[Михайло Грушевський. Історія української літератури: В 6 т. 9 кн. — К., 1995. — Т. 5. — Кн. 2. — С. 153-163.]

Попередня     Головна     Наступна

«Терміна о Лжи». При кінці «Писанія до єпископів» Вишенський висловлює скромне переконання, що сим писанієм пускає він на вітчину, «в предЂлы ваши», «отъ источника истинного почерпавши поточок малый» — «але хочъ же ся видитъ малый, однакъ, чаю на Бога, якъ алчущихъ и жаждущихъ правду видЂти достаточне напоитъ, насытитъ и удовлитъ» (с. 252. II). Не рішаючись за якимись, нам незвісними перешкодами, їхати на Україну, — куди його посилав патр. Мелетій і «вытягала» «братская любовь» православних, — він задумав поки що замість свого живого голосу дати землякам збірку своїх писань і виладив її в тім складі вищеподаного оглаву, або «краткословія» — як він його сам назвав (див. вище).

Сталось се десь коло р. 1600 (1599 — 1600). Так можна міркувати з того, що до збірки не увійшов «Краткословний отвЂтъ» на книгу Скарги, написаний десь у перших роках 1600-тих, а увійшли писання з рр. 1597 — 8.

Другий мій довід — чисто психологічний. Я думаю, що охоту до спорудження сеї збірки Вишенському піддала острозька «Книжиця» 1598 р., де він побачив уперше своє слово друкованим, і воно посіяло в нім гадку — виладити збірку самих своїх писань також в десяти розділах, як та острозька «Книжиця».

Він так і назвав сей збірник «книжкою»: «Книжка Іоанна мниха Вишенского, от Святыя Афонскія Горы, в напомінаніє всЂхъ православныхъ христіанъ». Адресована вона: «Братствам и всЂмъ благочестивим в Малой Росіи, в КоронЂ Полской жителствующимъ иноческого чина общежителем: архимадритом и священноиноком и честным монахом, и інокиням — всЂм сестром нашим, и прочіим тщателем церковным — благодать Господа нашего Іисуса Христа и любы Бога и Отца и причастіє Св. Духа буди со всЂми вами» ¹.

¹ Я знайшов потім сей здогад про вплив появи Острозької Книжиці на план Вишенського у Возняка (с. 154); така паралельна поява однакового здогаду незалежно від себе має значення як критерій правоподібності, тому й зазначаю сю. стрічу гадок. А хронологія «Терміни» має чимале значення для висвітлення розвою творчості й ідеології Вишенського, тому я й звертаю увагу на сю хронологічну подробицю.

Франко (с. 391) покладав «Терміну» на пізніші часи, тому що вважав уміщену в ній «Пораду» за твір пізній, написаний після 1608 р. (себто після смерті Острозького — з огляду на згадку про смерть Костянтина Острозького, обговорену вище). Житецький з сею згадкою не рахувався, тому поклав сю збірку на р. 1597 — 1600, «а в кождім разі не пізніш 1607 — 8 р. р.» (с. 504). Так думав і Куліш, вважаючи сю згадку пізнішою допискою (Возсоед. І. 199). Натомість Голубєв посував «Пораду» аж на після смерті Януша Острозького (П. Могила II, с. 9. дод. С. 37). Возняк, ближче не разбираючи сеї хронології, кладе «Терміну» між «Порадою» і розборами книги Скарги.

