Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Михайло Грушевський. Історія української літератури: В 6 т. 9 кн. — К., 1995. — Т. 5. — Кн. 2. — С. 111-128.]

Попередня     Головна     Наступна





«Порада» і «ИзвЂщеніє о латинских прелестех». Написане восени чи зимою 1592 р. і вислане для розповсюдження в «Малій Росії», «Писаніє» Вишенського правдоподібно поширилось тоді, звернуло увагу на автора і придбало йому ім’я 1. Воно не могло не робити враження, як перше — скільки знаємо — могутнє, красою оповите відроджене слово, пущене в гущавину «всіх обще в Лядській землі живущих». Вишенський, мусимо думати, відразу виріс на духовного вождя. Йому доручають афоніти написання посланія на руки кн. Острозького до всіх вірних православних України, коли відчулась потреба підтримати їх у боротьбі проти унії. До нього звертається церковний протектор «Малої Росії» патріарх Мелетій з порадою не зоставатися далі в самітності пустині, а йти в світ, як пророк Ілля, котрого він йому дає в приклад, — безпосередньо стати в лаві борців проти лядської небезпеки 2.



1 Франко хоч уважав деякі інші твори Вишенського ранішими, але також підчеркував се, що «Писаніє» було першим твором, випущеним під його іменем (с. 165), і тим самим признавав за ним рішуче значення в утворенні літературної репутації Вишенського.

2 Лист сей опублікував Франко (с. 457), поправки Кримського до його перекладу в К. Ст. 1895, IX, с. 235, тут справедливо звернено увагу на підозріливу дату, так як її надрукував Франко (с. 237).



Йому ж Мелетій посилає для оцінки і відповіді нове видання трактату Скарги. Вишенський стає очевидним авторитетом; те, що ми знаємо тепер, — мабуть, маленька частка з того, що зверталось до нього в тих роках за підтримкою, повчанням, роз’ясненням, авторитетним словом. По довгій перерві творче слово опанувало життя своєю незрівняною руховою силою.

Вишенський відчув се і прийняв як обов’язок. Перше ніж він зважився піти за покликом Мелетія (і певно — багатьох інших) — іти на Україну особисто, він рішив підтримати земляків і помогти своїм письмом. Так з’явились його твори, навіяні уніонною драмою, що розгравалася тоді на Україні: «посланія» до кн. Острозького і до єпископів-уніатів та збірка писань для українського загалу («Терміна о лжи»).

Але перше ніж прийшла ся свідомість свого обовязку, сеї ролі духовного вождя і трибуна «Малої Росії», Вишенський працював у тім напрямі, куди його штовхнув львівський меморіал і власне «Писаніє до всіх в Лядській землі». Я вже згадав вище, що конкретний план — не «реформи суспільності», розуміється, а направи християнського життя, так як вона йому . уявлялася: позитивної поради на «злоєреси», що обсіли «Малую Росію», він, складаючи своє «Писаніє», відложив на інше посланіє. Виложив він його в творі, котрий так і назвав: «Порада како да очистить (ся) церков Христова, заплюгавлена лживыми пастири». Її зв’язок з «Писанієм до всіх в Лядській земли» цілком ясний і безсумнівний. Але Вишенський, укладаючи свою «Терміну», поставив «Пораду» перед «Писанієм», після посланій до кн. Василя, і, мабуть, вичеркнув вступну фразу, так що у виданні «Порада» пішла як частина сього посланія. А пок. Франко, хоч на підставі оглаву Підгорецького збірника правильно відділив її як окремий твір, зате впав в іншу помилку: з огляду на згадку про померлого Костянтина Острозького переніс «Пораду» між пізні твори Вишенського, після 1608 р. Тим часом мова в «Пораді» не про Василя-Костянтина, як думав Франко, а про його сина, що помер 1588 — 9 р. 1. Отже, справляючи сі всі непорозуміння, привертаємо «Пораду» на її місце — як продовження «Писанія до всіх в Лядській землі», написане в першім начерку ще перед вістями про унію, — а пізніше розширене апологією іночеського чину (як се зазначене і в оглаві), а може, ще й іншими додатками, що сильно розбили і викривили первісний план.



1 Се спростував Третяк (с. 275 — 6), але незважаючи на те лишив «Пораду» між писаннями, писаними по повороті з України (с. 273). Возняк натомість уважає її за доповнення до посланія єпископам і кладе «на самі останні роки XVI в.» (с. 147).



Та коли й виключимо ту апологію, і «Порада» через се стане більш суцільною і плановою (вона тоді зменшується приблизно до такого ж невеликого розміру, як «Писаніє до всіх в Лядській землі», навіть дещо меншого), то з літературного погляду вона все-таки не набере особливої вартості.

Передусім — вступ її таки деформований, — мабуть, для того, щоб безпосередньо зв’язати з гадками посланія до кн. Василя:


Буди же вамъ извЂстно, правовЂрнымъ, яко сего ради попущени єсмо въ сей искусъ, занеже поєретичЂхомъ вси обиталници Малой Росіи 1, и отъ Бога устранихом ся далече, къ невЂрію и зложитіє припрагше. ТЂмь же възвратим ся къ Богу паки, да Богъ къ намъ ся приближитъ. Онъ бо єсть всегда близъ, грЂхи же наши далече насъ отлучають отъ него. Сего ради покаймо ся сами въ своихъ согрЂшеніихъ, кождо судъ себЂ сотворше...


По сім наступають короткі поучення — часом доповнені мотивуванням, яке іноді розростається в цілий екскурс. Деякі з сих мотивувань, можливо, також розширені або й цілком додані пізніш, як та апологія іночеського чину. Деякі з них незвичайно інтересні з культурно-історичного погляду і для характеристики Вишенського як ідеологічного представника свого часу. Мішання обрядової формалістики (домагання занехаяння старих обрядів: колядок і щедрівок і тому подібних «прелестей») і короткозорого старовірства з серйозними принципіальними істинно реформаційними постулатами характеристичне не для самої тільки індівідуальності Вишенського, а для всього громадянства, що безрадно спинилось на розстані між традиційним, вижитим консерватизмом — і новими західноєвропейськими гаслами, що вабили і лякали заразом. Формалістичні, старовірські гасла дав патріархат, устами патріарха Єремії, і не тільки прихильники очищення церкви, але й провідники відродження, керманичі братські, зробивши патріарха своїм верховним суддею і оракулом, прийняли сі гасла боротьби за букву грецької церковної практики як провідну лінію в своїх конфліктах з владиками. Дивно вони перехрещувалися в їх тактиці з радикальними ідеями церковного народоправства, підданими реформаційними взірцями: боротьбою польської шляхти і міщанства з своїм єпископатом. Дивно збігаються і суперечать собі навзаєм ті старовірські й нововірські ідеї в сій пробі практичної церковної програми Вишенського. З одної сторони, наприклад, такі революційні поради організації виборної пресвітеріанської церкви 2:



1 Підчеркую місця, особливо близькі до «Писанія до всіх».

2 Пор. вище.




