[Михайло Грушевський. Історія української літератури: В 6 т. 9 кн. — К., 1993. — Т. 3. — С. 165-200.]

Попередня     Головна     Наступна

...початок розділу

Продовження Галицького літопису. Галицька повість, закінчена, по вище наведеним спостереженням, на подіях 1255 р., в літописнім збірнику, що нам її переховав, продовжується далі до р. 1289 (по іпатській хронології — до р. 1292), і ся хронологія робить враження одностайного і безпереривного оповідання. Але, розглядаючися в дійсній хронології описаних подій, не тяжко запримітити в нім кілька перерв, і се, в звязку з іншими особливостями, дає можливість орієнтуватися в його наверствуваннях.

Повість про Куремсу і Бурандая. Перше продовження хоче оповісти про напад татарського воєводи (темника) Куремси на Волинь, що стався при кінці 1255 р. Як привід, оповідається похід Данила на людей татарських київськоволинського пограниччя, що мав послужити прологом його «рати противу Татаром» в ширших розмірах. Була се акція дуже відповідальна і смілива для тих часів, коли все тремтіло перед Татарами; від неї, очевидно, сподівалися багато і слідили її події з великою увагою, але вона урвалася в самих початках, не підтримана союзниками, які прирікли були Данилові поміч. Центром оповідання являється, очевидно, пожежа Холма, що сталась під час Куремсиного наступу, стероризувала населення і перебила мобілізацію. Автор при сій нагоді описує історію Холма і його будови.

По сім, з невеликою хронологічною перервою, не заповненою ніякими подіями, наступає оповідання про прихід на Русь другого татарського воєводи, Бурандая, що заступив місце Куремси: як він після першої розвідки, що мала на меті приспати увагу Романовичів, зручно окупував їх землі при кінці 1259 р. і зажадав знищення всіх укріплень. В сій трагічній історії, яка, очевидно, була головною темою для автора, його оповідання з особливою любов’ю спиняється знов-таки на Холмі, відновленім після пожежі: як він щасливою вигадкою «великого князя Василька, наче від Бога посланого горожанам», урятувався від сеї загальної руїни. Таким чином сі дві історії — Куремсиного і Бурандаєвого наступу — зв’язуються не тільки спільністю теми — татарської біди, але й індивідуальними інтересами автора, зв’язаного, очевидно, з Холмом якимись особистими зв’язками. Може, був то холмський мешканець, місцевий священик, або взагалі церковник, судячи по детальному оповіданню (єдиному в нашій старій літературі) про холмські церкви та їх оздоби.

Правдоподібно, урятування Холма під час Бурандаєвої руїни піддало йому гадку описати обидва сі епізоди, зв’язані з Куремсиним і Бурандаєвим нападом: нещастя, яке впало на Холм під час першого, і щасливе вирятування під час другого. Писалось воно, очевидно, між Бурандаєвим погромом і смертю Данила, ще за його життя, себто в рр. 1260 — 3. Маю то враження, що автор мав перед очима Галицький літопис, який уривався на епілогу австрійської акції Данила. Тому своє оповідання написав як її продовження, тою ж манерою, без років, з такими ж загальними означеннями, як «потомъ же», «времени минувшу», і взагалі в початках своєї повісті стояв під сильними впливами стилю Галицької повісті — поволі тільки виломлюється з-під них. Через се перехід від Галицького літопису до сеї повісті про напади Куремси і Бурандая сам по собі такий незамітний, що тільки по іншим прикметам можна запримітити кінець одної, а початок другої. Інша рука, інший круг ідей і інтересів, кінець кінцем, відчувається ясно. Сього автора інтересують не стільки воєнні подвиги і пригоди, скільки справи громадські, політичні, культурні; се земська людина, а не мандрівний лицар. Форма його оповідання дедалі стає теж відмінною від галицької повісті. Зникають штучні дієприкметникові конструкції, оповідання стає простіше і свобідніше. Нема там окрас і мальовничих образів; нема книжних цитат. Стиль більш наближається до київських повістей XII в.

Щодо змісту, то ся невеличка повість, 10 сторінок старого видання, належить до найбільш дорогоцінних пам’яток нашої старої письменності. Мало котра дає нам так багато для розуміння політичних, соціальних, культурних відносин, особливо в таку критичну, переломову хвилю, як середина XIII в. З тих усіх причин уважаю потрібним навести кілька уривків з неї — в перекладі:

«По Куремсиному наступі кременецькому [1254] підняв Данило похід на Татар. Порадившися з братом і сином, послав Діонисія Павловича, взяв Межибож, і посім воювали Данилові і Василькові люди Болохів, а Львові Побоже і людей Татарських.

По весні знов послав він [Данило] сина свого Шварна на Городок і на Семоць і всі городи, що сиділи під Татарами — Городськ і по Тетереві до Жедечева. Возвягляне ж обманули Шварна: взяли від нього тивуна і не дали йому тивунити. І так Шварно прийшов [назад], вибравши городи всі, і за ним слідом прийшли [з покорою] до Данила Білобережці, Чернятинці й усі Болоховці.

Прислав і Мендовг до Данила: "Пришлю до тебе Романа [Даниловича] з Новгородцями [Новгородка литовського], аби йшли до Возвягля, а відти на Київ". І визначив час [сходинам] під Возвяглем. Данило з братом і пішли до Возвягля, з великим військом, чекаючи вісті від Романа і Литви. Стояв в Корецьку день, чекаючи від них вісті, нарешті, пішов до Возвягля. Наперед послав сина Шварна, аби об’їхав город, щоб ніхто з них не утік. Було з ним 500 воїв, і горожане, бачучи, що з князем мало війська, сміялись, стоячи на городі. Другого дня прийшов Данило з множеством полків, з братом і сином Львом; коли побачили се горожане, жах узяв їх: не витримали і піддались. Він город запалив, а людей вивів і дав їх в поділ [як невільників]: одних братові, других Львові, інших Шварнові, і пішов додому, взявши город [і залишивши дальший похід]. Коли Роман і Литва прийшли під город, і Литва, нічого не знаючи, поїхала до города [і не знайшла нічого] , крім головень та псів, що бігали по городишу, — жалувала і плювала, говорячи по-свойому: «Янда!» — та призиваючи богів своїх, «Андая і Дівірікса», і всіх богів поминаючи, себто бісів. По сім Роман поїхав за батьком, взявши трохи- людей, а решту відправив додому; Данило повеселився з Васильком, а Лев поїхав додому [556] ¹.

¹ Опускаю оповідання про сутичку з тою Литвою, що, не поспівши в похід, почала грабувати в околицях Луцька.

По сім Куремса пішов на Данила і Василька — наїхав несподівано. Василько став ладитись у Володимирі, а Данило в Холмі, і послали до Льва, аби приїхав до них. Куремса, не переїжджаючи Стира, послав людей під Володимир. Коли неприятелі під’їхали під город, вийшли на них горожане пішо і бились з ними кріпко і зробили вилазку з города, [так що Татари] пішли до Куремси назад і оповіли: "Горожане борються з нами кріпко!"

Данило ж і Василько таки далі збирались, бажаючи битися з Татарами. Та трапилось за гріхи так, що [під ту хвилю] загорівся Холм від проклятої баби. Далі розповімо про заснування города, красу церков і великі їх утрати, — так що всі жалували. А від того, що таке полум’я було, аж з усеї землі було видко зорю — зі Львова дивлячись можна було бачити, і по полям белзьким, від горіння такого сильного поломені, люди подумали, що то Татаре запалили город, і поховалися в лісові місця, через те не зібрались.

Данило ж з’їхався з братом і потішав його не журитися по-поганськи посланою від Бога бідою, але покладатися на Бога і на нього зложити свою журу. Так воно і вийшло [що Бог їх потішив]. Потім поїхали до Володимира і, зібравши трохи дружини, молилися Богові, щоб їх захистив від татарського находу. Не можучи зібрати дружини, посилали туди й сюди. Припадком Василькові люди, виїхавши, надибали Татар, побили їх і забрали полонянників. Потім під Луцьком як стояв Куремса сотворив Бог чудо велике: Луцьк не був обсаджений ані приготований, збіглось до нього людей багато, була зима і вода велика; коли [Куремса] прийшов під Луцьк, не міг перейти, хотів здобути міст, але горожане міст відрубали. Він поставив пороки, щоб їх відігнати, але Бог і святий Іван і святий Микола сотворили чудо: такий вітер настав, що як кидали пороком, то вітер вертав каміння на них, а коли ще сильніше стали кидати, божою силою зломивсь їх порок, і, нічого не вдіявши, вернулися в свої становища, себто в поле.

Але що попереду написали, як згорів Холм під час Куремсиного походу [тепер докінчення]. Город так був заснований: божею волею, Данило, як княжив у Володимирі, збудував город Угровськ і поставив у нім єпископа, їздячи на полях і лови діючи, побачив на горі місце гарне і лісисте, окружене полем, і спитав туземців: "Як зветься місце се?" Вони рікли: "Холм ім’я йому". І він улюбив се місце і задумав поставити на нім маленький городець: обіцяв Богові і святому Іванові Златоустому зробити церкву в його ім’я. І зробив малий городець, а побачивши, що Бог йому помічник і Іван поспішник, збудував город уже інакший, такий що вже й Татари не могли здобути, тоді як Батий всю Руську землю взяв. Тоді то й церква св. Трійці була спалена і потім знову була збудована.

І побачив князь Данило, що Бог помагає місту тому і став скликати прихожих людей: Німців, Русь, Ляхів і з інших народів. Приходили вдень і вночі, молодики і "мастери" всякі, тікали від Татар сідларі, лучники, тульники, ковалі до заліза, до міді і срібла. З’явилось життя. Наповнилися двори, і поле наоколо города і села.

Збудував він церкву св. Івана, красну і гарну; будова її була така: чотири комари [арки], від кожного рогу перевід, а поставлені на чотирьох людських головах, вирізьблених одним артистом ["хитрЂцом"]. Три вікна прикрашені римськими шклами. При вході до олтаря стояли два стовпи [колони] з цілого каменя, на них комари, і верх високо прикрашений золотими звіздами по синьому. В середині поміст [підлога] злита з міді і чистого олова — блестіла як зеркало. Двоє дверей, прикрашені білим галицьким каменем і зеленим холмським, витесаним і докритим різьбами ніким житрецем Авдієм. Високорізьби [приліпи] на них були розписані всіма кольорами і золотом: на передніх Дверях святий Спас, а на північних святий Іван. Всі дивувались, дивлячись.

Ікони, принесені ним з Києва, прикрасив камінням дорогим, бісером [перлами] і золотом: Спаса і святої Пречистої, що йому дала сестра Федора, ікони принесені з монастиря Федора, стрітення з Овруча, від його батька, варті подиву — вони погоріли в церкві св. Івана, один тільки Михаїл зостався з тих чудових ікон. Дзвони приніс з Києва, інші тут вилив — все то огонь попалив.

Серед города вежа була висока, так щоб бити з неї наоколо города: з споду підбудована каменем на висоту 15 ліктів, сама збудована з дерева тесаного і вибілена як сир, так що світилася на всі сторони. Коло неї був студенець, себто колодязь, на 35 сяжнів [глибини] ¹.

¹ Тут приписка не на місці: «прекрасні храми [горіли], і мідь плила від огня, як смола».

Насадив сад прекрасний і [в нім] поставив церкву в честь святим безмездникам Кузьмі і Дем’яну — має вона чотири стовпи, витесані з цілого каменя, що держать верх, від них другі [стовпи] до олтаря св. Дмитра, що стоїть перед бічними дверми, гарний, привезений здалека, Перед городом за поприща стоїть кам’яний стовп, і на нім з каменя різьблений орел; висота каменя десять ліктів, а разом з головами й підніжками 12 ліктів.

Побачивши таку шкоду городу, ввійшов [Данило] до церкви, оглянув шкоду і дуже жалував, але, помолившись Богові, відновив церкву і посвятив — єпископ Іван святив. І знов помолився Богові і відбудував [город] тверділий і вищий — тільки такої вежі не зміг збудувати: інші городи будував проти безбожних Татар, тому не збудував її. Церкву ж в городі Холмі поставив превелику, в ім’я пресвятої Приснодіви Марії, великістю і красотою не меншу від попередніх. Прикрасив її пречудними іконами, і чашу привіз з Угорської землі, вирізьблену з червоного мармуру, предивного мистецтва, з змієвими головами наоколо. Поставив її перед церковними дверми, званими царськими, зробив з неї хрестильницю, святити воду на святе Богоявлення; блаженний єпископ Іван зробив у ній [бракує слова], точений з гарного дерева і позолочений всередині і зверху, вартий подиву [560].

По якімсь часі прийшов і став на місці Куремси з множеством татарських полків, з великою силою безбожний і злий Бурандай. З Куремсою Данило воював і ніколи не боявся Куремси, бо не міг йому Куремса зробити нічого злого, аж доки не прийшов Бурандай з великою силою. Прислав до Данила послів, переказуючи: "Іду на Литву; коли ти мирен [з нами], іди зо мною". Данило сів з братом і сином і радилися в смутку: знали, що як Данило поїде, не буде се з добром. Подумали всі, і поїхав за брата Василько. Проводив його брат до Берестя і послав з ним людей своїх. І помолився Богові, святому Спасові ізбавникові — тій іконі, що в городі Мельнику в церкві святої Богородиці стоїть нині в великій честі: обіцяв йому [Спасові] Данило король прикрасами прикрасити його. [Наступає оповідання про участь Василька в Бурандаєвім поході на Литву, 1258 р.].

По сім минув рік, і була тишина по всій землі. Було в тих днях весілля у Василька князя в Володимирі городі: віддавав доньку свою Ольгу за князя Андрія Всеволодича, до Чернігова. Був там Васильків брат Данило король з обома своїми синами: з Львом і з Шварном, й інших князів багато, і бояр багато. І як було тоді веселіє немале в Володимирі городі, прийшла тоді вість Данилові королеві і Василькові, що йде окаянний, проклятий Бурандай. І дуже сумні були з того брати, бо прислав так переказуючи: "Коли ви мої мирники, стрітьте мене, а хто мене не стріне, той мені ратний [неприятель]". Василько князь поїхав Напроти Бурандая з Львом, своїм синовцем, а Данило король не поїхав з братом: послав на місце себе владику свого холмського Івана.