Зміст її Вишенський означає далі так: «Посылаю вамъ термину о лжи, которая надъ истиною у вашей земли царствует, а Бог от всЂх сторон й частій христіанства хулит ся, духи ж лукавій поднебесніи в христианст†нашем владЂют, отнюду же за невЂріє и бесплодіє наше попушени єсмо в запустеніє з нашею правъславною вЂрою». Як я вище зазначив, сю назву «терміна о лжи», не розгадану досі дослідниками, треба розуміти як «вияснення», «усвідомлення», яка то лож панує в Малій Росії, — так, як у першім своїм «Писанії ко всім в Малой Росії» Вишенський вважає завданням християнської науки «ограничениє цноти і учтивости сумнення християнського». Та замість починати від позитивного викладу християнської етики, він за краще вважає виходити від протилежного і в своїй «Книзі» хоче викрити й усвідомити зле, щоб помогти тікати від нього:

Єсли ся не почуєте и не исправите, знаючи да знаєте ¹, яко и въ конецъ благочестіе наше запустЂєт, оставшіи же въ безвЂріи вси погибнут. Уготован бо сосуд гнЂва божія на вашу землю пролити ся, чому забЂгайте покаянієм и исправленієм вашим яже ко Богу, скоро! Понеже нЂсть незбожнЂйшеє, хулнЂйшеє и несправедлившеє и нечистъшеє землЂ ни в поганьствЂ, якоже ваша земля! Прото молю вас: Спасайте ся образом Лота избЂгша из Содомы во Сигоръ ²! Сигоръ же єсть покаяніє и очищеніє от vрЂха.Сицевым образом як ту послЂди о ³ очищеній церкви реклося — найдете. А єгда сіє исправите, чаю на милость божію, яко призрит на нас паки милосердним оком и благочестіє ваше въздвигнет...

¹ Знайте певно!

² Друк.: СигорЂ. Сей заклик з Содому до Сигору є також у Писанії до єпископів, АЮЗР, с. 232.

³ Так відчитує се місце др. Щурат (с. 58), др. Франко читав: по... дно о очищеній.

Отже, виходило б з сього, що центральним і найбільш конкретним пунктом сеї збірки, в очах Вишенського, була його «Порада како да ся очистит церков Христова»: вона давала практичну програму, інші ж вищеобговорені писання, включені до сеї «Книжки», — тільки ідеологічне обгрунтування. Відповідно дутого «лжу», котру має вияснити православним «Книжка» Вишенського, мусило розуміти головно як «єреси», проти котрих звертається його «Пора да». Люди «поєретичили», «соромлять ся хреста христового» — не хрестяться ні в церкві, ні за трапезою, сідають їсти «по-свинськи», не прочитавши молитви; не ходять до церкви; закидають слов’янську мову, заводять «простий язик» у церкві і в друку; мудрують у церковнім уставі, співають у церкві латинські пісні і взагалі «лакомляться на латинську і мирську мудрість». Се те, проти чого конкретно виступає

«Порада» і що можемо загально схарактеризувати як обмирщення, занедбання і легковаження старих церковних традицій та нахил до нових «римських» інтересів і форм життя — те, що доходить найрізкіших висловів своїх у характеристиці «дитини руського», виведеного, висміяного і розкритикованого Вишенським в апології іночеського чину, вставленій до «Поради» як додаток і ілюстрація до його проекту очищення української церкви. В сім виявляється «царствування лжі над істиною» в «Малій Росії», котре має замір розкритися «Терміна о лжі», остерегти від неї православних і привести до очищення і покути, — що одне може піднести «благочестіє» (православну віру) з теперішнього упадку, після «відщеплен.ня» владики і заведення унії.

Корінь злого — в затраті старої «простоти», в лакомстві і «миролюбстві», що стало поширюватися між православними. Се те «єретичество» і «лжа», проти котрих звертає свою «книжку» Вишенський. Біда не в зовнішніх «гоненіях» і утисках. Навпаки, перенесені терпеливо, в простоті і смиренності, вони можуть послужити якраз до спасіння — можуть уважатися знаком особливої ласки й уваги божої. Біда в самих православних: в отсім миролюбстві, котре треба передусім викорінити, і тоді все інше приложиться. Відповідно до такого розуміння Вишенський до своїх попередніх писань додає ще кілька спеціально з сього становища написаних. Найбільше й найінтересніше з них се «Обличеніє діавола миродержця», положене на початку «Книжки» і по всякій правдоподібності, власне, й написане для неї як програмна стаття ¹.