На священническій степень по правилу святыхъ отець да въсходять, а не по своихъ воляхъ (похоти плотскія ради, имЂнія и панства) санъ да восхищають! И всякого такого, которій сам наскакуєть, не пріймуйте! И отъ короля даного безъ вашего избранія — изжденЂте и проклинЂте. Не въ папежа бо вы крестили ся, и не въ королеву власть, да вамъ даєтъ волки и злодЂи, разбойники и антихристовы таинники. ЛЂпше бо вамъ безъ владыкъ и безъ поповъ отъ діавола поставленыхъ до церкви ходити и православіє хранити, нежели съ владыками и попами не отъ Бога званными у церкви быти и съ той 1 ся ругати и православіє попирати. Не попы бо насъ спасуть или владыки или митрополиты, но вЂры таинство нашея православныя, съ храненіємъ заповЂдей божіихъ — тоє насъ спасти маєтъ. Прето вы пастыря собЂ тако избирайте: Прежде назнаменайте нЂколико особі отъ житія и разума свидЂтельствованныхъ, яко суть благоговЂйныи и правовЂрни. Таже узаконьте собЂ день, и постъ, и сътворЂте бдЂніе съвокупивше ся въ церковь, и молЂте ся Богу, да вамъ дасть и открыєть пастыра. Єгоже жребіємъ оть сихъ реченныхъ искушайте (с. 210).


Се був би повний розрив з канонами і всім традиційним устроєм православної церкви. Для проведення його не було іншого шляху, як тісний союз з протестантським рухом, як перехід на сю реформаційну дорогу і спільна боротьба з королівським правом патронату. Але, очевидно, таких виводів Вишенський зовсім не передбачав і тому в результаті радив покладатись на Бога і чекати чуда від нього 2, а одночасно остерігав своїх земляків від яких-небудь релігійних новин, від «мирської мудрості» і всього, що могло відвести від старосвітської блаженної простоти:


До церкви на правило съборноє ходЂте и во всемъ по уставу церковному — ни прилагающе отъ своєго умысла что, ни отъимающе безстудіємь, ни раздирающе мнЂніємъ творЂте, и по закону нашему христіанскому жизнь сію проходЂте! Єже бо Духъ святый уфундуваль вмЂстившими его усты, тамо поправы гнилыхъ земныхъ помыслъ непотреба. Євангелія и Апостола въ церкви на литургіи простымъ языкомъ не выворочайте, по литургіи же, для вырозумЂнья людского попросту толкуйте и выкладайте! Книгы церковныє всЂ и уставы словенскимъ языкомь друкуйте! Сказую бо вамъ тайну великую, яко діаволъ толикую зависть имаєть на словенскій языкь, же ледво живъ отъ гнЂва! Радъ бы єго до щеты погубилъ, и всю борьбу свою на тоє двигнулъ, да єго обмерзитъ и въ огиду и ненависть приведеть! И што нЂкоторіє наши на словенскій языкь хулять и не люблять, да знаєшь запевно, яко того майстра 3 дЂйствомь, и рыганіємъ духа єго поднявши творять. А то для того діаволъ на словенскій языкъ борбу тую маєтъ, зане же єсть плодоноснЂйшій отъ всЂхь языковъ и Богу любимЂйшій! Понеже безъ поганскихъ хитростей и руководствъ, се же єсть: кграматикъ, риторикъ, діалектикъ и прочіихъ ихъ коварствъ тщеславныхъ, діавола въмЂстныхъ 4, простымъ прилЂжнымъ читаніємъ безъ всякого ухищренія къ Богу приводитъ.



1 Церкви.

2 Див. про се ще в моїй Історії України VI с. 556.

3 Диявола.

4 Що містять у собі диявола.



Простоту и смиреніє будуєть и Духа святого подъємлетъ. В злоковарну же душу, рече Премудрій, не внійдеть премудрость, — што нынЂ латинская злоковарная душа, ослЂпленная и насыченая поганскими тщеславными и гордыми догматы страждеть 1... Чи не лЂпше тобЂ изучити Часословець, Псалтыръ, Апостолъ и Євангеліє съ иншими церкви свойственными, и быти простымъ богоугодникомъ и жизнь вьчную получити, нежели постигнути Аристотеля и Платона и философомъ мудрымъ ся в жизни сей звати, и въ геєну отъити? Разсуди! МнЂ ся вилитъ — лЂпше єсть ани аза знати, толко бы до Христа ся достиснути, которій блаженную простоту любитъ, и въ ней обитель собЂ чинить и тамъ ся упокоєваєтъ (с. 209 — 10).


Се той пункт, на котрім потім, як відомо, Вишенському прийшлося грунтовно розійтися з союзниками — борцями за відродження церкви, львівськими братчиками, і при сій нагоді він тоді докладніш формулював свою систему православної освіти 2.

В своїй похвалі словенській мові він не стоїть одиноко: в протиставлення агітації за єдинокультурною латинською мовою, що вели єзуїти, як Скарга, — православні висували традиційно культурне значення мови слов’янської. Особливо цікавий панегірик йому дав Тяпинський, — записуючи в рахунок словенської мови навіть грецьких отців церкви, тільки перекладених на слов’янську, й отожнюючи при тім слов’янство з Руссю 3. Вишенський відчуває, очевидно, що його апологія трохи голослівна, і виправдується, що в рамках «Поради» не може дати «доводу широкого», «якъ словенскій языкъ предъ Богомъ честнЂйшій єсть і отъ еллинскаго и латинскаго».



1 На собі дізнає.

2 Нижче, в розділі про пізніші писання Вишенського. Про се в Історії України VI с. 436 — 7.



З культурно-історичного становища цікава також його осторога проти уживання католицьких («латинських») пісень по церквах: «Латинскій смрадъ пЂсней изь церкви изжденЂте, простою же нашею пЂснію русскою поюще Бога благодарЂте».

Але з чисто літературного становища все се, кажу, малоцікаве; без порівняння інтересніша апологія іночеського чину, вставлена пізніш, але досить скоро, мабуть, — судячи з того, що вона теж не згадує ще нічим про унію. Вона значно більша від «Поради» (разів зо три, яких 25 тис. знаків против восьми) , в сильній мірі впадає в характеристичну для Вишенського, з його незвичайно живим полемічним темпераментом, діалогічну форму, та раз у раз сходить на стежку веселого гумору, що робить сей твір — як і деякі інші писання суворого афонського аскета, предтечею української комедії. Тим більше, що й мова його в сих гумористичних діалогах з улюбленої його слов’янської сходить на «просту».

