартових і зняли їх. Один з вартових, проте, спромігся подати сигнал небезпеки. Драгуни прокинулись і взялися за зброю. Але було вже пізно: по приставлених драбинах козаки забрались у фортецю. Невдовзі залогу Кодака була майже цілком знищено. Врятувалось лише 15 чоловік, що були в роз’їзді. З в’язниці козаки визволили 20 чоловік.

Про падіння Кодака у вересні того ж року путивльський воєвода повідомляв у Москву, що «запорозькі козаки, отаман Сулим зайняв і спалив на Дніпрі городки (укріплення. — В. Г.), котрі були поставлені знову (нещодавно. — В. Г.), для (заборони. — В. Г.) проходу в Запороги... литовських людей, і німців у тих городках побили, і наряд (гармати. — В. Г.) забрали» 86.

У польських офіційних колах звістка про падіння кодацької фортеці викликала велике занепокоєння. Адам Кисіль, що залишився на Україні замість коронного гетьмана *, зауважив пізніше, що ця подія могла стати сигналом до такого повстання, яке охопило б ймовірно всю Україну 87. Разом з Жолкевським він розробив план повернення Кодака, бо, за його словами, «доти, доки Річ Посполита надіслала б сюди своє військо, ми б тут, на Україні, всі загинули» 88.

Підкуповуючи обіцянками і грошима, Кисіль підмовив частину реєстрової старшини, і вона вирушила разом з реєстровими полками до Кодака. Ще до цього старшина відрядила кілька зрадників, які, удаючи втікачів, мали увійти в Кодак і сприяти його захопленню поляками.



85 Історія України в документах і матеріалах. Т. 3. Док. 71. С. 90 — 91; За словами Лавріна Лепляїва, у Кодаку було «4000 чоловік німців». (Воссоединение Украины c Россией. Т. 1. Док. 92. С. 159).

88 Воссоединение Украины c Россией. Т. 1. Док. 93. С. 160.

* Конєцпольський з коронним військом перебував з весни 1635 року в Інфлянтах у зв’язку з очікуванням війни з Швецією. До війни, однак, не дійшло, і 12 червня між Польщею і Швецією було укладено мирну угоду.

87 Державна публічна бібліотека України (Рукописний відділ). Фонд: Польські рукописи. Док. 94. Арк. 128.

88 Там само.


Зрадники підступили до Кодака і стали умовляти за/295/порожців впустити їх до фортеці, бо, мовляв, за ними йде погоня. «Прийміть нас до себе, жебих мось (щоб. — В. Г.) боронитися вкупі», — говорили вони. Запорожці, підозрюючи зраду, спочатку не повірили їм, але потім впустили у фортецю 89. Невдовзі до Кодака прибула реєстрова старшина з військом. Почалась довга облога. Запорожці мужньо боронились, відбиваючи один приступ за одним. Реєстровці втратили 1 тис. убитими. До того ж настала зима. У фортеці бракувало не тільки харчів, пороху і свинцю, а й дров. Оборонці дуже страждали від голоду й холоду. В ці надзвичайно тяжкі часи посилили свої інтриги зрадники. Вони влаштували змову, схопили Сулиму та ще п’ятьох керівників і видали їх реєстровій старшині. Закувавши Сулиму і його товаришів у кайдани, нападники, які спочатку обіцяли їм дарувати життя, відправили їх усіх до Варшави на суд 90. Решту запорожців карали у фортеці: їх тортували, відрізали носи і вуха, засилали на працю у маєтки Конєцпольського в Гадяч 91. Кодак потрапив до рук реєстровців, вірогідно, наприкінці 1635 року 92.



89 Історія України в документах і матеріалах. Т. 3. Док. 71. С. 90.

90 Там само. Док. 71. С. 90; Док. 72. С. 90 — 91.

91 Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси. Вып. 2. С. 173.

92 Підставою для цього припущення може бути те, що сейм у Варшаві, під час якого туди привезли Сулиму з побратимами, засідав на самому початку 1636 року (див.: Історія України в документах і матеріалах. Т. 3. Док. 72. С. 91).

М. Грушевський пише в своїх працях, що Сулима був реєстровим старшиною і напав на Кодак не з боку Запорожжя і не з запорозькими козаками, а з волості і до того ж з реєстровцями (див.: М. Грушевський. Історія України-Руси. Вид. 2. К.; Л., 1922. Т. 8, ч. 1. С. 222 — 223). Однак усі матеріали свідчать про те, що Кодак взято запорожцями на чолі з Сулимою. Так, наприклад, король Владислав IV у грудні 1635 року прямо вказував, що Кодак взято «нереєстровцями» (Державна публічна бібліотека України (Рукописний відділ). Фонд: Польські рукописи. С. 94. Арк. 12). Про те, що під Кодак Сулима прийшов із Запорожжя і з запорожцями, одностайно свідчать два найбільш обізнаних сучасники — Боплан і Обухович (див.: Боплан Гійом-Левассер де. Опис України. С. 73; Історія України в документах і матеріалах. Т. 3. Док. 72. С. 90 — 91). Досить виразну характеристику Сулимі дав Альбрехт Радзівілл. Згадуючи ці події, він писав у «Споминах» від 2 грудня 1635 року: «В той день, коли я виїжджав з Варшави, Сулиму з іншими козаками у Варшаві на людях стратили через те що він, маючи під своєю рукою 6 тисяч козаків... ця кількість зросла за рахунок збіглих з усіх сторін селян, які на села, містечка турецькі нападали, грабували, палили і чайками під самий Стамбул підходили так близько, що як колишній султан турецький Сулейман, так і теперішній спокійно в Стамбулі сидіти не могли. Звідси /296/нарікання турків і погрози війною з поляками. Гетьман коронний Конецпольський хотів цьому перешкодити, він на острові на Дніпрі побудував фортецю, названу Кодаком, помістив там кілька сот драгунів під командою Маріона, досвідченого жовніра, щоб той козакам не дозволяв робити набіги. Маріон без волі на те гетьмана вирішив не тільки козацькі набіги зупиняти, а навіть лов риби й полювання біля річки заборонив і деяких свавільників спіймав і, закувавши чоловік 20, кинув до в’язниці».

Далі він сповіщає: «Сулима темної ночі фортецю взяв і сторожу знищив. Сподівались козаки, що король і гетьман заклопотані війною і потребують козацької допомоги. Однак в цей час було укладено мир з прусаками, і козаки самі (маються на увазі підослані зрадники. — В. Г.), боючись помсти Конєцпольського, Сулиму з п’ятьма його прибічниками зв’язали і відправили до Варшави на сейм». Цікаво підкреслити, що сам король, за словами Радзівілла, «шукав спосіб звільнити їх, бо хотів козаків у теперішній експедиції пруській використати». (Radziwiłł Alb. St. Pamiętniki. Poznań, 1839. T. 1. C. 288 — 289).

Нарешті пам’ять про належність Сулими до січового «Товариства» збереглась у народній думі:

Обізвався серед Січі

Курінний Сулима:

«Гей, давайте, хлопці зварим

Вражим ляхам пива!»

Обізвавсь Павлюк-хорунжий:

«Допомоги дати!»

. . . . . . . . . . .