¹ Міркуючи так, я розминаюся з поглядом Франка, що вважав сей твір «першим більшим твором Вишенського, написаним десь на початку 80-х літ XVI в. як результат тої внутрішньої боротьби, яку «натурально мусів переходити живий і палкий ум нашого автора при різкім переході з життя світського до аскетично-монашеського» (с. 91 — 2).

Заголовок сей невеличкий твір (коло 10 тис. знаків) має такий: «Обличеніє діавола миродержца и прелестный ловъ єго вЂка сего o скоро погибающаго — отъ совлекшого ся с хитросплетеныхъ сЂтей єго голяка-странника, ко другому, будущому вЂку грядущаго, — учиненоє». Інакшими словами: «голяк», що визволився з диявольських прелестей і чекає тільки будучого віку, а помітує сим скороминущим, вважаючи себе в нім тільки странником, «обличає» диявола і його прелесті. За епіграф дано цитату з Євангелія Матфея про спокусу Христа дияволом, що послужила первовзором Вишенському для сього твору.

Але починає він не появою диявола, тільки відразу запитанням «странника» до нього: як буде він, диявол, ловити людей (властиво, треба було б сказати — як ловить він далі людей), після того, як Христос уже виявив і показав усьому світові його лукавство («через віру і крещеніє»): «як будеш зас (наново) тоє гнЂздо миролюбія въ вЂрныхъ и крещеныхъ вити и основаніє невЂрія языческого фунъдовати?» Диявол «прелестник-миродержець» відповідає, що Христову науку сповнював дуже мало хто, і то «в свіжій памяти її», в теперешніх же часах «зовемоє христіанство» поголовно впало «в клюбу невЂрія», «одным способом c поганци некрещеными мир любят — и царства и роскоши єго насытити ся прагнутъ и єще болше нежели погане похоти телесного, своволного и нечистого житія своим злым житієм исполняют». Тому диявол далі уловляє їх тою ж «прелестію, мечтанієм и усоложенієм блеску и красоты свЂта сего», як і перед Христом. «От началныхъ и до послЂдних, отъ духовно зовомых и до простых, от властей и до подручных всЂ полюбили тот ... блескъ и пестроту красоты царства моєго мирского, которую єсми на горЂ Христови обнажилъ и показалъ». І странникові він обіцяє дати все те, що показував Христові, коли він упаде перед ним і поклониться йому. На запитання ж странника, що ж саме він може йому дати, диявол відповідає, що може дати йому все на вибір від панства і королівства до скромних достатків, і вичислює всі сі можливості. Странник «от лица всЂх прелщаємых от діавола» зрікається всіх духовних і світських «преложенств», коли вони відводять від Бога і ведуть за собою вічну муку.

Спинятись на тім не буду, тільки наведу другу половину дияволових прелестей, призначених «для простих і неславних», змальовану конктретніше й інтересніше з становища ідеології автора, тим часом як «преложенства» представлені більш шаблонно:

Також и до васъ простых и неславныхъ во моємъ царст†мовлю: Аще падши поклоните ми ся, знайду я по вашей вЂрЂ и простотЂ чим вас обогачу и в прелест моєго вЂка уплутаю:

Єсли хочеш идолопоклонником, сребролюбцем и лохоимцемъ быти, я тебе митником, купцем и крамарем учиню. Там твою волю и прагненя забавляти ся, доколя здохнеш, привяжу, и моцно до самого исхода, не мыслячи ся c помыслом от лихоимства отодрати — прикую!

Если хочеш хитръцем, майстром; ремесником рукодЂлным быти и других вымыслом превзойти, чимъ бы єси и от сусЂдъ прославити ся и грошики собрати могль, — падъ поклони ми ся! Я тебе упремудрю, научу, наставлю и в досконалост твоєго прагненя мысль твою приведу!

