Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Михайло Грушевський. Історія української літератури: В 6 т. 9 кн. — К., 1993. — Т. 1. — С. 263-318.]

Попередня     Головна     Наступна





ПОЕЗІЯ ПОДРУЖЖЯ


(Присвячується пам’яті «прапорщика армейських походних полків української дівізії» Григорія Калиновського в 146 річницю його «Описанія украинскихъ свадебныхъ простонародныхъ обычаевъ» (1777).



Глибокий психолог-аналітик, Потебня, орудуючи засобами тільки філологічними, підніс тісний внутрішній зв’язок ідей подружжя і воєнної відваги й удачі. Він вказав на той інтересний факт, що у різних слов’янських племен слово «храбр», хоробрий, воїн, означуючи героя, заразом значить також і жениха. З сього становища він радив оцінювати і назву «козака» в нашій піснетворчості, яка означає вояка і заразом аманта, героя еротичної лірики. Він навів різні мотиви, де здобуття дівчини і шлюб з нею представляється під формою здобуття міста, побіди ним, і навпаки — здобуття міста, стола, володіння описується в формі сватання 1.

Паралелізм сей в нашій старій поезії зрештою не був секретом і для старших дослідників, напр. Костомарова, який також вказував на сплетення мотивів сватання і завоювання в легенді про Володимира і звісну поетичну фразу «Слова о полку Іг.» про Всеслава («върже Всеславъ жребій о дЂвицю себЂ любу») влучно толкував, що тут дівчина означає місто, княжий стіл, і вибір дівчини відповідає виборові політичного плану, рішенню здобути київський стіл.

Так психологічно, і навіть філологічно — розгортуванням тих самих виразів то в сфері воєнних, то в сфері подружних відносин і уживанням їх то в значенні перемоги і здобування воєнного, то подружнього або еротичного — пояснюється тісний зв’язок мотивів обох сих категорій, переходів образів і символів з одної до другої і т. д.

Орудуючи засобами соціологічними, приходимо до того самого виводу. В ідеї подружжя довго і уперто живе ідея насильного заволодіння, здобуття силою чоловіком жінки, так що в весільнім ритуалі у безконечного числа народів різних рас і різних країв, вже довго потім, як подружжя стало актом добровільного порозуміння, свобідного і непримушеного обопільного вибору, підчеркується, як доказ правосильності сього подружжя, факт насильного заволодіння 2.



1 Объясненія, II, c. 652 і дд.

2 Див. мої «Початки громадянства», с. 150 дд.



З другої сторони, різні ідеї, які кореняться в релігійних поняттях, зв’язаних з родом як культовою групою, змушують родичів розглядати вихід дівчини з роду матері і перехід її до роду молодого як акт насильний, котрий ставсь без їх волі і згоди, так що при всіх дійсних прикметах добровільності заключеного подружжя або обидві сторони — з роду молодої і молодого, або тільки одна — а саме рід молодої — мусять симулювати свій гнів, своє бажання помсти за довершене насильство і т. д.

Соціальні факти, які приносяться з організацією парубоцької верстви й використуванням її в інтересах оборони і взагалі воєнної сили, з свого боку, додають нові психологічні мотиви, які заволодіння дівчиною зв’язують спеціально з воєнним заняттям і роблять еротику одною з приналежностей чи окрас воєнної спеціальності. Вільна любов і свобідні зносини з дівчатами вважаються привілегією сеї верстви, яка, в інтересах племені, умисно, можливо, довго затримується на воєнній, бездомній і безгосподарній стопі. Сексуальна і всяка інша свобода практикується як привілегія воєнної служби, воєнного заняття, і з тим твориться подвійна етика сексуальних відносин: одна в межах верстви парубоцької, друга в межах того громадянства, яке вже вийшло з безженного стану. Те, що дозволено нежонатій молодіжи, спеціально парубоцтву, трактується як вчинок неморальний, необичайний в тій частині роду-племені, яка живе в родині, в сім’ї. Рід-родина в своїм кругу не терпить свобідних сексуальних зносин, але для парубків з воєнного куреня вважається допустимим насильне заволодіння доньками, а навіть часом і жінками «філістрів». Особливо коли тут мова йде про воєнний курінь привілегійованої верстви чи племені в відносинах до людності підвласної, завойованої, низшої. Жінка, яка підпала такому легалізованому насильству, вертаючись «по минованію надобности» назад до своєї родини, мусить тільки проробити певні обряди очищення — як се зробила Урієва жінка, підпавши насильству голови воєнної верстви царя Давида, — і з сим інцидент вичерпується.

В нашій українській етнографії ми маємо досить пережитків подібної подвійної моралі. Хлопець, який починає «парубочити», себто вступає до парубоцької, «молодецької» (кажучи старшим терміном) верстви, до певної міри виходить з-під власті голови родини й її трудової дисципліни; він може занедбувати свої трудові обов’язки, може й хапнути собі щось з родинного запасу на потребу своєї парубоцької громади. Так само робить дівчина, для досвіток, і се не вважається нечесним, і в сих ослаблених формах ми, очевидно, маємо останки колишньої, старої, подвійної етики верстви нежонатої і верстви, зв’язаної моралею родини.

Ще яскравіше виступає сей контраст в оцінці сексуальних відносин. Нема чого говорить, що нинішні досвітки і вечерниці, які звелись на просту забаву молодіжи і спільне спання хлопців і дівчат і зовсім позбулись характеру сексуальної сумішки, давніше були зовсім реальною сумішкою. Вона вважається вповні дозволеною і законною для молодіжи, організованої в «парубоцькій» чи «молодецькій громаді», в парубоцькім домі чи гридниці, тим часом як у той же час у своїх стінах родина вимагала від своїх членів сексуальної чистоти, непохитної вірності і т. д. Ми добре знаємо сю подвійну етику козака чи запорожця, коли він почуває себе членом воєнної організації супроти людності цивільної, чи філістерської, і вважає своїм правом, а навіть «молодецтвом» топтати родинну мораль, — і тоді, коли він, вертаючись до своєї родини, почуває себе членом роду, підвласним його обичаю і моралі, і боїться кинути на дівчину найменшу тінь — «бо сватати має». Наша народна поезія, а за нею й новітня література досить яскраво змалювала сю двоїстість, не постаравшись ніколи звести її до якоїсь формули, бо се і не діло поезії. Я ж позволю собі повторити тут те, що висловив уже раніше — що сей козацький чи запорозький обичай був, по всякій правдоподібності, продовженням обичаю давнішого, так як він існував в обставинах князівського і докнязівського ладу, тодішніх організацій дружини-молодіжи, і ще з старших, передкняжих часів, а правдоподібно — ще з передрозселення, коли також, мабуть, уже мали місце організації молодіжи, а з тими і конфлікти інтересів родини і племені.

З сього погляду український весільний обряд, в його різних варіантах, має незвичайний соціологічний інтерес, тим, власне, що він об’єднує і до певної міри примиряє в собі мотиви обох категорій — родово-родинної і воєнно-дружинної (розуміючи дружину в тім ширшім значенні, яке я зазначив вище — парубоцької воєнної організації). З сього погляду він досі ще не був аналізований, хоч деякі дослідники дуже влучно старались освітити його власне з соціологічного становища (розумію особливо праці Вовка і Охримовича), тим часом як інші (Сумцов, Яшуржинський і особливо Потебня) освітлювали його мотиви з становища релігійного (міфологічного) і літературного (поетичної символіки) 1.



1 Література вказана в Історії України, I, вид. 3, с. 344 і 562.



Але обряд сей дає такий складний і разом з ним безконечно цінний і багатий синтез різних категорій мотивів і різних епох, що коло нього ще лишається багато праці, і я був би дуже рад, щоб ті короткі замітки, які я можу йому присвятити в сій праці, викликали нові студії над ним як пам’яткою соціального побуту і поетичної творчості.

Я вважаю, що весільний обряд в основі своїй представляє сполучення двох різних форм заключення подружжя.

Перша — се порозуміння, договір родів молодого і молодої, який переводиться головами, «старостами» сих двох родів, при участі інших членів роду — кожного з свого боку. Ся сторона весільних обрядів — се майже єдиний, в кожнім разі найбільш повний і дорогоцінний відгомін родового пожиття, який ми маємо взагалі в нашій традиції. Невважаючи на свою фрагментарність, на розміщання з іншими мотивами, він доносить до нас не одно ще безпосередньо з тих старих допереселенських часів, коли родоплемінні відносини були підставою соціального ладу, моралі і обичаю 1.



1 Ось кілька тих родових тем для прикладу:

Ой сій, мати, овес на наш рід увесь,

Щоб наш овес рясен був —

Щоб Івасів рід красен був.

А в полі овес рясен [bis], а в нас весь рід красен,

А в нашому роду не буде переводу,

Од старшого до меншого, суди, Боже, до мезинного.

Вийду я на билину, стану я на билину,

Крикну я на родину:

Сходися, родоньку, сходися в купоньку,

Як близький, так далекий,

Убогий і багатий, подарунки відбирати,

Житнії, пшенишниї, все в Бога велишнії.

Ой припади, Марусю, до столу,

Да пусти голос по двору,

Нехай почує рід, плем’я

І твоє вірне діверє.

Як почують зовиці — заскачуть,

Як почують сестриці — заплачуть

(Чуб., ч. 816, 869, 1098, 1184).

Ой роде, роде багатий,

Даруйте товар рогатий:

Даруйте, роде, овечки,

А ви, сестрички, телички,

А ви, сусіди, намітки,

А ви, братіки, коникиї (Мат. етн., III, 167).

Вар.: А ви дайте, братчики, баранці,

А ви дайте, сестрички, ягнички,

Ви, далекий родочку, червоні (Zb. wiad., X, 51; XI, 137).

Зазначу ще, одо на Бойківщині (Турка) староста половину коровая крає «свому народові», а половину лишає «тому народові» (Мат. етн., X, с. 100).



Староста молодого розпочинає переговори з родиною молодої, і коли та дає на се згоду, він переводить потім операцію викупу дівчини для свого молодого родича від родичів дівчини. З сторони дівчини староста її роду проводить і пильнує всіх формальностей — дає благословення своїм старостинським скиптром-палицею на всі ті церемонії, які забезпечують законний, безпечний і щасливий перехід його молодої родички до чужого (але співплемінного) роду. Вся процедура поставлена під охорону релігії; на кожний акт, на кожну церемонію дають благословення староста і батьки (їх функції часто спливаються), і покликується поміч вишніх сил, опікунів роду і родини.

Тепер на кожнім кроці фігурує Трійця, Ісус Христос, Пречиста Мати, святі й ангели як протектори, що освячують і ущасливлюють подружний союз. Коли вилучити сі християнські додатки, виступають наперед два ряди мотивів. З одного боку, космічні сили — сонце, місяць, зорі, які так само, в ролі вишніх протекторів, покликуються як промотори і первовзори різних актів 1.

Райське дерево (гільце) виступає як символ живої сили новозаключного подружжя (зазначую, що саме слово рай, ірий, вирій, і поняття, з ним зв’язані, старші від християнства і від нього в своїй первооснові не залежні) 2.



1 Наводжу кілька мотивів в тім роді:

Мати Івася родила, місяцем обгородила,

Зорею підперезала, до тещі відпроважала,

З скрипками, цимбалами, з молодими боярами, —

Мати Марусеньку родила — місяцем обгородила,

Сонечком підперезала, до свекорка провожала (Чуб., 87, 118, 133).

— Одсунь, Марєчко, віконце та подивися на сонце:

Чи високо сонце на небі, чи хорош Іванко на коні?

— Хорош, матінко, чорнобрів!

— То ж тобі, доненько, Бог судив!

Світи, звіздочко, ясно,

Щоб у Марусі личенько було красно.

Світи ще ясніше, щоб було краснійше,

Івасеньку, веселійте! (Чуб., 136, 137).

Слала зоря до місяця, рано, рано, ранесенько:

— Не заходь ти раній мене, ой місяцю, товаришу!

Зайдемо обоє разом, освітимо небо і землю!

Слала Марія до Іванка: — Ой, Іванку, мій друже вірний!

Не сідай ти на посаду наперед мене, рано, рано, ранесенько!

Сядемо обоє разом, звеселимо ми два двори:

Ой первий двір — батька твого,

А другий двір — батька мого.

!!(Вар.: отця і неньку, усю родиненьку) (Чуб., 112, 156).

Дуже цікава також ся поліська співанка (співана при переїзді молодої до дому молодого), яка тхне дуже передхристиянським богом:

Радуйся, земле (2) — сам Біг да на небо іде.

Радуйся, мати (2) — син невістку везе і т. д. (Чуб., 423).

2 На сім пункті було інтересне розходження в поглядах між прихильниками міфологічної теорії, з котрих був Потебня, і між оборонцями впливів християнської легенди, котрі боронив особливо Веселовський. В праці Сумцова, Культ. переж., 188, можна знайти огляд сеї контроверсії і посередній погляд автора.



Вода — сей символ розмноження і парування — супроводить всі стадії його, почавши від новорічного, теперішнього йорданського поливання закоханих пар 1 і великоднього обливання та літніх грищ коло води і до весільного акту кроплення водою молодих при вступі до нового двору і обрядового умивання або купання після комори (перед вступом в супруже життя), котре сильно виглядає на форму старого заключування подружжя «у води» 2.



1 Після обіду дівки і парубки йдуть на Ордань і умиваються там свяченою водою: парубки умивають дівок, а дівчата парубків, — «тим паче як котра дівка має собі парубка, то вона заздалегідь підмовить, що як прийде на хрещення, то щоб на Ордані умитися удвох: вона його, а він її, бо та вода, кажуть, така зводна, що як тільки вони умиють одне одного, то обов’язково поберуться. Мат. етн. XVIII, с. 166 (Полтавщина).

2 Кроплення молодих або цілого поїзду водою. — Чуб., IV, с. 428; Мат. етн., X, с. 139.

Умивання молодих на ріці після комори, причім молодий миє молоду, а вона його, і утираються одне одному в пазуху. — Мат. етн., X, с. 100 і 149 (тут вірування, що вона при тім перетворюється в вино, — ще одна аналогія з новорічними віруваннями).

Молода після комори йде по воду до криниці, і тут водою, нею набраною, свахи і бояре обливають одне другого. Потім молода набирає вдруге, і з сею водою старший боярин веде її на хустці (котрої один кінець держить він, а другий — молода) до хати молодого при співі пісень. — Мат. етн., XIX, с. 73.

Молодята разом з старшими чоловіками і жінками бродять у воді; теща тричі обводить невістку у воді, по сім невістка набирає води і кропить своє нове обійстя, а баби співають: «Кропи, невісто, кропи, де крапля води впаде, там стадо волів стане». — ibid, c. 29 (Бойківщина).

По сій доперва церемонії молоді йдуть «на вивід» до церкви. Але інтересно, що подекуди — як от у Переяславщині (Чуб., 591) — ритуальне умивання при криниці заступає собою церковну церемонію. Після комори, коли церква близько, ведуть «скривати» молодих до церкви; коли церкви нема, то ведуть їх «скривати ся» до криниці: накривають молодого і молоду хусткою, вони миються під хусткою і витираються хусткою, що їх накрито. — Чуб., с. 591 — 2.

В зв’язку з сим, мабуть, стоїть порада молодій не журитись своєю долею, а «умитися у криниці і помолитися Богові» (Ой мовив єси, кленов листочку), або така пропозиція:

Є в мене криниця край перелазу,

Та вмиємось, милесенький, обоє разом (Чуб., V, с. 119).



Огонь — широко розповсюджений звичай переводити молодих, чи цілий поїзд, через розложений на дорозі огонь уважавсь настільки важним моментом, що не переведена через огонь («не підсмалювана») жінка не вважалася in таnu mariti, у власті чоловіка; він не міг її бити, не мав права затримувати, коли б вона хотіла собі піти від нього, і т. д. 1

З другого боку, до участі в довершенні весільного обряду покликуються таємничі сили домашнього огнища: стіни, що стережуть його, поріг, що відмежовує від чужих, злих сил; огнище-піч і духи предків, що живуть в ній. Обрядовість дуже складна, розгалужена, так що на різних паростях її нема змоги тут спинятись.

Хліб — подавець життя, всі прилади, якими він виготовлюється, особливо діжа, в якій він розчиняється, і віко її, котрим він накривається під час свого таємничого «росту».

Ролі сих предметів в весільнім ритуалі дають розуміння тої економічної, господарської основи, на якій спирається обрядовість і подружній союз. Хліб — сей продукт хліборобського господарства і домашнього хазяйства, його основа і центр — освячує нове подружжя і служить його фундаментом. Обмін хлібами між родами молодого і молодої — се підстава договору. Він уже сам, властиво, рішає справу, все дальше — се церемонія 2. І тут, в церемоніях, хліб грає першу ролю. Він не проста жертва Богам, він свята річ, фетіш чи Бог («святий коровай», як він зветься в піснях), який сам посвячує, стверджує і благословляє нове подружжя 3.



1 Чуб., IV, с. 428, 591, 598, 602, 642; Мат. етн., XIX, с. 95, 170. Найдокладніше про значення сього обряду Литвинова в Мат. етн., III, с. 143.

2 Інтересне оповідання навела Литвинова з Сіверщини: Жінка, котра прожила кілька літ з чоловіком без вінчання, тому що у неї попередній чоловік пропав без вісті, не хотіла вінчатись і тоді, коли ся формальна перешкода відпала: на її погляд, вінчання не могло нічого додати до правосильності її подружжя, заключеного обміном хліба і зарукою: «йшла за Саву не як-небудь, а як слід: Сава приходив з хлібом і з горілкою і з старостою; узяв мене від батька й могорич пили і руки давали» (Матеріали до укр. етнології, III, с. 172).

