Попередня     Головна     Наступна

Розділ XI

ХМЕЛЬНИЧЧИНА І ЗАПОРОЗЬКЕ КОЗАЦТВО

Десятиріччя після придушення повстання 1637 — 1638 років поляки називали часом «золотого спокою». Насправді ж ніякого спокою не було. Наступні роки принесли Україні нові тяжкі випробування ¹. Магнати і «польська шляхта» й далі захоплювали землі селян і козаків, силою обертаючи їх на своїх кріпаків. Змагаючись один з одним, вони, як оповідав літописець, «поставили вже усюди там, кому де що дісталось, межові стовпи свої і привласнили тамтешніх козаків, так само як і посполитих, накладаючи на них десятину і тягли всі, і у такий спосіб вирішили їх знищити» ². Не вдовольняючись цим, магнати щораз наполегливіше вимагали від уряду роздати їм запорозькі землі. Особливо уперто діяв щодо цього Вишневецький. Напередодні Хмельниччини уряд, уступаючи домаганням Вишневецького, видав йому грамоту на володіння Запорожжям» ³. Проте скористатися нею Вишневецькому вже не довелось.

Насильства з боку польських феодалів не уникли і реєстровці. Польські комісари і старшина примушували їх, як своїх слуг, чистити коней, топити печі, підмітати подвір’я. Окремі пани, як наприклад черкаський підстароста Я. Смяровський, жорстоко били козаків, виколювали їм очі тощо.

Нестерпний національний гніт заважав економічному, політичному, культурному розвитку українського народу. Визволення з-під тривалого ярма панської Польщі і побудова власної держави ставали для України історичною потребою, вирішальним питаням існування українського народу.

¹ Крип’якевич І. Богдан Хмельницький. С. 13 — 60 та ін.

² Летописное повествование о Малой России. Ч. 1. С. 42.

³ Tomkiewicz Wl. J. Wisniowiecki. C. 88 — 89.

Всі без винятку повстання XVI і першої половини XVII століть зазнали поразки. Та незважаючи на це, /351/ українське козацтво становило провідну національну верству, яка визначала національно-політичне життя України. Не втрачала свого особливого значення й та частина української шляхти, яка не порвала зв’язків з національним рухом. Беручи участь в сеймовій боротьбі Речі Посполитої, вона збагачувалась необхідним політичним досвідом, який згодом знадобився при формуванні української державності. В цей час українська церква, підтримувана козацтвом та ще маючи такого видатного діяча, як Петро Могила, поступово відновлювала свої позиції.

Україна готувала нову війну проти панської Польщі. Вона назрівала в той час, коли розбрат і протиріччя серед панівного класу Речі Посполитої дедалі більше посилювались.

Національно-визвольна і антифеодальна боротьба в Україні проходила в умовах феодальної анархії, яка у Польщі набувала загрозливих розмірів. Усі спроби польських королів та їхніх прибічників у посиленні королівської влади покласти край свавіллю магнатів — головних винуватців феодальної анархії — зазнали поразки. Магнати, особливо ж наймогутніші з них — східноукраїнські і литовські — вирішували долю Речі Посполитої на шкоду національним інтересам країни.

Саме за таких умов уряд короля Владислава IV, очолюваний канцлером Ю. Оссолінським, спробував відновити боротьбу з всевладними магнатами. Було вирішено скористатися з війни Туреччини проти Венеції, що спалахнула навесні 1645 року. Венеція, зазнаючи поразки від турків, звернулась за допомогою до європейських країн, у тому числі і до Польщі. Польський уряд погодився надати Венеції допомогу, зажадавши субсидію в розмірі 1 млн скуді *.

* Срібна монета, вартість якої у різних тодішніх італійських державах становила 1,5 — 2 крб. золотом.

Під час переговорів з Венецією уряд Речі Посполитої намагався вирішити ряд завдань, на перший погляд цілком самостійних, та насправді тісно пов’язаних між собою. На одержані від Венеції гроші він розраховував навербувати велике кварцяне військо. Польський уряд не збирався розпочинати війну з Туреччиною. Допомога Венеції мала полягати у нападі на вассала Туреччини — Кримське ханство, до того ж головна роль у цій війні покладалась на козаків. Цим уряд сподівався досягнути водночас кількох цілей: руками козаків здобути /352/ перемогу над небезпечним ворогом, а головне — підірвати силу опору українського народу польсько-шляхетському режиму, що неодмінно мало статися після відходу козаків з України до Криму. Нарешті, козацьке військо можна було б, на думку короля і його канцлера, використати, поряд з кварцяним, у боротьбі з магнатською олігархією.

Здійснення цього складного плану почалося з послання в Україну довіреної особи короля — шляхтича Єроніма Радзійовського. Владислав IV, потай від магнатів, сподівався збільшити при допомозі старшини реєстрове військо до кількох десятків тисяч козаків ⁴. Прибувши в Україну під приводом ревізії своїх маєтків, Радзійовський зустрівся з кількома впливовими старшинами, насамперед зі своїм давнім знайомим — Іваном Барабашем, який мав на той час поважне місце військового осавула. Радзійовський запропонував старшинам зустрітися з королем. Старшини погодились.

У квітні 1646 року до Варшави прибули військові осавули Іван Барабаш та Ілляш Караїмович, полковий осавул Іван Нестеренко (Бут) і чигиринський сотник Богдан Хмельницький ⁵. Про зустріч і переговори Владислава IV і канцлера Оссолінського з козацькими старшинами йдеться у ряді сучасних джерел. Головною темою цих таємних переговорів була організація військової експедиції козаків до Криму. За це король обіцяв відновити «давні» козацькі вольності: збільшити реєстр, за одними джерелами, до 12, а за другими — до 20 тис. козаків, а також не допускати квартирування кварцяного війська в Південному Подніпров’ї (на південний схід від Білої Церкви) *.

⁴ Австрійський посол у Польщі Адерсбах доповідав, що король має намір збільшити реєстр до 20 тис., а кварцяне військо до 30 тис. (Urkunden und Aktenstücke zur Geschichte des Kurfursten Friedrich Wilhelm. T. l, C. 178 — 190).

⁵ Богдан Хмельницький був уже раніше в складі посольства козаків до короля Владислава (у 1639 році після поразки повстання) (Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси. Вып. 2. С. 285).

* Питання про розміщення військ мало першорядне значення. Важко сказати, хто саме з козацьких старшин наполягав на обмеженні району дислокації польських військ. Проте, як бачимо з пізніших подій, можна припустити, що це питання поставив Б. Хмельницький. Саме він був тим політиком, який під час війни при переговорах з поляками завжди висував як неодмінну умову обмеження території дислокації польського війська.

На право набору козаків Барабашеві було видано універсал за підписом Владисла/353/ва IV і скріпленим його особистою (не державною) печаткою.

Після повернення старшини в Україну король почав успішно набирати військо. Королівські вербувальники наймали вояків у Польщі і за кордоном. До Варшави почало прибувати дедалі більше жовнірів, а королівський палац в Уяздові нагадував тепер озброєний табір. У варшавському арсеналі робота кипіла вдень і вночі. Виготовлені за короткий час 36 гармат, ядра та інші військові припаси було відправлено під Львів, до місця, яке визначив король для збору війська.

Військові приготування короля і концентрація військ під Львовом не могли не привернути увагу магнатів. Через своїх агентів вони почали поширювати чутки, нібито король прагне знищити шляхетські «вольності» і тому готує державний переворот. Сенат, що засідав у липні 1646 року в Кракові, категорично зажадав від Владислава припинення військових приготувань, погрожуючи поставити питання про його дії на найближчому сеймі. Справді, сейм, що зібрався у Варшаві в листопаді 1646 року, відбувався у напружених умовах. Магнати звинувачували короля і канцлера Оссолінського у таємних змовах, вимагаючи віддати під суд автора проекту війни і збільшення війська. Магнати, що прибули до столиці у супроводі численних озброєних загонів шляхти (залежно від них), були готові підтримати свої вимоги зброєю. Сейм схилився на бік магнатів. Сподівання Владислава перетягнути під час сейму шляхту на свій бік не здійснились, і він мусив, хоч і вдавано, відступити перед вимогами своїх сильних суперників. Таким чином, здійснення своїх планів король тепер пов’язував з набором козацького війська.

Між тим серед старшини, з якою король вів переговори у Варшаві, стався розбрат. Довідавшись про поразку Владислава на сеймі, Барабаш і Караїмович рішуче відмовились формувати козацьке військо. Зовсім іншу позицію зайняв Богдан Хмельницький. Він вирішив, що саме зараз настав слушний час для збільшення козацького війська під виглядом виконання відомого проекту короля. Звичайно не на користь польським панам, а в інтересах українського народу, який був ладен в перший-ліпший момент взятися за зброю.

До виконання свого плану Хмельницький намагався залучити Барабаша і Караїмовича, та марно ⁶.

⁶ Kostin Miron. Letopisetul târii Moldovei deła Aron Vodă încoace. Bucuresti, 1944. C. 119.

Згадка /354/ про небажання старшини допомогти Хмельницькому в цій важливій справі знайшла відображення у народній творчості. Народна дума оповідає, як під час бенкету один із старшин, відгадавши намір Хмельницького скористатись з королівського привілею, мовить до нього: «Навіщо тобі, куме, читати його (привілей. — В. Г.). — Ми податків не даєм, у війську польському не служим, краще нам, старшинам, брати гроші без рахунку, а дорогі сукна без міри, ніж, потураючи сіромі, тягатись лісами та байраками, і своїм тілом комарів, як ведмедів, годувати» ⁷.

Зраду Барабаша, який перейшов на бік магнатської опозиції, підтверджує український літописець Грабянка. «Сію епістолію, — пише він, маючи на увазі королівський привілей, — Барабаш не показав нікому і оскільки ляхам прихильний був і своєї користі лише шукаючий, прагнучи сам в добрі жити, а про військо не дбаючи, ані про кривди людські» ⁸.

Упевнившися в тому, що Барабаш не бажає скористатися з королівського дозволу для вербування козаків, Хмельницький вирішив взяти цю справу до своїх рук. Зберігся переказ, згідно з яким Хмельницький майстерно оволодів королівським привілеєм, що зберігався у Барабаша.

Становище в Україні лишалось вельми напруженим. Саме в цей час почали множитися чутки про дозвіл короля набирати козацьке військо. Знаючи, що підставою для цих чуток є діяльність Хмельницького і його прибічників, Барабаш з Караїмовичем зробили донос на нього польській владі. Водночас вони ретельно приховували свої попередні зносини з королем і Хмельницьким. Чигиринська старостинська адміністрація, на чолі якої стояв магнат Олександр Конєцпольський, вирішила встановити таємний нагляд за Хмельницьким. Цим поспішив скористатися чигиринський підстароста шляхтич Д. Чаплинський. За допомогою свого патрона О. Конєцпольського він нагально вдерся у хутір Богдана Хмельницького Суботів. Нападник зашмагав на смерть канчуками його молодшого сина, забрав собі молодицю, яку Хмельницький називав своєю дружиною, зруйнував його маєток ⁹. Хмельницький мусив переховуватись.

⁷ Костомаров Н. И. Собр. соч. М., 1904. Кн. 4. Т. 9. С. 136.

⁸ Летопись Григория Грабянки. С. 39.

⁸ Костомаров Н. И. Собр. соч. Кн. 4. Т. 9. С. 139. /355/

На початку травня 1647 року в Польщі розпочався черговий сейм, який обіцяв бути дуже бурхливим. Супротивники Владислава висловили намір «назавжди покінчити з думкою (короля) про війну» ¹⁰. Наприкінці травня чи на початку червня у супроводі десяти козаків у Варшаві з’явився Хмельницький ¹¹.

Офіційно його приїзд пояснювався бажанням домогтися правди у позові з Чаплинським. Насправді ж мета його появи у столиці була значно ширшою. Від часу сейму 1646 року сталися значні зміни. Тому Хмельницькому необхідно було передусім упевнитись, чи не зрікся Владислав IV своїх планів щодо війни. На випадок, якщо король не змінив своїх намірів, Хмельницькому треба було, в зв’язку з переходом Барабаша і Караїмовича на бік магнатів, зосередити всі зв’язки з королем і його прибічниками у своїх руках, а також одержати матеріальну підтримку, необхідну для набору козаків та їхнього озброєння. Нарешті треба було довідатись, чи не змінить сейм свого ставлення до короля та його планів.

Приїзд до Варшави був використаний Хмельницьким і його товаришами також для ознайомлення з становищем у Польщі, одержання необхідних відомостей про розміщення польських військ, стану фортець тощо. Ці відомості були потрібні для успіху майбутньої війни проти Польщі, про що досить докладно пише Грондський ¹².

Король прийняв Хмельницького, ймовірно, саме перед розпуском сейму. Російський дипломатичний агент Кунаков писав, що було запрошено «Богдана Хмельницького й черкас-чолобитників до палацу самого короля» ¹³. Вже під час роботи сейму Хмельницький і його супроводжувачі зрозуміли, що боротьба короля з магнатами триває як і раніше. При зустрічі з Владиславом IV Хмельницький, певно, повідомив про перехід Барабаша і Караїмовича на бік магнатів і запевнив, що він готовий приступити до здійснення раніше задуманих королем планів. Король, за словами Кунакова, скаржився Хмельницькому і його товаришам, що «санатори (магнати. — В. Г.) його вдалися в свою волю, панство його спустошують, а його мало слухають» ¹⁴.

¹⁰ Kubala L. Jerzy Ossoliński T. 1. Warszawa, 1924. C. 246.

¹¹ Там само. C. 259.

¹² Grondski S. Historia belli cosacco-polonici. C. 47.

¹³ Акты ЮЗР. T. 3. C. 279.

¹⁴ Там само.

Влади/356/слав IV і канцлер Оссолінський наполягали на проведенні набору козаків і організації походу в Крим.

На скаргу, яку Хмельницький подав королеві у зв’язку з наїздом Чаплинського, король відповів: «Силі треба протиставляти силу, і ти також воїн. Коли Чаплинський міг знайти собі приятелів і товаришів, і ти теж, можеш знайти». Щодо головного питання, то король висловив таку думку: «Знаю я і про утиски козакам, але ж допомогти не в силах. Пора здається усім вам пригадати, що ви воїни, ви маєте шаблі, і хто вам забороняє захистити себе? Я ж, із свого боку, завжди буду вашим благодійником» ¹⁵.

На цьому зустріч Хмельницького з королем закінчилась. Услід за поверненням Хмельницького в Україну, на початку серпня 1647 року, король відрядив туди Оссолінського ¹⁶. Сучасник Грондський запевняє, що подорож Оссолінського пов’язана нібито з оглядом прикордонних фортець, однак головною метою її були зносини з козаками. Під час свого перебування в Україні канцлер Оссолінський мав можливість упевнитись, що Барабаш і Караїмович справді перейшли на бік ворогів короля. В таких умовах єдиною людиною, яка могла б, як здавалось, сприяти королю у здійсненні його планів, залишався Хмельницький. Під час зустрічі з ним ¹⁷, яка відбувалась у присутності козаків (ймовірно, прихильників Хмельницького), Оссолінський мовив про бажання короля набрати козацьке військо для походу на Крим. Хмельницький відповів: він і його прихильники зроблять усе, що від них залежить, але суворий режим, впроваджений польською владою в Україні, значною мірою уповільнить і затримає набір козаків. Оссолінський збирався передати Хмельницькому клейноди гетьманської влади, але той відмовився, заявивши, що не годен такої честі, хоч і сподівається заслужити її у майбутньому. Кунаков, підтверджуючи це, додає, що король надіслав козакам гроші.

¹⁵ Костомаров Н. И. Собр. соч. Кн. 4. Т. 9. С. 141.

¹⁶ Grondski S. Historia belli cosacco-polonici. C. 38 — 39, 50; Costin Miron. Letopisetul. C. 118 — 119.

¹⁷ Згадка про зустріч Оссолінського з Хмельницьким збереглась у різних джерелах. Найбільш авторитетним, на наш погляд, слід вважати повідомлення Самуїла Грондського, який запозичив ці відомості у Станіслава Любовицького (довіреної особи Оссолінського), який супроводжував польського канцлера під час цієї подорожі, а також у Івана Виговського (Grondski S. Historia belli cosacco-polonici. C. 39 — 40.).

Вирішивши розпочати війну «з турецьким султаном, король пожалував /357/ Богдана Хмельницького гетьманом запорозьким і послав йому гроші, а надалі обіцяв йому король прислати на плату черкасам і на човни 170000 злотих польських» ¹⁸.

Наприкінці жовтня 1647 року до польських можновладців в Україні знову почали доходити чутки про діяльність Богдана Хмельницького. Конєцпольського, який приїхав з Крилова до Кодака, повідомили про те, що «Хмельницький бунтує козаків». Офіцер Радилінський, посланий Конєцпольським для перевірки цих чуток, підтвердив їх вірогідність.

У цей час відбулась так звана рада у діброві ¹⁹ (поблизу Чигирина). Вона була досить багатолюдною. Грондський, запозичивши про це відомості у Івана Виговського, розповідає: спочатку Хмельницький нагадав про нестерпне становище українського народу під Польщею: «Проїзджаючи по Україні, — сказав він, — я усюди бачив страшні утиски і тиранства». Далі Хмельницький повідомив про становище Речі Посполитої, про намір короля здійснити похід на Туреччину і протидії магнатів цим планам, а також про те, що король закликає козаків до нападу на Крим.

¹⁸ Акты ЮЗР. Т. 3. С. 279. Зустріч Оссолінського з Хмельницьким і передача йому грошей стали пізніше приводом для звинувачення короля і Оссолінського їхніми ворогами-магнатами в тому, що вони допомогли козакам виступити проти Речі Посполитої. Під час надзвичайного сейму в листопаді 1649 року, скликаного у зв’язку із затвердженням Зборовського договору, магнатська опозиція подала листа, який звинувачував Оссолінського. «Уся теперішня міжусобиця, — говорилося в ньому, — є результатом урядування Оссолінського. Заволодівши розумом жадібного до слави і влади короля, він замислив війну з Туреччиною, і коли представники Речі Посполитої не схвалили його задумів (маються на увазі сейми 1646 і 1647 років), вирішив розпочати її з допомогою козаків, підмовивши короля роздати їм придане королеви; з цими грошима козаки і піднялись». Про надсилання королем грошей для організації походу писав пізніше сам Хмельницький венеціанському послу до Відня Сагреду. Отже, є підстави думати, що крім дозволу набирати козацьке військо, всупереч ординації 1638 року, Хмельницький заручився і матеріальною підтримкою з боку короля. Відомо, що десь в цей час Хмельницький відрядив до Львова людей з грошима, захованими у возах з пшоном, для купівлі там рушниць, шабель, свинцю тощо (Goliński M. Zapiski mieszczanina Kazimierzckiego (1640 — 1665). C. 85. Фотокопія рукопису зберігається в Інституті історії АН України.

¹⁹ Grondski S. C. 50. Інший сучасник також підтверджує, що козаки «збираються на пасіках і проводять таємні наради» / J. Chrząszcz. Pierwszy okres buntu Chmielnickiego w oswietleniu uczestnika wyprawy Zoltowodzkiej // Prace historyczne w 30-lecie dzialanosci prof. St. Zakrzewskiego. — Lwów, 1894. C. 252.

На доказ цих слів Хмельниць/358/кий показав присутнім королівську грамоту. А на закінчення оголосив, що настала слушна година для повстання проти Польщі і визволення України від польської влади. Успіху цій боротьбі, говорив він далі, будуть сприяти, з одного боку, чвари польських панів, з другого — згода українців взятися за зброю» ²⁰.

