[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VII. Розділ VII. Стор. 7.]

Попередня     ТОМ VII     Розділ VII     Наступна

ПЕРЕГОВОРИ З ПРАВИТЕЛЬСТВОМ 1620-1 РР.: РОЗРИВ ПОЛЬЩІ З ТУРЕЧЧИНОЮ, КОЗАКИ ПІД ЦАРГОРОДОМ, ПОХІД ІСКАНДЕР-БАШІ НА МОЛДАВУ, НЕЗРУЧНІСТЬ ЖОЛКЄВСКОГО В ВІДНОСИНАХ ДО КОЗАКІВ, БЕЗРАДНІСТЬ І ПАСИВНІСТЬ ПОЛЬСЬКОГО ПРАВИТЕЛЬСТВА СУПРОТИ КОЗАЦЬКИХ ВІДНОСИН, ЦЕЦОРСЬКА КАТАСТРОФА, ПАНЇКА В ПОЛЬЩІ, ПОЛЬСЬКІ ЗАХОДИ КОЛО КОЗАКІВ, ПЕРЕГОВОРИ З ПАТР. ТЕОФАНОМ, СОЙМОВІ ДЕБАТИ, ПРОМОВА ДРЕВИНСЬКОГО, ПОСТУЛЯТИ ПРАВОСЛАВНИХ, ПОСТАНОВИ СОЙМУ 1620 Р.

Польські правительственні круги прожили весь 1620 р. в великій трівозї, яка все степенувала ся (зростала) протягом року. Над сподїваннє, згода уложена з Турками попереднього року показала ся не тільки не трівкою, а власне стала прелюдією до страшних плянів на повне завойованнє Польщі, прийнятих в султанських кругах. Близшим приводом розриву мав послужити факт, що в війнї семигородського воєводи Бетлен-Ґабора, члена протестантської лїґи, з головою католицької партії, цїсарем Фердинандом, польське правительство підтримувало свого союзника Фердинанда, і польські своєвільні банди т. зв. Лїсовчиків напали в осени (1619) на Угорщину й погромили військо Ґабора. Бетлен-Ґабор був турецький васаль і протеґованець, і ся польська півофіціальна участь в його погромі записана була на рахунок Польщі на турецькім дворі. До того Іскандер-баша додавав поголосок про пляни козаків до ґрандіозного морського походу на турецькі землї. Під впливом сього вже під весну 1620 р. в турецьких кругах була рішена й проголошена війна з Польщею. Султан рішив сам особисто на зиму рушити в похід, щоб з весною ударити на Польшу для завойовання, а поки що — вислати Іскандер-башу на Молдаву, щоб скинути воєводу Ґраціана, що скомпромітував себе як союзник Польщі. Всї представлення польського посла в Царгородї нїчого не помогали, його трактовано з найбільшою зневагою. Одинока річ, що могла б по гадцї візира відвернути війну — се коли б польське правительство зруйнувало пограничні українські міста і до чотирох місяцїв винищило козаків. З рештою турецьке правительство, не покладаючи ся на запевнення Поляків, само рішило забезпечити себе від козацьких нападів і вислало ще в мартї башу на днїпровське устє, щоб там побудував замки на козаків ¹). Коли ж невважаючи на всї заходи в липнї своєвільні козаки дїйсно рушили на море, справа була безповоротно рішена: посол польський поспішив утїкти з Царгороду ²). Козаки пройшли в околицї Царгороду і грабували їх з нечуваною відвагою, а страх перед ними був так великий, що приходило ся киями згоняти турецьких матросів, щоб ішли на тих кілька ґалєр; які постягано, щоб вислати на козаків ³). Розумієть ся, ся флота в таких обставинах нїчого не годна була зробити козакам, і ті, попустошивши околицї Царгороду, пішли в иньші сторони. Здобули й спалили до останку Варну, де було не меньше 15 тис. людности. Бушували де хотїли по всьому морю, як доносив французький посел ⁴)