Ястребов в своїй студії про весільний хліб (Свадебныя обрядовыя хлЂбы въ Малороссіи. — K. Старина, 1897, VI) переказує спомини старожилів колишньої лінії, що весільний обряд в трудних умовах переселенського життя зводився до того, що молоду пару обводили паоколо діжі, на котрій був положений хліб. Обряд сей у великій весільній драмі, там, де вона розгортується вповні, сходить на другий план, а тим часом він, очевидно, був колись центральним актом.

Там же цитуються спомини бурлаків-заробітчан про те, як по економіях брали шлюб у отамана своєї ватаги через просте благословення хлібом.

3 Рухай, рухай, короваю, із Божого раю!

Ми до тебе готовесенькі, як лебеді білесенькі.

Вийся, короваю, єще вище від раю,

Як душейка по раю, а рибойка по Дунаю!

Короваю, мій раю, я коло тебе іграю —

На золоті качаю, на сріблі сажаю.

Світи, місяцю, з раю нашому короваю,

Аби був коровай красний, як сонечко ясний!

Проси Бога, Марусенько, щоб Бог дав,

Щоб ти ся коровай вдав,

Як день білий, як Бог милий,

Як яснеє соненько, що світить в віконенько.

Ой Бог нам дав — коровай нам ся вдав:

Ясний, красний — як місячейко,

Як яснеє сонейко!

Славлено да преславляно, да на стоді поставляно —

На столі-престолі славен наш коровай стоїть!

Де ж ти бував, що ти чував, святий короваю?

Бував же я, чував же я місяця з зорею.

Не єсть же то, не єсть же то місяць із зорею,

А єсть же то, а єсть же то Іванко з жоною

(Чуб., с. 216, 227, 230, 234, 245, 246, 247).




Оба роди, які зав’язують новий подружній зв’язок між двома своїми молодими членами, під протекторатом («під авспіціями») сих релігійних ідей і атрибутів, на кожнім кроці підчеркують добровільний, радісний, веселий (через те се ж воно і «весіллє») 1 характер сього союзу, — що він творить новий зв’язок між двома заприязненими, спорідненими родами, скріпляє й затіснює їх відносини. Се маніфестують з обох сторін особливо жінки — сторожі домашнього огнища і його мирного життя. Такий характер має поява «світилки», дівчини з роду молодого, яка приходить немов заложниця чи обмінниця на чолі поїзду молодого, гарантуючи, що рід, віддаючи свою дівчину, може собі дістати дівчину з того ж роду навзаєм 2. Ще виразніше виступає се при тім же приході, коли дві свахи, з роду молодого і молодої, стрічаються на чолі обох сторін на порозі хати молодої, з хлібом і сіллю і з засвіченими свічками: цілуються, ставши правими ногами на поріг, і зліплюють свічки докупи на знак повного об’єднання нової пари 3.



1 «Веселення» роду:

Дай же, Боже, в добрий час,

Як у людей, так і в нас,

В щасливую годину

Звесели [ти] родину.

Звеселися, родино,

Щоб нам жито родило,

Ой як жито, так й овес,

Звеселися рід увесь! (Чуб., 98).

До бору, свати, до бору,

Да рубайте сосну до долу,

Да трощити її на тріски,

Да несіте її на загніт,

Щоб наш коровай ясен був,

Щоб наш увесь рід весел був

(Чуб., 533).

Пор. вище: Сядемо обоє разом, звеселимо ми два двори.

2 Підчеркну й се, що до її «меча» знов-таки прив’язаний окраєць хліба! — Литвинова-Бартош, Мат. етн., III, с. 94.

3 Чуб., IV, с 432 (Овруцький пов.), при тім співанка: !!Ми з миром мировалися,

Дві сванечки цілувалися

На першім порозі, на лютім морозі,

Да зліпили свічки докупки.

Да зведено діти до парки

(Чуб., ч. 887).




Молода добровільно і непримушено дає руку на знак своєї згоди:

Вчера з вечера та порошенька впала,

А о півночи та кунонька походила,

А к білому світу старости на слід нагодилися.

— Виляй не виляй, ти чорная куночко,

А вже ж од того не ввиляти!

Виляй не виляй, ти молодая дівочко,

Виляй не виляй, та старостам ручку дай,

Старостам ручку, ще й по рушничку,

А молодому хусточку.

Заручена ти, Марусю, заручена!

Положила білу руку на заруку:

— Ручка же моя біленькая у батенька,

А чи будеш така біла у свекренька?

— Як ти будеш, Марусю, покірненька,

Буде твоя рученька все біленька (Чуб., 39, 67 А і Б).


Весь рід молодої, так само добровільно й охоче> бере участь в її виправі до другого роду. На весільний коровай складається мука з усього роду, його місять і ліплять всі жінки роду, і навзаєм весь рід дістає дарунки — частину викупу за дівчину 1. Приймаючи за неї викуп, рід ручиться за її «чесність», і докази сеї «чесності» звеселяють весь рід, бо підіймають його репутацію солідарності і родової честі в очах інших родів племені, навпаки — виявлення «нечесності» його смутить і гніває 2.



1 А що ж то в тому короваї:

З семи полей пшениця,

З семи криниць водиця,

Ой піду я в луг по калину,

Да виломлю калинову вітку,

Да застромлю за білу намітку —

Я ж стережуся, я ж бережуся,

Щоб сеї калиноньки не роздавити,

Своєї родиноньки да не розгнівити.

Ой пішов дощик краплистий,

Да уродив черчик черчистий, —

Ой скраси, N. N., сей черчик мій,

Да звеселимо увесь рід свій:

Що перший рід — свекорків,

А другий — батеньків.

З семи мажей сільниця,

З семи дворів маслечко,

З семи курок яєчка (Чуб., ч. 1057).

Ой стояла Маруся на ґанку,

Ой краяла червону катанку:

— Ой до мене, родоньку, до мене,

Не буде вам сорома у мене.

Не бійся, матінко, не бійся,

В червоні чоботки обуйся,

Топчи вороги під ноги,

Заробила Маруся пироги,

Хоч не пшеничні, то ячні,

Нашому родові сподячні.

Вар.: Аби були родові величні

(Чуб., 1333, 1346, 1416).

Рід дістає почастунок за те, що його дівчина себе оправдала.



Тут, до речі сказати, мабуть лежить корень отсього дивного моменту, який так різко суперечить з дозволеною сексуальною свободою молодіжи — вимагання прилюдного доказу дівочої чистоти від молодої на весіллі як пункту честі цілого роду 1. Інтереси репутації роду беруть гору над принципом передподружньої свободи, зводять колишню сексуальну свободу до простої досвітчаної забави, уставляють незвичайний ригоризм на пункті дівоцької чистоти, а її батькам грозять останньою ганьбою, коли вони не вміли виховати своєї доньки в поняттях сеї чистоти і її не допильнували 2.

І от в отсе тихомирне релігійне родове свято — видачі дівчини молодцеві з заприязненого роду на підставі умови, за договорений викуп, — врізується зовсім інші — насильницька, дружинна, воєнна форма здобування дівчини. Обрядова симуляція такої насильної умички, кінець кінцем, прийнята обичаєм за форму легального подружжя у наших предків, як і у стількох інших племен, правдоподібно, існувала спочатку паралельно з формою договореного шлюбу 3.



1 Правдоподібно, задля переведення сього доказу вимагається, щоб молодого заступив його дружко, коли б сам молодий не був в силах, а таки доказ аби був переведений.

2 Вовк вказував на болгарську паралель, що батько молодої дістає від молодого спеціальний дарунок, коли молода зісталась чесною, в противнім разі позбавляється його. Було б інтересно знати, чи не буває у нас такої ж умови для викупу, який дістає рід молодої від молодого.

3 Як відомо, наш старий літопис сповідає в однім з своїх етнографічних екскурсів, що у наших племен були два весільні обряди. У полян все проходило «тихо і кротко», по «брачним обичаям»: жених не ходив по дівчину, а її приводили до його двору, і на другий день «приношаху что на ней вдадуче». Се, очевидно, мова про той весільний ритуал, котрий лежить в основі дотеперішніх обрядів і в головних рисах вище нами схарактеризований. У інших племен, по словам сього київського критика, такого обряду ще не було, а подружжя заключалось умичкою — «у води», себто на певних місцях, куди дівчата виходили по воду, і тут їх «хапали», очевидно, за попереднім порозумінням, або се відбувалось «на ігрищах межи селами». (Див. Початки громадянства, с. 306).

Коли спуститись на докладність сього оповідання, бодай як свідоцтва про звичаї XI віку — про недавню минувшину або й сучасність того часу, коли складався літопис, то з того б виходило, що тільки з XI віку, не раніше, з розповсюдженням київського права і культури взагалі, київський весільний обряд почав розповсюднюватись по інших землях, правдоподібно, уже з інкрустованими мотивами дружинного наїзду і з князівсько-боярською термінологією його. Навіть, з огляду на таку пізню добу, можна б думати, що й церковне вінчання входило в ту форму київського весільного обряду тутешніх вищих, дружиннобоярських і міщанських кругів, коли сей обряд поширювався серед інших племен.

Сею обстановою, що він поширювавсь уже в дуже виробленій, артистично завершеній формі, можна б пояснити велику одностайність його основних рис і мотивів на всій території, від Карпатів до Дону.


Потім її мотиви були включені в весільний обряд — одначе в другорядній ролі, в виді деталів, так би сказати, інкрустованих в релігійний родовий обряд. Збираючи їх докупи і доповнюючи мотивами, які заціліли поза весільним обрядом, але стоять із сими весільними мотивами умички в очевиднім зв’язку, ми дістаємо доволі виразистий образ сього обряду умички.

Звечера, по пізнім обіді, коли стемніє, на дворі молодого збирається його «дружина». Сю назву в її цілості носить молодий і його молоді товариші, спеціально ж його найближчі товариші носять назву «дружка» і «піддружого». Се та вже нам знана, епічна компанія — «сім сот молодців» 1, — молодецька верства племені чи роду, яка в пізнішій переробці доби княжо-дружинної зветься «боярами» (дружко — «старший боярин»), а сам молодий «князем», який їде собі брати «княгиню». В комбінації з родовим (договорним) обрядом ся дружина виступає під проводом «старости», але його, очевидно, треба зіставити на боці, коли хочемо викрити первісні риси сеї організації. Так само треба лишити на боці такі акцесорії, як червону короговку, яку несе на чолі полку «хорунжий», або військову музику, що «бубнить» на збір сього воєнного полку — все се пізніші деталі, які розвиваються з ідеї воєнної експедиції, що лежить в основі сеї; дії. Початкова форма, як я сказав, се, очевидно, організація молодіжи — «дружини», яка збирається на виправу по дівчат взагалі, в дальшій еволюції — спеціально по якусь одну певну дівчину, з котрою вже «свіщався», змовився один з членів дружини. Прийнято, що ся дружина збирається з самих родичів, нежонатих хлопців, — і се доволі ясно вказує на її первісний характер: збору «молодців»-співродичів.

Першим ділом їх — зложити складку на сю виправу. По обіді дружко обходить усю дружину, і кожний кладе, що хоче 2.



1 Да стоїть верба не рік не два, — да рано, рано (приспів),

Не стій, вербо, розвивайся, — да ранесенько!

Розвий собі сім сот квіток,

Сім сот квіток і чотирі:

Всім боярам по квіточці,

Усім дружкам по квіточці.

Андрієчку нема квітки —

Андрієчку квітка — Марусенька дівка (Чуб., 118).

Їхали мимо тебе [верби] сім сот бояр,

Сім сот бояр і чотири, всім боярам по квіточці!

Іванкові квітки немає,

Іванкові квітка — Марієчка дівка! (Чуб., 199).

Да пусти, свате, в хату! Нас тут небагато:

Сім сот да бояр з нами, да чотири сванечки,

Да дві світилочки, готуй шириночки (Мат. до етнол., III, с. 118).

2 Ф. К. Вовк се прирівнював до складки васалів на весілля свого сеніора-князя, але сам справедливо запримітив, що такий вигляд акт міг набрати пізніше, а перед тим се була складка роду на женячку свого члена. Або ще ближче — додамо — складка його молодецької гро мади для одного з товаришів.



По сім наступає цікава церемонія, котру пок. Вовк влучно толкував як «присягу» дружини на вірність і солідарність в поході: дружко на рушнику веде молодого, одягненого в кожух, до походу; той другою рукою держить одного з молодців, які всі також держаться за руки, і так ся процесія тричі обходить наоколо столу, на котрім стоїть миска з горілкою і ложкою-черпаком. По кожнім разі всі п’ють ложкою горілку з миски, під кінець просто з миски. Се пиття з одної чаші якогось ритуального напитку (правдоподібно, меду, заступленого в новішім обряді горілкою, що з’явилась у нас уже в добі козацькій) дійсно живо нагадує, напр., спільну чашу, котру пили побратими, зав’язуючи брацтво.

По сім дружина виїздить, причім пісні рекомендують переїздити можливо тихо, щоб не звернути нічиєї уваги. Декотрі пісні ясно представляють завдання походу — оружний напад і насильне захоплення дівчини 1,



1 Ось кілька мотивів воєнного нападу:

Ой заграно, забубнено ранейко,

Збирайся, князю Івасю, борзейко,

Та поїдемо тихим Дунаєм до замку,

Постаємо си в три рядочки на ґанку,

Там будемо білий камінь лупати [розбивати мури],

Чей би сьмо могли молоду Марисю достати.

Вap.: Заграно, забубнено, бояри побуджено —

Встаньте, бояре, встаньте,

Коники посідлайте, самі ся убирайте,

Бо поїдемо ранком по-під високим замком,

Будемо замки ламати, Марисуню діставати —

Замків не зламали, Марисеньки дістали

(Чуб., 320 — 1).

Заграно, забубняно а в княжім дому рано:

А збірайтеся, а з’їзжайтеся [бракує],

Бо ми поїдемо та поїдемо та до славного міста,

Ой вибємо та виметемо кам’яну стінку,

А возьмемо та привеземо та Івасеві жінку (с. 475).

Припадь, приладь, Марисуню, до стола,

Обступили боярчики довкола —

Кіньми грають, двір рубають.

Шабельками витинають, Марисуні шукають.

Пустимо стрілку перляну,

Виб’ємо стінку камяну,

Возьмемо Марусеньку молоду (Чуб., 325).

На горі Іванко ходить, шаблею кійло косить,

Під кониченька носить та кониченька просить:

— Іж, коню, білеє кійло, щоб здужав та Дунай плисти,

Нашу Марусеньку увезти (Чуб., 416).

Не наступай, Литва [bis], буде між нами битва!

Будем бити та воювати, Титянки не давати (Чуб., 346).

Сікай [рубай], братейку, сікай, своєї сестрейки не давай!

Будемо бити та воювати, Марієчки не давати (347).

Біжи, братіку, доганяй, свою сестроньку відбирай!

Біг-біг братічок, не догнав, за боярами не познав,

За музиками не почув.

Почув же він голосочок як її —

А вже в свекорка на дворі (Чуб., 415).




тим часом як інші вплітають символічні мотиви ловецтва, полювання на дівчину як на рідкого звіря і т. д.1



1 Вовк влучно вказував, як «ріжні форми, що наступали по собі в історичній еволюції народу, відбивались в піснях і обрядах»: поїзд молодого то носить назву «ловців» або «розбійників», то «боярської дружини» (правильніше се розділити, як ми бачили: «дружини», потім «княжих бояр»), іншим разом се «татари», або «невіра», або «литва», «поляки», «козаки» і, нарешті, «міщане» або «городяне» (L’Anthropologie, 1891, c. 552 — 3).



Прибуваючи до двору молодої, поїзд знаходить його щільно замкненим, забарикадованим, наповненим молодцями роду молодої, котрі симулюють свою готовність до бою, підіймаючи свої ціпки, іноді починають і стрільбу (пустими набоями). Результат всього сього, одначе, не зовсім ясний, бо з моменту, коли воєнний поїзд молодого вступає, кінець кінцем, у двір, мотив воєнного нападу розпливається в комплексі інших весільних обрядів — релігійного і еротичного характеру, їх уже нелегко розпізнати.

Мабуть, тут було кілька варіантів. З одного боку, бачимо, що молодий і його дружки поводяться далі як насильники. В деяких обрядах молодий удає, що б’є «канчуком» свою тещу (такий уданий канчук являється атрибутом його і дружка під час церемонії). Силоміць відриває він молоду, що припала до столу в свідомості своєї безпомочності, і т. д.

Натомість в інших обрядах ясно виступає, що напад поїзжан рід молодої щасливо відбив, і дружині приходиться пускатись на інші способи: не здужавши розбити двору, вона пересаджує старостів через пліт, і вони являються парламентаріями: залагоджують з старостами молодої справу миром-викупом.

Третій варіант — се підкуп братів молодої: не спромігшись взяти молоду силою, молодий з дружками підкупають братів чи брата, що служать її найближчою охороною, і той, взявши гроші або зброю (ножики, топорець, пускає молодого на своє місце коло сестри, а сам тікає (навіть на коні!), в свідомості поганої зради, вчиненої родові 1.

Так чи сяк молодий займає місце на посаді коло молодої і тоді звичайно починається церемонія наділювання дарунками роду молодої — себто один з актів міжродового порозуміння.

В явнім зв’язку з сим дружинним елементом стоїть оргіястичний елемент весілля. Ся сторона весільного обряду найменше розсліджена і навіть найслабше обставлена фольклорним матеріалом. На перешкоді ставали і цензурно-поліційні заборони, і власна прюдерія збирачів, яка стримувала їх від протоколювання сих подробиць текстів і обрядів, хоч для пізнання еволюції родинних і подружніх відносин, моралі і словесної творчості ся сторона нашого обряду незвичайно важна — і незвичайно багата. Невважаючи на всі несприятливі обставини вакхічно-оргіястичні мотиви весілля все ж таки представлені сотками нумерів в наших збірках.

