Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VII. Розділ VII. Стор. 3.]

Попередня     ТОМ VII     Розділ VII     Наступна





КИЇВСЬКИЙ КУЛЬТУРНО-НАЦІОНАЛЬНИЙ РУХ В ДРУГІМ І ТРЕТЇМ ДЕСЯТИЛЇТЮ XVII В.: ТЇСНІ ЗВЯЗКИ КОЗАЧИНИ З КИЇВОМ, ТЕРЕХТЕМИРІВСЬКИЙ МОНАСТИР ЯК ПОСЕРЕДНИК, ЗРІСТ ЖИТЯ В КИЇВІ З КІНЦЕМ XVII В. І НАПЛИВ КАТОЛИЦТВА, ПЕЧЕРСЬКИЙ МОНАСТИР ЯК КУЛЬТУРНО-НАЦІОНАЛЬНЕ ОГНИЩЕ: ЄЛИСЕЙ ПЛЕТЕНЕЦЬКИЙ І ЙОГО ДЇЯЛЬНІСТЬ, ЗАЛОЖЕННЄ ПЕЧЕРСЬКОЇ ДРУКАРНЇ, СПІРНІ ПИТАННЯ ЇЇ ПОЧАТКУ, ПЕЧЕРСЬКИЙ КРУЖОК ПЛЕТЕНЕЦЬКОГО, ЗАХ. КОПИСТЕНСЬКИЙ, П. БЕРИНДА, Т. ЗЕМКА, Л. ЗИЗАНЇЙ І ЙОВ БОРЕЦЬКИЙ, ГАЛИЧАНЕ В КИЇВІ.



Проголосивши на початку другого десятилїтя XVII в. релїґійну справу українську своєю справою, заявивши солїдарність свою з православним духовенством і тою суспільностю, яка в оборонї тої справи виступала, козачина — її верхні верстви особливо, мусїли війти з часом все глубше й дальше в те культурно-релїґійне й національне житє, яке на протязї як раз того другого десятилїтя все яснїйше розгорало ся в найблизшім, східно-українськім центрі Київі.

Сї два явища йшли разом, тїсно переплїтаючи ся між собою своїми впливами. Київ здавна стояв в досить тїсних звязках з козачиною. Ще в 1580 р. Кияне в своїх жалях на воєводську управу звертають ся до козацької старшини („до пана Оришовского гетмана запорожского”) 1).

Тепер в міру того як козачіли близші околицї Київа, як козацькі гнїзда все тїснїйшою й густїйшою сїткою обхоплювали його з усїх боків, звязки козачини з Київом ставали все тїснїйші. Через те не могло зіставати ся без впливу і вражіння на козацькі круги те національне культурно-релїґійне житє, яке починало саме розвивати ся в Київі. А з другого боку маючи під рукою, напоготові козацьку силу, певні її помочи і солїдарности, київські духовні круги знаходили в тім заохоту до все нових, дальших і сміливійших кроків в розвою національного культурно-релїґійного житя, в його оборонї, в забезпеченню йому трівких підвалин дальшого істновання.