І поїхав Василько князь зі Львом і з владикою напроти Бурандая, взявши багато дарів і пиття, стрів його коло Шумська, і вийшов Василько з Львом і владикою перед нього з дарами. Дуже він великий гнів показав Василькові князеві і Львові, так що владика стояв у великім перестраху. А потім Бурандай сказав Василькові: "Коли ви мої мирники, розкидайте всі свої городи". Лев розкидав Данилів і Стожок, послав відти також розкидати Львів, а Василько послав, щоб розкидати Кремінець і Лучеськ. Наперед же себе послав Василько з Шумська до брата свого Данила владику Івана. Приїхавши до Данила, почав владика оповідати, що було, і Бурандаїв гнів розповів йому. Данило, настрашившися, втік до Ляхів, а з Ляхів утік до Угрів.

Бурандай пішов собі до Володимира, і Василько князь з ним. Не дійшовши до города, став на ніч на Житани, і Бурандай почав говорити про Володимир: "Васильку, розкидай город!" Князь Василько став думати про город, і що не можна було на борзі його розкидати через його великість, велів його запалити, і так через ніч він весь згорів. Другого дня приїхав у Володимир Бурандай і побачив своїми очима, що город весь згорів, і став обідати і пити у Василька у дворі. Пообідавши ж і напившись, заночував коло П’ятидня. Другого дня прислав Татарина, на ім’я Баймура. Приїхавши до князя, Баймур рече: "Васильку, прислав мене Бурандай, велів мені город розкопати". Василько йому одрік: "Роби, що тобі повелено". І той почав розкопувати город, знаменуючи образ побіди.

По сім пішов Бурандай к Холмові, і з ним Василько з боярами і слугами своїми. Коли прийшли під Холм, город був зачинений. Прийшовши, стали оподалік і не могли нічого зробити, бо були в нім бояре і люди добрі, і город кріпко обсаджений пороками і самострілами. Ьурандай, побачивши кріпость городу, що здобути його не можна, почав говорити Василькові князеві: "Васильку, се город брата твого! поїдь, скажи горожанам, аби піддались!" І послав з Васильком трьох Татар, що розуміли руський язик, що їм говоритиме Василько, приїхавши під город. Василько ж поїхав під город і взяв собі в руку каміння; прийшовши під город, почав мовити горожанам, а Татари, послані з ним, слухали: "Костянтине холопе, і ти, другий холопе, Луко Івановичу! се город брата мого й мій: піддавайтесь!" І сказавши, кинув долів камінь, даючи їм зрозуміти сею хитрістю, аби бились, а не піддавались. І так говорив і тричі кидав долів камінь. І се великий князь Василько наче від Бога був посланий на поміч горожанам — дати їм раду сею хитрістю. Костянтин, стоючи на заборолах города, розгадав своїм умом раду, подану йому Васильком, і рече князеві Василькові: "Їдь собі геть, а то дістанеш каменем по голові! ти вже не брат єси братові твому, а неприятель йому!" Татари ж, послані під город з князем, вислухавши, поїхали до Бурандая й розповіли Василькові слова: як він говорив горожанам і що горожане говорили Василькові. [По сім наступає оповідання про похід Бурандая на Польщу і погром Сендомира].

Історія подій в Литві по смерті Мендовга. Після повісті про наступи Куремси і Бурандая іде оповідання про українсько-литовські відносини і події 1260-х років. Головні моменти в нім такі: історія убивства Мендовга, усобиця після його смерті, помста Войшелка за смерть батька, його резиґнація і передача великого князівства Шварнові Даниловичеві, убивство Войшелка Львом з зависті за спадщину. Як в попередній повісті увага автора була скуплена на відносинах до Татар, так тут вона скуплена на відносинах литовських так грунтовно, що смерть Данила згадується принагідно тільки в зв’язку з сими литовсько-українськими відносинами. Мабуть, пізнішою рукою ся згадка була розширена, щоб дати щось подібне до пристойного некролога, так само як пізнішою рукою були повставлювані короткі записки, які тепер носять іпатські дати 1265 і 1266. Я наведу сю записку про Данила, яка являється таким скромним епілогом його епопеї, розповідженої в Галицькому літопису. Петитом [у квадратних дужках] подані ті фрази, які здаються мені пізнішим додатком до основного оповідання, вискладаного більшим письмом:

«Княжашу же Войшелкови в Лит†и поча єму помагати Шварно князь и Василко. Нареклъ бо бяшеть Василка отца себЂ и господина. А король бяшеть тогда впадъ в болесть велику, в нейже и сконча животъ свой [и положиша во церкви святЂй БогородицЂ юже бЂ создалъ. Се же король Данило князь добрый, хоробрый и мудрый, иже созда городы многи и церкви постави, и украси Ђ розноличьными красотами. Бяшеть бо братолюбьємъ свЂтяся с братомъ своимъ Василкомъ. Сей же Данило бяшеть вторый по СоломонЂ]. По сем же Шварно пойде в помочь Войшелкови, а Василько князь отъ себе посла єму помочь всю свою рать. [Войшелкъ же нареклъ бяшеть Данила яко отца собЂ и господина]. И приде же Шварно c помочью в Литву к Войшелкови, и видЂвъ Войшелкъ помочь Шварнову и Василкову отця своєго, и радъ бысть велми. И нача пристраиватися и поиде в силЂ тяжьцЂ, и нача городы имати во Дявелът†и в Налмцанехъ. Городы же поимавъ, а ворогы своя избивъ, и тако придоша во своя си».

Татарські відносини, які так інтересували автора попереднього оповідання, автора нинішнього оповідання займають настільки мало, що «мятежь великъ» в Татарах, що, без сумніву, дуже сильно відбився на відносинах Орди до України, він не завів зовсім до свого оповідання, і про се загадала тільки одна з тих, пізніших, очевидно, записок, які розбивають оповідання про події на Литві.

Все се наводить на гадку, що се оповідання про литовсько-українські події писані іншою рукою, а не тою, що описала походи Куремси і Бурандая, хоча се продовження могло теж писатися в Холмі. Що автор писав в Холмі, можна думати особливо на тій підставі, що в оповіданні особлива увага присвячена Шварнові, котрого уділом був Холм.

Стилістично се оповідання не відрізняється нічим особливим від попередньої повісті. Стиль доволі свобідний, простий, ясний, зрідка трапляються риторичні образи в тім роді:

бяхуть бо полци вкдішиємь яко боро†велиции...

або: не мало бо показаста мужьство своє,

и не побЂгоста братъ от брата,

ту же прияста побЂдный конець,

Дещо нагадує старі повісті XII в. Взагалі оповідання досить живе і літературне. На взірець наведу кінцевий епізод — про те, як Лев забив Войшелка:

«Потім Войшелк віддав своє княження затеві свому Шварнові, а сам захотів прийняти знову монаший чин. Шварно дуже його намовляв, аби княжив з ним на Литві, але Войшелк не хотів, так казав: "Я багато согрішив перед Богом і людьми, княжи вже ти, а земля забезпечена". Так Шварно й не міг ублагати його і почав княжити на Литві, а Войшелк пішов до Угровська до монастиря, до святого Даниїла: взяв на себе чернецьку одіж і став жити в монастирі, так казав: "От тут коло мене син мій Шварно, а другий — господин мій, отець, князь Василько, тими потішатимусь!" Григорій полонинський, його наставник, ще був жив; Войшелк, розпитавши, чи він жив, був рад і послав по нього, кажучи: "Господине, отче, приїдь сюди!", і він приїхав до нього і наставив його на чернечу путь.

Під той час прислав до Василька Лев, так переказуючи: "Хотів би я з’їхатись з тобою, аби й Войшелк при тім був". Василько послав по Войшелка, на страстнім тижні, так рік: "Присилав до мене Лев, аби ми з’їхались; ти не бійся нічогої" Войшелк боявся Льва і не хотів їхати, але поїхав на Василькову поруку. Приїхав по святій неділі до Володимира і став в монастирі св. Михаїла великого. Марколг Німчич запросив до себе всіх князів на обід: Василька, Льва, Войшелка; почали обідати, пити і веселитись. Василько, напившись, поїхав додому спати, а Войшелк поїхаз до монастиря, де стояв. Потім Лев приїхав до нього, до монастиря, і почав говорити Войшелкові: "Куме, напиймося по чаші вина!" І почали пити. Диявол же, від початків не бажаючи добра людському родові, вложив в серце Львові — убив він Войшелка, з зависті, що той дав Литовську землю його братові Шварнові. І такий був кінець його убивству ². Опрятавши тіло його, положили в церкві св. Михаїла великого».

На сім, очевидно, кінчилось се оповідання. Слова «и такъ бысть конЂць убитья єго» — характеристична фраза, яка тричі повторюється на протязі сього доволі невеликого оповідання (приблизно рівновеликого з попередньою повістю про Куремсу і Бурандая), доволі ясно на се вказує ¹. Слідуюча фраза: «княжащю же по Войшелку Шварнови в Литовьской земли, княживъ же лЂтъ не много и тако преставися» дописана, очевидно, іншим автором: тим, що виповнив прогалину між оповіданням про литовські справи і повістю про Володимира Васильковича. Повість про Войшелка була, значить, написана перед смертю Щварна, що сталася в р. 1269. Можливо, що написано її зараз же по смерті Войшелка, але рік його смерті не відомий докладно (1267 або 1268).

¹ «И тако бысть конЂць Миндовгову убитью» (568).

² И тако бысть конЂць убитья Тренятина (569).

И »«къ бысть конЂць убитья єго (Войшелка) (573). Правдоподібно, кінцева фраза попереднього оповідання: «И тако бысть конЂць Судомирьскому взятью» навіяла сей меланхолійний рефрен.

Повість про Володимира Васильковича. Те, що наступає по історії «Войшелкова убитья», і аж до кінця рукопису — до подій 1289 р., описане одною рукою — з виїмком може самих кінцевих записок та деяких можливих вставок (одначе дуже виразно чужа рука ніде не виступає). Списано се як продовження попереднього оповідання, людиною, очитаною в літописах — правдоподібно, в сім власне літописнім збірнику, котру вона продовжила, може, й переписала наново і в продовженні притримувалась способу попередніх частей Галицько-волинського літопису: писала без років, по можності прагматично, не ганяючись за річними записками. Приступила до сього діла не скоро, а саме, як можна помітити, зимою з 1286 по 1287 рік. Се доволі ясно виступає з отсих обставин:

Оповідаючи, що сталось по смерті Войшелка, що по недовгім князюванні Шварна там запанував «окаянний, беззаконний і проклятий, немилостивий Тройден», автор додає, що він «живъ же лЂтъ 12 и тако преставися безаконьникъ». І далі, оповідаючи різні факти з литовсько-українських відносин, він двічі (при подіях р. 1275 і 1278) завважує, що се діялось «Тройденови же єще княжащу в Литовьской землЂ». Отже ясно, що се писалось уже по смерті Тройдена, що вмер десь в рр. 1281 — 2.

Подібну вказівку дає пригадка, серед оповідання про події 1286 р. (наїзд Володимира на польське пограниччя). Автор пригадує, як то раніше Ляхи були повоювали Берестейщину в 1280 р. Ясно, що події 1280 року не записувались зараз, а вписані були пізніше: автор тоді не вписав сього воювання, а пригадав його собі пізніше.

Се потверджується іншими спостереженнями. Час від убивства Войшелка, де кінчилась запись 1260-х рр., і до зими 1286 — 7 рр. заповнено дуже нерівномірно. Для п’ятиліття 1268 — 1273 р. маємо тільки записки про факти, зв’язані з головними діячами історії: смерть Шварна, на місці котрого в Литві настав Тройден, а холмський стіл перейшов до Льва; в Володимирі помер Василько і його місце зайняв його син Володимир. Роки 1273 — 1280 виповнені доволі значною скількістю споминів (одначе річних записок, які б вказували на сучасну запись, нема тут зовсім); але для п’ятиліття 1280 — 1285 знов маємо дуже мало, і цілі роки, по два, по три, світять пустками. Аж зима 1286 на 1287 р. виповнена цілим рядом подій, і з них декотрі настільки маловажні для місцевого життя, що могли бути записані тільки рівночасно (смерть малого сина Юрія Львовича, повінь в Німеччині, звістка про пошесть записана кількома наворотами з різними варіаціями). І після того досить багате і повне оповідання йде до самого кінця (не рахуючи кінцевих записок), а в центрі подій стоїть історія хороби і смерті волинського князя Володимира Васильковича, його передсмертні розпорядження і перехід князівства до його брата Мстислава Даниловича в 1288 — 9 рр. Автор, очевидно, був людиною дуже близькою до князя Володимира, видимо, пробував при нім, при його передсмертних переїздах з Володимира до Любомля, Берестя, Камінця — дальше від Татар, які тоді товклися в околиці Володимира. То ж поставив своїм завданням описати кінець сього дорогого йому князя і прославити по силам своїм його пам’ять, як тільки вияснився його скорий і неминучий кінець.