Тут явно спливаються дві обрядові категорії. Одна — типу старих вегетаційних свят, магічного розмноження, яке осягалось екстатичними танцями, хороводами, співами і проривається в деяких моментах весілля — наприклад, в екстатичному ликуванню зібраних родів під час, коли молоді сходяться в коморі, потім при виводі їх відти і т. д., виявляючись в фалічних жестах, танцях, співах.

Друга — се підчеркування в ряді церемоній, фраз і співів права всеї дружини на молоду. Декотрі дослідники готові були добачати тут сліди колишньої племінної сумішки; але се річ дуже неясна і суперечна. Натомість з далеко більшою правдоподібністю можна говорити про відгомони в сих церемоніях права на молоду, з одного боку — всеї тої дружини, яка її викрадає, а в першу чергу — близших помічників молодого в сій справі: дружка і піддружого; з другого — підчеркується право молодецької (парубоцької) громади того роду-племені, до котрого молода належить. Перше символізується, напр., в оргіястичних танцях молодої з дружками і дружиною молодого, в піснях, які говорять про право на неї дружка, і т. д.2 Друге — в тих «переймах» і всяких збитках, які робляться дружині молодого молодцями з сторони молодої, від котрих його дружина мусить кожного разу викупатись різними викупами.



1 Чуб., IV, с. 345.

2 Напр., як дуже виразну вказівку права «всіх» на молоду зацитую №234 в Мат. етн., III, с. 163.



Нарешті, треба рахуватись тут з тими, широко звісними у примітивних народів церемоніями одводу небезпеки від молодого за дефльорацію і шлюб, які для сього симулюють віддавання молодої цілому роду, її простітуовання іт.і. 1



1 Початки громадянства, с. 165.



Всі сі оргіястичні елементи, сплітаючись, досягають свого вершка в т. зв. перезві, епілогу весілля, який доходив часами незвичайної «неприличности», так що перед нею, як я вже сказав, спинялась рука найбільш пильних збирачів пам’яток словесної творчості.

Сі паралельні обряди, різнородно переплітаючись між собою в різних варіантах по різних місцевостях, поширювались усе новими паралельними мотивами — релігійними, магічними і символічними образами і обрядами, поезіями на суголосні теми, які надавались для ілюстрації почувань учасників. Так кінець кінцем утворилась та незвичайно багата і складна драматична дія, чи «літургія», як її називав пок. Вовк, що становить unicum в світовім фольклорі, а для дослідника соціальної еволюції і словесного мистецтва українського народу являється незрівняним в багацтві матеріалу архівом, далеко ще не проаналізованим вповні, не систематизованим, тим менше — не хронологізованим в подробицях.

Ся подружня дія поділяється, як відомо, на три головні акти:

Сватання, Заручини, Весілля.

Останнє знов-таки розпадається на цілий ряд дій, з котрих одмітимо тільки важніше:

Приготовчі церемонії в домі молодої, почасти і молодого — виття вінців, виготовлення «райського дерева» (гильця), весільних хлібів: коровая і різних поменших обрядових печив — і запросини роду на весілля.

Поїзд молодого до двору молодої, її «продажа».

Виїзд до церкви на вінчання і відвіз посагу.

Розділ короваю і перевіз молодої до дому молодого.

Комора.

Перезва.

Кожний з трьох головних актів повторяє в собі деякі мотиви попереднього, так що заручини містять у собі церемонію сватання, з додатком нових обрядів, а весілля зновтаки повторює мотиви попередніх актів, покриваючи їх ще більшим багацтвом мотивів. Можна думати, що сватання було першою, найменш розвиненою формою «брачного обичаю», як його зве наш старий літописець, і вона колись давала уже сама по собі молодому право на пожиття з дівчиною. Потім прийшла більш розвинена форма «заручин», і нарешті — найбільш розвинений, весільний обряд. Всі три нинішні акти виглядають, властиво, як самостійні форми або варіанти подружньої дії, а не послідовні стадії одного і того ж обряду. Перший — сорозмірно простий, обмежується обрядовими, «законними річами» сватів і батьків. В другім приходять учасниками оба роди, творячи хори, які своїми співами толкують, інтерпретують ситуації і почуття дійових осіб: молодої, молодого, батьків, родів. Дія набирає повного драматизму: партії ліричні, сольові переплітаються з сими хорами. В третім ся драматична дія розгортується в незвичайно багату і складну систему релігійних обрядів і символічних актів, які переплітаються то ліричними картинами, то жартливими «перекорами», які ослаблюють ліричне напруження, щоб воно не перейшло в трагедію і не нарушило радісного, «весільного» настрою цілого дійства 1.



1 Нагадаю дещо з сеї весільної гумористики:

Їжте, бояре, капусту,

Їжте, капуста тлуста!

— Комара задушили,

Капусту промастили!

Додому, дружечки, додому —

Свиням мішати полову

— А ви, бояре, за нами —

Їсти полову з свинями.

Не боялисьте Бога, не наїлисьте ся дома,

Сорому не знаєте, в запаски ховаєте!

— Ми люде подорожні, у нас запаски порожні!

Їли бояре, їли, цілого вола з’їли,

По столу качаючи, у попіл вмачаючи.

На столі ні кісточки, під столом ні кришечки!

Світилка як шпилька при столі,

На їй сорочка не її!

Прийшла сусіда, торкає —

«Скидай сорочку, смеркає!»

— Ой матінко ж ти моя, та не роби мині сорома,

Прийду додому, скину сама!

Старший боярин як болван,

Витріщив очі як баран,

Голова його в полові, шапка його в соломі,

Личком підперезався, у бояре вбрався.

Мир — миром, пироги з сиром,

Вареники в маслі, ви дружечки красні,

Помирімося!

Мир — миром, пироги з сиром,

Вареники в маслі, бояре погані,

Не мирімося!

(Чуб., 206, 260, 307, 392; Етн. мат, XIX, с. 68).



Протягом століть свого оброблення воно втягнуло в себе масу матеріалу. Нераз новіші складники витиснули старші, поробили прогалини в старім плані, перебили розвій основної гадки, — але заразом розцвітили первісну, очевидно, далеко простішу, схематичнішу дію перлами поезії, фантазії, чудовими символічними образами, роскішними подробицями. Серед тисяч мотивів, які збіглись в варіантах XIX віку (тисяч — цілком арифметично: один звід Чубинського містить до півтори тисячі п’єс), ми стрічаємо прегарні п’єси як по своїй зовнішній формі, так і по красі виложених в них настроїв і тих образів, в котрі вони прибрані. Що можна сказати, напр., щодо сього весільного маршу, котрий співається з поворотом молодої після запросин на весілля:


Тихо, тихо, лотоками вода йде, —

Що сестриця до братика чолом б’є:

Ой виметай, братику, новий двір,

Та застилай, братику, тесов стіл,

Та наповняй, братику, кубочки.

Привітай же братику, дружечки!

Ой до двору, дружечки, до двору,

Нахиляйте сосонку додолу,

Принесемо сосонку додому,

Поставимо сосонку на столі! 1


Або сих ліричних партій:


— Ой матінко та голубочко, приснився мені сон дивненький:

З раю пташки вилітали, чорні шовки поснували,

Дрібне золото порозсипали.

— З раю пташки — то твої дружки,

Чорні шовки — то твої кіски,

Дрібне золото — то твої сльозки (Чуб., 255).

— Сіяла зіронька, сіяла! З ким же ти, Марусю, шлюб брала?

— З тобою, Івасю, з тобою — як ясний місяць з зорею!

— По чім же ти мене, Марисю, признала,

Що ти мене місяцем назвала?

— По мові, по мові, Івасю, по мові —

Що був царський вінець на голові (Чуб., 275).

Ох і говорила та туча з громом


Приспів: Да рано, рано, да ранесенько 2:

Да що ж ти підеш да з стуком-грюком,

А я за тобою із дрібним дощем.

Чи славен ти будеш з стуком-грюком,

Ой чи я славнійша із дрібним дощем?

Ох і говорила Маруся з Іванком:

Йой ходім, Іванку, да до церковки —

Да то ти підеш із музиками,

А я за тобою із дружечками.

Чи славен ти будеш да музиками.

А чи я славнійша із дружечками!

(Чуб., 350).



1 Мат. до етн., III, с. 91.

2 Приспів і мотив вказують на веснянковий цикл. Церква, очевидно, тут елемент пізніший.



Як гарні ліричні п’єси на тему розлуки молодої з родиною одмічу, напр., отсі:


Загреміли ковані вози на дворі,

Заплакала Марусіна мати в коморі.

— Не плач, моя матусенько, за мною,

Не заберу всього добра з собою:

Лишаю ти слідоньки на дворі,

Дрібниї слізоньки на столі.

(Вар.: Хрещатий барвінок в городі,

Пахнущий, васильок в коморі

(Гол., 112).


Ой крикнула гусенька на морі,

Заспівала сванечка на полі,

Почула Маруся у коморі:

Ой батенько рідний, вісти йдуть,

Уже мою косоньку розплітуть,

Уже ж мої слізоньки розілють —

Розплетуть косоньку по плечку,

Розілють слезоньку по личку.

Ходить павойка по вишневім садойку,

Ой роспустила струсії перенька

Хорошенько по собі.

Ой не жаль же ми жовтої косоньки,

Що я ю роспустила,

Єно ми жаль свого батейка,

Що го буду лишила.

Казав же ти, та берестоньку,

Що не пущу з себе листоньку —

А тепера пускаєш,

Сиру землю вкриваєш!

Казав же ти, мій батеньку,

Що не дам тебе, моя доненько.

Тепер даєш, та й не жалуєш.

І світ мині та завязуєш

Білою павутиною із чужою дитиною.


У неділю рано [bis] синєє море грало.

(Вар.: Море ся розярало, соненько ся купало)

Не море ж то грає [bis] — то Маруся потопає.

«Гоя, батеньку, гоя [bis], вирятуй мене з моря!»

Не моя, доню, воля [bis] рятувать тебе з моря.


Їхала дівочка з-під вінця,

І зломила берез(оч)ку з верхівця:

Стій, моя березочко, без верха —

Без кудрявого гілленька, без широкого листонька.

Живи, мій татуньцю, без мене,

Без моєї русої косоньки, без моєї тихої ходоньки,

Без моєї низької уклононьки.


Розхиляйтеся, дуби, берези, розхиляйтеся, зелененькиї,

Нех я забачу батенька свого, нех я забачу рідненького!

— Вже ти, Марусю, звінчана,

Буйні вітри не розвіють.

Дрібні дощі не розмиють,

Людські язики не розмовлять!


Ісхилилася верба до кореня,

Схилилася Марися через стіл до матінки.

На стіл головку клонить, а під столом слізоньки ронить 1.



1 Чубинського, IV, с. 168, 172, 250, 280, 373, 389. І тут справляю діалектичні форми на загальні.



Особливо глибоким почуттям надихані пісні на весіллі сироти, — перейняті нотами похоронного голосіння:


Ой ходила Маруся по крутій горі,

Да загледіла селізня на бистрій воді.

— Пливи, пливи, селезню, тихо по воді [до покійного батька],

Прибудь, прибудь, мій батеньку, тепер ік мині!

— Ох і рад би я, дитя моє, до тебе устать,

Насипано сирої землі на руки мої,

Склепилися карі очі й устонька мої! (Чуб., 161).

Марусин батенько перед Богом стоїть,

Навхрест руки держить, Господа просить:

Ой Боже, мій милий [2], пусти мене з неба додому,

Да нехай я побачу свою доню,

Чи хороше да поряжена, чи в добрий час да посажена

(там же, с. 158, потім як в попереднім).

Ой великий двір, да невеликий збір,

Не вся моя родинонька!

Та нема родини ні половини —

Нема мого батенька.

Пошлю соловейка, пошлю маленького

По батенька рідненького.

Пошлю зозулю, пошлю малесеньку

По матіньку рідненьку.

Ні солов’я з саду, ні батенька з раю,

Ні родини з України! (Чуб., 808).

Як взірці легкого гумору наведу сі дві п’єси:

Наїхали гостоньки — з чужої сторони,

Взялися підпивати, Марисю намовляти:

— Їдь, Марисенько, їдь — в нашу сторононьку,

До нас, Марисю, до нас — добре тобі буде в нас!

В нас гори золотиї, травоньки шовковиї,

Річеньки медовиї, стіноньки золотиї!

Прилетіла зозуленька та й стала ковати,

Стала ковати — всім правду казати:

Світ же я облітала, а того не видала,

Всюди гори земляниї, травоньки зелениї,

Річеньки водяниї, стіни деревляниї (Чуб., 407).

Говорило пиво, говорило пиво

Та до своєї пивоварочки:

— Як ви мене доварите, то ви мене не вдержите

Ані в бочках, ані в кухвочках —

Ані в щирозлотних кухвочках.

Говорив же пан Іванко до свого ж паноченька:

— Як ви мене не ожените, так ви мене не вдержите

Ані в полі, ані в дворі,

Ані на воронім коні (Чуб., III, 82, 226).


На тім кінчаю виписки, щоб не розширяти занадто сього

розділу.



Еротика. Величезна маса мотивів, які скупчилися в різних варіантах подружнього обряду, збіглась сюди з різних моментів в відносинах парубоцтва і дівоцтва. Так як різдвяні свята, через те що заховали в найбільшій силі стару обрядовість, попритягали до себе і згромадили масу різних мотивів, оголотивши інші свята річного господарського календаря, — так подружні церемонії і спеціально весілля, розвиваючи свою обрядову сторону, виявили таку ж силу притягання в сфері відносин обох половин молодіжи. Парування, що розвивалося в різних формах і стадіях, поки доходило до свого завершення в тривкім подружжі, маніфестованім весільними церемоніями, поволі розгубило свої старі форми, і тільки деякі невеличкі фрагменти старої обрядовості і зв’язаної з нею словесності заціліли при старих святах річного календаря. Найбільше знов-таки при різдвяних обрядах, в формах величання молодшим членам родини, менше — в веснянках і гаївках, в останках старого «волочильного», «красної горки» тощо; ще менше в піснях клечальних та купальських, які майже до останку заникли під натиском духовенства та поліції. Сходини ж молодіжи на «вулиці» і на «досвітках», як я вже зазначив, стратили майже до решти свої старі репертуари, прийнявши нові ліричні мотиви, витворені в останніх століттях.

Тим часом, судячи, напр., з наведених інвектив Стоглава і білоруських великодніх аналогій, треба думати, що колись і весняні і літні обряди зовсім не обмежались тими забавами на вигоні, під церквою, чи в лісі, при воді. Вони відправлялись у селі, по хатах, так як обжинки і коляди, на посидженнях, при трапезах, при роботі і, очевидно, гуртовали коло себе великі комплекси пісень і всякого роду обрядових дій. І сходини молодіжи на «ігрищах межи селами», «у води», на різних традицією усвячених місцях, в зв’язку з певними святами чи порами року, також були зв’язані, очевидно, з аналогічними — тільки далеко багатшими іграми, хороводами, драматичними діями, які заціліли в весняних фрагментах, в різних деталях весільного обряду і т. п.

Я висловив вище здогад — сильніше акцентувати його поки що не вважаю можливим — що нинішня весільна обрядовість розвиває київські (полянські) «брачниї обичаї», згадані літописцем. А передподружнє і подружнє парування на «ігрищах» та «у води» відповідало парувальним і подружнім церемоніям по інших місцях, у інших племен, так як се велося у них в тих часах, в X — XI вв. і пізніше, до поширення київського весільного обряду.

Київський обичай розвинув дружинні мотиви молодецької громади, надав їй різні атрибути князівсько-боярського ладу, що з Києва розходивсь по периферії: мабуть, київським взірцям завдячуємо «князя — княгиню» і «бояр» весільного обряду, як і різні аналогічні подробиці в величальних піснях. З другого боку, він, мабуть, як я зазначив, увів в систему сих обичаїв і церковне вінчання як княжу та боярську практику. Тим положив початок своєрідній амальгамі християнських мотивів з елементами старих релігійних обрядів, яку бачимо тепер в весільнім обряді, а збив на другий план ті церемонії, котрими санкціонувалось подружжя перед тим: обряди коло води, жертви предкам (дідькам) — сторожам і протекторам домашнього огнища, сьому огнищу самому і т. д. — так що дещо заховалось лише місцями, і тільки культ хліба зіставсь доволі яскраво і загально зазначеним.

Ті ж форми, в яких заключались подружжя перед розповсюдненням сих київських обичаїв і церковного вінчання по інших місцях, почасти влились в ті новіші церемонії, почасти змішались з сходинами і забавами молодіжи, які практикувались так само в київських сторонах, як і деінде. Затративши своє ритуальне значення — заключення подружжя, вони заховали все-таки дещо з своїх мотивів в традиційних святичних грах та формах передподружнього зближення. Комбінуючи їх з деякими весільними подробицями, можна б старатись відтворити вигляди подружнього ритуалу і його словесних форм, т[ак] ск[азати] провінціальних, не полянських, і колишні сходини молодіжи, які тепер в «улиці» й «вечірницях» затратили зовсім обрядовий характер, але, без сумніву, його колись мали.

Отже, коротко формулюючи свою гіпотезу, я ставлю її й такій стилізації як завдання для детальнішого студіювання і провірки:

Сходини молодіжи для забави, «свЂщевання» і парування в різних формах практикувались, очевидно, у всіх наших племен від непам’ятних часів. При тім молодці і дівчата виступали групами більш або менш організованими, які являються прототипами пізнішої «парубоцької» й «дівоцької громади» 1.



1 Сей термін поколінної «громади» виступає, напр., в пісні «Роман зілля копає» (Чуб., с. 68):

Поніс його до ради —

До чоловічої громади:

А чоловіки його не знали,

Та и в рученьки не брали...

Поніс його до ради —

До жіночої громади...

