Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VII. Розділ V. Стор. 5.]

Попередня     ТОМ VII     Розділ V     Наступна





ЗРІСТ СХІДНО-УКРАЇНСЬКОЇ КОЛЬОНЇЗАЦІЇ І ЗРІСТ КОЗАЧИНИ, СФОРМОВАННЄ КОЗАЦЬКОЇ ВЕРСТВИ Й СОЦІАЛЬНО-ПОЛЇТИЧНЕ ЗНАЧІННЄ КОЗАЦТВА: ОЦЇНКА СОЦІАЛЬНОГО ЗНАЧІННЯ КОЗАЧИНИ В ШЛЯХЕТСЬКИХ КРУГАХ; ПРИКРОСТИ ШЛЯХТЇ ВІД КОЗАЧИНИ, СТАЦІЯ, ПРИСТАВСТВА, ЛЕЖІ, „НЕПОСЛУШНІСТЬ” ЛЮДНОСТИ, СТАТИСТИКА „НЕПОСЛУШНИХ”, ЗАХОДИ ШЛЯХТИ ПРОТИВ НЕПОСЛУШНОСТИ, УХВАЛИ СОЙМОВІ 1601-1609 РР., ВИКЛЮЧЕННЄ КОЗАЦЬКОГО ІМУНЇТЕТУ З МАЄТНОСТЕЙ ПАНСЬКИХ І ДУХОВНИХ, СПОРИ З СЬОГО ПРИВОДУ НА КОМІСІЯХ.



Проникливі полїтики і публицисти річипосполитої оцїнили се принціпіальне значіннє козацтва досить скоро. В універсалї своїм до київської шляхти, побуджуючи її до участи в поході на козаків, підчас комісії 1617 р., Жолкєвский дав докладний вираз поглядови на козачину як на соціальний фактор, представника інтересів хлопства, глубоко ворожого шляхетському режіму і грізного для нього. „Та своєволя їх — писав він про козаків — долягає вам; ви що мешкаєте тут, особливо відчуваєте се, а з часом сей огонь може і в дальних сторонах вчинити щось небезпечне і прикре для річипосполитої; бо се хлопство, неприязне з природи своєї народу шляхетському, може поважити ся і на дещо иньше й гірше, коли його занедбати” 1).

Отже козачина страшна тут не своїми спустошеннями, а як уоружене хлопство, його воєнна репрезентація; принціпіально ворожа шляхтї, вона грозить їй соціальним переворотом. А кілька лїт пізнїйше (на соймі 1623 р.) оден з українських маґнатів, кн. Юрий Збаразький, малюючи той страх, в який вганяє козацтво державу й шляхетську суспільність, поруч затасканого мотиву турецької небезпеки через козаків звертає увагу на „власний домашнїй страх і неволю, яку терпимо від своїх же хлопів, — що скоро вибухне ся буря з причин релїґійних і великої надутости сих людей” 2). В сих досить неясних виразах не тяжко уловити гадку оратора: страх перед козачиною, як речником українських мас в сфері соціальній і релїґійній, то значить національній в тодїшнїм розумінню, — і небезпекою, яку готовить поставленнє національної справи сим уоруженим „хлопством”. Два роки пізнїйше, накликаючи правительство до великої уваги для козачини, бо вона грозить хлопською війною 3), князь докладнїйше виясняє підстави козацької „арроґанції” (надутости) — національно-релїґійне і соціальне спочутє до козаків всїх кругів, які чують утиск релїґійно-національний і тягар панского права. „Сила козацька так сильна не тільки самою чисельністю тих розбійників, є ще дві річи по над те: великий авторитет їх злодійств і явна або скрита прихильність до них трохи не всеї Київської землї й Білоруси. Міста королївські і приватні, доми шляхетські, одні явно, иньші потайки, через страх, пріяють їм і бажають всякого успіху, і великими приятелями своїми вважають в утиску своїм.” „Всї ті руські краї, каже він далї, що по части вважають себе пригнетеними панською властю, по части нарікають на ту унїю по своїй дурнотї — без сумнїву рушили ся б (з козацьким повстаннєм) і шукали б пімсти разом з ними” 4).

