[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ XIII. Стор. 5.]

Попередня     ТОМ VIII     Розділ XIII     Наступна

Репресії на повстаннє в в. кн. Литовськім, битви на Подїлю, гнїв гетьмана і старшини з сих приводів, надїї на Москву, проєкт перемиря вироблений комісарами, переговори, перемирє 14 (24) лютого, його умови, кінець комісії, утеча шляхти з комісарами.

Воєнну енерґію старшини й цїлого війська дражнили й підіймали, крім всього иньшого, з одного боку — вісти про кріваві конфлїкти між передовими постами козацькими й польськими на Подїлю й Волини, з другого — люті репресії на повстаннє, які дїяли ся особливо на Полїсю литовськім.

Ми бачили вже, з яким крайнїм роздраженнєм говорив Хмельницький про кріваві репресії Радивила, розпочаті по скінченню елекційного сойму, особливо про різню в Мозирі, де згинула козацька залога, проводиря Михненка вбито на палю, а місто спалено. Маємо лист Хмельницького, згаданий ним в тій мові ¹), а писаний в переддень авдіенції: цїкаво бореть ся в нїм крайнє роздражненнє з приводу сих Радивилових ексцесів і бажаннє за всяку цїну обминути небезпечний розрив. Адже лист сей писав ся тодї саме, як Хмельницький робив пробу дійти порозуміння з Радивилом через Ракоціїв, і через те не час був йому палити мостів. Шукає доріг. Споминає давню приязнь, яка вязала Запорозьке військо з родиною Радивила і висловляє здивованнє з приводу останнїх вістей, що Радивил, „взявши якийсь гнїв на військо наше, зволив розпорядити невинних людей, християн нашої віри, на палю вбивати й мордувати”. „Мали б і ми кого саджати на палю”, давав литовському короликови лекцію козацький гетьман, „маючи в руках до чотирох тисяч — сенаторів і шляхту, одначе знаємо, що в тих невинних не покараємо винного, тож і велїли ми випустити живцем до пяти тисяч, і нї оден взагалї не скараний з тих що до наших рук прийшли. Але коли побачимо, що ваша кн. милость і иньші панове, як перед тим покійного пана нашого не слухали, так і тепер знову против королївської волї зволите починати і на нас наступати, — взявши Бога на поміч боронити ся будемо, і королеви дамо знати. Поки ж що стримуємо ся й не пускаємо ,кожушних шапок', вичікуючи, чи ваша кн. мил. будеш наступати далї. А ми нїякої зачіпки не починаємо, аби ваша кн. мил. як і перед тим був нашим ласкавим паном”. ²)

Післанець від Радивила, що приїхав слїдом з якимись — очевидно виясненнями чи оправданнями полїських репресій, злагодив се напруженнє. Хмельницький показував йому всяку честь, підчеркуючи свою особливу приязнь до Радивила: саджав його коло себе, тим часом як сам воєвода Кисїль мусїв ставати на свої хорі ноги. Запевняв в своїх миролюбних замірах. Правда, признавав, що в тій хвилї не можна укладати згоди, бо козацтво повстало б против самого Хмельницького, але на весну він розішле козаків „по Самарах”, бунтівникам постинає голови, і тодї можна буде завести спокій. ³) Таким чином нейтральність в. кн. Литовського нїби була потверждена. Але кріваві, нелюдські репресії, які далї дїяли ся там, не могли не дражнити козаччину. Саме під час побуту Радивилового післанця у Хмельницького сам Радивил приступив до Бобруйська, і тут відограли ся сцени справдї страшні. Козацька залога, замкнувши ся в деревляній вежі, сама себе спалила, не піддаючи ся литовському війську; але декотрі, не витримавши огню, вискочили й попали на палю — між ними Піддубський, котрого кат всадив так нещасливо, що він кілька годин сидїв живий: казав дати собі води напити ся і в церкві по душі своїй звонити, аби ще своє подзвіннє послухати. ⁴)

З другого боку, з польського погранича, особливо від Поділя теж ішли вісти про конфлїкти з козаками і наступленнє польських пограничних хоругов, викликаючи велике роздражненнє серед козаччини, так що для заспокоєння її Кисїль по приїздї до Переяслава першим дїлом мусїв видати унїверсали до польських хоругов, „що на становищах в воєводстві Подільськім і Браславськім”, наказуючи їм королївським іменем стримати ся від усяких „підїздів і наїздів”, не чинити замішання анї не зближати ся в краї київські, бо поголоски про таке зближеннє викликають великий рух в війську Запорозькім і можуть зашкодити роботї комісії, яка вже почала свою дїяльність і сподїваєть ся привести до загального заспокоєння. Згадуючи, що й гетьман з свого боку висилає унїверсали, наказуючи всїм зіставати ся в домах своїх, не зближати ся до польських хоругов і не зачіпати ся з ними. Кисїль грозив суворими карами кождому, хто б смів „порушити комісію” ⁵).

