Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Михайло Грушевський. Історія української літератури: В 6 т. 9 кн. — К., 1995. — Т. 5. — Кн. 2. — С. 304-326.]

Попередня     Головна     Наступна





Віршування. Характеристичне і в наслідках своїх дуже важне явище нового письменського руху — се інтерес до віршування, що виявляється і в шкільних, і ширше — взагалі в книжних, освічених кругах, а пізніше переходить у справжню манію віршоробства, що помічається особливо в 2-ій пол. XVII і в XVIII віці.

До 1580-х рр. сього не видно зовсім. У книжних творах, як прикмета й емоційно-художній засіб патетичного або пишного риторизму ми стрічаємо каденцію, часом алітеровану, часом римовану, аналогічну з такими ж взірцями старої доби, переплітану з неритмічною прозою. Ми бачили вище взірці таких каденцій в похвалах Витовтові і Костянтинові Острозькому, в посольстві Мисаїла. Поруч того могло існувати різноскладове строфування, особливо в обрядовій поезії, — підсилюване подібними тенденціями середньовічної греко-римської поезії (див. в т. І): але в книжних пам’ятках наших воно не відбилось — досі нема таких відбить. На грунті новіших впливів середньовічної церковної латинської поезії, XIV — XV вв., засвоєних чеською і польською гімнографією тих віків, з’являються і у нас тенденції до книжної римованої вірші, з явним нахилом до рівноскладовості — хоч ся рівноскладовість іще не витримувалася здебільшого і, очевидно, — не признавалася обов’язковою. Се книжні вірші — що стоять очевидно в зв’язку з співами релігійними і, мабуть, також і світськими, на жаль, ближче не дослідженими 1.



1 Я нагадую, що поруч перших книжних вірш, перших десятиліть XVI в., ми маємо книжний запис пісні про Стефана-воєводу, зложеної правдоподібно при кінці XV в., або на поч. XVI в. Вона дає певні аналогії з книжним віршуванням — досі не уяснені. Як відомо, запис у чеській граматиці Яна Благослава 1571 р. вважається дефектним, і се значно утруднює й аналіз. Пок. Потебня, Франко і я з ними пробував дати реконструкцію її — див. VII т. Історії. Новішими часами нею не займались.

Зате над польською віршовою формою почались недавніми часами дуже цікаві досліди, головно з приводу «Богуродзіци» — найстаршого релігійного польського гімну і взагалі найстаршої польської літературної пам’ятки. Вони ще далеко не доведені до яких-небудь конкретних результатів — див. особливо нове вид. праці Jan Los. Początki piśmiennictwa polskiego, 1922, — де великий розділ присвячений сьому гімнові і власне його віршовій формі. Ближчі розсліди в сім напрямі дадуть не тільки вияснення впливів латинських гімнів, що відбились посередньо і на нашім віршуванні, але, я певен, кинуть світло і на нашу гімнографію, бо вплив церковнослов’янських гімнів на польську гімнографію дуже правдоподібний, а навіть безсумнівний (дещо вказав свого часу Франко і Брікнер у своїх «Dziejach języka polskiego»).



Перші хронологічно означені взірці таких віршів стрічаємо в «Біблії» Скорини; вони невеликі і не багаті числом, близько подібні до польських віршів XV і першої половини XVI в., бо й сі, й ті спільне джерело і взірець мають у чеських віршах XV в. По аналогії ми мусимо прийняти, що такі українсько-білоруські вірші, на теми релігійні, моралістичні й побутові, існували в другій пол. XV і в першій XVI в. в більшій кількості, і дещо з того ще може бути викрите в пізніших записах — так само, як у польськім віршарстві другої пол. XVI викриваються старші прототипи. Але досі у нас у тім напрямі не проведено таких студій, як у польській науковій літературі, і я тільки зазначу, що тих кілька віршувань, що Скорина подав у своїй «Біблії», можуть служити типовим взірцем нашого віршарства тих часів.

В книзі «Ісход» він подає такий віршований виклад десяти заповідей:


Веруй в Бога єдинаго,

А не бери надармо имени єго,

Помни дни святыє святити.

Отца и матку чтити

Не забивай ни єдина.

И не делай грЂха блудна,

Не вкради что дружнего.

А не давай сведецтва лжива,

Не пожедай жены дружнего.

Ни имения или речи єго.


Таких польських віршувань XV — XVI в., коротких і розширених, звісно дуже багато, і між іншим єсть дуже подібні до Скорининих; зовсім можливо, що він покористувався вже готовою переробкою якогось чеського «декалогу».

Зміст XIX глави кн. Левит Скорина викладає в такім вірші:


О том абы люди святы были,

отца и матерь чтили,

свята святили,

идолов не хвалили,

жертвы Богу приносили,

милостыню делали,

не крали, не легали, не присягали,

мзды не задерживали, не проклинали,

глухому не злоречили,

слепому на пути не перешкажали,

на лица в суду не смотрели,

справедли†чинили —

и о иных многих заповЂдехь божиихъ

(в чеській Біблії 1506 p.: O tom aby lidee swietij byli, a o mnohych przykazanijch a zapowiedech).


В книзі Йова маємо таке віршування:


Богу въ Тройци єдиному // ко чти и ко славе

Матери его пречистои // Марии к похвале

Всем небесным силам // и святам его к веселію,

Людем посполитым // к доброму научению.


Сі вірші досі якось не звертали на себе уваги дослідників, хоч безсумнівно її вповні заступують. Сконстатуємо, що віршовані партії вже відокремилися; се вже не мішані співомовки. Повної рівноскладовості нема (хоч дещо можна положити на рахунок не зовсім докладного запису — так, як і в сучасних записах пісень часом затрачується розмір); очевидно, скандування осягалось свобідним скорочуванням або розтягуванням голосних у вимові. Більшу або меншу роль при тім відіграє цезура. Але головне значення має кінцева алітерація рим — що вирівнює сі стихи і надає їм певну конструктивність. Найчастіше се двостихові строфи, але часом, як бачимо, автор, захопившися певною нехитрою римою, будує цілу купу стихів з отсею спільною римою, як у старих каденціях.

Сей віршований жанр довго потім держався в нашій книжності, як свійський і домашній. Його, очевидно, називають потім «некунштовним» 1, у протиставлення правильному шкільному рівноскладовому і симетрично строфованому віршеві. Сей приносить з собою відродження.



1 Так Копистинський зве вірші Герасима Смотрицького, див. вище.



У звіснім досі матеріалі як перше вогнище такого шкільного віршоробства виступає Острозька школа. З 1581 року маємо кілька друкованих творів, які дають доволі докладне поняття про його розвиток, даючи поруч себе вірші обох жанрів. В острозькій Біблії, випущеній того року, маємо (як то згадувалося вище), віршовану передмову, або «двострочноє согласіє», як її називає автор, Герасим Смотрицький. Се ряд римованих двостихів, зовсім нерівноскладових, — синтаксичних одиниць, розділених цезурою приблизно в середині: ся цезура і кінцева алітерація (рима) дають такт каденції. Рима буває або мужеська, або жіноча, і вони чергуються без усякого ладу. Фактура аналогічна з віршами Скорини, і від старих взірців римованих каденцій відрізняється тим, по-перше, — що в нім витриманий на доволі довгій дистанції принцип двостиха, по-друге, — ся двостихова форма додержана від початку до кінця, не переплітана прозою, — отже, се не «співмовка», а вірш, як і у Скорини, тільки довший:


Всякаго чина православный читателю,

Господу Богу благодареніє въздаимо, яко благодателю,

Сподобилъ убо насъ, аще и напослЂдокъ лЂтомъ,

Познати волю свою съ благимъ отвЂтомъ.