Старий Терехтемирівський монастир на півдорозї між Київом і Черкасами (крайнею стражницею волости, за котрою зачинало ся вже повне і необмежене панованнє козачини) був немов стацією в сих зносинах. Півофіціальна резіденція козацька на волости, де відбували ся козацькі ради, де містив ся козацький арсенал, і заразом монастир, відновленний Запорожцями, їх одинока патрональна святиня на довгий час, служив Терехтимирів немов сполучником полїтичних, чисто козацьких інтересів з релїґійно-національною справою, яку козачина взяла тепер за свою. На чолї його стояла тодї (в 1616-1620 р.) людина, що дуже незамітно перейшла в наших джерелах, але хто зна чи не заважила богато в тодїшнїх відносинах. Був се архимандрит Єзекіїль Курцевич, з волинських князїв Курцевичів мабуть 2), отже чоловік свій між українським панством, а заразом людина світова, освічена, бувала — вихованець падуанського унїверситету, в катальоґах котрого записав він під р. 1600 своє імя по українськи, оден одинокий з усїх. Під його рукою Терехтемирівський монастир виходить на поважну й цїкаву позицію полїтичну. Сюди заїздили київські духовні, сам митрополит навіть, щоб бути присутними на козацькій радї, впливати на її наради і бути в курсї козацької полїтики; терехтимирівські монахи були експозитурою київських кругів в самім серцї козачини. Одним з симптомів зросту козачини на волости був також рух в Терехтемирівський околицї, помітний в сїм часї. Лїтом 1618 р. земський писар київський Сущанський-Проскура заносив скаргу на „игумена и всЂхъ чернцовъ монастиря Терехтемировскаго и всЂхъ фундаторовъ албо надавцовъ тогожъ монастыря то єсть гетмана, полковниковъ, сотниковъ, атаманью и всЂхъ козаковъ (войска) запорозского”, що вони захопили „моцно кгвалтомъ”, наславши козаків і міщан терехтемирівських на сусїдню маєтність Проскур село Григорів і привернули його до Терехтемирівського монастиря 3). Также захопили козаки коло того ж самого часу й віддали Терехтемирівському монастиреви иньшу сусїдню маєтність шл. Олизара — село Підсуче 4). Козацька резіденція і козацький монастир ширили ся і росли і відогравали важну ролю, як посередники між новим, відродженим Київом, і козачиною з її новим курсом національної полїтики.

Київ в першім і другім десятилїтю XVII в. ставав усе замітнїйшим центром українського релїґійного і національного житя, й пульсація великої релїґійно-національної боротьби відчувала ся тут все сильнїйше і голоснїйше. Завдяки козацькому реваншу, завдяки зросту кольонїзації з кінцем XVI в., він перестав бути, де далї то більше, самітним замком на українським пограничу, воєнним форпостом, виставленим на всяку трівогу й небезпеку. В нїм розвивало ся суспільне й культурне житє, а з тим все більше сунули ся сюди елєменти тодїшньої польської офіціальної культури і будили ті прояви й явища, в яких виливала ся тодїшня національна українська опозиція асиміляційним змаганням державної культури. Біскуп Христофор Казимірский, діставши ся на київську катедру в р. 1598, заходить ся коло урядження своєї резіденції в Київі (його попередник Верещинський, перший спровадивши ся по довгих віках до Київа, мав свою резіденцію в Фастові). Він будує собі палату, заходить ся коло будови латинської катедральної церкви, збирає на се надання від побожних католиків 5). Стара домінїканська місія, розмноживши ся, будує собі десь на поч. XVII в. мурований кляштор з останків вишгородської церкви Бориса і Глїба, а пізнїйше мурований же конвент. Побожний прихильник єзуітів Жолкєвский в ролї київського воєводи носить ся з плянами засновання єзуітської колєґії, а кілька лїт по його уступленню з воєводства сей плян був сповнений біскупом київським Радошовским: в 1620 р. він спровадив до Київа першу єзуітську місію; але в Київі їй не сподобало ся, єзуіти осїли ся в Фастові, і тільки в 1640-х роках воєвода Тишкевич фундовав єзуітську колєґію в Київі. Меньше вибагливі бернардини осїли ся тут ще з 1620-х рр. 6).

Зявляють ся й просвітні інституції українські. Печерський архимандрит Єлисей Плетенецький, наступник на ігуменстві славного Никифора Тура, що оружною силою відборонив від унїї Печерський монастир, — умів ужити козацьку силу не тільки на приверненнє печерських маєтностей, конфіскованих королем, але під ослоною козацької опіки розпочав незвичайно живу й плідну культурну роботу. Величезні засоби, зібрані і старанно збереженні поколїннями печерських старцїв і ігуменів, по довгих віках застою й інерції знайшли собі благородний ужиток в службі культурним і національним потребам свого народу.


           Подчас праве утисков, подчас бЂд церковных,

           Подчас єй турбацій в невчасу полныхъ,


як каже його панеґірист, Плетенецький відкрив нову добу в житю сеї твердинї українського аскетизму й зробив з Печерського монастиря першорядну культурну силу, так що по словам його гідного наступника і контінуатора його змагань, він „був батьком не тільки для лаври, а і для всього народу росийського”, „и такъ ся тому святому заслужилъ мЂсцу, ижъ штоколвекъ по немъ за помочю божею в томъ пречистой Богородицы монастыру дЂєтъ и дЂяти будет, все на єго основЂ, на єго фундаментЂ, на єго будовли починати будовати и кончити будетъ” 7). Сим заслужив він собі на вічну память в історії українського житя, і приходить ся незвичайно жалкувати, що ми так мало знаємо близше про нього і про його культурну роботу в Київі.