Та сї далекосяглі, принціпіальні переміни в становищі козачини шляхетському загалови могли виясняти ся поволї, — далеко скорше місцева українська шляхта побачила з трівогою на цїлім рядї конкретних явищ, як зріст козачини підриває її економічні інтереси в цїлім рядї пунктів.

Найбільш драстичною, різкою була козацька „стація”. Для своїх воєнних контінґентів, за прикладом коронного війська, вона вимагає кватир і виживлення від державцїв королївщин, а також дїдичів українських — „приставств” і „леж”, як їх називали. Не дістаючи платнї від правительства, козацьке військо вважало за оправданє надолужувати се, як і польські жовнїри, таким кватированнєм та поборами — в першій лїнїї з королївщин, а далї — і з приватних маєтностей, і з зростом воєнних козацьких контінґентів сї домагання козацькі упадають все тяжшим тягарем на українську шляхту і її господарство. В цитованім уже листї кн. Збаразького до короля 1583 р. бачили ми здержливі, але дуже сердечні жалї українського маґната на сї козацькі приставства і їх претенсії з приводу „служби річи посполитій”. „Не инакше кажуть як тільки, що служили річипосполитій і беруть собі приставства по давньому... Давнїйше я жалїв ся на Янчу, що собі силоміць позабирав приставетва і наробив немало шкоди — тепер приїзжають і кажуть, що мають приставства у мене й наказують уряднику (панському), щоб давав їм поживу; називають навіть післанця (мб. королївського чи гетьманського), за відомостю котрого визначають ся їм приставства. Ледво можна упросити, щоб силоміць не брали, а далї тільки Біг зна що буде. Я певний того, що вони ходили (в похід на Турків) без наказу (королївського) і не вважаю (оправданим), щоб їм мали давати ся приставства” 5), Таким чином в панських кругах, так само і в правительственних признавало ся, що козаки мають права на „приставства,” коли вони в службі річипосполитій. Бачили ми, що й ординація 1591 р. 6) признала за ними се право, і щоб позбути ся їх леж і приставств, постановила, що козаки будуть стояти по за волостю, на Низу, і туди будуть їм посилати ся припаси старостами й державцями королївщин. З того виводу козаків на Низ, тим меньше з вивозу їм припасів туди, не вийшло нїчого, і сей принціп виживлення козаків на волости зістався далї. А хоч сей обовязок виживлення козаків, а значить і право приставств, признавали ся тільки за королївщинами, як видко з наведеної постанови ординації, аде в дїйсности без сумнїву козаки розтягали сю практику й на маєтности приватні. Так само з другого боку, хоч се право признавалося тільки за тими козаками, які були в службі річиполитій і тодї як вони сю службу сповняли, але претендували і користали з нього всї козаки. Тому що правительство звичайно не вміло зробити докладної границї між козацтвом служебним і своєвільним, а козацтво, як ми бачили, все і всюди вважало, що воно не инакше як служить річипосполитій, то вся козачина, як тільки чула себе в силї, — домагала ся приставств в українських волостях. Бачили ми, як Наливайко, жертвуючи свої услуги коронному гетьману, заразом просить йому вказати, де б його козаки żywnosczy do czasu słusnego dosięgac miali 7), а й не діставши від гетьмана інструкцій в справі ириставств, і взагалї не прийнятий ним в свою службу, він чи то разом з Низовцями, чи осібно розкватировуєть ся без церемонїї в українських волостях, і жадає приставки всяких припасів, „стацій і помірного” від державцїв і дїдичів, а навіть відомостей про доходи королївщин — очевидно для визначення якихось контрібуцій 8). І у провідників властивої низової козачини се вічна, постійна нота у їх зносинах з воєнними й адмінїстраційними властями — вічне жаданнє, в більше або меньше делїкатних формах „не забороняти козакам хлїба соли в тутешнїх краях” 9). Коли слабла рука польської власти на Українї, коли розходили ся крайнї, найменьше дісцїплїновані елєменти козачини, се скромне уживаннє „хлїба й соли” переходило в таке безпардонне наїздництво й грабованнє, яке позволяли собі не тільки Наливайківцї, а й Низовцї Лободи в тім часї, коли він так любезно просив не забороняти козакам хлїба-соли 10). Але і в своїй найбільш льояльній формі се приставство докучало українській шляхтї, бючи її по кешенї, й крім того — через сї розкватаровання козаки ширили козачий фермент між українською людністю, помагали процесови її козачення.