Війна була рішена. Іскандер-баша рушив з лїтом на Молдаву з великими силами; разом з тим з Криму пішла Орда, а Бетлєн-ґабор вислав своє військо. Воєвода Ґраціан благав помочи у Польщі. Жолкєвский розпоряджав дуже не великим військом, щось коло 5 тис. усього; від козаків не міг сподївати ся значнїйшої помочи, але рішив ся залишити сим разом оборонну тактику, якої розважно тримав ся в попереднїх кампанїях, а перенести війну на Молдаву. Був тут рахунок — що на молдавськім ґрунтї Поляки матимуть при собі військо Ґраціана, а давши Туркам його знищити, мусять на самі свої плечі їх прийняти. Але ще більше було тут полїтики нервів: старий гетьман, наслухавши ся дорікань і підозрінь за свою пасивність в попереднїх кампанїях, сим разом хотїв заткнути рота своїм критикам, і рішив ся рискнути. В своїм листї до короля, виступаючи в похід, він висловив ще раз глубоке своє переконаннє, що боротьба з турецько-татарським світом можлива тільки зачіпна, офензивна: пригадував такі пляни кор. Стефана і вказував, що тепер, маючи велику козацьку силу, сї пляни сповнити далеко лекше, нїж за кор. Стефана, коли козаків „не було і сотної части” ⁵).

Та в сїй козацькій справі шеф польських воєнних сил і з тим — номінальний зверхник козацтва нїколи не вмів відповідно знайти ся. Крівава різня солоницька, повна безоглядного звірства і підступу, лягла між ним і козачиною непрохідною прірвою на всї пізнїйші часи. Козаки не вірили Жолкєвскому, як се він сам признавав ⁶); для нього вони зіставали ся „роззвіреним хлопством”, „наволочю” ⁷), розбійниками (łotrostwo — улюблений його вираз про козаків). Він уважав одиноким розвязаннєм козацької справи нищити їх, рубати, топити в потоках крови, як писав воєводї Ґраціану ⁸). А тим часом сам знав найлїпше, наскільки труднїйшою стала всяка оружна розправа з козачиною. В усяких воєнно-полїтичних рахунках незмінно приходило ся йому рахувати на участь і поміч козаків; як державному полїтикови, належало йому супроти того думати про заведеннє певного modus vivendi з козачиною. Але його козацька полїтика зіставала ся полїтикою нервів шляхтича, який через шкіру чув, „що те хлопство з природи своєї народу шляхетському неприязне”, як він писав київській шляхтї. В відносинах до козачини знав він тільки одно — не попускати, нїчого не дозволяти, доки можна було страхом оружя стримувати їх. І жертвою сеї короткозорої полїтики, яка кінець кінцем розвалила річпосполиту, судило ся йому самому упасти тепер насамперед.

Жолкєвскому знаний був роздїл, який став ся серед козачини, і заміри своєвільників. Полїтичний розум наказував зблизити ся до партиї Сагайдачного, „котра тримаєть ся торішнїх постанов, уставлених комісарами його кор. мил.”, підтримати її против своєвільників всїми силами і прихилити до себе всякими можливими уступками. Безперечно, Сагайдачний ще стільки значив на Українї, що міг з свого боку дати дуже поважні контінґенти на турецьку війну. Але Жолкєвский стояв безрадно перед сим козацьким роздїлом, перед козацьким своєвільством і не робив нїяких серіозних старань, щоб притягнути козачину до себе. „Що до козаків не знаю, як там у них випадуть справи: коли візьме гору та сторона, що держить ся торішнїх постанов, уложеної комісарами вашої кор. милости, — то треба буде мати готове, що їм обіцяно дати”, писав він в листї до короля з 30/VI. Правда, розвиваючи тамже плян християнської лїґи против Турків і зачіпної війни з ними, він завважав, що коли б річпосполита прийняла сей плян, то треба залишити гадку про кари за давнїйші морські походи й заохотити козаків, давши їм „чого вони бажають, аби Туркам починили як найбільші шкоди і злости” ⁹). Але се був плян далекий від здїйснення: прийнятим бачити його не сподївав ся, певно, і сам Жолкєвский. А тим часом він полишав козацьким відносинам укладати ся самим, як їм Бог дасть, може не без тої задушевної гадки, яку висловляли щиро иньші шляхетські полїтики 20 лїт тому — „лїпше, що вони сами з собою будуть жерти ся”.

