Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ VI. Стор. 4.]

Попередня     ТОМ VIII     Розділ VI     Наступна





КОЗАЧЧИНА В 1638-1647 РР., ЗАХОДИ ПРОТИВ СКУПЛЕННЯ СВОЄВІЛЬНОГО ЕЛЄМЕНТУ НА ЗАПОРОЖУ, ВІДНОВЛЕННЄ КОДАКА, ІНСТРУКЦІЯ ЗАЛОЗЇ, СВОЄВІЛЬНІ ЕЛЄМЕНТИ НА НИЗУ І ДОНУ, ВОЄННЕ БРАЦТВО ЗАПОРОЗЦЇВ І ДОНЦЇВ, СПІЛЬНІ МОРСЬКІ ПОХОДИ, УЧАСТЬ ЗАПОРОЗЦЇВ В АЗОВСЬКІЙ ВІЙНЇ, МОРСЬКИЙ ПОХІД 1643 Р., ПОЛЬСЬКІ РЕПРЕСІЇ ПРОТИВ УЧАСТНИКІВ, ВІДНОВЛЕННЄ АЗОВСЬКОЇ ВІЙНИ З ЗАПОРОЗЬКОЇ ІНЇЦІАТИВИ.



Таким чином визволеннє козаччинї на прийшло нї звідки. Так часто було воно близьке — але минало. Шляхта вміла стерігти сього зачарованого спокою — і ординації 1638 р., котра завдяки сьому „золотому спокоєви” могла бути нарештї переведена вповнї до йоти, принаймнї „на волости”.

Ми полишили козаччину при кінцї 1638 р., коли вона на радї на Масловім ставі капітулювала до решти перед соймовою волею, прийняла ординацію 1638 р. і нову, накинену їй польську старшину 1). Тим поки що справа була закінчена. Деякі неясні, або непорішені питання були відложені на пізнїйший перегляд, на рішеннє будучого сойму. Від репресій Потоцкий стримував ся. На підставі признаної амнестії всї хто зістав ся поза реєстром могли роспорядити собою як хотїли. Без сумнїву, багато пішло слїдами Острянина за московську границю, в Слобідщину; иньші на Запороже, на Дін. Кодак ще лежав в руїнах, і дорога на Запоріже стелила ся безборонно.

Загородити її — було першим стараннєм гетьманів польських по приборканню козацького війська. З новим роком мала йти туди частина реєстрового війська, щоб вигнати з Запорожа своєвільників, попалити човни, зайняти залогою і сторожами ті дороги 2). Подробиць про сю екскурсію на Запороже не маємо; можемо тільки ствердити, що перше нїж новий режім встиг опанувати Запоріже, своєвільні козаки таки пустили ся на море. Маємо про се відомість з весни в однім листї господаря молдавського 3), і пізнїйше довідуємо ся про роспорядження, дані Конєцпольским полковнику канївському Сєкежіньскому, що стояв з залогою на Запорожу:

„Казав з ними поступати ласкаво, тільки мати око на старшину. Удавали і вони послушних — вислали до мене послів своїх просячи милосердя, але що иньшого було у них на серцю, бо не хотїли з Запорожа виходити, не хотїли прийти до куріня пана Сєкежіньского, а ховаючи ся по лугах та очеретах, запасали борошно та порох, аби знов якусь екскурсію вчинити на море. Помітивши се п. Секежіньский вхопив кількох проводирів її, котрих важнїйших, а иньші пішли в свої днїпровські уходи. Послів їх відправив я з запевненнєм королївської ласки, коли вернуть ся до домів своїх, а як не послухають — велїв їх силою приводити до послуху і виправив на те полковника чигиринського Закшевского з його полком. Ясир турецький велїв відбирати, аби його з королївським послом відіслати Туркам” 4).