Если хочеш похоти телесноє насытити ся и господарем дому, древа и землЂ шмата назвати ся, — падъ поклони ми ся! Я твою волю исполню! Я тобЂ жену приведу, хату дамъ, землю дарую — тоє ярмо на твою шію повЂшу и твою мысль в бЂдЂ, неволи, скорби, мятежи попеченій, фрасунку и уставичком промыслЂ погребу! Я тебе стражу, слугу, неволника и вязня женЂ учиню! Я тобЂ всю мысль у жоны похотноє студнЂ привяжу! ¹. Толко поищи, попрагни, и мнЂ ся поклони: вся сія аз тобЂ дам! (с. 33 — 4).

¹ Прив’яжу твою гадку коло криниці похоті твоєї жони.

Странник відповідає:

Даш ми зась, діяволе, купцем, лихоимцем, мытником и корчмарем быти, да тым лихоимством и упражненієм розум свій погребу и ослЂплю? Штож за пожиток c того твого дару, коли свЂта истины науки слова божія видЂти не могу, и вкусити сладости єго ся не сподоблю? Прето да знаєш, діяволе, як я от тебе того ідолопоклонного тытулу и забавы житія моєго в нем не требую! ТобЂ ся не поклоню! Господу Богу єдиному поклоню ся и тому самому послужу! Иди за мною (відступись), Сатана!

Даш ми зась, діаволе, ремесльником хитрым и славным быти, да межи сосЂды славнЂйшим, годнЂйшим и честнЂйшими быти? Грошики собЂ зберу, фолварки покуплю, домок приоздоблю? Што ж за пожиток съ того всего твоєго дарохитръства, коль я простоты Ісусовы навыкнути не могу? Што ж ми за пожиток з славы и чести сусЂдскоє, коль я в лику пророкъ, патріархъ, апостолъ, мученикъ и добре Богу угодивших славити ся не буду? Што ж ми за пожиток з многих фолварков и оздоб домку, коли я красных дворов горняго Ієрусалима не узрю і ни во єдином кутку въ оном посидЂти не сподоблю ся? Прето я от тебе, діяволе, твоє майсторіЂ и славы и чести не требую! Грошиковъ збирати, фолварков и домков куповати не хочу! ТобЂ ся не поклоню! Господу Богу єдиному поклоню ся, і т. д.

Даш ми зась, діаволе, убогому и неславному человЂку утЂху и похоть телесную, жону? Даш ми домок и землицю? Даш ми смуток и бЂду, да свой розум в той заба†фрасунку и стараня домового, земляного и женского погребу? Што ж за пожиток c тоє утіхи и похоти телесноє, коли я утЂшителя Духа Святого витати во своєм кгмаху сердечном николи не сподоблю? Што ж ми за пожиток c тоє жоны, коли я Христа жениха (во) своєй ложници сердечной пришедшего упокоити ся и спочинути видЂти не могу? і т.д. (с. 35-6).

Сим діалогом вичерпується писанійце. Як бачимо, воно розкриває зміст того «пустинного воспитанія», котре кладе Вишенський основою християнського життя в «Писанії до всіх в Лядській земли» (вище) — з того суворо-аскетичного становища, яке взагалі позбавляє всякого оправдання життя «в миру». Вишенський тут показує себе більш безоглядним і немилосердним, ніж у своїм діалозі з «дитиною руським», де він знаходить все-таки можливість спасення в миру і для королів, князів і властителів і не позбавляє їх скромного уживання утіх світу сього, майна і достатків, під умовою милосердя, справедливості і милостині для иноків (с. 216). Сей аскетичний ригоризм «Обличенія», розуміється, позбавляв його всякого практично-морального значення. Се писання не для світської громади, а хіба для монахів, на потіху в їх відреченні від світу.

Інші писання, включені Вишенським до його «Терміни», зовсім малоінтересні. «О єретиках», «Загадка философом», «СлЂд краткій къ вЂчной правдЂ» — се коротенькі статейки по одній-дві сторінки, і навіть менше, без якого-небудь серйознішого значення.

