[М. Грушевський. Історія України-Руси. — К., 1991. — Т. I. — С. VIII-XXXIX.]

Попередня     ТОМ I     Наступна

В. А. СМОЛІЙ, П. С. СОХАНЬ

ВИДАТНИЙ ІСТОРИК УКРАЇНИ

В історії української науки і культури кінця XIX — першої третини XX ст. одне із почесних місць по праву належить Михайлу Сергійовичу Грушевському — видатному вченому, людині широкої ерудиції, надзвичайної працьовитості. Володіючи енциклопедичними науковими знаннями, здатністю всебічно аналізувати і в художній формі відтворювати історичні процеси, він яскраво виявив себе в багатьох галузях знань: історії, археографії, літературознавстві, фольклористиці та ін. Але насамперед М. С. Грушевський — це визначний історик і патріот свого народу, який створив перше найбільш повне, узагальнююче дослідження з історії України від найдавніших часів до другої половини XVII ст. Наукова концепція М. С. Грушевського грунтується на органічній єдності високого професіоналізму викладу матеріалів, глибоких знаннях літератури і джерел та оригінальності їх трактування.

М. С. Грушевський як політик пройшов шлях від засновника національно-демократичної партії Галичини і Товариства українських поступовців у Києві до творця засад української незалежної держави. Він був головою Центральної Ради, а згодом визнав Радянську владу на Україні і висловив готовність служити їй. Змінювалися його погляди, еволюціонували суспільно-політичні концепції, філософське сприйняття життя. Але любов до свого народу і до історичної істини для нього завжди були вищим мірилом в науковій творчості і політичній діяльності. Він був сином своєї епохи, тому в житті та діяльності М. С. Грушевського, як і багатьох інших визначних діячів України, з усією глибиною відбилася трагічна історична доля розчленованих політичними кордонами українських земель, що були позбавлені власної державності. Як вчений і політик М. С. Грушевський боляче переживав за долю свого народу і цього не можна не враховувати при визначенні його творчої спадщини і громадської діяльності. Однак саме через це ще за життя і особливо протягом останніх десятиліть, порад з об’єктивними оцінками творчості, вчений зазнавав чимало несправедливих звинувачень. Навколо імені М. С. Грушевського, його творчої спадщини точилися і точаться не лише наукові дискусії, але й гостра ідейно-політична боротьба, яка відбиває зіткнення різних, часто полярних, світоглядних позицій окремих авторів, напрямів і течій в історичній та суспільній думці. Все це вимагає зваженої об’єктивної оцінки наукового спадку вченого, що можлива лише в результаті всебічного і глибокого його вивчення.

М. С. Грушевський народився 17 вересня (за ст. стилем) 1866 р. у Холмі (нині — Республіка Польща) в сім’ї вчителя. Дитячі роки проходили далеко від рідних місць (сім’я переїхала спершу в Ставрополь, а згодом на Кавказ). Проте, почуття любові до рідного краю залишалося у нього на все життя. Як писав М. С. Грушевський в «Автобіографії», «під впливом оповідань батька, що заховав тепле прив’язання до всього українського — мови, пісні, традиції, в мені рано збудилося й усвідомилося національне українське почуття, піддержуване книжками, тими рідкими поїздками на Україну, що малювалася тому в авреолі далекої «вітчини», і контрастом чужоплемінної й чужомовної «чужини» ¹.

Захоплення історією розпочалося після зарахування у 1880 p. M. C. Грушевського до Тифліської гімназії. Тут він багато читав, знайомився з творами М. І. Костомарова, П. О. Куліша, М. О. Максимовича, А. Л. Метлинського, А. О. Скальковського та інших відомих істориків, фольклористів, етнографів. У бібліотеці він, за його спогадами, «міг провадити вільні часи в тиші і самоті читальної зали, міг брати книжки, міг користуватись ними, коли мав час, в столовій і навіть у класі ухитрявсь потихеньку читати» ². Велику роль у визначенні подальшої творчої долі М. С. Грушевського відіграв журнал «Киевская старина», який він називав своєю справжньою школою ³. Настійне прагнення до більш глибокого вивчення історії українського народу привело його до Київського університету (1886 — 1890). Однак молоду людину, яка мріяла про справжню науку, спіткало перше розчарування. За його ж свідченням, «ті роки... належали до сумних часів російських університетів, і київський не робив між ними виїмку. На перший план висунено класичну філологію, все іньше зіпхнено на другий план, обкраєно і обмежено загальними курсами; сі виклади не багато могли дати по тім, що приносив з собою добре розвинений і обчитаний в якійсь спеціальності гімназист» ⁴. Та все ж, незважаючи на це, обдарований юнак продовжував наполегливо і самовіддано навчатися.

¹ Грушевський М. С. Автобіографія. Друкується як рукопис. — К., 1926. — С.4.

² Грушевський М. Спомини // Київ. — 1988. — № 12. — С. 117.

³ Там же. — С. 121.

⁴ Грушевський М. С. Автобіографія. — С. 6.

В університетські роки під керівництвом одного з найвизначніших істориків того часу професора B. Б. Антоновича він робить перші кроки в науці. Один з ранніх творів молодого історика «Южнорусские господарские замки в половине XVI века» засвідчив, що на науковому обрії з’явився вчений, здатний оригінально й глибоко викладати свої думки. На третьому курсі він береться за дослідження Київської землі (від часів Ярослава Мудрого до кінця XIV ст.), яке завершив у 1890 p. (пізніше автор доопрацював текст і видав цю працю окремою книжкою) . По закінченні університету йому запропонували місце стипендіата на кафедрі російської історії. Протягом чотирьох років М. С. Грушевський готував працю «Барське староство», яку, незважаючи на певні труднощі з пошуками документальних матеріалів, успішно захистив у травні 1894 р. як магістерську дисертацію. З цього року почався новий етап у житті 27-річного вченого. За рекомендацією професора В. Б. Антоновича він переїздить до Львова, де очолює кафедру «всесвітньої історії з спеціальним оглядом на історію Східної Європи». Відтоді протягом 19 років (до 1913 р.) діяльність М. С. Грушевського пов’язана з Львівським університетом, науковим і суспільно-політичним життям Галичини. Першим і основним завданням історика стала підготовка та читання курсів університетських лекцій з історії України, які з часом лягли в основу багатотомної монументальної праці «Історія України-Руси». Іншим важливим напрямом його діяльності була робота в Науковому товаристві ім. Шевченка. В 1897 р. він офіційно очолив його, одночасно залишаючись головою історичної секції і археографічної комісії. Це був період інтенсивної наукової і організаторської діяльності М. С. Грушевського. Завдяки його старанням зросли фонди бібліотеки, почала випускати перші книжки друкарня, було засновано музей, створювались різні за напрямами наукові комісії. Найбільш вагомим досягненням товариства стала підготовка «Записок Наукового товариства» (під редакцією М. С. Грушевського в 1895 — 1913 pp. їх було видано понад 100 томів). Це було, по суті, універсальне наукове видання, сторінки якого надавались історикам, літературознавцям, фольклористам, мовознавцям, громадським діячам. Одночасно під редакцією вченого регулярно виходили джерелознавчі видання, зокрема чергові томи «Жерел до історії України-Руси», «Українського архіву», «Збірника» та ін., які відіграли важливу роль в подальшому розгортанні історичних досліджень. «Відколи, наслідком того повороту, що відбувся в історичних науках взагалі, — писав вчений у вступі до першого тому «Жерел до історії України-Руси», — головна вага перейшла з студіювання самих зверхніх фактів політичного життя в історії, взірцевих утворів в літературі на широкі висліди коло розвою культурно-громадського життя й його обставин, потреба розширення археографічних засобів дуже відчувалася в українсько-руській науці. Діяльності давнійших і новозаснованих російських і польських археографічних інституцій та видавництв на те не вистачало; не вважаючи на всі їх заслуги коло громадської й культурної історії України-Руси, маси матеріалів лежать невикористаними, а разом з тим зістаються без справедливого вияснення й освітлення часом навіть більші частини тієї історії» ⁵. У зв’язку з цим археографічна комісія товариства розробила спеціальний проект, яким передбачалося видання літописних, правових, історико-літературних, історико-статистичних, історико-етнографічних пам’яток, а також документальних матеріалів з історії церкви, освіти, матеріальної культури українського народу тощо.

⁵ Жерела до історії України-Руси. — Львів, 1895. — Т. 1. — С. 1.

Практична реалізація цього проекту була покладена на вихованців історичного семінару й інших членів комісії які вели величезну пошукову роботу в архівах Львова, Києва, Харкова, Варшави, Кракова, Петербурга, Москви, Відня та інших міст.

Значним був внесок М. С. Грушевського і в діяльність раду інших науково-дослідницьких комісій товариства, які готували численні праці з історії права, етнографії, статистики, бібліографії. За його ініціативою з 1898 р. почав виходити «Літературно-науковий вісник», що відіграв важливу роль у популяризації наукових знань і відображав різні погляди на ті чи інші процеси в культурному житті України, особливо її західних регіонів.

Як голова Наукового товариства ім. Шевченка він постійно піклувався про підготовку плеяди молодих, талановитих вчених, які зробили значний внесок у розвиток українознавчих досліджень. Серед своїх учнів і послідовників М. С. Грушевський називає О. Терлецького, Д. Коренця, М. Кордубу, С. Томашівського, С. Рудницького, О. Целевича, Ю. Кміта, З. Кузелю, О. Чайківського, В. Герасимчука, О. Сушка, Ф. Голійчука, І. Джиджору, І. Кревецького, І. Крип’якевича та ін.⁶ По-різному склалися їх долі, різних світоглядних засад дотримувалися вони наприкінці свого життя. Але важливе інше — творчість кожного з них становила помітне явище в українській науці та культурі кінця XIX — першої половини XX ст.

У цей час М. С. Грушевський повернувся до своєї давньої мрії — написати книгу з історії України, яку він уявляв «короткою і загальноприступною». Реалізації цього задуму сприяв ряд обставин. У 1903 p. M. C. Грушевський одержав запрошення від Вільної російської школи в Парижі для читання курсу лекцій з історії України. На основі прочитаних лекцій вчений протягом літа 1903 р. підготував російською мовою «Очерк истории украинского народа», який, незважаючи на певні труднощі (видавці відмовляли у публікації у зв’язку з тим, що схема викладу матеріалу книги розходилася з офіційною), у 1904 р. побачив світ ⁷. Однак вчений не задовольнився лише цим варіантом. Захопившись українським і світовим мистецтвом, він, як пише, «став підготовляти видання ілюстрованої історії України, котре випустив потім, 1911 p., і воно мало великий успіх: протягом півроку розійшлось перше видання в 6 тис. примірників, і було повторене слідом, ще з більшою кількістю ілюстраційного матеріалу» ⁸. Книга користувалася великою популярністю серед читачів: у доповненому вигляді вона неодноразово перевидавалася у наступні роки ⁹.

⁶ Там же. — С. 13.

⁷ Наступні видання книги здійснено у 1906 та 1911 pp.

⁸ Грушевський М. С. Автобіографія. — С. 25.

⁹ Див.: Ювілейний збірник на пошану академіка М. С. Грушевського з нагоди шістдесятої річниці життя та сорокових роковин наукової діяльності: Матеріали до бібліографії друк. праць академіка Грушевського за 1905 — 1928 pp. — К., 1929. — С. 21 — 23, 26, 29, 32, 35, 39. У нью-йоркському виданні 1967 р. фототипно відтворено останню прижиттєву публікацію книжки, здійснену в 1921 р.

Поєднуючи наукову роботу з культурно-освітньою, М. С. Грушевський зробив значний внесок у реорганізацію шкільної освіти в Галичині, відродження діяльності «Товариства любителів українського мистецтва» (1905), створення національного театру у Львові та організацію видавничого товариства ¹⁰.