потім: До парубочої громади

нарешті: Та поніс його до ради —

До дівоцької громади,

А дівочки його пізнали

Та й в рученьки забрали:

Та се зілля барвінець,

Буде дівкам на вінець!



Більше організованою половиною була парубоцька, яка служила взірцем для організації дівоцької половини. Розвій воєнної сили впливав на консолідацію і організацію молодецької громади чи дружини, котрої мотиви в ослабленій формі засвоювались громадою дівоцькою. Паралельне існування їх засвідчене, напр., отсею весільною співанкою:


Слухайте, бояре, де голуб гуде?

То не голуб гуде, то Іван гомонить —

Молодецтво здає.

— Нате вам, бояре, молодецтво моє,

І стрілку, і лучок і передній топичок!

Слухайте, дружечки, де голубка гуде?

Не голубка гуде, Марусенька гомонить,

Дівовання здає.

— Нате вам, дружечки, дівовання моє,

Шапку і вінок і первий починок

(Чуб., с. 373).


Молодець, женячись, виходить з воєнної молодецької дружини, складаючи зброю на руки товаришів. В подібних формах, за сим взірцем, представляється і вихід дівчини з дівоцької громади. І тут і там «дружки», товариші з громади, — тільки в молодецькій громаді вони вже прибрали назву «бояр».

Сходини сих громад, парубоцької і дівоцької, відбувались або принагідно, з приводу різних свят і публічних обходів, або в спеціально на те призначені пори року, епізодично чи більш постійно, сезоново, на окремих, традицією освячених місцях, під голим небом і в спеціальних хатах, як по сезону.

Сходини, зв’язані з вегетаційними святами і церемоніями, в зв’язку з ними мусили набирати оргіястичного характеру, який проступає в деяких деталях весільного обряду і весняних та літніх забавах і грах.

Поза тим вони служили для парування — або як передвступні забави, які мали на меті зближення, знайомість, порозуміння молодців і дівчат, або як форма самого парування, яке дійсно заходило тут же, на грищах і забавах, між обома групами, молодецькою і дівочою. Деякі гри і забави (особливо весняні), що в різних стилізованих і символізованих образах представляють заволодіння молодцем дівчини, правдоподібно віддають досить близько старі форми сього парування — в варіантах дещо змінених, часом дуже мало змінених — тільки з заміною хлопців-учасників дівчатами, підлітками, які часом ще носять назву парубків, а часом уже й зовсім затратили про них пам’ять.

Різні переживання, особливо досвідчанні звичаї спільного спання парубків і дівчат, не полишають ніякого сумніву в існуванні колись дуже свобідного парування нежонатої молодіжи. Се загальноконстатований факт. При тім звичайно приймається, що таке свобідне пожиття між молодцями і дівчатами існувало до подружжя. Так воно звичайно буває — причім при існуванні тісної товариської солідарності в дружинній, парубоцькій верстві часто і по ожененню вважається злим тоном бути занадто ригористом в своїх правах на жінку супроти своїх «дружків». Але бувають і такі практики, що моногамічне подружжя стає уділом тільки багатших, сильніших, старших людей, які можуть прогодувати сім’ю і вести відповідне для того господарство. Отже, тим часом як частина парубків згодом переженюється і виходить з спільного куреня, значна частина «старих парубків» далі зостається в спільнім куріню з молодіжжю і спільними жінками. Хоча у нас, з розвитком хліборобства і родинної спілки після розселення, моногамне подружжя мусило ставати нормою всезагальнішою, — проте належало б зостановитись, чи не знайдеться і у нас останків і такого «парубоцького» пожиття на цілий вік (як се бувало потім звичаєм особливо відданих військовому ділу січовиків).

З певними ваганнями і збочіннями, викликуваними спеціальними колонізаційними обставинами, загальна еволюція йшла в напрямі розвитку родинного життя коштом вільних сексуальних відносин нежонатого парубоцтва і дівоцтва. Господарство потрібувало рук, родина спішила можливо скорше увести своїх молодших членів до хазяйської праці, можливо обмежити час парубоцтва і дівоцтва, можливо скорше «окрутити» своїх парубків і дівчат. Громадська опінія, котра перед тим, як бачимо у багатьох народів, могла як раз захвалювати, з мотивів економічних і всяких інших (напр., інтересів оборони, війни), стан свобідний, безженний, молодецький, — тепер настоює на можливім обмеженні молодецької сваволі. Сходини молодіжи відходять на другий план, для «отецьких синів і доньок» підшукується пара безпосередньо з-під рідної стріхи — вони виступають як «кандидати супружного стану» в окруженні своєї родини, в батьківськім домі, як то ми бачили в перегляді різдвяного репертуару. Тут виступає перед нами в усій своїй силі перевага родини, — тим часом як у весняних і літніх обрядах і забавах бачимо свобідні громади, парубоцьку і дівоцьку. Складається й нова мораль — непорушеної дівоцької честі. Величається новий образ дівчини, яка пильно береже себе — «свій вінок» чи «свій сад» від усяких спокус, для будучого чоловіка. «Грища» та «вечірки» трактуються вже як речі з родинною мораллю мало згідні 1.



1 Ой садись, дівочко, на возі, та покидай батькові норови:

Первиї норовки — вечорки,

Другиї норовки — попрядки,

Третії норовки — ігрища:

Коло тебе нагаєчка засвище! (Чуб., III, с. 401).

Наведу отсі замітки з Слобідщини (Сборникъ харьков. ист. ф., т. XVII, с. 209), котрими пояснюється, чому практика вечорниць тримається далі, невважаючи на всю боротьбу з ними: багатші родини не пускають доньок на вечорниці, хоч синам не боронять туди ходити; бідні хоч і признають, що роблять не добре, пускаючи доньок на вечорниці, але толкуються тим, що при зимовій тісноті в хаті дівчатам нема де прясти, вони можуть більше зробити на вечорницях, і саме ночування дорослих дітей в своїй хаті заважає. Не корисним рахують також позбавляти їх тих товариських, громадських зв’язків, котрі дає товаришування на вечорницях. Нарешті вважають несправедливим відмовляти своїм дітям тої свободи, котру батьки зазнали за своєї молодості:

не вольно вже парубкам з дівчатами гуляти?

по чім же вони молодість свою будуть знати! (Супліка на попа).



Сі дві системи відносин між молодіжжю, дві моралі, дві точки погляду на відносини еротичні, сексуальні, боролись довго, може, навіть треба сказати — завсіди. Невважаючи на перевагу, яка взяла в селянськім житті та друга мораль — родини, моногамії, дівоцької честі і стиду, — пошукування за старшими формами пожиття і еротики, не тільки в етнології, але і в словесній творчості, будуть не безплодні, я певен. Напр., зверну увагу на отсю співанку:


Через наше сельце везено деревце —

Приспів: Стояло світило зірочок чотири,

А з того деревця роблено комірку —

Стояло світило місяців чотири,

А у тій комірці роблено кроватьку —

Стояло світило зірочок чотири,

На тій кроватці дівочки спали — ... місяців чотири,

Дівочки спали — пісоньки співали —

... зірочок чотири (Чуб., 130).


Дві групи, молодецька і дівоча, тут представлені в виді чотирьох місяців і чотирьох зірок, звичайної алегорії молодців і дівчат. Сі групові величання дуже розповсюднені і мають силу варіантів; наведений дуже інтересний тим, що в нім маємо образ дівоцької господи, до котрої приходять місяці-молодці. (Підчеркую принагідно подробицю — співучасть сеї дівоцької господи: без сумніву, стара пісенність і взагалі поетична творчість дуже багато завдячує сим спільним господам молодіжи 1.)

В інших варіантах сеї співанки, розповсюдненої на цілім просторі України, від Карпат до Дону, так само на Білорусі, — комори вже нема 2,



1 Один з кращих обсерваторів примітивного життя фон ден Штайнен звернув увагу на незвичайну співолюбність сучасних «мужеських домів» полудневоамериканських індіан: «Співають при всяких оказіях, які викликають чи горе, чи радість, і як се можливо буває, то ще звечора, як також і після свята, коли старшина накаже лови на другий день, то замість благорозумно полягати спати, поки прийде час раннього вставання, — вони збираються до агóе (мужеського куреня) на свій ловецький спів, і найбільш завзяті співають до рана; ціле плем’я робить враження мужеського співацького товариства, набраного з ловців, котрого члени зобов’язались до сорок літ не женитись, а жити спільно в своїм клюбі» (К. von den Steinen, Unter den Niturvölkern Zentral-Brasiliens, 2 вид., c. 367).

2 За переходовий можна вважати, напр., сей кобринський варіант: !!Через тое сельце везене деревце,

Я з того деревця світілку збудую,

1!Навколо вмалюю.

Ой вималювала три місяці ясних,

Три молодці красних.

Ой вималювала три зіроньки ясних

Три дівоньки красних

(Сборникъ акад., т. 89, №40).



і виступають против себе дві рівночисленні групи, хлопців і дівчат — сім і сім, чотири і чотири, три і три, дві і дві, що величаються поіменно, найчастіше в тім же образі місяців, звізд:


Ой ніхто ж там не бував, де ся явір розвивав 1

Приспів: Ой яворе, явореньку, зелененький!

На тім явороньку три місяці ясні,

Три місяці ясні — три парубки красні.

Єден парубочок — молод Васильочок,

Другий парубочок — молод Павлусьочок,

Третій парубочок — молод Іваночок.

На тім явороньку три зіроньки красні,

Три зіроньки красні — три дівоньки красні,

Одна ми дівонька — молода Маруся,

Друга ми дівонька — молода Ганнуся,

Третя ми дівонька — молода Настуся.

Марусеньку взявши — Василькові давши,

Ганнусеньку взявши — Павлусьові давши,

Настусеньку взявши — Іванкові давши.

(вар.: А ти, Федуненьку, взей си Марусеньку,

А ти, Василеньку, взєй си Ганнусеньку,

А ти, Михасеньку, взєй си Зосуненьку.)

А на Василькові вишита сорочка,

А хто ж її вишивав — Маруся дівочка!

А на Павлусеві — і т. д.

А на Марусенці зі Львова віночок,

А хто його купував — Василь парубочок

(вар.: Рутяний віночок, а хто ж його справив... і т. д.)



Оригінальністю своєю — аж сім пар, в образі павичів і пав — визначається варіант з Слобідщини (Валуйський пов.):


По улиці по широкій

Приспів: Ладо, ладо, ладо моє!

По мураві по зеленій

Скаче-пляше сім павичів,

Сім павичів — сім молодців.

Перший павич то Іванко

Се ж Іванко то-ж Петрович!

По улиці по широкій,

По мураві по зеленій

Скаче-пляше сім павичок,

Сім павичок — сім дівочок 3

(Перша пава то Варочка,

То Варочка Левонтівна) —

Іванкові дамо Варочку,

Все Варочку Левонтівну —


і так далі переходять усі сім пар 4.

Коли лишити на боці сі пізніші ймення й інші додатки, ми матимемо, правдоподібно, останок старого чергувального, антифонного величання двох хорів, парубоцького і дівоцького, в котрім, можливо, залягає якась форма групового парування, з котрого виходить парування індивідуальне, парове.



1 Вар.: де я явір підрубав.

2 Східноукраїн. варіянти, з Слобідщини — Сборникъ Хар. ист. фил. об. XVII, с. 122 — 160. Варіант на дві пари в Русалці Дністровій — і з Харківщини подав Потебня, Слово, § 32. Варіант на чотири пари білоруський (Шейнъ, БЂлор. пЂсни, 52): А над нашим сялом над слободою \ паяли свяцили мЂсички чатыри; | Первый мЂсичка малодый Василька і т. д. Потім: Надъ нашимъ сяломъ... Стаяли свяцили зорички чатыри...

3 В записи: павушок — дЂвушок.

4 Матер. етн., XVIII, с. 225.



З грищ, що символізують хапання дівчат молодцями, деякі не супроводяться піснями. Подекуди вони, очевидно] повідпадали. Напр., в «Горю дуба» грають без пісні, але пісні на сю тему, очевидно, були теж, судячи хоч би з сього мотиву, що зістався вже тільки як заспів (як ми бачили, се нераз буває з такими старими приспівками, що сходять на заспіви, на рефрени і т. д.):


Ой сухий дубе, гориш дуже,

З тебе поломя паше дуже.

Паше поломя через воду,

Через воду на слободу... 1


Найкраще захований спів двох хорів, молодецького і дівоцького, який супроводить таку стилізовану лáпанку, се звісне «Просо сіяли». Воно давно вже звернуло на себе увагу своїм розповсюдненням у словян східніх і західніх і своїми архаїчними деталями: просо, одно з найстарших родів збіжжя (замість нього жито або пшениця, се пізніша заміна); замість поля, або «нивки», в старших варіантах приходить також «січа», або «чища», — підрубаний ліс, найстарша форма хліборобства; «полк» означає хор; рефрен «ой дід ладо» повторюється в різних веснянках і, очевидно, являється одним із старих традиційних епітетів женихання, — і т. д.


— А ми нивку виорем, виорем

Ой дід ладо! виорем, виорем.

— А ми в поле виїдем, виїдем,

Ой дід ладо! виїдем, виїдем.

— А ми просо посієм, посієм,

Ой дід ладо...

— А ми просо витопчем, витопчем,

Ой дід ладо...

— А чим же вам витоптать, витоптать?

— А ми коні випустим, випустим...

— А ми коні переймем, переймем...

— А чим же вам переймать, переймать?

— А шовковим поводом, поводом...

— А ми коні викупим, викупим...

— А чим же вам викупить, викупить?

— А ми дамо сто гривень, сто гривень...

— Не візьмемо й тисячі, тисячі...

— А ми дамо дівчину, дівчину...

— Ми дівчину возьмемо, возьмемо —


і хор кінчиться тим, що дівоцького «полку» «убуває», а молодецького прибуває (Нашого полку убуде, убуде — Вашого полку прибуде, прибуде). По одній дівчині переходить до хору парубків, інакше сказавши: парубоцька громада забирає все нових дівчат до себе 2.



1 Сборн. Харков. ист. фил., XVII, с. 162; варіанти у Потебні, Объясненія, c. 139, 177.

2 Чуб., 66 — 7; Гнат., ч. 1 — 2; тут вказані й інші варіанти, з котрих вибираю те, що подане в тексті. Окремо принотую отсей канівський варіант (Грінч., III, с. 96):

Наше просо в кадоби,

Наша дівка в знадоби.

Наше просо в засіку,

Наша дівка на втіху.

Потебня в розділі, присвяченім сій грі (Объясненія, I, с. 39) запідозрює деякі варіанти, як навмисні архаїзування видавців. Супроти того було б пожаданим ще дальше шукання за автентичними варіантами. Він же пробував розділити функції обох хорів-«полків»: сіють дівчата (або молодці), коней випускають молодці і т. д. — і прийшов до виводу, що функції їх перемішані. Завважу, що в історії хліборобської культури мужеська робота — підрубати ліс, зробити «січу», або «чищу», і випалити; сіють (а властиво — садять) жінки. Див. Початки громадянства, с. 100 і д.



Таке ж значення — представлення в формі гри добування парубоцькою громадою чи полком дівчат з дівоцької громади — мають інші веснянкові гри, як «Мости», «Ворота», «Король» і т. ін.

В «Мостах» сей мотив заховавсь найясніше, і тому вони дають ключ до зрозуміння інших аналогічних грищ (зрештою захованих в первісніших формах у інших слов’ян, які позволяють доволі докладно реконструювати наші затрачені форми). Дівоцький полк добивається перепуску від парубків, які стережуть «мосту», і як ті не хочуть пропускати їх за ніякий викуп, мусять дати за викуп одну дівчину з-поміж себе. Так кінець кінцем парубоцька громада одну по одній виловлює всіх дівчат:

Два парубки беруться за руки, а дівчата стають за ними і співають:


Пустіте нас, пустіте нас до гір воювать —

Вар.: «Сей світ воювати», «На двір воювати»,

«До гірської землі», «До райської землі».

Парубки: Не пустимо, не пустимо —

Мости поломите.

— Як ми мости поломимо,

Ой то ми вам заплатимо

Самими рублями, самими рублями

(Правдоподібно: срібними рублями).


Варіанти пропонованого викупу взагалі дуже різнорідні. Дівоцький гурт пропонує то різну худобу (корову з телям, кобилу з лошам, гуску з гусятами і т. д.), то різну монету, включно до «золотого зернятка». Парубки не приймають сеї заплати, чи застава:


Не хочемо вашої заплати,

Не пустимо до гір воювати,


або:


Не пустимо, не приймемо,

Мости поломимо (себто: розведемо, а не пустимо).


Нарешті дівчата пропонують: «Вам дівчину зіставимо, самі поїдемо», і тоді парубки пропускають весь дівочий «ключ», лишаючи собі останню дівчину (варіант співанки: «Заплатимо, заплатимо тим крайнім дитятком»). Перед нею спускають руки і питають, кого вона любить, і аж покаже кого, тоді її пускають, — себто парують її з котримсь з парубоцької громади.

В варіантах сеї гри парубки, що затримують дівчат, звуться королями або царевичами («царенками»):


— Королі, королі, пустіть на войну воювать,

— Не пустимо, не пустимо мости поламать.


Часом ролі міняються, поїзд царенка їде свататись за котрусь з дівчачого ключа і просить його перепустити:


— Царівно, царівно, мостіте мости,

Ладо моє, мостіте мости!

Царенку, царенку, вже й помостили,

Ладо моє, вже й помостили.

Царівно, царівно, ми ваші гості!

Царенку, царенку, за чім ви гості?

Царівно, царівно, за дівчиною!

— Царенку, царенку за которою?

— Царівно, царівно, за старшенькою.

— Царенку, царенку, старшенька крива.

— Царівно, царівно, так ми підемо!

— Царенку, царенку, так вернітеся.


Се повторюється наново, поки не видасться котрась дівчина, і так далі йде гра, аж поки всі дівчата не перейдуть до табору сватів 1.