Перша стаття, найбільша з них (коло 4 тис. знаків), служить немов постскриптумом до «ИзвЂщенія краткаго о латинских прелестех», мабуть, і з’явилася як дописка до нього, тільки непотрібно виділена автором в окремий артикул ¹. На се вказує початок: «Но сіє убо о латинской прелести краткословне рече ся, о прочих же іересехъ нетребЂ вамъ и писати». Дійсно, так писати, як написано сю статейку, не варто було писати. Автор, щоправда, ставить (доперва всередині) питання, з котрих варто було почати всі його попередні писання проти «єресів»: «что єсть єресь» і «что єсть благочестіє», і формулює відповіді на сі запитання:

Єресь єсть нечестіє, розвращенны(й) ум, прелесть мнЂнія, изнеможенія колыска, сомнЂніє о истинЂ, двоєдушіє, слЂпота мислЂная, конечноє же невЂріє.

Благочестіє єсть безиспытно несумнЂнна вЂра, упованіє истинно, крЂпость умно-душевная, здравый помыслъ, благовЂнство къ Богу, простота, незлобіє конечноє.

Але замість пояснити конкретніш сю громаду афоризмів, автор громадить тексти, які, властиво, нічого не пояснюють, і додає до них власні компліменти на адресу єретиків (сим разом, очевидно, євангелістів):

Законом и житіємъ от свиній безсловесных ничтоже разнствуют — где бо в ных вЂра? где церковъ? гдъ священство? где жертва? где правило? где славословіє? где постъ и обузданіє єстества? где духъ? не все ли плоть и кровь и питанія ² безвременно свинъского законъ?

¹ Голубєв (II дод. 41 — 2) навіть ставив у вину видавцям, що вони відокремлювали сю статтю, — але се вина Вишенського.

² Друк.: питаніє.

А по тім всім поучення: «назидающе себе Духом св., моляще ся» і т. д., — «в любви божій соблюдати ждуще милости Господа», і, розуміється, ще «амінь», і тільки всього.

«Загадка философом латинскимъ лядскимъ, также и в слЂд тых погнавшим ся, от лакомства прелестнаго, младенцемъ бЂлобородымъ рускимъ» — трохи більш як півсторінки друку — виглядає як початок, або конспект задуманого, але не написаного діалогу. Автор уряджує ще раз диспут з «философами лядськими» в присутності «братів Руеинів» (очевидно — тих «младенців білобородих» — нове видання уже звісного нам «дитини руського»). Ставить їм питання: «СкажЂте ми, о премудрій, от ваших хитростей и художествъ граматычних, діалектычных, рыторичных и философских, яким способом Христос простаком ему послЂдующим отверзе умъ разумЂти писаніє». Наводить текст з Єванг. Луки і каже:

ПочерпнЂте ж от своєя премудрости философскоє и открыйте ми тыє врата, которіє до разума духовного отверзают ся. И каковы тыє врата, и в котором мЂсту ¹ главномъ замкнены суть, достаточно скажЂте! И како ся отворят — ключ ми ознаймите! Єсли тоє малоє скажете ми извЂстно ², буду разумЂти, яко ползуєтъ вас тая брЂдня, за чим ся гоните. А єсли не згаднете тоє простоє и безхитростноє загадки — и не от вымыслу практичного ³, но от истины, яко сама в собЂ єсть глаголемоє, — тогда оставивши философы латинскіє, к тебЂ, брате мой, Русине, съ словом сим оборочаю и раду здоровую и пожиточную даю: Останте бЂгати въ слЂдъ Латины и ученія их... (c. 114).

Тут треба б сподіватись недолугих силкувань «філософів» розгадати загадану загадку і остаточного їх «посрамленія». Але продовження сього, мабуть, не написалося свого часу, а, укладаючи збірник, Вишенський як-будь, не дуже навіть логічно закінчив написане («Бо утоливши ся трудомъ, прелести невЂріємъ, якоже и они запевне поздыхаєте! Але лепше дома въ благочестіи, єсли и не много знаючи седЂти — да (зате) съ Отцемъ и Сыномъ и св. Духом нераздЂлни и нынЂ присно тамо будете»). Загвоздив се зновтаки «зминем» і поставив окремим номером до своєї «Терміни».