Перше десятиріччя нового, XX століття внесло корективи в творче життя М. С. Грушевського. Певна демократизація всіх сфер життя в країні під впливом буржуазно-демократичної революції 1905 — 1907 pp. відкрила вченому можливість відвідувати багато міст Лівобережної, Слобідської та Південної України і розширити науково-організаційну діяльність. М. С. Грушевський виступає ініціатором переведення до Києва «Літературно-наукового вісника» та ряду інших наукових журналів. У 1907 р. під його керівництвом у Києві було засновано Українське наукове товариство, яке, незважаючи на труднощі, почало видавати «Записки УНТ» та журнал «Україна». Одночасно вчений розгорнув інтенсивну публіцистичну діяльність. Він друкує статті, присвячені тогочасним подіям в багатьох газетах та журналах (пізніше вони були упорядковані та видані окремими брошурами) ¹¹.

У роки, сповнені тривалої політичної боротьби і організаторської діяльності, М. С. Грушевський не забуває про популяризацію наукових знань. У 1907 р. він видав книгу «Про старі часи на Україні», де в популярній формі виклав основні події історичного минулого українського народу.

Перша світова війна докорінно змінила життєві і творчі плани М. С. Грушевського. З Карпат, де він перебував на відпочинку, вчений переїхав до Відня, а пізніше до Італії та Румунії. І нарешті у листопаді 1914 р. йому вдалося здійснити свої прагнення і повернутися до Києва. Але царські сатрапи зустріли його негостинно. Вони висунули проти нього безглузді звинувачення у шпигунській діяльності на користь Австро-Угорщини, заарештували його і, вчинивши принизливі допити, згодом відправили на заслання в Симбірськ і Казань. Лише завдяки клопотанню з боку Російської академії наук, він повернувся до Москви. Це дало змогу вченому знову зайнятися науковою роботою ¹².

В період з березня 1917 до квітня 1918 р. М. С. Грушевський вів активну політичну діяльність як голова Центральної Ради і перший президент УНР. В цей час він чимало зробив для відродження української державності, обгрунтовуючи свої погляди у ряді публіцистичних статей та державних документів, які відзначалися прагненням автора відобразити в них суть історичного моменту. Ці праці заслуговують нині серйозного вивчення.

¹⁰ Белоусенко А. На общественном посту: М. С. Грушевский как общественный деятель // Украин. жизнь. — 1916. — № 12. — С. 25.

¹¹ Див.: Грушевський М. С. З біжучої хвилі: Статті і замітки на теми дня 1905 — 1906 р. — К., 1906; Его же. Освобождение России и украинский вопрос: Статьи и заметки. — Спб., 1907; Его же. Украинство в России, его запроси и нужды. — Спб., 1906.

¹² Грушевський М. С. Автобіографія. — С. 28.

Після гетьманського перевороту М. С. Грушевський відійшов від політичних справ. Деякий час він знаходився на нелегальному становищі у Києві, а з березня 1919 р. почався емігрантський період в житті вченого. Перебуваючи в Празі, Берліні, Женеві, Парижі та інших містах, він займався переважно науковою діяльністю: готував і публікував ряд наукових праць (в тому числі такі великі, як «З історії релігійної думки на Україні», «Початки громадянства», «З починів українського соціалістичного руху: Михайло Драгоманів і женевський соціалістичний гурток» та ін.). За кордоном вчений організував також видання науково-політичних журналів та здійснював їх редагування. Тоді ж в Бадені, під Віднем, він зайнявся літературознавчими дослідженнями. Це було давнє захоплення М. С. Грушевського. За його визнанням, з того часу, коли він почав займатися наукою, «історія і література — людське житє і його відбите в словесній творчості — однаково зробились предметом моїх інтересів» ¹³.

Справді, більшість його наукових студій значною мірою торкалися також дослідження літературного процесу в Україні феодальної доби. Це яскраво видно на прикладі багатотомної «Історії України-Руси», де окремі розділи книг відбивали розвиток письменства і літератури в Україні. Але особливо докладно літературознавчі погляди М. С. Грушевського викладено в п’ятитомній «Історії української літератури» * — другій монументальній праці вченого. Вірний своїм творчим принципам, він не пропонує читачам застиглі схеми та усталені висновки. За його словами, він хотів дати своїм читачам можливість «відчувати і зрозуміти все те багатство почуття і гадки, краси і сили, яке вложено і заховано в нашій літературній спадщині» ¹⁴. «Історія української літератури» вже тоді привертала увагу читачів оригінальним підходом до висвітлення тематики, використанням фольклорного матеріалу, широким гуманістичним звучанням.

Відомо, що М. С. Грушевський писав також і художні твори. Ще в юнацькі роки він надрукував ряд оповідань («Бех-аль-Джугур», «Бідна дівчина», «Божий попуст», «П’ятниця»), але ряд його новел так і не вийшов друком. В ЦДІА УРСР у м. Києві зберігаються, наприклад, такі твори, як «Остання кутя» (1884), «Днинка» (1885), «Німий свідок. Фантастична мрія» (1884), «Св. Петро у тюрмі. Фантазія» (1885), «Унтер-офіцер Трохим Скавчук» (1885), рукописи п’єс, поезій та ін.¹⁵ З першими художніми спробами М. С. Грушевського, безперечно, доцільно ознайомити широку читацьку аудиторію.

¹³ Грушевський М. С. Історія української літератури. — К.; Львів, 1923. — Ч. 1. — С. 4.

* П’ятитомник «Історія української літератури» був виданий у Києві та Львові У 1923 — 1927 pp. Єдине фототипне перевидання здійснено у Нью-Йорку у 1959- 1960 рр.

¹⁴ Там же. — С. 6.

¹⁵ Гирич І. Б. Документи академіка М. С. Грушевського у фонді 1235 ЦДІА УРСР у м. Києві // Архіви України. — 1984. — № 4. — С. 62.

Перебуваючи в еміграції, М. С. Грушевський не поривав зв’язків з Україною. Він підтримував інтенсивне листування з діячами культури і науки, уважно стежив за подіями суспільно-політичного життя, що відбувалися на рідній землі. Поступово у нього визріли думки про можливість повернення на батьківщину ¹⁶. Після кількох років переговорів між представниками радянських властей та М. С. Грушевським йому нарешті дозволили в’їзд в країну (7 березня 1924 р. сім’я Грушевських була вже в Києві).

На Україну М. С. Грушевський повернувся уже як визнаний лідер в історичній науці. Він обирається академіком ВУАН (1924), очолює ряд комісій, секцій в системі академії, активно включається в її різнопланову діяльність, зокрема по виданню журналу «Україна», «Записок історично-філологічного відділу ВУАН», «Наукового збірника», «Студій з історії України», ряду збірників та окремих книг. М. С. Грушевський працює багато і плідно: наукові інтереси зосереджуються на науковій спадщині, концепціях та поглядах М. І. Костомарова, В. Б. Антоновича, П. О. Куліша, М. П. Драгоманова ¹⁷. Як і в Львові, навколо М. С. Грушевського гуртуються молоді, талановиті вчені (С. Глушко, А. Глядківський, М. Карачківський, С. Шамрай, В. Юркевич, М. Ткаченко, В. Новицький), які зробили свій внесок у розвиток історичної науки України. Визнанням великих заслуг Грушевського-вченого стало обрання його в 1929 р. дійсним членом Академії наук СРСР. Однак невдовзі ситуація змінилася. Лабети сталінщини не обминули і М. С. Грушевського. Навколо нього виникла атмосфера недовіри, а то й ворожнечі. Утворилася опозиція із числа політичних діячів та вчених, яка розгорнула проти нього систематичне цькування. В березні 1931 p. M. C. Грушевський змушений був залишити Київ і переїхати до Москви. Тут його заарештували (інкримінували участь у так званому Українському національному центрі), але через деякий час звільнили ¹⁸. Незважаючи на вік і стан здоров’я (він практично втратив зір), М. С. Грушевський продовжує багато працювати: відвідує архіви та бібліотеки Москви, займається літературознавчою роботою. Він був ще повний наукових задумів. Та все пережите дало знати про себе. 25 листопада 1934 р. під час відпочинку та лікування у Кисловодську М. С. Грушевський помер.

На смерть визначного вітчизняного історика відгукнулися із болем втрати його численні шанувальники. А газета «Правда», висловлюючи тогочасну оцінку його діяльності, все ж називала його «видатним буржуазним істориком України» ¹⁹.

¹⁶ Шевченко Ф. П. Чому Михайло Грушевський повернувся на Радянську Україну // Укр. іст. журн. — 1966. — № 11. — С. 22, 25, 27.

¹⁷ Білокінь С. Михайло Грушевський // Літ. Україна. — 1988. — 21 лип.

¹⁸ Дашкевич Я. Р. Хто такий Михайло Грушевський // Україна: Наука і культура: Щоріч. — К., 1989. — Вип. 23. — С. 198.

¹⁹ Правда. — 1934. — 27 нояб.

Велич зробленого ним тоді не спроможні були повністю замовчати офіційні кола. 26 листопада в республіканських газетах було надруковано урядову постанову, в якій зазначалося: «Зважаючи на особливі наукові заслуги перед Радянською Соціалістичною Україною академіка Грушевського М. С., Рада Народних Комісарів УРСР постановила:

Поховати академіка Грушевського в столиці України — Києві.

Похорон взяти на рахунок держави.

Для організації похорону утворити урядову комісію в такому складі: тт. Порайко (голова), Затонський, академіки — Богомолець, Палладін і Корчак-Чепурківський.

Призначити сім’ї академіка Грушевського М. С. персональну пенсію 500 крб. на місяць» ²⁰.

Відповідну постанову щодо цього питання прийняла також Президія АН УРСР. Нею передбачались передача у власність сім’ї Грушевського будинку, де вона мешкала, і створення комісії для вивчення величезної творчої спадщини вченого. М. С. Грушевський є автором близько 2 тис. друкованих праць з різних галузей наукових знань *. Безумовно, не всі праці вченого рівноцінні за характером, змістом, глибиною викладу матеріалу, ідейним спрямуванням. Серед них були роботи суто наукового характеру, фундаментальні твори «Історія України-Руси» та «Історія української літератури», і науково-популярні розвідки, рецензії та публіцистика.

²⁰ Комуніст. — 1934. — 26 листоп.

* Частина творчої спадщини вченого ще не видана — вона розпорошена по вітчизняних і зарубіжних архівах. Їх опрацювання розпочала Археографічна комісія АН УРСР.

Як учений-історик широкого профілю, що не обмежувався якоюсь однією галуззю історичних знань, М. С. Грушевський глибоко і всебічно розробляв практично всі періоди і проблеми не тільки вітчизняної, а й світової історії. Історію свого народу він завжди розглядав в органічному взаємозв’язку з історією інших народів і, насамперед, російського, литовського, польського та ін. Це, зокрема, стосується таких робіт, як серія праць «Про польсько-українські взаємини Галіції», виданих у 1906 — 1907 і наступних роках, розвідки про так зване східне питання, балканські війни та про далеке минуле історичних зв’язків народів (про грецькі колонії на Україні, рецензії на праці Ф. І. Успенського «Історія Візантійської імперії», М. Ростовцем «Скіфія і Боспор», «Эллинство и иранство на юге России» та ін.). Крім того, вчений написав ряд наукових розвідок і, зокрема, узагальнюючу «Всесвітня історія в короткому огляді» в шести частинах. Перша частина задуманої М. С. Грушевським книги, що охоплювала період від початків людської цивілізації до XIII ст., вийшла друком у 1917 р. спочатку в Петербурзі і другим виданням 1917 р. у Києві. Цього ж року в Києві були видані друга та третя частини «Всесвітньої історії», що охоплювали відповідно XIII — XVI та XVII — XVIII ст. У 1918 р. у Києві були видані три наступні книги — четверта, п’ята і шоста, де історичні події викладалися до кінця XIX ст. По суті, це було перше подібне видання популярного курсу «Всесвітньої історії», яке отримав український читач своєю рідною мовою. Підхід до вирішення цього питання вчений декларував у передмові до видання. «Всесвітня історія тепер, — писав він, — все більше хоче бути історією всього людства, а не тільки деяких вибраних народів» ²¹. Відзначаючи певні недоліки цього видання, пов’язані з фрагментарністю викладу, тогочасні рецензенти разом з тим писали, що книга М. С. Грушевського «має особливу вартість для сучасного становища наукового розвитку українського громадянства і може бути скористована широким колом читачів, яким вона допоможе зрозуміти цікаву та складну історію самої недавньої минувшини, котра так яскраво одбивається і на теперішніх таємничих по своїх майбутніх наслідках подіях» ²².