«Щоб ту лядську перепону (тобто Кодак. — В. Г.)

Нащент зруйнувати!» (Укр. народні думи та пісні. С. 85).




Цікавою і до останнього часу маловідомою е сторінка з історії козацтва, яка розповідає про військові дії козаків-найманців поза межами України *. На увазі участь козаків у Тридцятилітній війні, що, безперечно, справило певний вплив як на самий розвиток козацтва, так і взагалі на культурний і національний розвиток українського народу в цілому.

Українське козацтво на той час ставало дедалі відомішим у Європі і сприймалось як визнана військова сила. Коли виступом австрійських Габсбургів, які стояли на чолі Священної Римської імперії, розпочалася війна проти повсталих чехів, вона помалу втягнула в свою орбіту майже всі європейські держави.


* З виходом у світ книги О. Барана і Г. Гаєцького «Козаки в Тридцятилітній війні» (Рим. Т. 1, 1969; Т. 2, 1983 — англ. мовою) цю сторінку з історії козацтва було значною мірою прочитано.



Козаки у складі лісовчиків, а також окремими загонами воювали на боці австрійського цісаря вже в перший так званий чесько-пфальцький період Тридцятилітньої війни (1618 — 1624). Їх використовували проти угорців, які на чолі з трансільванським князем Г. Бетленом /297/ намагались звільнитися з-під гніту Габсбургів. Об’єднавшись з чеським військом, Бетлен в кінці листопада 1619 року розпочав облогу Відня. Ще раніше, в жовтні того ж року, козацьке наймане військо під орудою Д’єрде Хомоннаї, якого підтримав польський король Сигізмунд III, перейшло Карпати й вступило на терен Угорщини. Тут 22 листопада біля с. Стропки на річці Ондава козаки розбили угорців 93.

Після тримісячної служби козаки залишили Хомоннаї і повернулись на Україну. Ця перша кампанія козаків в Угорщині виявила не тільки їхню військову майстерність, а й відіграла значну роль в піднесенні національно-визвольної боротьби закарпатських українців, що жили у східній частині північної Угорщини. Вони допомагали козакам виганяти угорську шляхту, яка гнобила місцевий український люд, вступали до козацьких загонів. «Ця подія, — пишуть О. Баран і Г. Гаєцький, — була першою спробою в XVII столітті національної злуки карпатських українців з козацтвом» 94.

Брали участь козаки і в Богемській війні. Щоправда, тут вони виступали як звичайні на той час найманці, мало чим відрізняючись від лісовчиків, які воювали разом з ними.

На початку 30-х років XVII століття в Тридцятилітню війну вступають Польща і Росія. Остання, прагнучи послабити Польщу, стала надавати значну економічну і політичну допомогу Швеції — ворогові Польщі, розпочала з останньою війну, яка, однак, завершилась невигідним для Росії Поляновським миром 1634 року.

Козаки, як ми знаємо, брали участь в найважливіших битв.ах цієї війни. Відзначились тут воєначальники Тарас Федорович і Богдан Хмельницький. Останній за хоробрість отримав від польського короля шаблю 95. Кіннота Тараса Федоровича (Трясила) відіграла вирішальну роль в бою під Щелкановим (10 квітня 1634 року), де була вщент розбита російська армія 96.



93 Baran O. Gayecky G. The cossaks in Thirty years war. C. 34.

94 Там само.

95 Костомаров H. И. Богдан Хмельницкий // Соч. М., 1904. T. 9. C. 75.

96 Baran O., Gayecky G. The cossaks in Thirty years war. C. 34.



Розв’язавши в цій війні собі руки, Польща почала готуватися до війни зі Швецією, на трон якої претендував Владислав IV. Здавалося, ситуація була вигідною /298/ для Польщі: 1632 року шведський король Густав Адольф загинув під Лютценом в Саксонії, а в 1634 році шведська армія зазнала поразки під Ньордлінгеном (південна Німеччина) від об’єднаних австрійських та іспанських військ. Прагнучи стати твердою ногою на балтійському узбережжі, Владислав IV збудував флот з 10 кораблів і однієї галери. Та цих сил не вистачало, тому вирішено було скористатися Запорозьким реєстровим військом, для якого в Кролевці (Кенігсберзі) виготовили чайки на 1500 козаків. Сучасник Альбрехт Радзівілл, великий литовський канцлер, розповідає: «Найняті були на цю війну 1500 запорожців під проводом хороброго команданта Волка (Wołk), який через Литву під Юрборк (Jurbork) провів козаків чемно, без грабунків, бо козаки вдовольнялися тим, що їм давали добровільно» 97. На Німані, біля Юрборка, їх чекали чайки, збудовані на королівський кошт 98.

Сутички козаків із шведами почалися у Вислицькій затоці. Несподівано з’явившись під Пілавою, козацькі чайки швидко наближалися до ворожих кораблів. Шведи, за словами Радзівілла, з подивом дивилися на маленькі суденця, які так сміливо йшли на них. Подив, однак, змінився на страх, коли козаки вправним манером захопили ворожий корабель 99. Козаки і на Балтиці показали свою досвідченість, здобуту в походах на Чорному морі.

Польща під тиском французького правителя кардинала Рішельє, який не хотів послаблення Швеції, змушена була піти на укладення Штумсдорфського миру (1635 рік). У таких умовах потреба в козацькому війську минула, і йому було наказано, як довідуємося з листа Владислава IV полковникові Костянтинові Волку (радше Вовку) від 25 серпня 1635 року, повернутися на Україну 100.



97 Radziwiłł Albrycht Stanisław. Pamięntniki. C. 264.

98 Historia Polski. Państwowe wydawnictwo naukowe, 1953. T. I, cz. 2. C. 437.

99 Radziwiłł Albrycht Stanisław. Pamięntniki. C. 289.

100 Acta do dziejów Polski na morzu. T. 7. 1632 — 1648. Cb. 1 / Wyd. W. Czaplinski. Gdańsk, 1951. C. 102.



Після Штумсдорфського миру Франція запропонувала Польщі розірвати відносини з Габсбургами і виступити на боці очолюваної нею антигабсбурзької коаліції. Французький уряд обіцяв за це допомогти повернути Польщі Сілезію, а Владиславу IV здобути корону ціса/299/ря Священної Римської Імперії. Французи добре вже знали козаків. Паризька «Газета» (Gazette) 12 липня 1634 року писала про чотиритисячний відділ кінних українських козаків під проводом якогось Тараського, який під прапором австрійського цісаря воював у Люксембурзі проти французького генерала де Суассона. «Козаки, — читаємо тут, — напали на французів з жахливим галасом, наші люди (французи. — В. Г.), не звиклі до такого галасу, так перелякалися, що кинулися тікати і відступили до болота на другому березі річки...» 101. Тут козаки, як бачимо, були на боці ворога французів.