Въ се время люто и плача достойно

Ужасаєт ся, сіє зря, серце богобойно:

Якихъ много съпостать, якихъ хищныхъ волковъ,

БЂсовскихъ навожденій, єретическихъ полковъ.

Богъ же положи въ сердце благовЂрна князя,

Да имъ явить намь душеспасны стезя

Восточныя церкве въ Русійскомъ народЂ.

Єяже свЂтлость сіяєтъ в поганской незгодЂ.


Та ж Біблія дає взірець «кунштованої» фактури в похвалі гербові Острозьких: на обороті титулової картки уміщений рисунок герба, над ним і під ним по три віршовані строфи, присвячені знакам герба (св. Юрій, їздець, зоря, хрест) 1. Автор не названий 2.



1 Про герб Острозьких спеціальна студія проф. Лукомського в Наук. Збірнику за 1925 р. «Медаль Константана Константиновича Острозького»; автор доводить, що герб складається з батьківського герба Костянтина — кн. Острозьких, і материного: кн. Слуцьких. Острозька половина містить загальний знак Володимирової династії — св. Юрія (т. зв. «їздець Руський») і спеціальний острозький (стріла над звіздою і півмісяцем). Слуцька половина так само симетрично зложена з двох частин: загального династичного знака — збройного лицаря (т. зв. «Погоня») і фамілійного — гербового перехрестя (хрест з дашком вгорі і півколом вдолі). Див. ще нижче.

2 Називають того ж Герасима Смотрицького (напр., ак. Перетц, Малорусскія вирши, с. 5), — але на се нема ніяких підстав.




Зри сія знаменія княжате славнаго,

их же съдръжитъ домъ єго от вЂка давнаго,

И разумЂй яко не туне, и не безъ причины,

о чем властнЂй и ширЂй повЂсть ти кто мный.

Ho яко достоинъ дЂлатель своея заплаты,

не щадяше здравія никоея оутраты,

КрЂпко побЂждалъ различныхъ съпостат полки,

и разгонялъ с короны драпЂжныа волки.

И єще можетъ,

аще Богъ поможет.

Въоруженъ воинъ змія поправъ мужественно,

копіемъ сего посрёдЂ проньзе явственно,

Яко древняго праждебника человеческаго рода,

понеже злому з добрымъ не бываетъ згода.

Боди, в князех избранный, мысльнаго сопостата

сего бо побЂждающимъ вЂчная заплата.

І инымъ подавай сіє непобЂдимо оружіє,

острЂишее меча обоюдуостра слово божіє.

Въ время рати,

потреба дбати:

Вторыи воинъ храбростію пръвому подобный,

токмо оружіємъ отмЂненъ и то посел гробный,

Мечь бо обнаженъ в десницы имЂа острый обоюду

имже крЂпціи на враги пріемлютъ побЂду.

ОтсЂкай, Константане, мракъ идолскіа лёсти,

хощетъ бо Богъ всЂмъ человЂком ся спасти,

И отгоняй єретиковъ полки оумовредныя,

пріидоша бо в миръ волки нещадныя:

Иже не свыше щепит ся,

сіє скоренит ся.

Въсіяла звЂзда ясно от востока,

послЂдуя пръвой възвЂщеней от пророка.

И приводить от Пръсиды трехъ царей съ дары,

поклонити ся съ вЂрою цареви на(д) цары.

Твоя звЂзда нынЂ тому же послЂдує(т) цареви,

хотя всЂхъ сътворити жителя раєви,

И убываетъ луна ветхаго завЂта,

сіяетъ бо солнце неприступнаго свЂта,

в немже ходя не поткнет ся,

но паче спасет ся.

Сиасеніє Христос Богъ съдЂя посредЂ земля,

на крестЂ руцЂ простръ всЂх к себЂ пріемля.

На немже рукописаніе грЂхъ наших растерзавъ,

из ветхаго человЂка нетлЂнно новаго создавъ,

И ты крестноє знаменіє не туне носиши,

великому Константану им ся подобиши.

Онъ бо на небеси сіе видЂвъ побЂдилъ съпостаты,

ты же побЂждай еретикъ и бЂсовъ тристаты,

Крестъ бо похвала царемъ,

бЂсом же незносный яремъ.

Великоя глубины богослова княже съименный,

да сподобитъ тя Господь Богъ вЂнецъ пріяти нетленный.

Въ здравіи же телеснЂм благообразно долгоденьствовати,

и въ царствіи небесном съ избранными радостно ликоствовати.

Яко всЂмь по чину представилъ єси божественоє писаніе,

истиннаго Бога и правды єго въ похвалу и познаніє.

Да всякъ читаяй боголЂпно благодаритъ създателя,

и да не забываєтъ достойна мзды своея дЂлателя.

Иже благую часть избираєть

От него ся не отимаєтъ.


Будова строфічна по схемі чотирьох двостихів складу 7+6 з двостиховим фіналом, з двох коротких стишків. Вона дуже улюблена була нашими пізнішими віршарями. Але тут розмір не дотриманий, так що і з усякими натяганнями довготи й и ъ не всюди його можна прочитати як тринадцятистиховий; цезура теж часто попадає не на місце.

Дещо краще з сього формального погляду збудовані двостихи «Хронології» Андрія Римші, випущені тою ж друкарнею з докладною датою 5 травняя 1581 р. на осібній картці, на двох сторінках 1: назви 12 місяців мовою латинською, єврейською й українською («просто»), — і при кожнім яка-небудь згадка старозавітної чи євангельської події, прив’язаної до якогось дня місяца. Такі пам’яткові, помісячно розложені події стрічаються не раз у старих збірниках; для сеї «Хронології» вони вибрані з таких календарів по одній на місяць і переложені у двостихи:


Которого ся мца што за старыхъ вековъ дЂєло короткоє описаніє.

Мца сентебра по гебрейску елюль, просто вресень.

Двадтцать четвертого дня мца сенътебра

доробленъ Єросолимъ, стала ся речъ добра.

Мца октовріа по гебрейску тышри, просто паздерникъ.

Арха з Ноимъ на горе станула на суши,

другій потопъ не будетъ, такъ намъ писмо туши октоврїя 17 дня.

Мца ноємврія по гебрейску маргеоусамъ, просто грудень.

Жидомъ с(в)ято уставилъ тутъ царь Єровоамъ,

мы о свои не дбаємъ, не велми жъ добро намъ. ноємврїя 15 дня.

Мца декавріа по гебрейску хашлеу, просто просинецъ.

В томъ мцы Іс Xc народил ся намъ.

Нехто иный — тот избавилъ души наши самъ. декаврія 25 дня.

Мца генуара, по гебрейску тебет, просто стычень.

Уже земськіе мудръцы Хса привитали,

злато ладанъ и миру яко пану дали, генуара 6 дня.

Мца февраля, по гебрейску себат, просто лютый.

Смотри якъ то голубка ноаху служила,

мы оба не дбаємъ только бъ злость плужила. февраля, 18 дня.

Мца марта, по гебрейску адаръ, просто марецъ.

Въ томъ месецы Господа Жиды крижовали,

собЂ лихо, намъ добро тымъ паномъ зєднали марта 25 дня.

Мца априля, по гебрейску ниса, просто кветень.

Жидове сухо прошли Чирвоное море,

кормилъ ихъ Богъ на пущи, не было имъ горе. априля 14 дня.

Мца мая, по гебрейску іяръ, просто май.

Нои арху готуєть божимъ повеленіємъ,

бы въ потопъ не згинулъ з своим поколеньємъ. мая 10 дня.

Мца іюня, по гебрейску сыванъ, просто чырвень.