Щоб легше збити ходячі упередження і згірдливі погляди на чернецтво, Вишенський виводить сим разом типового — вже нам звісного «дитину руського», захопленого новою польською культурою. «Бывшій благочестивый христіанинъ прежде и цЂломудрецъ Малоє Русій» — тепер «съ Ляхи живущій» «дворянинъ», що через се «одЂтинЂлъ» і між іншим став «ругателем иноческого чину». Сей типовий для сього часу персонаж впроваджує Вишенський, щоб з його уст почути ходячі відзиви про українських ченців та їх збити:


Прето молю тя, любимый мой брате, потерпи мя мало! хочю съ тобою о томъ побесЂдовати и тебе отъ тоєй прелести освободити, да избЂжиши гнЂва и суда божія за тоє твоє руганіє и смЂяніє. Начало же оттоля чиню:

Чому ся ты, Рымлянине, смЂєши зъ духовнаго иноческаго чина? Ты же ми, вЂдаю, отповЂси: «Для того ся смЂю, ижъ каптуръ или страшило на голо†носитъ (што мы зовемо клобукъ — поясняє Вишенський). И зась смЂю ся, ижъ волосє долгоє носитъ и не подголив ся. И зась простоє одЂнє носить, шито некшталтовне, яко въ мЂхъ оболок ся. И зась поясище нЂкчемноє скураноє или ременноє; черевичище — нЂмашъ на што погледЂти, или чоботища невытертіи, ажъ гадить ся 1 поглядЂвши на них. А до того — хлопъ простый: не знаєтъ и проговорити съ человЂкомъ, коли єго о што запытаешъ.

То єсть твой розумъ, мірянине, о иноческомъ чину и убору! 2 (с. 211).


І Вишенський дає відповіді на сі гадки, виясняючи священне символічне значення чернецьких одеж, і марність, супроти них, всіх новомодних уборів, а при тім, як я сказав, раз у раз від серйозних богословських вияснень переходить на саркастичне висміювання новомодних фасонів свого «любимого брата — мирянина».

Чернечий каптур здається йому страшилом. Вірно, його можна назвати страшилом, бо він «страшить бЂсы», відганяє їх, даючи знак, що ся людина виріклася світу, і бісам нема що з нею робити. І Вишенський представляє вже, як сей чернець, потрясаючи «хвостом» свого клобука (що йому ззаду звисає), промовляє до диявола:


Порожне ся трудишъ, борешъ и прелщаєши ся, діаволе, да ся до макгерки тобЂ угодноє обращу! Уже мя не узришъ, діаволе, перекривляючи макгерку 3 то на той то на сей бокъ, шію напяливши яко індійскій куръ, — да пыху свою въ моєй голо†показуєши и на своє угодіє моєю головою куда хочешъ поворочаєшъ и напинаєшъ 4 (с. 211).



1 Аж гидко.

2 Друк.: убирЂ, Царськ.: уберу.

3 Аби я перекривляв магерку (модний капелюх).

4 Аби діявол піддав пиху тій голові і тоді нею вертів по своїй волі.



І диявол відступає, і боїться того, і посрамляється від того клобука — бо він не тільки позбавляє диявола всяких надій уловити клобуконосця, але й «посромочує красоту і пестроту міроугодныхъ и красото любячихъ». «ОтмЂны частоє въ купованю шапокъ и выбираню, которая красшая и на голо†кшталтовнЂй стоитъ, зрителямъ приподобаєтъ, косичку или пЂрце запявши» — такий клобуконосець «не мислить», і посмівається явно «з шапокъ і магерок чирвоних і чорних, кутнорованих і голих», думаючи про приподобання не людям, а Богові. «А ти що думаєш про себе», — питає Вишенський свого совопросника-магероносця — «вибритвивши потылицю, магерку повісивши на верх рогу головного, косичку або пірце поверх магерки застромивши, делію на собі перепнявши, плече одно над друге вище накукурічивши, наче полетіти хотячи? думаєш, що тобі покути не треба? повір мені, що більш ніж іншим потрібно, бо зле двірське життє всі границі природи і цноти ґвалтує!» (с. 213).

Ще з більшим гумором Вишенський виясняє новомодному миролюбцеві прикмети грубого чернечого обув’я:


И зась для того нехорошую обувъ носить, яко да безпечне на змію, скорпію и всю силу вражію наступитъ... Але стой ты, крывоногій бачмажниче изъ своєю крывоножною бачмагою 1. Чи можетъ нею такъ попрати силу вражію, яко тотъ невытертый черевичище? Мнимаю, што тя омылить тая надЂя. А то чемъ? Для того ижъ сила вражія внутри, въ долинЂ пяты твоєя бачмаги седить, и она тотъ строй вымыслила, и съ тебе ся всегды явно смЂєтъ, коли ты ноги въ бачмаги вволочешь. А трафить ти ся передъ паномъ стояти, тогда сила вражія не попущаєтъ ти ровно ногами стояти, але подтыкаєтъ тя да переплетаєшъ ногами, то тую, то сюю напередъ поставляючи и на пяту зась выворочаючи. А то сила вражія куда хочетъ ногами твоими поворачиваєгь для того, ижъ власть въ ногахъ твоихъ маєтъ и сама подъ пятою сидитъ. А черевичище невытертоє иноково — не так! Але яко стало на одномъ мЂсцю отъ вечера предъ Богомъ на молитву, тогды яко камень неподвижный доколь ажъ день освЂтитъ стоитъ, и бЂсы отъ той коморки, гдЂ ся молитъ, далеко отганяєтъ. Тую силу маєтъ нехорошая обувь инокова! (с. 214).


Закид «Мирянина» 2, що з іноком не можна ні про що розмовитися, дає Вишенському привід до ще гостріших філіппік проти нової польської чи латинської культури, котру, новоспечений її адепт виносить над старе українське «ціломудріє»:



1 Бачмага — те саме слово, що башмак — рід черевика.

2 В Арханг. збірнику і так само в Підгір. (судячи з варіантів, наведених Франком) тут стоїть «Римлянине» (друк. с. 211), в Цар. (л. 391) «мирянине» — так як далі звуть його «мирянином» усі списки.




А што жъ инокъ не вмЂєтъ бесЂдовати съ тобою? Албо єго пытаєшъ о борбЂ духу съ тЂлом? Албо єго пытаєшъ о діаволскихъ прилогахъ и безпрестанномъ мечтаніи мысльномъ? Албо єго пытаєшъ о скорбехъ внутреннихъ, алчи и жажди? Албо єго пытаєшъ о войнЂ помысла съ духи лукавыми поднебесными? Албо єго пытаєшъ о подвизЂ молитвенномъ тЂла и мысли? Албо єго пытаєшъ о томъ, въ чомь животъ вЂчный крыєт ся?

Или не вЂдаєшъ, яко въ томъ житій, которого ты живеши, єще ни въ снЂ тобЂ о томъ приснити ся можеть?

Или не вЂдаєшъ, ижъ въ тыхъ многихъ мисахъ, полмискахъ, приставкахъ чорныхъ и шарыхъ, чирвоныхъ и бЂлыхь юхахъ 1, и многихъ скляницахъ и келишкахъ, и винахъ мушкателяхъ, малмазыяхъ, аляконтохъ, ревулахъ, медохъ и пивахъ розмаитыхъ тотъ смыслъ 2 єще мЂста не маєтъ?

Или не вЂдаєшъ, яко въ статутахъ, констытуціахъ, правахъ, практикахъ, сварахъ, прехитреняхъ умъ плывающій — того помысла о животЂ вЂчномъ подняти и вмістити не можетъ?

Или не вЂдаєшъ, яко въ смЂхахъ, руганяхъ, прожномовахъ, многомовствахъ, кунштахъ, блазенствахъ, шидерствахъ 3 розум блудячій — того помысла о животЂ вЂчномъ видЂти николи ся не сподобитъ?