З двох писань, присвячених печерському архимандриту — панеґірика, виданого в 1618 р. під варварським титулом: „ВЂзерункь цнотъ превелебного въ БозЂ єго милости господина отца Єлисеа Плетенецкого архімандрита кієвского монастыря печарского” 8), і надгробного слова його наступника Захарії Копистенского 9) ми дістаємо тільки скупі й уривкові звістки, які дуже небогато можемо доповнити з иньших джерел 10). Знаємо, що Єлисей Михайлович Плетенецький був шляхетного роду („зацныхъ и побожныхъ родичовъ был урожоный”), з дрібної шляхетської родини, що носила імя від свого родового гнїзда Плетенич недалеко Золочева, в землї Львівській 11). Рід був нїчим не визначний і звів ся в початках XVII в. Будучий архимандрит родив ся коло р. 1550. Він вибрав для себе. духовну карієру. В початках 1590-х років, маючи сорок лїт, став він архимандритом пинського лїщинського монастиря, і в сїм титулї брав участь в православнім соборі берестейськім. Правдоподібно тут звернув він на себе увагу рішучою опозицією унїї, і се три роки пізнїйше (1599) дало йому вибір на печерську архимандрію — одну з найвизначнїйших православних позицій в тім часї, і на соймі 1605 р. православним удало ся добити ся від правительства затвердження його на сїм урядї 12). На сїй позиції пробув він повних двадцять пять лїт, до своєї смерти в 1621 р. Досить довго ми одначе не чуємо й тут нїчого визначного про його дїяльність — крім процесів за монастирські маєтности, та скарги занесеної деякими чернцями на нього і на иньшу монастирську старшину: черцї скаржили ся, що архимандрит і „старші полатники і застолпники” монастирські „не вЂдати где оборочають” значну надвишку доходів монастирських над видатками — „которая бы рачей на потребы монастирскіє яко и чернецкіє оборочати ся мЂла” 13). Можна думати, що вже тодї архимандрит почав щось уймати з видатків на сите і пяне монастирське житє, призначаючи на иньші, культурні потреби, та починав стягати до монастиря людей з лїтературними і науковими інтересами. Але те що ми знаємо докладнїйше з сеї сфери дїяльности Плетенецького, все припадає на середину другого десятилїтя XVII в., коли в Київі раптом прокидаєть ся сильний культурний і просвітний рух, під впливом тих услуг, які віддала релїґійно-національній справі козачина і обіцяла віддавати в будучности.

Печерський архимандрит купує друкарню, заложену в Стрятинї Гедеоном Балабаном в розгарі його боротьби з львівським брацтвом, і потім закинену; перевозить її до Київа, розширює і збільшає — може уживши стрятинського інвентаря тільки за моделї для далеко більшого нового інвентаря. Згаданий панеґірик так описує сей епохальний в київськім житю факт:


           Бось воскресилъ друкарню припалую пыломъ

           Балабана цнотъ велкихъ речю и тежъ дЂломъ:

           Онъ за благословенством отца намъ святого

           Удалъ ся до ремесла (могу речи) цното,

           Ты зась яко милостникъ церкви збытъ ревнивый,

           ХотЂлъ и допялесь то яко не лЂнивый:

           По зестю єго з свЂта друкарню вскресити

           И презъ выдаваньє книгъ церковь украсити.