Ужо воды въсих топятъ, Ноах въ корабль вошолъ,

знать ижъ Богу кланялъ ся, про то ласку знашолъ. іюня 27 дня.

Мца іюля, по гебрейску тамус, просто липень.

Мосій побилъ таблицы зъ приказаньєм божимъ,

a мы грешим што часокъ, ни ся страхом трвожим. іюля дня.



1 Фототипічна репродукція в збірнику Пташицького і Соболевського «Сборникъ снимковъ съ славяно-русскихъ печатныхъ изданій», 1895, ч. 21.

Мца августа, по гебрейску аовъ либо авъ, просто серпень.

Въ томъ месецы Ааронь оумеръ божій єрей,

того собЂ на прикладъ ты, попе, завжды мей. августа 1 дня.

друковано 5 дня мая, року 1581, въ Острозе.

Писаньє Андрея Рымши.


Як бачимо, 13-складовий вірш у сих двостихах витриманий краще, без великих натягань його можна так прочитати, і цезура його здебільшого не роздирає, але місцями таки відтинає кінцеві склади і змушує пересувати наголос у других половинах стиха.

Від того Острозького Римші заховалося ще кілька стихотворів з пізніших років, коли він працював у Вільні для друкарні Мамоничів. Він користується в них тим же 13-складовим віршем, у двостихових строфах, і орудує ним ще краще: їх можна читати майже без натягання (одначе ъ часом не читається), цезура лягає добре, не розриваючи слів; тільки наголос метровий не завсіди згоджується з наголосами слів.

Двострофова похвала на герб Ост. Воловича, в збірнику 1585 року (7+6):


Што д†стрЂлы, што врубы, што лелеи значат,

то вси люди мудрыє вельми гораздъ бачать.

Которыхъ зацный тотъ дом, за гербъ уживаетъ.

вЂрь мнЂ, иж тамъ господу, цнота свою маєть.


З довшої похвали на герб Льва Сопіги при виданні Литовського Статуту 1588 р. наводжу тільки початок (7+6):


Въсе можемъ своимъ окомъ, лацно обачыти,

Долъжыню и шырокость, шнуромъ назначыти.

И чоловека можемъ, познати по твары,

Єсли в собе не маєть, лишнеє привары.

Але где цнота собе, обрала оселость

Тамъ ростропъ єсть до всего, и мужьская смелост,

Которая зацныє, завжды домы буди

І клейноты розъдаєть, тыми слынуть люди.

Бо такиє николи, зъ света не изъходеть,

Але один по другомъ, въ веки славу плодеть.


(Тут цікаво одмітити графічне одмічення цезури комою — протинкою після сьомого складу).

Натомість старий Смотрицький далі зостається при старих нерівноскладових віршах — римуваннях. У його «Ключу Царствія Божого» (1587) бачили ми віршований афоризм «з Плютархуса», зложений з двостихових строф (8+5 — 8+6) (6+5 — 6+6)



Такіє нехай у тебе мЂстце мЂвають

Которыє не ради на все зезволяють.

А которым милша роскошь ниж цнота,

Пред такими кажи замыкать ворота.


В його римованих каламбурах стрічаються припадково і рівноскладові:


Скарга оскаржаєть,

Гербест осужаєть,

Бо той писмомъ своимъ страшить,

А сей декретом не тЂшить (6 6) (8 8).


Але се очевидний припадок: поруч того, напр. (6 — 9) (8 — 12):


Хто самъ не могаєть,

Помочи отъ иншихъ жадаеть.

И годит ся ратовати,

Кгды жъ не о власноє началъ працовати, і т. д.


Складнішу будову має післяслово до «Посланія до Латин» 1581 р. (з ркп. Київського Михайлівського Золотоверхого монастиря) п. з. «ВЂрши прикладами» 1.



1 Видав ак. Петров у цитованій студії — Труды Кіев. Акад. 1894, III с. 349, також у Памятниках полем. лит. III с. 1306.



Кожний складається з двох двостихів, розділений віршем-одинцем, що, здається, мусить представляти прозову прокладку між ними:


З якою пильностью бчела мед збираєт 6 6

Же у борти ледво ся затворяет 5+6

З такою ж в тыє книжки наношено 11

C листа римских докторов 7

Против фальшових отпоров 8

Буди же того вдячон кождый,

А проси Бога о оборону завжды,

А писара тых книжок не забывай,

Абы єго долже Бог ховал

И за працу ему живот вЂчный даровал.


Походження вірша сього незвісне; не виключено, що він також вийшов з Острога.

З 1591 року маємо цікаву колекцію віршувань львівської братської школи, що дає, з одного боку, свідоцтво її особливої уваги до віршоробства, з другого — ілюструє методи і літературний смак школи взагалі, так що з сього боку вона варта більшого зацікавлення.

При нагоді першого приїзду митрополита до Львова (новонастановленого від патр. Єремії Михайла Рогози), на початку 1591 року, школа вітала його двічі. Перший раз (17 січня) в братській церкві, «пред народом», другого дня у себе в школі. Сі привітання потім були випущені разом як рекомендація успіхів нової школи для придбання громадської підтримки і ласки під заголовком: «ΠΡΟΣΦΟΝΗΜΑ — ПРИВЂТЪ, Преосвященному Архіепіскопу Κγρ Михайлу Митрополиту кієвскому и галицкому и всея Россіи».

Перше привітання починається коротким «прологом» або «предословом от малих», виголошеним мовою грецькою і слов’янською (доволі тяжкий і місцями навіть незрозумілий слов’янський текст показує, що оригінал був грецький). «Малыя суще дЂтища», покладаючись на те, що «новонасажденныя (самою своєю) малостію их зрящим велію сласть сотворяют, надежда ихъ ради хотящая быти от нихъ (сподіванням того, що колись має з них бути)» і «Диєвых отроковицъ (Діоскурів!) воспоминанія предносяще» вітають митрополита — «солнце свЂтлоє, Европія (!) звЂзду, єдино око Россіи».

Потім у трьох хорах («ликах») по черзі виступають «отроки» — школярі. Кожний виголошує якусь сентенцію. В першім лику п’ять отроків спочатку проголошують свій афоризм мовою грецькою, потім мовою слов’янською; перший говорить прозою, дальші чотири — віршами: спочатку грецька елегічна строфа — гекзаметр і пентаметр, потім се віддається по-слов’янськи трохи ширше, двома двостихами різнорідного складу. В другім і третім «лику» «отроки» виступають з «чотиростихами» (парними двостихами), зложеними мовою більш «посполитою», ніж слов’янською. Чергування стихів підчеркується чергуванням великих і малих літер на початку: першій стих починається великою літерою, другий малою, хоча бувають і недогляди в сих графічних правилах. Наводжу всі сі слов’янські вірші:


Першого лику «вторый отрокъ»:

Благо, отче, слово бо изреклъ єси єдино,

и скоро събра ся многъ народъ мыслно.

Яко нераская ся нынЂ оу насъ быти,

но пришед вся благочиннЂ оустроити.

Третій отрок.

Незавжды бываєтъ тма на воздусЂ мглистая,

анЂ тръваєтъ оуставичне ночь чорнооблачая (sic),

Але и солночноє горячеє коло променми блистаетъ,

за тым и самого ясногосіяющаго свЂтъ бываєтъ.

Четвертый отрок.

О наставниче добродЂтели о покоры всякои.

якосмы перше заживали жалости великои,

Такъ намъ нынЂ видячи тя радость наставаєтъ,

всякого бо нелестнаго душа оумилно вздыхаєтъ,

Піатый отрок.

И чтожъ нынЂ вижу чюдо барзо дивноє,

виденіє же сладкоє и всЂм потЬшливоє.