Маючи перед очима Галицько-волинський літопис, закінчений смертю Войшелка, сей автор при кінці 1286 року, правдоподібно, приступив до свого діла. Хороба князя Володимира в сім часі прибрала вже такі грізні форми, що всім і самому князеві став ясним і певним його недалекий кінець, і він почав формальні розпорядження своєю спадщиною. Сі розпорядження, розпочаті в грудні, формально перед татарським ханом, під час походу на Польщу, продовжені потім переговорами з Мстиславом в січні, і тестаментами, списаними в лютім, очевидно, дали привід авторові до його праці. Насамперед, він коротко записав фінал литовських подій, розповіджених в останній частині літопису. Самі сі литовські події його більше не інтересують, він лиш принагідно згадує про деякі факти, зв’язані з пограничними війнами. Натомість досить багато уділяє місця споминам про участь Володимира Васильковича й його свояків, галицьких князів, в усобицях польських, що дуже займали волинський двір, та про походи татарської Орди на Литву, Польщу й Угорщину в 1270 — 1280-х роках, що переходила через галицько-волинські землі, чинячи великі спустошення, і вимагала участі українських князів («Тогда бо бяху вси князи в воли татарьской», завважає кожного разу автор, і ся фраза, як сумна скарга, переходить через його повість ¹). З р. 1277 ² стрічаємо характеристичне для його манери оповідання про заснування города Камінця, на р. Лосні, де доживав потім свої дні князь Володимир, і з ним пробував автор.

¹ Іпат., с. 585, 586, 588, 591.

² Рік 1276 іпатської хронології.

Оповідання се, між іншим дає характеристичний культурно-історичний образок — ворожіння з якоїсь книги Святого письма (найчастіше до того вживано Псалтир, тут Пророки): де книга розігнеться і яка фраза прочитається, з того брати собі вказівку:

«И по семъ вложи Богъ во сердце мысль благу князю Володимерови — нача собЂ думати, абы кде за Берестьємь поставити городь. И взя книги пророческыя, да тако собЂ во серци мысля рче: "Господи Боже, силный и всемогий, своимъ словомъ вся созидая и разстрояя! што ми, Господи, проявить грЂшному рабу своєму?" И на томъ стану. Разгнувъ же книги, и выня ся єму пророчьство Исаино: "Духъ Господень на мнъ, єгоже ради помаза мя, благовЂстить нащимъ посла мя, исцЂлити съкрушеная серцемь, проповъдати плънникомъ отпущениє и слЂпымъ прозрЂниє, призывати лЂто Господнє приятьно и день въздаянія Бога нашего, утЂшити вся плачущая и дати плачущимся Сіоню славу, за попелъ помазание и веселив, украшение за духъ уныния. И нарекуться роди правды, насажениє Господнє во славу. И созижють пустыня вЂчная, запустЂвъшая отъ рода". Князь же ВолодимЂръ отъ сего пророчества уразумЂ милость божию до себе и нача искати мЂста, абы кдЂ поставити городъ. Си же земля опустЂла по 80 лЂтЂхъ, по РоманЂ, нынЂ же Господь воздвигну ю милостью своєю. И посла Володимиръ мужа хитра именемъ Алексу, иже бяше при отцЂ его многы городы рубя. И посла и́ Володимеръ c тозЂмьци в челнохъ возверхъ рЂкы Лосны, абы кдЂ изнайти таково мЂсто — городъ поставити. Сей же изнашедъ мЂсто таково и приЂха ко князю и нача повЂдати. Князь же самъ Ђха c бояри и слугами и улюби мЂсто то надъ берегомъ рЂкы Лосны и стереби є. И потомъ сруби на немь городъ и нарече имя єму КаменЂць, зане бысть земля камена» (578).

Походом Ногая і Телебуги на Польщу при кінці 1286 р. розпочинаються без сумніву сучасні записки. Автор доволі докладно спиняється на страшних спустошеннях, починених при тім татарами в околицях Володимира і Львова, і з сього приводу пускається в побожні міркування про кару божу, послану за гріхи в образі сього татарського пустошення. Міркування сі нагадують монахів-літописців XI в., в Галицькому літописі не було ні одного такого місця. Рік потім виповнений короткими літописними записками, і по сім, з кінцем 1288 р., походом Телебуги і Алгуя на Польщу починається історія останнього року життя Володимира Васильковича, його передсмертних розпоряджень, переговорів в справі наслідування його князівства, за браком власного наслідника у нього, і т. под. Нарешті, літописець приступає до історії смерті свого патрона, сими словами: «Князю же Володимиру [Васильковичу великому] ¹ лежащю в болести своєй полно 4 лЂта, болезнь же єго сице скажемь...»

¹ Сих слів нема в Хлєбніковськім кодексі, і здається, що вони дописані потім.

Оповідання про його передсмертні дні, останні хвилі, смерть і похорон переплітається похвальними словами його чеснотам, почасти запозиченим і тільки парафразованим, почасти скомбінованим автором на взір «Похвали» Володимирові т. зв. Якова, панегірика Іларіона і княжих некрологів Київського літопису (особливо Мстислава Ростиславича). Спеціально воно вичисляє будови і фундації сього покійного князя, спиняючись особливо на книгах, наданих різним церквам; реєстр сей одинокий в своїм роді в нашім старім письменстві. І се закінчується словами: «Туто же положимъ конецъ Володимерову княжению». Коли зважимо, що автор фактично (по кількох переходових фразах про смерть Шварна і зв’язані з нею зміни) почав свою працю смертю Василька і переходом володимирського стола до його сина, то історія Володимира Васильковича, ним розповіджена від початку до кінця, тут дістає своє закінчення. Отже, наведена фраза закінчує не тільки останню історію хороби і смерті князя Володимира, а всю дотеперішню повість.

По сім наголовок: «Начало княжения в Володимири Мьстислава» (пізніша приписка: «великого князя»). Оповідання закінчується моментом, коли Володимирів наслідник Мстислав, приборкавши «коромолу», яка виявилась була в Берестю, фактично перейняв князівство Волинське і «сЂде на столЂ» на Великдень 1289 р. Оповідання цілком заокруглене, але до нього додані записки, мабуть, тим же автором того ж року. Спочатку іде посольство від князів литовських, далі приїзд Конрада мазовецького й оповідання про участь наших князів в польській усобиці, і, нарешті, «того же лЂта», потім «тоє же зими» — чотири короткі записки, може, авторові, а може, й іншої руки: побудування нагробної каплиці на гробі Романової княгині, заложення кам’яної вежі в Чорторийську, смерть князя пінського Юрія, смерть князя степанського Івана. Так тихо завмирає на сім місці наше літописання княжої доби.

Наведу сю повість про смерть Володимира Васильковича в цілості, пропускаючи тільки менш оригінальні місця:

«З початком зими [1288] послав Бог на нас меч свій, що послужить гніву його, за намноження гріхів наших. Пішов Телебуга, Алгуй з ним, з великою силою, і з ними князі руські: Лев, Мстислав, Володимир, Юрій Львович, і інших князів багато. Тоді всі князі руські були в волі татарській, покорені гнівом божим. І пішли всі вкупі. Володимир же князь був хорий, бо наслана була на нього рана неулічима; коли, йдучи на Ляхів, дійшли вони ріки званої Сан, Володимир, знудившись неміччю тіла свого, почав посилати до брата свого, кажучи так: "Брате, бачиш мою неміч, що я не можу, ні дітей у мене! Отже, даю тобі, братові свому, землю всю і городи після свого життя. От даю се тобі при царях [ханах] і при їх рядьцях [достойниках]".

Мстислав ударив чолом братові свому Володимирові, і Володимир післав до брата Льва і до братанича [синовця"] Юрія з тими словами: "От вам повідаю: дав я братові свому Мстиславу землю свою і городи". Лев же рече Володимирові: "Так і добре, що дав! Мені хіба шукати [відбирати] їх по твоїм життю? всі ходимо під Богом! Аби Бог дав і своїми проволодіти в теперішніх часах!»

По сім і Мстислав послав до брата свого Льва і до братанича свого, так переказуючи: "От, брат мій дав мені Володимир, всю землю свою і городи; коли маєш чогось шукати після життя брата мого і свого, то от маєш царів — от тобі цар, а от говори до мене що схочеш [заявляй претензії]", Лев же не відказав на те нічого.

По тім Телебуга пішов в Ляхи, і Алгуй з ним, а Володимира завернули назад, бо жаль було й дивитись на нього, бачучи його хоробу. І приїхав він до Володимира, і раді були всі люди, видячи свого господина, що приїхав здоров [роз.: живий]. І перебувши не багато днів у Володимирі, почав говорити княгині своїй і боярам: "Хотів би я виїхати до Любомля, бо докучила мені ся погань [татари]. Я чоловік хорий, не можу з ними пересправляти, а пройняли вже мене до печінок. От на моє місце єпископ Марк". І поїхав до Любомля з княгинею і слугами своїми двірськими. З Любомля поїхав до Берестя і, перебувши два дні в Берестю, поїхав до Камінця, і рече княгині своїй і слугам: "Як мине погань ся з землі, тоді поїдемо до Любомля".

По кількох днях приїхали до нього, до Камінця, слуги його, що були в Ляхах на війні з Татарами, Володимир же почав їх питати про Телебугу, чи пішов з Лядської землі. Вони відповіли: "Пішов". "А брат мій Лев, Мстислав і синовець мій чи здорові?" Ті відповіли: "Господине, всі добрі і здорові, і бояри і слуги!" Володимир похвалив Бога. Про Мстислава сказали, що пішов з Телебугою на Львів.

Тоді ж сказали: "Брат твій дає город Всеволож боярам, і села роздає". Володимирові дуже прикро стало на брата, і почав говорити: "От лежу в хоробі, а брат мій придав мені ще більшу хоробу: я ще живий, а він роздає городи мої і села мої! аж по моїм житті може роздавати". І послав Володимир посла свого з жалем до брата свого Мстислава, рік: "Брате, ти мене ні в полку [в битві] не взяв, ні копієм [приступом] не здобув, ні з городів моїх вибив, війною прийшовши на мене, а так зо мною чиниш! Ти мені брат, а другий брат Лев, а синовець у мене ще Юрій, я з вас трьох вибрав тебе одного і дав всю землю свою і городи по моїм житті, а за мого життя тобі не мішатися до нічого! Се я зробив за гордість брата свого і синовця свого — дав тобі всю землю свою!".

Мстислав же рече братові свому: "Господине, скажи ¹, брате! Земля божа і твоя, і городи твої, і я над ними не волен, я в твоїй волі! і дай мені, Боже, мати тебе як батька собі і служити тобі всею правдою до життя мого аби тільки ти, господине, здоров був, більша у мене надія на тебе, скажи". І приїхав його посол до Володимира до Камінця, переказуючи Мстиславові слова. І Володимир був задоволений тими словами.

¹ «Рци» — се особливість промов у сій часті: «на те скажи» (коли мова переказується через третю особу).

По тім [Володимир] поїхав із Камінця до Раю, і бувши там, почав говорити своїй княгині: "Хочу я послати по брата свого Мстислава, аби з ним договор учинити за замки і городи, і за тебе, княгиня моя мила Ольго, і за сю дитину, Ізяславу, котру я любив як свою рідну доньку. Бог бо мені не дав, за мої гріхи, своїх родити, але ся мені була як від моєї княгині роджена, бо взяв я її від матері її в пеленах і вигодував".

І послав до брата єпископа свого володимирського Евсігнія, а з ним Борка і Олов’янця тими словами переказуючи до нього: "Брате, приїдь до мене, хочу з тобою договір учинити про все!" Мстислав же приїхав до нього у Рай з своїми боярами і слугами, і з ними єпископ володимирський, і Борко і Олов’янець. Мстислав став на подвір’ї, і повідали йому слуги Володимирові: "Брат тобі приїхав". Той лежав у хоробі своїй, але, почувши приїзд брата, піднісся й сів і послав по брата свого. Той війшов до нього і поклонивсь йому. Володимир почав питати про Телебугу, що діялося в Ляхах, і куди був його вихід з Ляхів, і той розказав йому по ряду все, як було, і багато інших справ обговорив з ним [Володимир]. Мстислав же [потім] пішов на своє подвір’я.

Володимир же послав до нього єпископа свого з Борком і Олов’янцем, так переказуючи: "Брате мій, на те я тебе — скажи — прикликав: хочу з тобою договір учинити за землю і за городи, і за княгиню свою, і за свою дитину — хочу грамоти писати". Мстислав же сказав єпископові брата свого: "Господине, скажи, брате мій! чи я хотів шукати твоєї землі по твоїм життю? сього ані на серці у мене не було. Але ти рік мені єси, як були сьмо в Ляхах з Телебугою і Алгуєм, і брат мій Лев, і синовець Юрій також. Прислав єси ти, господине мій, брате мій, до мене переказуючи таке: "Мстиславе, даю тобі всю землю свою і городи свої по своїм життю". [Потім] Мстислав рече єпископові брата свого: "Господине — скажи — брате! Як любо Богові і тобі! Коли хочеш писати грамоти, як божа воля і твоя!"

Єпископ прийшов від Мстислава, оповідаючи братові слова. Володимир же велів писареві свому Ходорцеві ¹ писати грамоти:

"Во имя Отца и Сына и святаго Духа. Молитвами Святыя Богородицы и приснодЂвы МаріЂ и святих ангелъ. Се азъ князь ВолодимЂръ, сынъ Василковъ, внукъ Романовъ, даю землю свою всю и городы по своємь животЂ брату своєму Мьстиславу, и столный свой городъ Володимеръ. Другую же грамоту написахъ брату своєму такую же. Хочю и єще и княгинЂ своей писати грамоту такую же".

"Во имя Отца й Сына и святаго Духа. Молитвами святыя Богородица приснодЂва Марія, святыхъ ангелъ. Се азъ князь ВолодимЂръ, сынъ Василковъ, внукъ Романовъ, пишу грамоту: далъ єсмъ княгинЂ, своєй, по своємь животЂ, городъ свой Кобрынь, и c людми, и з данью, како при мнЂ даяли, тако и по мнЂ ать дають княгинЂ моєй. Аже далъ єсмь єй село своє Городелъ [вар.: Городло] и с мытомъ, а людье како на мя страдали [вар.: тягли], тако и на княгиню мою по моємь животЂ; аже будеть князю городъ рубити, и ни к городу, a поборомъ и тотарьщиною ко князю. А Садовоє и Сомино же далъ єсмь княгинЂ своєй, и монастырь свой Апостолы, иже создахъ своєю силою. А село єсмь купилъ БерезовичЂ у Юрьєвича у Давыдовича в Ходорка ², a далъ єсмь на немь [за нього] 50 гривенъ кунъ, 5 локоть скорлата [червоного сукна] да бронЂ дощатые, а тоє село далъ єсмь ко Апостоломъ же. А княгини моя по моємь животЂ аже восхочеть йти, а како єй любо: мнЂ не воставши смотрить, что кто иметь чинити по моємь животЂ".