Правдоподібно се мало місце десь коло р. 1615 14). При кінцї 1616 або в 1617 р. вийшла вже перша книжка з нової печерської друкарнї — Часословець 15). Перед нею роспочато монументальне як на ті часи виданнє „Анθологіонъ” (164+1048 сторін in folio), але воно вийшло тільки в р. 1619, а перед ним наборзї видруковано і випущено Часословець, між иньшим „яко да исполънит ся требованіє єже въ училищехъ въ православномъ градЂ Кіе†и въ прочихъ”, — як першу шкільну книжку для київських шкіл. Величезні доходи Печерського монастиря знайшли собі призначеннє. Книга виходила за книгою. За пятнадцять лїт від виходу Часословця (1617-1631) печерська друкарня випустила кілька десятків книжок: нам звісно звиш 30 друків, між ними цїлий ряд видань монументальних розмірів і знов таких що були показними результатами працї згромаджених тут лїтературних сил 16). Се було більше нїж скільки дали всї иньші друкарнї України за весь час від свого заложення і до того часу (1631 року). Для потреб друкарнї Плетенецький заложив фабрику паперу в монастирській маєтности в Радомишлї, на р. Тетереві „коштромъ немалымъ на подивенє в томъ краю якъ речъ небывалую” 17). Мусїла бути своя відливарня (ґісерня). Зявляють ся свої ґравери і малярі; уже Анθологіонъ 1617 р. прикрашений 18 образами святих; на сїм полї — ґравюри, ілюстрації — Печерський монастир на довго зайняв позицію єдину не тільки на цїлий український, але і весь східно-словянський світ, як найбільше, майже одиноке огнище церковного малярства, ґраверства, ілюстрації.

Збираєть ся і цїлий ряд лїтературних і наукових сил, що з Печерської лаври роблять ряд теольоґічної академії. Копистенський, оден з членів сього кружка, визначений потім Плетенецьким на „сукцесора” свого на архимандрії, виразно вказує в своїм надгробнім слові Плетенецькому як особливу його заслугу се згромадженнє печерського ученого кружка („людей учоныхъ, от негожъ на тоє мЂсце зведеныхъ”) 18) і величає його в слові на роковини його смерти як „учоныхъ людей прибЂжище, науки любячихъ промотора и школъ на разныхъ мЂсцахъ зычливого фундатора” 19). Він „науки намъ такъ познаня разныхъ діалектов як и вырозуменя писма бож. жичилъ и о дидаскалы искусныи старал ся, венцъ и ієрокvріковь то єсть проповЂдниковъ слова божого церковного приспособлялъ, задержовалъ, вихованє ихъ стану и повинности пристойноє и доволноє давалъ” 20).

Як першорядні сили сього печерського кружка звісні нам насамперед сам Копистенський, далї Тарасій Земка, Памва Беринда, Лаврентій Зизаній, а в близьких зносинах стояв і перший ректор київської братської школи (потім ігумен Михайлівського монастиря) Йов Борецкий, що теж може не без посередництва Плетенецького опинив ся в Київі.

Копистенського, братанича звісного перемиського владики, 21) ми стрічаємо в Київі вперше на поч. 1616 р., коли він вписуєть ся до нового брацтва київського разом з Тарасієм Левковичом Земкою. Над виданнєм печерського Анθологіона він працює в тих лїтах разом з Борецьким і Памвою Бериндою. Крім своїх заслуг, які положив він як наступник Плетенецького на архімандрії печерській і гідний контінуатор його культурної роботи, Копистенський прославив себе як визначний богослов, полєміст, історик церковний і проповідник. Монументальна його „Палинодія или книга обороны католической, святой апостолской всходней церкви и святых патріарховъ” написана з приводу книжки Льва, Кревзя Obrona iednosci cerkiewnei (1618) і закінчена та ухвалена до друку в р. 1621, але не надрукована, зістала ся верхом теольоґічної ерудиції тих часів 22). Величезний трактат (868 стовпцїв теперішнього друку) подїляєть ся на дві половини, в першій (частина перша і друга) полємізує автор з католицькою доктріною про прімат папи, друга присвячена історії унїї на Руси (частина третя збиває арґументи, буцїм київська митрополїя була в унїї з Римом перед фльорентийською унїєю, частина четверта присвячена історії берестейської унїї). Чому ся капітальна і для свого часу незвичайно цїнна праця зістала ся не виданою, зістаєть ся неясним (досить правдоподібна гадка, що в тих роках, 1622-1627, вважали нетактовним розводити релїґійну полєміку і дражнити противну сторону, добиваючи ся лєґалїзації відновленої православної єрархії). Твором тогож Копистеньского вважаєть ся видрукована без імени автора „Книга о вЂрЂ єдиной св. соборной апостольской церкве” 23), доповнена перерібка старшого, виленського видання, незвичайно популярна потім особливо в Московщинї. З іменем Копистенського надруковані були тільки дві згадані вище проповіди на похорон і річницю смерти Плетенецького, які рекомендують Копистенського справдї як визначного проповідника, і крім того кілька передмов при печерських виданнях тих часів. Копистенський, як показують згадки сих передмов, брав дуже дїяльну участь в сих виданнях, як перекладчик, редактор, видавець.