Всекрасноє похваленіє мене съдержить, видячи

доброчеснаго (sic) почесть от всЂх пріимуючи.

«Лик вторый» (перший отрок)

Прагнула тя душа наша, прагнули тя и кости мои,

якъ земля прагнетъ дожда в лЂтній знои.

НЂ єдинъ такъ покармъ тЂлу не смакуетъ,

якъ оупріима душа видячи тя роскошуєтъ.

Вторый отрок.

СпЂвати ми кажетъ серце святителеви моєму,

и языкъ серцу послушный зуполному,

Отбираєтъ слова, и новыи стихи соділоваєтъ,

ледві такъ прудко писаръ писмо выливаєтъ,

Третій отрок.

Здравъ буди с(вя)т(ите)лю, тебе я сладкими,

не забуду нЂгды, стишками моими.

И поки ми єдно в памяти родит ся мова,

чесныи будутъ от мене завждьг о тебЂ слова.

Четвертый отрок.

Возлюбилъ єси, отче, справедливость святую,

маєшъ в ненависти безбожность проклятую.

Прото тебе богъ твой значною пред иными

почтилъ повагою, ровесники твоими.

Піатый отрок.

Припоясанъ по бедрі твоєм мечъ богословиєм кованный,

бодрый воине, мечъ уотвсюду наостренный,

Славный и непорочный, с тым ся ты рушаєшъ смЂлъ,

и громишъ нимъ богопротивныхъ снадне и оумЂле.

Шестый отрок.

Правда и члколюбіє твой возъ справуєтъ,

а справедливость браздами шафуєтъ.

За ихъ поводомъ, о истинный пастыру,

простуешъ нам гостинецъ ко небесному цару.

Седмый отрок.

Нехайже ганбу отнесутъ, нехай ся запалаютъ,

о с(вя)щенная главо, котрыи упадку церкви шукають.

Нехай ся вспачатъ ихъ рады, нехай ся встыдаютъ явне,

котрыи знищеня наше ради видягь марне.

Осмый отрок.

Бодай за божію взгорду всі поганбени были

которыи упадокъ хвалят, мовячи: такесмы хотЂли.

A цнотливыи бодай дній добрых заживали,

и истинну божію завжды смЂле вызнавали.

«Третій ликъ» (перший отрок).

ПринесЂте почесть с(вя)щеници пастыреви зверхнійшему,

принесЂте покору и мирскіи, яко всЂхъ началнійшему.

Сего єдинаго надъ епскпы и сщеники имя вызнавайте,

сему нынЂ в дому божій и з нами ся покланяйте.

Вторый отрок.

Соборе божій, оумиленно спЂвай своєму,

Михайлу митрополиту, патріархом пос(вя)щенному.

ОучинЂте єму честь повинную зо всеи хоти,

нелицемірно всею душею, єго святителскои милости.

Третій отрок.

Будемо тя пред всіми велбити, истинный нашъ пастыру,

Нетолко на семъ єдиномь мЂсци, но и по всемъ миру.

Абысъ насъ в пригодахъ наших нынЂ и всегда ратовалъ,

и от противности людій зловірных церковъ заступалъ.
Четвертый отрок.

Блаженъ убо, господине, котрый людій упалых ратуєтъ,

богъ тыж в єго потребі над ним ся злютуетъ.

Богъ ero вцЂлЂ заховаетъ и здоровя набавитъ,

и в панованню не отмЂнномъ з ласки своєи поставитъ.

Піатый.

ПлещЂмо руками радуючи ся всЂ згодливе!

всЂ спЂваймо, пастыря витаючи богобоязниве,

Тотъ всему духовенству въ всей Россіи росказуєтъ,

митрополією кієвскою и галицкою обладаєтъ.


Потім наступає досить довга молитва: може бути, виконувана хором. Вона зложена з двостихів, з слабими (жіно- , чими) закінченнями; наводжу її першу третину:


Богъ всесилный (честный нашъ отче) богъ правдивый,

заступникъ нашъ певный потішливый.

Онъ в долегливостяхъ насъ ратуе,

нехай же намъ боязнъ не панує.

Гучатъ свЂта сего моря попудливыи,

біючи волнами в берегы крывыи,

Грозятъ упадкомъ опоки,

вывысивши ся под темныи оболоки

МЂсто котроє богъ милуєтъ,

и прибыткомъ своимъ именуєть,

Тому кгвалтъ и грозная зброя

не можетъ нЂгды зопсовати покоя.

Бо тамъ самъ богъ пребываєтъ,

и в потребахъ ратунокъ подаваетъ.


Нарешті привітання «от старЂйших» — декламація, з котрої виймаю найбільш поетичний епізод — опис «пролЂтія» — весни, котрої вісником являється прихід митрополита по всіх пережитих недогодах:


Да радуєм ся и мы с(вя)т(ите)леви пролЂтїє блговЂствующему

Лютост же зимы съ тяжкими волки отгоняющему.

Сіє же от самЂх вещеи кождо нас подробну да познаєгъ,

Єгда оубо по студеной зимЂ тепла весна наставаєтъ,

Тогда и земля небЂдно зелену траву пущаєть,

И дубъ подчесанъ, головерхіа холмы оукрашаєтъ,

И вся зеленовласія древа, в новыя ся різи облачат,

Яко ветхая отложивше всякому поновити ся значат.

И вЂтры тогда благопрохладны лучами просіаваєми,

И всяко птиче стадо под небесем поєт сладкими пЂніами,

Насъ наказующе правовірнє и богоугодно спЂвати,

И высящеє ся богопротивленіє Духа оттинати.

Тогда иже в горах волуи пастуси ис кущъ излЂзающе

На широко пространныи поля вЂтром лица простужающе,

Птицъ сладкопЂсных глас слышавше душа наслаждают,

Сами же многошумна тростіа стеблію противу отпЂвают,

Безсловесныхъ овецъ в различіи травъ наслаждающе чювства,

Агньца согромажающе тихими стопами, некромЂ 2 мужства.

Тогда и косоръ к кущи наострывъ оками во віноградъ течетъ,


1 Друк.: вясящеє.

2 Не без.


Отребляюще долняя и плодъ нетворящія нещадно сЂчетъ

Тогда и морстїи пловци небурно и тихо море видЂвше,

Древу и водЂ, и вЂтру быстрому душа своя вручивше,

По морским хребтом страх отложивше плаваютъ,

И непотлаченным стопам, широкій Понтъ прорЂзаютъ.

И что боле? не простирающе слово просто рещи имам:

Всякому художеству пролЂтіє благоспЂшно єст нам.


Другий привіт митрополитові — «в школЂ» — значно коротший і простіший: не має характеру такого прилюдного «попису», як перший. Спочатку привітання — очевидно, «від старшини»:


Сеже привЂтъ архієпископу в школЂ.

Сладко слышаніе, о прекраснімъ раи поистиннЂ,

а єже в немъ пребывати, отче, колми паче сладосні.

Радостно же оубо в темницахъ сущимъ посЂщеніє,

радостнЂє же от самыя темница свобожденіє.

Ho нЂсть якоже нынЂ намъ, о боголюбезниче,

твоє зде посЂщеніє, пречесный нашъ странниче.


В закінченні небезінтересні згадки пережитого, сподівання кращого — не дуже певні, так що кінець кінцем шкільна старшина просить свого найвищого пастиря наділити потрібною терпеливістю, коли не можна «запретити» «неістових соперників»:


Вспоминаєте ли нынЂ, о дітстіи лици,

како неистови всегда нащи суперниця?

Не скорбЂте прочеє ниже ужасни будЂте,

но весело ступающе, на вышняя восходЂте.

Себо предсЂдитъ христовъ истинный дЂлателъ,

судія же праведний и безаконію отмстителъ.