¹ Іпат.: Федорцю; Хл. і Пог.: Ходорцю.

² Іпат.: Фодорка; Хл. і П.: Ходорка.

По сім післав Володимир до брата, так переказуючи: "Брате мій Мстиславе, цілуй нині хреста на тім, що не відбирати тобі по моїм животі нічого від моєї княгині, що я їй дав, ані від сеї дитини, від Ізяслави, ані віддати її неволею за нікого, але віддати, за кого буде моїй княгині любо". Мстислав же рече: "Господине — скажи — брате, не дай мені, Боже, того, аби я щось відбирав по твоїм житті у твоєї княгині і у сеї дитини, але дай мені, Боже, мати свою ятрів як достойну матір собі й шанувати її! А про сю дитину, що так говориш, то аби Бог її привів до того, то дай Боже мені її видати як свою рідну доньку". І на тім цілував хрест.

Се було Федорової неділі [7 — 14 лютого]. Зробивши договір з братом, [Мстислав] поїхав у Володимир. І, приїхавши у Володимир, їхав до єпископії, до св. Богородиці, і скликав володимирських бояр брата свого, і містичів [горожан] — Русь і Німців, і велів перед усіма читати братову грамоту, про віддання землі і всіх городів, і стольного города Володимира. І слухали всі від мала до велика. Єпископ же володимирський Евсігній благословив Мстислава хрестом воздвизальним на княження володимирське. Хотів уже й княжити в Володимирі, але брат йому не позволив, так рік: "Тільки по моїм житті може княжити". Перебувши кілька день в Володимирі, Мстислав поїхав у свої городи: в Лучеськ, Дубен, і в інші городи, котрих я не писав. Володимир же приїхав з Раю до Любомля, і тут лежав усю зиму в хоробі своїй, розсилаючи слуг своїх на лови. Бо й сам був ловець добрий, хоробрий: на вепра або медведя ніколи не ждав своїх слуг, аби йому помогли, сам скоро бив усякого звіра, і тим прославивсь по всій землі, бо дав йому Бог «вазнь» не тільки на самих ловах, але й у всім, за його добро і правду. Але ми вернемось до справи.

Коли настало літо і почув князь Кондрат Сомовитович [Конрад мазовецький], Володимирів брат, що він віддав всю землю свою і горо. ди Мстиславові, прислав до Володимира посла свого, переказуючи так: "Господине, брате мій, був ти мені замість батька: як ти мене держав під своєю рукою і своєю ласкою, я тобою, господине, княжив і городи свої держав, і від братії своєї відборонивсь і грізний був. А тепер, господине, прочув я, що ти дав всю землю свою і городи свої братові свому Мстиславові, і я надіюсь на Бога і на тебе: аби ти, господине мій, послав свого посла з моїм послом до брата свого Мстислава, щоб мене, господине, брат твій з твоєю милістю прийняв під свою руку і стояв би за мене в моїй обіді, як ти, господине мій, стояв за мною в моїй обіді".

Володимир же послав до брата свого Мстислава, так переказуючи: "Брате мій, сам відаєш, як я мав брата свого Кондрата: і честив і дарив, а в обіді його стояв за ним як за собою. Аби ти, задля мене, прийняв його також з любов’ю під свою руку і стояв за ним, коли б трапилось йому лихо". Мстислав же обіцяв Володимирові, так кажучи: "Брате мій, задля тебе радо приймаю з любов’ю під свою руку, а в обіді його, дай мені, Боже, голову за нього положити".

І по сім прислав Мстислав до Володимира, переказуючи йому: "Хотів би я видітися з Кондратом, подаю то Богові і тобі: як мені звелиш?" Володимир рече: "Повидайся з ним". Мстислав послав свого посла до Кондрата, переказуючи: "Хочу видітися з тобою, приїдь до мене". І приїхав Мстиславів посол, оповідаючи Володимирові Мстиславові слова, і він утішився тим.

По сім поїхав Кондрат до Мстислава і приїхав до Берестя, а потім приїхав до Любомля. Повідали Володимирові його слуги, рекучи: "Брат твій, господине, приїхав Кондрат". Він велів прийти до себе. Кондрат же прийшов до Володимира, що лежав в хоробі своїй тяжко страждаючи, і ввійшовши, поклонився, й плакався дуже, бачучи його хоробу і занепад його тіла красного. Обговоривши з братом багато справ, про котрі ми раніше писали, пішов на "подворьє" [мешкання]. Володимир же прислав йому свого коня, доброго-

Пообідавши, поїхав до Володимира, а з Володимира поїхав до Луцька. Як приїхав до Луцька, Мстислава не було там, а коло міста, на місці нікім званім Гай. Се місце гарне на вигляд, забудоване різними «хоромами», і церква була в нім предивна, красою сяла, тому подобалось князеві там пробувати. І поїхав Кондрат із Луцька до Гаю, Мстислав же стрів його з своїми боярами і слугами і прийняв його з честю і любов’ю під свою руку, по братньому слову Володимировому. Так рік: "Як тебе мій брат тримав, і честив і дарив, дай Боже й мені так тебе тримати, і честити і дарити, і стояти за тебе в твоїй обіді". І по сім почали веселитись. Мстислав же обдарував Кондоата гарними кіньми, в сідлах дивних, і дорогими одежами, й інших дарів дав йому багато і так відправив його з честю".

Наступає оповідання про те, як слідом Люблинці закликали Конрада виступити претендентом на краківський стіл по смерті Лешка, і Конрад просив Володимира послати з ним боярина свого Дуная для більшої поваги — «ать ми честно»,

«І в кілька день по сім прислав свого посла Юрій Львович до свого стрия князя Володимира, переказуючи йому: "Господине стрию мій! Бог відає й ти, як я тобі служив з усею правдою, мав собі як батька. Аби ти пожалував моєї служби. Бо нині, господине, прислав до мене батько, відбирає від мене городи, що мені був дав: Белз і Червень і Холм, а каже мені бути в Дорогочині та в Мельнику. А я б’ю чолом Богові і тобі, стриєві свойому, дай мені, господине, Берестя! То мені б було "сполу".

Володимир же рече послові: "Синовче, скажи, не дам! Відаєш сам, що у мене нема двох мов, ані не був брехуном, і Бог відає і все піднебесне: не можу порушити договору, що зробив з братом своїм Мстиславом: дав йому всю землю свою і городи, і грамоти пописав". З тими словами відправив посла свого синовця.

По сім же послав свого слугу, доброго, вірного, іменем Ратьшу, до брата свого Мстислава, так переказуючи: "Скажи братові мойому: "Прислав, скажи, до мене синовець мій Юрій, просить у мене Берестя, а я йому не дав ні города, ні села, і ти, скажи, не давай нічого". І взявши в руку соломи з постелі своєї, рече: "Хоч би я тобі, скажи, брате мій, отсей віхоть соломи дав, і того не давай по моїм житті нікому". Ратьша знайшов Мстислава в Стожку і сказав йому братові слова. Мстислав же вдарив чолом проти слів брата свого, рік: "Ти мені брат і ти ж мені отець мій, Данило король, коли прийняв мене під свої руки. А що мені звелиш, я тебе, господине, радо послухаю". Ратьшу ж, обдарувавши, відправив, і той, приїхавши, все по ряду сказав Володимирові.

Потім прислав до Володимира Лев єпископа свого перемишльського іменем Мемнона. Слуги ж йому повідали: «Владика, господине, приїхав". Він же рече: "Котрий владика?" Вони ж повідали: "Перемишльський; їздить від брата твого Льва" Володимир же розумів давніше і попереднє [«древняя и задняя»], по що він приїхав, і послав ho нього. Той же ввійшов до нього і поклонивсь йому до землі, рекучи: "Брат тобі кланяється!" І велів йому сісти, і той почав правити посольство: "Брат твій, господине, мовить: "стрий твій, а мій отець, Данило король лежить в Холмі у святій Богородиці, і сини його, мої і твої брати Роман і Шварно — всіх кості там же лежать; а нині, брате, чуємо про твою неміч велику, може б, ти, брате мій, згасив свічі над гробом стрия свого і братії своєї — дав би свій город Берестя: то б твоя свіча була".

Але Володимир розумів притчі і темні слова і багато говорив з єпископом від книг, бо був велик книжник і філософ, якого не було у всій землі і по нім не буде. І рече єпископові: "Брате — скажи Льве княже! Чи вважаєш мене без ума, аби не розумів я сеї хитрості? Чи мало тобі — скажи — своєї землі, що хочеш Берестя, а сам держиш три князівства: Галицьке, Перемишльське, Белзьке, і ще тобі не досить? А се знов — скажи — мій отець, а твій стрий лежить в єпископії у святої Богородиці в Володимирі, а чи багато ти над ним свіч поставив? чи дав котрийсь город, аби то свіча була? То просив — скажи — живим, а знов мертвим просиш? Не дам, не реку города, а й села не візьмеш у мене! Розумію я твою хитрість, не дам».

І Володимир, обдарувавши владику, тому що не бував ще у нього ніколи, відправив його.

В своїй болісті лежав князь Володимир ¹ повних чотири роки, скажем тепер про його болість: Почали йому гнити спідні уста, першого року трохи, на другий і третій рік більше почало гнити. Ще коли не був дуже хорий, але ходив і їздив на коні, роздав уже убогим все своє майно: золото і срібло і каміння дороге, і пояси золоті батька свого і свої срібні, що поробив після батька свого, всі роздав. Полумиски ["блюда"] великі срібні, і кубки золоті і срібні сам перед своїми очима побив і позливав у гривни. І намиста великі золоті баби своєї і матері своєї — все позливав і розіслав милостиню по сій землі. І стада роздавав убогим людям, у кого коней нема, і тим, у котрих погинули під час походу Телебуги. І хто розкаже всі твої многі і нещадні милостині і дивні щедроти, що творив єси сиротам і болящим, вдовицям і убогим людям?

[Наступає похвальне слово милостині, переплетене текстами і парафразами з св. Письма і «Памяти» т. зв. Якова й Іларіона, по чім автор повертає до теми — "на предлежащеє возвратимся"].

При кінці четвертого року, з початком зими почав дуже знемагати, і опало йому все м’ясо з бороди, і зуби спідні всі вигнили, і щока бородна перегнила. Був з нього другий Иов! І ввійшов до церкви святого І великого мученика Христова Георгія, щоб узяти причастя у отця свого духовного. Ввійшов у малий олтар, де єреї здіймали ризи свої — тут мав звичай все ставати, і сів на стільці, бо не міг стояти від немочі, і, знявши руки до неба, молився з слізьми. [Слідує молитва, котрою висловлюється покора волі божій]. Пришедши ж з церкви ліг і вже не виходив, але все більше знемагав. Опадало йому все м’ясо з бороди, і кість бородна перегнила, так що видко було гортань. І не їв по сім нічого цілий тиждень, тільки саму воду, і то потрохи. І було в четвер вночі — почав знемагати, і як було коло півнів ["в куры"], пізнав, що в нім дух знемагає на вихід душі. Подивився на небо і віддав хвалу Богові, так говорячи: "Безсмертний Боже, хвалю тебе за все! Ти цар один всьому" [дальше опускаю]. І, скінчивши молитву, зняв руки до неба і віддав душу свою в руці Божі, і приложився до отців своїх і дідів, віддавши спільний довг, від котрого не можна утекти ніякому рожденому ². Світав п’яток, і так преставивсь благовірний, христолюбивий, великий князь Володимир, син Васильків, внук Романів, княживши по отці 20 літ. Преставлення його було в городі Любомлі, в літо 6797 ³, місяця декабря в 10 день, на св. отця Мини.

¹ Пізніша приписка: «Василькович великий».

² Пор. вище Київський літопис, с. 66.

³ Помилка, треба 6796=1288, див. «Хронологію», с. 57.

Княгиня його з слугами двірськими обмивши і обвинувши оксамитом з круживом, як годиться царям, положили його на сані і повезли до Володимира. Горожане [любомльські] від мала до велика, мужі, жони 1 діти, з плачем великим проводили свого господина. Привізши до Володимира, до єпископії св. Богородиці, поставили його на санях в церкві, бо було пізно. Того ж вечора по всьому городу довідались про смерть княжу. Другого дня, по тім як відспівано утреню, прийшла княгиня його, і сестра його Ольга, і княгиня Олена — черниці, прийшли з великим плачем, і весь город зійшовся, бояри всі, старі й молоді, плакались над ним. Єпископ володимирський Євсігній, і всі ігумени, і Агапіт печерський ігумен, і попи з усього городу, відспівавши над ним звичайні пісні, проводили його богохвальними співами і кадилами добровонними і положили його тіло в батьковім гробі.

І плакались по нім Володимирці, поминаючи його "добросердя" до себе, а ще більше плакались по нім слуги, обливаючи слізьми лице своє. І віддавши йому останню службу, спрятавши тіло його, вложили до гробу, місяця грудня в 11 день, на пам’ять св. Данила Столпника, в суботу. Княгиня ж йою плакала безнастанно, стоячи коло гробу і сльози з себе ллючи як воду і так плачучи і промовляючи: "Царю мій благий, кроткий, смиренний, праведний, правильно дано було тобі ім’я при хрещенні — Іоанн, всім добродійством ти йому подібний: багато досади прийняв від своїх родичів, а ніхто не бачив, щоб ти, господине, комусь за їх зло злом віддавав, яле все на Бога складав!" ¹ Найбільше ж плакались по нім ліпші мужі володимирські ². Також плакалось над ним все множесгво Володимирців, мужі, жони і діти. Німці і Сурожці і Новгородці. І Жиди плакали як по здобуттю Єрусалиму, як їх вели в полон вавилонський. Також нищі й убогі, чорноризці й черниці — був бо милостив до всіх нищих.

