Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ XII. Стор. 3.]

Попередня     ТОМ VIII     Розділ XII     Наступна





Облога Львова: національна позиція Львова, панїчні настрої підчас Хмельниччини, пилявецькі утїкачі, орґанїзація оборони, вербованнє війська під проводом Вишневецького. Вишневецький кидає Львів, Хмельницький під Львовом, проби оборони, львівські вигадки про козаків.



В сїм страху Львів жив уже кілька місяцїв — від самого корсунського погрому можна сказати. З незвичайною трівогою придивляв ся він поступам повстання і рухам його проводирів — не тільки маючи на увазї свою ґеоґрафичну близькість і приступність для нього, але й спеціальну дражливість того національного, українського питання, через яке переломлювали ся вісти про се повстаннє в свідомости місцевого польського й українського елєменту. Львів здавна був гнїздом воєвничої Польщі, Роlоnіаe mіlіtаntіs на Руси, і тут з особливою гострістю й напруженнєм відбивали ся всякі конфлїкти з гнобителькою Польщею пригнетеної Руси і всяка опозиція її. І тепер страх розширення східнього повстання у Львовян нерозривно вязав ся з страхом повстання домашнього, що могло підняти ся під повівами Хмельниччини, і ся подвійна трівога провідним мотивом переходить через листи й донесення, які йшли з львівських кругів, від самих початків повстання. Богата кореспонденція львівського синдика Кушевича, захована для нас в значній части, дає виразистий образ сих настроїв.

Доносячи, як місто затрівожило ся за свою долю й перейшло на воєнну ногу вже по перших вістях про погром гетьманів 2 3), Кушевич завважає: „армати, пороху, провіянту і всяких иньших воєнних потреб маємо досить, але боїмо ся замішання й тайних інтриґ від грецької віри”. І переказує при тім поголоску про „сїмдесять козаків”, розісланих по ріжних краях Польщі, „щоб палити головнїйші міста”. Такі трівожні вісти йдуть потім весь час. Якийсь волоцюга, взятий на муки в галицькім ґродї, розказував, що православне духовенство стоїть в орґанїзованих зносинах з східньою Україною („ми оден до другого пишемо — до самого Київа відомість доходить”, -казав йому нїби то піп в Галичу), — самі владики беруть участь в повстанню: владика львівський Желиборський, мовляв, посилав козакам порох, кулї й олово, і владика луцький Атанасий Пузина також 2). Прояви ворожого, злорадного для шляхти настрою, „бунти” против шляхти по части прокидали ся дїйсно, по части ввижали ся по ріжних місцях, і вісти про них, розносячи ся по західнїй Українї, збільшали трівогу 3). Мобілїзація польських сил в серпнї й наступленнє на козаків трохи підняли польські настрої — але повстаннє за той час теж розгорало ся й зближало ся неустанно, від Поділя й полудневої Волини. В серпнї повстанці здобули Дубно, Олику, Клевань: 22 н. ст. серпня, саме під час попису волинської шляхти під Луцьком, на її. очах повстанська ватага, навіть невелика — як пише очевидець, яких 800 люда, потиху закравши ся до Луцька переполошила сю шляхту і без всякого опору з її боку захопила столицю воєводства 4). Повстаннє прокинуло ся в Сокалї, в околицях Камінки. З другого боку з-під Камінця, де стояли козацькі чи повстанські чати, воно захопило, як ми вже бачили, околицї Гусятина й Теребовлї 5). „Не стає чоловікови розуму”, — завважає згаданий очевидець луцького пополоху, „які стали люде боязькі — утїкають, а те гультяйство на муках казало, що не заспокоять ся — аж по Вислу”.

З новою силою прокинула ся трівога, скоро тільки рознесли ся вісти про пилявецький погром. Польські утїкачі, ширячи відомість про сю катастрофу, самою появою своєю давали початок рухам серед мас, що першим дїлом звертались на сих недобитків, а далї взагалі против усїх репрезентантів польського елєменту і польського режіму. Тим часом як вони збігали ся в страху до міст, до укріплених замків, селяне і міщане збирали ся в великі купи і з участію місцевої української шляхти, та „козацьких” банд з великої повстанської хмари, що сунула сюди разом з військом Хмельницького, займали ся розбиваннєм панських дворів по селах і містах, католицьких плєбанїй і костелів, брали в облогу панські замки, громили всїх скомпромітованих своїми звязками з польським панованнєм.