Се козаченнє української людности підтинало в самім коренї господарські пляни шляхти на Українї. Маса людности, місцями — переважна маса її умикала ся з під рук шляхти: хапала ся ідеї козацького імунїтету, піддавала ся під козацький присуд і як козаки — відмовляла всяких даней і повинностей, всякої послушности своїй зверхности — в містах маґістратам і войтам, в королївщинах — старостам і державцям, в приватних маєтностях — дїдичам. Перехід мас людности в ряди козачини стає вічною піснею в першій чверти XVII віка. „Пішли до них неоселі (golotowie), пішли засудженцї, пішли втїкачі, повтїкали, покинувши поля, повтїкала челядь, зарвавши у панів — так що мало хто і до плуга має людей на Поділю”, каже королївська пропозиція на сойм 1615 р. 11) „Назбирало ся того гультяйства так, що трудно мати хлопа або наємника: до тої наволочи на своєволю плине все що тільки живе” 12), завважає два роки пізнїйше Жолкєвский. Сучасний публїцист виливає старі жалї на урядників по королївщинах, що не ставлять нїяких перешкод в виходї підданих на козацтво: „така їх загальна поголоска, що давши підстаростї червоний золотий, вільно йти на козацтво, а коли лотр-козак вернеть ся з розбою, дїлить ся з підстаростою тою здобичою, що награбили у убогих людей” 13). А поруч з ними величезні маси людности виходять з „звичайної юрисдикції” під власть козацьку. Люстрації королївщин 1616 р. дають незвичайно інтересні цифрові ілюстрації сього процесу, що роспочавши ся з кінцем XVI в. йде потім все далї.

При старостві Білоцерківськім читаємо: при ревізії заступник державця кн. Ян. Острозького заявив, що „староство се, як і иньші всї староства Київського воєводства, спустошене вічними нападами татарськими, своєвільними людьми-козаками, що силоміць позаберали й присвоїли собі багато старостинських пожитків, а також і жовнїрами своєвільними з московської війни й иньшими, — так що староста має сам ледве четверту частину доходів” (значить кварти нема з чого платити). В містї Білій Церкві „міщанських домів послушних 300”, які не дають нїяких податків, тільки відбувають військову службу, а „козацьких домів, що не хочуть бути під послухом 14), є більше як 300” 15). Але се ще не багато. В сусїднїм Богуславськім старостві було в містї домів послушних 200, непослушних 400 16). В Каневі домів міщанських послушних 160, домів козацьких непослушних 1346. „Сїл нїяких до того староства нема, тільки хутори, котрих більшість зайняли козаки 17), бо їх більше нїж послушних підданих, але мають в них також свої ґрунти й міщане, тільки нїяких обовязків крім воєнної служби з них не несуть” 18). В старостві Корсунськім подібне: в Корсунї послушних домів 200, козацьких 1300; в м. Стеблеві послушних домів 100, козацьких 400 19). В старостві Переяславськім — в Переяславі домів послушних 300, козацьких 700 20); в м. Яготинї послушних 50, „домів козацьких що не хочуть бути під послухом — 50”; в слободах: в м. Гелмязові „домів міщанських послушних 40, козаків непослушних домів 100”, в Бикові (торішньої осади) „домів міщанських послушних 30, козацьких 25”, в Яблонкові (теж торік осадженім) послушних міщанських домів 50, козацьких домів 30” 21). В Черкасах домів послушних 150, „козацьких непослушних 100”; в Боровицї, що цїла сидить на слободї, „домів послушних 50 22), козацьких 100”, в Ірклїю — також слободї — „домів міщанських послушних 20, козацьких домів більше як 300”; в м. Голтві, що „доперва другий рік як осїла” — „послушних домів 30, козацьких домів 700”; м. Кропивна, осаджена торік, має домів міщанських послушних 30, домів козацьких 60 23); в Чигринї домів послушних 50, козацьких 500; в Данилові послушних 20, козацьких 280 24).