У 1917 — 1918 рp. вийшли «Середні віки Європи» та «Старинна історія. Греко-римський світ». Цими виданнями М. С. Грушевський розпочав цикл книжок, призначених «для тих, які хотіли б потім поширити свої знання з історії». Рецензуючи працю М. С. Грушевського «Старинна історія. Греко-римський світ» B. Данилевич, звернувши увагу на деякі недоліки, все ж зазначав: «Я бачу в цій книжці ті самі талановитість і знання, що виявив у своїх творах з обсягу української історії наш славнозвісний історик України. Ця книжка буде гарним подарунком не тільки для тих читачів, що хочуть «поширяти свої відомості» про греко-римський світ, але й для наших українських шкіл. Можу тільки побажати поширення цієї книжки серед нашого громадянства» ²³.

Той факт, що М. С. Грушевський був одним з визначних представників вітчизняної історичної науки, визнавали практично всі — друзі і вороги, критики і послідовники. Так, «першим істориком України» називав вченого М. М. Покровський ²⁴, про те, що М. С. Грушевський був «найвидатніший український історик», писав академік В. І. Вернадський ²⁵. «Найзаслуженішим істориком України» назвав М. С. Грушевського академік Д. І. Багалій, підкресливши, що «ми вкупі з усіма, хто працює в українській історії, або хоч лише цікавиться нею, чи то в межах України, чи далеко поза її межами, дивимося на Вашу Історію України, як на першу монументальну синтетичну працю, що збудована на основі Вашої власної схеми, відповідає вимогам європейської методології, підводить підсумок усієї попередньої української історіографії в її джерелах і розвідках і стоїть на рівні з аналогічними історіями інших народів» ²⁶.

²¹ Грушевський М. Всесвітня історія в короткому огляді: Вид. друге. — К., 1917. — Ч. 1. — С. 4.

²² Книгарь. Літопис українського письменства. — К., 1919, грудень. — C. 962 — 963.

²³ Там же. — К., 1919, березень. — С. 1183.

²⁴ Див.: Ювілей академіка М. С. Грушевського, 1866 — 1926. — К., 1927. — С. 99.

²⁵ Вернадський В. Із спогадів: Перший рік Української академії (1918 — 1919) // Україна: Наука і культура. — К., 1988. — Вип. 22. — С. 51 — 52.

²⁶ Ювілей академіка М. С. Грушевського, 1866 — 1926. — С. 8.

Рівень праць М. С. Грушевського високо оцінювала наукова громадськість європейських країн. Наприклад, польський вчений, професор О. Брікнер писав, що «праця проф. Грушевського являється похвальним свідоцтвом ученості й всесторонності українського автора, він цілком опанував незмірну літературу предмета, — археологічну, історичну, філологічну, перш за все російську, до цього часу запечатану для Європи семю печатями. Автор просто дивує нас своєю начитаністю, знанням найбільш спеціальних, дрібних, не раз забутих праць російських і німецьких. А з тією казковою начитаністю іде поруч бистрота ума, самостійний суд, вироблена метода, — все це в мірі цілком не звичайній» ²⁷. Високо шанували М. С. Грушевського як видатного українського історика проф. Празького університету Я. Бідло, болгарський історик проф. В. Златарський та ін.

Величезний творчий доробок М. С. Грушевського — це складова і невід’ємна частина не лише вітчизняного, але й світового історіографічного процесу, в якому в другій половині XIX — на початку XX ст. панував позитивістський світогляд. Його представники поступово відмовлялися від традиційних схем та напрямів дослідження, переходили до вивчення соціально-економічної історії, прагнули заглибитися у внутрішню сутність історичних подій та явищ, ввести у науковий обіг та критично осмислити новий документальний матеріал ²⁸. У контексті цих загальних закономірностей розвитку тогочасної історіографії і кристалізувались основні засади історичної концепції М. С. Грушевського. На відміну від своїх попередників (М. І. Костомарова, B. Б. Антоновича, М. П. Драгоманова, П. О. Куліша та ін.) вчений значно більшу увагу приділяв вивченню базисних явищ феодального суспільства, дослідженню його соціальної структури. Не випадково у працях історика читач знайде величезний фактичний матеріал, що характеризує розвиток різних форм феодального землеволодіння, стан ремісничого виробництва, промислів, торгівлі, середньовічних українських міст і т. п.

Безперечно, найбільший масив наукового доробку вченого присвячений політичній та духовній історії України. Проте накопичення значного документального матеріалу, використання у творчому процесі досягнень археології, антропології, мово- та літературознавства дали можливість М. С. Грушевському перейти від висвітлення локальних сюжетів, опису діяльності окремих політичних, релігійних та культурно-просвітніх діячів до широкого зображення життя всього українського народу та ряду класово-станових груп населення (феодали, селяни, міщани, козаки). Разом з тим це не означало, що вчений ігнорував місце і роль видатних постатей в історичному розвоі. На сторінках його праць міститься галерея багатьох визначних діячів, які репрезентували інтелектуальне середовище України того часу.

²⁷ Цит. за: Дорошенко Д. Огляд української історіографії. — Прага, 1923. — С. 192.

²⁸ Див.: Гутнова Е. В. Место и значение буржуазной позитивистской историографии второй половины XIX в. в развитии исторической науки (по материалам медиевистики) // Средние века. — М., 1964. — Вып. 25. — С. 283 — 298.

М. С. Грушевський не обминув і такого принципового питання, як полярність соціальних інтересів різних станових груп населення українського суспільства, їх боротьбу за свої права і привілеї. Більше того, соціальну напруженість, міжкласові конфлікти він пояснює комплексом причин, серед яких основне місце, на його думку, належало економічним факторам. Так, говорячи про Визвольну війну 1648 — 1654 pp., він писав, що «руховою силою сього великого перевороту була продиктована соціально-економічними умовами боротьба за визволення українських мас...» ²⁹.

Оцінюючи конфлікти держави і народу, історик віддає свої симпатії останньому. За словами вченого, він «був вихований в строгих традиціях радикального українського народництва, яке вело свою ідеологію від кирило-мефодіївських братчиків і твердо стояло на тім, що в конфліктах народу і власті вина лежить на стороні власті, бо інтерес трудового народу — се найвищий закон всякої громадської організації, і коли в державі сьому трудовому народові не добре, се його право обраховатися з нею» ³⁰. Ця авторська теза має принципове значення для розуміння ще одного аспекту концепції М. С. Грушевського-історика, а саме, правильного трактування народних мас в історичному процесі. За словами Д. Дорошенка, «Грушевський в своїй «Історії України-Руси» мало цінить державні змагання українських князів та гетьманів і осуджує їх, поскільки ці змагання відбувались коштом соціально-економічного приборкання народної (сільської) маси й вимагали від неї жертв» ³¹. Аналогічні думки містилися і в більш ранніх працях М. С. Грушевського, опублікованих в різні роки і в різних виданнях. Ця концепція в середовищі тогочасних істориків та громадсько-політичних діячів була сприйнята неоднозначно. Одні з них (М. П. Драгоманов) її не сприймали, інші (В. Б. Антонович) зустріли прихильно. Слід зауважити, що і в наступний час М. С. Грушевський продовжував дотримуватися своїх поглядів. Він, наприклад, критикував В. Липинського за його державницьку теорію та відповідні оцінки Б. Хмельницького і подій середини XVII ст. на Україні ³².

²⁹ Грушевський М. С. Історія України-Руси. — К., 1928. — Т. 9, ч. 1. — С. 6.

³⁰ Грушевський М. Українська партія соціалістів-революціонерів та її завдання // Борітеся — Поборете. — Відень, 1920. — Т. 1. — С. 12.

³¹ Дорошенко Д. Огляд української історіографії. — Прага, 1923. — С. 190 — 191.

³² Див.: Грушевський М. Історія України-Руси. — К., 1931. — Т. 9, ч. 2. — С. 1502, 1506.

Звичайно, ці зауваження не характеризують всі грані історичної концепції М. С. Грушевського та запровадженої ним методики наукового дослідження. Розкидані на сторінках багатьох сотень різних за жанром, характером та спрямуванням праць авторські міркування, ремарки, наукові роздуми дають можливість простежити еволюцію думок вченого, його оцінки історичного процесу, вичленити принципи відбору документів та методику їх аналізу. Перед минулим і нинішнім поколінням істориків виникає постать видатного вченого-мислителя з величезним арсеналом знань, з своїм оригінальним баченням історичного процесу, якому звичайно притаманні і певний суб’єктивізм та загальні недоліки історіографії того часу. Проте велике наукове значення праць М. С. Грушевського полягає насамперед саме в широкому залученні і критичному опрацюванні ним величезної кількості джерел і у вірності науковим принципам, які він проголосив ще у вступній лекції у Львівському університеті 1894 p., заявивши, що він рішуче відкидає догматизм як неприйнятний для науки метод дослідження і вважає альфою і омегою історичного процесу — народ, який є «єдиним героєм історії з його ідеалами, змаганнями, боротьбою, поспіхами і помилками» ³³. Цього принципу М. С. Грушевський послідовно дотримувався у всіх своїх численних працях.

* * *

Наукові та громадсько-політичні погляди М. С. Грушевського найбільш повно відбито у багатотомній «Історії України-Руси» (У 10-ти т., 13-ти кн. — К.; Львів, 1898 — 1936) — першому фундаментальному викладі історії українського народу з найдавніших часів і до середини XVII ст. Широка джерельна база (крім вітчизняних, праця заснована на документах ряду зарубіжних архівів), врахування висновків своїх попередників, а також використання матеріалів суміжних галузей наук — археології, лінгвістики, соціології, фольклору, дали можливість автору створити багатогранну, далеко не однозначну, але разом з тим цільну наукову концепцію історії одного із східнослов’янських народів — українського. Навколо багатьох питань, порушених М. С. Грушевським на сторінках «Історії України-Руси», уже на той час точилися гострі суперечки, відбувались зіткнення різних поглядів. Не вщухають дискусії з цих проблем і сьогодні. Проте факт залишається фактом: «Історія України-Руси» — велике надбання української історіографії, своєрідний синтез історичних знань кінця XIX — початку XX ст.

Думка про підготовку синтетичної праці з історії України не була новою. Добре відомо, що біля її джерел знаходились такі визначні українські історики, як Д. М. Бантиш-Каменський, М. А. Маркевич, М. І. Костомаров, О. М. Лазаревський, О. І. Левицький, С. Т. Голубєв та ін. Поступово формувалась документальна база, вимальовувалась схема викладу матеріалу. Певними віхами на шляху до створення єдиної історії України стали дослідження за окремими регіонами Русі М. П. Дашкевича, Н. В. Молчановського, О. М. Андріяшева, П. В. Голубовського, Д. І. Багалія, М. В. Довнар-Запольського та ін. Однак М. С. Грушевський не просто підсумував уже відомий матеріал, а на широкій джерельній базі шляхом критичного аналізу творчої спадщини своїх попередників, на основі власної схеми і періодизації створив узагальнюючий систематичний курс історії України.

³³ Див.: Ювілей академіка М. С. Грушевського, 1866 — 1926. — С. 9.