Серед сеї повстанської завірюхи, по слїдах пилявецьких утїкачів ішла татарська орда, а за нею козацька армія на безрадний в своїм переполоху Львів.

Перші вістники погрому прилетїли сюди вже на третїй день, 16 (26) вересня. Рано, скоро тільки відчиняли браму, прискочили міські стражники й донесли про катастрофу, а за ними почали зявляти ся й утїкачі, перебувши за дві з лишком доби по найбільшій негодї дорогу, яку в обставинах нормальних не вбагали б і в цїлий тиждень. Окрилені страхом самі, вони наповняли тою ж панїкою місто, віщуючи, що за кілька годин, слїдом за ними зявить ся й неприятель. Маса народу, особливо жінок, стала тїкати разом з тими втїкачами, що не попасаючи довго удавали ся далї на захід, уважаючи й самий Львів за страчений. Головний реґіментар Дом. Заславський, наспівши теж серед сього пополоху, тільки попас коней і подав ся далї, до Ряшева — „розумно зробив, завважає львівський кореспондент, бо не обійшло ся б без якогось випадку з боку розбитого війська, що волочило ся по ріжних кутах львівських”. Ще скорше наспів Остророґ — „як найбіднїйший пахолок, струджений, зчорнїлий, без опончі й шапки пристойної”, а трохи згодом і Вишневецький: сї два зістали cя у Львові — Остророґ як орґанїзатор тутешньої оборони, що займав ся нею лїтом, Вишневецький - як кандидат на спасителя вітчини в будущинї 6). До них і удала ся місцева шляхта й міські патриції, просячи не кидати міста, а зайняти ся його обороною, і заявляючи свою готовість послужити й собі, людьми й засобами. Другого дня відбула ся воєнна рада, дуже людна. По довгих церемонїях — бо Вишневецький, виливши свої жалї на реґіментарів і на сойм, на всїх і на вся, казав себе довго просити, доки дав ублагати. — проголошено його начальним вождем, а в товариші собі він взяв Остророґа — досить зручно поставив його наперед під зливу всяких гірких докорів, відступаючи йому провід, і нарештї покрив йото своєю ласкою. В ролї третього реґіментаря зістав ся неприсутний швагер Вишневецького Конєцпольский, і так зреформовано давнїйший тріумвірат.

По сїм наступили ухвали в справі контрибуцій на орґанїзацію оборони: крім того що порішено за-дурно забрати від купцїв і ремісників всякий потрібний припас, а костели й кляштори жертвували свої дорогоцїнности, ухвалено, що кожний має дати з свого майна від ста по дві копи, а перед усїм мають бути віддані на публичні потреби всї готові гроші в монетї, а также золото й срібло, — за що потім буде обрахунок. Тим способом зібрано величезні суми: в перших же днях вплинуло того всього на кілька сот тисяч, а всього збору раховано мілїон золотих в монетї й на 300 тис. срібла, що теж мало бути зараз же перебите на монету. Львовяне потїшали себе, що річ-посполита все то їм потім зверне 7).

Коштом сього почало ся зараз вербованнє війська — в першій лінїї, очевидно, з тих же пилявецьких утїкачів: всього набрано й орґанїзовано звиш три тисячі вояків, на котрих Львовяне й рахували як на свою оборону 8). Та їх чекало дуже прикре розчарованнє: коли показались перші познаки, що неприятельське, військо зближаєть ся, 25 с. ст. Вишневецький з Остророґом забравши гроші й військо подали ся з Львова до Замостя, і тільки з дороги зволили повідомити про се Львовян. Оправдували вони се тим, що Львова з малим своїм військом однаково не могли б оборонити, тому за краще вважали перевести військо близше до центра, куди могла б ще наспіти поміч від Корони 8).