Сей же благовірний князь Володимир зростом був високий, в плечах великий, лицем красний, волосся мав жовте кучеряве, бороду стриг, руки мав гарні й ноги. Мова ж у нього була груба, і спідні уста дебелі. Говорив від книг ясно, бо був філософ великий. І ловець хитрий, хоробрий. Кроткий, смиренний, незлобний, правдивий, не хапчивий ["не мздоимЂць"], не брехливий. Злодійство ненавидів. Пиття не пив, відколи виріс. Мав до всіх любов, особливо до братії своєї. В хрестнім цілуванні стояв з усею правдою ³.

Сього ж благовірного князя Володимира, в святім хрещенні названого Іоанна, сина Василькового, по тім як вложено до гробу, тіло його не замазане лежало в гробі від 11 дня декабря до 6 дня місяця апріля. Княгиня його не могла заспокоїтись, і прийшовши з єпископом Євсігнієм і з усім крилосом, відкривши гріб, побачили тіло його ціле і біле, і благоухання од гробу було і запах, подібний до ароматів многоцінних. І так, побачивши се чудо, прославили Бога і замазали гріб місяця апріля в б день, в середу страстного тижня.

Князь же Володимир за княження свого, після батька свого, багато городів поставив [«зрубив»]. Поставив Берестя, і за Берестям поставив город на пустім місці, званім Лосня [Льстня], і дав йому ім’я Каменець, бо була там земля кам’яна ⁴. Збудував у нім вежу [столпъ] кам’яну, високу на 17 сажнів, варту подиву всіх, хто її бачив. І церкву поставив Благовіщення св. Богородиці, і прикрасив її іконами золотими, і сосуди служєбні покував срібні, й євангеліє апракос, сріблом оковане, апостол апракос, і паремії, і соборник батька свого там же положив, і хрест воздвизальний.

¹ Сей плач Володимирової княгині буквально повторює плач, вложений в Київському літописі в уста жінки Романа Ростиславича, с. 418.

² Сей плач володимирців наведений в т. 1, с. 117, він повторяє плач, вложений в уста новгородців по Мстиславі Ростиславичу, див. вище.

³ Дальшу характеристику пропускаю — вона в значній мірі парафразує княжі характеристики Київського літопису (напр., того ж Романа Ростиславича, с. 418, й інших). Потім наступає приложений до Володимира Васильковича Іларіонів поклик до Володимира Великого,

⁴ Пор, вище, с. 191.

Також у Більську церкву наділив іконами і книгами. У Володимирі всього св. Дмитра помалював, сосуди служєбні срібні скував, ікону Пречистої Богородиці скував сріблом з дорогим камінням, і завісами, золотом шитими, а другими оксамитними з дробницею, і всякими узорочіями прикрасив.

В єпископії, у св. Богородиці [в Володимирі], образ Спаса великого окував сріблом і дав святій Богородиці, і апостол списав апракос і дав. св. Богородиці, і сосуди служєбні чистого [жьженого] золота з дорогим камінням теж дав Богородиці, і образ Спаса, окувавши золотом з дорогим камінням, поставив у св. Богородиці на пам’ять про себе.

Свому монастиреві св. Апостолів дав євангеліє апракос, і апостол, Сам списавши, і соборник великий отця свого тут же положив, і хрест воздвизальний і молитовник дав. До єпископії перемишльської дав євангеліє апракос оковане сріблом з жемчугом — сам його списав. До Чернігова до єпископії послав євангеліє апракос, писане золотом, оковане серебром з жемчугом, а по середині Спас на фініпті [емалі]. Луцькій єпископії дав великий хрест срібний позлотистий, з чесним древом.

Побудував церков багато, а в Любомлі поставив кам’яну церкву святого і великого мученика Георгія, прикрасив її іконами кованими, і сосуди служєбні срібні скував [для неї], платки оксамитні, шиті золотом з жемчугом: херувими і серафими, індітію [покрив престольний] всю шиту золотом, а другу паволоки більчатої, і до малих олтарів обидві індітії теж більчатої паволоки. Євангеліє списав апракос, все покував золотом, з камінням дорогим і жемчугом, і деісус ¹ на нім з золота кований: великі цяти [бляхи] з фініптом — чудесного виду. Друге євангеліє, теж апракос, обволочене оловиром [оксамитом], і на нім цяту положив з фініптом, а на ній святі мученики Борис і Гліб. Апостол апракос; прологи списав, дванадцять місяців — виложені жития святих отець і діяння святих мучеників, як вінчались своєю кров’ю за Христа; і міней 12 списав, і тріоді, окотоіх [ахтай], єрмолой. Списав також служебник святому Георгієві, і молитви вечірні і ранішні списав, окремо від молитовника. А молитовник купив у протопопиної, дав за нього 8 кун, і віддав св. Георгієві. Дві кадильниці — одну срібну, другу мідяну, і хрест воздвизальний дав. св. Георгієві. Ікону намістну [до іконостасу] намалював на золоті, і гривну золоту положив на неї, з жемчугом. Також св. Богородицю намістну намалював на золоті, і положив на неї намисто золоте з дорогим камінням. І двері вилив мідяні. Почав був малювати [церкву], і змалював всі три олтарі, і шия вся [в бані] була помальована, іде не скінчена, бо зайшла хороба. Дзвони вилив, дивні на слух — таких не було в цілій землі.

В Берестю побудував вежу камінну, так високу як камінецька. Церкву поставив св. Петра і євангеліє дав апракос, оковане серебром, і сосуди служєбні срібні скував, і кадильницю срібну, і хрест воздвизальний положив там. Й інших добродійств багато вчинив за свого життя, які славляться по всіх землях.

І тут положимо кінець Володимировому княженню».

Як бачимо, манера автора зовсім відмінна від повісті про галицький мятеж. Він пише простіше, не гониться за мальовничістю й ефектовністю оповідання, не любується в сентенціях і «притчах», виявляє зате більше очитання і готовності черпати з світської літератури, згромадженої, мабуть, іще Васильком [його «великі соборники» бачили ми вище, між Володимировими дарунками церквам], а примноженої його сином, книголюбцем і пристрасним аматором списування книг. Як сам він з замилуванням віддавав свій вільний час копіюванню богослужебних книг, так і двір його, очевидно, був повний таких «філософів» і любителів книжного списання ².

¹ Образ Христа з Богородицею й Іваном Предтечею.

² З-поміж записів на книгах, списаних в окруженні сього князя, які заховались до наших часів, особливо інтересна, як певний культурний документ, отся запись збірника поучень Єфрема Сіріна:

«Слава тобі, Господи, і в сей час!

В літо семої тисячі написались сі книги за царства благовірного царя Володимира, сина Василькового, внука Романового, для боголюбивого тивуна його Петра. Кому доведеться сі книги прочитати, то наперед пом’яни «строїтеля» їх!

Написалися ж сі книги на спасення його душі, і дітей його Лаврентія і Варвари. І я грішний худий Ієв, одчинивши погані свої уста, похвалю ізбранника Божого, що писав отсі книги на пробачення собі. Дай йому, Господи Боже, здоров’я, і щоб тілові його стати по правій стороні разом з супружницею своєю й дітьми і суд милостивий прийняти від тебе з святими твоїми.

Семої тисячі в останнім роді був муж в тих літах, котрому в святім хрещенню дано було ім’я Петра. Він був тивун у князя Володимира, і був у нього син Лаврентій, котрого він дав учити святим книгам, поучуючи на всі часи апостольськими заповідями. Сам же з великим старанням "строїв" сі книги, всі дні милуючи "мастера"... То хто не пом’яне "строїтеля" сих книг, на ім’я Петра, тому нехай буде анахтема... А написав йому сі книги худий і негідний, многогрішний і над силу беззаконний "худол" [мабуть, «худог», мистець] Ієв... Многа літа князеві Володимирові і княгині "Волзі" і строїтелеві книг сих!»

(«СвЂдЂнія и замЂтки» Срезневского, VI).

І я думаю, що можу з значною правдоподібністю вказати серед них і навіть назвати по імені нашого автора. Се отой «писець Ходорець» (вар.: Федорець), що списує передсмертні розпорядження свого князя. В одній з сих грамот він названий Ходорком Юрієвичем, Давидовим внуком, у котрого князь купив село Березовичі для свого монастиря св. Апостолів, і заразом, можливо, зробив для нього рід світської бенефіції під патронатом того ж монастиря (подібні феодальні практики могли існувати у нас, особливо в Західній Україні). В сій повісті взагалі небагато називається імен, і се, що автор уважав потрібним згадати сю маленьку деталь — назвати писаря, який списував грамоти, і навів їх в цілості, я думаю, відкриває перед нами автора повісті. Тим пояснюється і той інтерес, який він виявляє до церковних книг, наданих Володимиром, та перечисляє з таким очевидним замилуванням: він сам був спеціалістом у сім ділі, списував книги і розумівся на них. Може, помагав князеві і в списуванні тих книг, які він, мовляв, сам списав. Як прибічний, «покойовий» писар його він був при нім невідлучно під час його недуги, і тому так описує його життя з дня на день, з години на годину. Був присутнім при його останніх авдієнціях, котрі описує з такими дрібними подробицями. Мав, одним словом, змогу дати такий багатий, детальний, живий образ старого княжого життя, якого більше не маємо в нашій літературі, і небагато взагалі знайдемо в світовім письменстві.

Світогляд його більш релігійний, менш світський, ніж автора Галицького літопису, хоча, можливо, він і не був духовною особою (міг, одначе, бути й духовним, священиком, наприклад). Він не любується в військовім ділі, в особистих відручних боях героїв, як той. В князі Володимирі він хвалить його прикмети як хороброго, відважного ловця, ніколи не описує його воєнних подвигів і з особливим замилуванням спиняється на таких добродійствах, які зовсім не притягали уваги галицького літописця, як книголюбство, покора, милосердя до бідних. Він нагадує тим всім дуже близько авторів київських некрологів, за котрими йде і в характеристиці свого героя і в своїй літературній манері, позичаючи від них буквально цілі періоди і фрази.

В кожнім разі він умів дуже живо і сильно змалювати постать свого героя, не вважаючи на не дуже гладке і систематичне оповідання, в котрім єсть і повторення, і додатки, не дуже приладжені до первісного тексту. І се, що він умів у свого патрона відчути щиро і глибоко якраз благородніші, гуманніші, культурніші прикмети і видвигнути їх на перший план, дуже симпатично характеризує нам і сього останнього нашого, нам звісного літописця княжої доби.

Глибокою меланхолією й резиґнацією віє від сеї історії нещасливого князя — фізично сильного чоловіка, знищеного в розцвіті віку неулічимою хоробою: сього філософа «з грубою мовою», безпотомного князя, який не має кому передати свого князівства, городів і фундацій (свого наслідника Мстислава він вибрав, бо не мав кого іншого взяти, але здається, не відчував до нього ні особливих симпатій, ні духового споріднення).

Читаючи, якось забуваєш, що княжо-боярська Русь і потім ще жила кілька поколінь, почасти вигасаючи, почасти перетворюючися в нові форми життя. Здається, наче се вона відмирає з сим володимирським князем і з ним роздає по церквах «на пам’ять по собі» свою мистецьку і письменську спадщину. Похвали Іларіона, які лунали фанфарами слави сеї княжої Русі за Ярославових часів, парафразовані нашим Ходорцем і приложені до сього заживо засудженого князя звучать як «останнє цілування» на похоронах не тільки його, а усеї сеї княжої Русі, що завмирає під натиском татарщини, з-за котрої встає інша примара — окупація польська. І єсть певна моральна потіха — прощатися з сим життям, що відходить від нас у безвість, в таких благородних, гуманних, людських формах, як сей Василькович і його двірський літописець, повірник і панегірист Ходорець!

Повісті про татарщину. Окрім розглянених галицько-волинських повістей, маємо ще кілька таких, що або безпосередньо походять з українських земель, або в кожнім разі можуть послужити до уявлення собі літературної творчості сього часу, хоча з’явились, може, або й правдоподібно навіть, — поза Україною. Коротко переглянемо тут кілька таких творів.

Побоїще Батиєве. В складі Галицького літопису, крім повісті про «Калецьке побоїще», обговорене раніше, маємо також повість про «Батиєву рать», або «Батиєве побоїще», як вона надписана в Іпатському рукописі ¹.

¹ В рукопису Хлєбніковському й ін. сього заголовку нема ні на одній, ні на другій повісті.

В сій формі, як ми тут її маємо, вона складається з двох оповідань — про погром Ростово-суздальських земель і погром київський. Вони розділені оповіданням літописця про тодішні галицькі події, яке замітно відрізняється від них своїм стилем. Поза тим се, що оповідання про Батиєві погроми не належать до літопису, потверджує також і той факт, що сі оповідання стрічаються в північних компіляціях, які не знали Галицького літопису. Декотрі з них мають тільки суздальську повість, про Київ лише коротку згадку; в декотрих поруч повісті суздальської читається, попереду, повість про погром Рязанської землі. В декотрих короткі звістки про погром Переяславщини і Чернігівщини, котрі читаються в Галицькому літописі, оповідаються трохи ширше. Очевидно ми маємо перед собою рухомий комплекс оповідань про різні землі, які переказуються то в ширшій, то в коротшій формі. Він, безсумнівно, варт ближчого розбору. Його українську частину можна представити приблизно так, зводячи до купи варіанти Галицького літопису і Воскресенської збірки:

«Почав Батий [після погрому Суздальщини] посилати на городи руські. Взяв город Переяслав «копієм», весь побив і церкву св. Михаїла знищив, сосуди церковні несчисленні, золоті з дорогим камінням, забрав, а єпископа преподобного Семена вбито. Послав під той час і на Чернігів: обступили город великою силою. Мстислав Глібович, почувши про напад на город іноплеменних, прийшов на них з усіма воями. Билися кріпко, і лютий бій був під Черніговом: ставили на нього тарани і метали на нього каміння на півтора перестріли, а камінь такий, що чотирьом сильним мужам піднести його. В битві побіджено Мстислава, і багато воїв його побито, город взято й запалено, а єпископа лишили живого й вели до Глухова.