Докази Хмельницького і його прибічників на користь негайного виступу були зустрінуті частиною присутніх із сумнівом. Чимало з них вказували на брак зброї, на велику кількість польського війська в Україні тощо. У відповідь на це Хмельницький сказав: «Ваша правда. Зрозуміло, що проти сильних ворогів наших самі ми нічого не зробимо, тим більше, що у всіх фортецях сидять польські комісари, які пильно стежать за всіма нашими діями; більша частина польських військ стоїть на нашій території на зимових квартирах. Як тільки вони помітять наші приготування, то зараз же нас і придушать. Тому, щоб запобігти небезпеці, нам не можна обійтися без допомоги ззовні» ²¹. Визначаючи зовнішні сили, які могли б забезпечити успіх українському народові, Хмельницький зупинився на Росії. «Я б запропонував звернутись до Москви, бо вона однієї з нами віри і тому могла б поєднатися з нами». «Проте, — додавав він, — Москва за минулі роки спустошена поляками, втратила кілька міст, Смоленськ та інші, і ще не поновила цілком свої сили; мабуть, вона не зможе при такому стані заступитися за нас» ²².

Що ж до татар, то, за словами Хмельницького, є спосіб зробити їх спільниками. Для цього слід скористатись королівським привілеєм. План Хмельницького був такий: відрядити до Бахчисарая послів з доказом намірів польського короля здійснити з допомогою козаків напад на Крим. Посли поставлять хана перед альтернативою: або він надасть козакам допомогу для боротьби з Польщею, або ж, на випадок незгоди, він сам зазнає нападу з боку козаків і польського війська. Хан мусить прийняти першу пропозицію. Докази Хмельницького упевнили присутніх, і вони тут же обрали його своїм отаманом ²³.

²⁰ Grondski S. C. 48.

²¹ Там само. C. 48.

²² Там само. C. 49.

²³ Там само. С. 50 — 51.

Про значення згоди з татарами добре сказав В. Липинський: «Богдан Хмельницький, задумуючи на початку повстання союз з татарами, найстрашнішими ворогами /359/ Речі Посполитої, одразу надав повстанню антидержавного характеру, і цим самим стало воно не тільки національним і соціальним, а й передусім політичною революцією (розрядка моя. — В. Г.)» ²⁴.

Можна припустити, що в діброві обговорювалися й інші важливі питання — наприклад, про становище селянства і міщанства, без підтримки яких нічого було й розраховувати на успіх повстання. Необхідно, було подати селянам надію на полегшення їхньої волі, вселити віру У звільнення бодай частини їх від кріпацького гніту, надання козачих прав і тим самим підняти селянство на боротьбу проти Польщі. Глуха згадка про це збереглась хіба що в старовинній народній пісні, де говориться, зокрема, про те, що Богдан Хмельницький і його чотири найближчі соратники — Максим Кривоніс, Мартин Пушкар, Іван Богун і Матвій Борохович — обіцяли повернути козацькі права усім тим, хто був позбавлений їх:

«Оттогді-то припало йому (Хмельницькому) з правої руки

Чотири полковники:

Первий полковниче — Максиме Ольшанський,

А другий полковниче — Мартине Полтавський,

Третій полковниче — Іван Богуне,

А четвертий — Матвій Бороховичу.

Оттогді-то вони на славну Україну прибували,

Королевські листи читали,

Козакам козацькі порядки давали» ²⁵.

Через якийсь час після «ради у діброві» Хмельницького було заарештовано польською владою в с. Бужині ²⁶ і відправлено у Крилів до Конєцпольського. Але той не наважився вбити його негайно, вважаючи, що це зручніше буде зробити поза в’язницею. Тому Хмельницького випустили «на поруки».

²⁴ Lipiński W. Z dziejów Ukrainy. C. 168.

²⁵ Українські народні думи та історичні пісні. — К., 1955. — С. 97.

²⁶ Теперішнє с. Бужин розташоване за 20 км на північ від Чигирина. Ще раніше, за словами анонімного автора, сучасника подій, Конєцпольському повідомили про бунти Хмельницького, який безперервно підбурює козаків (Історія України в документах і матеріалах. Т. 3. Док. 95. С. 120).

Проте вже 7 грудня чигиринський полковник Кричевський повідомив Хмельницькому, що його готуються потай «взяти і смерті завдати». Кричевський, пізніше славетний герой війни з Польщею, /360/ доводився Хмельницькому кумом ²⁷. Мабуть того ж дня Хмельницький з сином Тимошем у супроводі загону козаків («півтретьста чоловік»), удаючи, що збирається до Трахтемирова, втік на Запорожжя ²⁸. Із Запорожжям Хмельницький давно вже підтримував тісні зв’язки. Під час арешту, наприклад, Хмельницького звинувачували в тому, що він хоче переправити на Запорожжя гармати ²⁹. Реєстровий сотник Федір Лютай, товариш Хмельницького, втік на Запорожжя ще раніше і був там обраний кошовим отаманом. Хмельницького, який прибув на Запорожжя за одними відомостями 11 грудня 1647 року ³⁰, за іншими — 15 січня 1648 року ³¹, на острові Томаківці чекав із загоном запорожців Ф. Лютай.

Становище на Запорожжі наприкінці 1647 — початку 1648 років було дуже складним. Біля острова Хортиця стояв із залогою Черкаський (за іншими відомостями Корсунський) полк та загін польських драгунів під проводом полковника Гурського ³². Стежачи за тим, щоб ніхто не міг втекти з України на Січ, Гурський виставив свої курені (варту), як висловлюється сучасник, «до самої Військової Скарбниці» ³³.

По приїзді Хмельницького і його товаришів підготовка до повстання прискорилась. Запорожці зайняли і укріпили Томаківку — найближчий до Хортиці, і отже, до залоги Гурського, острів ³⁴. До донських козаків відправили посланців з проханням допомогти в боротьбі проти поляків ³⁵.

²⁷ Дорошенко Д. Нарис історії України (від половини XVII століття). Варшава, 1933. Т. 2. С. 13. Більш детально про М. Кричевського: Lipiński W. Stanisław Michał Krzyczewski // Z dziejów Ukrainy. C. 145 — 446.

²⁸ Акты ЮЗР СПб, 1875. T. 8. Док. 33. C. 349. А. Кисіль писав путивльському воєводі, що разом з Хмельницьким на Запорожжя подалось 1000, а може й більше козаків (Воссоединение Украины c Россией. Т. 2. Док. 5. С. 14).

²⁹ Kubala L. Szkice historyczne. T. 3. C. 23.

³⁰ Летопись С. Величка. T. 1. C. 29.

³¹ Акты Московского государства. Т. 3. Док. 357.

³² Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси. Вып. 2. С. 414. Багато дослідників вважають, що полковник Гурський з реєстровцями і жовнірами стояв у самій Січі. Цей помилковий погляд є результатом неточності тодішніх джерел.

³³ Chrząszcz J. Pierwszy okres buntu Chmielnickiego. C. 67.

³⁴ «На Буцьках, — доповідав 21 березня 1648 року Потоцький королю, — Хмельницький будує і укріплює для себе фортецю, в якій він вирішив уперто оборонятись» (Воссоединение Украины c Россией. Т. 2. Док. 6. С. 16).

³⁵ «А з весни черкаси Запорозькі, — оповідав у Москві донський козак Т. Іванов, — як збиралися на Ляхів, присилали на Дон у військо для людей» (Донские дела. СПб. 1913. Кн. 4. С. 17).

Водночас козаки заходились здійсню/361/вати план по залученню кримських татар у війну проти Польщі. У 20-х числах січня 1648 року січові посланці з’явились біля Бахчисарая. Проте Цього разу переговори не мали позитивних наслідків. У Бахчисараї, слід думати, скептично поставились до наміру козаків, пригнічених ординацією 1638 року, вигнати із Запорожжя залогу і розпочати війну з Польщею.

Наприкінці січня запорожці на чолі з Богданом Хмельницьким раптом напали на урядову залогу біля острова Хортиці. Більша частина реєстровців перейшла на бік запорожців. Полковник Гурський з драгунами втік до Крилова, втративши понад 30 чоловік убитими ³⁶.

Про те, що не можна ототожнювати реєстрову залогу на Запорожжі з Січчю, як це часто роблять дослідники, свідчать такі відомості з «Щоденника» Богуслава Машкевича (особа з оточення Я. Вишневецького), який був наприкінці 1647 року на Запорожжі. «На віддалі кількох миль від останнього порогу, тобто Вільного, є острів посередині Дніпра... Тут завжди перебуває козацька залога для попередження татарських нападів; острів цей зветься Хортицею» ³⁷. 15 лютого 1648 року Машкевич записав у щоденнику: «Дано знати (Я. Вишневецькому. — В. Г.), що якийсь Хмельницький, зібравши трохи гультяйства, із Запорожжя прогнав Корсунський полк, який був на залозі; прогнавши, об’явив сваволю (свободу), до нього приєдналось все живе» ³⁸. Через тиждень А. Кисіль повідомляв князю Долгорукому, путивльському воєводі, з Кобижчів про те, що «бачив на власні очі»: кварцяне військо, зібране на випадок татарських наїздів (і запорозьких походів. — В. Г.), «прийшло в Україну і стало на козацьких місцях (тобто на місцях реєстрової залоги) через те, що козаки свого чигиринського полковника зрадили» ³⁹. Ці слова дають підставу для висновку, що йдеться про ту ж саму реєстрову залогу, що стояла в районі острова Хортиці.

³⁶ Lipiński W. Z dziejów Ukrainy. C. 497 — 498; Chrząszcz J. Pierwszy okres ... C. 7.

³⁷ Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси. Вып. 2. С. 414.

³⁸ Там само. С. 415.

³⁹ Lipiński W. Z dziejów Ukrainy. C. 366.

Що Січ була у руках запорожців, а не реєстровців, підтверджує і така пізніша звістка — лист запорожців у відповідь І. Вигов/362/ському від 25 вересня 1657 року. В цьому листі ⁴⁰ запорожці нагадували Виговському, який в той час стаз гетьманом, що сам Б. Хмельницький прийняв гетьманство не від городових (реєстрових) козаків, а від них, січовиків *.

Повстання на Запорожжі було явищем видатного історичного значення. Воно поклало початок війні українського народу проти панської Польщі, що дістала назву «Хмельниччини» і яка, поєднуючи національні і соціальні завдання, була, по суті, до певного моменту буржуазною революцією, краще сказати українським варіантом буржуазної революції, що на той час вже відбулась у Нідерландах (1566 — 1599) і проходила в Англії (1640 — 1660).

З Січі Богдан Хмельницький звернувся з універсалами до українського народу, закликаючи його повстати проти чужоземних гнобителів: «Не підкоряйтесь більше, — читаємо в одному з універсалів, — своїм урядникам як невільники, ви, чиї батьки не визнавали ніяких (панських. — В. Г.) законів і не підкорялись ніяким королям... Ніколи ви не одержите перемоги над поляками, якщо зараз не скинете ярма урядників і не здобудете волю, ту волю, яку батьки наші купили своєю кров’ю». Далі говорилося: «Проти всіх тих кривд нема іншого способу, як тільки силою і страхом смерті зломити поляків». Універсал закликав народ іти на Запорожжя — «в недоступні місця Дніпровського низу» і закінчувався словами: «Було б дуже добре, якби на поляків вдарили негайно, зразу і всюди, козаки і селяни» ⁴¹.

Звістка про події на Запорожжі швидко ширилася по всій Україні. Польська влада почала вживати негайні заходи, зокрема розпорядилася не пропускати жодного українця на Запорожжя. Брацлавський воєвода А. Кисіль пропонував навіть «не випускати за Дніпро вістей про подальші повстання козаків» ⁴².

⁴⁰ Летопись С. Величка. С. 176. «Богдан Хмельницький, — писала запорозька старшина, — не в Чигирині, але на кошу нашому січовому, не від городового, а від нас, Низового — Війська Запорозького, початок свого прийняв гетьманства, і при нашому суккурсу (допомозі. — В. Г.) ... перші здобув над ворогом вікторії».

* Як бачимо, протиставляючи себе реєстровцям, запорожці підкреслювали, що у них існувала окрема, незалежна від реєстру, козацька організація.

⁴¹ Історія України в документах і матеріалах. Т. 3. Док. 96. С. 122 — 123.

⁴² ЦГАДА. Ф. Разрядный приказ. Московский етол. Столб. 169.

Житель Хотмижанська (Росія) П. Дранников, що перебував у цей /363/ час в Україні, після повернення на батьківщину у квітні 1648 року розповідав: «У всій Україні заборону вчинено і (в) полі Заворсклому ніяких гулящих людей з ганицями (кіньми) і ватагами... не пускали ж для того, щоб... у Запороги до пана Хмельницького і козаків ніхто не ходив і заповідь... у них про те велика під смертною карою» ⁴³.

Незважаючи на всі вжиті заходи, до Січі гуртом і поодинці йшли козаки, селяни і міщани. Сюди ж ішла патріотично настроєна українська шляхта. Вже наприкінці лютого, як це видно зі слів сучасника, в Січі та її околицях зібралось приблизно 5 тис. чоловік ⁴⁴.

⁴³ Памятники, изданные временной комиссией для разбора древних актов. К., 1848. Отд. 3. Док. 7. С. 32.

⁴⁴ Полонений воронезький пушкар Є. Прибитков розповідав 5 березня 1648 року російським гонцям у Криму. «Вони ці (козаки) стоять на Дніпрі, в зборі їх п’ять тисяч» (Карпов Г. Начало исторической деятельности Богдана Хмельницкого. М., 1873. С. 150).

Увесь цей час на Запорожжі тривали енергійні приготування. Козаки укріпляли Січ на випадок раптового нападу ворогів. Січові укріплення перероблялися, по суті, на нові, про що можна дізнатись з розповіді «кошових посланців» Є. Шашоли та його товаришів, які приїхали двадцять років по тому, 1672 року, до Москви. «Город, де Січа, земляний вал, — говорили вони, — стоїть в гирлах біля Чортомлика і Прогною над рікою Скарбною, в височінь той вал у 6 сажень, з поля від Сумської сторони і від Базавлука на валу поставлені палі і бійниці, а з другої сторони — від гирла Чортомлика і від ріки Скарбної — на валу зроблені коші дерев’яні і насипані землею. А в тому городі вежа, з поля мірою навколо 20 сажнів, та в тій вежі пороблені бійниці, а перед тією вежею за ровом зроблений земляний городок, кругом його мірою 100 сажнів, а в нім вікна для гарматної стрільби. Та для ходу по воду зроблено на Чортомлик і на Скарбну вісім хвірток (пролазів) і над тими хвіртками бійниці; а шириною там ті хвіртки лише одній людині пройти з водою. А мірою той город Січа, з поля від річки Прогною до річки Чортомлика, сто ж сажнів; довкола того города обрізаний рів у висоту 5 сажнів; та з правого боку річка Прогній, а з лівого річка Чортомлик; і впадали ті річки в ріку Скарбну, яка тече позаду города біля самого рову. А мірою ж весь Січа город буде кругом майже 900 сажнів... А ворожого приходу до города Січі можна очікувати в літню пору лише з поля, від ріки Базавлуку з Кримської сторони, а з /364/ трьох сторін промислу над нею ніякого чинити не можна. В зимовий час запорожці на трьох річках безперервно рубають лід». Наприкінці гонці вказували: «Будував той город Січу кошовий отаман Лутай з козаками тому 20 років» ⁴⁵.

Крім цього, були укріплені, як згадано, острів Томаківка та інші ⁴⁶ пункти, що затуляли підступи до Січі з півночі. «Хмельницький, — писав невідомий мемуарист, — краще укріпився, оволодівши всіма скарбівницями на лугах і низу» ⁴⁷.

Невдовзі поновились переговори з Кримом. Цього разу до Бахчисараю подався сам Хмельницький із сином Тимошем і ще двома козацькими посланцями ⁴⁸.

Є. Прибитков так розповідав про це 15 березня 1648 року: «Приїхали ото до царя (хана. — В. Г.) з Дніпра запорозьких черкас четверо чоловік: прислали їх черкаси... і просили в кримського царя людей іти на ляхів за свою черкаську кривду». Хмельницький подав татарам королівський універсал, який закликав козаків до походу на Крим. Цього разу хан мав можливість переконатися в тому, що козаки на Запорожжі являли собою значну силу. Хмельницький, як стверджує Величко, «майже щодня бував у хана і про все, що було потрібно, розмовляли наодинці». Переговори тривали не більше тижня. На жаль, вони не знайшли належного відображення в джерелах. Хан Іслам-Гірей погодився надати допомогу козакам і звелів готуватись до походу перекопському мурзі Тугай-бею.

⁴⁵ Эварницкий Д. История запорожских козаков. СПб, 1895. Т. 2. С. 441 — 442; Акты ЮЗР. Т. 11. С. 12 — 15.

⁴⁶ 2 квітня 1648 року Л. Мясковський доповідав Ю. Оссолінському: «Хмельницький добре укріплюється на недоступному острові Буцьку палісадниками і канавами; провіанту він має досить, пороху теж» (Памятники, изданные временной комиссией для разбора древних актов. К., 1848. Т. 1. Док 4. С. 21.)

⁴⁷ Chrząszcz J. Pierwszy okres... C. 7.

⁴⁸ Летопись С. Величка. С. 64.

Дипломатичний успіх Хмельницького багато хто з дослідників частіше пояснювали двома моментами: невдоволенням хана тим, що Польща не виплатила данини, а також його бажанням пограбувати польські землі в зв’язку з голодом в Криму. Насправді ж мотиви, що спонукали хана піти на згоду з козаками, значно складніші. Іслам-Гірей порівняно недавно (1644 р.) зайняв престол після впертої і кривавої боротьби. Прибічники його брата Махмуд-Гірея, що втратив престол, втекли до Білгородської орди і вичікували там зручного мо/365/менту для реваншу ⁴⁹. Становище Іслам-Гірея було хитким. Кримське ханство, як про це докладно розповів у своїй книзі Новосельський ⁵⁰, було мало централізоване. Хан був сюзереном численних васалів, причому окремі з них, по суті, не залежали від нього. Тому, погоджуючись допомогти козакам, Іслам-Гірей, безперечно, розраховував скористатися цим для зміцнення свого власного становища. До того ж він не пішов на Польщу, а відрядив туди мурзу Тугай-бея — одного з найвпливовіших керівників ворожого йому феодального угруповання. Розрахунок тут очевидний: на випадок невдачі на війні або при невдоволенні султана самовільним походом, він, сидячи у Криму, міг перекласти всю відповідальність на непокірних йому васалів. Нарешті, успіх у війні, і згода з козаками могли дати Іслам-Гірею надію на послаблення залежності Криму від Оттоманської Порти, яка вже помітно старіла.

Близько середини лютого Хмельницький, залишивши сина заручником у хана, повернувся у Січ. Одержавши звістку про успішне завершення переговорів у Криму, запорожці почали ще енергійніше готуватись до повстання. На час повернення Хмельницького кошовий отаман, за словами Величка, «стягнув з лугів, гілок і річок все військо низове запорозьке, кінне і піше, запропонувавши йому, якщо певна є потреба того, до Січі Запорозької прибути і поєднатись» ⁵¹. Причину збору кошовий не розкрив козакам до самого повернення Хмельницького. Ця пересторога виявилась, як пише Величко, дуже доречною, бо поляки «через своїх до Січі підісланих шпигунів не могли нічого довідатись» ⁵².

⁴⁹ Kubala L. Szkice historyczne. T. 3. C. 176, 179.

⁵⁰ Новосельский А. Борьба Московского государства с татарами в XVII веке. М., 1948.

⁵¹ Летопись С. Величка. С. 28.

⁵² Там само. С. 29.