В урядових колах Франції виникла думка запросити українських козаків на службу. Згадуваний Альбрехт Радзівілл в записках від 3 березня 1637 року розповідає, що французький посол у Польщі виступив перед польським сенатом з такою пропозицією: «Не посилати жовнірів на допомогу імператорові, а краще дозволити Франції завербувати 3 тисячі козаків» 102. Однак ця пропозиція не могла бути реалізованою через те, що Владислав IV почав зближуватися з імператором. Не дуже-то розраховуючи на обіцяну французами імператорську корону, він вирішив заручитися допомогою самого імператора в своїх претензіях на більш доступну, як він вважав, шведську корону, на що свого часу претендував і його батько Сигізмунд III. У зв’язку з цим Владислав IV пішов на союз з Австрією, скріпивши його шлюбом (1637 рік) з дочкою Фердінанда II Цецілією Ренатою. Це призвело до такого загострення відносин з Францією, що брата Владислава IV Яна Казиміра під час його подорожі до Франції в 1638 році з наказу французького уряду кинули до в’язниці 103.

За таких умов вербування козаків на французьку службу було справою нереальною.



101 Січинський В. Чужинці про Україну. С. 64 — 65.

102 Radziwill Albrycht Stanisław. Pamięntniki. C. 337.

103 Historia Polski. C. 440.



В 1644 році померла Цецілія Рената. До Варшави, щоб висловити офіційний жаль з приводу смерті королеви, прибули іноземні посли, в тому числі із Франції — де Брежі. В цей час Тридцятилітня війна вже завершувалася. Перемога, хоч і повільно, стала схилятися на бік Франції та її союзників. Франція хотіла якомога повніше скористатися з воєнних успіхів для зміцнення свого політичного становища серед європейських держав, але /300/ цьому заважала нестача військової сили. Перед де Брежі стояло завдання відновити переговори про союз Польщі з французькою короною і навербувати війська. Шлюбом Владислава IV з однією із французьких принцес передбачалось скріпити дружні відносини між двома країнами. З числа кількох французьких принцес спинилися на кандидатурі Марії-Людвіки Гонзаго, підтриманій Анною — королевою-регентшою Франції, за згодою, звичайно, кардинала Мазаріні — фактичного правителя Франції після смерті Рішельє.

Владислав IV йшов на поліпшення відносин з Францією, бо тісний зв’язок з імперією не приніс йому бажаних вигод. Готуючись тепер до війни з Туреччиною, він розраховував на допомогу Франції, не бажаючи разом з тим розривати стосунків з імперією. Франція, з свого боку, не мала далекосяжних планів щодо можливості використання Польщі проти Австрії, бо й сама думала про поліпшення відносин з останньою 104. Кінчилося тим, що Владислав IV одружився з Марією-Людвікою Гонзаго, взявши за нею, до речі, чималий посаг (800 тис. талярів готівкою, крім усього іншого).

10 березня 1646 року Марія-Людвіка Гонзаго прибула до Варшави 105, а вже 7 квітня Альбрехт Радзівілл записав про таємну нараду, на якій посол Франції де Брежі висловив бажання кардинала Мазаріні завербувати на французьку службу 2 тис. жовнірів і переправити їх морем до Франції 106. Начальником над цим військом мав бути полковник Пшиємський. Присутні на нараді іспанський посол барон д’Охи (d’Auchy) та імператорський резидент у Польщі Губерт Вальдероде протестували проти цього проекту, попереджаючи, що це погіршить дружні відносини між Польщею та Габсбургами. Король, щоб вдовольнити Францію і водночас не посваритися з імператорським урядом, наказав вважати похід найманого двотисячного війська під командою Пшиємського приватною справою. Таким чином, йшлося не про офіційну військову допомогу Франції з боку польського уряду, а про звичайний набір найманців.



104 Czapliński W. Władysław IV i jego czasy. Warszawa, 1972. C. 349 — 350.

105 Kubała I. Jerzy Ossoliński. Warszawa, 1924. C. 160.

106 Radziwill A. S t. Memoriale rerum gestarum in Polonia 1632 — 1656. T. III. 1640 — 1647. Wrocław — warszawa — Kraków, 1972. C. 242.



Владислав IV навряд чи наважився б послати таку важливу військову /301/ силу як реєстрові козаки в Західну Європу в той час, коли в.ін готувався до війни з Туреччиною 107.

Це, однак, не означає, що козаки, не зв’язані з реєстром, не могли запропонувати себе для військової служби у Франції, як це робили вони раніше у відношенні до інших держав. Останнє не викликало б сумніву, якби їхня участь у війні на боці Франції не прив’язувалась до досить дивної обставини. Справа в. тому, що ряд авторів наполегливо силкується довести участь козаків в облозі та штурмі Дюнкерка — важливого стратегічного пункту в південній Фландрії, яка тоді належала Іспанії. До того ж навіть сама дата штурму подається в різних варіантах, про що йтиметься далі.

Початок цим версіям поклав П’єр Шевальє — автор відомої праці про війну козаків проти Польщі, яка вийшла в Парижі 1663 року 108.



107 Див.: Голобуцький В. Про одну легенду з історії України XVII ст. // Укр. іст. журнал. 1985. № 9. С. 132 — 140.

108 Chevalier Pierre. Histoire de la guerre de Cosaques contre la Pologne... A Paris chez Claude Barbin, 1663. П’єр Шевальє був свого часу секретарем французького посольства у Варшаві (див.: Симоновський П. Краткое описание о козацком малороссийском народе. М., 1847. С. 20).



Нас може цікавити хіба що загадкова присвята цієї книги колишньому шефові автора графу де Брежі. Наводимо цю присвяту майже повністю з українського перекладу книги П. Шевальє: «Панові графу де Брежі, радникові короля, членові його ради, генерал-лейтенантові його військ, колишньому його послові в Польщі, Швеції і в інших державах Півночі та Німеччини.


Пане!

Хмельницькому, який прибув з глибини Русі до Франції, порадили, щоб він, коли захоче бути відомим тут, звернувся до Вас, пане, бо Ви можете засвідчити доблесть його та його козаків з тим більшою певністю, що Ви були майже очевидцем їхніх доблесних учинків під час Вашого перебування послом у Польщі; Ви бачили тоді на власні очі самі початки козацької війни і пізнали всі її мотиви й таємниці, оскільки Ваші відмінні якості, так само як і характер Вашого почесного становища, здобули Вам велику ласку та особливу довіру покійного короля Владислава. Ви завербували також, пане, чимало отих шукачів пригод для служби в королівській піхоті, яких Ви дібрали в Польщі та повели до Фландрії, де їхня зброя часто знищувала численних ворогів; фран /302/цузьким же військам не доводилося наснажувати їх войовничістю, бо їм вистачало природженої сміливості. Щодо мене, який вдруге їх веде (розрядка моя. — В. Г.) в цю країну, то я переконав їх, що вони мають звертатися лише до Вашої протекції, щоб стали відомими їхні бойові подвиги, які вони чинили без жодного наміру уславитися серед майбутніх поколінь або поширювати про себе відомості серед інших народів» 109. Після цих слів наводиться примітка П. Шевальє: «Автор командував 2400 польських піхотинців (розрядка моя. — В. Г.) під час першої облоги Дюнкерка» *.