«СлЂдъ к постиженію и изученію художества приводящаго к царствующей безсмертной и вЂчной правдЂ», як він затитулований — трошки довший (більш сторінки друку) — теж має характер необробленого короткого начерку. Вичисляються передумови спасення душі — вони нагадують умови для дійсного єпископства, вичислені в «Писанії ко єпископом» і там названі «слідом божим» ⁴.

¹ В городі — раз ворота!

² Певно, докладно.

³ Не якоюсь хитрою видумкою.

⁴ Мають и буквальні подібності — напр. «ярем Креста Христова» тут і там пунктом третім, Акты Ю. 3. Р. с. 228 І = К. Ст. 1890, VI с. 114 — 5.

Хто тим слідом піде — «изучитъ и обращет прекраснЂйшую и свЂтозарнЂйшую правду». Хто натомість хоче «внЂшним ученієм правды таинство постигнути», той впадає «в антихристову прелесть и гордость — идеже и латинскій родъ заблудилъ, или во прочая єреси тоє ж майсторЂ и художества князя-мистра, діавола» (очевидно — «люторські»).

До сього коротенького трактатику, вже закінченого сакраментальним «зминем», дописано, мабуть, потім (без стилістичного зв’язку) замітку про святих, що «внЂшнеє ученіє изучиша». Сей аргумент contra, що, видко, пригадзвсь йому принагідно, Вишенський збиває заміткою, що ті святі «от философского киченія» «ничтоже о истинЂ навыкнути возмогоша, дондеже сіє («внЂшнеє ученіє) обезчестиша». «НынЂ же в латинском родЂ сопротивно творят: изучивши граматичку и празднословницу велЂречивую єже єсть рыторичку — тогда уже ся дмутъ, даскалами и мудрыми ся зовут», і через те «простоты смиренія и беззлобія николи же навыкнути не могутъ».

Отже, як бачимо, се начерки, або відпадки, що позоставались при головній праці — особливо від «Писанія до єпископів», з котрим взагалі «Терміна» має найбільше ідейного споріднення (що вказує на близький час написання одного і другого). Складаючи свою книжку, Вишенський чомусь захотів збільшити ними число своїх головних писань — чи щоб довести їх до десятка, як в Острозькій «Книжиці», чи надати своїй збірці більш різноманітності. Крім того, на кінці її він умістив повість про те, як знайдено було під Охрідою тіло архієпископа Варлаама, вбитого турками. Походження її неясне. Франко здогадувався, що Вишенський чув і записав сю історію під час своєї дороги на Атос, так що се був перший його літературний твір, написаний в старім стилі житій, слов’янською мовою. Критикою була виявлена безпідставність сеї гіпотези і висловлений інший здогад, що Вишенський виписав чи переробив готову повість — так, як се зробив з повістю про силкування завести унію на Атосі в 1270-х рр. Дійсно, між сими двома творами є дещо спільне: оба вони визначаються окремим, відмінним від інших писань Вишенського стилем і мовою, і дуже можливо, що він в обох не стільки творив, скільки переповідав, віддаючи чужий його літературній вдачі епічний характер релігійної повісті. Тому й досі обидва вони не викликали інтересу дослідників.