На 19 квітня кошовою старшиною було призначено у Січі раду. Козацька піхота мала зібратись у фортеці, кіннота ж — «у полі і по луках поблизу Січі». Увечері 18 квітня з фортеці подали умовний сигнал — постріл з трьох найбільших фортечних гармат «по давньому звичаю запорозькому». Вранці наступного дня цей сигнал повторили. З різних місць до Січі почали надходити козаки. «Коли ж розвиднилося, — говорить Величко, — і сонце вогнисто і ясно блискітливі свої по всьому піднебессю розлило промені», запорожці були вже в зборі. Козацтва зібралося стільки, що січова площа не мог/366/ла всіх вмістити ⁵³. Через те рада відбувалась не в самій Січі, а неподалік від неї — «на майдані великому». Запорожці одностайно висловились за війну проти панської Польщі («за кривди і тягар козацький і всієї Малої Росії від Поляків») і за негайний похід. Гетьманом козаки обрали Богдана Хмельницького. У святковому оточенні кошовий отаман передав новому гетьману корогву, бунчук і військові литаври. Козаки, вишикувавшись в шеренги, тричі вистрілили з мушкетів. З січової фортеці гримнуло з усіх 50 гармат ⁵⁴.

З Хмельницьким в Україну вирішили відрядити лише частину козацтва (як пише Величко, близько 8 тис.); решта залишилась у Січі і на Запорожжі, (біля своїх промислів) для того, щоб при потребі йти за першим покликом на волость ⁵⁵. Серед найближчих помічників Хмельницького, з ким він мав іти в Україну, був і Максим Кривоніс ⁵⁶.

Під час підготовки козацтва до наступу прибув у Січ посланець коронного гетьмана М. Потоцького ротмістр Хмелецький. По дорозі він побачив недавно збудовані запорожцями укріплення на острові Томаківці і мав можливість упевнитися в тому, що поляків чекає важка боротьба. Через цього посланця Потоцький запропонував Хмельницькому і козакам залишити Запорожжя і розійтись. Хмельницький відповів, що це станеться тоді, коли сам Потоцький і всі інші польські пани покинуть Україну ⁵⁷.

Одержавши таку відповідь, М. Потоцький спішно вирушив з кварцяним військом на південь і захопив усі шляхи з волості на Запорожжя. Головний кварцяний полк на чолі з коронним гетьманом став у Черкасах, полк польного гетьмана Калиновського — у Корсуні та його околицях, решта полків — «У маєтностях пана хорунжого коронного (О. Конєцпольського)», а також у Каневі, Богуславі і т. д.⁵⁸.

⁵³ Там само. С. 30. Величко називає 10 тис. козаків.

⁵⁴ Там само. С. 29 — 30.

⁵⁵ Там само.

⁵⁶ Chrząszcz J. Pierwszy okres... C. 266.

⁵⁷ Jakuba Michalowskiego Księga Pamiętnicza. Kraków, 1864. Док. 5. C. 9. Док. 6. C. 10.

⁵⁸ Там само.

Загалом військо Потоцького налічувало приблизно 15 тис. чоловік. М. Потоцький розраховував у середині квітня, коли підійде допомога, в тому числі реєстровці, зійти вниз по Дніпру на Запорожжя і швидко розбити цей осередок повстання. Ко/367/роля він повідомив, що у Хмельницького зараз лише З тис. козаків, «але не приведи боже, — застерігав він, — щоб вони вийшли в Україну: ці три тисячі невдовзі перетворяться у сто тисяч» ⁵⁹.

Богдан Хмельницький і січова старшина розробили воєнний план на найближчий час. Тугай-бея з татарами (500 чоловік) було послано на північний захід від Січі, щоб охороняти єдиний шлях з Чигирина на Запорожжя. Всіх людей, які будуть тут, незважаючи на те, чи йшли вони із Запорожжя на волость, чи з волості, треба було затримати і негайно доставити у Січ. Цей захід виявився не зайвим, бо пани не гаяли часу й одразу ж послали на Запорожжя своїх шпигунів. Двоє таких затриманих розповіли, що військо Потоцького вже вирушило на Кодак ⁶⁰.

Щоб не дати ворогові можливості заглибитись у Запорожжя, Хмельницький 22 квітня на чолі війська вийшов з Січі. Козаки (приблизно 2 тис.) рушили на північний захід — шляхом на Крилів і Чигирин. По дорозі Хмельницький одержав відомості про рух польського війська. Авангард його складався з двох частин: одна — під проводом сина коронного гетьмана Стефана Потоцького і комісара Шемберга (приблизно 6 тис.) — рухалась на південь шляхом, яким ішли на північ запорожці; друга — реєстровці (приблизно 3 тис.) і частина жовнірів на чолі з Барабашем — спускалася Дніпром на човнах. Насамперед треба було відколоти від поляків реєстровців. Для цього до Дніпра послали чати: як тільки човни Барабаша з’явились біля Кам’яного Затону, козаки запропонували реєстровцям покинути поляків і перейти на бік повстанців. Реєстровці скликали «чорну раду». Барабаш, Караїмович та інші старшини, що були проти переходу на бік Хмельницького, із зброєю в руках кинулися на козаків, але були схоплені ними і страчені. Реєстровці вирішили приєднатись до запорожців і, обравши собі за отамана Филона Джалалія, разом з провіантом і гарматами (польових гармат у них було понад 10) рушили на допомогу запорожцям на Жовті Води *.

⁵⁹ Там само.

⁶⁰ Летопись С. Величка. С. 30.

* Жовті Води — багнисті джерела річки Жовтої, лівої притоки Інгульця.

Ще напередодні 4 травня розвідники затримали біля Жовтих Вод двох жовнірів з головного загону Сте/368/фана Потоцького. Полонені розповіли, що С. Потоцький з військом вже перейшов Жовті Води. Запорожці швидко вирушили йому назустріч. Тим часом С. Потоцький, довідавшись про повстання реєстровців, повернувся на правий берег річки і став тут табором, окопавшись шанцями. Він сподівався утримати свої позиції до приходу головних сил польського війська.

Наступного дня, 5 травня, повстанці розпочали атаку польського табору. В той час, як запорозька піхота, підтримана гарматним вогнем, штурмувала табір з боку Жовтих Вод, Хмельницький з кіннотою і татарами переправився через річку «в іншому місці», і вдарив ворога із затилля ⁶¹. Втративши кілька тисяч вбитими, С. Потоцький вирішив відступити. Але 6 травня решту його війська було оточено і знищено. В цьому бою тяжко поранений С. Потоцький потрапив у полон, де скоро й помер ⁶². Шемберг, 50 шляхтичів і приблизно 3 тис. жовнірів були взяті запорожцями в полон. Запорожців загинуло 150 чоловік. Козаки захопили 8 гармат з припасами, чимало різної зброї, кілька десятків корогв, бунчуки, літаври тощо ⁶³.

Тим часом Микола Потоцький з головними силами повільно рухався на південь. За одними відомостями, його військо налічувало 5 тис. чоловік (3 тис. жовнірів і 2 тис. охочих шляхтичів), не рахуючи обозної челяді ⁶⁴, за іншими — 26 тис. чоловік та понад 40 гармат ⁶⁵. 3 травня Потоцький зупинився південніше Чигирина, за 114 км від Жовтих Вод. Усі його спроби здобути язика не мали успіху. Тоді Потоцький, вирішивши, що військо його сина самостійно покінчить із запорожцями, а йому корисніше буде дати лад на волості, наказав відступити. 4 травня військо коронного гетьмана повернулось під Чигирин. Наступного дня розвідники, наздогнавши Потоцького, доповіли йому, що у княжих Байраках вони чули гуркіт великого бою. Потоцький міг здогадатися, що йдеться про бій його сина з козаками. Проте він не рушив до місця бою, а спішно подався через Боровицю до Черкас. 9 травня втікач з-за Жовтих Вод приніс Потоцькому звістку про розгром польського авангарду і загибель його сина. З Черкас військо Потоцького вирушило на Корсунь і прибуло туди 10 травня.

⁶¹ Летопись С. Величка. С. 37; Chrząszcz J. C. 265.

⁶² Дорошенко Д. Нарис історії України. Т. 2. С. 14.

⁶³ Там само. С. 37

⁶⁴ Jakuba Michałowskiego Księga Pamiętnicza. Док. 11. C. 20.

⁶⁵ Летопись С. Величка. С. 38, 41. /369/

M. Потоцький віддав це місто жовнірам на помсту за сина (in praedam), а потім спалив його. Вибравши місце для табору поблизу річки Росі, під самим Корсунем, М. Потоцький став його укріпляти ⁶⁶.

Після розгрому С. Потоцького біля Жовтих Вод козацьке військо мало короткий перепочинок, використаний для підготовки війська до нових боїв. Свої гармати козаки поставили на двоколісні лафети, що було певною мірою новинкою в артилерійській справі (раніше гармати возили за військом на возах). На лафетах гармати могли швидко рухатися, що давало можливість легко міняти вогневі позиції ⁶⁷. Козаки мали всього 26 гармат. При гарматах був загін з 300 козаків кінних і 500 піших ⁶⁸ (ймовірно, під проводом Максима Кривоноса).. До Жовтих Вод із Чигирина, Крилова і околиць прибуло приблизно 2 тисячі повстанців на допомогу запорожцям.

9 чи 10 травня козацьке військо вирушило на Корсунь. На світанку 15 травня польський провід, скориставшись підзорною трубою, побачив, що до їхнього табору наближається піхота і кіннота. По білих свитках вони одразу впізнали запорожців. Потоцький приготував військо до бою, але козаки (їх було лише кілька сотень) на чолі з Максимом Кривоносом не поспішали наступати на польський табір. Коли смеркло, до них підійшла піхота й артилерія ⁶⁹. Потоцький і польний гетьман Калиновський здивувались, що козаки квапляться розпочинати бій: їхні роз’їзди лише здаля придивлялись до польського табору, розглядаючи позиції й укріплення, рахуючи чисельність війська ⁷⁰.

Табір Потоцького розташувався на горбі, у зручному для оборони місці. З трьох боків його оточували глибокі шанці, з четвертого — захищала Рось. З одного боку височів старовинний вал. Підступи до табору охоронялися артилерією і піхотою. Вибити їх з цієї позиції було нелегкою справою.

⁶⁶ Jakuba Michałowskiego Księga Pamiętnicza. Док. 11. C. 20 — 21.

⁶⁷ Величко пише, що Б. Хмельницький «поставив 15 гарматок водних, нового зразка, на двох лише колесах, і одним конем приправуючи, для ліпшого і скорішого з ними в воєнній потребі обороту» (Летопись С. Величка. С. 37 (підкреслення моє. — В. Г.)).

⁶⁸ Летопись С. Величка. С. 37.

⁶⁹ Історія України в документах і матеріалах. Т. 3. Док. 100. С. 126; Летопись С. Величка. С. 38 — 39; Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси. Вып. 2. С. 417 — 418.

⁷⁰ Історія України в документах і матеріалах. C. 126 — 127. /370/

Хмельницький і старшина поставили за мету — змусити ворога покинути свій добре укріплений табір. Увечері того ж дня поляки «піймали» козака, який вирішив віддати своє життя за визволення України від польського ярма. Під час допиту на страшних тортурах козак розповів, що Хмельницький має 47 тис. війська і що тільки за останній день до нього прибуло ще 15 тис.; нарешті під Корсунем стоїть сам хан з великою ордою ⁷¹.

М. Потоцький наказав стяти голову козакові, однак його зізнання викликали в нього страх і розгубленість. Пізно увечері Потоцький скликав військову раду. Погляди на раді розділились: польний гетьман Мартин Калиновський пропонував залишитись у таборі і дати козакам бій. Потоцький, навпаки, стверджував, що лишатись у таборі — це означає приректи всіх на неминучу загибель; тільки вихід з табору може дати якусь надію на порятунок війська, міркував він ⁷².

Більшість погодилася з думкою Потоцького; вирішено було покинути в таборі важкі вози і відступити з усім військом через Богуслав і Білу Церкву на Паволоч ⁷³. Провести військо зголосився козак С. Зарудний, який служив при Потоцькому. Тієї ж ночі Зарудний оповістив потай запорожців, яким шляхом він поведе поляків ⁷⁴. В обхід польського війська Хмельницький послав загін козаків на чолі з Кривоносом. В урочищі Горохова Діброва, інакше Крута Балка (за 10 км від Корсуня), козаки зробили засідку. Вони перекопали шлях, яким мали іти поляки, глибокою канавою в тому місці, де він спускався в багнисту балку. Обабіч цього шляху зробили завали із зрубаних дерев, а в чагарниках сховали гармати ⁷⁵.

⁷¹ Там само.

⁷² Там само.

⁷³ Там само. Док. 99. С. 124.

⁷⁴ Там само. С. 124 — 125.

⁷⁵ Jakuba Michałowskiego Księga Pamiętnicza. Док. 10. C. 18.

Вранці 16 травня поляки залишили свій табір. Посередині їхали вози, навантажені майном, по боках тісними лавами йшли жовніри, кінні драгуни і шляхта. Навколо було тихо. Здавалось, що ніхто не переслідував військо. Раптом, тільки-но поляки після кількох годин маршу зійшли у Горохову Діброву, зненацька з чагарника по них вдарили козацькі гармати. Водночас козаки почали стріляти з мушкетів і самопалів. Жовніри намагалися повернути назад або розбігтися, але всюди натрапляли на шанці і завали з дерев. Гармати По/371/тоцького потрапили у багно і загрузли в ньому. «Наші — писав польський сучасник, — потрапили до цієї балки, як у мішок: рухатись далі було неможливо, бо шляхи були перекопані і перегороджені» ⁷⁶. У тилу поляків з’явився в цей час Хмельницький з козацькою кіннотою і татарами. Вершники летіли з високо піднятими шаблями. Із засідки на ворога кинулись козаки Кривоноса. Поляки опинилися між двох вогнів. Потоцький розгубився. Він наказав шляхті і драгунам спішитись. Це використала обозна челядь: вона сіла на коней і покинула поле бою. Лави поляків змішались. Мало кому пощастило врятуватись. Паніка, що охопила ворога, призвела до повного його знищення. Козаки захопили в полон обох гетьманів — М. Потоцького і М. Калиновського ⁷⁷, 80 чоловік «славної і високородної шляхти», 127 офіцерів, 580 слуг, 63 сурмачі, 8520 рядових жовнірів. Козаки взяли і величезні трофеї: 41 гармату з усіма припасами, 94 корогви, намети, вози з провіантом, боєприпасами і зброєю, велику кількість коней тощо.

М. Потоцького, М. Калиновського і значну частину полонених панів надіслали до Криму «у подарунок хану» ⁷⁸. Козаки втратили 70 чоловік вбитими і 95 пораненими ⁷⁹. Справдились слова польського шляхтича Чарнецького, який передрікав навесні 1648 року, що панську Польщу чекає війна з козаками і буде вона не легшою за голландську ⁸⁰.

Перемоги над польськими військами на початку Хмельниччини належать насамперед запорозькому козацтву. Біля Жовтих Вод і під Корсунем завдяки мужності і військовій майстерності запорожців знайшло собі могилу коронне військо Польщі. У листі, який надіслав Хмельницький з-під Корсуня у Запорозьку Січ, гетьман оповіщав січовиків про перемогу над ворогом і дякував за допомогу, подану йому з перших днів його перебування на Запорожжі. На знак подяки посланець віз на Січ 6 гармат, 4 корогви, 2 бунчуки тощо.

⁷⁶ Історія України в документах і матеріалах. Т. 3. Док. 100. С. 127.

⁷⁷ Летопись С. Величка. С. 38 — 40.

⁷⁸ Там cамо. С. 40 — 41.

⁷⁹ Там само.

⁸⁰ Jakuba Michaiowskiego Księga Pamiętnicza. Док. 6. C. 10. Під «голландською війною» Чарнецький мав на увазі нідерландську буржуазну революцію. Ця революція проти Іспанії тривала 43 роки (з 1566 до 1609) і закінчилась утворенням Нідерландської Республіки.

Водночас Хмельницький сповіщав про те, що пани збирають /372/нове військо і прохав запорожців бути готовими «на діло воєнне, коли зашлемо ординанс наш» ⁸¹.

Гуркіт козацьких гармат біля Жовтих Вод і під Корсунем сколихнув усю Україну. Він став закликом до повсюдного повстання українського народу проти поневолювачів.

До повстання приєдналась козацька старшина, українська шляхта і православне духовенство. Поруч з ними воювали селяни і міщани. Повстання стало загальнонародним. Хвилі його розливались по всій Україні, вони досягли найдальших її околиць — Галичини ⁸² і Буковини. Великих розмірів набуло повстання на Лівобережжі, значна частина якого належала Яремі Вишневецькому. Довідавшись про поразку головного польського війська біля Жовтих Вод, Я. Вишневецький нашвидкуруч зібрав у своїй резиденції в Лубнах 6 тис. чоловік і вирушив на допомогу М. Потоцькому. Однак, ледве він дійшов до Переяслава, як довідався про повну поразку поляків. Спинившись біля Переяслава, який до того ж був «духом Хмельницького надхненний» ⁸³, Вишневецький не наважився йти далі і тому похапцем повернув назад у Лубни. Та було вже пізно — Лубенщина палала повстанням. Побоюючись втратити своє військо, він мусив тікати на Правобережжя. Разом з ним тікали й інші місцеві польські шляхтичі. Селяни нападали на садиби і замки поляків. «Все, — писав сучасник М. Голинський, — скупчується коло них (козаків. — В. Г.), покидаючи панів своїх... Вишневецького, Заславського та інших» ⁸⁴.

Простоявши кілька днів під Корсунем, Богдан Хмельницький рушив уздовж річки Росі до Білої Церкви. Народ усюди радісно вітав його. В козацьке військо вливались усе нові загони повстанців. «А скільки там війська (у Хмельницького), і того сказати не можна тому, що далі йдуть, і в котре місто прийдуть, і тут у них військо прибуває численне, із усяких чинів руські (українські. — В. Г.) люди», — записав московський писар зі слів стародубця Г. Климова, що побував тоді в Україні ⁸⁵.

⁸¹ Летопись С. Величка. С. 43.

⁸² Яцкевич Є. Визвольні походи Богдана Хмельницького на Західні землі України. Львів. 1954.

⁸³ Летопись С. Величка. С. 45.

⁸⁴ Goliński M. Zapiski. C. 55.

⁸⁵ Воссоединение Украины c Россией. T, 2, Док. 16, C. 41.

У Білій Церкві Хмельницький звернувся до україн/373/ського народу з універсалом. Оповіщаючи народ про перемоги над польським військом, він разом з тим оголошував: «Панове і княжата... многії свої на нас стягають і з’єднують війська... аби нас вогнем і мечем звоювати, мешкання наші розорити... в немилосердну неволю забрати». Хмельницький закликав усіх вступити до козацького війська ⁸⁶. Український народ одностайно відгукнувся на цей заклик: «Народ Посполитий в Україні, — писав Самовидець, — почувши про знесення (знищення. — В. Г.) військ коронних і гетьманів, зараз почав усукупнюватися в полки не тільки ті, котрі козаками були, але хто й нігди (ніколи) козацтва не знали» ⁸⁷.

Видатні перемоги козаків біля Жовтих Вод і під Корсунем викликали збентеження серед польських правлячих кіл. Під впливом повстання в Україні на боротьбу зі своїми поневолювачами вставало польське селянство і міщанство ⁸⁸.

Повстали білоруси. Голинський писав, що в червні 1648 року «хлопство в Білій Русі збунтувалось проти панів своїх... зібралось (селян. — В. Г.) декілька тисяч» ⁸⁹. До того ж 10 травня помер король Владислав IV. Магнати одразу підняли голову. Брак великого боєздатного війська, загроза захоплення влади магнатами, а головне — загальне неспокійне становище в країні змусили коронного канцлера Оссолінського запропонувати козакам негайне укладення миру. М. Голинський писав, що магнати Я. Вишневецький та інші рішуче виступили проти миру. «Краще, — говорили вони, — їх війною і шаблею приборкати, ніж проханнями і договорами» ⁹⁰.