Отсї подробицї дають зрозуміти, що сей самовільний похід 1639 р. був досить значний, і взагалї самовільна козаччина на Низу далеко не була придавлена. Се непомалу трівожило Конєцпольского, і першим способом на придавленнє сеї самовільної козаччини вважав він відновленнє Кодака. „Коли упустити сей рік”, писав він королеви, „то козацька своєволя знову б змогла ся, і знову на неї сила і кошту, сила і крови було б потрібно”. Тому не можучи діждати ся від підскарбія грошей на відновленнє Кодака, Конєцпольский нарештї позичив собі грошей на свій власний кредит і з кінцем весни рішив особисто рушити на Низ, щоб відбудувати Кодацьку кріпость 5). Тяжше військо своє лишив з Потоцким на Кучманськім шляху, комісара казацького з двома казацькими полками поставив на Чорнім — против сподїваних нападів турецьких. При собі окрім частини козацького війська і лекшого польського мав ще кілька панських полків, і з тим усїм справді рушив під Кодак. Допильнував, що тут при нїм до початків серпня н. ст. кодацьку фортецю наново вимуровано на кілька ліктїв і навколо укріплено, а для дальшого викінченая зіставив воєводича браславського з польським войском і двома полками козацькими 6). Комендантови, чи „ґубернаторови” нової кріпости Жолтовскому дав цїкаву інструкцію 7). Крім загальних жадань порядку, дісціплїни і порядного житя, — „не допускаючи нїяких переступств і гріхів, що ображають маєстат божий, пильнуючи не тільки артикулів і права військового, але і то памятаючи що де Бог пробуває, там щастє і благословенство гнїздо своє має, а як звідкись задля гріхів уступить ся, там неблагословенство і нещастє зістанеть ся” 8) — старий гетьман дав деякі інтересні розпорядження що до кріпости і нагляду над Запорожем.

Поручало ся по можности довести будову кріпости до закінчення зараз, „відповідно до даного абрісу”, а коли б се було неможливо, то добре укріпити його наоколо, а закінченнє будови відкласти до весни. В компанїях, призначених до залоги, не держати „вояків з иньшого народу, тільки з польського і нїмецького, з огляду на певні недогоди, про котрі говорило ся устно”. Сторожу держати пильно як „польну” — до чого має служити польна хоругов козацька, — так і на валах. Брама кріпости має бути замкнена завсїди, а фіртка має відмикати ся в годину по сходї сонця, а замикати ся в годину перед заходом сонця, по тім як всї балки і долини поблизькі обїдуть і дневну сторожу зведуть. З приїзжих людей нїкого до форту не пускати, а відправляти їх перед фортом. „Коли б трапила ся якась особа ,квалїфікована' шляхецького стану, то входу їй не боронити, але асістенцію, як би була яка — до того не допускати.”

„А що головним мотивом заложення того форту було запобіганнє екскурсіям на море і своєволї козацькій, пильнувати того аби за Пороги живого чоловіка не пускати, окрім тих тільки що відповідно до ординації ходитимуть за своїми полками з борошном. Але і ті мають виказувати ся листами від свого полковника, аби під видом їx не закрала ся своєволя. І тих що ріжні панове обивателї звикли вниз річки посилати — і їх завертати не вважаючи на нїякі листи, бо з них звичайно множить ся своєволя.

„Пильно стерігти і боронити щоб нї звідки не пускали на Низ ,лип' (чайок). А що своєвільні люде звикли перекрадати ся за Пороги не тільки водою, а й сухопуть, то на той шлях висилати часті підїзди, ловити і сурово їх карати. А коли б їх самих не догнано, тільки стежки помічено, — зараз давати знати про се полковникови, котрий на той час буде на Запорожу, аби допитував ся про них і ловив — він для того повинен сторожу тримати і на Інгулї та Інгульцї — за для тих своєвільних”.

Всї отсї заходи — відновленнє Кодака, залоги на Запорожу, сторожі й пильний нагляд за шляхами, певно, в дуже значнїй мірі приборкали своєвільне козацтво. Але вповні опанувати Низу і вибити відти козацьких своєвільників до решти — Польща таки не була спроможна. Своєвільна козаччина далї знаходила там свій захист — у тих днїпрових уходах, про котрі згадує Конєцпольский в своїй реляції про участників морської експедиції. Там способила ся і вибирала ся в самовільні походи.

Так лїтом 1640 р. став ся отой морський похід запорозьких козаків в околицї Варни, з котрим здибав ся польський посол Мясковский, повертаючи від султана, і при всїй охотї валити на заграничників, таки не міг заперечити, що се були козаки домашнї, запорозькі. Було їх тут коло Варни шість човнів — чи була то вся експедиція, чи тільки частина сюди заблукала, не знаємо. Вхоплений Турками вязень оповів, що вони „викрали ся з Запорожа без відомости старших” 9).