Та перше нїж сї унїверсали могли дійти на місце, став ся вже досить серіозний конфлїкт на Поділю: передовий віддїл польського війська під проводом якогось Стрижевского несподївано напав на передові козацькі становища з Черкаського полку, заїхав Бар, що був у козацькім володїнню, і „стрівожив цїлу Україну і до війни побудив”, як писав потім подільський полковник Богун до „реґіментаря” Лянцкоруньского. ⁶)

Справдї, відомість про се, принесена до Переяслава десь 14 (24) лютого, незвичайно розгнївала старшину й самого гетьмана: він прийняв се за виповідженнє війни й не хотїв уже більше чути про які небудь чемности Полякам. Перед тим дав був згоду на видачу невільників кодацьких і барських, велів їх приставити до Переяслава — тепер відступив від обіцянки й не хотїв навіть запускати ся більше в нїякі переговори:

„Шкода о тім говорити! Бог минї то дав! Пущу їх, коли жадної зачіпки на весну ⁷) не будеть з Литви і з Ляхів. Нехай почекає Потоцкий (взятий торік в Барі) брата свого, старости камінецького, що минї Бар мій, місто моє заїхав! В моїм Поділю кров християнска лєть ся. Я вже казав туди полки мої рушити і живцем його (Потоцкого) до мене привести” — казав він на авдіенції тодї. ⁸)

Даремно представляли йому комісари, що будучи вірним підданим королївським годить ся йому відпустити людей, які лише з обовязку служби попали до нього. Мясковский приводив йому на взірець того навіть і султана турецького, але все те нїчого не помагало. Гетьман повторяв: „Шкода говорити! то річ завойована. Нехай король не дивуєть!” ⁹)

Звертали його увагу на мордованнє, яке йшло в Київі: Ляхів одних топлять, иньших стинають, не роблячи ріжницї між чоловіками й жінками, дітьми й ксьондзами, і то все дїєть ся, мовляв, за волею гетьмана, що з тим післав туди полковника Нечая. Гетьман нїби то заявив на се:

„Невинних забивати я не казав, але котрий до нас не хоче приставати або на нашу віру хрестити ся. ¹⁰) Вільно минї там рядити! Мій Київ! Я там воєвода київський! Дав минї Бог те і понад те — шаблею моєю. Шкода говорити!”

Відправляв того дня московського гінця В. Михайлова, що спішно приїздив, з огляду на мало конкретнї заяви Мужилівського і патр. Паісія, на се, аби розвідати ся докладнїйше, чого власне бажає собі Хмельницький і як представляє вихід з теперішнього положення. В грамотї переданій через нього московське правительство висловляло бажаннє, щоб козаки залишили війну з Польщею; в листї данім Хмельницьким у відповідь на неї він висловляв свою незрушиму постанову бороти ся з Ляхами до останку. Заявляє бажаннє Українцїв бути в підданстві царськім, просить помочи — нагадує, що вже в двох попереднїх листах, післаних з перехопленими післанцями воєводів путівльського і сївського він просив царя вдарити на Поляків від Смоленська, і тепер сього ж просить. Але як би навіть цар і відмовив своєї помочи, гетьман війни не залишить: „посвідчивши ся Богом і всїми святими (що цар не дає помочи одновірцям) і взявши Бога в поміч будемо бити ся з ними, поки нас православних стане”. ¹¹)

Не вважаючи на ухильчиву раду Москви, гетьман з старшиною, без сумнїву, оцїнювали се як добрий симптом, що московське правительство так жваво відозвало ся на їх посольство, — і так оцїнювано сей факт взагалї в Переяславі: Мясковскому, що старав ся вивідати, з чим приїздив післанець, оповідали, що цар прислав посла довідати ся, чи Хмельницький вчинив повстаннє для самої віри? В такім разї цар готов прислати йому 40 тис. війська в заміну за відступленнє частини України. ¹²) Де-що говорило ся з того, очевидно, для польських слухів: але загальне вражіннє від посольства, видно було втїшне.