Или не вЂдаєшъ, яко зе псы братство принявшіи — съ хорты, окгары, выжлы и другими кундысы 4, и о нихъ пилность и старанє чинячій, аби имъ бока полны, хребты ровны и гладки были, — того помысла о животЂ вЂчномь видЂти не можетъ?

Или не вЂдаєшъ, яко на тыхъ гордыхъ бадавЂяхъ, валахахъ, дрыкгантахъ, ступакахъ, єдиноходникахъ 5, колыскахъ, лектыкахъ, брожкахъ, карытахъ, котчихъ 6 трупъ свой 7 премЂняючи — о животЂ вЂчномъ мыслити въмЂстити не можетъ?

Или не вЂдаєшъ, яко въ замкахъ, мЂстахъ, селахъ, поляхъ, кгрунтахъ, границахъ, розширеняхъ мысль блудячая о царствіи божомъ мыслити не можетъ?

Или не вЂдаєшъ, яко много-предстоящимъ гологлавымъ, трепернымъ и многопернымъ магероносцемъ, шлыкомъ, ковпакомъ, кучмамъ высоконогимъ и низкосытымъ слугамъ 8, дворяномъ, воиномъ, жолнЂромъ цвЂтно-пестрымъ 9 и гайдукомъ смертоносцемъ радуючій ся — о царствіи божомь не толко мыслити, но ни помечтати не можетъ? (с. 215).

І далі: ЧЂмь ся смЂєшъ зъ инока — ижъ онъ не умЂєтъ съ тобою говорити и трактовати, якъ пустоє млынноє коло крутячи a выворочаючи безпожиточный тотъ языкъ?

A штожъ ты здорового знаєшъ да говоришъ? A штожъ за пожитокъ иноку отъ твоєй бесЂды? A отъ когожъ ся ты научилъ, да бесЂдуєшъ доброє?

Албо єсть у сатаны правда? Албо єсть у Веліара смиреніє? Албо єсть у князя тмы свЂтъ? Албо єсть у діавола скруха и убозство?

Да ли не знаєшъ, ижъ тыє 10 въ міру владЂють?

Да ли не знаєшъ, ижъ тыє мірскихъ учатъ? Да ли не знаєшь, ижъ тыє дворянъ упремудряютъ?..

ЧЂмъ же ты, любимый брате, ругаєшъ зъ инока, ижъ съ тобою не умЂєтъ бесЂдовати?



1 Соусах — пор. в Історії VI c. 399 і д. парелелі з сатири Рея (Żywot człowieka poczciwego, 1567), також у цитованій статті ак. Перетца.

2 Християнський — властиво аскетичний.

3 Глузуваннях.

4 Різні роди собак.

5 Роди коней.

6 Роди повозів.

7 Роз. — тіло, в аскетичній зневазі.

8 Мова про шляхетську дворню, підголену і прибрану в різні шапки з перами, та двірські полки — предмети пихи і конкуренції панів-магнатів. І тут знов Вишенський виступає як знавець двірського життя другої половини XVI в.

9 З Підгір. збірника.

10 Духи тьми, котрих тільки що названо різними йменнями.



Албо мнимаєшъ, ижъ ся ты чого пожиточного въ замтузЂ 1 научилъ? 2

Албо мнимаєшъ, ижъ ты што цнотливого у курвы слышалъ?

Албо мнимаєшъ, ижъ ты што богобойного отъ шинкарки навыкъ?

Албо мнимаєшъ, ижъ ты што розсудного отъ дудки и скрипки и фриюярника 3 розобралъ?

Албо мнимаєшъ, ижъ ты отъ трубача, сурмача, пищалника, шамайника 4, органисты, рекгалисты, инъструментисты и бубенисты што о дусЂ и духовныхъ рЂчахъ коли слышалъ?

Албо мнимаєшъ, ижъ ты отъ всихъ пастыревъ, мысливцевъ или водовозовъ, возницъ или скачомудрецъ 5, кухаровъ или пирогохитрЂцевъ пекаровъ што о богословіи навыклъ? (с. 218)

Штожъ инокъ не умЂєть говорити съ тобою, коли ты иноковы бесЂды не пріимаєши и яко песъ встеклый отъ своєго пожитку и спасенія бЂгаєши; єсли зась ты што иноку сказавати хощеши, не маєшъ ничого такового въ скарбЂ сердца своєго, чимъ бы єси инока ползовати могъ, але єще бы єси его своимъ повЂстми и до конца отрулъ!

Уже бо инокъ отъ твоєго смрада — твоєй премудрости свЂтской своє начиня душеносноє очистилъ; твой розумъ, который ты носишь, изблюєвалъ, изврацалъ, исплювалъ, и тотъ сосудъ душевный слезами помылъ; постомъ-молитвою, скорбми, бЂдами, трудомъ и подвигомъ выжегъ, выпЂкъ и выполеровалъ, и новоє чистоє насЂньє богословія посЂялъ! (с. 219) 7.

Але зась речеши, яко зло житіє мають иноки: по корчмахъ ходять и упивают ся, и по годахъ 8 обходы чинять, и пріятельство собЂ зъ мірскими єднають, и до того гроши збираютъ и на лихву даютъ, —


впроваджує нову серію закидів автор, — і з них тільки оден уважає серйозним: се коли инок виходить з «общего житья» (монастирського общежиття, «кіновії») та починає складати гроші; все інше несерйозне, простиме прогрішення для монаха, що несе свій подвиг:


О, єсли грошЂ збираютъ и на лихву даютъ, и єсли бы и на лихву не давали, але при собЂ ховали и купа до купы привязовали, грошъ до гроша для розмноженя прикладали, — таковыхъ кромЂ общаго житья поєдинковыхъ иноковъ 9 грошолюбителей нЂсть достойно иноки 10 єдными называти! Бо будетъ ложъ крыти ся въ имени. Ты єго єдинымъ зовешъ, а онъ не самъ, але зъ діаволомъ грошовладателемъ, и будетъ хула на иноческоє имя. Але єго смЂле можетъ звати тымъ именемъ: Іюда рабъ и лестецъ, другъ и предатель, образомъ въ апостолЂхъ, a дЂломъ въ зрадцахъ; образомъ въ спасаємыхъ, a дЂломь въ пропадаємыхъ; образомъ въ ученикохъ, a дЂломъ въ продаємыхъ 11, «продам» бо рече «Христа и пріобрящу імЂнія».



1 Домі розпусти.

2 З чого міг би покористувати від нього чернець.

3 Флейтиста.

4 Жоломийник — що грає на козі.

5 Цар. сокатемудрецовъ; не знати, що се значить: чи курієрів, чи поварів (старосл. сакачии).

6 Скажений.

7 Звертаю увагу на сей образ, так послідовно, в деталях розроблений автором.

8 Родинних оказіях.

9 Монахів, що живуть одинцем, не ведучи «общого житія» з іншими.

10 Бо ж інок — одинок.

11 Повинно було бути «продающих».



Подобный бо и сей грошолюбивый инок чинитъ гласъ: отвергну ся — рече — обЂтницы своєго пострига и съберу гроші!