Зимою 1640-1 р. вислані на розвідки з Азова московські Татари в степах здибали ся з запорозькими козаками і ходили з ними на Перекоп. Коло Перекопа стояла кримська застава дуже сильна — 12 мурз з немалими людьми, але Запорожцї з тими Татарами били ся і відбивши ся пішли назад: Татари до Азову, Запорожцї в свої сторони). Очевидно, інїціатива сього походу на Перекоп належала Запорозцям, а московські Татари тут були більш другорядними участниками. Тому я се принотовую тут, осібно від тих екскурсій, де Запорозцї являють ся участниками донських замислів і походів.

Видані останнїми роками донські акти 1630-1640-х рр. кинули дещо світла на сю сторону козацького житя — на воєнне брацтво, яке вело ся між козаками запорозькими і донськими. Ще в 1632 р. донські козаки казали московським людям: „У нас у донських козаків з запорозькими Черкасами така умова вчинена: коли сподївати ся звідкись приходу великого на Дін або на Запороже 11), то запорозьким козакам нам на Дону помагати, а нам донським козакам — помагати запорозьким Черкасам”. Тодї донські козаки сподївали ся ріжних репресій від московського правительства і грозили ся, що в такім разї напишуть на Запороже і до них прийде запорозьких Черкасів багато — тисяч десять або й більше 12). Потім коли Донцї заходили ся здобувати Азов (1637), і далї як їм прийшло ся боронити його від Турків, — Запорозцї брали в тих їх війнах живу участь, і взагалї від того часу, як польське правительство утруднило своєвільному козацтву пробуток на Низу, воно залюбки удаєть ся на дін, щоб відти йти в ріжнї походи, великі і малі.

Се не було секретом для польських правительственних кругів, і вони без сумнїву оцїнювали значіннє сього факту, що своєвільна козаччина знаходить собі пробуток за московською границею і тут далї промишляє воєнним ремеслом. Доносячи королеви про виїзд за границю Гунї, в осени 1639 р., Конєцпольський звертав увагу свого правительства на всю небезпеку сих фактів і просив — не в перший уже раз — добивати ся від московского правительства видачі таких еміґрантів 13). Се не було зіставлене без уваги, і через своїх послів, висланих до Москви зимою 1639/40 р. польське правительство жадало у московського видачі инших всїх еміґрантів. При тім посли згадували, що „до королївського величества дійшла чутка, що найбільші зрадники і проводир того множества (еміґрантів) Яцко Остряниця та Андрій (sic) Гуня з богатьма старшинами засїли в Азові й там живуть”, й просили їх також видати 14).

Що до Острянина, то не маємо нїяких вказівок про його участь у донських дїлах, але що до Гунї то поголоска, очевидно, не була фальшивою. Весною 1640 р. оповідав оден донський козак про похід Донцїв на море: ходило їх 23 „струги” (чайки), отаманом був „Гунка” 15) „Черкашенин”. Прийшовши „к гирлу Чорного моря” (очевидно — Керченської протоки), вони стріли там турецьку фльоту, „40 каторг турецьких”, і вернули ся 16). На сїм одначе не скінчило ся мабуть, і те що оповідає в своїх записках Радивил, виглядає як продовженнє сих операцій. Козаки ударили на турецьку фльоту, що йшла під Азов, і потопили дві ґалєри, а взяті Турками невільники оповідали, що їх післав король польский і Річпосполита 17).

Новий похід на море, спільними силами Донцїв і Запорозцїв, мав місце на весну 1641 р. Козаки сподївали ся тодї турецького походу під Азов і в цвітнї т. р. („за дві недїлї перед великоднем”) вислали „для язиків” експедицїю на 12 „стругах”, всього коло 600 люда під проводом отамана „Тимофія Яковлева” 18). Ся ескадра наловила десь татарських „язиків”, і по сїм Яковлев вернув ся з частиною човнів назад, а пять човнів під проводом „Черкашенина” Миська Тарана післав зловити ще язиків турецьких. Вони ходили під турецький город „Подризу”, наловили язиків і пішли з ними назад. Але на „гирлї” знову стріли турецьку фльоту, і та їх до Азова не допустила, Турецькі ґалєри пустили ся, здаєть ся, за ними на здогін і погромили під Очаковим. Ті що вирятували ся, кинули ся тїкати горі Днїпром і послали дарунки полковнику, що стояв з залогою на Запорожі (називають його Душинським), аби він позволив там переховати ся від Турків, поки ті відкриють їм знову дорогу. Але той дарунки прийняв, та зажадав, щоб козаки видали йому човни. Коли козаки не згодили ся на се, він дав знати очаківському баші, щоб той ударив на них знизу, а він ударить згори. Баша з початку не поняв віри такій льояльній пропозиції, аж як той полковник прислав закладнїв, між ними якогось „доброго чоловіка Грушевського”, — баша післав своїх людей, і вони на спілку з полковниковими козаками погромили тих морських козаків 19).