Супроти такого уперто-непримиреного настрою і гетьмана і всеї старшини комісари приходили до переконання, що таки справдї нїчого їм довше сидїти, а треба виноситись, поки час. В містї чим далї ставало грізнїйше й небезпечнїйше. Ходили поголоски, що козаки збирають ся або побити комісарів, або пограбувати і на Кодак відіслати. На ніч ставала сильна варта, стережучи, аби вязнї не повтїкали з комісарами, — та й вони самі. На ґрунтї сих підозрінь виходили ріжні сумні пригоди: кого з Поляків стрічали вночи на улицях, забирали й топили; слїдили підозріливо за комісарською челядю, і хто напр. близько підходив до козацької армати, хапали й били, і т. ин. ¹³)

Комісари всю свою енергію перед виїздом звернули на сї два пункти: визволити бранцїв і — запевнити бодай якесь перемирє, аби не стягнути на річ-посполиту замість всїма сподїваної, цїлком певної згоди такої наглої і грізної війни. Що до сього, Хмельницький з початку рішучо казав, що нїякого перемиря не дасть і умов нїяких ставити не буде, тільки передасть голий лист до короля. Але на усильні благання Кисїля кінець кіньцем згодив ся підписати пункти перемиря, коли вони будуть прийняті Кисїлем. Пункти Мясковский вичисляє такі:

скасувати унїю в Київськім воєводстві, признати православному митрополитови місце в сенатї, забезпечити, що воєвода й каштелян в Київськім воєводстві будуть православні;

заборонити єзуітам мешкати (в Київськім же воєводстві, очевидно) — можуть бути там костели й кляштори тільки иньших монаших чинів;

кн. Вишневецькому, як авторови другої війни, не бути коронним гетьманом;

під сими умовами бути згодї до зелених свят руських і тодї має бути нова комісія для докінчення переговорів і спорядження реєстрів: їй будуть видані бранцї, а вона має приставити Хмельницькому Чаплїньского;

за час того перемиря військам коронним і литовським не входити в границї Київського воєводства — не переходити від Волини за Горинь, від Литви за Припять, від Поділя за Камінець — і Запорозьке війско за ті ріки теж не буде переходити. ¹⁴)

Умови в своїй так сказати — принціпіальній части дуже, як бачимо, скромні, навіть мізерні в порівнянню з попереднїми, сміливими мріями про повне визволеннє від польсько-шляхетської неволї всїх українських земель і сформованнє в вільну державу чи „князївство Руське”. Від тих високолетних, бадьорих гадок вони повертають полїтичну мисль гень назад, в часи білоцерківської деклярації минулого року, і перше вражіннє від сих умов — що Хмельницький подавав їх на відчіпне, в тій певности, що вони прийняті не будуть однаково, отже нема чого серіозно застановляти ся над ними. Дїйсно, такі жадання, як видача Чаплїньского або відсуненнє від уряду Вишневецького не могли бути навіть трактовані серіозно в рамках польського конституційного житя. Зіставало ся кінець кінцем перемирє „до першої трави”, з широко зачеркненою нейтральною зоною. Але — зіставало ся також вражіннє і несеріозности тих далекосяглих постулятів, так замашисто поставлених в попереднїх промовах і так марно промовчаних в перемирних умовах.

Комісари, розумієть ся, признали предложені їм умови неможливими й поставили против них свої, де гранична лїнїя підчас перемиря потягала ся на Случ, Бар, Винницю й Браслав; иньших спірних питань Мясковский в своїм дневнику не згадує, так що даєть ся вражіннє, немов би суперечка йшла тільки про сю демаркаційну лїнїю й нїчого більше; так воно мабуть не було — хоч правда, що реальне значіннє на найблизшу хвилю мало тільки се питаннє граничної лїнїї. Всякими способами намовляли комісари гетьмана, але нїчого не могли осягнути. „Перечеркнув наші пункти й велїв нам готувати ся в дорогу з самим листом тільки, з війною скорою, готовою.” ¹⁵) Тодї щоб тільки утїкти живо і попередити річ-посполиту про небезпеку, а Хмельницького „тим перемирєм хочби й непевним” затримати над Днїпром, як поясняє по щирости Мясковский, — комісари згодили ся на предложені умови.