⁸⁶ Летопись С. Величка. С. 46.

⁸⁷ Летопись Самовидца. С. 12.

⁸⁸ 15 червня 1648 р. спалахнуло повстання селян Краківської каштелянії. Між селянами і жовнірами виникали збройні сутички (Goliński M. Zapiski. C. 110).

⁸⁹ Там само.

⁹⁰ Там само. С. 142.

Богдан Хмельницький, котрий стояв тоді коло Білої Церкви, прийняв пропозицію Оссолінського, погодившись надіслати на сейм, який мав відбутися у липні, козацьких послів. Виникає запитання, на що сподівався Хмельницький і його товариші, йдучи на мир з панською Польщею? Вони, треба думати, добре розуміли, що сама Україна, не маючи підтримки ззовні, не може сподіватися на остаточну перемогу у війні. Крім того, переконавшись у такій великій підтримці повстання на/374/родом, Хмельницький і його дорадники мусили в цих нових умовах виробляти план, який більше б відповідав моменту. Тут малася на увазі передусім необхідність вироблення принципів незалежної української держави, а для цього треба було уважніше обміркувати політичні обставини майбутніх відносин з Польщею, шукати союзників тощо. Можна думати, що Б. Хмельницький в цей час ще не вирішив остаточно генерального питання: лишатися йому в Польській державі чи повністю розривати з нею зв’язки і далі боротися за визволення. Перепочинок також був украй необхідний для упорядкування, організації бурхливо зростаючого (головним чином за рахунок погано озброєних і недостатньо підготовлених селянських загонів) козацького війська. Ідучи на мир, Хмельницький, проте, не брав на себе зобов’язань перед польським урядом боротися проти народного руху в Україні. Тим часом народний рух за визволення України з-під влади польських магнатів і шляхти тривав і далі, але з тією лише різницею, що боротьба в цей час велася окремими повстанськими загонами. Найзапеклішого характеру вона набула на Правобережжі, де діяли повстанські селянські загони під проводом Максима Кривоноса («найближчого дорадника і помічника Хмельницького»). Загони Кривоноса визволили багато міст. 1 червня було, наприклад, звільнено Вінницю.

Ярема Вишневецький, котрий втік від народної помсти з Лівобережжя, вдерся з великими силами (близько 8 тис. чоловік) на Поділля. Його військо складалося переважно з шляхти, вигнаної повстанцями з панських маєтків. Вишневецький, прямуючи на Брацлавщину, прагнув своїми силами придушити повстання на Поділлі.

Шлях, яким йшло його військо, був залитий кров’ю замордованих людей. Оскаженілі кати виколювали селянам і міщанам очі, обливали їх окропом і гарячею живицею, відрубували ноги і руки, вішали, садовили на палі тощо. З особливою люттю Вишневецький розправлявся з жителями Немирова, які вчинили опір його бандам. «Тортуруйте їх так, — кричав він при стратах, — щоб вони відчули, що вмирають». Але ніякі муки не могли спинити народ України, який боровся за своє визволення. Повстання охоплювало все нові місця.

Назустріч Вишневецькому вирушив Кривоніс. Коло Махнівки його загони завдали поразки Вишневецькому, змусивши його відступити до Старокостянтинова. 25 липня Кривоніс заволодів міцною фортецею Бар, що була /375/ ключем до Східного Поділля. У боях з Вишневецьким Кривоніс здобув славу мужнього і безстрашного отамана козацьких загонів і талановитого полководця. У боях він вдало використовував кінноту, піхоту і артилерію. Відомо, що Кривоніс возив із собою якісь пристрої для висаджування камінних скель. Велику увагу він приділяв розвідці. Розвідники Кривоноса, серед яких було чимало жінок, діяли у глибокому ворожому тилу. З-під Бара Кривоніс рушив на Кам’янець-Подільський, але був відкликаний Хмельницьким для з’єднання з головними силами.

Залишаючись у Чигирині, Хмельницький використав мир з Польщею в інтересах подальшого розвитку визвольного руху. «Хмельницький, — писав Голинський, — забавляв їх милостей панів комісарів, а тим часом Кривоніс... заволодів Баром і... вирушив під Кам’янець-Подільський» ⁹¹. Разом з тим тривала й далі організація козацького війська, заготовлялись необхідні припаси тощо.

⁹¹ Goliński M. Zapiski. C. 142.

Магнати Східної України вирішили на сеймі 1648 року відібрати владу в Оссолінського і змусити уряд кинути всі сили Речі Посполитої в Україну, щоб врятувати їхні українські латифундії. Звільнитись від канцлера їм, правда, не пощастило. Однак військо коронне вони зібрали і під проводом Д. Заславського, М. Остророга і О. Конєцпольського кинули проти козаків. Крім того, щоб ошукати козаків, сейм призначив комісію для переговорів з ними. Переговори мали скінчитися до елекційного сейму (на ньому обирався король), який призначався на 6 жовтня. Зазнавши поразки на сеймі, польські магнати прагнули спровокувати війну з козаками і у такий спосіб примусити польський уряд негайно розірвати мир і поновити війну. З цією метою вони здійснювали спустошливі напади на українські села і міста, вбиваючи людей і спалюючи їхнє майно.

За таких обставин козацьке військо вирушило на початку липня з Чигирина на захід. Довідавшись про це, Вишневецький звернувся до проводу коронного війська, яке стояло у Західній Україні. Він закликав Заславського, Остророга і Конєцпольського «в інтересах порятунку ойчизни» приєднатись до нього і спільними силами знищити українське козацтво.

На початку вересня супротивники зустрілися коло Пилявців на Поділлі. Загони Вишневецького разом з ко/376/ронним військом налічували більш ніж 40 тис. чоловік (не рахуючи багаточисельних озброєних слуг) ⁹². У коронному війську були гусарські і драгунські частини, німецька піхота, артилерія тощо. Магнати і шляхта прибули до табору під Пилявцями з усім своїм майном, яке їм пощастило захопити, втікаючи із своїх маєтків. Здавалось, що вони готуються до урочистої учти, а не до бою. Один з сучасників тих подій писав: «Шляхетські щити, султани, бунчуки, палаші і мечі виблискували золотом; від срібла ломились намети, скрині і столи». Складалось враження, начебто шляхта прийшла сюди на весілля або ж на банкет. Одних лише кованих шляхетських возів з різним майном налічувалось близько 100 тисяч. У польському таборі не було ніякого порядку. «Кожен панок, — зауважує автор, — бажав бути гетьманом і ставав не туди, куди йому було наказано, а туди, куди йому хотілося» ⁹³. Серед проводу не вгасали чвари і сутички. Князь Вишневецький змагався за булаву з трьома призначеними сеймом керівниками коронного війська, тобто Д. Заславським, М. Остророгом і О. Конєцпольським, які завзято відстоювали своє право керувати військом *.

Козацько-селянське військо під орудою Хмельницького (приблизно таке ж за кількістю, як і шляхетське) дуже поступалось польському озброєнням. Проте воно було міцним своєю рішучістю битися з ворогом до кінця. Війська розділяла річка Пилява, перегороджена греблею. Хмельницький, підійшовши до цієї річки раніше за ворога, став табором на правому високому березі на деякій відстані від греблі. Зайнявши позиції, козаки зміцнили їх шанцями і возами, поставленими у шість рядів. На земляних валах поставили артилерію. Кривоніс зі своїми загонами стояв недалеко від головного козацького табору. Польське військо, що підійшло трохи пізніше, розташувалось на лівому березі річки.

⁹² За іншими даними, число польського війська становило від 40 — до 100 тис. при ста гарматах (Дорошенко Д. Нарис історії України. Т. 2. С. 18).

⁹³ Goliński M. Zapiski. C. 149.

* Натякаючи на сумнівні військові звитяги польських воєвод, Хмельницький іронічно назвав Заславського за його розпещеність «периною», Остророга, відомого знавця латині — «латиною», а молодого і недосвідченого Конєцпольського — «дитиною».

8 вересня розпочались перші сутички. Вивчивши ситуацію і довідавшись про чисельність ворога, Хмельницький вирішив здати греблю, яка охоронялась козацьким /377/ загоном, щоб заманити частину ворожих військ на правий берег і таким чином розірвати його сили. Увечері 11 вересня козацький загін, що стояв біля греблі, покинув її. Негайно через греблю переправилось кілька шляхетських полків, у тому числі, Сандомирський і Київський. Їхні командири поспішили доповісти гетьманам, що правий берег «звільнено від козаків». Польський плацдарм на правому березі роз’єднувала з головним козацьким табором невелика площина, покраяна балками.

На світанку 13 вересня козаки разом з прибулою напередодні Білгородською ордою почали наступ на польський плацдарм. Водночас вступила у бій козацька артилерія. Щоб утримати плацдарм на правому березі, польський провід намагався перекинути туди нові загони. Але біля греблі ці загони наштовхувались на жовнірів, що в паніці відступали. Утворилась пробка: у жахливій тісняві і безладді корогви тиснули одна на одну. Розповідаючи про це, сучасник писав: «Коли великий загін гусарів підійшов до греблі, то через неймовірну тисняву гусари... навіть піки свої підняти не могли, довелось їм скородити піками землю, а прапорами замітати грязюку, якої тут було чималенько. В цей час козаки захопили наші позиції за греблею, винищивши там усю піхоту разом з гарматами, не вціліла навіть жодна з кінних корогв, яка переправилась на той берег» ⁹⁴.

⁹⁴ Goliński M. Zapiski. С. 149.

У цей критичний для поляків час їхній головний табір на лівому березі ріки був раптово атакований з тилу загонами Кривоноса, який непомітно переправився через річку. Головні ж сили козаків, що вже покінчили з польським плацдармом на правому березі, переправившись через річку, кинулись на ворога. У ворожому таборі зчинився переполох. Щоб врятувати військо від повного розгрому, польський провід вирішив розпочати відступ до Старокостянтинова. Але цей відступ рештків польського війська перетворився на безладну втечу. Сам Конєцпольський втік, переодягнувшись у селянський одяг, а пихатий Вишневецький — на селянському возі. Заславський загубив дорогою навіть свою булаву — знак гетьманської влади. «Проводирі, — писав з неприхованою посмішкою М. Голинський, — побачивши такий наступ... безсоромно сховались, бо були навчені тому, що рятувати батьківщину означає ніщо /378/ інше, як добре втікати» ⁹⁵. Деякі шляхтичі, «довіривши своє життя тільки ногам», бігли так прудко, що за три доби опинились аж у Львові (за 300 км від Пилявців).

Козаки, заволодівши польським табором, здобули величезні трофеї, зокрема 100 гармат, багато пороху, вогнепальної і холодної зброї, панцирів, а також коней і возів, вщерть навантажених усяким майном — золотими кубками і тарелями, срібними купелями, грішми, коштовним хутром і одягом, наїдками і напоями. Той же М. Голинський, пишучи про поразку шляхти під Пилявцями, підкреслює, що «у зброї і майні» вони зазнали «втрат більше ніж сім мільйонів, а ганьби на тисячу мільйонів» ⁹⁶.

⁹⁵ Там само.

⁹⁶ Там само.

Бій під Пилявцями мав величезне значення. З пануванням польської шляхти покінчили Поділля і Волинь. Переслідуючи ворога, козацьке військо підійшло до Львова. 26 вересня воно розпочало облогу міста. 16 жовтня, по трьох тижнях облоги Львова і одержання контрибуції в 20 тис. злотих, козацьке військо рушило на міцну польську фортецю Замостя. З появою козаків у Галичині хвиля народного руху піднялася ще вище. Невдовзі повстання охопило все українське Прикарпаття.

Тим часом 6 жовтня 1648 року у Польщі розпочався сейм, на якому мали обрати нового короля. Варшаву заполонили крикливі юрби озброєної шляхти, що прибула на заклик своїх патронів — магнатів і готова була силою зброї підтримати ту кандидатуру, на яку вони покажуть їм. За трон боролись два угруповання. Польські магнати Східної України на чолі з Яремою Вишневецьким прагнули посадити на трон біскупа Карла, брата померлого короля, міцно пов’язаного з магнатами і католицькою церквою. Шляхта Центральної Польщі, яка підтримувала королівське угруповання, висунула кандидатуру другого брата померлого короля — Яна Казиміра, єзуїта і кардинала.

Стоячи з військом біля Львова, а потім біля Замостя, Богдан Хмельницький з великою майстерністю використовував протиріччя між цими угрупованнями. З допомогою своїх уповноважених він мав зносини з сеймом і з Яном Казиміром, удаючи, що козаки згодні укласти мир на вигідних для обох сторін умовах, його розрахунки справдились. Магнатське угруповання, що виступало за /379/ негайне продовження війни, опинилось у меншості. 7 листопада королем було обрано Яна Казиміра.

Богдан Хмельницький, звичайно, розумів, що Яна Казиміра і магнатів об’єднує ненависть до українського народу і прагнення до зміцнення польсько-шляхетського панування в Україні. Водночас Хмельницький знав, що Ян Казимір вважає магнатів, особливо східноукраїнських, найзапеклішими супротивниками королівської влади, і тому буде всіляко прагнути "послабити їхню міць. Таким чином, підтримуючи кандидатуру Яна Казиміра, Хмельницький поглиблював, протиріччя у таборі панівного класу Польщі на користь визвольного руху українського народу.

Через тиждень після обрання нового короля Богдан Хмельницький, одержавши через польського посла Олдаківського ухвалу сейму про згоду укласти мир ⁹⁷, зняв облогу Замостя і вирушив на Придніпров’я. 23 грудня козацьке військо, яке щиро вітав весь український народ, урочисто вступило на чолі з Богданом Хмельницьким у давню столицю України-Русі — Київ. Війна 1648 року завершилась.

У Києві Богдана Хмельницького з його військом зустрічали як героїв-визволителів. Хмельницького вітало православне духовенство на чолі з митрополитом Сильвестром Косовим. Присутнім був і єрусалимський патріарх Паїсій. Прибули до Києва посли від молдавського і волоського господарів, від турецького султана та семиградського князя. Україна ставала важливою політичною силою, з якою тепер мали рахуватися іноземні держави. Все це змінило і політичні плани Хмельницького. Віднині він уже активніше міг зосередитися на проблемі державного будівництва України.

Між тим польський уряд намагався послабити сили народно-визвольного руху в Україні шляхом дрібних, нікчемних поступок реєстровому козацтву, розраховуючи таким чином виграти час і перехопити ініціативу. З цією метою на початку 1649 року до Хмельницького у Переяслав прибули польські комісари на чолі з Адамом Киселем.

⁹⁷ Звістка про укладення миру і про те, що Ян Казимир визнав Хмельницького гетьманом, викликала новий вибух обурення у магнатів. За словами Кунакова, який був тоді у Варшаві, вони «на короля приходили шумом... і говорили королю: їм же від Богдана Хмельницького і від Кривоноса і від черкас руїни і шкоди і крові розлилося багато, а король же їх шанує як приятелів своїх, таких леберизантів» (бунтівників — В. Г.) (Акты ЮЗР. Т. 3. С. 288). /380/

Переговори, що відбулися 9 лютого, чітко окреслили мету панів — відірвати козацтво від селянства. Кисіль повідомив Хмельницького про обіцянку короля збільшити реєстр з 6 тис., як це було ухвалено ординацією 1638 року, до 20 тис., але за це вимагалося від козаків негайно розпочати війну проти Туреччини і Кримського ханства. Розгадавши підступні плани ворога, який прагнув вивести козацьке військо за межі України, щоб скористатися з цього і придушити визвольний рух, Богдан Хмельницький рішуче відхилив пропозицію польського уряду. «Виб’ю, — сказав він, — з лядської неволі народ руський (україський. — В. Г.). ...подасть допомогу мені в цій справі чернь по Люблін, по Краків. Вона не покине мене і я не покину її, бо це права рука моя, щоб ви, знищивши хлопів, не вдарили по козаках» ⁹⁸. У цих словах Хмельницького виявилось глибоке розуміння ролі широких кіл українського народу у визвольному русі. Грізним попередженням пролунали останні слова Хмельницького: «За кордон війною не піду... Досить (діла) в Україні... Ставши над Віслою, скажу: сидіть і мовчіть, ляхи! Дуків і князів (магнатів) туди ж зажену, а будуть за Віслою козиритися, знайду їх і там!» ⁹⁹.

Місія Кисіля провалилася. Цього року польському урядові не вдалось обдурити козацтво. Тоді Польща вирішила вдатись до нової спроби. Вважаючи, що головною причиною, яка заважала козацькій старшині піти на згоду, є загальне прагнення всього українського народу не припиняти війну, польський уряд запропонував таку пропозицію козацькій старшині: вона повинна вжити всіх необхідних заходів, щоб розпустити повстанські загони (під тим приводом, що Польща нібито теж розпустила військо), а король подасть їй допомогу кварцяним військом, яке прийде до Паволочі (Київське староство) або куди буде потрібно. 17 березня з листом такого змісту до Хмельницького вирушив представник короля шляхтич Смяровський. Водночас йому було дано доручення: на випадок невдачі своєї місії підбурити старшину до заколоту і вбити Хмельницького ¹⁰⁰. Смяровський прибув до ставки гетьмана, та невдовзі його спіймали в злочинних намірах і стратили.

⁹⁸ Jakuba Michalowskiego Księga Pamiętnicza. Док. 103. C. 375.

⁹⁹ Там само. C. 376.

¹⁰⁰ Kubala L. Jerzy Ossoliński. C. 346 — 347/ Архив ЮЗР. T. 3. Ч. 4. C. 76 — 77.

У головну квартиру Хмельницького стали прибувати /381/ в цей час посланці з різних країн. У лютому 1649 року сюди приїхали семиградські посли. З далеких британських островів з вітанням до Хмельницького звернувся керманич англійської буржуазної революції Олівер Кромвель *. Вітаючи гетьмана, Кромвель називав його «імператором всіх козаків запорозьких», «грозою і винищувачем аристократії Польщі», «завойовником фортець», «винищувачем католицтва» тощо.

* Автентичність звернення Кромвеля не доведена.

У лютому до Хмельницького прибув турецький посол Осман-ага. Туреччина, яка воювала з Венецією, пропонувала Україні укласти договір про «віковічний мир». Вона зобов’язувалась дозволити козакам вільно плавати у Чорному морі, сягаючи Грецького архіпелагу, і давала їм право без мита торгувати у турецьких володіннях. Султан відмовлявся від права використовувати захоплені у морі козацькі судна для власних потреб, обіцяючи при цьому повернути майно померлих у Туреччині козаків їхнім родичам; обидві сторони могли також викуповувати невільників. Укладення договору з Туреччиною забезпечувало Україні значний торговельний зиск, а також давало змогу скористатися авторитетом Туреччини у стосунках з Польщею і Кримом. До Чигирина прибув і російський дипломатичний гонець Г. Унковський.

Тим часом Варшава одержала вісті про викриття Смяровського і його страту. Польський уряд негайно видав віц (наказ) про скликання посполитого рушення. Ще до того почали свої провокаційні заходи польські магнати Східної України. Вишневецький, наприклад, звернувся із закликом до шляхти Руського воєводства (Західна Україна), закликаючи її прибути не пізніше 12 червня до містечка Вишневця. Водночас військові відділи, організовані магнатами, нападали на малочисельні козацькі загони, що стояли поблизу прикордонної смуги козацької території. На подільсько-волинському кордоні почалися криваві сутички.