В славній оборонї Азова від турецьких військ, що мала місце того року, брали показну участь також і Запорозцї. Правда, не маємо нїяких близших подробиць про сю їx участь, але в високій мірі характеристично напр. що московське правительство, наказуючи Донцям покинути Азов, заразом умовляло їx, аби вони не слухали Черкасів, або якихось иньших ворів”, котрі б їх намовляли Азова не кидати і дальше воювати. Очевидно, сих „Черкасів” в Москві вважали до повної міри за привидцїв тої азовської війни, „для своево воровства и кровопролитья” 20). Турецьке посольство до Польщі, що випередило турецький похід під Азов, як ми вже знаємо, теж привезло прошеннє до польського правительства, щоб воно видало Туркам своїх козаків, які пробувають в Азові, або якимсь чином вивабило їх відти. Рада сенаторів постановила видати унїверсали, обіцяючи тим козакам амнестію, коли вони покинуть Азов, і пізнїйше Конєцпольский поручав Бєґановскому піднести то як велику прислугу Польщі перед турками, що польське правительство „при добуванню Азова не тільки не давало нїякої помочи Москві, але навіть суворим унїверсалом королївським відтягнуло відти кілька тисяч козаків, котрі шаблею пробили собі дорогу 21). Але се мало виглядає на правду і в иньших джерелах ми не маємо слїду чогось подібного.

Більш певна прислуга польська, росказана Конєцпольским в тій же інструкції Бєґановскому. По його словам 1643 р. мала місце пригода зовсїм анальоґічна з погромом Миська Тарана, тільки що то, мовляв, були Донцї, а не Запорозцї — що хіба теж мусимо прийняти з певною обережністю:

„Тїкаючи від турецьких ґалєр, вони вгребли ся в Днїпро. Сторожа наша помітивши їх в Днїпрі дала знати полковникови і той хотїв, повідомивши Очаківцїв, погромити їх, як два роки тому зробив той другий. Але козаки бояли ся Турків, навчені торішнїм прикладом, як вони стерегли чайок, а на них Турки напали і кількадесять взяли в неволю. Тому полковник післав до Донцїв, щоб вони піддали ся, здобич і ясир зіставили, аби то відіслати до Очакова, а самі вільно пройшли до Москви — як маємо згоду з Москвою. Але ті, почувши, сказали що вони за здобич і ясир, за котрі житєм накладали 22), здоровє своє готові положити, ,і коли не знаходимо собі місця в християнських руках, то вернемо ся знову на море, звідки прийшли'. Стали міцно поривати ся на море човни направляти і обшивати 23). Тодї полковник, побачивши, що до них сила гультяйства почало горнути ся з Днїпра, побояв ся, щоб не вийшло причини до нарушення пактів 24), як би вони з Днїпра вийшли ще з більшою силою. Вважав за краще погодити ся з ними на тім, щоб віддали йому човни, — котрі він узяв в секвестр, — а самі з усїм пішли до Москви 25) через степ. По їх відходї за кілька день прийшли мої листи до полковника, що післав я одібравши відомість про прихід у Днїпро донських козаків від Ахмета-баші і Муртази бея очаківського. Велїв йому я під карою смерти, аби відібрав добичу і ясир, скільки його мають, і відіслав Ахмет-баші до Очакова. Полковник, злякавши ся того листу, взяв частину війська і підмогу з Кодака, погонив за ними і декотрих дігнав коло Вовчих вод. Хотїв їм відібрати добичу і ясир, але вже того не мали багато, бо одно поздихало, друге розтратили. Не хотїли віддати і того, прийшло з того до битви. Боронили ся добре, і хоч багато їx побито, все таки останок темна ніч уратовала: не докінчивши їх мусїв полковник вернути назад” 26).

В осени 1644 р. став ся морський похід Запорозцїв під Азов, в досить великих розмірах, і як оповідав про се донський отаман московському гонцеви — інїціатива всеї кампанїї була запорозька. „В октябрі (1644) прийшло з моря стругів тридцять Черкас, і стали приступати під Азов. Побили багато людей азовських і наробили великої шкоди. І дали знати донському війську, щоб до них прийшли під Азов у поміч. І донські отамани й козаки ходили з тими Черкасами під Азов. Приступали з ними під Азов, починили багато шкоди коло города; вибили з гармат городового муру сажнїв з дванадцять, а декотрі Черкаси були і в городї” 27).