Прикладали ще тільки всїх старань, щоб виручити невільників. Ходили по протекцію до старшини, обіцюючи по 100 черв. важнїйшим полковникам і „писарям покойовим” гетьманським, звертали ся до обозного Чорняти, що, видно, мав славу великих впливів у гетьмана. Кисїль мав якусь секретну розмову сам на сам з гетьманом, силкуючись ублагати його. ¹⁶) Нїчого не помогло.

Останнє побаченнє комісарів з гетьманом стало ся 16 (26) лютого. Чим світ дали вони знати гетьманови, що хотїли б попрощати ся з ним і ще раз попросити за бранцїв. Гетьман обіцяв приїхати до них, але потім перемінив — „для поваги”, і сказав приїхати до нього. Старий Кисїль дуже розхорував ся на подаґру і заїхавши на санях на подвірє до Хмельницького, не злазив до хати. Остання розмова відбула ся таким чином на подвірю гетьмана, щільно замкненім, щоб не набивав ся нарід. Бранцї також були при тім, чекаючи рішення своєї долї, й прилучали свої благання до унижених прошень комісарів, аби дано їх принаймнї на викуп. Хмельницький був невблаганий, ще й погрозив Потоцкому, що всадить його на палю перед Баром, а брата його в Барі, коли правда, що він йому заїхав Бар.

Передав комісарам підписані ним умови перемиря і два листи: оден до короля, другий до канцлєра. Лист до короля містив у собі умови, на яких Хмельницький годив ся приступити до комісарських переговорів. ¹⁷) Стилїзація його досить інтересна:

„Кріваві жалї наші до того вже нас приводять, що ми наміряли ся шукати чужих панів і крівавою війною вибивати ся з неволї, але затримали ся за наляганнєм ¹⁸) ясновельм. воєводи браславського, і зістанемо ся в вірнім підданстві нашім, коли сповнені будуть отсї пункти:

„Насамперед просимо, аби була знесена неволя, котру терпить наш руський нарід гірше як у Турків в вірі своїй старинній грецькій через унїю — себ то аби була одна Русь старинного грецького закону. Владицтва і всї церкви скрізь в Коронї й на Литві аби при народї руськім зіставали ся і унїї аби й імени не було, а тільки римський і грецький закон, так як зєднала ся була Русь із Польщею. Котрі ї. м. владики схочуть зістати ся при римськім законї, нехай здорові зістають ся, віддавши Руси соборні церкви старинної фундації; а котрі хочуть зіставати ся при грецькім законї, нехай зістають ся при Руси. Так вернувши, що чиє, коли зістануть ся тільки два закони - римський і грецький, як давно бувало, можна буде жити в добрій згодї, не мучачи ¹⁹) через унїю братиї своєї, людей християнських.

„Друге — як перша війна загоріла ся через Чаплїцкого, що відібравши против королївського привилею хутір, ще й на здоровє моє, Хмельницького, наставав, і через нього весь той огонь загорів ся, — то на будучій — дай Боже — комісії аби він був виданий.

„Третє — другої війни причиною був кн. Вишневецький, ставши наступати против уставленої угоди, не чекаючи комісії; тому коли б він був гетьманом, ми нїяким чином з ним жити і на Україну пустити не хочемо: мусить бути війна.

„Четверте. Воєвода київський аби був з народу руського і закону грецького — щоб не наступав на церкви божі як теперішнїй воєвода Тишкевич, що з замку церкви викидав і будувати не позволяв; ми йому бажаємо вищого ²⁰) воєводства, а до Київа просимо воєводи нашої віри. Також аби митрополит наш київський мав місце в сенатї королївськім — аби ми принаймнї мали трох сенаторів руських: між духовними митрополита, а між світськими воєводу й каштеляна київського, для стереження віри нашої й прав народу руського.

„Пяте. В тім Київі всї костели й кляштори, які є, так нехай в цїлости й зістають ся, тільки аби єзуітів нїколи не було, котрих на злість школам руським впровадив був й. м. воєвода київський, і звідти теж пішло нинїшнє замішаннє.

„Шосте. Просимо, аби ті всї пункти були з ласки королївської і всеї річи-посполитої ²¹) нам позволені (і затверждені — а ми ²²) готові кінчити комісію.”