На Київ прислав Батий на розгляди Менгухана. Прийшовши, став на тій стороні Дніпра коло Городка Пісочного. Бачивши город, дивувавсь його красі й великості. До князя Михайла і до горожан прислав послів своїх, щоб їх звабити, але вони його не послухали, а послів побили. Михайло з сином своїм утік від Татар на Угри, а в Києві сів Ростислав, син Мстислава смоленського. Але Данило наїхав на нього і вхопив, а в Києві лишив Дмитра — віддав Київ в руки Дмитра, боронити його проти іноплеменних язиків, безбожних Татарів.

І прийшов того ж року на Київ Батий, з великою силою, з многим множеством сили своєї, і обступив город. Обгородила [«остолпи»] його сила татарська, і був город в тяжкій облозі. Не чути було голосу від рику возів [телЂгъ] його, від великого реву верблюдів його та іржання кінських стад його, і повна була Руська [Київська] земля ворогів. Взяли у них Татарина, Товрула на ім’я, і він оповів всі сили безбожного Батия. Були тут брати його, сильні воєводи: Урдюй, Байдар, Бірюй, Кайдан, Бечюк, Меньгу і Куюк, що вернувсь, довідавшися про смерть ханову, і став ханом, а не був з його роду, а перший воєвода; також Себедяй-богатур [вар.: богатир] і Бурундай-богатир, що взяв Болгарську землю і Суздальську; й інших воєвод без числа, котрих ми не списували тут.

Пороки поставив Батий на город коло Лядських воріт, бо тут прийшли дебрі. Пороки били безнастанно вдень і ніч, вибили стіни, і вийшли горожане до пробоїв в стінах, і тут можна було бачити, як ломалися списи і розбивалися щити — стріли затьмили світ побідженим. Дмитра ранено, і Татари вийшли на стіни і спочивали день. Горожане ж за ніч поставили другий город наоколо святої Богородиці. Рано наступили на них [Татари] і була між ними січа [битва] велика, а що люди з своїм добром позбігались до церкви, на склепіння церковні, від тягару повалилися з ними стіни церковні, і так безбожні здобули город. Але Димитра раненого вивели і не вбили, задля його мужства.

По здобутті Києва, почувши про Данила, що він на Уграх, Батий пішов на Володимир. Прийшов до Города Колодяжна і поставив 12 пороків і не міг розбити стін. Почав переконувати людей, і вони, послухавши нещирої його ради, піддались і були побиті. Відти прийшов під Камінець і Ізяславль і взяв їх. А від Кремінця і Данилова відійшов, побачивши, що їх не може здобути. Прийшов під Володимир і взяв його «копієм» і вибив, не милуючи, також і город Галич й інших городів багато, без ліку. [Нарешті] Дмитро, київський тисяцький Данилів, сказав Батиєві: "Не гайся довго в сій землі, час уже тобі йти на Угри, бо як загаєшся, земля то сильна: зберуться проти тебе і не пустять тебе до своєї землі". Се тому сказав, бо бачив, що Руська земля гине від нечестивого. Батий послухав Дмитрової ради й пішов в Угри. Король Бела і Коломан стріли його на ріці Солоній. Билися битвою, і Угри побігли. Татари гонили їх до ріки Дуная, і стояли після побіди три роки».

Повість, як бачимо, дуже замітна. Цілком свобідна від церковної закраски і, не вважаючи на високий трагізм подій, здержується від усякої шаблонової побожної фразеології. Стиль її, як і повісті про битву на Калці, вповні стиль київських дружинних повістей XII в., тому дослідники й уважають її фрагментом київського літописання XIII в. Декотрі фрази такі повторюють старі взірці, напр. сей «ломъ копЂйный» нагадує повість про війну Ростиславовичів з Андрієм Суздальським, а ті великі камені, кидані на Чернігів (в вар. Воскресенського літ.), проходять в оповіданні Галицького літопису про кампанію 1235 р. ¹, очевидно, се також «загальне місце» воєнної повісті.

¹ Іпат., с. 515.

Подекуди, не вважаючи на всі перерібки, слідний ритм, що теж, можливо, йде з якогось використаного старшого джерела:

«На бЂ слышати отъ гласа скрипания телЂгъ єго,

[отъ] множества ревения вельблюдъ єго,

отъ гласа рьжания стадъ конь єго».

В дальшім томі побачимо цікаві аналогії в описах київської облоги в билинній традиції.

В певнім ідейнім спорідненні з гадками й стилем сеї повісті стоїть нещодавно, в однім псковськім збірнику XV в. відшуканий фрагмент, затитулований: «Слово о погибели Рускыя земли u o стерти великого князя Ярослава». В сьому рукописі воно служить передмовою до повісті про кн. Олександра т. зв. Невського, сина Ярослава Всеволодича, котрого називає наведений титул, і дослідники, котрі займалися сим фрагментом, готові припускати, що воно було дійсно написане як передмова до повісті про Олександра Ярославича. В такім разі треба б було прийняти, судячи по заголовку його в сім варіанті, що одна частина випала: та, що описувала те пониження і «погибіль, в яку впала Русь під Батиєвою руїною, й ті тяжкі обставини, в яких довелось скінчити своє життя кн. Ярославові. Аж потім автор мав перейти до світлішого моменту — героїчних подвигів його сина Олександра.

Хоча написане було се слово, по всякій правдоподібності, на півночі, в землях суздальсько-володимирських або новгородсько-псковських, проте варто тут його згадати, бо воно служить небезінтересним причинком до розвою старих дружинно-епічних мотивів в сій добі. Не вважаючи його пам’яткою українською, я з сих мотивів вважаю не зайвим навести тут цілий сей фрагмент, як маємо його досі, не дуже перекладаючи, а тільки трохи підновлюючи мову для легшого читання:

«О світло світла і украсно украшена земле Руська! Многими красотами удивлена [на диво украшена] єси: озерами многими удивлена єси, ріками і колодязьми місточестними, горами крутими, холмами високими, дубровами частими, полями дивними [може: дивими, дикими, нерушеними степами], звірями різними, птахами безчисленними, городами великими, селами дивними, виноградами обительними, домами церковними, князьми грізними, боярами честними, вельможами многими. Всього повна єси, земле Руська, правовірна віро християнська! Відси до Угор, до Ляхів, до Чехів, від Чехів до Ятвягів, до Литви, до Німців, від Німців до Корели, від Корели до Усть-юга, там, де були Тоймиці погані, і за «дишущим морем», від моря до Болгарів, від Болгарів до Буртасів, від Буртасів до Черемисів, від Черемисів до Мордви — все то було Богом покорене християнському язику, [всякі] поганські сторони великому князеві Всеволодові [суздальському], отцеві його Юрієві, князеві київському, дідові його Володимирові, котрим то Половці діти свої носили [може — страшили] в колисці. А Литва з болота й на світ не виникала. А Угри твердили кам’яні гори залізними ворітьми, аби їх великий Володимир там не наїхав. А Німці радувались, далеко бувши, за синім морем. Буртаси, Черемиси, Водь і Мордва бортничали на князя великого Володимира. І кир-Мануїл царгородський великі дари посилав, побоюючись, аби у нього великий князь Володимир Цар-города не відібрав.

А в сих днях болізнь християном — від Великого Ярослава до Володимира, і до нинішнього Ярослава та брата його Юрія, князя володимирського».

Як бачимо, увага автора скуплена головно на півночі та на суздальсько-володимирській династії, — се й робить правдоподібним, що «слово» написано на півночі, або людиною, зв’язаною з суздальсько-володимирською династією. В сфері власті і впливів Ярослава Всеволодича та його дітей, перед смертю його брата Юрія, стояли: Переяслав північний, Новгород і Київ, з смертю Юрія перейшов до нього Володимир суздальський, в котрім-небудь з сих центрів можемо собі уявляти автора «слова». Але воно оперує засобами київського дружинного епосу XII в. Його видавець X. Лопарьов справедливо вказав на залежність сього слова XIII віку від великого «Слова о полку Ігоревім». Воно явно йде за його образами й улюбленими фразами, хоч повторяє їх або приладжує до своєї теми доволі механічно, грубувато, навіть недоладно, нагадуючи різні прогріхи пізніших північних парафраз, як Задонщина й ін., котрих «слово о погибелі» являється очевидним прецедентом ¹. Так само можна вказати генетичну зв’язь сього твору з епосом про Мономаха, включеним в похвалу Романові (Галицького літопису), і з відгомоном слави Романові («иже бЂ изострился на поганыя яко левъ, имже Половци дЂти страшаху»).

¹ Замітка X. Лопарьова про його публікації слова в 84 випуску «Памятників древней письменности» («Слово о погибели Рускыя земли, вновь найденный памятникъ литературы XIII вЂка», сообщеніе X. Лопарева, 1892). Новіша праця про слово: Н. Серебрянскій, ЗамЂтки и тексты изъ псковскихъ памятниковъ, Москва, 1910.

Слово дає нам інтересну ілюстрацію того, як татарський погром з новою і ще більшою силою, ніж половецький натиск кінця XII в., по контрасту викликав образи минулої сили і блиску, казав відсвіжати їх фарби, збільшати їх розміри, ідеалізувати добрі старі часи, консервувати їх традиції і гіперболізувати їх зміст. На сім грунті йшов, між іншим, дальший розвиток легенд про страх, задаваний Руссю столиці світу Царгородові, в сім варіанті представлений оповіданням про страх цісаря Мануїла перед Мономахом (що вмер в дійсності 18 літ скорше перед пануванням Мануїла).

Династичні мотиви суздальсько-володимирські, з одного боку, так само як галицько-волинські — з другого, впливали на се, що сі тенденції звеличання староруської слави вибрали кінець кінцем Мономаха, і його зробили центром сеї рухомої легенди про тріумф Русі над Візантією, перехід від візантійських царів до руських князів регалій, царського титулу і под., з чого потім вийшло традиційне обгрунтування царської власті Мономахових потомків — московських царів. Цікаво з сим порівняти, що в «Слові о полку Ігоревім» Мономах ще зовсім не виступає в такім маєстаті, навпаки, згадки про його боротьбу з Олегом Гориславичем трактують його скорше з іронією, ніж з пієтизмом ¹.

Ще один твір на сю ж тему — руїни, поневолення і пониження старої Русі Батиєвою ордою годиться тут обговорити — се повість про мученичу смерть кн. Михайла Всеволодича чернігівського і його боярина Федора. При своїм доволі невисокім літературнім інтересі вона все-таки показує нам, як відбивались сі критичні події на агіографії, на тих іконописних формах її, які виробилися в попереднім. Повість звісна в кількох варіантах. Коротший і, очевидно, старший, опублікований з одного збірника новгородської кафедри — XIV або XV віку, як його кваліфікував видавець, митр. Макарій ². Він має тут такий заголовок: «Слово новосвятою мученику: Михайла князя русскаго и Федора воєводы перваго в княжении єго, сложено въкратцЂ на похвалу святыма отцемъ Андреємъ».

В дещо розширеній формі повість ввійшла до північних компіляцій, як Воскресенська, Софійська й ін. В середині XV в. вона була перероблена спеціалістом від житійного ізукрашення звісним Пахомієм Сербом і в сій формі ввійшла до московських Міней митр. Макарія. Але і в своїй найстаршій, звісній досі редакції, яку дослідники рахують твором другої половини XIII в., зложеним, «мабуть, скоро після смерті кн. Михайла» ³ (убитого в р. 1246), ся повість, або «слово», визначається вже дуже шаблоновим, риторичним стилем, з реальним змістом, зведеним до якнайбільш загальних подробиць мученичих повістей, через те до крайності зубоженим і шаблоново вистилізованим.

¹ Пор. мої замітки до історії сеї легенди в «Записках львівських», т. V, Наук. Хр.

² В V т. його історії церкви, дод. І.

³ Ключевскій. Древнерусскія житія святыхъ какъ историческій источникъ, т. 146.

Я звернув на се увагу багато літ тому в своїй праці по історії Київщини, з огляду на те, що оборонці Погодінової теорії про повне запустіння українського Подніпров’я після Батиєвого погрому посилалися, в числі інших джерел, також на образ сього погрому в отсій повісті про Михайла і Федора. Я вказав, що сей образ сильно нагадує одне місце в посланії ап. Павла до Євреїв, і його вислови скорше треба брати як літературну фразу, ніж реальний образ того, що діялось на очах. Я висловив тоді гадку, що твір, може, скорше належить уважати північним — настільки загально і шаблоново говорить він про тодішню ситуацію ¹. Але властиво на північне походження його теж ніщо не вказує, і тепер я думаю, що тут нічого не можна сказати більш понадто, що маємо перед собою твір того ж іконописного стилю, котрий зазначився, напр. в Несторовім «Чтению» про Бориса — манеру говорити можливо якнайзагальніше, якнайменше спускатися в «низьку реальність». А так міг писати повість і дуже близький до кн. Михайла чоловік, оскільки тримався такого поняття про агіографічний стиль.

Сей «отець Андрій», названий автором, про котрого нічого більше не знаємо, міг бути, напр., духовним отцем або якимсь священиком, що брав участь в подорожі кн. Михайла. В деяких варіантах повісті навіть говориться в першій особі: «слышахом» про останні слова кн. Михайла, в відповідь на намови татарського вельможі Елдеги, що старавсь його нахилити, аби виконав приписаний церемоніал; але в старшій версії нема сеї фрази, і тому правдоподібнішим уважають варіант з третьою особою: «слышаша».

Кінець кінцем літературний інтерес сього твору — в ілюстрації того, як твердо і неподатно держався сей іконографічний житійний шаблон, так що від його старанно вигладженого лиця відскокували навіть найбільш гострі враження сучасності.