Ітак в самих вичислених люстрацією містах і містечках, окрім сїл, з одної тільки частини української території ми знаходимо коло сїм з половиною тисяч непослушних козацьких домів, пять раз більше нїж послушних... Се тодї як весь офіціально признаний контінґент козацький для цїлої України правительство хотїло обмежити одною тисячею 25).

При тім „непослушних” козаків ми знаходимо в таких містах, які однаково не несли иньших обовязків крім воєнної служби — тільки що мали ходити в похід при старостї, а не під проводом козацького отамана. Знаходимо їх в новоосаджених слободах, котрих людність не несла однаково нїяких обовязків. Отже тут був не простий навіть опортунїзм, а принціпіальна неґація панського права. Люде заявляли себе козаками і не хотїли знати над собою пана, робили се умисно, щоб не мати нїчого з панською зверхністю — яка б вона не була, легка чи тяжка, одно слово — не хотїли бути послушними. В тім лежало революційне значіннє козачини з соціального і полїтичного становища, незалежно від того, бунтувала ся вона, чи жила в згодї з урядом в даний момент. Козак — се „непослушний чоловік”, homme sans foi et loi з становища шляхетської річи посполитої.

Ми розуміємо супроти того записку в тійже люстрації при м. Гуляниках (в київській околицї): „в сїм містї було осїлих домів більше нїж 300 — значно більше, але розійшли ся на своєволю, а за ними повиганяно й жінок і дїтей їх з міста, щоб охоронити ся від того, аби не приваблювати сюда козаків на мешканнє” 26). З панського становища дїйсно треба було силоміць розгоняти сї непослушні елєменти, аби не розмножали ся. Але не всї мали до того відповідну енерґію й відповідні сили та відвагу — зачіпати ся з козаками тут „яко на „Українї”. І „непослушна людність” росла й множила ся, законопослушна поруч неї зводила ся, як ми бачили вже, зовсїм на дрібні ґрупи, а непослушний елємент задавав тон і чув себе хазяїном.

Візьмем кілька штрихів з дещо пізнїйшої люстрації 1622 р. В Каневі козаки „тягнуть собі всякі користи з піль і з рік, забирають собі мало не всї ґрунти не тільки в містї, але й по селах, і з того нема нїяких доходів”, бо козаки сї „не чинять нїяких повинностей, анї послуху” 27). В Переяславщинї по селах і хуторах, що належать до королївщини (числом 25) підданих послушних 280, а між ними живуть козаки — „уживають ґрунтів і усяких користей, і з них нема нїякого пожитку анї послуху — їх більше нїж тисяча”. В старостві Богуславськім по всїх селах і хуторах „нема підданих послушних — хиба кілька, а все козаки” 28).

Панство хотїло зломити сей принціп козацької непослушности.