„Пункти умовлені між комісарами й Хмельницьким” ²³) містили умови перемиря. Гетьман, прийнявши клейноти (від сього акту він уже офіціально носить сей титул, доти не признаваний нї йому нї його попередникам), зістаєть ся з військом в підданстві — „як листом своїм освідчив”. Комісія через недостачу паші відкладаєть ся „до трави”, до руських зелених свят: тодї буде віддїлене поспільство від козацького війська і спишеть ся реєстр, тримаючи ся давнїх звичаів і привилеїв війська Запорозького — козачество буде вписане в реєстр з королївщин воєводства Київського, в місцевостях близших до Днїпра. Місцем комісії визначено р. Росаву, і з боку Корони туди щоб прибули тільки два комісари. На час перемиря граничними пунктами уставляють ся ріки Горинь і Припять і Камінець Подільський: війська коронні й литовські не мають виступати за сї межі, а коли б переступили (барський інцідент), мають уступити ся назад: также й військо Запорозьке не має переступати сеї граничної лїнїї, і не повинно бути з обох сторін нїяких підїздів, наїздів і чат, — на те від гетьмана і від комісарів мають вийти унїверсали, а всякий непослушний буде сурово караний. Дїдичі й державцї до того часу — зелених свят, також не мають вїздити до своїх домів поза уставлену граничну лїнїю, аби не прийшло до якогось замішання; — ті ж що вже спровадили ся до домів своїх між Горинею й Случею, далї не можуть поступати. Бранцїв усїх гетьман готов віддати на будучій комісії, але просить, щоб і йому та комісія видала Чаплїньского.

Лист до короля датуєть ся в копіях 24 лютим, пункти в одних 24, в иньших 26 лютим — днем останньої авдієнції, 24 лютим датований також унїверсал комісарів, що сповіщає про довершене перемирє й наказує польським військам „під соймовим і військовим караннєм” не псувати перемиря, не переступати демаркаційної лїнїї, „тим більше — не стинати людей по місточках і волостях”. ²⁴) Вийшов такий же унїверсал козацького гетьмана, тільки ми його не маємо. ²⁵)

Останнї слова гетьмана комісарам одначе не ворожили богато доброго. Коли Кисїль прощаючись нагадував йому, щоб того перемиря до зелених свят дотримано, Хмельницький сказав: „Не знаю, що то буде з другої комісії, коли молодцї не схочуть вдоволити ся двадцятьма або тридцятьма тисячами реєстрового війська й удїльним, одрізаним своїм панством. ²⁶) Побачимо!” Обіцяв одначе в каждім разї приставити на комісію бранцїв і частину здобутої армати.

На тім попрощали ся. Не вважаючи на гетьманську відмову комісарам все таки вдало ся забрати з собою до сотнї бранцїв — між ними богато ксьондзів і драґонів кодацьких. Мясковский пояснює, що вони замішали ся між комісарську челядь, але очевидно, що се могло стати ся тільки завдяки тому, що гетьман велїв своїм людям дивити ся скріз пальцї на сю контрабанду. Великі купи втїкачів — шляхта, ксьондзи, Жиди чекали комісарів ще в Київі, сподіваючи ся прилучити ся до них і під їх охороною вибрати ся з „козацького удїльного панства”, але комісарам і з поворотом не вдало ся побувати в Київі. Як оповідає Єрлич, київські міщане спеціально просили Хмельницького, щоб він не позволяв комісарам заїздити до Київа, і пристави, що проважали комісарів, не дали їм заїхати. ²⁷) Мясковский з Зеленьским під їх наглядом тільки вдвох вступили до митрополита, до св. Софії, оглянули „памятки варті щоб їх оглянути”, і виїхали з міста. Тодї „нещасливий нарід католицький”, чоловіки, жінки, ксьондзи, також і Жиди рішили вечірнїм смерком утїкти з Київа, щоб догонити комісарів на нічлїгу, й пустили ся в великім числї хто мав, на конях, а хто пішо, не вважаючи на глибокі снїги. Але небогато кому вдало ся втїкти, бо козаки помітивши пустили ся наздогін, завертали назад, при тім грабували й били, декого й на смерть аж митрополит мусїв обстати за сими нещасливими.