Ця присвята і поклала початок непорозумінню. Вона додана до книги, основу якої становить Хмельниччина. Складаючи решпект колишньому послові Франції у Варшаві, свідкові подій, пов’язаних з Визвольною війною в Україні, він не міг обійти словами поваги головного керівника її Богдана Хмельницького і козацького війська. З присвяти видно також, що де Брежі був знайомий з Хмельницьким. Але з цього аж ніяк не випливає, що Хмельницький з козаками був під Дюнкерком. Інша річ, чи був він у Франції? Що ж до подій під Дюнкерком, то тут йдеться про те, що П. Шевальє супроводжував туди 2400 польських піхотинців. Отже, ми маємо 2 теми: 1) Про перебування Хмельницького у Франції, з цим не згодні сучасні дослідники; 2) Про участь 2400 польських піхотинців під Дюнкерком, яких називають українськими козаками, не беручи до уваги примітку найголовнішого свідка — Шевальє.



109 Шевальє П’єр. Історія війни козаків проти Польщі з розвідкою про їхнє походження, країну, спосіб правління та релігію і другою розвідкою про перекопських татар / Пер. з фр. видання 1663 р. Ю. І. Назаренка. Підгот. до друку А. З. Барабой і О. А. Бевзо. К., 1960. С. 27 — 28.

* В оригіналі, однак, надруковано: «h’Auter conduisit 2400 fantassins Polonnois au premiere siège de Dunkerque», де слово «conduisit» означає по-українськи «супроводжував», а не «командував», як перекладено.



Як же виникла версія про участь українських козаків, а в декого із авторів ще й під командою Хмельницького чи Івана Сірка, в облозі і штурмі Дюнкерка? Почнемо з найбільш авторитетного історика М. І. Костомарова. Він у творі «Богдан Хмельницький» пише: «Є звістка, що Хмельницький... був у Франції і радився з графом Брежі, призначеним послом у Польщу, з приводу відрядження козаків до французького війська. Внаслідок цих нарад 2400 охочих козаків відправились до /303/ Франції; вони брали участь при здобутті Дюнкерка 1646 р. у іспанців герцогом Єнгієнським Конде» 110.

Думається, що ця звістка запозичена в Шевальє. Однак М. І. Костомаров не помітив такої важливої деталі, як примітка Шевальє про 2400 польських піхотинців, чим поклав початок неясності, яка дожила в історичній літературі до наших днів.

Авторитет Костомарова став, мабуть, причиною помилки наступного автора А. В. Половцева. Готуючись до виступу на XI Археологічному з’їзді 1899 року, він написав тези «Про малоросійських козаків на французькій службі в 1646 році» 111 і доповідь «Малоросійські козаки у Дюнкерку в 1646 році». Тези були опубліковані, а доповідь лишилася в рукописі, який зберігається у відділі рукописів ДПБ ім. М. Є. Салтикова-Щедріна в Петербурзі. Про те, чому саме доповідь А. В. Половцева не була, на противагу всім іншим, опублікована, ми скажемо пізніше.



110 Костомаров Н. И. Богдан Хмельницький. СПб, 1904. С. 124. Далі М. І. Костомаров торкається описанних Альбрехтом Радзівіллом переговорів де Брежі з польським урядом, про що згадувалось вище.

111 Половцев А. В. Санкт-Петербургские ведомости. 1899. № 84; Киевская старина. 1899. № 5. С. 74 — 75; Тр. XI Археолог. съезда. М., 1902. Т. 2. С. 123.



В 1922 році в емігрантській газеті «Українська трибуна» опубліковано статтю І. Борщака «Козаки Хмельницького під Дюнкерхеном 1645 (за невиданими документами архівів військового міністерства й міністерства закордонних справ у Парижі)». Зразу ж впадає в око те, що сама подія датується на рік пізніше (не 1646, а 1645 роком). Крім того, із самої назви статті видно, що у автора немає найменшого сумніву в перебуванні Б. Хмельницького з козаками під Дюнкерком. В статті йдеться про переговори де Брежі з Б. Хмельницьким щодо вербування на французьку службу козаків. Наводиться листування Мазаріні з де Брежі з цього приводу. Подається до того ж копія документа від 19 квітня 1645 року з архіву військового міністерства: «П. п. Хмельницький, Солтенко — старшини козацькі й п. Пржемський, полковник короля Польщі, пропонують Й. В. набрати 1800 козаків інфантерії, 800 їздців по 12 риксталерів з озброєного жовніра з своїми старшинами, які отримають 120 талерів. Козацька нація чудова і для війни необхідно буде порекомендувати послові короля (де Брежі) надсилати жовнірів вже одягнутими й озбро/304/єними. Перевезти ж їх можна буде або через Кенігсберг, або через Копенгаген 112.

Зупинимось на цьому моменті і поставимо таке запитання: чи може цей документ свідчити про перебування козаків під Дюнкерком? Справді, Богдан Хмельницький приїздив 1645 року до Варшави і з ним де Брежі мав розмову щодо запрошення козаків на французьку службу. Однак чи привело останнє до практичних наслідків? І. Борщак після вказаного вище документа пише: «Після цього губимо слід Богдана і його козаків аж до 15 жовтня 1645 року, коли князь Конде взяв штурмом Дюнкерк. В штурмі брали участь й козаки. Яким чином вони дісталися до Франції, ми, певно, не знаємо, але ж в «Gazette de France» * 24 квітня 1645 року вказується, що «посол короля в Польщі граф де Брежі прибув до Гданська, щоб бути присутнім при переправі військ з Польщі на службу И. В. короля Франції... В кожному разі 20 жовтня 1645 року князь Конде доносив Мазаріні про захоплення Дюнкерка й, між іншим, зазначив «відвагу козаків, які дуже добре билися», про Хмельницького ні слова» 113. Як бачимо з усього тексту, І. Борщак тільки в одному місці наводить нібито підтвердження участі козаків в боях під Дюнкерком, до того ж саме тоді, коли посилається на слова Конде про відвагу козаків. Однак така принципова заява не підкріплена посиланням на джерела, що для газетної статті, можливо й достатньо, ускладнює подальший пошук. Крім того, І. Борщак говорить про штурм Дюнкерка чомусь у 1645 році, а не як було насправді — в 1646 році 114. До того ж сам герцог Єнгієнський характеризується І. Борщаком такими словами: «...Це не був ще великий Конде Рокруа й Ленса, а молодий, хоч і енергійний генерал» 115. Насправді, битва при Рокруа відбулася 19 травня 1643 року, і ця блискуча перемога виявила великий талант герцога Єнгієнського * як полководця,



112 Українська трибуна. 1922. 6 січня. Цікава деталь: польські піхотинці були перевезені до Франції з Гданська.

* Французька «Газетт» стала називатися «Газетт де Франс» лише з 1762 року.

113 Українська трибуна. 1922. 6 січня.

114 Дюнкерк здобуло 11 жовтня 1646 року. Див.: Encyclopaedia Britannica. 1959. Vol. 6. C. 215.

115 Українська трибуна. 1922. 6 січня.

* Людвіг II Бурбон носив за життя батька Генріха II Конде титул герцога Єнгієнського, і тільки після смерті останнього (26 грудня 1646 року) став називатися Конде. /305/



що було підтверджено перемогами при Фрейбурзі (1644), Нердлінгені (1645) та ін. Отже, перед Дюнкерком. 1646 року герцог Єнгієнський був уже, хоч і молодий, але відомий полководець.