Тут, як бачимо, виступає сей традиційний приспів добровільного парування: «Ладо моє!»

Натомість інші варіанти заховали мотив насильного заволодіння дівчиною, дарма, що первісний характер грища настільки затратився, що в обох хорах виступають уже самі дівчата: «вхопивши одну дівчину з-помежи всіх, перетягають її силоміць на свій бік — так повторюється ціла забава доти, доки дві дівчини (що представляють парубків) не перетягнуть на свій бік усіх дівчат» 2.

До сього ж циклу грищ, як уже було зазначено, належить і «воротар»: болгарська гра, вказана свого часу Потебнею, дає можливість відтворити таку первісну гру в «Ворота» — цілком аналогічну з «Мостами». Дві дівчини стоять обнявшись, представляючи сторожів, що стережуть воріт. Дівчата, ставши одна за другою, підходять, просячи пропуску: «Кралю, порталю [воротарю], отвори порти [ворота], Че ште да влЂзе царева войска [нехай пройдуть цареві війська]!». Сторожа не пропускає і не приймає різного викупу — «маргарит» (перед), золота і т. д., аж поки не дістає дівчини, котру затримує за плату 3.



1 Чуб., с. 83.

2 Мат. до етн., XII, с. 29.

3 Потебня, Объясненія, I, с. 56 — 7, пор. вище.



Початок, як бачимо, вповні відповідає нашому заспіву: «Воротарю, воротареньку, відчини ворітонька», але далі інші мотиви змішалися й закрили первісний зміст гри.

Мотив «Мосту» приводить нас до групи мотивів, зв’яваних з водою як елементом особливого значення при паруванні. Вище було зазначено се значення води в його обрядовості і поетичній символіці. Даремно було б заглублюватися в питання, щó тут мало першинство в розвою сього мотиву: чи та обставина, що парування відбувалося при воді, куди сходилась молодіж, стрічалась, знайомилась, засідалась, хапала дівчат, які виходили по воду і ін., — чи навпаки: значення води в магічній обрядовості, з котрим вона ввійшла в усякі церемонії, зв’язане з ідеєю прокреації, парування і подружнього щастя. Річ очевидна, що сі ідеї стали сплітатися в таких ранніх стадіях культури і соціального життя, що до них наша літературна аналіза не може й сягнути. Ми можемо тільки вказати на паралелізм таких поетичних мотивів залицяння, як напування водою, як перевіз через ріку, рятування з води потопаючої дівчини або якихось її уборів, вінка, дорогоцінностей, що впали до води, і т. д., — з обрядовим «умиканням» при воді, обрядовим спільним умиванням при зав’язуванні подружжя, купанням, обливанням водою і т. д. Віддаватися — бристи через воду, посватити — перенести дівчину через воду, оженитися — зловити вінець дівчини, переплисти — одружитися, утопитися — не одружитися. Такі і подібні літературні символи, в величезнім багацтві розсипані в піснях наших та інших слов’янських народів, мають під собою щось реальніше, ніж просто символіку або церемоніальні форми. В кожнім разі, лежать тут і певні ритуальні акти, які дійсно практикувались як форми парування на старих сходинах і грищах.

Бачили ми церемонію пускання вінків, яке дожило, в пережитках, до наших часів і оспівується в піснях, як, напр., отся поліська (з Кобринського пов.):


Посію я руту, | Руту за річкою,

Посажу деревко, | За морем близенько.

Моя рута зійшла, | Зіллєчком поросла,

Час руту полоти, | Верхи позжинати,

У віночок вити, | На Дунай пустити.

Хто віночок пойме, | Той дівоньку возьме,

Хто вінок дістане, | То той моїм стане.

Подобіцявсь N.N. | Віночок поняти,

Віночок поняти, | І дівоньку взяти.

Як ступив ногою — | По пояс водою.

Як ступив другою — | На дно головою... 1



1 Сборникь акад., 89, №51.



В найстаршій з записаних укр. пісень — про воєводу Штефана — дівчина віддає себе ціною вирятування з води:


Што рекла дівонька: «Пусти мне, Штефане!

Скочу я у Дунай, у Дунай глубокий,

А хто ми доплинеть, його я буду».

Не хто ми доплинув красную дівоньку.

Доплинув дівоньку Штефан воєвода

І взяв [він] дівоньку за білую ручку:

«Дівонько, душенько, миленька ми будеш!»


Сучасні величальні пісні розробляють тему про дівчину, яка дає себе вирятувати з води тільки своєму коханому:


Плила Олена краєм Дунаєм,

[Приплила вона аж до берега].

Вийшов до неї батенько її:

Дай ми рученьку, моя доненько!

— Ручки не даю, я си пливаю!


По черзі приходить мати, брат, сестра, нарешті миленький:


Подай, миленька, праву рученьку!

— Ручку вже даю, вже випливаю.

Вар.: Ой, як вже подам, бо ти ся вже здам! (Гн., № 291).



З великою силою варіантів розроблюється тема про переємця:


Пішла дівонька рано по воду,

Та сходилися буйні вітрове,

Буйні вітрове, шайні дощове,

Та й ісхопили повяний вінок.

Вар.: Вінець-павянець, або: золотий вінець;

Занесли його на тихий Дунай,

На тихий Дунай, на крутий беріг,

Під крутий беріг, на білий камінь.

За ним дівонька лужком-бережком,

Гладков стежечков, гей уходженов,

Гей уходженов, позолоченов —

Та й іздибає три риболови,

Три риболови — всі три молодці.

— Ой риболови, ви рибовлаки,

Чи не стрічали павяний вінець?

— Ой хоч стрічали, коли не знали,

А що ж нам буде за переємець?

Єдному буде шовкова хустка,

Другому буде золотий перстень,

Третьому буде сама молода —

Сама молода яко ягода!


Як форму старого залицяння — теж загальноєвропейську 1 — зазначу ще задавання загадок дівчині молодцями: тема, котра найбільш приліпилась до колядкового репертуару, але виринає часом і в інших циклах (великоднім, русальнім, купальськім), на цілій укр. території, і правдоподібно, належить до старих «грищ»:


Ой на Дунаю, ой на тихенькім

Плався, поплався червін корабель,

А в тім кораблі ґречная панна,

Ґречная панна, на ім’я Анна.

Берегом ходить ґречний молодець,

Та рече слівце а д ґречній панні:



1 Пор. матеріал у Schröer, Rätselfragen, Wett- und Wunschlieder, в Zeitschrift des Vereines füs Volkskunde, III.



— Приплинь д берегу, ґречная панна,

Загадаю ти я загадочку,

Ой як відганеш, то моя будеш,

Як не відганеш, батькова будеш:

А в літі, в літі, а в святім Петрі,

Ой мерз, перемерз тихенький Дунай,

Я на лід ішов, коня перевів,

Я лід протяв, коня наповав.

— Хіба би я та не батькова,

Та не батькова, та не ненина,

Щоб я тоє не відгадала:

А в зимі, в зимі, а в святім Різдві,

В мене в городі ружа зацвіла —

Я ружу зірву, віночок сплету,

Віночок сплету, в него ся вберу,

А на святе Різдво до церкви піду —

Хто мене видів, мене завидів.

Долі лугами, калиновими,

Ой ішла туди красна дівонька,

Здибали єї три молодчики:

Ой, стой, погоди, красна дівонько,

Загану я ти три загадочки,

А сли відганеш, то моя будеш,

А як не відганеш, батькова будеш:

Що, дівко, росте без коренечка,

Що, дівко, цвіте без синього цвіту,

Що, дівко, горить без поломіня?

— Біл камінь росте без коренечка,

Папороть цвіте без синього цвіту,

Золото горить без поломіня.

Єден їй купив срібний перстеник,

Другий їй купив золотий пояс,

Третій їй купив рутяний вінок.

Срібний перстеник пальчики ломить,

Золотий пояс клубоньки тисне,

Рутян віночок головку клонить.

Оден їй каже: «Марисю люблю,

Другий їй каже: Марисю возьму,

Третій їй каже: Вна моя буде! 1


Молодий Марку, чи спиш, чи лежиш?

Не сплю, не лежу, стрілочки стружу:

Которі луччі — в пучечки в’яжу,

В путечки в’яжу, на Дунай пускаю:

Пливіть, стрілочки, до моєї дівочки,

Загадайте їй три загадочки,

Як одгадає, так моя буде,

Не одгадає, не моя буде:

Ой що ж то горить без полум’я,

Ой що ж то росте без коріння,

Ой що ж то біжить без повода?


Вар. початку:


Ой плавле, плавле мальован човнок,

А в том човночку зличний паничу

Струже стрілочки, все з калиночки,

Которі прямі, для себе кладе,

Которі криві, в Дунай пускає, і т. д.2



1 Записи Вагилевича й ін. з Галичини. — Етногр. Зб., XXXVI, с. 228 — 231.

2 Грінченко, с. 12 — 3, з Чернігівщини.



До дуже старих форм гуртового флірту молодіжи належать, очевидно, також передирки обох громад, молодецької й парубоцької, до котрих часто включається третя, громада молодиць. Вони заховались і досі в досить численних відмінах, деякі з доволі архаїчним характером, причім маємо майже виключно співи дівоцького хору, можливо, тому, що забави і гри, до котрих вони приставали і так заховались, зійшли виключно на дівоцькі забави.

Такі, напр., співанки, причіплені до «Кривого танцю»:


Помалу ступайте, — пилу не збивайте,

Пилу не збивайте, шматя не валяйте!

На дівоньках шматя — то шовк та китайка,

То шовк, то китайка, кармазинова крайка.

На парубках шматя — то міх та ряднина,

Із заткала шапки, з клоча поясина.

Пішла я б кривого танцю, та не виведу йому кінця,

Молоденька сестриченька, що свекрусі не вгодивши,

А вгодивши не вгодивши, горнець каші наваривши,

А в тій каші жабяча ніжка, кому їсти — парубкам!

Пішла б я і т. д.

А в тій каші грудка масла, кому їсти — дівочкам!

Чом, юлонька, не широкая?

Чом, травонька, не зеленая?

— Як мені зеленій бути,

Коли мене дівчата стопчать

Жовтими чобітками,

Золотими підківками.

Чом, юлонька, і т. д.

— Як мені зеленій бути,

Коли мене молодиці стопчать

Чорними чобітками,

Залізними підківками.

Чом, юлонька, і т. д.

— Як мені зеленій бути,

Коли мене парубки стопчать

Постолами — постолищами,

Волоками — волочищами.

Дівки молодиці терем будували 1,

Терем будували, віконця вставляли,

Щоб не вилетів соколонько,

Щоб не виносив да дівоцької краси;

Бо дівоцька краса як літняя роса:

В меду ся купала, в меду [мб.: вині] вигравала.

На парубочках краса як зимняя роса:

В смолі ся купала, в дьогті вигравала.

Варіанти:

Дівоцька краса, на Дунаю прана,

На сонці сушена, на столі качана,

У скриню вложена, на ключик замкнена.

Парубоцька краса в баюрі сі прала,

На вітрі-сь сушила, на присьбі-сь качала,

В ковбицю вложена, терном пришпилена.

Чи не диво, чи не диво — сидять дівки за столом,

Молодиці пред столом, а парубки під столом.

Чи не диво, чи не диво — п’ють дівчата мед-вино,

А жіночки горілку, а парубки помийки [вар.: гноївку].


І ще грубше:


Бігла сука ровом, ровом, а за нею хлопці ройом,

Та й зачали суку ссати, бо казали, що то мати,

Сука взяла скавуліти, вни казали, що ї діти 2.



1 Знов чи не натяк на дівоцьку господу?

2 Чуб., III, с. 33, 86, 158; Мат. етн., XII, с. 104 і дд. 158 і дд.



Сі перекори і дотинки, які маємо переважно тільки з дівоцької сторони (бо парубки не беруть участі в сих хороводах, а тільки прислухаються з боку, а коли дуже їм дівчата допечуть, — кидаються їх розгоняти), очевидно, розвинулись коштом таких антистрофічних хорів, де не тільки висміювались, але й величались обидві сторони. Але від них заціліли тільки незначні фрагменти, як, напр.:


Загорожу річку та й на поставничку,

Щоб не вилітали пташата чирята,

Пташата чирята, сиві голубята,

Щоб не виносили молодецьку красу.

Молодецька краса — хустонька в пояса,

За шапкою квітка, в правій руці дівка.


І по тім же вступі знов про дівчат: Дівоцька краса коса до пояса...1



1 Чуб., с. 110.



Другого двостиху нема, мусило бути щось таке: За косою квітка, в правій руці хустка. Але з сього первісного мотиву, очевидно, розвинулись і ті групові величання, котрих приклади наведено було вище. Сюди належить і така, безсумнівно, стара тема, як величання молодіжи з своєї громади, чи кутка, і висмівання сусідської, які маємо теж в сильно змінених і пізніх формах:


Ой там в саду, в садочку, скопаю я грядочку,

Посаджу я вишеньку — зродить вишня ягідки.

Ярчовецькі парубки мають шапки-баранки,

А опанчі сукняні, на личеньках рум’яні,

А чоботи пасові, до роботи здорові.

Ой там в саду, в садочку, і т. д.

Волосівські парубки мають шапки шаламки,

А опанчі дергові, а чоботи личані,

На личеньках не такі, до роботи гниляки (Гн., 168).


З східноукраїнської вулиці:


А на чужій улиці сміття та полова,

А на нашій... челядь чорноброва!

А на нашій... все рівно та рівно,

Вигравали парубочки вороними кіньми,

А на тій... все яри та кручі,

Вигравали чорти куці, з вулиці ідучи

(Сборн. харк., 17, с. 121).


Взірців чистої любовної лірики, архаїчного стилю, небагато можна вказати: вона була, очевидно, не надто розвинена й покрилась потім пізнішими, краще розробленими, психологічно тоншими утворами XVII — XVIII вв. Але уважно студіюючи, можна вибирати мотиви і форми, в кожнім разі старші від сього новішого розвою лірики, так що в них при різних пізніших додатках можна добачати мотиви досить старі. Для прикладу наведу отсі співаночки з-поміж

теперішніх весільних — в доповнення до поданих уже вище (с. 252):


Да наказувала куночка своєму чорному соболеви:

— Ой бувай-бувай, мій соболеньку, да до мене в суботеньку,

— Ох і рад би я бувати, тебе, куночку, видати,

Та до тебе лози густі і річеньки бистриї!

— А я лозоньки вирублю, бистриї річеньки висушу,

Ой бувай-бувай, мій соболеньку, да до мене у соботоньку!

Ой бувай-бувай, мій козаченьку, да до мене у неділеньку!

— Ох і рад би я бувати, тебе дівчину видати, і т. д. (Чуб., № 360).

Ой літає чорна галочка по полю,

Черкається крилечками о ролю 1.

— Ой одлинь, одлинь, сиз соколоньку од мене,

Може, найдеш ще й кращішу от мене!

— Я два сади вишневі облітав,

А в третьому яблуневому пробував,

Ой там я тебе, чорну галочку, сподобав.

Ой ходила дівочка по дворі,

Черкала платєчком по землі.

— Ой одійди, одійди, добрий молодець, од мене,

Може, найдеш ще кращішу од мене!

— Ой два городи я больші обхожав 2,

А в третьому найбільшому пробував —

Там я тебе, дівчину, сподобав. (№75).

На соколовім полю злетілися соколи,

Між ними соколонько, між ними сивесенький,

Крилоньками махає, летітоньки гадає

В темниї лісоньки межи гарні галоньки:

Там йому галочка мила, бо му гніздочко вила,

Увила, перевивала, вінком пообкладала. (№853).

Коло двору тестьового соколє облітає,

Да в вишневий сад заглядає —

Там галочка гніздечко в’є.

— Вий, галочко, собі і мені,

Собі ізвий на калині, мені на яворі,

Собі ізвий з рути-м’яти,

Мені із барвінку. (№813).



1 В друкованім, очевидно, хибно: по роки.

2 Так поправляю, очевидно, попсоване: «Ой виходив я два городи больші».



Сюди ж підходить отся «риндзівка», доволі архаїчна, особливо в своїм початку:


Зажурилася перепілонька,

Що так раненько з гір вилетіла,

З гір вилетіла, трав не виділа,

Іно виділа сніги, морози,

Сніги, морози, води як лози.

— Ой де ж я буду гніздонько вити,

Гніздонько вити, діти водити?

Ой чув же тоє сив соколойко:

— Цить, не журися, перепілойко!

Ой знаю, знаю долину-луку,

Долину-луку, траву велику.

Там то ми будем гніздочко вити,

Гніздочко вити — діти водити...

(Гн., 240).

Варіант весільний:

Зажурилась перепілочка:

— Бідна моя та головочка,

Що я рано із вирію вилетіла,

Нігде мені гнізда звити,

Нігде мені діток наплодити:

Що по горах сніги лежать,

По долинах води біжать!

Озоветься соловеєчко:

— Не журися, перепелочко,

Єсть у мене три сади зелениї:

Що в первому те гніздо зів’єм,

А в другому діток наведем,

А в третьому діток нагодуєм

(Чуб., №. 1086).


Старий виноградний мотив (про його символіку і різні нинішні варіації пор. нижче):


Ой на горі [та] город зряжен,

На городі виноград сажен,

Там Маруся ходила,

З виноградом говорила:

— Винограде, виноградочку,

Прошу тебе на порадочку, —

Прошу тебе та не зрадь мене,

Молодцю та порадь мене:

Як я піду за нелюба,

То не цвіти, виноград, красно,

Не роди [ти], виноград, рясно!

А як піду за милого.

Прошу тебе — ізходь рано.

Прошу тебе — зацвіти красно,

Та й уроди ягідок рясно!

Ви, віточки, посхиляйтеся,

Ви, ягідки, посповняйтеся,

(Чуб., № 109 і 512).