Памва Беринда прославив своє імя своїм словарем — „Лексиконъ словяноросскій и именъ тлъкованіє, тщеніємъ, вЂденіємь же и иждивеніємъ малЂйшаго въ ієромонасЂхь Памвы Берынды, протосуггела θрону ієрусалимского”, вид. 1627 р. В присвятї сеї книжки панам Балабанам поясняє він, що живучи в домі Федора Балабана, фундатора стрятинської друкарнї, він тодї вже, за його принукою зачав збирати „реченія и имена словенския”, „аки не у сущу тогда лексикону раз†любомудра кир Лаврентія Зізаніи”. З сього лексикону Беринда покористував ся сам на початках, а потім не переставав протягом довгих лїт доповняти свою збірку, і нарештї перейшовши до Київа — „покликаний до друкарнї (печерської) до справлення бесїд на посланія апостольські”, над котрим він працював два роки „нощеденствуя”, він рішив видати вибірку з своєї збірки „в пользу спудеємъ” 24). Словар сей на довго зістав ся найбільшим і найповнїйшим, і по смерти Беринди передрукований був ще в р. 1653. Крім того, перейшовши в Київ (мабуть таки при тім, як забирано до Печерського монастиря Балабанову друкарню) і ставши тут управителем друкарнї (архитипографом) він увесь час, аж до своєї смерти (1632) брав дуже дїяльну участь в лїтературних працях печерського кружка, правлячи рукописи, доглядаючи видань, пишучи до них передмови, і т. ин.

Третїм таким дуже дїяльним, хоч і меньше замітним участником видавничої печерської колєґії був Тарасій Левкович Земка, ігумен брацького богоявленського монастиря і проповідник печерський, як він підписав себе на передмові Бериндиного лексикона, справщик книг і управитель друкарнї, муж учений в мові грецькій, латинській, словянскій і руській, ак величає його в епітафії Кальнофойський 25). Почавши від перших початків печерських видавництв (ми бачимо його підпис разом з Копистенським на братськім упису 1616 р., як єромонаха, правдоподібно печерського) і до смерти своєї в р. 1632 він зіставав ся дїяльним участником печерської видавничої роботи, і Кальнофойський в згаданій епітафії нагадує друкарям — „жили ви ним, поки він жив, і він жив вами”. Бачимо в печерських друках його вірші, передмови, переклади „на малороссійскую бесЂду общую”, й т. ин.

Далї трохи, хоч і в близьких зносинах з сим кружком стояли два иньші визначні дїячі:

Лаврентий Зизаній, бувший дідаскал львівської брацької школи, оден з найбільш рухливих і многостороннїх людей свого часу, автор букваря, граматики, словаря, катехізіса, педаґоґ, полєміст, проповідник, перекладчик і редактор, в Київі зявляєть ся десь коло р. 1620, прибувши з сусїднього Корця, де був священиком від р. 1612. В Київі він перекладав Бесїди Златоустого, толковання Андрія Кесарійського на Апокалїпсис; передмови сих видань славять його як „благоговЂйна мужа, словеснЂйша дідаскала и вЂтію, художнаго еллиногреческого языка умЂніє и искусство стежавша”, і поясняють, що переклад Бесїд він вчинив на запрошеннє Плетенецького.