Ще одна деталь. І. Борщак на основі книги сучасника подій Ж. Ф. Сарасіна (вийшла в 1649 році) пише: «Особливо підкреслюється якийсь 3-й батальйон, котрим командував сам «Сєро», в якого обернувся, мабуть, Сєрко» 116. Але із книги, виданій в 1647 році, тобто раніше вказаної І. Борщаком, довідуємось, що цей Сєрко є ніхто інший, як барон де Cipo 117. Треба прийняти до уваги і той факт, що І. Борщак обіцяв більш докладно висвітлити зачеплені ним сюжети після спеціального дослідження і опублікувати в першому томі шеститомної праці під загальною назвою «Франція і Україна» в окремому розділі «Козаки Хмельницького під Дюнкерком» 118. Цієї обіцянки він не виконав, як не здійснив і публікації розділу «Французька дипломатія й Україна в XVII в.» Ясна річ, що документів, які б підтвердили участь Б. Хмельницького і козаків у штурмі Дюнкерка він, мабуть, не знайшов.

Неточності І. Борщака, шанованого автора пізніших ґрунтовних праць з історії французько-українських відносин, не є характерні для нього й пояснюються скоріше як молодим на той час віком, так і жанром газетної статті, до якої не слід ставитись як до наукової монографії.

Отже, І. Борщак, прагнучи підкріпити думку М. І. Костомарова і А. В. Половцева, ще більш ускладнив питання.



116 Українська трибуна. 1922. 6 січня.

117 Relation de се qui s’est passé en Flandre duran la campagne de l’anne’e 1646. Paris, 1647. C. 36 — 37. Ось цей текст у моєму перекладі: «Він (герцог Єнгієнський) видав наказ барону де Cipo, начальнику табору, відправитись до Кале і привести 3 полки поляків, нещодавно туди прибулих» (В. Г.).

118 ЗНТШ. 1924. Т. 124 — 125. С. 245.



В наші часи сталося так: історики, введені в оману мабуть тією категоричністю, з якою М. І. Костомаров, А. В. Половцев та І. Борщак стверджували про участь українських козаків у штурмі Дюнкерка, тільки повторили їхні міркування. Так, академік І. П. Крип’якевич у праці «Богдан Хмельницький» пише: «Козаки брали участь в облозі Дюнкерка французькими військами як самостійна частина, і коли фортецю було здобуто, вони взяли участь в урочистому вступі до міста. Однак фран/306/цузьке командування порушувало угоду, козаки були незадоволені, і після закінчення облоги частину їх було відіслано до Лотарінгії, а деякі загони перейшли до іспанського війська. Але чи брав сам Богдан Хмельницький участь у воєнних діях і облозі Дюнкерка, лишається нез’ясованим; у французьких джерелах згадується тільки полк Сірка» 119.

Допускав якийсь час можливість участі козаків та Б. Хмельницького в бою під Дюнкерком і автор цих рядків 120.

А. З. Барабой і О. А. Бевзо, які підготували до друку український переклад книги П’єра Шевальє, так характеризували результати вивчення цієї проблеми: «Питання про службу українського козацтва у французькому війську і про перебування Богдана Хмельницького у Франції можна вважати розв’язаними історичною наукою» 121.

Першим висловив сумнів у правильності трактування тексту П. Шевальє, як свідчення участі українських козаків у штурмі Дюнкерка 1646 року, відомий польський історик Збігнєв Вуйцик 122. Він ознайомився з матеріалами Військового архіву у Венсені та Архіву закордонних справ у Парижі, але, за його словами, ніяких вказівок на це не знайшов. Натомість йому до рук потрапили документи, що підтверджують свідчення Альбрехта Радзівілла про вербування на французьку службу поляків. З інших джерел, знайдених З. Вуйциком, довідуємось про бойові дії під Дюнкерком і участь в них польських військ. Причому в числі командирів згадуються польський полковник Пшиємський, а також французькі офіцери барон де Cipo і полковник Кабре 123.



119 Крип’я кевич І. П. Богдан Хмельницький. К., 1954. С. 76.

120 Голобуцкий В. А. Дипломатическая история Освободительной войны украинского народа 1648 — 1654 гг. К., 1962. С. 84.

121 Шевальє П’єр. Історія війни козаків проти Польщі з розвідкою про їхнє походження... С. 161.

122 Wójcik Zbigniew. Czy Kozacy Zaporoscy byli na służbie Mazarina? // Przegląd Historyczny. 1973. T. LXIV zesz 3.

123 Там само. C. 580 — 582.



Закінчуючи свою статтю, З. Вуйцик справедливо зауважує, що наявні документи ставлять під сумнів самий факт участі українських козаків у фландрійській кампанії 1646 року. Однак, з другого боку, продовжує він свою думку, поки не будуть перевірені усі висновки А. Половцева та І. Борщака, особливо ті, які спираються на документи з /307/ архіву Конде в Шантільї, питання не може бути вирішене остаточно 124. З. Вуйцик, зауважимо, не знає ні самої статті І. Борщака, ні матеріалів А. Половцева. Свої висновки він подає тільки на підставі власних розшуків у французьких архівах.



124 Там само. С. 584 — 585.



Працював у французьких архівах вже після З. Вуйцика і український дослідник з діаспори Іван Вергун. Ось його свідчення з приводу автентичності документів І. Борщака: «Між іншим, ми переконалися, що більшість посилань-джерел, які наводить І. Борщак, не відповідають фактам. Тієї самої думки є польський історик Збігнєв Вуйцик» (Вергун Іван. Чи козаки Хмельницького брали участь в облозі Дюнкерку в 1646 році? // Визвольний шлях. 1980. Кн. 5 (386). С. 626).

Сам І. Вергун, слідом за З. Вуйциком, переглянув наявні архівні документи, спогади сучасників подій, інші матеріали, що стосуються цієї теми, взявши з них нові цікаві деталі. Так, у мемуарах генерала (під час кампанії 1646 р. — полковника) де Cipo, якого І. Борщаку так хотілося мати за Сірка, І. Вергун знайшов відгук про польських вояків, що перед штурмом Дюнкерка брали участь в облозі і захопленні (24 серпня 1646) фортеці Мардік. Розповідаючи про те, що незадоволені умовами служби, поляки вважали за краще дезертирувати, де Cipo пише: «Вони були незначною поміччю для армії, яка облягала Мардік, і спричинили мені більше клопоту, ніж прислуги» (Там само. С. 623; Sirot (chevalier, baron de) Mémoires A. Paris, chez Claude Barbin, 1683. V. II, p. 146; Пер. І. Вергуна). Далі автор статті наводить документ з архіву Міністерства іноземних справ, де йде мова про те, що де Брежі, набираючи в 1647 р. новий контингент вояків з Польщі, замовив для Мазаріні (901 1647) «книжки, написані руською мовою» (І. Вергун... с. 625; Arch. M. A. E.: C. P. Pologne. vol. 8 (1646/47). f. 309). «Це вказує на те, — коментує цей документ І. Вергун, — що, фактично, в попередніх наборах розходилося про українських козаків, хоч їх офіційно вважали за поляків, тим більше, що набір перепроваджувався в Польщі з апробатою Владислава IV» (І. Вергун... с. 625). Сам по собі факт, наведений І. Вергуном, вельми цікавий, але чи може він бути свідченням участі козаків під Дюнкерком більш ніж сумнівно. До наукової честі автора цієї статті слід додати те, що він не обходить труднощів, які виникають перед остаточним вирі/308/шенням проблеми і, підбиваючи підсумки свого дослідження, робить висновок: «Однак найбільш критичною працею на цю тему являється студія Збігнєва Вуйцика, для написання якої він користувався не тільки різними розвідками, але теж джерелами французьких архівів. З огляду на брак переконливих фактів, автор схиляється до пропольської гіпотези, очевидно, не виключаючи при тому правдоподібної участі українських козаків у флямандській кампанії (І. Вергун... С. 626). Тільки так і повинен був сказати справжній дослідник.