Прагнучи перехопити ініціативу, Б. Хмельницький 31 травня вирушив на чолі козацького війська з Чигирина на захід. По дорозі до нього приєднався й Іслам-Гірей з ордою. Ще до свого походу Б. Хмельницький звернувся з універсалом до українського народу, закликаючи і далі воювати з панською Польщею. «Всі, — писав він, — хто в бога вірує, чернь і козаки, збирайтесь у ко/382/зацькі громади». Похід козацького війська викликав нове піднесення визвольного руху в Україні.

Полум’я повстання охопило невдовзі всю Україну і перекинулось до Білорусії. Білоруські повстанці почали вступати у козацьке військо.

Самовидець про ці події писав: «Усе живе піднялось у козацтво». Попереду козацького війська виступав Брацлавський полк на чолі з полковником Данилом Нечаєм. У середині червня біля Межибожа козаки Нечая завдали кілька нищівних ударів польським полкам Фірлея і Лянцкоронського. Налякані чутками про наближення українського війська і під тиском козацького авангарду, Фірлей і Лянцкоронський мусили відступити до найближчої фортеці — міста Збаражу. Там вже перебував і Вишневецький. Збараж було зміцнено високими валами, глибоким ровом, до того ж він мав значну артилерію. Після прибуття Фірлея і Лянцкоронського у фортеці стало приблизно 10 тисяч війська. За стінами Збаража сховались найбільші східноукраїнські (польські) магнати — Вишневецький, Заславський, Корецький. 29 червня Хмельницький почав облогу міста. Козаки збудували вал вище ворожого і поставили туди гармати.

Поступово, стискаючи кільце облоги, вони, впритул підійшли до фортеці. Становище обложених стало катастрофічним. «Ми у відчаї, — писав польський шляхтич з обложеного Збаража, — ворог нас так обложив, що навіть птах до нас і від нас не долетить» ¹⁰¹.

¹⁰¹ Jakuba Michalowskiego Księga Pamiętnicza. Док. 141. C. 428.

Тим часом 24 червня король вирушив із Варшави і 3 липня прибув до Любліна. Тут він довідався про облогу Хмельницьким Збаража. Призначивши коронного канцлера Оссолінського генералісимусом (головою посполитого рушення), король 17 липня пішов на Замостя. 28 липня Ян Казимір оповістив про позбавлення Хмельницького влади і проголосив козацьким гетьманом Забужського — зрадника, який перебіг до поляків ще під Пилявцями. За голову Хмельницького призначалась винагорода 10 тис. злотих. В універсалах, звернених до українських селян, король закликав покинути Хмельницького, обіцяючи простити їхню провину і надати всілякі «милості». Беручи до уваги те, що козацьке військо зосереджене на облозі Збаража, король наказав литовському гетьману Я. Радзівіллу вдертися в Україну з півночі і /383/ вступити у Київ. У такий спосіб польський уряд сподівався здобути перемогу.

Довідавшись про рух королівської армії, Богдан Хмельницький непомітно зняв військо з-під Збаража, залишивши там лише невеликий загін для облоги міста. Це було зроблено так вправно, що у Збаражі цього ніхто й не помітив. За кілька днів козацьке військо було під Зборовом (120 км від Збаража). Містечко Зборів стоїть у багнистій місцевості на річці Стрипі. Під час дощів ця місцевість ставала зовсім непроїзною. У багнюці майже потопали вози, коні й воли. Кілька стежок, якими можна було проходити через болото, були відомі тільки місцевим жителям. Хмельницький сховав своє військо і татар у діброві та по глибоких балках на лівому березі Стрипи.

Того ж дня біля с. Млинівці, на правому березі річки, спинилось королівське військо, яке нічого не знало про козаків. Польські керівники думали переправитись тут до Зборова, щоб іти потім на Тернопіль. Проте переправа на лівий берег виявилась вельми важкою. Річка, що бурхливо розлилась після зливи, знесла всі мости. У зв’язку з цим польське військо мусило лагодити мости і тільки 5 серпня спромоглося почати переправу. Стояв густий туман. Невдовзі на лівий берег зійшли польська піхота, кіннота і частина возів. Поляки не здогадувались, що козаки неподалік.

Місцеві жителі, які чим могли допомагали козакам, заздалегідь провели частину козацького і татарського війська через Стрипу у тил ворога: Коли король з більшою частиною війська вже переправився на лівий берег, зборівці подали козакам умовний сигнал — у місті задзвонили всі дзвони. Польський провід і не підозрював про наближення козаків. Раптом з далечини вихопилась козацька і татарська кіннота. Двома величезними лавами вона навально накинулась на ворога. Слуги польського обозу з жахом кинулися назад до мостів, захаращуючи дорогу безладдям возів і коней. Королівське військо не витримало натиску козаків і татар. Першою кинулась навтікача шляхта з посполитого рушення. Намагаючись зупинити її, король хапався за прапори, корогви, за кінські вуздечки, погрожував і умовляв: «Не кидайте мене, панове, не покидайте вітчизни, не забувайте славу предків ваших». Але все було марно. Частина шляхти, охоплена жахом, кинулася ховатись у возах. «Королівського війська поляки, — писав Кунаков, — і короля бачачи і його королівські слова чуючи, на бій /384/ проти козаків і проти татар ніхто не поїхав і ховалися у возах своїх, а декотрі під вози, в попони вкутувалися. І король же, йдучи пішки, тих панят і шляхту з возів і з-під возів лупцював на бій палашем» ¹⁰². Першої ж ночі з табору втекла шляхта семи повітів. Становище польського війська було жахливим. «Вже кілька століть, — писав королівський секретар В. Мясковський, — Польща не була у такій небезпеці, як 5 серпня» ¹¹³. Король під першим-ліпшим приводом (нібито для того, аби очолити головні сили посполитого рушення, що було по дорозі до Збаражу) прагнув втекти з обложеного табору. Наступний день мав вирішити долю польського війська. У зв’язку з цим Оссолінський намагався за всяку ціну відірвати від Хмельницького його союзника — хана. «Єдиний спосіб порятунку, — говорив він, — відлучити татар від козаків».

6 серпня бій відновився. Вранці козаки, безперервно стріляючи, почали штурмувати польський табір, завдаючи ворогові великих, втрат. Польське військо опинилось на межі катастрофи. Але в цей час Хмельницький одержав звістку про зраду татар — хан потай від козаків уклав згоду з королем.

Домігшись прийняття королем поданих їм умов, хан у категоричній формі поставив перед Хмельницьким вимогу укласти мир з Польщею. На випадок відмови він погрожував перейти на бік Яна Казиміра і вже разом з ним рушити на козаків. Іслам-Гірей побоювався перемоги козаків над Річчю Посполитою, що означало б зміцнення України.

Вести й далі за таких умов війну було неможливо. Хмельницький змушений був вступити у переговори, внаслідок яких 8 серпня було підписано Зборівський договір. Згідно з цим договором козацький реєстр мусив складатися з 40 тисяч козаків *; всі учасники повстання підлягали амністії; київському митрополитові надавалося місце в сенаті з католицькими єпископами; всі посади у Київському, Чернігівському і Брацлавському воєводствах король зобов’язувався надавати лише православній шляхті тощо. Проте найважливішою частиною договору був пункт про козацьку територію.

¹⁰² Акты ЮЗР. Т. 3. С. 394.

¹⁰³ Jakuba Michaiowskiego Księga Pamiętnicza. C. 349.

* Щоб скласти бодай якесь уявлення про питому вагу 40 тис. реєстровців, необхідно пам’ятати, що згідно з приблизним підрахунком у середині XVII століття Східну Україну населяло приблизно 1 млн чоловік.

Її займало /385/загалом три воєводства: Чернігівське, Київське і Брацлавське — це, по суті, вся Східна Україна. Польський уряд втрачав право контролювати цю територію, розміщати тут своє військо. Отже, реальна влада в цій частині України лишалась у руках Богдана Хмельницького ¹⁰⁴.

Після затвердження Зборівського договору польська шляхта поодинці і гуртами знову посунула в Україну. Заможна шляхта поверталася з цілими загонами охоронців, найнятих у Польщі і за кордоном. Ситуація, в якій опинилася шляхта в Україні, була для неї надто складною. Селяни майже всі оголосили себе козаками і слухати не хотіли про відновлення колишніх кріпацьких порядків. Вони рішуче відмовлялись відбувати повинності, не пускали панів до їхніх маєтків тощо.

Намагаючись повернути старі порядки, шляхта вдавалась до жорстокої помсти селянам. Пани у своїх маєтках ставили шибениці, катували людей. Так діяв, наприклад, пан Корецький, який нелюдськими муками мордував своїх селян.

На сваволю і знущання панів, на спроби відновити кріпацькі порядки селяни відповіли протидією. На кінець 1649 — початок 1650 років селянські повстання, охопили значну частину Волині і Брацлавщини, а згодом Придніпров’я і Побужжя. У лютому — березні 1650 року почались заворушення на Запорожжі, яке надалі залишалось осередком, до якого тягнулися всі невдоволені панським гнобленням. Кількість таких невдоволених особливо збільшилась після укладення Зборівського договору. Повстанці оголосили Хмельницького позбавленим гетьманства, обравши замість нього свого отамана Худолія. Проте заворушення на Запорожжі було невдовзі придушено, а Худолія за наказом Хмельницького страчено ¹⁰⁵.

Разом з тим Хмельницький, усупереч пунктам Зборівського договору, самовільно збільшив козацький реєстр до 50 тис., додавши, крім того, ще 20-тисячний реєстр під орудою свого сина Тимоша. З-під влади шляхти звільнялись і ті слуги та наймити, які вступали на службу до козака, вписаного у реєстр, і ставали його помічниками.

¹⁰⁴ Див.: Голобуцький В. Між Замостям і Зборовом // Доповіді наукової сесії Київського Державного педагогічного інституту. К., 1954.

¹⁰⁵ Памятники Киевской Комиссии. Т. 2. Док. 3. С. 549.

Отже, з-під влади шляхти звільнилось набагато більше селян, ніж це передбачалося Зборівським /386/ договором. Хмельницький здійснив, крім цього, ряд важливих організаційних заходів військового, адміністративного і фінансового характеру. Козацький терен було розділено на 16 полків і 272 сотні.

Центром полку було місто або містечко. На чолі полку стояв полковник з підпорядкованою йому старшиною (суддя, обозний, писар та ін.). Полк поділявся на кілька сотень, кожна з яких мала свою адміністрацію. До сотні належали козацькі громади зі своїми отаманами. Таким чином, полк являв собою військову і водночас адміністративно-територіальну одиницю. У містах, як і раніше, діяли ратуші, але вони, по суті, підлягали козацькій адміністрації. Місцем перебування гетьмана і вищої військової адміністрації став Чигирин. У Чигирині було створено монетний двір. Упорядковано також оподаткування населення. Велику увагу приділялось зміцненню війська, організації розвідки ¹⁰⁶. Налагодилось виробництво зброї, пороху тощо.

Військово-адміністративний апарат, створений в Україні, відігравав важливу роль у період війни проти Польщі і в пізніші часи. Це була оригінальна, демократична, як на той час, держава. Полковий устрій України, як вірно зауважує Ярослав Дашкевич, став «реальним символом окремішності, самостійності й самобутності тих частин України, які мали можливість зберігати й розвивати власний адміністративний лад, відмінний від устрою навколишніх держав» ¹⁰⁷.

У середині 1650 року, після смерті канцлера Оссолінського, у Польщі взяло гору магнатське угруповання. Посаду коронного канцлера було надано представникові цього угруповання біскупу А. Лещинському.

В грудні цього ж року за наказом магнатів, що захопили тепер всю владу в свої руки, у Варшаві було скликано сейм. Він негайно погодився надати кошти для набору 54-тисячного війська і на скликання посполитого рушення в межах усієї країни.

¹⁰⁶ 1651 року у Варшаві заарештували трьох козаків (двоє з них запорожці). Старший видавав себе за ксьондза. З початку війни ці козаки, як стверджує Голинський, «передавали Хмельницькому, які наміри були у Речі Посполитої». Справді, на підставі повідомлень розвідників у гетьманській канцелярії складались детальні звіти засідань не тільки сейму, а й навіть таємної королівської ради (M. Goliński. Zapiski. C. 398).

¹⁰⁷ Дашкевич Я. Полково-сотенний лад XVII — XVIII століть на Україні — штучна «біла пляма» // Пам’ятки України. 1990. № 1. С. 7.

Перемога магнатського угруповання призвела до збільшення небез/387/пеки для України з боку Польщі, яка почала посилену підготовку до відновлення війни з козацтвом. У пошуках підтримки польські посли оббивали пороги дворів західноєвропейських правителів. Війну з козаками вирішено було розпочати взимку. Потоцький, повернувшись із татарського полону, зухвало заявив, що з козаками треба воювати доти, поки вся земля почервоніє від їхньої крові.

Приховуючи свої приготування до війни, польський уряд, згідно з постановою грудневого сейму 1650 року, відрядив до Хмельницького свого представника Мясковського. Останній повинен був повідомити про те, що незабаром мають прибути комісари на переговори. Між тим 15 січня 1651 року в Польщі вже було оголошено перший наказ про набір посполитого рушення. Водночас польський уряд дав зрадникові козаків Забужському універсал для «набору охочих».

В ніч з 9 на 10 лютого 1651 року авангард польського війська на чолі з М. Калиновським і С. Лянцкоронським раптово вдерся на козацьку територію (Брацлавщину). Незважаючи на відчайдушний опір козаків, полякам вдалося вступити до м. Красного. Під час жорстокої січі тут поліг один з видатних героїв Визвольної війни брацлавський полковник Данило Нечай. З Красного шляхетські війська стрімко рушили повз кордонну смугу і вступили у Царгород, Мурахву, Стіну і Ямпіль. 28 лютого Калиновський і Лянцкоронський були вже біля Вінниці.

Зрадливий напад польського війська призвів до нової хвилі визвольного руху в Україні. З цього приводу сучасник росіянин переказував: «...А порішено ж у них на тому, або їм ляхів змести всіх, або самим погибнути».

Наприкінці лютого війська Калиновського і Лянцкоронського зробили спробу захопити Вінницю. Бої під Вінницею тривали до 11 березня. Козацькі загони під проводом полковника Івана Богуна змусили ворога відступити. Зазнавши поразки під Вінницею, Калиновський і Лянцкоронський через Бар і Кам’янець почали відходити на захід для з’єднання, з головним коронним військом, яке і досі стояло під Любліном. 20 квітня до Любліна прибув Ян Казимір. Тут його зустрів папський нунцій Торрес. Під час богослужіння Торрес урочисто передав польським військовим благословіння «святого панотця» і відпущення всіх гріхів. Намагаючись надати загарбницькій війні польського панства проти України /388/ риси священної війни, папа оголосив польського короля «охоронцем святої віри». З Любліна король з військом рушив на Сокаль. 12 травня до королівської армії приєднались загони Калиновського і Лянцкоронського. 4 червня у польському таборі відбулась військова рада, під час якої вирішили виступати на світанку, щоб за дві доби бути під Берестечком. Невдовзі туди підійшло і козацьке військо, яке разом з татарами налічувало, за офіційною польською реляцією, приблизно 200 тис.¹⁰⁸ Польське військо мало 150 тисяч, але воно було краще озброєне, в тому числі й гарматами. 18 червня почались перші сутички. Наступного дня вони переросли в гарячі бої. Перевага виявилась на боці козаків. 20 червня відбувся вирішальний бій. Польський провід кинув до бою всі свої сили. Спроба розірвати правий фланг, де стояли козаки, зазнала невдачі. Тоді поляки спрямували силу всієї своєї, артилерії на татар. Орда кинулась тікати. Хмельницький погнався навздогін, прагнучи повернути її на поле бою, але був затриманий ханом і опинився у татарському полоні.

Зрада хана поставила козацьке військо в скрутне становище. Поляки оточили козацький табір з трьох боків. Четвертий був звернений на болото. Почалися тяжкі дні облоги, які тривали до 30 червня. Скориставшись з такого становища козаків, король наполягав на повній капітуляції. Козаки мужньо боролися, виявляючи вражаючу відвагу і самопожертву. Один невеликий козацький загін опинився в оточенні ворога на острові серед болота. Козаки на знак того, що вони не думають про порятунок, викинули у воду все своє майно, а потім зненацька кинулись на ворога. У нерівному бою всі вони полягли.

Полковник Богун, прийнявши провід, вирішив вивести військо з оточення. Через болото козаки зробили переправу, кидаючи в багнюку вози, сідла, кожухи й інше майно. 30 червня під впливом фальшивих чуток, розповсюджуваних ворогом, частина козаків запанікувала. В цей час поляки усією силою налягли на козацький табір й увірвались туди. Козацьке військо зазнало гіркоти поразки — табір з частиною артилерії було знищено. Багато героїв загинуло у нерівному бою. Проте значній частині козацького війська на чолі з Іваном Богуном пощастило вирватися з оточення.

¹⁰⁸ Грушевський M. C. Історія України-Руси. Т. 9, перша половина (Хмельниччина, роки 1650 — 1653). ДВУ, 1928. С. 283.

Загальне важке /389/ становище України значно погіршало через вторгнення литовського війська в Лівобережну Україну. 25 липня литовське військо вступило у Київ.

Після захоплення козацького табору під Берестечком магнати поставили вимогу королю, щоб той негайно спрямував військо усередину України, проте великопольська шляхта, налякана грізними селянськими повстаннями в самій Польщі, відхилила це. Не дочекавшись королівського наказу, шляхтичі спочатку поодинці, потім юрбами, а згодом цілими повітами і «землями» почали тікати з табору за Стир. За словами російського піддячого Богданова, «посполитого ж рушення воїнські люди і дня в обозі не стояли, всі роз’їхалися і без королівського повеління додому». Услід за шляхтою, незважаючи на вмовляння і протести магнатів Східної України, у Польщу подався і сам король. Після відходу короля і посполитого рушення магнати Потоцький, Калиновський і Вишневецький зі своїми надвірними загонами і частиною королівського війська вступили в центр України. При появі поляків селяни нищили все, чим міг скористатися ворог, і займали вигідні для оборони місця. Польський шляхтич писав 18 серпня 1651 року з Фастова: «Не залишилось жодного хлопа, всі як з міста, так і з сіл пішли разом з козаками, відправивши попереду все своє майно і худобу і не думаючи про якийсь мир». Козацькі загони і взагалі населення України послаблювали сили ворога. Військо Радзівілла, оточене повстанськими загонами, змушене було залишити Київ і йти на з’єднання з коронним військом. Богдан Хмельницький, визволившись тим часом із татарської неволі, негайно почав організацію сил для вигнання ворога. Були видані універсали, які закликали населення України вступати до козацького війська. Український народ одностайно відгукнувся на заклик свого гетьмана.

Магнатське військо зустрічало на своєму шляху гнів і ненависть людей. 10 серпня помер один з апологетів магнатського угруповання — князь Я. Вишневецький. 6 вересня Потоцький і Радзівілл скликали військову раду, під час якої обговорювався план дальших дій. Скрутне становище польської сторони змусило її вступити у переговори з козаками. Нелегко було й козакам. 18 вересня 1651 року було підписано Білоцерківський Договір, в якому зазначалося, що реєстр з 40 тис. скорочується до 20 тис. Від того часу козаки мали право мешкати лише на терені Київського воєводства. Поль/390/ській шляхті дозволялось повернутися до своїх маєтків, але до кінця року — поки складатиметься новий реєстр — вона не могла вимагати від селян виконання повинностей. Отже, умови були важкими, однак вони свідчили про те, що плани польської шляхти щодо повного підкорення України зазнали поразки. Мир не міг задовольнити жодної сторони.

Повернення шляхти і поява разом з нею польського війська викликали обурення всієї України. Селяни знов пішли на шляхетські маєтки, виганяли і вбивали ненависних панів.