Кілька мотивів з недавньої східноукраїнської (слобідської) вулиці:


В лісі, лісочку

Виростали чотири дубочки.

Схилилися верхи до купочки,

Налинули сиві голубочки,

Сіли, впали та й заворкували.

Крилочками круту гору вкрили.

Поміж себе річи говорили...


Що житєчко, що пшеничка — оден колосок,

Що у йванка, у Марєчки оден голосок.

Иванко заговорить — як у дзвін задзвонить,

Марєчка засміється — Дунай сколихнеться.

Дунай розілється — вода сколихнеться,

Нехай тому Іванкові легенько ікнеться!.. 1


Загалом же, як я вже підніс, стара «юлонька» (вулиця) розгубила свій старий репертуар, прийняла нові пісні, і тільки де-не-де під захистом обряду заціліли її старші мотиви.

Характеристичні прикмети старої поезії. П’ятдесят літ тому, в програмі систематизації народної словесності, виробленій для київського географічного (властиво, етнографічного!) товариства (т. зв. «юго-западного отдЂла Рус. Географ. Общества») Антоновичем і Драгомановим, — головно сим останнім, очевидно, котрим вона була й підписана, — була висловлена гадка, на жаль, не розвинена і не переведена відповідно 2,



1 Сборникъ харк. ист.-фил., об. 17, с. 144, 155.

2 Слабою стороною самої програми було се, що автори її, по традиції старших етнографічних праць, головний натиск все-таки при тім клали на систематику пам’яток народної творчості, даючи їй перевагу над її морфологією й історією. Поділяючи їх на доволі дрібні групи, вони, правда, висловлювали побажання, щоб в рамцях кожного відділу пісні розкладались «по культурним епохам», але се побажання було доволі тяжко погодити з принципами систематики по формам і темам, і тому етнографія наша зісталась при старій систематиці, менше дбаючи про вислідження еволюції словесного мистецтва.



про оригінальні і неоригінальні елементи в народній укр. словесності. Автори програми справедливо піднесли, що головно в репертуарі пісеннім, і то передусім обрядовім і побутовім, треба шукати оригінальних прикмет, які можуть характеризувати народний світогляд і народний побут. Пісні дидактичного або забавного характеру («дидактичні пісні, баляди, сатира, карикатура, пародія, гра слів і жарт», як вони се характеризували), і так само прозова література, яка майже в цілості притикає до сеї другої (дидактичної і забавної) пісенної категорії, — трактують головно теми мандрівні, запозичені, тому «в дуже обмеженій мірі можуть признаватись за національні і побутові».

Дійсно, переглядаючи пісенний репертуар, зв’язаний з культовими і обрядовими останками, ми спостерігаємо тут не тільки багаті пережитки старої культової пісні і драматичної дії, але і в темах і поетичнім трактуванні їх відчуваємо реальне відбиття своєрідного побуту і — своєрідну, в значній мірі оригінальну творчість. Вона витворила певні, скристалізовані поетичні мотиви, loci communes поетичної фактури, опанувала образи піддані творчістю і побутом сусідів, органічно перетворила їх в огні власного мистецтва і надала безсумнівну індивідуальність словесності сеї доби, яка пробивається і нині через пізніші літературні верстви, з-під румовища сеї й пізніших епох життя і творчості. З попереду наведених взірців, я думаю, читач відчув сей аромат творчості старої доби, яка відбивається в самій мові, в стилізації, манері, більш важкій, лапідарній, грубоватій, ніж пізніша творчість покозацької доби, яка її покрила. Я позволю ще навести кілька таких loci communes сеї старої поезії, не завдаючи собі завдання дати скільки-небудь повний їх перегляд.

Такі насамперед образи дерева, в різних варіантах, що виступають особливо в усяких комбінаціях заспіву:


Ой в ліску, в ліску, а в жовтім піску

Росте деревце, тонке, високе,

Тонке, високе, в корінь глибоке.

В корінь глибоке, в листок широке,

В листок широке, в цвіток багрове,

В цвіток багрове, в верху кудряве,


(Вар.: А в лист широке, в корінь дуплаве,

В корінь дуплаве, в верху кудряве)

(Гн., II, с. 78).


Се може бути ялина або «золота» сосна, відповідна жовтому піску, котра так іноді і зістається з «листом широким», який належить первісно до іншого дерева — улюбленого явора (Ай в полі, в полі є три явори, тонкі, високі, в корінь глибокі, в корінь глибокі, в верху лиснаті). Може се бути дуб (А в лісі, в лісі, в зеленім гаю, росте дубочок тонкий, високий) і т. д.

Але за сими звичайними деревами стоїть, очевидно, образ дерева ідеального, символічного, «райського дерева» — дерева життя 1. Воно виступить перед нами в ролі весільного гильця:


Благослови, Боже, і Божая Мати, деревця вбирати!

Райськеє деревенько перед раєм стояло,

В рай ся похиляло, сильно зацвітало (Гол., I, 99).



1 Так толкував Потебня і пісенний явір (Ой ніхто там не бував, де ся явір розвивав) — «широка підсонічна сцена, під світовим явором, неприступним для простого смертельника» (Слово, § 32).



Воно ж величалося в різдвяних піснях як дерево життя, що сплинуло бистрими річками, несучи на собі родину, котрій адресується величальна пісня.

Воно ж виступає в космогонічній коляді — одній з найцікавіших пам’яток нашої усної поезії:


Варіант Ходаковського:

Що ж нам було з світа початку?

Не було нічого, їдна водонька.

На тій водоньці їдне деревенько,

На тім деревеньку шовкове гніздо,

А в тім гнізденьку три голубоньки.

Не три голубоньки — три ангелоньки,

Уж ся впустили в глубоке море,

В глубоке море на самеє дно,

Винесли нам [вни] три пожитоньки:

Перший пожиток — возимо жито,

Возимо жито людям на хлібець,

Другий пожиток — яру пшениченьку,

Яру пшениченьку на проскіроньку,

До служби божой, до церковоньки.

Третий пожиток — зелену траву,

Зелену траву для худобоньки.


Варіант Вагилевича:

Коли ж не било з нащада світа,

Тогди не било неба ні землі,

Ино лем било синоє море,

А серед моря зелений явір.

На явороньку три голубоньки,

Три голубоньки радоньку радят,

Радоньку радят, як світ сновати:

— Та спустимеся на дно до моря,

Та дістанеме дрібного піску, —

Дрібний пісочок посієме мир,

Та нам ся стане чорна землиця.

Та дістанеме золотий камінь,

Золотий камінь посієме ми,

Та нам ся стане ясне небонько,

Світле сонінько, ясний місячик,

Ясна зірниця, дрібні звіздочки.


Новий варіант з Печенїжина (аналогічний в дечім з старим, опублікованим в 1840-х рр. Костомаровим):


А як то було з початку світа,

Не було тогди неба ні землі,

А лишень було синєє море,

А на тім морі ой два дубочки,

На тих дубочках два голубоньки,

Два голубоньки з неба зіслані,

З неба зіслані на відпитані.

Стали радити, як світ сотворити:

Спустімся в море до самого дна,


Виберім собі синій каменець

Синій каменець, синєє небо;

Виберім собі жовтий каменець,

Жовтий каменець — жовтая земля

(Гн., ч. 66).


Лишивши на боці додатки, очевидно, пізнішого характеру, тих ангелів, церкви, просфори, дістаємо образи дуже старі: світового дерева і птаха чи птахів — творців світа і людського пожитку («трьох пожитків» чи «трьох користей» — пор. вище). Сей образ давно звернув на себе увагу дослідників, українських і неукраїнських 1, толковано його міфологічно і виходячи з дуалістичних апокрифічних мотивів; досі він, властиво, ще чекає ґрунтовнішого досліду, але в кожнім разі можна і тепер повторити замітку Потебні, що «основа сього образу без порівняння старша від богумильства» і корениться в дуже старій традиції.



1 Safařik, Narodopis, 1842; Костомаров, Объ историческомъ значеній русской поэзіи, 1843; Erben, Baje slovanská o stvořeni světa. — Časopis musea kral, Českeho, 1866; Афанасьевъ, Поэтическыя воззрЂнія славянЂ, II, c. 456 і д.; Веселовскій, Разысканія въ области рус. духовнаго стиха, IV. Сонъ о древЂ, XI. — Дуалістическія сказанія о мирозданіи; Мочульскій, О Голубинной книгь, с. 223 і д.; Сумцовъ, Культурныя переживаній, розд. 188; Драгоманов, Дуалістичне сотворення світа (Розвідки, III).



Часом се райське дерево представляється прототипом винної лози — найблагороднішої з земних рослин:


Ой плило, плило райськеє дерево,

Ой як приплило край із Дуная,

Та й ся приймило, корінь пустило, красно зацвіло,

А як зацвіло — вино зродило (Гн., II, с. 195).


Переходу від сього дерева-заспіву до властивої теми служить часто інша поетична фігура — сокола, що сидить на сім дереві:

На тім кудрявці [вар.: кудрі] сив сокіл сидить, Сив сокіл сидить, далеко видить.

В інших варіантах той же образ сокола — напр., на стирті, стозі і т. ін., як його завершення (тому кінець кінцем їх і «завершують сивим соколом») — виступає в закінченні поетичного оповідання:


Сив сокіл сидить, далеко видить,

Ой видить же він чистеє поле,

Чистеє поле — синєє море.


Варіант сей, що так живо нагадує звісний образ бурі на морі, тут закінчує господарську ідилію:


В море ся дивить, рибоньку ловить,

Рибоньку ловить господареві.


Або:


Далеко видить, в Дунай ся дивить,

Виз-рибу видить, і з нев говорить:

Ой визе, визе, припливи ближе,

Най я тя зловлю свойому пану. (Гн., I, 135).


Але се образ, очевидно, упрощений і збіднілий. В інших варіантах сокіл і виз потрібні на щось важніше, ніж на панську вечерю: з риби буде зроблене вістря стріли, з соколиного крила — перо на стрілу господареві, що буде величатись потім такою стрілою:


Ой тобов, визе, стрільби костити,

А мнов, соколом, стрільби перити.


Або:


Ой визе, визе, мій побратиме:

Тобою, визе, постріть клеїти,

А мнов, соколом, поперувати 1, —


образ, котрому ключ дає оповідання билини про стріли Дюка Степановича, котрим «цЂны не было — клеены клеемъ осетра рыбы, перены перьемъ сиза орла».

В інших варіантах виступають інші, більш або менш реальні морські і дунайські риби — риба «чечура» (чечуга, стерлядь), золотопера або срібнопера риба, з котрої сі дорогі пера йдуть на окраси молодому чи молодій 2.

Дунайські плавні-очерета дають прекрасний образ старого, дев’ятирогого чи навіть тридцятирогого, сімдесятирогого оленя, що там переховується:


А з гори, з долу вітрець повіва,

Вітрець повіва, Дунай висиха,

Дунай висиха, зільом зароста,

Зільóм презільом, великим пахільóм.

Спасає його сивий оленець,

На тім оленці тридесять рожків,

На першім ріжку золотий терем 3.



1 Гол., III, с. 117; Гнатюк, I, с. 136.

2 Чубин., IV, с. 184; Метлин., 136; Потебня, Объясненія, II, в. 248.

3 Гн., II, 77, 210, 215.



На сих великих рогах — як на дереві — міститься «теремець» або світлиця, колиска, що в інших варіантах висить на чудеснім дереві, золоторясій сосні або золотогілій яблонці — і в ній пеститься молодець або дівчина, котру величають — один з популярних величальних мотивів.


А в чистім полі стоїть яблінка,

На тій яблінці золота гильця,

А на тій гильці гей колисочка...

Іншим разом Дунай, море, далековидющий птах вводять інший екзотичний образ — корабля:


Ой в ліску, в ліску, на жовтім піску

Сив сокіл сидить, далеко видить,

Далеко видить на тихий Дунай.

На тім Дунаю корабель плазле,

А в тім кораблі золотий стільчик,

А в тім кораблі ґречная панна...

Ой в ліску, в ліску і т. д.

Виросла сосна тонка, висока,

В корінь глибока, в листок широка,

В листок широка, в верху кудрява,

Бай на тій кудрі сив сокіл сидить,

А й бо він сидить, далеко видить —

На синім море корабель плавле,

В тім корабели самі престоли,

Коло тих престіл сидять панове,

Сидять панове та й стариї люде —

Вни раду радять первовічную...

Ой сивий орле, високо літаш,

Високо літаш, далеко видаш,

Чи видів, орле, корабль на мори?

Ой я там видав, я сам там бував:

А в тім кораблі усе столове,

Поза столами сидять панове 1.



1 Гн., II, 41, 209, 272.



Дуже популярні, від Карпат до Сіверщини, теми винограду, його гроздя і його вина, яке являється атрибутом весілля, зв’язані теж з старими споминами помор’я.

Виноград — се нова форма райського дерева, яка символізує собою родину:


Садила [Ганна] вино зелене,

Садила з низька, мовила з тиха:

Рости [ми] вино тонке, високе,

Тонке, високе, в листе широке.

А тоє вино сино заквило,

Сино заквило, а в пять цвіточків:

Перший цвіточок — то мій батенько,

Другий цвіточок — моя матенька,

Третий цвіточок — то мій братенько,

Четвертий цвіточок — моя сестричка,

П’ятий цвіточок — то мій миленький.

Зажурилися гори, долини,

Гори, долини, всі полонини,

Що не зродили жита, пшениці,

Але зродили зелене вино.

Зелене вино д горі ся вило,

Сино зацвіло, сильно зродило.

Стерегла ж його ґречная панна...

Та стережучи твердо заснула.


Вар.: Як сокотила, шитечко шила,

Шитечко шила, твердо заснула.

Ой надлетіли райськії пташки,

Ой з’їли, спили зелене вино.

Вар.: Та як летіли, в крильця дзвонили,

В крильця дзвонили, панну збуджли.

Ой гося, гося, райські пташата,

Не обдзюбуйте виноградойку,

Бо мені вина багато треба,

Багато треба на весілєчко.

Дєдик за столом частує вином,

Матка на дверех багровим вином,

Братчик на дворі солодким медом.


Або:


В єднім кубочку зелене вино,

В другім кубочку солодкий медок,

В третім кубочку вороне пиво

(вар.: червоне, багряне, гіркеє пиво).

Зелене вино для господаря,

Солодкий медок для господині,

Вороне пиво для челядоньки.

Вар.: медок солодкий на челядочьку,

Тому воно: Зелене вино — Богові

Багряне пиво на колядочку,

Зелене вино та й до церковці — мило.


Дівчина, що садить чи стереже виноград, входить, очевидно, в символічний ряд, де ся сторожа чи плекання саду означає зберігання себе для милого:


Ой в полі-полі межи дороги,

Ой стоїть же там золота ряска,

Стереже ж її красна дівочка,

Надійшов ід ній батенько її:

— Урви ми, донько, золоту ряску,

Золоту ряску, червону краску!

— Ой бігме не врву, милому держу.


Так само даремно просить її мати, брат, сестра, нарешті: Надійшов ід ній миленький її:


— Ой бігме урву, бо давно держу.

Ой в ліску, ліску на жовтім піску.

Рефрен: Зелена, зелена яблінь червені ябка зродила!

Стерегла ябка красна дівонька...

Прийшов до неї батенько її:

— Ой донько моя, верж же ми ябко!

— Бігме не вержу, милому держу, і т. д.


Найбільш колоритна і поетично розроблена ся тема дівчини в городі — тісно споріднена з сторожею винограду — зв’язує її з мотивом убору довесілля, зробленим з золотої роси-ряси 1, зібраної дівчиною з дерева:


Попід бережок саджений садок,

Садок саджений, злотом рошений 2,

Ой зібралися райські пташата,

На рясу [росу] спали, рясу шайнули,

Золота ряса лиш забреніла,

Як забреніла, до землі спала.

Вар.: Ой сходилися буйні вітрове,

Обтрясли ж вони золоту рясу.

Десь ми ся взяла красна дівойка,

Збирала рясу [собі] в запаску.

Вар.: Спустила вона шитий рукавець,

Зібрала вона золоту рясу.

— Пане ковалю, та й золотарю,

Чи би ти сковав злітки чобітки,

Злітки чобітки на мої ніжки?

Чи би ти сковав кований пояс,

Та із останку золоту тканку,

А з обрізочків злотий перстенець,

Злотий перстенець на білий палець,

До імененька, до вінчаненька?



1 «Золота роса» мішається з «золотою рясою», ряса — те, що звисає з ростини: гроздя, кетяги; або звисає з убору: привіски гільця, заушниць, френзлі.

2 Вар.: «Ой у дівоньки з-перед світлоньки | Стоїть садочок новосаджений, | Новосаджений, обострожений, | Обострожений, злотом дунений» (Гн., II, с. 164).



В інших паралелях місце золотої ряси займає золота кора, обдзьобана пташками (На тій березі золота кора, Де узялися райськії пташки, Золоту кору обколупали, або: Білу березу, золоту росу, Золоту росу — жемчужну кору іт.д.).

Аналогічний, теж дуже гарний, образ дають колядки про вінець з пав’яного пера, одного з найбільш декоратив.них предметів старого убору:

По горі, по горі павоньки ходять,

Рефр.: На Дунай, на Дунай панна

з рана по воду ходила!

Павоньки ходять та пір’я ронять.

Вар.: представляє пав, очевидно, домашніми:

Дівонька встала, двори вмітала,

Столи встиляла, павоньки гнала,

Павонько гнала в вишневий садок.

Павоньки ідуть, піренько ронять.

Тема:

Красна дівонька за ними ходить,

Пірє збирає, в рукавець кладе,

З рукавця бере, на столик кладе,

З столика бере, вінок звиває.