В липнї, коли приходив речинець виплати козацької платнї, Жолкєвский з підскарбієм коронним вислав до козаків своїх аґентів з запитаннєм, чи будуть вони тримати ся постанов комісії, — в такім разї їм буде виплачена платня. Аґенти сї були вислані, очевидно, на Запороже, до козаків своєвільних, і сам Жолкєвский розумів, що нїякою платнею їх не здержиш від своєвільств і від походу на море, до котрого, як донесено Жолкєвскому, приладили вони вже двіста човнїв ¹⁰). Отже ся сторона була безнадїйна. Але і до Сагайдачного зблизити ся Жолкєвский не старав ся, хоч той з свого боку робив перші кроки, видавши якісь унїверсали, де остерігав перед турецько-татарським походом. Що більше, саме в тім часї Жолкєвский думав над тим, як йому зловити в свої руки патріарха, вивабивши з козацької території, „щоб не вийшло більших розрухів серед козаків”. В результатї і партия Сагайдачного зістала ся на боцї, і коли навіть уважати „козаків наємних”, що значать ся між військом Жолкєвского ¹¹), за козацький полк висланий Жолкєвскому в поміч Сагайдачним, відповідно до його льояльної полїтики, то сей малий полк (1600) виглядав би скорше на іронїю, нїж на реальну підмогу.

Накидати ся польському правительству Сагайдачному не було інтересу: в данім моментї треба було, щоб польське правительство його просило, щоб він міг диктувати йому бажання козацькі (спеціально в справі церковній). І тодї як Жолкєвский рушав на Молдаву, в пащу турецького льва, Сагайдачний з своєю партиєю займав ся саме справою священня владиків, певний, що незадовго річпосполита таки звернеть ся до нього за помічю, і тодї буде час їй дещо подиктувати.

Жолкєвский в перших днях вересня н. с. перейшов Днїстер і пішов з своїм військом в глубину Волощини, під Яси, щоб получити його з військом господаря. Але поява такого малого війська викликала тільки панїку серед Волохів, що зараня вважали справу програною і почали кидати господаря та приставати до Турків. Ґраціані, побачивши се, хотїв з душею тїкати до Польщі, але Жолкєвский затримав його. Коли з сподїваного молдавського війська до нього прилучила ся мала горстка дворян Ґраціані, було справдї ясно, що справу програно: перехід за Днїстер був фатальною помилкою, і Жолкєвскому треба було вертати чим дуж назад. Але амбіція старого вояка була лихим дорадником; Жолкєвский не хотїв вертати ся, отаборив ся під Ясами, на полях цецорських і став чекати Турків.

В другій половинї вересня (н. ст.) надтягнув Іскандер-баша з Ордою кримською і з Ногайськими Татарами мурзи Кантеміра; Жолкєвский рахував того війська на 60 тис., а иньші ще більше. Дві битви, зведені з ним, випали для польського війська не дуже щасливо, і вночи по другій битві в таборі пішла панїка. Ґраціані кинув ся тїкати; богато польських вояків також. По сїм Жолкєвский не вважав можливим довше тримати ся й розпочав похід назад, оборонною рукою. Йому удало ся таким чином зблизити ся до Днїстра, але в ночи перед останнїм переходом, в двох милях від Могилева, повторила ся такая втїкачка. Сим разом гетьмани нїчого вже не могли порадити, і туреціко-татарське військо, ударивши на Поляків, без труду розпорошило їх (дня 7 жовтня н. с.). Жолкєвский наложив головою, польний гетьман Конєцпольский і цїлий ряд иньших визначних панів попали в неволю. Мало що понад тисячу люда вийшло цїло. Польська корона зістала ся без війська і вождів, і великим щастєм було для неї, що тільки Татари роспустили свої загони по Поділю, Волини, Галичинї. Турецьке військо не перейшло Днїстра — хоч могло б брати тодї руками, що хотїло.

Але се ще не був кінець. Адже похід Іскандер-баші був тільки рекоґносціровкою, і головний похід, під проводом самого султана, мав доперва роспочатись. Соймови, скликаному ще перед катастрофою на початок падолиста н. с., правительство поручало нїчим иньшим не займати ся як тільки нарадами над способами оборони. Посольська палата, правда, раз у раз звертала ся до питання, які властиво причини викликали війну, і хто завинив в них; але се питаннє було дуже неприємне правительству, яке своєю австрофільською полїтикою справдї багато в сим завинило, і воно рекомендувало думати лїпше над способами оборони на будуще. Посольська палата ухвалила восьмерний податок, річ не бувалу; але те що можна було зробити з сими кредитами, було не бознащо — можна було найняти коло тридцяти пяти тисяч війська на оден рік. Рішено звернути ся до „християнських володарів” Европи, заохочуючи їх до участи в боротьбі з Турком. Але ознайомлений хоч трохи з европейською полїтикою міг вперед вгадати, що з тих посольств і пропозицій нїчого не буде; найблизший союзник, християнський цїсар займав ся християнїйшою боротьбою з протестантами і нїзащо не хотїв розривати перемиря з цїсарем поганським. Гадки всїх самі собою звертали ся отже до „прирожденного” ворога бусурманського світа — козачини.