Реабілїтуючи козачину по переднїх засудах в 1601 р., сойм, як ми бачили, пробував знищити козацький імунїтет. Соймова ухвала постановила, що козацька зверхність обмежаєть ся командою мобілїзованим козацьким військом, але не обмежує „звичайної юрисдикції” старост, державцїв і дїдичів над козаками, оселими в їх маєтностях, як звичайними підданими 29). Але ся ухвала зістала ся несповненою, скільки її не поновлювано, і конституція 1609 р. напр. констатує виразно, що козаки таки далї не признають власти панів і старост, мають свій суд і беруть під свою юрисдикцію цїлі міста 30). „Анї маґістратів по містах, анї старост, анї гетьманів не слухають, самі собі права уставляють, урядників і вождів настановляють і в великій державі свою осібну творять, так що тільки не кажемо: „власть Цезар дїлить з Юпітером”, але не задовго і до того прийде, коли завчасу їх не стримаємо”, завважає цитований вже полїтик з 1616 р. 31). А десять лїт пізнїйше король в інструкції на сеймики малює той самий образ ще в сильнїйших фарбах: „Домашня своєволя (козацька) так завзяла ся, що вже справдї, забувши вірність і підданство, заводять собі свою удїльну державу. На житє і маєтність невинних людей наступають. Вся Україна їм підвласна. Шляхтич в домі своїм не вільний. По містах і місточках королївських вся управа, вся власть в руках козаків. Захоплюють юрисдикцію, закони видають” 32).

Коли зломаннє козацького імунїтету показало ся неможливим, інтересовані круги напирають на те, щоб докладно обмежити цифрою реєстру козацький контінґент, якому належать козацькі права, і щоб се обмеженнє, сей реєстр був дїйсно переведений в житє: всї не включені в реєстр козаки щоб були позбавлені козачих прав. З другого боку добивають ся того, щоб се привилєґіоване козацтво істнувало тільки в королївщинах, а не в приватних маєтностях: коли мала в інтересах воєнної служби державі робити ся уступка з домінїяльних прав сьому воєннослужебному козацтву, то ся уступка повинна бути зроблена коштом держави ж, її маєтностей, себто королївщин, а не коштом приватних прав і доходів. (Знов прошу памятати анальоґію з вибранцями, що набирали ся теж з королївщин тільки).

Уперве комісія 1619 р. виразно висунула сей принціп. По мислї її козацьким імунїтетом можуть користувати ся тільки вписані в реєстр козаки оселі в королївщинах; тут — постановляють комісари — козаки тільки повинні показувати адмінїстрації wszlaką uczciwość та в крайній потребі їздити на Татар з місцевим урядником, — більше від них не жадають тут (а й того мабуть не робили козаки в дїйсности). Але реєстрові козаки, оселі в маєтностях приватних, або мусять вийти звідти до королївщини, або зрікти ся козацької юрисдикції.

Так проєктували комісарі. Але в козацьких кругах не допускали можливости, аби козак мав підлягати власти панській, і не хотїли робити такого прецеденту; тому в гіршім разї — коли б юрисдикція козацька в приватних маєтностях не могла бути допущена, козацькі круги ставили обовязком для козаків перейти до котроїсь королївщини 33). Але при тім козаки таке обмеженнє козацького імунїтету самими тільки королївщинами вважали за „велику уйму вольностей, наданих привилеями покійних королїв”. Се показує, що по приватних маєтностях вони так само як і по королївщинах весь сей час не хотїли признавати власти дїдичів (про се зрештою свідчать і згадані вище конституції), і тільки за браком подібних реєстрів, які маємо з королївщин, не можемо ми сього представити в цифрах. Даремно король поясняв, що тут входять в гру святі права власности шляхти. „Не може король відібрати у кого небудь права власности, виймаючи підданих з послушности їх панам — він панує над вільним народом” 34), казав він. Але козаки не могли порозуміти сеї аксіоми шляхетського права, і далї просили, а не можучи допросити ся — фактично не хотїли піддати ся сїй нормі.

Від другого десятилїтя XVII в. справа козацької юрисдикції по маєтностях приватних стає на довгі лїта предметом спору: вічні ухвали, вічне витяганнє її показує, що козаки не мирили ся з сим принціпом і однаково не піддавали ся панській власти і юрисдикції як по королївщинах, так і по маєтностях приватних. Для всеї козачини, незалежно від офіціальних обмежень, і незалежно від місця пробутку доконче хотїли вони мати одно козацьке право і оден козацький устрій.








Примітки


1) Gdyż to chłopstwo, ktore z przyrodzenia narodowi szlacheckiemu nie jest przyiazno, może się y czego inszego gorszego, będzie, li zanedbane, poważic. Матеріали до гетм. Сагайдачного в київ. Чтеніях. XV c. 147.