Вар.: Віночок плете, красно вплітає,

Бо самим шовком перевиває,

До головоньки го прикладає,

А матіноньки все ся питає:

Вар.: Віночок плете, на голов [главку] кладе,

На голов кладе, чи красно буде:

— Дивися, ненько, чи подібненько?

— Ой подібненько, моя доненько!

Вар.: Ой, донько моя, коби ще вище,

Коби ще вище, то би ще краще!

На голов кладе, на ігру іде...

Пізніша відміна:

Чи красно буде до церкви піти...



До сього прилучається інший мотив — вітри зносять з голови дівчини вінець-павянець до води, до Дунаю, де його ловлять переємці і один з них дістає дівчину (див. вище). В сім золоті, в перлах, в павиних або струсіх перах єсть певний стиль епохи, романсько-візантійський, іконописний, замилований в тяжких, багатих тонах декорації 1, так само як раннєгерманський, т. зв. готський, або меровінгський, стиль, який теж стояв під впливами іранськими і візантійськими — в зв’язку з тодішніми культурними впливами Візантії, Боспору, Туркестану. Замилування до сього тяжкого, золотописного стилю проходить широкою верствою в старій поезії і може до певної міри вважають її характеристичною прикметою, яка відповідає тодішній ноші, юбілярству, декоративному мистецтву. Золотошкірі дерева, жемчужна трава, золота ряска, мощені «жуковинами» (дорогим, кольоровим камінням) і всякими дорогоцінностями завішані мости, золотоверхі стоги, завершені «струсовимі пером», золоті тереми і колиски, завішані «паволоками» та шовковими коврами, золоті столики — срібні слупки, золота брама — срібная приспа:

Обжинкове величання: «А в нашого пана (Золотая брама, | Срібная приспа, | Сіло женчиків триста» (Гол., III, 196).

Весільне: «А в нашої печи золотії плечі, | А срібні крила — щоб нам коровай гнітила» (Мат. етн., 19, с. 35).

Коли кінь — то «золота грива коня покрила, срібні копита кремінь лупають, жемчужні очка звізди читають». Коли воли — то


На них роженьки все золотії,

А воловоди все шовковиі,

На них ярема все тисовії,

На них снисочки все кедровиї,

А занізочки все мідяниї.


Або:


На волах ярма все кедровиї,

В ярмах снисочки позолочені,

А занізочки білі лісочки.

Ой сохи твої все золотиї,


Нагадаю, що пави, голуби, виноград — се улюблені сеї декорації.


Сошнички твої все мідяниї,

Підвої твої все дротяниї,

Полиці твої все срібряниї,

Поводки твої все шовковиї.


На полю:


Уродить нам ся золотий колос,

Золотий колос, срібнеє зерно,

Срібнеє зерно, мідяне стебло.


Або: Вона [пшениця] ізійде, як тихий Дунай,

Та вродить нам ся земчужний колос,

Земчужний колос, золоте зерно.


Навіть на попаси, де попасає герой, гора


...зродила жемчужну траву,

жемчужну траву, золоту росу,


і вітри — «...зашуміли в жемчужній траві|та задзвеніли в золотій рясі».

Не диво, отже, коли у героя величання


срібна стрільбонька, золотий лучок,

злотий човничок, срібне весельце,

золотий міст, срібная лавка.


А вже цілі скарбниці дорогоцінностей розсипаються чудесними помічниками на весільній дорозі його. Ми вже бачили їх вище; наведу ще сей варіант:


Як меш їхати у Ляцьку землю,

По королівну — по собі рівну,

Споряджу мости дорогим кам[е] нем,

Загачу гати ляцькими шати,

Зволочу ліси паволоками,

Засію поля срібнов жемчугов.

З’їдеш на мости — задзвенять мости,

Задзвенять мости дорогим кам [е] нем;

З’їдеш на гати — зашумлять гати,

Зашумлять гати ляцькими шати;

З’їдеш на ліса — зашумлять ліса,

Зашумлять ліса паволоками;

З’їдеш на поля — засвітять поля,

Засвітять поля дрібнов жемчугов.


Відповідно до того, розуміється, прибирається всякими дорогоцінностями і постать дівчини:


Павляний вінок, злотий перстенець,

Перлова тканка, кований пояс,

Лися шубонька, злоті чобітки, і т. под.


Ся іконописна хвиля, що прокотилась по нашій поезії, і досі заховалася в значних останках на всій території від Сяну до Дону, не затопила всього, розуміється. Поруч того стрічаємо малюнки зовсім свобідні від такого іконописного перетяження, як, напр., популярний мотив дівочої краси:


Ой попід гори стежечка здавна,

А попри стежку чорненький тернок.

Надійшла стежкою ґречна паннонька,

Тернок зірвала, до очий клала:

— Ой коби в мене такі оченька,

Такі чорненькі, як отой тернок!..

А попри стежку червоний мачок —

Мачок зірвала д личенькам клала:

Ой коби в мене такі личенька,

Такі рум’яні, як отсей мачок!..

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

А попри стежку жовтеє кійло

[Stipa pennata] —

Кійлонько рвала д косонькам клала:

— Ой коби в мене такі косоньки,

Такі жовтенькі, як сесе кійло.


(Варіантів дуже багато, напр.:


У панунейки три городойки,

В першім городці жовта лелія,

В другім городці а чорний терен,

В третім городці червона ружа:

Скочила вона в перший городець,

Вирвала собі жовту лелію —

Притулила сі до косоньки:

— Дай ми, Божейку, таку косойку,

Таку жовтеньку, таку грубеньку,

і т. д.,


причім звичайно з сим зв’язується міркування, що з такими очками, личками, косою вона б вийшла за княжого сина, за поповича, за панського сина і т. д. 1.)



1 Гнатюк, II, с. 139 і д.; Паралелі у Потебні, Объясн., II, c. 490 і 92.



Або поетичний образ убрання:


На нім кошулька як сніг біленька.

Де вона прана? в краю Дунаю.

А де кручена? в тура на розі,

А де сушена? на явірничку,

На явірничку, в самім вершечку.

А де вбирана? в світлій світлонці,

В світлій світлонці при оболонці

[вікні, затягненім міхуром],

При оболонці — при яснім сонці.


Ся сорочка прана в Дунаю і сушена у тура на розі (тут, мабуть, зливаються поняття турового рогу як вішала з рогами живого тура, котрих уживають для сушення біля!) — се одно з тих сміливих, казково-гіперболічних образів, котрі також можна вважати характеристичною рисою, паралельною з тим граннєм усякими дорогоцінностями. Так бачимо оленя з «теремом» чи «колискою» на рогах, де сидить величана дівчина чи парубок і займається різними делікатними заняттями: шиє, вишиває, грає. В інших варіантах ся «колиска» чи «світлонька» висить на дереві, стоїть на кораблі або ще простіше — всі ті делікатні заняття відбуваються в наметі, в світлиці, яка стоїть при дорозі; але величальник не вдоволяється сим і творить цілком фантастичні образи:


Дивноє звіря, сиве оленя,

На тім оленю три-девять рожків,

Эй на тих ріжках срібна колиска,

Гей в тій колисці ґречная панна —

Ой сидить-сидить, шитечко шиє.

Турє-оленє на девять ріжків,

Ой на десятім там терем росте,

[У] тім теремі тисові столи,

Поза столами межи панами

Ґречная панна, чом Настуненька,

Шитєчко шила аж троякоє.

На тім оленці тридесять рожків,

На першім рожку золотий терем,

А в тім теремці можний панонько —

А що ж він робить? в віргани грає.


Ми бачили сокола, який береться перенести на собі дівчину, наречену і самого героя —


Твою панночку сам перенесу,

Сам перенесу, вінка не зроню,

Тебе самого на золотий міст...


Ми бачили орлів, що орють першу ниву молодим, і в весільних піснях приходить сей образ 1:


1 Потебня висловив гадку, що тут орла вхоплено через фонетичну близькість пнів — орла і орати. Объясненія, II, c. 384.



Орел поле ізорав,

І пшениці насіяв,

Дівочкам на коровай,

Молодицям на пиво,

Парубочкам на диво!..


В однім з варіантів сам молодий похваляється:


Ой як буду я та женитися,

Намощу мости все перстневиї,

Погачу гатки все вінковиї,

Поставлю стовпи все золотиї,

Повішаю короговки все шовковиї,

Виорю поле сизими орли,

Насію жемчугу близько дороги —

Ой як буду я Ганочку везти,

Забрязчать мости все перстневиї

і т. д.

Закричать орли в чистому полі,

Зацвіте жемчуг близько дороги

(Малинка, №158).


Се що потім виступає в поклику до святих-сівачів:


Ой Петре, Павле, Іване,

Зоримо поле орлами,

Та засіймо поле цвітами —

вар.: та засіймо жемчугами, і т. д.


Подібно фантастичні образи зв’язуються з конем товаришем. Він перескакує з крутого берега через синє море, не замочивши копит, ні стремена їздця; він копитами не тільки каміння креше, але воно складається в будову (в наших варіантах — церкву, але то могла бути і всяка інша будова — палата для героя абощо):


Як-ім тя виніс із трьох побоїв

[нагадує кінь господареві]

Як ми тікали із Туреччини,

За нами кульки як дробен дощик!

Як ми тікали із Московщини —

За нами мечі як ясні свічі!

Як ми тікали, землю спороли,

Та як я тікав з крута берега,

K крута берега ч[е]рез сине море,

Не замочив я білі копита,

Білі копита, шовковий хвостик.


Вар.:

Коль нас нагнали c крута берега,

На тихий Дунай, на сине море, —

Ти ж не замочив жовті чобітки,

Ящер-сідельцє, тебе молодця!

Не замачав ти стремінь, сідельця,

Стремінь, сідельця, тебе молодця!

В мого коника золота грива,

Золота грива коника вкрила,

А ушеньками слухи слуховав,

А оченьками звізди раховав,

А копитами біл камінь лупав,

Біл камінь лупав, церкву мурував...

То він си виграв коня в короля —

У того коня золота грива,

Коня вкрасила, уподобила.

На тім коники золоте сідло,

Та й на конику білий молодчик,

Конем літає, камінь лупає,

Білий молодчик камінь збирає,

Камінь збирає, у купу кладе,

В купу складає, церков будує

(Гн., 203, 214, 217).


Відкидаючи різні пізніші акцесорії, і тут дістаємо образи казочно-героїчні.

Кінець кінцем, з поданого матеріалу вирисовується, сподіваюсь, доволі ясно образ сеї старої поезії, котру, в головнім, ми можемо зв’язувати з тою старою епохою, хоч, розуміється, не у всім можна бути певним, що нема тут і новіших елементів — навіть зіставляючи на боці християнські впливи, які я по можності обминав, лишаючи на дальше, та різні зверхні деталі польсько-литовської доби (всі ті «пани», «панночки», які заступили колишніх «молодців» і «дівочок», і т. под.).

В порівнянні з пізнішою поезією, остаточно скристалізованою в піснях покозацької доби, ся старша, як я сказав, більш елементарна, грубувата, матеріалістична. Вона не вглиблюється в психологію, не інтересується тоншими душевними зворушеннями. Обертається в темах зверхніх: матеріального достатку, багатства, любується в розкоші й виставності. Орудує соціальними формами і індивідуальними відносинами ясними, простими, елементарними, твердо збудованими на предковічнім обичаю: відносин батьків до дітей, господарів до слуг, жінок до чоловіків і навпаки. Все певне і тверде, так як старі люди, що «радочку радять первовічную», пильнуючи чистоти і сили патріархальної моралі:


Що не так тепер як стародавно —

Що син на вітця руку здоймає,

Донька матері суперечає,

Сестра на сестру чарів шукає (Гн., №315).


Конфлікту індивідуальних поглядів з сим «первовічним» ладом вона не любить і не спиняється над ними, як то залюбки робить поезія пізніша.

До певної міри така однолитість залежить, розуміється, від того репертуару, в котрім ми тепер студіюємо останки сеї старої поезії: в хліборобській, родинній, святочній обстанові, різдвяного свята головно. Або в весільнім ритуалі, також кінець кінцем абсорбованім і асимільованім тою ж патріархальною родиною, на хліборобській основі, що вирівняла і вигладила розходження моралі дружинної й родинної, про котрі я говорив вище. Сі прикмети, котрі я підніс, належать головно до сеї родинно-господарської культури й, ладу, котру дружинна поезія розцвітила різними мальовничими подробицями і! споминами чорноморської доби: Дунаями і кораблями, візантійськими клейнотами, жемчугами і паволоками, всіми тими блискучими, золотими лініями, що проходять в сих малюнках, як золоті прориси в візантійській мініатюрі. Вони розплилися в сій усній традиції хліборобської верстви, сильніше виступивши в писаній літературі. Та багато є в тім спільного всім течіям сеї доби!

Інтересно було б вияснити докладніше елементи запозичені в сій скарбниці поетичних образів і тем. Се питання ставили собі Костомаров, Веселовський і особливо Потебня, котрого праці зістались, на жаль, без продовження в молодших поколіннях етнографів й істориків літератури. Він зібрав багатий паралельний матеріал для символіки українських пісень — їх поетичних образів і поетичного мишлення, головно в матеріалі східнослов’янськім (білоруськім і великоруськім). Але сей східнослов’янський матеріал для вияснення оригінальності нашої старої поезії не має особливого значення: се спільне добро розходилось по східнослов’янських: краях головно з українського центра, його останки серед білоруського і великоруського населення можуть часто служити для доповнення прогалин в нашій українській традиції, але не об’яснюють її походження. Натомість паралелі балканські і західнослов’янські дуже важні для вияснення оригінальності старої поезії. Польські, словацькі, чеські аналогії можуть нам не в однім вказати, що належить вирізнити як пізніші елементи, внесені польськими часами, головно від XIV в., а що зачислити до старших зв’язків з західним світом. Паралелі болгарські, румунські і новогрецькі можуть дати нам деяке поняття про елементи, які були занесені до нашої старої творчості з Чорномор’я і Подунав’я, в добі розселення. Паралелі сербські висувають питання про елементи, внесені сербськими гуслярами XV — XVI в. З ними треба буде рахуватися головно в баладнім репертуарі, в циклі турецько-татарськім, невільницькім пізнішої доби, але належало б провірити, що є спільного і в тім репертуарі, який ми зв’язуємо з старшою добою.

Паралельний матеріал, зібраний дотеперішніми дослідниками 1, показує, що мотиви величальної пісні, сього основного фонду нашої старої традиції, в загальних рисах переходять через цілий майже балкансько-дунайський слов’янський світ.



1 Користаю головно з апарату Потебні, II.



Так, для колядницького оповіщення (див. вище) маємо, напр., таку болгарську коляду:


Стани нине, господине,

Спиш ли, спиш ли — разбуждайсе,

(вар.: Заспал ли се, разбуждайсе,

Піан ли се, растрезнуйсе) —

Добра са ти гостье дошли,

Добри гостьє, коледжане,

Подобар глас ти донели

[гарну вість принесли]:

Овчици ти изъягнили —

Се [все] овчици ваклушати [біло-чорні],

Кровици се истелили —

Се кравици бЂлобоки,

Кобилки се иждребили —

А коневци патоножки,

Кошарци [улії] се изроили

(Качановск., 75 і д.).

Паралель польська:

Kukułeczka zakukała.

Gospodarza przebudzała:

Powstań, powstań, gospodarzu,

Pochodź, pochodź po oborze,

Bo w odorze Bóg dał dobrze:

Krowisia się omnożyia

Parę wołków położyła

(Kolberg, V. 237).


В болгарській величальній піені жінці сниться, напр., таке родинне дерево, аналогічне з нашою золотою яблонею:


Изникала яболшница,

Стред дворе песочина,

Стребен [срібен] корен, злати гранки [гіляки],

Завързала пет яболка,

Пет яболка позлакени,


що чоловік їй пояснює:


Яблошница сама ти си,

А яболка — наши деца (Миладин, №622).


Для золотої роси, з котрої дівчина замовляє собі різні дорогоцінності, вказана така хорватська паралель — дівчина замовляє золоту росу:


ВеЂ я кунем зелен бор ва гори,

Да ба з њега златна роса пала,

Да би из ње прстене ковала,

Ча бим свому роду даривала:

Првога бим своjоj маjки дала,

Другога бим своjоj сестри дала,

ТреЂега бим за се оставила

(Мажуранич, 174).


Сербська величальна пісня описує оранку господаря і засівання жемчугом:


Jедени волове, сребрни ярмови,

А палице су им од сухога злата.

Прва имъ je бразда, ка’но сjаjна звjезда,

Чисто им je жито, ка’но чисто злато.

По ньиви им шета кућна [домашня] старjешина,

Из десног рукава бисер просипала,

Бисер просипала, снахе дозивала:

«Ходте, мила снахе, бисер да купите [збирайте],

На злато нижите, на врать га носите...» (Качіч-Міошіч, 156).


Вище наведена польська колядка так описує новороджених волів:


A jakież im imię damy?

— A jednemu złotorożek,

A drugiemu srebrnyrożek.

— Cóż na nie zrobić każemy?

Srebrne jarzma, złote zatki (занози)

Będą orać małe dziatki’.


Образи чудесного коня, з таким замилуванням розроблені в українських величальних піснях, між іншим, в формі розмови героя з конем, його наміру продати коня і под., вказані в румунській колядці. Молодець-герой хоче продати коня, кінь дивується, не знаючи за собою ніякої вини. Одно він може пригадати: «Коли ми билися на морськім березі з турками, з франками, франки нас погромили, турки побили, в море покидали, багато там потонуло, а я поплив морем вздовж і впоперек — одним винуват 2: зачепився за перо мурени [риби] і замочив полу твого кафтана 3, край кишені, але, вийшовши на беріг, я висушив їх, подувши з ніздрів». Тоді господар заспокоює, що хотів його тільки спробувати 4.



1 Пор. українські образи вище.