Катастрофу молдавську вважали наслїдком помітування козацькою помічю. Сучасний львівський лїтописець записує поговірку, що ходила тодї: „канцлЂра Жолковского у ВолосЂхъ забито и Корецкого взято, бо безъ козаковъ войну почалъ, мовилъ такъ: не хочу я зъ Грицями воєвати, нехай идуть до ролЂ або свинЂ пасти” ¹²). Подібне говорило ся, певно, не тільки в самих українських кругах. Не бракувало і між Поляками полїтиків, які готові були навіть во главу угла покласти приєднаннє козачини для оборони Польщі. Маємо досить популярний меморіал про способи оборони річипосполитої від поган з тих часів ¹³), де великий натиск кладеть ся на потребу козацької помочи, як з огляду на число козаків так і на „імя їх у поган дуже славне і поважане”. Щоб приєднати їх, автор вважає головною річю „успокоеннє релїґії”, а за посередництвом радить удати ся до патріарха (Теофана), — пробувати навіть підкупити його; на опорожнену тодї луцьку катедру дати православним владику, якого собі бажають; побільшити платню козакам; „старшого і порядків їх не рухати”; роздати держави й староства впливовійшим козацьким старшинам, „але зробити то зручно”; для переговорів з військом козацьким вислати „не коморника анї дворянина, але сенатора, на котрого могли б ви покласти ся”.

Без сумнїву, подібні гадки сильно циркулювали на соймі. Проєкт орґанїзації оборони, внесений в початках сойму ¹⁴) і підтримуваний дуже сильно посольською палатою, головний натиск клав на той пункт, щоб в службу державі взяти 20 тисяч козаків, з платою в 100 тис. золотих на рік. Було се дешево й сердито, бо реґулярного війська за ті 100 тис. золотих не удержало ся б і тисячі душ. Сенат пояснив посольській палатї, що король іще перед соймом вислав свого аґента до козаків, „щоб з ними про все умовити ся”, але тепер думає вислати ще скорійшого післанця ¹⁵). Для того щоб заохотити козаків до служби Польщі, вважали дуже пожаданим посередництво патріарха. Гадка ся була прийнята королем уже в початках сойму, і з дня 10/XI н. с. маємо королївський лист, висланий з дворянином Барт. Обалковским до патр. Теофана. Король просив патріарха вплинути на військо Запорозьке, аби воно сповнило королївський наказ і взяло участь в війнї з Турком; ширше мав в тих справах переговорити з патріархом Обалковский ¹⁶). Про зміст сих устних переговорів деяке понятє може дати грамота патріарха до козаків, видана ним наслїдком сих переговорів і в такійже мірі призначена для козаків, як і для правительства польського, котрого жаданнє сповняв він сим листом. В сїй написаній „на задану тему” грамотї (другого дня по посвяченню Курцевича в Терехтемирові), патріарх намовляв козаків, аби з усею силою ставили ся на службу річипосполитій, бо сим здобудуть ласку королївську, славу війську свому, молитви патріарха для себе і всього війська, віддадуть прислугу своїй отчинї, і т. д., і на рештї — „то теж вашою щирою і визначною прислугою від найяснїйшого короля і пана вашого здобудете, що ту відновлену нами в св. церкві руській єрархію: митрополита й епископів, нами посвячених на місце тих що відпали від св. апостольського константинопольського престолу, він потвердить і забезпечить своїм королївським дозволом і привилеями — сього пильно-пильно маєте доходити у наясн. короля, пана вашого, вашими пильними прошеннями” ¹⁷).

Нема сумнїву, що патріарх висловляв се переконаннє про будуче потвердженнє королем новопоставленої єрархії за службу козацьку на підставі своїх переговорів з Обалковским. Король, очевидно, поручив свому висланцеви дати надїї на сповненнє тих постулятів, які будуть піднесені патріархом і козаками. В сїм переконанню мали підтримати їх також листи ріжних сенаторів, навіть духовних: маємо лист до патріарха від краківського біскупа, з тогож сойму, подібного змісту, що й королївський ¹⁸).