Люто бо тогда, отче, бЂ, люто воистинну,

Сего ради тако мню, яко ничтоже воспомяну,

Єже тебЂ (многым небывшим) зде быти,

и по насъ праведнымъ судом отмстити.

Ho пройдохомъ яко же сквозЂ огнь и воду,

чающе тобою известис(ь) на свободу.

Или жезломъ пастырства своєго запрЂти,

или вся терпеливні подЂяти помози.

И всю жизнь нашу изведи на строєніє,

да тобою получимъ от бЂдъ спасеніє.


Потім характеристичне «моленіє от нищих» (себто школярів-мендиків): благання помочі, дозволу обходити парафіян, збирати датки:


Первый отрок.

Подойми чесный отче нашЂ долегливости,

a рачъ намъ помотати зъ отцевскои милости.

ПросвЂти насъ, абысьмо от всЂхъ познани были,

и в нищетЂ учачи ся от всЂхъ ласку мЂли.

Нехай всЂ парафій оуслышать твою святыню,

и с(вя)тую подаютъ намъ просячимъ милостыню.

Нехай намъ не боронятъ толчи в своя пороги,

алчуще просити, поневажъ єсмы убоги.

Намъ бо мало єсли што з любве и подадутъ,

сами же от бога, великая за то воспріймутъ.

Котрый и сам доброволне нась дЂля нищимъ быль,

и на пути утружд ся пити от жены просилъ.

Из дома оубогого древодЂлЂ рачилъ ся народити,

всЂхъ учачи, абы убогими не хотЂли гордити.

И апостоловъ от убогихъ людій себЂ зобралъ,

всЂмъ по немЂ йдучим образъ собою показалъ.


Вторый отрок.

Единаго тя от апостоль че(с)тна избра богъ,

святителя нищелюбезна да поднесеши ихъ рогъ.

ТебЂ оставленъ єсть нищій, тебЂ и сирота,

О них старайся — они бо ти створятъ небесныи ворота.

И во полаты пресвЂтлыя и нетленыя воведутъ,

идеже вси нищелюбівыи съ ликы агглъ будутъ.


По сім примітка, що «архієпископ», вислухавши сіє «с любовію» «доволнЂ и премудрЂ отвЂща c поученієм и благословенієм отпусти народы».

Привіти сі в брошурі попереджує герб Львова з відповідними оказії віршами:


Гербъ тезоименитаго князя Лва градъ сей маєтъ,

єгоже имя по всей Европіи Россійскій родъ знаєтъ.

В митрополій Києвогалицкой славно пребываєтъ,

и митрополита своєго честно привЂчаєтъ.


На кінці такий інтересний відклик до громадянства: до молодіжи — з заохотою до науки, до старших поколінь — щоб давали дітей до школи, а всім разом: готуватись до близького приходу Антихриста!


Ко всЂм обще.

ПрійдЂте зде прійдЂте, о х(рист)оименитыи отроци,

Россійскаго народа братіа, о Х(рист)Ђ нам ровенници,

Млека словеснаго оученіа младенчески возлюбите,

Христа Бога младенца бывшаго восхвалите,

Агнца Христа яко агньци незлобиве наслЂдуйте,

И яко пастыря на мъстЂ злачнЂ прі водах чуйте.

Князи и властители Слово Божіє почтЂте,

Младенцовъ незлобивых безбожне не губите,

ПріймЂте наказаніє со страхом яко сынове послушныи,

Да не съкрушите ся гнЂвом яко сосуды скуделныи.

С(вя)щенныи Захарію с(вя) ще(нни)ка подражайте,

воспитавшаго покаанію проповъдніка по(з)навайте,

ТерпЂте от руки гсдня 1 церковный бичъ богокрочемніцы,

Да не посЂчетъ вас губителный меч 2 о богопротивніцы!

ПрійдЂте злонравныи, прійдЂте законогонителі,

И наоучите ся от Павла вселеннЂй быти учители,



1 Треба: господни.

2 Надр.: ыеч.



И не бранЂте, рече Xc, пріходити дЂтем не бранЂте,

но благочинно косчути ся их ко мнЂ пріводЂте,

ДадЂте сыновъ царства небесного научити

оучителю неимЂющу где главы подклонити!

О вселенская Аплъская Святая Церкви кафолицы,

ПравовЂрныи 1 святых от(ец)ъ 2 оученія наслЂдніця,

Антіхрістов приход близко чуйте,

Противу вопросовъ отвЂты готуйте!


Друга публікація львівської школи того ж року — грецько-слов’янська граматика ΑΔΕΛΦΟΤΗΣ менше дає для вияснення її віршоробських методів. Тут повторюються ті ж вірші на герб міста Львова, що і в Просфонімі, але поруч інтересний епіграф, що дає пробу перекладу грецького десятистопного ямбічного римованого двостиха таким же розміром (я означаю акценти ритму):


Богý дающу зáвисть ничтож 3 возможé

И нé дающу труд успЂєть ничтожé.



1 Надр.: правовЂрнаи.

2 Надр.: отц.

3 В оригіналі: нічтоже, але, мабуть, кінцеве е не треба вимовляти.



Вказівок щодо теорії віршування ся граматика не дає ніяких. Але сю недостачу доповнює граматика, випущена львівським дідаскалом Лаврентієм Зизанією в 1596 р. у Вільні («Грамматіка словенска совершеннаго искуства осми частій слова и иных нуждных»). Він тут пробує виложити ті принципи віршування, що греко-слов’янська братська школа силкувалась уставити для церковно-слов’янського і «посполитого» вірша на грецький взірець. Ся мертвороджена спроба, ширше розвинена потім Смотрицьким в його граматиці, не мавши практичного значення — бо ся теорія не приймалася, через повну свою нереальність, інтересна нам як вияв характеристичної боротьби ідеологічних течій в українськобілоруській школі. Очевидно, поруч старого некунштовного стиха школа хотіла поставити «кунштовний», як було в школах латинських. Але взяти для сього рівноскладовий вірш вона не хотіла. На взір латинського вірша вона хотіла перенести правила грецької метрики на вірш слов’янський і так само український. В Зизанієвій граматиці знаходимо таку «пересторогу»:


О метре и о рифмЂ. Пересторога хотячим вЂршЂ складати.

Въ метрЂ подобаєт зрЂти качество и количество слогов и реченій, сирЂчь аще изрядноє реченіє єсть, аще слогъ долгій или краткій єсть. Въ ріфмЂ же нЂсть качество зрЂти, яко множає количество.


За довгі голосні він рахує и, Ђ, от, я, за короткі е, о, у, за індиферентні (двоєвременні) — а, і, юс, v, і хоче дати поняття про головніші розміри:


О ироическомъ метрЂ.

Ироическое метро єсть шестомЂрителное, или шесточислителноє. Єже приємлет въ первом, и втором, и третемъ и четвертом, и пятом предЂлЂ, ли дактила или спондея. Въ шестом же или спонъдея или трохея, якъ:

виждъ немощъ естества нашего въ щедротахъ многіи.

Дактиль — донъдеже. Спондéй — буду. Трохей — будетъ.

Єсли хочешъ вЂршь складати, ведле тых метръ склада грецким поетом послЂдуючи.

О елегіáческом метрЂ. Елегіяческоє метро єстъ шестомЂрителноє и приємлетъ въ первом или дактила, или спондея, въ втором же дактила, въ третем же и четвертом дактила, въ пятом же предЂлЂ спондея, иже раздЂляєт ся на двоє, и убо пол єго бываетъ между вторым и третим предЂлом, другоє же пол по четвертом.

О іамвическом метрЂ. Что єсть іамвическоє метро?