Повість починається вище згаданою загальною характеристикою:

«В літо 6748 був наступ поганих Татар на землю християнську, гнівом божим за те, що умножились гріхи наші. [Тоді] одні зачинялися в городах; Михайло втік до Угорщини, й інші тікали до далеких країв; інші знов ховалися в печерах і пропастях земних. Отже, ті, що зачинилися по містах, ті з ісповіданням і з слізьми молилися Богові, але таки від поганих немилостиво були побиті; а з інших, що ховалися в горах і в печерах і в пропастях і в лісах ², тих трохи зосталось. Їх по якихось часах оселили по городах, порахували «в число», і почали з них Татари брати дань. Почувши се, повернулися князі, що були розбіглися по чужих землях, і всі люди, скільки їх лишилось. І почали Татари їх кликати і змушувати, кажучи: "Не годиться жити на землі хановій та Батиєвій, не віддавши їм поклону"».

¹ Очеркъ исторіи Кіевской земли, с. 437.

² Ся фраза нагадує посланіе до Євр. 11. 38: «въ пустыняхъ скитеющеся и въ горахъ и въ вертепахъ и въ пропастяхъ земныхъ».

З дальшого оповідання виходить, що сього «поклону» Татари жадали не стільки з мотивів політичних, скільки щоб «прельщати» християн: приводити їх до того, щоб вони дали проробляти над собою поганські церемонії перед допущенням перед хана — пройти між огнями, поклонитися сонцеві, ідолам і кущеві. Відповідно до того й кн. Михайло, в стилю мученичих історій, вибирається до Орди не тому, що його Татари до того змушували, і се було неминучо потрібне, щоб заховати своє князівство, як виходило б з попереднього, а тому що «Бог послав на нього благодать», і він постановив «обличити прелесть Батия», котрою той «летить крестьяне». І отець духовний, котрому Михайло повідав свій замір, трактує і благословляє сей замір князя як бажання мучеництва і вперед уважає його і боярина Федора (котрого автор виводить без усякого пояснення, крім сказаного в заголовку, що він був «першим воєводою») за «новосвятих мучеників» — в такім напрямі дає їм і інструкції. Одначе з огляду, що для «обличения» Батиєвого автор повісті не мав ніякого реального матеріалу, воно в його дальшім оповіданні виходить дуже слабо. Михайло і Федір відмовляються виконати приписані церемонії, тому що «не достоить христьяномъ ходити сквозЂ огнь ни покланятися твари: солнцю и идоломъ, но токмо кланятися створшему вся си». Михайло заявляє, що готов поклонитися Батиєві, тому що Бог йому «поручив царство світу сього», але не поклониться тому, чому він каже кланятись. За сей непослух його вбивають варварським способом, практикованим Татарами: «розтягнули за руки і почали бити руками проти серця, а потім, кинувши на землю ниць, стали бити п’ятами». Але один ренегат не дав довести сеї екзекуції до кінця, відрізавши голову князеві. Покінчивши з ним, почали намовляти Федора, обіцяючи йому князівство Михайлове (річ, розуміється, цілком неймовірна в дійсності). Коли він теж не піддававсь, його замучили тим же способом. Тіла обох були полишені псам на жир, але ніякий пес їх не торкнув. Над ними явився огненний стовп «на утвержениє християномъ, а на обличениє тЂмъ иже оставиша Бога и покланяются твари».

Так епізод, безсумнівно, глибоко трагічний, для котрого автор мав багатий матеріал (він знає й ім’я татарського достойника Елдеги, що вів переговори з Михайлом, й ім’я його убийника Домана, і подробиці убийства, і т. под.), був зведений на бліду, шаблонову мученичу історію, з котрої навіть ніякої особливої моральної науки не можна було витягнути. Бо церква в повній мірі признавала за князями неминучість покори і навіть величала тих князів, які своєю учинністю і зручністю супроти ханів вміли забезпечити своїм князівствам безпечність і спокій.

Як я вище вже зазначив, ся повість, чи її прототип, була використана галицьким літописцем. Він наводить в тій самій стилізації відповідь Михайла Батиєві, як вона читається в слові «отця Андрія». Але дає дещо й таке, чого в опублікованім тексті слова нема (Доман убийник названий в літописі «Путивльцем» з роду). Се дає думати власне, що літописець користувався з тексту відмінної, старшої редакції, ніж опублікована.

Зовсім інакший характер має інша повість про татарську неволю, з кінця XIII в., включена до різних північних компіляцій — про курського баскака Ахмата. Я наведу її, задля її цікавості, в цілості, тримаючись тексту мніха Лаврентія, а першу частину її, котрої в його рукописі бракує, доповню з Воскресенського літопису. Розбита вона тут між двома роками, 1283 і 1284, і, очевидно, в зв’язку з тим підпала деяким стилістичним змінам, з котрими треба рахуватись. Місце подій — східний край українського розселення, Посем’я, колишні волості Ольговичів, героїв «Слова о полку Ігоревім». Зловіщий герой, «дияволів приспішник» — баскак, купець Бесерменин, що бере на одкуп у хана дані і регалії в певній волості і потім вертає собі з лихвою заплачені до ханського скарбу гроші, вибираючи за поміччю ханського війська всякі доходи з людності. Варіант повісті в Никонівському літописі, розширений різними подробицями, доволі цінними, бо зробленими з знанням відносин під татарським пануванням, так пояснює сю практику: «Часом самі князі в своїх князівствах збирали дані й відвозили до Орди, часом же татарські ординські купці для зиску відкупали дані в руських князівствах і на тім заробляли». Для зрозуміння ситуації треба пригадати, що в сім часі ханська власть переживала кризу: в дійсності більше сили і значення мав емір Ногай, ніж той чи інший хан, і ся анархія і конкуренція між ханом Телебугою і Ногаєм, очевидно, відіграла свою ролю в сім епізоді: виграв баскак, який тримавсь фактичного пана Орди Ногая, а не Олег, що апелював «Богом і правдою» до хана Телебуги:

«Був один Бесерменяния, злохитрий і дуже лихий, іменем Ахмат. Він держав баскачество Курського князівства — відкупав у Татар великі дані і тими данями чинив велику досаду князям і всім людям в Курськім князівстві, та ще до того осадив дві "свободи" в отчині Олега князя курського і воргольського ¹. Намножилося в тих свободах людей, що посходилися з усіх сторін і чинили насильство християнам Курської землі — спустошили околиці Воргола і Курська. Князь Олег, "по думі f по слову" [порозумівшись і змовившись] з своїм родичем Святославом, князем липовецьким ², пішов на те жалітись в Орду до царя Телебуги.

¹ Воргол — тепер село в Глухівськім повіті Чернігівської губ., недалеко устя Клевени до р. Сейму, на півн. захід від Путивля. Див. в III т. «Історії України-Руси», с. 603.

² Місто се в різних варіантах зветься Липеч, Липецьк, Липовець; воно стояло, мабуть, на р. Пслі недалеко верхів’я Сули. Князь Святослав, таким чином, був полудневим сусідом кн. Олега, котрого волость простягалася над р. Сеймом.

Цар же Телебуга дав своїх приставів князеві Ольгові, рік: "Які будуть ваші люде в тих свободах, виведіть тих людей до своєї волості, а свободи розженіть". І так було. Прийшов князь Олег і Святослав з Татарами, веліли своїм людям ті свободи пограбувати, людей покувати, а своїх вивели до своєї отчини.

А Ахмат був в той час в Орді у Ногая царя, і почувши, що його слободи розграблені, надумав вимислити брехню на Олега перед царем Ногаєм. Сказав йому: "Олег князь і Святослав не князі, а розбійники, і тобі, царю, вони вороги! Коли хочеш спробувати, пішли до Олега своїх сокольників. Бо в його князівстві є ловища лебедині — а ну чи буде ловити з твоїми сокольниками і прийде до тебе? Коли так зробить, то не ворог тобі?" Олег до Ногая поїхати не посмів, хоча й був правий перед Бесерменином. Бо то його родич Святослав липовецький, "не по думі і не по слову з ним", ударив був вночі розбоєм на свободу, і через те назвали Татари Олега і Святослава не князями, а розбійниками. Через те й вийшла сварка між Олегом і Святославом, про котру потім скажемо.

Цареві сокольники, прийшовши, ловили лебедів, покликали Олега до Ногая і пішли собі, а цареві сказали, що вся правда бесерменинова [Ахматова]: "Ахмат сказав правду, Олег розбійник і тобі ворог, тому не їде до тебе". Цар Ногай розгнівавсь і послав військо на Олега: казав його вхопити, а все князівство його "взяти" [полонити]. 13 генваря прийшли Татари ратею к городу Ворголу. Олег утік до свого царя Телебуги, а Святослав утік в ліси вороніжські. Половина татарського війська погнала за князями, а друга половина заступила всі дороги, і так вибрали все князівство Олегове, так само Святославове. Взяли старших бояр 13, стояли двадцять день, воюючи по всьому князівству, і наповнили ті свободи Ахматові людьми, худобою і всім добром воргольським, рильським і липовецьким.

Гонили Татари по князях — по Олегу і по Святославу, але, не діставши, прийшли до Ахмата й видали йому тих бояр, що вхопили, й інших людей, сказали: "Кого вб’єш, кому життя даси, тобі знати!" Привезено було багато людей, і бояр закованих: на кожнім по два німецькі заліза. І побили тут бояр. Були ж забрані при тім і переходники, паломники, що ходять з землі до землі, просячи милостині. [Ахмат], побивши бояр, велів тих паломників пустити й дати їм одежу побитих бояр, так сказав: "Ви, гості-паломники, будете ходити по землям, то так кажіть: "Хто зайде в спір з своїм баскаком, так йому буде!" Що взято було людей чорних, з жінками і дітьми, тих усіх забрав геть. А трупи бояр тих велів повішати по деревах, відтинаючи голову і праву руку. Голови боярські пов’язали Бесермени до тороків [коням], а руки поскладали в судно й поставили на санки Чорнисі Русинові, і пішли від Воргола. Прийшовши до села Турова, хотіли розіслати по землях голови і руки боярські, але не було куди послати, бо вся волость вибрана; багато ж від морозу померло обдертих людей і дітей ¹. І так покидали голови і руки псам на з’їдження і пішли до Орди. Ахмат лишив двох братів своїх: пильнувати слобід і «кріпити» їх, а сам не смів лишитись в Русі, бо не міг зловити ні одного ні другого князя. Пішов в Татари, тримаючись полку Татарського. І з котрого стану вийдуть, там утнуть чоловіка. Було се діло видіти "стидно" [гидко] і страшно, так що й хліб не йшов в уста від страху.

¹ Сю фразу переставляю, вона попала не на місце, може, при вставленні тої рефлексії, яку читаємо в Лавр.: «Се же зло сотворися великоє грЂхъ ради нашихъ. Богъ бо казнить человЂка человЂкомъ. Тако наведе Богъ сего Бесурменина злого за неправду нашю, мню бо и князи ради [через князів], занеже живяхуть в которах межи собою».

Ті ж два Бесермени, що лишив Ахмат, ішли Томиної неділі з одної свободи до другої, a Рycи з ними більше як 30 чоловіка. Прочувши се, липовецький князь Святослав, здумавши з своєю дружиною, без думи з Олегом, підстерігши їх в дорозі, ударив на них розбоєм. Ті два брати Бесермени утекли, а Русі вбив 25 і двох Бесерменів. Зробив се Святослав сам один без Олега, і думав, що добре зробив, а то було на більшу шкоду Ольгові й йому самому, як то потім скажемо. Ті два брати Ахматові втекли до Курська, а другого дня, в понеділок, розбіглася вся свобода, одна і друга, і так розійшлися обидві свободи бесерменські.

Незадовго ж прийшов з Орди Олег і вчинив пам’ять побитим боярам. Потім, почувши, що зробив Святослав, послав до Святослава, наказуючи: "По що затратив ти правду, поклав ім’я розбійниче на мене і на себе? Зимою вночі вдарив розбоєм на свободу, а тепер на дорозі розбив? Знаєш татарський звичай, та і у нас на Русі се теж лихо, розбій вчинити. Йди в Орду, відповідай". Той відмовився, сказав: "Я сам знаю своє діло, я правий, що так зробив, бо то мої вороги". І рече Олег: "Ти зо мною цілував хрест, щоб нам; ходити обом по одній думі. А коли рать була, то ти зо мною до "цесаря" [царя, хана] не побіг, але лишився в Русі, зоставсь у Вороніжських лісах, аби розбивати, а хрестне цілування, щоб нам Богом і правдою боротися з Бесерменином — забув. А тепер затеряв єси правду свою і мою, і не йдеш ні до свого "цесаря", ні до Ногая на суд. То вже як мене з тобою; Бог розсудить!"

І так сталось. Олег пішов в Орду і, прийшовши з Орди, з Татарами убив Святослава по цесаревому слову. Потім Святославів брат Олександр убив Олега і його малих синів двох тут же на місці. І була радість дияволові і його приспішникові Ахматові».

Як бачимо, безіменний автор просто, без риторики, стисло і предметово, а при тім виразисто і сильно описав глибоко трагічний і для тодішніх відносин незвичайно характеристичний епізод, що стався на краю тодішнього хрещеного світу, в безпосереднім сусідстві з Татарською ордою. Він дуже яскраво ілюструє безпомічність дрібних князів і дає розуміти ті обставини, які, з одного боку, вели до сконцентрування земель в руках сильніших і зручніших князів, які вміли підтримувати добрі відносини з миродатними ординськими кругами, з другого — політику «татарських людей», які за краще вважали мати діло безпосередньо з Ордою, ніж бути ще в додатку об’єктом княжих котор і боярського «корму». Автор, безпретензійний книжник, не підіймається до таких політичних виводів, не старається дати якогось патетичного, поетичного образу. Але його скромна фраза, що тим, хто видів сей образ виродження і упадку старої державності «хлЂбъ во уста не идяшеть отъ страха», доволі оправдує себе його безпретензійним оповіданням, і картина братовбивчої котори і руїни, яка розграється через отсього «дияволового приспішника» бесерменського купця, встає перед читачем доволі яскраво. Тим пояснюється увага до сього оповідання у пізніших книжників, які підправляли його різними рисами, а в Никонівській компіляції, як я вже одмітив, воно виступає в ширшій і небезінтересній своїми ампліфікаціями формі.