Але подаючи такі надїї, навіть певність сповнення головного постуляту православних, і король і католицькі круги одначе не хотїли дати яких небудь певних гарантій. Заходи православних на соймі в сїм напрямі зістали ся без успіху, не вважаючи на натиск, який клали вони на звязки сеї релїґійної справи з успіхами оборони. По словам соймового дневника, в такім дусї говорили посли київські, ставлячи „заспокоєннє грецької релїґії” умовою своєї участи в оборонї, инакше грозили розрухами й повстаннями. В такім же дусї держана була славна промова волинського депутата Лаврентия Древинського ¹⁹). Він пригадав королеви й палатї, що в тій будучій війнї держава буде орудувати православними силами, а тим часом православні не мають причини наставляти свої груди за державу, яка так по мачошому трактує їх справу: „В сїй війнї против головного ворога хреста святого, сміливо можу сказати, ваша кор. милость ледви чи не більшу частину контінґенту буде жадати від народу нашого руського, а народ сей, коли далї не буде задоволений в своїх домаганнях і прошеннях, як може заступати, замість шанцїв, грудьми своїми державу вашу? Які може чинити старання для спокою від сусїдів, коли не має внутрішнього спокою у себе дома? З яким серцем, з яким почуєм буде гасити своєю кровю запалені мури своєї отчини, коли не бачить, щоб гашено внутрішнїй огонь запалених стїн домашнїх? Хтож, Боже живий, не бачить сього на очі свої, які великі тяготи, утиски й неможливі прикрости терпить сей старовіцький народ руський ²⁰) в справах релїґії своєї”?

І бесїдник малює сильно, драстично образ пониження руської віри й православної суспільности:

„Почавши від Кракова в Коронї як помножаєть ся слава Божа за помічю тої нововидуманої унїї? Вже по більших містах церкви запечатані, маєтности церковні попустошені, по манастирях худобу замість монахів замикають. Перейдемо до в. кн. Литовського — тамъ робить ся те саме, навіть в містах пограничних з Московською державою ²¹). В Могилеві й Орші церкви запечатано, священиків розігнано ²²). В Пинську те само вчинено; монастир Лещинський на корчму обернено. Через се дїти сходять зі світу без хрещення, тїла мертвих вивозять ся з міст без церковного обряду як стерво; люде без шлюбів живуть в нечистотї, не сповідаючи ся, не причащаючи ся з світу сходять. Невже се не самому Богови обида? невже то буде мстити ся за се Бог?...

„Перейдїм до иньших кривд і утисків нечуваних. Чи то не кривда народови нашому руському, що, не кажучи про иньші міста, чинить ся у Львові? Хто грецького закону, не унїат, той не може мешкати в містї, анї торгувати на локтї і кварти, анї до цехів не може бути прийнятий ²³). Коли хто умре, мешкаючи в містї, того мертве тїло не можна провести через місто з церковною церемонїєю, анї до хорого з тайнами Господнїми іти не вільно. А в Вильнї чи не утиски то? чи чуване коли? Коли мертве тїло під замком хочуть провести через замкову браму (якою ходять і їздять всї, навіть Жиди й Татари), то ту браму замикають, так що православні мусять мерця свого виносити иньшою брамою, якою тільки гній міський вивозять. Навіть води не можуть докупити ся і велику в тім мають кривду: який небудь халупцї позволяють мати руру з водою, а на такий великий ґрунт, на стільки будинків, одної рури не дають, хоч знають, що була давнїйше, і тепер є слїди. Монахів що до унїї не пристали в Новгородку й по иньших містах унїати граблять, розбивають на добровільний дорозї й садять у вязницю. До ради міської людей гідних і учених, тому тільки що унїї не тримають ся, не беруть, а обсаджують місця в наругу руській лавицї хлопами простими неученими (так що иньший не вміє навіть означати, що то є справедливість). Кари грошеві стягають з невинних без слушної причини. Коротко сказати — давно вже великі, нечувані кривди поносить народ наш руський як у Коронї так і в в. кн. Литовськім.