Іамвическоє метро єсть шестомЂрителное или шесточислителноє, и приємлетъ первой и третій й пятый предЂлЂ, или нога, или спондея или іамва; вторій же и четвертый єдінаго іамва; шестая же нога приємълетъ или іамва или піріхія, яко:

призри на насъ грЂшныхъ многощедрыи боже.

Спондей — буди. Іамъвъ — несу. Піріхій — слово.


Але сам автор на практиці не зважився дати взірців «ведле тых метръ склада» 1, крім наведених прикладів гекзаметра і ямба.



1 Про сю метричну систему Зизанії й порівняння її з теорією Смотрицького див. у Перетца «Малорусскія вирши и пЂсни», Изв. отд. рус. яз. 1899, IV с. 77 дд. (теж в Историко-литерат. изсльдованіях І с. 7 дд.)



Всі вірші, вміщені в його граматиці, зложені старим «некунштовним» способом. Напр., така вступна епіграма:


На грамматіку.

Грамматіка писма всЂх научаєт,

чтырма частми латве уразумляєт:

Орфографією и просодією,

синтаксисом и етимологією

А предреченЂноє єи опаство

подаєтъ певноє искуство.

Котрій прагнут бытти досконали,

в писмЂ и в словах абы не партали,

Але изъвЂстно все познавали,

и чого ся оучат, абы добре знали.

Ключем бо єсть отворяючи всЂм оумъ,

к познанію въ преправый разум.

По которои власне якъ по всходЂ пойдеть,

каждый єсли хочет — всЂх наук дойдетъ.


В тім же стилі пописалась острозька учена братія кілька літ пізніш, з нагоди смерті молодого князя Олександра, котрого то поучував у своїм «Ключі» старий Смотрицький — «Ламентъ дому княжатъ Острозкихъ надъ зешлым з того свЂта ясне освецонымъ княжатем Олександром Конъстантиновичом княжатемъ Острозскимъ, воєводою волыньским, в року тисячном шестьсот третем мца декевріа 2 дня». Одинокий дефектний примірник, що нам заховався (в Народній бібліотеці в Софії), не дає повного поняття про літературну конструкцію сього невеличкого твору: нема вступу, нема закінчення, багато бракує в середині 1.



1 Все, що зосталось, передрукував ак. Соболевський в Чтеніях обш. Нестора т. XII (1898).



Лишилися похвали і жалі по небіжчику і промови від його імені до жінки, дітей, батька, брата, товаришів, слуг і «до всіх посполите» (до народу руського) — те, що в теперішній західноукраїнській похоронній церемонії зосталося під польською назвою «подзєнковання». Все се писано без літературного хисту, cipo, блідо і многословно, без яскравого виразу і без сильної думки. Для прикладу подам промову небіжчика до синів — найбільш інтересну своєю апологією руської традиції, що її розвив свого часу «Ключ».


Отъ отца до сыновъ.

До васъ сыновъ моих по мнЂ на свЂтЂ позосталыхъ

оборочаю речъ: наслЂдуйте продковъ своихъ в вЂре сталыхъ.

Зоставую вамъ отчизну вашу всю в цЂлости,

которой обороньцами и дЂдичами будьте в смЂлости.

СлужЂте речи посполитой потужне а вЂрне,

животъ скромный ведучи, ховаючи ся помЂрне.

Мене мЂйте прикладомъ и моє прудкоє розстанє —

бомъ власне якъ сонъ был, который приноситъ спанє.

Прото єсли который з васъ пащеки тоє смерти прескочитъ,

a напотымъ доросши лЂт в свЂтЂ кохати ся схочетъ,

Памятайте ся абысте єго заживали бачне,

станъ ваш княжацкій учтивостью оздобячи значне.

Бо которая роскошъ тут на свЂтЂ человЂку смакуєтъ,

тая ся по смерти в горкость прикрую опакуєтъ.

Памятайте, же сте с княжатъ рускихъ острозкихъ вышли,

ихъ вЂру, дЂльность и набожность мЂйте на мысли.

Вами хочу похвалити ся перед маєстатом

божимъ, кгды з вась жаденъ не будет апостатом

Отъ вЂры кгрецкоє апостольскоє церкви въсточноє,

дому нашему и славнымъ продкомъ нашимъ пожиточноє.

Продкове бовЂм ваши кгды вЂру якъ тарчъ держали,

непріятели дому ихъ завше пред ними дрыжали.

Тою были славни, тою маєтности набыли,

которую — чого боже уховай — єсли бысте позбыли,

Тогды памятайте моє слово, же з вЂрою сполечне

утратите учтивость маєтатность и здорове конечне.

Лечъ абы през сталость вЂры ваших княжацкихъ становъ

домъ нашъ и я з нимъ доброю славою з мертвых повстанувъ!


Автор незвісний. Може бути, що був то й колективний твір Острозького гуртка. Віршування, очевидно, культивувалось тут як необхідна прикмета книжної культури. Острозькі й дерманські друки, видані в сих роках під доглядом звісного нам Дам’яна Наливайка, містять серію епіграм на герб Острозьких, що різним способом варіюють риторичну фразеологію з приводу складових частин сього герба: хреста, св. Юрія, збройного їздця, місяця і зірки. Хоч те, що віршарі називають хрестом, се, властиво, гербове перехрестя з дашком вгорі і півколом знизу, але що се — найбільш багата тема, то мотив хреста повторюється особливо пильно. Комбінація хреста і зірок наводить на пам’ять легенду про Костянтина Вел., що бачив на небі хрест — зложений з зір, і под. Поезії в тім усім дуже мало, здебільшого се рубана проза, але як взірці форм і риторичних елюкубрацій сі епіграми мають деякий інтерес.

«Охтаикъ сирЂчь Осмогласникъ», Дерманъ, 1603-3 (підпис Дам’яна на кінці книги, див. вище). На початку: «На гербъ ясне освецоного княжати Костентина Костентиновича княжати Острозского», двостихи безцезурні:


Крестъ гербомъ тому належит, кто рыцером єсть дознаный,

царю остентину за звЂтязство в гербЂ єсть приданый,

Не для того ижъ быль славный и мЂлъ широкоє панъство,

лечъ ижъ ним звЂтяжал противных и опустилъ поганство.

ЗвЂздами былъ єму написаный на высокомъ небЂ,

тое дом Острозскихъ троє в своємъ слушне маєт гербЂ:

Крестъ, звЂзды и мЂсяць, ижъ єстъ и телесне и духовне

звЂтяжца тыхъ обоихъ непріятелій невымовне. (ер).

Узброєный рыцеру, з голымъ мечемъ, готовый до бою,

абы отчизна и речъ посполитая была в покою!

На прудкомъ кони c копЂею и з мечемъ стоишЂ в гербЂ

такъ тя видано пред тым в поли, — кождый то носит в себЂ.

Для тыхъ теды двохъ причинъ того меча уживай,

домовых звадъ утЂкай, приватных кривдъ занедбавай.

Ово згола альбо ты звЂтяжъ, альбо самъ умри смЂле

за речъ посполитую, абы тя споминано миле.

Кресте, господьствоуяй днес въ всем мирЂ!

тобою христіане сіяютъ в вЂрЂ.

Тя знаменіє имутъ морстіи пловци

на кораблехъ своихъ, й рыбныє ловци,

Внегда себе низпущаютъ въ глубину.

оини же тебе токмо имутъ вину

Спасенія своєго въ бранехъ зЂлныхъ.

и азъ тя молю въ временах разделных:

Єгда от мира сего и тЂлеси моєго изыйду,

тогда съпутник ми буди, да идеже желаю дойду.

Въ жилища мя небесная съ тыми ти всели

и вЂчныхъ благъ причастіємъ душу мою възвесели.