Будучи уже відомим ученим, М. С. Грушевський згадував, що над створенням «суцільної історії України» він почав вперше задумуватись ще у студентських аудиторіях Київського університету. Реалізація цієї думки стала, за словами історика, завданням його життя ³⁴. Робота над першим томом тривала два роки (він вийшов з друку наприкінці 1898 p.). В кінці XIX — на початку XX ст. побачили світ наступні томи цього видання. Деяка затримка окремих книг була викликана різного роду обставинами — політичними подіями, читанням лекцій, від’їздом за кордон та ін. М. С. Грушевський продовжував працювати над «Історією» після повернення з еміграції на Україну. У 1928 і 1931 pp. у Києві з’явилися дві частини дев’ятого тому книги. Десятий том було надруковано у 1936 р. уже після смерті вченого.

Окремі томи «Історії України-Руси» неодноразово перевидавалися за життя автора в наступні роки (перший том — тричі, другий, третій, четвертий і восьмий — двічі). У наш час повністю десятитомник М. С. Грушевського було перевидано у Нью-Йорку у 1954 — 1958 pp.

Як уже згадувалось, авторська концепція, покладена в основу «Історії України-Руси», відзначалась оригінальністю мислення і методу дослідження.

На відміну від пануючої в офіційній російській історіографії схеми розвитку історичного процесу за Карамзіним, Соловйовим, Ключевським, Погодіним, М. С. Грушевський розробив власні підходи до вирішення цього питання. Загальні риси нової схеми простежуються у працях, датованих 1896, 1900, 1901 pp. (вони помітні вже в рецензіях на книги П. Мілюкова «Очерк по истории русской культури. Население, экономический, государственный и сословный строй» (Спб., 1896. — Ч. 1), збірника статей «Русская история с древнейших времен до смутного времени» (М., 1898. — Вып. 1), монографії М. М. Ясинського «Лекции по внешней истории русского права» (Киев, 1898. — Вып. 1) ³⁵. Але в узагальнюючій формі вона викладена у статті «Звичайна схема «русскої» історії і справа раціонального укладу історії Східнього Слов’янства» (1904) ³⁶. Квінтесенцією авторських роздумів є думка про те, що «общерусскої» історії не було й не може бути, як нема «общерусскої» народності. Може бути історія всіх «руських народностей», кому охота їх так називати, або історія східного слов’янства. Вона й повинна стати на місце теперішньої «русскої історії» ³⁷. Сама ідея про необхідність вивчення різних гілок східного слов’янства була плідною, як правомірним видається заклик до необхідності перегляду пануючої на той час погодінської теорії, яка розцінювала Київську Русь виключно як творіння великоруської народності. М. С. Грушевський запропонував інший шлях вирішення цього складного питання.

³⁴ Грушевський М. С. Автобіографія. — С. 15, 17.

³⁵ Записки наукового товариства імені Шевченка. — Львів, 1896. — Т. 13; Львів, 1900. — Т. 37; Львів, 1901. — Т. 39.

³⁶ Грушевський М. С. Звичайна схема «русскої» історії й справа раціонального укладу історії Східнього Слов’янства // Статьи по славяноведению. — Спб., 1904. — Вып. 1. — С. 298 — 304.

³⁷ Там же. — С. 303.

По-перше, він категорично заперечує домагання Московської Русі на частину давньоруської спадщини, спадкоємцем якої, на його думку, є виключно «українсько-руська народність», оскільки вона створила Київську державу. По-друге, М. С. Грушевський запропонував вивчати насамперед історію народу, а не держави, що обумовлюється її підпорядкованою роллю з боку економічних, культурних і національних факторів. І, по-третє, визнаючи «поважаннє до... першинства й важної історичної ролі» великоруської народності він, як уже згадувалось, закликав вивчати історію «кожної народності (в тому числі української і білоруської. — Авт.) окремо, в її генетичнім преємстві від початків аж до нині» ³⁸.

Думки та ідеї вченого були реалізовані в процесі написання ним «Історії України-Руси», а також інших, як наукових, так і популярних праць. Слід відзначити, що ця схема стала органічною частиною наукової творчості групи істориків — послідовників М. С. Грушевського. Разом з тим уже тоді вона викликала заперечення з боку багатьох дослідників (особливо у питанні про етнічні процеси доби Київської Русі і ролі давньоруської спадщини в історичній долі трьох східнослов’янських народів).

Починаючи з 30-х pp., гострій критиці вона піддавалася в радянській історіографії, яка розглядає Київську Русь як спільну колиску російського, українського і білоруського народів ³⁹.

Хронологічні рамки багатотомної «Історії України-Руси» охоплюють час від доісторичної доби і до кінця 50-х pp. XVII ст. В межах цього періоду на основі проблемно-тематичного принципу здійснено поділ матеріалу. Всі авторські думки та узагальнення грунтуються на відомій схемі розвитку історичного процесу, обнародуваній вченим, як згадувалось вище, в 1904 р. на сторінках наукової періодики. Вузлові моменти її було повторено в 1906 р. у передмові до другого видання «Очерка истории украинского нарада» (Спб., 1906. — С. III — VII), а також викладено у третьому виданні першого тому «Історії України-Руси». Більше того, після 1906 р. вчений навіть загострив окремі питання, більш широко і розгорнуто аргументував їх. М. С. Грушевський висловив сподівання, що «не мине ще повних десяти літ, а конструкція української історії як органічної цілості від початків історичного життя руських племен до наших часів буде здаватися таким же нормальним явищем, як десять літ тому здавалося (і тепер здається людям, які не мали нагоди над сим задуматиря) оте вклеюваннє українських епізодів в традиціонну схему «государства Россійськаго» (Т. 1. — С. 4) *

³⁸ Там же. — С. 299, 302, 303, 304.

³⁹ Див., наприклад: Греков Б. Д. Киевская Русь. — Л., 1953, Мавродин В. В. Образование Древнерусского государства и формирование древнерусской народности. — М., 1971; Рыбаков Б. А. Киевская Русь и русские княжества. — М., 1982; Толочко П. П. Древняя Русь: Очерки социально-политической истории. — Киев, 1987.

* Посилання у передмові подаються за виданнями: Грушевський М. С. Історія України-Руси. — К., 1913. — Т. 1; Львів, 1905. — Т. 2; Львів, 1905. — Т. 3; К.; Львів, 1907. — Т. 4; Львів, 1905. — Т. 5; К.; Львів, 1907. — Т. 6; К.; Львів, 1909. — Т. 7; К.; Львів, 1922. — Т. 8, ч. 1; К.; Відень, 1922. — Т. 8, ч. 2; К.; Відень, 1922. — Т. 8, ч. 3; К., 1928. — Т. 9 (1 пол.); К., 1931. — Т. 9 (2 пол.); К., 1936. — Т. 10.

Автор вважав за потрібне у своїх вступних замітках зупинитися на таких принципових питаннях, як з’ясування вживаної ним термінології, підходів до проблемно-тематичного поділу матеріалу і розміщення його в окремих томах видання тощо. Звичайно, вчений не міг обминути питання географічного середовища і природних умов українських земель, колонізаційних процесів, які розгорталися впродовж віків, методики обрахунків чисельності населення і т. п. З’ясування цих питань дало автору можливість підвести читача до кращого розуміння загального процесу історичного минулого українського народу.

Своїм раціональним розкладом матеріалу, доступністю викладу і водночас серйозними науковими спостереженнями книга захоплює з перших же сторінок. Вчений прагнув на рівні тогочасних знань дати відомості з доісторичних часів: геологічної доби, льодовикового періоду, появи перших людей, їх побуту і господарських занять. Не менш цікаво викладено матеріал (знову ж таки в обсязі знань XIX ст.) епохи палеоліту та неоліту, бронзи і заліза. Характерною особливістю студій є історичний підхід до вивчення та викладу відомих фактів. М. С. Грушевський не замикається на специфічно археологічних відомостях, а прагне на їх базі зробити значно ширші узагальнення про рівень розвитку тогочасного суспільства. Так крок за кроком автор підводить читачів до висновку про те, що поступальний розвиток людських відносин обумовлював появу більш високих форм суспільної організації, поглиблення світоглядних уявлень і т. п.

Наступний масив матеріалу присвячений формуванню праслов’янської території, ареалу розселення народів, диференціації різних груп племен слов’янського світу і т. п. Звісно, на сучасному етапі розвитку археології, як і історичної науки в цілому, значного прирощення наукових знань, появи цілого ряду монографічних розробок уточнено, а то й переглянуто питання про розселення слов’ян, меж розповсюдження окремих культур, побут і звичаї автохтонного населення та його контакти з сусідами ⁴⁰. Разом з тим спостереження М. С. Грушевського мають не лише історіографічну цінність, але й зберігають своє наукове значення як один із продуктивних підходів до вирішення проблеми етногенезу слов’ян.

В цьому аспекті значного творчого доробку вченого найбільш рельєфно простежується його концепція про відсутність «загальноруської» історії. Тому не викликає особливого здивування авторська теза про встановлену «тотожність антів з українськими племенами» (Т. 1. — С. 177), про те, що історія Київської держави належить українцям і т. п.

⁴⁰ Див., наприклад: Баран В. Д. Ранні слов’яни між Дністром і Прип’яттю. — К., 1972; Брайчевський М. Ю. Біля джерел слов’янської державності. — К., 1964; Максимов Е. В. Среднее Поднепровье на рубеже нашей эри. — Киев, 1972; Седов В. В. Восточные славяне в VI — XIII вв. — М., 1982; Этнокультурная карта территории Украинской ССР в I тыс. н. э. — Киев, 1985; Славяне Юго-Восточной Европы в предгосударственный период. — Киев, 1990.

Але допитливого читача, безперечно, зацікавлять не стільки ці дефініції вченого, скільки відповідна трактовка і способи вирішення глибоко наукових питань, що стосуються часів Київської Русі. М. С. Грушевський переконливо довів, що створення держави — це закономірний і об’єктивно обумовлений результат попереднього історичного розвитку східних слов’ян (на сторінках відповідних розділів читач зустріне масу цікавих фактів з історії господарського та суспільно-політичного життя слов’янських племен, їх побуту, обрядів, світоглядних засад, вірувань і т. п.). Разом з тим, показуючи форми життя східнослов’янського світу і їх значення у справі конституювання власної державності, М. С. Грушевський справедливо віддає пріоритет появі та розвитку міст. «Творчим... елементом в політичній організації й політичних відносинах сих часів, — пише він, — стало перед усім городське житє, городські відносини» (Т. 1. — С. 374).

Особливістю цієї частини авторських роздумів над початками та майбутньою долею Київської держави є їх глибока науковість. Критичний підхід до вітчизняних літописів, вивчення інших джерел дали можливість М. С. Грушевському рішуче відкинути норманську теорію походження Русі. Держава, на думку вченого, виникла у слов’ян на власному історичному фунті (водночас історик не заперечує «служебного значіння» варязького елемента «в процесі будови сеі держави»).