Щоб зберегти загальний фронт боротьби Польщі, Хмельницький, як і після Зборова, прагнув пом’якшити існуючі протиріччя в Україні. Всупереч Білоцерківському договору він збільшив чисельність козацького реєстру з 20 до 40 тис., а потім, коли сейм цей реєстр не затвердив, зовсім відмовився його складати. Польські сучасники писали, що Хмельницький хоч і стримує часом селянські повстання, проте він робить все можливе, щоб зберегти сили для майбутнього.

Нунцій Торрес, наприклад, писав, що Хмельницький, підкреслюючи свою лояльність до Речі Посполитої, часто придушує повстання, але зовсім не з симпатії до Польщі, а побоюючись, що несвоєчасні повстання можуть пошкодити здійсненню його планів ¹⁰⁹.

¹⁰⁹ Жерела до історії України-Руси. Т. 16. С. 138.

Велика небезпека загрожувала Україні з боку молдавських бояр. Воєвода Лупул, тесть литовського гетьмана Радзівілла, був давнім союзником панської Польщі. Він сприяв викупу з полону магнатів Потоцького і Калиновського, перехоплював козацьких посланців тощо. Навесні 1652 року в Україні було поспіхом скликане велике козацьке військо, яке і вирушило на Молдавію. Польський гетьман магнат М. Калиновський вирішив перепинити шлях козакам. З 20-тисячним кварцяним військом, не рахуючи різних шляхетських загонів, Калиновський зайняв позицію коло Батога (поблизу Кам’янця-Подільського). 22 травня поляки побачили перші загони козаків і татар. Вночі частина польської кінноти, побоюючись зустрічі з козаками, самовільно покинула табір. Серед кавалеристів знайшлись і такі, що пропонували зв’язати Калиновського і видати козакам. Довідавшись про це, Калиновський наказав німецькій піхоті відкрити вогонь по кавалерії, «щоби залпами надати їй сміливості». 23 травня, коли в польському таборі /391/ почалася стрілянина "(наймана німецька піхота розстрілювала польську кінноту), козаки підпалили ворожу хуру. Скориставшись з паніки, вони з усієї сили вдарили по ворогу і, як писав анонімний літописець, почали його «як стеблини пожинати» ¹¹⁰.

Польсько-шляхетське військо зазнало нищівної поразки. Загинув і сам гетьман Калиновський. Тут же було вбито сина коронного гетьмана обозного Самуїла Казановського, брата майбутнього короля Яна Собеського Марка, а також керівника найманих військ, артилериста Зигмунда Пшиємського ¹¹¹ (того, який був під Дюнкерком?). Після цього козацьке військо вступило у Молдавію. Лупул поспішив укласти мир з Хмельницьким і оголосив себе його союзником. На зміцнення договору Лупул мав віддати свою дочку за сина Хмельницького — Тимоша. Тим більше, що другого претендента на руку молдавської красуні Розанди Лупулівни, гетьмана Калиновського, вже не було в живих.

Серед панівного класу Польщі після битви під Батогом сталися зміни у співвідношенні сил. Магнатське угруповання втратило таких своїх керівників, як Я. Вишневецький, М. Потоцький (помер у 1651 році), М. Калиновський. Послабленням магнатського угруповання і невдоволенням шляхти скористались прибічники короля. 14 березня 1653 року в Бресті почався черговий сейм. Він закріпив перевагу королівського угруповання. На місце Лещинського, кандидата магнатів, коронним канцлером було обрано прибічника короля Стефана Корицинського. Для України перемога королівського угруповання означала посилення небезпеки з боку центрального уряду. Тепер гетьман не міг грати на протиріччях між королем і магнатами. Реальною стала консолідація всіх сил панівного класу Польщі. Готуючись до війни з українським народом, польський уряд розгорнув активну організаційну діяльність. Для набору жовнірів були встановлені нові великі податки.

До липня 1653 року польський уряд закінчив військові приготування і на чолі 60-тисячного війська король Ян Казимір вирушив на Львів, а звідти 12 серпня — на Кам’янець-Подільський. На з’єднання з королем рухалось прсполите рушення.

¹¹⁰ Дніпропетровський Державний обласний музей. Загальний фонд. Арх. 682. Арк. 2.

¹¹¹ Serczyk Wl. A. Historia Ukrainy. C. 129.

Саме в цей час семиградський князь і волоський воєвода позбавили /392/ престолу союзника Хмельницького Лупула. Останній з рештками свого війська відступив до Сучави (Північна Молдавія) і звернувся за допомогою до Хмельницького. Щоб забезпечити свій фланг у майбутній війні, гетьман послав на допомогу Лупулу частину українського війська (кілька тисяч) на чолі з сином Тимошем.

Тиміш Хмельницький пробився в Сучаву. Невдовзі, 11 серпня, з’єднані війська семиградського князя, волоського воєводи, нового молдавського господаря Георгіци і 8-тисячний польський загін під проводом полковника Кондрацького обложили Сучаву.

Король, що підійшов саме до Жванця (поблизу Кам’янця-Подільського), вирішив чекати тут кінця бою під Сучавою і прибуття звідти польських загонів і союзних військ.

Наприкінці вересня до Жванця підійшло козацьке військо. Тут стало відомо про поразку Молдавії, про падіння Сучави і смерть Тимоша Хмельницького. У відповідь на звернення Богдана Хмельницького, як повідомляє Величко, із Запорозької Січі під Жванець вирушило невдовзі кілька тисяч запорожців ¹¹². Хан, що також прибув на допомогу під Жванець, був союзником непевним.

А взагалі становище України на той час дедалі ускладнювалось. Вже шостий рік вона вела виснажливу боротьбу проти Польщі. Ця боротьба вимагала від України величезних жертв і напруження усіх сил.

Восени 1653 року король підняв на боротьбу проти українського народу величезні сили Речі Посполитої. Все це змусило Хмельницького активніше шукати допомоги. Іншого виходу не знайти — треба починати переговори з Москвою. А там довкола цього питання вже давно точилися розмови. Нарешті на Земському соборі (1 жовтня 1653 року) прийнято рішення послати в Україну послів.

¹¹² Пізніше, 26 грудня 1654 року, Хмельницький писав у Січ: «Відпускаємо до вас військо ваше Низове Запорозьке, яке ви минулого літа за бажанням нашим на потребу військову проти ворогів Поляків до нас пригнали, і за послання його вельми дякуючи і в майбутньому про таку саму особливу приязнь дуже просимо» (Летопись С. Величко. С. 92).

Богдан Хмельницький, що стояв тоді з військом під Жванцем і чекав звістки про рішення Земського Собору, виробив план дій проти королівського війська. Суть його полягала в тому, щоб зіткнути між собою польське військо і татар. План частково вдався. Під різни/393/ми приводами Хмельницький умовив хана першим почати військові дії проти поляків. Татари оточили королівське військо з усіх боків. Воно опинилося в дуже скрутному становищі. В таборі почався голод і хвороби. Жовніри ремствували і відмовлялись виконувати накази. Невдача спіткала і литовського гетьмана Радзівілла, що зібрав 30-тисячне військо для походу на Київ. Він мусив відмовитися від свого наміру через те, що Росія почала зосереджувати війська на литовському кордоні. Знесилене безперервними сутичками і виснажене голодом польське військо під Жванцем втратило боєздатність. Частішали дезертирства жовнірів. До того ж козаки захопили у поляків скарбницю, призначену для виплати грошей найманому війську. Гіршого, здавалось, і не можна було передбачити. Але тут король довідався про рішення Земського Собору і повідомив про це ханові. Становище одразу ж змінилося. Поляки і татари домовились між собою, в грудні 1653 року уклавши мир. Згідно з Жванецькою угодою король зобов’язувався сплатити ханові 100 тис. польських злотих і надав татарам право брати ясир в Україні. Характерно, що хан примусив короля визнати щодо козаків умови Зборівського договору в надії, що Хмельницький відмовиться від зближення з Москвою.

Після цього всі війська покинули Жванець. Хмельницький вирушив до Переяслава, куди мало прибути російське посольство на чолі з намісником тверським В. Бутурліним. По дорозі Хмельницький довідався, що татари взяли багато українського населення в полон. Проте цього разу їм не вдалося довести справу до кінця — Б. Хмельницький з кількома тисячами запорожців напав на татар у Межигір’ї, розгромив їх і звільнив усіх полонених ¹¹³.

¹¹³ Летопись С. Величко. С. 92.

Хмельницький прибув до Переяслава 6 січня, а наступного дня відвідав Бутурліна на квартирі. Той оголосив, що прибув за велінням царя і має передати царський указ і прийняти присягу на вірність.

8 (18) січня 1654 року відбулася Переяславська Рада. На ній були присутні представники різних соціальних верств українського народу, які з’їхалися, не зважаючи на воєнний час і небезпеку з боку шляхетської Польщі та Криму, з усіх кінців української землі.

Слід підкреслити, що приймаючи рішення про з’єднання з Росією, Б. Хмельницький радився із запорозь/394/ким козацтвом. Ще 26 грудня 1653 року він відправив з Чигирина у Січ свого посланця з листом. Віддаючи належне запорозькому козацтву за той внесок, який воно зробило в війну з Польщею, гетьман писав: «Кдіж ми яко махину війни з Поляками зачинали не без волі і ради вашої, братів наших, так і сього не меншого діла про протекцію вказану московську, без вашего ж дозволу і поради чинити не хочем» ¹¹⁴. Цікаво знати, що гетьман у листі до запорожців пояснює: договір з Москвою є результатом пошуку протекції, тобто допомоги, до якої змусила тяжка війна з Польщею.

Вранці 8 січня гетьман скликав старшинську раду. Старшина в переважній більшості висловилася за з’єднання з Росією. Приблизно о 2 годині дня почали бити в барабани, скликаючи народ на площу «слухати про діло бажане для здійснення». Коли зібралася «велика кількість всяких чинів людей», було утворене коло. Посередині кола під бунчуком став гетьман з старшиною. Звернувшись до присутніх з промовою, Хмельницький нагадав про тяжкий і кривавий шлях, пройдений українським народом у боротьбі за своє визволення. Він оповів, що може чекати Україну, якщо вона стане під владу сусідніх з нею держав — Туреччини або Криму. Гетьман сказав про ті утиски, яких зазнають у Туреччині греки та інші народи, про неймовірно тяжке лихо, завдане Україні кримськими ханами. Нагадав Хмельницький про нестерпні страждання українського народу під владою шляхетської Польщі. Народ, заявив Богдан Хмельницький, повинен сам вирішити, яким шляхом йти далі: чи бути під владою турецького султана, кримського хана, польського короля чи російського царя? Далі він сказав, що найкращим рішенням в існуючих умовах буде з’єднання з Росією, яка має спільну з Україною православну віру. Нарешті, Хмельницький промовив: «а хто з нами не згоден, тому вільна дорога» ¹¹⁵.

Увечері 8 січня Хмельницький з військовою старшиною прибув до Бутурліна. Той передав гетьманові царську грамоту, яку. цар наказав «вичитати при всіх війська Запорозького начальних і всяких людей вслух». Хмельницький подякував за грамоту і заявив, що він готовий «зі всім військом Запорозьким служити і прямити вседушно».

¹¹⁴ Лист адресований так: «Мосці пане отамане кошовий зо всім військом Низовим Запорозьким, мені велце зичливі мосці панове і браття» (Летопись С. Величко. С. 92 — 93).

¹¹⁵ Історія України в документах і матеріалах. Т. 3. С. 252.

Бутурлін у промові-відповіді виклав /395/ історію відносин Запорозького війська з Російською державою і закінчив заявою про те, що в Москві дано згоду з’єднати Україну з Росією і захищатися від ворогів.

Після церемонії передачі гетьманові царської грамоти всі присутні вирушили до Успенської церкви.

Тут мала відбутися церемонія присяги. Б. Хмельницький і старшина звернулися до Бутурліна з пропозицією, щоб спочатку він сам присягнув від імені царя, що той зобов’язується обороняти Україну і не порушувати вольностей українського народу. Та Бутурлін відмовився дати таку присягу, мотивуючи це тим, що самодержавці не присягають своїм підданим. Це не могло не викликати перестороги з української сторони. Однак після наради не залишалось нічого, як погодитись з таким становищем.

Потім на квартирі Бутурліна відбулося вручення Хмельницькому прапора і знаків гетьманського звання. Наступного дня в тій же Успенській церкві відбулася присяга всієї старшини, козаків і місцевого населення. Ім’я кожного, хто присягав, заносилося до особливих присяжних списків. Підкреслим, що міщани Переяслава протестували проти присяги і їх силою заганяли до

церкви ¹¹⁶.

З Переяслава Бутурлін відрядив стольників, стряпчих і дворян, що були з ним, в усі полки, міста і містечка України для приведення до присяги населення.

Самовидець, передаючи думки і почуття значної частини населення України, яке присягало, писав, що народ був пройнятий вірою в те, що з’єднання з Росією гарантує йому мирне і щасливе життя: «Присягу вчинили гетьман, старшина і чернь в Переяславі і в усіх містах охоче з надією тихомир’я і всього добра».

Проте не всі в Україні вірили у щирість московського царя. Відмовлявся від присяги київський митрополит Сільвестр Косов. Він з духовенством і шляхтою, що жила при ньому, спочатку відмовився визнати зверхність як царя, так і московської церкви над Україною. Однак наступного дня і він, і архимандрит, і решта духовенства склали присягу, хоч при цьому, як писав сучасник, «за слізьми світу не бачили» ¹¹⁷.

¹¹⁶ Грушевський М. С. Історія України-Руси. ДВУ, 1931. Т. 9. С. 740.

¹¹⁷ Дорошенко Д. Нарис історії України. Т. 2. С. 38. Він вважає, що опозиція митрополита пов’язана з таким фактом: одразу ж після того, як московське військо вступило в Київ, воно взялося будувати фортецю на землі, яка належала митрополитові (там само, с. 39).

Вони пішли /396/ до присяги, як припускає M. C. Грушевський, внаслідок якоїсь наради чи (і це здається йому найбільш вірогідним) внаслідок тиску з боку козацької старшини ¹¹⁸. Була опозиція населення в Чорнобилі на Київщині, деякі полки, наприклад Полтавський і Кропив’янський, навіть побили киями московських урядовців, які приїхали до них приймати присягу. Проти присяги з популярної серед козацтва старшини були Іван Богун та Іван Сірко.

¹¹⁸ Грушевський М. С. Історія України-Руси. Т. 9, С. 747.

З’єднання України з Росією проходило за надзвичайно тяжких умов. Богдан Хмельницький і, в своїй більшості, старшина розуміли всю складність становища в Україні. За час, коли вже сьомий рік тривала війна з Польщею, Україна, по суті без союзників, зазнала величезних матеріальних і людських втрат. До цих бід долучалися ще й набіги татар, жорстокі каральні акції польських і литовських феодалів, неврожаї тощо. Надія на перемогу зникала. І на думку керівників війни, іншої альтернативи, ніж просити допомоги Росії, не було. Однак цар дивився на Україну не як на можливого союзника, а тільки як на майбутню підвладну країну. Отже, завдання Хмельницького і його, адміністрації полягало в тому, щоб це з’єднання з Росією відбулося на певних вигідних для України умовах. А російський уряд уже з самого початку розглядав українську суверенність як те, що заважає приєднанню України до Росії. Бутурліну, як ми бачили, уряд заборонив навіть цілувати хрест від імені царя. Отже, якщо в перші часи Москва приховувала свої плани щодо зменшення автономії України, то надалі вона відкрито стала на шлях ліквідації всіх її прав. Та це було вже на перспективу. Спершу ж російський уряд нібито прагнув задовольнити якомога більше вимог різних верств українського суспільства. Про це свідчать так звані «Статті Богдана Хмельницького», що були наслідком переговорів у Москві в березні 1654 року російського уряду з послами Хмельницького Тетерею і Зарудним. Серед 11 пунктів статей назвемо такі: урядовці в українських містах повинні бути з місцевого населення, хоч прибутки мусили віддавати царським представникам (1 ст.); далі обумовлювались суми, які мають сплачувати козацькій старшині з цих прибутків (2 ст.); гетьман не має права вступати в дипломатичні зв’язки з польським королем і турецьким султа/397/ном без царського дозволу (5 ст.); цар навесні починає війну з Польщею (7 ст.); для захисту України на кордонах з Польщею ставиться російське військо (8 ст.); реєстрове військо затверджується в 60.000 (9 ст.) та ін.¹¹⁹

Крім цих «Статей» 27 березня російський уряд видав привілей Війську Запорозькому, в якому затверджувалось право обирати гетьмана; на «гетьманську булаву» призначалось Чигиринське староство; за козаками і їх вдовами закріплялись земельні угіддя. Не забули й українську шляхту. 25 березня уряд затвердив за нею права і вольності, а також права на володіння маєтками.

Отже, березневі статті 1654 року визначали на певний час державно-правове становище України у складі Росії ¹²⁰. Однак ці «Статті» ніколи не були для російського уряду твердим законом, їх міняли у зв’язку зі зміною політичної обстановки. Це добре розумів Б. Хмельницький, який і сам не дуже додержувався московських статей і діяв як дозволяли обставини, згідно з інтересами України.

Про самостійне вирішення гетьманом багатьох питань поза березневими статтями свідчать переговори Тетері в Москві у серпні 1657 року. Цар в розмові з ним висловив невдоволення, що гетьманська адміністрація не виконує такої дуже важливої статті, згідно з якою в українських містах царські урядники мають збирати прибутки з населення «на царя» і віддавати їх тим людям, які прибудуть в Україну з його наказу; з цих прибутків і треба платити жалування «начальним людям» і козакам ¹²¹. Однак прибутків ще не зібрали і це всерйоз турбувало, як бачимо, царський уряд. Водночас козацькому посланцю було висловлено і друге невдоволення: «Гетьман не виконав статті, що забороняють приймати іноземних послів» ¹²².

¹¹⁹ Петровський M. H. Визвольна війна українського народу проти гніту шляхетської Польщі і приєднання України до Росії (1648 — 1654). К., 1940. С. 209.

¹²⁰ Шевченко Ф. П. Політичні та економічні зв’язки України з Росією в середині XV ст. К., 1959. С. 499.

¹²¹ Соловьев С. История России c древнейших времен. М., 1961. Т. 6. С. 9.

¹²² Там само.

На це Тетеря відповів: «Все це правда, тільки нам всього цього гетьману виказати не вільно». Фактично Б. Хмельницький утримував всю вла/398/ду в своїх руках ¹²³. Московська влада змушена була рахуватися з такою видатною особою, якою став гетьман Богдан Хмельницький.

Політика Б. Хмельницького визначалась в цілому намаганням закріпити створений в умовах визвольної війни загальнонародний фронт, задля чого він ішов на поступки селянам і міщанам, вів політику розумного компромісу. В періоди перемир’я він змушений був стримувати антифеодальні селянські рухи, а в воєнний час, навпаки, закликав селян вступати до козацького війська і прагнув зберегти за такими покозаченими селянами (точніше, за частиною їх) свободу від кріпацтва шляхом розширення козацького реєстру. Вже на третій день після Переяславської ради у розмові з В. Бутурліним Хмельницький передусім просив, щоб «в Запорозькому ж Війську хто в якому чині був по се місце, і нині б государ пожалував, велів бути по тому, щоб шляхтич був шляхтичем, а козак козаком, а міщанин міщанином» ¹²⁴. Ставлячи питання про козаків як про привілейований стан, гетьман просив, щоб «вольностей би їх, (що) пожалував государ, віднімати в них не велів» і «щоб... велів у них вчинити Війська Запорозького. 60 000 чоловік» ¹²⁵. Разом з тим, і це треба підкреслити, Б. Хмельницький ще не вважав за можливе розмежовувати козаків і покозачених селян. Він пропонував взагалі не обмежувати числа козацтва, довести його, по можливості, до кількох сотень тисяч чоловік. Практично це означало б визнання козацьких прав майже за всіма, хто «покозачився» під час Хмельниччини: «І гетьман говорив: то ж йому, государю, до честі і до возвишення, що в нього, государя, війська буде багато. Хоча б же государ пожалував, велів у них війську бути і більше того, то ж і краще, а платні вони у царської величності на тих козаків не просять. А як же вони були проти короля під Зборовом, і в ту ж пору з ним, гетьманом, Запорозького Війська було 360 000» ¹²⁶.