В первісній формі списане воно було, очевидно, безпосередньо по подіях, де-небудь в Курськім князівстві, або в котрімсь ближчім центрі, напр., Новгороді Сіверськім.

Повісті неозначеного часу. Крім обговорених вище повістей, котрих вік і географічна приналежність виступає досить виразно, я вважаю корисним увести до сього огляду деякі писання не так ясні щодо своєї приналежності. Вони можуть походити, в тих записах, в яких тепер їх маємо, і з XIV, і з XV, може, навіть з першої половини XVI в.; вони могли одержати свою нинішню форму не конче на Україні, але таки безсумнівно ілюструють розвій певних типових тем в сих часах, в тих сферах, де далі жила і розвивалась спадщина старої київської словесності, на Україні і поза Україною.

Така, напр., повість про Дем’яна Куденевича, переяславського богатиря, що читається в Никонівському літописі, під 1180 роком. Поза сею компіляцією її не стрінено досі. Шахматов думав, що сюди вона попала з «Володимирського Поліхрона», 1420-х рр. Вважаю, в кожнім разі, цілком правдоподібним, що редактор Никонівської компіляції зачерпнув її вже з якоїсь готової книжної записі. Характером своїм вона підходить до тих записів билинних тем, XVII — XVIII вв., з котрими познайомимось в дальшім розділі, але більш стилізована на книжно, більш християнізована. В основі лежить, очевидно, старий переяславський епос про місцевого «храбра» Дем’яна «Куденевича>, що, мабуть, треба розуміти як «Куднівця»: з села Куднова під Переяславом. Він боронить своє рідне місто від усяких ворогів, на собі виносить війни з ними і, нарешті, платить життям за се. В записі се зв’язане з боротьбою за Переяслав, що в середині XII в. велась між династіями Мстислава і Юрія Мономаховичів: Дем’ян виступає як чоловік Мстислава Ізяславича, Мстиславового внука, що відбивається в Переяславі від Юрієвого сина Гліба. Я мав нагоду вказати, що ся подробиця може розглядатись як доказ пізнішої хронологізації, і взагалі пізнішої записі сеї теми. Бо в дійсності симпатії переяславської громади (абэ її провідних кругів) були по стороні Юрія, отже, для популярного героя боронити Переяслав від Юрієвої династії в інтересах Мстиславичів — се не дуже вдячна роль. Тому можна думати, що з сею боротьбою зв’язано сю тему пізніше, і з огляду на те, що союзниками Юрієвичів виступають Половці, Дем’янові дано сю ролю оборонця Переяслава від Половців і від Юрієвичів.

Повість в сій записі складається з двох епізодів. Спочатку Дем’ян виступає оборонцем Переяслава від кн. Гліба, потім — від його союзників половців:

«[Гліб] пробув мало що в Новгород-Сіверськім, бояри ж почали йому Говорити, аби йшов до Переяслава на велике княження, — "хочуть тебе люде переяславські!" І він, послухавши їх, пішов до Переяслава. Почувши сторожі переяславські, пригнали до Переяслава. Князь Мстислав Ізяславич лежав ще на ліжку своїм, бо було ще перед світом. Скоро встав і послав зібрати військо, а сам спішно побіг до богатиря Дем’яна Куденевича, і так йому говорив: "Прийшов нині час, чоловіче божий, на поміч божу і святої Богородиці, а на твою мужність та кріпость!" Дем’ян же Куденевич зараз пішов на коня з слугою своїм Тарасом, і тільки п’ять його отроків, дуже молодих, сіли на коні, бо не було вісті, і всі розійшлись — той сюди, а той туди.

Дем’ян Куденевич скоро поскакав з своїм слугою на конях, і стріли Гліба Юрієвича на полі під містом ¹. Нападає він на військо його "яро", побиває множество війська його "нещадно". Настрашився дуже князь Гліб Юрієвич і скоро побіг назад, а до Дем’яна Куденевича послав з таким словом. "На любов і на мир прийшов я, а не на рать". А Дем’ян Куденевич з слугою своїм Тарасом вернувся до Переяслава і велику честь дістав від "господина" свого, вел. князя Мстислава Ізяславича.

[Потім] прийшло багато Половців, взяли город Дегинь і непомітно підійшли під Переяслав, на вел. князя Мстислава Ізяславича, Прийшлії під Переяслав на ранній зорі, запалили "посад" [передмістя]. Ніхто не знав, що прийшли вороги, а ті обступили город і було в городі велике замішання і плач. Дем’ян же Куденевич сам один виїхав з города, не маючи на собі ніякого "доспіху", тільки з поміччю божою. Бив багато ворогів, але був пострілений Половцями і знемігши вернувся до городу. Вороги ж, обхоплені страхом, спішно повтікали кожний до себе.

Але Дем’ян зовсім знемігся від ран. Вел. князь Мстислав Ізяславич скоро поспішив до нього, обдаровував його великими дарами і уряди ["власті"] обіцював. Але той сказав: "Марнота людська! Хто, мертвий будучи, буде бажати дарів тлінних і власті минущої!" І так сказавши, заснув сном вічним. І був від усіх великий плач по нім у городі» ².

Можемо вважати се взірцем записів дружинно-епічних тем, розмірно ранніх, в обстанові ще вповні історичній, з докладною хронологізацією. Сим відрізняється вона від тих, згаданих вище пізніших записів билин, де історична обстанова вже зникає або зводиться до мінімуму, ледве заховуючи деякі ходячі ймення.

Щодо Переяслава як джерела сього епосу, то я мав нагоду при огляді історії Переяславщини вказати на колишню інтенсивність дружинної творчості в ній, в зв’язку з її ролею «України» XII віку ³.

¹ В ориг.: «посадом», в старшім тексті було б, мабуть, «острогом».

² Полное собр. лЂтоп., IX, с. 178.

³ Історія України, II, с. 357.

Боротьба з степом і сторожа Руської землі від поганих — сі нерви старої лицарської епіки у нас і так само на заході, тут були особливо напружені,

І богатирські теми, очевидно, тут розроблялись з особливим замилуванням. Ми вже знаємо зв’язану з Переяславом стару пісню про бій молодого Кожем’яки з Печенігом, записану в старім київськім літописі. Запис колишнього епосу про Дем’яна являється дальшим огнивом з сього, колись густого ланцюга. Пізніше прочитаємо запис переяславських переказів про Летьське цвинтарище як схоронище старих богатирів — аналогічне з київськими печерами. В сій перспективі мусить розглядатися отсей фрагмент нашої старої творчості, на котрім я спиняю тут увагу читача ¹.

Посольство папи до Романа Галицького. Традиція про князя Романа колись була, очевидно, дуже багата і трималася довго. Його енергія, широкий розмах діяльності, рішучість і безоглядність в засобах боротьби сильно вражали сучасників, «збентежили їх уяву», як висловлюється один дослідник, і швидко одяглись поетичною поволокою. До нас не доховалось в цілості ні одного поетичного твору на сю тему, в скільки-небудь певній і автентичній формі. Але маємо багато фрагментів, відгомонів і натяків, котрі більш або менш правдоподібно зводяться на різні оброблення сеї теми про грізного і могутнього, не стримного в своїм гніві, безоглядного в своїй суворості чи навіть немилосердності князя-володаря. В нашому літописі ми бачили, крім фрагмента панегірика, більш книжного характеру, згадку про якість пісні, що оспівували боротьбу Романа «з поганими, «имже Половци дЂти страшаху» ² (небезінтересно, що ся згадка має глосу в укр. копії літопису XVIII в., так званій Єрмолаївській — «страшаху: «Роман, Роман! албо: «Рус, Рус!» — вона може вказувати на невигаслу ще традицію про Романа в сім столітті).

¹ В науковій літературі звернув на нього увагу Халанський, «Великорусскія былины кіевскаго цикла», 1885, він добачав тут билину, споріднену з нинішньою билиною про Сухмана-богатиря, що вмирає від своїх ран, як жертва невдячності свого князя, котрого запізнену ласку він легковажно відкидає перед смертю. Ще далі пішла потім в сім напрямі стаття А. Якуб, «Къ былинЂ о СухманЂ» (Етнограф. Обозр., кн. 60, 1904): вона стоїть на тім, що билина про Сухмана — се переробка літописної повісті про Дем’яна. Автор зовсім не рахується, що Никонівська повість про Дем’яна зовсім не старе «літописне сказаниє», а очевидна пізня парафраза.

² Див. вище — Іпат., с. 540.

В польській хроніці сучасника магістра Вінцентія маємо відгомони легендарних, перебільшених оповідань про його нелюдські нагінки на галицьких бояр, прикрашених нібито автентичними його афоризмами на сю тему: «не їстимеш меду, не знищивши роя до решти», «не буде пахнути коріння, поки його не потовчеш». Длугош згадує про польські пісні, які ще за його часів (в XV в.) співались про останню побіду над Романом і його смерть. Століття пізніше литовсько-білоруський хроніст Матвій Стрийковський переказує оповідання, а може, й пісні з Підляшшя або Білорусі про побіди Романа над Литвою і тяжке поводження з литовськими бранцями, котрих він, мовляв, казав замість волів запрягати до плугів і орати «старини» або корчувати «ляди» («і звідти вийшла приказка, як котрийсь литвин сказав, тягнучи плуг: «Ой Романе, Романе, лихим живеш — Литвою ореш!»). Образ грізного Романа можна добачити в нинішніх великоруських піснях про війну князя Романа з литовськими королевичами і убивство ним своєї жінки. В українських обрядових піснях ім’я Романа ввійшло як тип величного, могутнього володаря — ідеал багатства і могутності, до веснянки «Воротар» і т. д. ¹

До пізніших літературних оброблень теми про могутнього і грізного кн. Романа належить також повість про посольство до нього папи.

¹ Див. в т. I, с. 171 — 2, перегляд тем, зв’язаних з іменем Романа в «Історії України-Руси», т. III, с. 16, і у Жданова, «ПЂсни о князЂ Романі» (Русскій былевой эпосъ, 1895). До них ще повернемо в т. IV.

² Див. т. III, с. 12 — там вказано літературу. Як автентичну історичну звістку цитував се оповідання і Жданов в згаданій праці, с. 430.

В історії України я зазначив, що се оповідання має чисто літературний характер ², хоч його трактують звичайно як автентичне історичне свідоцтво, а як літературний твір з циклу Романової легенди воно і досі не розглядалось, хоч легендарний характер його не може підлягати сумнівові:

«Роман Мстиславич, мстячи Ляхам за кривди і рани свої, зібрав військо галицьке і володимирське і на весну пішов. Взяв два городи 1 багато спустошив, а прочувши, що Мешко вмер, сподівався від братанични королеви і сина її Лешка одержати приречену йому нагороду, і, не взявши мира, пішов назад. Почувши ж, що Лешка на королівство не взяли, розгнівавсь і пішов знову на Сендомир, і став ще більше нищити та села палити. Ляхи просили Лешка, аби послав від себе — просити Ярослава, а той, не розуміючи їх месті (бо був малий), послав від себе послів — просити Романа.

Також і папа, прочувши, що Роман побідив Угрів і Ляхів і всю Русь під себе привів, прислав до нього свого посла — намовляти його на свою латинську віру, обіцяючи йому городи і королем зробити на Русі. Роман сперечався з ними "отъ письма", але вони без сорому наставали з ласкавими словами. Одного разу, як той посол говорив Романові, який то папа сильний і може його зробити багатим, сильним і славним мечем Петровим, Роман, витягнувши меча свого, сказав послові: "Чи такий Петрів меч у папи? Коли має такий, може городи роздавати! А я поки маю свій при бедрі, не хочу купувати чимсь іншим, тільки кров’ю, так, як і батьки і діди наші розмножили Руську землю!"

А послам Лешковим сказав: «Я не хочу вам нищити землі, тільки заплатіть мені шкоду, як прирекли; а як не можете стільки серебра зібрати скоро, дайте мені Люблин з землею, поки виплатите". І відправивши тих послів, пішов до Галича» ¹.

Мова того запису, з якого публікована ся повість, має характер пізніший, українсько-білоруський XVI — XVII вв.² Але основа її, очевидно, значно старша. Я висловив свого часу гадку, що образ могутнього Романа міг бути використаний на осоромлення латинських замислів на православну віру ще за часів Данилової унії з Римом. Образ його батька, що, крім свого меча, не шукав інших засобів на розширення своїх земель, мав би послужити докором Данилові та його прибічникам, що унією української церкви хотіли купити поміч католицьких держав для оборони від Орди. На сім грунті, мабуть, виросла і постать Романа як протектора православної церкви, що послужила притокою до укладання пізніших грамот його імені для православних інституцій (напр., звісна така грамота князя Романа і його княгині «Анастасії» для київського Печерського монастиря ³).

¹ Библіотека россійская историческая, 1767, ст. 300.

² «Како папа могний? Такій ли то мечь Петровъ у папы? ижъ имать такий... не хочу куповати ино кровію».

³ Описаніе рукописей Румянцевскаго музея, с. 114.

В тім друкованім тексті, котрого я переклад подав, історія посольства, очевидно, вложена механічно в комплекс відомостей про Романові війни. Ближчих розслідів над ним досі не було переведено.

Ряд подібних оповідань, які спираються на традиції розгляненої тут доби, можна було б продовжити, але я поки що обмежусь поданими прикладами і переходжу до огляду деяких більших і голосніших творів, більш характеристичних для різних течій літературної творчості.

продовження розділу...

Попередня     Головна     Наступна