Наступні століття існування Київської Русі М. С. Грушевський прагне висвітлити у широкому загальноісторичному контексті. Як правило, через призму життя і діяльності перших київських князів, а згодом Олега, Ігоря, Ольги, Святослава автор змальовує внутрішню і зовнішню політику Русі, її взаємини з сусідніми племенами, Візантією, Хазарським каганатом, показує боротьбу з Степом. Тривалий і складний процес формування різних ознак Київської Русі, як держави слов’ян, завершився, на думку М. С. Грущевського, за часів князювання Володимира (980 — 1015). «Ми бачили... Володимира, — пише вчений, — в ролі політика, державного мужа в повнім значінню того слова — одного з видатнійших, і то не тільки в нашій історії. Протягом кількох років він відбудував розсипану руську державну систему. Він, далі, зв’язав сю слабко злучену систему земель династичним зв’язком, і се значно зміцнило її в порівнянню з попередніми часами» (Т. 1. — С. 505). Безперечно, в центрі авторської розповіді заходи Володимира щодо прийняття християнства. Цікаво, що, всупереч існуючим думкам, М. С. Грушевський показав тривалість цього процесу, який далеко не вичерпувався актом хрещення 988 р. Християнізація Русі відбувалася багато десятиліть як перед 988 p., так і після. Вона охоплювала різні верстви суспільства, торкнулася також і київської княжої династії (М. С. Грушевський наводить характерний епізод з хрещенням княгині Ольги). Важливо зазначити, що вчений прагне показати якнайширший спектр впливів нової релігії на всі сторони життя давньоруського суспільства. Підсумовуючи свої роздуми з цього питання, він пише: «Християнство було найважнійшою складовою частиною візантійської культури, в певній мірі — і державного укладу Візантії, тож зближаючись до Візантії, запозичаючи від неї її інституції, її культуру, було зовсім природним і льогічним — приподобитись до неї і в сім многоважнім моменті, прийняти християнство. Бачучи в Володимирі визначного політика, трудно припустити, щоб він не розумів, бодай в якійсь мірі, яке многоважне політичне значіннє буде мати розповсюдненнє з княжої руки серед народів його держави з їх ріжнородними, але примітивними, слабо виробленими релігійними формами, релігії нової, культурної, з її багатим змістом, виробленими формами, міцною ієрархією, релігії, що мусила б опиратись, як на свою підпору, на княжу вдасть і зв’язувати новим культурним узлом ріжнородні народи і області його держави. Розуміється, не маємо права при тім відкидати зовсім мотивів морального характеру: з того всього, що ми потім чуємо за Володимира, можемо вповні прийняти, що він сам стояв потім під щирим впливом нової релігії, але не можемо й ігнорувати сієї політичної сторони релігійної справи, навпаки — мусимо як раз з неї виходити» (Т. 1. — С. 510). Ця авторська думка М. С. Грушевського стала своєрідним лейтмотивом, який пронизує всі сторінки книги, присвячені суспільно-політичному розвитку Київської Русі або характеристиці історико-культурного процесу того часу.

Особливістю цієї праці є її помітна персоніфікація. Історичний процес для М. С. Грушевського не закутий у соціологічні схеми, а сповнений живих людей з їх емоціями і практичними діями. Читач зверне увагу на висвітлення блискучої політичної діяльності Ярослава Мудрого і його наступників, Володимира Мономаха та інших київських князів. Але вчений не механічно реєструє ті чи інші факти — він прагне осмислити історію, розкрити визначальні тенденції, пов’язані з новими умовами розвитку Київської держави. А вони, на думку історика, характеризувалися після смерті Ярослава «сильним, загальним розвоєм сього громадського — вічевого елемента, і головно в сих двох явищах: в проявах і повільнім завмиранню концентраційної енергії серед боротьби з змаганнями земель, та в розвою земського (вічевого) елемента і його комбінаціях з князівсько-дружиннйм» (Т. 2. — С. 51). М. С. Грушевський не обмежувався констатацією цієї істини. Він показує більш глибинні причини, які обумовили розклад єдиного державного організму Київської Русі, занепад значення її стольного града і т. п. До них поряд з політичними (формування нових князівських центрів) дослідник відносить економічні та колонізаційні процеси, які охопили Подніпров’я, скоригували розвиток напрямів торгівлі, спричинили відплив населення і т. п. «Те, що колись було вповні реальною державною звязею, — пише автор, — переходило на свідомість певної спільної політичної традиції, спільного права, спільної релігії, спільної культури. Розвій сього партикуляризму тільки в части стримували впливи більших державних центрів: старого Києва і молодших: Володимира (на Клязмі) і Галича; лучили часом поодинокі землі політичними зв’язками, але не могли спинити розвою сього процесу: він розвивався далі, коли переривалися й ослаблялися концентраційні впливи там, куди вони сягали, і ріс неустанно там, куди вони не доходили» (Т. 2. — С. 129 — 130).

У контексті дальшого поглиблення своїх спостережень, конкретизації тих чи інших теоретичних узагальнень і висновків М. С. Грушевський здійснив короткий науковий огляд історії окремих земель: Київщини, Чернігівщини й Переяславщини, Волині та Побужжя, Галичини й Закарпаття (в авторській термінології — Угорська Русь). Побудовані, як правило, за однією схемою, нариси дають предметне уявлення про територію, населення, загальні тенденції економічного, суспільно-політичного і культурного розвитку. Зацікавленість читачів, без сумніву, викличуть також сторінки, присвячені історії Степу — його слов’янській колонізації, появі бродників, печенігів, половців, а пізніше монголо-татар і чорних клобуків.

Галицько-Волинську державу вчений розглядає як спадкоємицю і продовжувача історичних традицій, започаткованих ще у Київський період. Він пише, що ця держава «протянула... іще ціле столітє по упадку Києва в повній силі традиції великодержавної політики, й життя, князівсько-дружинного режиму, суспільно-політичних форм і культури, виробленої Київської державою» (Т. 3. — С. 1). Цілком справедливо основну увагу автор звернув на політичний аспект подій, які розгорталися в західному регіоні протягом XIII — XIV ст.: взаємини князівської влади і боярства, боротьба за галицький стіл, відносини з іноземними державами — Польщею, Угорщиною, Золотою Ордою, Литвою. В центрі авторської розповіді галицькі князі Роман і Данило, їх різнобічна діяльність, політичні плани та засоби їх реалізації. Яскраві та промовисті характеристики самих князів, навколо яких, як зазначалося, часто зав’язувався основний вузол політичної історії Галицько-ВолинськоІ держави. Автор далекий від їх ідеалізації та канонічного зображення. Так, наприклад, описуючи діяльність Данила Романовича, М. С. Грушевський говорить, що він «був князем визначним і досить талановитим. Ми справді мусимо дивуватися його витривалості, з якою він виборює свою вітчину, ріжносторонності й рухливості його діяльності. Але при тім усім він був тільки князем, — продуктом князівсько-дружинної політичної традиції, і над нею не підіймався анітрохи. В хвилях, коли зарисовувався й ломився в усіх напрямах суспільно-політичний устрій, вироблений на основі князівсько-дружинній, Данило обертав тільки на всі боки заїзженого князівського коника, даремно силкуючися в дипломатії знайти опору серед тих потрясінь, які переживала сучасна Русь, та простим терором приглушити ворожі князівсько-дружинному устрою сили, що серед сих потрясінь підіймалися...» (Т. 3. — С. 91). Змальовуючи далі основні напрями дипломатичної діяльності Данила, його конфронтацію з місцевим боярством, М. С. Грушевський писав: «Вибранець народній, підпираний громадою в боротьбі з боярством, він не сміє зближитися до сих мас — вони зістаються йому чужими; з боярством чує він себе далеко близше — по традиції. Його боротьба з народним автономічним рухом має глибоко трагічний характер і найліпше показує, наскільки він був сином минувшого, а не чоловіком будущини» (Т. 3. — С. 91).

Одночасно М. С. Грушевський не міг не відзначити того факту, що Галицько-Волинське князівство поступово потрапляло в орбіту політичних інтересів сусідніх держав — Литви і Польщі. Процес тривалий і складний, він мав, однак, досить добре визначену тенденцію, яка в основному концентрувалася на кардинальних змінах у політичному становищі та внутрішніх відносинах цього державного об’єднання.

У загальний контекст авторської розповіді логічно вписується ще один розділ, де схарактеризовано історичні умови розвитку Подніпров’я в другій половині XIII — на початку XIV ст. На відміну від пануючої в спеціальних працях думки про суцільне спустошення та запустіння краю після монголо-татарської навали (до речі, аналогічних поглядів дотримуються і деякі сучасні автори) М. С. Грушевський категорично твердить, що «татарський погром Бату не зробив українського Подніпров’я пустинею», що «головна роль в сій колонізаційній роботі все належала не прихожій, а місцевій людності, котра ніколи не вигибала до остатку» (Т. 3. — С. 147). Важливо, що вчений не обмежується лише деклараціями, а обгрунтовує їх величезним документальним матеріалом, взятим із вітчизняних джерел, зарубіжних хронік та ін.

Не менш експресивно написано сторінки політичної історії краю під владою монголо-татар. Згідно з спостереженнями вченого, на Київщині та Переяславщині суспільно-політичний устрій розвивався у напрямі поділу на дрібні міські громади; на Чернігівщині продовжувала існувати велика кількість дрібних князівств, що в мініатюрі нагадували своїх могутніх попередників. Монголо-татарський погром не пройшов безслідно і для інших сфер життя Подніпров’я — істотно послаблюється економічний потенціал краю, спостерігається занепад церковно-релігійних та культурних традицій.

Але чи були традиції остаточно перервані? Відповідь вченого на це питання однозначна — ні, не були. При цьому, наголошував М. С. Грушевський, вони мали не локальний, а загальний характер і поширювалися на всі землі колишньої єдиної держави. Інтерпретуючи у руслі своєї схеми викладу матеріалу відомі факти, історик визнавав, що «з більшою обережністю й застереженнями, але все ж можемо, й повинні ми в недостачі користуватися зі вказівок і анальогій іньших слов’янських, не українських земель, що входили в склад давньої Руської держави — бо й тут роспросторювався той самий державний устрій, те ж право, та ж культура, хоч і на відмінній етнографічній або культурній основі, отже, з деякими модифікаціями» (Т. 3. — С. 193). Ця теза М. С. Грушевського має принциповий характер і вказує на спроби автора відтворити не лише етноспецифічне, але й показати спільне, що об’єднувало різні відгалуження східного слов’янства.

Ці та подібні зауваження вченого перекидали своєрідний місток до висвітлення більш конкретних питань суспільно-політичної структури руських земель XI — XIII ст.: форм князівських взаємовідносин, ролі і місця з’їздів, діяльності віча, ієрархії князівської адміністрації, а також організації судової влади, війська, фінансів тощо. Окремо автор розглядає широкий спектр релігійної ситуації — показує стосунки руських митрополитів з константинопольськими патріархами, дає характеристику визначним церковним діячам, реконструює їх відносини з князівською владою тощо.

У вченого не було будь-яких сумнівів щодо існування в суспільстві окремих соціальних груп населення з своїми інтересами, колом обов’язків, певним місцем в громадській ієрархії і т. п. Він пише, що «тогочасна руська суспільність поділялася на три категорії: людей княжих або дружину, людей церковних — духовенство і просто «людей» — в тіснім значінню слова, людей, що становили властиву суспільність, громаду. Окрім того розріжнялися люди свобідні, несвобідні й півсвобідні, а серед свобідних люди «ліпші», або більші, і люди менші, відріжнялися також люди міські — «гражани», і люди волосні, селяни. Отже, була, певне, навіть досить значна диференціація, але виключивши границю, що межувала людей свобідних від несвобідних, ся диференціація не визначалася різкими границями, й поодинокі групи не відділялися неперехідними границями. Були то властиво класи людності, що розріжнялися родом занять і економічним становищем, а не стани в властивім значінню слова; станові привілегії й правні ріжниці існують тільки в зародках» (Т. 3. — С. 301).

Не можуть не викликати справжньої зацікавленості сторінки про духовне життя часів Київської Русі — розповіді про розповсюдження шкіл і книжності, феномен літописання, розвиток архітектури і живопису. Читач знайде колоритні замальовки сімейного укладу того часу, становища жінки, детальні описи та аналіз правових актів, які діяли у Русі. У цьому контексті автор знову особливу увагу звертає на значення християнської релігії як фактора, що сприяв прилученню східних слов’ян до світового культурного процесу. «В культурній еволюції Русі сих століть, — писав М. С. Грушевський, — фактом найважнійшим і найзначнішим своїми впливами і перемінами, счиненими в сій еволюції, було християнство із зв’язаними з ним культурними моментами» (Т. 3. — С. 401).