А о обЂдахъ и напитю, єсли того грошового грЂха инокъ не чинить и не имаєтъ ничого въ своємъ схованю, а трафить ся єму отъ того чрева и отъ того горла звытижити ся, тому ни мало не чюдуй ся!

И я тому вЂрую, што трафляєть ся и то въ вашей землЂ иноку, ижъ часомъ и переночуєтъ въ корчмЂ. Не все бо пшеница въ посЂваню ся знаходитъ, але знайдешъ другую ниву, которая болшей куколю, нежели пшеницы народитъ. Также и межи иноки: въ доспЂяню на звЂтяжство того чрева — мало ихъ єсть. Тому не дивуй ся!

АбовЂмъ подвигъ и борба єсть жизнь моя, котороє ты не знаєш!

Бо єще єси на войну не выбрав ся, єще єси доматур!

Єще єси кровоЂдъ, мясоЂдъ, волоЂдъ, скотоЂдъ, звЂроЂдь, свиноЂдъ, куроЂдъ, гускоЂдъ, птахоЂдъ, сыроЂдъ, сластноЂдъ, маслоЂдъ, пирогоЂдъ! 1. Єще єси периноспалъ, мяккоспалъ, подушкоспалъ! Єще єси тЂлу угодникъ! Єще єси тЂлолюбитель! Єще єси кровопрагнитель!2 Єще єси перцолюбецъ, шафранолюбецъ, имбиролюбецъ, кгвоздиколюбецъ, кминолюбецъ, цукролюбецъ и другихъ брЂдень горко- и сладко-любецъ! Єще єси конфектолюбецъ! Єще єси чревобЂсникъ! Єще єси гортановстекъ!3 Єще єси гортанокгратель!4 Єще єси гортаномудрецъ! Єще єси дЂтина! Єще єси младенєцъ! Єще єси млекопій!

Якъ ж ты хочешъ бЂду воєнника бьючого ся и боручого ся, у цицки матернєє дома сидячи, — розознати, розсудити? (с. 119 — 20).



1 Се одне з тих місць, де ся манера паралельних виразів переходить у нуднувату многослівність.

2 Любитель хати — дублет до попереднього «доматора».

3 Паралельний вираз до «чревобісія», імпровізований автором (встеклий — біснуватий).

4 Мабуть, треба — гортаногратель, гортано-грець.



Тут текст ап. Павла про молоко віри для неприготованих до «твердої страви» зводить гадку автора на інші шляхи: він починає доводити, що православна руська церква, незважаючи на всі слабі сторони, стоїть далеко вище від усіх інших. Тому дитячим непорозумінням, «дитинністю» являються всі переходи з православної віри на інші «розділені» конфесії: «овъ бо зовет ся папежникъ, овъ зась нынЂ зъ євангелія вилЂзъ — євангелиста, овъ зась недавно выкрещеный (анабаптист) , овъ зась суботникъ». По сім ще раз повертається до своєї теми — апології чернецтва, але для того тільки, щоб перейти до сеї нової варіації: від апології православного чернецтва до апології православної церкви взагалі. Його тезою стає: збочення й апостазії, які трапляються в православній вірі, нітрохи не доказують її нестійкості, і здається мені, що виклад тут розширився одною ще пізнішою вставкою, навіяною унією:


Видиши ли, дЂтино рускій, вь колысцЂ роскоши колышущій ся, — ижъ ты не знаєшъ, якъ ся инокъ зъ черевомъ бьєть, товчеть, мучить и бореть! А ты єго хулишъ и клевещещъ напивша ся раз видЂвши! А тоє войны, дома ростягаючи ся, не знаєш! А тоє боръбы, достатками всякими обставлевавши ся, не вЂдаєшъ!


Слыхалъ ли єси нЂколи, въ той колысцЂ роскошной клышучи ся, отъ мамы иль отъ тата, или паки отъ попа о томъ сло†Павломъ реченномъ, яко «духъ — мовитъ — воюєтъ на тЂло, a тЂло на духъ: тыє друг другу противят ся и борют ся одинъ зъ однымъ доты, ажъ котроє зъ тыхъ звитяжство надъ которымъ пріиметъ: или тЂло надъ духомъ, или духъ надъ тЂломъ»?

Якожъ ты хочешъ познати тоє й розумЂти, коли ты увесь тЂло, коли ты увесь кровь, — a тЪло и кровь, по Павлу, царствія божія не наслЂдить!

Видиши ли, дЂтино рускій, въ колысцЂ роскоши колышучій ся, як не знаєшъ тоє войны черевноє иноковы, — котрого хулишъ и ругаєшъ, a самъ вь пелюхахъ смраду несытства 1 всЂгды ся валяєшь?

Не чудуй же ся, дЂтино рускій, выдЂвши напившего ся инока — абовЂмъ въ борьбЂ стоитъ и въ 2 запасы ходить!

И много ся трафляєтъ, як двом борцом боручим ся: то тому то сему наверхъ выскочити, а того подъ себе подбгати, то тому зась засподу вымкнути ся и верховного на-исподъ перевернути. Такъ и наше тЂло (отъ землЂ земля!) земленого тяжару и покорму прагнеть. Духъ зась горЂ вытягнути ся съ того мяса ищетъ, але єго тотъ гной 3 и сласти тЂлесныє связали и не пущають 4... Діаволъ зась тЂлу пособляєть и на душу бореть, и многокротъ отъ похотей тЂлесныхъ розыгравшій ся борець съ помочникомъ діаволомъ на погыбель душевную изъ вЂры выбЂгаєть — и въ турскоє обрЂзанство впадаєтъ. А то чинитъ — одно для мясочревохотного, а другоє для ТуркинЂ красной, да на мяккихъ постеляхъ спить и без-франсуливую 5 жизнь живеть.

Изали жъ для тыхъ отпалыхъ вЂры слЂдъ Христовъ и путь живота вЂчного упразни ся и погыбе?... (с. 221).

Што 6 и вы въ своєй земли недавно пострадали! Тыє єпископы ваши, зъ сытыми трибухами и з много-наполненными скрипками и шкатулками 7 червоныхъ — албо розумЂєшъ, на покуту 8, убозство, крестоношеньє и совлеченіє міра и похотей єго къ папежови отбЂгли? ВЂру ми ими (и самъ видишь!), ижъ не для того. Але для чого? Абы оный голосъ богатого до себе самого мовячій угонили, и они тую раду въ собЂ также урадили! Якъ же? Отъ такъ: «Разоримь 9 благочестивыя вЂры житницы (и з ними) 10 наши скринки и шкатулы наполненыє, а съзиждемь болшіє скриниска поклонивши ся папЂ! ВЂмы бо, коли мы толко вЂры своєй одступимо, тотъ князь мірскій 11, папа, наши скрыниска наполнитъ! Тотъ наши похоти безпрестани кипячіє установить 12 и загамуєть!



1 Порівняння «дитини руського» з дитиною, що, об’ївшися, наробила в пелюхах.

2 «Въ» додаю; запасы (в друк. хибно за пасы) — боротьба.