¹²³ Український історик А. Яковлів доречно зауважив, що хоч Олексій Михайлович іменував себе царем «Малыя России», але це була лише формальність, бо «в дійсності Україна була цілком незалежна від Москви держава». (Яковлів А. Українсько-московські договори в XVII — XVIII віках. Варшава, 1934. С. 52).

¹²⁴ Там само; Воссоединение Украины c Россией. T. 3. Док. 205. С. 473.

¹²⁵ Там само.

¹²⁶ Там само. Царський уряд, слід визнати, доброзичливо ставився до пропозиції Хмельницького. Коли через кілька місяців гетьманські посланці — суддя С. Зарудний-Богданович і полковник /399/П. Тетеря — почали добиватися у Москві платню для 60 тис. козаків, їм дали таку офіційну відповідь: «А як був у гетьмана... боярин... Бутурлін... і говорив з гетьманом про число війська Запорозького, і гетьман говорив: хоча число війська Запорозького і велике буде, в государеві в тім убитку не буде, бо ж вони платню в государя просити не будуть, а говорив гетьман при них, при судді і полковникові, і їм нині говорити про те не доводиться» (Источники малороссийской истории. Ч. 1. С. 57 — 58).

Б. Хмельницький належав до тих представників козацької старшини і українського шляхетства, які розуміли, що реставрація кріпосницьких порядків — річ негативна, оскільки без участі селянства нічого було б і думати про визволення з-під влади Польщі. Виходячи з цього, Б. Хмельницький та його прихильники зуміли, бодай тимчасово і до певної міри, підпорядкувати свої вузькокласові інтереси загальнонародним — визволенню України від панування польських феодалів.

Пропозиція гетьмана зустріла рішучу протидію тієї частини козацької старшини, передусім вищої (і українського шляхетства), яка сподівалася відразу ж після приєднання повернути, при активному сприянні царської адміністрації, покозачених селян у кріпацьке ярмо. Старшина і шляхта чекали від царя негайного визнання за ними станових привілеїв — зрівняння в усіх правах з російським дворянством, зокрема вимагали цього від Бутурліна ¹²⁷.

Козацька старшина разом з українським шляхетством перетворилась у результаті війни з Польщею в панівний клас України. Зайнявши місце вигнаних польських панів, старшина прагнула відновити феодально-кріпосницькі порядки в країні — захопити земельні володіння і повернути покозачене населення до виконання феодальних повинностей, або, у певних випадках, закріпити за собою маєтки, якими вона раніше володіла, зі всіма привілеями. Намагаючись відновити феодально-кріпосницькі відносини, старшина і українське шляхетство повинні були бачити в особі царя свого природного союзника й опору. Одразу ж після з’єднання України з Росією окремі представники старшини, спочатку тільки вищої, почали звертатися до царя з проханням пожалувати їм маєтки і селян. Царський уряд йшов назустріч українським феодалам, наділяючи їх грамотами на «вічне і спадкове володіння» селами, містами та містечками.

¹²⁷ Воссоединение Украины c Россией. Т. 3. Док. 205. С. 475.

Так, військовий суддя С. Зарудний-Богданович і переяславський полковник П. Тетеря чолом били царю, /400/ низько кланяючись. Зарудний просив м. Старий Мліїв «з підданими, в ньому будучими і з усіма землями, здавна до Мліїва належними», а Тетеря — м. Смілу. Іван Золотаренко, призначений у 1654 році наказним гетьманом козацького війська, який вирушив з царськими «ратними людьми» під Смоленськ, просив віддати йому «місто Батурин зі всіма волостями, до того міста належними». Його брат, ніжинський полковник Василь Золотаренко, претендував на м. Нові Млини з околицями. Через рік Іван Золотаренко заявив «права» на м. Борзну, а брат його — на м. Мену. Царський уряд задовольнив ці прохання.

Того ж року Іван Золотаренко просив уже віддати йому місто Глухів. Тоді ж стародубський полковник Тимофій Оникієнко, родич Золотаренка, випросив собі м. Сосницю. В наступні роки старшина намагалась привласнювати за допомогою царських грамот уже нові володіння.

1656 року київський полковник Антон Жданович просив у царя містечко Обухівку, Германівку, Любич і село Королівку. Та найбільші володіння були у військового писаря Івана Виговського та його численних родичів. Вони постійно засипали царську канцелярію своїми проханнями. Цар задовольняв їх, «пожалувавши» Івану Виговському місто Остер з селами Козелець, Бобровиця, Трипілля і Стайки, а також села Лісовичі, Кошевате і місто Ромни із селами. Брату його Данилу Виговському, крім Остра, були даровані містечка Баришівка, Воронків, Басань і Рожеве. Інший брат одержав Козари і Кобижчу. Батько Виговського Остафій і швагро військового писаря Іван Боголевський теж випросили собі царські грамоти на володіння.

Незважаючи на значний тиск старшини і шляхетства, Хмельницький твердо дотримувався своєї лінії в селянському питанні. 17 лютого 1654 року він надіслав цареві своєрідний проект хартії для Гетьманщини з проханням затвердити його. Проект (23 пункти) було. складено, мабуть, у результаті тривалих дебатів на нарадах у гетьмана. Як і раніше, Хмельницький просив затвердити станові права козацтва і шляхетства, реєстр у 60 тисяч чоловік, підтвердити за козаками право обирати гетьмана (з подальшим повідомленням про це цареві), право гетьманської адміністрації стягувати податки з людності тощо. Що ж до селянського питання, то Б. Хмельницький і цього разу відмовлявся від негайного відокремлення козаків від селян, відкла/401/даючи це на невизначений час. Він просив у царя «привілеї... на хартіях писані», але тут же додавав: «Коли те одержимо, ми самі розгляд поміж собою мати будемо: хто козак, той у вольності козацькій жити буде, а хто простий, той стане повинність звичну для нього царській величності воздавати, як і раніше» ¹²⁸. Тут, як бачимо, й слова немає про негайне повернення селян у кріпацтво.

Б. Хмельницький, звичайно, домагався і задоволення претензій світських та духовних феодалів. Він, зокрема, добивався старшині підвищеної платні, а собі, як уже раніше сказано, — «на гетьманську булаву» — права володіти Чигиринським староством, частіше став видавати універсали на маєтки і послушенство селян. Разом з тим гетьман намагався задовольняти, зрозуміло певною мірою, і вимоги козаків та селян, енергійно добиваючись затвердження царем певних поступок на їхню користь. У листі від 21 березня 1654 року до своїх посланців у Москві С. Зарудного-Богдановича і П. Тетері він нагадував, що їм треба добиватися підтвердження «не тільки нам права і привілею, одвічно даних... при вольностях наших стародавніх зберегти», а й для народу, для «черні». «А якби в чомусь якась нужда була людям потім, як і самі те передбачити могли б, ми від черні у великому були б небезстрашші і одразу були б збурення, якби їх через вашу милість особною своєю його царської величності милістю не потішили». На закінчення у листі наголошувалося: «І те передбачте, щоб потім якесь безправ’я поспільству не чинилося, (чого) боятися треба» ¹²⁹.

Боячись підбурити проти себе покозачене селянство, царський уряд не наполягав на негайному здійсненні постанови про реєстр. Влітку 1654 року царський уряд наказав видати реєстровому війську платню на 60 тис. козаків. Частину цієї платні було надіслано 18-тисячному козацькому загону у Білорусію, а решту грошей (в розрахунку на 42 тис. козаків) привіз дворянин Протасьєв в Україну Богдану Хмельницькому. Прибувши до гетьмана, Протасьєв зажадав список 42 тисяч козаків.

¹²⁸ Документи Богдана Хмельницького. Док. 233. С. 323 — 325.

¹²⁹ Там само. Док. 240. С. 333.

Додамо, що стольник Кікін, прибувши з Москви в Україну вже після смерті Б. Хмельницького (щоб бути присутнім на раді), на своє запитання про чисельність реєстру і козаків дістав таку відповідь: «Нас, козаків /402/ у війську запорозькому, є триста тисяч» ¹³⁰. Російський кріпосницький уряд мусив поки що рахуватися з реальними фактами, мовчки визнаючи масове покозачення українського населення.

Цій позиції в селянському питанні Б. Хмельницький лишався вірним завжди — розмежування козаків з покозаченими селянами так і не було проведено за його життя ¹³¹. Обережна, обачна політика гетьмана щодо селянства зумовлювалась реальною ситуацією, що настала в результаті війни. Ця політика мала важливі наслідки. Насамперед вона сприяла тому, що значна частина селянства приблизно ще протягом півстоліття продовжувала зберігати козацькі права (козацький реєстр складено тільки на початку XVIII століття).

Від особистої кріпосної залежності звільнилися на певний час також ті селяни (здебільшого колишні магнатські піддані), які утворили нову соціальну категорію «посполитих вільних військових сил». Вона підлягала безпосередньо гетьманській адміністрації. Політика Б. Хмельницького сприяла розвитку господарської ініціативи селянства, поширенню в Україні товарно-грошових відносин.

Значне місце в соціально-економічній політиці Б. Хмельницького займали питання, пов’язані з розвитком міст як осередків ремесел і торгівлі. Вже в першому своєму універсалі від 1648 року він вказував на необхідність забезпечити містам право на самоврядування ¹³². Після вигнання польських панів крім існуючих магдебургій (в Лівобережній Україні, зокрема, їх налічувалося 18: Ніжин, Чернігів, Переяслав, Стародуб, Новгород-Сіверський, Глухів, Остер, Полтава та ін.) право на самоврядування одержали всі інші так звані ратушні міста. Всі члени магістратів були виборними, однак вищі посади — війтів, бурмистрів, райців — займали, як і раніше, представники міських верхів. «Такі члени, — говорилося в тогочасному документі, — обиратися мають із міщан знатних, постійних, совісних, поміркованих, добропорядних, і де можуть бути вчених» ¹³³.

¹³⁰ Акти ЮЗР. Т. 11. Добавление. Док. 3, 6. С. 806.

¹³¹ Там само. Док. 271. С. 343; Акты ЮЗР. Т. 10. С. 674.

¹³² Історія України в документах і матеріалах. Т. 3. С. 121.

¹³³ Права, по которым судится малороссийский народ. К., 1879. С. 755.

За магістратами і ратушами залишалося право розпоряджатися міськими прибутками. В універсалі м. Козельцю, наприклад, сказано: «Зоставуєм при ме/403/щанех самих і при ратушу їх возовоє, помірноє, деготь, воскобуйню і поведерщину от меду і горілки. Сурово теди приказуєм, жоби жаден так з козаків, старшини і черні, яко арендаров і висилков в менованих пожитках не переможал і до того не втручався» ¹³⁴. Вживалися також заходи щодо розвитку ремесла і охорони цехової організації.

Однак, зважаючи на тогочасні обставини, мабуть, найбільше уваги приділялося тим галузям мануфактурної промисловості, продукція яких була вкрай потрібна для ведення війни. При сприянні Б. Хмельницького виникли великі майстерні по виготовленню гармат, ядер тощо. У своїх пропозиціях цареві від 17 лютого 1654 року Б. Хмельницький домагався щорічної дотації в 400 золотих «на поделку снаряду військового і на пушкарів і на всіх слуг, что у снаряду ... как о зимовле, також і о станах...» ¹³⁵. Небувалого раніше розвитку набуло за Б. Хмельницького виробництво селітри і пороху. Гарматні, селітряні й порохові підприємства застосовували найману робочу силу.

Дбаючи про розвиток торгівлі, гетьман видавав спеціальні накази й універсали про охорону купецьких прав. Особливе значення щодо цього мало звільнення купців і міщан від внутрішніх мит. Так, в універсалі від 15 березня 1657 року зазначалося: «Позволимо купцом і мещаном киевским (поневаж порт сотворилсе), вгору люб самим іти, люб своїх факторов посилати до Бихова і где-колвек залоги наші зостают, з вшелякими лекгумінами і купецкими речами сухим путем і водою... Пильно теди жадаєм і приказуємо, жеби без вшелякого задержаня і гамованя всюди пропусчано так самих, яко і факторов їх, мит жадних торгових і подачок аби у них не витягано» ¹³⁶.

¹³⁴ Документи Богдана Хмельницького. Док. 412. С. 540.

¹³⁵ Там само. Док. 233. С. 324.

¹³⁶ Там само. Док. 438. С. 572.

Багато було зроблено для зміцнення економічних зв’язків з іншими країнами. У роки війни, коли господарство значною мірою було зруйноване, гетьман прагнув передусім розширити традиційні для України торговельні зв’язки з Росією, домагався від російського уряду права на безмитну торгівлю для купців обох країн, порушував клопотання про ввіз в Україну сільськогосподарських і промислових товарів, насамперед зброї, пороху тощо. Російський уряд задовольнив прохання гетьмана. 19 квітня 1649 року царський посол Г. Ун/404/ковський офіційно заявив Б. Хмельницькому: «Царська величність тебе, гетьмана, і все Військо Запорозьке пожалував, хліб і сіль та всякі товари в своїх государевих містах купувати вам, і в Запорозьку землю пропускати... велів» без сплати мита ¹³⁷. Посол підкреслив, що це — безпрецедентний акт. З свого боку, Б. Хмельницький звільнив від мит російських купців ¹³⁸. Ввіз в Україну російських товарів мав велике значення для успішного ведення війни.

Щоб залучити в Україну іноземних купців, гетьманська адміністрація звільнила і їх від ввізних і вивізних мит, а також надала інші пільги. Ця політика, зумовлена воєнним часом, була переглянута після закінчення війни. Уже в універсалі від 28 квітня 1654 року Б. Хмельницький наказав стягувати «екзакцію скарбовую од купцов чужоземских, то єст от греков, ормянов і турков», а зібрані кошти «отдавати до скарбу нашего войскового». Високі мита стягувалися, зокрема, з турецьких товарів. Високими митами обкладався також вивіз благородних металів: «Так же хто би провадил з землі нашой золото, сребро, камінє дорогоє, перла, і із тих товаров од ста таляров — по золотих пят» ¹³⁹. Ці правила поширювалися й на тих купців, які супроводжували іноземних послів і перебували «под протектом посолским». Водночас згаданим вище універсалом скасовувалися всі попередні привілеї іноземцям на безмитну торгівлю, «аби й найменший ущербок скарбови нашему войсковому не бил» ¹⁴⁰. Разом з тим, щоб заохотити іноземних купців, їм було надано й певні пільги. Так, в окремих випадках іноземні купці не підлягали місцевим судам (універсал від 2 травня 1657 року) ¹⁴¹.

Великого значення надавала гетьманська адміністрація укладенню тривалих торговельних договорів. Цікавим щодо цього є проект договору (50-ті роки) з Туреччиною. «Цісар й. м. турецький, — зазначалося в ньому, — дозволяє козацькому війську та його державі плавати по Чорному морю до всіх своїх портів, міст і островів... і до портів чужоземних володарів..., з якими мають вести торгівлю».

¹³⁷ Воссоединение Украины c Россией. Т. 11. Док. 60. С. 153.

¹³⁸ Там само.

¹³⁹ Документи Богдана Хмельницького. Док. 245. С. 343.

¹⁴⁸ Там само.

¹⁴¹ Там само. Док. 449. С. 558.

Проект передбачав надання різних пільг для українських купців протягом 80 — 100 ро/405/ків ¹⁴². Ці та інші заходи свідчать про глибокий інтерес Б. Хмельницького до економічних проблем і про зрілість державної думки в Україні середини XVII століття.

Війна та пов’язані з нею витрати вимагали величезних коштів. Створюючи фінансовий апарат, Б. Хмельницький шукав джерела для грошових доходів. Оскільки стара фінансова система була зруйнована, а нова тільки створювалася, види податків і способи їх стягування не були точно визначені. Хоч гетьман у принципі й виступав проти «стації» *, на практиці вона зберігалася, щоправда, в дещо зміненій формі; Продовжувала існувати й «подимщина» — заздалегідь визначений податок від диму (двору), землі. Ці та інші податки мали стягуватися лише із селян і міщан. Усі вищі стани — козацька старшина, шляхетство, духівництво й верхівка міщанства — від цього звільнялися. Що ж до козацтва, то, оскільки за весь час гетьманства Б. Хмельницького не було остаточно складено реєстру, а отже, виразної грані між селянами й козаками не існувало, є підстави вважати, що податки сплачували й козаки, точніше ті з них, які не відбували служби. Важливого значення як джерела фінансових надходжень набули непрямі податки — митні і шинкові збори, плата за оренду промислів, винниць, млинів, а також різні штрафи тощо ¹⁴³.

Коштами, які надходили до військового скарбу, відав безпосередньо військовий підскарбій, місцевими фінансами — полкові й сотенні «уряди». У містах, де були органи самоврядування, податки, як правило, збирали на місцеві потреби з торгів, перевозів, «хлібів усяких», воскобоєнь, від продажу напоїв, за користування торговими рядами, крамницями, із заїжджих дворів тощо ¹⁴⁴, але частину зібраних грошей передавали і до військового скарбу.

¹⁴² Там само. Док. 475. С. 619 — 621.

* Стадія — податок на утримання війська.

¹⁴³ Веселаго В. В. Принципи економічної політики Б. Хмельницького // Нариси з історії економічної думки на України. К., 1956. С. 98 — 99.

¹⁴⁴ Там само.

Зростаючі потреби в грошах вимагали впорядкування монетної системи. Наявна кількість грошей, що були в обігу, не задовольняла ці потреби. У зв’язку з цим Б. Хмельницький вжив, з одного боку, енергійних заходів щодо нагромадження в країні золотої і срібної /406/ монети, з другого — розпочав організацію карбування грошей, хоч доказів реалізації цього плану досі не знайдено. Ствердно каже про це лише Г. Кунаков, добре обізнаний в українських справах російський дипломат. Він повідомляв свій уряд: «А в Чигирині та вчинив Богдан Хмельницький минзу і гроші роблять; а на тих нових грошах на одному боці меч, а на другому боці його, Богданове, ім’я» ¹⁴⁵.

Державна політика Богдана Хмельницького була підпорядкована передусім потребам війни, а коли війна затихала, — відбудові і дальшому розвиткові підірваної воєнними діями економіки.

Після Переяславської ради знову почалася війна з Польщею. Та зараз проти Польщі виступила вже й Росія. Московське військо вирушило у Білорусію і на Смоленщину. На допомогу йому Б. Хмельницький послав три полки під командою наказного гетьмана ніжинського полковника Івана Золотаренка. Сам Б. Хмельницький готувався до походу на Волинь. У серпні 1654 року він разом з російським військом вирушив на Бердичів. Передові частини цього об’єднаного війська розгромили польський табір між Острогом і Межирічем.

Головні події розгорнулися в Білорусії і на Смоленщині. Російсько-українське військо під проводом самого царя Олексія Михайловича здобуло міста Полоцьк, Друю, Вітебськ, Могилів: Після тримісячної облоги відкрив ворота Смоленськ. Багато польських і литовських жовнірів потрапило у полон. Восени основні воєнні дії перемістилися в Україну. Польща, заручившись обіцянкою кримського хана надати військову допомогу, в листопаді — грудні 1654 року розпочала воєнні дії на Поділлі. В голові польських військ йшли загони Стефана Чарнецького — запеклого ворога українського народу. Вони без жалю нищили усе, що зустрічали на своєму шляху.