Наступний (4) том видання присвячений комплексу питань, зв’язаних із інкорпорацією українських земель і їх становищем у складі Великого князівства Литовського, а після Люблінської унії 1569 р. — королівської Польщі. В інтерпретації М. С. Грушевського це не однотипні політичні явища. Коли в першому випадку автор «Історії України-Руси» вказує на практично добровільне входження частини руських земель до складу Литви (разом з тим поряд з терміном «прилучення», «збирання» на сторінках книги вживається поняття «окупація»), то акт 1569 р. (до речі, як і напередодні — захоплення Галичини) вчений кваліфікує виключно як загарбницький. Весь історичний матеріал М. С. Грушевський викладає під кутом зору взаємозв’язаних проблем: по-перше, впливу українських земель на Литовську державу, і, по-друге, ставлення правлячих кіл Литви до традиційних суспільних структур, що існували тоді в землях Південно-Західної Русі. Щодо першого аспекту цієї проблеми, то автор цілком справедливо вказує на значний вплив, що справила Україна на державний і суспільний устрій, право, релігійну ситуацію, побут, писемність і т. п. у Великому князівстві Литовському. Це дало М. С. Грушевському підстави говорити про «руський» характер Литовської держави.

Читач, очевидно, зверне увагу на той факт, що до оцінки другого аспекту питання М. С. Грушевський прагне підійти зважено, з великим науковим тактом. Майже до кінця XIV ст. литовські князі, керуючись принципом «ми старини не рушаєм, а новини не уводим», практично зберігали традиційні суспільно-політичні структури окремих українських земель. Симптомом нової лінії у політиці Литовської держави щодо України стало укладення Кревської унії 1385 р. «Так стався, — пише вчений, — перший розлом між елементами руським і литовським: ті були православні, сі стали католицькими, і разом з латинством і від культури руської стали відчужатися, а тісніше зближатися до культури польської» (Т. 4. — С. 181). М. С. Грушевський показує весь трагізм цієї політики як для етнічно литовських, так і руських провінцій держави. Запровадження католицького віросповідання, яке поступово ставало панівним, дало відповідний поштовх щодо зміни урядової політики в соціальній сфері. Православне населення крок за кроком втрачало свої позиції в економіці, політичному житті, культурі. На думку автора «Історії України-Руси», «така двоїстість, посередність політики литовських кругів, так само як і той етнографічно-культурний розлом в середині в. кн. Литовського, розуміється, мусили дуже сильно ослаблювати силу супротивлення проти польських окупаційних планів, і взагалі підтинали сили організму в. князівства, саму життєвість його» (Т. 4. — С. 184).

У загальну канву розповіді логічно вплітається ще одне питання, принциповість постановки якого не викликає жодного сумніву. Йдеться про проблеми спадкоємності давньоруських традицій у XIV — XV ст. М. С. Грушевський дотримувався тієї думки, що Велике князівство Литовське на паритетних засадах виступало таким же спадкоємцем політичних і культурних традицій Київської Русі, як і Велике князівство Московське. Він пише, що «се були два політичні тіла зовсім анальогічні» (Т. 4. — С. 98). Згодом до вирішення цієї проблеми поверталися також інші історики — представники різних шкіл і напрямів. В радянській історіографії утвердилася думка про Російську централізовану державу, як єдину спадкоємицю Київської держави ⁴¹.

⁴¹ Див.: Черепнин Л. В. Образование Русского централизованного государства в XIV — XV веках. — М., 1960; Пашуто В.Т. Образование Литовского государства. — М., 1959; Пашуто В. Т., Флоря Б. Н., Хорошкевич А. Л. Древнерусское наследие и исторические судьбы восточного славянства. — М., 1982.

Коли ж в такому разі у висвітленні М. С. Грушевського намітилась переорієнтація української суспільної думки на бік Москви? Вчений датує початок цього процесу досить впевнено — другою половиною XV ст. А «на переломі XV і XVI ст. істнованнє такого нахилу виступило вже зовсім ясно» (Т. 4. — С. 183). На підтвердження цієї тези історик наводить численні факти переходу руських князів «з отчинами» в межі Московської держави, розповідає про «прилучення» Сіверщини до Росії, описує хід повстання М. Глинського (1508) тощо. «Супроти нахилу до Польщі магнатів литовських, — пише М. С. Грушевський, — українські та білоруські князі й пани шукали опертя в Московській державі, близькій їм релігією, історичними традиціями (бо ж вона представляла себе спадкоємицею давньої Руської держави) й сильно розвиненим аристократичним устроєм...» (Т. 4. — С. 338).

Але логіка розвитку історичного процесу невблаганно штовхала Литву на шлях створення унітарної держави з Польщею. М. С. Грушевський дав блискучий аналіз причин цього явища — соціальних, політичних і т. п. Не меншою аналітичністю відзначається оцінка самого акту Люблінської унії 1569 p., що, з одного боку, започаткував існування нової держави — Речі Посполитої, з іншого, узаконив загарбання більшості українських земель Польським королівством. За словами вченого, «прославлений пізніше як акт любові, братерства, пожертвовання, в дійсності сей сойм (Люблінський. — Авт.) був ланцюгом насильств на чужих переконаннях, на чужих правах, довершених пресією державної власті й тяжких політичних обставин. Від початку він був засідкою на литовські стани, де в кожнім разі ultima ratio — королівська власть мала довершити то, чого не удалося б вимогти від Литви добровільно» (Т. 4. — С. 414 — 415). Характерно, що М. С. Грушевський далекий і від ідеалізації позицій противників унії. Він говорить про їх егоїзм, переслідування насамперед своїх класових корисливих інтересів і т. п.

Включення українських земель до складу нового державного організму означало, по суті, рубіжну віху на шляху їх історичного розвитку. Ця думка пронизує практично всі наступні розділи праці, присвячені як загальним проблемам суспільної еволюції, так і конкретним історичним питанням. Домінантною у цій частині праці М. С. Грушевського виступає думка про те, що в складі Речі Посполитої королівська влада «постаралася й звести до свого, польського взірця українське житє. Се процес ламання й нагинання під польський ранжир історично-вироблених форм українських в сфері суспільній, політичній, культурній. Процес закріпощення українського народу народності польській, не тільки в сфері культурній або політичній, але також і суспільній та економічній — повертання української людності в народність служебну, підданську, експльотовану» (Т. 4. — С. 4). Вчений виступає рішучим противником культуртрегерства польської шляхти на Україні, яке широко проповідували її ідеологи.

Наступні томи «Історії України-Руси» (Т. 5 — 6) у логічній послідовності продовжують виклад основних подій історичного минулого українського народу протягом XIV — XVII ст. Широкий часовий діапазон дав можливість М. С. Грушевському не лише ввести у науковий обіг величезну кількість нового фактичного матеріалу, а, що важливо, відтінити якісні грані в еволюційному розвитку України. Вчений переконливо довів, що, незважаючи на панування іноземних феодалів, давньоруські традиції зберігалися не лише в суспільно-політичному устрої українських земель, але й простежувались у соціально-становій структурі суспільства, церковній організації тощо (зрозуміло, що історик бачив і їх хронологічну інтенсивність — значно більшу за часів панування Великого князівства Литовського та істотне зниження після 1569 p.).

В конкретно-історичному плані автор праці відтворює насамперед характерні особливості господарського та юридично-правового статусу панівних станів, і найбільшої соціальної сили тогочасного суспільства — селянства. Читач відчує весь динамізм цього суперечливого процесу — з одного боку, утвердження на вищому щаблі ієрархічної драбини привілейованого шляхетського стану, що мав значні земельні володіння, які захищалися системою феодальних прав, з іншого, селян, які поступово обезземелювалися, втрачали тягло, обтяжувалися податками і навіть панщиною, обмежувалися переходами, а згодом були остаточно закріпачені. «Таким чином, — підсумовує свої роздуми М. С. Грушевський, — ...еволюція селянської верстви в Короні і в в. кн. Литовськім іще перед Люблінською унією, вже можна сказати — а в другій четвертині XVI в., під впливом анальогічних обставин, диктована інтересами тоіж самої шляхетської верстви, але й не без виразного, безпосереднього впливу польського права на землі в. князівства — сходиться більше менше на тім самім ограниченню прав селянина й пониженню його майже до рівня давнього невільництва. Селянин стратив всяку можливість розпоряжатися своєю особою й відданий в вічну, дідичну роботу панові. Вихід для нього й його дітей можливий тільки за згодою пана. Вдасть пана над ним повна і безконтрольна...» (Т. 5. — С. 175). М. С. Грушевський не спрощує історичний процес. Він, зокрема, відзначає регіональні модифікації у формах і методах експлуатації селян, тісно ув’язує їх з появою фільваркового господарства, з’ясовує категорії маєтків, де поширювались ті чи інші феодальні повинності тощо.

Не менш цікаві авторські спостереження над еволюцією інших станових груп населення тогочасного суспільства — міщанства і духовенства. Не з усіма висновками М. С. Грушевського можна погодитися (наприклад, з тезою про різко негативний характер магдебурзького права, яке запроваджувалося в українських містах), з окремих питань варто дискутувати, доповнювати або поглиблювати їх виклад. Але. основне інше — вчений реконструював яскраву картину соціально-економічного розвитку українських земель напередодні Визвольної війни 1648 — 1654 pp.: невпинне збільшення феодального землеволодіння, різке посилення експлуатації безпосередніх виробників, занепад міст, дискримінаційну політику польського уряду щодо ремісничого населення, заняття торгівлею і т. п.

Заміна давньоруських традицій на польські спостерігалась також в суспільно-політичному устрої України. М. С. Грушевський не обмежується лише загальними зауваженнями, а прагне показати цей процес у динаміці. Він висвітлює заходи польської адміністрації у напрямі ліквідації традиційних установ, що існували тоді на українських землях, та поступового впровадження державно-правових інституцій Речі Посполитої, аналізує структурну організацію нових органів влади і показує їх перші практичні кроки.

Проте, на думку вченого, на найпильнішу увагу заслуговує дослідження релігійних відносин, які «стають тим фокусом, в якім збираються політичні, національні, а навіть і суспільні змагання українсько-руської народності, і церковними гаслами покриваються потім змагання і течії в основі річи зовсім далекі від чисто церковних інтересів» (Т. 5. — С. 385). Цієї принципової тези М. С. Грушевський дотримується послідовно. Він далекий від того, щоб механічно відтворити лише фактичну сторону цього процесу (а зібраний і введений у науковий обіг матеріал справді величезний). Йшлося про те, що, як правило, за церковними, а часто і догматичними суперечками приховувались прагнення різних політичних сил, основний зміст яких полягав у формулі — бути чи не бути українському народові як окремій етнічній спільності. Укладена на Брестському соборі 1596 р. церковна унія до краю загострила релігійні суперечності. Вони виплеснулися на сторінки полемічних творів, на трибуну польського сейму, проникали в середовище парафіяльного духовенства та міщанства. «З насіння церковної незгоди, засіяного між Руссю, — пише вчений, — збирали овочі польонізм, католицтво і святкували свої тріумфи над Руссю, що падала все глибше і глибше. Український елемент відтіснявся все далі на далекі пляни політичного і суспільного життя» (Т. 8. — С. 15).

М. С. Грушевський висунув і всебічно обгрунтував тезу про всестановий, національний характер боротьби за збереження православного віросповідання. З релігією тоді ототожнювалася етнічна належність народу, релігійний фактор відігравав величезну роль у формуванні національних почуттів, під його прапорами вели боротьбу західноукраїнське боярство, львівські міщани, пізніше селяни і козаки — учасники визвольних повстань. «Прапором релігійним заступається прапор національний, і під окликами інтересів релігії ведеться боротьба задля інтересів національних, політичних, з мотивів клясових і економічних» (Т. 6. — С. 301).

Релігія і культурно-національний процес, іноземне панування і духовний розвиток українського народу — коло проблем, які розглядає автор на наступних сторінках праці. На основі конкретних фактів вчений прагне відтінити нові тенденції, які з’явилися у розвитку шкільної освіти, побуту, літературного процесу і пісенної творчості, архітектури і живопису. В умовах наступу католицизму та уніатства поступове витіснення та нівелювання етнічних рис трималося виключно на силі польсько-шляхетської держави, оскільки «в сфері ж культурній Польща зіставалася задвірком, Hinterland-ом Західної Європи не тільки без всякої тіни самостійності, але і без скільки-небудь живійшого культурного руху в сій сфері» (Т. 6. — С. 412).