3 Тіло! дуже яскравий виклад аскетичної ідеології.

4 Друк.: пущаєть.

5 Друк.: безфрансунливую, фрасунок — туробота (польське).

Се, власне, я вважаю пізнішим додатком: ядовиту паралель єпископів-уніатів з потурнаками, що переходять на турецьку віру задля «безфрасунливого життя».

7 Друк.: «скринокъ и шкатулъ», помилка пояснюється, мабуть, тяжкою конструкцією, простіш було б так сказати: чи думаєш, що ті єпископи з шкатулами...

8 Друк.: покупку.

9 Друк.: разоремъ.

10 Се: «и з ними» вимагається змістом, але можливо, що упущене самим автором. Він парафразує тут, прикладаючи до єпископів-уніатів, євангельську притчу про багатого чоловіка, котрому зародила нива.

11 Папа-антихрист!

12 Якесь помилене слово.



Тогда будемь волность мЂти по своєй воли жити!

Тогды будемо што хотЂти творити, коли нас нЂхто не будетъ глядЂти!

Теперь въ насъ тая дурная Русь житія чистого ищетъ!

Теперь въ насъ цноты, учтивости и доброго сумненя видЂти прагнеть — чого мы не маємо, и для того всЂгды ся оныхъ соромЂємо!

Але якъ учинЂмо? — Къ папЂ римскому бЂжемо!

И съ того сорома ся выкрутимо, и на Русь — да ся поклонятъ папЂ, бЂду навалимо, и своє житіє исполнимо! И речемо души нашей: Душе, имаши много блага, лежаща на лЂта многа, яждЂ, пій, весели ся! 1 не бой ся никого, скачи, играй...

Изалижъ для тыхъ отпалыхъ епископовъ христіанская вЂра оскудЂла или нарушила ся?

Изали ущербокъ нЂкій в слЂдъ спасеноє дороги приняла?

Никакоже! Тыє сами 2 изъ вЂры выбЂгши въ яму невЂрія впали и отъ себе 3 собЂ смерть зъєднали, а наша вЂра чистая цЂла и здорова стоить!


І він повертається по сім екскурсі до своєї апології ченця:


«Тако теды и ты отъ инока не погортай ся, єслибы єси єго и напивша ся видЂлъ! Толко изъ вЂры 4 къ папежу да не бЂжитъ! И доколя тотъ хвостъ на голо†носитъ, покаяти ся можетъ! А што ты, брате милый, знаєш? И ужъ ты єго піюща и єдуща видЂлъ и осудилъ, — a онъ зась отшедши съ корчмы въ свою келію, тотъ кусъ смачный и куфель 5 оплакавъ и отжалувавъ, и прощеніє отъ Бога пріялъ. Якожъ ты смЂєшь прежде судіи судъ на божія раба чинити? Не суди жъ, брате, да не осужденъ будеши, и обрати свои очи помыслу 6 на себе самого: якъ ся усправедливишъ Богу съ того корчмарства, котороє всЂгды во адЂ чрева своєго носиши, и котороє смачнЂйшее пиво, медъ или вино — коштуючи, тоє горломъ глытаєши, и котороє ти не любо — тоє подлЂйшимъ черевомъ возницкимъ, мысли(в)скимъ травишъ и давати повелЂваєши...



1 З євангельської притчі.

2 Самі одні.

3 Самі.

4 Православної.

5 Кухоль.

6 Друк.: помысли.



Видишъ ли, што страждеши, a болЂзни ощупати не можеши! Тому неборакови въ мЂсяць разъ трафить ся напити ся, и то безъ браку: што знайдетъ — горкоє ли, или квасноє, пиво албо медъ, тоє глощетъ, толко бы тую поганку утробу насытити моглъ. А по насыченю зась терпитъ, въ келію влЂзши, доколя ся єму другій такій праздникъ трафункомъ намЂрить! A въ тебе? Што середа — то Рождество чреву, а што пятница — то Великъдень веселя, празнованя жидовскаго, кромЂ другыхъ разрЂшенныхъ дней, мовлю...

А єсли бы и такъ было, жебы отъ бЂсовь зманеного инока въ корчмЂ піючи видЂлъ єси. — Однакъ день албо два забавивши ся зась на покуту и плачь въ келію бЂжить, и за злыє два дни 40 дній добрыхъ намЂщаєть. Поститъ, алчетъ и страждетъ — за долгъ грЂховный покутою платитъ и отмщаєть! A ты всегды въ корчмЂ живеши, и самъ шинкаремъ єси! Корчмы запродаєши, людскія сумнЂня опоиваєши! Скупостію корчменого торгу зъ Афраимами жидовскими людскоє чрево оцЂниваєши (с. 222).


Сим ударом у святиню шляхетських привілеїв — «святу корчму», монополію шинкування і аренди, замикається сей характеристичний начерк шляхетського танцюритого раю, до котрого вступили «синове Малия Русій» під знаком польського права. Апологія іночеського чину під пером Вишенського перетворилась, як бачимо, в сатиру нового шляхетського життя в стилі Рєя. Закінчує ж її характеристичний екскурс в сферу соціального радікалізму — до котрого взагалі має таку сильну тенденцію аскетична ідеологія автора. Він починає доводити своєму совопросникові — без особливого логічного зв’язку з попереднім, що він взагалі не має чого «велемудрувати, хвалити ся, як порхавка надымати ся», бо з природи своєї він така ж людина, як і кожний убогий, над котрим він величається («не земля ли ты отъ землЂ, яко и сиромахъ убогій и голый? не очи ли, слухъ, вкусъ, ноздри, руки, ноги въ томъ же порядку розсажены што и убогого? не серце ли, чрево, утроба, слезень, кишки и проходъ въ тобЂ ся знаходить также и въ убогого»). А далі, позбавивши його таким чином всяких привілеїв, несподівано переводить до найнижчої верстви: виясняє оголомшеному «дитині руському», що то він належить до несвобідного класу, як невільник і раб миру сього і його приваб. Се він бідняк і хлоп, а не той інок, що його він зневажає. Той в дійсності являється членом вищої касти, як «син царства небесного». «Не рівняти ся хлопові з шляхтичом» — нехай буде ся шляхетська правда; тільки ж шляхтич не він, а той, що визволився від неволі світу!


Не ругайся ж, бЂдниче пане, иноческому чину. Сыномъ царства небесного не ругай! 1 Бо далеко хлопъ отъ шляхтича розность маєтъ! Хтожъ єсть хлопъ и неволникъ? Толко тотъ, котрій міру сему яко мужикъ, яко хлопъ, яко найманецъ, якъ неволникъ служитъ!

Котрій образъ и кшталтъ вы, панове, носите! Для того ижъ міра сего хлопи и неволници єсте, и єму вЂкъ свой въ службЂ ажъ до смерти изгубляєте, и сами съ нимъ погибаєте!

Хто жъ єсть шляхтичъ? Тотъ которій зъ неволъ мірской къ Богу вырнетъ и съвышше ся отъ Духа Святого породитъ. По Іоанну: «Єлици же, рече, пріяша єго, дастъ имъ власть чадомъ божіимъ быти»... Видиши ли шляхецтво вЂры нашея? Которій отъ Бога ся породитъ — тотъ єсть шляхтичъ!