Львовяне були до крайнього роздражнені такою віроломністю. „Обдерли нас чисто з усього майна, пообіцявши на сумлїннє боронити місто наше, яко добро річи-посполитої, від наступаючого неприятеля, а дня 5 жовтня покинули нас несподївано з усїм військом, потаємно зібравши відомости, що Татари вже в околицї і військо Запорозьке з арматою теж надходить, — пробили ся через орду й пішли під Замостє, а нас тільки з дороги сповістили про сю близьку небезпеку через п. Піковского, котрого з компанїєю 60 чоловіка призначили на глум до оборони міста” — записує з гнївом Кушевич на початку свого мемуару про облогу Львова. „Діставши відомість про неприятеля, дали коням остроги й попрощали ся зі Львовом, що плакав тодї в своїм сирітстві, або краще сказати — пішли всї безсоромно на втеки, з великим жалем і розчарованнєм нашим, бо зістались ми і без скарбів і без оборони” — вторує йому в своїх записках иньший львівський достойник, Чехович 10).

Ix гнїв і огірченнє були, розумієть ся, зовсїм оправдані. Гроші панове реґіментарі в кождім разі забрали зовсїм без усякого оправдання, і дурили міщан несумлїнно. Але що вони не лишились у Львові й не боронили його, се вийшло йому тільки на здоровє — бо не провокувало воєнної енерґії Хмельницького й його війська, що мало таке завзятє саме на сподїваного провідника сеї оборони кн. Вишневецького. Та львівське міщанство сього, розумієть ся, не тямило, і боячись над усе впасти до рук Хмельницького, горячково заходилось боронитись власними силами від неприятеля, що дїйсно вже наступав. Другого дня, 26 c. ст. вересня зявилась орда під проводом Тугай-бея, а два днї пізнїйше, 28, показалась і козацька армія під проводом самого Хмельницького, і щільно, непробитим валом обложила місто — з півночи козаки, з полудня Татари 11).

Львовяне з міста бачили, як обїздив позиції сам Хмельницький: вони думали, що він виберає місце для приступу. Куля пущена з міста вдарила під самого коня Хмельницького, як він їм потім оповідав при прощанню 12). Ухоплені й взяті на муки козацькі язики оповідали, що з Хмельницьким 200 тис. війська — в тім якийсь полк тутецький румелїйський (15 тис.), полк волоський, полк донських козаків — разом тридцять полковників, і несчисленна сила селянської черни, піворужної й зовсім не-оружної, що напливала з кожним днем все в більших масах з галицьких околиць. Татарів при Тугай-бею рахували сорок тисяч, але сподївались ще якогось царевича з 20-ма тисячами 13).

Все се були баламутні звістки й прибільшені цифри. Нї Донцїв нї Турків нїяких з Хмельницьким не було, а що до козацького війська то иньший бранець казав, що з Хмельницьким прийшло 60 тис. козаків, а 3 тис. застрягли коло Буська за арматою. Але на те щоб знищити Львів, розумієть ся й сього, що було, вистало б аж занадто. Коли реґіментарі не вважали можливим боронити ся у Львові з кількома тисячами війська, то з тими мізерними кількома хоругвами, що зістались у Львові, та з міською мілїцією, котрої теж було не більше тисячі чоловіка 14), — про се не можна було й думати. Тому на воєнній раді скликаній зараз по утечі реґіментарів, як свідчить Кушевич, було богато таких, і власне з людей у воєнній справі досвідчених, які радили від разу піддати ся на ласку козацького війська, не чекаючи приступу й бомбардовання 15). Та більшість міщанства не прийняла сеї ради й рішила боронитись — може під впливом надїй і поголосок, що Вишневецький таки міста не покине й прибуде скоро з військом. Вона була незвичайно пишна з свого геройства й зістала ся в тім переконанню, що то її відвага й рішучість переломили завзятє Хмельницького й привели до більш миролюбного настрою 16). В дійсности була се тільки ілюзія. Хмельницький, очевидно, від самого початку не мав нїяких ворожих замірів на місто, — навпаки все робив, щоб забезпечити його від усякої шкоди й мусїв хіба з іронїєю дивитись на ті дитинні „геройства”, на котрі силували ся міщане, заробляючи собі славу спасителїв не тільки своєї малої „річи-посполитої львівської”, але й великої польської 17).