Так зложений збірник десяти статей Вишенський призначає, очевидно, для ширшої популяризації — але не дорогою друкованою, тільки писаною. Не знати, чи він не вважав його гідним друку — бо ж і в своїй «Пораді» висловлювався проти друкування творів, писаних не слов’янською мовою. Чи не мав надії на тих, що в своїх руках держали друкарні? У всякім разі в передмові він просить переписати його «Терміну», брульон, — «перевести на чисто», «й иншим всім знати о тім дати», «понеже не о личко іли(о) ременец - идет — але о цЂлую кожу, се єсть о спасеніє душ наших». Книга, як поклик до очищення і покути, на гадку Вишенського, мала читатись «на единЂ» і на «соборах братських». В окремій статейці «о чину прочитанія сего писанія» він дає цікаві технічні вказівки, як має воно читатися на зборах вірних: «рано, по проспаній нощном, доколя єще молва мирская, смущеніє и попеченіє на мысль бодрую и здоровую не възыдет, и не оболЂєт (мысль) промыслом земным, и доколя єще чрево не наладовано гноєм снЂдным» ¹, належить зібрати «братію православних» до школи.

¹ Друк.: снЂдных.

Тут «прочитатель искусен» так, як то було вище наведено, «не обременяючи слухи немощных многочтенієм» має прочитати листків з тридцять, і, «заложивши закладку», запросити слухачів «на другій поранок, на таковый же пир и честь духовную». «И такъ поранокъ поранками проходячи, дондеже съверъшит пир книжъного реченія», має просити збори, щоб вони вислухали все до кінця, — «а що в тім здобудуть, самі — думаю — побачать, коли добре вислухають». Займатись сим мають священики, «вездЂ по соборахъ братских», і їм, як і «прочитателям», автор обіцяє за се «трудолюбіє» стократну нагороду від Бога. Коли ж священик сам і збере «собор» і прочитає на нім сю збірку, буде се йому «приобрЂтеннє талантоплодноє». «Прочитателя на єдинЂ сего писанія» автор попереджає, щоб він не шукав в його писаннях «хитростей слогов сплетЂнорЂчныхь, наказанія еллинскаго». Нехай не минає «скорогонцем, як пустоє коло вЂтреноє очима пробЂгаючи от мЂста на мЂсто», але зостановляється судом пильним «на ступенехъ о лжи и истинЂ рЂченыхъ» — «да щупаєши, да знаєши слЂдъ существа правды, в нейже животъ вЂчный затворенъ єсть». Автор рекомендує себе, як то було вже наведено, що він не знається на мирській науці — граматиці, риториці, філософії, він ученик «даскала-простака» Христа; хто дбає про спасення, нехай послухає його слова — може бути певен царства небесного. Кого потягне «дух тщеславія наказанія латинського» і він «простоті» автора не повірить, нехай знає певно, що живота вічного не доступить. Бо автор —

Въ грЂшницех отъ въсЂхъ первЂйшій,

Bo злобЂ оть въсЂхъ прелукавЂйшій,

Во страстехъ отъ въсЂхъ безчестнЂйшій,

Въ злонравіи отъ въсЂхъ богатшій, —

Въ вЂрЂ же отъ въсЂхъ не менъшій

И въ покаяніи не послЂднЂшій.

Як бачимо, автор виступає тут у свідомості свого високого посланництва, як учитель — братств спеціально. Очевидно, на підставі писань братських, які доходили на Афон, він уважав братський рух основою православного життя, на нім будував свої надії його відродження, себе вважав покликаним провідником і учителем його і давав братствам програму сього відродження, особливо в своїй «Пораді».

Нам незмірно цікаво при тім, для пізнання письменника і цілого сього літературного руху, що він з змісту своїх писань вважав найбільш важним і істотним для того братського руху і піднятого ним відродження релігійного і навіть ширше — загальнонаціонального життя. Отже, бачимо, що головий натиск Вишенський кладе на зовнішню обрядовість, на релігійну формалістику та на вірність традиційній «простоті» і відмежуванню від усяких проявів нової культури, себто те, що нам в його писаннях вважається найменш цінним. Навпаки, ті моменти, в яких йому довелося підійти ближче до нових радикальних течій релігійного і соціального життя — як отсі демократичні ноти в обороні нижчих, підданських верств від панського визиску (мотив зчаста порушуваний євангелицькою публіцистикою); підчеркнення соборного громадського елемента в церковній організації; наклики до організації церковних громад незалежно від єпископату з самими пресвітерами, або навіть взагалі без духовенства; признання, що вірні становлять тіло церкви, безпосередньо возглавлене Христом як єдиною главою її, — сі моменти, що з найбільшою увагою і симпатією підчеркуються новішими дослідниками тодішнього життя, — вони ані у вступних замітках Вишенського, ані в тих додаткових писаннях, котрими він доповнив свою «Книжку» і дав в них додаткові, останні вказівки, — вони не знайшли ніякого висвітлення, ні розвитку. Автор минає їх без усякої уваги, не згадує про них ні словом, очевидно, не надає їм ніякої ваги в планах видвигнення з занепаду «нашого благочестия», которому хоче послужити своєю «Книжкою».