А вы бопротивно перевернули всЂ писма въ той безбожной земли, и отъ крови, отъ похоти, отъ смрада родячій ся пошляхтЂли! И погордЂли єсте, и рабовъ божіихъ поругаваєте! (с. 223).



1 Не зневажай синів царства.



Сим ефектним парадоксом кінчить Вишенський сей прецікавий твір, так нефортунно вставлений ним у «Пораду». Апологія чернецтва перейшла в засудження сучасного панства — і от її фінал! Розуміється, сам Вишенський не бере свого парадоксу серйозно і на іншім місці того ж твору настільки знижається до сучасного ладу, що виясняє, як можуть доступити спасення і сьогосвітні пани. Нехай будуть смиренні, не пишні, не хвальки, побожні і милосердні, нехай прикладають до доброго життя суд і правду, а поза тим покладаються «не на свою добродЂтель мірскую, але на тыи сиромахи съ хвостами каптуровыми ходячіє и мЂхомъ шитую одежду, поясище ременноє, чревичища невытертыє носячіє». Їх молитви треба з’єднати, очевидно, — дарунками, милостинею та гощенням, — «яко да посилують милость божію молитвами — простити такому господару или князю грЂхи, єлико яко человЂкъ съгрЂшитъ зъ неосторожности мірской забавы».

Так весь грізний соціальний радикалізм і провалюється в сю скромну дірочку — милостині іночествующим!

Більш серйозний, академічний, так би сказати, підручник правовірної премудрості, потрібної під даний момент землякам, хотів Вишенський дати в іншім вищезгаданім творі: «ИзвЂщеніє краткоє о латинской прелести», що належить також по всякій правдоподібності до сих ранніх писань — судячи з того, що про унію не згадує ще. Сей академічний намір выявляється в самій мові: автор вживає мови не простої, як у тільки що обговоренім диспуті з «мирянином», а церковнослов’янської — як у «Писанію до всіх в Лядській землі», навіть ще більше строгої, суто академічної! Починає з аналізу поняття «прелесті»: «Вопросъ: что єсть прелесть? — ОтвЂтъ: Прелесть єсть вмЂсто истины ложъ содержати и сію нудити ся (силкуватись) не сый сущую яко сущую показати» — і т. д.

Латинській прелесті православні мають протиставити рекомендовану Христом «мудрість зміїну». Отже знов: «Вопросъ: что єсть мудрость зміина? ОтвЂтъ: Се єсть єже главу соблюсти» — правдиву віру, жертвуючи всім іншим...

Але далі автор залишає таку катехізичну форму і знов уряджує диспут — подібний до того, що він відбув з «дитиною руським», — тільки сим разом випроваджує замість себе православного земляка і повчає його, як він має вести «бесіду» в справах віри з «чоловіком латинського роду», а властиво — уряджає взірцевий диспут між ними.

Насамперед радить землякові запитати латинника про походження св. Духа: звідки взялося в латинськім символі «і от Сина». Попереджує його, що латинник, припертий до стіни, почне лаятись і скакати — «Молчи, кглупче, не знаєши ничтоже!» — обычай бо имъ сице творити, єгда истиною ложъ ихъ заустиши, или: «ГдЂ ся училъ? по латинЂ не знаєтъ! простоє євангеліє читаєтъ! — комедій и машкары у єзуитскихь колеумахъ не учивъ». На се не треба зважати, — научає Вишенський; посилання на Платона, Аристотеля й інші прелесті треба пускати поза вуха і держатись простого і нехитрого євангелія, поки латинник не буде змушений признатись, що «і от Сина» вони самі додали (с. 257).

Тоді поставити питання «о церкви старЂйшей и истинной»: спитати латинника, що старше — джерело чи ріка, що з нього тече, і коли той признає, що джерело старше від ріки, тоді нагадати йому, що джерело віри було в Єрусалимі, отже єрусалимська церква, видко, старша від римської. Далі таким самим методом довести безпідставність латинської науки про преємство папської власті від ап. Петра. Вказати, що всі таїнства й обряди римської церкви повні папських перемін, включно до останньої зміни календаря, і зостається папі римському ще тільки «отрыгнути хулу на вышнего, на благочестіє гоненіє веліє сотворити... и антихриста породити, да запечатлЂетъ латинскую прелесть своимъ пришествіємъ» (с. 264).

Весь сей виклад, що становить першу частину трактату (с. 254 — 264), досить близько нагадує «книжицю» Василя Острозького. І справді, дійшовши до сього місця, Вишенський заявляє, що він далі хотів так само «обличительно писати о таинственной вечерЂ (причастю), календари и прочіихъ премЂненіяхъ ихъ латинскихъ отъ истины на ложъ и прелесть» — «но занеже видЂхомъ, яко о всемъ томъ доволно Василій отъ божественного писанія написа, сего ради оставихомъ о семъ писати». Тому рекомендує з усім довір’ям і, пильністю звернутися до його книги. Можливо, що ся книга взагалі й піддала йому гадку написати своє «извЂщеніє», хоча теми, порушені Василем, не були чимсь новим і трактувалися в раніших полемічних писаннях, мабуть звісних і Вишенському. Франко навіть висловив гадку, що Вишенський, познайомившися з «книжицею» Василя і переконавшися в занадто тяжкім викладі її, надумав «обробити головні точки її по-свойому, коротко, популярно, висуваючи наперед тільки найважніші докази», і так повстало «ИзвЂщеніє» (с. 120). Таке пояснення мене не зовсім вдовольняє, бо сам Вишенський, як я підніс, у своїм трактаті бере тон високий, академічний, як я назвав його. Правдоподібніш, що, поручаючи своїм землякам книгу Василя як незвичайно цінний збірник певного, досвідченого матеріалу, він хотів їм дати заразом підручник православної евристики 1 — як вести релігійні диспути з латинниками і відповідати на їх «прелестні» аргументи.



1 Евристика — наука, як диспутувати або спорити.



В такім напрямі він обробив у першій частині питання про походження Св. Духа, старшинство церков і Петрове преємство. Поминаючи інші питання, досить — на його гадку — освітлені в книзі Василя, він у другій частині свого «ИзвЂщенія» обробляє таким же методом, як у першій частині, суперечку про чистилище, purgatorium: ставиться латинникові питання, доводиться, що ідея чистилища суперечить текстам Євангелія про суд, посмертну заплату і т. д. Виклад доволі прозорий, легкий, переконуючий, так що сей трактатець належить до кращих богословських творів у тодішнім нашім письменстві. Вишенський тут показує себе досвідченим богословом і моралістом, не кажучи, що і з літературного боку його виклад далеко більш живий, рухливий, образовий, емоціональний, ніж у Василя. Місця ж трапляються дуже інтересні, як з ідеологічного, так і з чисто літературного погляду.

Такі, напр., міркування про відповідальність (по смерті) за панське, поміщицьке право. Неглибокі вони знов-таки, недалеко сягають — як і попередні гадки про шляхетс-тво; але при загальній бідності соціальних тем у нашій старій письменності вони варті всякої уваги.