¹⁴⁵ Воссоединение Украины c Россией. Ч. 2. Док. 133. С. 316; І. Крип’якевич з цього приводу зауважує: «Більш докладних звісток про монету Б. Хмельницького і «минзу» не знаходимо... Можна додати тільки се, що з інших джерел знаємо, що гетьман зібрав у Чигирині великі запаси срібла» (Крип’якевич Ів. Монети Богдана Хмельницького і Петра Дорошенка // Стара Україна. 1924. № 1. С. 11; Див. його ж: «Скарби» Хмельницького // Записки НТШ. Т. 96. С. 116 — 119).

Поляки захопили Мурафу, Немирів, Бар, Шаргород і підійшли до невеличкого містечка Буші Брацлавського повіту. Населення Буші зустріло ворога від/407/чайдушним опором. Поляки довго не могли заволодіти містечком. Та критична ситуація змусила захисників висадити разом з собою в повітря фортецю, підпаливши льох з порохом.

Героїчно оборонялось і місто Умань, яке взимку 1655 року опинилося в облозі польсько-татарського війська. Обороною керував Іван Богун. Усі спроби захопити Умань закінчились для ворога повною невдачею.

В цей час з Білої Церкви виступило об’єднане українсько-російське військо під орудою Б. Хмельницького і В. Шереметьєва. Воно налічувало близько 70 тис. вояків і 50 — 60 гармат ¹⁴⁶. 19 січня 1655 року польсько-татарські війська під Охматовим завдали сильного удару військам Б. Хмельницького і В. Шереметьєва. Однак успіх виявився недовготривалим. Українсько-російське військо спромоглося швидко відновити сили і саме пішло в наступ. Цьому допоміг рейд Івана Богуна, який непомітно вийшов з Умані і вдарив у тил польсько-татарського війська. Бій під Охматовим спинив просування польських військ. До того ж татари, зазнавши на собі силу українсько-російської армії, від воєнних дій перейшли до мародерства — почали грабувати українських селян.

Навесні 1655 року воєнні події на півночі розвивалися успішно. Російські війська з допомогою українських козачих полків під проводом І. Золотаренка захопили Вільно, Мінськ, Ковно і Гродно ¹⁴⁷.

Влітку того ж року війська Б; Хмельницького і В. Бутурліна відступили до Львова. Однак в листопаді в Україну вдерлися кримські татари, що примусило Хмельницького повертатися на Придніпров’я. Коло містечка Озірної відбувся бій з татарами, нещасливий для українсько-російських сил ¹⁴⁸.

У середині 1655 року міжнародна ситуація змінилася не на користь Польщі. Проти неї виступила Швеція. Приводом до війни стали претензії Яна Казиміра на шведський престол після смерті королеви Христини. Наприкінці року шведські війська увійшли в Польщу і швидко заволоділи майже всією країною, в тому числі Варшавою і Краковом. На бік шведів перейшли частини польської шляхти і магнатів, які визнали владу Карла X Густава. Ян II Казимір втік до Сілезії. Над Польщею нависла загроза повної втрати самостійності.

¹⁴⁶ Історія Української РСР. К., 1979. Т. 11. С. 78.

¹⁴⁷ Serczyk Wl. A. Historia Ukrainy. C. 139.

¹⁴⁸ Грушевський М. С. Історія України-Руси. Т. 9, ч. 2, С. 1142. /408/

Богдан Хмельницький не міг скористатися цією зручною нагодою для остаточного визволення західноукраїнських земель з-під влади Польщі і об’єднання східної і західної України. Підписаний з ханом договір під Озірною зобов’язував його розірвати союз із Росією, ставши на сторону Яна Казиміра ¹⁴⁹. Гетьман не мав іншого виходу. Його війська були цілком заблоковані переважаючою силою татар. Ясно, однак, що цей вимушений договір не міг довго існувати і не привів до розриву з Москвою.

Ситуація наприкінці 1655 року ще більш ускладнилася. Виступ Швеції проти Польщі був не в інтересах Росії, бо «царської величності ратних людей шведські ратні люди дорогу перейняли» ¹⁵⁰. Росія почала готуватися до війни зі Швецією і пішла на припинення війни з Польщею. Навесні 1656 року вона почала переговори з польським урядом, не сповіщаючи про це Б. Хмельницького.

Цікаво, що польські політики висунули проект обрання після смерті Яна Казиміра на польський трон царя Олексія Михайловича ¹⁵¹.

йдучи на перемир’я з Польщею, Москва, по суті, поставила під загрозу зв’язки з Хмельницьким. Тому він, не пориваючи з російським урядом, почав шукати союзників проти Польщі. За таких умов найкращим союзником стала Швеція, з якою Б. Хмельницький ще раніше (в 1650 році) мав дипломатичні відносини. Водночас гетьман склав договір і з Семиграддям, вів переговори з Прусією і Туреччиною.

Взагалі Богдан Хмельницький наприкінці свого життя розчарувався в політиці російського уряду. Він жадав від нього рішучої допомоги проти Польщі, та воєнні події 1654 — 1656 років показали, що московський уряд піклується більше про придбання земель Смоленщини і Білорусії, ніж забезпечення кордонів України від Польщі. Не міг бути в цих умовах реалізований і план Б. Хмельницького про об’єднання обох частин України, до якого Москва була абсолютно байдужою.

¹⁴⁹ Там само. С.1146 — 1147.

¹⁵⁰ История дипломатии. М., 1941. Т. 1. С. 228.

¹⁵¹ Дорошенко Д. Нарис історії України. С. 46.

Після підписання Вільненської угоди про припинення воєнних дій між Росією і Польщею (24 жовтня 1656 року) царський уряд став наполягати, щоб Хмельницький розірвав відносини з Швецією і Семиграддям. Москва /409/ тепер плекала надію, на яку їй натякали поляки, — про обрання Олексія Михайловича королем Речі Посполитої. У квітні 1657 року до Хмельницького в Чигирин вирушив окольничий Ф. Бутурлін. Під час зустрічі з гетьманом Бутурлін одразу висловив невдоволення царя союзом Хмельницького з шведським королем і семиградським князем Ракочі. Б. Хмельницький гнівно відповів: «Від шведського короля я ніколи не відійду, тому що у нас давня дружба, понад шість років; шведи люди правдиві; всякої дружби і приязні додержуються, слово своє тримають; а царська величність наді мною і над усім військом (українським. — В. Г.) учинив немилосердя своє: помирившися з поляками, хотів було віддати нас їм у руки; а тепер слух до нас доходить, що государ послав з Вільни проти нас, шведів і угорців ляхам на допомогу 20 тис. ратних людей; а ми, коли ще не були під царською величністю в підданстві, великому государю служили, кримського хана воювати московські украйни не допускали дев’ять років, і тепер ми від царської високої руки невідступні і йдемо воювати з ворогами царської величності, хоч би мені від нинішньої моєї хвороби і смерть наступила, для того веземо з собою домовину. Віри християнської я ніколи ворогом не буду: були з нами в союзі і бусурмани, кримські татари, і ті мене слухали, бились за церкви божії і за віру православну. Великому государю в усьому воля; тілько дивно мені, що бояре йому нічого доброго не порадять: Короною Польською ще не оволоділи і миру повного ще немає, а вже з іншою державою, з шведами, війну почали, але шведський король сильний, у нього в союзі шістнадцять земель; як би я не з’єднався з шведами, угорцями, молдаванами і волохами, то з’єднались би з ними поляки, і нас всіх в Малій Росії вирубали б і спалили, царської величності раті до нас на допомогу не встигли б, ми б усі загинули, а потім і Російській державі було б не на радість» ¹⁵².

¹⁵² Соловьев С. М. История России... Т. 5. С. 679 — 680; Акты ЮЗР. Т. 3. С. 569 — 570.

Як бачимо, незадовго до смерті Б. Хмельницький критично осягнув царську політику, визначивши підступність і нещирість її. Б. Хмельницький прозоро натякає, що цар зрадив своїм обіцянкам захищати Україну, і це останнє виправдовує пошуки гетьманом нових політичних комбінацій. «Польські дипломати, — доречно зауважив М. М. Покровський, — систематично зваблювали царя /410/Олексія престолом Речі Посполитої і дуже вдало вимінювали на ці туманні надії цілком реальні шматки захопленої московськими військами території. В той же час до України майбутній православний володар Польщі почав так ставитись, що Хмельницькому довелося шукати підмоги у Карла X шведського і Ракочі угорського» ¹⁵³.

На початку 1657 року двадцятитисячний корпус під орудою А. Ждановича взяв участь у спільному поході семиградського князя Юрія II Ракочі і шведського війська на Польщу. Союзники захопили Краків, Брест і Варшаву. В Бресті шляхта звернулась через Ждановича до Б. Хмельницького з проханням прийняти її на «вічні часи» до української держави. Цю заяву підписали як православні, так і католики. Слідом за пінською шляхтою до гетьмана України з проханням протекторату звернулась волинська шляхта. Те ж саме зробив і магнат Степан Четвертинський. Це була кульмінація престижу української держави, створеної Б. Хмельницьким. «Україна, — писав В. Липинський, — поволі входила в нові форми політичного існування» ¹⁵⁴.

¹⁵³ Покровский М. Н. Избранные произведения Кн. I. Русская история c древнейших времен (томы 1 и 2). М., 1966. С. 500—501.

¹⁵⁴ Lipiński W. Z dziejów Ukrainy. C. 577.

Однак уже влітку 1657 року становище для України та її союзників змінилось на гірше. Ракочі був розбитий поляками і татарами. До того ж у Польщі почався визвольний рух, до якого приєднались навіть ті, хто раніше перейшов до Карла Густава. Шведи покинули Польщу. Тоді ж посилився тиск на Україну з боку Росії, яка вже вступила у війну з Швецією. Корпус А. Ждановича змушений був відступити в Україну.

Всі ці обставини глибоко вразили хворого гетьмана. 27 липня 1657 року він помер, передавши перед смертю гетьманську владу неповнолітньому синові Юрію.

З глибокою тугою проводжав український народ в останню путь свого великого сина. Цю скорботу він зворушливо висловив у думі:

То не чорні хмари ясне сонце заступали,

То не буйні вітри в темнім лузі бушували:

Козаки Хмельницького ховали,

Батька свого оплакали.

Богдан Хмельницький був видатним державним діячем, дипломатом і полководцем своєї епохи. Творчо ви /411/користавши досягнення українського козацтва у військовій справі, Богдан Хмельницький вніс немало нового у воєнне мистецтво і підняв його на вищий ступінь. Видатний стратег, він умів майстерно роз’єднувати сили ворога, щоб потім бити його частинами. Богдан Хмельницький ніколи не розпорошував своїх сил і завжди правильно обирав напрям головного удару. Розуміючи значення артилерії, він досконало застосував у своїх операціях її бойову міць. Богдан Хмельницький був великим майстром в організації партизанської війни і дезорганізації ворожого тилу.

Блискучі успіхи козацького війська Богдана Хмельницького значною мірою обумовлені його видатними організаторськими здібностями. З розрізнених повстанських загонів він зумів створити велике і боєздатне народне військо, що завдавало нищівних ударів досвідченим і сильним ворогам.

Що ж залишив по собі Богдан Хмельницький? Він передусім збудував козацьку державу, з якою рахувалися інші країни, не вважаючи навіть договір з Москвою втратою незалежності України. Це видно хоч би з листа шведського короля Карла Густава до українського гетьмана від 15 липня 1656 року. «Ми ж знали, — пише король, — що між великим князем московським і народом Запорозьким зайшов певний договір, але такий, що полишив свободу народові цілою і непорушною... Покладаючись на такий вільний стан ваш (розрядка моя — В. Г.), ми хочемо цілком явно, за відомом навіть великого князя московського ввійти в листування з вашою світлістю» ¹⁵⁵.

Ще виразніше виказав пошану до гетьмана як самостійного господаря своєї країни посол австрійського цісаря Фердинанда архієпископ Парчевич. По приїзді до Чигирина (1 березня 1657 року) він у таких словах звертається до гетьмана: «Відкриваю це слово батьківської любові святого цісарського маєстату... перед світлою й величною твоєю вельможністю і перед вельможними совітниками, що становлять цю славну й войовничу Республіку» ¹⁵⁶.

¹⁵⁵ Грушевський М. С. Історія України-Руси. Т. 9. С. 1280.

¹⁵⁶ Там само. С. 1344.

Хмельницький, отже, домігся пошани козацькій державі від впливових країн, що розглядали договір 1654 року з Росією, за словами А. Яковліва, «тільки за договір союзу, миру (pacem iniit), або «протекції» чисто номінальної, що не перешкоджало вести з /412/Україною дипломатичні зносини, як з повноправним суб’єктом міжнародного права» ¹⁵⁷.

Та московські царі були іншої думки: з самого початку вони дивилися на договір 1654 року як на такий, що при інших умовах можна змінити на більш відповідний інтересам Росії ¹⁵⁸. Таке ставлення виразно стало проглядатися невдовзі в самих відносинах козацької республіки з московським самодержавством ¹⁵⁹. Протиріччя виявились вже в останні роки життя Хмельницького, який зрозумів, що треба шукати інших союзників у боротьбі з Польщею. Однак смерть перервала плани гетьмана, а продовжити його задуми спадкоємцям не вдалося, бо навіть І. Виговський своїм поверненням до Польщі не спромігся похитнути позиції Росії на Лівобережжі, що вже потрапило в тенета царської політики. Справа в тому, що царат знайшов сили, на які міг спертися в своїй політиці в Україні. Коли Хмельницький ще міг знаходити розумний компроміс, то його нащадкам вже марно було йти цією дорогою.

Демагогічна політика царизму виявилась у тому, що, з одного боку, він надавав феодальні привілеї козацькій старшині і шляхетству, а з другого — підбурював нижчі прошарки населення України проти вищих. Цим російський уряд вирішував два питання: по-перше, укріплював феодальні порядки, а по-друге, руками обдурених низів підривав автономію України, яку здобув гетьман і козацька старшина.

Пізніші події показали всю фатальність прийняття Україною протекторату російського самодержавства. Не забудьмо, що якраз в період, який передував Переяславській раді, в Московській державі відбулось посилення консолідації феодалів. Прийняте земським собором 1649 року «Уложеніє», за словами Д. Н. Альшица, «стало реставрацією основ самодержавної влади, які було закладено в опричнині І. Грозного та їхнім дальшим розвитком» ¹⁶⁰.

¹⁵⁷ Яковлів А. Українсько-московські договори. С. 48.

¹⁵⁸ До того ж, як вірно зауважує автор з української діаспори І. Лесько, «укладаючи цю угоду (про державно-правовий характер якої знавці сперечаються донині), гетьман і його дорадники не спромоглися «на ясно» обмірковану формулу відносин до нового партнера — ні то союзника, ні то протектора» (Лесько 1. Українська психіка і державність // Альманах українського народного союзу. 1990. С. 39).

¹⁵⁹ Дорошенко Д. Історія України. Краків; Львів, 1942. С. 132.

¹⁶⁰ Альшиц Д. Н. Начало самодержавия в России. С. 237. /413/

В Україні того часу відбувалася, як ми знаємо, своєрідна буржуазна революція, змістом якої була боротьба широких народних мас за визволення від феодальної залежності. Повсюдно проходило масове покозачення, що й стало соціальною базою створення демократичної держави — козацької республіки. Крім того, своєрідність Хмельниччини, як певного революційного руху, полягала в тому, що антифеодальна боротьба поєднувалася з національно-визвольною боротьбою. Пануючим феодальним класом була здебільшого польська шляхта і спольщена східно-українська магнатерія, проти чого боролись козаки, селяни і міщани, сподіваючись, що в разі перемоги вони досягнуть соціальної, національної і релігійної свободи. І слід сказати, що на певний час вони цього домоглися.

Деякі сучасники-іноземці не мали сумніву, що Україна здобула значну соціально-політичну свободу. Ось, наприклад, англієць Самуель Коллінс у книзі «Сучасний стан Росії», що вийшла 1671 року в Лондоні, так описує козацькі порядки в Україні після Хмельниччини: «Їх управління (козаків. — В. Г.) зовсім анархічне (тобто демократичне. — В. Г.), бо вони, зворохобившись, знищили весь шляхетський стан, і тепер управляють ними полковники, яких вони самі вибирають і з якими кожний з них поводиться запанібрата. Вояків своїх вони зовуть козаками, через що багато хто помиляється, вважаючи козаків за окремий народ» ¹⁶¹.

Трагедією України стало те, що її соціально-політичні процеси випередили свій час. Невідповідність і ворожість двох різних моделей державного ладу несло в собі майбутнє зіткнення, яке для однієї із сторін повинно було скінчитися лихом. А поки що оточена з усіх сторін феодальними державами Україна продовжувала боротьбу за своє існування.

Богдан Хмельницький успішно підпорядкував економіку країни потребам виснажливої війни. Створений ним державно-адміністративний апарат виявився здатним відповідати завданням воєнного часу. Вимогливий до себе, він підтримував усюди залізну дисципліну, однаково обов’язкову для всіх.

¹⁶¹ XVII-вічний англієць про Україну // За синім океаном. Нью-Йорк, 1963. Ч. 3 — 4. С. 3.

Мистецтво полководця і організатора Богдан Хмельницький поєднував з великим дипломатичним талантом. Ставлячи свої дипломатичні здібності на службу справі /414/ визволення українського народу, він поряд з внутрішньополітичними вміло використовував і зовнішньополітичні суперечності, які роздирали його ворогів. «Чужоземці порівнювали Хмельницького з Кромвелем, — писав видатний польський історик Людвік Кубаля, — порівняння само по собі приходило особливо в роках, коли ці дві особи звертали на себе велику увагу Заходу і Сходу Європи». Однак Хмельницький, продовжує він, «мав з різних причин більш важке завдання. Кордони його країни були відкриті з усіх сторін. Він не мав у своєму розпорядженні, як Кромвель, вишколену інтелігенцію і можливостей старої і сильної держави; війна, фінанси, народне господарство, адміністрація, відносини з іноземними, країнами — все треба було створити, все лежало на його плечах. Мусив відбирати і навчати людей, особисто займатися щонайменшою із справ. І коли військо його не вмирало від голоду, коли мав зброю, гармати, амуніцію, добрих розвідників і вмілих агентів, коли йому вистачало грошей, — то це була його особиста заслуга, за що йому можна було позаздрити і не тільки у нас в Польщі. Була це людина, з будь-якого погляду, надзвичайних вимірів... Можна про нього сказати, що він народився справжнім правителем: умів ховати свої наміри, коли було необхідно, але у вирішальний момент був непохитним, спираючись на могутню волю і залізну руку...» ¹⁶²

Сильна особистість Богдана Хмельницького викликала повагу до нього навіть з боку ворогів. Богдан Хмельницький відзначався простотою і чемністю в поводженні, скромністю в побуті. Мужній і безстрашний, завжди готовий віддати життя справі визволення свого народу, Богдан Хмельницький особистим прикладом запалював і вів за собою народні маси. Під його керівництвом, виросла ціла плеяда талановитих державних діячів, полководців і дипломатів: Максим Кривоніс, Данило Нечай, Іван Богун, Іван Виговський, Нестор Морозенко (Мрозовицький), Мартин Небаба, Михайло Кричевський, Джалалій, Силуян Мужиловський, Антон Жданович, Іван Золотаренко та інші.

¹⁶² Kubala L. Wojna moskiewska, rok 1654 — 1655. W-wa, 1910. C. 7 — 8. /415/

Попередня     Головна     Наступна