„А ті кривди і те замішаннє внутрішнє”, — виводить далї бесїдник, даючи вираз шляхетським поглядам і інтересам своєї верстви” ²⁴), „не з иньшого джерела випливають, як з того, що ваша кор. мил. против справедливости, против прав і вільностей шляхетських, на престоли владичі й достоєнства духовні іменує людей невважаючи на їх рід. Хто не знає того, що нинїшнїй — як він себе зве — архіепископ полоцький родом з Володимира син Кунця шевця, а зробивши з того собі шляхетське призвище називає себе Кунцевичем. Хто сього на очі не бачить, що нинїшній перемиський владика, призвищем Шишка ²⁵), родив ся з свинара, і рідний брат його батька його і тепер сидить на волоцї в Хлопушах в підданстві київського воєводи? Хто не знає, що володимирський владика ²⁶) син львівської міщанки Стецкової Моримушиної, що уродив ся в півтора роки по смерти Стецька, а нїкий Міхаловский і Нікопольский віддали його в науку? Кому не звісно — свідчу се Богом живим — що владика холмський син виленського купця, призвищем Пакость ²⁷), що у одного бурмистра виленського украв кармазин, і як би не уратував його чернецький клобук, давно був би пішов на шибеницю ²⁸). Хто не знає і того, що нинїшній владика пинський родом з місточка Заблудова? Тільки й користи вашій кор. милости з унїї, що за двадцять лїт штуковання сеї унїї не можуть унїати подати когось з уроджених шляхтичів, щоб могли б гідно засїдати на тих високих гідностях. От і тепер дано нам у Луцьк, против наших прав і вільностей, Почаповського — його шляхетського роду не заперечуємо, але що до лїт, то він не тільки такої гідности не варт, але і діаконської, не то що священичої — через те й отцем його називати не можемо, бо не має ще й двадцати лїт.

А весь сей непорядок, поясняв далї оратор, найбільше іде „з того, що неправильно дістають уряди: не від правдивого свого пастиря приймають священнє — відступили від царгородского патріарха, якому власть ся належала в державі вашої кор. мил”. І кінчить бажаннєм, щоб принаймнї на будуще епископат приведений був до послушенства патріархови, а маєтности церковні як не зараз, то принаймнї по смерти теперішнїх держателїв їх вернули ся до законних (православних) хозяїв.

„В противнім разї, коли і на сїм соймі — боронь Боже — не прийде до повного заспокоєння і вилїчення тих тяжких ран, — то прийдеть ся нам з пророком скричати: суди мене, Боже, і розсуди справу мою” !

Як бачимо, навіть і в сїй, найбільш сміливій і різкій промові, не кажучи про иньші, не згадано про постулят, що висїв у повітрі — затвердження королем відновленої православної єрархії й припущення її до урядів і бенефіцій. Як Древинський, так і иньші речники православних (крім депутатів київських і волинських соймовий дневник згадує голоси за заспокоєннєм грецької релїґії в постулятах литовських, і з осібна послів берестейських) — всї прикладом попереднїх соймів домагали ся загального привернення церковних відносин до їх давнїйшого ладу. Чи вважали занадто рисковним витягати справу відновленої єрархії з огляду на конфлїкт з королївським правом патронату, чи просто з технїчних причин — тому що на соймикові наради ся справа не встигла прийти, — трудно сказати. Зостаєть ся факт, що тільки одно виленське брацтво піднесло сю справу — в листї адресованім до короля й відчитанім на соймі. В сїм листї воно іменем всеї православної людности „презентувало” королеви новопосвячених владиків і просило для них „віддання бенефіцій, які належать до їх достоєнств” ²⁹). Але се мало чисто теоретичне значіннє — те що факт відновлення православної єрархії був офіціально поданий до відомости правительства ³⁰); нїяких дебат над сим ведено не було, тим меньше — не прийнято нїяких резолюцій.

Соймовий дневник, оповідаючи про промову волинських послів, каже, що иньші посли переривали її своїми розмовами, і навіть сміхом; промова Древинського своїми анекдотичними подробицями дїйсно могла дати привод до того. Але загалом беручи настрій посольської палати для православних був не неприхильний. Унїатська сторона, прибіднюючи ся перед папськими і правительственними сферами, навіть в дуже траґічних красках представляла своє становище. Папа, операючи ся на клєрикальних (унїатських мабуть) реляціях, в своїй інструкції нунцієви поясняв, що на соймі ледво не прийшло до побіди православних — привернення бенефіцій розданних унїатам. „Козаки, що держать ся схизми, сильно добивали ся того, і Поляки, потрібуючи їх помочи против Турків, вже готові були сповнити їх жаданнє; але пильність нунція і побожність короля зробила се, що вони нїчого не добили ся” ³¹). Без сумнїву, посольська палата оцїнювала унїю, як джерело дуже неприємних полїтичних клопотів, і настрій для неї був досить неприхильний. По словам Рутского, унїати були лишені самі собі і тільки нунцій підтримував в них відвагу. „Крім них двох (короля і нунція) не було нїкого, хто б не то що помагав нам, але хоч ласкаво заговорив; загально називали нас причиною неспокоїв, унїю прозивали нещасливою; пальцями показували на нас: от хто мутить державу! ³²) було нам дуже гірко, але Бог не попустив нас спокусити понад наші сили!...” Нунцій, по його словам, по ночах обходив сенаторів, настроюючи їх против домагань православних. Король держав ся также над усяку похвалу; по словам пізнїйшого єзуітского історика, він говорив, що лїпше зрічеть ся корони і піде на вигнаннє, нїж позволить схизматицькому митрополиту засїсти в Київі ³³), і дїйсно навіть під грозою загибели Польської держави не допустив до нїяких серіозних уступок православним. Сойм відновив тільки стару конституцію 1607 р., обезцїнену і спрофановану пізнїйшими вчинками короля (номінаціями всупереч їй унїатів на православні катедри). Ухвала його звучала:

„Успокоюючи грецьку релїґію, відновляємо конституцію 1607 р. і маємо держати ся її на будуще в роздаванню церковних бенефіцій ³⁴)”.

Правительство рішило ся далї тримати ся супроти православних своєї перфідної полїтики, яку показала по конституціях 1607 і 1609 рр., і тепер подавши ріжні надїї через Обалковского, полишала собі отвором дорогу до дальшого гноблення православних.

В справі козацькій, затягаючи козачину на службу державі з усїми її силами, воно также не хотїло платити за се якимись реальними уступками. Соймова конституція покликала козаків тільки до участи в війнї як наємне військо, і визначила платню, „з тою умовою, що вони будуть під реґіментом і властю гетьмана нашого” ³⁵). Правний status quo зіставав ся не рушеним, то значить правительство зіставляло за собою право, як промине потреба, знову заганяти козацьке військо страхом оружної росправи в іглине ухо комісарських постанов 1619 р.

Коли б правительство хотїло поучити українські, спеціально козацькі круги, що з ним не можна дійти до якогось порозуміння добрими способами, то не могло б се зробити лїпше, як робило се своєю полїтикою 1620 р.

Примітки

¹) Депеші французького посла де-Сезі в Historica Russia monumenta (Турґенєва) II с. 412.

²) Третяк в своїй моноґрафії про хотинську війну обговорюючи козацько-польські відносини 1620 р. (с. 29-34) хибно розумів їх. Насамперед він думає, що було два козацькі походи на море, оден весною, другий в липнї; але весняний похід вийшов у нього тільки через непорозуміннє: лист Жолкєвского з 30/VI, з котрого він комбінував се, говорить про давнїйші походи на море, які мали бути покарані по ухвалї комісії 1619 р. Липневий козацький похід проф. Третяк толкує тим, що козаки супроти проголошеної Турками війни вважали такий похід на Турків дозволеним і не думали нарушати тим постанов комісії (ор. с. с. 29). Але ми знаємо, що се було дїлом козаків своєвільних, які не хотїли знати комісії й рішили похід заздалегідь. Нарештї гадка його, що Жолкєвский не знав, чи бажати йому морських походів козацьких чи нї, також не знаходить собі нїякої підстави в листах Жолкєвского, на яких оперта.

³) Cepandant les Cosaques aves les 150 barques ravagent toute la mer Noire — l. c. c. 412.

⁴) Les Cosaques sont á toute heure pros d'ici sur la mer Noire, ou ils font des prises incroiables veu leur faiblesse et sont en telle reputation, qu' il faut des coups de baston pour faire resoudre les soldats turcs à aller à la guerre contre eux sur quelques galères qne le Grand-Seigr y enovoie avec lagrande peine- Депеші д-Сезі с. 412.

⁵) Pisma c. 377.

⁶) Жерела VIII ч. 125.

⁷) Chłopstwo zbestwiane, sentyna — Жерела VIII c. 138, Pisma c. 285.

⁸) Див. вище с. 379.

⁹) Лист виданий в статї Лїске, дод. V.

¹⁰) Listy ч. III.

¹¹) Між контінґентами Жолкєвского значать ся: Ukraińcow z р. Chmielewskim (sic) 800, z. Tyskiewiczem 400, barskich 300, kazaków pienieżnych 1600 (Wojcicki Biblioteka starożyt pisarzów IV c. 207). Се єдиний слїд козацької участи в експедиції, — на підставі його говорить ся про участь Запорозцїв в кампанїї 1620 р. (напр. Третяк с. 31, „podobno”).

¹²) Рус. истор. сборникъ III с. 237.