2 D’asta’ sŭ vinovatŭ.

3 Pólą de kaftanŭ.

4 Веселовський: Румынскія, славянскія и греческія коляды (Разысканія, VII — Сборникъ, т. 32), c. 278 — 9. З приводу сього цікаві замітки Потебні, II, с. 683 — 4. Принципіально погоджуючися з тим, що через румунів могли йти на Україну полудневослов’янські і грецькі мотиви, він взагалі більше добачав укр. впливів в румунськім, ніж навпаки, і спеціально вказаний Веселовським образ вважав залежним від слов’янського, спеціально укр. взірця, краще і повніше розробленого:

Ти згадай, пане, свою пригоду,

Свою пригоду, мою вигоду:

Як ми з тобою на війні були:

Як нас татари в Дунай нагнали:

Єдні втонули, другі сплинули,

А я скочив та й перескочив:

Та й не замочив ні копитечка,

Ні копиточка, ні стременочка,

Ні поли каптана, ні чобота сапьяна,

Ні ящур-сідельця, ні тебе, молодця.




Для теми «вінець на воді» хорватська паралель:


— Рибари, рибари на тихом Дунаjи,

Jecтe ли ми вид’ли моj венац зелени,

Кад ми je одплавал по Дунаjу, доли?

— Видила ге jесмо, вхитили га нисмо.

— Моj венац зелени воды су рознесле,

Моj венац зелени ветри розпухали,

Моj венац зелени магли [мгли] розмаглили

(Курелац, 65 і 56).


Пав’яний вінок — болгарська паралель:


Лазор [жених] са вози на златна колца,

Из село ходи, Богу ся моли:

«Я дай ми, Боже, дробен ми дъждец,

Трева да расте, паун да пасе,

Цере да хврга, моми да берат,

Моми да берат, венци да віят».

(Каравелов, 205).

Порівнюючи сі паралелі з східнослов’янськими, бачимо, що паралелі білоруські і великоруські далеко ближчі нашим: нераз близькі до подробиць, до буквальностей, так що являються простими переспівами тої самої пісні. Паралелі ж балканські дають подібності тільки в основних мотивах, які розроблюються там і у нас здебільшого незалежно, в деталях і комбінаціях. З того вивожу: споріднення українсько-балканські старші, ніж часи київські, від котрих ідуть аналогії українсько-білоруські та великоруські.

На закінчення ще кілька слів про форму.

Той матеріал, що ми тут розглянули, той, що доніс нам найбільше старих мотивів, в котрих можемо добачати відгомони часів чорноморсько-київських, се переважно обрядові, найчастіше величальні пісні, уложені в рівноскладових строфах простої, одностайної, архаїчної будови, схарактеризованої вище. Одним із засобів, котрим додається деяка змінність сьому досить монотонному співові, являється приспів, досить вільно і дотепно змінюваний. Старші рефрени, традиційні — одностайні і незмінні. Вони характеризують, очевидно, цілі цикли пісень:

«Ой рано!» — аналогічне з балканськими і зах.-слов’янськими приспівами (рано-найрано і под.), зв’язаними з стрічею нового весняного сонця, особливо при воді, раннім ранком — так що й сей обряд зветься «на ранило».

«Ой лелю» або «Ой ладо» — варіантом чого, мабуть, і галицький приспів: «Лелію!» — також широко звісне на Балканах, характеризує пісні паровальні і весільні 1.

Приспіви, як «Воїн бо воїн над усе військо подобен» або «Війне, війниче, молодий паничу» 2, мабуть, вказують на подібний характеристичний рефрен пісень величальних дружинних.



1 Пор. матеріал у Потебні, Объясн., I, c. 16 і д., II, с. 786.

2 Гол., II, с. 64, IV, с. 53; Гн., II, с. 45.

3 Вибираю і значу виключно корпусом Гнатюка як найповнішою, збіркою: ч. І — величання господареві і господині, ч. II — величання парубкові і дівчині, цифра означає тут скрізь сторінку.



Сі й інші аналогічні рефрени приходять потім в різних комбінаціях, але поруч них бачимо й інші способи приспівування. Приспів береться з першого віршу, доповнює його, і потім повторюється при всій пісні. Напр., як ми бачили вище в величаннях господаревого багатства:


В нашого господаря —

Приспів: Біг му дав!

Не заздростіте, панове-братя —

Дасть і вам! (I, 120 3)

Вар.: Біг йому дав!

Не завидуйте, милиї братя —

Біг йому дав. (I, 141)

То йому, то йому Бог дав,

Що вітця-матку шанує! (I, 191)

Господареньку, господиночку

Присп.: Встань горі,

Люба ти радість на дворі! (I, 153)

Чи дома господинонько —

Присп.: Ой дома, не повідають! (I, 217)

Ой славна була наша госпося —

Присп.: В тім дому,

Та ходить вона по домі,

Як пчоленька по лоні. (I, 237)

А в пана Йвана славная жена —

Присп.: Бог йому дав,

Бог йому дав

Славную жону у його дому (I, 242)

Мав Івасенько ворона коня —

Присп.: Сам молоденький,

Кінь вороненький. (II, 93)

Пішов же N. N. в чужую сторону —

Присп.: Жаль же його, Боже. (II, 11)

Ішов Андрушенько без ліс темненький.

Присп.: Не сам я, не сам я молод

У тім лісоньку загину! (II, 18)

Вар.: Там сам я, там сам я молод

В темнім лісочку, в жовтім

пісочку загину. (II, 132)

Або: Не сумно, не сумно йому

В темнім лісочку самому!

У господаря плужок найраньше вийшов —

Присп.: Бриніли, бриніли волоньки,

А всі чотири у злоті,

або: Всі чотири, всі чотири волоньки

Бодай здорові ходили. (II, 122)

Посіяла ленку на загуменку,

Присп.: А в неї, а в неї,

А в молоденькій а в неї! (II, 265)

Ходила Анна зеленим лісом

Присп.: Ой лісом, зеленим барвінком. (II, 137)

Пасла Гануня чотири воли

Присп.: В ялині, гей же в ялині,

При зелененькій дубині. (II, 219)

Пішла Касуня рано по воду

Присп.: Над Дунай, Касуня,

Рано по воду над Дунай. (II, 231)

Ой у Львові в роговім домі —

Присп.: На ринку!

Вили віночки всі паняночки

З барвінку! (II, 177)

А в чистім полі коршмонька стоїть —

Присп.: Казано нам, повідано нам:

Доброє пиво,

Мід, горілочка, красна дівочка,

Підемо там! (II, 257)

Там на горонці, в новій коршмонці

Присп.: Іграли, іграли Угри,

По золотому метали. (II, 178)

Вар.: Заграли, заграли Вірмяни

На золотиї цимбали! (II, 179)

Прала дівчина шовкові хусги

Присп.: На леду, на леду, леду,

В студниці, кірниці. (II, 223)

Вар.: На леду, гей на леду,

На поледиці,

На студененькій водиці! (II, 256)

Або: На тихім Дунаю,

Близько коло края. (II, 224)

На серед села світлонька нова,

Присп.: Світлонька моя оріховая. (II, 3)

В нашого пана — пана крайника

Присп.: Писано, ей писано,

Золотом му терем писано! (II, 68)

А в соколонька а двір в острозі —

Присп.: Соколе!

А в соколонька чорні оченька

І брови! (II, 23)

Ой в полі, в полі садок саджений —

Присп.: Зелена, зелена яблонь

Червоні ябка зродила. (II, 201)

Стоїть ми стоїть зелений явір —

Присп.: Повій но,

Повій но вітре,

Прихили явір до землі. (II, 23)

Ой похилився дуб д дубонькови —

Присп.: Діброва!

Дуб зелененький, йа зелененький

Діброва! (II, 118)

А в городочку червона ружа —

Присп.: Процвітай,

Процвітай, червона ружа,

Рано в неділю. (II, 198)


Потім такі і подібні приспіви стають незалежними від змісту і довільно причіплюються до різних величальних пісень — колядних, волочільних, весільних і інших, і змінювання таких рефренів, різнорідне уложених з ритмічного погляду, вносить певну різнорідність в виконання сих пісень самою своєю несподіваністю. Правдоподібно, уведення таких несподіваних приспівів було умисним «трюком» аранжерів. Я вичислю деякі цікавіші приспіви, — між ними чимало дають дійсно поетичний, мальовничий, а притім незвичайно стягнений, до кількох штрихів зведений образ.

Насамперед кілька варіантів сього заспіву «Ой рано»:


Рано, рано, дуже раненько (II, 121),

Рано, рано, так борзо рано.

Враз з зорею (II, 122).

Ой рано, ой рано,

Рано борзо ранейко — на зорах (II, 169).

Рано-рано при зоронці (I, 244).

Рано раненько, світи зоренько (11,70).

Рано раненько, як сходила

Ясная зоронька ясненька (II, 162).

Зоріли, зоріли зорі

Дуже раненько на горі (I, 263).

В неділю, гей же в неділю,

В неділю рано ясне соненько сходжає (I, 175).

Або: В неділю, в неділю рано

Ясне соненько сіяло (II, 94).

В неділю, в неділю рано

Ой як соненько сходило (II, 227).

Вар.: Ясно соненько сходило (II, 183).

Сияе, сияч сонце

По всьому світу і в небі (II, 260).


Часом зоря рання робить асоціацію з зорею вечірнею:


Світила, ой світила нам

Ясная зіронька з вечера (II, 211).

По зорі, по зорі,

По ясненькому місяцю! (II, 150).

Зорейко, ясна зорейко,

Не заходи ж ти раненько! (II, 254).

Світи, світи місяченьку! (II, 1)


Іншим разом ідея раннього ранку вводить птаха як його вісника:


Заспівай, заспівай, соловію,

Перед віконцем на зілю! (II, 118)

Не літай рано-раненько на поле (I, 120).

Соколе!


Ой на дворі, над ворітеньки,

Щебетали ластівоньки (II, 136).


Не зовсім уже ясна асоціація образів:


Ой літай, ой літай, чорна галонько, з-низенька (II, 139).


Дунай, море, гомін хвиль приходять, напр., в таких комбінаціях:


Дунаю, гей Дунаю, тиха водонька, помалу! (II, 58)

Дунаю, гей-гей Дунаю,

Все в милім Бозі гадаю (I, 113).

Повій, повій, вітроньку, стиха,

Помаленьку на Дунай! (II, 168)

Грай, море, грай — радуйся земле до віку! (II, 57)

Бриніла, бриніла вода по каміненьках дрібненько! (II, 153)


Сей мотив потім варіюється ще так:


Бреніла, бреніла коса коло покоса з росою;


або:


Шуміла, шуміла коса коло покоса раненько (з тихенька);


і коротше:


Бреніла коса коло покоса! (II, 72)


Також:


Бреніли, бреніли воли яко соколи,

А все сивенькі на полі (II, 70).


Вар.:


Гей воли, гей сивенькі, гей воли! (II, 67)


«Рай» приходить, напр., в такім образі мішаного характеру:


Рай розвився, ой рай розвився —

Христос народився Та в його дому (I, 117).

Вар.: Христос уселивсь у сьому дому (I, 201).


«Вино» належить до найбільш уживаних приспівів:


Зелене, зелене вино —

А в три ряди саджено (II, 188);

або: То ми вино, ой то ми вино,

Що в три рядочки саджено! (II, 209)

Зелене вино

Барзо ранейко зацвіло! (II, 143)

Виноградь красна зеленая! (I, 164)

В неділю рано

Зелене вино саджено! (II, 147)

В неділю рано, рано зелене вино (I, 239).


Часто місце «вина» заступає калина:


Калино, калино-вино,

Винная моя ягода! (I, 232)

Або: Калино вино, винная ягодо! (II, 238)

Калино, ей калинонько,

Розвивай же си раненько! (II, 213)

Калино, калино малая,

Та ж тя водонька забрала (II, 140).

Калино, калино мала,

Вода луженьки забрала (II, 72).


Калино, гей же калинонько, | Тось ми биляво зацвіла,

Тось си гиляво розвила,

Тось ми червоно зродила (II, 140 — повторюється по черзі останній рядок).


В інших варіантах в місце вина входить рожа, хоча має й свою самостійну символіку:


Процвітай, процвітай, роже,

В неділю рано саджена;

2або: В неділю рано червоно (II, 140).

Квіте, ой квіте мій,

Червоная рожа, красний цвіт! (II, 230)

або просто:


Цвіте рожа червоненька (II, 252).


Інші ростинні мотиви більше одноманітні:


Яворе! ей яворе-явореньку,

Зелений листок на тобі! (II, 22)

Коротше: Ой яворе зелененький!

Ой не шуми, смереченько! (II, 20)

Зелена, зелена мурава,

А по ній роса студена! (II, 25)

Там на траві, на отаві,

або: Там на траві, на мураві (II, 1)

Зелен ромен на камені (II, 71).


Зрештою, вони приходять ще в символіці дівчини, як «калина», «рожа», «вінок» і т. под.:


Вію ж ти, вію ж ти квітку | Дівчино-серденько —

Та з зеленого барвінку! (II, 169) | Говори з нами хорошої (II, 168)

Чом панна, чом паняночка

З рути віночка не вплела?

Говори з нами, дівойко (II, 140)

Червоне, червоне зілейко,

Говори з нам, дівойко (II, 140)

або: Говорить з нами дівонька.

Ясная, ясная зоренько,

Мов, панно, мов, молоденька,

Промов словенько, зтиха словенько

А з нами (II, 163)

Уляночко, Уляночко-пані,

Говори з нами зтихенька (II, 261).

Зелене, зелене зіленько,

Говори з нами (II, 185).

В тім гаю я Марусеньку

По голосі пізнаю! (II, 220)

Що ж то ми, що ж то ми за тая

За панінойка славная (II, 140).

Дівойко, пана [!] дівойко,

А ласкавоє сердейко (II, 253).


Героїчні, дружинні мотиви:


Гордоє, гордоє паня,

Межи панами славноє! (II, 78)

Соколе ясний, паниче красний N. N.

Лелія! Та його ноженьки

В щирім золоті горіли! (II, 50)


Грай, коню, грай, кониченьку,

Під N. N. молоденьким, грай коню!

Грай, коню, грай, кониченьку

Воронесенький,

Під N. N. молодесеньким (II, 56 і 57).

Грай, коню, грай, кониченьку,

Під молоденьким панятем! (II, 42)

Подзвонюй, подзвонюй, коню,

Своїми узденьцями золотими! (II, 22)

Потупай, потупай, коню,

По тім скарбовім [?] камени! (II, 114)

На коню, на коню —

Злоте пірєчко на ньому! (I, 164)

Не чорно, не чорно

Перо по коникові полягло! (II, 103).


Хто уважно перейде сю антологію приспівів, пригадуючи собі ширші образи пісень, наведені вище, той відчує сей інтерес, який дає процес стягання таких більш детальних і мальовничих образів в короткий образ-символ, вміщений в такім приспіві. Вище було начеркнено ролю сього хорового рефрену в розвою пісні; нинішній приспів зіставсь як пережиток сеї далекої, примітивної старовини, поволі бідніючи і зводячись до таких малозначних і монотонних фраз, як нинішнє стереотипове: «Ой, дай Боже!» Але роль його в розвою символіки пісні, в її стилю, незвичайно стислім, який більше орудує натяками на звісні, колись розгорнені в усій повноті образи, не розгортуючи вже їх більше в деталях 1, — безсумнівно, дуже велика.



1 Сей характер нашої коляди підчеркнув свого часу Потебня (Объясненія, II, c. 442), характеризуючи «амплификаціи в великорусском стилЂ» — «противоположеном стилю м[ало]р[усской] пЂсни, дающей только необходимыя толчки воображенію, но не ведущей его на помочахъ, а предполагающей его самодЂятельность». Знаходив «сходный c великорусскими дешевый способ амплификаціи» також в колядках румунських, де «посредством введенія ненужныхъ, случайных или легко подразумЂваемых черт» «наивнаго каляканья», як він висловлюється, колядка розпухає до величезних розмірів.



На наших очах широкий образ стягається в строфу, строфа — в кілька слів рефрену. Напр., такий образ:


Там на ріці на Ардані — Ардан воду розливає,

Ардан воду розливає — Іван коня наповає (II, 12) —


стягається в приспіві:


Ардань-вода стадная (II, 10).


Або:


За горою а дзвін дзвонить,

Ясен-красен місяць ісходить (II, 131).


Варіант:


Ой за горою, за кам’яною,

Де дзвін дзвонить, там місяць сходить.


Або:


Ой за горами, за долинами.

Там дзвін дзвонить, місяць сходить (II, 129) —


стягається в короткий приспів:


Ой дзвін дзвонить, місяць сходить.


Такі символи входять потім в комбінації між собою і дають нові, часом досить несподівані і навіть дивні образи:


На дворі, гей же на дворі,

Злоте пірєчко на столі (II, 175).

Пшеницю сіє, злото леліє,

Гордий молодець N. N. (II, 42).

Служило Юря в польського кріля,

Присп.: В залізі, гей в залізі,

Його ручєйки, його ножейки

В сріблі, в золоті горіли

(Гол., II, 53).


Приспіви виринають цілком несподівано, без явного логічного зв’язку, по неясним, на перший погляд, асоціаціям:


По горі, по горі яра пшениця.

Присп.: Кам’яная, кам’яная,

Там світличенька стояла,

Жала ж її молодиченька, ой на імя N. N.


І навпаки:


А во Львові в кам’яниченці,

Присп.: По зорі, по зорі,

По ясненькому місяцю,

Стоять верстатики все тисовії,

і т. д.


Се надає спеціальний колорит нашій старій пісні, обліпленій, як старий, віковий стовбур губками, різними новотворами, всякими пізнішими парослями і мотивами, але сильній і мальовничій в сих своїх оригінальних, незвичайних і навіть дивоглядних, на перший погляд, комбінаціях. Уважний, витончений і відповідно узброєний зір глядача відкриває в них велику своєрідну красу.















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.