На жаль, не всі, хто торкався цієї проблеми, так серйозно ставляться до свого завдання. Серед тих, для кого участь козаків у штурмі Дюнкерка не викликає найменшого сумніву, назвемо київського автора В. Сергійчука, що опублікував ряд статей з цього приводу (Українські козаки у Франції // Наука і суспільство. 1988. № 3 та ін.). Його статті нічого нового не вносять у розгляд питання і є в кращому разі повторенням висновків А. Половцева, І. Борщака, О. Барана і Г. Гаєвського. Вражає лише безапеляційний тон і намагання перенести проблему з аналізу документів на особу опонента. Історична наука, як на нашу думку, є передусім пошуком істинного, а не уявного і бажаного. І якщо нові джерела, нові документи не підтверджують того, що ще вчора здавалося без найменшого сумніву достовірним, не гріх і відмовитися від безпідставних тверджень, якщо вважаєш себе чесним дослідником.

Статтю І. Борщака ми вже проаналізували. Тепер звернемось до фонду А. Половцева, передусім до його неопублікованої доповіді під назвою «Малороссийские казаки в Дюнкерке в 1646 году» 125.



125 Відділ рукописів ДПБ ім. М. Є. Салтикова-Щедріна. Ф. 601. Половцеви. Ч. 143. С. 1 — 44.



Поруч з доповіддю бачимо документи з архіву Шантільї (замок у маєтку Конде) та виписки з різних книг, що безпосередньо стосуються теми. Це є результат праці А. В. Половцева в архіві Конде, в бібліотеках Парижа і комунальної бібліотеки Дюнкерка. В чернетці доповіді розповідається про переговори де Брежі і його секретаря, прізвище якого не дається (ми знаємо, що ним був П’єр Шевальє), з польським урядом про відправлення війська під командою Пшиємського морським шляхом з Гданська до Кале. Супроводжує їх все той же секретар (sic!). Це військо бере участь в облозі і штурмі Дюнкерка. Крім Пшиємського називаються й інші начальники цього війська — /309/ барон де Cipo і Кабре. Після здобуття Дюнкерка одна частина вказаного війська перейшла на бік іспанців, а та, що залишилася на французькій службі, за порадою Мазаріні, яку він дав герцогу Єнгієнському, мала переправитися в Лотарінгію. «Якщо порада Мазаріні була прийнята й здійснена Конде, — пише А. Половцев, — то навряд чи козакам скоро довелось побачити свою Украї- : ну і може бути не одному хлопцю судилася одісея у фрязьких землях, подробиці якої безповоротно втрачені для нащадків» 126. Ці романтичні слова і рефрен «козаки», що супроводжує всю доповідь А. Половцева, цілком спростовуються документами, зібраними ним же в архіві Конде і бібліотеках. Подаємо їх відповідно до хронології подій. В листі кардинала Мазаріні від 6 серпня 1646 року до аббата де ля Рів’єр, близької до герцога Єнгієнського людини, читаємо: «Тут очікують сьогодні ввечері головного полковника поляків (тобто Пшиємського. — В. Г.) 127. З іншого листа від 1 вересня 1646 року, написаного Ле-Тельє (високопоставлений чиновник при Мазаріні) герцогу Єнгієнському, довідуємось, що польське військо «супроводжував секретар пана де Брежі». Цим секретарем міг бути тільки П’єр Шевальє. Наведений лист підтверджує слова П. Шевальє про те, що він «привів 2400 польських піхотинців під час першої облоги Дюнкерка». В листі читаємо про суперечку між найманим військом і французькою владою через затримку обіцяної платні. У цю справу змушений був втрутитися сам Мазаріні, про що в листі до герцога Єнгієнського від 4 вересня 1646 року він пише: «Я про все домовився з полковником Пшиємським на випадок, аби ви мали змогу користуватись поляками протягом усієї кампанії в армії, або в залогах... Полковник повертається цілком задоволений і обіцяє, що їхні люди будуть робити те ж саме, що роблять і інші солдати, більш досвідчені у війні. Але я гадаю, що вам не треба дуже вірити цим словам і довіряти полякам лише тоді, коли ви упевнені, що це в їхніх силах» 128.



126 Там само. С. 19.

127 Там cамо

128 Там само. С. 29.



Лист кардинала Мазаріні до герцога Єнгієнського від 12 вересня 1646 року дає такі відомості про те, хто саме прибув із Польщі з полковником Пшиємським до Франції. «Один з польських полків у 700 чоловік, — читаємо тут, — в котрому, до речі, служать ймовірно одні німці /310/ та старі солдати під командою французького полковника і підполковника, може перебувати в армії» 129. Інші два польські полки (тут і далі підкреслення моє. — В. Г.) в числі близько 1500 чоловік Мазаріні пропонує послати в залоги поблизу Дюнкерка 130. Всього, як бачимо, Мазаріні назвав 2200 чоловік. Застережемо, що цифра ця називається приблизно. Значить, йдеться про ті 2400 навербованих у Польщі жовнірів, яких супроводжував П. Шевальє під Дюнкерк.

Французький уряд поспішав відправити польське військо до бою. Про це свідчить лист Ле-Тельє до герцога Єнгієнського з Фонтенбло від того ж 12 вересня: «Що ж до військ, — читаємо тут, — то Ваша світлість знає, що крім поляків, котрі знаходяться в Кале, та англійців, які можуть туди прибути, немає жодної частини, яка б не була кинута в діло... Для того, щоб цих поляків спонукати служити якомога краще, тут дуже ласкаво обійшлись з полковником Пшиємським, і я посилаю одного із близьких мені людей навмисно до Парижа, щоб супроводжувати його і бути присутнім при його від’їзді» 131. Не вдовольнившись цим, Ле-Тельє посилає герцогу Єнгієнському через три дні (16 вересня) нового листа: «Я мав честь писати Вам, що полковник Пшиємський повертається до місцевості, де зараз перебувають поляки, щоб вести їх на з’єднання з армією (тобто під Дюнкерк. — В. Г.) і робити все, що йому наказуватимуть» 132. Але найманці не поспішали до бою. В цьому зв’язку французький урядовець Гитар де Шарі писав герцогу Єнгієнському 18 вересня із Кале: «Я розмовляв з панами польськими полковниками і передав їм ваші накази. Я не думаю, що вони могли б вирушити звідси сьогодні тому, що їм треба отримати тут зброю; вони всіляко зволікають. Я тепер же намагатимусь побачитися з паном Cipo для того, щоб примусити їх вирушити якнайшвидше» 133. Пригадаємо, що Cipo дещо пізніше саме для цього і був направлений до Кале. Нарешті, польське військо прибуло під Дюнкерк, де й взяло участь в облозі та штурмі його. Про останнє свідчать виписки А. В. Половцева із сучасних тим подіям книг, де зустрічаються згадки про поляків (polonnais).