Ознаки деякого пожвавлення інтелектуального життя у Речі Посполитій М. С. Грушевський пов’язує лише з проникненням ідей Реформації та гуманізму. На українських землях це проявлялося у позитивних впливах (щоправда, вчений застерігав від неприпустимості їх перебільшення) на розвиток письменства, перекладацької та друкарської справи і т. п. В шкільній освіті нові явища найбільш яскраво спостерігались в діяльності Острозької школи, яка, на думку М. С. Грушевського, перекреслила погляди ідеологів католицизму, «мовби при православній вірі, при слов’яно-руській традиції неможлива ніяка організована школа, ніяка освіта, ніяка наука» (Т. 6. — С. 487). Про високий інтелектуальний потенціал представників української науки та культури свідчила також культурно-просвітницька діяльність Острозького гуртка, всебічно описана автором книги.

Проте «острозький епізод» залишався справді лише епізодом у величезному дефіциті духовних потреб тогочасного суспільства, у боротьбі широких соціальних верств України проти наступу католицизму та уніатства. Українське магнатство, яке втрачало зв’язки з своїм етнічним корінням, було неспроможне організувати та повести за собою інші верстви населення. В цих умовах на арену політичної та національно-визвольної боротьби виходить так званий третій стан. Вчений вважає, що саме міщани виступили тією суспільною силою, яка дала новий імпульс розвитку громадського життя на Україні. Він пояснює це об’єктивними причинами — обставинами міського життя, більшою згуртованістю, звичкою до організації, вищим порівняно з іншими категоріями населення освітнім рівнем. «І коли релігійні справи, — пише він, — дали те спільне конкретне гасло, икого бракувало до тепер до широкої організації ріжних українських груп, ріжних міст і територій, — ми бачимо, що якраз міщанство виявляє найбільше рухливості, енергії, організаційного руху; що то воно творить ті основні кадри національної (релігійної назверх) боротьби, коло котрих групується шляхта і духовенство» (Т. 6. — С. 260).

У цьому зв’язку М. С. Грушевський розглядає проблему створення братств — церковно-релігійних та громадських організацій українських міщан. Вчений високо оцінює їх вклад у розвиток культури й освіти та боротьбу проти національно-релігійної дискримінації з боку польсько-шляхетських органів влади. Разом з тим він не міг не відзначити іншого факту — обмеженості завдань та консервативності методів, за допомогою яких братства прагнули досягти поставлених цілей.

Одним із фундаментальних питань, яке поставив і розв’язав М. С. Грушевський на сторінках «Історії України-Руси», було питання виникнення та розвитку українського козацтва, його місця в історії українського народу. Не можна сказати, що вчений розпочав дослідження цієї проблеми на порожньому місці. У нього були такі видатні попередники і сучасники, як В. Б. Антонович, П. О. Куліш, М. І. Костомаров, І. М. Каманін, Д. І. Яворницький та інші вчені, що зробили значний внесок у вивчення цього явища в історії України. Однак М. С. Грушевський, віддаючи належне своїм колегам по перу (ця частина праці містить широку історіографію питання), знову повернувся до його дослідження. Він не пішов второваним шляхом, а знайшов своє бачення проблеми. Для цього вчений не лише зібрав, систематизував і послідовно виклав факти, а ввів у науковий обіг новий матеріал або дав оригінальне тлумачення відомих документів.

Яка ж авторська концепція виникнення та генезису цього суспільного явища? Відповідь М. С. Грушевського на це питання далеко не однозначна. Насамперед він прагне з’ясувати роль внутрішніх та зовнішніх факторів, які обумовили появу козацтва (до перших вчений відносить посилення феодального гніту, який виштовхував з суспільного середовища різні верстви населення, передусім селян, до других — загрозу спустошливих вторгнень на українські землі з боку кочових народів — татар). М. С. Грушевський дотримується тієї думки, що козацтво — це продукт всього попереднього соціального та економічного розвитку українського народу. Своєрідним прототипом козацтва вчений в першу чергу вважає кочове населення степових районів періоду Київської Русі. По-друге, він дотримується «уходницької» теорії виникнення козацького населення, не заперечуючи однак ролі втеч селянських мас як соціального фактора, що сприяв зростанню чисельності козацтва (водночас М. С. Грушевський справедливо вважає, що в цьому процесі брали участь й інші категорії населення — бояри, міщани, дрібна шляхта). По-третє, за його спостереженнями козацтво пройшло тривалий еволюційний шлях у своїй історії. Виникнувши як явище побутове, воно поступово набувало нової якості, перетворюючись в окремий стан зі своїми правами та привілеями (вчений датує верхню межу цього процесу рубежем XVI — XVII ст.). Чим же притягувало багатотисячні пригноблені селянські маси України козацтво? Відповідь на це питання в інтерпретації М.С. Грушевського гранично лапідарна — особливий імунітет. «...Звільнення їх від всакої іньшої, звичайної юрисдикції, — пише він, — і підданнє під виключну вдасть і юрисдикцію їх шефа було вихідною точкою для ідеї козацького імунітету, ідеї повного визволення козаччини від яких-небудь даней, повинностей, тягарів, від всяких обмежень домініяльною властю та загалом від усякої власти крім своєї козацької» (Т. 7. — С. 264).

В оцінці вченого місце і значення козацтва визначалися насамперед його репрезентативною роллю в історії українського народу та внутрішніми потенційними можливостями. Не випадково на сторінках праці читач неодноразово зустріне такі оціночні характеристики козацтва як явища, «що покривало... інші суспільні прошарки», мало «всенародне значення», було «носієм і виразником національних устремлінь українського народу», «речником національних змагань української народності» і т. п. Принципово, на нашу думку, є авторська теза про конструктивну роль козацтва в різних сферах історичного розвитку України, яке всупереч політиці Речі Посполитої колонізувало і освоювало територію «дикого поля», захищало рідну землю від вторгнень татарських орд і нарешті стало тим грунтом, з якого «наростала соціальна опозиція українських мас і національна енергія українського елемента, що спасала від розкладу і загибелі українське житє» (Т. 7. — С. 271).

Кожна авторська думка підтверджена великим фактичним матеріалом. На сотнях сторінок праці М. С. Грушевський реконструює соціально-економічні передумови виникнення козацтва, відтворює основні риси козацької організації, побут і звичаї козаків, їх характер та уподобання. У цьому плані вчений окремо розглядає питання про виникнення та розвиток Запорозької Січі. Він оцінює створення цієї політичної та військової організації українського козацтва як виразну якісну грань на його еволюційному шляху. По-перше, це істотно розширило політичний світогляд всього козацтва; по-друге, вивело його на терен міжнародного життя; по-третє, Запорожжя стало «огнищем козацької сили, солідарності, організованості. Відси йшла екстенсивна й організаційна енергія козаччини «на волость» (Т. 7. — С. 141).

Під цим кутом зору М. С. Грушевський відтворив яскраву, масштабну картину визвольної боротьби українського народу проти панування шляхетської Польщі (як правило він її описує через призму дій козацьких загонів). Динамічно, наприклад, показано розвиток повстань кінця XVI ст. під керівництвом К. Косинського та С. Наливайка, детально висвітлено народні рухи 20 — 30-х pp. XVII ст. та ін. Ці розділи 7-го та 8-го томів видання привертають увагу не лише величезним фактичним матеріалом, колоритним описом подій та характеристиками конкретних історичних діячів, насамперед, запорозьких гетьманів, але й своєрідними оцінками тих чи інших явищ історичного процесу. Окремі з них носять дискусійний (наприклад, про хаотичність рухів кінця XVI ст.) або занадто категоричний характер (теза про те, що нові елементи в діях козаків з’явилися лише після відновлення у 1620 р. православної ієрархії), а деякі цілком справедливі зауваження («в ряди козацтва увійшов елемент зовсім новий — господарський, землеробський») залишились без достатньої аргументації. Проте всі вони несуть на собі карб глибокої оригінальності думок автора. Слід зазначити, що, вказуючи на появу широких політичних планів в середовищі козацтва (цей висновок М. С. Грушевський підтверджує фактами громадської діяльності П. Сагайдачного, підтримки кошем Війська Запорозького Київського братства та православної церкви і т. п.), вчений далекий від ідеалізації суспільно-політичного обличчя Запорозької Січі. У цьому зв’язку читачі знайдуть, безперечно, матеріали про існування компромісних настроїв в середовищі козацької верхівки, помітних суперечностей між реєстровцями й так званими випищиками тощо. Історик звернув увагу і на той факт, що на окремих етапах розвитку визвольного руху загальнонаціональна справа боротьби за «грецьку віру» відсувалась на другий план і станові інтереси козацтва ставали превалюючими.

Серед ряду фундаментальних проблем, порушених і розроблених М. С. Грушевським на сторінках «Історії України-Руси», особливе місце належить питанню про Визвольну війну українського народу 1648 — 1654 pp. (вчений дотримувався інших термінологічних принципів — він називає ці події «Хмельниччиною»). Авторська концепція цього складного явища викладена в ч. 3. т. 8-го й у двох частинах 9-го тому, що становить майже 2,5 тис. сторінок друкованого тексту. Проте історик добре розумів, що до кінця розв’язати це багатогранне питання він не зможе (власне, таке завдання і не ставилось). Ось чому, повернувшись після тривалого часу до цієї проблеми (читач помітить, що ч. 3, т. 8-й і ч. 1, т. 9-й відділяє шестирічна перерва), М. С. Грушевський вважав за потрібне, крім загальнометодологічних міркувань (до речі, досить симптоматичних, коли врахувати його наукову діяльність вже в Радянській Україні) , викласти свої погляди на перспективи досліджень проблеми Визвольної війни. Серед них він виділяє необхідність розробки дипломатичної історії цих подій; відображення їх у фольклорній спадщині; підготовки серії політичних портретів діячів доби Хмельниччини; висвітлення історії державних установ та нових соціально-політичних інституцій, які виникли в ході війни. На жаль, ця програма вивчення подій 1648 — 1654 pp. на Україні практично залишилася не реалізованою (за винятком хіба що ряду праць І. П. Крип’якевича).

Сюжет про Визвольну війну займає в книжці, по суті, самостійне місце (зрозуміло, що у випадку необхідності автор робить необхідні екскурси у минуле). Вчений аналізує комплекс причин, які обумовили цей могутній народний вибух (М. С. Грушевський називає Хмельниччину також «народною війною»), показує джерела формування та соціальний склад повстанського табору, описує військові битви, прагне оцінити найважливіші переговори різних політичних сил та зміст укладених відповідних договорів та угод тощо. Характерною особливістю цієї частини праці є широке цитування автором документів (часто у книзі вони мають цілком самостійне значення), підтвердження тих чи інших думок численними фактами.

М. С. Грушевський не применшує визначного місця подій 1648 — 1654 pp. в історії України — він вказує на визвольний характер війни, особливо підкреслює глибоку соціальну результативність, реконструює процес творення етнічної державності і т. п. Читач, звичайно, зверне увагу на авторську інтерпретацію двох вузлових питань цих подій — оцінку російсько-українських взаємовідносин середини XVII ст. і характеристику особи та планів гетьмана Б. Хмельницького.