Донські козаки перед тим, в 1642 р. на жаданнє московського правительства, щоб не заходити в війну з Турками, облишили Азов Туркам, і на тім з Турками стала згода. Дуже правдоподібно, що нове „Азовське розмирє”, що вийшло 1643 р., Донцї умисно складали на Запорозцїв і їм надавали інїціативу походу, бодай перед московськими послами. Можливо, що вони дїйсно підмовили Запорозцїв взяти сю інїціативу „розмиря” на себе, а в кождім разї участь Запорозцїв в сїй війнї 1643-4 р. мусїла справдї бути визначна. Так само в морськім походї 1645 р., про котрий згаданий московський аґент на підставі зібраних на місцї відомостей оповідав так:

„Апріля в 20 день пішли з Дону отамани і козаки на Чорне море — тридцять чотири струги. Отаманом у них Олексїй Старов, і з нами запорозький полковник Сулима з запорозькими Черкасами. Та ще на морі пригребло до них тридцять стругів Черкасів, та ще з Запорог їх, мовляв, іде двадцять стругів на море — всїх запорозьких стругів пятьдесять, зійшли ся до купи з донським війском. Мають вони бути під Керчю (там зійти ся) і з моря (звідти) приступивши, промишляти над Азовим — і драбини на морі роблять, а час призначений — на Петра”. Дальшого гонець не міг оповісти, за виїздом з Дону 28).

Весною 1646 р., коли московське правительство, по великих спустошеннях татарських, вчинених в московських землях зимою 1645-6 р., змобілїзувало ся против Татар — посунула до московських полків маса добровольцїв і з України польської. Дрібні ватаги їх прибували з ріжних сторін і приймали ся до московського війська 29), але охочих було далеко більше, нїж московське правительство могло їх прийняти. Степан з Бобрика і Климко з Гадяча, що привели до Білгороду ватаги добровольців, оповідали, що в „Литовській сторонї” з ріжних городів Черкас зібрало ся тисяч пять, і стоять в зборі, як тільки буде їм грошева плата від государя — хочуть іти на службу йому 30). В польських кругах було теж щось звісно про такі маси охотника: Тьєпольови в Кракові оповідали в липнї, що шість тисяч козаків з польських земель пішли через степи, аби зєднати ся з козаками московськими 31).

Але московське правительство ухилило ся від такої маси добровольців — може навіть побояло ся її і поручило своїм воєводам не пускати їx через московську границю — бо більше добровольцїв уже не потрібно 32). Куди обернули свою енерґію після сього сї запорозькі охотники, не ясно. Кримський вістник оповідав донським отаманам 12 мая с. ст., як тисяч із сїм запорозьких козаків пішли були походом на кримські Урмаметеві улуси, що кочували в степах; але від Запорозцїв утїк до Татар якийсь переметчик і перестеріг їх і сї улуси пішли в Крим, за Перекоп, і так з сеї експедиції нїчого не вийшло 33).

З донськими козаками, що незалежно від московських воєвод „промишляли” того року над Татарами й Турками коло Азова, були теж українські козаки. Про них доносили Потоцкому його кореспонденти 34). В донських актах заховали ся тільки другорядні деталї з сеї кампанїї. Оден вістник оповідав чутку що партія Черкасів ішла з Запорожа на Дін, чоловіка з 400. Татари зайняли у них на становищі коней, але вони постановили таки пішо йти на Дін, а назад на Запороже не вертати ся 35). Московські ж воєводи мали звістку про морську експедицію Запорозцїв під Азовом, де вони половили якихось азовських риболовів 36) — екскурсію дрібну, яка може мати тільки той інтерес, що потверджує відомість про Запорозцїв на морі під Азовом, котру дістав Потоцкий.








Примітки


1) Див. І с. 314.

2) Оповідаючи про своє піклованнє коло задержання козаччини в порядку, Конєцпольский писав сілїстрійському баші 10. І. 1639: ... Ркп. публ. бібл. 94 с. 655.

3) Ркп 94 с. 674: хан післав до султана, ukazuiac іustam belli movendi causam, zе kozacy na morze wpadli.