129 Там само.

130 Там само. С. 29 — 30.

131 Та м cамо. С. 31.

132 Там само. С. 32.

133 Там само. С. 34. /311/



На жаль, А. В. Половцев не знайшов жодної згадки про козаків, та й він не шукав їх, бо був впевнений, що згадувані в документах поляки є насправді козаками. Останній лист від 1 листопада 1646 року, написаний кардиналом Мазаріні герцогу Єнгієнському вже після здобуття Дюнкерка, ще раз доводить, що йшлося про поляків. «Я дізнаюся, — пише Мазаріні, — що поляки розбігаються з кожним днем; я одержав листа з Брюсселя, яким мене повідомляють, що вже три сотні їх перейшли до ворога. Мені спало на думку, а чи не краще б перевести їх у Лотарінгію, щоб опісля прийняти більш доцільне рішення» 134. Як бачимо, ніяких свідчень про козаків матеріали А. В. Половцева не дають. Може існують якісь побічні докази? Справді, в листі Ле-Тельє до герцога Конде (Єнгієнського) від 1 вересня 1646 року згадується про полковників 10 полків. Цитуємо документ: «Ваша світлість може вже знає про утруднення, які нагнітають поляки у зв’язку з питанням про отримання ними платні і про те, що вони не з’єднуються з армією... До них надіслано секретаря пана де Брежі (Шевальє. — В. Г.), що супроводжував їх під час їхнього переїзду до Франції. Йому доручено пояснити усю безпідставність їхніх домагань. Йому вручені дві депеші від Його Величності, що адресовані до полковників десяти полків (підкреслення моє. — В. Г.). В цих депешах їм наказується отримати платню і негайно приєднатись до армії» 135. Виникає питання, що ж то за 10 полків? Поки що ми знали про існування трьох. Це завдало клопоту й А. В. Половцеву, який писав з цього приводу: «Якщо припустити, що полк відповідає сотні, то матимемо всього 1000, але як козаків (читай поляків. — В. Г.) було безумовно більше, то в одному полку могло бути і 200 й 250 чоловік, причому загальна кількість тоді становила б 2000 або 2500 козаків. Можливо, склад полків був різноманітним за числом, бо кардинал Мазаріні згадує у своєму листі до Конде від 12 вересня про один полк чисельністю 700 чоловік і про два інших у 1500. Проте Мазаріні, коли він говорить у своїх листах про військо або висловлює військові міркування, виявляє мало знань і досвіду» 136.



134 Там само.

135 Там само. С. 9.

136 Там само.



І. П. Крип’якевич теж ділить військо на 10 сотень, які згадуються Ле-Тельє як окремі полки. «Війська, — пише він, — було 10 сотень, усього від 2000 до 2500 чоло/312/вік» 137. Те, що згадувані полки були невеликі, підтверджує «Історичний опис Дюнкерка». В різних місцях, згадуючи про штурм міста, тут наводяться такі дані: «300 поляків (polonnais)», «200 поляків увійшли в місто під проводом Кабре» 138 тощо. Отже, припускати, що сім полків з десяти, про які дізнаємось з листа Ле-Тельє, були козацькими, не маємо ніяких підстав. Треба виходити, отже, не з кількості полків, а з основного числа, яке вказує Шевальє, тобто 2400 чоловік. Крім того, не можна в бароні Cipo вбачати славного козацького отамана Сірка. До речі, й сам А. Половцев відкидає подібне припущення.

Таким чином, приведене з Польщі військо під загальним командуванням полковника Пшиємського складалося з поляків і німців. Частина його, напевно та, де були переважно німці, після здобуття Дюнкерка перейшли на службу до іспанців. Що ж до іншої частини, яка лишилася з Пшиємським, то відомо, що вона стала об’єктом нового інтересу з боку французької дипломатії у зв’язку зі зміною короля в Польщі після смерті Владислава IV. Французький уряд, не бажаючи бачити на польському троні Карла, кандидатуру якого підтримували австрійські Габсбурги, віддавав перевагу його старшому брату Яну Казиміру. Збереглося цікаве листування між Мазаріні та його послами у Варшаві — графом д’Арпайоном та французьким послом де Брежі. Щоб забезпечити більшість голосів Яну Казиміру, французький уряд уповноважував своїх послів офіційно заявити про підтримку політики Польщі. «Його величність, — писав Мазаріні, — схвалив пропозицію графа д’Арпайона, який не тільки запропонував (Польській) республіці допомогу короля, а й свої особисті послуги у війську. Його величність схвалив також всі пропозиції, подані республіці від імені короля графом д’Арпайоном... особливо про набір полковником Пшиємським 1000 — 2000 чоловік (підкреслення моє. — В. Г.) і навіть утримання цього загону на кошт нашої корони» 139.



137 Крип’якевич І. П. Богдан Хмельницький. С. 76.

138 Description historique de Dunkerque pv. 1. Bruge, 1730. C 177 184.

139 Бібліотека ім. Оссолінських. Теки C. Лукаша. Т. 3. Шифр 2975/11. Арк. 331 — 339.



Як бачимо, «шукачі пригод», про яких писав П. Шевальє у присвяті до своєї книги, знову з’являються під командою того ж польського полковника Пшиємського. Чисельність їх близька до тієї, яка вже /313/ називалась. Менша кількість загону зумовлена, очевидно, тим, що якась частина вояків вибула під час штурму Дюнкерка, а також перейшла на бік Іспанії.

Число 2400 зіграло не останню роль в цій загадковій історії. В «Пам’ятній книзі» сучасника тих подій польського політичного діяча Якуба Михаловського подається список коронного війська, яке призначалося для участі в проектованій у 40-х роках XVII століття війні Польщі проти Туреччини. Тут у переліку різних військових частин в пункті «піхота» проти прізвища Пшиємський стоїть знову ж таки цифра 2400 140. Чи не забагато збігів і про що ж мусимо сперечатися?

Слід підкреслити, що ніяких даних, які підтверджували б участь українських козаків у боях під Дюнкерком 1646 року, А. Половцев не подав. Хіба ж може бути доказом його заява, що у знайденому ним листуванні маршала Конде (герцога Єнгієнського) з Мазаріні «говориться про участь у цій облозі (тобто Дюнкерка) козаків, неправильно названих усюди поляками» (підкреслення моє. — В. Г.). Така заява не підтверджується його ж матеріалами, й це через те, що він був ніби заворожений словами М. І. Костомарова про 2400 козаків, не знаючи примітки Шевальє.

Ставити йому це у провину не можна хоч би тому, що він зрозумів квапливість своїх висновків і відмовився друкувати в збірнику доповідей вже підготовлену статтю. Вчений в ньому переміг, і він більше до цього питання не повертався.