Самі вони признавали, що Хмельницький не позволяв своїм людям нищити передмість, узяв під свою опіку міські водопроводи, щоб їх не знищено, і стримував чернь від приступів до міста, хоч викликав тим навіть невдоволеннє серед своїх людей 18). Мудрі Львовяне силкували ся відгадати в усїм тім якісь укритиі замисли — що Хмельницький тому напр. не знищив їм передмість, бо хотїв зробити Львів податливійшим на угоду: мовляв аби спасти передмістя, поки ще вони стояли цїлі. Львовяне скорше підуть на його жадання 19). Всупереч сим здогадуваних бажанням вони попалили передмістя самі -наробили собі великої утрати, не поправивши зовсім шансів Львова супроти Хмельницького. Він міг би дуже легко запалити, місто, збомбардувати його до решти — особливо після того як козаки Кривоноса здобули Високий Замок, що панував над цїлим містом, — козаки з своїх гармат звідти могли „курей стріляти на ринку”, як висловлюєть ся Твардовский 20). Але козацькі гармати стояли мовчки, або пострілювали злегка для памяти. Приступу не було. Дрібна війна, яка вела ся під мурами і дрібними успіхами, здобуваними в нїй залогою, наповняла гордістю Львовян, вела ся на власну руку поодинокими ватажками й полковниками, котрим Хмельницький у тім полишив до певної міри вільну руку, щоб не викликати занадто сильного невдоволення. Але він не підтримав їх нї разу всїма своїми силами 21).








Примітки


1) Іn tіmоrе еt trеmоre nосte dіeque іеstеsmу — лиcт з 4. VI у Міхаловского с. 34, з ориґіналу — Жерела VI с. 110.

2) Судовий протокол у Міхаловского с. 91-94 і в Памятниках с. 261.

3) Збирає їх Томашівський. Народнї рухи с. 10 і д.

4) Про луцьке здобутє лист „урядника земського” луцького — теки Нарушевича, пор. Міхаловского с. 183; пізнійші згадки — Архив III. IV с. 426.

5) Жерела IV с. 65.

6) Про се в листах зі Львова Кушевича й Мясковского — Жерела VI с. 119 (у Міхаловского с. 200), Чортор. 143 c. 133.

7) Чехович у Зубрицького с. 298.

8) „Компут” нанятого Вишневецьким війська в ркп. Публ. бібл. 129 л. 170 і 574 (Архів с. 30) гусарів 640, козаків 2314, драґонів 200, піхоти 230, всього 3384. В соймовім дневнику у Міхаловского с. 358) нанятого у Львові війська показано 4360 — але се очевидно разом з замостьським затягом, котрого в тій же рукописи пораховано 1100: їм службу пораховано в д. 15 жовтня, а львівським від 1-го.

9) Манїфест реґіментарів у Кубал с. 98-99.

10) Про сї записки див. дальшу примітку. Оправдати Вишневецького з сеї віроломности супроти Львовян силкуєть ся Кубаля в своїй статї про облогу Львова.