Іван, в чернецтві Йов Борецький, теж бувший дідаскал львівський, з сього кружка найранїйше зявляєть ся у Київі: мабуть вже в р. 1611-2 був він тут священиком Воскресенської церкви 26), а з заснованнєм брацької школи був її першим ректором, потім ігуменом михайлівським і митрополитом, і через се тільки по части міг брати участь в працях печерського кружка. Кальнофойський в своїй епітафії величає його за честноти християнські й аскетичні, але Косов в „Патерику” підносить иньші прикмети славного митрополита, що був він „в науках свобідних, в знанню мови грецької, латинської, руської ледви чи рівний кому” 27). З значною правдоподібностю можемо бачити його перо в тій інтересній протестації 1621 р., з якої вище навели ми екскурс про козаків, і „Юстифікації” 1622 р.

Поруч сих виднїйших дїячів бачимо цїлий ряд другорядних лїтератїв, як Олександр Митура, автор згаданого панеґірика Плетенецькому (ВЂзерункъ цнотъ, 1618), брати Памви Беринди Лукаш і Стефан (автор віршів на честь Плетенецького), Філотей Кизаревич Йосиф Кирилович, й ин. Здебільшого були се Галичане — напевно знаємо як Галичан Борецького, Копистенського, Зизанія, братів Бериндів 28); додати до них ще Кас. Саковича, ректора брацької школи в р. 1620-4, і дещо пізнїйшого Кальнофойського. Було се перше „нашествіє Галичан” на Київ, що під покровом і протекцією гетьмана козацького, також Галичанина, заходили ся культурними засобами Західньої України відродити на київськім ґрунтї заглушене культурно-національне житє й привернути старій столицї України її давну національну і культурну ролю й значіннє.








Примітки


1) Архивъ Ю. З. Р. VII І с. 255.

2) Так приймаєть ся звичайно в лїтературі. Ґенеальоґи одначе не вміють його звязати з звісними князями Курцевичами.

3) Архивъ Ю. З. Р. III. I ч. 67.

4) Архивъ Ю. З. Р. II I с. 124.

5) Стороженко О существовавшихъ въ г. Кіе†римско католическихъ храмахъ (збірник Eranos).

6) Сборникъ матеріаловъ о Кіе†с. 103-4, Лебединцевъ Истор. замЂтки о Кіе†— Кіев. Старина 1884. X с. 283, Петровъ Истор. топогр. очерки Кіева с. 218-9, Zalęski Jezuici w Polsce IV c. 1440-2, Стороженко op. c.

7) Омилія на роковую память о. Єлисея Плетенецкого с. 50.

8) Передруковуєть ся в київських Записках т. 5, проф. Перетцом.

9) Казаньє на честномъ погребЂ блаженного мужа и превелебного отца Кvръ Єлисея въ єромонасЂхъ Евфимія Плетенецкого, архимандрита печерского кіевского, преставленного въ року 1624, въ октебру дня 29 презъ ієромонаха Захарію Копистенского тогды нареченого, а тепер милостію божією архимандрита тогоже монастыря печерского кіевского творенное и проповЂданное, Київ, 1625.

10) Коротенькі біоґрафії Плетенецького у Голубева Исторія кіев. академіи с. 100, також в його книзї П. Могила т. І с. 165 і далї.

11) В львівських актах IV в. (Akta gr. і ziem. т. XIV і XV): Івашко, Федько, Андрій, Филипко, Іван, Стахно, Василь alias Васько, Євфемія Плетенецька. В 1578 р. Іван Плетенецький, син його Каспар (кн. Гал. ґроду № 95). В пописї 1651 р. вже Плетенецьких в Плетевичах нема.

12) Акты Ю. З. Р. II ч. 17, пор. т. VI сеї Історії с. 573-4.

13) Акты Ю. З. Р. II ч. 28.