Нарешті, в 2-му томі вже згадуваної книги О. Барана і Г. Гаєцького так розглядається питання про участь козаків у штурмі Дюнкерка. Шановні автори доречно зауважують, що українські історики, мало уваги приділивши службі козаків у цісарському війську, водночас перебільшили значення козацького походу до Франції у 1646 році, зробивши з цього майже легенду 141. Ця легенда, кажуть вони, базувалась на книжці «П’єра Шевальє «Історія війни козаків проти Польщі (1663)».



140 Kubala L. Jerzy Ossoliński. Цит. вид. Prypiski i odsyłacze: Rozdział XV. С. 439.

141 Baran O. Gayecki G. T. II. Цит. вид. С. 47 (Не знаючи раніше роботи О. Барана і Г. Гаєцького, я теж назвав свою статтю про ці події «Про одну легенду з історії України XVII ст.» (Укр. іст. журнал, 1985. № 9. С. 132 — 140)).



В ній Шевальє стверджує, що козацька експедиція до Франції здійснювалась під проводом Б. Хмельницького, який пізніше проголосив незалежність козацької держа/314/ви. Згідно з цим висновком Шевальє надав занадто великого значення походові, а останнє, у свою чергу, вплинуло на А. Половцева, І. Борщака й І. Крип’якевича. В такому стані це питання й лишалось доти, поки польський історик З. Вуйцик не зробив спробу відокремити історичний факт від легенди і довести, що Богдан Хмельницький не був у Франції, а сама експедиція — не що інше, як звичайний похід найманців 142.

На жаль, найбільш авторитетні в цьому питанні дослідники О. Баран і Г. Гаєцький детально не проаналі- , зували аргументи З. Вуйцика й не визначили свого ставлення до них. Вони, хоч і применшують значення ролі козаків — найманців в облозі Дюнкерка, але від позитивного ствердження, що вони там справді були, не відмовляються, посилаючись при цьому на І. П. Крип’якевича, листи Мазаріні, книгу Сарасіна та ін. Як побічний доказ того, що згадувані в документах поляки є козаками, наводиться характеристика їх герцогом Омальським, автором книги про великого Конде. «Cipo, — читаємо тут, — мав клопіт з цими героїчними, але напівдикими вояками, чиї варварські звичаї були незбагненні: вони розташувались не під наметами, а в норах і були схожими на кроликів у піску» 143. Ця цитата дещо в іншому варіанті була відома й А. Половцеву, який, до речі, образився на таку принизливу характеристику козаків. Він пише, що герцог Омальський перекрутив факти, коли «в єдиному місці, де він говорить про козаків, висловлюється так: «Поляки, більш войовничі ніж навчені військовій майстерності безстрашні вершники, не вміли, одначе, користуватися лопатою або киркою, не вміли побудувати навіть землянку й рили нори як лисиці» 144.



142 Там само.

143 Там само. С. 56. Посилання на кн.: Godley E. Prince of Condé. London, 1915. C. 169; D’Aumale Clande. Histoire de princes de Condé Pendant les XVI et XVII siècles. T. 5. Paris, 1889. C. 93.

144 Відділ рукописів ДПБ ім. М. Є. Салтикова-Щедріна. C. 16. Ця цитата є точним перекладом з книги герцога Омальського, автора кінця XIX ст., який зібрав у книзі великий архівний матеріал. О. Баран і Г. Гаєцький процитували англійського автора І. Годлі, який передав зміст дещо в іншому, більш образливому для зазначених вояків, вигляді. Поляки (Les Polonais) у герцога Омальського порівнюються не з кролями (rabbits — анг.), а з лисицями (Les renard — фр.). Тут сказано «рили нори як лисиці» (se creusant des terriers comme les renard). У Москві в ІНІОН ця книга є. І в інших місцях, присвячених штурму Дюнкерка, згадуються поляки. Так, у листі Боске де Божі герцогу Єнгієнському від 1 жовтня 1646 року знову згадуються поляки (Les Polonais), але про козаків ні слова (там само, с. 482). /315/



А. Половцев далі зауважує, що не тільки козаки (поляки, як пише герцог Омальський. — В. Г.) терпіли від дощів, вітру, відсутності припасів, а й уся французька армія: «Ці знегоди козаки терпіли так само, як і інші війська, змушені робити собі до того ж землянки в піщаному грунті, бо не мали на чужині ніякого іншого притулку. Ставити це їм у провину (як це робить герцог Омальський) — несправедливо» 145.

Додаткових доказів про перебування козаків під Дюнкерком, які б внесли ясність до міркувань А. Половцева та І. Борщака, не подали навіть О. Баран і Г. Гаєцький. Питання залишається відкритим. А поки що дозволимо собі зробити такий висновок: 1646 року французький посол у Варшаві де Брежі завербував на французьку службу загін кількістю 2400 польських піхотинців під командою полковника Пшиємського. Польську піхоту з Гданська морем переправили до Кале, а звідти — під Дюнкерк. Супроводжував цю піхоту секретар французького посольства у Варшаві П’єр Шевальє.

Отже, не можна зосереджуватись на числі 2400, коли хочемо довести можливість перебування козаків у Франції. Доказів слід шукати в інших документах. Такими все ж залишаються документи, наведені І. Борщаком, незважаючи на те, що їх ніхто, крім нього, не бачив. Коли буде доведено їхню повну автентичність, то можна будувати і таку версію: французи спочатку вели переговори з козацькими старшинами і, можливо, козаки справді перебували у Франції в 1645 році, а якась незначна частина їх залишилася й надалі. Та вже в 1646 році у зв’язку з активною підготовкою Владислава IV до війни з турками більшість з них повернулась в Україну. До речі, таке припущення підтримується й документом із статті І. Борщака. В листопаді 1644 року де Брежі писав Мазаріні з Варшави: «Цими днями був у Варшаві один з козацької старшини (un de principaux delanation cosaque) полк. Хмельницький, про якого я мав честь писати вашій еміненції. Він був у мене, я мав з ним дві розмови. Це людина освічена, з розумом (un homine d’esprint), гарного виховання, шляхетного походження, сильний у латинській мові (Fort en Latine). Що стосується служби козаків у Й. В., то як війни з турками не буде (підкреслення моє. — В. Г.), Хмельницький готовий допомогти мені в цій справі» 146.



145 Відділ рукописів ДПБ ім. М. Є. Салтикова-Щедріна. С. 16.

146 Українська трибуна. С. 6. /316/



Замість козаків до Франції було відправлено полковника Пшиємського з 2400 польськими і німецькими піхотинцями. Про це знаходимо додаткове свідчення у Альбрехта Радзівілла. В своїх споминах від 7 березня 1646 року він зауважує, що «Пшиємський набирає для походу до Франції 2 тисячі жовнірів». Тобто знову наближаємось до цифри 2400.

Як би там не було, а тільки подальші розвідки зможуть остаточно пояснити причину плутаної відомості, яку подав Шевальє, і неточності тих авторів, котрі спираються на його присвячення, відкидаючи примітку.

І останнє з цього приводу. Гадаю, кожен, хто хоч трохи намагається відтворити дійсний історичний факт, не повинен обходити труднощі, які постають на його шляху. Легенда має поступитися місцем історичній правді. /317/















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.