Щодо першого аспекту цього питання, то слід зазначити, що М. С. Грушевський не заперечував широких об’єднавчих тенденцій, які існували серед різних верств українського суспільства протягом багатьох століть. Це проявлялося в орієнтації православного духовенства на Москву, в організації козацьких посольств до царя, численних спільних морських походів запорожців і донців на турецькі фортеці тощо (щоправда, автор не ідеалізує ці відносини — він говорить, наприклад, про участь запорожців в російсько-польських війнах на стороні шляхетських військ і т. п.). По висхідній лінії розвивалися російсько-українські зв’язки і в 1648 — 1654 pp. У праці читач знайде значну кількість фактів, які підтверджують цю думку. Проте в своїх оцінках та інтерпретації документального матеріалу М. С. Грушевський не завжди був послідовним. Наприклад, навряд чи доцільно ставити на одну історичну площину як рівноцінні для Б. Хмельницького політичні сили царську Росію та султанську Туреччину, Кримське ханство або Молдавське князівство. Звичайно, типологія державних структур, зовнішні аспекти їх політики в середині XVII ст. багато в чому були подібні. Проте принципова різниця полягла в іншому — етнічних, мовних та релігійних факторах, глибокій історичній традиції, яка об’єднувала український та російський народи.

В оцінках вченим Переяславського договору і так званих Березневих статей 1654 р. читач знайде також чимало суперечливого. Визнаючи добровільність цього акту, М. С. Грушевський одночасно кваліфікує його юридично-правовий аспект то як протекторат, то як тимчасову угоду, то як військовий («мілітарний») союз.

Щодо наступного етапу взаємовідносин Б. Хмельницького з російським царем (1654 — 1657), то на відміну від своїх попередніх праць (зокрема, «Ілюстрованої історії України»), на сторінках «Історії України-Руси» М. С. Грушевський подає дещо інші оціночні характеристики. Описуючи динаміку та напрями їх розвитку, вчений в основному звертає увагу на суперечності, що виникали між обома сторонами, показує самодержавну політику царизму щодо України. Особливо велике обурення козацької старшини, на думку М. С. Грушевського, викликали контакти представників царської Росії з польськими дипломатами та їх сепаратні переговори про перемир’я. Проте ні в 1655, ні в 1657 pp. гетьман та його найближче оточення не виношували планів остаточного розриву з Москвою. Ця принципова теза міститься на багатьох сторінках праці (Т. 9. — С. 1252, 1255, 1498).

В характеристиці постаті, поглядів та планів Б. Хмельницького вчений прагнув до широких наукових висновків і глибоких історичних аналогій. В узагальненому вигляді вони викладені на сторінках розділу VIII другої частини т. 9-го. Автор застерігає, що в процесі поглибленого вивчення документального матеріалу він змушений був відмовитися від деяких своїх попередніх поглядів, окремі з них переглянути або доповнити. М. С. Грушевський дискутує також з рядом вчених в особі представників української, російської і польської історіографії (В. Б. Антонович, М. І. Костомаров, П. О. Куліш, Г. Ф. Карпов, Ф. Равіта-Гавронський, Л. Кубаля, П. М. Буцінський, В. Липинський та ін.), показує сильні та слабкі сторони їх праць. На сторінках розділу читач знайде якнайширшу гаму оцінок діяльності гетьмана, від піднесених і цілком справедливих, до упереджених і далеко не схвальних. З окремими можна погодитися, інші — не приймати або заперечувати. Важливіше інше — це була видатна постать в українській історії, діяльність якої відбивала як загальнонародні, так і вузькостанові інтереси, яка зробила справжній прорив у формуванні соціальної політики, об’єднала в один повстанський табір найрізноманітніші суспільні сили, організувала та спрямувала їх на повалення влади польської шляхти на Україні, стояла біля джерел створення Української держави.

З висоти XX століття можна бачити непослідовність і навіть половинчастість дій гетьмана, відзначати нелогічність окремих його вчинків, говорити про відсутність деяких ціннісних орієнтирів і т. п. Але всі оцінки потрібно узгоджувати з контекстом тогочасної доби — неоднозначної і суперечливої, де переплітались старі порядки і нові явища, де все ще панував середньовічний світогляд, але з’явились суспільні установки, характерні для XVII ст. В оточенні ворожих сил гетьману доводилось маневрувати, йти на компроміси, часто відмовлялись від своїх планів і задумів. Але генеральної лінії свого життя, глибокий філософський сенс якої полягав у звільненні рідної землі від ненависного іноземного гніту, Б. Хмельницький дотримувався до останнього подиху.

Десятий (і останній) том праці присвячений історії українських земель у 1657 — 1658 pp. Це був надзвичайно складний, спресований у величезну кількість різних за своїм характером та змістом подій час, коли руйнувалися старі суспільні уявлення та виростали нові соціальні сили, укладалися неоднозначні державні угоди, та на політичному горизонті з’явилася ціла низка історичних осіб, які в роки Визвольної війни затуляла могутня постать великого гетьмана. М. С. Грушевський на сторінках цього тому у висвітленні частини питань намітив лише наукові орієнтири (наприклад, надзвичайно цікаві його спостереження над процесом поляризації соціальних інтересів селянства і рядового козацтва та старшинської верхівки), інші розглянув більш глибоко і детально. Щодо останніх, то тут можна виділити дві групи проблем: по-перше, ті, що характеризують зміни у внутрішній ситуації на Україні, пов’язані із захопленням гетьманської булави колишнім генеральним писарем І. Виговським, і, по-друге, ті, які висвітлюють переорієнтацію нового гетьмана та його найближчого оточення у сфері міжнародній. Якнайтісніше пов’язані між собою, вони дають цілісну картину двох років життя України після смерті Б. Хмельницького. Читач знайде цікаві характеристики та оцінки найважливіших подій того часу — повстання під керівництвом полтавського полковника М. Пушкаря та кошового отамана Я. Барабаша, обставин укладення шведсько-української угоди та відновлення кримсько-українського союзу. Відтворено перші кроки царизму на шляху ліквідації автономного устрою України, показано дипломатичну гру обох сторін, поступове наростання напруженості між гетьманською адміністрацією і царським урядом, яка вилилась у відкритий конфлікт і спробу ревізії рішень Переяславської ради 1654 р. Безперечно, в центрі авторської розповіді — висвітлення комплексу питань, пов’язаних з укладенням Гадяцької угоди 1658 р. між І. Виговським і польським королем. М. С. Грушевський прагне об’єктивно розібратися у причинах, які обумовили цей крок гетьмана та осіб із його оточення, аналізує зміст самої угоди, намагається передбачити безпосередні і більш віддалені наслідки для України в разі її реалізації. Принциповим і справедливим видається авторське твердження про те, що «Гадяцька унія — унія шляхетська, яка має забезпечити політичні впливи української шляхти, більше того — відреставрувати економічне і політичне посідання марних недобитків цієї соціальної верстви, вернути те, чим вона колись була або бажала бути» (Т. 10. — С. 372). Вчений оцінює угоду також як «цілком нежиттєздатну», а «ті, що тримались і проводили її, цією дорогою мостили собі стежки до повороту до коронних провінцій, — а не до нового державного українського будівництва... Мостив цю стежку Тетеря, мостив і Виговський, мостило багато інших» (Т. 10. — С. 375).

Зрозуміло, що коло наукових питань, порушених у багатотомній «Історії України-Руси», не вичерпується лише розглянутими на сторінках цієї вступної статті. Воно значно ширше і різноманітніше. Окремі з них М. С. Грушевський висвітлював лише у постановочному плані (наприклад, про етнічну та суспільну свідомість різних верств українського народу), інші розробив більш глибоко і різнобічно. Науковою заслугою вченого було й те, що в процесі підготовки своєї подвижницької праці він залучив величезну кількість нового документального матеріалу, почерпнутого із вітчизняних архівів та архівосховищ зарубіжних країн. Ці документи не втратили свого значення понині і становлять надійну джерельну базу для створення наукових праць сучасними істориками.

Ще одна важлива особливість праці М. С. Грушевського — свої висновки та наукові спостереження вчений ніколи не вважав істиною в останній інстанції. Тому не випадково цілий ряд томів «Історії України-Руси» містить додатки у вигляді «Приміток», де автор прагне показати свою творчу лабораторію, вміщує якнайширшу бібліографію, дає критичний аналіз спеціальної літератури, присвяченої різноманітним питанням вітчизняної історії. Для вченого це був один із важливих засобів визначення надійних орієнтирів щодо поглибленого вивчення окремих проблем історичного процесу на Україні.

Неупереджений аналіз тексту свідчить про те, що незалежно від часу, коли писався той чи інший том праці, і своєї політичної орієнтації, вчений прагнув до максимальної об’єктивності і дотримання принципів історизму у висвітленні історичного процесу (це не виключало й окремих суб’єктивних нашарувань й оцінок, застосування не завжди вдалих термінів та понятійного апарату).

Зрозуміло, що характеристика наукової концепції М. С. Грушевського не вичерпується лише фундаментальною працею «Історія України-Руси». Свої погляди на наступний період української історії (60-ті pp. XVII — початок XX ст.) він виклав на сторінках таких широковідомих популярних праць як, «Очерк истории украинского народа», «Ілюстрована історія України», у багатьох наукових статтях та публіцистичних працях. Звичайно, вони далеко не рівноцінні за своїм науковим змістом та ідейним спрямуванням. Окремі з них писались у запалі полеміки або на вимогу дня, інші відзначалися більш зваженим та об’єктивним підходом до висвітлення історичного минулого українського народу.

В окремих місцях ці праці вченого містять суперечливі судження, іноді одні факти надто гіперболізовані, про інші мовиться побіжно або не згадується зовсім. На недоліки і прорахунки автора вказували вже його сучасники. І. Я. Франко, наприклад, поряд з високою оцінкою наукової творчості М. С. Грушевського писав, що історик «кладе головну вагу на аналізування історичних явищ, але не має дару групування історичних фактів; от тим-то при всій глибокій обдуманності його плану важні історичні події, а ще більше визначні історичні діячі тонуть у масі подробиць та розумувань. Звертаючи більшу увагу на відносини, ніж на живі особи, автор мусить скрізь заповняти прогалини історичних відомостей своїми розумуваннями та комбінаціями, іноді не зовсім щасливими». Але зазначаючи ці та інші вади у працях М. С. Грушевського, Іван Франко знову ж таки справедливо наголошував, що «колосальна праця, яку рік за роком викладає проф. Грушевський перед українську публіку, варта того, щоб приймати її з належною увагою, тим більше, що вона побудована на таких міцних і широких основах, яким не страшна ніяка критика. Що в такій колосальній будівлі тут і там являються і ще являться деякі хиби та недогляди, — се річ неминуча у всякім людськім ділі» ⁴². Можна з певністю заявити, що ці слова, сказані І. Я. Франком у 1911 p., і нині можуть бути вірним орієнтиром в оцінці всієї величезної наукової спадщини вченого.

Фундаментальні праці М. С. Грушевського з історії України були на рівні світової історіографії. Незважаючи на дискусійність або застарілість окремих оцінок історичних подій, наукова спадщина М. С. Грушевського (насамперед «Історія України-Руси») має непересічне значення. До неї звертались і звертатимуться численні вітчизняні та зарубіжні дослідники. Праці історика спонукають до справжньої творчої роботи і нових наукових пошуків. Про широке визнання творчості М. С. Грушевсьхого свідчить, зокрема, його величезне за обсягом листування з багатьма діячами науки і культури.

⁴² Франко І. Я. Причинки до історії України-Руси: Зібр. творів: В 50 т. — К., 1986. — Т. 47. — С. 453 — 454, 455.

Праці М. С. Грушевського мали також велике політичне і громадське значення. В умовах національного гноблення і переслідування української культури з боку царського самодержавства, австрійської монархії, панівних класів Польщі вихід у світ історичних творів М. С. Грушевського справив значний вплив на активізацію національно-визвольного руху на українських землях, розчленованих державними кордонами. Вчений переконливо показав, що український народ пройшов довгий, складний і самобутній історичний шлях, вистраждав право на свою мову, етнічну культуру, власну державність. Вся творча спадщина вченого і нині вражає не лише глибиною наукового висвітлення історичного процесу, а й надзвичайною актуальністю її повчального змісту для сьогодення.

В. А. СМОЛІЙ, П. С. СОХАНЬ

Попередня     ТОМ I     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. — К., 1991. — Т. I. — С. VIII-XXXIX.]