2) Ale i względem naszego własnego domowego strachu i niewoli, którą od swoich ze wlasnych chłopów cierpimy, gdyż prędko na nas ta tempestas eruptura est rozney religiey y wzdęcia tych ludzi — Listy ks. Zbaraskiego 77.

3) Imminet beli servilis periculum.

4) Жерела VIII с. 179 (уривок у Кулїша Матеріали с. 102, з хибною датою).

5) Sprawy wojenne с. 155.

6) Архивъ Ю. З. Р. III. І ч. 11.

7) Listy ч. 41.

8) Архивъ III. І ч. 22 (Listy c. 39).

9) Лист Лободи з 1596 р. (Listy ч. 42), лист Саська з 1595 ib. ч. 40.

10) A chleba soli w tym kraju zabraniacz ne racz, gdyżechmy nie iest przeciwni zwierzchnosci iego krol. mci naszego msciwego pana, tudziesz y roskazaniu wmci i wiemy iako mamy poważac msciwą laskę wmci naszego msciwego pana — l. c.

11) Жерела VIII с. 165.

12) Pisma żółkiewskiego c. 285.

13) Жерела VIII с. 176-7

14) Kozackich domów ktorzy niechcą być pod posłuszenstwem.

15) Архивъ Ю. З Р. VII I с. 290.

16) Zródła dz. XX с. 54.

17) В Архиві: ktorych wiecey 7 osiedli kozacy, се 7 мабуть вийшло через непорозуміннє, в Źródła dz. V с. 104 його нема, і пор. тамже с. 106.

18) Архивъ VII с. 308.

19) Źródła dz. XX с. 54.

20) Ibid.

21) Архивъ Ю. З. Р. VII. І с. 312-3.

22) В виданім, текстї 500, але очевидно помилка, пор. цифри 1622 р. (70 послушних і 120 непослушних).

23) Архивъ Ю. З. Р. VII І с. 313-4.

24) Źródła XX с. 54.

25) Комісарський проєкт 1617 р., як низше.

26) Архивъ Ю. З. Р. VII. І c. 316.

27) Źródła V с. 131 (цифра козацьких домів 150 тут, очевидно, хибна, Канїв не міг разом мати несповна 300 домів всього (140 послушних).

28) Źródła dz. V с. 132 і. 136.

29) Vol. legum II c. 401.

30) Постанови 1607 р.: ustawujemy, aby ludzi swowolni, kozacy zaporozcy w dobrach naszych mieszkający iurysdycyey starostow naszych y podstaroscich ich, a którzy w dobrach panow tak duchownych iako y swieckich, tedy iurysdycyey panow dobr onych podlegali (Volum. legum II c. 447). Постанови 1609 р., з покликом на постанову 1607 р.: iednak mimo tę konstytucyą y dawne zwyczaie wielkie bezprawie y swywolą ci kozacy czynią, (nie) tylko to zwierzchności starostow naszych у раnоw swych nie przyznawaia, ale hetmany swe y inszą formę sprawiedliwości swey maią i низше: Miasta też nasze y mieszczanie chcemy aby się pod ich jurysdykcye nie podawali y synom swoim tego czynić nie pozwolali (c. 465). Пор. конст. O swywoli ukrainnej 1607 р. (с. 443, див. ще низше).

31) Жерела VIII с. 174.

32) Prawie zapomniawszy wiary y poddanstwa udzielną sobie rzeczpospolitą stanowią. Ukraina wszystka iest od nich scholdowana. W miastach y w miasteczkach i. kr. mosci wszystek rząd, wszystka władza przy kozakach — Жерела VIII ч. 178.

33) Деклярації 1619 р. Pisma żólkiewskiego с. 330 і далї, про сї постанови низше.

34) Жерела VIII ч. 153 (1622).











Попередня     ТОМ VII     Розділ V     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VII. Розділ V. Стор. 5.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.