«Листъ Мелетія, святЂйшого патріарха александрійского», Дермань, 1605 (іменем Дам’яна. підписана передмова, що наступає за гербовими віршами). Вірші рівноскладові (4+6), цезура означена протинкою:


На крестъ в гербЂ.

О крестъ пред тымъ, вЂрных забивано,

кгды в ихъ серцах, вЂры добывано.

А кто вытръвалъ, при вЂрЂ в сталости,

крестъ потомковъ, доховалъ в цалости.

Тым ся здавна, Острозских дом хвалит:

моцно стоит, иншій ся кто валитъ.

То гербъ продковъ, єго стародавныхъ,

Влодимера, и потомков славныхъ.

О томъ што на кони.

Тутъ Георгій, змію убиваєтъ,

Обронцею, Бога тотъ домъ маєтъ.

Кгды звЂтязства, святыхъ в гербЂ носит,

на обронЂ, божой маєтъ досыть.

На мЂсяць и звЂзды

МЂсяць, звЂзды, на небЂ сличныє,

такъ в томъ дому, цноты обличныє.

Которыми, яснЂй солнца свЂтитъ,

a звлаша кгды, на вЂрЂ ихъ клЂтить.


При кінці передмови теж рівноскладовий четверостих (5+7), в похвалу перекладчикові, повний конденсованої класичної премудрості (знак цезури додаю для читання):


Лист той в Єгипте // авзонски 1 начертаный,

руским языком // в Сарматех дарованый —

Борецким наддер 2 // Апольлови коханымъ

и в Парнасе на // ложе музъ выхованымъ.


«ЛЂкарство на оспалый умыслъ человЂчій» (Острог, 1607) 3 містить не тільки похвалу гербу, але й кілька моралістичних віршів:


На герб ясне освецоныхъ ихъ милости княжать Острозскихъ

(Одинадцято-складові двостихи, без виразної цезури):

Гербъ кождый цноты дому выражаетъ,

звлаша кгды ся в чомъ Богъ не ображаєтъ.

На кони рыцеръ з мечемъ значит мезъство 4,

a крестъ, мЂсяцъ и звЂзды — набоженство.

То обоє в томъ дому кождый бачитЂ, —

мудрый признаєт, глупый — яко рачитъ.

Прозьба чителникова о часъ (5+8)

Часе дорогій часе непереплачоный,

назбыть скупою вагою мнЂ узычоный!

БыстрЂй над морскій корабль животъ мой провадишъ,



1 Авзонія — талія.

2 Надр.: надлерь (польське: дуже).

3 Передмову з іменем Дамієна див. вище.

4 Мужество.



нЂгде для спочиненя з нами не завадиш.

Власне якъ которыє в днЂ корабля лежатъ,

здасть ся имъ же в немъ стоятъ, кгды найпрудше бЂжатъ.

В-окомгненю мя провадит вЂк мой к старости,

анЂ ся розбачити могу в той малости.

Пядію бо вЂм а правдиве змЂреный вЂк —

давыд пророкъ до бога рекъ — маєтъ чоловЂкъ.

Не смЂю тя откладати на вЂк потомный,

бомъ тебе непевенъ яко чловек уломный.

Даруй ми то прочитати й учинити,

о що бы мя там южъ не могли обвинити.

Узычъ до поправы живота якого дня,

поки не згасла вЂку моєго походня.

Єсли ми не сфолькгуєшъ, певне мя стратиш,

и ижъ мя там й тисячею лЂт не заплатиш.


Вірші до читальника, нерівноскладові:


До того кто доброго сумнЂня.

Чителникови ласкавому

тотъ листъ належит — звлаша тому,

У которого о сумненьє

й найменшеє провиненьє

Разъ тылько ткнувши поправуєтъ,

страшитъ, фрасуетъ и строфуетъ.

Неписаноє бовЂмъ писмо

сумнЂньє далъ богъ, в нем абысмо

Читали завше своє справы

туть ся судили без забавы.

Судья сумнЂньє нефальшивый,

на намнЂй злого запальчивый.

СумнЂнье чистецъ в чоловЂка,

слухаєтъ личбы з всего вЂка.

Не будешь суженъ, злости не мЂй,

а єслись виненъ, прЂти не смій.

Й найменшій грЂхъ тутъ поправуй,

на всемирный судъ не зоставуй.

Бо єсли ся тамъ грЂхъ найдет в тобЂ,

то самъ зостанешъ неправъ собЂ.


По сім наступають дві статті, що становлять оте «лікарство на оспалий умисел чоловічий»: Івана Золотоустого «Слово о покаяніи к Феодору мниху испадшему» і «Слово о єже обаче всує мятет ся всяк человЂкъ живый». В додатку надрукований «Тестамент Василя Македонянина», кодекс індивідуальної і громадської моралі і життєвої мудрости 1, з таким епіграфом:


Благополучно царство то в немже

или любомоудреци царствуютъ

или царіе любомоудръствоуютъ.

тоєжъ:

щасливоє то кролевство в котором

альбо филозофове кролюютъ,

альбо кролеве филозофъствуютъ.



1 Огляд його змісту в цитованій статті ак. Перетца, в його збірці «Исследования и материалы по истории старинной украинской литературы», с. 51.



Після сього «Тестаменту», надрукованого в двох текстах: церковнослов’янськім і українськім, для кращого зрозуміння світської публіки, маємо таке післяслово, що пояснює вартість і значення сеї науки не тільки для монархів, а взагалі для «преложоних і пануючих ведлуг світу» — хоч би круг їх підданих не переходив навіть і за десять голів:


До тогожъ чителника

Вшелякій отецъ, которому даруєтъ

Богъ сына й оного тот зоставуєтъ

На свЂтЂ по собЂ славы в розмноженьє,

роду нового любъ старого на взбуженьє, —

ВЂдай же то за певне — мовлю до тебе —

же в нюмъ зоставуєшъ самого себе.

Якъ сады, которых овоцъ уживають,

кгды ся старЂют, другіє з них вставаютъ,

Предся жъ подобныє подобного родятъ,

такъ в бытности й в зацности не сходят.

Такъ й люде, которыє уступуютъ

c того свЂта, а другіє наступутъ,

Єдны в другихъ влеваютъ цнотъ доброволность,

кгдыжъ не з натуры, але c цвиченья годностъ.

Що учинилъ й оный монарха давный,

Василій Мацедонъ цесаръ кгрецкій славный,

Зоставуючи сына Льва реченого,

царемъ по собЂ царства предъреченого.

По многихъ цвиченяхъ укороновавши,

а напрод цнотами єго ударовавши,

На остатокъ тот тестаментъ зоставуєт,

чимъ єго по своей смерти направуєтъ.

В що везріти, єслись отецъ — не лінуй ся,

Чужую престрогу маючи, варуй ся,

Абысь прикладом людей побожных ходилъ

в выхованью дЂтокъ — єслись их сплодилъ.

Живучи побожне зоставуй имъ цноты,

бо що отецъ чинитъ, то й сынъ з охоты.

Єслись теж сынъ — позволь тым отца почтити,

бо не можешъ иншим себе ушляхтити,

Тылько продковъ своих цнот наслідованєм,

й онымъ в обычаєхь приподобаньємъ.

Й абы на ганьбу родичовъ не жити:

лЂпше — мовит писмо — без потомковъ быти,

Анижли потомство зоставити в злостехъ,

бо и памятка згинетъ и покой в костехь.

Кто злому сыну маєтность зоставуєт,

и самъ гинетъ, и єго в злоє вправуєтъ.