¹³) Жерела VIII ч. 142.

¹⁴) Почав ся 3/XI н. с.

¹⁵) Витяги з дневника сойму, з віляновської біблїотеки, у Жуковича 1. с.

¹⁶) Грамота видана в Verificatia niewinności, вид. 2 л. 28, і в старім україн. перекладї — в київських записках, Сборникъ лЂтоп. Юж. и Зап. Рос. с. 87.

¹⁷) Грамота була видана по грецьки, маємо її в перекладах — українськім (неповнім) в тих же київських записках, в Сборнику лЂтоп. Юж. и Зап. Рос. с. 89, і в польськім — Verificatia niewinności, вид. 2.

¹⁸) Verificatia niewinności, вид. 2.

¹⁹) Пустив її в курс Бантиш-Каменський senior в своїй книзї Историческое извЂстіе о возникшей въ Польши уніи (1795, в вид. 1864 р. с. 66) в росийськім перекладї, з відкликом до „записної книжки київ. митр. П. Могили”. До останього часу се був одинокий звісний текст; полишаючи на боцї деякі помилки чи недокладности перекладу, змістом своїм не будив він підозрінь, і дослїдники як з православного боку, кінчаючи Макарієм (XI с. 257) і Жуковичом (III с. 72, так і з католицького, до Третяка (ор. с. с. 55) і Лїковского (вид. 1907 р. с. 207), приймали сю промову за автентичну. Дїйсно, підроблена в такім видї вона не могла бути, і зміст волинських промов, поданий соймовим дневником, також згоджуєть ся з змістом промови Древинського в сїм текстї. Тепер коли маємо ориґінальний польський текст, в збірнику Печерської лаври (дод. № 20, по описанію проф. Петрова № 74 л. 90), він скріпляє автентичність промови ще більше.

²⁰) narod rossijski starowieczny.

²¹) Пограниче московське згадане тут не дурно — див. т. VI ст. 596.

²²) Се була боротьба полоцького унїятського владики Кунцевича з православними.

²³) Про сї львівські обмеження див. т. V с. 240 і далї.

²⁴) З сього становища його виводи зовсїм не дивні, як вони здали ся проф. Жуковичу (III с. 73).

²⁵) З тим Шишкою клопіт; не кажучи вже, що Хлопецький-Шишка був шляхтич, а не підданий (взагалї і в иньших подробицях оповіджених Древинським, не одно треба брати cum grano salis), зістаєть ся непевним, чи в осени 1620 р. той Шишка ще жив. Добрянський (Історія епископовъ еп. Перемышльской, с. 26), опираючи ся на записцї рукописної хронїки перемиської капітули, думає що вмер він задовго перед р. 1620, десь в 1611 ще. Але на се виразних звісток нема. В кождім разї був він не унїат, а православний, і в осени 1620 р., коли на перемиську катедру поставлено Копинського, Шишки-Хлопецького мабуть не було на світї.

²⁶) Іля (в чернецтві Йоаким) Мороховський, секретар і повірник Потїя.

²⁷) Атанасій Пакоста.

²⁸) В ориґіналї римована фраза: у by nie ratowała go kapica, pewnie że by go nie minęla szubienica.

²⁹) Verifacatia — Архивъ I. VII с. 307.

³⁰) Се академічне значіннє заяви підносить Смотрицький, в другім виданню „Веріфікації”: „завдяки сьому листови поданому в посольську палату, духовна інвеститура мала спромогу оголосити ся на соймі” (л. 40, 56).

³¹) Relacye nuncinszów II c. 124. Інструкція ся, видана 30/V . 1621, перед соймом 1621 р., говорить виразно про сойм 1620 р. Лїковский, друкуючи виривки з листу Рутского до Аркудія, хибно перенїс сї звістки про натиск на унїю і заходи нунція на сойм 1621 р., що до того був не зимою (лист Рутского говорить про „зимові ночи” — Unia brzeska вид. 1907 р. с. 253), а лїтом: Лїковский хибно виміркував собі якийсь сойм на початку 1621 р.

³²) Passim vосаbаmur turbatores pacis, unio dicebatur infelix; digitis nos monsrabant: hic est qui turbat regnum.

³³) Kojałowicz Miscellanea rеrum ad statum ecclesiasticum in M. D. Lithuaniae c. 55.

³⁴) Volum. legum III c. 184.

³⁵) Ibid c. 181.

Попередня     ТОМ VII     Розділ VII     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VII. Розділ VII. Стор. 7.]