4) Лист Конєцпольского до короля 19. IX. 1639 — ркп. 94 с. 705; він згадує тут про попереднї листи свої (нам незвістні), в котрих сповіщав про сих козаків, що прийшли з моря — се відсуває прихід козаків на якийсь час назад.

5) Лист до короля 23. V з Микулинець — ркп. Публ. біб. 94 с. 677

6) Лист з Полтави, 13. VIII ib 94 с. 692.

7) Instructia od m. р. krakowskiego р. Zoltowskiemu gubernatorowi na Kodak dana w obozie na Kodaku d. 3 augusti 1639 — ibid. c. 688.

8) В звязку з такими настроями стояли пляни засновання домінїканської місії в Кодаку — див. кореспонденцію 1642 р. в ркп. Осолїньских 2280 с. 173.

9) Zbior pamiętnikow о dаwnej Polsce V c. 72-3, пор. ч. l c. 14. В дневнику своїм Мясковский оповідає трохи инакше, ркп. бібл. Осолїньских 224 с. 320-1.

10) Донскія дЂла т. II (Рус. ист. библ. XXIV) с. 120.

11) „какъ приходу откуды чаить какихъ донскихъ людей многихъ на Донъ іли въ Запороги” — тут „донскихъ” наче б то непотрібно.

12) Донскія дЂла (Рус. ист. библ. XVIII) с. 340.

13) Jusz tesz tu w drodze dal mi znac pan commissarz, ze po odjezdzie moim Hunia, ktory hetmanil swawolstwu przeciwko woysku w. k. m. у z kilką inszych principalow we trzechset koni do Ostrzanina do Moskwy przes wszelkiey przyczny uciekl. Pisalem ia tak rok, pisalem y przeszłą pocztą do i. m. x. canclerza, proszac aby siе w. k. m. tego zdrayce serio upomniec rасzуł, który tak wiele tysiący ludzi gwałtownie z panstw w. k. m. do Moskwy wypędził y oni ich na pacta przyieli y poniewolnie trzymaią czemu ieżeli się nie zabieży, nie spodziwac się na tamtey Ukrainie pokoiu,y nic dobrego, gdy w takey bliskosci swawola bedzie miała takowe asillum — ркп. Пуб. бібл. 94 с. 705.

14) З актів посольства у Соловйова II (Х) с. 1231.

15) Нагадаю, що надавати іменам здрібнїлу, зневажливу форму — се звичайний московський стиль.

16) Донскія дЂла II с. 44 i 45.

17) Радивил під 7. VII. 1640, ркп. Осолїньських 116 с. 245: Коzасі Moschorum Dunсі vocati et nostri proditores, qui praeterito anno hinc aufugerunt, adorti 'lurcos duas naves merserunt: capti ex illis aliqui kozaci tormentis subiecti, ut Turcas in noimpellerent et vindicta se exonerarent, confessi regem et rempublicam nostram id eos iussisse.

18) Супроти московських канцелярських звичаїв дуже рісковно приймати се — точну форму імени.

19) Донскія дЂла II с. 251-4, кор. 397-9. Згадка про сю історію є в пізнїйшій інструкції Конєцпольского Бєгановскому 1643 р. (див. низше) — він згадує, що анальоґічна з пізнїйшою такою пригодою була тому два роки (tak dwie lecie).

20) Донскія дЂла II с. 351.

21) Ркп. Публ. бібл. Разнояз. 63. с. 27.

22) gardlowali.

23) очеретом.

24) з Туреччиною.

25) через московську границю.

26) Ркп. публ. бібл. Разнояз. 63 с. 27.

27) Донскія дЂла II c. 742.

28) Донскія дЂла II с. 742-3. Посли московські, що їхали через Азов, потвердили в загальнїйшім се донесеннє пішло на море на стругах отаманів і козаків із Черкасами тисячі дві, окрім тих стругів запорозьких Черкасів, що зійшли ся на морі і мають промишляти над Азовом. Ibid. c 744.

29) Поручні записи і поіменні реєстри їx див. Донскія дЂла т. II с. 1013 і д., III с. 646 і 652.

30) Донскія дЂла II c. 795.

31) Депеша у Чермака с. 402.

32) Донскія дЂла II с. 813-4, царський указ 4.V.

33) Донскія дЂла III с. 3.

34) Księga Michałowskiego c. l.

35) Донскія дЂла III с. 9

36) Ibid. с. 174











Попередня     ТОМ VIII     Розділ VI     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ VI. Стор. 4.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.