Слышалем (Григорій рекъ), же ся спирали

два млоденци й то собЂ задавали:

Єдинъ мовилъ, жесь з злого отца спложоный,

А я c побожного єстемъ урожоный.

Добрый рекъ милуючи з цнотою згоду:

мнЂ мой род ганьба, а ты своєму роду.

Вамъ, шляхтамъ, которыє маєте сыны,

абысте за нихъ не поносили вины,

УмЂй, з дитинства вправити єго в цвЂченьє,

самъ будь єму прикладом й наученємъ.

Абы єслись добрый — твоя яко звыкла

слава в немъ квитнула и нЂкгды не зникла;

Єслись теж злый — абы сынъ твоим стараньєм,

зоставши по тобЂ божим поволаньємъ,

Всю неславу продковъ цнотами загладилъ,

и то все направилъ що сь ты был завадилъ.

Єслись сынъ — наслЂдуй же доброго отца.

Єслись отецъ — паси жъ, бо то твоя овца.

Не мнЂмай абы кролюмъ тылко належалъ

тот листъ, — але й тобЂ, єслись одержалъ

Якоє кольвекъ преложенство й звЂрхность:

кто вЂренъ в малом, и в многом маєт вЂрность.

Не кролемъ єстесь — предся паномъ подданыхъ,

десяти навет, под твою звЂрхность отданых, —

И тыє справедливого преложеньства,

над собою потребуютъ без окрутенства.


Інтерес сього нехитрого казання полягає в тім, що автор звертається спеціально до українського панства, його убогих останків, які ще животіли, щоб їм подати дещо з моралі владущих!

Нагадування їм — не надужувати свого «преложенства» над підданими: вживати його справедливо «без окрутенства», — вносить лагідну ноту до сього малореального екскурсу в сферу панських засобів українського громадянства. Треба собі пригадати, якими «окрутниками» вміли себе показувати у відносинах до своїх підданих навіть ченці, аби зрозуміти, що ся пригадка зовсім не була зайвою в кругу можливих читачів сеї книжки!

Інша вибірка моральних поучень з писань того ж Золотоустого, випущена два роки пізніше з друкарні Львівського братства: «Иже въ святыхъ отца нашего Іоанна Златоустаго БесЂда избранная о въоспитаніи чадъ» (Львів, 29 липня 1609 року) , з пишною епіграмою на герб братства:


Якъ Левъ Срокгій надъ всЂми звЂряты пануєтъ,

Такъ Львовъ надъ всЂ мЂста в князт†Руском продкуєт —

В котромъ то ся Братство милости закрЂсльнуло

И на Гербъ свой Вежу 2 тую такъ выстрыхнуло,



1 Єдиний, скільки знаю, примірник був у бібліотеці св. Юра, тепер у Національнім Музеї у Львові. За спорядження копії з нього для Археографічної Комісії УАН складаю щиру подяку ак. Студинському і проф. Свенцицькому.

2 Ся вежа — дзвіниця, закінчена 1578 р. кошт ом Корнякта, була окрасою і гордістю Братства і була взята Братством у свій герб.



теж попереджувала вибірку текстів («Омілію», як її зве передмова) на тему відповідальності батьків за лихе виховання дітей, обов’язків дітей супроти своїх батьків та слідування за батьківськими чеснотами, нескладною в формі, але далеко більш літературною передмовою. Я наведу її — бо, незважаючи на свою макаронічну мову, вона не позбавлена деякої естетики. Вірші нерівноскладові, з зазначеною цезурою (крапкою):


На Золотоустого. И до чителниковъ

Нила з береговь // широко впливаючого

И весь Єгипетъ // гойне напаваючого

БарзЂй жродла // Златоустого розливаютъ

И буйныє потоки // c себе выпущаютъ.

Злотыми струменми весь ся улыскуючи,

Оплавитостю водъ живыхъ // обфитуючи,

Цыркель весь збору вЂрныхъ // вколо обливаєтъ,

И вся церковь повшехная // нимъ намакаєтъ.

ВЂлкготность свою // з наук оного беручи

И до змякченя // сердца людскіє ведучи

На взроснення древъ // в дому божомъ плодовитыхъ

Злотовидне заквитнулых // всЂмъ знакомитых.

Которыє бы злотый овоцъ // c себе давали

И завше пожитком церковь // обмышлевали,

При тыхъ вдячне бръмячихъ // водахъ ся здобячи

На позреньє ся сличныхъ древъ // всЂхъ приводячи.

Котрую роскошною высною где звыкли назвати

Святыє // вЂчне отпочивати.

З злотыхъ ся вод святого охоложаючи

Злотовидне и безъ сказы // проквитаючи.

C которого золотых ся // квЂтувъ позщипало

И на пожитокъ ся вамъ, // цнымъ дЂтямъ зобрало. —

Оміліа з разныхъ мЂсцъ // оного зложена

И на Славенскоє // справне переложена

О цнотливомъ васъ // в молодости выхованю

И пилномъ о дЂточкахъ // отцевъскомъ стараню,

Якобы от Бога не подняли караня

Давши сынумъ зразу доброє выхованя.

Звлаша над все // тоє хотячи уважати,

Жебы васъ зараз // в науку заправовати.

C которой як зъ жродла // все доброє походить

И предъ ню человъкъ // человЂком ся находить.

Которую так наддеръ // святыє поважаютъ,

Же злотым уроженям // єи называютъ.

Той то родзай // нЂкгды нехай ся не зводить,

Але ся завше // в народъ людскомъ находитъ.

О которую цный народъ Русскій // знедбаваєтъ

И за подлЂйшую речъ // собі покладаєтъ.

Зачимъ всякій нерядъ // и все злоє походитъ

И до погорженя // цный тотъ народъ приходитъ,

Же для простоты // много ся ихъ уругают

И ненаукою // очи замыдливаютъ.

Прето тыжъ // за барзо слушную ся намъ здало,

Абы ся о васъ // до отцувъ вашихъ подало,

Якобы преднЂйшимъ тымъ добрымъ // не възгоржали

И впродъ всего // о науце ся вамъ старали.

Сконтъ 1 имъже самым // от васъ з лЂпшим венцъ бываєт 2,

Же кождый сынъ // з науки отца поважаетъ.

До которой ся вы тылко, // о дЂти, мЂйте

И що e вамъ c пожитком // сами зрозумЂйте —

На Златоустого радЂ // полЂгаючи

И его злотымъ словамъ // цЂло уфаючи. —

Же ведлугъ котрыхъ // з обохъ сторонъ учинивши

И за повинность ся свою // дуже уймивши,

ПотЂхи c сынув // отцеве почекаєте

И онде 3 маєстатъ // божій огладаєте,

C цнотливе выхованными // сынами ставши

И талантомъ приробокъ // на лЂчбЂ отдавши

В радости панской оной // абысте зостали

(Зычимо вамъ) и c святыми опочивали.



1 Звідки (польське).

2 Вони самі ліпше на тім виходять.

3 На тім світі.



Ся похвала науці, що одна робить чоловіка чоловіком, і жаль над її занедбанням у «цного Руського народу», з котрого походить весь неряд і все зло, і погорда для сього славного народу — що його зневажають за його «простоту» і «замилюють очі», користаючи з його темноти, — нарешті, і в сім віршарстві нота гідна всього сього відродженського руху, і зокрема — братських заходів коло освіти. Вона дає добре закінчення сьому переглядові. Артистичного стилю се поучення теж не позбавлене. Він тяжкий, монотонний, іконописний — як пізня візантійська ікона з надуживанням «золотих» епітетів (навіяних, очевидно, «золотими устами» автора), з повторенням тих самих, схематизованих, упрошених виразів і образів. Але є таки в тім стиль — незважаючи на всі жахливі полонізми.

















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.