Постраждуть зась и власти мірскія, они ж талантъ добръ отъ Бога имъ данный въ своихъ похотехъ и слабостяхъ гноя тЂлеснаго погребаютъ, о размноженіи же хвалы божіє ничтоже дбають... Не памятаютъ, яко сего ради отъ Бога божіє пріяша, да симъ Бога прославляютъ, они же сопротивно творятъ: на свой смрадъ и тщую славу міра сего добра божій истощеваютъ, на спасеніє же своє и подручных скупостію врата сердечная заключають...

И что сотворите, градодержатели и многоселци, єгда господинъ вЂданнаго вамъ истязати васъ хощетъ. Кій отвЂтъ даєте тогда? єда 1 речеши, яко нынЂ обыклъ єси глаголати, глаголюще: Волно ми надъ своимъ! что хощу съ тЂмь сотворити, то сотворю, a гдЂ хощу расточити, тамо расточю? Єда 2 твоє єсть єже имаши? Єда создаль єси или изъ утробы матере съ собою на жизнь єси извлекъ? Не твоє убо єсть, бЂдниче, не твоє, и не волно ти сіє кромЂ волЂ божіє ниже єдину черту расточити и изнурити! (с. 268).



1,2 В друк.: єгда.



Відкидаючи католицьку доктрину про чистилище і доказуючи, що християнин в сім житті «нудиться» і «чиститься» для вічного життя, Вишенський, як звичайно, в можливо сильних виразах представляє, як переходять те «пуркгаторіум» православні під пануванням «Латини» — «безчестіемъ, поруганіємъ, поносами, клеветами, лжеглаголаніємъ, посмЂяніємъ, гоненіємъ, бЂднотвореніємъ, уничиженієм, томленіємъ, бієніємъ, въ темницахъ затвореніємъ, мученіємъ и убієніємъ Антихристова наслЂдія — папежскоє вЂры» (с. 269). І спеціально прикладає се до тих різних насильств, які, мовляв, православні терпіли з приводу нового календаря:


Сице и нынЂ Латина христіаномъ православнымъ творятъ, отновляюще прежде бывшеє идолопоклонство и гоненіє, глаголюще: «Поклони ся папЂ! пріими єго самосмышленный законъ, календаръ новоутворенный, и почитай! Ветхій же отступи! И всю прелесть нашеє вЂры честно почти! На насъ истины ничтоже не глаголи! Лжи и прелести нашея не хули! Аще же не хощете — то имЂте ихъ и мучите досадами и бЂдами!

«Вы, войтове, бурмистрове, лантвойтове, власть мірская, градская и повсюду! Не дадЂте Руси ни єдино пространство въ жизни ихъ! Въ судЂхъ Руси не поборяйте 1, паче же и крывдите! Въ сусЂдст†любви не показуйте, ниже съ ними ся общЂте, паче же ихъ ненавидите! Въ купляхъ, торгахъ, ремеслахь Русинъ съ папежникомъ волности єдиной да не имать! Въ цехахъ ремесницкихъ Русину быти не достоитъ, доколЂ ся не попапежитъ! На власти войтовства и бурмистровства 2 и прочихъ строителствъ отъ Руского народа да ся не поставляютъ — доколЂ ся у папежа не увЂрують!

«Аще же симъ Руси не досадите, и своєй христіанской вЂры отступити и папЂ идолопоклонити ся не хощутъ, — набоженство имъ разорЂте! На праздники старого календаря звонити не дадЂте, новый же святити и праздновати съ силою понудЂте и виною запретЂте! Аще же и єще не послушають, — сакраментъ Христовъ обезчестЂте, на землю пролейте и ногами поперЂте и потопчЂте! Церквы запечатуйте, и отъ всЂхъ странъ бЂдно творЂте и досаждайте, да поне сими бЂдами и досадами повинут ся поклонитися папЂ и костелови Римскому!

«Аще же ни и сими досадами имъ не одолЂєте, — въ темницахъ затворяйте и безъ винъ вины на нихъ налатайте, бійте, безчестЂте и убійте въ имя найсвятешего єго папы! Прощеніє и разрЂшеніє отъ него пріимете и въ чистцю за то и за вся беззаконія по смерти очистите ся!» (с. 269 — 70).


У літературі сей сильно зачеркнений образ викликав дискусію з погляду історичної правди: наскільки ся критика переслідувань православних у тодішній Польщі, кінця XVI в., відповідала дійсності — чи дійсно боротьба за календар доходила таких драстичних форм? Вишенському то закидалось перебільшення, то припускалось, що він розмалював свій образ подробицями з пізніших часів 3.



1 Не підтримуйте.

2 Друк.: бурмистрапства.

3 Франко с. 140 д. д. Третяк с. 246.



Але, оцінюючи його, треба пам’ятати, що Вишенський писав се не як історик, а як художник-полеміст. Йому треба було дати сильний образ латинського чистилища для православних. Останні різкі і грубі форми боротьби з старим календарем він вставив у стару, так добре звісну йому, близьку і наболілу боротьбу галицького міщанства з всякого роду обмеженнями і безправностями, що воно терпіло за свою руську віру і з ними боролося протягом всього XVI в. у Львові, Перемишлі, Городку і т. і. Звичайний нахил до гіперболізму, з другого боку — паралель з старими римськими нагінками на християн, підчеркнена ним, очевидно, погнали творчу уяву Вишенського в напрямі згущення фарб, поглиблення особливо драстичних рис, донесених до нього листами, переказами з України і доповнених його власною уявою. Опорних пунктів для сеї роботи його фантазії не бракувало! Були реальні факти — і ще більше переказів про них! Чи було пролито де-небудь причастя? чи потоптано ногами? чи тільки били, а не забили нікого на смерть під час війни за старі і нові свята? — се так само не можна твердити на підставі слів Вишенського, як не можна і заперечувати можливості таких фактів на тій підставі, що ми не розпоряджаємо документальними підтвердженнями їх. Сильний, яскравий образ, намальований Вишенським, зостався цінним літературним свідоцтвом того, як відбивалася в уяві сучасників релігійна боротьба «благочестія» з «латинством» у тодішній Польщі. Він мусив робити сильне враження. Нижче, в «Одписі» Клірика Острозького, 1598 року, знайдемо патетичний образ горожанської війни, викликаної унією: «кровопролійства, мужобойства, забійства, тиранства, мордырьства, нахоженья кгвалтовъ на домы, на школы, на церкви, обелженья шкарадого невЂстъ, паненокъ чистыхъ, душъ невинныхъ, паній зацныхъ и велможныхъ при самой начистьшой и страшной и непостижимой таємници и офЂре: при пріймованю святЂйшихъ таинъ тЂла и честныя крови Христовы — наполнили и наброили» (405). Се явна парафраза суворого й шорсткого, лапідарного образу Вишенського, розпущена водицею шкільної риторики. Вона служить свідоцтвом, кажу, яке враження викликали сі громи Афонської гори на Україні, як підхоплювались, повторялись, прикладаючись до всяких злоб дня. Се міра тодішніх літературних впливів нашого Івана з Вишні.













Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.