Вважав він такі свої гадки, розкидані в попередніх писаннях, тільки стратегічними засобами проти владик-апостатів і всеї тої непевної і ворожої ієрархії, котру належало відсунути від сеї реставрації старого благочестія?

Чи не надавав їм принципіального значення в сім ділі як чисто тактичним питанням?

Чи думав, з хвилею, коли вияснилось, що без’єпископською українська церква не зосталась (коли Балабан і Копистинський відреклись унії і стали по стороні православних), що до таких радикальних змін у церковній організації нема що звертатись?

У кожнім разі «Книжка» показала виразно, що покладати на автора які-небудь надії з становища поступових течій нема чого. Крива його ідеології, піднявшися так помітно в боротьбі з зрадливою ієрархією, в «Терміні» скрутилась додолу. Показала ясно, що ідеали автора лежать не напереді, а назаді, що він репрезентує не реформу, а реакцію.

Се приготовило йому в недалекій будучині прикрі розчарування і конфлікти, коли він надумав з’явитись на Україні «зраковиднЂ» серед тих, кого вважав своїми противниками і союзниками.

Нам же відкрило, дуже цінно, колізію відродженого в XIV — XV вв. аскетизму і містицизму, що вважався в церковних українських кругах підставою і гарантією «руського» життя і в найбільш яскравих і сильних формах був принесений на сю рішаючу розправу нашим Вишенським, — з тим новим варіантом української церковності, що дав наш міщанський рух.

Вишенський по реакції реформаційним течіям, що йому довелося скуштувати, хотів повести відроджене українське життя в крайньо правім, афонськім напрямі, так як він вирисувався в XIV — XV вв. (вище). Міщанський — братський рух, при всім своїм консерватизмі і бажаннях зостатися вірно і непохитно при візантійських традиціях, хотів сю церковність модернізувати, взявши дещо з засобів і методів, даних реформаційними течіями XV — XVI вв.

Вишенський в сім не стояв одинцем. Поруч нього бачимо такого другого визначного носія аскетичних ідеалів, як Іов Княгиницький, його приятель і однодумець, як ученик сього Йова Захарія Копистинський — найвизначніший представник Києво-Печерської літературної школи другого і третього десятиліття XVII в., і його печерський товариш Ісайя Копинський, пізніший київський митрополит. А за сими провідниками — безіменна армія ченців і попів — «неучених», але твердих у вірі і ненависті до всякої латинської прелесті, так, як учив і проповідував Вишенський.

Вони потім дали бій і відстояли свої позиції. Але на командних висотах культурного українського життя стояли люди іншого закрою і дали інший тон і напрям тому «руському» консерватизмові, котрим Вишенському хотілось покермувати нероздільно. Його «Терміна», найкраща окраса всеї тодішньої творчості, не попала на друкарський верстат і зосталася уділом почитання сорозмірно тісних монаших кругів та інших прихильників старої «простоти». В пам’яті історії на поверхні сучасного культурного літературного руху зостались інші люди, інші ймення, і тільки археографічна й історично-літературна робота останнього півстоліття вигребла з забуття й поставила на перше місце поета старих, пережитих і облишених життям аскетичних ідеалів — Івана з Вишні.

Попередня     Головна     Наступна