14) На сїм пунктї вела ся свого часу досить жива полєміка: чи печерська друкарня на ново повстала в тім часї, чи істнувала й давнїйше і тільки була розширена чи відновлена додатком стрятинської. Обидва погляди ведуть свій початок ще з XVIII в., перегляд тої старої лїтератури в статї Голубева О началЂ книгопечатанія в Кіе†(К. Старина 1882 кн. VI). Строєв, м. Евґеній і потім Максимович і Закревський вияснили досить докладно початок київського друкарства і печерської друкарнї (коло р. 1615). Троцький, Малевич, Гільтебрант в статях своїх, друкованих в 1860-1870 роках, пробували відсунути сей початок назад, навіть в XVI в., але на се досї нема нїяких підстав. Цитований панеґірик Плетенецькому (ВЂзерункъ цнотъ) і друкарські статї при виданнях Часословця 1617 р. і Анθлогіона 1619 виясняють початок печерської друкарнї дуже докладно. Арґументи, виставлені оборонцями поглядів про ранїйший початок друкарнї не важні. Критика їх в згаданій статї Голубева і йогож книзї П. Могила, т. I, екскурс на с. 386-412. Новійша полєміка Голубева і Титова (Голубевъ Объяснительные параграфы по исторіи западнорусской церкви (Труды кіев. акад. 1906, XII), Титовъ Разъяснительные параграфы по исторіи западнорусской церкви (ib. 1907, VI), і Голубевъ несколько страницъ изъ новЂйшей исторіи Кіевской Духовной Академіи, 1907), взагалї малоінтересна, знову висуває пізнїйші згадки печерсьвих актів про лаврські видання перед 1616 р. (особливо акафист успенію 1606 р., згаданий в офіціальній кореспонденції лаври з синодом кінця XVIII в.). Але без близшого обслїдування сих актів трудно надавати їм значіннє супроти катеґоричних звісток 1617-1619 рр.

15) Титулового листа не заховало ся, передмова датована 20 грудня 1616 (Каратаевь с. 340).

16) Див. в прим. 8.

17) Казаньє на погребъ, с. 56.

18) Казаньє с. 26.

19) Оміліа с. 49.

20) Казаньє с. 31.

21) Голубев в своїм екскурсї про Копистенського (Исторія кіев. академіи I с. 108 і далї) хибно перетолкував згадку в присвятї Бесїд І. Златоустого, де Захарій Копистенський зветь ся „синовцем” владики Михайла і називає його „сином” владики (с. 114). Потім він сам поправив помилку — П. Могила т. II. Иньша проба біоґрафії у Завитневичъ (як низше).

22) Про неї моноґрафія Завитневита: Палинодія Зах. Копистенскаго (Варш. 1883), дещо також в статї Ол. Сушка: Причинки до студий над текстом Палїнодиї (Записки львівські т. LIV — тут і про одну пізнїйшу компіляцію оперту на Палїнодиї), і в тійже книжцї Записок замітка д-ра Франка про значіннє назви трактату: значіннє се не ясне, є слово παλινψδία (від ψήδ) спів у відповідь і παλινoδία (oδός) дорога назад; лекше толкованнє перше. Текст виданий в т. IV Рус. истор. библ., з двох не дуже справних копій, в р. 1878. В деяких копіях разом з Палїнодією містить ся ще „Книга о правдивой єдности православныхъ христіань церкви восточной... черезъ ієром. Захарію Копистенского написано”, але в дуже гіркім станї (див. у Завитневича ор. с.).

23) Про неї Голубева Библіограф. замЂчанія о старопечатныхъ книгахъ — Труды кіев. акад. 1876, II і арх. Леонида ЗамЂтка объ одной старопечатной книгЂ — Чтенія московські 1880, I, Завитневичъ ор. с., Рус. ист. библ. IV прим. 29, Каратаевъ с. 348.

24) Про словник Беринди в загальних оглядах: Житецкій: Очеркъ литерат. исторіи малорусскаго нарЂчія в XVII в. 1889; Буличъ; Очеркъ исторіи языкознанія въ Россіи, 1904; Грінченко: Огляд української лексикоґрафії (Записки львів. т. 66), Огієнко; Огляд українського язикознавства (ів. т. 79).

25) Teraturgema, 1638 (виїмки в Сборнику матеріаловь для ист. Кіева).

26) „Пресвитером храма воскресенія Христова” називає він себе ще в 1617 р. (бувшим очевидно, до переходу на ігуменство Михайлівського монастиря), а Іван священник воскресенський, звісний нам з 1611-2 рр., правдоподібно був таки Борецький.

27) Paterikon, c. 180.

28) До них зачисляють ще львівського клирика Гавриїла Дорофеєвича, але чи справдї був він в Київі, не знати.











Попередня     ТОМ VII     Розділ VII     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VII. Розділ VII. Стор. 3.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.