Так ішла під охороною комісарів на Вкраїну шляхта, в надїї знов загосподарити на старих попілищах, і тїкала за ними слїдом тепер, щоб якось назад з України вирватись. Ся зміна на протязї двох місяцїв давала яскраву ілюстрацію великих шляхетських надїй на комісію і повного краху їх. Заразом отся подробиця найкраще дає зрозуміти, чим мала бути на дїлї проєктована угода з козаччиною, і чому так не хотїв її український нарід. Дїйсно, мав на те причини.

Мясковский в своїм дневнику одначе одмітив і инакший факт: з тої київської шляхти, що пристала до комісарів і їх людей в дорозї на Україну, богато і в дорозї і в Переяславі перейшло до козаків: не тільки челядь, а й поважні шляхтичі, навіть панни. Між иньшими пристав до козацького війська Єрмолович, участник торішнїх переговорів з Хмельницьким. ²⁸)

Примітки

¹) Див. вище с. 144.

²) З ркп. краківської академії виданий у Липинского с. 418.

³) Теки Нарушевича 142 c. 59. Відправлено сього післанця 25 н. ст., був він мабуть в днях 21-25 лютого.

⁴) Commentarius, Kojałowicz, записки Машкевича — Zbiór. Theatrum Europeum VI c. 811 — у Липинського c. 417.

⁵) Ojcz. spominki c. 12-13; дата 17 лютого (так і Осолїн. 225 л. 203, а в теках Нарушевича 144 с. 99 навіть 12 лютого) не сходить ся з дневником Мясковского, де комісари до Переяслава прибувають 19 н. ст. лютого.

⁶) Лист з 24. II (мб. старого стилю) виданий у Липинського с. 492.

⁷) Вар.: на війну.

⁸) Міхалов. с. 379.

⁹) Се слово в богатьох копіях попсоване й має богато варіатів; dywuiet Осолїн. і Чортор. 379.

¹⁰) Фраза рішучо недорічна.

¹¹) Лист сей в столбцї Сибир. прик. москов. архива юстиціи Nr. 1562 л. 86. витяги у Востокова op. c. с. 726. В сій копії він має дату 8 лютого, але се неймовірно, бо Михайлова вислано з Москви після 6 лютого, лист писано мб. 18.

¹²) Міхалов. с. 379-380.

¹³) Тамже с. 382.

¹⁴) Міхалов. с. 380-381. Переказую коротко, бо всї сї пункти маємо потім в автентичній стилїзації — див. низше с. 153.

¹⁵) В Варшаві оповідали навпаки: „Комісари перечеркнули подані їм умови Хмельницького, а той їм сказав: „Ви пером, а я шаблею з вами розправлю ся” (Ґолїньский с. 214). У Коховского комісари не можучи протягом цїлого півроку (!) добити ся від Хмельницького своєї відправи, звертають ся до протекції Виговського, і аж той випрохує їм прощальну авдіенцію, але й тут тільки сміливе слово Кисїля зробило відповідне вражіннє і понудило Хмельницького дати свої умови (c. 108).

¹⁶) У Коховского Кисїль, роздражнений наругами Хмельницького, навпаки намовляє Чорняту, аби користаючи з своєї популярности у козаків, скинув Хмельницького — обіцяє йому від короля гетьманство і всяку ласку. Коховский при тім покликуєть ся на дневники!

¹⁷) Дуже часто стрічаєтьт ся в рукописних збірках і богато разів друкований, але з ріжними відмінами й помилками копій — Zbiór раm. IV, Єрлича Latopisiec (c. 93). Памятники I, Supplementum ad h. R. mon. c. 188, Пам. кн. Міхаловского ч. 101.

¹⁸) Буквально навіть „за наказом” - za rozkazaniem.

¹⁹) nie dręcząc — Єрлич, Supplementum.

²⁰) ранґою.

²¹) Себ то ухвалою соймовою.

²²) Розуміти: в такім разі.

²³) Міхалов. с. 367.

²⁴) Spominki c. 13.

²⁵) Згадує про cе Богун в цитованім листї 24 с. ст. лютого — що разом з комісарським унїверсалом до польських військ одержав і свій від гетьмана.

²⁶) Udzielnym, odrezanym swem раnstwem, вар.: oderzanym.

²⁷) c. 96.

²⁸) Міхал. c. 383.

Попередня     ТОМ VIII     Розділ XIII     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ XIII. Стор. 5.]