11) Облога Львова Хмельницьким має богату лїтературу, стару й нову. Маємо дві цїнні записки, списані близькими участниками подїй: членом колєґії присяжних Кушевичом і реєнтом ради сорока Чеховичом (обидві були видані у Зубрицького Kronika m. Lwowa. Кушевичева тільки хибно під іменем Ґросваєра — с. 294 і д., пізнїйше Кушевичеву записку видав Чоловский, Kwartalnik Historyczny, 1892. Relacya o oblężeniu Lwowa przez. B. Chmielnickiego, і Томашівский в IV т. Жерел, ч. 28). Крім того Кушевич полишив невикінчену, що правда, історію сеї війни — вона видана недавно в VI т. Жерел. Меньше вартні з історичного погляду поетичні твори на теми з сеї облоги иньшого Львянина Бартоломея Зіморовича: Kozaczyzna і Burda ruska (Sielanki): в них очевидно Dichtung переважає над Wahrheit (див. низше c. 88). Мало цїнні й ті додатки, які робить у своїй лїтописи Львова (Annales urbis Leopoliensis) Юзефович, доповняючи з оповідань і актів записку Кушевича, котрою головно, користуєть ся — витяги з його лїтописи в Сборнику лЂтописей относящихся къ исторіи Южной и Западной Россіи. Виїмки з иньших місцевих лЂтописей в VI т. Жерел. З загальнійших праць того часу досить докладно описує львівську облогу Пасторій (Historia Polona); ширше, але меньш докладно Коховский. З пізнїйшиx праць особливо цїнні матеріали зібрав в своїй „Хронїці Львова” Зубрицький. Нарештї в новійшій лїтературі статі: Kubala, Oblężenie Lwowa w r. 1648 (1877, війшло до І т. його збірки Szkice Historyczney. Widinann, Obrona miasta Lwowa (Przegląd archeol 1888). Lang, Die Belagerung vоn Lemberg im J. 1648 (1891, Organ des V'iener militärwissenschaftlichen Vereins). Нарештї вступна розвідка Томашівського в VI т. Жерел „Між Пилявцями і Замостєм”.

12) Жерела IV с. 98.

13) Жерела IV c. 97, VI с. 62.

14) Так рахує Чехович с. 303.

15) Жерела IV с. 51.

16) Widząc Chmielnicki odwage miasta, a nаs wszystkich nа smierc odważnych y gotowych, napisał do nas — завважає Кушевич (Жерела IV c. 100).

17) Як таких величає їх навіть і найбільш обєктивний з польських істориків сеї доби Кубаля, Szkice I с. 176.

18) Кушевич: conquerente Ostaphaeo tribuno quasi omisso victoriae impetu atque... arnus supreniam manum alstineret — Жерела с. 63.

19) Тамже с. 55.

20) С. 37.

21) Оповідання про ексцеси сих козацьких ватаг панів анекдотичні очевидно, спопуляризовав потім Зіморович у своїх „Селянках”, яскравими фарбами описавши козацькі приступи до св. Юра, Високого Замку й передмість. Се ілюстровані відповідно достроєними образками ріжні „крилаті слівця” козацькі, задержані памятю Львовян, як:

„Батечку хороший, не хочемо твоєї віри, тільки дїдчих грошей”. „Наша віра, але маєш деньги лядські”. „Ти Русин, котюго, не дошлий мясом лядським твої кости обросли коли хочеш з нами дістатись до неба, оббити лядське мясо з костей руських треба” і т. д. Драстичні сцени, котрими вони ілюструють ся, мають неукриту тенденцію довести, що з огляду на такі ексцеси „руської бурди” порядний Русин мусить рішучо розірвати з Русю Musiałem bractwo tych wyrodków zbrzydzić, як висловлюєть ся оден з виведених персонажів. Тому зовсїм незаслужено переказують ся вони немов автентичні документи в науковій лїтературі (у Шайнохи, Костомарова, Кубалі, Лозіньского). Се таке ж перечернюваннє в польський бік, як українські оповідання про нелюдські розправи. Поляків під час облоги з міщанами-Українцями — в бік український. Таке оповіданнє Львівської лїтописи (c. 265, пор. Грабянки c. 59), наведено у Костомарова (II с. 256) про те, як львівські бернардини вбивали Русинів спросивши їх на обід, потім по одному виводили на двір і привівши над криницю, казали туди дивити ся, а в тім рубали голову й кидали до криницї тїло. Се одна з лєґендарних амплїфікацій крівавих подій, які виникали в атмосфері страху, роздражнення й підозрінь (пор. напр. згадку у Кушевича про напади католиків на Русинів multo criminis argumento — обвинувачень в чарованню, отроюванню, тайних зносинах з неприятелем Жерела VI с. 61)











Попередня     ТОМ VIII     Розділ XII     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ XII. Стор. 3.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.